Книга: Мануал до черепахи
Мануал до черепахи
Повість
© Савченко Т. В., 2013
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2013
© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2013
Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва
© Электронная версия книги подготовлена компанией ЛитРес (www.litres.ru)
«I повернуться додому всi мандрiвцi…»
«Мануал до черепахи» – перший прозовий твір Тані Савченко, поета й чудового перекладача поезії. Ми познайомилися кілька років тому – спочатку через Живий Журнал, а потім і особисто. Дізнавшися, що Таня пише ще й прозу, я, чесно кажучи, не здивувалася: мене завжди вражало її мужнє, мудре, що називається доросле ставлення до різних життєвих ситуацій, за яким угадувався не просто сильний характер, а й серйозний, авторський світ (авжеж, ми всі дорослі люди – тим не менш певну постмодерністську інфантильність – і в житті, і в літературі – переростають далеко не всі).
Коротенький уривок із «Мануала» я прочитала минулого року в «запорізькому» випуску літературного альманаха «Нова проза»: ні на що не схожий сюжет про якихось самотніх дітей, їхніх дивних батьків… Із невеликого уривка мало що можна було зрозуміти у фабулі роману, зате було ясно – це жива, повнокровна, справжня проза, – от не знаю я, як, чому, з чого виникає таке безумовне враження від якихось кількох фраз, але воно ніколи не обманює. Я почала шукати повний текст, і виявилося, що «Мануал до черепахи», написаний кілька років тому, Таня ніколи не публікувала. Попросивши рукопис у автора, я буквально поринула у світ її глибоководого письма. Ну а потім, із Таниного дозволу, рекомендувала «Мануал» видавництву «КСД» і дуже рада, що його головний редактор Світлана Скляр до моєї рекомендації дослухалась і мою захопленicть цим незвичайним текстом багато в чому поділила.
Ну а тепер, власне, про сам роман. Живе собі забавна дружна сімейка: шестеро дітей (від двох до чотирнадцяти років) і мама з татом. Діти комічно пустують, тато читає їм прекрасні книжки, ніхто нікого не сварить і не виховує, усі одне одного люблять і розуміють. Та раптом щось стається. Батьки зникають – поїхали десь, як вважають діти. А в будинку з’являється крихітна новонароджена Варварка. І невідомо, як доглядати за нею, варити їжу, допомагати собі й одне одному, як узагалі жити в залишеному батьком і матір’ю домі. Спочатку всі намагаються вдавати, ніби нічого не сталося: «Вони тупо боялися, вони тупо не хотiли помiчати, що в іхньому пелюшковому житті щось змінилося», – розповідає одна зі старших сестер, Інна. Друга сестра, Ольга, сумуючи за батьками, хоче покінчити самогубством – уплисти далеко в море, «сподіваючися, що котрась із риб захоче її проковтнути», навмисне ранить собі руку, відкривши гірку істину: «виявляється, навіть незначний фізичний біль цілком спроможний притлумити біль душевний». Та час спливає, діти дорослішають і, то падаючи душею, то піднімаючись, рятують одне одного, залишаючись люблячими, турботливими і в той же час по-дитячому щирими. Від батьків починають надходити листи, де ті розповідають про далекі дивовижні міста, якими вони начебто мандрують. У цих листах багато турботи – виявляється, батьки, перебуваючи далеко від дому, знають усе, що відбувається з дітьми, у листах «було те, що вiдбувається з нами тут, – розповідає одна зі старших, Михалька. – Не знаю, звідки мамі ставало відомо все, про що вона нам писала, але, думаю, в такий спосіб вона хотіла показати, що розуміє нас краще, ніж будь-хто з тих, котрі лишаються біля своїх дітей…»
Самотність людини у світі, її дитяча незахищеність, залишеність – от про що, як мені здається, «Мануал для черепахи». Але тепло Дому повертається до героїв – через гармонію з природою, через турботу одне про одного, через любов до батьків, які пішли… «Будьте як діти», – сказано нам. Та як же це складно, стаючи дорослими, зберегти довірливе дитяче серце і не зневірятися, а любити і сподіватися!..
Інтонаційно і за своєю метафоричністю «Мануал до черепахи» нагадав мені танку японського поета Ісікави Такубоку.
