Книга: 365 коротких історій для душі



365 коротких історій для душі

БРУНО


ФЕРРЕРО



ВИДАВНИЦТВО «СВІЧАДО» 2014


УДК 84 (4 іта) ББК244 Ф43


Перекладачі:


о.      Лев Гайдуківський Галина Теодорович Юрій Кирик Ервіна Главацька Наталка Римська Олег Бурячківський


Видавництво орієнтується на «Український правопис. Проект найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.


Ферреро Бруно


Ф 43      365 коротких історій для душі/ Бруно Ферреро. - Львів:


Свічадо, 2014. - 456 с.


^N978-966-395-575-9


У цій книжці зібрано короткі, але такі милі нашому серцю історії на кожен день. Ці оповідання - наче промінчик сонця, що освітлює і зігріває душу. Досить уважно прочитати, замислити¬ся - і можна побачити, як над нами відкривається небо. Тоді стає так легко жити і з’являються сили, щоб змінити на краще себе і весь світ довкола.


УДК 84 (4 іта) ББК244


ISBN 978-966-395-575-9


© Editrice Elle Di Ci, Torino © Видавництво «Свічадо», українське видання, 2012


Ч^ступ


ЩОБ СКОРОТИТИ ДОРОГУ


В одній англійській казці розповідається про молодця Жака, який був щасливим тому, що вмів добре виконувати накази батька. Але Жак, наївний простак, ніколи не зміг би виконати будь-що, якби на поміч йому не приходила його молода дружина. Ось уривок з цієї казки:


«Одного дня батько сказав Жакові, що вони повинні йти будувати незвичайний замок. Такий, що ще ніколи ніде не існував. Бо так звелів цар, який хотів цим казковим замком перевершити всіх інших царів.


Коли вони йшли до того місця, де мали будувати замок, мудрець Ґоббон звернувся до сина:


-       Чи не міг би ти скоротити трохи дорогу?


Жак, поглянувши вперед, побачив перед собою дуже довгу дорогу і відповів:


-       Батьку, але я не знаю, як її скоротити.


-       Коли так, то ти мені не потрібний. Буде краще, якщо повернешся додому, - твердо сказав батько.


І бідний Жак повернувся додому. Побачила його дружи¬на і цитає:


-       Що сталося? Чому ти повернувся?


Він оповів їй, що сталося.


-       Який же ти телепень! - скрикнула жінка. - Якби ти розповів йому якусь казку, то скоротив би дорогу! Тепер слухай оцю, що я тобі оповім, потім наздожени батька і по¬чни йому розповідати. Йому буде приємно слухати тебе, а поки ти закінчиш, ви дійдете до місця.


Жак наздогнав батька. Мудрець Ґоббон мовчки слухав, 1 Дорога стала коротшою. Дружина Жака мала рацію».


Дуже часто дні виглядають довгими дорогами, і навіть крутими сходженнями вгору... Короткі казки цієї книжки намагатимуться «зробити цю дорогу трохи коротшою». А якщо послужать й на щось інше - тим краще.


9еХ


Ычень


1 СІЧНА


КОЛА НА ВОДІ


Літній спекотний день. Тихо мріє маленький ставок, ніде ні шелесне. На листку латаття сидить лінива жаба й уважно стежить за довгоногою комахою, що безтурботно ковзає по воді. Якби вона захотіла поласувати комашкою, то це навіть не коштувало б їй великих зусиль. Трохи від¬далік якийсь джмелик пристрасним поглядом прикипів до прекрасної мушки. Але йому не вистачає мужности висло¬вити своє кохання, тож він задовольняється тим, що тихо милується нею здаля.


А на березі, коло самісінької води, гине від спраги ма¬ленька непоказна квіточка. Її корінці аж надриваються від зусиль, але дотягнутися до води, хоч як вона близько, - не¬спромога...


Онде потопає комарик. Він впав у воду через власну не¬обачність. Крильця намокли й обважніли, тому він ніяк не може злетіти в повітря. Вода вже починає його поглинати.


Дика слива схилила над ставком своє віття. На кінчи¬ку найдовшої гілки, що сягає майже середини ставка, са¬мотньо висить зморщена і потемніла перестигла сливка. Раптом вона відривається від гілки й падає у воду. Серед монотонного гудіння мух чується чудернацький легковаж¬ний звук: «плюск!» З того місця, де урочисто й гідно впала маленька сливка, по воді пішли кола - за першим одразу ж друге, третє, четверте... Вони маєстатично ширяться, не¬мов розквітаючий цвіт.


Хвилькою віднесло від жаби довгоногу комашку, яку та саме збиралася злизати своїм спритним язиком. Джміль, від поштовху хвилі, ненароком упав на прекрасну мушку. На¬взаєм вибачаючись, вони навіки закохалися одне в одного.


Перша хвиля, дійшовши до берега, оживила маленьку квіточку.


А ще вона піднесла вгору потопаючого комарика. Йому вдалося вчепитися за травинку, що росла на березі, похи¬лившись над водою. Комарик висушив крильця на цій тра¬винці й полетів.


Як багато доль змінили майже непомітні кола на воді!


Історії цієї книжки, хоч є лише колами на воді, можуть, однак...


Зсічнл


МАЙЖЕ НІЧОГО


-       Скажи мені, скільки важить сніжинка? - запитала си¬ниця голуба.


-       Майже нічого, - відповів голуб.


Тоді синиця розповіла йому таку історію:


-       Якось я відпочивала на сосновій гілці, аж раптом по¬чав падати сніг. Це навіть не була заметіль, ні, лише круж¬ляли легесенькі сніжинки, легенькі, мов сон. Оскільки в мене не було інших занять, то я розпочала рахувати сні¬жинки, що опускалися на мою гілку.


їх упало 3.751.952.


Коли ж легенько і тихенько упала 3.751.953-тя сніжин¬ка, таке собі майже нічого, як ти з цього приводу висловив¬ся, - гілка зламалася...


Оповівши це, синиця відлетіла.


Голуб, великий авторитет у галузі миру ще з часів Ноя, на хвильку замислився, а потім промовив:


-       Можливо, потрібно ще тільки однієї особи, аби у СВІ¬ТІ запанував мир?


Подумай, а може, бракує тільки тебе?


З січня


ПОРОЖНЄ КРІСЛО


Один старий чоловік важко захворів, і парох прийшов його відвідати. Увійшовши до кімнати хворого, він поба¬чив біля ліжка порожнє крісло і запитав, для чого воно тут стоїть.


Хворий, ледь усміхаючись, відповів:


-       Я уявляю собі, що в цьому кріслі сидить Ісус. Перед тим, як ви прийшли, я, власне, розмовляв з Ним. Довгі ро¬ки молитва була для мене дуже важкою справою, аж доки один приятель не пояснив мені, що вона полягає у розмові з Ісусом. І тепер я собі уявляю, що Ісус сидить переді мною у цьому кріслі, я говорю до Нього та слухаю, що Він мені відповідає.


Через кілька днів дочка того чоловіка прийшла до паро- ха і сказала, що її батько помер. Вона розповіла:


-       Я залишила його самого тільки на дві години. Коли повернулася, він був уже мертвий, лежав, схиливши голову на порожнє крісло, яке завжди стояло біля його ліжка, - так, як він хотів.


«Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога» (Мт. 5, 8).


4-січня


ВИПАДОК


Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчо¬ра придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.


—■


На запрудженому перехресті жінка на хвильку розгу¬билася і - цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.


Жінка розплакалася. Як їй пояснити чоловікові, що сталося?


Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвід¬чень одне одного та інші дані.


Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої доку¬менти. Звідти випала якась картка.


На картці характерним почерком чоловіка було написа¬но: «Коли щось трапиться - пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»


Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші - люди, а потім все інше. Ми-бо стільки робимо для предме¬тів, авт, будинків, організацій, матеріяльного забезпечення! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.


Ми повинні знайти час на те, щоб вислухати одне од¬ного, щоб подивитися одне одному в очі, щоб разом попла¬кати, посміятися, поспівчувати, погуляти...


Тільки це заберемо до Господа. Себе і свою здатність любити. Не меблі, не одяг, не тіло...


Тато зі сином ішли по пасажу, у якому розмістилися численні магазини і дрібні крамнички. Тато ніс велику торбу, наповнену розмаїтими пакунками. Він роздрато¬вано сопів і врешті сказав дитині: «Я купив тобі робота, купив футбольний костюм... Що ще маю тобі купити?»


«Візьми мене за руку», - попросив хлопчик.


З СІЧНА


ТРИ СИНИ


Три жінки йшли до криниці по воду. На кам’яній лавці біля джерела сидів старий чоловік і прислухався до їхньої розмови.


Кожна жінка вихваляла свого сина.


Перша сказала: «Мій син такий бистрий та спритний, що ніхто не може з ним зрівнятися».


«А мій син, - промовила друга, - співає, як соловейко. Ніхто в світі не може похвалитися таким чудовим голосом».


«А ти що скажеш про свого сина?» - запитали третю жінку, яка нічого не говорила.


«Не знаю, чи можу щось надзвичайного сказати про свою дитину, - відповіла вона. - Він добрий хлопчик, як багато інших. Але нічим особливим не вирізняється...»


Наповнивши дзбани, жінки вирушили додому. Пішов услід за ними і старець. Глеки були важкі, жінки аж угина¬лися, несучи їх на раменах.


Тож вирішили перепочити.


Аж ось до них підбігло троє хлопців. Один одразу почав маленьку виставу: став на руки і почав дригати ногами, по¬тім закрутив карколомні сальта.


Жінки були в захопленні: «Який спритний!»


Другий хлопчина заспівав якусь пісеньку. Голос він мав справді, як у соловейка.


Жінки зворушено слухали: «Що за ангельський голос!»


Третій хлопчина підійшов до матері, узяв у неї дзбан з водою, завдав собі на плече і поніс, йдучи поряд.


Жінки запитали старця: «Що скажеш про наших синів?»


«Про синів? - здивувався чоловік. - Я бачив лише одно¬го сина».


«Ви пізнаєте їх за плодами їхніми» (Мт. 7,16).



6 січня


СЛІДИ


Ти і Господь наш Ісус Христос разом ідете одним шля¬хом. Тривалий час сліди Ісуса лягають поруч з твоїми, але Його сліди значно глибші, чіткіші.


Ти ж залишаєш сліди невиразні, заломисті, - видно: ти вагаєшся і не впевнений, що ідеш у правильному напрямку.


Крокуєте отак деякий час, і поволі твої сліди наближа¬ються до Ісусових. Ось ви вже ідете паралельно.


Ви з Ісусом - як двоє друзів. Простуєте пліч-о-пліч.


Все ніби чудово, та враз твої сліди, що спершу виднілися на піску поряд з Ісусовими, тепер лягають просто на них.


Твої сліди, порівняно з Його слідами, є значно меншими, а все ж ви починаєте ступати крок у крок.


Так ви прямуєте ще певний час, але згодом твої сліди щоразу більшають і врешті накладаються на Ісусові.


Тепер помітно тільки одну вервечку слідів: ти й Христос простуєте, мов одна людина.


І знову здається, що все гаразд, що ліпшого й бажати не можна, та ось несподівано з’являється друга вервечка слідів.


Відбувається щось дивне.


Нові сліди звертають убік, повертають назад, всіляко змінюють напрямок руху.


Ти збентежений, приголомшений. Немовби чудовий сон урвався! Відтак починаєш молитися:


-       Господи, я збагнув першу ситуацію, мій шлях туди і навспак. І зупинки мої... Був я християнином нерішучим, непевним, але прагнув учитися і вчився. Ти ж ішов твердим кроком і допомагав крокувати мені.


-       Твоя правда!


-       Коли малі мої сліди губилися у Твоїх великих, я вчив¬ся ходити Твоїми дорогами і бути поблизу Тебе.


-       Атож! Мою науку ти засвоював блискавично.


-       Коли ж мої сліди цілковито з’єдналися з Твоїми, це за-свідчило, що я став Твоїм учнем.


-       Саме так.


-       Але, Господи, - що сталося далі? Чи ж я почав відсту¬пати від Тебе? Сліди розділилися, а ці повороти і зигзаги...


Запала хвилинна мовчанка, пізніше Господь відповів, усміхаючись: «То я танцював від щастя навколо тебе».


Ми є щастям для Господа Бога. Це найразючіший па¬радокс християнства. Коли вкрай важко залишатися вір¬ним, коли все довкола видається сірим і неживим, коли просування вперед потребує чимало труду і навіть завдає страждань, - зупинися, закрий очі, вуста і вуха...


І ти почуєш, як Бог танцює навколо тебе.


7СІЧНА


БАГАТСТВО


Якось незадовго до Різдва Христового учителька поста¬вила своїм учням таке запитання:


-       Хто з вас є бідним і, отже, має отримати подарунок з нагоди свята?


Діти, що вважали свою родину незаможною, підняли руки.


Місто було маленьким, усі одне одного знали. Не тільки на ймення, а й де хто мешкає, чим займається, яку має ро¬дину та статки. Після уроків учителька покликала до себе восьмирічного хлопчика, що звався Діні. Родина його не¬давно прибула з Африки, й усі знали, що вони дуже бідні.


Запросила хлопчика сісти, відтак спитала, чому він не підняв руки.


-       Бо я не бідний.


-       А хто є бідним, як ти гадаєш?


-       Діти, що не мають батьків.


Подивилась на нього вражено і мовчки його відпустила.


Наступного дня батько Діні повернувся додому усміх¬нений, в доброму гуморі. З’ясувалося, що вчителька побу¬вала у нього на роботі.


-       Ми можемо пишатися - так, саме пишатися - нашим сином, - оголосив він удома. І переказав дружині те, що по¬чув від учительки.


На Святвечір Діні отримав подарунок. Розкривши йо¬го, він побачив дві пари новісіньких черевичків: одну для нього, а другу для сестрички. Доти ніколи ще не отримував нових черевичків!


Але й без подарунку Діні знав: його родина вельми ба¬гата.


Родина - це єдиний справжній рахунок у банку. Не за¬лишай же його порожнім. Ніколи. Щодня клади на нього любов, ніжність, вірність, жертовність. Відсотки з та¬кого капіталу є воістину незліченними.


8 СІЧНА


ВОВК У ВИФЛЕЄМІ


В околицях Вифлеєму жив собі один вовк. Він був справжнім пострахом для тутешніх пастухів, які мусили цілими ночами стерегти від нього стада своїх овець. Хтось із пастухів завжди залишався на сторожі, а вовк усе ходив голодний, підступний і злий.


Та ось настала дуже дивна ніч. Пасовиська сповнилися світлом, музикою і життям. Скрізь звучали дивовижні ан¬гельські пісні. Народилося дитятко - такий маленький ро¬жевий клубочок.


Вовк здивувався, що прості суворі пастухи, всі як один, побігли, аби уздріти дитя. «Скільки метушні через це люд¬ське щеня», - подумав про себе вовк і крадькома рушив услід за пастухами. Коли побачив, що пастухи заходять до стаєнки, зупинився у тіні і став чекати.


Пастухи принесли дари, привітали чоловіка і жінку, ша¬нобливо поклонилися дитині і вийшли. Чоловік і жінка, ви¬снажені, стомлені працею і неймовірними пригодами, що їм приніс той день, заснули.


Хитрий вовчисько лише о цій порі пробрався до стаєн¬ки, отож його ніхто не помітив, хіба дитя. Воно відкрило свої великі оченята і дивилося на видовжений вовчий писок, а звір крок за кроком, поволі, але невблаганно підходив що¬раз ближче. Вовк відкрив пащу, висолопив гарячого язика, а очі його горіли, немов жарини. Проте дитя не виявляло ознак страху.


«Ласий шматочок», - подумав вовк. Його гарячий подих уже сягав дитини. Звір увесь зібрався, аби схопити крихіт¬ну здобич.


І в ту саму мить дитяча рука, немов маленька тендітна квітка, ласкаво й ніжно погладила його по голові. Уперше хтось так доторкнувся до його жорсткої і кудлатої щети¬ни. А далі голосом, якого вовк зроду не чув, дитя сказало: «Вовче, я дуже люблю тебе».


І тоді у темній стаєнці сталося щось неймовірне. Вовча шкіра розтріслася і впала на землю, а з неї з’явився чоло¬вік, який тут же упав на коліна, поцілував рученята дитятка і став у тиші молитися. Потому той, хто був спершу вов¬ком, вийшов зі стаєнки і з піднесеною догори головою зві¬щав усім: «Народилося Боже Дитя, яке дасть вам справжню свободу! Прийшов Месія, Він нас перемінить!»


Перемінювати створіння через любов - такий був Божий план. Можливо, вдається він лише з тваринами...


9 січня


ЛІСОРУБИ


Два лісоруби працювали у лісі. їхніх два дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це по-своєму. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зу¬пинявся лише на мить, аби передихнути.


Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.


Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже під¬няти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно, і дерева були однаковісінькі.


Перший не повірив своїм очам: «Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав. Як тобі вдалося скінчити так швидко?»


Другий, усміхаючись, відповів: «Ти бачив, що я кожної години робив перерву. Проте ти не помітив, що перепочи¬нок я використовував для того, аби підгострити сокиру».


Твоя душа - мов гостра сокира. Не дозволяй, щоб вона затупилася. Щодня гостри її потроху.


1.       Затримайся на десять хвилин, аби послухати музику.


2.       Коли можеш, влаштовуй собі прогулянки.


3.       Щодня обнімай тих, кого любиш, і скажи кожному з них: «Ти мені дорогий».


4.       Святкуй річниці, дні народження, іменини і все, що собі пригадаєш.


5.       Будь люб ’язним з усіма, а також зі своїми найближ¬чими і з домашніми.


6.       Усміхайся.


7.       Молися.


8.       Допомагай тим, я/а тебе потребують.


9.       Зроби для себе щось приємне.


10.       Підніми голову і прагни до неба.


10 СІЧНА


БРАМА


Є відома картина: Ісус поночі в саду. В лівій руці він тримає світильник, що розганяє темряву, а правою стукає в міцні грубі двері.


Коли картину вперше виставили у галереї, один відві¬дувач звернув увагу художника на дивну особливість.


-       У вашій картині є похибка: двері - без клямки...


-       Жодної похибки, - заперечив художник. - То двері до людського серця. Й відчиняються вони лише зсередини.


Далекий Схід. На летовище налетіла буря зі зливою. Пасажири квапилися перетнути поле летовища, аби по-трапити на борт літака ДЦЗ', який чекав, готовий зня¬тися в повітря.




Один промоклий до кісток місіонер доволі зручно вмос¬тився коло ілюмінатора. Привітна стюардеса допома¬гала іншим пасажирам розміститися в салоні.


Наближалася хвилина відльоту, і ось один із членів екі¬пажу замкнув масивні двері літака.


І раптом крізь грубе скло ілюмінаторів угледіли муж¬чину, який щодуху біг до літака. Підбігши, пасажир, що спізнився, однією рукою тримав над собою плаща, а дру¬гою щосили гатив у двері літака, благаючи відчинити йому. Стюардеса на мигах силкувалася пояснити йому, що вже запізно. Та чоловік заходився ще дужче грюкати у двері. Стюардеса далі переконувала його облишити всі намагання. «Я не можу... Запізно... Мусимо вилітати», - повторювала вона.


Проте ніщо не зупиняло його: чоловік рішуче наполя¬гав, домагався, аби його впустили. Кінець кінцем стюар¬деса відімкнула двері й, простягнувши руку, допомогла безталанному пасажирові видертись на борт літака.


I       враз оніміла від подиву: пасажир виявився пілотом.


Будь уважним! Не залишай за дверима капітана свого


життя.


II       СІЧНА


СПИСОК ПРОДУКТІВ


Якась жінка у старому вбранні увійшла до продуктової крамниці. Наблизилася до господаря і стиха спитала, чи може вона взяти трохи їжі на виплату. Пояснювала йому, що чоловік її важко хворий і не може працювати, а їхні чет¬веро дітей голодні.


Господар буркнув, гублячи терпіння, і сказав їй іти геть.


Жінка далі благала його:


-       Прошу вас, я скоро принесу гроші!


Власник крамниці твердо заявив, що не дає на виплату, і порадив їй пошукати іншої крамниці у тій дільниці.


Один клієнт, який там перебував, підійшов до нього і по¬просив, аби він прислухався до прохання жінки. Господар крамниці неохоче спитав жінку:


-       Чи маєте список продуктів?


-       Так, пане, - відповіла із проблиском надії у голосі.


-       Добре! - сказав власник. - Покладіть картку на вагу. Я дам вам стільки товарів, скільки важить та картка.


Жінка на хвильку завагалася. Опустивши голову, ви¬тягнула із торби клаптик паперу і щось поспішно на ньому


написала. Поклала картку на шальку терезів, далі трима¬ючи голову опущеною.


Очі господаря крамниці і клієнта розширилися від зди¬вування, коли побачили, що шалька терезів раптом опусти¬лася і залишилася у тій позиції. Глянувши на вагу, власник прошепотів: «Нечувано!»


Клієнт усміхнувся, а власник почав накладати пакети з продуктами на другій шальці ваги. Він ставив на неї ко¬робки і банки, проте вага не рухалася. Накладав продукти зі щораз більшою непривітною гримасою на обличчі.


Врешті взяв картку і подивився на неї, синій від злости і дуже збентежений. Це не був список продуктів. Це була молитва: «Боже, Ти знаєш, в якій я ситуації, і знаєш, чого потребую. Все віддаю у Твої руки!»


Власник крамниці дав жінці все, чого вона потребувала, у незручному мовчанні.


Жінка подякувала і вийшла із крамниці.


Тільки Бог знає вагу молитви.


Ш СІЧНА


ОЧИМА ХІМІКА


Вона була дружиною славетного ученого, що скрізь ви¬кликав захоплення, кандидата на Нобелівську премію у ца¬рині хімії. Але це була також самотня жінка, засмучена постійною відсутністю чоловіка, котрий, знай, пересідав з одного літака на інший, летів з однієї конференції на іншу.


Коли професор повертався додому і заставав дружину у сльозах, то реагував суворо і непривітно.


Якось, бачачи сльози, що текли по її обличчі, чоловік жорстко торкнув пальцем щоку жінки і зібрав одну сльо¬зину. Сказав холодно: «Чого плачеш? Дивися: сльози - це лише трохи соди, кальцію, глюкози, дрібка протеїнів, вуг¬лецю... у смішній кількості. Чим є сльоза? Виділенням зай¬вої рідини».


Занадто часто дивимося на інших очима хіміка. Тоді мають рацію ті, котрі стверджують, що людське тіло складається лише із певної кількости жиру, якого стане хіба на сім шматків мила, дрібки заліза, якого потрібно на виготовлення одного середньої величини гвіздка, пев¬ної кількости фосфору, якого вистачить на вироблення 2000 сірників, і сірки, щоб позбутися власних бліх... Тому кохання - це тільки хімічна реакція, різновид хвороби. Людські істоти є товаром на продаж, світ духа - фор-мою глупоти...


$ СІЧНА


ПОБАЧЕННЯ


-       Хочеш піти зі мною до кіна?


-       А що хочеш побачити?


-Тебе!


Моя наймолодша донечка вимагала, аби я щовечора чи¬тала їй перед сном одну казку. Якось я подумала, що можу купити їй касету із записаними казками. Дівчинка навчи¬лася вмикати магнітофон і кілька днів усе йшло добре.


Та одного вечора вона дала мені в руки книжку.


-Люба моя, - сказала я, - ти ж умієш вмикати магні¬тофон


-       Так, але тоді я не можу сісти так близько до тебе, а ти не обіймаєш мене рукою! - відповіла дівчинка.


Важить особа. Не речі.


14 СІЧНА


у ПАРКУ


Маленький хлопчик хотів пізнати Бога. Він знав, що треба довго мандрувати, аби добратися туди, де перебуває Бог. Тому одного дня поклав до свого кошика тістечка, ва¬рення, сік і рушив на пошуки Бога. Дитя пройшло зо триста метрів і побачило стару жінку, яка сиділа у парку на лавці. Жінка була сама, вона спостерігала за голубами.


Дитина сіла поруч із жінкою і відкрила свій кошичок. Хотіла напитися соку, та оскільки виглядало, що старень¬ка голодна - одне тістечко запропонувала їй.


Старенька із вдячністю його взяла - й усміхнулася. У неї був чудовий усміх, і дитина подарувала їй друге тіс¬течко, аби ще раз цей усміх побачити.


Хлопчик був захоплений. Він залишався там доволі дов¬го, їв та усміхався.


Надвечір дитя, уже стомлене, підвелося, аби йти додо¬му, та спершу кинулося до старенької й обійняло її. Вона теж пригорнула дитя і подарувала йому пречудовий усміх.


Дитя повернулося додому. Тільки-но відчинивши двері, побачило матусю. Матуся здивувалася на вигляд його об¬личчя, сповненого щастям, і спитала:


-       Синку, що ти сьогодні зробив, що такий щасливий?


-       Я сьогодні полуднував з Богом! - відповів хлопець.


І заки мати встигла щось сказати, додав:


-       Знаєш, у Нього найчудовіша посмішка з усіх, які я бачив!


Старенька також повернулася додому, переповнена щас¬тям. Її сина здивував мир і спокій на її обличчі, отож він спитав:


-       Мамо, що ти робила сьогодні, що почуваєш себе та¬кою щасливою?


Старенька відповіла:


-       Сьогодні у парку я полуднувала з Богом!


І заки син щось сказав, додала:


-       Знаєш, Він молодший, ніж я собі гадала!


Знаєте, Бог молодший, ніж ви собі гадаєте, і в Нього чудовий усміх...


13 січнл


ПІСОК І РУКА


Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:


-       Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш? Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала


в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальцями. Що більше стискала кулак, то більше пісок вислизав.


Іншу руку, натомість, тримала відкритою і пісок зали¬шився в ній.


Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно скрикнув:


-       Розумію!


У забутому гірському храмі зберігалася ікона Бого¬родиці, на зворотному боці якої була написана одна мо¬литва - молитва усиновлення.


Ось вона:


Господи,


допоможи мені бути приятелем усіх.


Приятелем,


що чекає і не нудиться,


що приймає з добротою,


що вислуховує без зусилля, що дякує з радістю.


Приятелем,


якого завжди можна знайти.


Допоможи мені пропонувати іншим безкорисливу дружбу, випромінюючи радісний мир,


Твій мир, Господи.


Вчини так, щоб я був готовий підтримувати і приймати насамперед найслабших і покривджених.


Таким чином я зможу помагати іншим відчувати Твою близькість,


Господи ніжности.


16 СІЧНА


ГОБЕЛЕН


Молодого монаха послали до одного монастиря у Флан¬дрії ткати разом з іншими великий гобелен.


Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.


-       Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її і відтяти...


-       Сину, - сказав спокійно старий монах, - ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з ви¬ворітного боку і тільки з одним фрагментом.


І повів його показати роботу з лицевого боку. Молодий монах остовпів. Він працював над дуже красивим гобеле¬ном - «Поклоніння трьох царів», а його нитка творила час¬тину німба навколо голови Божого Дитятка.


У давній легенді оповідається про чоловіка, котрому Бог пообіцяв, що виконає одне його бажання.


Чоловік подумав і сказав:


-       Я хотів би чинити добро, не знаючи про це.


Бог вислухав його.


Пізніше, побачивши, що це бажання таке добре, Бог поширив його на всіх людей.


І так триває й досі.


Ніколи не знецінюй себе. Може, у тебе не буде жодного доказу, що ти вартий більше, ніж про себе думаєш. Усі ми тчемо дуже великий гобелен неймовірної краси, якого ніколи не бачимо в цілості.


17січш


БЛАКИТНЕ КАМІННЯ


Ювелір сидів за столом і крізь вітрину своєї елітної крамниці байдужим поглядом дивився на вулицю.


Якесь дівчатко підійшло до магазину і притиснуло носи¬ка до вітрини.


Її очі кольору неба зблиснули, коли побачила один із ви-ставлених предметів.


Увійшла рішучим кроком і вказала пальцем на прекрас¬не намисто із блакитної бірюзи.


-       Можете його гарно запакувати? Це подарунок для моєї сестри.


Власник крамниці зміряв недовірливим поглядом малу клієнтку й запитав:


-       Скільки в тебе грошей?


Дівчинка зовсім не знітилась, зіп’явшись на пальчики, поклала на прилавок металеву коробочку, відкрила й пере¬вернула її. Звідти висипались кілька монет, квиточок, де¬кілька мушлів і ще якісь фігурки.


-       Вистачить? - запитала гордовито. - Я хочу зробити подарунок своїй старшій сестрі. Відколи не стало нашої ма¬тінки, сестра замінила її мені. Не має для себе жодної віль¬ної хвилини. У неї нині день народження, і я переконана, що мій подарунок зробить її щасливою. Це каміння має такий самий колір, як і її очі.


Ювелір пішов у підсобне приміщення магазину, виніс звідти прекрасний червоний із позолотою папір і старанно обгорнув ним шкатулку.


-       Прошу, - простягнув її дівчинці. - Неси обережно.


Дівчинка рушила, гордо несучи в руці пакуночок, неначе


трофей.


Минула година, коли в магазин увійшла прекрасна дів¬чина із волоссям кольору меду й прекрасними блакитними очима. Вона рішуче поклала на прилавок шкатулку, яку ювелір так старанно запакував, і запитала:


-       Це намисто куплене тут?


-       Так, панночко.


-1 яка його ціна?


-       Ціни у моїй крамниці конфіденційні, їх знаю лише я і мої клієнти.


-       Але в моєї сестри було лише кілька дрібних монет. Во¬на ніколи не могла б заплатити за таке намисто!


Ювелір узяв шкатулку, зачинив разом з її вмістом, знову старанно запакував і віддав дівчині.


-       Твоя сестра заплатила ціну вищу, ніж будь-хто інший: вона віддала все, що мала.


«Бог бо так полюбив світ, що Сина свого единородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив жит¬тям вічним» (Йо. 3,16).


18 січня


ТАКТИКА КАЧКИ


Троє старанних і допитливих юнаків урешті успішно за¬вершили навчання, здобувши високі наукові ступені. На прощання постановили, що об’їдуть увесь світ, а через рік зустрінуться, і кожен привезе найціннішу річ, яку тільки зможе віднайти.


Перший із них точно знав, що шукати. Він подався за найбільшим і найгарнішим коштовним каменем у світі. Не зупинили його ні моря, ні пустелі, підкорив найвищі гірські вершини й таки здобув те, про що мріяв, - найпрекраснішу коштовність, яка лиш могла бути під сонцем. Приїхав додо¬му, очікуючи на своїх друзів.


Невдовзі прибув із мандрів і другий юнак, тримаючи за руку найгарнішу дівчину.


- Запевняю тебе, що немає нічого ціннішого за кохання двох людей, - сказав товаришеві.


Вирішили зачекати третього.


Багато років пройшло, перш ніж той повернувся.


Третій вирушив на пошуки Бога. Побував у різних міс¬тах світу, розпитував у найвідоміших людей, відмовившись від усього, з головою поринув у книги, але Бога не знайшов.


Одного дня, виснажений самотньою довгою мандрівкою, він упав у траву на березі озера. Аж раптом його увагу при¬вернула дика качка, що занепокоєно шукала своїх каченят. Каченят було багато, усі напрочуд рухливі. Увесь день, аж до заходу сонця качка розшукувала їх, невтомно плаваючи в густих очеретах, аж поки останнє пискляве маля не по¬вернулось під її крило.


Чоловік усміхнувся і почав збиратися на батьківщину.


Коли друзі зустріли його, перший одразу ж показав свій дорогоцінний камінь, другий - дівчину, яка на той час вже стала його дружиною. Тоді нетерпляче запитали товариша:


-       Чи знайшов ти щось цінне? Мабуть, це щось надзви¬чайне, адже ти так довго шукав. З твоєї усмішки бачимо, що ти теж повернувся не з порожніми руками.


-       Я шукав Бога, - відповів третій товариш.


-1 знайшов Його? - запитали здивовано друзі.


-       Зрозумів, що це Він шукав мене.


Ти не мусиш щось робити. Дозволь лише знайти себе. Бог тебе шукає.


19 СІЧНА


БАЧИТИ БОГА


Одного разу могутній король скликав усіх чаклунів, мудреців та жерців свого корлівства, жадаючи, аби вони показали йому Бога. їм загрожувала найстрашніша кара, якщо не потрафлять цього зробити. Бідолахи у відчаї рвали на голові волосся, не знаючи, що діяти. Тоді з’явився один пастух, який пустив вістку, що може дати собі раду з цим завданням.


Його відразу представили королю. Пастух вивів короля на терасу.


-       Подивись на сонце! - сказав він.


За якусь хвилину король затулив очі і вигукнув:


-       Ти що, хочеш, аби я осліп? О Господи!


-       Сонце - це лише малесенька частинка Творця, - відпо¬вів йому пастух, - ба навіть не одна іскра Його сяєва... Як же можеш сподіватися, що твої очі уздрять Його самого?


Щодня учень ставив одне і те саме питання:


-       Як мені знайти Бога?


І щоденно отримував від свого учителя ту саму таєм¬ничу відповідь:


_ Ти повинен цього хотіти.


-       Але ж я прагну Його усім своїм серцем. Чому ж не знаходжу?


Якось учитель разом із учнем купалися в ріці. Раптом учитель вхопив хлопця за голову, занурив його цілого у во¬ду і досить довго не відпускав. Бідолаха у цей час тільки розпачливо борсався, намагаючись вивільнитися.


Наступного дня учитель спитав:


-       Чому ж бо ти так сіпався, коли я тримав тебе під водою?


-       Бо мені страшенно бракувало повітря


-       От коли тобі буде дарована благодать так само від-


и


чувати потребу у Господеві - неодмінно знайдеш Його.


§0 СІЧНА


ПОСТАНОВИ


Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.


«Коли побачу когось, хто потопає, - писав хлопчи¬на, - то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапить¬ся землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним усього світу».


За якийсь час він почув голос мами:


-       Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і ку¬пи хліба.


-       Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? - з докором спитав син.


Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духов¬ному житті...


Одна дванадцятилітня дівчинка записала якось у сво¬єму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше - це нічого не робити і дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: “Хай живе мир!" - і ведемо війну. Повторюємо: “Геть наркотики!" - і ще більше торгуємо ними. Прого¬лошуємо: “Ні - тероризму!" - і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?


Хочу тобі сказати: якщо тебе справді засмучує нена¬висть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»


Зроби щось, хай навіть маленьке.


Ш січня


ВІДВІДИНИ


Щодня у полуденну пору один хлопчина переступав по¬ріг церкви, а за кілька хвилин відходив.


Він носив картату сорочку і подерті джинси - як і всі його ровесники. У руках тримав паперову торбинку з бул¬ками на обід. Священик дещо недовірливо спитав його, для чого сюди приходить. Відомо ж бо, що в теперішніх часах не бракує людей, які не завагаються обікрасти й церкву.


«Я приходжу, щоб помолитися», - відповів хлопчина.


«Помолитися... Хіба можна так швидко молитися?»


«Ох... щодня пополудні я переступаю поріг цієї церкви і кажу: “Ісусе, я прийшов”. І тоді відходжу. Це коротенька молитва, але я певний, що Він мене чує».


Через кілька днів по цій розмові на його роботі стався нещасний випадок. Хлопчину привезли до шпиталю з ба¬гатьма переломами.


Його помістили в палаті, де вже були інші хворі. З по¬явою хлопця змінилося все відділення. Через кілька днів його палата перетворилася на місце зустрічей пацієнтів з усього коридору. Молоді і старі підходили до його ліжка, а він для кожного знаходив підбадьорливу усмішку і щире слово розради.


Прийшов його провідати і священик. Разом із медичною сестрою він зайшов до палати і зупинився біля його ліжка.


«Мені сказали, що ти весь зранений, але, попри все, ще підгримуєш інших. Як тобі це вдається?»


«Це завдяки Тому, хто відвідує мене пополудні».


Медсестра перебила: «Пополудні до палати ніхто не за¬ходив».


«Ні, Він з’являється тут щодня, стає при дверях і каже: “Дмитре, це я, Ісус”, - і відходить».




Один чеснотливий чоловік щодня переходив попри сті¬ну, на якій було зображення Богородиці. Кожного разу той чоловік вітався: «Доброго дня, Пресвята Мати!»


Минуло кілька років. Одного вечора він виразно почув голос, яким промовляв до нього образ: «Доброго вечора, сину!»


Коли ми не чуємо відповіді на наші молитви, то це тому, що насправді її не сподіваємося.


^ СІЧНА


ДЗИҐАР З МАЯТНИКОМ


Один учений мав у своїй робітні великий стінний дзиґар. Дзиґар вибивав години врочисто, повільно і дуже голосно.


«Це Вам не заважає?» - спитав студент.


«Ні, - відповів учений, - бо я весь час ставлю собі пи¬тання, що зробив за годину, яка оце минула».


А що зробив за минулу годину ти?


93       СІЧНА


ДВІ НАСІНИНИ


Восени у родючому ґрунті одна побіч одної лежали дві насінини. Перша насінина сказала: «Я хочу рости! Хочу сягнути глибоко в землю корінням, хочу випустити на по¬верхню молоденькі пагінці. Хочу розвивати ніжні брунь¬ки - немов прапорці, що звіщають прихід весни... Хочу від¬чути сонячне тепло і благодать ранкової роси на своїх пе¬люстках!»


І так вона й розвивалася.


Друга насінина сказала: «Що за доля мене спіткала! Я боюся. Коли моє коріння проникне у землю - що знайду у підземному мороці? Коли пробиватимусь крізь, твердий шар землі догори - пораню свої ніжні пагінці... Відкрию бруньки - а якийсь слимачисько підбереться до них і з’їсть. Розкрию пуп’янки - а якась дитина вирве мене зі землі. Ні, ліпше зачекати, коли буде безпечніше».


І чекала.


На початку весни курка порпалася в землі у пошуках поживи, знайшла насінину і з’їла.


Зрозуміло, що треба прийняти ризик життя і збаг¬нути, що часом ми є голубами, а часом - статуями.


94       СІЧНА


ПОДЯКА


Один учитель сказав учням намалювати те, за що вони хотіли б подякувати Богові. Виховник гадав, що у цих ді¬тей - вихідців із бідних родин - насправді не так багато при¬


чин відчувати вдячність. Він був переконаний, що всі рад¬ше намалюють купи солодощів, столи, що вгинаються від наїдків.


Малюнок, який подав йому Михайлик, вразив виховни- ка: на ньому хлопчина зобразив руку.


Але чия це рука?


Клас зацікавився тим зображенням.


«Для мене це рука Бога, що дає нам хліб насущний», - висловилася одна дитина.


«Це рука селянина. Він годує курей», - сказала інша.


Поки діти ще малювали, вчитель нахилився над партою Михайлика і спитав його, чия то рука.


«Це Ваша рука», - прошепотів хлопчина.


І тоді вчитель пригадав, як щовечора брав Михайлика за руку, бо він був найменшенький, і проводжав до виходу. Вчитель так само обходився і з іншими дітьми, але для Ми¬хайлика це мало справді велике значення.


Чи ти колись замислювався, яку велику силу можуть мати твої руки?


Нам усім потрібно навчитися виконувати «накази господині».


«Якщо спиш на ньому - застели.


Якщо носиш його - повісь.


Якщо поїв - помий посуд.


Якщо ходиш по ньому - витріпай.


Якщо відчиняєш його - зачини.


Якщо спорожнив - наповни.


Якщо дзвонить - зніми слухавку.


Якщо м ’явкає - нагодуй.


Якщо плаче - поцілуй його».


ЁЗ СІЧНА


ЛИК ІСУСА


Якось монах Бпіфаній, що жив на Сицилії, відкрив у со¬бі Божий дар: він умів малювати чудові ікони.


У нього зродилося бажання створити таку, яка би стала шедевром: понад усе він прагнув зобразити лик Христа.


Але де знайти відповідну модель, що здатна була б ви¬разити водночас страждання і радість, смерть і воскресіння, божественність і людськість?


Епіфаній не міг знайти спокою. Він рушив у подорож, зміряв цілу Европу, вдивляючись у кожне обличчя.


На жаль, не було серед них такого, яке могло б представ¬ляти лик Христа.


Одного вечора він заснув, повторюючи слова псалма: «За Твоїм лицем шукаю, Господи. Не укривай переді мною Твого лиця».


Епіфанію наснився сон. Ангел підводив його до людей, що траплялися йому на шляху, і вказував на якусь рису, що робила те обличчя подібним до Христового: радість моло¬дої жінки, невинність дитини, силу селянина, страждання недужого, страх приреченого, доброту матері, переляк си¬роти, суворість судді, веселість штукаря, милосердя сповід¬ника, забинтоване лице прокаженого. Епіфаній повернувся до монастиря і взявся до праці.


За рік ікона Христа була готова. Епіфаній показав її настоятелю і братам. Усі страшенно здивувалися й умить опустилися на коліна. Лик Христа був просто чудовий, він зворушував і ставив питання.


Даремно допитувалися в Епіфанія, хто послужив мо¬деллю...


Не шукай Христа в образі однієї людини. Відблисків Христового лику шукай у кожному.


96 СІЧНА


НАЗОВНІ І ВСЕРЕДИНІ


Дідусь нахилився над п’ятилітнім онуком і поцілував його надобраніч. Хлопчик одразу витер щоку.


«Чому ти так робиш, синку? - спитала мама. - Коли хтось тебе цілує, не треба витирати поцілунок».


«Мамусю, - пояснив маленький, - я не витираю, щоб витерти. Я втираю його в себе».


Одній мамі під час подорожі постійно надокучало вертляве дитя.


«Та сядь уже нарешті!»


Але дитина, здавалося, не чула наказу і знову става¬ла на сидіння, аби дивитися у вікно.


Знервована мати взяла дитину і посадовила поруч зі собою.


Дитя глянуло на неї і гордо вимовило: «Назовні я си¬джу, але всередині - стою».


Те, що у нас «всередині», набагато важливіше від того, що «назовні».


97січна


щодня


Одного вченого і шанованого всіма равина попросили прочитати лекцію про вихід Ізраїлю з Єгипту в найбіль¬шому культурному осередку міста. Слухачі були освічені та підготовлені, уважно слухали лекцію.


Равин так описав події, що стосувалися небесної манни: «Господь послав на землю свій хліб, що був смачний, наче


медівник, і котрого вистачало на один день. Його не мож¬на було зберігати до наступного дня, за винятком п’ятниці. Коли сонце починало пригрівати, манна топилася...»


Один слухач перервав його: «Яка нераціональність! Чому лише на один день? Чи не краще було б послати запа¬си, яких стало б на рік? Це було б розумніше і потребувало б менше зусиль».


Равин за своєю звичкою відповів притчею. «Один ве¬ликий цар мав сина. Той був іще дитиною, але колись мав уступити на престол, і його освіта була справою державної ваги. За законом цар міг бачити сина лише один раз на рік. Він дуже любив його, а малий царевич - свого татуся. Праг¬нули бути разом трохи довше. Та закон був невблаганним. І так помалу стали чужими один одному». Равин продовжив лекцію: «Тому Бог посилав свій дар щодня».


Тому також молимося щодня,


§8 СІЧНА


ДУБ І ТРОЯНДА


У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гіл¬ля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.


Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листка¬ми і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне.


Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти - лише нікчемна колюча галузка!»


Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармо¬нійні звуки.


Через це Дуб дуже пишався собою.


«Я наповнюю небо чудовими симфоніями! Я - наче ор¬кестр! Я не такий, як той нещасний прутик, який не вміє нічого! Навіщо взагалі потрібна троянда?»


Несмілива Троянда перелякано мовчала.


Коли настало літо, зацвіла.


Цілий сад аплодував їй довго, щиро і палко.


Дехто вдає зі себе кращого, сильнішого, аніж є на¬справді. Боїться бути собою.


Квіти просто квітнуть.


§9 СІННА


ЗАПИСНИЧОК


Один подорожній затримався поблизу мальовничого села, що розкинулося між полів. Його зацікавив невеликий цвинтар, обнесений дерев’яним плотом. Було там багато дерев, птахів і чудових квітів. Подорожній поволі ходив між могилами зі світлими надгробками, що були розкидані попід деревами.


Почав читати написи. На першому було: «Ян Taper, жив 8 років 2 тижні 3 дні». Така мала дитина тут похована...


Чоловік прочитав на сусідній могилі: «Денис Каліб, жив 5 років 8 місяців 3 тижні». Ще одна дитина...


Далі читав написи на інших могилах. Всі були подібні: прізвище, докладний вік упокоєної особи. Найдовше жила дитина, якій заледве виповнилося 11 років... Подорожній дуже засмутився. Присів і заплакав.


Старий чоловік, який проходив неподалік, побачивши його, спитав, чи оплакує когось із родини.


«Ні, немає тут нікого з моїх рідних, - відповів подорож¬ній. - Але що діється у цьому селі? Що за жах тут діється?


Яке страшне прокляття нависло над мешканцями, що вми¬рають самі діти?»


Старенький усміхнувся і мовив: «Заспокойтесь, будь ласка. Немає жодного прокляття. Просто ми тут дотриму¬ємося стародавнього звичаю. Той, кому виповниться 15 ро¬ків, отримує від батьків записничок, такий, як у мене ви¬сить на шиї. За традицією кожний, хто переживає сильне і глибоке почуття, відкриває записничок і занотовує, як дов¬го воно тривало. Закохався... Як довго тривало це велике почуття? Тиждень? Два? Три з половиною? А далі емоції, пов’язані з першим поцілунком, - як довго тривали? Мить? Два дні? Тиждень? А шлюб? А вагітність і народження пер¬вістка? Омріяна подорож? А зустріч із братом, котрий по¬вернувся з далеких країв? Як довго тривала радість від цих подій? Години? Дні? Так записуємо у зошит кожну хви¬лину щастя... кожну мить щастя. Коли хтось помирає, за нашим звичаєм, відкриваємо його записник, підсумовуємо час, коли почувався справді щасливим, і цю суму пишемо на його могилі. Вважаємо, що лише це насправді прожи¬тий час.


Не обмежуйся існуванням... Живи!


Не обмежуйся дотиканням... Відчувай!


Не обмежуйся спогляданням... Побач!


Не обмежуйся слуханням... Почуй!


Не обмежуйся мовленням... Скажи щось!


ЗО СІЧНА


БРАТИК


Одна молода мати очікувала народження другої дитини. Довідавшись, що то - дівчинка, навчила свого первістка, синочка Михайлика, аби він, поклавши голову на її живіт, разом із нею співав колискової маляті, яке мало народи¬тись. Пісенька, що починалася словами: «Зірочко, зіронь¬ко, вже ніч близенько...» дуже подобалась хлоп’яті. Співав її часто.


Пологи були передчасні й тяжкі. Малесеньку дівчинку поклали в інкубатор, де вона перебувала під постійною лі¬карською опікою. Перелякані батьки були готові до найгір¬шого: їхня донечка мала дуже малі шанси вижити. Малий Михайлик благав їх: «Хочу її побачити! Конче мушу її по¬бачити!»


За тиждень дитині погіршало. Тоді мати вирішила при¬вести Михайлика у відділення інтенсивної терапії. Медсе¬стра намагалася перешкодити цьому, але мати рішуче під¬вела хлопчика до ліжечка сестрички, яка була приєднана до численних апаратів, що утримували її при житті.


Наблизившись до інкубатора, Михайлик за звичкою почав тихенько співати: «Зірочко, зіронько, вже ніч бли¬зенько...».


Дівчинка одразу відреагувала. Почала дихати рівно, без задишки.


Мати, схвильована до сліз, попросила: «Співай, співай далі, Михайлику!»


І Михайлик співав.


Дівчинка почала ворушити маленькими ручками.


Мати й батько то плакали, то сміялися. Медсестра за¬чудовано споглядала, не вірячи власним очам.


За кілька днів батьки змогли забрати малечу додому. Радості Михайлика не було меж.


Лікарі, здивовані покращенням стану новонародженої, намагалися науково пояснити цю подію. Мати і батько зна¬ли, що це - диво. Диво любови братика до сестрички, яку він так чекав!


Можемо жити лише тоді, коли знаємо, що нас хтось чекає.


Одна з найчудовіших обіцянок Ісуса: «Іду-бо напого- товити вам місце... щоб і ви були там, де я».


Йо. 14, 2-3


31 СІЧНА


ДВОЄ ЛИЦАРІВ


Двоє сміливих лицарів брали участь у турнірах, ризи¬кованих пригодах, наражаючись на небезпеку. Служили багатьом володарям.


Котрогось вечора один із них, споглядаючи захід сон¬ця, мовив:


-       Мені залишається остання пригода.


-Яка?


-       Хочу зійти на гору, на якій живе Бог!


-       Навіщо?


-       Щоби довідатись, чому Він нас так обтяжує і приму¬шує працювати все життя та й далі вимагає щораз більше, замість того, щоб допомагати нам хоча б іноді, - відповів з гіркотою перший лицар.


-       Піду з тобою! Однак вважаю, що Бог знає, що чи¬нить, — ствердив другий.


Подорож була тривалою і нелегкою. Добулися гори Бо¬га. Сходили мовчки, йдучи поруч із кіньми, бо стежка була стрімка й труднопрохідна. Вже було видно вершину в імлі, та зненацька з гори почули голос:


-       Візьміть із собою всі камені, що лежать на стежині.


-       Ось бачиш? - запротестував перший лицар. - Завжди те саме. Після всіх цих зусиль Бог хоче нас додатково об¬тяжити. На це не погоджуся!


І повернув назад.


Другий лицар виконав те, що наказав голос Бога. Потратив на це багато часу і зусиль. Та із першими со¬нячними променями каміння у торбинах на коні й те, що було у зранених руках побожного лицаря, чудово засяяло. Перемінилося на коштовні діяманти небаченої краси.


Господи, ставлю набагато більше запитань, аніж Ти. У числовому співвідношенні це виглядає як десять до одного.


Запитую:


-       Чому допускаєш страждання?


-       Як довго маю страждати?


-       Яка мета цього?


-       Чи Ти забув про своє милосердя?


-       Втомився?


-Аможе, образився?


-       Покинув мене?


-       Коли я втратив Твій провід?


-       Чому я розгублений?


-       Чи не бачиш мого великого розпачу?


Ти ж мене лише запитуєш, чи я вірю Тобі?


Шютий


1 лютого


ГВІЗДКИ


Жив колись хлопчисько із доволі складним характе¬ром. Він легко вибухав гнівом, був сварливий, робив бага¬то шкоди.


Одного дня батько вручив йому мішечок із гвіздками і сказав, аби він забивав один цвях у палісад, що оточував подвір’я, стільки разів, скільки із кимсь сваритиметься.


У перший день хлопець забив 36 гвіздків.


Із плином часу зрозумів, що легше було би контролю¬вати вибухи гніву, аніж забивати цвяхи, і якось увечері, через кілька тижнів, сказав батькові, що упродовж цього дня ні з ким не посварився.


Батько сказав йому: «Це дуже добре. Тепер кожного дня, коли ні з ким не посваришся, витягуй із палісаду по одному цвяшкові».


За якийсь час хлопчина сказав батькові, що повитягу¬вав усі гвіздки.


Тоді батько взяв його за руку, підвів до палісаду і ска¬зав: «Сину мій, це чудово, але глянь: у палісаду повно дір. Дерево вже ніколи не буде таке, як колись. Коли говориш до когось, будучи у гніві, то тим, кого любиш, завдаєш ран, подібних до оцих дір. І хоч би скільки ти потім перепрошу¬вав, ці рани залишаються».


Людські істоти слабкі, і їх легко зранити.


Ми всі носимо на собі етикетку з написом: «Виявляти турботу! Поводитися обережно! Делікатний товар!»


§ лютого


ПІСЛЯ БОМБАРДУВАННЯ


Під час останньої війни летовшце у Багдаді і терени, до нього прилеглі, перетворилися у руйновище. Якось, посе¬ред цементових плит і шматків заліза, почувся плач. Серед ангарів було видно маленький барак. Усередині хтось схли¬пував. Відчинили двері.


У цьому зруйнованому бараку був Бог. Це Він плакав.


Ніхто не наважився щось зробити. Тільки якась дити¬на наблизилася до Бога. Взяла Його за руку і сказала: «Не плач, я з Тобою!»


Ось що написала восьмилітня дитина у творі на тему Бога:


«Одним із головних завдань Бога є створення людей. Він створює їх, аби замінити тих, котрі вмирають. За¬вдяки цьому їх є завжди стільки, щоб могли займатися справами тут, на землі.


Він не створює дорослих, а лише немовлят На мою думку, так діється тому, що найменших створити най¬легше. Бог не мусить витрачати дорогоцінного часу, аби навчити їх говорити і ходити. Залишає це завдання ма¬мам і татам. Думаю, що це добра система.


Другим важливим завданням Бога є вислуховування молитов.


Бог усе і скрізь бачить і все чує. Тому Він, напевно, дуже зайнятий. Отож ми не повинні казати Йому витрачати час на дурниці, коли легковажимо своїх батьків і просимо у Нього щось таке, що батьки уже нам заборонили.


Атеїсти - це люди, котрі не вірять у Бога. Не думаю, аби у нашому місті були такі, принаймні серед тих, хто приходить до церкви.


Ісус є Сином Божим. Він робив складні речі, наприклад, ходив по воді, а також чинив чуда. Так само Він говорив про Бога людям, котрі не хотіли слухати. Тепер допома¬гає своєму Отцеві вислуховувати молитви. Можна моли¬тися завжди, хай скільки цього хочеш, будучи певним, що Бог нас вислухає. Вони так влаштували світ, що Один із Них завжди чуває.


Потрібно завжди ходити на уроки з катехизму, бо це тішить Бога; якщо існує хтось, кого варто зробити щас¬ливим, то тим кимсь є саме Бог


Не пропускайте катехизму через те, що вважаєте приємнішим, наприклад, виїзд на море. Це помилка.


Якщо не вірите у Бога, то, попри те, що ви атеїсти, будете також дуже самотні, тому що ваші батьки не можуть ходити з вами скрізь. А Бог може.


Мені приємно знати, що Він є з нами, коли боїмося темряви або коли не вміємо добре плавати, а великі хлоп¬ці кидають нас на глибину.


Однак не треба завжди думати тільки про те, що Бог може зробити для нас. Бог поставив мене тут - і може забрати мене тоді, коли захоче. Ось чому я вірю у Бога».


З лютого


УЧИТЕЛЬ


Відомий майстер-лучник зорганізував змагання серед своїх учнів, щоб оцінити рівень їхньої підготовки. На одно¬му з дерев, що росли в кінці галяви, повісили дерев’яний диск із червоним кружальцем посередині. Далеко на іншо¬му кінці галяви провели лінію, за якою стали змагальники.


Один із хлопців сміливо виступив перший, бажаючи по¬казати свою відвагу. Міцно стиснув лук і стрілу, потім став у позиції, готовий до пострілу.


-       Учителю, чи можна мені стріляти? - запитав він.


Учитель, який уважно дивився на нього, спитав:


-       Чи бачиш оті великі дерева, що нас оточують?


-       Так, учителю, чудово бачу їх довкруж галяви.


-       Добре, - сказав майстер, - іди до решти, оскільки ти іще не готовий.


Здивований учень поклав лук і приєднався до товаришів.


Наперед виступив другий змагальник. Узяв лук, стрілу й уважно прицілився. Майстер став побіч лучника і запи¬тав його:


-       Чи бачиш мене?


-       Так, учителю, я бачу вас. Ви стоїте поруч зі мною.


-       Повернися до своїх товаришів і сядь із ними, - знову промовив учитель. - Ти ніколи не зможеш влучити у диск!


Всі учасники, один за одним, брали луки і готувалися випустити стріли, та щоразу вчитель ставив їм питання і вислуховував відповідь. І повертав їх на місце. Зібравшись докупи, вони стали перешіптуватися від здивування. Жоден із них не випустив бодай одної стріли.


Тоді вийшов наймолодший з учнів і мовчки став збоку. Натягнув лук, а далі завмер, поглядом втупившись перед собою.


-       Чи бачиш птахів, що летять понад лісом? - спитав учитель.


-       Ні, не бачу їх.


-       Чи бачиш дерево, на якому висить щит?


-       Ні, вчителю, я його не бачу.


-       А може, бачиш хоча би щит?


-       Ні, вчителю, не бачу його.


З громади учнів почувся сміх. Як цей хлопчина влучить у щит, якщо не може його вирізнити посеред галяви? Проте вчитель вгамував їх і спокійно спитав хлопця:


-       То скажи мені, що ти бачиш?


-       Бачу червоне кружальце, - відповів хлопчина.


-       Чудово, - ствердив учитель. - Можеш стріляти.


Стріла зі свистом прошила повітря і, здригаючись, зупи¬нилася посередині червоного кружальця, намальованого на дерев’яному щиті.


«Марто, Марто, ти побиваєшся і клопочешся про ба¬гато, одного ж потрібно» (Лк. 10, 41-42).


4 лютого


СТРАТЕГІЯ ОСЛА


Жили колись старий чоловік і старий осел. Одного дня осел упав до криниці, уже висохлої, проте глибокої. Бід¬на тварина кричала весь день і чоловік думав, як витягнути її звідти. Та врешті вирішив, що осел дуже старий і слабий, а сам він давно збирався засипати висохлу криницю.


Отож вирішив поховати тварину. Попросив сусідів, аби всі взяли лопати і закидали криницю землею. Осел знову став кричати з усієї сили.


За якийсь час, на здивування усіх присутніх, з криниці уже не чути було жодного звуку.


Господар осла зазирнув до криниці, гадаючи, що тварина вже мертва, та побачив неймовірну картину: щоразу, коли кидали чергову порцію землі, осел утоптував її копитами. Господар разом зі сусідами далі всипали землю, а осел топ¬тав її, творячи щораз вищу гірку. Врешті йому вдалося ви¬скочити з колодязя.


Мавпа скинула кокосовий горіх на мудреця. Чоловік під¬няв горіх, випив з нього молоко, з’їв м’якуш, а з лушпини зробив собі горня


Життя не перестає кидати нам лопатами землю чи кокосові горіхи, але ми можемо вибратися з колодязя, якщо разом належно відреагуємо. Кожна проблема дає нам змогу зробити один крок уперед, кожна проблема має якийсь розв'язок - якщо не вважатимемо себе пере¬моженими...


5 лютого


ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ПІДСТУП


Одного дня диявол постановив збільшити ефект своїх злих діянь. Він зібрав начальників департаменту і головний штаб дивізії пекельної пропаганди і реклами, аби придума¬ти нові кампанії спокус і пасток для людей, а також нові способи, щоб знищити сенс їхнього життя.


-       Скажи їм, що Бога немає, - запропонував один чорт.


Диявол буркнув:


-       Я волів би щось не настільки очевидне!


-       Скажи їм, що жодна з їхніх дій не має результату, - сказав другий.


Диявол похитав головою і відповів:


-       Вони вже й самі так думають.


Третій запропонував:


-       Скажи їм, що вони настільки віддалилися від дороги закону, що їм більше ніколи не вдасться на неї повернутися, бо люди не можуть змінитися.


Диявол відказав:


-       Я вже це пробував...


Слова попросив найстарший і найхитріший з усіх чортів:


-       Нехай просто вірять, що мають іще багато-багато часу...


Диявол задоволено усміхнувся:


-       Це справді добра ідея!


Якби я знала, що це востаннє - дивилася б на тебе, коли засинаєш. Накрила б тебе ліпше ковдрою, подякува¬ла б Господу за твоє цінне життя. Подивилася би трохи, як спиш.


Якби знала, що це востаннє - провела би тебе аж до дверей, коли виходиш, поцілувала би, обійняла і попроси¬ла би повернутися, аби ще раз тебе поцілувати.


Якби знала, що це востаннє - слухала би твій голос, вимкнула би телевізор, відклала б газету і всю увагу при¬святила б тобі. Запам ’ятала би звук твого голосу і блиск твоїх очей.


Якби знала, що це востаннє - слухала би твій спів, спі¬вала би з тобою, а далі попросила б заспівати ще раз.


Якби знала, що це востаннє я з тобою - надавала би великого значення тій хвилині. Не клопоталася би та¬рілками, подвір ’ям, навіть сплатою рахунків.


Якби знала, що це востаннє - прагнула б бути з то¬бою завжди.


Якби знала, що це востаннє ми разом - прагнула б ба¬чити тебе щасливим. Приготувала б твої улюблені стра¬ви, пограла би з тобою у твою улюблену гру. Взяла б один день відпустки, щоб бути з тобою. Не переймалася б за¬надто складанням забавок і застелянням ліжка. Нагада¬ла б тобі, як багато для мене важиш. Сказала б тобі, що дуже прагну, аби ти пішов до Раю. Сказала би, щоб ти був сильний. Сказала б, що люблю тебе - і ми зі сміхом діли¬лися б нашими улюбленими спогадами.


Якби знала, що це востаннє - читала б разом з тобою Святе Письмо і ми разом помолилися б до Бога. Я подя¬кувала б Господу за те, що ми зустрілися, і за те, що так чудово нами опікувався.


Якби знала, що це востаннє ми разом - плакала б, то¬му що хотіла б провести більше часу з тобою.


Якби знала, що це востаннє...


Я зовсім не знаю коли настане отой останній раз. Господи, поможи мені виявити свою любов до всіх людей, котрі справили вплив на моє життя,.


Це може бути останній раз, коли ми разом.


6 лютого


РАХУНОК


Одному чоловікові, якого турбував сенс його життя і те, яким буде останній день його життя, а передусім Страш¬ний суд, перед яким рано чи пізно постане, наснився сон.


Снилося йому, що по смерті наблизився, сповнений страху, до величезної брами, яка була входом у Дім Бога. Постукав, і усміхнений ангел відчинив йому. Запросив йо¬го до приймальні Раю.


Приміщення виглядало непривітно. Нагадувало судову залу.


Чоловік чекав, щораз більше хвилюючись.


Ангел незабаром повернувся з аркушем у руках. На ньо¬му було написано: «Рахунок». Чоловік узяв аркуш і почав читати:


«За світло сонця і шелест листя, за сніг і вітер, за політ птахів і траву, за повітря, яким ти дихав, і за милування зір¬ками, за вечори і за ночі...»


Перелік був дуже довгий.


Чоловік продовжував читати: «.. .За дитячий сміх, діво¬чі очі, за свіжу воду, за руки й ноги, за червінь помідорів, за пестощі, за пісок на пляжі, за перші слова твоєї дитини, за підвечірок на березі гірського озера, за поцілунок онука, за морські хвилі...»


Читаючи далі, чоловік щораз більше непокоївся.


Якою буде сума рахунку? Як зможе заплатити за все те, що отримав?


Коли читав із завмиранням серця, саме надійшов Бог.


Поплескав його по плечу.


«Усе це я дарую, - мовив, усміхаючись, - аж до кінця світу. Маю від цього велике задоволення!»


Бог знає лише одне формулювання: «Безплатно».


7лютого


КОНКУРС


Одного дня, коли світ був ще цілком новим, мешканці од¬нієї місцевости влаштували музичний конкурс, учасниками якого стали майже всі присутні - від Синиці до Носорога.


Під орудою Сови було вирішено, що голосування під час конкурсу буде таємним і загальним. Отож голосува¬тимуть усі учасники, самі створять суддівську комісію, тобто журі.


І так було. Всі тварини, а також людина виходили по¬одинці на сцену й співали. Одні заслужили бурхливі оплес¬ки, іншим аплодували мляво. Відтак заповнювали картки і вкидали їх у велику урну під наглядом Сови.


Коли настав час підбити підсумки, Сова вийшла на імп¬ровізовану сцену та у присутності двох старих мавп відкри¬ла урну, аби підрахувати голоси.


Одна Мавпа вийняла першу картку, а Сова оголосила: «Перший голос віддано за нашого приятеля Осла!»


Настала тиша, а потім почулися несміливі оплески.


«Другий голос віддано за Осла!»


Загальне приголомшення.


«Третій голос: Осел!»


Усі здивовано переглядалися. Почали обмінюватись осудливими поглядами, і врешті, бачачи, що постійно по¬вторюються голоси на користь Осла, відчули себе винними за таке голосування. Всі знали, що не було співу, гіршого за жахливе ричання Осла. Однак усі визнали його найкращим співаком.


Підрахувавши голоси, незалежна комісія оприлюднила результат: скрипуче і до того ж фальшиве ричання Осла посіло перше місце. Тож офіційно оголосили, що Осел має найкращий голос в околиці.


Потім Сова пояснила, чому так сталося. Кожен з учас¬ників, бажаючи особистої перемоги, голосував за учасни¬ка, котрий мав найменші шанси, тобто за того, хто не був конкурентом.


Голосування було майже одностайним. Лише два голоси не були віддані за Осла: один належав Ослу, який вважав, що йому нічого втрачати, та щиро проголосував за Жай¬воронка, а другий належав людині, яка, звісно ж, проголо¬сувала на свою користь.


«Людина розбещена, чоловік безбожний - ходить з неправдивими устами, мружить очі, совгає ногами, по¬дає знаки своїми пальцями. З лихими думами на серці він увесь час зло кує, сіє розбрат Тому на тою нагло наді¬йде погибель, він вмить буде розбитий, без рятунку» (Прип. 6,12-15).


8 лютого


ТРОЄ дггок


Коли його прийняли на посаду редактора авторитетного журналу, він вважав, що спіймав Бога за бороду. Зателефо¬нував до батьків і, звичайно ж, до коханої Мирослави, якій просто сказав: «Отримав роботу! Можемо побратися!»


Стали подружжям, й упродовж кількох років народило¬ся троє діток: Мар’ян, Марта й Віктор.


Шість років тривало щастя, а далі журнал змушений був припинити свою діяльність. Молодий батько влаштувався редактором у тижневик. Однак ця газета теж перестала ви¬ходити. Цього разу пошуки праці були вкрай важкими. Що¬вечора молода матуся і троє діток дивилися на батька, який ставав дедалі заклопотанішим.


Одного разу під час вечері чоловік зізнався з гіркотою: «Усі зусилля даремні! Не можу знайти роботи за фахом! Усюди скорочують штат працівників або звільняють...»


Мирослава підбадьорювала його, нагадувала про його мрії, здібності, обнадіювала...


Наступного дня, коли батько вранці прокинувся, діти вже пішли в школу. Пригнічений, випив горнятко кави і пі¬дійшов до стола, за яким зазвичай працював. Глянув у сміт¬ник, що стояв поруч. Великі шматки червоної порцеляни привернули його увагу. Це були уламки трьох червоних свинок, до яких діти складали свої заощадження. А на його столі лежала купка монет, переважно копійок, а також де¬кілька гривень і позолочених ґудзиків. Під цим скарбом побачив записку, яку написали діти: «Любий татку, ми всі віримо в тебе: Мар’ян, Марта і Віктор».


Сльози підступили до очей, погані думки стерлися, а від¬вага та рішучість знову повернулись. Молодий батько стис¬нув кулаки й присягнув: «Я вас не розчарую!»


Нцні на столі одного з найвідоміших видавців у Європі стоїть картка у срібний рамці. Видавець показує її, гордо кажучи: «Це таємниця моєї сили!» То вже дещо вицвіла картка, на якій дитячою рукою виведено:


«Любий татку, ми всі віримо в тебе!»


«Вірю в тебе» - це набагато більше, ніж казати, що любиш. Це найчистіша сила. Тому Ісус казав: «Якби ви мали віру, як зерно гірчичне, сказали б цій шовковиці: вирвися з корінням і посадися в морі, - і вона б послуха¬ла вас» (Лк. 17, 6).


9       лютою


СПОВІДЬ ВОВКА


Одного разу, відчуваючи докори сумління, Вовк зайшов до церковці у горах і сказав священикові:


-       Хочу висповідатись!


-       Ти впевнений у цьому? - спитав добрий священик.


-       Так, запевняю вас, що хочу сповідатись.


-       Вклякни біля сповідальниці.


-       Не можете уявити, - почав Вовк, - скільки я овечок задушив! Бідні звірята, спали так спокійно, а я... я їх з’їв...


Вовк заплакав.


-       Я напав також на пастуха. Це жахливо! Я нікчемний грішник, підлий убивця...


Священик слухав його поблажливо, але помітив, що Вовк був неспокійний, крутився, наче хотів утекти.


Священик стривожено сказав вовкові:


-       Принаймні під час сповіді поводься спокійно!


-       Не лякайтеся, мій отче, але добре було б, щоби ви тро¬хи поквапилися...


-Чому?


-       Бо... чую дзвіночки на шш овечок.


І не введи нас у спокусуІ


10       лютою


ШТАНИ


Один бухгалтер повернувся додому в гарному настрої. В елегантній паперовій торбинці, червоній з жовтим бан¬том, приніс свою покупку: нові штани.


Побіг у кімнату, щоб одягнути їх і похвалитися перед родиною. Однак виявилося, що штани надто довгі.


-       Нічого, - подумав чоловік, - удома є троє жінок, які вміють шити: дружина, дочка й теща. Попрошу котрусь із них, щоб укоротила штани.


Докладно виміряв, наскільки потрібно їх укоротити, та пішов у кухню до дружини.


-       Люба, вкороти мені штани на 7 сантиметрів...


Дружина невдоволено подивилася на нього й сказала:


-       Не маю часу. До того ж я не служниця!


Чоловік не втрачав надію. У кімнаті перед телевізором сиділа теща.


-       Чи ви могли б укоротити мої штани на 7 сантиметрів?


-       Не тепер. Хочу подивитися свій улюблений серіял, а потім маю зустріч у клубі «Третій вік».


Бухгалтер знайшов доньку. Вдавала, що вчиться, а сама телефонувала нареченому. Попросив її допомогти.


-       Це неможливо! - відповіла. - Через три дні маю іспит!


Нещасний чоловік поклав штани на крісло. Наступного


дня пішов на роботу в старих штанях.


Дружина згодом подумала: «Шкода його, зле я вчини¬ла!» Взяла штани та й укоротила їх.


Через кілька годин, побачивши штани на кріслі, теща подумала: «Вкорочу їх. Добре, що можу допомогти». І вко¬ротила їх на 10 см.


За деякий час донька, побачивши штани, подумала: «Бідний тато, всі про нього забувають. Вкорочу йому шта¬ни. На скільки сантиметрів просив їх вкоротити? На 7 чи 17? Вкорочу на 15 см». Відрізала і старанно обметала.


Коли задоволений чоловік поміряв штани, виявилося, що вони ледь сягають колін.


Неможливо виміряти цінність родинного дому мет¬ром, так само, як неможливо визначити межі весняного вітерця чи обчислити аромат троянди. Дім означає лю¬бов і турботу тих, хто в ньому мешкає.


11 лютого


РУКА


Одного хлопчика мама послала до магазину дещо ку¬пити. Він дуже ретельно виконував своє доручення. Щоб якось винагородити маленького покупця за таку старан¬ність, продавець зняв з полиці велику пачку цукерок, від¬крив її і простягнув хлопчикові:


«Візьми собі цукерок, хлопче!»


Той узяв одну.


«Бери цілу жменю!» - розщедрився продавець.


«Так?... Тоді ліпше ви візьміть цілу жменю!»


«Чому?»


«Бо ваша рука більша від моєї».


Коли щось просимо у молитві, не відмірюймо прохань сво'ім маловірством. Пам’ятаймо, що Божа долоня наба¬гато більша від нашої.



ПІДИ ЗАМІСТЬ МЕНЕ


Один чоловік щонеділі говорив своїй жінці: «Піди, жін¬ко, до церкви та помолися за нас обох».


А перед друзями хвалився: «Я не мушу ходити до церкви щонеділі, бо моя жінка робить це за нас обох».


Якось йому наснився сон: стоїть він разом із жінкою пе¬ред райською брамою і чекає, щоб їм відчинили і впустили їх усередину.


Нарешті брама повільно відчинилася і чоловік почув голос, звернений до жінки: «Можеш увійти за вас обох!»


Жінка увійшла, брама одразу ж зачинилася.


Чоловікові стало так погано, що він прокинувся... Дружина з дива не могла вийти, коли наступної неділі, збираючись до церкви на Службу Божу, вона побачила, що чоловік уже чекає на неї: «Сьогодні я піду до церкви разом з тобою».


Це я, це я, це я, о Господи,


Маю молитися.


Це я, це я, це я, о Господи,


Маю молитися.


Не мама, не тато, а я, мій Господи,


Маю молитися.


Не мама, не тато, а я, мій Господи,


Маю молитися.


Не диякон, не начальник, а я, о Господи,


Маю молитися.


Не диякон, не начальник, а я, о Господи,


Маю молитися.


Це я, це я, це я, о Господи,


Маю молитися.


Це я, це я, це я, о Господи,


Маю молитися.


Негритянська пісенька


13 лютого


ОСОБЛИВА МАМА


Чи ви коли-небудь запитували себе, як Господь Бог ви¬бирає матерів для дітей із вродженими вадами?


Спробуйте уявити собі картину: ось Бог - вершитель доль. Поряд асистують ангели, записуючи Божі вказівки у свою гігантську книгу.


«Матуськів Марія - син. Святий покровитель - Матей».


«Курочка Варвара - дочка. Свята покровителька - Гликерія».


«Пелешко Іванна - близнята. Святий покровитель... не¬хай буде Доротей».


Нарешті Бог усміхається і називає ангелові якесь ім’я:


«Цій дам неповносправну дитину».


Ангел поцікавився:


«А чому саме їй, Господи? Вона така щаслива».


«Саме тому, - усміхається Бог. - Чи міг би я довірити хвору дитину жінці, котра не знає, що таке радість? Це було б жахливо».


«Але чи вистачить у неї терпеливости?» - питає ангел.


«А я не хочу, щоб у неї було забагато терпеливости, бо тоді вона потонула б у морі сліз, розпачаючи над собою і своїм болем. А так, оговтавшись і примирившись, вона дасть собі раду».


«Господи, мені здається, що ця жінка навіть не вірить у Тебе».


Бог усміхнувся.


«Це не так важливо. Я можу діяти всупереч її невірству. Все ж це - ідеальна жінка. У ній є достатня доля егоїзму».


Ангел не йняв віри своїм вухам.


«Егоїзму? Відколи егоїзм став чеснотою?»


Бог пояснив:


«Якщо вона не зуміє час од часу розлучатися зі своїм сином, то ніколи не дасть собі ради. Саме такою має бути жінка, яку я обдарую дитиною, далекою від досконалости. Ця жінка ще не усвідомлює, що колись їй будуть заздрити.


Вона ніколи не буде самовпевнена. Ніколи не довірятиме жодному своєму крокові. Але коли її дитина вперше ска¬же “мамо”, вона усвідомить, яке чудо сталося на її очах. Дивлячись на дерево, на захід сонця чи на незрячу дити¬ну, вона більше, ніж будь-хто інший, буде здатна побачити мою силу.


Я дозволю їй звідати речі так ясно, як сам їх відаю, і до-поможу їй піднятися понад цим. Вона ніколи не буде са-мотньою. Я буду з нею в кожній миті й у кожному дневі її життя - вона ж бо виконуватиме свою працю так пильно, неначе б увесь час була при мені».


«А святий покровитель?» - запитав ангел, приготував-шись писати.


Бог усміхнувся:


«їй вистачить дзеркала».


Ерма Бомбек


14лютш


ТІНЬ


Рано-вранці першого дня нового навчального року ма-ленький школярик з мамою за руку радісно чимчикував до школи.


Сонце щойно зійшло і світило в спину. Хлопчик зачаро-вано дивився на свою довжелезну тінь - він почував себе тридцятиметровим велетнем.


Мама раптом зупинилася.


Вона поглянула синові просто у вічі й промовила:


«Сину, не задивляйся на свою тінь на світанку - подиви-ся на неї у полудень».


Один вовк, побачивши зранку свою тінь, сказав: «Сьо¬годні на обід я з’їм верблюда». Потім nie дня він гонив у пошуках того верблюда. Коли ополудні знову подивив¬ся на свою тінь, то промовив: «Мабуть, я вдовольнюся і мишкою».


Халіл Жибран


Оцінюй себе в яскравому світлі полудня.


13 лютого


ДОЗВІЛЛЯ ГОСПОДА БОГА


Якось одна знатна римлянка запитала в равина Йоссі бен Халафта: «А що Бог робить цілими днями?»


Добрий равин відповів: «Він парує людей. Вирішує, хто з ким має побратися: цей чоловік з цією жінкою, та жінка з отим чоловіком і так далі».


«Нічого особливого, - зауважила патриціянка. - Те саме і я могла б робити. За один день я можу поєднати тисячу пар».


Равин Йоссі нічого не відповів.


А жінка вернулася до свого палацу, викликала тисячу рабів і рабинь та й наказала, хто з ким має побратися.


Владним тоном вона наказувала: «Ти маєш оженитися з цією, а ти маєш взяти за чоловіка оцього!»


Уночі всі пари почали сваритися, а деякі навіть побили-ся до крові. Вранці всі вони пішли до своєї пані.


Один мав розбиту голову, друга - підбите око, ще хтось - роз’юшений ніс.


Розгублена, римлянка покликала равина Йоссі, все йо-му розповіла, а потім додала: «Ти мав рацію. Тепер я бачу, що тільки Бог може поєднати жінку і чоловіка».


Раптом пролунав голос із Неба: «Мені це теж нелегко».


І сумнівів у цьому не має ніхто.


16 лютого


БОЖЕВІЛЬНЕ МІСТО


В одному маленькому містечку, яке нічим не вирізня-лося серед інших, траплялися дуже дивні речі.


Діти забували виконувати уроки, дорослі, йдучи спати, не пам’ятали, що треба зняти взуття, на вулиці ніхто ні з ким не вітався.


Двері церкви були наглухо забиті. Мовчали дзвони, ні-хто не вмів молитися.


Якось у понеділок зранку учитель запитав учнів:


«Чому ви вчора не прийшли до школи?»


«Але ж учора була неділя! - відповіли учні. - А в неділю нема уроків».


«Чому?» - здивувався учитель.


Учні, однак, не змогли відповісти на це питання.


Надходило Різдво.


«Чому люди співають такі чудові пісні? Чи тому, що на ялинці горять свічки?»


І на це питання ніхто не знав відповіді.


Двоє друзів посварилися, вони так сильно лаялися, що аж охрипли.


«Тепер у мене вже немає жодного приятеля», - гірко констатував наступного дня один із них. Він не знав, як йому жити далі.


Містечко ставало щораз сірішим і сумнішим, а люди - егоїстичнішими і сварливішими.


«Здається, ми про щось забули!» - твердили всі в один голос.


Одного дня поміж дахами будинків кружляв дуже силь-ний вітер - такий сильний, що аж розгойдав церковні дзво-ни. А найменший дзвін навіть легенько вдарив, і почувся його мелодійний благовіст.


Раптом усі люди зупинилися і глянули вгору. Тоді один чоловік вигукнув:


«Я знаю: ми забули про Бога!»


Якщо на світі є хоч трохи надії, то тільки тому, що в ньому ще звучить Боже ім ’я. Мільйони і мільйони людей звіряють цьому імені радощі й смуток свого життя. Це єдине ім’я, що взяло на себе тягар людськости і здатне надати всьому сенс.


Тому ми не можемо дозволити собі жити не вимов¬ляючи - з пошаною і довірою - це їм ’я


17лютого


ПОЧИНАЮЧИ З КІНЦЯ


Двоє чоловіків почули вістку про смерть свого багатого приятеля, і один з них запитав:


«Скільки, цікаво, він залишив?»


«Усе», - відповів товариш.


В одній далекій країні правив володар, який понад усе любив насолоджуватися своїм надзвичайним багат¬ством. Кожного дня він зодягався у вишиті самоцвітами золототкані строї. Коли ранішнє сонце осяювало його обличчя, а шати починали мінитися тисячею райдужних блискіток, він виходив зі свою королівського палацу, щоб прийняти знаки поклоніння від своїх підданих.


Ця процедура наповнювала його радістю. Якось по¬полудні володар зі своєю свитою вирушив на прогулянку. Сонце світило в спину, і монарх уперше в житті побачив свою тінь. Вона була немов та чорна хмара, що не зали¬шала його ні на мить.


Спересердя він закричав, пришпорив коня і помчав.


Він не міг далі правити державою, у якій його постій¬но переслідувала нав'язлива тінь, і поїхав шукати таку країну; у якій не було б тіней.


Ми мусимо навчитися жити поруч з тінню своєї смерти.


18 лютого


ПОЛЕ


Один батько залишив своїм синам у спадок поле. Брати його справедливо поділили - навпіл. Один брат був багатий і нежонатий, а другий - бідний і мав купу дітей.


Настали жнива. Не йде сон на очі багатому братові, дум-ки в голову лізуть: «Я багатий, навіщо мені стільки збіж-жя? А мій брат бідний, йому треба годувати сім’ю».


Устав з ліжка старший брат, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і переніс на братове.


Тієї ж ночі бідний брат міркував собі так: «Мій брат не має ні жінки, ні дітей. Єдине, що може його бодай трохи втішити, - це багатство. Допоможу йому побільшити ба-гатство».


Він устав, пішов на своє поле, взяв кілька снопів і пере-ніс на братове.


Вранці обидва брати потайки дуже дивувалися, що сно-пів на їхніх полях не поменшало.


Те саме діялося наступними ночами.


Кожен переносив своє збіжжя на братове поле, і обидва щоранку дивувалися, що його не убуває.


Але однієї ночі, переносячи снопи, брати зустрілися на межі. Вони все зрозуміли, засміялися і радісно обійняли один одного.


У цей момент почувся голос з неба: «Місце, на якому об’явилося стільки братньої любови, заслуговує на те, щоб на ньому постав храм - храм братньої любови».


І справді, на тому місці цар Соломон збудував храм.


Чи вдалося б цареві Соломону сьогодні знайти місце для храму?


19 мотого


ВИЩІ ІНТЕРЕСИ


Син одного короля, як це часто трапляється в казках, закохався у прекрасну, але дуже бідну дочку пекаря і оже-нився на ній.


Кілька років молоде подружжя жило у злагоді й щасті. По смерті батька молодий королевич мав зайняти його міс¬це - сісти на троні.


Міністри й радники всіляко давали зрозуміти молодому королю, що для блага держави він повинен зректися дру-жини. Королева не має бути з простолюду, тож йому слід одружитися з дочкою короля якоїсь сусідньої держави. Тільки такий шлюб, мовляв, забезпечить мир і добробут у державі.


«Зречися її, найясніший володарю - вона дочка пекаря».


«Безпека твого трону і підданих важливіші за все».


Міністри так настирливо напосідали на короля, що врешті-решт він погодився.


«Мене змушують зректися тебе, - сказав він своїй дру-жині. - Завтра тобі доведеться вернутися до свого батька. Але ти можеш забрати все, що вважаєш найціннішим».


Того вечора вони востаннє вечеряли разом. Панувала тиша. Жінка видавалася спокійною, вона безнастанно під-ливала вина до келиха короля.


Недовечерявши, король міцно заснув. Тоді жінка сприт¬но загорнула його у простирадло, закинула собі на спину й непомітно вийшла.


Вранці король прокинувся вже у домі пекаря.


«Що це означає?» - запитав він, здивований.


Дружина усміхнулася.


«Ти дозволив мені взяти з собою найцінніше. А для мене найціннішим є ти».


А що ти взяв би зі собою?


§0 лютого


ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЕЛЬ


Один військовий корабель патрулював у дуже небез-печній частині Середземного моря. Видимість була слабка, над водою нависла густа імла. Капітан особисто став на місток і наглядав за своєю командою.


Коли смерклося, моряк, що стояв на вахті, вигукнув: «Бачу світло!»


«Воно рухається чи ні?» - запитав капітан.


«Нерухоме, пане капітане», - відповів моряк.


Це означало, що кораблю загрожувала смертельна не-безпека зіткнутися з іншим кораблем.


Капітан наказав боцманові: «Негайно посилай повідом-лення: пливемо один на одного, змініть курс на 20 градусів».


За хвилину прийшла відповідь: «Ліпше, щоб ви змінили курс на 20 градусів».


Капітан розсердився: «Передай: я тут капітан, змініть напрямок на 20 градусів».


Відповідь була така: «Я - моряк другої категорії. Ліпше для вас, щоб ви змінили напрямок на 20 градусів».


Капітан не на жарт розлютився. «Передай, - проревів він на все горло, - ми - військовий корабель, змініть напря¬мок на 20 градусів!»


«А я - морський маяк», - прийшло повідомлення.


Тоді військовий корабель змінив свій курс.


«Ісус сказав: ти Петро (скеля), і на цій скелі збудую мою Церкву, і пекельні ворота її не подолають» (Мт 16,18).


Ми не можемо зробити так, щоб Церква зникла. Але можемо зникнути самі, якщо будемо проти Церкви.



МИЛОСТИНЯ


Ця історія трапилася дуже давно в одному англійському містечку. Жебрачка у дрантивому лахмітті ходила від хати до хати, не минаючи жодних дверей, і просила милостиню.


їй не надто щастило. Одні її лаяли, інші проганяли со-баками, а хтось кидав у фартух кусні запліснявілого хліба і гнилу картоплю, аби лиш відчепилася.


І тільки двоє стареньких, що жили в маленькій хатинці на краю міста, пустили бідолаху до свого дому і пригостили.


«Сідай, погрійся», - промовив дідусь, а його жінка в цей час розігрівала молоко і краяла хліб.


Кож жебрачка їла, старенькі ласкаво примовляли і по- тішаж її.


Наступного дня до міста зненацька прибув королівський посланець. Він заходив до кожного дому і запрошував усіх на королівську учту.


Це викликало в містечку неабияке збентеження.


Пополудні всі родини, святково одягнені, з’явижся У замку.


Гостей посадили у великій залі - кожному було заздале-гідь визначене місце - і слуги почали носити страви.


За мить по залі прошелестів невдоволений гомін. А все через те, що послужливі камердинери подавали гостям кар-топляне лушпиння, каміння та кусні спліснявілого хліба. Лише в тарілки старенького подружжя, що сиділо в кутку, з великою люб’язністю накладали вишукані смачні наїдки.


Раптом до зали вбігла жінка, вбрана у жебраче лахміття. Усі заціпеніли.


«Сьогодні, - промовила вона, - я хочу почастувати вас тим, чим ви частували мене вчора».


Тоді скинула з себе жебраче шмаття і враз засяяли, виблискуючи, розкішні шати, оздоблені коштовним ка-мінням.


Це була королева.


Одному багачеві вдалося ввійти до Раю. Насамперед він пробігся по місцевому ринку і одразу ж зорієнтувався, що ціни на ньому дуже низькі.


Чоловік перевірив вміст свого гаманця і почав вибира¬ти найкрасивіші речі, які впадали йому в око.


Щоб розрахуватися, він вийняв велику пачку банкнот і подав ангелові-продавцеві.


Ангел увічливо посміхнувся і промовив:


«Вибачте, але ці гроші у нас не в обігу».


«Тобто як?» - здивувався купець.


«У нас мають вартість лише ті гроші, які на землі були подаровані», - відповів ангел.


Уже сьогодні не забудь про гроші, які мають вартість у небі.


§§ лютого


ПРОВАЛЛЯ


Один чоловік, невдоволений собою та іншими, шемрав: «Хто сказав, що кожен мусить нести свій хрест? Невже не існує жодного способу його позбутися? З мене досить моїх щоденних прикрощів і турбот!»


Добрий Бог відповів йому уві сні.


Чоловік побачив земне життя людей як безконечну процесію. Кожна людина йшла, несучи на собі великий хрест, крок за кроком, з великими зусиллями просуваючись уперед.


Герой нашої розповіді також рухався у цьому безконеч-ному потоці людей і двигав на собі тягар свого хреста. Але скоро він побачив, що його хрест довший, ніж в інших лю-дей. Може тому, майнула в його голові думка, він не може дати собі з ним ради.


«Якби трохи вкоротити свій хрест, я так тяжко не му-чився б», - вголос промовив він сам до себе.


Чоловік сів на придорожний камінь й добряче вкоротив свій хрест. Коли знову рушив у дорогу, відчув, що йдеться швидше й легше. Так він дійшов до того місця, де була мета його земної мандрівки.


Тут зяяло глибоке провалля, а по той бік його почина-лася «земля вічної радости».


Ще здалеку було видно її дивовижну красу. Але як туди перейти? Ані мосту, ані кладки... Проте люди якось туди діставалися.


Вони, як виявилося, знімали з плечей свої хрести, один кінець перекидали на другий бік провалля і по ньому входи¬ли в цю чудову землю вічної радости.


Кожний хрест мав ідеальний розмір: саме такий, щоб з’єднати обидва краї провалля.


Перейшли всі. Залишився тільки один чоловік - той, що вкоротив свого хреста. Тепер він зрозумів, що його вкоро-чений хрест не дозволить йому перейти безодню смерти.


У відчаї він почав плакати: «Ах, якби я знав...»


Але було вже запізно...


Свята Тереза Авільська мучилася від страшних болей у ногах.


Вона жалілася Богові: «Господи, при всіх моїх пробле¬мах мені ще тільки цього бракувало!»


Бог відповів: «Таким чином, Терезо, я трактую своїх друзів».


«Тепер я розумію, чому їх так мало в Тебе», - відка¬зала Тереза.


@5 лютого


КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ


Була собі золота рибка. Одного дня вона взяла всі свої сім талантів і поплила шукати щастя. Ще не відпливши да-леко, зустріла вугра.


«Агов, рибко, куди пливеш?»


«Шукаю щастя», - гордо відповіла золота рибка.


«Тоді ти дуже правильно приплила, - промовив вугор. - Усього за чотири таланти я можу продати тобі такий плав-ник, з яким ти попливеш удвічі швидше».


«Чудово!» - не могла стриматися від радости золота рибка. Вона заплатила, взяла плавник і поплила набагато швидше, ніж до того.


Незабаром дісталася до місця, де жила каракатиця.


«Агов, рибко, куди пливеш?»


«Шукаю щастя», - відповіла золота рибка.


«І знайшла вже, сестричко? - запитала каракатиця. - Якщо хочеш, я можу відступити тобі за дуже вигідну ці¬ну гребний гвинт, завдяки якому ти зможеш плисти ще швидше».


Золота рибка за решту талантів купила собі гвинт і по-мчала далі, удвічі швидше.


Скоро добралася до місця, де жила акула. Та привіталася з золотою рибкою: «Агов, рибко, куди пливеш?»


«Шукаю щастя», - відказала золота рибка.


Акула роззявила пащу і, вказуючи на неї, промовила: «Ти вже його знайшла. Якщо хочеш зекономити час, то пливи навпрошки».


«О, як я тобі вдячна!» - радісно вигукнула золота риб¬ка і чимхутчіш заплила в пащу акули, яка її зі смаком схрупала.


Хто не знає, чого хоче, зазвичай закінчить там, де не хотів.


Шмотого


ЯБЛУКО


Кожного ранку могутній цар Бенґаді приймав дарунки від підданих, які приходили виявити йому свою вірність і пошану. Цар Бенґаді досяг у своєму житті всього, що мож¬на було досягнути, і почав уже потроху нудьгувати.


Щодня на подвір’ї поряд з іншими підданими пунктуаль¬но з’являвся один смиренний жебрак.


Він приносив цареві яблуко і зникав так само тихо, як і з’являвся.


Цар, що звик приймати дорогі подарунки, дивився на ці яблука дещо зневажливо, і, щойно жебрак відвертався, кпив з нього, а разом з царем - увесь двір.


Але жебрак цим не переймався.


Наступного ранку він приходив знову, щоб вкласти у царську долоню свій подарунок.


Цар звичним рухом приймав яблуко і одразу ж відкладав його у кошик, який спеціяльно для цієї процедури постави¬ли біля трону. Кошик був уже майже доверху наповнений яблуками, що їх терпеливо і покірно дарував жебрак.


Якось улюблена царська мавпа взяла одне яблуко, надку¬сила його, а потім виплюнула і кинула цареві під ноги. Мо¬нарх онімів з дива, помітивши у яблуці блискучу перлину.


Він зразу ж наказав порозрізати всі яблука з кошика - і в кожному виявилася перлина.


Викликали жебрака, і вражений цар почав його розпи-тувати.


«Я приносив тобі подарунки, царю, - пояснив чоловік, - аби ти зрозумів, що життя обдаровує тебе щодня надзви-чайним даром, якого ти навіть не помічаєш і викидаєш на смітник. А все тому, що в тебе надмір багатства. Найпре- краснішим з усіх дарів є день, що починається».


Сумуватиму від завтра,


А сьогодні буду щасливим:


Пощо сумувати?


Бо вітер зустрічний дме?


Пощо завтрашнім днем сьогодні терзатися?


Може, завтра роз’ясниться.


Може, завтра засвітить сонце.


І не буде причини для смутку.


Сумуватиму від завтра,


А сьогодні буду щасливим


І скажу кожному сумному дневі:


Сумуватиму від завтра


Сьогодні - не буду.


Цей вірш написав єврейський хлопчик у гетто в 1941 р.


§*) лютого


БОЖІ РУКИ


Один учитель подорожував разом зі своїм учнем. Той мав обов’язок пильнувати учителевого верблюда. Увечері, коли мандрівники знайшли місце для перепочинку, учень був уже такий втомлений, що чи то забув про свій обов’язок, чи просто злегковажив його.


«Боже, - молився він, засинаючи, - припильнуй сьогодні верблюда, доручаю його Тобі».


Вранці виявилося, що тварини нема.


«Де верблюд?» - запитав учитель.


«І гадки не маю, - відповів учень. - Мушу запитати в Бога! Вчора я був дуже змучений і доручив його Божій опіці. Якщо верблюд утік або його вкрали, то це не моя вина. Ти завжди вчив мене, що в усьому треба покладатися на Бога, чи не так?»


«На Бога треба покладатися, але спочатку ти повинен був прив’язати верблюда, - відповів учитель. - Хіба ти не знаєш, телепню, що Бог не має інших рук для праці, крім твоїх?»


Тільки Бог дає віру; але ти - дай свідчення.


Тільки Бог дає надію; але ти - скріпи віру своїх братів.


Тільки Бог дає любов; але ти - покажи, як треба любити.


Тільки Бог дає мир; але ти - посій злагоду.


Тільки Бог дає силу; але ти - розрадь у сумніві.


Тільки Бог дає життя; але ти - навчи жити.


Тільки Бог дає світло; але завдяки тобі нехай воно засяє в чиїхось очах.


Тільки Бог є життям; але ти - розбуди в іншому праг¬нення жити.


Тільки Бог робить неможливе; ти ж - зроби, що можливе.


Бог самодостатній; але Йому подобається розра¬ховувати на тебе.


Бразилійська пісня


Зб лютого


ЛІС


Під час своєї відпустки один чоловік пішов прогуляти¬ся лісом, який лежав неподалік од міста, де він жив. Ходив по лісу годину, другу, аж нарешті збагнув, що заблукав. Ще і ще силкувався віднайти дорогу назад, випробував чи не всі стежки, але жодна не вивела його з лісу.


І враз наткнувся на іншого чоловіка, який, подібно до нього, блукав лісом.


-       Дякувати Богові, - вигукнув він, - тут є ще одна жива душа. Чи міг би ти вказати мені дорогу назад, до міста?


-       Ні, - відповів той, - я ж бо теж заблукав. Але можемо собі зарадити: вказати одне одному стежки, якими вже на¬магались вибратися з лісу. Це допоможе нам відшукати ту, що виведе нас звідси.


Котрогось дня у лісі, до якого вчащало багато людей, охочих відпочити, зайнялася пожежа. Всі люди, що знахо¬дилися тієї хвилини в лісі, охоплені панікою, пустилися навтьоки. Не побігли геть лише сліпий та кульгавий. На¬страшений сліпець рушив просто в бік полум'я, що насу¬валося.


-       Не туди! - загукав до нього кульгавий. - Ти ідеш просто на полум 'я!


-       Кудою ж мені йти? - запитав сліпець у розпачі.


-       Я можу показати дорогу, - сказав кульгавий, - але не годен бігти. Як візьмеш мене на плечі, то вже обидва зможемо втекти від пожежі й врятуватися.


Незрячий послухався кульгавого. І так вони вціліли обидва.


Якби лш вміли ділитися брат із братом усім нашим досвідом, усіма нашими прагненнями і розчаруваннями, стражданнями і здобутками, то могли б рятуватися від небезпек навіть легшими, куди легшими способами.


§7лютого


ЗУСТРІЧ


-       Я сидів сам-один в купе потягу. Згодом зайшла якась дівчина, - розповідав незрячий юнак-індус. - Чоловік та жінка, що її проводжали, напевно, були їй батьками. Вони давали їй силу-силенну порад і напучень. Не знаю, як ви¬глядала та дівчина, але барва її голосу мені сподобалася.


«Чи їДе вона до Дехра Дун?» - подумав я, коли потяг рушив. І став міркувати над тим, як не зрадити їй, що я не-видющий. Поклав собі так: якщо не підводитися з місця, то сліпоти своєї можна й не виказати.


-       Я щу до Сахаранпура, - заговорила дівчина. - Там ме¬не зустріне моя тітонька. А можна дізнатися, куди пря-муєте ви?


-       До Дехра Дун, а потім до Муссорії, - відповів я.


-       О, ви щасливий! Я з великою охотою поїхала б до Муссорії. Обожнюю гори. Особливо у жовтні, коли вони найгарніші.


-       Так, це найкращий сезон, - погодивсь я, линучи дум¬кою до тих часів, коли я був ще видющим. - Пагорби тяг¬нуться вдалину, сонце лагідне, а ввечері можна сидіти край вогнища і думати про своє, попиваючи бренді. Дачники здебільшого вже роз’їхалися, на вулицях безлюдно і тихо.


Вона мовчала, а я питав себе, чи справили мої слова якесь враження, чи, може, вона просто подумала, що я сентимен¬тальної вдачі. Й тут я припустився помилки, запитавши:


-       Як там, за вікном?


Моє запитання, одначе, нітрохи її не здивувало. То вона вже встигла зауважити, що я сліпий? Але наступні слова дівчини розвіяли мою тривогу.


-       А чому ви не поглянете у вікно? - запитала вона зовсім невимушено.


Я посунувся вздовж сидіння, намагаючись визначити, де вікно. Вікно було відчинене, і я обернувся до нього, вдаю¬чи, мовби придивляюсь до краєвиду, що стрімко змінюєть¬ся. В уяві своїй я бачив телеграфні стовпи, як біжать вони вздовж колії.


-       А ви помітили, - наваживсь я сказати, - що ті дерева неначе мчать у далечінь?


-       Так завжди здається, - відповіла вона.


Я знову вмостився навпроти дівчини, і деякий час ми сиділи мовчки. Нарешті я сказав:


-       У вас дуже цікаве обличчя.


Вона засміялася дзвінким переливчастим сміхом.


-       Приємно чути, - мовила. - Мені набридло, коли ка-жуть, що я гарна на вроду!


«Твоє обличчя, мабуть, і справді гарне», - подумав я і за-значив тоном знавця:


-       Гм, цікаве обличчя може бути водночас вельми врод¬ливим.


-       Ви дуже люб’язні, - подякувала вона. - Але чому у вас такий невеселий вигляд?


-       Бо незабаром ви покинете цей вагон, - відповів я до-волі несподівано для самого себе.


-       Дякувати Богові, так. Не люблю довго їхати заліз-ницею.


А я був ладен сидіти у цім купе нескінченно довго, тільки б чути, як вона говорить. Її голос був таким срібнозвучним, як гірський потічок. Висівши з потягу, вона, либонь, миттє¬во забуде про нашу зустріч. Та я зберігатиму її в пам’яті до кінця подорожі, а може, й довше.


Потяг прибув на станцію. Дівчину загукали і забрали з собою. По ній в купе лишився тільки запах.


Щось бурмочучи під ніс, до купе зайшов мужчина. Потяг рушив далі. Навпомацки я відшукав вікно й повернув голо-ву до отвору, вдивляючись у світло, що майже не відрізня-лося для мене від темряви. Я мав змогу повторити свою гру з новим попутником.


-       Шкода, що не можу бути таким привабливим попут-ником, як та дівчина, що тільки-но вийшла, - звернувся до мене мужчина, стараючись зав’язати розмову.


-       То дуже цікава дівчина, - підтвердив я. - Чи не могли б ви сказати мені... яке в неї волосся, довге чи коротке?


-       Не пам’ятаю, - відповів попутник доволі байдужно.


Я не приглядався до її волосся, лишень до очей. Очі на-справді гарні! Шкода, що вони їй ні до чого... вона ж неви-дюща. Ви не помітили?


Двоє незрячих, які вдають, начебто бачать. Скільки ж людських зустрічей подібні до цієї! Від страху виказати, хто ми є насправді, ми незрідка зводимо нанівець най¬важливіші зустрічі нашого життя. А деякі трапляються тільки раз у житті!


§8 лютого


ЧАРІВНИЙ ПЕРСТЕНЬ


Одного разу король викликав до палацу всіх чародіїв країни й повів їм таке:


-       Я хочу завше бути за приклад для моїх підданців. Праг¬ну бути сильним та рішучим, спокійним і навіть незворуш¬ним перед лицем будь-яких присудів долі. Та іноді я сумний і пригнічений через якийсь прикрий випадок чи несприят¬ливі обставини. А то знову з несподіваної радости або ве¬ликого успіху западаю у стан неймовірного збудження. Це все мені не до вподоби. Почуваюсь такою собі беззахисною галузкою, що її шарпає рвучкий вітер. А зробіть-но мені оберіг, що звільнив би мене від занадто гарних і занадто по¬хмурих душевних станів, від постійних змін настрою.


Та чародії один за одним почали відмовлятися. Вміли ви-готовляти обереги різного ґатунку для простих людей, але догодити королеві - нелегка справа. Крім того, король по-требував оберегу вельми складного в застосуванні.


Чи треба казати, що король сильно розгнівався на без-порадність своїх чарівників? Аж тут вийшов наперед один старий літами мудрець.


-       Ваша високосте, - звернувся він, - завтра я принесу тобі чарівного персня. Щоразу, тільки поглянеш на нього, як будеш сумний - розвеселишся, як будеш схвильова¬ний - заспокоїшся. Досить лише прочитати вголос ви¬різьблене на нім заклинання.


Другого дня старий мудрець прийшов до палацу і в ціл-ковитій тиші, спричиненій незвичайною зацікавленістю всіх присутніх, надів королеві на палець магічну каблучку.


Король придивився до неї з напруженою увагою і про-читав карбовані на золоті слова: «Навіть це промине».


«Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом:


час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати.


Час убивати й час лікувати,


час руйнувати і час будувати.


Час плакати і час сміятись,


час сумувати і час танцювати.


Час розкидати каміння і час його збирати,


час обіймати і час обіймів уникати. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати.


Час роздирати і час ізшивати,


час мовчати і час говорити.


Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир.


Що за користь тому, хто працює,


з того, над чим він трудиться?


Я бачив те заняття, що Бог дав людям, щоб вони ним клопотались.


Усе він створив гарним у свій час,


та й вічність він вклав їм у серце, одначе, так, що чоловік не може збагнути діл, що їх творить Бог, від початку до кінця.


Я зрозумів, що нема для чоловіка нічого ліпшого, як веселитись і заживати добра поки віку його.


А й те: чи їсть, чи п 'є, чи заживає добра у кожній своїй праці, і це - дар Божий.


Я знаю, що все, що робить Бог, воно буде повіки; нічого до нього не можна причинити, нічого від нього відняти;


Бог робить так> щоб його боялись. Те, що є, - давно вже було, а те, що має бути, - вже є; Бог же викликає минуле».


Проп, 3,1-15


§9 лютого


(див. Вступ)



Іоеретл


НІХТО НЕ ПРИЙШОВ


Плачучи ридма, хлопчик прибіг додому. Дідусь обняв його ніжно, тулить і тулить до своїх грудей. Та хлопчик не перестає ридати і схлипувати. Дідусь голубить його, нама-гаючись заспокоїти.


-       Тебе хтось ударив? - питає.


Хлопчик заперечливо хитає головою.


-       Забрали в тебе щось?


-       Ні, - відповідає хлоп’я, заходячись плачем.


-       То що ж тоді сталося? - стурбовано питає дідусь.


Онук шморгає носом і починає розповідати:


-       Бавились ми у хованки, я сховався за шафою. Стояв і чекав, але ніхто не приходив... Кінець кінцем я вийшов зі схованки... і побачив, що забаву вже скінчено й усі пішли додому. Ніхто не прийшов мене шукати!


Ридання аж струшували його тільце.


-       Розумієш? Ніхто не прийшов шукати мене і знайти!


«Але почули вони луну від Господа Бога, що ходив собі садом під час денної прохолоди, і сховався чоловік із своєю жінкою від Господа Бога серед дерев саду.


Тоді Господь Бог покликав чоловіка і спитав його: “Де ти?”


Той відповів: “Я чув твою луну у саді й злякався, бо я нагий, тож і сховався”» (Буття, З, 8-10).


Цей випадок промовляє до всіх людей протягом віків і віків. Передовсім до людей нашого століття...


Де ти є?


Може, й ти сховався. Зі страху, з легкодухости... З лі¬нощів.


Але Бог не припиняє тебе шукати.


Одна дитина, прослухавши на уроці релігії притчу про захований скарб, вигукнула:


- Боже, я твій скарб!


І хоч сіль притчі була в іншому, однаково дитина мала


рацію.



ПРОПОВІДЬ СВЯТОГО ФРАНЦИСКА


Одного дня святий Франциск, виходячи з обителі, зустрів брата Джінепро. То був вельми простой, добр™ чоловік, і святий Франциск дуже любив його.


Тож, зустрівши, звернувся до нього з проханням:


-       Брате Джінепро, ходи зі мною, будемо проповідувати.


-       Отче мій, - відповідав брат, - ти ж бо знаєш: я не до¬сить освічений. Чи ж можу я промовляти до людей?


Але святой Франциск стояв на своєму, і брат Джінепро кінець кінцем погодився. Ходили вони по всьому місту, мо¬лячись у відлюдних місцинках за всіх, хто працював у май¬стернях і садах. Усміхалися до дітей, передусім до найбід- ніших. Перекидалися кількома словами з людьми похилого віку. Торкалися недужих. Одній жінці допомогли нести чи¬маленький глек, наповнений водою.


І коли вже кілька разів сходили все місто, святий Фран¬циск мовив:


-       Брате Д жінепро, час вертатися до обителі.


-       А як же проповідь?


-       Ми вже виголосили її... Так, виголосили, - з усмішкою відповів святий.


Якщо твій одяг пропах мохом, немає потреби сповіща¬ти про це всіх присутніх. Запах свідчитиме сам від себе.


Твоя найкраща проповідь - ти сам, твоє життя.


З березня


СТАРА НЕСТЕРПНА ПАНІ


На нічному столику старенької жінки, що доживала віку в будинку для перестарілих, наступного дня по її смерті зна¬йшли листа, адресованого молодій доглядальниці.


«Що ти бачиш, доглядаючи мене? Кого бачиш, дивля-чись на мене? Що думаєш, коли мене залишаєш? І що ка-жеш, як розповідаєш про мене іншим?


Зазвичай ти бачиш стару незносну жінку, несповна ро-зуму, з нестямними очима, що нібито й свідчать про мою схибленість. Жінку, що пускає слину під час їди й ніколи не озивається, як до неї звертаєшся. Котра затято губить панчохи й пантофлі. Котра слухняно чи не дуже слухняно дозволяє тобі під час їди або миття робити з собою все, що захочеш, аби тільки збути ще один довгий сумний день.


Ось що ти бачиш!


Але розкрий очі ширше. То не я!


Я розповім тобі, хто я насправді.


Я - наймолодша з десяти дітей у родині, де між батьками й дітьми, братами й сестрами панує любов.


Я - дівчина шістнадцяти літ, з крильцями на ногах, що мріє якнайшвидше зустріти свого коханого.


Як було мені двадцять, я нарешті побралася з ним, і ще донині серце моє калатає з радости, тільки-но згадаю той день.


Було мені двадцять п’ять, і мала я біля грудей маленько¬го синочка, якому невпинно була потрібна.


Було мені тридцять, мій синочок ріс хутко. Єднала нас любов, якої нікому повік не знищити.


Минуло мені сорок, і син невдовзі полишив мене. Та чо-ловік завжди був поруч.


Виповнилося мені п’ятдесят, круг мене бавилися дитин¬чата. Як добре бути знов оточеною дітьми! Я та мій коха¬ний чоловік не могли натішитись онуками.


Зненацька настали чорні дні, я зосталася без чоловіка. Тепер зі страхом дивлюсь у майбутнє. Мої діти з головою поринули у виховання власних дітей.


З жалем я думаю про літа, що минули без вороття, про любов, яку мені довелося спізнати. Я зовсім стара. Природа жорстока, вона глузує з нас, коли приходить старість. Моє тіло мені зраджує, врода і сили покинули мене назавжди. І в міру того, як прибуває мені років, дедалі гостріше від¬чуваю, що там, де було серце, твердіє лиш камінь.


Але у старій руїні ще живе дівчина, чиє серце палає не-згасно. Пригадую свої радощі, свої страждання й відчуваю, як ростуть мої сили і почуття.


Вертаюся думкою до минулого, до своїх швидкоплин-них років. Я погоджуюсь із законом буття, котрий вістить: “Ніщо у світі не може тривати вічно”.


Але ти, що піклуєшся про мене, принаймні розкрий свої очі й поглянь уважно на незносну стареньку... Добре по¬глянь, аби мене помітити».


Скільки ж облич, скільки очей, скільки заломлених рук ми бачимо кожного дня. Що впадає нам у вічі? Зморшки, труднощі, вагання, завзяття... Коли б ми натомість на¬вчилися прислухатись до снів, до биття серця, до почут¬тів, незрідка старанно прихованих, далеко менше було б у житті страждання, і світ навколо став би незмірно кращим.


4 березня


ТИРЕ


Каменяр відірвав долото від надгробка й промовив:


-       Я закінчив.


Чоловік оглянув камінь: фотографія батька й дві дати - 1916 і 2000, а між ними тире, що займало на площині ка-меню лише декілька сантиметрів. Хитнув невпевнено голо¬вою, що могло означати і заперечення, і здивування, а радше якесь внутрішнє, усвідомлене несприйняття, невдоволення. Вимовив:


-       Не вмію того висловити, та видається мені, що цього замало. Розумієте, пане, батько мій прожив насичене й дов¬ге життя - було воно до краю наповнене подіями. Хотілося б бодай інтуїтивно зазирнути в його дитинство, побачити щедро вкриті буйною зеленню поля, де пасеться худоба, пізнати важку працю і відчути задоволення від доброго вро¬жаю, хвилювання через літні грозові зливи чи - навпаки - засухи... Опісля була війна, однострій, колони солдатів, по¬ранення, втеча з полону, зустріч з моєю матір’ю. Народжен¬ня синів, їх зростання, одруження, онуки, що один за одним приходили у світ... Далі спокійна старість - і, звичайно, хвороби, але й ніжність взаємного почуття, залучення до праці, у якій минали довгі дні, - усі турботи й радощі...


Майстер слухав уважно, далі чотирма швидкими уда-рами молотка по долоту продовжив тире між датою наро-дження й датою смерти майже на пів сантиметра. Повер-нувся до чоловіка й запитав:


-       Тепер краще?


Життя - це не тире між двома датами.


Це кожна прожита тобою хвилина. Сьогодення.


Життя - це все, що маємо.


у березня


СОЛОДКА СВЯТА


Серед багатьох обраних, що перебували у великому Бо-жому домі, проживала Солодка Свята. Молода Свята була цікавою особою, вона раз у раз поглядала вниз, на пекельну твердь, де в жахливій тісняві знемагали засуджені на вічні муки. Дуже неспокійно було у неї на серці.


Серед тих, що терпіли, зауважила юнака з блакитними очима. Її серденько стиснулось іще сильніше: «Не може бути, щоб чоловік із такими прекрасними очима був при-речений на довічні муки».


Солодка Свята наблизилась до Бога й почала просити:


-       Господи, внизу, у пеклі, я побачила юнака, який, я пев¬на, потрапив туди випадково. Можливо, за час свого земно¬го життя він учинив якесь добро... Бодай найменше...


Прохання Солодкої Святої зворушило Бога, і Він дозво-лив їй переглянути книгу життя людини із блакиттю в очах.


Свята розкрила велику книгу життя. Уже перші сторін-ки похитнули її певність, і надалі гортала вже не з таким переконанням. Вона змушена була визнати, що людина із блакитними очима виходила аж дуже далеко за межі до-зволеного, допускалася найважчих гріхів. Не було жодного вчинку, який би міг відкупити її гріховне життя.


Однак дух надії не покидав Святу, вона і далі продовжу¬вала гортати книгу. Раптом аж підскочила від радости: о, одного дня юнак із блакитними очима не розтоптав павука, а зберіг йому життя. Утішена Свята кинулась до Бога і спо¬вістила Йому про своє відкриття. Бог, у повені своєї добро¬ти, мовив до Солодкої Святої:


-       Урятував павука, то нехай тепер павук порятує його.


І ось павук почав ткати свою павутину, яка швидко опус¬калась до тих, що перебували у пеклі.


Чоловік з очима кольору ясного неба, помітивши нитку, одразу ж простягнув до неї руки. Схопився за неї, коли па¬вук іще не докінчив своєї праці, і почав підійматись, поволі наближаючись до світла. Враз відчув, що його друзі по не¬долі так само ухопились за павутину й підіймаються разом з ним.


- Обірвете нитку! - вигукнув. - Павутина може не втримати такого вантажу! - і почав відпихати товаришів ногами.


Однак ті у відчаї ще міцніше хапали рятівну нитку.


Через шарпанину й боротьбу, яку вчинив блакитноокий юнак, намагаючись зіштовхнути інших, рятівна нитка таки обірвалась, й Солодка Свята із сумом у душі довго слідку¬вала за людиною із блакитними очима, яка падаючи круж¬ляла у темряві, що поглинала її назавжди.


Усі ми з надією хапаємось за рятівну нитку. Підйом кожного пов 'язаний із труднощами. Однак не можна від¬штовхувати людей, що прагнуть урятуватися.



СКУЛЬПТОР


Різьбяр з допомогою долота й молотка обтесував вели-чезний шмат мармуру.


Хлопчик, що проходив поряд, затримався біля відчине-них дверей майстерні, ласуючи морозивом. Малюк завмер, захоплений дощем білого пилу й уламками скали, що роз-літались навсібіч від знарядь майстра. Не міг збагнути, що власне там відбувається; людина, що, мов фурія, воювала з мармуровою скалою, здавалась йому трохи дивною.


Проминуло декілька тижнів, хлопець знову опинився біля майстерні, і яким же було його здивування, коли саме в тому місці, де попередньо височіла мармурова брила, - побачив великого страшного лева.


Захоплене хлоп’я підбігло до скульптора:


-       Пане, скажіть, будь ласка, звідки ви знали, що в тій брилі був захований лев?


Митець запевняв, що є власником книги, у якій сказа¬но, як пізнати й зрозуміти Бога. Ніхто й ніколи тієї книги не бачив, але якось один науковець вимолив її у майстра. Забрав книжку додому, і коли, з цікавістю, розгорнув її - оторопів від несподіванки: усі сторінки були чистими.


-       Але ж у книжці нічого немає! - роздратувався він.


-       Знаю, - відповів, посміхаючись, учитель, - але по¬глянь, скільки всього можна собі уявити!


Усі хвилини твого життя - чисті сторінки.


Тобі належить їх заповнити.


Навіть якщо видаватимешся комусь


кам 'яною брилою, у тобі захований лев.


Лише ти сам можеш його звільнити.



ПРОВІДНИК


Караван купців, що вже не раз долав довгі шляхи Схо-ду, готувався перейти небезпечну пустелю. Для мандрівки треба було добре знати місцевість й дороги, рухомі піски, оази, а також і звичаї місцевого люду. Тому скористалися послугами досвідченого й знаного в краю провідника.


По десяти днях швидкого переходу колону затримали озброєні люди, які стояли, оточивши одне зі своїх жорсто-ких божеств з лютим обличчям.


-       Ви далі не пройдете, - вигукнув ватажок озброєних людей, - якщо не складете людської жертви нашому богові. Це обов’язкове правило. Якщо того не зробите, ми вб’ємо всіх!


Купці згуртувалися й повели між собою розмову. Вибір був дуже важкий, а погодження якоїсь кандидатури просто неможливе.


-       Ми знайомі віддавна, дехто пов’язаний ще й кровни¬ми узами. Не можемо віддати в жертву жодного з нас, щоб задовольнити вашого бога.


їхні погляди зупинились на провідникові...


Коли, згідно з ритуалом, до підніжжя божества покла-ли як жертву цю бідну людину, - караван продовжив свій шлях, та дуже швидко загубився в пустелі, бо ніхто не знав дороги.


Спраглі й знесилені купці вмирали один за одним.


Ця незвідана таємниця людської природи. «Народ, що блукав у пітьмі», побачив велике світло. І одразу ж упер¬то заходився його гасити!



ВАРТІСТЬ


-       Прошу, не стійте тут і не витрачайте на мене свого дорогоцінного часу. Нічого доброго в мені немає. Я огидна для всіх і для себе самої!


Зустрівши священика, який запрошував її на зустріч групи молоді, дівчина давала волю своєму роздратуванню. Зі злістю й гіркотою вона викидала із себе все те, що їй самій у собі не подобалось:


-       Я дуже приземлена, зверхня й нецікава, у мене не¬стерпний характер, зі всіма конфліктую. Ніхто насправді не бажає зі мною зближуватися, заздрю своїм подругам, у сім’ї теж усіх дратую. І що мені робити на білому світі!


Священик поглянув на неї, і після хвилинної мовчанки сказав:


- Чи знаєш, люба, що у тебе прекрасні зелені очі?


Дівчина оторопіла від несподіванки й замовкла.


Це був перший крок.


Одна жінка мала дуже негарне, як сама вважала, по¬кривало на ліжко. Купила його в магазині вживаних речей, всього за 20 гривень, бо була на той час у важкій фінан¬совій скруті Кожного дня, застеляючи ліжко, з великим невдоволенням розправляла покривало.


Так тривало до часу; поки одного дня, випадково гор¬таючи каталог продажу товарів поштою, побачила таке саме покривало, його пропонував відомий стиліст, май¬стер інтер'єрів. Коштувало воно 1200 гривень. Відколи дізналась справжню ціну покривала, змінила своє став¬лення до цієї речі.


Якої б поганої думки не був ти про себе, у Божих очах маєш найбільшу цінність.


Є люди, які не знають, наскільки важливо те, що вони існують.


Є люди, які не знають, як багато для інших важить сама їхня поява у чийомусь житті


Є люди, які не знають, скільки радости дарує іншим їхня привітна усмішка.


Є люди, які не знають, яким добром для інших є їхня близькість.


Є люди, які не знають, наскільки б біднішими інші по¬чувались без них.


Є люди, які не знають, що вони - дарунок небес.


Але могли б знати, якби ми їм про це розповіли.


9оЄрЄ£НА


РЕЦЕПТ


Дівчинка подала своїй учительці листочок зі своїм осо-бистим «рецептом для життя». Написала: «Потрібно чоти-ри обійми на день, щоб прожити. Потрібно вісім обіймів на день, щоб якось іти вперед. Потрібно дванадцять обіймів на день, щоб рости».


У сім "і був старий чорний кіт, який у повечірню пору поводився досить дивно, Не хотів ані їсти, ані гуляти, не хотів узагалі нічого робити. Сидів посоловілий на землі, чекаючи, поки усі розсядуться. Далі заскакував комусь на коліна, і опинявся в чиїхось обіймах, Коли вже зайняв омріяне місце, починав, демонструючи котячу грацію, ви¬тягати спинку, перш аніж рука починала пестити його, Вигинався, щоб зручніше вмоститись, випростовував лапки. Щоразу ластився, голосно муркочучи Дивився на всіх люблячими й повними довіри очима.


Тоді діти казали: «Атилла хоче пестощів».


Батько, спостерігаючи за цим ритуалом, мав таке по-яснення: «В нашій сім ’ї не тільки кіт цього потребує, а на¬віть я й моя дружина. Адже прагнення ласки не залежить від віку. Це яскраво проявляється в дітей. Вони потребу¬ють, щоб їх брали на руки, обіймали, пригортали до себе, турботливо вкладали до сну, не тому, що їм тривожно чи чогось не вистачає, А просто тому, що це діти»,


Є багато речей, якими я прагну обдарувати всіх дітей на світі. Коли б я мав право обрати лише одну річ, то хо¬тів би, щоб кожну дитину щодня було кому обняти.


Юберетл


РАЗОМ


Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрівали м’язи. Розпочи-нали службу в спеціяльному військовому антитерористич- ному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збільшувались, аж до повної фізичної знемоги. Тепер усе було інакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом.


Цього разу бігли у повному військовому спорядженні. Наказ звучав, як завжди: «Вирушайте разом, біжіть разом, працюйте як одна команда і повертайтесь разом. Якщо усім вам не вдасться повернутись, не повертайтесь взагалі!»


Безкінечна дорога, біль, спрага, повне фізичне висна-ження спричинились до того, що починав затьмарюватись розум, і в шерензі бігунів діялось щось таке, що викликало неспокій.


У п’ятому ряді, в центрі колони, один юнак не встигав. Ноги іще рухались, але швидкости, з якою бігла група, не витримував. Це був Сандрі - худий хлопчина з рудим во-лоссям. Його голова хиталась на всі боки. Хлопцеві було важко. Почав відставати.


Новобранець, що біг праворуч, не втрачаючи темпу, на-близився й узяв у того важкий карабін. Солдатові із рудим волоссям на якийсь час наче додалось сил, але вже невдо¬взі очі затягло туманом, і він ледь ворушив ногами, голова, здавалось, рухалась окремо від тіла.


Тоді новобранець, що біг зліва, не зупиняючись, узяв його каску й припасував собі під пахву. Сандрі знову міг бігти. Черевики важко в одному ритмі гупали об землю, здіймаючи куряву. Гуп, гуп, гуп, гуп.


Сандрі почувався кепсько, дуже кепсько, ледь тримаю-чись на ногах, він спотикався, та все ж намагався бігти. Два


вояки, що бігли позаду, схопили наплечник, - кожен за один ремінець. Сандрі сконцентрував останні сили, і рота продо¬вжувала біг - аж до заходу сонця.


Двом ліпше, ніж одному, вони бо мають ліпшу користь із своєї праці.


Бо як упадуть, один одного підніме.


Горе ж одному, як упаде, й нема нікого, щоб його під¬вести.


Так само, як лежать удвох - їм тепло; одному ж як за¬грітись?


Наскочить на одного хтось, удвох проти нього ста¬нуть; троїста нитка не так хутко рветься.


Проп. 4, 9-12



У ТЕОРІЇ


Юнак заявив із погордою вчителеві:


-       Врешті я досягнув досконалосте. Тепер абсолютно впевнений у власних силах. Сам собі господар. Легко втри¬мую в шорах нерви, запанував над почуттям помсти, усу¬нув із серця свого всіляку хтивість, слава більше не турбує мене, прагнення влади й грошей, навіть найменші сексуаль¬ні бажання ніколи не навідують мене, отож...


Учитель обірвав юнака на пів слові:


-       Шкода! , Декілька днів тому одна прегарна дівчина на¬тякнула мені, що коли б трапилась така нагода, охоче б про¬слизнула у твоє ліжко...


Юнак зробив крок вперед:


-       Он як? Хто б це міг бути? Я знаю її?


Один багатий юнак якось звернувся до доброчесного настоятеля монастиря і попросив дозволу залишитися в його згромадженні.


Настоятель попросив дещо більше розповісти про те, як той живе, які має звички, - кандидат у монахи з по¬гордою підвів голову:


-       Завжди одягаю білу одежу, п ’ю лише воду, узимку роз-дягнений качаюсь у снігу. Щоб краще умертвити тіло, по¬вбивав гострі цвяхи у своє взуття й наказую своєму слузі, щоб відміряв мені щоденно сорок ударів батогом...


Саме в цей час під’їхав важкий віз, який із натугою тягнув білий кінь. Візник випряг коня, напоїв із поїлки, кінь із насолодою, щоб зняти втому після важкого дня, повалявся в снігу.


-       Бачиш, - мовив настоятель, - це створіння теж біле, п ’є лише воду, валяється в снігу, цвяхи впиваються йому в ноги, отримує, напевно, більше, аніж сорок батогів. Од¬наче, є лише конем...



ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ ДНІВ


-       Поглянь, мамо! - вигукнула семирічна Марта.


-       Зараз, зараз! - автоматично вимовила знервована жін¬ка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікува¬ли на неї вдома.


Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, те-лефонні розмови, аж настав час, коли треба було вклада-тись спати.


-       Марто, вже час іти в ліжечко!


Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб по-молитися разом з донечкою. Поправила ковдру.


-       Мамусю, забула дати тобі одну річ!


-       Даси вранці, - відповіла мама.


Дівчинка невдоволено насупилась.


-       Але ж вранці в тебе знову не буде часу! - запротес-тувала.


-       Знайду час, не хвилюйся, - відказала мати, обережно обороняючись.


-       Добраніч! - додала й рішуче зачинила двері.


Та все ж не змогла забути сумних очей дитини. Тихесень¬ко повернулася у кімнату до дівчинки. У маленькій дитячій ручці помітила затиснені клаптики паперу. Наблизилась й обережно розтулила долоньку. Дівчинка подерла на дріб¬ненькі шматки велике червоне серце із написаним на ньому віршем, що мав назву: «Чому я люблю свою маму». Жінка старанно зібрала всі клаптики й, наче з дитячої складанки, спробувала скласти пошматований листок паперу. Врешті змогла прочитати, що написала Марта:


«Чому я люблю свою маму»


Навіть як багато працюєш


І мусиш вирішити тисячу справ,


Завжди знаходиш час


Побавитись зі мною.


Люблю тебе, мамо, бо я -


Найважливіша частина твого дня!


Ці слова глибоко зворушили жінку. За десять хвилин вона знову зайшла в кімнату дівчинки, тримаючи срібну тацю з двома чашками шоколаду і двома шматками торта. Лагідно погладила пухкеньку щічку Марти.


-       Що трапилось? - запитала дівчинка, здивована нічни¬ми відвідинами.


-       Це для тебе, бо ти - найважливіша частина мого дня!


Дівчинка посміхнулась і, трохи надпивши з горнятка,


знову заснула.


А хто є найважливішою частиною твою дня?



СВІТЛО


- Чи ви бачили у церкві якесь світло? - запитала у дітей


катехитка.


-       Люстри.


-       Свічки.


-Лампади.


-       Сонце у вікні.


Діти затихли, задумалися.


-       Може, ще щось? - перепитала катехитка.


Одна дитина підняла руку і відповіла:


-Очі.


Чому ми так часто забуваємо про світло всередині нас? Чому дозволяємо йому згаснути?


«Коли я був маленький, тато завжди залишав на ніч у моїй спальні увімкнений нічник».


«Мій тато був світлом».



ОСЕЛ І СОПІЛКА


У траві на луці лежала загублена кимось Сопілка. Вже давно ніхто на ній не грав. Аж одного дня поблизу проходив Осел, він узяв та й подув у Сопілку щосили. Ніколи у своє¬му житті Осел не чув такого чарівного звуку. І не лише він, у своєму ослячому житті, але й Сопілка - у своєму.


Ні Осел, ні Сопілка не могли зрозуміти, що сталося (обоє не були розумними, але вірили в розумність), вони відсахнулися одне від одного, засоромившись найпрекрас- нішої події в їхньому житті.


Скільки-то в нашому житті покинутих сопілок, по¬кинутих ослів? Багато з нас ще не пізнали себе, багато приховують, ким є, очікуючи милости від інших, незнайо¬мих нам людей, які так само ховаються від себе. Але іноді якесь відкриття, якась несподіванка, якась іскорка мо¬жуть. .. І знову все обривається. Тому що нам бракує від¬ваги полюбити.


Її треба мати стільки, щоб прийняти любов інших.



ЧУДО


-       Ти віриш у чудо?


-       Вірю.


-       Справді? Ти бачив яке-небудь чудо?


-       Звичайно.


-Яке?


-       Тебе.


-       Мене?


-       Хіба я чудо?


-Так.


-???


-       Ти дихаєш. Маєш ніжну теплу шкіру. В тобі б’ється серце. Ти бачиш. Чуєш. Бігаєш. їси. Співаєш. Думаєш. Смієшся. Любиш. Плачеш...


-       Так? І це чудо?


Був собі горобець, життя його - безнастанні клопоти і переживання.


Ще в яйці він журився: «Чи вдасться мені щасливо ви¬братися з такої твердої шкаралупи? Чи не випаду я з гніз¬да? Чи мої батьки зможуть мене вигодувати?»


Щойно впорався з цими турботами, як голову обсіли нові. Перед першим польотом горобець знову бідкався: «Чи втримають жне мої крила? А якщо я розіб’юся?.. Хто жне позбирає?»


Уже впевнено літаючи, горобець далі почав пережива¬ти: «Чи знайду пару, чи поталанить мені з горобчихою? Чи впораюся з будуванням гнізда?»


Владнав і ці проблеми, але турботи не припиняли його непокоїти: «Чи вилупляться в мене пташенята? А якщо зламається гілка - загине вся моя сім’я? А якщо сокіл украде моїх писклят? І взагалі, чи зможу я їх вигодувати?»


Коли вилупилися здорові веселі й гарненькі горобчики і вже почали тріпотіти крильцями, горобець знову за своє: «Чи вистачить їм їжі? Чи вдасться втекти від ко¬тів та інших розбійників?»


Одного дня під деревом зупинився Ісус. Вказав пальцем на горобця і промовив: «Подивіться на птахів небесних: не сіють і не жнуть... а Отець Небесний годує їх!»


Аж тоді горобець зрозумів, що йому нічого в житті не бракувало. На жаль, раніше він цього не усвідомлював.



СЛУШНА ДУМКА


Один мандрівник, ідучи селом, побачив під деревом лю¬дину з мотузкою в руці. Чоловік обв’язав себе на поясі од¬ним кінцем, а другий - намагався закинути на міцну грубу гіляку.


-       Чоловіче, ти що надумав робити? - запитав ман-дрівник.


-       Хочу повіситися, - відповів той.


-       Отак? - здивувався перехожий. - Та ж мотузку за-в’язують на шиї.


- Я вже пробував, - відповів чоловік, - але боюся, що задушуся.


Багато людей хоче зробити щось величне, важливе і вирішальне. Але бракує відваги прийняти пов’язані з цим наслідки.


Кожне рішення, а передовсім те велике, важливе і ос-таточне, тягне за собою певні наслідки. Життєва муд¬рість саме в тому і полягає, щоб усвідомлювати наслідки наших учинків.



БАЖАННЯ


Жив на світі дуже бідний чоловік. Він твердо вірив у св. Миколая і палко до нього молився. Врешті святий ви-рішив зустрітися з тим чоловіком і одного дня зійшов з неба.


Прибувши в дім бідняка і побачивши його злидні, свя-тий Микол ай вирішив йому допомогти.


Він доторкнувся пальцем до каменя біля порогу, і той одразу ж перетворився на золото.


-       Тобі треба золота? - запитав святий у бідняка.


Той низько вклонився і відповів:


-       Ні, пане, воно мені не потрібне.


Микол ай поглянув на нього з радістю і сказав:


-       О, мій сину, ти мене дуже втішив. Тепер я вже не маю сумніву, що ти йдеш доброю дорогою і наближаєшся до до- сконалости.


Чоловік додав:


-       Правду кажучи, мені потрібен лише твій палець.


Бог віддав нам себе уповні. То не вимагаймо від Нього ще якихось чуд. Навіщо?


18оерет&


ЗУСТРИ


Семирічний Максиміліян, сердитий, з руками в кише-нях, вийшов з уроку релігії. Поводячи плечима, зневажли-во пробурчав: «Тільки про одне говорять: Бог, Бог, Бог... Чому не розкажуть про щось цікаве? Про футбол чи рок- групи?»


«Почуй мене, Господи!


Мені розповідали, що Тебе нема, а я, дурень, повірив у це. Але одного вечора,


Як би крізь дірку в старому решеті,


Я побачив небо.


І раптом зрозумів,


Що мені збрехали.


Коли б я завдав собі трохи труду,


Щоб придивитися до того, що Ти сотворив,


То зрозумів би одразу,


Що ті, які мене навчали, робили все,


Аби не сказати мені, що кіт - це кіт І ось - хіба не дивина? - я мусив Опинитися у цьому пеклі,


Щоб знайти час подивитися в Твоє лице!


Я люблю Тебе безмежно...


І хочу, щоб Ти це знав.


Зараз почнеться страшна битва.


Хто знає, може, ввечері Я вже буду в Тебе.


Ми не були аж такими великими друзями,


Тому й тривожно мені, мій Боже, - Чекатимеш Ти мене біля дверей чи ні.


Подивись: я плачу!


Я зовсім розкис!


О, якби я пізнав Тебе раніше...


Вже йду! Мушу йти.


Чи не парадокс:


Тепер, коли зустрів Тебе,


Я не боюся смерти.


До побачення!


Молитва, знайдена в наплечнику солдата, який загинув під Монте-Касіно в 1944 році.



ЦАП-ВІДБУВАЙЛО


Десятеро селян ішли дорогою на свої поля. Несподівано налетів ураган. Він несамовито шарпав дерева, земля здри¬галася і глухо стугоніла.


Утікаючи від грому і граду, люди заховалися в руїнах старого замку.


Світло блискавиць, спалахуючи то тут, то там, творило страхітливий танець. Наростав шум вітру, наближався гур¬кіт грому. Селяни добряче налякалися, і поміж них проше¬лестів шумок, що, мовляв, серед них мусить бути грішник, який стягнув на всіх це шаленство природи.


«Треба знайти винного і вигнати його з нашого гурту», - сказав один із них.


«Повісьмо за дверима наші шапки, - вирішили вони. - Чию шапку вітер знесе першою, той грішник і мусить нас лишити».


Усі погодилися. З величезним зусиллям вони відчинили двері, і кожен з них повісив надворі свою шапку.


Одну з них одразу зірвав вітер.


Селяни без жодного милосердя випхали за двері власни¬ка шапки. Бідолашний, зігнувшись удвоє, почав продирати¬ся крізь буревій.


Він ще не встиг далеко відійти, як рахггом почув страш¬ний гуркіт: блискавка вдарила в замок і спалила його дотла разом з людьми, які в ньому ховалися.


Одного разу дитинча леопарда загубилося в степу. Через свою необачність воно опинилося на шляху слона, і той його просто затоптав. Хтось натрапив на мерт¬ве звірятко. Звістку про це нещастя одразу передали батькові.


«Твоє дитинча загинуло, - сказали старому леопардо¬ві. - Ми знайшли його мертвим у долині посеред трави».


Леопард заревів від болю і люті. «Хто його вбив? Ска¬жіть мені, щоб я міг відімстити за його смерть».


«Слон».


«Слон?»


«Так, слон».


Старий леопард глибоко задумався, а потім сказав: «Ні, це не міг бути слон. Це, без сумніву, вівці! Певно, що вівці! От я вже з ними поквитаюся!»


І, розпалений люттю, він побіг у бік луки, де паслася отара овець.



ЧЕЛЯДНИК


В епоху кам’яних замків і войовничих лицарів в обла- дунках один відважний юнак вирішив стати ковалем. Він прийшов до кузні учнем і дуже швидко навчився таємниць ремесла. Умів користуватися різними інструментами, кував залізо на кувадлі, надимав ковальський міх. Хлопець став вправним майстром: він навчився виковувати гострі шаблі й легкі шоломи, що витримували будь-який удар, канделя¬бри з тисячами рельєфів і міцні ґрати.


Щойно він закінчив навчання, як його викликали до ко¬ролівського палацу на службу челядником.


Однак виявилося, що весь його талант роботи з залізом тут зовсім непридатний, тому що хлопець не набув навиків виконувати найпростіші речі. Він не вмів, наприклад, ко-ристуватися кременем, щоб добути вогонь і розпалити піч, а це для челядника - річ необхідна.


Наші діти, безумовно, мусять навчитися читати, плавати, користуватися комп’ютерами, а також усього того, що буде необхідним для життя в XXI столітті. Але якщо, крім цього, ми більше нічого їх не навчимо, якщо ми не допоможемо їм у духовному розвитку, то вони ніколи не опанують свого стрижня. У деяких культурах процес відкривання власного духовною центру так і називаєть¬ся - наукою бути людською істотою.



ХТО БІЛЬШЕ ЗНАЧИТЬ


Був собі добрий і побожний брамин, який жив на по-жертви вірних. Одного дня він подумав: «Переодягнуся в біснуватого і піду просити милостиню».


Опоясався ганчір’ям, як це роблять парії, найбідніші люди в Індії.


Того дня ніхто не вклонився йому на вулиці, ані не дав жодної милостині.


Спочатку він пішов на базар, потім до храму, але жодна душа не озвалася до нього й словом.


Наступного дня брамин одягнувся так, як звичайно вдя¬гаються люди його касти: біла накидка, шовковий тюрбан і вишитий каптан. Тепер люди знову з ним віталися й дава¬ли гроші - і йому особисто, і на храм.


Вернувшись додому, брамин зняв свої шати, розклав на кріслі й глибоко їм вклонився. Потім промовив: «О, моя одежо, яка ти, мабуть, щаслива! О, яка щаслива! Одяг - ось що поважають на землі, а зовсім не людських істот, які всього лише його вдягають».


Цирк, розташований на околиці міста, раптом, серед вистави, загорівся, Клоун, уже готовий до свого виходу на манеж, вибіг на вулицю, щоб покликати на допомогу. При¬мчав на міську площу і почав гукати до всіх: «Біжімо зі мною! Цирк горить!»


Але люди тільки сміялися, думаючи, що це блазен¬ський жарт, вигаданий з метою привабити людей на цир¬кову виставу. Вони аплодували, заходячись від сміху,


«Якщо ми не загасимо вогонь, то він перекинеться на поля і ліс, а тоді й на місто!» - не вгавав клоун, пере¬конуючи людей, що потрібна їхня негайна допомога, од¬нак жодного результату. Він запевняв їх, що не жартує і не виконує циркового номера, а його слова - чистісінька правда,


Він навіть заплакав, але це викликало нові вибухи смі¬ху в натовпі. Йому кричали: «Браво! Молодець!»


Тим часом пожежа поширювалася, полум'я охопило не тільки цирк - зайнялися сусідні будинки, а далі й ціле місто.


Чому головну увагу ми звертаємо на одяг, а не на лю¬дей? Покладаємо надію на краватки та імідж. Молоді люди часто одружуються з одежею, а не з особою, яка її носить.


березня


ГВИНТИК


У корпус величезного корабля був вкручений гвинтик. Маленький і непримітний, він нічим не відрізнявся від бага¬тьох інших, таких же пересічних гвинтиків, що з’єднували дві величезні сталеві плити.


Під час довгої подорожі через Індійський океан малень-кий гвинтик усвідомив, що йому обридло це сіре і непомітне існування (за всі роки не знайшлося нікого, хто принаймні подякував би йому за працю). Гвинтик заявив: «Все, з мене досить! Йду геть!»


«Якщо ти підеш, то й ми також підемо», - сказали інші гвинтики.


І справді, щойно він почав розкручуватися, вовтузячись у своїй невеликій комірчині, іншим теж прийшло бажання викрутитися. Кожна хвиля, що напливала на корабель, до¬помагала їм визволятися.


Тоді й цвяхи, які тримали вкупі корпус корабля, запро¬тестували: «Якщо так, то й ми залишимо свою справу...»


«На милість Божу, опам’ятайтеся! - волали до гвинтиків сталеві плити. - Якщо не буде кому втримувати нас укупі, ніхто з нас не виживе!»


Бунт маленького гвинтика, який відмовився виконува-ти свій обов’язок, умить перекинувся на іннгі частини ве-личезного корабля.


Корабель, який упевнено розтинав могутні хвилі океану, тепер почав жалісно скрипіти і деренчати.


Тоді всі панелі, вузли, рейки, гвинтики і навіть наймен¬ші цвяшки звернулися до бунтівного гвинтика з проханням відмовитися від свого задуму.


«Корабель розсиплеться, потоне, і жоден з нас вже не побачить рідної землі».


Щойно тепер гвинтик відчув себе в центрі уваги і раптом зрозумів, що він є набагато важливішим, ніж дотепер йому здавалося. Він вирішив повідомити всіх, що залишається на своєму місці.


Коли світ уже спить, я дивлюсь на нього через вікно.


Я бачу тишу,


що вдень бриніла життям.


Бачу тіні, що зненацька з’являються і розпливаються по землі.


Я притискаю до шиби своє лице - хоч його майже не видно, все ж воно присутнє.


Саме тоді, коли тиша пронизує землю, я лічу тіні -


на піску, на бруківці, на моєму житті.


І хоч знаю, що я- лишень


згусток живої матерії,


все ж обіцяю Богові,


що, перш ніж згасне моє життя,


я доведу світові, що жив тут


Венді, 12 років



ОСТАННЄ МІСЦЕ


Пекло було вже майже заповнене, однак перед його бра¬мою очікувало ще багато грішників. Дияволу не залиша¬лося жодного іншого виходу, як заблокувати двері. Він ви¬йшов до кандидатів на вхід і промовив до них: «Залишилося тільки одне місце, і, ясна річ, його може зайняти тільки той з вас, хто був найбільшим грішником».


Потім запитав: «Може, серед присутніх є професійний убивця, чи то кілер?»


Не почувши ствердної відповіді, він був змушений роз-почати іспит усіх грішників, які стояли в черзі.


Погляд Диявола зупинився на одному з них, якому доте¬пер якось вдавалося залишатися поза його увагою.


«А ти що скоїв?» - запитав Диявол.


«Нічого. Я порядний чоловік і опинився тут випадково».


«Це неможливо. Ти мусив у чомусь провинитися».


«Кажу правду, - заперечував схвильований чоловік, - я завищи старався бути якнайдалі від гріха. Я бачив, як одні кривдили інших, але сам не брав у цьому участи. Бачив ді¬тей, які вмирали з голоду, яких продавали, а найслабших трактували як сміття. Я був свідком того, як люди робили свинства і звинувачували в цьому одне одного. Тільки я був вільний від спокус і не робив нічого. Ніколи».


«Таки ніколи? - недовірливо перепитав Диявол. - Але справді бачив усе це на власні очі?»


«Достеменно так».


«І справді жодного разу нічого не зробив?» - повторив своє запитання Диявол.


«Анічогісінько».


Диявол вдоволено посміхнувся: «Заходь, приятелю! Останнє місце - твоє!»


Один святий, ідучи містом, побачив дівчинку в лах¬мітті; вона просила милостиню.


«Господи, чому Ти таке допускаєш? Зроби щось, прошу Тебе», - звернувся до Бога святий.


А ввечері в телевізійних новинах він дивився репорта¬жі про те, як люди вбивають одне одного, бачив очі вми¬раючих дітей, їх виснажені голодом тіла.


І знову заволав до Бога: «Господи, подивися, скільки лиха! Зроби щось!»


Уночі святий почув голос Господа: «Я вже щось зробив: я створив тебе».


§4&ерет&


СПОКУСА


Один пустельник був такий святий, що однією ногою вже, як мовлять, стояв у небі.


Його печера була вибита в стіні високої, покритої зелен-ню гори, і в ній майже нічого не було. Пустельник збирав лісові ягоди, трави, а інколи до недільного обіду - трохи грибів.


«Як же його спокусити?» - сушив собі голову Диявол.


Він стежив за кожним кроком пустельника, уважно його вивчав - і все для того, щоб знайти в ньому хоч якусь ва¬ду. Але нічого не знаходив. Ходив за ним назирці, лютував і проклинав. Врешті-решт вирішив, що мусить розпочати конкретну атаку.


З’явився перед пустельником саме тоді, коли той під-кріплювався куснем хліба, вмоченим у джерельній воді.


«Привіт, - сказав Сатана. - Знаєш, хто я?»


«Диявол», - спокійно відповів пустельник.


«Бог погодився, щоб я тебе спокутував. Мені дуже по-трібно, щоб ти скоїв якийсь тяжкий гріх».


«Говори далі, - промовив пустельник. - Я слухаю».


«Вбий когось».


«Ні, і мови не може бути».


«Згріши з жінкою».


«Це бридко і потворно. Я ніколи цього не зроблю. Заби-райся геть, дияволе. Тобі навіть фантазії бракує».


«Ну, то хоча б випий трохи вина. До того ж, це навіть і не гріх. Зроби мені щось приємне!»


Пустельник зітхнув: «Ну, добре. Ковток вина - в цьому справді нема нічого поганого». Випив ковток, набрав по-вітря, тоді - ще один...


«Ммм... чудове вино, - випив ще ковток. - Міцне!»


Потім зареготав, упав навколішки і кинувся хлистати вино.


Тим часом до нього прийшла дівчинка.


«Добридень, святий чоловіче! - привіталася вона. - Я принесла тобі хліба і яблук».


Очі пустельника налилися люттю, він схопив дівчин¬ку за волосся і кинув на землю. Вона почала кричати. Її батько, працюючи в полі, почув плач і прибіг на допомогу. Побачивши батька, пустельник схопив каменюку і з силою пожбурив у нього.


Минуло досить часу, поки пустельник прийшовши до тями і побачив, що в ногах у нього лежить закривавлений чоловік.


«Мені здається, що він мертвий», - переможно промо¬вив Сатана. Потім зірвав квітку і поклав собі до уст.


Пустельник, вражений, упав на коліна: «Господи Боже, що я наробив?»


Відповів йому диявол: «Подумати тільки: з трьох гріхів ти вибрав найменший. Але тепер тобі доведеться чимало днів провести в моєму товаристві».


І, заклавши руки в кишені, пішов собі посвистуючи. За кілька кроків, обернувся і промовив, немовби до давнього приятеля:


«То що, йдеш зі мною, пустельнику?»


Малих гріхів не існує...


§3 березня


ДОСТАТНЬО


В одному краї сталася велика посуха. Спершу пожовкла, а згодом і висохла трава. Зів’яли й поникли кущі та дерева. Не було жодної краплі дощу з неба, ані жодної росинки із землі.


Малі й веліла звірі гинули від спраги.


Тільки найсильніші спромогалися на рішучий крок і за¬лишали цю пустелю смерти.


А посуха і далі лютувала. Навіть старі й могутні дерева з глибоким корінням втратили листя. Повисихали джерела, русла струмків і річок.


Вижити вдалося лишень одній квіточці, і то тільки тому, що вона росла поблизу джерела, де ще лишалося трохи во¬логи. Джерело, спостерігаючи, що діється довкола, тяжко журилося: «Усе висохло і неминуче помре. А я не можу цьому зарадити. Який сенс мають ті краплини вологи, що я даю?»


Старе дерево, що росло неподалік, почуло бідкання дже¬рела і, поки зробило останній подих, прошепотіло: «Ніхто не очікує від тебе, щоб ти зросило цілу пустелю. Твоє за¬вдання - зберегти життя однієї квітки. Тільки це і більше нічого».


Кожен з нас відповідає за якусь квітку. Але коли ми починаємо нарікати, то одразу ж забуваємо про свої обов ’язки і впадаємо в смуток.


Професор, закінчуючи лекцію, звернувся до студентів: «Чи є якісь питання?»


«Пане професоре, скажіть, будь ласка, в чому сенс життя?» - запитав один студент


Його товариші вже прямували до виходу, але, почувши питання, з цікавости зупинилися. Професор уважно по¬глянув на студента, бажаючи зрозуміти, чи питання було поставлене серйозно, чи жартома. Тоді сказав:


«Я відповім вам».


Він дістав з кишені штанів портмоне, а з нього - ма¬леньке кругле дзеркальце розміром з велику монету. Хви¬лину помовчавши, заговорив: «Коли почалася війна, я був іще дитиною. Одного разу я знайшов на вулиці розбите дзеркало і взяв собі найбільший осколок. Оце, власне, він і є. Я почав ним бавитися і дуже тішився, що можу за його допомогою посилати сонячні зайчики в такі зака¬пелки, куди ніколи не проникало світло: в глибокі темні діри, щілини і закамарки. Я зберіг це маленьке дзеркальце. А ставши дорослим, зрозумів, що воно для мене ще важли¬віше, ніж раніше. Завдяки йому я збагнув, що моє життя теж може передавати світло.


Я також частина дзеркала, цілість якого залишаєть¬ся для мене незнаною. І сам по собі, і своїми ділами я можу передавати світло - світло правди, співчуття, розуму, добра, чуйности. Це світло повинно досягати найтемні- ших куточків людського серця, щоб хоч трохи його зміни¬ти. Можливо, це побачать інші й теж захочуть робити щось подібне.


Саме в цьому, на мою думку, полягає сенс життя».



ПРИКЛАД



-       Тату, з чого починається війна? - запитує батька ма¬ленький Андрійко, дивлячись телевізійні новини.


-       Все починається більш-менш однаково: якщо, напри¬клад, Англія і Америка виявляють, що в них різні погляди на якийсь предмет...


Тут втручається мама:


-       Не говори дитині дурниць. Америка і Англія ніколи не сваряться!


-       Це нічого не має до діла. Я тільки наводив приклад.


-       Ти завжди робиш плутанину в його голові!


-       Краще нехай у ній буде хоч щось, аніж мала б бути порожня!


-       Дай спокій... Це нісенітниці!


їхню сварку перериває Андрійко:


-       Дякую, я вже зрозумів!


«Коли татко приходить по мене до садочку, то завжди питає, скільки я мав воєн».


Андрійко, 4 роки



ТРОЯНДА


Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.


На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих - завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.


Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.


Якось француженка спитала поета:


-       Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?


-       Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, - відповів той.


Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом же-брачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затри¬


мавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її..' І пішла, притискаючи троянду до грудей.


Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка зно¬ву сиділа на тому самому місці - мовчазна, нерухома, як і раніше.


-       Чим вона жила всі ці дні? - спитала молода францу¬женка.


-       Трояндою, - відповів поет.


«На світі є тільки одна-єдина проблема - як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слу¬хайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильни¬ки, політику, баланси і кросворди. Так неможливо йти да¬лі», - писав Антуан де СентгЕкзюпері.


«Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого».


Мт. 13, 34



ДЕ СХОДЯТЬСЯ НЕБО ІЗ ЗЕМЛЕЮ


У старовинній книзі з бібліотеки монастиря два мона-хи прочитали, що на краю світу є таке місце, де сходить¬ся небо з землею. І ось вони вирішили відшукати це місце, давши обіцянку, що не повернуться доти, доки не знайдуть його.


Мандруючи по світу, вони наражалися на безліч небез-пек, витримували спеку і холод, терпіли страшні злигодні, які часто супроводжують паломництво. Долали тисячі пе-решкод, які спроможні були відвернути людину від її мети. Та все-таки монахи витримали.


Вони знали, що в тому місці, же вони шукають, мають бути двері, і достатньо лиш постукати, щоб побачити Бога лице в лице.


Знайшли двері. І не роздумуючи й миті, зі щемом у серці постукали.


Двері повільно відчинилися. Стривожені, монахи уві-йшли й... опинилися у власній келії монастиря.


Одного разу до равина Менделя з Коцк прийшли гості. Вони довго веселилися, аж раптом господар запитав:


-Де живе Бог?


Ті засміялися і відповіли:


-       Що за дивне запитання? Чи ж всесвіт не є повний Його слави?


Але равина не задовольнила така відповідь. Він похи¬тав головою і сказав:


-       Бог живе там, куди ми дозволимо Йому ввійти.