От кілька ніби віддзеркалених одне в одному уривків двох авторів:
«Ольга блукає містом, Ольга іде на злочин. Ольга робить це тільки з любові до батьків і з туги за батьками. Їй дуже, дуже, дуже не вистачає любові…» —
– Де місце знайти таке,
в якому безжурно
ніч перебув би?
Згадаю свій дім —
серце холоне.
Юра-молодший водить маленьку Варварку по ночах у сад, показуючи, «як нічні метелики танцюють з власними відбитками в світлі ліхтаря» —
У Східному морі,
на острівці,
на прибережнім білім піску
я, не втираючи сліз,
бавлюся з крабеням.
Юра-старший «зібрав мамині мапи і батькові клясери, мамині словники і батькові книжки… І підпалив. Димом усе, що мама й батько любили, мало віднести до них на небо».
У синє небо
ти злітаєш, диме!
І так самотньо
гаснеш-танеш, диме!..
Та що ж це за черепаха, мануал до якої вміщений у романі? Про неї говорить маленька Варварка: «…Земля лежить на одній черепасі, що пливе, куди бачить. Але коли-небудь хтось підійде до черепахи и дасть їй гідну їжу. Тоді черепаха враз зупиниться, перестане плисти, на землі припиняться всі вітри, і повернуться додому всі мандрівці, хоч би де вони плавали, хоч би з ким вони плавали…»
Єлєна Марінічева
Передмова для довірливих
Змалку якось я не любила такі книги, де надто багато персонажів або сюжетних ліній. Надто заморочлива справа – тримати всі сюжетні лінії в пам’яті. Проте так сталося, що в цій книзі йтиметься аж про сімох братів і сестер. І все це мені треба пам’ятати! Вам, читачеві, простіше: про половину сюжету можна тупо забути і не морочити собі голову, а я – автор, мені треба. Тому в кожному розділі будуть отакі пам’ятки-вказівники:
Інна має 20 років, Юра – 19, Михалька – 17 років, Ольга – 15, Зоя – 11, Юра-молодший – 9 років, Варварка – 6 років.
Або вказівник ще може бути отакий:
Інна оповідає, їй 27 років
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 14 днів.
Це означає, що у розділі хтось із братів і сестер ділитиметься спогадами про давні події.
Так я не плутатимусь між персонажами. І ви не плутатиметесь між персонажами. Ви ж мені довіряєте?
Передмова для недовірливих
Знаєте, є люди, які, відвідуючи музей, приєднуються до екскурсовода. Інші воліють ходити самостійно. Може, ви – саме така натура, начиталися Павича і Кортасара і тепер хочете самі собі обирати шлях. Скажімо, ви захочете прочитати все про Інну, а потім все про Варварку, а потім усе про Михальку і так далі. Я не заперечуватиму, якщо ви захочете прочитати цю історію в обраному на власний розсуд порядку, а не в такому, як її писано для вас. Навпаки, це дасть мені можливість випити зайву каву за форзацом цієї книги, побазікати знічев’я з видавцем (напрочуд розумна особа, до речі) або просто подрімати. Бо в такому разі не я, а вказівники спрямовуватимуть вас і допоможуть вам відтворити плин подій. Але – прошу уваги! Якщо вже ви такі самостійні, почніть із тих оповідей, які найменше пов’язані з рештою сюжетів, а саме з листів від батька. Якщо вам вдасться розгадати таємницю, що захована у батькових листах, – а це може статися як на першому, так і на останньому листі і лиш почасти залежить від вашої кмітливості, – тоді вам дістанеться одна історія. А якщо такого не трапиться – тоді інша. Ви ж цього хотіли?
Інна оповідає, їй 27 років.
–
Інна має 13 років, Юра – 12, Михалька – 10 років, Ольга – 8, Зоя – 4, Юра-молодший – 2 роки.
Якби я хотіла розповісти вам щось цікаве, я, мабуть, розповіла б про Мірошника. Він цікавий. Наприклад, у нього біля будинку розбито газон і там росте капуста. Сам газон – це вже збочення, ну хто в наш час панькається з газонами? Ці англійські понти хіба для банків і боулінґ-клубів. Він не має газонокосарки, у нього зроду-віку не було грошей на газонокосарку. Бачили б ви, як він повзе по тій траві з ножицями й акуратно підрізає, та ще й намагається не дуже тиснути власною вагою на траву.