І це є найважливіше у нашому житті - дозволити Бо¬гові увійти. Але можемо дозволити Йому ввійти тільки туди, де самі перебуваємо, де живемо правдивим жит¬тям, - тобто у серце.


«Стою при дверях і стукаю», - каже Господь у Біблії.


Чи відчиниш ти Йому сьогодні двері свого серця?



ОПОВІДАННЯ ПРО ЗЛОГО ВОВКА


Трилітній Олександр:


-       Розкажи мені про злого вовка.


Десятилітня Оксана:


-       Немає злих вовків, є тільки вовки нещасливі. Немає лихих людей...


ЗОберетл


КРАМНИЦЯ


Одному юнакові приснилося, що він увійшов до великої крамниці. За прилавком стояв ангел.


-       Що ви продаєте? - спитав юнак.


-       Все, що бажаєте, - чемно відповів ангел.


Юнак почав перераховувати:


-       Я хотів би припинення у світі всіх воєн, справедли¬вости для покривджених, терпимости та щедрости до чу¬жинців, любови в родинах, праці для безробітних, єдности в Церкві і... і...


Ангел перервав його:


-       Вибачте, пане, ви мене не зрозуміли. Ми не продаємо плодів, а тільки насіння.


Одна Ісусова притча починається так: «Царство Боже подібне до насіння, яке один господар казав посіяти на своїм полі...»


Царство - це завжди початок. Малесенький, майже незначний початок. Сам Бог прийшов на землю, як зерно, як квас, як малесенький паросток.


Зерно - це чудо. Навіть найбільше дерево виростає з малого зерна. Твоя душа - це поле, на якому посіяні важ¬ливі діла та великі цінності.


Чи дозволиш їм вирости?


31березня.


ТЕ, ЩО...


Те, що нам казали, коли ми були дітьми:


Не біжи; йди поволі; швидко; їж усе; мий руки; чисти зуби; мовчи; говори; перепроси; привітайся; ходи сюди; від¬чепись від мене; йди бавитися; не перешкоджай; не біжи; вважай, бо впадеш; тим гірше для тебе; ти не вмієш; ти за¬малий; я сам зроблю; ти вже великий; йди спати; вставай, вже пізно; я маю роботу; бався сам; одягнися; не стій на сонці; йди на сонце; не розмовляй з повним ротом...


Те, що ми хотіли б почути:


Люблю тебе; ти гарний; я щасливий, що тебе маю; по-говорімо про тебе; як почуваєшся? боїшся? чому не хо¬чеш? ти - дуже милий; приємний; розкажи, що ти відчував; ти щасливий? мені приємно, коли ти смієшся; плач, якщо хочеш; кажи те, що хочеш; чому страждаєш? що тобі не подобається? кажи те, що хочеш; довіряю тобі; мені при-ємно з тобою; хочу розмовляти з тобою; мені приємно слу-хати тебе; ти мені подобаєшся такий, який ти є; гарно бути разом; скажи, якщо я помилився...


Навколо тебе є багато людей, що чекають на слова, які хотіли почути ще в дитинстві.


Нервово смикаючи ручку своєї торбинки, одна пані ска¬зала: «Знаю, що мій чоловік вміє бути ніжним і сердечним. Він завжди є таким з нашим псом».


шень


ІкМтнл


БАВИТИСЯ З БОГОМ


Якось один чоловік затримався біля гурту хлопчаків, які бавилися на подвір’ї між будинками. Він почав підстрибу¬вати, танцювати та виробляти всілякі блазнівські штучки, щоб розважити хлопців.


Мати одного з них побачила це зі свого вікна. Через якийсь час вона вийшла на подвір’я, підійшла до свого сина і сказала:


-       Це, напевно, святий. Сину, йди до нього.


Чоловік поклав хлопцеві на рамено праву руку і спитав:


-       Мій любий, що би ти хотів робити?


-       Не знаю, - відповів хлопець. - А ви що хочете, щоб я робив?


-       Це ти мені маєш сказати. Що тобі подобається?


-       А... Я дуже люблю бавитися!


-       А хочеш бавитися з Богом?


Здивований, хлопець не знав, що відповісти. Тоді чоло-вік додав:


-       Якщо ти будеш бавитися з Богом, то зробиш най-кращу річ у світі. Бо всі ставляться до Бога так серйозно, що виглядає, ніби Він смертельно нудний і суворий. Бався з Богом, сину! Такого милого товариша до забави, як Він, не знайдеш ніде!


Один книжник ходив по базару і приглядався до людей. Аж раптом йому з’явився пророк Ілля.


Скориставшись нагодою, книжник спитав пророка:


-       Просвіти мій розум: чи хтось із цих торговців увійде до Царства Божого?


-       Ніхто, абсолютно ніхто! - відповів Ілля, заперечливо похитуючи головою.


У цю хвилину на базар прийшли двоє незнайомих муж¬чин. Вони почали виробляти різні кумедні викрутаси, щоб привернути до себе увагу. Незабаром навколо них зібрав¬ся чималий натовп дорослих і дітей, які весело сміялися і плескали їм у долоні.


Пророк Ілля звернувся до книжника:


-       Ці напевно увійдуть до Царства Божого.


Книжник підійшов до блазнів і спитав:


-       Що ви продаєте?


Ті відповіли:


-       Хоч часто наше серце наповнене смутком, ми про¬даємо усім радість життя



ТАЄМНИЦЯ РАЮ


Здоровенний та не надто чемний самурай прийшов до низенького буддійського монаха і каже:


-       Монаше, скажи мені, що таке пекло, а що - небо?


Монах поглянув на дужого воїна і зневажливо відповів:


-       Сказати тобі, що таке небо і пекло? Я не можу тобі цього пояснити. Ти брудний і смердиш. Ти - ганьба касти самураїв. Геть від мене! Не можу терпіти тебе!


Самурай розлютився, почав тремтіти. Його лице так по-червоніло від гніву, що не міг і слова промовити. Витягнув меч і підніс його, щоб убити монаха.


-       Це - пекло, - прошепотів спокійно монах.


Самурай знітився. Скільки ж співчуття і жертовности


було в тому малому монахові, який ризикував власним жит¬тям, щоб пояснити йому, що таке пекло! Поволі він опустив меч. Відчув спокій і вдячність - його лице проясніло.


-       Це є небо, - прошепотів спокійно монах.


Проживши довге і героїчне життя, один відважний са¬мурай потрапив до раю, Але йому було дуже цікаво поди¬витися на пекло, і ангел задовольнив його бажання.


Самурай опинився в дуже великому залі, посередині якого стояв стіл, заставлений тарілками зі смачними па¬хучими стравами. Але ті, що сиділи навколо столу, були бліді, худі, майже скелети,,. Вони викликали жаль і спів¬чуття,


-       Як це можливо? - спитав самурай у провідника, - Адже перед ними стільки страві


-Дивись: усі, що приходять сюди, одержують дві тон¬кі палички замість виделок, але вони дуже довгі, і їх тре¬ба тримати за кінець. Тільки так можна занести їжу до рота.


Самурай здригнувся від жаху. Страшна кара для тих бідолах: які б зусилля вони не робили, не могли донести до рота ані крихти.


Він не хотів уже більше це споглядати і попросив по-вернутися до раю.


Але там також на нього чекала несподіванка: він по¬бачив великий зал, такий самий, як у пеклі, У ньому було безліч людей, а на столі - незліченна кількість тарілок зі смачними і пахучими стравами,


Люди також мали по дві тонкі палички (півторамет¬рові), і треба було тримати їх за кінець, щоб наколоти на них їжу.


Та була одна особливість: люди, що сиділи навколо столу, були веселі, ситі, здорові,


-       Як таке може бути? - спитав самурай.


Ангел посміхнувся і пояснив:


-       У пеклі всі хочуть брати їжу для себе, бо так робили все своє життя. Тут - навпаки: кожний бере їжу не для себе, а дає її іншим.


Небо і пекло - в твоїх руках. Сьогодні й щодня.


З кШтня,


НЕДІЛЬНИЙ ОБІД


Мама, як звичайно, покликала з кухні:


-       Прошу до столу. Все готове!


Її чоловік, який читав, і два сини, що дивилися телевізор, швидко відгукнулися і з шумом сіли до столу.


Прийшла господиня, але замість пахучих страв, кинула на стіл жменьку сіна.


-       Це що?! - закричали всі разом.


-       Чи ти здуріла? - спитав її чоловік.


Господиня спокійно подивилася на них і сказала:


-       Я думала, що ви не звернете на це уваги. Вже двадцять років готую для вас і ніколи ще не почула жодного слова, з якого я могла б зрозуміти, що ви жуєте не сіно.


Щоб відзначити десятиліття шлюбу, одна жінка по¬просила редакцію журналу, який читав її чоловік, надру¬кувати «послання» до нього.


Ось воно: «Дуже дякую Тобі, мій дорогий, за те, що я ни¬ні почуваюся щасливою дружиною і матір ’ю. Дякую за те, що завжди і скрізь я відчуваю, що є твоєю єдиною жін¬кою на світі. Дякую Тобі за те, що Ти поважаєш і цінуєш мене. Дякую за те, що дивишся на мене з любов 'ю, коли ми серед людей. Дякую за Твої “Люблю тебе”, сказані тоді, коли найменше сподіваюся на них. Дякую Тобі за те, що Ти існуєш. Дякую за ці чудові роки любови».


Маємо необмежену можливість вирішувати про щас¬тя або нещастя осіб, з якими живемо. Достатньо зви¬чайно слова «дякую», сказаного чи не сказаного.


4/сштл


ХТО ПІДТРИМУЄ НЕБО


Один горобчик лежав на спині, простягаючи свої ніж¬ки просто до неба. Прилетів другий горобчик і здивовано спитав:


-       Що ти робиш? Чому лежиш на спині? Що з тобою?


Не рухаючись, перший відповів:


-       Своїми ніжками підгримую небо. Якщо поворухнусь і заберу свої ніжки, - небо впаде на землю.


У цю хвилину біля них впав листочок, що відірвався від гілки дуба. Горобчик, що підпирав небо, дуже злякався: в одну мить підскочив і швидко полетів.


Небо, звичайно, не впало.


Якось помер один відомий проповідник і пішов до неба. Там він побачив, що звичайний водій таксі має краще міс¬це від нього.


Проповідник побіг жалітися до святого Петра:


-       Не розумію, напевно, тут якась помилка. Я ж при-святив усе своє життя проповідуванню Божого Слова.


Святий Петро відповів:


-       Ми нагороджуємо за результатами. Ви пам’ятаєте результати ваших проповідей?


Проповідник неохоче змушений був визнати, що дехто з його вірних часто засинав під час проповідей.


-       От бачите! - сказав святий Петро. - Натомість, коли люди сідали в таксі того чоловіка, вони не тільки не спали, а ще й ревно молилися!


ЗКМГШІА


ПЛОДИ


Один чоловік, який шукав мудрости, постановив зійти на гору, де раз на два роки об’являв себе Господь Бог.


Першого року він споживав те, що давала йому земля. На другий рік уже не мав чим харчуватися, тож вирішив повернутися до міста.


«Бог несправедливий! - крикнув він у небо. - Не зва¬жив на те, що я жив тут цілий рік, аби почути Його голос. А тепер я зголоднів і мушу йти звідси, хоч так і не почув Його мови».


Тієї миті з’явився янгол.


- Бог залюбки порозмовляв би з тобою. Цілий рік Він тебе годував. І все мав надію, що наступного року ти сам подбаєш про задоволення своїх потреб. Та хіба ти за цілий рік бодай щось посадив чи засіяв? Якщо людина не спро-можна зробити так, щоб там, де вона живе, з’явилися плоди їх пращ, то вона не готова до спілкування з Творцем!»


Живу я на світі вже сорок третій рік. Ні родини, ні власної оселі не маю, виконую роботу, до якої душа не ле¬жить. Приятелям кажу, ніби життям цілком задоволе¬ний, але знаю, що це неправда. Що я тут, власне, роблю?



ГУСИ


Гуси на подвір’ї чітко дотримувалися усталеного тижне-вого розпорядку. Того дня вони купалися у ставку, ретельно вичищали своє пір’я, обліталися, полоскали собі горлянки,


чистили дзьоби, а потім, крокуючи перевальцем, збиралися скраю подвір’я, у затінку старої плакучої верби.


Тоді-то мудрий, всіма шанований гусак, спадкоємець блискучої традиції, що йде від Звитяжної Гусячої Спіль-ноти, звільна заплющував очі й схвильованим, урочистим голосом починав оповідати про часи, коли гуси летіли кли-ном, який нагадував літеру V, і, незважаючи на вітри та від¬стані, таки діставалися теплих країв, а згодом верталися на батьківщину.


Згадував героїчні мандрівки, коли гуси перелітали оке-ани, долали страшні бурі, летіли цілими днями без відпо-чинку - витривалі, сильні, красиві. Згадував про славетних гусей, що віддали життя, рятуючи цілу зграю.


А дворові гуси, розчулені, тільки плакали й били криль¬ми. Та, щойно зачували булькання 'щла, яке вливалося до корита, всі як один квапливо, перевалюючись, дріботіли на милий звук.


Задоволені, навіть щасливі.


Не підносились понад землею й на сантиметр!


Інколи Християни подібні до гусей, звичайних дворових гусей.



ДЕНЬ БАТЬКА


На собі вона мала гарну сукенку жовтогарячого кольо-ру, волосся було стягнуте червоно-золотавою стрічкою - готувалася йти до школи. Був День батька, отже, всі діти мали прийти до школи в супроводі своїх татусів. Вона єди-на йшла з мамою.


Мама переконувала її залишитися вдома, мовляв, у шко¬лі, найімовірніше, не зрозуміють їхнього вчинку. Та дівчин- ка прагнула будь-що-будь розповісти всім про свого татуся, ЯКИЙ сильно відрізнявся від інших.


У школі вони зустріли чимало татусів, що тримали сво-їх чад за руку. З новоприбулими вони віталися трохи знія-ковіло.


Вчителька почала викликати учнів по черзі. Кожен на-зивав свого батька.


Насамкінець учителька вимовила ім’я дівчинки в жовто¬гарячій сукенці; всі здивувалися, адже поруч із нею стояла мама.


-       А де твій тато? - спитав один хлопчик.


-       Вона не має тата! - вигукнув інший.


І ззаду пролунав ще третій голос:


-       Либонь, її батько надто заклопотаний, тому не може знайти час, щоб прийти школи.


А дівчинка у відповідь лиш посміхнулася й привітала всіх присутніх із Днем батька. Тоді спокійно обвела погля-дом усе товариство, незважаючи на те, що вчителька про-сила її поквапитись. Далі з’єднала руки і голосно, чітко за-говорила:


-       Татуся мого тут немає - його оселя вельми далеко. Та я знаю, що він дуже хотів би бути зараз зі мною. Я хочу, щоб ви знали: мій тато дуже мене любить. Він залюбки роз¬повідав мені казки, навчив мене їздити на велосипеді. На кожен день мого народження він дарував мені прекрасну червону троянду. Навчив мене запускати в небо повітряного змія. Разом ми їли величезні порції морозива. Ви його зараз не бачите, а все ж таки я не сама. Мій тато завжди зі мною, хоч ми далеченько одне від одного. Я знаю - завжди, бо ж він обіцяв, що вічно житиме в моєму серці.


З тими словами вона підняла руку й приклала її до сер-ця. Її мама, єдина серед гурту чоловіків, крізь сльози, але з гордістю дивилася на дочку.


Дівчинка опустила руку й закінчила словами, сповне-ними ніжности:


-       Я дуже люблю мого тата. Він є моїм сонцем і якби міг, то був би нині тут, але ж небо далеко. Та іноді, коли заплю¬щую очі, мені здається, наче він не полишає мене ніколи.


Вона стулила повіки, і вражена мама побачила, що всі татусі разом із дітьми заплющили очі.


Що вони бачили в думці? Ймовірно, батька, що стояв коло дівчинки.


-       Я знаю, ти нині зі мною, татусю, - озвалася дівчинка, перериваючи мовчанку.


Те, що сталося потім, приголомшило всіх. Ніхто не міг пояснити, яким дивом, - адже всі стояли з заплющеними очима, - на столі опинилася розкішна, запашна червона троянда.


Дитина вкотре отримала від свого батька благословення любови - плід віри у те, що небо насправді не є аж таким далеким.


Далебі: небо не є для людини далеким.



ПАРКУВАННЯ


Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно - сприяли цьому ком-п’ютер, мобільний телефон і годинник. Цінував чи не кож-ну секунду свого часу!


Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкішний хмарочос, у якому розмістився офіс тієї фірми, був у самісінькому середмісті, й менеджер якоїсь миті збагнув, що, виїжджа-ючи, не врахував шаленого автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуван- ням своєї машини.


І справді, діставшись до місця, він побачив, що мало не кожен квадратний метр прилеглої до хмарочоса території був зайнятий тим чи тим транспортним засобом. Від’їхав від центру на кілька кварталів - втім, як не вдивлявся, жод¬ного вільного місця так і не знайшов.


Тоді, ледь не в розпачі, почав молитись: «Господи, бла-гаю Тебе - поможи мені, я так потребую зараз Твоєї до-помоги! Зроби так, щоб я знайшов місце для паркування. Якщо Ти зглянешся на мою молитву, даю Тобі слово - що-неділі буду присутній на Службі Божій!»


І знову проїхав квартал або два. І знову нічого - яблуко-ві ніде впасти.


Став молитися ще палкіше: «Господи, я не маю права спізнитися на нинішню зустріч. Як поможеш мені відшу-кати місце для моєї автівки, я сповідатимуся щотижня, не забуватиму й про вечірню молитву».


Молячись, він їхав поволі-поволі, водночас придивля-ючись до ситуації на вулиці. «Господи, прошу Тебе, якщо знайду куток для паркування, - щодня читатиму Євангеліє. Може, навіть буду провадити катехизацію».


Аж раптом, за три метри від нього, один автомобіль, від’їхавши, звільнив місце.


Зітхнувши з полегшенням менеджер вголос промовив: «Господи, не турбуйся - я вже знайшов місце!»


Молитва є найвеличнішим і найиіляхетнішим пориван¬ням людської душі, а не примітивним актом, спрямованим на відвернення лиха.


9юйтнл


ЦІНА


Один шанований людьми священик, що служив на ма-ленькій парафії, завжди вельми старанно готувався до не-дільної проповіді. Якось у храмі - то був Великодній ра¬нок - він зійшов на амвон. А в руці тримав іржаву металеву клітку, яку помістив так, щоб усі вірні могли її бачити.


Парафіяни були здивовані. Священик тим часом го-ворив:


- Учора, гуляючи, я зустрів хлопця з цією кліткою в ру-ках. Були в ній три пташки, що аж тремтіли від холоду й страху.


Я запитав юнака: «Що там у тебе за здобич, синку?»


«Три нікчемні пташки», - була відповідь.


«І що ти з ними робитимеш?» - спитав я.


«Віднесу їх додому, побавлюся з ними досхочу, - відпо-вів хлопець. - Дражнитиму їх, може, вирву кілька пір’їн. Вони ж почнуть боронитися... Буде класна забава».


«Але рано чи пізно та забава тобі набридне. Що зробиш тоді?»


«Маю два коти, - сказав хлопчина. - Вони полюбляють пташине м’ясо. Віддам їх котам, і по всьому».


Я замовк, а за хвилину спитав: «Скільки хочеш за тих птахів, синку?»


«Для чого вони вам, отче? Це ж польові пташки, нічого особливого. Співають негарно, й самі негарні!» - перекону-вав здивований хлопець.


«Скільки хочеш за них?» - наполягав я.


Либонь, прийнявши мене за божевільного, юнак випа-лив: «П’ятдесят євро!»


Я вийняв із кишені п’ятдесят євро й подав хлопцеві, який, схопивши гроші, зник умить.


Далі я взяв клітку, яку залишив юнак, і рушив до поля, туди, де росте густа трава й кілька дерев. Там, відчинивши клітку, випустив птахів на волю.


Так отець-парох пояснив, що то за клітка з’явилася на бильці амвона. А тоді взявся оповідати таку історію:


- Якось диявол заговорив з Ісусом. Нечистий саме вер-тався з Едемського саду, з почуттям тріюмфу та пихи.


«Господи, щойно я підкорив усе людство! Я влаштував пастку з принадою, що виявилася бездоганною. І тепер маю владу над усіма!»


«І що збираєшся з ними робити?» - спитав Ісус.


Сатана відповів: «Награюся з ними донесхочу! Навчу їх, як паруватися, а потім розлучатися, як ненавидіти ближ-нього і заподіювати йому зло, як пити хмільні напої, кури-ти тютюн і проклинати собі подібних. Навчу їх виробляти зброю - і рушниці, і бомби - й винищувати одне одного. Розкішна буде мені забава!»


«А по тому, коли закінчиш бавитися, що з ними вчи-ниш?» - допитувався Ісус.


«Вигублю всіх!» - крикнув нечистий, сповнений неймо-вірної погорди.


«Що ти хочеш за них?» - запитав Спаситель.


«Прагнеш визволити людей з-під моєї влади? Вони ж бо не добрі - якраз навпаки: дуже і дуже лихі. Якщо набли-зишся до них - вони Тебе зненавидять. Почнуть Тебе об-пльовувати, виклинати, а зрештою, заподіють Тобі смерть. Ні, Ти не можеш бажати їм визволення!»


«То що ти хочеш за них?» - повторив запитання Ісус.


Сатана подивився на Божого Сина з глузливою посміш-кою і проказав: «Усю Твою кров, усі Твої сльози й Твоє життя!»


Ісус погодився, не вагаючись, відтак на Голготі оплатив названу ціну сповна.


Закінчивши проповідь, священик забрав клітку з бильця і зійшов з амвона.


«Це моя заповідь, щоб ви любили один одного, як я вас полюбив! Ніхто не спроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає. Коли ви роби-



ЗНАК ЗАПИТАННЯ


Жив собі на світі знак запитання. Був дуже привабливим і, як усі знаки запитання, вельми інтелігентним.


Проте вже певний час мандрував по країні сумний та пригнічений, сповнений гіркоти й розчарування.


Скидалося на те, що він став нікому не потрібний. Усі дедалі частіше зверталися до його запеклого ворога - знака оклику. Тільки й робили, що викрикували: «Вперед! Зупи-нися! Рушай! Геть з дороги!»


Знак оклику є розпізнавальним знаком людей зухвалих і брутальних, а саме такі нині володіють світом.


На вулицях, де знак запитання ще донедавна почувався королем, вже ніхто нікого не питав: «Як живеш?» Це питан¬ня витіснено вигуком: «Обережно!» Ніхто не зупиняв свого автомобіля, щоб у віконце запитати: «Вибачте, я правильно їду до Бергамо?» Тепер усі користувалися супутниковою навігацією, що дає чіткі, недвозначні вказівки, наприклад: «На перехресті повернути праворуч!»


Змучений блуканнями, знак запитання прибився до од-нієї родини. Діти завжди любили знаки запитання!


Та в тій родині батько з сином-підлітком чи не цілими днями вели словесні двобої, постійно використовуючи зна-ки оклику.


-       Ти ніколи мене не слухаєш!


-       Твоя думка мене не цікавить. Я тут господар!


-       Ну, годі з мене. Я йду назавжди!


Батько був геть знесилений, а син - розчарований і при-гнічений, ще й агресивний. Обидва сильно страждали, бо ж немає нічого болючішого, ніж бути поруч фізично, а ду-шею далеко-далеко.


Знак запитання став під люстрою і при першій зручній нагоді вступив у дію. Батько, нахмурений, зі стисненими кулаками, вже ладен був надавати стусанів норовистому синові, аж раптом з його вуст вихопилися слова:


-       А що про все це думаєш ти?


Слова, що збентежили самого мовця. Син стояв приго-ломшений.


-       Тобі справді цікаво знати, батьку?*


Той підтвердив. І поволі розпочалася розмова.


Насамкінець вони промовили майже водночас:


-       Ти все ще любиш мене?


Знак запитання, щасливий, затанцював із вихилясами й перевертами аж на самісінькій люстрі.


Знак запитання не агресивний, не зухвалий, не бруталь¬ний - він шанує свободу й відповідальність ближньою.


От і Святе Письмо рясніє знаками запитання: «Де ти був, Адаме?», «Каїне, де твій брат?», «Чи й ви хочете ме¬не покинути?», «Петре, ти любиш мене?»



ЯБЛУКА


Декілька молодих менеджерів, що тиждень навчалися на курсах підвищення кваліфікації, бігли коридорами аеро¬порту. Це було ввечері у п’ятницю, усі хотіли летіти на ви¬хідні додому.


Чоловіки спізнювалися. Рейс літака відкладали вже кілька разів.


Бігли коридорами летовшца, стискаючи в долонях пас-порти, квитки та ручки валіз.


Зненацька двоє з них одночасно і ненавмисне зачепили кошик з яблуками, що стояв на лотку.


Яблука розсипалися по підлозі.


Не зупинившись і навіть не озирнувшись, чоловіки по-мчали далі. їм поталанило - на літак вони встигли.


Всі, крім одного.


Один чоловік затримався. Йому стало неприємно через прикрість, яка спіткала господиню лотка.


Гукнув товаришам, щоб не чекали на нього. Потім зате-лефонував дружині, що прилетить наступним рейсом.


Тим часом розсипані яблука так і лежали на підлозі.


Враз чоловік збагнув, що продавчиня, молода дівчина, - незряча. Завмер на місці, приголомшений.


Великі сльози котилися по дівочих щоках.


Раз у раз вона нахилялася до підлоги, даремно намагаю¬чись позбирати яблука, тоді як сила-силенна людей прохо¬дили повз неї, не затримуючись і навіть не звертаючи уваги на те, що діється.


А молодий менеджер опустився коло дівчини навколіш-ки і заходився збирати плоди. Потім допоміг їй розкласти все на лотку.


Ще збираючи яблука, він побачив, що багато з них є уш¬кодженими через падіння на кам’яну підлогу. Такі яблука він поклав у кошик.


Далі витягнув гаманця і запитав дівчину:


-       Ти добре почуваєшся?


Вона, усміхаючись, підтвердила це граційним кивком голови.


Чоловік простягнув їй купюру вартістю 100 євро.


-       Прошу, візьми це. Я хочу відшкодувати збитки, яких ми тобі завдали. Сподіваюсь, ми не зіпсували тобі дня.


Чоловік уже відходив, коли дівчина загукала:


-       Пане, будь ласка!..


Зупинився, обернувся, поглянув у невидющі очі.


Тоді вона запитала:


-       Ісусе, то справді Ти?


Чоловік зупинявся не раз, поки дістався до зали очіку-вання. Питання знедоленої сліпої дівчини дзвеніло у вухах, обпікало серце:


-       Ісусе, то справді Ти?


А тебе вважають інколи Ісусом?



ОФІЦІЯНТКА


Одна родина завітала до ресторану. Офіціянтка спершу вислухала замовлення дорослих, потім звернулася до семи¬річного хлопчика.


-       А ти що замовиш? - спитала.


Хлопчик обвів несміливим поглядом рідних і проказав:


-       Я хотів би булку з ковбаскою.


Не встигла офіціянтка прийняти замовлення, ж мати відрізала:


-       Ніжої там булки. Прошу, принесіть йому котлету з морквою і картопляне пюре.


Та кельнерка знехтувала її слова, запитавши малого:


-       Булку з чим - з кетчупом чи, може, з гірчицею?


-       З кетчупом.


-       Зараз принесу, - запевнила жінка і подалася до кухні.


Члени родини сиділи наче німі, приголомшені.


А хлопчик потянув на рідних, на кожного зокрема, від-так оголосив:


-       Та пані вірить, що я існую насправді!


У наших оселях живуть люди, до яких ми ставимося, ні¬би до меблів. Чимало людей прагнуть існувати насправді.


ІЗ кттнл


ЧУДО


Ось правдива історія однієї дівчинки, яка вірила і зна-ла, що любов здатна творити дива. Її братикові загрожувала смерть від пухлини в мозку. Батьки хлопчика зробили все, щоб його врятувати, однак заможними не були і, витратив¬ши всі свої заощадження, відвернути лиха таки не змогли.


Якось увечері батько, із важким серцем, сказав запла-каній матері:


-       Знаєш, люба, - нам, певно, не вдасться його врятува¬ти. Тут може зарадити тільки чудо!


Донечка, що бавилася в кутку, почула ці розпачливі слова.


Відтак побігла до своєї кімнати, не вагаючись, розбила скарбничку і непомітно вислизнула з домівки до найближ-чої аптеки.


Там діждалася своєї черги, приступила до віконця і, став¬ши навшпиньки, виклала перед здивованим аптекарем усі свої грошенята.


-       Чого тобі, маленька? Що бажаєш купити?


-       Будь ласка, мій братик дуже хворий, і я прийшла ку¬пити чудо.


-       Чудо? - стиха перепитав аптекар.


-       Мого братика звуть Ендрю, йому в голівці щось росте. Тато сказав мамі, ніщо вже не зарадить, тільки чудо може його врятувати. Я дуже люблю мого братика, тому при¬несла всі свої грошики - купити чудо.


Аптекар сумно посміхнувся.


-       Любе моє дитятко, ми тут чудес не продаємо.


-       Якщо не стане цих грошей, я знайду ще. Скільки коштує чудо?


Поруч стояв один чоловік. Високий, елегантний, поваж-ний. Здавалось, він зацікавився незвичайною розмовою.


Аптекар безпорадно розвів руками. Дівча зі сльозами на очах заходилося згрібати свої монети. Незнайомий чоловік озвався до неї.


-       Чого ти плачеш, маленька? Що трапилося?


-       Пан аптекар не хоче продати мені чуда, навіть не каже, скільки воно коштує. А чудо потрібне моєму братикові Ендрю, він тяжко хворий. Мама говорить, конче потрібна операція, але тато каже, що операція коштує надто дорого й тільки чудо може його врятувати. То я принесла сюди все, що маю.


-       А скільки маєш?


-       Одного долара й одинадцять центів... Але, може, мені вдалося б зібрати більше.


Чоловік усміхнувся:


-       Ти знаєш, я не думаю, що знадобиться більше. Долар і одинадцять центів - цього вистачить на чудо для твого братика! Однією рукою він згорнув монетки, а другою взяв за ручку дівчатко.


-       Проведи-но мене до своєї домівки, дівчинко, я хочу побачити твого братика, познайомитися з твоїми батьками і поміркувати разом із ними, як нам вчинити оте маленьке чудо.


Високий, елегантний пан і маленька дівчинка вийшли з аптеки, тримаючись за руки.


Тим паном виявився професор Карлтон Армстронг, один із найвидатніших нейрохірургів планети. Він прооперував маленького Ендрю, і той за кілька тижнів повернувся додо¬му цілком здоровим.


-       Та операція, - ледь не пошепки мовила тоді щаслива матуся, - це справжнє чудо. Скільки ж вона коштувала?


Дівчинка мовчки усміхалася. Вона-бо знала, скільки ко¬штувало чудо: один долар і одинадцять центів... Плюс віра й любов малої дитини.


Ісус сказав їм: «Через вашу малу віру; бо, істинно кажу вам: Коли матимете віру, як зерно гірчиці, то скажете оцій горі: Перенесися звідси туди - і вона перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого» (Мт. 17, 20).



ПІСЛЯ НАПАДУ ГРАБІЖНИКА


Увечері професор Метью Генрі вертався з університе¬ту додому, коли біля самісінького будинку хтось зненацька приставив йому до чола пістолет.


Грабіжник у масці велів йому віддати портфель і теку. Професор послухався, й розбійник миттєво зник у темряві.


Удома, ще тремтячи від страху, професор сів за стіл і написав таку молитву:


«Господи, нині мене пограбували.


Втім, я знаю, що мушу подякувати Тобі за багато ласк.


По-перше, дякую Тобі за те, що ніколи раніше мене не грабували.


У такому світі, як наш, - то справжнє диво.


По-друге, дякую за те, що відібрали у мене лише портфель, у котрому грошей було негусто, і стареньку теку з не надто важливими паперами.


Хочу Тобі подякувати, Господи, й за те, що не було зі мною ні дружини, ні дочки, які, либонь, перелякалися б дуже, а ще за те, що їм не доводиться нині мене оплакувати.


І нарешті, Боже, я хочу подякувати Тобі особливо щиро, що саме я був пограбований, а не розбійник».



Щоб вилучити зло зі світу, достатньо ніколи не бути його причиною.


ПОЛЬОВИЙ ЦВІРКУН І МОНЕТА


Один мудрий індус мав приятеля. Приятель жив у Міла¬ні. Вони познайомилися в Індії, коли італієць приїздив туди зі своєю сім’єю. Індус провадив екскурсії для італійців, від¬криваючи їм найхарактерніші закутки своєї вітчизни.


Міланець заприязнився з індусом і на знак вдячности за¬просив того до свого міста. Індус довго не міг відважитися на таку далеку подорож, але врешті-решт дав себе пере¬конати. І ось настав день, коли він зійшов з трапа літака на летовшці Малпенса, що під Міланом.


Наступного дня міланець та індус разом прогулювалися по центру міста. Смаглявий чорнобородий індус із жовтим тюрбаном на голові притягував зацікавлені погляди пере¬хожих. А міланцеві лестило, що має такого екзотичного приятеля.


У якийсь момент, на площі святого Бавила, індус затри¬мався і спитав:


-       Чи чуєш те, що я зараз чую?


Міланець, трохи здивований, нагострив слух, але зму-шений був відповісти, що чує шум міста.


-       Тут поблизенько співає цвіркун, - запевнив індус.


-       Де там, тобі здалося, - мовив міланець. - Я чую ли-шень міський галас. Та й цвіркунів тут немає.


-       Мені не здалося. Я справді чую цвіркуна, - наполягав індус і взявся перевертати листя. Поруч росло кілька то¬неньких деревець. За якусь хвилину він показав маленько¬го співака. Цвіркун, незадоволений, що його концерт пере¬рвали, намагався від них сховатися.


-       Ну то що, бачиш цвіркуна? - поспитав індус.


-       Справді, - визнав міланець. - Ви, індуси, маєте дуже гострий слух, не те що ми, білі...


-       Ти помиляєшся, - усміхнувся мудрий індус. - Ось по¬глянь...


З цими словами він витягнув з кишені дрібну монетку і кинув її на тротуар. Тієї ж миті чотири чи п’ять осіб обер-нулися і подивилися у той бік.


-       Ну як, бачив? - спитав індус. - Супроти цвіркунової пісні дзенькіт монетки прозвучав зовсім тихо. А стільки бі¬лих його почуло.


Ці коротенькі історії, що оповідаю тобі, схожі на спів цвіркуна у місті. Хочу попросити тебе, аби ти бодай на хвильку прислухався до голосів, на які ми всі перестали звертати увагу. Це ті голоси і ті пісні, що звучать у нас самих та співають нам про блакитне небо і про чисте повітря, про сни і про те, як б’ється серце, про потребу у близькій людині, про спільний плач і сміх, про взаємний потиск рук, про дивовижну любов і доброту Бога, який прийшов у світ і просить, аби ми дозволили Йому спас-


ти нас.



ПРОФЕСОР І ПЕРЕВІЗНИК


Один відомий професор університету, якого мали пред-ставити до Нобелівської премії, вибрався на озеро.


Він попросив перевізника, аби той повозив його по озеру на своєму човні. Добродій погодився. Коли відплили вже доволі далеко від берега, професор узявся допитуватись.


- Чи ти знаєш історію?


-Ні!


- Що ж, вважай, чверть твого життя пропала намарне. А знаєш астрономію?


-Ні.


- Ну то дві чверті твого життя втрачено. А може, знаєш


філософію?


-Та ні.


-       Тоді ти змарнував три чверті свого життя.


Зненацька здійнялася шалена буря. Човник посеред озе¬ра гойдало, немов горіхову шкаралупку. Перевізник, нама¬гаючись перекричати завивання вітру, запитав професора:


-       Пане професоре, а Ви вмієте плавати?


-       Ні, - відповів професор.


-       То, вважайте, ціле ваше життя втрачене...


Є дуже багато різних шляхів, часто надзвичайно гар¬них і привабливих, які провадять до смерти. Дорога жит¬тя - одна-едина. Це Божа дорога. Ніколи не губи того, що справді найважливіше.



ЖЕРТВА


В одній африканській церкві, під час збору пожертв, служки ходили поміж лавами з великим кошиком з лози, схожим на ті, що служать для збору маніоку.


Хлопчина, який сидів в останньому ряді, не зводив зо-середженого погляду з кошика, що переходив по рядах. Він тяжко зітхнув, бо не мав нічого, щоб пожертвувати Господеві.


Коли кошик дійшов до нього, хлопчина, на здивування усіх вірних, раптом усівся в ньому зі словами:


- Єдине, що маю, віддаю Богові.


«Тож благаю вас, брати, на милість Божу, віддати тіла ваші як жертву живу, святу, приємну Богові: бого- службу від вас розумну» (Рим. 12, 1).



ГОСТИНА У ЗАМКУ


Село, що розташувалося біля замку, розбудив голос ка- штелянового посланця, який зачитував на площі оголошен¬ня свого пана:


«Наш улюблений господар запрошує усіх своїх добрих і вірних підданих взяти участь у гостині, яку він влаштовує з нагоди своїх уродин. На кожного чекатиме приємна не-сподіванка. Однак господар просить про невеличку послу-гу: ті, котрі ітимуть на гостину, нехай принесуть зі собою трохи води, аби поповнити запаси замку, що вже ось-ось вичерпуються...»


Посланець кілька разів повторив це оголошення, відтак розвернувся й у супроводі сторожі рушив назад до замку.


У селі всіляко обговорювали запросини.


-       О, той визискувач! Та ж має стількох слуг - хіба не можуть наповнити резервуар?.. Занесу склянку води - і доста!


-       Та ні! Прецінь він завше був добрий і щедрий! Занесу йому барильце.


-       А я... хіба наперсток!


-       А я цілу бочку!


Зраненька, у день, коли мала відбутися гостина, мож¬на було спостерігати дивну валку, що прямувала до замку. Дехто пхав перед собою величезні бочки, деякі, важко са-паючи від натуги, несли в руках великі відра, наповнені по вінця водою. Інші, беручи на кпини своїх супутників у до¬розі, несли невеличкі карафки або й маленькі склянки на таці. Нарешті валка досягла подвір’я замку. Всі повиливали воду до величезного резервуару, відтак поставили кожен свою посудину збоку і рушили до бенкетної зали.


Смаковиті страви й напої, танці і співи безнастанно змі-нювали одне одне. Нарешті, надвечір, господар замку ґреч-но подякував усім за те, що прийняли його запросини, і від¬далився у свої покої.


-       А обіцяна несподіванка? - стали невдоволено і розча¬ровано ремствувати деякі із запрошених.


Інші були сповнені радости:


-       Наш господар влаштував для нас чудову гостину! - го¬ворили між собою.


Відтак усі, перш ніж рушити додому, пішли за своїми посудинами. В одній хвилині звідтам залунали вигуки: то радости, то розпачу, то злости.


Кожна посудина була по вінця наповнена золотими мо-нетами!


«Ох! Якби ж то я приніс більше води...»


«Дайте, то й вам дасться: міру добру, натоптану, по¬трясену, переповнену дадуть вам. Якою бо мірою ви міря¬єте, такою й вам відміряють» (Лк. 6, 38).



ЗВГГ ДЛЯ ОРЛА


Орел, король над усіма птахами, віддавна чув про не-звичайний талант солов’я. Як добрий володар, він прагнув переконатися, правду кажуть чи ні. Аби пересвідчитись, послав на перевірку двох своїх урядників: павича і жайво-ронка. Вони мали оцінити красу і спів соловейка.


Посланці виконали свою місію і повернулися до орла.


Павич звітував перший:


-       Соловейко має таке невиразне і скромне пір’ячко, що аж смішно. Це так мене розчарувало, що я не звернув що¬найменшої уваги на його спів.


А жайворонок оповів:


-       Голос солов’я так мене захопив, що я забув бодай оком кинути на його убрання.


У купе сидів лише старий священик. Він відмовляв цер¬ковне правило. На одній зі станцій увійшов молодик, дово¬лі неохайний на вигляд. Хлопець мав довге волосся, джин¬си були страшенно брудні, а черевики стоптані. З кишені у нього стрирчала газета - світська і явно антицерковно- го спрямування. Отець звів на молодика довгий виразний погляд, сповнений осуду.


Хлопець сів і відкрив свою газету. За якийсь час підняв голову і спитав:


-       Перепрошую, отче, а що таке диспепсія?


«Ось слушна нагода, аби виголосити йому пропо¬відь», - подумав священик і голосно вимовив:


-       Диспепсія - це страшна хвороба, що вражає тих, які живуть неправильно, не складаючи планів на день, не мають ідеалів, піддаються різним поганим звичкам і не пам ’ятають про те, що існує Хтось, хто все бачить і при¬йде колись судити нас.


Хлопець слухав усе це зацікавлено, але водночас із пев¬ним острахом.


-       Ах! - сказав він нарешті. - Тут написано, що папа страждає на диспепсію.


Кожен зауважує в інших те, що хоче в них зауважити. Часто наші думки так нас поглинають, що зовсім не чує¬мо ближнього.


«Не варто здійснювати розтин пташки, аби знайти джерело її співу. Варто зробити розтин власного вуха».


Йосиф Бродський



ЧОВЕН


Одного вечора два туристи, що зупинилися в кемпінгу на березі озера, вирішили переплисти човном на інший бе-рег, аби посидіти в тамтешній кнайпі.


Засиділися вони до пізньої ночі і встигли спорожнити цілу батарею пляшок.


Нарешті, дещо похитуючись, туристи вийшли із кнай- пи. їм таки вдалося всістися в човен, аби рушити у зворот-ній бік.


Щосили налягли на весла. Десь за дві години, спітні¬лі й засапані, вони вже ледве володіли руками від утоми. Врешті-решт один із них сказав:


-       Чи не здається тобі, що в цій годині ми давно вже мали б добратися до тамтого берега?


-       Це очевидно! - погодився інший. - А може, все ж таки, ми занадто слабо веслували?


Знову, з подвійними зусиллями, вони взялися за весла і несамовито гребли ще з годину.


Коли почало світати, туристи, здивовані, виявили, що й далі перебувають на тому самому місці. Вони забули від-чепити грубий канат, яким звечора прив’язали свого чов-на до причалу.


Один чоловік, який вважав себе невіруючим, якось зі¬рвався з урвища. Завдяки швидкій реакції йому вдалося вхопитися за маленький кущик, що виріс над прірвою. Отак зависнувши над урвиськом, він з усіх сил закричав:


-       Боже, спаси мене!


У відповідь - цілковита тиша. Чоловік закричав знову:


-       Спаси мене, Боже!


І тоді згори почувся голос:


-       Усі так кажуть, коли опиняються у біді.


-       Але не я, Господи! Кажу це абсолютно щиро. Повіда- тиму про Тебе всім. Увірую в усі Твої слова! - обіцяв бідо¬лаха у відчаї.


-       Гаразд. То відпусти галузку, - мовив Господь.


-       Відпустити галузку? Та ж я ще не збожеволів!



ПОБЛИЗУ ВОГНЮ


Якось один чоловік підійшов до Ісуса і мовив:


-       Учителю, усі ми знаємо, що походиш від Бога і на-вчаєш нас іти шляхом істини. Але мушу Тобі сказати, що Твої послідовники, ті, яких називаєш апостолами, або Тво-єю спільнотою, мені анітрохи не подобаються. Я побачив, що вони зовсім не відрізняються від звичайних людей. Ось недавно мені трапилось не на жарт посваритися з одним із них. Зрештою, всі-бо бачать, що Твої учні не завжди живуть у любові та злагоді між собою. Скажімо, знаю одного, який провадить не надто чисті інтереси... Хочу щиро постави¬ти перед Тобою питання: чи можна належати до Тебе, не маючи нічого спільного з Твоїми так званими апостолами? Я хотів би піти за Тобою, хотів би бути християнином (якщо дозволиш це так окреслити), але без спільноти Церкви й усіх тих Твоїх учнів!


Ісус дуже зворушено й уважно подивився на нього.


-       Послухай, - мовив Він, - оповім тобі одну історію. Якось кілька людей завели собі розмову. Коли на землю опустилася ніч, вони назбирали багато хмизу і розклали вогнище. Люди сиділи дуже близько одне до одного, вогонь зігрівав їх, а поблиски освітлювали їхні обличчя. Та ось одному з них, у якійсь хвилі, перестало подобатися бути зі всіма, відтак, засмучений, відійшов. Він узяв з вогнища пломінке поліно і пішов далеко. Його поліно спершу ще сві¬тило і гріло. Але невдовзі поблиск ослаб, а за якусь хвилину і зовсім згас. Самотнього чоловіка огорнули нічна темрява і холод. Хвильку ще помисливши, він устав, узяв своє по¬ліно і приніс назад до вогнища своїх побратимів. Поліно тут же розчервонілося і вибухнуло новим полум’ям. Чоловік знову сів разом з інтими. Він швидко зігрівся, а поблиск вогнища освітив його обличчя.


Усміхнувшись, Ісус повів далі:


- Той, хто належить до мене, перебуває поблизько до вогню, разом з моїми приятелями. Я прийшов і приніс во-гонь на землю і дуже прагну, аби він пломенів.


Церква є гарантією того, що людина перебуває близь¬ко до вогню.



КЛОУН


До кабінету відомого психіятра якось увійшов чоловік, на перший погляд цілком урівноважений, поважний зі себе й елегантний. Та за кілька хвилин розмови лікар переко¬нався, що відвідувач перебуває у полоні глибокої депресії і безпросвітного гнітючого смутку.


Лікар розпочав дуже докладне обстеження і під кінець розмови спитав свого нового пацієнта:


-       А чому б вам сьогодні увечері не піти до цирку, що саме приїхав до нашого міста? У виставі бере участь знаме-нитий клоун, який уже розсмішив та розвеселив пів світу. Всі про нього кажуть, що він надзвичайно талановитий. Це неодмінно розважить вас, ось побачите.


При цих словах пацієнт зі сльозами вимовив:


-       Та ж я і є той клоун.


«Одне питання не дає мені спокою: як відчути, коли маю відіграти свою роль? А коли справді можу бути со¬бою? Я вдаю, бо часто не маю сили, щоб бути такою, якою я є... Почасти тому, що це могло би комусь не сподо¬батися. Не знаю, може, це пересторога, яку відчувають усі... може, іншим також не хотілося б завжди виглядати спритнішими та сильнішими, ніж вони є насправді...»


Квітка, 14 років


Сьогодні нарешті розпружся, відкинь страх і сором та будь лише собою.



ВЕЛИКИЙ ВОЖДЬ


У давніх часах, ще коли всі ходили босі, був собі вели-кий індіянський вождь, який мав дуже чутливі стопи і чер¬стве серце. Він страшенно страждав, коли йому доводилося ходити по гострих каміннях, якими була вкрита земля, що належала його племені.


Після довгих роздумів вождь прийняв важливе рішення: він наказав своїм воїнам убити всіх бізонів і їх м’якою шкі¬рою вистелити терени володінь племени.


Позаяк вождь не міг змінити своїх ніг, то бажав змінити поверхню, по якій вони ступали, коштом винищення усіх бізонів.


Рішення це вразило увесь люд. Делегація воїнів подалася до білого чаклуна, щоб спитати у нього поради. Чаклун по¬відав: «Порадьте вождеві, нехай виріже два шматки шкіри й обгорне ними свої стопи. Хай куди тоді піде - болю вже не відчуватиме».


Так з’явилося взуття.



Один чоловік скаржився лікареві: «Лікарю, мене все болить. Доторкнуся до голови - болить голова, торка¬юся живота - болить живіт Торкаюся коліна - болить, торкаю руку - болить. Що мені робити? Як утамувати


біль?»


Лікар уважно оглянув пацієнта, а потому сказав: «Твоє тіло здорове, тільки палець маєш зломаний».


«Те, що виходить з людини, те осквернює людину. З ну¬тра бо, з серця людини виходять недобрі намисли...»


Мр. 7, 20-23


Щоб змінити інших - почни від себе.



ПРИГОДА З ЇЖАКАМИ


Якось улітку родина їжаків поселилася у лісі. Пого¬да стояла чудова, було гаряче, і їжаки цілий день гралися у затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бави-лися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживи-тися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху по-близько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що лис¬тя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз холодніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям. Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. їжаки тремтіли від холоду цілісінь-кими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.


Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками


лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо набли¬зилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторю¬валася.


їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й інші звірята.


Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора набли-жалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб.


Пориви вітру вже їм не заважали. Тепер вони могли спа¬ти усі разом і в теплі.


Чи не здається тобі, що мали б існувати так само «Десять заповідей сердечности»? Вони могли б вигляда¬ти приблизно так:


Позаяк сердечність можлива, не існує жодної причини, аби обходитися без неї.


Щодня бодай трохи розмовляйте одне з одним.


Безнастанно намагайтеся ставати ліпшими.


Поважайте себе.


Виявляйте співчуття до інших.


Будьте увічливими. Любов не припускається поганих манер.


Відкривайте у людях добрі і гарні риси, навіть тоді, коли вони роблять усе, аби це приховати.


Не бійтеся розходжень і сварок: лише мертві і байдужі ніколи не входять у суперечку.


Не дозволяйте, аби вами оволодівали роздратування і щоденна суєта.


Усміхайтеся! Це підтримує працю серця й оберігає пе¬ред прикрощами.



МИША


Якось одна чемна і добре вихована мишка, що мала сим¬патичний домашній вигляд, відчайдушно тікаючи від кота, опинилася у пивниці багатої вілли. Там було зовсім темно, і мишка впала до якоїсь дивної калюжі. Це був добрий ко¬ньяк, що витік через попсутий отвір дубової бочки. Миш¬ка несміливо лизнула дивну рідину. Смак їй сподобався. Це було щось міцне та запашне і гріло горло, мов вогонь.


Коли вона «випила» цілу калюжу, то нараз випросталася, вдарила себе лапками у груди, скорчила грізну міну і заво¬лала: «І де той кіт?!»


Дуже багато людей у нашому часі мають хіба що ми¬шачу відвагу.



ПЩ ПИКОЮ


Молодим людям, які приходили до нього вперше, раві Бунам розповідав історію вчителя Езекії, сина Єкеля, що з Кракова.


По багатьох роках тяжкої праці (що, проте, зовсім не порушило його віри в Бога), йому приснився сон, ніби він мусить податися до Праги, аби там, під мостом, що прова-дить до королівського палацу, шукати скарб. Коли той сон повторився утретє, Езекія рушив у дорогу і пішо добрався до Праги. Але міст охоронявся вдень і вночі, отож Езекія не міг здобутися на відвагу розпочати пошуки скарбу у вказа¬ному місці.


Проте він щоранку приходив до моста і ходив коло ньо¬го аж до вечора. Врешті капітан сторожі, помітивши його мандрівки, наблизився до нього і приязно спитав, чи той не загубив бува чогось тут або, може, на когось чекає. Езекія оповів тоді йому свій сон, що привів його аж сюди, у такий далекий край.


Капітан зайшовся сміхом:


-1 ти, горопахо, повірив у сон і прийшов сюди пішака? Ох! Далеко ж ти зайдеш, коли так віритимеш у сни. Уяви собі, що якби я вірив у сни, то так само мав би пертися за-раз аж до Кракова, до хати якогось жида Езекії, сина Єкеля, аби шукати скарбу під його пічкою! Езекія, син Єкеля. Ось, уявляю собі, як я іду і перевертаю всі будинки у місті, де половина жидів має ім’я Езекія, а друга половина Єкель!


Капітан засміявся знову.


Езекія ґречно попрощався з ним і рушив назад додому. Коли повернувся, одразу взявся шукати під пічкою і - зна-йшов там скарб. Відкопав його, подякував Господеві і збу-дував у своєму місті синагогу.


Равини охоче розповідають про одного вчителя, який ще за життя зажив великої слави. Кажуть, що сам Бог якось звертався до нього за порадою.


-       Хочу побавитися в хованки з людством. Я питав уже ангелів, де найліпше сховатися. Дехто твердить, що най¬більше для цього надаються глибини океанів. Інші ж ка¬жуть, що вершина найвищої гори. Ще інші - що зворотний бік місяця або далека зоря, бо їх не видно із землі. А ти, що ти на це скажеш?


Учитель відповів:


-       Сховайся, Господи, у серці людськім. Це буде останнє місце, про яке вони подумають.



МОВЧАННЯ


Один чоловік прийшов до монаха-пустельника. Він спи-тав його:


-       Чого вчить тебе це життя у мовчанні?


Монах, що саме набирав води з криниці, відповів своєму гостеві:


-       Подивись на дно цієї криниці. Що ти бачиш?


Чоловік зазирнув до колодязя.


-       Нічого не бачу, - відповів.


Якийсь час монах стояв непорушно, а тоді знову звер-нувся до гостя:


-       Подивись тепер! Що бачиш у колодязі?


Чоловік глянув і сказав:


-       Зараз бачу себе, своє відображення у воді.


Монах пояснив:


-       Коли я занурив відро, по воді пішли хвилі. А зараз вода спокійна. Подібним є і результат мовчання: людина знахо¬дить себе саму.


«Коли я не можу дати собі раду зі собою, сідаю біля своєї бабці, яка часто плете щось спицями... Моя бабця пахне лавандою, її дихання повільне, спокійне. Час від часу вона піднімає очі й усміхається. Але звичайно вона про¬сто плете і... дихає... Мені тоді здається, що вона зако¬лисує жне...»


Амеля, 14 років


Сьогодні знайди собі спокійний куточок і дозволь, аби тебе заколисала тиша.



ПАВУКОВІ ДІТИ


Приїхавши в гори на відпочинок, мати чотирилітнього Марка почала вбивати павуків, що по всіх кутках розплели своє павутиння.


Марко спостерігав якийсь час за нею, а потім каже:


-       Мамо, малих павуків не вбивай!


Мати питає його:


-       Чому? Хіба ти не бачиш, які вони огидні?


-       Але для своїх мамів вони такі гарні!


«Бог - це батько, що любить так, як мама», - сказала на уроці катехизму одна дівчинка.


Може, не знаходиш у собі багато рис, які б тобі подо¬балися, але для Бога ти - найгарніше створіння у світі: немає нікого подібного до тебе.



ПУСТЕЛЯ ПЛАЧЕ


У Північній Африці якийсь місіонер побачив, що один бедуїн лягав на землю, прихиляв вухо додолу і слухав. Здивований місіонер запитав його:


-       Що ти робиш?


Бедуїн підвівся і відповів:


-       Слухаю... як пустеля плаче. Плаче, тому що хотіла би бути садом, парком...


Як хочеш,


щоб я говорила про Нього?


Нічого не можу сказати словами.


Маю жити Ним - от і все.


Я хотіла б гукати Його, хотіла б шпурляти Його всім у лице...


Байдужість, презирство, гнів, які відчуваю, коли їду в автобусі, я хотіла б знищити назавжди.


Якщо таким є обличчя Бога, то я- поганка.


Але знаю, що Він існує


в обличчях чоловіків і жінок,


котрі живуть


простим життям


і знають, що усміхом і блиском очей


можна засвітити зірку


в серці дитини,


убогого,


престарілого.


Ці всі зірки, розкидані по світі, колись


обіймуть Всесвіт І у вогні любови й радості засвітиться Боже обличчя задля доброти декого.


їм я довіряю, і хочу наслідувати їх.


Вірю в них.


Вірю, що зацвіте пустеля.


Анна, 18 років


ЗОютпаш


ДУРНА ЧЕРЕПАХА


Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.


Раптом почувся плач. Плакала найповільніша і найдур- ніша черепаха.


-       Чому ти плачеш? - заґеґала гуска, що пролітала.


-       Утоплюся! - заридала черепаха. - Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потріб¬но аж два місяці, щоб дійти до гір...


-       Ну, ну... - заспокоювала гуска. - Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.


Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Че¬репаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.


Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в доро-гу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їхню немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб про¬славити двох гусок й віддячитися їм:


-       Слава! Слава! Заспіваймо спасителькам «Слава»!


Але коли гуски ще були над водою, найповільніша і не-мудра черепаха з радости також закричала:


-       Слава-а-а!


І... плюх у воду.


Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Неро¬зумна черепаха заплатила за це власним життям...


«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, осквернює людину...» (Мт. 15, 18).


шь



ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ


Одна княжна на свої уродини отримала від нареченого важку, округлої форми посилку. Дуже заінтригована, що там таке, вона швидко відкрила її і знайшла... гарматний снаряд.


Розчарована князівна кинула його на землю.


При падінні зовнішня оболонка снаряда розламалася, а в ній виявився менший снаряд зі срібла. Князівна взяла його в руки і, оглядаючи, випадково сильно натиснула паль¬цями. Срібна оболонка прорвалася, а всередині виявилась золота коробка.


Цю коробку князівна відкрила дуже легко. Всередині, на червоному оксамиті, лежала обручка, оздоблена прекрас¬ними діямантами, що творили слова: «ЛЮБЛЮ ТЕБЕ».


Багато людей думають: «Біблія не притягає мене. В ній - багато суворих і незрозумілих сторінок». Але хто намагається розірвати першу «оболонку» уважністю та молитвою, той кожного разу відкриває нові дивовижні цінності. А передусім йому відкривається ясність Божого слова, що міститься у Біблії: БОГ ЛЮБИТЬ ТЕБЕ.



НІЧНИЙ МЕТЕЛИК І ЗІРКА


Один нічний метелик з романтичною душею закохався в зірку. Він розповів про це мамі, а вона порадила йому за-кохатися в лампу.


- Зірки не для того, щоб за ними літати, - пояснила. - А лампи... Навколо них ти можеш спокійно собі пурхати.


-       У такому разі можеш чогось досягнути, - сказав бать¬ко. - Літаючи ж за зірками - нічого...


Але метелик не послухався батьків. Щовечора, коли за¬ходило сонце і на небі з’являлася перша зірка, він пускався летом до неї, а щоранку, коли вона зникала, повертався до¬дому знесилений марною спробою.


Одного дня батько покликав його до себе і сказав:


-       Вже два місяці, хлопче, як ти не обпалив собі жодного з крилець... і боюся, що ніколи не обпалиш. Всі твої брати вже не раз обпалили собі то одне, то друге крильце, літаючи навколо ламп. Ну ж бо! Лети! Обпалися хоч раз... і то добре! Такий метелик, як ти - і без жодного знаку на крильцях!


Метелик покинув батьківську хату, але не полетів кружляти ні навколо ліхтарів, ні навколо ламп. Він вперто продовжував свої спроби долетіти до зірки, що була дуже далеко від нього... А метелик думав, що вона заплуталася у верховітті дерев.


І так вечір за вечором... і відчував при цьому велику ра¬дість... і прожив довгі роки. У той час, як його батьки, бра¬ти і сестри вже давно повмирали, обпалившись до ламп.


Зірка надії - вирізняючий знак. Щодня ти мав би блага¬ти віри, щоб прагнути неможливого.


Хто хоче співпрацювати з Христом, перемінювати світ, не буде пристосовуватися до суспільних порядків і навіть законів, встановлених державою. Він буде не¬слухняним, коли інші будуть слухняними, виконуватиме наказ, який для інших буде здаватися безглуздим.


Світ буде для нього в ’язницею, коли інші говоритимуть про волю, і раєм, коли інші розпачатимуть, почуваючись рабами.


Виконувати неможливе — це реально для тих, що слуха-ються голосу свого Творця.


Якщо на небі твого життя є зірка, не трать часу, обпалюючи свої крила до якоїсь тьмяної лампи.



КОЛО РАДОСТИ


Одного дня селянин підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому ве-ликий кетяг соковитого винограду:


-       Брате-воротарю, - сказав селянин, - знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?


-       Може, настоятелеві або комусь із старших отців мо¬настиря?


-Ні! Вам!


-       Мені?! - монах з радости аж почервонів. - Хочете дати його саме мені?


-       Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені. Хочу, щоб ви поласували цим виноградом.


Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!


Та ось у нього майнула думка: «Чому не занести цей ке¬тяг настоятелеві, щоб і його втішити?»


Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.


Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий монах, і подумав: «За¬несу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться».


І кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що вино¬град, напевно, сподобається кухареві, який цілий день пра¬цює, і передав виноград йому.


Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.


І так від монаха до монаха той виноград знову повернув¬ся до воротаря.


Отак замкнулося коло. Коло радости.


Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радости. Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту. Досить іскорки доброти, щедрости і світ почне змінюватися.


Любов - це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.


Любов... Даруй її, розсівай, випорожнюй свій гаманець, свої кишені... а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.


Слова Ісуса Христа: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само» (Лк. 6, 31).



ПРАВДИВИЙ СЛІПЕЦЬ


Стародавня перська казка розповідає про чоловіка, що жив однією думкою, котра його ніколи не покидала, - мати золото, якнайбільше золота.


Це прагнення з’їдало йому мозок, з’їдало і серце. В ньо-го не було жодної іншої думки, жодного іншого бажання. Тільки золото і золото.


Коли той чоловік ішов містом, він нічого не бачив, крім крамниць золотарів. Він був так засліплений золотом, що не бачив багатьох гарних речей... Навіть срібла. Не бачив людей, дітей, квітів, блакитного неба.


Одного дня терпець йому урвався, і він, вбігши до юве-лірної крамниці, почав хапати все, що було зроблене з зо-лота...


Звичайно, коли він виходив, на нього вже чекала поліція з наручниками.


Його спитали:


-       Як ти міг думати, що втечеш? Та ж у крамниці було повно людей!


-       Повно людей? - здивовано перепитав чоловік. - Я не бачив там нікого. Я бачив тільки золото.


«Мають очі й не бачать», - каже Біблія про тих, які байдужі до Христової науки. Це можна сказати і про ба¬гатьох наших сучасників. Вони засліплені блиском речей, тих речей, які щоденно пропагують і рекламують.


Якось один професор поставив на досить великому білому аркуші малу чорну крапку і показав учням.


-       Що ви бачите? - спитав він.


-       Чорну крапку! - відповіли всі разом,


-       Так, ви всі бачите маленьку чорну крапку, - сказав професор. -1 ніхто не зауважив великого білого аркуша.


У Талмуді, книзі, в якій зібрана мудрість єврейських учителів, є такі слова: «У світі, що має настати, кожний із нас буде змушений відповісти за всі ті гарні речі, які Бог створив для нас і які ми не хотіли бачити».


Життя - це серія хвилиш правдивий успіх приходить лише тоді, коли ми живемо усіма тими хвилинами сповна.


Не ризикуй, ідучи за маленькою чорною крапкою, про¬йти повз великий білий аркуш.



МАСКИ


Одного дня на пляжі зустрілися Краса і Гидота.


- Скупаймося в морі, - запропонувала Гидота Красі. Роздягнулися й попливли морем.


Через якийсь час Гидота вийшла з води і, не знайшовши свого вбрання, взяла одяг Краси і пішла своєю дорогою.


І Краса вийшла з води і, не знайшовши свого одягу, взяла вбрання Гидоти.


Та й вона пішла своєю дорогою.


X. Жибран


Ще й сьогодні чоловіки і жінки замінюють Красу Ги¬дотою.


Але є й такі, що бачили справжнє обличчя Краси і піз¬нають її, незважаючи на одяг Є й такі, що пізнають об¬личчя Гидоти, і навіть вбрання не ховає її перед їхніми очима.



СКАЖІТЬ ЦЕ РАНІШЕ


Він - високий, плечистий, сильний. Голос у нього гуч-ний, поводиться впевнено. Вона - жінка ніжна, тендітна. Побралися.


Він постачав їй усе, вона дбала про дім, виховувала ді-тей. Діти виросли, одружилися і пішли від них. Так буває завжди.


Діти вже не потребували їхньої допомоги, жінка пере-стала усміхатися, почала худнути, зблідла... Вона не могла їсти, не могла ходити. Чоловік сильно занепокоївся і завіз її до лікарні.


Її оглядало багато лікарів, але ніхто не знаходив жодної хвороби.


Останній спеціяліст відвів чоловіка убік й обережно сказав:


- Я думаю, що ваша дружина не хоче більше жити.


Чоловік не промовив ані слова. Пішов, сів біля ліжка дружини, взяв її знекровлену руку і впевненим голосом сказав:


-       Ти не помреш!


-       Чому? - тихо спитала вона.


-       Тому що я потребую тебе! - відповів чоловік.


-       А чому ти не сказав мені цього раніше? - запитала жінка, і її очі заблистіли.


Від тієї хвилі хвора почала видужувати. Вона знову ста-ла жвавою і веселою. А лікарі і далі визначають її хворобу і питають, які ліки принесли таке швидке зцілення.


Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надоку¬чило чути такі слова: «Я тебе люблю»?


Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: «Ти мені потрібний! Люблю тебе!»


Любов - це життя. Є земля живих і земля мертвих, їх відрізняє любов.



СПРАВА ДРОЗДА


Мені було десять років, коли я побачив, як дрізд жадібно дзьобав ягоди бузини. Через якийсь час він здійнявся, по¬летів на мур нашого сусіда і почав ретельно чистити собі дзьоб об камінь.


Маленьке зернятко бузини, майже невидиме, випало йому з дзьоба і закотилося під мур.


Через десять років, випадково, я знову звернув увагу на той мур. Із землі, з-під муру, там, де колись сидів дрізд, ріс великий кущ бузини. І я уявляв собі, як росло те зернятко, що випало із дзьоба дрозда десять років тому.


Мені хотілось повісити на тій бузині дошку з написом: «Це - справа малого дрозда».


Один молодий муляр ремонтував дім. Відірвавши шмат тиньку; він побачив, що замість однієї цеглини там була замурована груба книга. Це була Біблія. Не знати чому і як вона потрапила туди.


Хлопець не дуже цікавився релігійними справами, але під час обіду почав читати ту книгу.


Потім читав увечері вдома. І так мало-помалу відкрив слова, якими Бог звертався до нього. І його життя змі¬нилося.


Через два роки той муляр одержав роботу в Аравії. Там він жив разом з іншими робітниками у готелі. Одного вечора товариш побачив, як він читав Біблію.


-       Що читаєш? - спитав його.


-       Біблію.


-       Що? Біблію? Які дурниці! Тільки подумай: кілька-надцять років тому я замурував таку ж книжку в одному з будинків у Мілані. Мені цікаво, чи якийсь чорт зумів її звідти витягти!


Муляр здивовано подивився на товариша і запитав:


-       А якби я показав тобі ту Біблію?


-       Я би впізнав її, бо залишив на ній свій знак, - відпо¬вів той.


Молодий муляр подав Біблію товаришеві.


-       Пізнаєш свій знак?


Той взяв книгу в руки, поглянув і стривожився. Це була Біблія, яку він замурував, кажучи до товаришів: «Хочу по¬бачити, чи вона вибереться звідси».


Молодий муляр усміхнувся і сказав:


-       Бачиш, вона повернулася до тебе!



ПАМ’ЯТАТИ ПРОПОВЩЬ


У неділю, прийшовши з церкви, жінка готувала обід. Її чоловік вирішив покпити з неї і спитав:


-       Чи ти могла б переповісти те, що сказав нині отець на проповіді?


-       Я вже не пам’ятаю, - зізналася жінка.


-       Чому ж тоді ходиш до церкви слухати проповіді, ко¬трих не пам’ятаєш?


-       Дивись, дорогенький, вода миє картоплю, але не лиша¬ється в мисці, а таки моя картопля є добре вимита.


Не обов'язково запам’ятовувати всі проповіді. Важ¬ливо дозволити, щоб Боже Слово «вимило» нас.



ПЕРЛИНА


Устриця пожалілася сусідці:


-       Відчуваю великий біль у моєму єстві.


Сусідка відповіла з гордим вдоволенням:


-       Хвала хай буде небесам і морю! Я не відчуваю жодно¬го болю. Я - здорова всередині й зовні! Добре мені!


Рак почув розмову двох устриць і звернувся до тієї, що була здорова всередині й зовні і не відчувала жодного болю:


-       Так, тобі добре й ти здорова, але біль, що твоя сусідка відчуває всередині, - це перлина неймовірної краси.


Найбільша ласка - та, яку має перша устриця. Коли до неї потрапляє піщинка піску, вона ранить її. Устриця не плаче, не кричить, не впадає в розпач. День у день вона перемінює своє терпіння у перлину - шедевр природи.



ЯЙЦЕ


Бідна жінка знайшла одне яйце. Дуже зрадівши, вона по¬кликала свого чоловіка і дітей та сказала:


- Наші турботи і бідування скінчилися! Дивіться! Я зна¬йшла оце яйце. Ми його не їстимемо, а занесемо до сусіда, щоб його квочка висиділа нам курчатко, яке стане куркою. Очевидно, і курку не будемо їсти, а розведемо багато курей, щоб мати багато яєць. Але не будемо їсти ні курей, ні яєць, а продамо їх і купимо телицю. Телиця виросте, народить телят і так будемо мати велике стадо. Продамо це стадо і купимо собі поле, потім продамо... купимо... продамо... і купимо...


Захоплено показуючи руками, які великі поля можна було б купити, вона ненароком випустила яйце, і воно роз-билося.


Наші постанови часто є подібні до балачок цієї жін¬ки: «Зроблю... Налагоджу... Буду...» Минають дні й роки, а ми не робимо нічого.



ДВІ ХУСТИНКИ


Одна дівчинка, приходячи до дитячого садка, завжди приносила в сумочці дві хустинки. Вихователька запитала її чому.


-       Бо так сказала мені моя мама, - відповіла дівчинка.


-       А для чого вони тобі? - питає далі вихователька.


-       Одна для носа...


-       А інша?


-       А інша... інша... - і дівчинка опустила очі.


-       А інша? - наполягала вихователька.


-       Щоб витирати очі моїх товаришів і товаришок, коли вони плачуть.


Чи ти також носиш дві хустинки?



КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ


Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:


-       Ти стільки часу тратиш на неї!


-       Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона по¬винна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все - від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона му¬сить мати шість пар рук.


Ангел похитав головою і недовірливо спитав:


-       Шість пар рук?


-       Не в руках проблема, - відповів Бог, - а в трьох парах очей, що вона повинна мати.


-       Аж стільки! - скрикнув ангел.


Бог ствердно кивнув. Потім додав:


-       Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли пи¬тає: «Що ви там робите, діти?», - навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару - на потилиці, щоб бачити те, що не мала би бачити, але що має знати. Ще іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: «Розумію, сину, і люблю тебе».


-       Господи, - сказав ангел, - вже пізно, йди відпочивати.


-       Не можу, - відповів Господь. - Вже майже закінчую.


Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.


-       Надто ніжна, - сказав, зітхаючи.


-       Але витривала! - відповів Господь із запалом. - Ти не можеш уявити собі того, що може зробити мати.


-       Вміє думати? - спитав ангел.


-       Не тільки думати, а вміє також дуже добре користува¬тися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.


Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.


-       Тут щось стікає, - сказав здивовано.


-       Так, це - сльоза, - відповів зі смутком Бог.


-       А для чого вона? - спитав ангел.


-       Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.


-       Господи, Ти - справді геній! - вигукнув захоплено ангел.


Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:


-       Правду кажучи, це не я створив... ту сльозу...


Ерма Бомбек


Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми?



ЦАРСЬКИЙ БЛАЗЕНЬ


У царя був блазень, який щодня розвеселяв його жарта¬ми і сміховинками.


Одного дня цар поручив блазневі свій скипетр:


-       Тримай його доти, доки не знайдеш дурнішого від себе. Тоді можеш подарувати йому цей скипетр.


Через кілька років цар важко захворів. Відчуваючи, що невдовзі помре, покликав блазня, котрого таки любив, і сказав йому:


-       Пускаюся в далеку дорогу...


-       Коли повернеш? Може, через місяць? - спитав блазень.


-       Ні, - відповів цар. - Вже ніколи.


-       А як ти приготувався до цього походу? - питав далі блазень.


-       Ніяк! - сумно відповів цар.


-       Ти відходиш навіки, - задумливо прошепотів бла-зень, - і зовсім не приготувався. На, бери свій скипетр - я знайшов дурнішого за себе.


Багато є таких, що не приготовляються в «далеку дорогу». Тому та хвилина приходить з болючою триво¬гою. «Чувайте, отже, не знаєте бо ні дня, ні години» (Мт. 25,13).


А ти приготовляєшся?



ХТО ПРО НАС ПАМ’ЯТАЄ


У скляній посудині жили дві червоні рибки. Ліниво пе¬


ресуваючись попри скляні стінки, вони мали досить часу, аби собі пофілософувати. І якось одна рибка спитала іншу:


-       Чи ти віриш у Бога?


-       Звичайно!


-       А звідки ти про Нього знаєш?


-       Хто ж тоді щодня міняє воду в акваріюмі?


Немов спокійна ріка, плине у нас життя, і це чудо.


Але ми звикли до~ чудес.


Кожен день є новим даром, чистою сторінкою, на якій можемо щось записати.


Бог щоденно міняє нам воду.


Коли ми перестаємо у Нього вірити, Бог не закрива¬ється від нас у своїй божественності; це ми умираємо у той день, коли наше життя робиться закритим на світло, що безнастанно променить і щоденно оновлює чуда, які перевищують будь-який розум.



ВИБІР


Один чоловік завжди відчував себе пригніченим через різні життєві труднощі. І якось він поділився цим із відо-мим духовним наставником.


- Не можу вже більше! Життя стало просто нестерпне!


Учитель узяв у пригорщу попелу і вкинув до склянки, в якій перед тим була кришталево чиста питна вода, й про¬мовив:


-       Це твої страждання.


Вода у склянці умить стала брудна й мутна.


Учитель вилив її.


Тоді знову набрав пригорщу попелу і кинув його у море.


Попіл у тій же хвилині розчинився, а вода у морі зали-шилась така сама чиста, як і до того.


-       Бачиш? - спитав учитель. - Кожного дня ти мусиш вибирати, бути тобі склянкою, а чи морем.


Занадто багато серед нас плитних сердець, занадто багато переляканих душ, занадто багато заморожених чуттів і спаралізованих рамен Найбільше у наших ча¬сах бракує відваги. Не йдеться тут про нерозважне зух¬вальство чи безоглядність, а про правдиву відвагу, яка дозволяла б кожну проблему зустріти словами: «На¬певно, існує якийсь розв ’язок, я шукатиму його, а отже, знайду».



СПОКУСА


Спекотливої літньої днини робітникові, що працював на багатого господаря, було звелено скопати сад. Наймит не¬охоче взявся до роботи. При цьому він нарікав на Адама, що через нього люди отак використовують працю інших людей.


Ці ремствування і прокльони дійшли до вух господаря.


-       Чого ти нарікаєш? Б’юсь об заклад, що на місці Адама ти вчинив би так само, - сказав він наймитові.


-       Ні, напевно ні, - сухо відказав робітник. - Я нізащо не піддався б спокусі!


-       Побачимо! - відповів господар і запросив його на обід.


У призначений час наймит з’явився до дому свого хазя-їна. Той запровадив його до кімнати, а там уже чекав стіл, заставлений усякими наїдками.


-       Можеш частуватися усім, чим тільки захочеш, лишень не торкайся вази, що стоїть отам на краю стола, аж доки я не повернуся, - мовив господар.


Наймит не гаяв часу, а відразу всівся за столом і взявся куштувати усі страви, що стояли перед ним. Врешті його погляд затримався на прикритій вазі, що стояла скраю.


Цікавість аж розпирала наймита. І він таки не витримав й обережно відхилив накривку. Та досить було лиш руши¬ти її за край, як із вази на нього вискочила велика миша. Наймит хотів її піймати, але миша вислизнула йому з рук і втекла. Він кинувся за нею і в гонитві поперевертав геть усі крісла в кімнаті. На гармидер повернувся господар.


-       Ну що, бачиш? - промовив зі сміхом хазяїн, киваючи пальцем. - Надалі, гадаю, більше не проклинатимеш свого праотця Адама і не дорікатимеш йому за його переступ.


«Тільки не я! Я не такий і ніколи б так не вчинив!»


«Але ж ти дурний! Треба було зробити ось як...»


У різний спосіб тикаємо на інших пальцем. Але той, хто вказує пальцем на когось, водночас три інших пальці спрямовує на себе.


Учень доволі легковажно говорив учителеві про за¬здрість і владність людей цього світу.


Учитель відповів йому: «Ти нагадуєш мені вовка, на якого раптом зійшов добродушний настрій. Але як тільки він побачив кота, що гнався за мишею, обернувся до іншо¬го вовка і збуджено промовив: “Чи не здається тобі, що пора навести лад із цими розбишаками?”»


ІїтрсюнА


ПРО ЗАХІД СОНЦЯ


Дуже давно один місіонер разом зі своїм провідником- індіянцем пробирався через Скелясті гори.


Щовечора, коли чубок сонця ховався за видноколом, мо¬лодий індіянець відходив від місіонера, повертався у той бік і починав ритмічно переступати з ноги на ногу. При цьому він упівголоса наспівував якусь тужливу пісню.


Ці співи і танці при заході сонця викликали у місіонера подив і зацікавлення. Врешті-репгг він спитав провідника:


-       Що означає цей дивний ритуал, який ти здійснюєш щовечора?


-       Та нічого особливого, - відповів молодий чоловік. - Цю пісеньку ми склали разом із моєю дружиною. І коли не можемо бути разом, кожен із нас, хай де у той момент пере¬буває, повертається до сонця, коли воно заходить, і розпо¬чинає танок і спів. Так ми, навіть далеко одне від одного, співаємо і танцюємо разом.


А з ким ти танцюєш, коли заходить сонце?


Одна жінка-містик, що жила у IX столітті, залишила таку молитву:


«Мій Господи!


Сяють зорі,


Заплющують очі закохані.


Кожен закоханий Зі своєю коханою,


А я сама лишень із Тобою!»



МОЛОКО ДЛЯ ГОСПОДА БОГА


Якось Мойсей, блукаючи по пустелі, зустрів пастуха. Мойсей провів із ним цілий день, допоміг подоїти овець. Коли вже стемніло, пророк зауважив, що пастух відлив трохи молока до посудини і поставив її на скелі, недалечко від того місця, де вони ото перебували.


Мойсей спитав пастуха, для чого він поставив там моло-ко. Пастух відповів: «Це молоко для Господа Бога».


Пророк попросив пояснити. Пастух сказав: «Я завжди наливаю трохи найліпшого молока і жертвую його Господу Богу».


Мойсей відчув обов’язок виправити віру пастуха, а тому повів бесіду далі: «А чи Господь Бог п’є це молоко?»


«Звичайно», - відповів пастух.


Мойсей узявся пояснювати, що Бог є істотою духовною, а отже, не може пити молока. Пастух не йняв віри. Відтак Мойсей запропонував йому сховатися за кущами і прослід-кувати, чи Бог п’є його молоко.


Уночі, у місячному світлі, пастух побачив, як із пустелі прибіг лис. Пильно оглянувши все довкола, звір підбіг до молока і став похапцем його хлебтати. А за якусь часину знову зник у пустелі.


Наступного дня Мойсей помітив, що пастух дуже сумний.


«Щось не так?» - спитав він.


«Ти мав рацію, - важко зітхнув пастух. - Господь Бог є чистим духом і не п’є мого молока».


Мойсей здивовано вигукнув: «Ти мав би бути задово-лений! Зараз-бо знаєш про Бога більше, аніж кілька днів тому».


«Це правда, - визнав пастух. - Але тепер я позбавлений єдиного способу виявити Йому свою любов».


Мойсей зрозумів ці слова. Він відійшов і став ревно мо-литися на самоті. Уночі йому явився Бог і мовив: «Мойсею, ти припустився помилки. Це правда, що я є істотою духов¬ною, але я з радістю приймав молоко, яке пастух приносив мені як знак своєї любови. Оскільки я того молока не по¬требував, то ділився ним із лисом, який так його любить».


Є-бо такі, що, поївши всі розуми, висміюють віру про¬стих людей. Згадаймо сповнену радости молитву Ісуса: «Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба й землі, що Ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам. Так, Отче, бо так тобі було до вподоби».


Мт. 11, 25-26



СИГНАЛ


Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепив-шись за рештки свого човна, добрався до маленького без-людного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його порятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.


Коли минуло так кілька днів, він почав потроху обла- штовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряд-дя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок


бурі-


Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.


Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полу¬м’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо


піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обер-нулася у невеличку купку попелу. Сердега намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми.


«Господи Боже, чому? Чому це сталося?»


Через кілька годин до острова наблизився великий ко-рабель. Рятівники на шлюпці припливли, аби забрати стра¬ждальця.


«Як ви довідалися, що я є тут?» - ще не ймучи віри, спи¬тав він.


«Ми побачили димовий сигнал», - відповіли йому.


Твої нинішні труднощі - наче сигнали, що заповідають майбутнє щастя. Бог прибуде, щоб тебе спасти.


«Яка найкоротша дорога, щоб зустрітися з Богом?»


«Життя в інвалідному візку», - відповів чоловік без


ніг



КЛУБОК ВОВНИ


Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі ко¬роль приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гап¬товані золотом.


Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко сту-паючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з коши¬ка дарунок, що був старанно загорнутий у полотно.


Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець - свого єдиного маєтку - і напряла за довгі зи-мові вечори.


Король без слова з гідністю уклонився. Коли старень-ка, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі вихо-дила із зали, король дав знак розпочинати святкування.


У густих сутінках жінка із труднощами подолала доро-гу до своєї хати, що була збудована у королівському лісі. Досі з її присутністю там ледве мирилися. Коли ж старень-ка побачила свій дім, то страшенно перелякалася.


Хату оточили гвардійці короля. Довкруж бідного обійс-тя вбивали кілки, а між ними натягували вовняне прядиво.


«О мій Боже, - скрушно зітхнула старенька. - Мій по-дарунок образив короля... Тепер мене арештують і вкинуть до цюпи».


Тут її помітив командир вояків. Він низенько схилився перед нею і ґречно повідомив: «Пані, згідно з наказом на-шого доброго короля, земля, яку можна обгородити пряди-вом із вашого клубка, відтепер належить вам».


Обсяг її нових володінь вцщовідав довжині вовни з її клубка. Жінка отримала тією мірою, якою сама обдаро-вувала.


Очікуємо багато і боїмося дарувати.


Два монахи вирощували ружі. Один поринав у спогля¬дання краси і запаху своїх руж. Інший зрізав найгарніші квіти і дарував перехожим.


«Що ти робиш? - картав його перший монах. - Як ти можеш позбавляти себе радости вдихати запах своїх руж?»


«Ружі найліпше пахнуть у руках того, хто дарує їх ін¬шим», - дуже просто відповів другий.



ДВІ голови


Над берегом одного з озер на півночі Індії жив дивний птах, який мав дві голови. Одна була з правого боку тулуба, а інша - з лівого. Один тулуб з двома головами.


Якось птах кружляв у пошуках поживи. Очі правої го-лови зауважили соти з диким медом. Птах одразу кинувся згори до них.


Голова, котра з лівого боку, просила: «Дай і мені трохи».


Але права голова не послухала й поспіхом з’їла все сама. Ліва голова заприсяглася помститися. Літаючи понад лісом, птах опинився над місцем, де росли ягоди. Ліва голова по¬мітила їх перша і хоча знала, що ті ягоди недобрі, бо від них болітиме шлунок, надзьобалася їх стільки, скільки могла.


Думала собі при цьому: «Потім нас обох болітиме жи-віт, але треба провчити того самолюбця, що праворуч, бо тільки так він навчиться діяти спільно».


За якийсь час птах геть знесилів від приступів гострого болю. Ягоди були отруйні і невдовзі спричинили смерть.


Однаково померли обидві голови, як та, що праворуч, так і та, що ліворуч, бо жодна з них не мала розуму.


Подібно вмирає багато сімей. Вони бояться любити.


«Я завжди боявся тривалих зв ’язків, - розповідав один студент - Мене лякало, що вони накладають обов ’язки. Я боявся, що ніколи не зможу дати собі раду з вимога¬ми, які ставить кохання. Проте мушу визнати, що коли врешті-решт я зважився на тривалий і глибокий зв ’язок, то відчув себе сильнішим, аніж до того. Відтоді у мене склалося враження, що у мене тепер не один, а два мізки. Так само чотири руки, чотири плеча, чотири ноги і ще


один світ Моя здатність реалізувати себе подвоїлась, як також подвоїлися шляхи і можливості, що їх я маю у сво¬єму розпорядженні. Тепер мені легше любити інших Від¬чуваю себе набагато сильнішим і не боюся».



ІНШІ


Батько зі сином сиділи у бічній наві храму. За якийсь час дитина торкнула батька і сміючись сказала: «Тату, по-глянь на того чоловіка. Він спить».


Батько повагом подивився на сина і відповів: «Було би ліпше, якби ти теж спав, замість обмовляти інших».


Якось монахи звернулися до старця Помеона з питан¬ням: «Як ти гадаєш, чи варто розбуркувати зі сну братів, що сплять?»


Старець на це відповів: «Якби я помітив, що якийсь із братів задрімав, то поклав би його голову собі на коліна і дозволив би йому відпочити».


Нам належить наново відкрити для себе, що означає співчуття.



ПОСТУП


Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона від¬водила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один - аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а тро¬хи у саду, і третій день - на дорогу назад.


Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пе-ресадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розпо-відала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від’їжджала.


Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів го-дини. Я приїжджаю автом, затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не всти¬гаю зробити закупи у супермаркеті.


Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?


Колись у селі чоловіки і жінки здибалися біля джере¬ла, розмовляли, обмінювалися думками, допомагали один одному, коли наливали воду до відер, дзбанів і баклаг На зворотному шляху, ідучи поволі зі своєю ношею, кожен мав час і спокій, щоби подумати і навіть помолитися


Потім до будинків провели воду і відпала потреба ку¬дись виходити. Усе стало зручніше. Але нам бракує осіб, з якими можна було б поговорити, як і часу на те, щоб подумати.



ЛЮБОВНІ ЛИСТИ


Один чоловік кілька місяців поспіль безуспішно доби-вався побачення із жінкою, котру кохав. Він дуже страждав, коли чув відмову. Врешті-решт жінка поступилася і пого¬дилась на зустріч.


«Ось тобі година й місце. Приходь!» - сказала вона.


У призначений час, у призначеному місці чоловік наре-шті сів побіля своєї коханої. Він сягнув до кишені і вийняв стос любовних листів, які написав за ті місяці.


Листи, сповнені хвилювання, свідчили про біль і гаряче прагнення досвідчити радість від подружньої любови. Чо¬ловік став читати їх своїй коханій. Минали години, а він усе читав і читав.


Нарешті жінка сказала: «Який ти дурень. Твої листи - про мене і про те, як ти мене кохаєш. І зараз, коли ми сиди¬мо разом, ти порпаєшся у своїх паперах».


Є люди, які сідають на коліна Господу Богу і бурмо¬тять молитви, перегортаючи десятки сторінок у старо¬му молитовнику.



ПУДЕЛКО


Маленька дівчинка готувала подарунок на Різдво. Вона запакувала пуделко у гарну барвисту обгортку, і саме ро¬била великі банти, використовуючи багато кольорової стрічки.


«Що ти робиш? - зганив її батько. - Ти тільки даремно переводиш стрічку. Уявляєш, скільки вона коштує?»


Дівчинці на очі виступили сльози і вона сховалася у кут¬ку, міцно притискаючи до грудей своє пуделко.


У Святвечір, намагаючись ступати легенько, мов пташ-ка, дівчинка підійшла до тата, який сидів за столом, і покла¬ла перед ним пакуночок, загорнутий у барвистий папір.


«Татусю, це для тебе», - прошепотіла вона.


Батько злагіднів, бо відчув, що поводився з донькою над¬то суворо, а вона після цього підносить йому подарунок.


Він поволі розв’язав стрічку, розгорнув золотисту об-гортку і повагом відкрив пуделко - а там порожньо.


Несподіванка видалася йому прикрою. Він знову вибух¬нув гнівом.


«Ти змарнувала стільки паперу, стільки стрічки, аби за¬горнути порожню коробку?»


Великі дитячі оченята наповнилися слізьми: «Таточку, вона не порожня. У ній тисяча поцілунків для тебе».


Один чоловік тримав у своєму кабінеті коробку з-під взуття.


Усі говорили йому, що вона порожня.


«Ні. У ній - любов моєї доньки», - відповідав чоловік.


Один хлопчик завжди приходив до школи, тримаючи міцно затиснений лівий кулачок. Коли вчителька викли¬кала його, він уставав і відповідав на питання, проте ліву долоньку усе ж не розтискав. Писав хлопчик правою ру¬кою, проте й тоді його лівиця була стиснена.


Нарешті вчителька, аби задовольнити цікавість ін¬ших учнів, спитала, чому він так робить.


Хлопчик спершу не хотів відповідати, але згодом, зва¬живши на прохання вчительки та щоб пояснити усе дру¬зям із класу, поділився своєю таємницею.


«Кожного ранку, коли я виходжу до школи, мама цілує мою ліву руку, а потім, закриваючи долоню, усміхається й каже: “Дитино, добре тримай тут мамин поцілунок!” Тому моя ліва рука завжди затиснена: я тримаю матусин цілунок».



МОЛИТВА



Катехит питав дітей, чи вони моляться.


«Скажи нам, чи ти відмовляєш вечірні молитви?»


«Так, звичайно».


«А вранці також молишся?»


«Ні!»


«Чому?»


«Бо вдень я нічого не боюся».


Нерідко лише страх змушує нас до молитви. Це при¬нижує і Бога, і нас.


Завдяки молитві сходить сонце. Молитва, постійна і кріпка, хай якою мовою промовлена, знає, що по той бік є Хтось, хто на неї чекає, Хтось, хто її слухає.



ЗВИТЯЖЕЦЬ



Багатий честолюбний юнак звернувся до учителя із про¬ханням, аби той допоміг йому досягнути справжньої вели¬чі. Мудрець дав йому дивне завдання: «Рушай у мандрівку по країні і плати людям, аби тебе прозивали і проклинали. Чини так рік».


Хлопець міряв дороги і шляхи міст і сіл, роздавав гроші і просив, щоб його якнайдошкульніше ображали. Усі мали його за шаленця.


Коли минув рік, хлопець повернувся до вчителя, а той йому сказав: «Тепер можеш їхати до Атен».


Юнак добрався до міських воріт. Побіч брами жив див-ний чоловік, який страшенно проклинав усіх, хто входив до міста. Люди, не витримавши образ, втрачали терпіння, а тоді самі викрикували прокльони, погрожували і заража-лися злобою.


Хлопець поводився інакше. Він розсміявся: «Подумати тільки, - сказав він, - я цілий рік платив людям гроші, щоб вони чинили зі мною так, як ото ти зараз».


Тоді той дивний чоловік споважнів і прорік: «Можеш увійти. Це місто належить тобі!»


В електронних пристроях є надзвичайно корисна кноп¬ка - «павза». Хто вміє володіти собою, володітиме цілим світом.



ОПОРА


Гнучке деревце у саду прив’язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допо-магав йому, щоби зростало струнким.


Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало: «Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?»


«Зламаєшся, - незмінно відповідав кийок. - А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом».


«Ти - старий заздрісник. Облиш мене!»


Молоде деревце з усіх сил намагалося звільнитися, про-те кийок рішуче стояв на своєму і був твердий як ніколи.


Одного літнього вечора розпочалася страшна буря - із громами й блискавицями, із градом. Деревце, ухиляючись від шаленого вітровію, натужно скрипіло, а його крона тро-хи не стелилася по землі. Пориви вітру були такі сильні, що, здавалося, ось-ось вирвуть деревце з корінням.


«Ось і кінець», - подумало деревце.


«Тримайся!» - скрипів старий кийок. Він зібрав усі свої сили і чинив опір стихії. Виснажливе змагання тривало ще довго. Деревце вціліло, а старий кийок зламався. Від нього залишились лише два цурпалки. Молоде деревце усе зрозу¬міло і заплакало. «Не полишай мене! Я так тебе потребую!» Та на його ридання нікому було відповісти.


Уламок кийка так і залишився прив’язаним до стовбура деревця, начеб прагнув востаннє його обняти.


І нині перехожі зі здивованням дивляться на міцне дере¬во, яке на вітрі ніжно гойдає сухий цурпалок.


У давні часи в одній країні немічних старців заводили у неприступні гори і залишали там на самотню смерть, Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив: «Заведи мене трохи вище»,


«Чому?» - спитав син,


«Бо тут я залишив був свого батька. Не хочу померти в тому самому місці».


Син зрозумів, що за якихось тридцять літ з ним ста¬неться те саме.


Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.



ВІЧНІСТЬ


Був собі монах. Жив він мирно і безтурботно. Але була одна річ, яка позбавляла його спокою: він боявся вічнос- ти. У раю вибрані співають хвалу Богу, так, як це роблять монахи. Але одна річ чинити це упродовж якогось часу, а інша - всю вічність. Яка ж нудьга охопить через кіль¬ка мільйонів років щасливців, що перебувають поруч із Богом!


Якось навесні монах вийшов, аби прогулятися в лісі, що зусібіч оточував монастир. Повітря було свіже й легке, на¬поєне запахущими травами і квітами.


Монах зітхнув, згадавши про свій клопіт. Над його голо¬вою заспівав соловейко. Пісня його була навдивовижу чис¬та й мелодійна. Монах так заслухався, що й забув про свої тривоги. Ніколи-бо в житті не чув він такого дивовижного співу. Ще яку хвилину захоплено слухав, а потім подумав, що уже час повертатися до спільноти на вечірню молитву, відтак поспішив до монастиря.


Відчинив йому брат, якого він не знав. Підійшов ще один монах, потім ще один і ще один, але жодного з них він ніко¬ли не бачив.


«Чого потребуєш, брате?» - спитав його брат-воротар.


Монах, уже добре розсердившись, відповів, що хоче увійти, аби не спізнитися. Проте брат, виглядало, його не розумів.


Тоді монах попросив зустрічі з отцем-ігуменом. Та ви-явилося, що ігумена він теж не знає. Бідолашний монах перелякався. Затинаючись, він пояснив, що вийшов із мо-настиря трохи прогулятися і затримався на хвильку, аби послухати спів соловейка. А тоді відразу поспішив назад, щоб устигнути на вечірню молитву. Ігумен мовчки вислу-хав його.


«Сто років тому, - мовив ігумен, - один із монахів цього абатства вийшов із монастиря якраз о цій порі року і в цій годині. Він не повернувся і ніхто його більше не бачив».


Тоді монах зрозумів, що Бог його вислухав. Якщо сто років йому пролетіли як одна хвилина, коли він був захоп¬лений піснею соловейка, то вічність буде не чим іншим як миттю найвищої екстази у Бозі.


Один пророк безнастанно докучав Богові: «Чому не зробиш це? Чому не вирішив цієї справи? Чи Тебе влашто¬вує такий стан речей? Берися сміливо до діла. Не барися! Що станеться зі світом, якщо все залишиться так, яке?»


Нарешті Бог промовив до нього: «Чому тебе все так дратує? - спитав Він. - Ось мине тридцять п’ять тисяч років, а там побачимо...»


Час Бога не такий, як наш, людський.



НАЙКРАЩЕ ВИНО


Чоловік і жінка досить пізно одружилися. На їх здиву-вання і радість, у них народився син. Вони виховували його з любов’ю, піклуючись, як тільки могли. Попри те, що самі жили убого, відправили його до школи мудрого вчителя, аби син міг зростати духовно. Коли хлопець повернувся додому, то захотів хоч якось від дячитися батькам.


«Чи міг би я щось для вас зробити? - спитав він. - Щось, що принесло би вам радість».


«Ти наша найбільша радість, наш найбільший скарб, - відповіли старенькі. - Однак, якщо хочеш зробити нам подарунок, то роздобудь трішки вина. Ми любимо вино, а багато років навіть не мали його в роті...»


У хлопця не було ні копійки. Та одного дня, коли він ішов до лісу по дрова, зачерпнув трохи води з водоспаду і напився. Йому здалося, що та вода на смак як солодке вино. Він наповнив баклажку, яку носив зі собою, і вернув¬ся до хати.


«Ось мій подарунок, - сказав він батькам. - Це баклаж-ка вина для вас».


Батьки покуштували той напій, але, крім смаку води, не відчули нічого. Та вони усміхнулися до сина і подя-кували.


«Наступного тижня принесу вам ще одну баклажку», - пообіцяв син. І чинив так багато тижнів поспіль. Старенькі підтримували цю гру. Вони охоче пили воду і були щасливі, бо бачили радість свого сина.


Відтак сталося щось неймовірне: кудись зникли всі їх¬ні недуги і слабості, а зморшки на обличчі розгладились. Наче та вода мала у собі якусь чудодійну силу.


Існує чудо «вдячности». Є особи, які перуть, прасу¬ють, готують для інших десять, двадцять, тридцять років. Вони постійно є поруч, піклуються, люблять удень і вночі. І ніколи не чули слова «дякую».


Сказати «дякую» - це не тільки питання доброго ви¬ховання. Це означає сказати комусь: «Я бачу тебе, знаю, що ти є, що існуєш».


Однак у світі так багато людей, що залишаються не¬видимі.



СКАРБ


Батько однієї сім’ї старанно натирав автомобіль масти-кою, щоб надати їй бажаного полиску.


Одинадцятилітній син допомагав йому - він чистив шматкою бампер.


«Бачиш, сину, - мовив з повагою батько, - ця машина - справжній сімейний скарб. З нею треба поводитися обе-режно, дбайливо, їй треба приділяти увагу і час».


«Так, тату!»


«Розумний хлопчик!»


Після хвилинної мовчанки дитина тихо промовила: «А я не є сімейним скарбом?»


«Чому ти таке питаєш?»


«Бо ти ніколи не маєш часу для мене».


Який твій родинний скарб?


Один мій приятель має сина, який страшенно любить баскетбол. Приятель ніколи не цікавився цим видом спор¬ту. Але якось присвятив відпустку, аби поїхати зі сином і подивитися всі ігри на європейському турнірі з баскет¬болу. Окрім того, що та поїздка зайняла понад три тиж¬ні, себто цілу відпустку, вона й коштувала немало.


Коли вони повернулися, я спитав у приятеля: «Чи ти справді так любиш баскетбол?»


«Ні, терпіти не можу, - відповів він. - Але я дуже лю¬блю свого сина».


ть


ТАЄМНИЦЯ ЩАСТЯ


Один юнак спитав наймудрішого старця, у чому кри-ється таємниця щастя. Мудрець порадив хлопцеві, аби той обійшов палац і за дві години повернувся.


«Прошу тільки, - промовив мудрець, вручаючи йому ложечку, у яку налив дві краплі оливи, - під час мандрівки тримай ложечку так, щоб олива не вилилась».


Минуло дві години і юнак повернувся. Мудрець спитав: «Чи бачив ти гобелени у їдальні? Чи бачив чудові сади? Чи зауважив старовинні пергаменти?»


Хлопець зніяковіло признався, що нічого не побачив. Його турбувало лише, аби не пролити оливу.


«Повернися і роздивися усі чуда мого світу», - промовив мудрець.


Юнак узяв ложечку і знову подався на оглядини. На цей раз він пильно розглядав усі витвори мистецтва, а також сади, гори і квіти. Хлопчина повернувся до мудреця і до-кладно описав усе, що бачив.


«А де поділися дві краплі оливи, які я тобі вручив?» - спитав мудрець.


Глянувши на ложечку, юнак побачив, що вона порожня.


«Єдина порада, яку можу дати, - промовив мудрець. - Таємниця щастя полягає у тому, щоб помічати усі чуда сві-ту і водночас уберегти дві крапельки оливи в ложці».


«Наостанку, брати, усе, що лиш правдиве, що чесне, що справедливе, що чисте, що любе, що шанобливе, коли якась чеснота чи щобудь похвальне, - про те думайте!» (Флп. 4, 8).


Ніколи не забуваючи про те, що найважливіше!



ОПОВІДАЧ


Жив собі колись чоловік. Був він бідний, однак не жу-рився - радів навіть із дрібниць. А ще в нього була мрія. Навколишній світ здавався йому сірим, жорстоким, без-жальним, хворим. І чоловік хотів його змінити. Якось зранку, коли він минав майдан, залитий сонячним світлом, йому спало на думку: «А якщо я розповідатиму людям істо-рії? Може, мені вдасться розбудити у них прагнення добра й любови? А це допоможе їм стати щасливими».


Чоловік сів на лавці і став голосно розповідати. Старі, жінки і діти затримувалися на хвильку, аби його послуха¬ти. А потім поверталися і йшли своєю дорогою. Оповідач знав, що змінити світ за один день не вдасться, а тому не розчаровувався. Наступного ранку він повернувся на те саме місце і знову ділився з вітром найзворушливішими почуттями свого серця. Люди знову затримувалися, але було їх менше, ніж у перший день. Хтось висміював його, ще хтось казав, що він несповна розуму. Оповідач і далі не-зворушно вів свою бесіду.


Чоловік уперто щодня приходив на майдан, аби про-мовляти до людей, аби дарувати їм свої історії про любов і дива. Але зацікавлених було все менше й менше. Тепер оповідач залишився сам. Він промовляв до хмар і до тіней перехожих - але не здавався.


Врешті чоловік зрозумів, що не може - і не хоче - за-йматися чимсь іншим, окрім як розповідати свої історії, навіть якщо вони нікого не цікавлять. Він говорив із закри-тими очима, цілком віддаючись своїй оповіді. Його зовсім не турбувало, що немає жодного слухача.


Минали роки. Одного зимового вечора, коли він у сутін-ках розповідав якусь дивовижну історію, хтось потягнув його за рукав. Чоловік відкрив очі і побачив хлопця. Хло-пець із насміхом спитав: «Хіба не бачиш, що тебе ніхто не слухає і ніколи слухати не буде? Чого, до біди, ти марнуєш свій час?»


«Я люблю своїх ближніх, - відповів оповідач, - і хотів би, щоб вони стали щасливими».


Хлопець розреготався.


«І що, божевільцю, чи вони стали такими?»


«Ні», - відповів чоловік, хитаючи головою.


«То чого ти вперся?» - спитав хлопець, несподівано пе-рейнявшись співчуттям до співбесідника.


«Оповідав і оповідатиму історії аж до смерти. Раніше я хотів змінити світ... - на цьому слові чоловік замовк, а да¬лі його погляд прояснів і він закінчив думку: - А тепер роз-повідаю, щоб світ не змінив мене».


«Бог є в нашому серці. Він каже нам, що ми маємо бу¬ти добрими», - написала одна дівчинка у зошиті з кате- хизму.


Катехитка спитала: «А якщо ти Його не слухаєш?»


Дівчинка, широко відкривши очі, відповіла: «Але Він увесь час це повторює».


Наполегливо, всупереч усьому, Бог постійно повторює свою історію.



ВОГОНЬ


Однієї холодної зимової ночі шестеро людей опинилося на безлюдному острові. Кожен тримав у руках шматок де¬рева. На тому клаптику землі, загубленому у Північному морі, зовсім не було дерев. Посередині поволі догоряло вог¬нище - бракувало дров.


Мороз ставав щораз дошкульніший..


Найближче до вогнища стояла жінка. В якусь мить по-блиск вогню вихопив із темряви обличчя темношкірого іммігранта. Жінка побачила його і ще міцніше стиснула у руці свій шматок дерева. «Чому я маю вкидати у вогонь своє поліно, - думала вона, - щоб обігріти бездомного ле¬даря, який прийшов відібрати у мене хліб і працю?»


Чоловік, який стояв побіч неї, помітив іншого, що не на-лежав до його партії. «Змарнувати цінний шматок дерева для політичного супротивника? - міряв ненависним погля-дом свого опонента. - Ніколи й нізащо!»


Третій був одягнений доволі нужденно і весь час кутався у брудну маринарку, намагаючись сховати поліно. Його ж сусід явно виглядав на багача. «Чому я мушу витрачати свої дрова на лінивого багатія?»


Думки багача увесь час оберталися навколо його стат¬ків, які складали два будинки, чотири авта і великий раху¬нок у банку. Батарейка його мобільного телефона розря¬джена. «Треба за будь-яку ціну зберегти свій цурпалок. Не пускати ж його в хід заради цих лінюхів і невдах».


У слабкому світлі майже згаслого вогнища темношкі¬ре обличчя іммігранта викривилось у мстивій гримасі. Він з усіх сил стискав у руці дерев’яний уламок. Йому було добре відомо, що усі ці білі погорджують ним. «Нізащо не вкину своїх дрів до купи приску, - злосливо зиркаючи, вирішив він. - Настав час розплати!»


Останнім членом цієї сумної компанії був чоловік ску¬пий і недовірливий. Він ніколи нічого не починав, якщо це не приносило йому користи. Давати тільки тому, хто щось дає - така була його засада. «їм доведеться дорого запла¬тити за цей шмат дерева», - думав він.


Усіх їх знайшли замерзлими, з дерев’яними цурпалками У застиглих руках.


Вони загинули не через морозяну погоду, а через внут-рішнє обмерзання.


Може, у твоїй родині, у твоїй спільноті тліє вогонь, що ось-ось загасне? Що ти зробиш зі шматком дерева у своїй руці?



СВІТЛОФОР


Бабуся за руку з онуком увійшла до церкви.


Старенька відшукала поглядом червону лампадку перед іконою, опустилась навколішки і стала молитися.


Дитина водила очима від бабусі до лампадки і навпаки. За якусь хвилину, втрачаючи терпіння, хлопчик вимовив: «Бабусю, коли з’явиться зелене, ми підемо, добре?»


Ця лампадка ніколи не стане зелена. Вона невпинно повторює: «Затримайся!»


Це - скеля. Єдина справжня скеля, на яку люди мо¬жуть опертися. Єдине пристановище, у якому люди зна¬ходять справжній спочинок. «Прийдіть до мене всі стру¬джені й обтяжені - я вас укріплю». Єдина проповідь Ісуса: «Наверніться! Бо царство Боже є посеред вас».


Воно посеред нас. Але скільки людей це помічає?



НА ДОЛИНІ


Дитину, що мешкала у долині, страшенно вабили гори, що виднілися ген-ген на обрії.


Вкриті синюватою паволокою, спрямовані у небо, вони здавалися хлопчині райським куточком, напротивагу до суворої сірої землі, на якій він мешкав.


Коли хлопець виріс і став чоловіком, він таки рушив на поклик, маючи намір добратися до того чарівного місця.


Подорож тривала довго, через яри та долини.


Виснажений важкою дорогою, чоловік урешті видерся на вершину гори. Однак, глибоко розчарований, побачив, що гори насправді не голубі, а сірі і дикі - безладно нагро-маджене каміняччя. Видовище це було аж ніяк не краще від місцини, яку він покинув. Та враз на обрії він уздрів ще одні гори - синьо-фіялкові, осяяні золотавими променями.


Чоловік знову подався у мандрівку. Треба було немало часу, аби до них добратися. Але й там, коли він підходив ближче, авреол із блавату зникав і перед мандрівцем зали-шалися сірі скелі і випалена трава. Та небокрай знову явив йому щось блакитно-рожеве. Чоловік далі рушив у дорогу... І завжди на нього чекало розчарування: коли доходив до но¬вої землі, вона виявлялася суворою, висохлою і сірою.


Лиш сягнувши старости, чоловік нарешті зрозумів, що його пошуки марні; він постановив повернутися назад - туди, звідки вирушав у далеку мандрівку.


Усі краї, які він колись полишив, тепер здавалися йому небесно-блакитними, осяяними дивовижним золотавим світлом.


«Цей день почався погано, і виглядало, що скінчить¬ся ще гірше. Автобус, як завжди, був переповнений. Мене штовхали зусібіч і це не додавало радости.


Раптом я почула голос, що долинав з передньої части¬ни автобуса: “А правда, гарний день?”


Через тисняву мені не було видно чоловіка, який це мовив, а він вів далі: описував весняний пейзаж, звертав увагу пасажирів на церкву попереду, на парк, на цвинтар, на вояцькі казарми. Невдовзі усі пасажири вже визирали через автобусні віконця. Його захоплення мало таку силу, що я вперше за цілий день посміхнулася.


Автобус доїхав до моєї зупинки. Із труднощами про¬бираючись до виходуя побачила нашого “провідника”. Це був чоловік доволі огрядний, з чорною бородою, в темних окулярах. Він тримав перед собою палицю... Чоловік був незрячий.


Я вийшла з автобуса і раптом моє напруження, моя знервованість зникли. Бог у своїй доброті послав незрячо¬го, який допоміг мені прозріти. Для мене стало очевидним: попри те, що інколи справи йдуть погано, що все здається сумним і темним, - світ усе-таки чудовий. Наспівуючи, я бігла по сходах до свого помешкання, бо не могла доче¬катися хвилини, аби привітати свого чоловіка словами: “Гарний нині день, правда?"»



БЛИСКАВИЦЯ


Під час недільної Служби Божої несподівано налетіла буря. Блискавка вдарила у дзвіницю. Стіни церкви, у якій зібралося повно люду, задрижали.


Священик, не на жарт переляканий, звернувся до вірних: «На хвильку зробімо перерву у літургії і помолімося...»


Буденність усе покриває пилом, шкаралущею, вона може притьмарити навіть найгарніше і найвеличніше. Як наслідок - все навколо діється «ніби».


РІКА І ПУСТЕЛЯ


Ріка, біжучи до моря, по дорозі наткнулася на пустелю і - зупинилася. Перед нею-бо були лише скелі, всіяні го-стрими шпичаками і глибокими печерами, та піщані дюни, що зливалися з видноколом.


«Така моя доля. Я не зможу здолати пустелю. Пісок по-глине мої води і я загину. Не допливу до моря. Усе дарем-но», - бідкалася ріка.


Поволі її води стали мутніти, а відтак почала перетво-рюватися на багно і життя у ній завмирало.


До жалів річки прислухався вітер і вирішив урятувати її.


«Дозволь нехай сонце тебе зігріє, а тоді станеш парою і піднімешся до неба. Про решту я вже подбаю сам», - ска¬зав він.


Ріка злякалася ще більше.


«Я створена для того, щоб плинути поміж двома бере-гами, спокійно і неспішно. Не моє призначення - мандру-вати у повітрі».


Вітер відповів: «Не бійся. Коли перемінишся у пару і піднесешся до неба, станеш хмарою. Я проведу тебе над пустелею, а тоді ти впадеш дощем на землю і знову попли-веш рікою, а там добіжиш і до моря».


Та ріка надто боялася і пустеля її поглинула.


Багато людей забуло, що існує лише один спосіб побо¬роти несподівані пустелі почуттів та підступну посуху, які зупиняють плин буття.


Це життя духовне. Треба дати себе перемінити Сон¬цю, яким є Бог, і дозволити, щоб Вітер Духа переніс нас. Це ризик, на який небагато зважується. Сказав-бо Ісус: «Вітер віє там, де хоче: і чуєш його шум, та не знаєш, звідки приходить і куди летить».



РАХУНОК


Одного вечора, коли мати готувала вечерю, одинадцяти-літній син прийшов до кухні з карткою в руці.


З офіційним виглядом дитина подала картку мамі. Мати витерла об запаску руки і прочитала:


«Очищення стежки від бур’янів -1 гривня; прибирання кімнати - 2 гривні; купування молока - 50 копійок; догляд за сестричкою (3 вечори) - 3 гривні; отримання відмінних оцінок (із двох предметів) - 5 гри¬вень;


викидання сміття щовечора - 2 гривні; разом -13 гривень 50 копійок».


Мати зворушено подивилась синові у вічі. Її пам’ять пе-ребирала спомини. Мати взяла ручку і на зворотному боці картки написала:


«За те, що носила тебе під серцем 9 місяців - 0 гривень; за ночі, проведені коло твого ліжка, коли ти хворів - 0 гривень;


за хвилини, коли потішала тебе у смутку - 0 гривень; за те, що витирала сльози, коли ти плакав - 0 гривень; за те, що всього тебе навчала день за днем - 0 гривень; за всі сніданки, обіди, вечері, полуденки і канапки до школи - 0 гривень;


за все, що даю тобі щоднини - 0 гривень; разом - 0 гривень».


Мати скінчила писати й посміхаючись віддала картку синові. Той прочитав написане і на його очах виступили дві великі сльозини.


Хлопець обернув картку і написав на своєму рахунку: «Оплачено». Потому кинувся мамі на шию і розцілував.


Коли в особистих чи родинних взаєминах доходить до рахунків, усе закінчується. Любов - або безкорислива, або її немає.


«Якось одного спекотного дня я приготувала ріжки з морозивом і сказала своїм чотирьом дітям, що можуть купити їх за один цілунок. Діти одразу вишикувалися у чергу, щоб “придбати” морозиво. Троє менших швидень¬ко цмокнули мене у щоку, вхопили по ріжку і вибігли на¬двір. Коли надійшла черга найстаршого сина, то він по¬цілував мене двічі.


“Решту залиш собі", - сказав він, посміхаючись».



ПРИКЛАД



Якось пустельник спостерігав у лісі за яструбом. Птах ніс до свого гнізда шмат м’яса. Він розділив його на багато маленьких кусників і став годувати ними, крім своїх пташе-нят, ще й поранене вороненя.


Пустельник спершу вельми здивувався, що яструб ви-являє турботу про мале вороненятко, а далі подумав: «Бог подав мені знак. Прецінь навіть поранене вороненя Він не залишив напризволяще, а навчив хижого птаха піклуватися про нещасне створіння, що належить до іншого виду, бо про нього нікому подбати у цілому світі. Це, мабуть, значить, що Бог дає кожному створінню те, чого воно потребує. А ми так клопочемося про себе! Що ж, мушу перестати турбуватися! Бог показав мені, що треба робити. Не жури¬тимусь більше про те, щоб добути поживу! Бог не залишає жодного зі своїх дітей, не залишить і мене!»


Як сказав - так і зробив: сів у лісі під деревом і лише мо-лився. Залишався там три дні і три ночі, без ріски в роті.


Врешті пустельник так знесилів, що не годен був і руки до-гори піднести.


Від знемоги заснув. Уві сні йому явився янгол.


Янгол зиркнув на нього невдоволено і сказав: «Тобі і справді було дано знак, але для того, щоб ти брав приклад із яструба!»


І тоді Ісус спитав: «Хто з оцих трьох, на твою думку, був ближнім тому, що потрапив розбійникам у руки?»


Він відповів: «Той, хто вчинив над ним милосердя».


Тоді Ісус сказав до нього: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 36-37).


Дуже легко-бо опиняємося посеред тих, які мають щось отримати. Ісус каже, що ми повинні давати.



МАЛЮНОК


Хлопчик щось малював.


Вчитель сказав: «Цікавий малюнок. Кого ти зобразив на ньому?»


«Це - Бог».


«Але ж ніхто не знає, який є Бог».


«Коли я закінчу малюнок, то знатимуть усі».


Невдовзі по народженні братика, маленька Сахі по¬просила батьків залишити її саму із немовлям. Дорослі занепокоїлися, бо знали, що чотирилітні діти частень¬ко заздрять молодшим, а тому боялися, щоб Сахі бува не вдарила чи не штовхнула маля. Батьки сказали дів¬чинці: «Ні».


Проте Сахі не виявляла жодних ревнощів. Вона ста¬вилась до братика напрочуд сердечно, а її прохання за¬лишитись із ним наодинці ставали щораз наполегливіші. Врешті батьки погодилися.


Втішена, Сахі пішла до кімнатки, де лежав братик, і зачинила за собою двері, залишивши, однак, маленьку щі¬лину. Отож зацікавлені батьки могли бачити й чути, що там діється. Вони спостерігали, як маленька Сахі спо¬кійно підійшла до ліжечка, лягла поруч із братиком, май¬же притулившись до нього щокою, і вимовила: «Дитинко, розкажи мені про Бога. Бо я вже стала Його забувати».


Дан Мілман


Діти знають, який є Бог, але приходять у світ, який чинить усе, аби чимскоріш про Нього забули.



МОРСЬКІ ЗІРКИ


На морі лютувала страшна буря. Сильні пориви холод-ного вітру, здавалося, прошивали воду і вона підносилася догори велетенськими хвилями, що падали на пляж, немов удари ковальського молота. І кожна хвиля на десятки ме-трів викидала раків, молюсків та інших морських мешкан-ців. Здавалося, немовби морське дно проорювали гіганські сталеві лемеші.


Та ось буря стихла - так само раптово, як почалася. Море заспокоїлося і повернулося до звичного стану. Однак пляж тепер суціль укривало болото, у якому звивалися ти¬сячі морських зірок, викинених із води. І було їх стільки, що берег здавався рожевим.


Це явище привернуло увагу багатьох людей з цілого узбережжя. Приїхали навіть знімальні групи, аби сфільму- вати незвичну картину.


Морські зірки вже майже не рухались. Вони вмирали.


Серед гурми люду, тримаючись за батькову руку, стояв один хлопчина. Сумними очима він вдивлявся у маленьких зірочок. Усі на них дивилися, але нічого не робили.


Раптом дитина відпустила руку батька, зняла черевич¬ки і шкарпетки і кинулася на берег. Хлопчина нахилився, підібрав маленькими рученятами три зірки, побіг до води, випустив їх, швидко повернувся назад і знову зробив так само.


З-за цементової балюстради з’явився якийсь чоловік і вигукнув: «Що ти робиш, дитино?»


«Повертаю до води морських зірочок. Бо на березі вони всі загинуть», - відповів хлопчик.


«Але тут тисячі морських зірок! Ти не зможеш поря-тувати їх усіх! їх надто багато! - правив своєї чоловік. - І така сама картина на тисячах інших пляжів уздовж узбе-режжя! Ти не зможеш нічого змінити!»


Хлопчик нахилився, щоб підняти ще одну зірку, і, вки- даючи її до води, вимовив: «А проте я змінив, для оцієї зі-рочки!»


Чоловік якусь хвилю мовчав, а потому нахилився, роз-зувся, зняв шкарпетки і рушив на берег. Він узявся збирати зірочок і відносити їх до моря. Далі до них приєдналися ще дві дівчини. Тепер уже четверо людей рятувало морських зірочок. За кілька хвилин їх стало п’ятдесят, потому сто, двісті, тисяча осіб допомагали морським зіркам.


І так було порятовано всіх зірок.


Щоб перемінити світ, досить аби хтось один, навіть малий, здобувся на відвагу почати.



ВОСЬМИЙ ДЕНЬ


Наступного дня Господь знову споглянув на те, що ство-рив. Треба було дещо поправити.


На березі ріки лежали чудові камінці: сірі, зелені, пля-мисті. А під землею каміння було стиснене і пригнічене. Бог порухав те підземне каміняччя - й у земній товщі з’явилися діяманти і смарагди. Мільйони дорогоцінних скарбів, схо-ваних у глибинах.


Господь глянув на квіти - одні гарніші за інші. «А проте чогось їм таки бракує», - подумав Творець і торкнувся їх легким подихом. У квітів з’явився запах.


На долоню Господа сіла сумна сіренька пташина. Бог щось їй промугикав і соловейко заходився виводити трелі.


Потому Бог щось прошепотів небу і воно зарум’яніло з радости. Так постав захід сонця.


Що прошепотів Господь людині, аби вона стала люди-ною? Тоді, того далекого ранку, Він пошепки вимовив два коротких слова: «Люблю тебе».


Давні манускрипти містять історію дівчини, яка на¬лежала до групи жінок, що супроводжувала Ісуса на Гол- готу.


Дівчина була несміливої вдачі, мовчазна, скромна.


Коли вона почула вістку про Воскресіння, не потре¬бувала жодних доказів, жодних підтверджень. Повірила відразу. Вістка сповнила її відвагою, якої ніколи досі не мала. Дівчина стала ходити по світу і проповідувати слова Ісуса. Вона вже не боялася Ширила Добру Новину у містах і селах.


Одного разу до неї підійшов чоловік, якою глибоко зво¬рушило її свідчення віри. Він спитав: «Скажи мені, у чому криється таємниця твоєї відваги?»


«У покорі. Так навчив мене Учитель».


Чоловік змовк на хвильку, а потім знову спитав: «До чого тут покора?»


«До того, що тепер мозку сказати перила: “Люблю тебе"».



СТАРІ СКРИПКИ


На торгах розпорядник підняв догори скрипки. Були вони подряпані, понищені, а струни порозтягувалися й об-висли. Торговець вважав, що не варто марнувати час на старі скрипки, а проте показав їх усім, посміхаючись.


«Скільки за них дасте? Почнемо від... ста тисяч лір».


«Сто п’ять!» - обізвався якийсь голос.


Потім: «Сто десять!»


«Сто п’ятнадцять!» - вигукнув інший.


Потім: «Сто двадцять!»


«Сто двадцять тисяч — раз, сто двадцять тисяч — два, сто двадцять тисяч...»


Тут якийсь сивоголовий чоловік із кінця зали піднявся зі свого місця і підійшов ближче. Чоловік узяв до рук сми-чок. Хустинкою витер стареньку скрипку, наладнав розтяг-нені струни, енергійно торкнув їх - і залунала дивовижна чиста мелодія, подібна на ангельські співи.


Коли він перестав грати, торговець спокійним тоном спитав: «Скільки хто пропонує за стару скрипку? - І під¬няв її разом зі смичком. - Мільйон! Хто два мільйони? Два мільйони! Хто дає три? Три мільйони - раз, три мільйони - два, три мільйони — три! Продано!» — проказав торговець.


Люди стали аплодувати. Хтось спитав: «Що так змінило вартість скрипки?»


І пролунала відповідь: «Дотик майстра».


Усі ми - наче старі інструменти, запилюжені, пони¬щені. Але можемо зіграти божественну мелодію. Досить лишень одного дотику Майстра.


«Боже мій! Ти шукаєш мене? Чого-бо хочеш від мене? У мене немає нічого, що могла б Тобі дарувати.


Від часу нашої останньої зустрічі нічого не відклала для Тебе.


Нічого... Жодного доброго вчинку. Бо була надто втомлена.


Нічого... Жодного доброго слова. Бо була надто смутна.


Розчарування життям, нудьга, непотрібність...


-Даруй!


Втрата терпіння, бо день за днем спливає безсен- совно. Прагнення відпочити, позбутись обов’язків та зобов’язань, байдужість до добра, яке повинна вчинити. Втома від Тебе, мій Боже!


-Даруй!


Оспалість душі, докори сумління за мою байдужість, яка, проте, сильніша від докорів...


Потреба щастя, вразливість, що виснажує, стра¬ждання через те, що є така, як є, на жаль...


-Даруй!


Неспокій, страх, сумнів.


Господи, Ти наче сміттяр ходиш і збираєш непотріб. Що хочеш збудувати з нього, Господи?


- Царство небесне!»


Марі-Ноель


Мчертл


НЕПОТРІБНЕ ДЕРЕВО


На краю світу, у густому лісі була драбинка - звичайна драбинка, зроблена зі сухого дерева.


Зусібіч її оточували ялинки, модрини й берези - на диво гарні ставні дерева. Драбинка серед них виглядала геть зли¬денно.


Якось лісоруби, що працювали у лісі, добралися і до того закутка. Вони зневажливо глянули на драбинку.


«Що це за цурпалок?» - вигукнув один із них.


«Навіть на розпал не годиться», - додав другий.


Тут один лісоруб схопив у руки сокиру і вдарив по драбині.


Вона умить розпалася на шматки. Бо й справді була лихенька.


Лісоруби пішли геть, голосно сміючись.


По цій драбинці щовечора піднімався гномик, щоб за-палити на небі зірки.


Від тієї ночі над лісом запанувала темрява.


У тобі також є драбинка. Порівняно з тим, що тобі пропонує кожен день, це майже нічого. Але ця драбин¬ка служить для того, аби на твоєму небі запалювалися зірки.


Іі назва - молитва.


ЗА ПРИКЛАДОМ МАРІЇ


Однієї ночі мені приснився дивовижний сон. Я бачив довгу дорогу, що піднімалася догори, до неба, і губилася десь серед хмар. Дорога була нелегка, рясно всіяна іржави-ми цвяхами, гострим каміняччям і скалками битого скла.


Люди ішли по ній босоніж. Гвіздки впивалися в тіло - багато хто мав закривавлені стопи. Проте ніхто не сходив зі шляху, всі бажали дійти до неба. Кожен крок завдавав страждань. Шлях був довгий і важкий.


Потім я побачив Ісуса, який ішов попереду. Він також був босий. Ісус ступав легко, але рішуче. І жодного разу не зранив собі ніг. Ісус ішов і йшов. Та ось Він досягнув неба. Сівши на великому золотому троні, Ісус пильно дивився униз, споглядаючи тих, що намагалися піднятися вгору. По-глядом і рухами Він підбадьорював їх. Одразу за Ним ішла Марія, Його Мати.


Марія крокувала швидше за Ісуса. Знаєте чому? Бо ішла по слідах, які зоставив Ісус. Вона хутко піднялася до Сина, який посадовив її правобіч від себе у зручне м’яке крісло.


Марія також утішала тих, що піднімались угору, і ради¬ла їм ступати по слідах Ісуса - так, як це робила вона.


Мудрі люди так і чинили, тому швидко наближались до неба. Тніпі скаржилися на рани, часто зупинялися, а інколи й зовсім відмовлялися іти і падали обабіч дороги, піддав¬шись смуткові.


Зранку професор кардіології завів своїх студентів до прозектури.


Там вони розглядали різні людські органи.


Ось вони зупинилися перед надзвичайно великим сер¬цем. Професор поставив студентам питання, чи знають вони, чиє це серце і від якої хвороби померла та людина.



«Я знаю, - не вагаючись відповів один хлопець. - Це серце матері».


ЛЕВ І МУШКА


Понад берегом струмочка заснула маленька мушка. Із глибини лісу почувся сильний глухий рик. Бідна мушка дуже перелякалася. Могутній лев рикав з цілої сили, шука-ючи собі вечері. Мушка загукала, обурена:


-       Гей ти! Може, замовкнеш? Що означає цей галас? Чом не даєш спати порядним громадянам? Яке ти маєш право?


Лев рикнув:


-       Яке право? Моє право! Я цар над усіма звірами. Роблю те, що мені подобається, ходжу там, де хочу! Я цар звірів!


-       А хто сказав, що ти цар? - спокійно спитала мушка.


-       Хто сказав? - заревів лев. - Я це кажу, бо я найсильні- ший і всі мене бояться!


-       Але я, наприклад, тебе не боюся, отже, ти не є царем.


-       Не є царем? Повтори це, якщо маєш сміливість!


-       Звісно, повторю. Не будеш царем, якщо не здобудеш звитяги у боротьбі зі мною!


-       Боротися з тобою? - рикнув лев, трохи здивований. - Хто таке чув? Лев супроти мушки? Ти, мала дрібото! Ото дмухну лише - і опинишся на другому кінці світу!


Проте нікого він і нікуди не здув. Дмухав-дмухав, на-пружуючись з усіх сил, а добився лише того, що мушка гу-кала до нього, гойдаючись на травинці:


-       Я сильніша від тебе! Це я цариця!


Тоді лев геть згубив відчуття реальности і з роззявле¬ною пащею кинувся, аби зжерти мушку, та вхопив лише жмут трави.


А де була хитра мушка?


А в лев’ячій ніздрі. І стала його там лоскотати й кусати.


Лев гупав головою об дерева, дряпав сам себе пазурись- ками, вищав, рикав...


-       Ох, мій ніс! Мій бідний ніс! Змилуйся! Вийди звід-си. Ти цариця лісу, ти є всім, чим хочеш бути... Але вийди з мого носа! - схлипував лев.


Тоді мушка вилетіла з лев’ячого носа, і лев, принижений і вимучений, зник у глибині лісу. Мушка затанцювала з ра-дощів і загукала:


-       Я цариця, цариця! Я перемогла лева! Він утік від мене! Я сильніша і хитріша від нього!


Радісно стрибаючи то туди, то сюди, мушка й не завва-жила, що заплуталася у щось тоненьке, легеньке, але силь-не... у білі довгі ниточки, майже непомітні поміж дерев, які обвилися довкруж неї, спутавши її лапки і крильця. Пере-суваючись на своїх вісьмох ніжках, з’явився павук і про-бурмотів:


-       Яка чудова закуска на вечерю...


Великі чи малі - сповнені гордощів завжди немудрі.



ОСТАНШИ ЛИСТ


Цього листа знайшла медсестра у лікарні. Він лежав під подушкою одного хлопчини, який недавно попрощався з життям на цьому ліжку.


«Дорога матусю, кілька днів я можу сидіти на ліжку лише пів години, а решту дня безвладний. Серце не хоче добре працювати. Сьогодні зранку професор сказав щось, що означало: “Треба бути готовим”. До чого? Молодому напевно важко умирати! Мушу бути готовий, бо на початку тижня, може, вже не житиму - а я іще не готовий. Біль та¬кий, що годі витримати, але те, що я не готовий, видається, ще важче витримати.


Найгіршим є те, що коли дивлюся на небо - там тем¬но. Ніч, проте не світить жодна зірочка, на якій я міг би затримати погляд. Мамо, я ніколи досі не думав про Бога, проте зараз відчуваю, що існує іще Щось, чого ми не зна¬ємо, Щось, оповите таємницею, якась Сила, в чиї руки ми падаємо, якій мусимо дати відповідь. Мене мучить, що я не знаю, ким Вона є. Якби ж то знав!


Матусю, пригадуєш, як ти з нами, малими дітьми, ішла по лісі, у темряві, назустріч батькові, який повертався з ро-боти. Ми забігали наперед - і раптом відчували самотність.


Ми чули якісь кроки у темряві - і нас охоплював страх перед власними кроками. Зате яка радість проймала нас, коли розпізнавали, що ці кроки належать коханому татові!


Зараз, у самоті, чую кроки, яких не знаю. Чому не знаю?


Ти казала мені, як мені треба вдягатися, як поводитися у житті, як їсти, як давати собі раду. Ти опікувалася мною. Невтомно піклувалася про мене. Пригадую собі, що у Різд-вяний вечір ти ішла з нами до шопки.


Пам’ятаю також вечірню молитву, яку ти мені підказу-вала. Ти завжди вчила нас бути чесними. Але все воно зараз розпливається переді мною, немов сніг на сонці. Чому ти говорила нам про стільки всяких речей, та нічого не розка¬зала про Ісуса Христа? Чому не навчила розпізнавати Його кроки, аби я міг зрозуміти, що це Він приходить до мене у цю останню ніч, у самотині смерти? І щоб я збагнув, що на мене чекає Отець! Тоді я міг би вмирати інакше...»


«Милий Боже, чому Ти не врятував маленьку дівчинку, яку вбили у Ті класі? З повагою - засмучений учень».


Відповідь: «Милий хлопче, мені не дозволено заходити до школи. З повагою - Бог».


«Собакам і Богові вхід заборонено» - сьогодні таке ба¬чимо часто.



КОЖНОГО ВЕЧОРА


Один із найяскравіших спогадів мого дитинства пов’я-заний із поверненням батька з роботи, о пів на сьому вечо¬ра. Я і мій брат чули, як батько - для жарту - багато разів дзвонить, поки хтось із нас не відчинить йому двері.


Звичайно ми були в кухні, робили уроки або дивилися телевізор, і коли чули знайомий дзвінок - видавали радісні вигуки.


Ми гнали по сходах, відчиняли двері і він тоді казав нам: «Чому так довго?»


Це був найліпший момент за цілий день, коли він повер-тався додому.


Є ще один спогад, який буде зі мною завжди. Це стосу-ється справжнього щоденного обряду - вечері.


Ми всі сідали до столу, а потім він, поклавши одну руку на плече матусі, казав: «А чи ви обидва знаєте, що у вас найдивовижніша на світі матуся?»


Це речення він любив повторювати кожного вечора.


Обряди, звичаї становлять вишкіл серця.



РІШЕННЯ КЛАСУ


-       Якщо не дозволиш мені це зробити, я не зможу піти до школи! Мені буде соромно. Це дуже важливо, матусю!


Елена вибухнула плачем: це її найефективніша зброя.


-       Ох! Роби що хочеш... - пробуркотіла мати, кидаючи ложечку до мийки. - Будеш виглядати, як потвора. Тим гір-ше для тебе!


У 23 інших сім’ях розігрувалася подібна сцена. Це були діти із 2-Б класу середньої школи ім. Карла Альберта у Савої. У той день було прийнято важливе рішення. Однак учнів у 2-Б класі було 25. Справді, лише у двадцять п’ятій сім’ї все виглядало інакше. Елізабета була наче клубок не-спокою. Мама й тато намагалися її підбадьорити. Дівчинка удвадцяте розглядала себе у дзеркалі.


-       Знаю, з мене будуть сміятися. Досить подумати про Марізі, котра мене не любить, і про Паоло, який називав мене «вудкою». Тільки й чекають на це!


По щоках дівчинки покотилися великі сльози. Вона вдягла спортивну шапочку, яка була трішки завелика.


Тато спокійно дивився на неї:


-       Не бійся, Елізабето. Волоссячко швидко відросте. Ти дуже добре переносиш лікування і за кілька місяців почу¬ватимешся чудово.


-       Так, але глянь на мене! - Елізабета у розпачі показала на свою голову, яка рожево поблискувала у дзеркалі.


Лікування мало побороти рак крови, який було виявле-но два місяці тому, і воно спричинило цілковите випадання волосся.


Мама обнімала її на прощання:


-       Тримайся, Елізабето, вони швидко звикнуть, от по-бачиш!


Дівчинка поправила шапочку, взяла наплечник і ви-йшла, шморгаючи носом.


Перед дверима 2-Б класу у неї сильно гупало серце. За-плющила очі й увійшла.


Коли відкрила очі, щоб дійти до своєї парти, побачила щось неймовірне. Всі, геть усі однокласники й одноклас¬ниці мали на головах шапочки! Усміхаючись, повернулися до неї і, з вигуком: «Привіт, Елізабето!» — зняли шапчини.


Всі мали поголені голови, навіть Марізі, котра так пиша-лася своїми кучерями. І Паоло, й Елена, і Джанджі, і Фран-ческа... Всі підвелися зі своїх місць і кинулися обніймати дівчинку, яка не знала, сміятися чи плакати, і лише тихень¬ко шепотіла: «Дякую!»


Біля дошки усміхався професор Донаті, який насправді не зголив собі волосся, оскільки був уже геть лисий і голо¬ву мав подібну до більярдної кулі.


Співчувати - це любити Бога серцем!



ВСЕ ГАРАЗД


Одного дня у шпиталь до відділу інтенсивної терапії прийняли пацієнта на ім’я Карл. Це був високий сильний чоловік, який мав рак кістки. Хоча він дуже страждав, од-нак рідко скаржився. Дружина оточувала його великою любов’ю, усіляко старалася, аби він мав якнайліпший до-гляд. Кілька разів його уже піддавали хіміотерапії і його енергія, його життєва сила вичерпалася. Коли його прийня-ли до шпиталю востаннє, він страшенно страждав, проте допомогти йому було складно. Лікарі знали, що для ньо¬го уже нічого не вдасться зробити. Це був передсмертний стан. Чоловік відчував такий сильний біль, що жодні ліки не могли його втихомирити. Дружина лише упродовж кіль¬кох хвилин могла бути з ним сама.


Якось уночі, під кінець чергування, медсестра востаннє обходила свій відділ і зазирнула до Карла. Тихенько прочи-нила двері його палати, аби не розбудити хворого.


Сніп світла з коридору освітив палату. Медсестра гляну-ла на ліжко - і не могла стримати здивованого вигуку.


Карл лежав на спині, у найболіснішій для себе позиції. Побіч нього лежала дружина, обійнявши голову чоловіка, Що спиралася на її плече. Жінка згорнулася калачиком, немов оленятко біля матері. Вона глибоко спала, було чут¬но її подих із легким свистінням.


Медсестра застигла у дверях, ніби стовп.


Коли вже збиралася виходити з палати, Карл розплю-щив очі, усміхнувся, неначе хотів їй сказати: «Все гаразд!»


Одну дівчину прийняли до шпиталю у важкому стані внаслідок серйозної хвороби. Дівчина знала, що її кінець близький і що рятунку для неї немає. Вона старалася себе підбадьорити, проте на думку, знай, приходило одне пи¬тання: «Чому це спіткало саме мене?» Дівчина робилася щораз слабша і байдужа.


Одного дня прийшов до неї на відвідини шкільний това¬риш. Хлопець нерішуче увійшов до палати. Він був стур¬бований, проте, глянувши на свою приятельку, помітив сильний блиск щастя у її очах.


Знаючи її трагічну ситуацію, спитав:


- Чому ти така щаслива?


-Бо ти є тут, - відповіла дівчина.



РІКА


Троє людей опинилися якось на березі річки, яка несла свої спінені бурхливі води. Ці люди мусили перебратися на інший берег. Для них це було дуже важливо. Перший чоловік, хитрий купець і великий комбінатор, який умів керувати справами і людьми, став навколішки і звернувся до Бога: «Господи, зроби так, щоб я відважився кинутися у ці небезпечні води і переправився через ріку. На тому боці мене чекають важливі справи. Я подвою свої прибутки, проте мушу поспішити...» Підвівся і, по хвилі вагання, ки-нувся до води. Але ріка забрала його зі собою.


Другий був вояком, відомим своїм благородним і силь-ним духом. Він виструнчився і молився так: «Господи, наді-ли мене силою, аби я міг подолати цю перешкоду. Я пере-можу ріку, тому що боротися за перемогу - це мій девіз». Кинувся без вагання - але течія була сильніша за нього і забрала його за собою.


Третьою була жінка. Вдома на неї чекали чоловік і ді¬ти. Вона також стала навколішки і помолилася: «Господи, допоможи, обдаруй мене порадою і мудрістю, аби я могла перебратися через цю небезпечну ріку». Підвелася і помі-тила поблизу пастуха, який стеріг стадо на пасовиську.


-       Чи є якась можливість перебратися через річку? - спитала вона.


-       За десять хвилин ходи звідси, за пагорбом, є міст, - відповів пастух.


Часом досить трішки покори. І когось, хто дає на¬лежну вказівку.



МАЄ ПРИБУТИ БОГ!


Якось один чоловік довідався, що його збирається від-відати Бог.


-       Мене? - занепокоївся чоловік. - У моєму домі?


Він став гарячково бігати по всіх кімнатах, піднявся по сходах, вийшов аж на дах. Знову спустився і швидко увій-шов до пивниці. Тепер, коли до нього мав прийти Бог, він подивився на свій будинок іншими очима.


-       О, неможливо! О, бідний я! - лементував чоловік. - Я не можу приймати гостя у такому безладі. Все брудне, скрізь повно сміття. Немає жодного відповідного місця, де можна було би прийняти Бога. Бракує навіть повітря, не¬має чим дихати!


Чоловік широко відчинив вікна і двері.


-       Браття! Друзі! - загукав він. - Нехай хтось допомо¬же мені поприбирати. Але швидко!


Взявся енергійно прибирати свій дім. Крізь стовп пилю-ки, який піднімався скрізь, побачив когось, хто прийшов йому допомогти. Удвох було легше. Вони викинули непо-трібні речі, поскидали на одне місце і спалили. Помили під-логу і сходи. Багато відер води пішло на те, щоб помити всі вікна. Повимітали бруд, який був по кутках.


-       Ми ніколи не закінчимо! - нарікав чоловік.


-       Закінчимо! - спокійно відповів інший.


Вони працювали разом, пліч-о-пліч, цілий день. І врешті дім виглядав оновлений, чистий, у ньому приємно пахло.


Коли вже стемніло, вони пішли до кухні і накрили стіл.


-       Тепер, - сказав чоловік, - може прийти мій Гість. Те-пер мій Бог може прийти!


-       Я вже тут, - сказав Незнайомець. І сів за столом. - Сі¬дай і ти, і розділи зі мною учту!


«Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку»


Мт. 28, 20



ЗАКОН


На парохію постукав брудний і бідно вдягнений хлопець. Був це постачальник наркотиків, якого розшукувала полі-ція і банда жорстоких конкурентів. Він не знав, де сховати-ся. Столітній священик, який відчинив двері, був заклопо-таний цим візитом.


-       Пустіть мене отче, прошу. Я у відчаї.


-       Добре, на цю ніч можеш тут залишитися, але тільки на одну ніч. Завтра зранку тобі доведеться піти.


Тієї ночі старенький священик помер і потрапив до неба.


Ісус прийняв його привітно і сказав:


-       Істинно кажу, що вчинив ти найменшому з братів моїх - мені вчинив!


Священика втішили ці слова.


Та Ісус вів далі:


-       Ходи, увійди до Раю. Цієї ночі можеш тут залишити-ся, але тільки одну ніч. Завтра зранку тобі доведеться піти звідси!


і


Ісус говорить не «ніби».


«Не кожний, хто промовляє до мене: Господи, Госпо¬ди! - ввійде в Царство Небесне, лише той, хто чинить волю Отця мого, що на небі. Багато мені того дня ска¬жуть: Господи, Господи! Хіба ми не Твоїм ім’ям проро¬кували? Хіба не Тво'ім ім’ям бісів виганяли? Хіба не Твоїм їм ’ям силу чудес творили ? І тоді я їм заявлю: я вас не знав ніколи! Відійдіте від мене, ви, що чините беззаконня!»



«ДЕ МІЙ ПОЦІЛУНОК?»


Жила колись одна дівчинка на ім’я Цецилія. Її бать¬ки дуже багато працювали. Це була гарна, щаслива сім’я. Лише одного бракувало, але це Цецилія завважила щойно у певний момент.


Одного разу, коли Цецилія мала 9 років, вона вперше но-чувала в домі своєї подруги Аделі. Коли прийшла пора на сон, мама Аделі відгорнула ковдру і кожну з них поцілувала надобраніч.


- Я люблю тебе, - сказала мама Аделі.


-1 я тебе люблю, - прошепотіла дівчинка.


Цецилія просто згубила рівновагу і не могла заснути. Ніхто ніколи не цілував її на добраніч, ані не казав, що лю-бить її. Дівчинка цілу ніч не спала, розмислюючи про це. «А прецінь так повинно бути».


Коли повернулася додому, навіть не привіталася з бать-ками - побігла до своєї кімнати. Чому мене ніколи не цілу-вали? Чому не обіймали і не казали, що люблять?


Цецилія довго плакала, врешті заснула. Багато днів дів-чинка ходила ображена. Нарешті постановила втекти з до-му. Приготувала свій наплечник - але не знала, куди має податися. Батьки здавалися їй холодними, найгіршими у світі.


Раптом вона знайшла розв’язання.


Підійшла до своєї матусі і поцілувала її у щоку, зі слова-ми: «Я люблю тебе!»


Потім побігла до батька й обійняла його. «На добра¬ніч, татусю, - сказала вона. - Я люблю тебе!» І пішла до ліжка, залишивши оторопілих батьків у кухні.


Наступного ранку, коли прийшла снідати, також поці-лувала маму і тата.


На автобусній зупинці стала навшпиньки і ще раз поці-лувала маму, мовивши при цьому: «Па-па, мамусю, я люб-лю тебе».


Цецилія чинила так день за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Часом батьки відсувалися, сухі й закло-потані. Або й сміялися з цього. Та Цецилія не здавалася. Вона-бо мала свій план і точно його здійснювала. Одного вечора, перед тим як іти спати, забула поцілувати матусю на прощання. За хвилину двері до її кімнати прочинилися і зайшла мати.


-       А де мій поцілунок? - спитала, вдаючи ображену.


Цецилія сіла на ліжку і сказала:


-       Ох, я забула!


Далі поцілувала маму і сказала:


-       Я люблю тебе, мамусю!


Потім лягла і заплющила очі. Але мама ще залишилася з нею і врешті сказала:


-       Я теж дуже тебе люблю!


Потім нахилилася і поцілувала Цецилію у щоку. А тоді з удаваною суворістю додала:


-       Ніколи не забувай поцілувати мене перед сном!


Цецилія усміхнулася і сказала:


-       Це більше не повториться!


Можливо, сьогодні також хтось чекає на «свій» поці¬лунок. Від тебе.



КЛУБ ДЕВ’ЯНОСТА ДЕВ’ЯТИ


Жив колись дуже сумний король, який мав слугу - чо-ловіка напрочуд щасливого. У нього завжди був широкий усміх на устах.


-       Слуго, - спитав якось король, - у чому таємниця твоєї радости?


-       Нема у мене жодної таємниці. Просто не маю причи-ни бути сумним. Я щасливий, тому що можу тобі служи¬ти. Мешкаю з дружиною у будинку, який мені призначили. Маю їжу й одяг, а час від часу і кілька монет на пиво.


Король покликав наймудрішого зі своїх радників:


-       Я хочу розкрити таємницю щастя свого слуги.


-       Не можеш розкрити таємниці його щастя. Можеш хіба привласнити це щастя собі, якщо того бажаєш.


-Як?


-       Я введу твого слугу у коло дев’яноста дев’яти.


-       Що це означає?


-       Зроби так, як як кажу.


Дотримуючись вказівок радника, король приготував торбинку, у якій містилося 99 золотих монет, і дав її своє¬му слузі зі словами:


-       Цей скарб належить тобі. Користуйся ним, але ніко-му не кажи, від кого його отримав.


Слуга ніколи не бачив стільки грошей. Став їх захопле¬но перелічувати: 20, ЗО, 40, 50,60... 99! Розчарований, гля¬нув на стіл, шукаючи монету, якої бракувало.


-       Мене обікрали! - вигукнув він. - Мене обікрали!


І знову шукав на столі, на підлозі, у торбинці, поміж оде-жею, у кишенях, під ліжком...


Купка блискучих монет на столі нагадувала йому, що має 99 золотих монет. Тільки 99! «99 монет - то великі гроші, - думав він. - Але однієї монети мені таки бракує. 99 не є круглим числом. 100 - кругле число, а 99 - ні!»


Обличчя слуги вже не нагадувало того, яким було рані-ше. Чоло наморщене, риси втратили погідність. Коли при-мружував очі, його вуста викривлювалися у потворній гри-масі, показуючи зуби. Він-бо порахував, скільки мусив би працювати, аби заробити соту монету. Змусив би до праці ще й свою дружину і дітей. Може, десять, дванадцять ро¬ків - але здобуде її!


Слуга увійшов до кола дев’яноста дев’яти!


Невдовзі король його звільнив. Не бажав-бо мати коло себе слугу, який завжди був у поганому настрої.


А якби ми здали собі справу, що отих наших 99 монет становить 100% скарбу? І що нічого нам не бракує, ніхто нічого від нас не забрав? Число 100 не є «круглішим» від 99. Це лише пастка, морквина, яку помістили нам перед но¬сом, аби нас затуманити. Щоб наказати нам, змученим, у поганому настрої, нещасним, збайдужілим, - тягну¬ти віз. Пастка, щоб ми ніколи не переставали тягнути. Скільки речей змінилося би, якби ми могли тішитися скарбами, якими володіємо!



ПУСТЕЛЬНИКИ


Поблизу джерела мешкало багато пустельників. Кожен із них збудував собі свою хатину і проводив усі дні у гли-бокій тиші, у роздумах і молитвах. Кожен у зосередженні взивав до Божої присутности.


Бог хотів їх навідати, проте Йому не вдалося знайти до-роги. Посеред пустелі бачив лише окремі точки, віддалені одна від одної.


Якось у певній потребі один пустельник подався до ін-шого. На землі залишився слід від кроків. Той інший пус-тельник також відповів візитом - і слід поглибився. Так само й решта пустельників стали відвідувати один одного.


Це траплялося щораз частіше.


Одного дня Бог, якого завжди взивали добрі пустельни-ки, з висоти уздрів цілу павутину стежок, які лучили їхні хатини. Дуже задоволений, Він сказав: «Так! Тепер маю вже позначену дорогу, тепер можу їх навідати».


Просив я Бога, щоб забрав від мене мою гордість - і Бог сказав: «Ні». Сказав, що це не Йому належить позбавити мене гордости, а що це я повинен від неї відмовитися.


Просив я Бога, щоб зцілив мого сина-інваліда - але Бог відповів: «Ні!». Сказав, що тіло є чимось тимчасовим.


Просив я Бога, щоб дарував мені терпіння - а Бог від¬казав: «Ні!». Сказав, що терпіння є плодом страждання. Що не вділить мені його, що сам мушу його здобути.


Просив я Бога, аби дарував мені щастя - і Бог відповів: «Ні». Сказав, обдарує мене своїми дарами. Досягти щас¬тя-це моє завдання.


Просив я Бога, щоб позбавив мене болю - і Бог відпо¬вів: «Ні». Сказав, що страждання віддаляє нас від суєти цього світу і наближає до Нього.


Просив я Бога, аби Він подбав про розвиток мого ду¬ха - і Бог відказав: «Ні!». Сказав, що я мушу зростати сам і що Він належно прищепить мене, аби я міг приноси¬ти плоди.


Спитав я Бога, чи Він мене любить - і Бог відповів: «Так!». Він дав свого єдиного Сина, який віддав життя за мене, і сказав, що піду до неба, бо вірую.


Попросив я Бога, аби допоміг любити інших так, як Він любить мене - і Бог сказав: «Нарешті ти зрозумів!»



ВСЕ



В один день малий кульгавий Леонардо (якого звали Лео) і Томазо опинилися у дитячому будинку. Працівниці ставилися до них дуже добре, а діти з початкової школи, до якої ті ходили - не надто. Діти часто виявляли жорсто¬кість у стосунку до несміливого Лео, але Томазо вмів за¬ступитися, оскільки був хлопцем сильним і розумним. Він був найліпшим учнем у класі і найспритнішим хлопцем на подвір’ї. Томазо допомагав бідному Лео і завжди залишався поруч із ним. Заспокоював його, коли той боявся, чекав на нього, коли той гуляв, бавився з ним, старався, аби друг не переймався своїм каліцтвом, веселив його, розповідаючи різні потішні історії.


До дитячого будинку часто приходили подружні пари, знайомилися з дітьми, брали їх на прогулянку, думаючи про можливість усиновлення. Ніхто не цікавився калікою Лео, а Томазо завжди вигадував якусь причину, аби не йти на прогулянку разом із гістьми. Він двічі вчинив так із док-тором Туріні і його дружиною Анною.


Одного разу у неділю д-р Туріні покликав Томазо і гля-нув йому просто в очі.


-       Ти розумний хлопчик. Хочеш жити у нас? Поки що ти був би тільки під нашою опікою, але згодом ми прийня-ли б тебе як сина. Що скажеш?


Томазо відібрало мову. Мати тата і маму, як усі...


-       О, та-ак, - прошепотів він.


Та раптом радість зникла з його очей. Якщо він піде, то хто опікуватиметься малим кульгавим Лео?


-       Я... дуже дякую, - сказав він, - але не можу піти до вас!


І втік, аби доктор не помітив його сліз.


Трохи згодом доктор і працівники дитбудинку розшу-кали його. Томазо саме допомагав Лео взути спеціяльне ортопедичне взуття. Доктор глянув на нього:


-       То через нього ти не хотів стати нашим сином?


-       Я... я - це все, що у нього є... - відповіла дитина.


Напевно існує хтось, для кого ти є «усім, що у нього є».



АЛХІМІК-РОЗЗЯВА


Жив колись алхімік, котрий усеньке своє життя при-святив пошукам філософського каменя, рідкісного магіч-ного каменя, що має силу перетворювати залізні предмети у золото. «Я досліджу усі каміння на землі, один за одним. І так знайду філософський камінь», - думав він.


Спершу це видавалося простим. Алхімік обв’язався за-лізним ланцюгом і торкався до нього кожним знайденим каменем. Він усе мандрував, а коли тільки помічав якийсь камінь - брав його і торкався ланцюга. Той жест став усім його життям.


Минуло літо. Алхімік, з розмаяним волоссям, вкритим курявою, схудлий, зі зціпленими вустами, немов зачинені двері до його серця, знай, ходив у пошуках магічного ка-меня. Усі дивилися на нього немов на божевільного.


Одного дня якийсь хлопчина зі села підійшов до нього і спитав: «Скажи мені, де ти знайшов отой золотий ланцюг, яким ото підперезався?»


Алхімік затремтів: ланцюг, колись залізний, тепер справ¬ді став золотим і блищав, обвиваючи його пояс. Це не був сон - але коли настала ця зміна? Алхімік із силою ударив себе по чолі. Де ж бо він досягнув своєї мети?


Він настільки звик збирати каміння, торкатися ним лан¬цюга, а потім їх викидати, навіть не дивлячись, чи щось змінилося. Так бідний алхімік знайшов філософський ка-мінь - і втратив його!


Заходило сонце, небо золотилося. Алхімік повертався назад тією самою дорогою, аби взятися за пошуки від по-чатку. Однак його тіло вже згорбилося і не мало сил. Сер¬це було змучене, а він сам нагадував дерево, позбавлене коріння.


«Тільки тепер, коли вмираю, здаю собі справу, що мої руки - порожні...


Я жив, проте не жив... Думав тільки про себе!


Але чому певні речі розумієш щойно тоді, коли вже нема часу, аби їх здійснити?..»


Вмирущий у шпиталі, який мав 68 років



БЕЗ ВИПРАВДАННЯ


Якоїсь неділі на брамі церкви вивісили таке оголошення: «Аби всі могли прийти до церкви, у найближчий тиждень ми організовуємо “особливу неділю без виправдань”. У за- христії розмістимо ліжка для всіх, котрі твердять, що неді¬ля є єдиним днем тижня, коли вони можуть виспатися.


Буде приготовано спеціяльний сектор м’яких фотелів для тих, котрі вважають, що церковні лави незручні. Тим, у кого очі надто стомлені після ночі, проведеної перед те-левізором, запропонуємо відповідні краплі для очей.


Всі, котрі кажуть: “Коли піду до церкви, на голову ме¬ні може звалитися дах”, - отримають металеві каски. Осо¬бам, котрі стверджують, що у церкві надто холодно, забез¬печимо м’які пледи, а тим, котрі вважають, що у церкві занадто гаряче, видамо вентилятори. Для тих, котрі ба¬жають провести класифікацію осіб, які “весь час ходять до церкви, але поводяться гірше за інших”, будуть також картки паперу.


Родичів і друзів господинь, котрі не можуть одночасно прийти до церкви і приготувати обід, буде покликано на допомогу.


Усім, кого турбує необхідність складання пожертви, роздадуть відзнаки з написом: “Я вже дав”.


В одній наві розмістять дерева і квіти для тих, котрі шу-кають Бога у природі.


Лікарі займуться особами, які хворіють лише у неділю. Забезпечимо слухові апарати тим, котрі не чують пропові¬ді, і спеціальні затички для тих, яким занадто голосно.


Церква завжди буде оздоблена вифлеємськими зірка¬ми і великодніми крашанками, для тих, хто любить лише такі прикраси».


«Отож і однієї години не спромоглися чувати зо Мною? Чувайте і моліться, щоб не ввійшли у спокусу, бо дух ба¬дьорий, але тіло немічне» (Мт. 26, 40-41).


Сьогодні чування з Ісусом стало покаранням у вигляді примусової праці. Бог дарує нам вічність. Ми неохоче від¬даємо Йому кілька хвилин.



ЗОЛОТІ РОКИ


Вони побралися п’ятдесят років тому. Одного дня сиділи на залізничній станції в очікуванні потяга. На лавці сиділо двійко закоханих.


Старенькі мовчки спостерігали за молодою парою. Хло-пець ніжно обіймав дівчину і пристрасно цілував її.


У жінки заблищало в очах, вона торкнула чоловіка за руку і прошепотіла: «Ти також міг би це зробити!»


Чоловік обурено глянув на неї: «Що? Я ж зовсім її не знаю!»


Незмірний, страшний смуток бринить у словах: «Він/ вона більше не цілує мене...»


«Мешкаючи разом з моїми батьками, я думала, що їхнє кохання ніколи не вмре.


Я уявляла собі, що воно як велике дерево, готове про-тистояти будь-якій бурі, а насамперед часові. Тимчасом помітила, що це не так, оскільки велике дерево також може поволі погубити своє гілляччя і всохнути.


Мені розповідали, що велике кохання - немов дерево. Воно не вмирає від одного пориву вітру чи коли буває за¬мало води.


Воно вмирає, коли дозволяєш, аби кохання вмерло все¬редині, як це трапилося з моїми батьками».


Дванадцятилітня дівчинка


Шипень



ІЛШ2НА


НАЙУБОГІШИЙ


Колись давно існувало село, в якому всі мешканці були вбогі. Зима у тих краях дуже сувора, і всі непокоїлися за вбогого дідуся: не мав у що вбратися, ходив у лахмітті. По-требував теплого светра. Та ніхто у цьому селі не мав двох светрів і також ніхто не мав грошей, щоби допомогти ста-ренькому.


Нарешті одна жінка запропонувала:


«Якщо кожен з мешканців села витягне зі свого светра одну вовняну нитку, зберемо достатньо вовни для того, щоби сплести з неї светр, який подаруємо старенькому. І ніхто не постраждає!»


Усі згодились. Кожен приніс по вовняній нитці. Усі нит¬ки зв’язали і зробили з них клубки. Одна добра жінка тру¬дилася багато днів і сплела гарний кольоровий светр.


На початку зими всі разом занесли його вбогому старо-му чоловікові.


Старенький зі сльозами на очах прийняв дарунок. Отож у цю морозну зиму ніхто з мешканців не мерз. Убогий ді¬дусь, безперечно, був убраний найелегантніше.


Любов - єдиний скарб, який після поділу збільшується!



СРІБЛЯСТІ КУРІПКИ


Величенька зграйка сріблястих Куріпок поселилась на узліссі. Один мисливець помітив їх і поставив сіть. Потра-пивши у неї, Куріпки вже не могли вибратись.


Одна стара мудра Куріпка зібрала приятельок, яким по¬щастило уникнути сіті, і взялася повчати їх, як уберегтися від погибелі.


-       Мої сестри, - сказала, - вважайте! Ви бачили, як падає мисливська сіть на галявину. Якщо, на нещастя, опинитеся в ній, маєте просунути голівку у вічко сіті і щосили маха¬ти крильми. Так зможете підняти сіть у повітря і скинути її на найближче дерево.


Наступного дня багато Куріпок потрапило у сіть мис-ливця. Згадали пораду старенької приятельки, просунули голівки у вічка сіті й почали щодуху махати крильцями. Сіть здійнялась разом із ними над кроною бука.


Там її скинули. Мисливець незабаром знайшов сіть.


Через кілька днів Куріпки порпались на галявині у по¬шуках хробаків і м’яких бруньок. Зненацька накрила їх мисливська сіть.


-       Послухайте, сестри, - мовила одна з них, - знаємо, що треба зробити, аби звільнитися. Просуньмо голівки у вічка сіті, а потім за моїм сигналом почнімо махати крилами всі разом. Готові? Раз, два, три...


-       Не розумію, чому ти маєш нам наказувати! - різко обірвала її інша Куріпка. - Я сильніша. Я маю наказувати!


-       Що?! - заверещала третя. - Я найстарша!


-       Хто ви такі? - буркнула четверта. - Не маю наймен¬шого бажання вас слухати!


-       Я досвідченіша, - ствердила перша. - Це я буду нака¬зувати! Увага! За моїм сигналом: раз, два, три!..


-       Це я маю подавати сигнали!


-       Ні, я! Інакше відчуєте, якого маю гострого дзьоба!


-       Спробуй, якщо стане духу, товстухо!


-       Прошу, послухайте мене! - благала перша. - Мисли¬вець от-от надійде. На «три» починайте махати крилами: раз, два, три!


Однак Куріпки нічого більше не чули. Аж пір’я леті¬ло - так билися дзьобами, ніжками, голівками, здійнявши галас. Це привернуло увагу мисливця - він радо повкидав Куріпок у мішок, у якому вони й далі билися та ображали одна одну.


Лише згода врятує світ!


5 липня


РОЗП’ЯТТЯ


У старій церкві дуже високо висіло величезне срібне розп’яття. Дві особливості вирізняли його. Перша - це тер-новий вінець на голові Ісуса: був із золота, викладений ко-штовними рубінами.


Друга особливість - права рука Ісуса: не була прибита до хреста, а дещо відхилена вперед.


Одна історія пояснює причину цього.


Якось уночі злодій, що не боявся висоти, замислив украсти чудовий золотий вінець з рубінами. Спустився на мотузку з вікна на даху і дістався до розп’яття.


Проте терновий вінець був міцно прикріплений. Злодій мав лише ніж, щоби відірвати його. Устромив лезо під ві-нець і щосили почав його підважувати. Повторював спроби раз у раз, пітніючи і важко дихаючи. Лезо зламалося, а мо¬тузка через надмірний натяг обірвалася...


Злодій загинув би, упавши додолу, але рука на розп’ятті ворухнулась і втримала його від падіння.


Уранці служителі храму знайшли його там, угорі, ці-лого й неушкодженого. Тримав його розіп’ятий Ісус міцно і з любов’ю.


«Бувши з ними у світі... я їх стеріг, і ніхто з них не пропав» (Йо. 17,12).


4МІША


СЛУХАЙ


Одного юнака, якого приятель запросив на своє весілля, здивувало, як багато осіб вітало молодят.


Зауважив, що гості й родичі молодих вітали одне одного механічно, навіть не слухаючи сказане.


Став у чергу, а коли опинився перед одним із родичів, мовив спокійно, з усмішкою:


-       Нині померла моя дружина.


У відповідь почув:


-       Дуже вам дякую!


Повторив те саме іншому родичу, а той відповів йому:


-       Щиро дякую!


Нарешті сказав те саме молодятам.


Цього разу відповідь була такою:


-       Дякуємо! Тепер твоя черга, друже!


Давній біблійний вислів справджується нині поміж людьми: «Мають очі', та не бачать, мають вуха, та не чують».


Треба жити так, як підказує наша природа: уста мо¬жуть закриватися, але вуха - ніколи!


Длитл


СПІЗНЕНИЙ МЕСІЯ


В одній єврейській спільноті, яка дуже старанно вико-нувала всі приписи закону, було оголошено, що в урочисту суботню ніч прийде Месія. Він мав розпочати свою місію саме у їхній спільноті.


Зібралися всі.


Жінки приготували вечерю, дотримуючись усіх тради-цій і правил, чоловіки довго готували музичний супровід, спів і танці. Знали, що тієї ночі нарешті прийде Месія. Уро¬чистість розпочалася...


Опівніч: незабаром Його побачать!


Перша година ночі: Його прихід вже наближався.


Друга година: серця билися щораз сильніше.


Третя година: втома почала даватися взнаки.


Четверта година: дехто почав втрачати надію.


П’ята година: всі позіхали й дрімали. Месія не йшов...


У полудень Месія нарешті постукав у двері. Заходячи, лагідно мовив: «Пробачте мені, але я зустрів заплакану ди¬тину і затримався, щоб її втішити».


Доки є заплакані діти, Месія не прийде.


байт я


ЧОМУ КРИЧИМО?


Одного разу вчитель спитав своїх учнів:


-       Чому розгнівані люди кричать?


-       Кричать, бо втрачають терпіння, - відповів один з учнів.


-       Але чому кричать до тих, хто поруч? - знову спитав учитель.


-       Кричать, бо хочуть, щоб їх почули, - пролунала від¬повідь.


Учитель спитав:


-       Отже, неможливо спокійно розмовляти?


Було чимало інших відповідей, але жодна не задоволь-нила вчителя.


Тоді він сказав:


-       Знаєте, чому розгнівана людина кричить на інших? Отож, коли двоє сваряться, їхні серця дуже віддаляються одне від одного. Щоби здолати ту віддаль, треба кричати - тоді тебе почують. Що більше люди розгнівані, то голосні¬ше змушені кричати, аби почути одне одного. А що буває, коли двоє закохані? Вони не кричать, а шепочуть. Чому? Бо їхні серця дуже близько. Віддаль між ними така маленька, що їхні серця розмовляють пошепки. А коли любов дуже сильна, не потрібен навіть шепіт - достатньо лише погляду, їхні серця дуже добре розуміють одне одного. Так буває, коли двоє людей закохані.


Наостанку вчитель додав:


-       Якщо сперечаєтесь, не дозволяйте вашим серцям від¬далятися, не кажіть слів, які б іще більше їх віддалили. Від¬даль може стати такою великою, що серця вже ніколи не знайдуть зворотної дороги.


Є надійний спосіб, за допомогою якого можна припини¬ти сварку: сваріться, міцно обіймаючись!


7литл


НЕБО ЗА БАЛИ


Одна добра християнка опинилась перед дверима до Неба. Була стривожена. Святий Петро ласкаво прийняв її, але мовив: «Щоби ввійти до Раю, треба набрати сто балів».


Жінка почала перелічувати: «Я була вірною дружиною ціле життя. Намагалась виховати по-християнськи сво¬їх дітей. Не вповні вдалося це мені, але я зробила все, що змогла. Упродовж 22 років була катехиткою. Працювала на користь місії, допомагала благодійній організації. Завжди намагалась добре ставитись до всіх, з ким мала справу - особливо до священика і моїх сусідів...».


Коли зупинилась, щоб перевести подих, святий Петро сказав їй: «Маєш два з половиною бали».


Для жінки це було тяжким ударом.


Тоді знову взялася перелічувати: «Опікувалась своїми старими батьками, пробачала сестрі, яка сварилась зі мною за спадщину. Ніколи не пропустила недільну Службу Божу, за винятком днів, коли народжувала дітей. Брала участь у богослужіннях і реколекціях під час Великого посту... Щодня молилася...»


Святий Петро сказав їй: «Маєш три бали».


Жінка впала у відчай. Як зможе набрати 100 потрібних балів? Перелічила вже найважливіше. Важко буде знайти ще щось. Плачучи, тремтячим голосом сказала: «Якщо так, то можу лише покладатися на Боже милосердя!»


«Оце сто балів!» - вигукнув святий Петро.


«Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи...


Бо як високо небо над землею, така велика Його милість над тими, що Його бояться...


Як батько милосердиться над синами, так милосердиться Господь над тими, що Його бояться.


Він знає, з чого ми зліплені,


Він пам ’ятає, що ми - порох...»


Пс. 103


З лит$і


ЗАПИТАННЯ


Знаний філософ щодня намагався збагнути сенс життя. Присвятив розгадуванню цієї загадки найкращі літа свого життя. Радився зі славетними мудрецями людства, та не знайшов жодної задовільної відповіді.


Одного вечора відпочивав у своєму саду. Узяв на руки п’ятирічну донечку, яка весело гралася, і спитав її: «Доню, для чого ти живеш на цій землі?»


Дівчинка відповіла, усміхаючись: «Щоби тебе любити, татку!»


Треба було б видати важливий документ:


«Життя належить усім,


Дане безплатно,


Дароване з любов ’ю.


Є головним даром: любов існує повсюдно,


Обіймає кожного, триває довше за життя».


9 липня


ДУЖЕ ПРОСТО


Один чоловік не міг спати, бо діймав його якийсь жах. Щойно лягав, здавалося йому, що якесь страховисько во-рушиться під ліжком. Просиджував ніч, прислухаючись, паралізований страхом.


Лікар спробував промовити до його здорового глузду. Приписав сильне снодійне. Проте жах не полишав чоловіка.


«Нині вночі якесь чудовисько, спрагле крові, ховалося під моїм ліжком!»


Відомий професор порадив йому курс голкотерапії та дороге гомеопатичне лікування.


Усе марно. Муки не припинялися.


Привели його до відомого психоаналітика, який призна¬чив 20 сеансів найефективнішого гіпнозу.


Почалося лікування. Після двох візитів пацієнт більше не прийшов до психоаналітика.


Що трапилось? Чи можливо, щоб допомогли лише два сеанси?


Професор відшукав пацієнта і спитав про здоров’я.


Чоловік спокійно відповів: «Одного вечора, коли муки стали нестерпними, я розповів про це священикові. Вислу-хавши мене, він порадив відпиляти ніжки ліжка, тоді ма-трац лежатиме на підлозі. Я так вчинив і повернув собі сон і спокій».


Одна старенька згорблена жінка, спираючись на ціпок, ввійшла, кульгаючи, у кабінет лікаря. Через п'ять хвилин вийшла швидким кроком і випростана.


Юнак, що сидів у приймальні, запитав здивовано: «Що зробив лікар? Результат дивовижний!»


Жінка відповіла: «Дав мені довший ціпок».


10 липня


ЦАРИЦЯ


Коли помер цар, молодий принц, дещо непокоячись, го-тувався зайняти його місце. Мудрий старий вихователь ска¬зав юнакові: «Тобі потрібна допомога. Перш ніж вступити на престол, обери собі майбутню дружину, але вважай: це має бути дівчина, котрій можеш повністю довіряти. Запро¬си всіх дівчат, які прагнуть стати царицею. Я поясню тобі, як знайти гідну».


Наймолодша з посудомийок на царській кухні була та-ємно закохана у принца. Вирішила теж зголоситися.


«Знаю, що ніколи не виберуть мене, але це буде єдина нагода опинитися поруч із принцом, принаймні на мить, і від цього буду щасливою», - подумала.


У призначений час усі найвродливіші дівчата у чудових сукнях і найкоштовніших прикрасах прибули до палацу.


У присутності всього двору принц повідомив їм, у чому полягатиме змагання: «Кожній з вас дам по одній насінині. Та, котра виплекає з неї найкращу квітку за шість місяців, стане царицею».


Дочекавшись свої черги, дівчина-посудомийка взяла на¬сінину, маленьке темне зернятко, віднесла його додому, за¬горнувши в хустинку. Поклала його у горщик, наповнений вологою землею. Не була вправним садівником, але догля¬дала свою рослинку дуже старанно і з великою любов’ю. Щоранку з тривогою вдивлялась у темну землю, з котрої мала з’явитися квітка.


Минуло шість місяців, але в її горщику нічого не виросло.


Настав вирішальний день. Прийшовши до палацу зі сво¬їм горщиком, у якому була лише земля, побачила, що всі інші дівчата досягай чудових результатів. Принц розглядав усі горщики дуже уважно. Підійшов до кожної. Квіти були чудові. Глянув також на посудомийну, яка боялася підвести очі і мало не ховала свій горщик без квітки.


Оглянувши всі горщики, принц став посередині та ого-лосив результат конкурсу: «Новою царицею, моєю дружи-ною, буде ось ця дівчина!»


У тиші було чути удари сердець. Не вагаючись, принц узяв за руку молоденьку посудомийну.


Потім пояснив причину такого вибору.


«Лише ця дівчина виростила квітку чесности і тому гідна стати царицею! Усі насінини, які я вам дав, були пофарбо¬ваними шматочками деревини, тому аж ніяк з них не могла вирости квітка!»


Звичайноу це лише казка. Нині важко було б знайти ца¬рицю., Усі ми забули, як вирощувати квіти чесности.


Іілитл


НЕПОТРІБНИЙ ШНУРОЧОК


Був собі колись бавовняний шнурочок, який почувався непотрібним. «Я надто слабкий, щоб бути шнуром, - скар-жився. - Я недостатньо гарний, щоб мене використати для створення гобелена чи навіть для гаптування. Ах! Якби я був золотою ниткою... оздобив би одяг архиєпископа. Я невдаха! Нікому я не потрібен. Нікому не подобаюсь, на-віть самому собі!»


Зіщулившись на кріслі, слухав сумну музику і постійно почувався самотнім.


Одного дня почула його грудочка воску і сказала: «Не впадай у відчай, малий бавовняний шнурочку. Маю ідею: зробімо щось разом! Звісно, не можемо стати великою сві-чею, яку поставлять на вівтарі або в залі. Ти надто корот-кий, а я важу замало. Однак можемо стати свічечкою, що подарує трішки тепла й світла. Краще освітлювати й обі-грівати хоча б трохи, аніж бути в темряві та скиглити».


Бавовняний шнурочок охоче погодився.


У поєднанні з вощиною став свічечкою, котра світила в темряві і дарувала дрібку тепла. Почувався щасливим!


Хто знає, скільки бавовняних, надто коротких шну¬рочків є у світі. Вони мають знайти грудочку воску, щоби стати щасливими.


Шлипня


ДЗЕРКАЛО


На мальовничому екзотичному гамірному базарі в одно-му місті на Сході заможна американська туристка побачи-ла дивовижне дзеркало у срібній оправі.


Однак його ціна була високою, надто високою. Коли вони торгувалися, продавець сказав, що дзеркало має ча-рівну силу - у цілому світі такого немає.


Дивлячись у дзеркало, треба було легенько торкатися дзеркальної поверхні вказівним пальцем правої руки. Тоді поруч з відображенням людини у дзеркалі з’являвся напис, зрозумілий будь-якою мовою, який відкривав найглибшу правду про цю людину.


Була це єдина і надзвичайна нагода досягти успіху. Не можна було її втратити! Мати дзеркало, «яке каже правду про все і всіх», було напрочуд спокусливо!


Американка не стрималась і відразу перевірила його: по¬бачила своє чітке відображення і, водячи вказівним пальцем по поверхні, помітила внизу дзеркала напис англійською мовою: «Заможна жінка з Техасу, начинена грошима».


Відразу, вже не торгуючись, заплатила названу суму та квапливо забрала дзеркало. Належним чином його запаку¬вавши, відіслала літаком у Техас.


Заможна жінка була переконана, що завдяки цій покупці приверне до себе увагу можновладців міста.


Але дзеркало стало для неї причиною великих проблем.


Передусім утратила кількох своїх найкращих подруг. Спочатку розглядали себе у дзеркалі, жартуючи, але не-вдовзі з’явилися слова: «Поцупила в супермаркеті білиз-ну, яку має на собі» (слова стосувалися першої жінки), «На 11 років старша, аніж каже!» (про другу жінку), «Дуже заздрісна та обмовляє двох інших» (про третю жінку).


Присоромлені подруги хутко попрощалися. Потім у дзеркало подивився чоловік мільйонерки. З’явився напис: «Зраджує дружину». Посварилися, виникла потреба у по-слугах адвокатів.


Звичайно, пішов розголос тю цілому місту. Невдовзі ніхто вже не заходив до мільйонерки.


Ця східна річ спричинила порожнечу навколо жінки. Розчарована і розсерджена багатійка з Техасу одного разу розбила молотком дзеркало.


Перш ніж дзеркало розсипалося на уламки, з’явився великий напис, наче заповіт: «І ти також, немудра жінко, боїшся правди!»


Правда чинить нас вільними. Проте платити за це по¬трібно високу ціну.


13 лштл


ФІНІШ


Один чоловік по смерті добувся до Бога. Господь при-йняв його, радо усміхаючись, та водночас уважно дивився поза нього.


Усмішка Бога стала сумною. Запитав чоловіка:


«Але... ти прийшов сам?..»


Чоловік, його кінь і його пес ішли дорогою, коли в них влучила блискавка. Не знали, що ступили на останню стежку свого життя.


Вона вела вгору, сонце припікало, тому відчували спра¬гу. На повороті зауважили гарну мармурову браму перед золотистим майданом. Посередині майдану стояв фон¬тан з кришталевою водою.


Подорожній запитав сторожа біля входу:


-       Що то за місце?


-Це Небо.


-       О, як чудово, що ми дійшли до Неба, дуже хочемо пити!


Сторож вказав на фонтан:


-       Можеш туди підійти і напитися досхочу.


-       Мій кінь і мій пес теж хочуть пити.


-       Мені дуже прикро, - мовив сторож, - але сюди не можна входити з тваринами.


Подорожній дуже засмутився, бо відчував велику спра¬гу, але ніколи не зміг би напитися лише сам. Подякував сторожу, і всі рушили далі. Після довгої мандрівки через долину подорожній і звірі прийшли до старої брами. За нею виднілася стежка поміж деревами.


-       Доброго дня, - привітався подорожній зі сторо¬жем. - Я, мої кінь і пес дуже хочемо пити.


-       Джерело знайдете між каменями, - сказав сторож, показуючи дорогу. - Можете напитися досхочу.


Чоловік, кінь і пес підійшли до джерела і втамували спрагу.


Подорожній повернувся, подякував сторожу і спитав:


-       Як називається це місце?


-Це Небо.


-       Небо? Але сторож біля мармурової брами твердив, що там теж Небо!


-       Там немає Неба, там - пекло!


Подорожній заклопотано мовив:


-       Вам треба заборонити їм вживати вашу назву! Адже ця неправдива інформація, мабуть, спричиняє непорозу¬міння?


-       Аж ніяк. Насправді роблять нам велику послугу. Адже там залишаються всі ті, хто, не вагаючись, по¬лишає найкращих друзів.


365 КОРОТКИХ ІСТОРІЙ ДЛЯ ДУШІ •


ИлитіА


ІСТОРІЯ СВІТУ


Жила колись Мишка, яка мріяла стати царицею звірів. Наказала зробити для неї трон із хліба та корону з шоко¬ладної обгортки, а тоді оголосила: «Я - цариця звірів! Чо¬тириногі, двоногі, крилаті і повзучі - всі маєте мене слуха¬ти, поважати й приносити подарунки у день народження». Звістка швидко розійшлася, бо звірі полюбляють пліткува- ти. Першими прилетіли Бджоли, які хутко вклонилися ца¬риці, принісши трохи меду, і незадоволено гуділи: «Маємо так багато роботи, ще цього нам бракувало! Однак ми ви¬конали наказ, і нас зауважили!..»


Приходили також інші звірі, яким нічого було робити, і вшановували царицю.


Прийшов гарний рудий Лис, який, замість того, щоб вклонитися цариці, хитро посміхнувся і з’їв її разом із тро-ном. Потім наказав зробити йому гарний трон з дерева, різьблений Бобрами, й оголосив: «Тепер я цар!»


За кілька днів прийшла велика Тигриця з недовірливим поглядом. Нечутно наблизилась до Лиса-царя та, облуд¬но усміхнувшись, роздерла його. Відтак, блиснувши очи¬ма, сказала: «Тепер я цариця! Починайте приносити мені дари!»


Через деякий час, страшенно галасуючи, прибув до ца-риці велетенський Слон, який розтоптав її. Зруйнував та-кож трон. Потім протрубив зловісно: «Я цар! Усі мої під-дані нехай вшанують Слона Першого Чудового!» Наказав збудувати йому величезний трон з каменів.


Мешканці савани, дізнавшись, що Слон проголосив себе царем, напали на нього зі списами й мечами, четвертували та з’їли з солодкою картоплею. Відтак на трон посадили свого вождя.


Поморяни, почувши про це, прийшли, викрикуючи: «Ми сильніші! Це ми маємо царювати!» Люди з савани по-чали боронити свого царя. Під час битви багато загинуло, чимало поранено. Перемогли поморяни, а їхній ватажок став царем.


Мешканці пустелі, дикі й жорстокі, з’явилися майже відразу зі своїми верблюдами й довгими шаблями та пору-бали поморян.


На троні опинився новий ватажок. Царював він недовго. Мешканці міст об’єдналися й виступили проти царя пус¬телі. Цього разу битва була запеклою. Небагато лишилося живих. Посадили на троні якусь дитину і сказали: «Ти - цар!» Однак у цю мить перед троном з’явилася Мишка, і цар-дитина злякався та й утік, плачучи.


Мишка видряпалась на порожній трон, величаво всілася на ньому і мовила: «Я - цариця всіх звірів!»


Хоча стількох убито і пролито багато крові, все повто-рилося від початку.


Чи варто було?


Іулитл


СУМНА КАЗКА


Перший Посланець, який зійшов на землю, перебував на ній недовго. Щойно люди почули початок його Послання, почали кричати і, кидаючи каміння, примусили його піти.


Проте потім замислилися й відчули страх. Щоби задо-брити Небо, звели колону на ринку.


Небо поставилося з розумінням і замість покарати по-слало на землю другого Посланця. Його Послання було палке, але жорстке, безжальне. Другий Посланець казав правду.


Однак люди не хотіли чути правду. Схопили палиці й ви¬гнали другого Посланця.


Знову люди почали боятися небесної кари і, щоб за-гладити свою провину, звели на ринку другу колону. Ці дві колони накрили дахом, створивши мале святилище, щоби вшанувати Небо.


Прийшов третій Посланець. Говорив ще краще за друго¬го, лікував немічних, грався з дітьми, втішав старих. По¬яснював усім, чому хворі є нещасними, діти - наляканими, а старі - самотніми. Його слова доходили до сердець. Од¬нак люди не хотіли його більше слухати. Напали на третьо¬го Посланця з мечами й рушницями та й вигнали за мури міста.


Цього разу, коли почали шкодувати, були дуже переля-кані. Доєднали ще колони у святилищі і вибудували гар-ний фасад, оздоблений золотом і мармуром. Усередині по-розвішували ікони, поставили статуї та свічники з пала-ючими свічками. Так з’явився пречудовий храм. Назвали його Домом Неба. Люди запитували себе: «Що ще можемо зробити?»


Небо не зіслало кару, але люди незабаром побачили, що для утримання чудової будівлі потрібні великі кошти. За¬мкнули її й передали Управлінню історичних пам’яток та музеїв. Замовили відповідну рекламу в туристичних бюро. Приїхали іноземці у кольорових автобусах з фотоапарата¬ми. Щоби ввійти у Дім Неба, треба було придбати квиток. У такий спосіб з’явилися гроші на утримання споруди.


Четвертого Посланця з Неба не дочекалися. Не віднай-шов дорогу? Ніхто його не зауважив? А може, не мав гро-шей, щоб купити вхідний квиток?


Люди вміють перетворювати Євангеліє на казку, а святині - на туристичні об’єкти.


Ібмтнл


УСМІШКА


Жила колись усмішка, яка мандрувала світом. Це була щира, радісна, приязна усмішка. Була щаслива так, як може бути щаслива усмішка, і час від часу наспівувала.


Одного дня прийшла у містечко, в якому рух був особли¬во напружений, мешканці також не знали спокою. Усмішка чемно стояла біля переходу, чекаючи на зелене світло, коли раптом дві машини зіткнулися. Різко загальмували біля краю тротуару. Дверцята відчинилися, і з першої машини вибіг чоловік з грізним виглядом. Раптом усмішка з’явилась на його обличчі, і воно проясніло. Розгнівана жінка, яка ви¬йшла з другої машини, зціпивши зуби, здивовано зупини¬лась. Потім також усміхнулась.


-       Вибачте, то моя вина, - сказала.


-       Нічого, буває, - відповів чоловік. - Вип’ємо разом каву?


Усмішка продовжила свою мандрівку.


Викликала солодку усмішку у працівниці на пошті, а люди в черзі почали розмовляти приязно.


Промайнула по обличчю вчителя, і учні почали уважно його слухати.


Затрималась на обличчі професора в клініці, і хворі ста¬ли почувати себе краще.


Потім дійшла до керівника закладу, до касирки у супер¬маркеті, до чоловіка, котрий повертався додому, до двох хлопчаків, які ворогували між собою.


Увечері усмішка поїхала з містечка. Почувалася трохи втомленою, але містечко було щасливе.


Усмішка є світлом, яке проходить крізь вікно твого обличчя і каже людям, що твоє серце вдома.


Отож, усміхнися! Ще раз!


Показний і гарний плід, коли перестав усміхатися, пе-ретворився на сушену сливку!


17липня


ЯКЩО Б Я ЗНАВ РАНІШЕ


Одного дня Бог зайшов до Раю і, на велике здивування, побачив, що там є всі. Жодну душу не відіслано до пекла. Трохи Його це занепокоїло. Адже має обов’язок пильнува¬ти справедливість. Навіщо ж тоді пекло, якщо його не ви¬користовувати? Отож мовив до Архангела Гавриїла:


-       Поклич усіх перед мій престол і прочитай десять заповідей.


Покликали всіх. Гавриїл прочитав першу заповідь. Тоді Бог сказав:


-       Усі, хто згрішив проти цієї заповіді, негайно мають піти до пекла.


Кілька людей вийшли з натовпу й засмучено пішли до пекла. Так само було після прочитання другої заповіді... третьої... четвертої... п’ятої... За цей час присутніх у Раю відчутно поменшало. По тому, як була прочитана шоста заповідь, до пекла попрямували всі, за винятком товстого, старого і лисого пустельника.


Бог глянув на Гавриїла і спитав:


-       Це єдина душа, котра лишилася в Раю?


-       Так, - відповів Гавриїл.


-       Гаразд, - мовив Бог. - Але він тут начебто покинутий, правда? Скажи всім, аби повернулися!


Грубий, старий і лисий пустельник, почувши, що Бог усім простив, обурився і дорікнув Богові:


-       Це несправедливо! Якщо б я знав раніше...


Є один секрет щастя: люби те, що робиш.


18 иитл


ДУРНИЙ ВУХНАЛЬ


Одному кущеві надзвичайно поталанило на торгах: він продав увесь свій товар, а до порожніх саков поклав де-кілька злитків золота і срібла.


Він, чоловік обачний, хотів якнайшвидше вернутися до¬дому, тож не гаючись вирушив у дорогу.


Міцно прив’язав до сідла сакви, пришпорив коня і по-скакав. Близько полудня купець зробив зупинку в невели¬кому містечку.


Стаєнний слуга, який порав коня, зауважив небезпечну річ: «Пане, в підкові на правій передній нозі твого коня нема одного вухналя!»


«Дай мені святий спокій, - відказав купець, - залиши-лося шість верст. Гадаю, нічого тій підкові не станеться. Зараз я не маю часу».


Пополудні купець знову зупинився в якомусь заїзді й на¬казав дати своєму коневі оберемок вівса. Слуга, що працю¬вав у стайні, прийшов і сказав: «Пане, на правій передній нозі твого коня погано тримається підкова. Якщо хочеш, я можу її прикріпити».


«Дай мені святий спокій, - відповів купець, - за ті дві версти, що мені залишилися, нічого коневі не буде».


Умостився в сідлі й рушив далі. Скоро, однак, чоловік запримітив, що кінь усе частіше спотикається, а далі й при¬падати на ногу почав. Тривало це недовго. Врешті-решт кінь упав і зламав ногу. Купець розгубився, заметушився, врешті вирішив, що коня залишить, а сам піхотою піде да¬лі. Ніч застала його на лісовій дорозі. Тут на нього напали розбійники і пограбували до нитки. Нещасний, побитий, купець на світанку доплентався додому.


«Усе через той дурний вухналь!» - нарікав він.


Подружжя не зв'язати ланцюгами. Поєднати людей на довгі роки можна лише сотнями тонесеньких, майже непомітних ниточок. Але ми так сильно поспішаємо, що зазвичай і не помічаємо, як вони, одна по одній, рвуться,.


Спохоплюємося, коли зненацька стається трагедія,.


19 липня


НАВІЩО БІЖИШ?


Дивлячись у вікно, що виходило на ринок, учитель по-мітив одного свого учня. Це був Гайкель - він поспішав і виглядав дуже заклопотаним. Учитель гукнув його і за-просив до себе.


«Гайкелю, ти бачив, яке сьогодні було вранці небо?»


«Ні, учителю».


«А дорогу, Гайкелю? Чи бачив ти сьогодні вранці до-рогу?»


«Так, учителю».


«А тепер бачиш її?»


«Так, учителю, бачу».


«А скажи мені, що ти бачиш?»


«Вози з крамом, коней, повно людей... всі щось вигуку-ють, сперечаються, махають руками... Оце і все, що я бачу».


«Гайкелю, Гайкелю, - м’яко дорікнув учитель, - і через п’ятдесят, і через сто років буде ця дорога і буде подібний до цього ринок. Інші купці приїдуть на інших возах прода-вати і купувати. Але ні мене, ні тебе вже не буде. Тож ска-жи, Гайкелю, навіщо ти так поспішаєш, що навіть не маєш часу глянути на небо?»


Гайкелю, чи ти сьогодні вранці бачив небо?


§0 мита,


ПРОГРЕС


У непролазних лісах Амазонії в Південній Америці один білий чоловік шукав нафту. Він дуже поспішав. Перших два дні тубільці, яких він найняв носильниками, робили все, аби якнайліпше впоратися зі своїми дуже важкими обов’язками.


Але на третій день вони стали перед білим чоловіком без¬мовно й непорушно, з відсутніми виразами облич. Тубільці не в змозі були працювати далі - це було ясно як день.


Нетерпеливо поглядаючи на годинник та розмахуючи руками перед обличчям їхнього старшого, нафторозвідник дав зрозуміти, що треба якнайшвидше братися до роботи, бо час утікає.


«Це неможливо, - спокійно відповів чоловік. - Вони надто швидко бігли, і тепер чекають, щоб до них вернулися їхні душі».


Ідеалом нашого часу є швидкість - люди все роблять чимраз швидше. Але водночас щораз більше їх опановує втома, неспокій, невдоволення. А все тому, що душі зо¬сталися позаду і не можуть їх наздогнати.


Шлитя


МОЛИТВА


«Ісусе милий, Дитятко Боже, дякую Тобі, що Ти дав мені братика, хоча Ти знаєш, що я просив пса. Твій Мартин».


Андрійко мав лиш одну велику мрію: велосипед. Яскра¬во-жовтого кольору, з різними технічними новинками - він вразив Андрійка з першого погляду. Хлопець побачив його в місті на виставці і вже не міг забути: щоночі ба¬чив його уві сні, бачив п’ючи молоко і читаючи підручник з історії.


Але Андрійкова мама мала дуже багато видатків, вона ледве давала собі раду з рахунками за світло, газ, теле¬фон... Купити синові такий дорогий велосипед їй було не під силу. Андрійко розумів мамині проблеми, тому просив про цей подарунок самого Бога. До своїх щоденних моли¬тов він почав додавати одну фразу: «Не забудь про жов¬тий ровер. Амінь». Мама вслухалася в Андрійкову молит¬ву й сумно зітхала. Вона переживала, що Різдво цьогоріч буде для нього дуже сумне, адже Андрійко, ясна річ, не отримає велосипеда, і йому буде дуже прикро.


Настало Різдво. Андрійко, як і можна було передбачи¬ти, ніякого велосипеда не дістав.


Увечері, як звичайно, він вклякнув біля свого ліжка, щоб помолитися на ніч.


«Андрійку, - співчутливо промовила до нього мама, - я знаю, що тобі сумно, бо ти не одержав велосипеда. Але ти не ображаєшся на Господа Бога, що Він не відповів на твої молитви, правда?»


Андрійко серйозно подивився на маму.


«Звичайно, що ні, мамо. Бо Господь відповів на мої мо¬литви. Він сказав: “Ні”».


липня


ПРОБЛЕМА


Один порядний юдей прибіг до свого равина і почав ле-ментувати:


«Раві, сталася страпша річ. Мій син хоче оженитися з християнкою!»


«Твій син? - запитав равин. - Що тоді казати мені? По-думай, я - голова спільноти, всі беруть за взірець мене і мою сім’ю. Уяви собі, що мій син також хоче оженитися з християнкою і охреститися».


Порядний юдей збентежився, на мить задумався і запи¬тав: «Усі приходять до тебе зі своїми проблемами, а ти що робиш, коли маєш велику проблему? До кого звертаєшся?»


«А до кого ж мені звертатися? Звичайно, до Бога».


«І що тобі відповів Бог?»


«Він сказав: “Що такого з твоїм сином?... Ти подивися на Мого!”»


Таїнство Воплочення можна окреслити дуже корот¬ко. Бог каже: «Я теж...»


^ липня


ЛЕГЕНДА


Акі Ґагук, доки не зістарівся, був могутнім вождем. Те-пер це вже одутлий сивий чоловік, у якого тремтить тіло, а лице пооране зморшками.


Сини його давно вже стали дорослими, оженилися і піш¬ли від нього. Вони лишили батька і не бажали піклуватися про нього. Коли Акі Ґагук уже не зміг ходити, сини стали приносити йому свої недоїдки. їм не подобалося, що батько все старіє і старіє, а помирати не збирається.


Акі Ґагук був дуже прив’язаний до життя. Він проводив дні, сидячи на великому камені на березі річки. Медитував, величаво похитуючи головою у яскравому світлі сонця. Живлюща вода лікувала його страждання і його хвороби.


А час ішов.


Багато років просидів так старий на березі річки. Сини зовсім перестали його відвідувати, а онуки, прибігаючи по-бавитися на березі річки, кидали в нього камінням.


Проте Акі Ґагук не ображався на них. Його тіло з часом знову почало тужавіти, зморшки розгладилися, шкіра за-тверділа й почала блищати. Руки й ноги, хоч і сухорляві, зміцніли, набрали м’язів і сили. Голова звузилася від по-стійного лежання на камені. Очі Акі Ґагука постійно вигля¬дали синів і від цього зовсім повилазили з орбіт. Його щоки видовжилися, а зуби знову стали гострими.


Сини занепокоїлися такою зміною батькового виду і ви-рішили забрати його додому.


«Пізно, - відповів старий. - Ви не мали милосердя до мене, коли я був немічним і тремтів від старости. Тепер я зовсім не той, ким був раніше, і більше не член вашої сім’ї. Я поселюся в ріці, і мої кревні від самого лиш вашого виду перетворюватимуться на лютих звірів і роздиратимуть на шматки людські тіла. Я не заборонятиму їм - нехай вони пожирають вас і ваших дітей».


Так промовив до них Акі Ґагук на березі, розігрітому сонцем. Акі Ґагук - старий, якого ніхто не любив, одягнув на себе панцир, аби вже ніколи не страждати від байдужос¬те своїх синів, що не помічали в ньому людини.


Так народився крокодил.


«Жорстокість старих вигострює зуби молодим. Жор-стокість молодих перетворює старих на крокодилів».


Прислів ’я


ШмтнА


ПРИСЯГА


Один китайський імператор урочисто присягнув: «Я позбудуся всіх своїх ворогів - жодного не буде у моїй державі!»


Через якийсь час піддані побачили, як він прогулюється в імператорському парку зі своїми ворогами, беручи їх за руки, сміючись і жартуючи.


«Хіба ти не обіцяв, що позбудешся ворогів? - запитав один із придворних.


«А чи ж я їх не позбувся? - відповів імператор. - Я зро-бив з них друзів!»


Один чоловік вирішив упорядкувати землю перед своїм домом. Він захотів посіяти газон. Чоловік посвячував цій роботі весь свій вільний час. Та коли його мрія була вже близька до здійснення, раптом, однієї весни, він побачив, що з-під трави пробилися жовті квіти кульбаби. Чоловік кинувся їх виполювати. Але наступного дня виткнулися ще дві квітки.


«Треба купити якийсь сильний засіб від бур’янів, інак¬ше нічого з цими кульбабами не вдієш».


З того часу його життя перетворилося в запеклу бо¬ротьбу з нестерпними жовтими квітками, але з кожною весною їх ставало все більше і більше.


«Що мені робити?» - у відчаї запитав він дружину.


«Чому б тобі не спробувати їх полюбити?» - спокійно відповіла та.


Він постарався, і невдовзі уже бачив у цих чудових квітках дотик руки великого Митця на смарагдовій зе¬лені трави.


Відтоді чоловік уже був щасливий.



Як багато людей нас дратує! Чому б не спробувати їх полюбити?


ОПУДАЛО


Один маленький щиглик мав прострелене крило. Деякий час він перебивався тим, що порпався у землі і знаходив там їжу. Але скоро настала люта зима.


Одного морозного ранку, вишукуючи у землі щось їс-тівного, щиглик побачив на полі опудало. Це був доволі вишуканий пан, який у цілій околиці славився своєю ве-ликою любов’ю до сорок, ворон та інших птахів.


Його солом’яне тіло було вбране в старий парадний кос-тюм, великий оранжевий гарбуз правив за голову, кукуру-дзяні зерна - за зуби, ніс був морквяний, а очі - горіхові.


«Що з тобою, щиглику?» - як завжди, люб’язно запита-ло опудало.


«Нічого доброго, - зітхнув щиглик. - Я страшенно мерз-ну і не маю де сховатися, а про харч уже й не кажу. Весни, певно, мені не дочекати».


«Не журися. Заховайся під мій піджак. Там суха і тепла солома».


Так завдяки солом’яному серцю опудала щиглик знову мав дім. Залишилася проблема з кормом. Щигликові все важче було знаходити якесь насіння чи ягоди. Одного дня, коли все було покрите білим вельоном інею, а морозне по-вітря аж тремтіло, опудало обізвалося до щиглика ніжним голосом: «Щиглику, подзьобав би ти моїх зубів, - це пре-смачні кукурудзяні зерна».


«Але ж тоді ти станеш щербатим».


«Пусте, принаймні всі будуть думати, що я дуже мудрий».


Так опудало залишилося без зубів. Але воно було дуже щасливе, що зберегло життя свого маленького приятеля. Опудало усміхалося йому своїми горіховими очима.


За кілька днів прийшла черга на морквяний ніс.


«З’їж його. Ти навіть не уявляєш, скільки у моркві ві-тамінів», - промовило до щиглика опудало.


А ще трохи згодом така ж доля спіткала і горіхові очі.


«Не переживай за мене, мій щиглику, твої розповіді за-мінять мені очі», - сказало воно.


Врешті-решт опудало віддало щигликові свою гарбузо¬ву голову.


Коли настала весна, з опудала вже нічого не залишило-ся, але був живий щиглик, і в нього було достатньо сили, щоб злетіти в небесну блакить.


«Якже вони їли, Ісус узяв хліб, поблагословив, розламав і дав учням, кажучи: “Беріть, їжте, це моє тіло”».


Мт 26, 26


§6 міанА


ЛУК


Одного дня святий авва Антоній розмовляв з юнаками, які вирішили провадити пустельницьке життя. Мисли-вець, що полював у тих місцях, помітивши їх, шанобливо наблизився.


Авва Антоній, оточений учнями, весело сміявся і жес-тикулював. Розчарований таким видовищем, мисливець за¬жадав, щоб вони перестали сміятися, бо полохають йому звірів.


Авва Антоній спокійно промовив до нього: «Вклади стрілу до лука і стріляй».


Мисливець зробив це.


«Тепер вчини те саме з другою стрілою, третьою і так далі...» - сказав святий.


Мисливець запротестував: «Якщо я буду стільки разів натягувати свій лук, він зламається!»


Святий усміхнувся і промовив: «Так і в духовному жит-ті. Хто йде Божою дорогою, мусить мати багато сили. Але якщо трудитися понад міру, то користі з того не буде. Тому час від часу пригадуймо собі, що сьомого дня відпочивав навіть Бог».


Подумай сьогодні про свій лук. Але перш ніж про лук, подумай про сьомий день.


37литл


ДВОЄ, ЩО БАЧИЛИ ГОСПОДА БОГА


В одному полінезійському селі жило двоє чоловіків, що були запеклими ворогами. Сварки між ними вибухали з будь-якого приводу. їхнє життя стало нестерпним. І не тільки їхнє, але й цілого села.


Якось старійшини покликали одного з них і сказали: «Єдине, що може допомогти тобі припинити робити те, що ти робиш, - це зустріч з Богом».


«Добре, але де я можу Його зустріти?»


«Нема нічого простішого. Досить лише вилізти на висо-ку гору, і звідти вже Його побачиш».


Чоловік не гаючись вирушив на зустріч з Богом.


По кількох днях утомливої дороги він урешті досяг вершини гори. Бог уже чекав на нього. Як не придивлявся чоловік, як не мружив очі - не було жодного сумніву: Бог мав лице його В’ЇДЛИВОГО сусіда.


Ніхто не знає, що сказав Бог цьому чоловікові, але, повернувшись до рідного села, той був уже зовсім іншою людиною.


Хоч став він дуже лагідним і миролюбним, однак сусід, на жаль, і далі постійно шукав нових зачіпок для сварок.


Тоді старійшини знову зійшлися і вирішили: «Нема ін-шого виходу - другий теж мусить піти на зустріч з Богом».


Якось вдалося їм переконати і цього чоловіка. Всупереч своєму бажанню виліз і він на високу гору і теж зустрів Бога, котрий... мав сусідове обличчя.


Від того дня все змінилося. У селі запанував мир.


«Не робіть собі фальшивих божків!» - безнастанно повторює нам Біблія. Про це говорять Десять запові¬дей, які Бог дав на горі Сипай. Юдеі не дозволяють зобра¬жати Бога у жодний спосіб. Для них це було б ідолопо¬клонством.


Отож: «Якщо хочеш побачити Бога - поглянь на свого ближнього».


§8мітл


ПОДІБНІСТЬ


Одна місіонерка доглядала паралітика, в якого були ра¬ни, що гноїлися. Вона виконувала свою роботу з приємною усмішкою, немовби це була найприродніша річ, і завжди ла¬гідно розмовляла з хворим.


Якось вона запитала його:


«Чи ти віриш у Бога?»


Нещасний пильно подивився їй у вічі й відповів:


«Тепер вірю».


У швидкісному японському поїзді їхав місіонер і читав молитви з молитвослова. Від несподіваного поштовху з книжки на підлогу випав образок Пречистої Діви.


Поруч сидів маленький хлопчик. Він нахилився і підняв образок. Але перш ніж віддати, з дитячою цікавістю роз¬дивився його.


«Хто ця гарна пані?» - запитав хлопчик.


«Це... моя мама», - на мить задумавшись, відповів свя¬щеник.


Хлопчик уважно подивився на священика, тоді - знову на образок і промовив:


«Ти на неї зовсім не подібний».


Місіонер усміхнувся.


«Це правда, але хочу тобі сказати, що усе своє життя я стараюся хоч трішечки стати подібним на неї».


А на кого подібний ти?


§9лштя


СЛОВО


Один міністр сидів собі якось на бордюрі центрального міського фонтану, задумавшись про щось, та й упав у воду. Одразу ж збіглися люди, вони простягали йому руки і го¬ворили:


«Дайте руку, пане!»


Але міністр нікому руки не давав - немовби й не чув.


Аж ось крізь натовп протиснувся чоловік і сказав:


«Друзі, наш міністр з дитинства навчений казати до ін-ших ‘йай”, він не розуміє, що таке комусь щось ‘Давати”».


Чоловік простягнув міністрові свою руку і промовив:


«Доброго дня, ваша честь, прошу взяти мою руку».


Міністр тут же схопився за неї і вибрався з фонтану.



Люди часто плутають слова: брати - давати, дава¬ти - брати. Бог знає лише одне - давати.


НА ШИБЕНИЦІ


Один король оженився і в день свого шлюбу представляв народові молоду королеву.


Молода пара в розкішній кареті урочисто проїжджала містом. Уздовж вулиць юрмився народ і радісно її вітав.


Виїхавши на головну площу столиці, молоді побачили шибеницю. Вражені, вони дали візникові знак зупинитися. На високому помості стояв, чекаючи виконання вироку, якийсь злочинець. Кат уже накинув йому на шию мотузку.


Молода заплакала.


Король спитав суддю, чи є можливість скасувати вирок - це було б шлюбним дарунком молодій королеві.


Відповіддю судді було категоричне «ні».


«Це значить, що існують злочини, за які неможливо отримати прощення?» - тихо запитала королева.


На щастя, два королівських радники пригадали, що за стародавнім міським звичаєм будь-який злочинець міг уникнути страти, сплативши штраф тисячу дукатів.


Це була неймовірно велика сума. Звідки її узяти?


Король дістав свій гаманець і висипав з нього всі гроші. Нарахував вісімсот дукатів. Королева знайшла у своїй еле¬гантній торбинці ще п’ятдесят.


«Чи не вистачить вісімсот п’ятдесят?» - запитала вона.


«У законі сказано: тисяча», - була відповідь.


Королева засмутилася. Вона вийшла з карети і почала збирати пожертви в пажів, рицарів і простих перехожих. Знову порахувала дукати - їх було дев’ятсот дев’ятдесят дев’ять. Ні в кого не було більше жодного дуката.


«Значить, людину повісять через те, що не вистачило одного дуката?» - розпачливо вигукнула королева.


«Закон є закон», - твердо відрік суддя і дав катові знак розпочинати виконання вироку.


«Пошукайте в кишенях засудженого - може, він сам щось має!» - не здавалася королева.


Кат послухався і, обшукавши кишені нещасного, вийняв одного золотого дуката. Того останнього, якого бракувало, щоб зберегти життя.


У серці кожної людини є все, що потрібно, аби зберег¬ти її життя. Але доброта, любов і щастя в деяких лю¬дях - немовби погаслий гніт Проте достатньо маленької іскри, щоб він знову загорівся.


31 литл


ЧОМУ?


«Навіть Бог не є справедливий. Чому Він дозволяє, щоб вірмени гинули під завалами своїх будинків, зруйнованих землетрусом. Чому Він дозволяє вмирати від голоду судан-ським дітям? Чому? Чому?»


Марко, 15 років


Цей світ сотворив справедливий і всемогутній Бог, то чому ж у ньому стільки зла і терпінь? Чому страждають невинні? Чому стільки самотности, стільки розбитих сердець, зловісних ночей, в яких вмирає надія?


Одного разу мені приснився сон. Іду я берегом моря, а поруч - Христос. На піску залишаються два ряди елі- дів - мої і Його.


Уві сні мені прийшла думка, що кожен слід відображає один день мого життя. Я став і озирнувся - ген удалині


мої сліди губилися з виду. Я помітив, що в деяких місцях була лише одна пара слідів, а не дві.


Я приглянувся ще раз і здивувався. Одна пара слідів на піску була в тих місцях, які відображали найсумніші дні мого життя - дні, сповнені страху і нетерпеливости, его¬їзму і смутку, випробувань і сумнівів, непевности і стра¬ждань.


Тоді я звернувся до Господа з докором:


«Ти обіцяв, що будеш з нами по всі дні нашого життя Чому ж не дотримав слова ? Чому Ти залишав мене у най¬важчі дні мого життя, коли Твоя допомога була найбіль¬ше потрібна?»


Христос усміхнувся


«Любий мій сину, я не полишав тебе ані на мить. Са¬мотні сліди у найважчі хвилини твого життя, що ти ба¬чив, - це мої сліди... У ті важкі дні я ніс тебе на руках».


етень


1 серим,


ПОРЦЕЛЯНОВИЙ ГОРЩИК


Одного дня великий Учитель зібрав усіх учнів, аби ви-брати собі помічника.


-       Покажу вам проблему, - сказав Учитель. - Той, хто її розв’яже, стане моєю правою рукою.


Сказавши це, він поставив столик посеред зали, а на ньому цінний порцеляновий горщик для квітів, оздоблений ніжними золотими трояндами.


-       Ось проблема. Розв’яжіть її!


Заклопотані учні замислилися над «проблемою». Це був чудовий порцеляновий горщик - вони захоплювалися його незвичним орнаментом, вишуканими трояндами.


-       Чим він є? У чому полягає його загадка? Що потрібно зробити? - питали самі себе.


Час минав. Окрім споглядання «проблеми», ніхто не на¬важувався щось зробити.


У якийсь момент один з учнів підвівся, глянув на Учите¬ля і на колег, а потім рішучим кроком підійшов до горщика і зіштовхнув його на землю, розбивши на друзки.


-       Нарешті хтось зробив це! - вигукнув великий Учи-тель. - Я вже було засумнівався у тому, що чогось вас на-вчив за всі оті роки.


Потім звернувся до хлопця:


-       Ти будеш моїм помічником!


Коли хлопець повертався на своє місце, Учитель пояс-нив:


-       Я висловився чітко: сказав, що це «проблема». Не ва¬жить, яка вона може бути гарна чи захоплива - проблему належить усунути!


Існує лише один спосіб розв’язати проблему: треба з нею змірятися.


{Ёсераня


ІМ’Я господнє


У храмі уділяли мировання. Віряни, стоячи рядами, че-кали своєї черги у головній наві собору. Єпископ сів і, як часто буває, завів розмову з дітьми. Попросив одну дівчин-ку підійти до нього ближче.


-       Як тебе звати? - спитав єпископ.


-       Емануелою, - схвильовано відповіла дівчинка.


-       А скажи-но мені, Емануелько, що ми говоримо, коли осіняємо себе знаменням хреста святого?


Емануелі важко відповісти, вона вагається.


-       Ми говоримо, - усміхаючись, починає підказувати єпископ, - во ім’я Отця, і Сина, і...


-... і Мами! - докінчує дівчинка радісно.


Це дуже гарне означення Духа Святого. Ісус називає Його також Утішителем і Зцілителем, отже тим, хто завше підтримує своїх апостолів та охороняє їх від уся¬кого зла. Дух Святий є тим, хто пам ’ятає, уздоровлює та покріпляє...



ОСТАННІЙ У КЛАСІ


Коли Жан-Батист Віяней, майбутній парох в Арсі, ще був юнаком, то стикався з неймовірними труднощами у школі. Не міг запам’ятати навіть найпростіших речей. Керівництво семінарії не раз відсилало його додому. Та хлопець, виявляючи неабияку наполегливість, раз у раз по¬вертався. Минав йому двадцять перший рік, а він ще пе¬


ребував в одному класі з хлопцями, молодшими за нього на десять років.


Один із них старався допомогти йому в навчанні.


Жан-Батист Віяней був дуже вдячний своєму одинадця¬тирічному вчителеві, але труднощі не відступали: нічого не міг утямити й запам’ятати, губився і, затинаючись, бурмо¬тів щось невиразне.


Одного разу хлопець скаржився шкільним товаришам на нетямущість свого учня. Жан-Батист почув це. Підвів-шись з лавки, наблизився до хлопця, опустився навколішки й промовив:


-       Пробач мені - я такий дурний.


На пшеничному полі чи не все колосся хилилося до зем¬лі. Лиш окремі колоски стояли, виструнчивши стебла, й безжурно поглядали на небо, на перехожих і на своїх по¬братимів.


-       Ми ж бо найкращі, - хвалилися. - Не гнемо шиї, мов ті невільники... Про нас сміливо можна сказати, що ми підносимось над пересічністю, пануємо над усіма!


Та вітер, який знає життя ліпше, ніж будь-хто інший, усміхнувся глузливою посмішкою і мовив ущипливо:


-       А знаєте, чого ви такі стрункі та високі? Бо ви по-рожні!



ВСІ ПОВИННІ ПРАЦЮВАТИ


Вчителька початкової школи терпляче пояснює сво¬їм маленьким вихованцям, що всі на цім світі мусять пра-цювати.


-       Геть усі? - питає чотирилітня Евелінка.


-       Ну, майже всі, - відповідає вчителька.


- То я, коли виросту велика, буду «майже»! - ставить крапку дівчинка.


Скільки ж людей у нашому світі задовольняються отим «майже»...


Я звікував життя у шкаралупі кокосового горіха.


Хіба не гарне місце для життя?


А там було тьмаво й затісно, особливо це давалося взнаки ранками, коли я мусив голитися Та що дошкуляло мені найдужче, - це незмога контактувати із зовнішнім світом. І якби хтось віднайшов мій горіх і розлущив, то я б не збавив ціле життя в його нутрі. А може, й не сконав би там.


І все-таки я сконав усередині кокосу. Там і знайшли мене, скуленого і напівзотлілого.


Який жаль, - мовили над моїми останками. - Коли б ми знайшли його раніше, то чей же вдалося б його врятува¬ти. Можливо, є й інші - замкнені, як-от він...



НА ЙОГО МІСЦІ


Старий пустельник на ім’я Себастіян зазвичай молився у маленькій святині, захованій серед тінистої долини. Мо-лився до розп’яття, що мало назву «Христос милосердний». У долину стікався люд зо всієї околиці, щоб через розп’яття вимолити милосердя і поміч Господа.


Одного разу й старий Себастіян вирішив благати про ласку й, приклонивши коліна, став молитися:


- Господи, я прагну страждати разом із Тобою. Дозволь мені зайняти Твоє місце. Я хочу висіти на хресті.


І завмер у цілковитій тиші, втопивши очі в розп’яття, очікуючи на відповідь.


Аж раптом Христос поворушив губами і промовив:


-       Друже, я згоден виконати твоє прохання, але за певної умови: що б не трапилося, що б не побачив, ти мусиш збе¬рігати мовчання.


-       Обіцяю Тобі, Господи.


І вони помінялися місцями.


Ніхто не завважив, що відтоді Себастіян висів прибитий до хреста, а Христос став на його місце. Віряни, як звичай¬но, підносили до розп’яття свої моління й висловлювали подяку, але самітник, дотримуючись обіцянки, мовчав.


Аж ось, певного дня...


Прийшов до святині багач, довго і ревно молився, а коли по молитві відходив, забув на лавці, де приклоняють коліна, капшук, набитий золотими грішми. Себастіян це помітив, але мовчанки не порушив. Не озвався навіть тоді, коли за годину прийшов бідняк, угледів капшук і, схопивши його, вийшов геть, не вірячи у своє щастя. Не розтулив уста, як приклонив перед ним коліна парубок, молячи про опіку під час тривалої подорожі морем. Однак не витримав, коли прибіг багач, який, гадаючи, ніби-то саме парубок поцупив його набитий золотом капшук, відчайдушно волав, вимага¬ючи покликати сторожу.


-       Стривайте! - пролунав несамовитий крик Себастіяна.


Багач і парубок у жасі поглянули вгору й побачили, що


промовляє до них розп’яття. І тут Себастіян відкрив їм усе, що сталося. Багатій щодуху помчав шукати бідняка. Моло-дик поквапився геть, аби не спізнитися на корабель. Коли ж у божниці не було вже нікого, крім Ісуса й Себастіяна, Спаситель звернувся до пустельника з доганою:


-       Зійди-но з хреста. Ти не гідний обіймати моє місце. Не вмієш мовчати...


-       Але ж, Ісусе, - опинався присоромлений Себастіян. - Чи ж міг я стерпіти, бачивши таку несправедливість?


-       Ти не відаєш, - відповідав Христос, - що багатій му¬сив загубити свого капшука, бо прагнув використати гро¬ші з лихою метою. Натомість убогий дуже їх потребував. Якбимолодиказатрималасторожа,тоневстигбинакорабель і тим урятував своє життя, адже корабель саме лягає на дно глибокого моря.


Письменник П’єтро К’яра, що був людиною не вель¬ми релігійною, мав друга, скульптора Франческо Мессіну, який - навпаки - вирізнявся глибокою вірою.


Коли К’яра лежав на смертнім одрі, Мессіна підійшов до нього і, взявши його руку, спитав:


-       П’єтро, у чім твоя віра?


К’яра поглянув на нього зі смутком і відповів:


-       Я вірю в тебе.


«Вірю в тебе» - ось найкращі слова, якими можна звер¬нутися до друга.


Найкраща ж молитва, з якою можна звернутися до Бога, є подібною: «Вірую в Тебе».



БУТИ ЗАДОВОЛЕНИМ


Дядько Карл запитав мене:


- Навіщо ти просив у листі святого Миколая, аби той приніс на землю мир і злагоду? Чи ж тобі не досить ровера?


Людвик, 7 років


Один селянин зловив якось справжньою сокола і при- п ’яв йою в курнику за лапку. Та сокіл не бажав миритися з курячим існуванням. Безупину він смикав мотузку, дру¬гим кінцем прив ’язану до дошки в стінці курника.


Сокіл тужливо дивився у небо й силкувався злетіти вгору. Одначе мотузка безжально тримала його на при¬поні, коло землі. Сокіл бився тижнями, аж доки здер із лапок усю шкіру і геть обшарпав свої гарні колись крила.


Кінець кінцем відмовився від боротьби. За місяць- другий йому навіть курячий корм припав до смаку, А по тому звик у землі порпатись.,.


І навіть не помітив, як від осінніх дощів та зимового снігу зотліла мотузка, що тримала його коло землі.


А стало б одного-єдиного пориву в лет, і сокіл повернув би собі волю й знову підкорив би небо.


Але дарма!


Наше тіло страждає, навіть коли спинаємось на одну сходинку вище. Проте душа є крилатою. Ціле небо нале¬жить нам...



СКУЛЬПТУРА


Жив собі колись у горах один чоловік, якому належала статуя, вирізьблена великим майстром. Та вже віддавна по¬жбурив її в кут, де лежала вона лицем до підлоги, й зовсім про неї забув.


Аж ось певного дня прибув до тієї місцини житель ве-ликого міста.


Був він людиною вельми освіченою та культурною. І, щойно побачивши статую, одразу спитав її власника, чи той, бува, не хоче її продати.


Власник статуї розреготався й відказав:


-       Охота вам жартувати, пане, - хто ж захоче купити такий нікчемний, без жодної форми, камінь?


-       Добре, - відповів городянин, - я дам тобі за нього срібляника.


А горянин і дуже зрадів, і здивувався водночас.


Скульптуру перевезли до міста на спині слона. Відтоді минуло багато днів і ночей, аж ось певного дня горянин ви¬рушив до міста і, йдучи там по вулиці, постеріг перед одним будинком силу-силенну людей.


- Завітайте до нас, - гукав на повен голос з вікна будин-ку якийсь чоловік, - завітайте до нас, і ви побачите най- славетнішу і найпрекраснішу в світі статую. Всього за два срібляники дістанете змогу насолодитися незрівнянним ви¬твором великого майстра!


І, заплативши два срібляники, горянин зайшов до му-зею - побачити скульптуру, яку продав за срібляник.


X. Жибран


Я жив самотиною край дороги, у вічному затінку,


все дивлячись на супротивний бік вулиці,


де в садах на осонні


провадили приємні розмови мої сусіди.


Я почувався жебраком,


що від порога до порога тягне свою біду.


Якого що більше йому перепадає


від чужого достатку, то дужче гнітить його жебрача миска.


Аж ось на світанку ти вихопив мене зі сну, розчахнувши зненацька мої двері.


Ти стояв у отворі й просив милостині.


Не сподіваючись угледіти й шеляга,


я відкрив свою бляшанку і, вражений, виявив, що дуже


і дуже багатий.


Р. Тагор


8 серам


ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ


Один добрий, хоч і слабкий християнин сповідався паро- хіяльному священикові. А сповідь його завжди нагадувала зіпсовану грамофонну платівку: ті самі провини, а передов¬сім - той самий поважний гріх.


-       Ну, годі! - сказав йому з досадою отець-парох. - 3 Бо¬гом не жартують. Останній раз я відпускаю тобі цей гріх. Пам’ятай - останній!


Утім, через п’ятнадцять днів чоловік ізнову приступив до сповіді, аби сповірити той самий гріх.


Сповідникові таки урвався терпець:


-       Я застерігав, що не дам тобі розрішення. Тільки це може тебе навчити...


Скривджений і осоромлений, мужчина підвівся з колін.


А просто понад сповідальницею висіло на стіні велике гіпсове розп’яття.


Мужчина звів на нього погляд.


І ТІЄЇ ж миті гіпсовий Христос на гіпсовому хресті во-рухнувся, здійняв руку і вчинив знак розрішення: «Відпус¬каю тобі провину твою...»


Кожна людина зв ’язана з Богом певною ниткою. Коли вчиняємо гріх, ця нитка уривається. Та коли вболіваємо над нашою провиною, Бог зав’язує на тій нитці вузлик і, отже, вона стає коротшою. Розрішення наближає нас до Бога.


«Отак, кажу вам, що на небі буде більша радість над одним грішником, що кається, ніж над дев ’ятдесят дев’ятьма праведниками, що їм не треба покаяння» (Лк. 15, 7).


9 серпня


НЕЩАСНИЙ СТАРИЙ


Жив собі колись один старий, що ніколи не був молодим. І тому не навчився жити. А не вміючи жити, не відав, як на¬лежить умерти.


Не знай ні надії, ані тривоги; не розумів, як то плакати і як сміятися.


Ні переймався, ні чудувався тим, що діялося на світі.


Збавляв дні, нудьгуючи, - сидів на порозі своєї домівки, втупивши очі у землю. І навіть жодним поглядом не вша-нував неба - цього лазурового кристалу, який Господь Бог і для нього щодня начищав тонкою ватою оболоків.


Якийсь подорожній, бувало, запитував його про се чи про те. Адже ж було йому так багато літ, що люди гадали, мовби він дуже мудрий, і прагнули відщипнути дещицю від його знаття.


-       Що ми повинні робити, щоб осягнути щастя? - питали його молоді.


-       Щастя - то вигадка дурнів, - відповідав старий.


Приходили люди шляхетної душі, вони прагнули стати


корисними для ближніх.


-       Що маємо діяти, щоб допомогти братам нашим? - пи¬тали вони.


-       Хто присвячує себе людям, той божевілець, - відказу¬вав старий з недоброю усмішкою.


-       Як спрямувати дітей наших на путь добра? - питали батьки й матері.


-       Діти - мов ті змії, - була відповідь. - Вони здатні лиш ранити батьків отруйним жалом.


Поети й художники також зверталися до старого, вва-жаючи його за справжнього мудреця:


-       Навчи нас, як виражати почуття, що їх носимо в душі.


-       Краще б мовчали, - бурмотів той під ніс.


Мало-помалу гіркота його і злоба стали поширювати¬ся, світ навколо нього перемінився на похмурий закутень, у якому не росли квіти, не співало птаство, де лиш віяв крижаний вітер Песимізму (так і звався отой злобливий старий). Любов, доброта і великодушність, заморожені по-дувами смертоносного вітру, в’янули й висихали.


Те все не могло подобатися Господу Богу, тож Він по-становив якимось чином зарадити лихові.


Підкликав милостивий Бог дитинку і мовив:


- Піди поцілуй он того бідолашного старенького.


Дитя обвило шию старого своїми ніжними пухленькими рученятами й поклало вільготний, дзвінкий цілунок на його пооране зморшками обличчя.


Вперше у житті старий здивувався, ба більше - був при-голомшений. Його недовірливі очі зненацька заблищали. Ніхто ж бо ніколи не цілував його.


Так розкрилися йому очі на Божий світ, а по тому, з бла¬женною усмішкою на вустах, - упокоївся.


Часом і справді достатньо одного-єдиного поцілунку. Одного «люблю тебе», хай навіть мовленого пошепки. Од¬ною соромливого «дякую». Одного щирого відгуку. Адже так легко зробити когось щасливим.


Чому ж не робимо?



СТРАШНИЙ СУД


Звікувавши просте і погідне життя, упокоїлась одна жінка. І зразу ж опинилася у довгій та впорядкованій про-цесії осіб, котрі поволі пересувалися до престолу небесного Судії. Дійшовши до середини черги, вона почала уважно прислухатися до кожного слова, сказаного Богом.


Чула, як Бог мовив до когось:


-       Ти, що врятував мене, коли трапився нещасний випа¬док на дорозі, завізши мене до лікарні, - вступи до мойого Раю.


Згодом повів комусь іншому:


-       Ти, що без жодного зиску позичив гроші вдові, - всту¬пи, щоб отримати вічну нагороду.


І ще:


-       Ти, який безплатно виконував дуже складні хірургіч¬ні операції, допомагаючи мені дарувати надію багатьом людям, - увійди до Царства мого.


І так далі.


Скромна жінка не в жарт перелякалася, бо, як не силку¬валася, не в змозі була пригадати жодної великої дії, жод¬ного яскравого вчинку в своєму житті. Навіть пропустила свою чергу, щоб мати змогу довше копирсатися у спогадах, проте нічого значущого так і не згадала. До того ж, один усміхнений, але рішучий янгол не дозволив їй пропустити свою чергу знов.


Зі страхом великим, з калатанням у серці постала вона перед Господнім лицем. І вмить її опромінила Божа ус-мішка.


-       Ти, що завше прасувала всі мої сорочки... - причастися моєї Радости.


Часто нам, звичайним людям, дуже важко уявити речі надзвичайні.


11 серпня


ПОТРІСКАНА АМФОРА


Селянин щоденно привозив до села воду із джерела в двох пузатих амфорах, прикріплених на спині осла, що крокував поруч із ним.


Одна амфора була стара й уся в тріщинах, під час ман-дрівки з неї постійно витікала вода. Друга - нова, без ушко¬джень, утримувала воду до краплини.


Стара потріскана амфора почувалась бідною й непот-рібною. Нова ж ніколи не оминала нагоди, щоб підкресли-ти свою досконалість:


-       Я не втрачаю й краплини води.


Одного ранку стара амфора звірилася власникові:


-       Я знаю про свої недоліки. Через мене йде намарне твій час, праця й гроші. Коли доходимо до села, я вже наполови¬ну порожня. Вибач мені мою недосконалість і мої рани.


Наступного дня в час мандрівки власник звернувся до потрісканої амфори, мовлячи:


-       Поглянь на узбіччя. Яка краса, яке розмаїття квітів! Вони розквітли завдяки тобі. Я купив насіння і засіяв його вздовж шляху. Ти ж, не здогадуючись про це, поливаєш його кожного дня.


Кожен із нас має свої рани і свої вади. Але якщо дові¬римося Богові, Він через нашу недосконалість може вчи¬нити чудо.


Часто мав я сни солодкі,


В них свої голубив мрії,


Що згасали, наче зорі,


При яскравім світлі дня.


Тільки кілька снів здійснились,


Тих, що Бог собі вподобав,


І тому я хочу мріять,


Як дитина, все життя.


Я молився довго й щиро,


Я благав Творця щоденно, Але Бог мовчав, неначе Він не чув гарячих слів. Тільки зрідка відгукнувся,


Та із вдячности й любови З мого серця ще палкіший Молитовний лине спів.


Ті, кого вважав близькими, Ті, кого любив найбільше,


З легкістю мене забули І покинули в біді.


Тільки дехто залишився Й втер від сліз моє обличчя. Друзі ті поодинокі Віри додали мені.


Сіяв я багато й щедро,


Та зерно розвіяв вітер,


І знайшли птахи поживу Десь на битому шляху. Тільки сніп отой єдиний,


Що несу в своїх обіймах, Додає мені надії,


Тож засію поле знов.


Ш серпня


У ЛІСІ


-       Навіщо щодня йдеш до лісу?


-       Щоб молитися.


-       Але хіба Бог не всюди?


-       Звичайно, Бог усюди!


-1 Бог той самий у кожному місці?


-       Так. Бог у кожному місці той самий.


-       То чому ж на молитву свою ти вирушаєш до лісу?


-       Бо в лісі я не той самий.


Жанна д’Арк чула голоси, що походили від Всевиш¬нього. Королівський син був невдоволений.


-       Ох, ті твої голоси, ті твої голоси, - нарікав. - Чому до мене вони не долинають? Я ж бо король, а не ти.


-       Голоси доходять також і до тебе, королівський си¬ну, - відповіла Жанна, - але ти їх не слухаєш. Не сідаєш увечері в полі, щоб їх почути. Коли чуєш передзвін хра¬мових дзвонів, хрестишся й для тебе все на цьому закін¬чується, але якщо б ти просив з глибини серця і якщо б слухав відлуння дзвону в повітрі й тоді, коли він уже пе¬рестав лунати, ти також чув би голоси, як і я їх чую.



ДВА ОСЛИКИ


До Вифлеємської печери придибали два втомлених, геть знесилених ослики. Під важкими обладунками, якими щодня навантажував тварин їхній власник - мельник, а ще від ударів кийка, яких ніколи не шкодував для них, їхні хребти облізли й вигнулися.


Захоплені Божим Дитятком, ослики поклонилися Йо¬му і якийсь час молились, як усі. При виході їх уже чекав немилосердний господар.


Обидва ослики вирушили з опущеними головами і важ-ким вантажем на спині.


-       Усе марно, - мовив перший. - Я просив Месію звіль-нити мене від вантажу, а Він не зробив цього.


-       А я, - озвався другий, що рухався енергійно, - просив Його, щоб додав мені сил.


Коли хтось тобі каже: «Життя таке важке»,- запи¬тай: «Порівняно з чим?»


14серкіня


БОЖА ПАМ’ЯТЬ


Одна жінка стверджувала, що їй являється Бог. Відтак пішла порадитися зі своїм єпископом. Добрий єпископ від-повів їй:


-       Можливо, дорога пані, ви піддаєтесь ілюзіям! Зрозу-мійте, я єпархіяльний єпископ і можу оцінити - це видіння істинне чи фальшиве.


-       Звичайно, ваше Преосвященство.


-       Врешті, це мій обов’язок і моя відповідальність.


-       Знаю, ваше Преосвященство.


-       Отож, дорога пані, зробіть, те, що скажу?


-       Зроблю, ваше Преосвященство.


-       Коли наступного разу Бог, як ви стверджуєте, вам об’явиться, перевірте, чи це справді Всевишній.


-       Добре, ваше Преосвященство, а як то зробити?


-       Скажете Богові: «Прошу, вияви мені приватно гріхи мого єпископа». Якщо вам справді являється Бог, то ви-явить мої гріхи. Опісля повернетеся сюди і розкажете мені, що сказав Бог. Лише не розповідайте цього більше нікому, згода?


-       Саме так і зроблю, ваше Преосвященство.


Минув місяць, аж поки жінка знову попросила авдієнції в єпископа, який одразу ж її запитав:


-       Вам знову з’явився Господь?


-       Вірю, що так, ваше Преосвященство.


-       Ви запитали його так, як я вас просив?


-       Звичайно, ваше Преосвященство!


-1 що Бог вам відповів?


-       Сказав мені: «Передай єпископу, що я вже забув його гріхи».


Дощовий полудень. Дорога мокра і слизька. Жінка над¬звичайно обережно веде авто однією з головних вулиць міста. Раптом до неї озивається синочок, що сидить поруч:


-       Знаєш, мамо, думаю про одну річ.


Жінка зацікавилась, що ж прийшло в голову її семи¬річному синові.


-       Про що думаєш?


-       Дощ, подібний до гріха, почав тлумачити хлопчик, а «двірники» - як Бог, який далеко відкидає наші гріхи.


Здивована мати запитала:


-       Чи ти зауважив, що дощ іде уже довго? Це, на твою думку, щось означає?


Син і хвилини не зволікав із відповіддю:


-       Ми багато грішимо, а Бог не втомлюється вибача¬ти нам.


Не існує жодної книги, у яку вписували б наші гріхи. Бог не веде жодних реєстрів, не має жодного каталогу. Він бере під увагу лише наше сьогодні й огортає нас любов’ю, не ставлячи жодних умов.


13 СерША


ГОРИ


Колись давно жило на землі мирне плем’я, що отабори-лось біля підніжжя Анд. Одного дня грізна банда розбій-ників, що переховувались у печері, розташованій високо в горах, напала на їхнє поселення.


Серед здобичі нападників було дитинча однієї з родин низинного племені. Розбійники забрали дитя в гори.


Люди, що все життя жили в низині, не відали, як підко-рити гірські вершини. Не знали шляхів, якими користува-лися люди гір, тож не змогли знайти нападників, ані навіть відшукати їхніх слідів на гірських дорогах.


Усе ж найкращі воїни пішли в гори, аби повернути ма¬ля додому. Люди з поселення намагались зробити це різ¬ними способами, затрачали неймовірні зусилля, та зуміли здолати лише кількасот метрів.


Відчуваючи свою цілковиту безпорадність, втративши сили, урешті визнали себе переможеними і вирішили по-вертатись.


Коли вже були на зворотній дорозі, побачили маму роз-шукуваної дитини, що сходила з гір, куди вони так і не змо-гли дістатись. Згодом побачили й дитя, у неї на плечах.


-       Як їй це вдалося? - дивувались.


Один з учасників походу, захоплений її вчинком, приві-тавши переможницю, запитав:


-       Як же ти, жінка, могла вчинити те, що було не під силу найвправнішим чоловікам поселення?


Жінка, здвигнувши плечима, мовила:


-       Це не була ваша дитина.


Бог сказав до кожною з нас: «Ти син мій улюблений». І ніщо й ніхто не завадить Йому привести нас додому.


16 се^тл


ТАЄМНИЦЯ


Щасливе подружжя в колі дітей та онуків святкувало своє золоте весілля. Хтось із гостей попросив чоловіка по-ділитися рецептом такого довгого й щасливого подружньо¬го життя... Старший пан примружив на хвилинку повіки, потім, наче виловлюючи з пам’яті далекі спогади, почав розповідати:


- Люція, - моя дружина, була єдиною дівчиною, з якою мав побачення. Я зростав у сирітському будинку і з дитин-ства мусив тяжко працювати, щоб здобути найнеобхідніше. Ніколи не мав часу на зустрічі з дівчатами. Люція полонила мене одразу. Поки збагнув, що власне відбувається, уже по¬просив її стати моєю дружиною.


Ми обоє були такими молодими... У день весілля, після того, як ми повінчались у церкві, батько Люції відвів мене вбік і вклав у руки пакуночок. Сказав: «Завдяки цьому по-даруночкові твоє подружнє життя буде щасливе, й нічого більше для того не будеш потребувати».


Зацікавлений і збентежений, я ледве впорався з папером і стрічкою. У коробочці лежав великий золотий годинник. Обережно витягнув його. Коли уважно почав оглядати, за-уважив текст, вигравіруваний на золотому диску. Була це дуже розумна порада. З того часу бачив її щоразу, як від-кривав годинника, щоб дізнатись, котра година.


Старший пан посміхнувся, і показав свого старого го-динника. На дискові виднілися дещо стерті від часу слова, у яких була захована таємниця щасливого подружжя. Ось ці слова: «Скажи щось приємне Люції».


Скажи щось приємне людині, котру кохаєш. Зроби це саме зараз.


17СеріЖА


ПЛАНИ


Обіпершись на поруччя комфортабельного лайнера, ніжно обійнявшись, стоїть пара закоханих. Вони тільки- но побрались, і саме відбувають у свою шлюбну подорож. Ніжна любов переповнює їх. Воркують про своє прекрас¬не сьогодення, а також і про майбутнє, яке їхня уява ма¬лює рожевими барвами.


Юнак мріє вголос: «Моя праця обіцяє гарні перспекти¬ви. Не за горами той час, коли ми зможемо переселитись у великий просторий будинок. За вісім чи десять років я вже зможу відкрити власну справу. Побачиш, будемо щасливі».


Молода дружина підхоплює: «Так, наші діти зможуть навчатись престижних школах і спокійно зростати».


Молоді цілуються й покидають палубу. На рятуваль¬ному колі, прикріпленому до поруччя, видніє назва кораб¬ля - «Титанік».


Журналіст і телекоментатор Джон Ченсело готував¬ся йти на пенсію. Планував, як житиме на заслуженому відпочинку, і саме тоді в нього діягностували рак шлунка. Разом із хворобою прийшли десятки запитань: «Курив, пив, робив щось, чого не повинен був би робити? Не дбав за своє здоров’я? Чи випадки захворювання на рак були в родині? Чому саме я?»


Хвороба нагадує нам, що насправді ми на дуже корот¬кому ланцюзі. Десь прочитав: «Хочете, щоб Бог посміяв¬ся? Розкажіть Йому про ваші плани».


18 серпня


ТУРБОТА


Лікар заклопотано схилив голову. Стан його пацієнта не покращувався. Уже десять днів лікування не давало жодно-го результату. Старенький не залишав лікарняного ліжка, здавалося, що, втомлений і зневірений, він втратив бажання змагатись за життя.


Наступного дня лікар був здивований. До старенького враз повернулась уся його енергія. Сидів, опертий на по-душки, його обличчя знову набуло здорового вигляду.


-       Що сталося? - запитав лікар. - Лише вчора ваш стан був просто розпачливий. Нині ж організм функціонує пре-красно! Чи міг би я знати, що ж трапилось?


Старенький усміхнувся. Спокійно ствердив:


-       Маєте рацію, лікарю. Дещо трапилось. Учора мене від¬відав мій онук і сказав: «Дідусю, мусиш негайно поверта-тись додому, бо поламався мій велосипед»...


У будинку Спокійної Осени подейкували, що стариш пані, трохи не сповна розуму, має дуже дивну звичку. Кожною вечора обіймає й цілує телевізор. Асистент за¬питав стареньку, навіщо це робить?


-Диктор - єдина у світі особа, яка вітається зі мною ще й мені посміхається.


19 сертл


ДЕРЕВО


В одній далекій країні росло дивовижне дерево. Ніхто не знав, скільки йому років. Говорили, що росло воно тут споконвіку. Чоловіки і жінки приходили до нього зі своїми проханнями. Навіть вовки у безмісячну ніч вили у бік цього дерева. Але ніхто не наважувався скуштувати його плодів. А плодів було безліч. Величезні й гарні на вигляд, вони важ¬ко звисали з обох гілок цього загадкового дерева.


Половина цих плодів була отруйною. Ніхто не відав, яка саме. Одна з гілок несла у собі життя, а інша - смерть.


Настав у тому краї неврожайний рік. Люди потерпали від голоду. А дерево і далі було рясно вкрите плодами. До-вколишні мешканці, розгублені й налякані, підходили до нього. Вони були голодні, та нікому не хотілось померти від отрути.


Одного дня чоловік, що був уже за крок від голодної смерти, став під правою гілкою, зірвав плід і з’їв його не роздумуючи. Потім, випроставшись, вдихнув на повні гру-ди, впевнений і радісний.


Всі одразу кинулися під правий бік дерева й почали їсти солодкі життєдайні плоди.


Увечері мешканці цієї околиці зібрались на раду. Ліва частина дерева була не тільки непотрібною, але й небезпеч-ною. Вирішили відрубати її при самій основі.


На світанку наступного дня люди знову вирушили за їжею, та на правій гілці не знайшли жодного плоду. Всі пло-ди опали додолу і зігнилі лежали в куряві. Птахи, що жили колись між зеленого віття, покинули свої домівки. Дерево вмерло за одну ніч.


«Прийшли слуги господаря і кажуть до нього: Пане, хіба не добре зерно ти посіяв на твоїм полі? Звідки ж узявся кукіль? Він і відповів їм: Ворог-чоловік зробив це. А слу¬ги йому кажуть: Хочеш, ми підемо, його виполемо? Ні! - каже, щоб, виполюючи кукіль, ви часом не повиривали разом з ним пшениці. Лишіть, нехай росте до жнив одне й друге разом. А під час жнив я женцям скажу: Зберіть перше кукіль та зв ’яжіть його в снопи, щоб його спалити; пшеницю ж складіть у мою клуню» (Мт. 13, 27-30).


Добро і зло таємничо переплітаються між собою. Жодна людина не може уникнути відповідальности за ту свободу вибору, яку дав нам Господь.


ЗОсертл


ДВА БУДИНОЧКИ


Малий будиночок, увесь побудований із соли, розташу-вався біля підніжжя пагорба. У цьому будиночку жили чо-ловік із соли й жінка із цукру. Були дні, коли жили в злаго¬ді, а були й такі, коли терпіти один одного не могли. Одного дня дуже посварилися.


Чоловік схопив товстого соляного кия й прогнав жінку.


Кричав, не тямлячись:


-       Іди й збудуй собі дім із цегли!


Жінка, плачучи, відійшла, хоча плакала не надто сильно, бо ж цукрові щічки могли розплистись.


Побудувала собі цегляний будиночок недалеко від бу-динку із соли.


Була це приваблива споруда із заквітчаними балконами, кам’яним димоходом й комином, та жінка все ж сумувала. Удень і вночі думала про чоловіка із соли.


Якось наважилася й пішла до соляного будиночка. Постукавши в двері, попрохала у чоловіка дрібку соли.


Чоловік схопив свого соляного кия й прогнав жінку:


-       Забирайся звідси негайно, бо буде тобі непереливки!


Жінка знову із плачем повернулась додому. Та і на цей раз плакала не надто сильно, щоб не пошкодити своїх щі¬чок із цукру.


Велике й милостиве небо, спостерігаючи за їхніми чва-рами, зворушилось, і теж почало плакати. Почав іти дощ, та не дощ, а злива.


Малий соляний будиночок почав розчинятись. Чоловік швиденько побіг до будинку із цегли. Постукав у вікно: «Прошу тебе, дозволь увійти, щоб цей дощ усього мене не розчинив».


- Ха, ха! Закінчилось твоє свято! - тріюмфувала жін¬ка. - Ти відмовив мені у дрібці соли, тепер викручуйся сам!


Та чоловікові все ж вдалося ніжними, теплими словами зворушити жінку, вона змилосердилася і відчинила двері.


Кинулись в обійми одне одному й поцілувались довгим, солодко-солоним цілунком.


Оскільки ж чоловік із соли дуже намочився, приклеївся до жінки із цукру. Треба було багато часу, щоб обсохнути й отримати свободу.


Відтоді чоловік із соли має уста із цукру, у жінки ж во¬ни солоні.


І більше вони не сваряться.


Саме те, чим відрізняємось, створює пречудове багат¬ство любови.



НАГАДУВАННЯ


Дорога, що вела до храму, пролягла через село. Старень-ка жінка намагалася здолати її, не підіймаючи очей, без-перестанку бубоніла якісь молитви. З-під напівприкритих повік кидала погляди на людей.


«Шмаркачі... П’яниці... Безсоромниця... Свиняче порід-дя... Нероба...» - подумки характеризувала зустрічних і пришвидшувала крок, щоб якнайшвидше віднайти спо¬кій у молитві.


Якогось дня прийшла під двері храму й побачила, що вони зачинені. Стукала. Ніхто не відчиняв. Аж зауважила листочок, приклеєний до дверей. Прочитала. Там було на-писано: «Я в селі».


-       Кажеш, що любиш мене, але сидиш склавши руки. П’єш, їси, вигідно вмощуєшся, щоб почитати слова, які я сказав, плачеш, згадуючи, що мене розіп’яли, врешті йдеш спати... Не соромно тобі? Так ти мене любиш? Ти називаєш це любов’ю? Вставай!


Підвівся негайно й, припадаючи до стіп Його, вигукнув:


-       Вибач мені Господи! Говори, і я буду виконувати.


-       Візьми твою палицю, йди поміж людей, не бійся роз-мовляти з ними - наставляв Христос. - Іди й скажи їм, що я голодний, що стукаю у двері, простягаю руку і кричу: християни, любіть одне одного!


Н. Казандзакіс


Шсертш


ОЧІ


Молода мати готувала в кухні вечерю. Запланувала приготувати смажену картоплю і старалась, щоб страва, яка так смакувала дітворі, удалась на славу.


Найменше дитя - чотирирічний синочок - бавився у са-дочку. Повертався додому переповнений враженнями від прожитого дня. Йому кортіло чимшвидше поділитись всім тим із матусею. Бо ж стільки всього бачив, мав стільки нових занять! Усе це мусив якнайдетальніше розповісти неньці. Заклопотана мати, звичайно ж, не була уважною слухачкою. Відповідала коротко, одним словом, продовжу-ючи спокійно чистити картоплю.


Минуло п’ять хвилин. Дитя вчепилось за материнську спідницю й почало тягти з усіх сил. Жінка змушена була схилитись до синочка.


Хлопчик обійняв її пухкенькими ручками й сказав:


- Мамо, слухай мене очима!


Слухати очима, це так, як сказати: «Ти важливий для мене».


Усі важливі речі переказуємо очима.


Молода жінка залишила своїй матері такого листа: «Коли ти, думаючи, що я не бачу, повісила на холодиль¬нику мій перший малюнок, у мене з ’явилось бажання ма¬лювати.


Коли ти, думаючи, що я не бачу, нагодувала кота- волоцюгу, я зрозуміла, що слід піклуватися про тварин.


Коли ти, думаючи, що я не бачу, готувала торт на мій день народження, спеціяльно для мене... Я зрозуміла, що дрібні речі теж можуть бути винятково важливими.


Коли ти, думаючи, що я не бачу, молилась, я теж пові¬рила в існування Бога, з яким завжди можна розмовляти.


Коли ти, думаючи, що я вже сплю, цілувала мене, я зро¬зуміла, що любиш мене.


Коли ти, думаючи, що я не бачу, зрошувала свої очі рясними сльозами, я зрозуміла, що часом стаються при¬крі речі, але сльози допомагають.


Коли ти, думаючи, що я не зауважую, посміхалась, і я хотіла бути люб’язною й увічливою, як ти.


Коли ти, думаючи, що я не бачу, переживала за мене, і я хотіла бути собою.


Коли ти думала, що я не бачу, я все бачила, тож дуже дякую тобі за все, що ти робила, думаючи, що я не могла цього бачити».



ДОЛОНЯ


Чоловік, що переніс операцію на серці, ділився своїми враженнями.


У переддень хірургічного втручання до зали ввійшла прегарна медична сестра. Взяла його за руку, потиснула до-лоню й попрохала, щоб він відповів їй потиском.


-       Послухайте мене уважно, - далі мовила жінка, - під час завтрашньої операції ви будете відділені від свого сер¬ця, і ваше життя підтримуватиме лише машина. Коли опе¬рацію на серці буде закінчено, свідомість повернеться до вас. Прокинетеся в залі реанімації, де вам слід залишатись без руху ще шість годин. Впродовж усього цього часу вам не можна поворухнутись, заговорити чи навіть розплю¬щити очі. Це буде важко, бо коли опритомнієте, чутимете і розумітимете все, що відбувається навколо. Усі ці шість годин я сидітиму біля вас і триматиму вашу долоню, так, як оце роблю зараз. Залишусь біля вас, аж поки ви цілкови¬то не повернетеся до свого нормального стану. Навіть коли беззахисність скує ваше серце, відчуєте мою долоню, і зна-тимете, що я не залишила вас.


-       Усе відбулось так, як і обіцяла сестра, - розповідав чо¬ловік. - Прокинувся в повній свідомості, але робити нічо¬го не міг, отоді сповна відчув, що таке повна безпомічність. З усім цим світом мене єднала лише жіноча долоня, що довгі години підбадьорливо стискала мою.


Утішитель, Дух Святий, якого Ісус, відходячи, обіцяв своїм друзям, робить так само — усе життя тримає нас за руку.


Шсе^тл


ВЕСІЛЛЯ


Шлюб. Молоді домовились зі священиком, що організу-ють невелике частування на парафіяльному подвір’ї перед храмом. Дощ, що розпочався невчасно, перешкодив їхнім планам, й молоді стали просити священика, щоб дозволив відсвяткувати в храмі.


Парох цілком не був у захопленні від цієї пропозиції, - святкувати у храмі. Але молодята просили:


-       З’їмо лиш шматок торта, заспіваємо якусь пісеньку, вип’ємо трохи вина, опісля поїдемо додому.


Таки вмовили пароха. Одначе запрошені випили трохи вина, заспівали пісеньку, опісля випили іще трохи, і ще раз заспівали, ще одна пісня й так, за якихось пів години весе-ла забава була в розпалі. Усі веселились й раділи шлюбові. Лише священик напружено ходив туди й назад у захристії, роздратований галасом, що його весільні гості вчинили у храмі.


Зайшов вікарій й мовив:


-       Бачу, що ви, отче, дуже напружений.


-       Звичайно, що я в неабиякому напруженні. Чуєте, який галас здійняли в Божому домі. На всіх святих!


-       Але ж, отче, не було в них іншого місця, щоб відсвят¬кувати свято.


-       Добре про це знаю. Але чи потрібно при цьому так галасувати?


-       Але ж не можемо забути про те, що сам Ісус одного разу був присутній на весіллі.


Парох відповів:


-       Знаю, і то дуже добре, що Ісус Христос був присутній на весіллі, не мусиш мені цього пригадувати! Але в Кані не було ще Чесних Дарів!


Найважливіший - Ісус Христос. Небезпека народжу-ється тоді, коли Чесні Дари стають важливішими за са-мого Ісуса Христа. Коли поклоніння стає важливішим за любов, а стіни важливіші за життя.



ВІРА


Через нестачу дощу поля висохли, і земля потріскала. Листя поблякло й пожовкло. Важко звисало з галузок. Знер¬вовані люди напружено поглядали в небо, що нагадувало кобальтовоблакитний кристал.


Наступні тижні були ще спекотніші. Минали місяці, а на поле не впала й краплина дощу.


На площі перед храмом сільський священик організував спеціальні молитви, де випрошували ласки дощу.


У визначений час майдан наповнився нетерплячими, але сповненими надії людьми. Багато з них принесли із собою предмети, які були свідоцтвом їхньої віри. Священик зі зди¬вуванням розглядав Біблії, хрести, вервиці. Одначе не міг відірвати очей від дівчинки, що сиділа в першому ряді.


На колінах вона тримала червону парасолю.


Молитися - це просити дощу, вірити - принести па-расолю.


!$6 серпня


ЗНАК


Гарний юнак з ніжними рисами обличчя самотньо сидів в автобусі, не відриваючи свого погляду від вікна. На вигляд було йому трішки більше двадцяти років.


Якась жінка сіла біля нього. Вони перекинулись кілько-ма словами про теплу весняну погоду, що стояла надворі. Несподівано молодий чоловік мовив:


- Я був два роки в ув’язненні. Цього ранку вийшов і ось повертаюсь додому.


З його уст бурхливою рікою лилась розповідь про те, як зростав у бідній, але порядній родині, і як його злочинна діяльність завдала родині болю і сорому.


Впродовж цих років не мав від них жодної вістки. Знав, що батьки його надто бідні, щоб дозволити собі подорож до місця ув’язнення, і надто прості, щоб писати листи. Він і сам перестав до них писати, не отримавши відповіді на жоден свій лист. За три тижні перед звільненням зробив останній відчайдушний крок, який міг би дозволити йому повернутися в сім’ю. Ще раз написав батькам, просив ви-бачення за прикрощі й розчарування, яких їм завдав.


Вийшовши на волю, сів в автобус, який мав завести його до рідного міста. Траса пролягала поблизу саду й будинку, де пройшло його дитинство і де мешкали його батьки.


У листі написав, що розуміє їх. І щоб полегшити справу, попросив, аби подали знак, який він міг би побачити з вікна автобуса. Якщо йому вибачили і згідні, щоб він повернувся, нехай пов’яжуть білу стрічку на яблуньку у їхньому садку. Коли ж знака не буде, хлопець, не виходячи з автобуса, за¬лишить місто і більше ніколи не потурбує своєї родини.


Автобус наближався до пункту призначення, юнак нер-вував усе більше. Страх, що не побачить стрічки, став та-ким сильним, що боявся сам дивитись у вікно.


Вислухавши його розповідь, жінка запропонувала:


-       Поміняймось місцями. Я буду дивитись у вікно. Автобус продовжував їхати. Минули іще декілька бу¬динків. Враз жінка побачила дерево. Легенько торкнула хлопця за плече й, стримуючи сльози, промовила:


-       Поглянь! Поглянь! Дерево усе обвішане білими стріч-


ками!


Ми дуже схожі на звіра, коли вбиваємо. Дуже схожі на людей, коли осуджуємо, Дуже схожі на Бога, коли вибачаємо.



ЩО КАЗАТИ, ЧОГО НЕ КАЗАТИ


Є 25 речей, яких не варто говорити тим, кого кохаєте: «Хіба не казав тобі, що ти достоту, як твоя мати. Маєш завжди поганий настрій. Ти бездумний. Це твоя вина. Щось тобі не підходить? Можеш лише нарікати. Що б не зробив, нічого тобі не подобається. Маєш те, на що заслужив. Чому ніколи мене не слухаєш? Спробуй бути відповідальним. Що собі мислиш? З тобою годі витримати. Не знаю, на¬віщо з тобою зв’язалась. Можу навіть зі шкури вилізти, але й так нічого з того не буде. Робитиму, що захочу, якщо тобі не подобається, завжди можеш відійти. Як ти вже щось придумаєш... Яка безглузда думка! Єдине, на що здатен, - думати лише про себе. Зробив би це, коли б мене любив. Ти - як дитина. Умієш міняти лише погляди. Прийми заспо-кійливе. Які там в тебе проблеми! Не можу тебе зрозуміти. Ти завжди мусиш мати рацію?»


Є 37речей, які слід казати тим, кого любите: «Зроблено досконало. Ти - фантастичний. Було пре-красно. Ти сьогодні була чудова. Без тебе чогось бракує. Справді, дуже ціную те, що ти зробив для мене впродовж усіх цих років. Ти найцінніша особа в моєму житті, цінні¬ша за дітей, кар'єру, друзів, цінніша над усе. Щасливий, що одружився з тобою. Ти - найкращий мій друг Коли б мав прожити ще раз життя, повторно одружився б із тобою. Хочу нині бути з тобою. Мені тебе не вистачало. Не міг перестати думати за тебе. Як мило прокинутись, усвідомлюючи, що ти поряд. Буду завжди тебе кохати. Люблю дивитись, як виблискують твої очі, коли смієшся. Сьогодні ти прекрасна, як завжди. Довіряю тобі. Завжди можу на тебе розраховувати. Завдяки тобі маю добре са¬мопочуття. Я такий гордий, від того, що можу бути біля тебе. Мені прикро. Я помилився. Чого б ти ще хотіла? Про що роздумуєш? Мені вистачить уже того, що слу¬хаю тебе. Ти надзвичайна. Не можу собі уявити життя без тебе. Поруч з тобою хочу ставати щоразу кращим. У чому можу тобі допомогти? Молись за мене. Нині мо¬лився за тебе. Цінна кожна хвилина, яку перебули разом. Дякую за твою любов. Дякую, що приймаєш мене таким, який я є. Дякую за те, що ти біля мене. Ти кожен день робиш щоразу кращим».



НЕЗАЛЕЖНО ВІД УСЬОГО


Утікаючи від нацистської поліції уночі, під час негоди, єврейський равин разом із дружиною й сином переправля-лись озером, через яке проходив кордон. Маленький човен не зміг опиратись потужним хвилям - перекинувся. Жінку з дитиною поглинули морські глибини.


Нещасний чоловік після відчайдушних спроб урятува¬ти близьких доплив до протилежного берега. Виснажений і зболений упав на коліна, звів до неба руки й молився: «Боже Ізраїлю, мені вдалось втекти аж сюди, щоб міг Тобі краще служити, виконувати Твої настанови і славити Твоє ім’я. Ти випробував мене, щоб пересвідчитись, що я вірний Тобі. Знаю: Ти можеш усе. Навіть коли б схиляв мене поки-нути Твої дороги, присягаюсь, це б не вдалось Тобі. Можеш боляче мене вдарити, забрати в мене найкраще, найдорож¬че у світі, можеш віддати мене на тортури, закатувати до смерти; ніколи не забракне мені віри в Тебе, завжди люби-тиму Тебе більше, аніж Ти сам».


Просив Тебеу Боже, щоб дав сили реалізувати мою мету:


Ти ж зробив мене слабким, щоб я навчився слухати в покорі.


Просив у Тебе здоров я, щоб міг учинити великі справи.


Ти зробив мене хвориму щоб міг робити добрі справи


Просив Тебе про багатство, щоб бути щасливим, - дав убогість, щоб став мудрим.


Просив про владу, щоб люди прийняли мене, -


Зробив мене немічним, щоб мав потребу в Бозі.


Просив за речі, щоб тішитись життям, -


Дав мені життя, щоб втішався речами.


Не отримав нічого з того, про що просив,


але отримав те, чого сподівався.


Незважаючи на те, що жодне з моїх прохань не було виконане,


Моя найглибша молитва була почута.


Тепер відчуваю себе ще більше блаженним!


§9 се^анл


МУДРІСТЬ


Жив якось король, який всеньке життя згаяв, ведучи війни й примножуючи землі свого королівства. У шістде¬сят років зрозумів, що небагато за той час дізнався про сенс людського життя.


Скликав усіх своїх міністрів і радників, і розпорядився:


-       Візьміть усі гроші з моїх скарбниць, ідіть на чотири сторони світу й шукайте книг мудрости. Я хочу врешті піз-нати справжню мудрість життя.


Радники забрали мішки із грішми і рушили у всі сторо-ни світу. Повернулись через сім років у супроводі сорока верблюдів навантажених книгами - великими й малими. Ціла гора мудрих книжок.


Побачивши їх, король вигукнув:


-       Мені шістдесят сім років! Ніколи не матиму часу, щоб прочитати це все. Викладіть мені скорочено їхній зміст!


Скликали найкращих літераторів світу, вони взялись до праці й через сім років змогли описати найголовніше з усього скарбу мудрости. Але навіть зі стисло викладеним змістом, усе ще можна було навантажити сім верблюдів.


-       Мені минуло сімдесят чотири роки, - мовив король. - Не маю часу, щоб прочитати це все. Викладіть зміст іще коротше!


Довелося скорочувати скорочене. Коли проминуло на-ступних сім років, мудреці навантажили свою працю на од-ного верблюда.


-       Мені за вісімдесят, - мовив король, - щоразу слабшаю. Очі мої надто втомлені. Ніколи не зміг би прочитати всіх цих книг. Скорочуйте далі!


І знову наступних сім років мудреці працювали день і ніч. У результаті з’явилась книга, що увібрала всю му¬дрість землі.


У цю хвилину прибув до мудреців гонець:


-       Швидко несіть королю книгу. Він помирає.


Королю було вже вісімдесят вісім років, і він помирав


на своєму ложі. Найбільший із мудреців наблизився до об-личчя короля, що прошепотів йому на вухо:


-       Прошу, охопи однією фразою усе знання, усю муд-рість світу...


-       Слухайте пане: «Живи кожною миттю життя».


Більшості із тс не доведеться пережити в житті, щось надто велике. Небагато людей стають мільйоне-рами, одиниці - стають призерами фестивалю в Сан- Ремо, обираються президентами, отримують Нобелів-ські премії.


Але всі можемо переживати маленькі радощі життя: ласкавий дотик долоні, поцілунок у щічку, повний місяць, чудо палахкотливого вогню, захід сонця.


Втішайтеся малими радощами життя. Кожен може мати їх удосталь.



МІСТ


Селянин із сином чимчикували до найближчого села на щорічний ярмарок. Дорога пробігала через розхитаний, у тріщинах і прогалинах камінний місток, що дивом три¬мався над вируючою рікою. Дитя злякалось.


«Тату, гадаєш місток витримає?» - запитало тривожно. Батько відповів: «Триматиму тебе за руку, сину мій».


І хлопчина довірливо вклав ручку в батькову долоню. Тулячись до татуся, малюк дуже обережно перейшов міст. Так дістались вони до місця призначення.


Повертались, коли вже стемніло. На зворотному шляху хлопчик запитав: «А як же ріка, батьку? Як уночі здолаємо цей небезпечний міст? Я боюся!»


Кремезний і сильний чоловік взяв малого на руки, і про-мовив: «Залишайся в моїх обіймах. Тут будеш у безпеці».


Батько надалі долав шлях зі своїм цінним вантажем. У міцних обіймах син заспокоївся й заснув глибоким, міц¬ним сном.


Наступного ранку хлопчик прокинувся у своєму ліжечку здоровий і неушкоджений. Сонячне проміння лилось крізь вікно. Малий навіть не зауважив, коли його перенесли над бурхливим потоком і він опинився далеко від мосту.


Такою є смерть.


Вам здається... що наближаєтесь до берега - і відкриваєте, що вже в Раю; що схоплюєте долоню


і раптом усвідомлюєте, що це Божа рука; що дихаєте новим повітрям - і відчуваєте пахощі небес; що помолодшали -


і усвідомлюєте, що це- безсмертя; що переходите


з жахливого шторму до незвичайної тиші; що прокидаєтесь -


і з’ясовується, що ви вже Вдома!


31 серпня


САМІТНЕ ЖИТТЯ


Син самотньої матері народився в низинній місцині. Зростав в іншому поселенні, де працював столяром, аж до тридцятого року життя. Наступних три роки ходив по зем¬лі, навчаючи.


Не написав жодної книжки.


Ніколи не обіймав громадської посади.


Не мав власної родини чи дому.


Не закінчував університету.


Не віддалявся далі, як на тридцять кілометрів від місця свого народження.


Ніколи не досягав того, що можна назвати успіхом.


Не мав жодних рекомендаційних листів, лише себе самого.


Йому виповнилось тридцять три роки, коли суспільство збунтувалось проти Нього. Його друзі втекли. Сам же був проданий ворогам і засуджений неправедним судом. Його прибили до хреста між двома злочинцями. Коли помирав, виконавці вироку грали в кості на Його одежу, єдину влас-ність, якою володів на землі. Коли помер, поклали Його до


О


гробу, який Йому з милости уділив товариш.


Третього дня ця могила була порожня.


Минуло двадцять віків, і оце сьогодні Він є центром сві-тової історії.


Ніщо так не змінило людського життя на землі: ані вій-ськові походи, ані маневри флотів, ані парламентські на-ради, ані короновані особи, мислителі чи науковці разом узяті - як це одне самотнє існування.


У часи антирелігійної пропаганди в Росії на одній із зу-стрічей народний комісар блискуче представив остаточ-ну перемогу науки. Відбувались перші космічні польоти. Втішався велетенською славою космонавт Гагарін. По-вернувшись на землю, він підтвердив, що бачив прекрасне чисте небо, а от Бога ніде не бачив. Комісар на завершен-ня свого виступу зробив висновок про остаточну поразку релігії. Люди у залі загомоніли. Зустріч закінчувалась.


-Чиє якісь запитання?


Із глибини залу один старенький, який уважно слухав доповідача, сказав тихенько:


-       Christos anesti - Христос воскрес.


Його сусід повторив трохи голосніше:


-       Христос воскрес!


Інший встав і ще голосніше промовив ці слова, потім ще хтось і ще хтось.


Врешті їх підтримав зал:


-       Христос воскрес!


Знітившись, переможений комісар вийшов.


Незалежно від усіх доктрин і дискусій, існує незапере-чний факт


Щоб його описати, досить однієї короткої фрази: «Христос воскрес!» У цьому все християнство. Один факт, і жодним чином не можемо його заперечити.


Філософи можуть оминути його мовчанкою. Але не-має інших слів, які були б здатні сколихнути людство: Христос воскрес!



!ереСвНЬ


/ дереСНА


ГОВОРИМО...


Проповідник запізнювався. Сестри, які очікували його в монастирській каплиці, дійшли вже до п’ятнадцятої та-ємниці вервиці, коли подзвонили у двері.


Втомлений, заклопотаний проповідник вибачався перед настоятелькою: «Прикро мені, матінко, але я не встиг при-готувати проповідь...»


«Це неважливо, - відповіла сердечно настоятелька, - прошу, отче, говоріть усе, що спаде на думку».


Казати, усе, «що спаде на думку», - найпопулярніша мова світу. Мільярди слів щоденно ранять нас.


Здатність промовляти - великий дар. Щоб людина не говорила надто багато дурних слів Богові, Він дав їй де¬сять пальців, щоб пам'ятала Його мудрі ради:


«Щоб перше слово було добре,


Щоб друге слово було правдиве,


Щоб трете слово було справедливе,


Щоб четверте слово було щире,


Щоб п ’яте слово було відважне,


Щоб шосте слово було делікатне,


Щоб сьоме слово несло втіху,


Щоб восьме слово було ласкавим,


Щоб дев ’яте слово було сповнене поваги,


Щоб десяте слово було мудре.


Далі мовчи!»



ПОРЯДОК


Одного дня жінка прийшла із синочком до Махатми Ганді й попросила:


-       Махатмо, скажи йому, щоб не їв більше солодощів.


-       Будь така ласкава, йди і повернись за три дні, - від¬повів Ганді.


Через три дні жінка повернулась з дитиною до Ганді, і той промовив до малого:


-       Не їж більше солодощів!


Жінка запитала:


-       Чому ти казав нам чекати аж три дні, лише для того, щоб це сказати?


Махатма відповів:


-       Тому що три дні тому я сам ще їв солодощі.


Якби всі ті, хто керує, навчає, командує, закликає, за¬охочує, - вирішили дотримуватись того, чого вимагають від інших, цей світ був би раєм.



РОЗМІР


Молода жінка працювала в маленькому магазинчику одягу, розташованому на узбіччі. Однієї суботньої днини в магазин завітала дівчинка зі свинкою-скарбничкою й ска-зала, що хоче за свої заощадження купити подарунок для неньки на День матері. Продавець допомогла їй видобути зі скарбнички монети і підтвердила, що їх цілком достат-ньо, щоб купити прекрасну блузку. Лише чи сподобається вона її матусі?


-       Звичайно! Блузка чудова! - відповіла з ентузіязмом дівчинка.


-       Який розмір носить твоя матуся? - запитала про-давець.


-       У неї ідеальний розмір! - сказала дівчинка.


Тож продавець продала їй блузку 42 розміру.


У понеділок дівчинка повернулась в магазин разом із ма¬мою, щоб поміняти блузку: потрібен був 50 розмір.


Між ідеалом світу моди й ідеалом дитини існувала ве¬лика різниця!


Різниця в серці, переповненім любов ’ю.


Хлопчик був змушений носити окуляри. Його запитали:


-       Не заважає тобі те, що мусиш носити окуляри?


-       Ні, але хочу такі, як носить моя бабуся! - відпо-вів. - Мама каже, що вона завжди зуміє зауважити, коли хтось втомлений, наляканий або ж сумний. Знає, коли по¬требуєш допомоги, збагне одразу, якщо чимось схвильо¬ваний, хочеш про щось поговорити. Та найголовніше те, що в кожному вміє запримітити щось добре.


Малюк продовжував:


-       Колись я запитав у бабусі, як їй вдається помічати все те, чого не зауважують інші. Бабуся відповіла, що така здатність прийшла до неї лиш тоді, коли постаріла. Тому переконаний: уся справа в її окулярах!»



БАРИЛЬЦЕ



Один лицар відважно боровся на всіх фронтах рідного королівства. Але одного разу він схибив, арбалетна стріла пробила йому ногу, і він мало не загинув.


Коли лицар, поранений, лежав на землі, йому примари-лося Небо. Але було воно дуже далеко, практично недосяж-не для нього. Натомість зовсім близько виявилося пекло: брама навстіж відчинена, звідти вилізали язики полум’я. Цей лицар, власне, уже давно відкинув усі лицарські пра-вила і кодекс чести, перетворившись на звичайного розбій-ника і мародера. Людина для нього була ніщо, він убивав і сіяв зло.


Повернувшись до тями, він, сповнений страху, викинув меч, шолом і решту своїх обладунків і подався до святого пустельника, що жив у печері.


-       Отче, я хочу отримати розрішення гріхів, бо дуже стурбований спасінням своєї душі. Я готовий прийняти будь-яку покуту, нічого не боюся.


-       Добре, - відповів пустельник. - Зроби таке: піди й на¬повни водою оте барильце, а тоді вертайся з ним до мене.


-       О, та це покута для дітей і жінок, - вигукнув лицар, войовничо піднісши вгору руку. Але видіння диявола, який глузливо посміхався, швидко його остудило.


Узявши під пахву барильце та щось собі бурмочучи, він пішов у бік ріки. Занурив барильце у воду, але воно не на-повнювалося водою.


-       Це, мабуть, якісь чари, - збентежився покутник. - Але ми ще побачимо, чия візьме!


Він пішов до джерела. Барильце знову залишилося по-рожнім. Розлючений чоловік подався до сільської криниці. Даремний труд.


Минув рік. Старий пустельник ще здалеку впізнав на до¬розі лицаря. Одіж його перетворилася в лахміття, на ногах кровоточили рани, а під пахвою він ніс порожнє барильце.


-       Отче, - промовив лицар тихим зболеним голосом, - я обійшов усі ріки і джерела королівства, але не зміг напов¬нити барильце... Я зрозумів, що мої гріхи не будуть відпу¬щені. Я буду осуджений на вічні муки! О, мої гріхи, тяжкі мої гріхи... Запізно я почав каятися.


Сльози текли по його щоках. Одна малесенька сльозин-ка, стікаючи по бороді, впала до барильця. І вмить воно по самі вінця наповнилося чистою, свіжою, доброю, невида-ною досі водою.


Одна маленька сльозинка розкаяння.


На Небо прибув черговий святий, якому дали в нагоро¬ду корону з чистого золота. Щасливий і гордий з такої відзнаки, він проходжався Небесними алеями, однак не¬вдовзі помітив, що більшість святих носила корони, оз¬доблені клейнодами і коштовним камінням.


З ледь помітною ноткою образи в голосі він запитав: «Чому в моїй короні нема жодного клейнода?»


Ангел відповів: «Бо ти не заслужив. Клейноди - це сльо¬зи, що їх святі пролили на землі. А ти ніколи не плакав».


«Як я міг плакати? - запитав святий. - То ж таке щастя купатися у Божій любові!»


«Безперечно, це велика справа, - відповів ангел,. - Тому твоя корона з чистого золота. Але клейноди і коштовне каміння належить тим, які плакали».



ВАЖКА ДРУЖБА


Пес і Кінь жили душа в душу. Обидвоє за найменшої на¬годи виявляли один одному свою приязнь.


Пес приносив коневі найсмачніші кості з тих, які йому вдавалося роздобути, а кінь відкладав для пса найвідбірні- ший овес.


Вони так сильно любили одне одного, що обоє померли з голоду.


Моїм щастям є я-не ти.


І не томуу що ти не хочеш мені його дати.


А тому, що тоді я був би вже не я.


Коли б я мінявся тільки для того, щоб задовольнити твій егоїзм, я б не міг бути щасливим.


Коли б ти критикував мене за те,


Що я не думаю твоїми думками І бачу не так, як ти бачиш, - Я б не міг бути щасливим.


Ти називаєш мене бунтівником.


Але кожного разу,


Як я з тобою не погоджуюся,


Мені не йдеться про те, щоб змінювати тебе. «Ти мусиш бути тим, ким я є».


Але я не хочу,


Щоб ти казав мені, ким маю стати.


Ти говорив, що я прозорий І що про мене дуже легко забути.


То навіщо ти скористався моїм життям,


Аби довести самому собі,


Ким, власне, ти є?



КАНАТОХОДЕЦЬ


Жив колись на світі славний канатоходець. Усі люди за¬хоплювалися його надзвичайною спритністю. Ніхто ніколи не бачив, щоб він упав чи бодай втратив рівновагу.


Настав час, коли в цирку, де він працював, почалися сер¬йозні фінансові проблеми.


Щоб привабити публіку, директор запропонував артис-тові підняти канат вище і додати небезпечних трюків.


Працівники цирку покладали на канатоходця великі на¬дії і вірили, що йому, як завжди, усе вдасться.


Він запитав колег: «Ви впевнені, що мій номер вийде?»


Ті відповіли: «Ми тобі довіряємо і впевнені, що і цього разу все буде якнайкраще».


Ризиковий виступ канатоходця справді мав величезний успіх. Кожного дня люди купували в цирковій касі квитки, щоб стати учасниками незвичайного дійства.


Минув рік, директор задумав досягти ще більшого успіху і висловив побажання, щоб канатоходець продемонстрував іще вищу майстерність і знову привабив численну публіку. Він запропонував протягнути металевий канат над великим водоспадом - від одного берега ріки до другого, - запроси¬ти телебачення і всіх довколишніх мешканців на небачене видовище.


Працівники цирку знову покладали великі надії на кана¬тоходця. Він не відмовився виконати і це завдання.


За хвилину до початку небезпечної переправи канато-ходець ще раз запитав своїх друзів, чи справді вони в нього вірять і надіються на нього.


«Так!» - загукали всі без винятку.


Акробат виконав цей складний номер і черговий раз ви-кликав у публіки величезне захоплення.


По закінченні номера циркач підняв руку, даючи публіці зрозуміти, що він хоче щось сказати.


«Довір’я, яке ви мені виявили, не має меж», - сказав він.


«Це очевидно», - від імени глядачів відповів якийсь чоловік.


«Тому я хочу запропонувати вам щось ще незвичайніше, ніж те, що ви досі бачили!»


«Прекрасно. Скажи, що це має бути. Наше довір’я до тебе безмежне: ми погоджуємося на все, що ти запро-понуєш!»


«Я перейду по цьому канату туди й назад, штовхаючи перед собою візок. А оскільки ви маєте до мене безмеж¬


не довір’я, то я хочу посадити в неї когось із вас. Зробимо переправу вдвох».


Проте ніхто не зголосився.


«Як Він увійшов до човна, слідом за Ним увійшли Його


учні. Аж ось зірвалася на морі така велика буря, що хвилі заливали човен. Він же спав. Ті кинулись до Нього, збуди¬ли й кажуть: “Рятуй, Господи, ми гинемо!” А Він до них каже: “Чого ви лякливі, маловіри?”» (Мт. 8, 23-26).



ЛАНЦЮЖОК І ГРЕБІНЕЦЬ


В одному глухому закутку світу жило подружжя, в яко-му з першого дня шлюбу взаємна любов не тільки не ма-ліла, а постійно росла. Обоє були з бідних сімей, і кожен носив у своєму серці одне велике, але, мабуть, нездійснен-не бажання. Чоловік мав золотого годинника - дарунок від батька - і завжди мріяв про золотий ланцюжок до нього. А в жінки було чудове довге світле волосся, і вона мріяла про перламутровий гребінець, щоб укладати і прикрашати його. Вони знали про потаємну мрію одне одного.


З роками їхні бажання не згасали, однак чоловік уже мріяв про гребінець для жінки, а жінка - про золотий лан-цюжок для чоловіка.


Вони вже давно навіть не розмовляли про це, проте ко-жен продовжував носити в серці свою потаємну мрію.


Настала десята річниця їхнього шлюбу. Вранці, роз-плющивши очі, чоловік побачив усміхнене лице своєї дру-жини. Вона була коротко підстрижена - де й ділася розкіш¬на довга коса!


- Що ти зробила з волоссям? - вражений, запитав він.


Жінка розтулила долоню - на ній виблискував золотий ланцюжок.


-       Я продала волосся, щоб купити ланцюжок до твого годинника.


-       О, кохана, - промовив чоловік і відкрив свою долоню, в якій лежав чудовий перламутровий гребінь. - А я продав годинника, щоб купити тобі гребінець.


Вони кинулися в обійми, щасливі з того, що мають одне одного.


«Поклади мене печаттю на твоїм серці,


печаттю на твою руку;


любов бо, як смерть, сильна.


Водам великим любови не вгасити,


Ані рікам її не затопити.


Якби хто за любов віддав скарби свого дому,


Зазнав би лиш погорди великої» (П. п. 8, 6- 7).


У житті є тільки одне велике щастя: любити і бути любленим.



ВІВЦЯ


Вівця, щойно її створили, одразу зрозуміла, що вона - найслабша серед усіх звірів. Її серце постійно прискоре¬но билося через страх, що на неї нападуть інші, сильніші й агресивніші, а захищатися вона не вміла.


Тому вівця вирішила звернутися до Творця і вилити пе¬ред Ним усі свої тривоги і страхи.


- Ти хочеш, щоб я наділив тебе якимись засобами для захисту? - співчутливо запитав Господь Бог.


-       Чи підійшли б тобі гострі зуби?


Вівця заперечно захитала головою:


-       Я не зможу тоді скубати ніжну траву. А до того ж почнуть казати, що я розбійниця.


-       Чи хотіла б ти мати великі кігті?


-       О, ні. Думаю, що я почала б користуватися ними не для мудрих цілей...


-       Я міг би впирснути отруту в твій язик, - терпеливо продовжував Бог.


-       Про це не може бути й мови. Всі мене б зненавиділи і почали зневажати, як змію.


-       А як ти ставишся до міцних рогів?


-       О ні. Ніхто не захоче зі мною бавитися.


-       Але щоб оборонятися, ти мусиш мати щось, що завда¬вало б болю твоєму нападникові.


-       Я мала б завдавати болю? Ні, я не хочу. Ліпше залишу¬ся такою, як є...


Ми, людські істоти, перестали усвідомлювати, що, в певному сенсі, як і маленькі тварини, не маємо для само¬оборони ні грубої шкіри, яка б захищала наші тіла, ані го¬стрих зубів. Ми, люди, не повинні користуватися злом для самооборони - нам слід апелювати до нашої людськости: ми можемо робити це через любов до людей і через сприй¬няття їхньої любови.


Сила не зігріє нас уночі -це в змозі зробити наша чуй-ність. Бо саме завдяки їй у людей виникає бажання при-горнутися до нас. Чуйність є справжньою силою людини.


Яоереснл


СТЕЖКА


Жила-була дівчинка. Нікого з рідні, окрім батька, в неї не було. Однак вони жили дуже щасливо. Проте злі люди, заздрісні й мстиві, викрали дівчинку.


Одного разу, коли вона йшла до школи, її перестріли люди в довгих плащах, схопили і помчали на своїх чорних конях. Від’їхавши досить далеко від села, вони звернули до лісу - темного, густого, в якому постійно пропадали люди. Злі люди дуже хотіли, щоб дівчинка заблукала і за-гинула там.


Заглиблюючись у ліс, злочинці дійшли до непролазної гущавини. Тут злодії і покинули дівчинку.


Маленька плакала зі страху і проказувала, а властиво навіть не проказувала, а голосно кричала молитву, якої на¬вчила її мама: «Пресвятая Богородице, спаси нас».


Прихилившись до старезного дерева, вона заходила¬ся плачем, але продовжувала свою молитву: «Богородице Діво, радуйся, благодатна, Господь з тобою, благословенна ти між жінками...»


Поки дівчинка плакала свою молитву, біля її ніг вирос-ла дивовижної краси троянда, з делікатними, ніжними пе-люстками. Трохи віддалік, між травою, появилася ще одна, а за нею - ще і ще... Троянди сплітали ланцюжок - стежку, яка вела через ліс. Дівчинка почала переходити від однієї троянди до іншої, спочатку повільно, а потім щораз швид¬ше і швидше. Невдовзі вона вийшла на узлісся, де на неї чекав тато. Він також помітив трояндову стежку і вирушив назустріч дочці.


На цьому шляху йому теж допомагало безупинне про-казування молитви «Богородице Діво». Кожна відмовлена молитва впліталася в трояндову доріжку, яка й звела дочку і батька.


Так само й кожне наше «Богородице Діво» провадить нас звивистими стежками цього світу в обійми нашого небесного Отця.



ЗАРОБІТОК


На запрошення Берлінського університету до Німеччи-ни прибув китайський учений. Біля виходу з летовшца його зустрів німецький колега. Привітавшись і обмінявшись лю¬б’язностями, вони вирішили поїхати в центр міста. На зу¬пинці якраз стояв автобус, що ось-ось мав від’їжджати.


Німецький професор схопив під руку свого китайського колегу і вигукнув: «Біжімо, швидко!»


Обоє кинулися бігти і ледве встигли вскочити в автобус. Одразу ж зачинилися двері й автобув рушив.


Німець полегшено зітхнув, поглянув на годинник і ска-зав: «Ми зекономили десять хвилин».


Китаєць здивовано запитав: «І що ми тепер зробимо з цими десятьма хвилинами?»


Не так важливо те, наскільки ми зайняті, як те, чим зайняті. Бджолу завжди хвалять, а комара - ганять.


Пів життя ми витрачаємо на розв ’язання проблеми: що робити з часом, який хотіли б добре використати?


ІІЩУЄСНА


УПЕВНЕНІСТЬ


У маленькому будиночку на березі ріки Тигр жив дуже добрий чоловік на ім’я Ромолетто. Одного дня він помітив, що крізь двері в його дім просочується вода. Ситуація була дуже небезпечною.


Ще більше він перелякався, коли почув, як по радію без¬настанно повторювали повідомлення: «Усі мешканці при¬бережних будинків мусять негайно залишити свої домівки. Ріка буде виливатися щораз більше».


Ромолетто був дуже побожним чоловіком і покладав надію на Господа. Він упав на коліна і почав ревно моли-тися: «Господи, спаси мене!»


Раптом чоловік почув голос згори: «Не бійся, Ромолет¬то! Я пам’ятаю про тебе!» - Це був голос Господа Бога.


Ромолетто встав і почав виконувати свою звичайну ро-боту, ніби й нічого особливого не діялося. Близько одинад-цятої години вода вже сягала йому плечей, тож Ромолет¬то змушений був піднятися на другий поверх. Він помітив рятувальників, які пропливали човном повз його дім. Вони почали гукати йому: «Рятуйся разом з нами! Залишатися тут - чисте безумство!»


«Ні. Я маю захист згори», - відповів Ромолетто, вказу-ючи пальцем на небо.


О третій годині пополудні вода почала заливати ліжко, і Ромолетто був змушений відступити на горище. Непода-лік пропливав ще один рятувальний баркас і знову хтось загукав: «Не зволікай! Вода прибуває!»


Ромолетто і цього разу демонстративно відрік: «У мене свій покровитель».


Чверть на шосту вода вже доходила до ринви, тож Ромо-летто видряпався на дах. І знову поруч пропливала на плоті рятувальна служба Червоного Хреста, підбираючи остан¬ніх, які ще залишася в небезпеці. Але й тепер рятувальники марно зверталися до Ромолетто. Він учепився свого коми¬на, як реп’ях собачого хвоста, і відповідав: «Мені допомога не потрібна. Я маю на кого розраховувати».


А вода все піднімалася... Десять на шосту Ромолетто потонув.


Коли Ромолетто опинився в Раю, його аж трясло від обурення.


Він приступив до Божого престолу і спитав: «Хіба Ти не обіцяв, що подбаєш про мене?»


Господь Бог ласкаво поглянув на Ромолетто: «Я ж тричі посилав тобі рятувальників!»


Один чоловік був справжнім невдахою - життя тільки те й робило, що било його. Але він не переставав молити¬ся: «Господи, зроби так, щоб я виграв у лотерею».


Його справи і далі погіршувалися, але він не переста-вав просити: «Господи, поможи мені, зроби, щоб я виграв у лотерею!»


Якось серед ночі його розбудив знервований голос Гос-пода Бога: «Ти також мусиш мені помогти. Купи хоча б один лотерейний білет!»



МІСІЯ


Троє учнів одного учителя, які присвятили багато часу навчанню і медитаціям, вирішили помандрувати у світ.


Через десять років вернулися, щоб відвідати свого учителя.


Старий монах уже не вставав з ліжка. Він запросив їх сісти і розповісти про своє життя.


- Я, - почав перший гордовито, - написав три книжки і допоміг продати мільйон копій.


-       Це означає, що ти завалив світ папером, - сказав учитель.


-       А я, - радісно промовив другий, - виголосив тисячі проповідей в різних місцях.


-       Це означає, що ти наповнив світ словами, - відказав учитель.


Тоді заговорив третій:


-       Я лише привіз тобі цю подушку, щоб ти клав на неї свої зболені ноги.


-       Тільки ти, - прорік учитель, - знайшов Бога.


Один славний на весь світ святий аскет жив у саміт¬ній печері. Цілий день він медитував, а його думки постій¬но і завжди були звернені до Бога,


Але одного дня, коли він поринув у роздуми, з нірки ви¬бігла мишка і почала обгризати його сандалі. Пустельник, сердитий, розплющив очі.


«Чому ти заваджаеш мені медитувати?»


«Бо я голодна», - жалібно пропищала мишка.


«Тікай звідси, паскуднице, - гримнув на неї аскет, - як ти смієш перешкоджати мені саме тоді, коли я розмов¬ляю з Богом?»


«Цікаво, як тобі вдається з Ним порозумітися, - за-питала мишка, - коли ти не можеш поговорити навіть зі мною, маленькою мишкою?»



КАМ’ЯНИЙ ЛЕВ



Одному сімнадцятирічному студентові наснилося, не-мовби лев своїми страшними кігтями шматує його тіло.


Наступного дня цей юнак, разом з товаришами, вирушив на екскурсію до міста, в якому ще ніколи не був. Звісно, йому й на гадку не спадало, що в цьому місті йому може загрожувати якийсь лев.


Перебуваючи ще під сильним враженням від сну, він за¬йшов у якусь церкву. А по хвилі, опинившись на площі бі¬ля церкви, він помітив кам’яну статую лева, який, задерши голову немов би посилав до неба страхітливий рик.


«Ага! - сказав собі студент. - Це - той самий лев. Саме він шматував мене цієї ночі!»


І хлопець розповів друзям свій сон. Потім, сміючись і стараючись довести всім, що не вірить у сни, підійшов до лева.


«Впізнаєш мене, леве? Прокинься! Роззяв свою пащу і розірви мене, якщо можеш!»


З цими словами він глибоко засунув руку в пащу лева...


Раптом скрикнув від болю і страху. Висмикнув закри-вавлену руку і впав на землю.


Виявилося, що в кам’яному горлі лева знайшов собі прихисток величезний скорпіон. Він і вкусив хлопця в руку своїм отруйним жалом.


«Я мозку припинити пити, щойно захочу. Два роки ми¬нуло, як я кинув курити, підрахувавши, що витрачаю на цигарки забагато грошей, і зрозумівши, що куріння не має жодного сенсу. Тепер не відчуваю жодної потреби в цьо¬му. Навіть коли подумаю, що протягом шести місяців не викурю жодної цигарки, зовсім не вражаюся. Однак час до часу я дозволяю собі потягти трохи марихуани і роз¬слабитися-мені здається, це чудово. В цьому нема нічого поганою. Люди перебільшують, коли говорять про небез¬пеку марихуани...»


Канні, 19 років (за тиждень перед смертю від передозування наркотиків)


НоереснА


ЯК СІЛЬ


Жив собі король, що носив шляхетне ім’я Генрих Муд-рий. Мав він три дочки: Альбу, Бетіну і Шарлоту. В глибині душі король найбільше любив Шарлоту. Настав час при¬йняти рішення про те, котра з них стане наступницею пре¬столу. Король покликав усіх своїх дочок і запитав: «Любі мої донечки, чи ви мене дуже любите?»


Найстарша відповіла: «Тату, я люблю тебе, як світло дня, як сонце, яке дарує деревам своє тепло. Ти - моє світло!»


Король, щасливий, посадив Альбу по своїй правиці і по¬кликав другу дочку. Бетіна сказала: «Тату, я люблю тебе, як найбільший скарб світу, твоя мудрість набагато цінніша від золота і коштовного каміння. Ти - моє багатство!»


Утішений і ощасливлений визнанням дочки, батько на-казав їй сісти ліворуч себе. Тоді покликав Шарлоту. «А ти, моя маленька, як сильно мене любиш?» - запитав її ніжно. Дівчина подивилася йому просто в очі й відповіла без жод-ного вагання: «Тату, я люблю тебе, як кухонну сіль!»


Король онімів: «Що ти сказала? Як кухонну сіль?»


Він не міг стримати свого гніву і вигукнув зі злістю: «Невдячна! Як смієш так мене трактувати - ти, що була світлом моїх очей. Геть від мене! Відрікаюся від тебе і на-казую залишити мій дім!»


Бідна Шарлота, ледве тамуючи сльози, мусила залиши-ти палац і королівство свого батька. Вона почала працюва-ти на кухні сусіднього володаря. А що була добра й гарна та ще вміла чудово куховарити, то за короткий час стала головною кухаркою цього короля.


Одного разу до свого сусіда прибув з візитом король Генрих. Про нього ходили чутки, що він дуже сумний і са-мотній, що мав трьох дочок, але одна втекла з якимсь калі¬форнійським гітаристом, друга виїхала до Австралії году¬вати кенгуру, а наймолодшу вигнав сам король.


Шарлота одразу впізнала свого батька. Пішла на кухню і почала готувати щонайкращі страви. Але замість солі си¬пала до них цукру.


За обідом гості крутили носами і кривилися: кожен, ску¬штувавши страву, одразу ж в непристойний спосіб випльо¬вував її в сервертку.


Розлючений король наказав покликати кухарку.


Шарлота прийшла і спокійно промовила: «Колись мій батько вигнав мене з дому за те, що я сказала йому, що лю¬блю його, як кухонну сіль, яка надає смаку кожній стра¬ві. Не бажаючи робити йому ще однієї прикросте, я додала до всіх страв цукор».


Король Генрих піднявся зі сльозами в очах: «У твоїх словах чути сіль мудросте, моя доню. Пробач мені і при-йми корону».


Було влаштовано великий бенкет, і всі запрошені плака¬ли від радосте: королівські хроніки того часу засвідчують, що всі їхні сльози були солоні.


«Ви - сіль землі» (Мт. 5,13).



СОНЯЧНИЙ годинник


Один східний монарх із подорожі на Захід привіз додому сонячного годинника.


Привезений подарунок цілковито змінив життя мешкан¬ців держави. Усі піддані швидко навчилися ділите день на години, з радістю дивилися на годинник і відмірювали час. Вони стали пунктуальними, порядними, старанними, можна було покладатися на їх слово. Живучи так, вони упродовж кількох років нагромадили гроші і досягли добробуту.


Коли монарх помер, його добрі й щасливі піддані вирі-шили спорудити йому пам’ятник.


Оскільки сонячний годинник став для них символом і джерелом благополуччя, то вирішили помістити його в храмі під золотим куполом.


Коли храм був готовий і його купол навис над годин-ником, виявилося, що сонячне проміння не може до нього пробитися.


Маленький промінчик світла, завдяки якому виникала тінь, що була відбитком сонця, безповоротно щез, а враз із ним перестав існувати і час.


Одні мешканці знову стали непунктуальними, інші - не дуже точними, а ще інші взагалі стали байдужими.


Кожен робив, що хотів, не звертаючи уваги на те, що роблять інші. Ціла держава знову погрузла в нестатках.


Чи й ми сьогодні не робимо щось подібного? Чи не на-магаємося замкнути Бога в своєрідний музей або зробити з Нього звичайного цвинтарного сторожа?



МИГДАЛЬ


Стрункий, високий і тріюмфальний, з гідністю зверне-ний у бік неба, мигдаль підносився над цілим садом.


Він був щасливий, коли яскраві папужки й елегантні си¬нички прогулювалися по його гілках: з радістю приймав на свої рамена щигликів, солов’їв та інших співучих птахів.


Але одного дня прилетів дятел. Він приклав своє вухо до кори і почув, що під нею аж кишить від малесеньких, але небезпечних личинок, які загніздилися там. Дятел ударив своїм довгим міцним дзьобом по корі й почав витягати і по¬їдати ці личинки.


Мигдаль глибоко засмутився.


Це страховинне пташисько, яке своїм дзьобом влазило в його нутро і нищило його досконалу красу, неможливо бути витримати.


Гордий мигдаль робив усе, щоб прогнати дятла. Це йому не одразу, але вдалося.


З того дня личинки під корою могли спокійно розвива-тися і поступово поширюватися по всьому дереву.


Минуло кілька років. Однієї ночі гордий мигдаль від лег¬кого подуву вітру розсипався на порох.


Якщо хтось «заливає тобі сало за шкіру», намагаю-чись показати всі твої вади і хиби, не ображайся на нього. Радше будь йому вдячний.



СУДНИЙ ДЕНЬ


Коли настане судний день, мільярди людей буде приве-дено на велику галявину перед Божим престолом. Багато хто з них відсахнеться, не витримавши яскравого світла, яким буде залите це місце. Однак не всі розмовлятимуть з Богом покірливо і смиренно. Деякі не спроможуться на діялог в дусі Божого страху і належної пошани до Бога. Уже в самому тоні відповіді чутиметься бунт і зневага.


«Чи може Бог осуджувати? Що Він знає про страждан-ня? - пробурчала жінка в першому ряду. Вона відкотила рукав і показала витатуйований на руці номер полонянки концентраційного табору.


- Ми пережили таке, що, здається, неможливо пережи-ти, нас били і мордували до смерти».


В іншій групі стояв негр. Він оголив перед Богом свою шию. «А що Ти скажеш на це? - запитав він, вказуючи на сліди від задушення. - Наді мною знущалися тільки за те, що я чорний. Це був мій єдиний злочин».


З тлуму людей, що очікували суду, виступила студент-ка з маленькою дитиною і з синцями під очима: «Чому я маю так страждати? - простогнала вона. - Це не була моя вина».


У величезному натовпі утворилися сотні таких збунто-ваних груп. Кожна з них нарікала на Бога за те, що Він до¬пустив на землі такі великі страждання.


Добре Богові бути щасливим, живучи в такому краси-вому і благодатному місці, де нема страждання, голоду і не- нависти. Хіба може Він знати щось про терпіння людей на землі? Бог, говорили вони, має дуже спокійне життя.


Кожна бунтівна група делегувала представника, який, на її думку, постраждав найбільше. Єврея, негра, жертву Хіросіми, каліку, хворого на синдром Берґера, дитину з го-ловною водянкою. Усі вони зібралися у центрі площі, щоб порозмовляти між собою. Кожен старанно приготувався, щоб представити свою трагедію.


Вони хотіли переконати Бога, що судити їх Він міг би лише тоді, коли б спочатку сам пережив те, що випало на їхню долю. Вони вважали, що Бог зобов’язаний зійти на землю і пережити різні людські трагедії.


«Скажіть Йому, щоб народився євреєм. Нехай насам-перед буде піддано сумніву спосіб, у який Він прийшов на світ. Дайте Йому такий тягар праці, щоб навіть найближчі Йому люди подумали, що Він, мабуть, збожеволів. Нехай Він буде змушений давати свідчення на суді, де судити-муть підкуплені судді, нехай Він буде осуджений боягузами і зазнає тортур. І, врешті-решт, дайте, щоб Він відчув себе смертельно самотнім. А тоді вбийте Його. Та так, щоб не було жодного сумніву в Його смерті. І все це робіть у при¬сутності свідків».


Кожен з них представив свою точку зору, а звідусіль за-лунали схвальні вигуки.


Коли закінчив говорити останній, настала велика тиша. Ніхто не мав мужности додати ще щось... Слухаючи роз¬повіді люди усвідомили, що Бог досконало розуміє всі їхні страждання.


«І Слово стало тілом» (Йо. 1,14).



КОШТОВНИЙ КАМІНЬ


Двоє приятелів зустрілися після довгої розлуки. За цей час один став багатим, а другий - бідним.


Вони сіли і почали пригадувати прожиті разом роки.


Під час розмови бідний задрімав.


Багатий приятель, опанований співчуттям, поклав в ки¬шеню бідняка великий дорогий діямант і вийшов з дому.


Але той, прокинувшись, не знайшов подарованого йому скарбу і свій наступний день розпочав так, немовби нічого не сталося.


Через рік доля знову звела двох приятелів.


«Скажи мені, - запитав багатий, знову побачивши бід-ного у великій нужді, - чому ти не скористався скарбом, який я залишив у твоїй кишені?»


Подібне стається чи не за кожної зустрічі між людьми. Люди, що живуть поруч з нами, обдаровують нас безцін¬ними скарбами. Але зазвичай ми цього не усвідомлюємо.


ЮЩреснл


БАМБУК


В одному прекрасному саду ріс дивовижний бамбук. Власник маєтку любив його найбільше з усіх дерев.


З кожним роком бамбук ставав усе красивішим і міцні-шим. Думка про те, що Пан його любить і пишається ним, додавала йому снаги до росту.


Але одного дня господар підійшов до нього і сказав: «Любий бамбуку, мені дуже потрібна твоя допомога».


Красень-бамбук передчував, що настала довгожданна мить, і з радістю відповів: «Пане, я готовий. Роби зі мною все, що бажаєш».


Голос Пана, однак, був поважний: «Щоб скористатися тобою, я мушу тебе зрубати».


Бамбук відсахнувся: «Зрубати? Мене? Найкрасивіше дерево у твоєму саду? Благаю, не роби цього. Вчини щось гарне, але, прошу тебе, не рубай мене».


«Любий бамбуку, - промовив Пан, - я не зможу тобою скористатися, якщо дозволю, аби ти продовжував рости».


Увесь сад завмер. Запала глибока тиша, і навіть вітер перестав повівати, вражений почутим. Нарешті бамбук схилив свою буйну голову і прошепотів: «Пане, якщо ти не можеш скористатися мною, не рубаючи мене, то роби, як знаєш».


«Любий бамбуку, - вів далі Пан, - мені доведеться не тільки тебе зрубати, але ще й поспилювати гілки і пооб-ривати листя».


«Пане, змилуйся наді мною. Якщо вже губиш мою кра-су, то залиш мені принаймні гілки і листя».


«Якщо я не зітну їх, то не зможу ними скористатися».


Бамбук похилився і прошепотів: «Пане, ріж і обривай».


Господар саду зрубав дерево, обпиляв його гілки, розрі-зав уздовж стобур і вийняв із нього серцевину. Потім приніс його до джерела, яке витікало неподалік сухого поля. Гос¬подар підвів до джерела один кінець стовбура і спрямував воду до спраглої землі.


Чиста і свіжа вода потекла на поле бамбуковим жоло-бом. Господар посіяв рис, а згодом зібрав багатий урожай.


Ось так бамбук, попри те, що сам спочатку мусив бути стятим і знищеним, став благословенням для багатьох.


Коли він був красивим деревом, то жив тільки для себе, захоплюючись власного вродою. І щойно тоді, як його зру¬бали, - став каналом і почав оживлювати ціле королівство.


Те, що ми називаємо «стражданням», Господь Бог на-зиває «ти мені потрібен».



ДВА ДЗЕРКАЛА


Одного дня сатана знайшов собі дуже потішну забавку. Це було диявольське дзеркало, що мало магічну власти-вість: воно спотворювало все добре і гарне, а огидне й по-гане видавалося в ньому гарним.


Сатана мандрував з тим дзеркалом по цілому світі. Й усі, хто дивився в нього, здригалися від огиди: замість себе во¬ни бачили жахливу, страхітливу істоту.


Лукавий дуже тішився своїм дзеркалом: що огиднішими були речі, то більше вони йому подобалися. Одного разу відображення в дзеркалі так припало йому до вподоби, що він зайшовся сміхом, - аж раптом дзеркало вилетіло йому з рук і розбилося на мільйони скалок. Сильний, злий ураган розніс їх по світу.


Деякі скалки були менші від макового зернятка й запо¬рошили очі багатьох людей. Ці люди почали бачити тільки те, що було зле і погане.


Більші стали лінзами до окулярів. Люди, що носили такі окуляри, вже не могли бачити те, що було добре, і втратили можливість справедливо оцінювати свої вчинки і все, що відбувалося довкола.


Деякі скалки того дзеркала були такі великі, що дехто використав їх для шиб до своїх вікон. Ті бідолахи, що диви¬лися через такі вікна, бачили своїх сусідів несимпатичними, злими людьми.


Коли добрий Бог це побачив, то дуже засмутився і ви-рішив допомогти людям, що стали жертвами сатани. Він сказав: «Пошлю в світ свого Сина, який є моїм образом, моїм дзеркалом. Він віддзеркалюватиме мою доброту, мою справедливість, мою любов. Мій Син уособлюватиме лю-дину, яку я вимріяв».


Ісус прийшов як дзеркало для людей.


Хто приглядався до Нього, - відкривав добро і любов, вчився відрізняти їх від самолюбства і фальші, від неспра- ведливости і презирства.


Хворі віднаходили в Ньому відвагу до життя, стражда-ючі черпали силу переносити біль, розчаровані знаходили в ньому надію.


Він потішав засмучених і допомагав перемагати страх смерті.


Багато людей полюбило Боже дзеркало і пішло за Ісу- сом, наслідуючи Його.


Однак деякі, бачивши це, сповнилися люттю. Вони ви-рішили розбити те Боже дзеркало, і убили Ісуса. Але рап-том з’явився новий, сильний ураган - Святий Дух. Він під-ніс мільйони скалок Божого дзеркала і розсіяв по цілому світові.


Якщо у чиєсь око потрапить найменша скалочка з то¬го дзеркала, то людина починає дивитися на світ іншими очима, очима Бога. Вона бачить насамперед красу і добро, справедливість і щедрість, любов і милосердя. А все неспра¬ведливе й лихе легко перемагається тими ж чеснотами.


Ш вересня


УСПІХ


Місіонер, який прожив в Японії багато років, і відомий співак, що пробув там тільки два тижні, поверталися до Америки одним літаком. У Нью-Йорку місіонер побачив великий натовп прихильників співака, які вітали його ра-дісним криком...


-       Господи, я нічого не розумію, - прошепотів місіонер. - Я пожертвував 42 роки для Японії, а він пробув тільки два тижні, і тисячі людей вітають його з поверненням до¬дому - мене ж ніхто не зустрічає.


Господь відповів:


-       Сину, та ж ти ще не повернувся до свого дому.


Якось турист відвідав одного відомого равина.


Гостя дуже вразило те, що в кімнаті, наповненій книжками, єдиними меблями були стіл і дерев’яна лавка.


-Де ж решта ваших меблів? - спитав турист


-А ваші де?


-       Мої? Я ж тут тимчасово, - здивовано відповів ту¬рист


-Ія також, - сказавравин.



'ЄСНЯ



«ЗРУЧНИЙ» ПРИВІД


-       Я випадково не залишила у вас свою парасолю? - спи¬тала мене одна пані, сусідка, що якось приходила погово¬рити зі мною.


-       Так, - відповів я.


Пані щиро подякувала, а потім додала:


- Ви - справді чесна людина! Я була у багатьох сусідів і питала, чи не залишила у них свою парасолю, і, уявіть собі, всі відповідали, що ні.


Жила на селі черепаха. Якось її племінниця, що меш-кала в місті, запросила тітку до себе. Бажаючи побачи¬ти трохи світу, сільська черепаха прийняла запрошення.


Дорога була недалека (не більше кілометра), але для черепахи це - довгий шлях. Та вона подумала собі, що швидко подолає його, і тільки наступного дня вранці пус¬тилася в дорогу.


«Якщо я буду рухатись в такому темпі, - міркувала черепаха - то в обід якраз буду на місці». І пошкандиба-ла, мугикаючи собі під ніс якусь пісеньку.


Йде, йде, йде... До полудня бідолаха пройшла ледве двісті метрів. Коли годинник почав вибивати 12 юдину, звіщаючи полудень, вона невдоволено забурмотіла: «Який дурний годинник! Ще й година не минула, як я вийшла з хати, а вже вибиває полудень... Він, мабуть, заржавів всередині!»


Йде, йде... Вже сонце зайшло і на небі заблищали зорі, а черепаха ще й половини дороги не пройшла.


Страшенно розлючена, вона почала верещати: «Світ вже не такий, як колись! Сонце заходить раніше, зірки з’являються коли хочуть, а доба вже не має двадцяти чотирьох годин!»


І так вигукуючи, повернулася додому, проклинаючи не¬рівну та покручену дорогу.


Завжди знайдеться якийсь «зручний» привід, щоб ду-мати зле про ближнього.


\ереснл


СТРАТЕГІЯ ЛИСА


Один лев з широко розкритою пащею наблизився до вівці і спитав її, чи від нього не тхне.


-       Так! - відповіла вівця.


-       Дурна! - сказав лев і з’їв її.


Потім поставив те саме питання вовкові.


-       Ні! - відповів вовк.


-       Підлабузник! - заричав лев і розірвав його.


Те саме лев запитав й у лиса.


-       Кажучи правду, пане, - відповів лис, - у мене такий нежить, що абсолютно не чую жодних запахів.


Учень одного філософа пішов відвідати свого вчителя, який лежав на смертному ложі.


-       Залишіть мені у спадок трохи вашої мудрости, - просив він.


-       Бачиш мій язик? - спитав філософ.


-       Бачу, - відповів учень.


-       А мої зуби? Чи всі ще там?


-       Ні, не всі.


СИЛА ДУМКИ


Йшов собі полем подорожній - і раптом у траві побачив


якийсь предмет дивної форми. - Це змія, - подумав він.


-       А знаєш, чому язик тримається довше від зубів? Бо він м’який і гнучкий, а зуби тверді - тому й випадають. Тепер ти знаєш усе, що треба. Іншої мудрости не маю.



Змія кинулась на нього і вкусила.


Пізніше тією ж дорогою йшов інший подорожній. Він також побачив предмет дивної форми.


- Це птах, - подумав він.


Затріпотіли крила, і птах полетів у небо.


Одному водієві несподівано вночі посеред поля проби-лося колесо автомобіля. Він дуже засмутився, бо не мав потрібного інструменту, щоб його замінити. Раптом вдалині він побачив маленький вогник - це був одинокий селянський будинок.


Водій швидко пішов у тому напрямі. Дорогою він ду-мав: «А що, як ніхто не відчинить дверей?» «А що, як не буде потрібного інструменту?» «А що, як не схочуть його позичити?»


Від таких непевних думок його тривога зростала, і ко¬ли нарешті водій дійшов до того будинку, то був такий знервований, що, розмахуючи кулаком під носом у госпо¬даря, закричав: «Ну і тримай собі свій домкрат!»


Подобається це нам, чи ні, але наші думки визначають маршрут нашої земної мандрівки, званої життям. Якщо будемо думати тільки про невдачі, то вони переслідува¬тимуть нас. Якщо ж думатимемо, що ми нелюб’язні, не- виховані, то такою буде і наша поведінка. Якщо говорити дитині, що вона дурна, то такою вона і виросте.



НЕСПОДІВАНКА



Був він людиною чесною, представником мовчазної більшосте, суворим з жінкою і дітьми, членом расистської ліги, тому що вважав за краще, щоб «чорні залишалися у своїй країні». Але як буває з усіма, він також помер.


Він сміливо підійшов до воріт раю і постукав.


Ангел чемно привітався з ним та завів до приймальні. Сів за комп’ютер, набрав ім’я новоприбулого, прочитав на екрані відповідь і сказав:


-       Мені неприємно говорити про це, але ви мусите по-бути трохи в чистилищі.


-       Тут якась помилка! - скрикнув той чоловік. - Я за-вжди був чесний, зразковий...


-       На жаль, нічого не можу зробити, - відповів ангел.


-       Хочу говорити безпосередньо з НИМ! - рішуче сказав чоловік і попрямував до дверей, що були за плечима ангела.


-       Воля ваша, - сказав ангел. - Але на вас чекає цікава несподіванка.


-       Яка? - спитав чоловік.


-       Він - чорний, - посміхнувся ангел.


Коли потрапимо «туди», приготуймося до несподі-ванок.



ТАТО ПІД ЛІЖКОМ


Коли я була мала, тато для мене був чимось на зразок світла в холодильнику. І тато, і світло були в кожному домі, але ніхто напевно не знав, що вони робили, коли за ними зачинялися двері.


Мій тато виходив з дому кожного ранку, а ввечері, коли повертався, був дуже щасливий, що знову нас бачить. Він єдиний міг відкривати консервні банки, коли іншим це не вдавалося. Тільки він не боявся іти сам до пивниці. Коли голився, то часто ранився, але це нікого не вражало, ніхто не цілував його, аби полегшити біль.


Коли падав дощ, тільки він підганяв машину до вхідних дверей. Коли хтось був хворий, він йшов купувати ліки. Він ставив пастки на мишей, він обрізав троянди біля дверей, щоб вони не ранили нас своїми колючками. Коли мені по¬дарували перший велосипед, він їхав біля мене багато кіло¬метрів, аж поки я навчилася сама.


Я боялася інших батьків, але не свого. Одного разу я зро¬била йому чай. Це була тільки гаряча вода з цукром, але він, сидячи в моєму кріселці, попивав його і дуже хвалив.


Коли ж я бавилася ляльками, лялька-мама мала багато роботи. Натомість для ляльки-тата я не мала жодної, і вона казала моїми устами: «Ну, тепер іду працювати», - і я ки¬дала її під ліжко.


Одного ранку, коли мені було девять років, мій тато не встав, щоб іти на роботу. Його завезли до лікарні, де на-ступного дня він помер. Я пішла до своєї кімнати і пошу-кала ляльку-тата під ліжком. Стерла з неї порох і поклала на ліжко.


У моїй уяві мій татко ніколи нічого не робив. І я не ду-мала, що його смерть завдасть мені такого болю. Ще й до сьогодні. Не знаю чому.


Ерма Бомбек


Одна пані зі смутком казала: «Вже кілька років, як по¬мер мій батько, і ще дотепер шкодую, що ніколи не сказа¬ла йому: “Тату, я люблю тебе”».



ТРИ ЖАБКИ


Якось три цікаві жабки вирішили ознайомитися зі сві-том. Недалеко від їхнього ставка розташувався великий хутір. І вони почали своє відкриття світу від току. Але дві курки побачили жабок і, щасливі, що мають нову поживу, кинулися на них з гострими дзьобами.


Однак жабки були моторні й відважні. Якраз тоді се-лянин поставив біля дверей відро з молоком. Два великих стрибки - і три жабки були вже в молоці. Спершу відчуття новизни викликало в них радість і бадьорість. Потім поча-ли журитися: їм треба якнайшвидше вибратися звідти! Роз¬лючений господар - страшніший від курки.


Одна спроба, друга, третя... але стінки відра були надто слизькі.


Перша жабка була фаталістка: вона підстрибувала кіль¬ка хвилин, а потім сказала:


- Ми звідси ніколи не вийдемо. Нам - кінець.


Перестала плавати й стрибати, і втопилася.


Друга жабка була вчена, мудра, мала велику теоретич-ну підготовку з плавання і плигання, знала фізичні закони. Скоро виконала всі обчислення, знайшла відповідну форму¬лу й стрибнула. Але не помітила ручки і сильно вдарилась головою. Втративши свідомість, вона впала на дно відра та й втопилася.


Третя жабка ані на хвилину не переставала плавати, напружуючи усі свої сили. Від її енергійних рухів молоко збилося в масло, слизьке, але тверде, і вона зуміла виско-чити з відра.


Африканське прислів’я каже:


«Щоранку в Африці пробуджується один лев.


Він знає, що має бігти швидше від газелі, щоб зловити її, або вмерти з голоду.


Щоранку в Африці пробуджується одна газель.


Вона знає, що має бігти швидше від лева або має вмерти.


Щоранку, коли ти пробуджуєшся,


не питайся, чи ти лев, чи газель, але біжи, біжи».


Ніколи не трать надії, що би не трапилося. І працюй.


38 ЩрвСНА


УТІКАЧ


Юнак, втікаючи від жорстокого ворога, потрапив до од-ного села. Селяни чемно прийняли його і показали надійну криївку. Наступного дня прийшли воїни, що гналися за ним. Вривалися до хат, обшукували горища і пивниці, а потім зі¬брали всіх людей і начальник воїнів сказав:


-       Спалимо ціле село і повбиваємо всіх чоловіків, якщо завтра не видасте втікача.


Сільський війт з болем у серці роздумував: видати того юнака,чи приректи на смерть своїх людей. Ввечері він узяв Біблію і почав читати, сподіваючись знайти в ній відпо¬відь. І аж на світанку вичитав такі слова: «Краще, щоб по¬мер один чоловік, ніж мав би загинути увесь народ». Закрив Біблію, покликав воїнів і вказав їм на криївку того юнака.


Коли воїни забрали втікача і повели його убивати, в селі почалося велике свято, тому що війт врятував життя селян. Але сам війт не брав участі в тому святі. Пригнічений своїм вчинком, він залишився вдома. Вночі уві сні йому явився ангел і спитав:


-       Що ти зробив?


-       Я видав утікача його ворогам, - відповів війт.


-       А знаєш, що ти видав Месію? - запитав далі ангел.


-       Як я міг це знати? - відповів дуже засмучено війт.


-       Якби ти, замість читати Біблію, відвідав того юнака і подивився йому в очі, то впізнав би Його.


Небо ледь сіріе. До міста їде автобус, повний робітни¬ків і студентів. Вони сидять один біля одного в зимовій одежі, дрімаючи під монотонне гудіння мотора. Ніхто не говорить. Щодня бачаться, але воліють заховатися за свої газети або дрімати.


Нараз чути голос:


- Увага! Увага!


Шелест газет, голови піднімаються.


-До вас звертається водій.


Мовчанка. Всі дивляться в бік водія. Його голос зву¬


чить авторитетно.


-       Всі, всі відкладіть газети.


Газети поволі опускаються.


-       Тепер погляньте на своїх сусідів.


Усі слухаються голосу. Дехто посміхається.


-       Тепер повторіть за мною: «Добрий день, сусіде!» Голоси спочатку слабі, невпевнені, потім жваві. Біль-шість подає один одному руку, дехто навіть обнімаєть-ся. Усі в автобусі починають розмовляти між собою.


Добрий день, сусіде!



ДИКИЙ КІНЬ І ПРИРУЧЕНИЙ


Якось дикий кінь зустрів прирученого і почав ганьбити його за рабство. Але той твердив, що він - вільний, як вітер.


-       Якщо так, - сказав дикий кінь, - тоді для чого служить те знаряддя, що маєш між зубами.


-       Це - уздечка, - відповів приручений кінь. - Один з най¬кращих засобів, що дає силу.


-       Так, але що означають ті паски, які прив’язані до неї?


-       Вони не дають їй випасти мені з рота, коли я надто лінивий.


-       А що скажеш про сідло? - питав далі дикий кінь.


-       Часто полегшує мої муки, - відповів приручений кінь. - Коли сили зовсім покидають мене, я сідаю в нього і їду верхи.


Нема нікого гіршого від раба, який цілує свої кайдани, і від людини, яка вибачає собі недобрі звички, в ’язнем яких вона є.


Ніхто не є вільним, якщо не є паном самого себе.



АСТРОНОМ


Одного разу приятель вказав мені на сліпця, що, як зви¬чайно, сидів під церквою.


-       Дивись, - це наймудріша людина нашого краю, - ска¬зав мені приятель. Я підійшов до сліпця, щоб привітатися з ним.


Поговоривши трохи, я спитав його:


-       Вибачте за моє запитання, але відколи ви сліпі?


-       Від народження, - відповів той.


-       А яку дорогу ви собі вибрали в житті?


-       Я - астроном.


Сліпець поклав руку на свої груди і сказав:


-       Спостерігаю, досліджую всі ці сонця, місяць і зорі.


X. Жибран


Жінка, хвора на рак, вирішила присвятити свої ос-танні дні тому, щоб пізнати себе.


У своєму щоденнику вона написала: «Я почала заста-новлятися над своїми думками, над предметами, що виби¬раю, над книжками, що читаю, над людьми, яких люблю, і побачила, що все це - відблиск мене і свідчить про мене. Так я пізнала дивну особу - саму себе. Те, що найкраще я усвідомила, довідавшись, що маю покинути все це, — є факт, що єдина річ, якою я справді володіла, була я: та, ким я є. Вмираю від раку, але я ніколи не була такою жи¬вою і так сповненою щастя».



Іжсшш,


ХОДИ ДО МЕНЕ


Коли маленька Аріяна облишила свої гарні ходунки і почала робити перші самостійні кроки, то часто падала й оббивала собі колінця, що, зрештою, буває з усіма дітьми Аріяниного віку.


Її мама розкривала тоді обійми і кликала:


-       Ходи до мене!


Мала дріботіла до неї непевними крочками, забиралася на коліна і притулялася до матусиних грудей.


Мама питала:


-       Ти моя дівчинка?


Аріяна, ще плачучи, ствердно кивала голівкою.


Далі матуся питала:


-       Ти мій найдорожчий скарб?


Дівчинка погоджувалася, та вже усміхаючись.


Врешті мама казала:


-       Люблю тебе дуже-дуже, дужче, ніж усе на світі!


Після обопільних усмішок і пестощів Аріяна готова була


долати нові й нові перешкоди.


Коли минав їй п’ятий рік, вона і далі хотіла бавитися у гру під назвою «Ходи до мене» - тоді, як розбивала колін-це, як почувалася ображеною або як просто хотіла сказати матусі «добрий день» чи «надобраніч».


Якось мамі довелося переживати дуже скрутні хвилини.


Була до краю змученою, знервованою. Мусила допома-гати чоловікові, опікуватися двома синами-підлітками та п’ятирічною донечкою, ще й у хатню роботу впрягатися. Як тільки дзвонив телефон або хтось у вхідні двері - це означало чергову працю, що вимагала негайного виконан-ня. По обіді сталася криза. Жінка втекла до своєї кімнати, щоб дати волю сльозам.


Аріяна побігла за нею. Забігши до кімнати, промовила:


-       Ходи до мене!


Притулилася до мами, пальчиками торкнулася її сльо-зами зрошених щік, а тоді спитала:


-       Ти моя мамуся?


Мама, плачучи, підтвердила кивком голови.


-       Ти мій найдорожчий скарб?


Жінка знову кивнула, та вже з посмішкою.


-1 я люблю тебе дуже-дуже, дужче, за усе на світі! Усмішки, обійми, пестощі - й ось матуся готова знов до жертовної праці.


Хто дарує любов - той любов отримує.



БЛАКИТНА ПІР’ЇНА


Бедуїн-кочовик, що проживав у Синайській пустелі, по кількох роках, проведених у тісному міжгір’ї, постановив спуститися в долину.


Розібрав шатро, ретельно спакував майно і завантажив на вірного свого верблюда.


Жердини, кілочки, полотнища, стільчики, постіль, оде-жа, посуд - все було старанно укладене і міцно припасоване до горбів нещасної, терплячої тварини.


Перш ніж вирушити в дорогу, чоловік уважно оглянув місце, де стояв намет, аби упевнитись, що нічого не забув. Відтак на піску, поміж каміння, зауважив прегарну блакит¬ну пір’їну, подаровану йому кілька років тому.


- Треба забрати, - вирішив бедуїн. Підніс і поклав її на скарб, розміщений між горбами верблюда.


Та щойно пір’їна опинилася на купі пожитків, верблюд став осідати донизу. Повалився на бік - і сконав.


- Що за паскудний верблюд! - викрикнув розлючений бедуїн. - Через одну пір’їну помер...


Нерідко й ми поводимось, як той бедуїн. Коли хтось ображається, виявляє своє незадоволення, ми дивуємось: «Через таку дрібницю?» Забуваємо про тягар болючих образ і прикрощів, який людина може зносити місяцями, а той роками...



КАСКА


Окопи з часів Першої світової війни спотворюють дику красу гірських краєвидів, неначе шрами людське обличчя.


Схили гір пориті ровами, насипами, підземними ходами з отворами, крізь які проглядає окраєць неба, є подібними до пекельних келій з віконцями. Проклятий спадок, що за¬лишився після безглуздої воєнної авантюри! Іржаві бля-шанки, рештки ковдр, мішків, скринь та кілька геть пото-чених іржею рушниць.


В одному з окопних закапелків, у засміченому поросі, валяється каска.


Іржава, майже знищена часом військова каска.


Невідомий вояк складаним ножиком вирізьбив на ній обіцянку: «Мамо, якщо тільки зможу, - вернуся».


Не переможне гасло, не прокляття ворогові - лиш обі-цянка своїй матері. Наче молитва!


Життя, так само, як війна, - це крик: «Мамо, якщо тільки зможу, - вернуся!»


Це щоденна молитва: «Отче, я повертаюся».


4 жовтня


КОШТОВНИЙ КАМІНЬ


Наречений і наречена розглядали дорогоцінне каміння, виставлене на огляд у ювелірній крамниці. Діяманти, сап-фіри, смарагди викликали подив і захоплення. Але моло-дята шукали того єдиного каменя, що став би гідним уосо-бленням їхнього кохання.


Ось погляди зупинилися на скромному камінці - тьмя-ному, позбавленому блиску.


Ювелір побачив в очах молодих запитання і взявся по-яснювати:


-       Це опал. Утворюється з двоокису кремнію, з пустель¬них піску та пилу. Своєю красою завдячує не досконалості, а певному дефектові. Опал - це камінь із крихким осердям, у ньому повно малесеньких щілин, крізь які до середини його може проникати повітря. Саме воно, повітря, залом¬лює промені світла, і як наслідок, опал може переливатися чудовими відблисками. Його називають «лампою для вог¬ню», а ще кажуть, мовби він ховає у своїм осерді Божий подих.


Ювелір узяв камінця і затиснув його в долоні. Відтак розповідав далі:


-       Опал втрачає свій блиск, якщо опиняється в холодно¬му і темному місці, але знов починає сяяти, зігрітий теплом чиєїсь долоні та пронизаний світлом.


І золотар поволі розтиснув долоню.


Камінчик засяяв м’яким вишуканим світлом.


Саме його вподобали і придбали молоді.


Коли предмети зі срібла чи міді починають окислюва¬тися, ми енергійним тертям намагаємось їх відчистити.


А що нам робити, щоб оновити власне життя?



Ми можемо уподібнювати себе до опалу.


Набираємо кольору і блиску, якщо зігріває нас Божа любов.


ЛАЗУРОВИЙ ҐРОТ


Був собі чоловік, простий і бідний. Увечері, після ці-лоденної важкої праці, повертав додому змучений і з пога-ним настроєм. Він із заздрістю дивився на людей, що їхали в автомобілях, сиділи за столиками у кав’ярнях.


-       Добре їм, - буркотів собі під ніс, стоячи у переповне¬ному трамваї. - Не знають, що то є клопоти... Для них ли¬шень троянди. Якби ж то їм довелося нести мій хрест!


Бог завжди дуже терпеливо вислуховував нарікання чо-ловіка. Та одного дня Господь примостився просто перед дверима його дому.


-       А, то Ти, Боже, - вимовив чоловік, коли Його поба-чив. - Лишень не намагайся мене розчулити. Сам-бо добре знаєш, який важкий хрест поклав на мої плечі.


Сьогодні чоловік відчував іще більшу образу, ніж зви-чайно.


Бог усміхнувся до нього, і той усміх був сповнений доб-роти.


-       Ходи зі мною. Дам тобі змогу вибрати інший хрест, - промовив Він.


Цієї ж миті чоловік опинився у величезному лазуровому ґроті. Там було повно хрестів: малих і великих, оздоблених коштовним камінням і геть убогих, рівних і перехняблених.


-       Це людські хрести, - сказав Бог. - Вибери собі який хочеш.


Чоловік покинув свого хреста в куті і, потираючи руки, взявся вибирати.


Спершу він спробував було взяти хрест, що був дуже ле¬генький, але той виявився занадто довгий і дуже незручний. Тоді повісив собі на шию хрест єпископський, але він був страшенно важкий через надмір відповідальносте і посвяти. Інший, гладенький і гарний на вигляд, як тільки опинився на плечах чоловіка, став його колоти, наче у ньому було не знати скільки цвяхів. Далі чоловік ухопив якийсь блиску¬чий хрест із чистого срібла, але в тій же хвилині відчув, як його охопили страшна самотність і спустошення. Негайно відклав того хреста. Так він пробував ще багато разів, але кожен хрест був йому чимось незручний.


Нарешті у темному кутку знайшовся невеликий хрест, трохи вже понищений від ужитку. Цей не був ані занадто тяжкий, ані занадто незручний. Здавалося, що зроблений якраз для нього. Чоловік із тріюмфальним виглядом узяв його собі на рамена.


- Я беру оцей! - вигукнув і вийшов із гроту.


Бог глянув на нього зі зворушенням. І тільки тоді чоло-вік усвідомив, що взяв свій старий хрест, який покинув при вході.


«Як ніч над ранок, так і життя стає щораз ясніше тією мірою, якою його проживаємо, і причина кожної речі прояснюється».


Ріхтер



ДВОЄ ДРУЗІВ


Старший називався Франк і мав 20 років. Молодшого звали Тед і йому було 18. Разом вони проводили багато ча-су. їх дружба сягала ще молодших класів школи. Разом во¬ни прийняли рішення піти до війська. Перед виїздом з дому


склали присягу перед собою і перед родинами, що берегти¬муть одне одного.


їм пощастило, і вони опинилися в одному батальйоні. А далі їх послали воювати. Це була страшна війна, що то-чилася посеред розпечених пісків пустелі. Якийсь час Франк і Тед перебували в обозі. Та ось одного вечора на-дійшов наказ здійснити рейд на ворожу територію. Вояки, під пекельним вогнем супротивника, ішли вперед цілу ніч. Зранку добралися до якогось села. Проте Теда не було. Франк кинувся його шукати, аж напіткав прізвище друга у списку пропалих безвісти. Франк підійшов до командира із проханням дозволити йому рушити на пошуки.


-       Це надзвичайно небезпечно, - сказав командир. - Я уже й так втратив твого друга, а ти хочеш, аби позбувся й тебе? Там іде страшна стрілянина.


Проте Франк все ж подався шукати Теда. Минуло кіль-ка годин, заки він знайшов його. Тед був смертельно по-ранений. Франк обережно узяв його на плечі. Але тут зне-нацька пролунав постріл. З останніх сил Франкові таки вдалося донести друга до табору.


-       Чи ж варто було вмирати, аби рятувати вбитого? - спитав командир.


-       Так, - прошепотів Франк. - Перед смертю Тед вимо¬вив: «Я знав, що ти прийдеш».


Саме це й скажемо Богові у таку годину: «Я знав, Гос¬поди, що Ти прийдеш!»


7жаття


СКЛАДАНКА


Якось, коли дружини не було вдома, відомий торговець мусив залишитись пильнувати своїх пустотливих дітей. Він саме мав щось залагодити, щось доволі важливе, але двоє шибеників не давали йому спокою ані на хвильку.


Він намагався вигадати якусь забаву, аби зайняти дітей бодай на хвилю. Отож батько вирізав зі старої книги малу світу, на якій країни були позначені різними кольорами, потяв на дрібненькі шматочки і дав дітям, аби ті склали її заново. Він гадав, що це займе їм щонайменше кілька годин.


Проте через п’ятнадцять хвилин діти прийшли до нього уже з акуратно складеною малою.


-       Як вам вдалося так швидко дати собі раду? - спитав здивовано батько.


-       Це було легко, - відповів старший. - На звороті зобра¬жено людську постать. Ми звернули на це увагу, ну а мала світу склалася сама собою.


Один мудрий чоловік не раз казав:


«У молодості я був революціонером, і всі мої молитви до Бога звучали приблизно так: “Господи, дай мені сили, щоби змінити світ!” Коли я сягнув зрілого віку і зрозу¬мів, що ось минула вже половина мого життя, а я так нічого й не досягнув, то змінив свою молитву: “Господи, допоможи змінити тих, що мене оточують, - просив я. - Мою родину, моїх приятелів - і буду задоволений”.


Та зараз, коли я вже старий і мої дні вже добігають кінця, починаю розуміти, який з мене дурень. Тепер моєю єдиною молитвою є прохання: “Господи, даруй мені благо¬дать змінити себе самого”. Якби я так молився від по¬чатку, то не змарнував би свого життя».


Якби кожен думав про те, щоб змінити самого себе, то цілий світ став би ліпшим.



СПІВПРАЦЯ


На сходах чоловік і дружина мучилися з тяжкою скри-нею. Це побачив брат дружини.


-       Я вам допоможу, - сказав. -1 вхопився за другий бік скрині.


За кілька хвилин ніхто уже не мав сили зрушити скри-ню навіть на сантиметр, отож усі троє зупинилися відпо-чити на якусь хвилину.


-       Але ж важко було піднімати ту скриню! - вимовив шваґер.


Чоловік із дружиною вибухнули сміхом:


-       Та ж ми хотіли знести її додолу!


Друзі не дивляться одне одному в очі. Вони разом див¬ляться в одному напрямку.


Пара, що збиралася вступити у шлюб, питала усіх:


-       Що нам робити, аби наше кохання тривало завжди?


Учитель відповів:


-       Разом любіть інших.


9 жоотнл


ПРИЯТЕЛІ І ВЕДМІДЬ


Двоє приятелів ішли якось дорогою, що вела через тем-ний небезпечний ліс. Раптом із хащів із грізним риком пе-ред ними вискочив величезний ведмідь. Один із хлопців, перелякавшись, одразу видряпався на дерево і сховався по¬між гілками. Другому не вдалося накивати п’ятами. Поба¬чивши, що утекти від дикого звіра неможливо, він упав на землю і вдав зі себе мертвого. Хлопець-бо знав, що ведмеді не ЇДять мертвеччини.


Ведмідь наблизився до нього, понюхав, відтак заревів і спробував писком перекинути. Бідолаха з усіх сил затри-мував подих. Ведмідь і справді вирішив, що той мертвий, та й відійшов.


Другий приятель, побачивши, що ведмідь зник у хащах, зліз із дерева і спитав друга:


-1 що тобі шепотів ведмідь на вухо?


- Він сказав мені, аби я більше не рушав у дорогу з при¬ятелями, які, замість допомогти у небезпеці, дають драла.


Любов вимагає забути про себе, вимагає довіри, що сяє, але не осліплює, вимагає цілковитої самовіддачі. До¬ведеться заплатити за всі невимовлені слова, за знехту¬вані почуття, за безсонні ночі.


Треба буде врешті здати собі справу з наших страхів і нашої скупости, що роблять неможливим справжнє по¬чуття, із засліплення і пихи, що не дають нам злетіти.


Треба буде усвідомити собі усі наші нездійснені жес-ти, наші сльози, які ми мовчки ковтали, любов, якою ми нікого не зігріли, наші невиконані обіцянки і наш утраче¬ний час.


Южооптл


МОНАХ БЩНИЙІ МОНАХ БАГАТИЙ


В одному місті було два монастирі: один дуже багатий, а другий страшенно бідний. Якось бідний монах прийшов до багатого монастиря, аби відвідати свого приятеля.


-       Мій друже, певний час ми не зможемо бачитись, - ска¬зав бідний монах. - Я-бо постановив відбути тривалу про¬щу, аби відвідати сто великих святинь. Будь зі мною у мо¬литві, бо мені належить здолати стільки гір і стрімких рік.


-       Що ти візьмеш зі собою у таку довгу й небезпечну по¬дорож? - поспитав багатий монах.


-       Хіба горня на воду і мисочку для рису, - з усміхом від¬повів бідний монах.


Другий монах дуже здивувався і суворо глянув на нього:


-       Ти такий недалекоглядний, мій друже! Не можна бути аж таким нерозважним. Я також вибираюся на прощу до ста святинь, але не рушу з місця, аж доки не упевнюся, що маю при собі все необхідне для подорожі.


Минув рік. Бідний монах повернувся додому і поспішив відвідати свого заможного приятеля, щоб поділитися з ним великим і багатим духовним досвідом, який здобув під час прощі.


А багатий монах признався:


-       На жаль, я ще так і не зібрався в дорогу.


Один чоловік сидів у купе потяга. На кожній станції він уставав і заклопотано виглядав у вікно, потім знову сідав і зітхав, повторюючи назву станції.


Коли потяг минув уже чотири чи п’ять станцій, су-путник занепокоєно спитав його:


-       Щось не так? Мені здається, що ви чимсь дуже схви¬льовані.


Чоловік глянув на нього і сказав у відповідь:



- Я вже давно мав би пересісти, бо їду не в тому на-прямі. Але ж тут так зручно й тепло!


ВИБІР ХУДОЖНИКА


Великий Леонардо да Вінчі погодився виконати фреску у трапезній монастиря Санта Марія делле Ґраціє у Мілані. Це мала бути сцена Тайної вечері Ісуса з апостолами.


Майстер хотів, аби ця фреска стала його найкращим твором, отож працював довго і старанно. Братія монастиря уже втрачала терпіння, а праця просувалася дуже повільно.


Щоб зобразити лик Христа, Леонардо місяцями шукав натурника, чиє обличчя виражало б силу і чар, духовність і міць. Нарешті знайшов: художник надав ликові Ісуса рис Аґнелла, щирого хлопчини, якого випадково стрів на вулиці.


Минув рік, і Леонардо знову міряв міланські вулиці у ра¬йоні, що тішився недоброю славою, заглядаючи до сумнів¬них і підозрілих кнайп. Тепер-бо майстер шукав натурника для образу Юди-зрадника. Йому потрібне було обличчя, по¬значене неспокоєм і розчаруванням, обличчя людини, що здатна була зрадити найближчого друга. Провівши багато ночей серед різношерстих волоцюг, Леонардо знайшов-таки чоловіка, що був досконалим взірцем для Юди.


Він привів його до монастиря і взявся до малювання. Та ось майстер зауважив в очах натурника сльози.


- Чого ти плачеш? - спитав Леонардо, вдивляючись у йо¬го похмуре обличчя.


Я Аґнелло, - прошепотів чоловік. - Той самий, з яко¬го ви малювали Ісуса.


Нова революція у сфері косметики: гарна душа ро-бить гарним і обличчя.



ЯКІ СЛОВА?


Один чоловік, стурбований критичним станом свого по-дружжя, звернувся за порадою до відомого психолога. Психолог вислухав його і сказав:


-       Тобі треба навчитися вислуховувати свою дружину. Чоловікові та порада запала у серце. Він повернувся че¬рез місяць і повідомив, що вислухав кожне слово, яке гово¬рила дружина.


Тоді психолог мовив, усміхаючись:


-       А тепер повернися додому і вислухай те, чого вона не вимовила.


Які слова треба вповісти, аби викликати радість?


Які слова треба вповісти, аби подарувати щастя?


Чи треба вповісти дружбу і згоду?


Чи треба вповісти свободу?


А може, взяти тебе за руку?


Які слова вповісти, аби дарувати Любов?


Які слова вповісти, аби виявити співчуття?


Чи треба казати: «Кохаю тебе»?


Чи треба завжди говорити?


Чи треба казати так само: «Діти»?


А може, взяти тебе за руку?


Які слова треба вповісти? Які слова?


Коли ж нічого не кажу, коли ж мовчу?


Коли ж бо просто дивлюся на тебе,


Коли ж бо просто сміюся до тебе,


Тоді моя рука сама бере твою.


І ти почуєш ці слова в моїм мовчанні


Блондайн, 19 років (померла від раку кістки)



ДВА ГОРОБЧИКИ


Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один з них - на вершечку, а інший - нижче.


Через якийсь час горобчик, що сидів на вершечку, щоб якось почати розмову, сказав:


-       Яке гарне це зелене листя!


Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:


-       Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?


-       То ти сліпий! Листя - зелене!


Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в’їдливо зацвірінькав:


-       Закладаюсь пір’ям мого хвоста, що листя - сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти - дурний!


Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відповісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.


Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:


-       Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле!


А потім додав:


-       А ходи зі мною на вершечок.


Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:


-       Дивись, дивись! Листя - справді зелене!


Не осуджуй нікого, якщо ти не йшов хоч годину в його чоботях.



УСМІХ НА СВІТАНКУ


Якийсь час Рауль Фоллєро* перебував у шпиталі для прокажених на одному з островів Тихого океану. Там пану-вали відчай, огида, жах, лють. Всюди повно калік - живих мерців.


Втім, був серед цих понищених людських тіл і спусто-шених душ один прокажений досить похилого віку, який мав надзвичайно ясні й усміхнені очі. Він терпів тілесний біль, як і його нещасні товариші, але виявляв свою любов до життя, поборюючи відчай і ніжно поводячись з іншими.


Зацікавлений цим правдивим чудом життя у такому пе¬клі, Фоллєро хотів зрозуміти, що могло давати таку наснагу до життя знищеному проказою старцеві.


Він непомітно спостерігав за ним і відкрив, що кожно¬го дня перед світанком старець ішов до залізної сітки, що огороджувала шпиталь, завжди сідав на тому самому місці і чекав. Ні, не на велич і красу світанку на океані, ані на сонце.


Чекав, аж поки з іншого боку огорожі не з’являлася жінка, така ж старенька, як і він, з обличчям, покритим то¬ненькими зморшками, з очима, що світилися добротою.


Жінка нічого не говорила, тільки мовчазно і стримано усміхалася. Але від того усміху прокажений яснів на лиці і також відповідав усміхом.


Мовчазна розмова тривала тільки кільканадцять секунд, і старий знову плентався до свого місця в шпиталі.


І так щодня. Немов щоденне причастя. Прокажений, на¬кормлений і підкріплений тим усміхом, міг жити ним і зно¬сити нові муки, аж до нової зустрічі.


Французький лікар, який разом із дружиною ціле своє життя присвятив прокаженим, клопочучи за них навіть перед провідниками держав.


Коли Фоллєро спитав старого, хто та жінка, він від-повів:


- Моя дружина. Перш ніж я прийшов сюди, вона таєм-но лікувала мене, як могла. Один чаклун дав їй якусь мазь, і вона щодня намащувала мені лице... крім маленької час¬тини, щоб могти там мене поцілувати... Але все даремно... Тоді привела мене сюди, але не покинула... І коли я щодня бачу її, то знаю, що ще живу. Мені ще хочеться жити тіль¬ки для неї.


Напевно, хтось сьогодні вранці усміхнувся до тебеу хоч ти і не зауважив цього. Напевно, нині хтось чекає на твій усміх.


Якщо увійдеш у храм і прислухаєшся до тиші, то по-чуєш, що Бог - перший приймає тебе з усміхом.



НАД ПРІРВОЮ


Буддійський монах спокійно повертався до свого мо-настиря в горах. Аж раптом його перестрів дуже голодний ведмідь. Побачивши поживу, звір понісся на ченця. Пере-ляканий, він кинувся тікати, та несподівано опинився над прірвою. Отже, постав перед вибором: або кинутись у прір¬ву, або потрапити в пащу ведмедя.


Монах кинувся у прірву, але встиг схопитися рукою за корінь і повис у повітрі. Він трохи оговтався зі страху і по-чав оцінювати своє становище. Поглянув униз, і побачив тигра, що з відкритою пащею чекав, коли жертва упаде.


Подивився угору - там ведмідь своєю лапою силкувався досягнути його. Глянув на корінь, чи витримає? І оторопів... Його підгризали дві мишки. Монах ледь не зомлів. Коли ж він оговтався, то побачив недалеко від кореня кущик дух¬мяних суниць, що рум’яніли на сонці, поширюючи аромат. Вони немов запрошували, щоб їх зірвати!


Монах простягнув руку, зірвав дві, підніс до уст і сказав: - Які гарні, які солодкі, які запашні!


Немає такого безнадійного становища, в якому люди¬на не знайшла би причини для радости. Знайти її - це ре¬зультат сили духу і гумору.


Одного понеділка якогось розбійника вели на страту. Раптом він вигукнув: «Ну, цей тиждень для мене почина¬ється дуже добре!»



ЧОТИРИ КНЯЗЕНКИ


Чотири князенки хотіли навчитися чогось такого, чого ніхто не вмів. Вони сказали собі:


-       Обійдемо всю землю, щоб навчитись.


Визначивши час і місце зустрічі, пустилися в дорогу. Через рік чотири брати зустрілися в призначеному місці


і розповіли одне одному, хто чого навчився.


-       Я, - сказав перший, - можу наростити м’язи на цілком голі кістки.


-       Я, - сказав другий, - можу нарощувати шкіру.


-       А я, - сказав третій, - можу створити органи, якщо буде тіло, шкіра і волосся.


-       А я, - закінчив четвертий, - знаю, як дати життя ство¬рінню, якщо воно має усі частини тіла.


Поглянули князенки навколо і знайшли якусь кістку. Взяли її, навіть не роздумуючи від якого вона звіра: так були захоплені своїми творчими можливостями.


Один наростив м’язи, другий - шкіру, третій створив відповідні органи, а четвертий дав життя. І вийшов... лев!


Він заревів, стрясаючи своєю гривою, і кинувся на своїх творців. З’їв їх, облизався та й пішов собі до лісу.


Людина довела, що з допомогою різних винаходів мо-же мати величезну творчу силу. Але ця сила здатна при¬вести її до самознищення. Сучасні великі індустріяльні заводи за одну годину виробляють те, на що в минуло¬му треба було затратити кілька років, але ця індустрія порушила екологічну рівновагу: навколишнє середовище, у якому живе людина, страшенно забруднене.


Людина водить автомашину, керує літаком, працює з комп’ютером, але не може вповні панувати над ними. Має величезні матеріяльні вигоди, але наосліп шукає на-прямку, значення, цілі. Добре знає, що, коли помилиться, це знання може знищити її. І відчуває, що урухомила щось, над чим вже не панує. А якщо не зможе ним керувати, то винною в цьому буде сама.


Китайська мудрість каже: «Це не вино робить люди-ну п’яною, а людина впивається вином».



НЕСПОДІВАНКА У ПУСТЕЛІ


Якийсь чоловік заблукав у пустелі й вже два дні бродив, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили зали¬шали його. Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець нічого не мав, крім краваток, і хотів продати йому одну.


Але той чоловік, пересохлим від спраги язиком, ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається крават¬ку тому, хто вмирає зі спраги і голоду? Продавець похитав головою і пішов собі далі.


Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусил¬лям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір’я роз¬кішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:


-       Пити... будь ласка, пити...


-       Перепрошую, пане, - відповів чемно швейцар, - сюди не можна входити без краватки.


На світі є люди, які переходять через пустелю цього світу з неймовірною спрагою всіляких вигод, втіх, насо-лод. Вони вважають дурними тих, що проповідують Єван¬геліє, науку, здавалося б, таку безглузду в їхній пустелі.


Але коли схочуть увійти до «Божого ресторану», тоді почують: «Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без пе¬реміненого серця».



УСІ сили


Батько спостерігав за сином, який хотів переставити важкий столик. Хлопчина натужувався, сопів, але не міг посунути столика навіть на міліметр.


-       Чи ти використав усі можливості? - спитав батько.


-       Так... - прошепотів синочок.


-       Ні! - сказав батько. - Ти не попросив мене допомогти тобі.


Молитися - це застосовувати «всі» наші сили.



РОЗРАДА


Одна дівчинка повернулася від сусідки, у котрої щойно померла восьмирічна донька.


-       Чому ти ходила до пані Олі? - питає батько.


-       Щоб її розрадити, - відповіла дівчинка.


-       А як ти, така мала, могла її розрадити?


-       Я обняла її, вона взяла мене на коліна, і я... плакала


з нею.


Якщо хтось поруч тебе страждає, плач разом з ним. Якщо хтось радіє, радій разом з ним. Любов - дивиться й бачить, чує і вислуховує.


Любити - це брати участь усім своїм єством у радос¬ті чи горі ближнього. Той, хто любить, відкриває в собі безмежні можливості розради і співчуття. Ми - ангели тільки з одним крилом. Отже, ми можемо літати тільки тоді, коли когось обіймаємо.



ЛЮБОВНА ПОЕЗІЯ


Одну з найгарніших поезій останніх часів написала одна американська дівчина. Заголовок віриш: «Але ти цьо¬го не зробив».


Пам’ятаєш той день, коли я взяла твій новий автомобіль і побила його?


Я думала, що ти мене вб’єш, але ти цього не зробив.


Пам’ятаєш день, коли я потягнула тебе на пляж якраз перед зливою?


Я думала, що ти докорятимеш мені, але ти цього не зробив.


Пам’ятаєш день, коли я кокетувала з усіма, щоб викли-кати в тебе ревнощі, і так сталося?


Я думала, що ти покинеш мене, але ти не зробив цього.


Пам’ятаєш день, коли я обляпала салон твого автомобі-ля сметанним кремом?


Я думала, що ти вдариш мене, але ти цього не зробив.


Пам’ятаєш день, коли я забула сказати тобі, що ми піде¬мо на бенкет, і ти прийшов у джинсах?


Я думала, що ти покинеш мене, але ти цього не зробив.


Так, є дуже багато речей, яких ти не зробив!


Ти був терпеливий зі мною, ти любив мене й оберігав.


Було стільки речей, за котрі я просила б твого прощен-ня, коли б ти повернувся з В’єтнаму.


Але ти не повернувся.


Золоте правило:


Всі ми живемо тільки один раз.


Отож, все добро, яке можемо вчинити, або чулість, з якою можемо ставитися до будь-якої особи, виявляймо зараз.


Не відкладаймо на пізніше, не занедбуймо, тому що живемо лише один раз.



ЩКАВІ МЕТЕЛИКИ


Навколо нічної ватри кружляло кілька цікавих мете-ликів. Всі вони були трохи філософами і, літаючи навко¬ло полум’я, що їх зігрівало й освітлювало, питали один в одного:


- Що таке вогонь?


-       Це річ, що освітлює, - казав один.


-       Це річ, що гріє, - казав другий.


Але ці відповіді їх не задовольняли.


Врешті один метелик кинувся стрімголов у полум’я. На мить він сам став полум’ям.


-       Тепер він знає, що таке вогонь, - сказали інші мете¬лики.


Один молодий китаєць вирішив навчитися гончарно-му ремеслу. Отож пішов до найкращого на цілий Китай гончаря і попросився до нього в учні.


Першого дня учитель дав йому уламок вази і сказав:


-       Тримай сильно в руках.


Цілий день хлопець навіть не поворухнувся, тримаючи цей уламок.


На другий день гордо прийшов до свого учителя, пере-конаний, що навчиться чогось іншого. Але той дав йому в руки інший уламок вази і сказав:


-       Тримай добре!


І цілий день він знову стояв, тримаючи той уламок.


Так тривало щодня протягом цілого року.


Одного ранку молодий китаєць прийшов, як завжди, очікуючи наступного уламка. Але учитель дав йому камінь.


Побачивши, що це - камінь, хлопець вигукнув:


-Таце ж не ваза!


Майстер усміхнувся і сказав:


-       Тепер знаєш, що таке ваза!



ОКО ЛІСОРУБА


Один лісоруб ніяк не міг знайти свою найкращу сокиру. Перекинувши все у своєму господарстві, він уже почав ду¬мати, що хтось її вкрав.


З такою думкою став біля вікна і почав дивитися на ву¬лицю. Раптом він побачив, що якийсь чоловік переходить дорогу. Приглянувся і впізнав сина свого сусіда.


«Йде, як злодій сокир... - подумав лісоруб. -1 очі в ньо-го, як у злодія сокир... Навіть волосся, як у злодія...»


Через кілька днів лісоруб знайшов свою сокиру і при-гадав, що колись сам поклав її на це місце.


Ставши біля вікна, весело дивився на дорогу. Якраз то-ді знову проходив той самий сусідський хлопець.


«Він іде зовсім не як злодій сокир, - подумав лісоруб. - І очі в нього ясні, як у чесної людини... І волосся...»


Є дуже багато різних ярликів, з якими ми живемо. Вони пришиті, приклеєні, намальовані на штанах, сорочках, шапках, черевиках, і навіть на чолі.


Ми сприймаємо світ як театральне дійство і кожному відводимо якусь роль: той має бути гарний, та - дурна, той - лихий, той - зрадник...


А що є вирішальним при визначенні, - хто має бути ка¬том, хто жертвою? Переважно колір його краватки


Ісус сказав: «Не судіте, щоб вас не судили; бо яким су¬дом судите, таким і вас будуть судити, і якою мірою мі¬ряєте, такою і вам відмірять. Чого ти дивишся на скалку в оці брата твого? Колоди ж у власнім оці ти не доба¬чаєш?» (Мт. 7,1-3).


^жошнл


СКИБКА ХЛІБА


Якось один чоловік, що вже двадцять років не ходив до церкви, приступив до священика. По хвилині вагання, май¬же з плачем, почав розповідати: «Мої руки забруднені кро¬в’ю. Сталося це тоді, коли ми відступали на російському фронті. Щодня хтось із нас помирав від ран або голоду. Нам дали наказ не входити до хат без рушниці і бути готовими стріляти при найменших рухах місцевих жителів...


У хаті, куди я увійшов, був тільки один старий і дівчина- підліток. “Хліба, дайте хліба!” - жадібно попросив я. Дів¬чина нахилилася... Я думав, що вона хотіла взяти якусь зброю, бомбу... Я вистрелив... Вона впала...


Коли я підійшов, то побачив, що вона тримала в руці скибку хліба. Я убив чотирнадцятилітню дівчину, яка хоті¬ла дати мені хліба...


Повернувшись додому, я почав пити, щоб забути все це... Але не можу... Чи простить мені Бог?»


Хто ходить із зарядженим крісом, той вистрелить. Якщо єдиним знаряддям, яке ти маєш, є молоток, і ти носиш його зі собою, то інші люди будуть для тебе цвя-хами: цілий день будеш бити по них.



НАСЛІДУВАННЯ


Симон, що віддавна був узалежнений від алкоголю і пе-ребував у притулку для бездомних, несподівано змінився. Його глибоко вразила самовідданість волонтерів, людей доброї волі, що працювали у притулку. Невдовзі Симон зро¬бився такий послужливий і добрий, що його не впізнавали ані мешканці, ані працівники притулку.


Удень і вночі він невтомно уділявся праці. Жодна ро-бота не могла його принизити. Коли треба було прибрати у кімнаті алкоголіка, якому стало зле, прочистити труби в кухонній раковині чи в туалеті, Симон робив це без жод-ного слова, ба навіть з усміхом. Мало того, часом склада-лося враження, що він надзвичайно вдячний за те, що може чимсь прислужитися. На нього також могли повністю по¬кластися, коли виникала потреба нагодувати або вкласти до ліжка тих, які не могли дати собі з цим раду самі.


Якось увечері капелан притулку проповідував у залі серед людей, що там згромадилися. Він навчав, що треба молитися до Бога, аби змінюватися і ставати ліпшим. Не-сподівано один хлопчина пробрався наперед, аж до самого вівтаря, упав на коліна і став вигукувати: «О Боже, зроби так, аби я став таким, як Симон! Зроби, щоб я став таким, як Симон!»


Капелан, схилившись над ним, мовив: «Хлопче, було би ліпше, якби ти молився: “Боже, зроби, щоб я став подібним до Ісуса!”»


Хлопчина глянув на капелана і спитав: «Чому? Хіба Ісус не такий, як Симон?»


Коли хтось питає: «Яким є християнин?» - єдина при¬йнятна відповідь - «Подивися на мене!»



КОМА


Була собі колись кома, яка страшенно обурювалася че-рез те, що всі її легковажать. Навіть діти з початкових кла¬сів не надто звертали на неї увагу.


Бо яке значення має нині кома? Прецінь у газетах її май¬же не вживають, а якщо і ставлять, то радше випадково.


Та якогось дня кома збунтувалася.


Один із президентів після тривалих перемовин із про-відником супротивної сторони написав суху нотатку: «Роз-зброєння, неможливе застосування зброї», - і відразу пере-дав її генералові.


І тут кома спересердя вирішила здійснити свій план пом¬сти і - перестрибнула через одне слово.


Генерал відкрив листа і прочитав: «Роззброєння немож-ливе, застосування зброї».


І вибухнула війна.


У пущі в Колорадо туристи захоплювалися рештками велетенського дерева, яке мало близько nie тисячі літ Коли Христофор Колумб дістався до Америки, на тому місці росло молоденьке деревце. Воно перетривало бурі, землетруси, тисячі атмосферних катаклізмів, снігові ла¬вини. Щоб обняти його стовбур, треба було узятися за руки двадцятьом людям.


Та якось малесенький, майже невидимий шкідник від-клав на корі невелику кількість мікроскопічних яєчок. З них вилупилися невеличкі личинки з невгамовним апе-титом. І за кілька місяців дерево-велетень, що пережило бурі, було знищене.


Будь уважним до дрібниць, бо з них народжуються ве¬ликі речі.



МОЛОДЬ


Один молодий хлопчина, який брав участь у змаганнях з бігу, що проводилися у пустелі, загубився поміж незлі-ченними дюнами і скелями. Він ніяк не міг відшукати по-трібного керунку. Проте не впав у відчай, а відважно рушив далі. Після кількох годин блукання сонце і спека геть змо¬рили його. Бігун втрачав сили.


Ослаблений, хлопець обіперся об скелю, яка виросла на перехресті трьох шляхів, що губилися в далечіні. «Води», - прошепотів він хрипко.


Переїжджав там лікар - світило медицини. Він зміряв хлопця поглядом і прорік: «Хлопче, пам’ятай, твій організм потребує щоденно щонайменше два літри води. Вода - ось що найважливіше, а не те, що ви п’єте».


їхав науковець, який зупинився й охоче пояснив йому властивості Н20, як також диво, завдяки якому атоми спо-лучаються між собою і творять речовини та надзвичайно корисні елементи.


Зупинився біля хлопця священик і виголосив коротку проповідь. Священик сказав, що відчуття спраги цілком зрозуміле, і далі запропонував хлопцеві, спираючись на цей досвід, подумати про спрагу щодо вищих матерій.


Проїжджав повз хлопця один пияк. Він показав йому пляшку горілки і з насміхом запевнив, що буває щось цін-ніше від води.


Усі проїхали і розчинилися у далечі, здіймаючи у повіт-ря хмари куряви. Хлопець так і залишився там, на роздо-ріжжі. Він лежав на піску і щораз тихішим голосом просив: «Води!»


Монотонну одноманітність нескінченних доріг Пів-денної Америки переривають гострі конуси каміння, які звуть «кеферінос». На кожній із тих кам’яних куп є пля- щина з водою.


їх там залишають водії вантажівок, на згадку про одну історію.


Колись на одній із цих рівнин загубилася була мати з маленькою дитинкою. Дитина вмирала від спраги, і ма-ти напоїла її власною кров ’ю.


їх знайшов водій вантажівки. Він урятував дитину, але мати загинула.


Чи є хтось, хто будує «кеферінос» на шляхах молоді у наших часах?



БОЖА МІРКА


Коли цар Соломон вирішив звести для Бога чудову свя-тиню, будівництво мурів він доручив чотирьом станам: землевласникам, ремісникам, купцям і бідноті. Перші три стани оплатили працю робітників, а біднота власними ру-ками, у поті чола, зводила західну стіну святині.


Будівництво стіни коштувало багатьох зусиль і спри-чинило численні жертви: не один робітник поклав там своє життя.


Господь Бог прийняв жертву тих, що зводили західну стіну, поблагословив її і зберіг від зруйнування.


Це Стіна Плачу, до якої жиди приходять молитися по ни¬нішній день.


Гордий король Ярогнів постановив залишити по собі символ щедрости і наказав збудувати у середмісті ди-вовижну святиню. Бажаючи, аби заслуга зведення цієї пам ’ятки належала лише йому, король видав наказ, який під карою смерти забороняв складати будь-які пожерт¬ви на будівництво храму.


«Це моя і тільки моя справа», - звіщав він скрізь.


Врешті постала чудова велична будова. Королівські будівничі працювали на межі своїх можливостей. Так само й тварини - коні і воли, яких було призначено для пе¬ревезення вантажів, - просто падали від утоми. Король наказав вирізьбити з мармуру пропам’ятну плиту з на¬писом «Зведено на хвалу Божу завдяки королю Ярогніву» і встановити її на фронтоні храму.


Плиту вмурували під розетою.


У день, коли мало відбутися освячення храму, прибув король зі свитою. Плиту із написом закривало полотно. Площу заповнила святкова юрма на чолі із кардиналом та каноніками, що були готові здійснити благословення. Король дав знак відкрити плиту.


По юрбі перекотився вигук подиву, а король позеленів од злости. На плиті виднівся напис із великих вигадливих літер: «Зведено на хвалу Божу завдяки королю Ярогніву і Терезі».


Король упав у великий гнів і кожної днини намагався стерти це ім’я, але на ранок воно з’являлося знову. На-решті звелів, аби відшукали ту Терезу. Невдовзі до коро¬ля привели нужденно вбрану жінку. Тремтячи від страху, вона визнала, що увечері, повертаючись з поля, побачила знеможених коней і волів. Вона пожаліла їх і крадькома кинула їм трохи сіна.


Король Ярогнів зрозумів, що його прагнення було спов¬нене гордині. Сам Бог дописав на плиті ім’я жінки, що мала добре серце. Ім’я це можна прочитати на тій плиті і нині, хоч минуло вже тисяча літ



ІДЕАЛЬНА ДРУЖИНА


Мулла Насредин сидів у своїй чайній крамничці, коли до нього завітав сусід, аби порозмовляти.


«Мулло, я збираюся одружитися, - сказав він, - і через це дуже хвилююся. А ти ніколи не думав про те, щоб одру-житися?»


Мулла відповів: «Звісно, думав. Коли я був молодий, то дуже хотів одружитися. Та я прагнув знайти ідеальну дру-жину. Для того щоб її знайти, пустився у подорож. Спершу я подався до Дамаску. Там знайшов чарівну жінку, приваб¬ливу, люб’язну й одухотворену, але вона зовсім не орієн¬тувалася у справах цього світу. Я знову рушив у дорогу і прийшов до Ісфахану. Там зустрів жінку, що була одухот¬ворена, світська і дуже гарна, але ми не змогли порозуміти¬ся. Нарешті я опинився аж у Каїрі і після тривалих пошу¬ків знайшов. Вона була глибока духовно, прекрасна у всіх розуміннях, уміла дати собі раду у світі, як і жити тим, що переходить людський вимір. Я знав, що знайшов досконалу дружину».


Коли він скінчив, приятель поставив йому питання: «Мулло, скажи, чому ти з нею не одружився?»


«Ох, на жаль! - відповів Насредин, похитуючи голо¬вою. - Вона також шукала ідеального чоловіка».


Один чоловік хотів, аби комп’ютер знайшов йому до-сконалу пару: «Шукаю тендітну вродливу дівчину, яка б займалася водними видами спорту і любила перебувати у колективі».


Комп ’ютер видав відповідь: «Одружися з пінгвіном».


Любити означає прийняти «іншого» з його способом життя, з його інакшістю, з його вадами, а не подобизну наших снів. Досконалий чоловік - це не той, котрий хоче мати ідеальну дружину.



КУЩ ТЕРНИНИ


Він виріс на гірському схилі й упивався повітрям і сон-цем. Ще коли був м’якеньким зеленим паростком, його не-зугарні криві гіллячки всіяли гострі колючки. Птахи і вівці зненавиділи його, бо при випадковому дотику неодмінно позбувалися пучка пір’я чи вовни. Навіть кози, невибагливі створіння, що могли, здавалося, скубти навіть каміння, - і ті його уникали.


Інші кущі і кущики пишалися квітами, а декотрі ще й плодами. Бідолашний терен міг родити хіба шпичаки.


Вечоровий вітер приносив йому погорду і насміхи інших рослин.


Але коли Бог захотів говорити з Мойсеєм, то вибрав скромний кущ тернини на схилі гори.


Тернина тоді стала троном Бога. Вона ясніла дужче за сонце - пломінким блиском вогню, неначеб кожна з його шпичок перемінилася на коштовний камінь, що виграє ти-сячами леліток найчистішого світла.


Учні чекали перед входом на виставку найбільших ви-находів світу. Вчителька намагалася приготувати дітей до того, що невдовзі мали побачити.


«Хто може назвати якесь значне відкриття, якого ще 20років тому не було?» — спитала вона.


«Це я, пані», - сказав хлопець, вказуючи пальцем на себе.


О Господи, переконай мене, Що потребую Тебе так само, Як Ти мене.


Якби я не мав Тебе - Кого б просив?


Якби Ти не мав мене - Хто б просив?



КОЛЬОРОВІ КРЕЙДОЧКИ


Ніхто не пам’ятав, коли той чоловік з’явився у місті. Здавалося, що був там завжди - на тротуарі вельми залюд-неної вулиці, де розмістилося багацько крамниць, рестора-нів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані.


Він сидів на колінах на тротуарі і кольоровими крей- дочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і - мрії про свободу.


З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.


Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей - як найменших, котрі ще хочуть спати з батька-ми, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє...


Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але гово-рив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти.


Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і че-кали.


«Залиш нам щось на пам’ять».


Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити?


Та люди оточили його і чекали.


Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдоч- ки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми - шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов.


Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками?


Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучас-ного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забули.


Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розма-лювати світ Що ти зробив зі своїми кольоровими крей-дочками?



МИШКА


Одної морозяної зимової ночі буддійський лама знайшов на своєму порозі замерзлу мишку, що від холоду майже не подавала ознак життя. Лама підняв її, зігрів, нагодував, а тоді попросив, щоб залишилась із ним і склала йому то¬вариство. З того часу мишка жила у теплі. Проте, звірятко чомусь не виглядало щасливим. Лама зажурився.


«Що з тобою, мій маленький друже?» - запитав він.


«Ти дуже гарно ставишся до мене, і все у твоєму домі для мене добре, окрім хіба отого кота...»


Лама посміхнувся. Він зовсім не взяв цього до уваги, бо кіт був надто спокійний і ситий і зовсім не бажав полювати на мишей. За якусь мить лама сказав: «Кіт не зробить тобі нічого поганого, друже! Він ніколи не заподіє тобі кривди. Не треба його боятися, направду!»


«Я вірю тобі, але це сильніше від мене, - скаржилася мишка. - Такий страх мене бере перед цим котиськом! Ти володієш великою силою — перетвори мене у кота. Тоді не боятимусь того страшного звіра».


Лама лише похитав головою: він не дуже з цим пого-джувався. Проте мишка так його просила, що він урешті- решт вирішив: «Гаразд, нехай буде так, як ти хочеш, мій маленький друже!»


І в ту-таки мить мишка перемінилася у великого кота.


Минула ніч, народився день - і з покою лами вийшов чудовий, розкішний кіт. Проте тільки-но уздрів перед со-бою домашнього котиська, як одразу кинувся назад до кім¬нати і забився під ліжко.


«Що сталося, друже? - спитав здивовано лама. - Ти ж уже не боїшся котів!»


Мишка у котячій подобі вельми засоромилася. І попро-сила: «Переміни мене у собаку, у великого собаку з гостри-ми іклами, і щоб я могла так грізно гарчати...»


«Якщо цього бажаєш, задовольню твоє прохання. Нехай так буде!»


Коли день добіг кінця, коли вже запалили оливні лам-пи, з покою лами вибіг великий чорний псисько. Він став на порозі і побачив кота, що саме вийшов із кухні. Той ледве не втратив тями, уздрівши пса. Та пес злякався ще більше. Він розпачливо заскавулів і побіг шукати рятунку у кімнаті лами.


Мудрець глянув на бідолаху, що ледве тримався на ногах із жаху, і проказав: «Що сталося? Ти зустрів іншого пса?»


Мишка-собака страшенно засоромилася, але попросила: «Зроби з мене тигра, благаю тебе, великого тигра!»


Лама послухав мишку і наступного дня із його кімна¬ти вийшов могутній тигр із хижими очима. Тигр бродив по цілому будинку, вселяючи у всіх страх, потому подався у садок. І там побачив кота, що виходив із кухні. Кіт, тільки-


но уздрівши тигра, у паніці підстрибнув і вмить опинився на дереві та й застиг, півмертвий із жаху.


Але тигр, побачивши кота, злякано завив і як стій ки-нувся до покою, а там забився у куток, шукаючи рятунку.


«Що за страшного звіра ти зустрів?» - спитав лама.


«Бо... боюся... кота!» - прошепотів тигр, тремтячи всім тілом.


Лама вибухнув сміхом.


«Тепер ти зрозумів, мій маленький друже, що зовніш-ність є ніщо? На вигляд ти - страшний тигр, а боїшся кота, бо у тобі залишилось мишаче серце».


Великі перетворення завжди треба розпочинати від переміни серця.



ЧЕРВОНА ПАРАСОЛЯ


Він був працьовитий і серйозний, вона - вродлива і роз-судлива. Вони закохалися ще перед тим, як він мав іти до війська. Хлопець хотів щось подарувати дівчині. Щось, що нагадувало б про його любов. Проте мусив ощаджувати гроші, бо й так багато коштів забирало навчання. Він ходив по крамницях, довго вагався, та врешті вибрав. Купив вели¬ку парасолю гарного червоного кольору.


Під цією парасолею закохані попрощалися, присягнув-ши одне одному вічну любов, і вирішили одружитися.


У новому домі парасоля знайшла собі місце у сховку.


Минали роки. Народилися діти. З’явилися клопоти, турботи, втома. Звідкись прийшла нудьга. Між чоловіком і жінкою надовго западала мовчанка.


Якось увечері вони сиділи на канапі перед телевізором і позіхали. Раптом жінка підвелася, побігла до комірки і за хвильку повернулася з червоною парасолею. Відкрила її - з парасольки посипався порох. Далі, тримаючи відкриту парасолю, жінка знову сіла на канапу. За якийсь час чоло¬вік пригорнувся до дружини і ніжно її обняв.


До них повернулися всі мрії, що були присипані пилом буденщини.


Хлопець і дівчина, що довго зустрічалися, врешті по-бралися. У них було четверо дітей. Діти виросли і теж заклали родини.


Увечері, по шлюбі останньої доньки, вони зосталися вдома самі. Вони знову були парою.


Чоловік із дружиною сіли одне навпроти одного.


Він довго вдивлявся у неї.


Потім вимовив: «Хто ж ти?»


Не забувайте про червону парасолю!


§ листопада


СОБАКА У ДЗЕРКАЛІ


Тиняючись туди-сюди, великий собака опинився у залі з величезними дзеркалами.


Йому здалося, що його оточує ціла псяча зграя.


Собака нетямився від люті, він оскалив зуби і загарчав.


Усі собаки на дзеркальних стінах, зрозуміло, зробили те саме й показали свої грізні ікла.


Собака шалено крутився довкола себе, щоб оборонити-ся від напасників, і люто кинувся на одного з них.


Врешті упав на підлогу, скалічений і закривавлений піс¬ля сильного удару із дзеркалом.


Якби то він бодай раз приязно помахав хвостом, усі со-баки із дзеркал відповіли б йому навзаєм. І та зустріч при-несла б радість.


Людина завше знаходить те, чого прагне.


Жив колись собі чоловік. Він сидів на краю оази, на вхо¬ді до одного близькосхідного міста. Один юнак наблизився до нього і спитав: «Я ніколи не бував у цих краях. Які люди тут мешкають?»


Старець відповів питанням: «А які були мешканці міс¬та, з якого ти прибув?»


«Себелюбні й недобрі. Тому я з легким серцем звідтам виіхав».


«Такі самі й тутешні люди», - відповів старець.


Невдовзі до нього підійшов інший юнак і поставив те саме питання.


«Я тільки-но прибув сюди. Які мешканці цього міста?»


Старець знову поставив те саме питання: «А які люди у місті, з якого ти приїхав?»


«Добрі, шляхетні, гостинні і привітні. Маю серед них багато друзів - було непросто їх зоставити».


«У цьому місті люди такі самі», - відказав старець.


Купець, що саме поїв своїх верблюдів, чув ці розмови і коли другий хлопець віддалився, докорив старому: «Як ти можеш давати дві протилежні відповіді на те саме питання, що його поставили тобі двоє людей?»


«Сину мій, - відповів старець, - кожен носить свій світ у своєму серці. Той, хто не знайшов нічого доброго у минулому, не знайде його і тут Натомість той, хто мав друзів в іншому місті, у цьому також знайде вірних і добрих приятелів. Люди-бо такі, якими ми їх бачимо».



СУМНА ІСТОРІЯ


Якось король, щоб покарати свого сина, відправив його у вигнання до далекого краю. Принц терпів голод і холод, він уже втратив надію дочекатися королівського поми-лування.


Спливли роки.


Настав день, коли король вислав до сина свого посланця з наказом виконати все, чого зажадає принц.


Посланець повідомив про це принца. Принц глянув на нього здивовано і сказав лише: «Дай мені шматок хліба і теплий плащ».


Він зовсім забув про те, що був колись принцом, що міг би повернутися до палацу свого батька і жити по-коро- лівськи.


Чом не історія багатьох наших сучасників, які забули, що є синами Божими?


Псалом 16 (15) містить чудову молитву:


«Бережи мене, о Боже, бо я до Тебе прибігаю.


Я кажу Господеві: “Ти - мій Господь, добро мое; нема нічого понад Тебе”.


До святих, що на землі: до шляхетних - уся любов моя до них.


Помножують собі страждання тії, що йдуть за інши¬ми богами.


Я не проллю їхніх ливних жертв з крови, не спом ’яну імен їх моїми устами.


Господь - частка моєї спадщини й моєї чаші:


Ти держиш мою долю».



ЛЮДИНА У КРИНИЦІ


Один чоловік упав у криницю і не міг звідтам вибратись.


Хтось, хто мав добре серце, проходив там і сказав: «Ме¬ні дуже прикро, що з тобою таке трапилося. Від душі спів-чуваю».


Політик, заклопотаний суспільними справами, минаючи криницю, прорік: «Це логічно, бо рано чи пізно хтось таки мусив туди впасти».


Побожний чоловік сказав: «Лише недобрим людям тра-пляється впасти до криниці».


Учений замислився над тим, у який спосіб чоловік опи-нився у криниці.


Політик-опозиціонер вирішив виступити з оскарженням супроти уряду.


Журналіст постановив наступного тижня написати по-лемічну статтю для газети.


Чоловік практичний спитав, чи треба платити податки за криниці.


Сумна особа ствердила: «Моя криниця ще гірша!»


Гуморист засміявся: «Напийся кави. Це підніме тобі настрій!»


Оптиміст повідомив: «З тобою могло статися ще гірше».


Песиміст докинув: «Скоро зісунешся на саме дно».


Ісус, побачивши чоловіка в криниці, подав йому руку і витягнув звідти.


Чого світ потребує найбільше?


Трішки більше привітности, трішки менше користо¬любства.


Трішки більше дарувати, трішки менше вимагати.


Трішки більше посмішок, трішки менше гримас.


Трішки більше «ми», трішки менше «я».


Трішки більше сміху, трішки менше плачу.


Трішки більше квітів на дорозі життя, трішки менше на гробах.



ЩО НАС ВІДДІЛЯЄ ВІД СМЕРТИ


Один мудрець сів на корабель, аби переплисти море. На середині шляху раптом налетіла страшна буря. Височезні хвилі кидали корабель з одного боку в інший, наче галузку. Усіх опанував страх: хтось молився, хтось поривався кри¬чати, а ще хтось кидав у море весь свій пожиток. Лише му¬дрець був незворушний.


Нарешті буря стихла. Поволі на обличчя подорожніх по¬вернувся рум’янець. Частина з них звернулася до мудреця з питанням: «Невже тобі ніколи не буває страшно? Хіба ти не розумів, що між нами і смертю пролягала лише дерев’яна дощечка?»


«Звичайно, розумів. Однак впродовж життя я не раз пе-ресвідчувався, що межа буває й тонша».


Що відділяє нас від смерти? Чи справді така тонка межа між смертю і життям?


В останніх роках отцю Боско було важко ходити. Ті, котрі бачили, як він прошкує через подвір'я, частенько питали його: «Куди ви ідете, отче Боско?»


Відповідь завжди була та сама: «До неба».


Усі ми могли б так казати на кожному кроці нашого життя: «Іду до Тебе, Господи!»



ТАЄМНИЦЯ


Малий Мордехай був нестерпною дитиною. Батьки за-вели його до святого чоловіка, до якого всі зверталися за порадою у найважчих справах.


- Залиште мені його на п’ятнадцять хвилин, - сказав цей святець.


Коли батьки вийшли, старець зачинив двері. Мордехай трохи злякався.


Святий старець наблизився до дитини і в тиші міцно її обійняв.


У цей день Мордехай навчився навертати людей.


Мій татусь казав, що я чудова.


Запитую себе, чи я справді така є.


Аби бути справді чудовою... С ара стверджує, що по-трібно мати чудове довге хвилясте волосся, таке, як має вона. У мене такого немає.


Аби бути справді чудовою... Джанні стверджує, що по¬трібно мати білі гарні рівні зуби, такі, як має він. У мене таких немає.


Аби бути справді чудовою... Джесіка каже, що треба мати оті маленькі брунатні плямки на обличчі, які нази¬вають веснянками. У мене їх немає.


Аби бути справді чудовою... Маріо стверджує, що тре¬ба бути найрозумнішою дівчинкою із другого класу гімна¬зії. Я такою не є.


Аби бути справді чудовою... Стефано каже, що треба бути гострою на язик. Я такого не вмію.


Аби бути справді чудовою... Лаура каже, що треба мешкати у найгарнішій дільниці міста і в найгарнішому будинку. Я не відповідаю цій вимозі.


Аби бути справді чудовою... Матія каже, що треба но¬сити тільки гарні сукні і наймодніші туфельки. У мене таких немає.


Аби бути справді чудовою... Саманта твердить, що треба походити з гарної родини. Це мене не стосується.


Але кожного вечора, коли треба лягати спати, татусь міцно обіймає мене і каже: «Ти справді чудова і я люблю тебе». Напевно, тато знає щось таке, чого не знають мої друзі.



ВНОЧІ


Глибокої темної ночі вмирав чоловік. Він повертався до-дому. Цілий рік працював у лісі, у горах, далеко від рідного села. Працював без відпочинку, однак йому так і не вдава¬лося зібрати грошей. Отож вирішив повернутися додому.


Коли виходив із лісу, розгулялася шалена буря. Дім того чоловіка був дуже далеко, їх розділяло багато кілометрів.


Чоловік саме стояв під дубом, коли блискавка розколо-ла дерево навпіл. Гілки полетіли додолу, ранячи чоловіка. Кинувся втікати. Кров спливала з руки і ноги. Утікав під градом, затуляючи руками голову. Аби якнайдалі від лісу, де вдарила блискавка.


Після довгого бігу чоловік упав перед виступом скелі. Небезпечна стіна майже прямовисно здіймалася вгору. Ле¬жачи на землі, промоклий до нитки, побитий градом, виму¬чений холодом, чоловік втратив будь-яку надію.


Холод, який так йому дошкуляв, схиляв його піддатися смерті. Чоловік майже із полегшею на це пристав. Його огорнув сон, утіха в останніх хвилинах.


Та раптом почулося голосне бекання. Воно розбудило чоловіка з того сну смерти. Отой самотній крик посеред ночі раз видавався далеким, а раз - близьким. Ягня, якого допала буря? Чоловік стрепенувся. Він хотів смерти, але ягнятко?


Знову почулося бекання. Чоловік уже не мав сили для життя. Проте ягнятко потребувало його допомоги. Чоло¬вік відчув, що це бекання стало для нього викликом. Зібрав останні сили, щоб перемогти втому і страх. Порятує ягнят-ко, а тоді умре.


Ця думка додала йому сил. Став наслухати.


Ягнятко знову забекало. Чоловік подався у тому на-прямку. Щохвилини зупинявся. Град ранив йому обличчя, буря заглушувала слабеньке бекання. Ось знову почулося. Близько, за кущами. Чоловік ходив поміж колючих кущів. Ягняти не було. Потім ще раз почув його голос, який ніби доходив зі скелі.


Крізь град чоловік завважив діру у скелі. Звідтам і до-линало бекання. Чоловік заточився і впав до ґроту. Ягнятко лежало посеред калюжі. Він підняв його і переніс у сухе місце. Притулив до грудей, аби відігріти. Відчув, що яг¬нятко зігріло і його самого, повернувши тим до життя. Так вони й лежали цілу ніч, зігріваючи одне одного.


Зранку до ґроту зазирнуло сонце і розбудило чоловіка з ягням. Чоловік гладив ягнятко.


Маленьке просило їсти. Чоловік також був голодний. Та найважливіше, що до нього повернулося бажання жити.


Довкола нас багато викликів, які дають бажання жи¬ти. Чому їх не слухаємо?



ДАР


Холод був пронизливий. Пастушки грілися біля вогню. Звістку про народження нового Царя принесли їм світлі по¬статі з крилами. Вона їх приголомшила. Хотіли Його по-бачити, вклонитися Йому, а ще попросити у Нього здоров’я та злагоди.


Філіп, хлопчина, який віднедавна перебував з пастуха-ми, теж почув звістку від ангелів. Роздумував, який дар від¬нести Дитяткові у Вифлеєм.


Однак якщо всі пастухи мали б піти, то хто пильнувати¬ме овець? Безперечно, не можна залишити їх без нагляду!


Жоден з пастухів не хотів втратити нагоди побачити новонародженого Царя. Один із них запропонував: нехай залишиться пильнувати овець той, хто приготував найлег-ший дар.


Поставили вагу поблизу багаття.


Перший поклав на вагу повен глек молока і велику груд¬ку сиру. Другий приніс величезний кошик яблук. Третій немало натрудився, щоб покласти на вагу великі гілляки й шматки дерева для багаття, що мало якнайдовше обігрі¬вати стайню з Дитятком.


Залишився Філіп.


Хлопчина сумно позирав на свій маленький ліхтар - єди¬ний його скарб. Це був дар, якого хотів занести Дитяткові- Цареві. Та цей дар був такий легенький!


Недовго думаючи, Філіп рішуче сів на вагу з ліхтарем у руці і мовив: «Я є даром для Царя! Новонародженому Дитяткові неодмінно потрібно, щоб хтось приніс Йому ліхтар».


Навколо багаття запанувала тиша. Пастухи дивилися на хлопця, що сидів на вазі, вражені його словами. Не було сумніву: у жодному разі Філіп не залишиться пильнувати овець.


Даром є ти, а не речі, які приносиш.



ЗАМЕРЗЛИЙ СТАВОК


Одного разу двоє друзів-хлоп’ят каталися на ковзанах на малому замерзлому ставку. Був похмурий холодний ве-чір. Діти їздили обережно, але раптом лід проламався і один із хлопчиків упав у воду.


Ставок був неглибокий, але вода в ополонці почала за-мерзати, закриваючи отвір.


Другий хлопчик повернувся на берег, узяв найбільший камінь, якого вдалося знайти, і побіг туди, де провалився його малий друг. Почав щосили вдаряти каменем об лід, аж врешті-решт розбив його. Схопивши друга за руку, допоміг йому вибратися з води...


Коли прийшли рятівники і побачили, що сталося, зди-вувалися:


- Як це йому вдалося? Як хлопчик зміг розбити такий грубий і щільний шар льоду?


Дідусь, який проходив поблизу, сказав:


-       Знаю, як він це зробив!


-       Як? - спитали вони.


Дідусь відповів:


-       Не було поруч нікого, хто б застеріг: «Це тобі не вдасться...».


Маємо дивовижні сили, але так легко забуваємо про них!



ВАЖЛИВА СПРАВА


-       Татку, скільки тобі платять за одну годину праці?


-       Сорок евро.


-       Ось 40 евро. Купую одну годину твого часу. Для себе!


Я запросив її в ресторан і в театр. Спізнювався та ще й зачепив колесом машини тротуар. Через мить побачив свою кохану, котра чекала на мене. Вийшовши з машини, я передусім глянув, чи не пошкодив колесо. На щастя, ні¬чого не сталося. Коли, усміхнений, я обернувся до неї, вона розгнівано відвернулась. Була, наче лід. Цілий вечір дорі¬кала мені, що колесо машини для мене важливіше за неї...



ОДИН ЧОЛОВІК


Незалежно від обставин чоловік завжди дорікав дружи-ні: «Ти зовсім нічого не розумієш!» Дружина не мала ви-щої, а лише середню освіту, не цікавилася політикою, не читала газет. Лише опікувалася дітьми, прала, куховарила, доглядала курей, працювала на взуттєвій фабриці.


Якщо виникала дискусія у родині, чоловік одразу, не вважаючи за доцільне будь-що з нею обговорювати, ствер-джував: «Ти нічого не розумієш!»


Коли дружина намагалася спільно з ним вирішити важ¬ливі питання, що стосувалися грошових витрат, канікул дітей чи успішносте їхнього навчання, відповідь чоловіка була завжди категоричною: «Ти нічого не розумієш!»


Одного вечора, коли транслювали важливий футболь-ний матч, згасло світло. Чоловік, ж завжди, почав бурчати, а потім вирішив піти у потемках у підвал, щоб перевірити, чи, бува, не треба замінити запобіжники.


«Візьми свічку!» - порадила дружина. Чоловік за своїм звичаєм відповів: «Ти нічого не розумієш! Добре знаю до-рогу!» Однак того вечора не пощастило. Він послизнувся і, падаючи, вдарився головою об стіну. Закривавлений, із багатьма переломами, був у тяжкому стані. Після інтенсив¬ного лікування невдаху врятували від смерте.


Коли через чотири дні, прийшов до тями, побачив біля себе заплакану та стурбовану дружину. Увесь цей час вона не відходила від нього ні на мить. Удень і вночі була біля чоловіка, сповнена любови, молилася за його одужання.


Через два тижні перебування в лікарні, коли чоловік нарешті зміг прошепотіти кілька слів, зі сльозами на очах мовив: «Я справді дурний. Ніколи не вірив, що ти мене так сильно кохаєш!»


А вона зі своєю доброю усмішкою відповіла: «Ти зовсім нічого не розумієш!»


Одна 74-літня жінка розповіла, що в 65 років отрима¬ла першого любовною листа від свого чоловіка.


«Уперше поїхав надовго у службових справах. Досі я завжди їздила з ним. Зайшов у кафе і написав листа, який починався так: “Ми подружжя вже ЗО років, і нині я усвідомив, що ніколи не казав тобі про свою любов до Тебе...’’».



ІВАНОВІ ШКАРПЕТКИ


У XIX сторіччі в одному англійському містечку, пропра-цювавши кілька місяців, бригада будівельників звела дуже високий фабричний димар.


Останній робітник зійшов з небезпечного дерев’яного риштовання.


Усі мешканці міста були там, щоб допомогти розібра¬ти риштовання й відсвяткувати подію.


Коли дошки та балки з гуком, курявою, серед сміху і вигуків городян впали додолу, зненацька всі побачили на вершечку димаря голову робітника, який завершив роботу всередині споруди. Натовп завмер. Усі були приголомшені. Потрібно багато днів, аби звести нове риштовання. А тим часом цей будівельник помре від холоду, спраги й голоду...


Серед скупчених людей була його мати. Вона стала під димарем і крикнула синові: «Іване, зніми шкарпетки!»


Люди почали перешіптуватись: «Нещасна, від горя втра¬тила розум...».


Однак жінка наполягала. Щоби не засмучувати її, Іван зняв одну шкарпетку. Жінка крикнула: «Виверни її і знайди вузол, розв’яжи його і спори шкарпетку».


Син послухав і невдовзі тримав у руках великий клубок вовняних ниток.


«Вчини так само з другою шкарпеткою, відтак зв’яжи нитки в одну і спусти один кінець додолу, міцно тримаючи другий».


Іван виконав наказ матері. До цієї вовняної нитки при-в’язали бавовняну, яку Іван підтягнув до себе. Потім до ба¬вовняної нитки приєднали шнурок, а до шнурка - грубий мотузок і врешті-решт - міцну линву. Іван прив’язав її до димаря і спустився по ній під радісні вигуки натовпу.


Твоє життя і твій порятунок залежать від малих і слабких речей. Найімовірніше, вже їх маєш. Достатньо лише поміркувати.



ДОРОГИ


У Першому світовому конгресі доріг брало участь бага¬то офіційних представників мільйонів доріг, що перетинали країни світу по всіх паралелях і меридіянах.


Великі дороги й маленькі доріжки, гордовиті автостради з дванадцятьма смугами та стежини, що губляться у джун¬глях, гірські стежки й залізниці, тракти з бруківкою й цар¬ські дороги, тихі алеї та південноамериканські прибережні променади.


У перших рядах сиділи Strada dei Fori Imperiali і Єли-сейські поля, лісова стежка і величезна Avenida 9 de Julio у Буенос-Айресі, Аппієва дорога і Ramblas з Барселони, Wall Street і шлях через Дакар у пустелі Сахара, La Leofo- ros Venizelou в Атенах і російська вулиця Горького... Голо-вувала ватіканська Via della Conciliazione.


.Розглядали найскладніші проблеми у цій царині - від способів асфальтування до зсувів ґрунту внаслідок меліо-ративних заходів у районах інтенсивного вуличного руху, від питань нічного освітлення до реформи вуличної сиг-налізації. Після трьох днів обміну думками, пишних обідів і розмов у барі, а також після ночей тяжких роздумів... на¬решті настала довгоочікувана мить - вибір найважливішої дороги світу!


Почалося звичне «полювання» на голоси, агітація, запе¬клі суперечки, спроби підкупу.


Після багатьох виступів у кінці зали взяла слово худень¬ка тендітна бліденька делегатка, яка досі була заглиблена


у молитовне мовчання. То була офіційна представниця «цвинтарних доріжок». Вона так само, як і мільйони її ма-лих сестричок, жила поміж двома рядами кипарисів, регу-лярно посипана гравієм смутку і просякнута слізьми.


- Любі сестри, - почала свою промову тоненьким, але рішучим голосочком, - ви біжите невтомно по світу, ніколи не затримуючись, щоби трохи поміркувати. Ви супрово-джуєте людей, що простують вгору, додолу, вправо, вліво, не створюючи собі великих проблем. Та не забувайте ніко-ли: незалежно від того, чи ви багаті, чи бідні, важливі чи забуті, шляхетного чи плебейського роду, врешті-решт вам з усіма вашими користувачами неминуче доведеться про-йти цвинтарною доріжкою. Це лише питання часу. Цього не уникнути. Нікому! Пам’ятайте про це, коли будете голо-сувати. Я веду до мети!


Її обрали одноголосно.


Є єдина дорога, якою йдуть усі.


Щодня просуваються на один крок.



РОДИНА


У самому серці долини, серед полів, луків і лісів, у дво-поверховому будиночку мешкала щаслива родина. Склада-лася з трьох осіб: матусі, татуся й шестирічного синочка.


Долиною протікав веселий і бурхливий струмок.


Будиночок стояв віддалік села, і тому в неділю родина сідала в маленький автомобіль та їхала на Службу Божу в парохіяльну церкву.


Увечері перед сном усі разом молилися. Один із Гос-подніх ангелів щовечора забирав молитви й відносив їх на Небо.


Якось восени багато днів поспіль падав дощ. Стру¬мок наповнився каламутною водою. Вода почала заливати долину.


Татусь розбудив матусю й синочка. Були перелякані, бо вода заливала перший поверх будиночка. І далі прибувала. Щораз темніша й щораз швидше.


«Підемо на дах!» - сказав татусь. Узяв синочка й зійшов на горище, а звідти - на дах. Матуся пішла за ними.


На даху почувалися, як пасажири затонулого корабля на острівці, який ставав дедалі меншим. Вода невпинно підні¬малась і дійшла вже до колін татуся.


Татусь, стоячи на даху, обійняв дружину і сказав: «Стань на моїх плечах і постав синочка на свої плечі. Не бійся. Що б не сталося, я вас не покину!»


Матуся поцілувала синочка і сказала: «Стань на моїх плечах і не бійся. Що б не сталося, не покину тебе!»


Вода далі піднімалася. Затопила татуся і його плечі, на яких стояла матуся. Потім затопила матусю, яка тримала синочка. Татусь тримав матусю, а вода далі піднімалась. Ді¬йшла до рота дитини... її очей... чола...


Господній ангел, який прилетів, щоби забрати вечірні молитви, побачив лише пасмо світлого волоссячка в кала-мутній воді.


Схопив це пасмо й потягнув... З’явився хлопчик, далі - його матуся, а за нею - татусь. Усі міцно трималися разом.


Ангел злетів з ними й поклав той людський ланцюг на найвищому пагорбі, куди вода не доходила. Татусь, матуся й синочок лягли на траву та почали обіймати одне одного, радіючи.


Замість молитов того вечора ангел відніс на Небо їхню любов. Усі небесні сили раділи цьому.


«Що б не трапилось, я тебе не покину!» — каже Бог у Святому Письмі.



ЧИСТІ РУКИ


По смерті став чоловік перед Богом і з гордістю пока¬зує Йому свої руки:


«Господи, подивися, які в мене чисті руки!»


Господь усміхнувся і зі смутком промовив: «Це правда, вони чисті, але... порожні».


Федір Достоєвський написав історію про одну бага-ту, але дуже скупу жінку. Після смерти диявол вкинув її у море пекельною вогню. Ангел-хоронитель силкувався пригадати, чи не було в житті його підопічної чогось та¬кого, що могло б її відкупити. Нарешті пригадав і негайно сказав про це Богові: «Одною разу ця жінка дала жебра¬кові цибулину зі свого городу».


Бог усміхнувся: «Добре. Та цибулина зможе її спасти. Нахилися над морем пекельного вогню з тією цибулиною, так, щоб твоя підопічна могла за неї вчепитися, і тяг¬ни. Якщо вдасться бідоласі міцно схопитися за ту єдину річ, через яку вона зробила добро, то ти втягнеш її до самого раю».


Ангел нахилився над морем пекельного вогню і крикнув до жінки:


«Хапайся чимскоріш за цибулину!»


Як тільки вона це зробила, один із осуджених, що був поруч, вчепився за поділ її спідниці й також піднісся вго¬ру; ще якийсь грішник ухопився за стопу першого і під¬нявся разом з ними. Так утворився довгий хвіст із тих, що летіли до неба, вчепившись за жінку, яка судомно трима¬лася за цибулину, котру тягнув до неба ангел.


Чорти засмутилися, що через одну маленьку цибулинку спорожніло ціле пекло. Коли довгий людський хвіст уже досяг небесних воріт, жінка побачила, як багато грішни¬ків учепилися за неї, і крикнула: «Це моя цибуля! Моя! Ану забирайтеся звідси...» В ту ж мить цибулина розсипала¬ся, і жінка разом з усією компанією опинилася в морі пе¬кельного вогню.


А безутішний ангел зостався сам перед райською брамою.


Візьми у свої долоні багато інших долонь і тримай їх міцно.


Або спасемося разом, або взагалі не спасемося.



КАМІНЬ У КИШЕНІ


Один убогий попросив у багатого кусень хліба. Багатий не лише відмовив йому, а ще й, побачивши, що той не йде, розгнівався та кинув у нього камінь.


Убогий підняв камінь і поклав у кишеню, кажучи собі: «Носитиму цей камінь до тих пір, коли зможу кинути його у багатого».


Ціле життя прожив із цим тягарем - каменем у кишені та в серці.


Нарешті прийшов час кинути каменя. Багачеві, котрий учинив злочин, відібрали все і посадили у в’язницю. Того дня убогий зустрів його на дорозі у в’язницю. Побачив лю-дину, яка колись була багатою, а нині - у кайданах. Вийняв камінь з кишені, підняв руку, щоби кинути. Та забракло йо¬му духу. Випустив камінь з руки, кажучи собі: «Нещасний! Був багатий і мав владу над іншими, але тепер мені його шкода! Чому я так довго носив цей камінь? Даремно!»


Господи,


не дозволь мені ніколи змарнувати мій біль, бо...


якщо помилятися і не робити висновки, не підводитися після падіння, грішити, не каючись, не пробачати образ,


не бути пильнішим після отриманих ударів, не ставати чутливішим, зазнавши страждань, то страждання стає непотрібним, позбавленим


сенсу...



ПАН ТРОЯНДИ


У саду, край палацу великого правителя Вірменії, ріс трояндовий кущ. То була найбільш доглянута рослина у сві¬ті. За легендою, коли кущ розквітне, її пан буде обдарова¬ний вічною молодістю.


Щоранку пан нахилявся над кущем і з хвилюванням у серці пересвідчувався, чи не з’явилися на гілці довгоочі-кувані пуп’янки. Марно!


Щовесни цар змінював садівника. Щовесни садівника за¬проторювали до в’язниці - за те, що не зумів домогтися, аби троянда зацвіла. До роботи залучали іншого, котрий теж доводив свою безпорадність і закінчував так само, як усі його попередники, - у вогкій темниці.


Дванадцять весен - дванадцять садівників. Тринадцятий був парубком з обличчям поважним і спокійним. Цар до¬зволив йому спробувати щастя. І юнак побіг доріжкою роз¬кішного саду, що вела до розарію. Прибігши, стиха мовив до тендітної троянди кілька слів, тоді розпушив навколо куща ґрунт, підлив його і сховав біля куща своє послання.


З тієї пори він день і ніч пильнував рослину, оберігаючи її від поривчастого вітру та всіляких шкідників. Пестив їй листя, говорив до неї, дбав про коріння. Захищав від зимо-вого холоду, укриваючи соломою, огортаючи своєю ніж-ністю. Жив і дихав разом з нею.


Прийшла весна, сад забуяв зелом і квітами. Молодий садівник оглядав кожен сантиметр свого куща, своїх рож. Його очі не бачили нічого, крім них. І враз він помітив чор¬ного хробака, що загніздився у трояндовому корінні. Обе¬режно забрав його і не встиг навіть як слід роздивитися, аж тут чорний дрізд вихопив хробака йому з пальців та й відлетів геть.


А невдовзі на гілці куща з’явилася перша брунька. Па-рубок ніжно її поцілував, і вона поволі розкрилася у вра-нішньому промінні.


Тим часом розбудили царя. Почувши звістку, що тро-янда розквітла, володар кинувся до саду як був - у нічній сорочці. Побачив квітучу гілку і заволав:


-       Віднині я безсмертний! Я пан цієї троянди та вічної молости! Поставте сотню охоронців довкіл цієї рослини: нехай ніхто до неї не підходить!


По тім озвався до садівника:


-       Дай мені обітницю, що й далі плекатимеш мою тро¬янду.


-       Аж до смерти, мій повелителю.


І цар рушив до палацу, викрикуючи:


-       Я безсмертний! Я безсмертний!


Він правив країною ще впродовж десяти років, старію-чи, як усі люди, - день у день. Одного вечора віддав Богові душу, перед тим сказавши таке:


-       Пан троянди смертний, як і кожна людина. Ота легенда була тільки легендою. Навіть більше - брехнею.


-       Ні, милостивий царю, - відповів йому садівник, моло¬дий так само, як і десять років тому. - Ти, владико, паном троянди ніколи і не був. Паном є той, хто плекав і плекає квітку щодня. Паном є той, хто любить її, береже і шанує. Такому дається вічна молодість.


Потім закрив неживому цареві очі, поцілував його руку і вийшов з палацу.


Надворі здійняв очі до зір. Став бажати кожній зокрема: -Надобраніч! Надобраніч! Надобраніч!..


Часу мав досхочу. Мав цілу вічність.


Безсмертя існує для того, хто пильнує, плекає і бе-реже.



УТРИМАТИСЯ НА ПОВЕРХНІ


Могутній цар Мілінда звернувся до старого священика:


«Ти кажеш, що коли людина, яка чинила лише зло, перед смертю попросить у Бога прощення, то зможе відкупитися й увійти до неба. Натомість людина, яка скоїть лише один гріх, але не розкається перед Богом, буде вкинена в пекло. Хіба це справедливо? Це означає, що сто гріхів важать менше, ніж один, чи не так?»


Старий священик відповів цареві:


«Якщо я візьму великий камінь і кину його в озеро - він піде на дно чи втримається на поверхні?»


«Піде на дно», - відказав цар.


«А якщо я візьму сто великих каменюк, складу на бар-кас і штовхну на середину озера, вони втримаються на по-верхні чи підуть на дно?»


«Втримаються на поверхні».


«Чи це означає, що сто каменюк на баркасі легші від одного камінчика?»


Цар не знав, що відповісти.


А старий священик продовжував:


«Так само, царю, діється з людьми. Хто має багато грі-хів, але покладається на Бога, той не буде вкинений у пе-кельну безодню. А хто скоїть лише один гріх, але не звер-неться до Божого милосердя, той буде осуджений».



ЗАПРОШЕННЯ


Один вельможа влаштував у своєму замку велику учту і запросив на неї усіх мешканців ближнього села. Але за-пасів вина у пивницях щедрого шляхтича було замало, щоб заспокоїти спрагу такого великого числа запрошених.


Тож він звернувся до мешканців села з таким проханням: «Кожен з вас нехай принесе свого вина і влиє до бочки, яка буде стояти посеред подвір’я. Під час бенкету всі зможуть зачерпнути з неї і пити досхочу».


Один селянин, підходячи до замку, набрав у свій дзбан во¬ди, міркуючи так: «Якщо до бочки вина влити один дзбан води, це буде зовсім непомітно, ніхто про це й не дізнається».


Прибувши на свято, він влив до бочки воду зі свого дзба¬на і сів до столу.


Перші ж гості, які підійшли до бочки зачерпнути вина, виявили, що в ній сама лише вода. Стало ясно, що всі «зме¬тикували» однаково.


Надто багато людей приносить у світ саму водичку. Тому ми й незадоволені цим світом. Тому страждає все Створіння.



ВІДМІННІСТЬ


Один король запросив до свого замку торгівця кіньми. Той прийшов, привівши двох чудових огирів на продаж. На вигляд майже однакові - обоє молоді, міцні й добре збудо¬вані, однак торгівець зажадав за одного з них удвічі більшу ціну, аніж за іншого. Заінтригований, король скликав своїх придворних і сказав:


«Цих чудових верхових коней я подарую тому, хто змо-же пояснити, чому один із них коштує вдвічі дорожче від іншого».


Придворні підійшли ближче і почали уважно оглядати коней. Проте не змогли помітити нічого, що виправдовува-ло б таку велику різницю в ціні.


«Бачу, що ви не знайшли відмінности між цими кіньми, - сказав король. - Випробуйте їх - може, тоді її помітите».


Він наказав двом зброєносцям осідлати коней і зробити кілька кіл по подвір’ю перед палацом. Але й після цього придворні не могли відповісти, звідки взялася така велика різниця в ціні.


Тоді король промовив:


«Ви, мабуть, помітили, коли коні скакали галопом, що один зовсім не здіймав куряви, а за другим аж закушпелило. Саме тому перший удвічі дорожчий - він-бо належно ви¬конує свій обов’язок...»


У нашому суспільстві найбільших висот кар ’єри дося¬гають ті, що залишають після себе великий балаган.



БАТЬКО-ЗАБУДЬКО


Послухай, сину... Кажу тобі це, коли ти спиш, поклавши ручку під щоку, а русяве волоссячко розсипалось по твоєму чолі. Ось я увійшов до твоєї кімнати. Кілька хвилин тому, коли я сидів у бібліотеці і читав, мене наскрізь пройняли докори сумління. Сповнений почуття провини, підійшов я до твого ліжка.


Мене не полишали думки про мою поведінку: увесь час сіпав тебе, робив тобі зауваження, коли ти зранку збирався до школи або коли вчора ввечері, замість помитися, лише обтер обличчя рушником, та ще забув почистити черевики. Так само вичитав тебе, коли ти впустив щось на підлогу.


Коли ми сиділи за столом і снідали, я теж витикав тобі твої прогріхи: бо щось упало тобі на серветку, коли ти ха-пав хліб, немов голодне звірятко, бо сперся ліктями об стіл, бо занадто грубо намастив масло на хліб. Коли ти бавився, я саме зібрався виходити: за кілька хвилин мав бути потяг. Ти відірвався від забави, помахав мені ручкою і загукав:


-       Па-па, татку!


А я нахмурив брови і сказав:


-       Випрям спину!


Усе знову почалося ввечері, коли я повернувся з робо-ти. Ти саме бавився, колінкуючи по землі. Побачивши дір¬ки у твоїх шкарпетках, я вичитав тебе при твоїх друзях і наказав негайно іти додому.


-       Шкарпетки коштують гроші, - сказав я, - якби ти сам їх купував, то знав би, як шанувати.


А пам’ятаєш, як несміливо ти увійшов до зали? Ти не міг підвести очей, ти боявся мене після того, як я влаштував тобі «виховний момент» перед друзями. Я зиркнув на тебе поверх газети, невдоволений твоїм невчасним вторгнен¬ням, - і ти зупинився у дверях, не знаючи, що робити далі.


- Чого тобі? - спитав я суворо.


Ти нічого не відповів. Ти підбіг до мене, закинув руче-нята мені за шию і поцілував мене, міцно-міцно обнявши, з любов’ю, якою Бог обдарував твоє маленьке серце і яка, навіть коли не знаходить взаємности, ніколи не в’яне. Потім ти пішов до своєї кімнати, неквапно дрібцюючи по сходах.


І тоді, сину, коли газета вислизнула з моїх рук на підлогу, мене пройняв великий страх. Що зі мною діється? Це вже перетворюється у звичку - вишукувати провини, робити зауваження. Хіба цього заслуговуєш за те, що ти не дорос¬ла особа, а мала дитина? Ось про це я думав нинішнього ве¬чора. Оце прийшов до твого ліжка і приклякнув коло тебе, бо відчуваю сором.


Знаю, що це дуже мала винагорода, що тобі важко буде зрозуміти усі ці речі, навіть якби я спробував тобі про них розповісти, коли прокинешся. Але завтра я буду для тебе справжнім батьком. Буду бавитися разом з тобою, буду ді-лити з тобою усі твої заняття, почуватимусь недобре, коли тобі буде зле, і сміятимусь, коли тобі буде весело. Радше прикушу язика, коли він захоче знову вимовити слова роз-дратування. Увесь-бо час повторюватиму собі: «Він іще тільки дитина, ще тільки маленький хлопчик!»


Справді, боюся, що досі трактував тебе як дорослого. Тимчасом, коли бачу тебе зараз, сину, як ти спиш, зібгав-шись калачиком у своєму ліжечку, розумію, що ти іще ди-тина. Вчора твоя голівка так беззахисно притулилася була до маминого плеча... Я завжди вимагав від тебе надто бага¬то, надто багато!


Вимагаємо завжди надто багато... від інших.


Шлистопада


СКОРШОН


Один монах сидів на березі річечки, заглибившись у роз¬думи. Коли відкрив очі, то помітив скорпіона, який упав у воду і відчайдушно борсався, намагаючись зі всіх сил втриматися на поверхні і вирятуватися.


Сповнений співчуття, монах занурив руку у воду, зловив скорпіона і випустив його на берег. Скорпіон у відповідь не¬сподівано обернувся і боляче вжалив свого добродія.


Монах повернувся до своїх роздумів, але коли невдовзі розплющив очі, то побачив, що скорпіон знову звалився у воду. Витягнув його й удруге, але і на цей раз скорпіон укусив свого рятівника, та так, що той аж скрикнув із болю. І втретє сталося так само. У монаха від болю на очі навер¬нулися сльози.


Селянин, що спостерігав за цим, вигукнув: «Чого ти вперто помагаєш цьому нікчемному створінню, яке, замість подяки, завдає тобі страждання?»


«Ми обидва підкоряємось голосу нашої природи, - від-повів монах. - Скорпіон створений, аби жалити, а я - щоб виявляти милосердя».


А ти? Для чого створений ти?



ТРИ ЛЮЛЬКИ


Один старий мудрий індіанський вождь дав таку пораду надто гарячим молодим воїнам свого племені.


- Коли ти розгнівався на когось, хто, зрештою, завдав тобі смертельної образи, і присягаєшся його вбити, аби


кров’ю змити ганьбу, то перш ніж це зробити, набий тютю¬ном люльку і викури її.


Як скінчиш першу люльку, тобі напевно спаде на гадку, що смерть таки занадто суворе покарання за вчинене. При¬ймеш тоді рішення, що досить буде й доброго кийка.


Та перш ніж ухопитися за палицю, набий другу люльку і викури її до кінця. Тоді напевно подумаєш, що міцна й со¬ковита лайка цілком може замінити кийок.


Проте коли вже будеш готовий піти й вилаяти свого кривдника, сядь і набий третю люльку. Викури її. Коли ж так учиниш, то у тебе хіба з’явиться бажання помиритися з тією людиною.


Монахи в одному монастирі мали великі проблеми: ніяк-бо не вдавалося їм вести життя у згоді. Дуже часто вибухали суперечки, навіть через найменші дрібниці. Тоді монахи запросили до себе одного духівника, який ствер¬джував, що знає чудовий спосіб, як запровадити мир і при¬язнь у будь-якій спільноті. И ось цей учитель повідав їм таємницю:


- Хай скільки часу тобі доведеться провести із кимсь, хай що відчуватимеш до нього, ти повинен собі сказати: я вмираю і ця людина також умирає. Коли справді так подумаєш, будь-яка гіркота вивітриться.



ПРИНЦЕСА


Був собі колись король і мав він дуже гарну і добру донь¬ку. На жаль, принцеса слабувала на дивну хворобу: коли ді¬вчина підростала, її руки й ноги втрачали силу, до того ж у неї падав зір і слух. Багато лікарів намагалося вилікувати принцесу, але все намарне. Якось до королівського двору прибув старець, про якого всі говорили, що йому відома та¬ємниця життя. Усі придворні поспішили до нього і стали просити його ради, як допомогти хворій принцесі. Старець дав дівчині кошик із лози, прикритий зверху, і мовив: «Ві¬зьми, це твої ліки. Вони тебе зцілять».


Сповнена радости і надії, принцеса підняла з кошика на¬криття. Те, що вона уздріла, боляче її вразило. На дні коши¬ка лежала дитина, виснажена хворобою. Дитя зазнавало ще більших страждань, ніж вона.


Серце принцеси заполонило співчуття. Не зважаючи на біль, вона взяла дитя на руки і стала ним опікуватися. Ми¬нали місяці. Принцеса, крім дитини, не бачила нічого. Вона годувала дитя, пестила його, усміхалася йому, лагідно роз¬мовляла з ним по ночах, попри те, що сама відчувала велику втому і біль.


Минуло майже сім років - і сталося неймовірне. Одно¬го ранку дитя усміхнулося і стало ходити. Принцеса взяла його на руки і, наспівуючи, пустилася з ним у танок. Дів-чина давно не була така гарна і зграбна. Вона навіть не спо¬стерегла, як одужала.


Господи,


коли я голодний, пришли мені когось, кого треба наго¬дувати;


коли я спраглий, пришли мені когось, хто потребує води;


коли мені холодно, пришли до мене когось, хто прагне тепла;


коли я страждаю, пришли мені когось, хто прагне роз¬ради;


коли мій хрест стає тяжкий, дозволь мені ще взяти хрест інших;


коли я не маю часу, пришли мені когось, хто потребує негайної помочі;


коли мені бракує відваги, пришли до мене когось, кого потрібно підбадьорити;


коли я хочу, щоб хтось мене зрозумів, дай мені когось, хто потребує розуміння;


коли прагну чийогось піклування, пришли мені когось, хто потребує опіки;


коли я думаю лише про себе, зверни мої думки до інших.



КОЛИ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ НІЧ?


Один старий равин якось спитав своїх учнів, як можна точно розпізнати мить, коли закінчується ніч і розпочина-ється день.


-       Можливо, це коли вже чітко можна відрізнити собаку від вівці?


-       Ні, - відповів равин.


-       Або коли можна відрізнити фінікове дерево від фіго¬вого?


-       Ні, - знову відказав равин.


-       То коли ж? - поспитали учні.


-       А тоді, коли, вдивляючись в обличчя будь-якої особи, впізнаватимеш у ній брата чи сестру. До того ж моменту у твоєму серці панує ніч, - пояснив равин.


«Ми навчилися літати, немов птахи, плавати, мов риби, але не навчилися жити як брати».


Мартин Лютер Кінг



ЯКБИ Я НАРОДИЛАСЯ ВДРУГЕ


Хтось запитав мене кілька днів тому: якби я могла наро¬дитися вдруге, чи захотіла б прожити життя наново? Довго не роздумуючи, я відповіла «ні». Та згодом трішки замис¬лилась і...


Маючи змогу наново прожити своє життя, я менше го-ворила б, натомість більше б слухала. Не боялася б запро-сити до себе на вечерю друзів тільки через те, що на килимі є кілька плям, а оббивка дивана трохи вицвіла.


Я б смакувала крихкі булочки в елегантному салоні і вже зовсім не турбувалася б через сажу, коли горить коминок.


Обов’язково знайшла б час, аби послухати спогади ді-дуся, який розповідає про роки своєї молодосте. Влітку не вимагала би, щоб позачиняли всі вікна в машині, бо я що-йно зробила собі завивку.


Я не допустила б, аби свічка у формі ружі так і розпла-вилась, забута у комірчині, а часто б її запалювала, доки вона б не догоріла до кінця.


Я б лягла собі на лузі і перекочувалася б разом з дітьми, зовсім не хвилюючись, що забрудню сукенку.


Набагато менше плакала б і сміялася, дивлячись теле-візор, а частіше - спостерігаючи життя.


Більшою мірою ділила б відповідальність зі своїм чо-ловіком.


Почуваючись погано, лягла б у ліжко, замість бігти з гарячкою на роботу, наче без мене там світ завалиться.


Замість дев’ять місяців поспіль нетерпляче чекати, коли ж нарешті закінчиться моя вагітність, полюбила б кожну її мить, усвідомлюючи, що ця дивовижна дія, яка відбува¬ється у мені, є єдиною можливістю співпрацювати з Богом у здійсненні чуда.


Синові, який прибіг поцілувати мене, не сказала б: «До¬сить, досить, іди митися, бо вечеря вже готова».


Частіше казала б «Я люблю тебе», натомість рідше «Мені прикро»... Та передусім, якби я могла розпочати все спочатку, то цінувала б кожну хвилину... споглядала б її так довго, доки не побачила б, якою вона є насправді... жила б нею... і ніколи б її не віддаляла.


ЕрмаБомбек


Кожна мить, що нею обдаровує тебе Бог, є величезним скарбом. Не викидай його. Не бігай невпинно у пошуках непевного завтра. «Живи найліпше як можеш, мисли най¬ліпше як умієш, дій найліпше як потрафиш нині. Ниніш¬ній день скоро стане завтрашнім, а завтра скоро стане вічністю».


А. П. Ґоуті



ХТО НЕ МОЛИТЬСЯ?


Один селянин, після торговиці, зайшов до ресторану, який полюбляла місцева публіка. Там було повно людей. Селянин знайшов собі місце за столом, де вже сиділи кілька людей, і замовив у кельнера якусь страву. Коли той приніс замовлення, селянин склав долоні і помолився. Його сусіди за столом спостерігали за ним з цікавістю, що була змішана з доброю долею іронії. Один із молодиків запитав:


-       Вдома ви так само поводитеся? Справді, всі молитеся?


Селянин, спокійно споживаючи їжу, відповів:


-       Та ні, у нас є й такі, що не моляться.


Молодик зухвало засміявся:


-       Ах, так? Ну і хто не молиться?


-       Ну, мої корови, мій осел, мої свині...


Пригадую собі, як одного разу після нічного переходу ми всі заснули на світанні неподалік від лісу. Дервіш, який ішов разом з нами, щось вигукнув і віддалився у бік пусти¬ні, ані хвилинки не відпочивши.


Коли настав день, я спитав його:


-       Що сталося?


Він відповів:


-       Я бачив солов ’їв, як вони щебетали на деревах, бачив куріпок у горах, жаб у воді і звірят у лісі. От і подумав собі, що негоже було б, якби усі хвалили Господа, а я спав, не думаючи про Нього.


Са ’ді



ТИ МЕНЕ КОХАЄШ?


У великому ставі симпатичний пуголовок одружився з рибою. Та ось настав день, коли у нього виросли ноги і, як це звичайно відбувається з пуголовками, він почав поволі перетворюватися у жабу.


Тоді пуголовок мовив рибі:


-       Мушу піти за моїм призначенням і жити на землі. Тому й тобі треба б призвичаїтися до нового життя.


-       Дорогий мій, - заперечила дружина, - але що я роби¬тиму там зі своїми жабрами і плавниками? Загину!


Пуголовок (властиво, вже майже жаба) зітхнув:


-       Кохаєш мене чи ні?


-       Звичайно, кохаю, - зітхнула рибка.


-       То підеш зі мною, правда ж? - підсумував пуголовок.


Чоловік і жінка сиділи разом біля вікна і дивилися на весняний город. Вони сиділи близенько одне до одного. Жінка мовила:


-       Я кохаю тебе. Ти гарний, багатий і вдягаєшся зі смаком.


А чоловік відповів:


-1 я кохаю тебе. Ти як чарівний сон, ти мов щось за-надто цінне, аби тримати в руці... ти пісня моєї мрії.


На ці слова жінка, розгнівана, відвернулася від вікна і вигукнула:


-       Облиш мене, прошу тебе. Я не фантазія, не щось, що з’являється тобі у снах. Я жінка і хочу, аби ти прагнув мене як дружину, як матір наших дітей, яких колись на¬родимо.


Вони розійшлися.


Чоловік ствердив:


-       Отак ще один сон розтанув ув імлі.


А жінка зітхнула:


-       І що мені з чоловіка, який зробив з мене фантазію, мрію?


X. Жибран



ЯК УПІЙМАТИ МАВПУ


Мисливці на мавп вигадали геніальний і безвідмовний спосіб, як їх ловити. Знайшовши місце, де найчастіше збираються ці тварини, вони закопують у землю горщики з вузькою і довгою шийкою, але так, щоб видно було лише цей вузький отвір. А потім до начиння всипають жменю рису і ягід, якими полюбляють ласувати мавпи.


Мисливці ховаються, і мавпи підходять ближче. Ціка¬ві від природи, вони з усіх боків розглядають горщики; коли ж помічають у них ще й залишені смаколики, то не¬гайно запихають досередини руку і жадібно горнуть їжу у жменю. Проте шийка начиння дуже вузька. Вільна доло¬


ня може прослизнути, а кулак, повний ласощів, видістати годі. І мавпа щосили смикає руку, намагаючись витягнути її з горщика.


Цього моменту якраз і чекають мисливці, що зачаїлися десь поблизу. Вони кидаються на мавп, і ті стають легкою здобиччю. Хоча мавпи й запекло бороняться, та їм навіть на гадку не спадає розкрити долоню і висипати їжу, аби звільнитися.


Як то люди марнують життя, боячись розтулити до¬лоню, у якій стискають те, що вважають за необхідне, а воно насправді ні до чого не придатне.


Мисливці, вишукані й усміхнені, дуже діяльні та вина¬хідливі. Вони ховають свої пастки у яскравих часописах, на телевізійних екранах і на вулицях. І так виховуються люди зі стиснутими долонями та з вигаслими серцями


Не забувай, що сказав Ісус:


«Не бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві вподо¬балося дати вам Царство. Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються, не¬вичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце»


(Лк. 12, 32-34).



ЧЕРВОНА ЛАМПАДКА


Один протестант під час прогулянки зайшов зі своєю донечкою до католицького храму. Проте замість того, щоб милуватися творами церковного мистецтва, дівчинка заці-кавилася червоною лампадкою, що палала біля кивоту.


- Татку, для чого тут ця лампадка? - спитала вона.


-       Католики вважають, що всередині цієї скриньки пе¬ребуває Ісус у вигляді освяченого хліба. Лампадка нагадує всім про Його присутність, - щиро відповів батько.


За якийсь час батько з донькою пішли до своєї церкви на недільне богослужения. Дівчинка розглядалася довкола, потім потягла батька за рукав.


-       Татку, а чому тут немає червоної лампадки?


-       Бо для нас, протестантів, тут немає Ісуса, дитинко.


Дівчинка замружила очі, а потім, беручи тата за руку,


вимовила:


-       Татусю, ходімо до церковці, де є Ісус.


Чеснотливий парох з Арсу часто стрічав у церкві про¬стого селянина, свого парафіянина. Той чоловік годинами нерухомо простоював навколішки перед кивотом. Здава¬лося, що він навіть не ворушив губами.


Якось парох спитав його:


-       Що ти робиш тут так довго?


-       Просто... Він дивиться на мене, а я на Нього.


Пам’ятай: ти також можеш прийти до кивоту та¬кий, який ти є. Обтяжений страхом, непевністю, неспо¬коєм, безладом, надіями і зрадами. Ти знайдеш дивовижну відповідь:


«Я тут!»


-       Що буде зі мною, коли ніде немає жодної певности?


-       Я тут!


-       Не знаю, як відповідати, як реагувати, яке рішення прийняти у складній ситуації, що чекає на мене.


-       Я тут!


-       Шлях такий довгий, а я малий, змучений і самотній...


-       Я тут!


ть


Ігуууут,


ДВА МАНДРІВНИКИ


Двоє мандрівників піднімалися звивистою стежкою, хо-лодний вітер дув їм просто в лице. Ось-ось мала початися снігова буря. Між скелями вже було чути свист страшного вихору. Йти було все важче і важче. Вони знали, якщо вчас¬но не дійдуть до притулку, то загинуть у сніговій заметілі.


Мандрівники вже зовсім вибилися з сил, а густий холод¬ний сніг заліплював їм очі. Нараз почули сильний стогін із прірви. Якийсь бідолаха упав туди і благав про допомогу.


Один сказав:


- Це доля! Той чоловік - засуджений на смерть. Поспі-шаймо, бо скінчимо так, як він.


І прискорив крок, нахиляючись вперед. Другий, нато-мість, пожалів бідолаху і спустився вниз. Знайшов його, завдав собі на плечі й продовжив свою мандрівку вже з важкою ношею.


Темніло. Стежку було ледь видно. Мандрівник, який до¬помагав пораненому, уже геть знесилів. Несподівано він побачив світло в колибі. Це додало йому сили. Та раптом ногою зачепив за щось тверде, що лежало поперек стежки. Нахилився і сповнився жахом: під снігом лежав уже закос¬тенілий його товариш по подорожі. А милосердний ман¬дрівник уникнув смерті тільки тому, що докладав усіх сил, аби врятувати того бідолаху, який упав у прірву.


Дівчина була в поганому настрої. Все було проти неї\ все її дратувало. Багато вимагають у школі, вдома, над¬то багато... Та ще й мама вже в котрий раз читає їй но¬тації...


Дочка насупилася ще більше. Потім, дивлячись мамі просто в очі, голосно сказала:


-       Мамо, мені вже обридли твої повчання,. Чому, нато-мість, не обіймеш мене сильно-сильно? Жодна порада не поможе мені більше від твоєї ласки.


Мати дуже здивувалась. Очі дочки благали обіймів. Непевним голосом і майже з плачем сказала:


-       Хочеш... ти хочеш, щоб я тебе обняла? Знаєш, я та¬кож хочу, щоб ти мене обняла...


І вони обнялись, зі сльозами радости в очах.


Кожний з нас потребує потіхи і розради, конкретно¬го вияву любови. Але ми часто є надто стримані, надто боязкі, щоб виявити наші правдиві почуття. І ховаємо їх за холодною й суворою маскою, зі страху, щоб інші не по¬бачили нашої «слабкості».


Але тільки теплота серця може врятувати нас від ве¬ликого холоду нашої епохи.



ТИ Ж ЗНАВ!


В одному індіянському племені юнаків на зрілість ви-пробовували самотністю. Цим вони мали довести самі собі та спільноті, що готові стати справжніми воїнами.


У час випробування один з цих юнаків опинився посеред гарної квітучої долини. Оглядаючи гори, які оточували цю долину, юнак побачив стрімку вершину, вкриту сліпучо- білим снігом. «Поміряюся з тією вершиною», - подумав він. Юнак одягнув сорочку зі шкіри зубра, на плече накинув плащ і почав спинатися на гору.


Вибравшись на вершину, юнак побачив під собою цілий світ: прекрасні краєвиди, безмежний простір. Його серце наповнилося гордістю.


Раптом він почув біля своїх ніг дивне шелестіння. По-дивився і побачив змію. Хотів відскочити, але змія заго-ворила:


-       Вмираю... Тут надто зимно для мене, і немає поживи... Візьми мене під свою сорочку і знеси в долину.


-       Ні, - відповів юнак. - Знаю вашу породу. Ти - гримуча змія. Якщо візьму тебе, ти вкусиш мене - і я помру.


-       Ні! Навіть не думай так! - відповіла змія. - 3 тобою не буду так поводитися. Якщо мені допоможеш, не вчиню тобі жодного зла.


Юнак і далі відмовлявся, але змія вміла добре переко-нувати. Врешті-решт він взяв її під сорочку і поніс з со¬бою. Коли вони вже спустилися в долину, юнак делікатно поклав її на землю. Несподівано змія скрутилася, кинулася на хлопця і вкусила його в ногу.


-       Ти ж мені обіцяла! - закричав він.


-       Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене з собою, ска чала змія й поповзла собі геть.


Ця історія присвячена всім, хто піддається таким спокусам, як наркотики, алкоголь тощо.


«Ти ж знав, що ризикуєш, коли брав мене зі собою».


Одна приповідка каже: «Є каяття, та нема вороття».


А інша: «Що посієш, те й пожнеш».



ЗУСТРІЧ


Давня арабська легенда оповідає сумну історію про зброєносця багдадського халіфа.


Одного дня молодий зброєносець, геть засмучений, при-пав до ніг свого улюбленого володаря і попросив дозволу узяти бистрого мов орел скакуна.


-       Для чого він тобі? - поспитав халіф.


-       У саду я бачив Смерть. Вона робила мені знаки. На Вашому скакуні я втечу до Басори і там сховаюся серед торговиці. Смерть не знайде мене там.


Халіф дав хлопцеві свого скакуна. Зброєносець помчав галопом.


Халіф спустився до саду і побачив там Смерть.


-       Ти чого погрожувала моєму зброєносцеві? - поспитав він.


-       Не погрожувала я йому, - відповіла Смерть, - а тільки підняла догори руки від здивування. Я спитала сама себе: чи ж це можливо, аби він був іще тут, коли маю з ним зу¬стрітися за п’ять годин на торговиці у Басорі...


Ягин Таяма, старий славетний і надзвичайно шанова¬ний учитель володаря, не хотів прийняти до грона сво¬їх учнів, що вправлялися у володінні мечем та стрілянні з лука, одного самурая. Як свідчить передання, той уже з дитинства вправлявся у боротьбі з думкою про власну смерть і цілком опанував мистецтво володіти собою.


-       Чого ще я міг би тебе навчити? - мовив учитель, відхиляючи прохання кандидата. - Ти ж бо вже дійшов до самого серця мудрости: у мистецтві, яким володієш, криється будь-яке інше, в тому числі й мистецтво воло¬діння мечем і стріляння з лука.


Звертаючись до своїх учнів, учитель додав:


-       Хто знає смерть, знає життя А хто легковажить смерть, легковажить життя.


4у)у£(НА


МАВПИ І СВІТЛЯЧОК


У джунглях, недалеко від села, жила сім’я мавп. Єдина річ, яка їх цікавила, був вогонь. Вони приглядалися до по-лум’я, що витанцьовувало червоними язиками в хатах, а ще більше на подвір’ях, де навколо нього з вдоволеними лиця-ми сиділи селяни.


Одного досить холодного вечора мавпи побачили світ-лячка, що блимав між листям на кущі. Вони подумали, що то була іскорка тієї дивної речі, яка огрівала людей, і дбай-ливо взяли його. Прикривши його сухою травою і гілками, мавпи простягали руки до нього та скрекотіли від задово-лення, думаючи, що гріються. Одна навіть почала дути на світлячка, бо багато разів бачила, що так роблять люди.


За цим усім з дерева спостерігала пташка з золотими крильцями. їй стало шкода тих бідних мавп, вона злетіла до них і сказала:


-       Приятелі, ви обманюєтеся - це не вогонь... Це - тільки світлячок!


Але мавпи, невдоволені, прогнали її геть, і стали ще сильніше дути на нього.


-       Ви обманюєтесь! - повторювала пташка, літаючи над мавпами, що юрмилися довкола купки сухої трави і гілок. - Заховайтеся деінде від холоду!


Одна з мавп дуже розгнівалась, схопила пташку з золо-тими крилами й убила її. І знову всі почали дути на світ-лячка.


Через ніч мавпи повмирали від холоду.


«Хоч як багато чудес Він учинив перед ними, вони не вірували в Нього, щоб збулося слово пророка Ісаї, який сказав: “Він засліпив їм очі й заціпенив їм серце, щоб очима не бачили, щоб серцем не розуміли і не навернулися, щоб я їх вигоїв”» (Йо. 12, 37-40).


Тому багато людей вмирає від холоду.



СМЕРТЬ ПАРАФІЇ


На міських мурах і в парафіяльному часописі з’явився дивний некролог: «З великим сумом звіщаємо про смерть парафії святої Анастасії. Похорон відбудеться в неділю об 11-й годині дня».


У неділю церква святої Анастасії була переповнена: ні-коли в ній не збиралося стільки людей, як у цей день. По-серед церкви стояли мари, а на них лежала труна з темного дерева. Парох сказав коротеньку проповідь: «Не думаю, що наша парафія може повернутися до життя, але оскіль¬ки ми майже всі зібралися тут, хочу востаннє спробувати. Я би хотів, щоб ви всі пройшли повз труну, аби попрощати¬ся з покійною. Пройдете по черзі, один за одним, і, глянув¬ши на неї, вийдете через ризницю. Потім, хто захоче, може повернутися на Службу Божу через центральний вхід».


Отець парох відкрив труну. Всі питали себе: «Хто там є? Хто насправді помер?»


Черга рушила. Один за одним парафіяни дивилися в тру¬ну і виходили з церкви - мовчазні, збентежені, засоромлені. Кожен, хто хотів побачити труп парафії святої Анастасії і заглядав у труну, бачив у дзеркалі, що лежало на дні, своє відображення.


Якщо порохом припала твоя церква, то порохом при¬пала і твоя душа.


біруднА


МАЛИМИ КРОКАМИ


Молодий студент, який прагнув працювати для добра людства, одного дня пішов до св. Франциска Салезія і спи-тав його:


-       Що маю робити для забезпечення миру у світі?


Святий Франциск, посміхаючись, відповів йому:


-       Не гримай так сильно дверима.


Малі суперечки завжди викликають великі свари і не¬згоди. Багато розлучень починається від панчіх, забутих під ліжком. Але й велика любов виростає з малого.



НЕ ПРОДАЄМО...


Молода пара зайшла до крамниці дитячих іграшок. По-дружжя довго вибирало подарунок, оглядаючи полиці і пе-ребираючи забавки, підвішені до стелі чи розкладені про¬сто на підлозі: ляльки, що плакали і сміялися, електронні іграшки, маленькі печі, що пекли торти...


Однак не могли вирішити, що купити. До них підійшла ввічлива продавчиня.


-       Розумієте, - почала пояснювати жінка, - ми маємо ма¬леньку дівчинку, але цілий день нас не буває вдома.


-       Донечка рідко усміхається, - продовжував чоловік.


-       Ми хотіли б купити їй щось, що б зробило її щасли-вою, - говорила далі жінка, - навіть коли нас нема... Щось, що б її забавляло, розраджувало, коли вона сама.


-       Вибачте, - посміхнулася продавчиня, - ми не продаємо батьків.


Народити дитину - це укласти з нею такий великий контракту що більшого людський розум не може вигада¬ти. Всі діти приходять до нас з карткою запрошення і ка¬жуть: «Ти мене закликав, і я прийшов. Що ти даси мені?» Тут починається виховне завдання у всій його широті й глибині.


Один п ’ятнадцятилітній хлопець це бачить так: Хотів я молока, а одержав смоктунець.


Хотів я батьків, а одержав забавку:


Хотів я говорити, а одержав телевізор Хотів я навчатися, а одержав свідоцтво.


Хотів я думати, а одержав знання.


Хотів я мати власний погляд, а одержав ідею.


Хотів я бути вільний, а одержав дисципліну.


Хотів я любови, а одержав мораль.


Хотів я професію, а одержав місце.


Хотів я щастя, а одержав гроші.


Хотів я волю, а одержав автомобіль.


Хотів я місця в житті, а одержав кар 'єру.


Хотів я надію, а одержав страх.


Хотів я змінювати, а одержав нерозуміння.


Хотів я жити...


8у>у£н&


В ЯЗЕНЬІ МУРАШКА


Одного чоловіка засудили на двадцять років ув’язнення. Його проблемою було як убити час. Через кілька місяців він зауважив, що під облупленою в куті штукатуркою му¬рашки зробили собі гніздо. Одна з тих мурашок видалася йому кмітливішою від інших, і чоловік вирішив її дреси¬рувати.


Скільки терпеливосте треба було! Але через п’ять років мурашка вже виконувала його команди: танцювала на на-тягненому волоску і робила подвійний стрибок. Ще п’ять років, і дивна мурашка-довгожителька співала найкращі народні пісні. Через наступних п’ять років вона вже доско-нало говорила чотирма іноземними мовами.


Коли мурашка вивчала п’яту, чоловіка звільнили з в’яз-ниці. Він узяв її з собою на волю, бо сподівався заробити багато грошей, виступаючи з нею на телебаченні.


Вийшовши з в’язниці, він пішов до бару і, випивши до-брої кави, хотів похвалитись своєю розумною мурашкою. Поклав її на прилавок і покликав бармена.


-       Дивіться на цю мурашку! - сказав чоловік.


Продавець схопив шматку і убив її, кажучи:


-       Вибачте, будь ласка...


Багато батьків і вихователів присвячують ціле своє життя, щоб вивести дітей в люди. Але часто вистачає однієї миті, щоб усе пішло шкереберть, тому що прихо¬дить якийсь нещасний «бармен»...


Краще тренувати слонів, ніж мурашок.


9 грудня


ПЕЧЕРА


Один бедуїн, утікаючи від запеклих ворогів, опинився в цілком дикій пустелі, оточеній голими скелями.


Біг він, біг, аж доки не перестав чути стукоту кінських копит.


Тільки тоді він зупинився і роздивився кругом себе: вузька моторошна долина, над котрою звисали гранітні скелі і стрімкі нарости темного бальзату. Його увагу при-вернула ледь помітна стежка, що вела в майже непрохідну ущелину.


Він пішов тією стежкою і зупинився перед входом у ве-лику темну печеру. Нерішучим і обережним кроком зайшов усередину.


-       Прошу! Ходи сюди, брате! - заохочував його добро-зичливий голос. У сутінках араб побачив пустельника, що молився.


-       Ти тут живеш? - спитав його.


-Так.


-       Як ти можеш жити в цій печері сам, убогий, далеко від людей?


Пустельник посміхнувся і відповів:


-       Я не убогий. Маю великі скарби.


-       Де? - спитав з цікавістю араб.


-       Дивись сюди, - пустельник указав на маленьку щілину в стіні печери. - Що там бачиш?


-       Нічого, - відповів араб.


-       Справді нічого? - наполягав пустельник.


-       Тільки трошки неба...


-       Трошки неба... Чи не здається тобі, що то величезний, безмежний скарб? - спитав пустельник.


Я читав про одного нацистського в ’язня. У листах до родини він писав, що дуже задоволений, бо його переве¬ли з темної камери до іншої, де є маленьке віконце, через котре можна бачити синє небо і кілька зірок уночі. Для нього це був величезний скарб.


365 КОРОТКИХ ІСТОРІЙ ДЛЯ ДУШІ •


Ми маємо над собою цілий небозвід, а дивимося в ма¬ленький телевізор!



КИЦЯ


Якось киця дуже закохалася в одного юнака. Так зако-халася, що попросила чарівницю перетворити її в дуже гарну жінку, здатну здобути його серце.


Чарівниця задовольнила її бажання. Невдовзі вже готу¬валися до весілля.


Весілля було гарне: співи, танці, жарти... Запрошені гос¬ті ще ніколи не їли таких смачних страв.


Усе йшло дуже добре. Аж раптом молода побачила мишу, що бігла через кімнату, і миттю кинулася за нею.


Наше суспільство сприяє обману: ми вже звикли ві¬рити рекламі. Кажемо людям: «Мені приємно тебе ба¬чити!» «Зустрічаймося частіше!» «Хоч дзвонімо...» «Як тобі пасує вбрання», - яких не дуже любимо, яких воліли б не зустрічати, які жахливо вдягаються.


У нас є маски на різні випадки життя. Одна - для при¬ятелів, друга - для начальника, третя - для чоловіка чи жінки, четверта - для сусідів, п ’ята - для Бога... Але при¬ходить час, коли всі комедії закінчуються.


«Остерігайтесь фарисейської закваски, тобто лице¬мірства. Нічого бо нема захованого, що б не відкрилося, і скритого, що б не виявилось. Ось чому те, що ви потем¬


ки сказали, почується при світлі; і те, що на вухо ви гово¬рили десь по сховках, оголоситься на крівлях»


Лк. 12,1-3



ТРОХИ СРІБЛА


-       Учителю, що ви думаєте про гроші? - спитав один юнак свого учителя равина.


-       Дивись у вікно, - сказав учитель. - Що бачиш?


-       Бачу жінку з дитиною, двоє коней, що тягнуть віз, і чоловіка, який іде на базар.


-       Добре. Тепер дивись у дзеркало. Що бачиш?


-       Що ж хочете, щоб я бачив?! Зрозуміло - себе!


-       Тепер поміркуй: вікно - зі скла, і дзеркало також зі скла. Вистачає тонесенького шару срібла на склі й людина бачить тільки себе.


Навколо нас є багато таких осіб, які свої вікна заміни¬ли на дзеркала. Вони думають, що дивляться «назовні», а бачать і споглядають самих себе.


Не дозволь, щоб вікно твого серця стало дзеркалом.



ОБМІН


П’ятирічна дівчинка не давала спокою батькові, напо-легливо випитуючи, що він купить їй, коли поїде до міста. Нарешті батько втратив терпіння і з докором сказав:


- Купи мені це, купи мені те! Ти думаєш тільки про те, що мають тобі дати твої батьки. А ти, що ти даєш нам?


-       Любов, - відповіла дівчинка.


Батько не знав, що далі казати.


Один мільярдер перед смертю тремтячим голосом промовив до своїх спадкоємців:


-Дорогі діти, тепер лишаю...


-       Скільки кожному? - спитали всі разом.


Насправді багатою людиною є та, діти якої біжать до


неї, коли вона не має нічого.


А чого чекаєш ти?



МАРЕВО


Один чоловік заблукав у пустелі. У нього закінчилася їжа і вода, він важко ступав по розпеченому піску.


Нараз побачив перед собою пальми і почув плескіт води. Розчарований, він подумав: «Це марево. Моя уява показує мені глибокі бажання моєї підсвідомости... Насправді нема нічого...»


Втративши всяку надію, безсило опустився на землю і помер.


Трохи пізніше його побачили два бедуїни.


-       Ти щось розумієш? - спитав один. - Так близько до оазису, два кроки до води і до фініків, що падають просто в рот! Хіба це можливо?


-       Це - сучасна людина, - відповів інший.


Гай-гай, світ переповнений різними таємницями, а лю¬дина закриває їх своєю рукою (Ваал Шем).


Прихильники цієї технократичної епохи готові при¬ймати за дійсне лиш те, що підлягає раціональній класи¬фікації. Радо вірять, що завдяки своїй науці вони стоять на твердому грунті, а тим часом провалюються в прірву відчаю, тривоги.


Таємниці Бога неможливо зрозуміти, але треба в них вірити.



АНГЕЛ


Авраам був дуже старий. Одного вечора, коли заходи¬ло сонце, сидів перед наметом, радів прохолодою і раптом удалині в тремтінні повітря побачив Ангела, котрий набли-жався до нього.


Авраам вже недобачав, але відразу здогадався, що Ан¬гел, котрий ішов до нього, був Ангелом Смерти.


-       Господь з тобою, Аврааме, - мовив Ангел.


Авраам похмуро спитав його:


-       Ангеле Смерти, чи можливо, аби приятель бажав смерти приятелеві?


Ангел усміхнувся:


-       А чи можливо, щоб той, хто любить, не хотів би з’єднатися з тим, кого любить?


Авраам на це відповів:


-       Ангеле Смерти, забери мене з собою!


Коли я народився, люди були щасливими та усміха¬лися.


Лише я плакав.


Коли я помер, люди були сумними і плакали.


Лише я був щасливим та усміхався!



ЯРМАРОК ДИЯВОЛА


Одного разу диявол влаштував ярмарок, щоб продати свою зброю та найвишуканіші інструменти для спокушан¬ня людей.


Упродовж багатьох днів його підлеглі встановлювали павільйони та освітлення, стелили доріжки й килими, вла-штовуючи якнайспокусливішу демонстрацію сучасних ди-явольських винаходів. Було організовано виставку, що сто-сувалася всіх категорій гріхів, особливо семи головних: розкішну марноту, щоб посилювати гординю, скупість, не-поміркованість, гнів, розпусту, заздрість, лінивство.


Окрім експонатів, приготували стоси каталогів, відео і т. ін. Звичайно ж, були спокусливі дияволиці. Ціни зі спе- ціяльною знижкою було добре видно, як на будь-яких важ-ливих торгах.


У великому гарному павільйоні було таємниче місце. Там лежав маленький позолочений ключ на оксамитовій подушечці. Це була єдина річ, що мала замість звичного цінника картку з написом: «Не продається».


Один із відвідувачів, показуючи золоту кредитну карт¬ку, хотів неодмінно довідатися, від чого цей ключ, і кричав, що готовий заплатити за нього будь-яку ціну. Наполягав так, що покликали директора. Довелося довго чекати, аж прийшов диявол, якому передував запах сірки. Із фальши-вою ввічливістю сказав вельми зацікавленому чоловікові, що ключ цей надзвичайний, а радше, безцінний. Дияволу він був дуже потрібний. Бо за його допомогою міг зайти у кожну людську душу: світську, священичу, чернечу, а та-кож у душу єпископа та кардинала. Незалежно від ступеня віри, святости, віку, цей чарівний ключ завжди діє.


Чоловік був такий наполегливий, що врешті-решт ди-явол, попри свою хитрість, розкрив таємницю, сказавши тихо: «Цей ключ - розчарування!»


Розчарована людина мучить і ненавидить не лише себе, а й інших, бо зранена. Розчарування є протилежніс¬тю вірі. «Коли Бог за нас, хто проти нас?» (Рм. 8, 31).



КОЛІР ВЕЛОСИПЕДА


Одна дівчинка вирішила наново пофарбувати свого ве-лосипеда.


Обрала колір зелений, бо змалечку дуже його любила. Одначе старший брат сказав їй на те:


-       В житті не бачив зеленого велосипеда! Пофарбуй-но краще червоною фарбою. Буде класно!


Червоний колір також подобався дівчинці, й вона по-фарбувала велосипед у червоний колір.


Але подружка зауважила:


-       Всі мають червоні велосипеди. Чому би тобі не по-фарбувати його у блакитний колір?


Дівчинка, подумавши, таки пофарбувала велосипед у блакитний колір.


Але син сусідки мовив:


-       Блакитний? Цей колір якийсь сумний. От жовтий куди веселіший!


Дівчинка визнала: жовта барва таки веселіша.


Тут озвалася й сусідка:


-       Який жахливий колір! А найкращим був би бронзо-вий. Я раджу бронзовий.


І дівчинка забарвила велосипед у бронзовий колір.


Тут нагодився старший брат, який закричав:


-       Ти що, не послухала мене? Та ж бронзовий колір - такий буденний! Ти мусиш перефарбувати свого «коника» у червоне - мусиш, і край!


Тоді вона дзвінко засміялася.


Взяла бляшанку з зеленою фарбою, покрила нею бага-тостраждальний велосипед і вже не звертала уваги на те, що кажуть інші.


Якщо надавати надмірної ваги тому, що кажуть інші, це може навіть обернутися бідою.


Одною дня соловейко занедужав і перестав щебетати.


-       Він насправді не хворий, - юмоніли юробці. - Просто лінується співати.


Така «версія» глибоко образила соловейка, й він заще¬бетав знову.


-       От бачите: ми мали рацію! - зраділи юробці.


Щоб заспівати з колишньою дзвінкістю, соловейко на¬пружив останні сили. Проспівав - і помер.


А горобці дивувалися:


-Для чого співав, коли був недужий?



СПІЛКУВАННЯ


У найфешенебельнішому ресторані одного міста якась пані замовила собі спаржеву юшку - фірмову страву цього ресторану. Вже за кілька хвилин послужливий офіціянт по-ставив перед жінкою тарілку з юшкою, що парувала і пахла дуже смачно. По тому вклонився й відійшов.


-       Офіціянте! - гукнула жінка йому в спину. - Будьте ласкаві, підійдіть-но сюди.


-       Чогось іще бажаєте, пані? - спитав, наблизившись до столика.


-       Прошу скуштувати цієї юшки! - попросила жінка.


-       Але навіщо? Хіба не таку юшку ви замовляли?


-       Прошу скуштувати! - наполягала жінка.


-       Але чому? Може, вона пересолена?


-       Скуштуйте!


-       Чи вона прохолола?


-       Кажу вам - куштуйте! - перейшла вже на крик.


-       Вибачте, пані, - чи можу я все-таки довідатись, на-віщо?


-       Як хочете довідатись, то скуштуйте цієї юшки, - пра-вила своєї жінка, владним жестом вказуючи на тарілку.


Офіціянт, бачачи, що відвідувачка непохитна у своєму рішенні довести справу до кінця, присів край столу, обвів поглядом тарілку, відтак розгублено мовив:


-       Але ж тут немає ложки!


-       Нарешті! Нарешті ви зауважили! - вигукнула жінка. - Саме це я й намагалася вам розтлумачити: бракує ложки!


«Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, - а що більше цього, те від лихого» (Мт 5, 37).



НЕБЕСНА ТРОЯНДА


Китайський імператор, передчуваючи наближення смер- ти, вирішив видати заміж свою єдину дочку. Вона була не лише найелегантнішою, але й перевершила вродою і розу-мом усіх дівчат імперії. Та був у неї один ґандж: ні за які гроші не хотіла виходити заміж.


Проте, розуміючи, що це так важливо для батька, вона пообіцяла, що вийде заміж, однак лишень за того юнака, який подарує їй небесну троянду. Всі претенденти, щойно дізналися про це бажання імператорської дочки, одразу ж


почали наввипередки шукати небесну троянду. Старання більшосте з них були марними. Тільки троє прийшли з тро-яндами.


Першим був заможний купець, багатший від самого ім-ператора. Він звернувся до найславетнішого алхіміка світу, і той за допомогою таємничих фільтрів і кольорових розчи-нів перемінив білий колір квітки на блакитний. Не гаючись, купець приніс її до палацу імператора. Побачивши квітку, дочка імператора зблідла, однак, пильніше приглянувшись, сказала: «Якби на цю квітку сів метелик, він зразу ж отру¬ївся б», - і з огидою відкинула її.


Другим кандидатом був генерал імператорського вій-ська. Він попросив найславетнішого у світі золотаря виго-товити для нього небесну троянду з сапфіру. Коли дочка імператора звернула погляд своїх чорних, як ніч, очей на оксамитово-блискучу троянду, то промовила: «Тату, хіба ти не бачиш, що це зовсім не троянда, а звичайний крокус у формі троянди?»


Третім кандидатом був син Першого міністра, красивий, гречний і симпатичний юнак. Він наказав найкращим мит-цям держави, щоб за три місяці зробили для нього небесну троянду з найтоншої порцеляни.


«Я візьму її, бо вона гарна, - сказала дочка імператора, - але й це всього лиш цяцька».


Отак відкинула вона і третього кандидата.


Одного літнього вечора, зачаровано споглядаючи з вікна захід сонця, дочка імператора почула чарівний голос. Він належав молодому поетові, який проходжався перед її вік-нами. Раптом їх погляди пересіклися. Вони довго безмовно дивилися одне на одного. Згодом чоловік тихо промовив: «Я хочу одружитися з тобою».


«Ох, - вирвалося в дівчини, - але я дочка імператора і оголосила, що вийду заміж за того, хто принесе мені не¬бесну троянду. Дотепер це нікому не вдалося».


«Байдуже, я принесу», - сказав поет.


Наступного ранку юнак зірвав у саду білу троянду і при-ніс імператорові. Той, сміючись, передав її дочці. Але вона взяла троянду і спокійно промовила: «Нарешті небесна троянда!»


Імператор онімів від здивування. Міністри і придворні почали перешіптуватися: «Це ж зовсім не небесна троянда».


Імператорова дочка запитала їх: «Невже ваші очі справді не бачать? Це небесна троянда, запевняю вас. Придивіться уважніше, і ви побачите її чудовий небесний відблиск».


Усі замовкли. Дочка імператора вийшла заміж за поета, і вони прожили щасливе життя.


Правдиво бачити можна тільки серцем. Треба лишень йому більше довіряти.


19і£удн&


СВЯТО СОТВОРЕННЯ


Закінчивши сотворення світу, Бог, на сьомий день, ви-рішив зробити собі свято. Всі сотворіння, новесенькі, за-хотіли зробити Богові якнайкращі дарунки.


Білочки принесли Йому горішки і мигдаль, кролик - моркву, вівці - теплу м’яку вовну, корови - густе пінисте молоко.


Мільярди ангелів вишикувалися півколом і почали спі-вати божественні серенади.


Людина також, хвилюючись, чекала свого виходу. «Що я можу подарувати? Квіти мають запах, бджоли - мед, на¬віть слони обіцяли, що влаштують Господу Богу душ, а по¬тім висушать Його своїм хоботами».


Людина стояла в кінці черги і не припиняла журитися, тоді як інші створіння проходили перед престолом Бога і складали Йому свої дари.


Коли залишалося лиш декілька створінь: черепаха, сли¬мак і лінивець, - людина впала в паніку.


Нарешті надійшла її черга.


Людина, якій здавалося, що вона не може подарувати Господеві Богові нічого такого ж прекрасного, як інші ство-ріння, сіла Йому на коліна, пригорнулася до Нього і про-мовила: «Я Тебе люблю!»


Лице Господа Бога просвітліло, і всі створіння зрозумі-ли, що людина подарувала щось таке, чого ніхто не в змозі був подарувати.


«Навіщо Бог нас створив?


Бог створив нас, щоб ми Його пізнавали, любили і слу¬жили Йому своїм життям, а також для того, щоб ми в майбутньому житті розкошували в Раю».


Катехизм Пія X


Дозволь мені любити Тебе, Господи,


Чи є щось - в небі


або на землі, - щоб не було Тобою?


Ти - Бог мого серця


і моя вічна батьківщина.


Дозволь, щоб я завше був із Тобою.


Будь завше зі мною.


І навіть якби я


хотів колись Тебе відкинути,


Ти, Господи, не відкидай мене ніколи.


Ё0 грудня


БЮРОКРАТІЯ


Суддя Верховного суду сидів собі якось на березі річки, коли до нього підійшов подорожний і запитав:


-       Чи можна скористатися цим човном? Мені треба пе-реплисти на інший берег ріки.


-       Але це мій човен.


Подорожній подякував і почав витягувати човен на воду, потім стрибнув у нього і повеслував. Але човен був дірявий і подорожній потонув.


-       Безсердечна людина! - промовив до судді обурений перехожий. - Чому ти не сказав, що твій човен дірявий?


-       Він мене не спитав про стан човна, - відповів великий суддя.


А. Бірс


«Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що даєте десятину з м’яти, кропу і кмину, а занедбуєте, що най¬важливіше в законі: справедливість, милосердя і віру».


Мт. 23, 23


«Глядіть, бережіться закваски фарисейської».


Мт. 16, 5


Шуууднл


ШВЕНЬІ ДІАМАНТ


Голодний півень шукав поживу. Попорпав під дровами, у соломі, в листі, навколо цегли... Раптом застиг: перед ним лежав камінчик, що якось дивно виблискував.


Зацікавлений, півень став уважно до нього пригляда-тися. Потім зрозумів: це був незвичайний камінчик. Його форма, його поблискування говорили про це.


- Люди називають тебе діамантом, - невдоволено про-бурмотів голодний півень, - але, цінний ти, чи ні, для мене не вартуєш і зернятка пшениці.


І запорпав діамант назад у землю.


Ті, що дбають тільки про «клювання», проходять повз дуже великі цінності, не завваживши їх.


Щоб відкрити щось справді цінне, треба хотіти його відкрити. «Не давайте священне собакам, ані не кидайте перел ваших перед свиньми, щоб не потоптали їх ногами й, обернувшись, вас не роздерли» (Мт 7, 6).



ДИВИСЬ, КУДИ ЙДЕШ!


Колись давно в Японії користувалися паперовими ліх-тарями зі свічками всередині. Однієї ночі якийсь чоловік дав ліхтар сліпому, щоб той міг безпечно дійти додому.


-       Мені він не потрібен, - сказав сліпий. - Темрява чи світло не мають для мене жодного значення.


-       Знаю, - відповів той чоловік. - Але якщо ти не мати-меш його, то хтось може наштовхнутися на тебе. Отож, бери.


Сліпий узяв ліхтар і пішов собі. Але не встиг зробити й кількох кроків, як хтось сильно штовхнув його.


-       Дивись, куди йдеш! - крикнув сліпий до незнайомця. - Хіба не бачиш мого ліхтаря?


-       Твоя свічка, брате, погасла, - відповів той.


Хто не знає зухвалих осіб, що з гордістю йдуть по сві¬ту і не розуміють, що вони - сліпці, які несуть свою по¬гаслу лампу.


А багато з них хочуть, щоб їх величали: «пане докто¬ре», «пане професоре», «пане начальнику», «пане дирек¬торе».



ТРИ СЛОВА


Один молодий лицар був відомий своїм розпусним спо-собом життя. Монах намагався напоумити лицаря, що він ризикує постати перед судом Божим з душею, обтяженою гріхами.


«Нема чого боятися, - легковажно відповів лицар. - Тобі ж відомо, що Господь Бог добрий і милосердний. Пе¬ред смертю я промовлю три слова, які принесуть мені вічне спасіння. Скажу: “Господи, змилуйся і прости”».


Монах похитав головою, а лицар, сміючись, знову взяв¬ся за своє.


Якось, під час сильної бурі, лицар їхав верхи уздовж бе-рега глибокої ріки. Він не хотів пропустити балу. Та раптом ударив грім. Кінь із переляку став на диби і скинув вершни¬ка у стрімку течію.


Перед смертю лицар викрикнув своїх останніх три сло¬ва: «Щоб ти здох!»


Дві рибки плавали одна побіля одної. Раптом молод¬ша запитала старшу: «Що воно таке, що про нього всі говорять?»


«Що саме?»


«Море».


Старша рибка вибухнула голосним сміхом (якщо так можна сказати про рибу):


«Море - це те, що навколо нас. Ми є в ньому».


Молодша рибка недовірливо похитала головою:


«Не вірю. Це тільки солона вода!»


Тільки солона буденність може підготувати нас до вічности.



ДІВЧИНКА І ВОВК


Одного дня пополудні великий вовк чекав у темному лісі на дівчинку, що мала проходити з кошичком харчів для ба-бусі. Маленька дівчинка із кошичком харчів і справді на-дійшла.


- Несеш цей кошичок для бабусі? - спитав вовк.


Дівчинка відповіла, що так. Тоді вовк спитав, де живе та бабуся, і коли дівчинка сказала йому де, він зник у лісі.


Відчинивши двері бабусиної хати, дівчинка побачила, що в ліжку лежить хтось, одягнений як жінка. Вона відразу зрозуміла, що то не її бабуся, а вовк, який перебрався на жінку.


Тоді дівчинка витягла з кошичка пістолет і вбила вовка.


Не завжди справи йдуть так, як ми собі плануємо. І не дуже варто вірити прислів ’ям.


«Щоб навчитися плавати, треба кинутись у воду» - каже прислів’я. Може, дехто і навчився, але багато вто¬пилося.


Краще завжди бути реалістом.



КНИЖКА



Первісток однієї багатої сім’ї приїхав додому в перед¬день отримання диплому. У їхній родині й серед знайомих було заведено вручати випускникові вищого навчального закладу подарунок.


Батько разом із сином відвідали найвідоміші автомобіль-ні салони міста, і врешті знайшли найкращий автомобіль.


Юнак був певен, що в день, коли отримає диплом, перед його будинком стоятиме новеньке блискуче авто з повним баком пального.


Яким же було його здивування, коли у той довгоочіку-ваний день назустріч синові вийшов усміхнений батько із... книжкою в руці. Це було Святе Письмо.


Хлопець із люттю відкинув книгу, і з того дня й слова не промовив до батька. За кілька місяців знайшов роботу у віддаленому місці.


Додому привела його лише вістка про батькову смерть.


Уночі, напередодні похорону, переглядаючи нотатки на письмовому столі батька, знайшов Святе Письмо - остан¬ній батьків дарунок.


Зворушений юнак розгорнув книгу, обережно здуваючи з неї пилюку. Між сторінками знайшов чек, датований днем отримання диплому. Зазначена сума точно відповідала вар-тості вибраного колись автомобіля.


Немає користи від непрочитаної книги, що лежить на полиці, припавши порохом, але серед її сторінок можна знайти те, чого давно прагнемо.



МЕРТВИЙ ЧИ ЖИВИЙ?


Онук великого вченого прийшов до свого дідуся. За пле-чима у руці хлопчина стискав пташку, яку зловив у саду.


Хитро поглядаючи на дідуся, він спитав:


-       Горобчик, якого я маю, живий чи мертвий?


-       Мертвий! - сказав учений.


Хлопчина розтулив долоню і, сміючись, підкинув пташ¬ку в повітря, і вона собі полетіла.


-       Дідусю, ти помилився! - радісно вигукнув хлопець.


Якби дідусь відповів: «Живий», то хлопець, аби перемо¬га була за ним, задушив би горобчика.


Тоді мудрець, усміхаючись, промовив:


-       Бачиш, відповідь була у твоїй руці.


Смерть чи вічне життя - в наших руках. Вибір, навіть найменший, який ти сьогодні зробиш, визначить твоє вічне призначення,


У якійсь країні простий народ молиться так: «Тира¬нам хай Бог пошле воші, самотнім - спів, дітям - мете¬ликів, жінкам - видіння, чоловікам - диких свиней. А всім нам - орла, щоб на своїх крилах заніс нас до Нього».


^їгруднл


РОЗКЛАД ПОЇЗДІВ


Я знав чоловіка, що тримав у пам’яті розклад прибуття і відправлення поїздів на одній дуже великій станції. Тільки тому, що залізниця подобалася йому, він увесь час прохо-джувався по тій станції. З великим захопленням дивився на вагони, на потужні локомотиви і на всіх тих, хто обслуго-вував ті поїзди.


Він знав кожний поїзд, знав, звідки той прибував, куди прямував. Знав кількість поїздів, вагонів, знав, скільки ко-штували квитки до різних міст, навіть за кордон.


Не ходив він ні в кафе, ні у кіно. Не мав він ні велосипе-да, ні радіо, ні телевізора. Не читав ні часописів, ні книжок. І якби одержав якогось листа, то і того не прочитав би. Для цього всього він не мав часу. І тільки коли в травні та у ве-ресні змінювали розклад поїздів, то протягом двох тижнів його не було видно на станції.


Тоді сидів удома і вивчав усе напам’ять, читав новий розклад, порівнював з попереднім і був здивований, якщо не було багато змін.


Бувало, що дехто питав його, коли виїжджає якийсь по-їзд. Яким веселим він ставав! І хотів тоді знати мету по-дорожі. Він називав не тільки годину, але й номер поїзда, і перон, і кількість вагонів, і можливі сполучення, бо не ро-зумів, що це все людей не цікавило.


Коли хтось полишав його на півслові, то він гнівався і кричав услід: «Ви не маєте жодного поняття про заліз¬ниці!»


Особисто він жодного разу ніяким поїздом нікуди не їз-див. Це було би безглуздо, казав він, тому що вже заздале-гідь знав, о котрій годині прибув би туди.


Петер Біхсель


Багато людей (серед яких є і славні вчені) знають про Біблію все, навіть пояснення незначних речень, навіть значення незрозумілих слів, і навіть те, що священний ав¬тор справді хотів сказати, хоч усе виглядає навпаки.


Але вони особисто не живуть тим, що знають з Біблії.



ЖАХЛИВА ІСТОРІЯ


Один хлопець учинив крадіжку. Через якийсь час спра-ва вийшла на яв. Хлопець страшенно боявся реакції свого батька - чоловіка гідного і шанованого у місті.


Атмосфера у хаті була страшенно напружена. Після ве-чері у кухні залишились тільки батько і син.


Хлопець з острахом чекав, але батько за цілий вечір не зронив ні слова.


Несподівано батько встав і підійшов до коминка. Він узяв до рук залізну кочергу. Кочерга мала загострені зубці і була розпечена до червоного. Батько мовчки наблизився до столу. Переляканий хлопець не зводив із батька широко відкритих очей.


Батько став біля сина, поклав свою руку на стіл, а потім проткнув її розжареним залізом. При цьому він не вимовив ані слова.


Без сумніву, це жахлива історія, але про що ти думаєш, коли бачиш хрест?



ЛИСТОК-ЛІДЕР


Росло одне деревце з великими надіями.


Мало воно чотири листки. Чотири гарних листки, що виблискували росою на сонці.


Ті чотири листки були приятелями і часто балакали між собою.


Одного дня найбільший і найгарніший листок (а був він лідером у групі) заявив, що не хоче мати нічого спільного з водою.


Інші листки були такі слабодухі, що пристали на рішен-ня свого товариша.


Вони створили щось на зразок парасолі: коли була гар¬на погода, парасоля закривалася, коли падав дощ - від-кривалася.


Але без води бідне деревце почало в’янути і засохло.


Листки пообпадали, і вітер поніс їх, куди хотів.


Коли всі думають однаково, ніхто не думає ні багато, ні глибоко. Є люди, що «варті» багато, навіть якщо ка¬жуть тільки дурниці. Є люди «великі» тільки то