А ще в нього є мама. Вона виховувала Мірошника сама, принесла йому в жертву своє юне життя, не спокусившись більше на жодну сволоту, – і тепер, звісно, чекала рівнозначної жертви від сина. Тому Мірошник навряд чи колись одружиться.
Капуста на газоні – то її ідея. Мірошникова мама завжди знає краще за сина, що йому потрібно, і, бачачи, що вода, за яку гроші платять, вилітає в ніщо, тайкома посіяла на газоні капусту.
Мірошник маму боїться і чіпати капусту не ризикує.
Я вже казала, що одруження Мірошникові не загрожує, втім, час від часу в нього з’являються дівчата. Тоді він приходить до мене і робить винувате обличчя. Я йду додому, забираю всіх братів і сестер і кажу їм, що сьогодні гарна ніч, аби політати. Ключ ми залишаємо у дверях. По собі Мірошник завжди лишає ідеально прибрану хату. Ані мені, ані моїм братам і сестрам ніколи так не вдається. У такий спосіб Мірошник платить нам за помешкання.
Логічно, що Мірошникова мама дуже нас не любить. Неоригінально. Часом мені здається, що світ складається виключно з мам, які нас не люблять. Їх дратує наше сміття, наші мотоцикли, наші руки і ноги, мізки і кишки. Довколишні мами узяли звичку називати нас циганами. Спочатку це стало джерелом додаткових розваг: Зоя з Михалькою вбиралися у строкате лахміття і чіплялися до котроїсь із тих жінок з дурними розмовами. Віщували. Потім удома стояв суцільний ржач, коли вони переповідали свої віщування. Але до нас дійшли чутки, що їхні віщування всі як одне справджуються, і дівчата вирішили припинити. Стало нудно і гидко. Знаєте, як буває гидко, коли тобою відверто маніпулюють? Але так само гидко бути по інший бік і бачити, які люди дурні…
Але я починала про Мірошника. Ми з ним товаришували ще дітьми. З ним неохоче гралися, бо малим він був якийсь дуже агресивний, усіх бив. А наших чогось не бив. Хоча мав за що – я в них вдома кавовий млинок була поцупила. Не знаю навіщо. Чогось він мені дуже подобався. Я тоді така худа була, як тріска, на мені діти перевіряли, скільки в жінки ребер, бо були засперечалися, у кого непарна кількість ребер: у чоловіків чи в жінок. Тому Мірошникова мама мене жаліла (ага, тоді жаліла), часом кликала на кухню і насипала борщу. Я борщ ненавиджу, змалку ненавиджу, я кликала Мірошника, і він його висмоктував через самогонну трубку на вулицю і випльовував для Дружка. Це ми такий прилад придумали з ним. А я мусила дуже гучно сьорбати з ложки, щоб мама Мірошника не здогадалася. Вона виразно позирала на мене і кривилася, наче їй хтось на хвіст наступив. Тоді, до речі, я реально вірила, що в неї є хвіст.
Млинок стояв у них на шафці. Я переконала Мірошника його для нас украсти. Сказала, що з млинком на каву треба ходити скарби шукати: де буде скарб, там земля перемелеться на золото. Мірошник хотів із нами піти скарб шукати, але його, звісно, ніхто не пустив. На ранок я всіх наших намовила Мірошникові брехати, нібито ми скарб знайшли. Тоді мені довелося вкрасти у мами трохи грошей, щоб купити ковбаси і мандаринів і показувати, які ми тепер багаті, зі скарбом.
Мірошника тоді мама дуже побила. Ми сиділи за хатою і слухали, як він кричить. А мені – нічого, нас дома ніколи не били, тільки словами намагалися розтлумачити. Тато приніс кольорову книжку з оповіданням про хлопчика, який крав, і про те, що йому за це сталося, і читав нашому кодлу. Передусім мені, та й іншим для профілактики.
Мені чогось дуже западали в серце всі ті книжки, я відтоді справді ніколи більше не крала. Навіть яблука, хоча яка нормальна дитина не цупить яблука? Усі тягали. Я – ніколи.
Але кавовий млинок я таки не повернула. Я іншим разом скажу, де він, добре?
До речі, Мірошникова мама зненавиділа нашу родину не тоді. Тоді ще вона мене жаліла, мої ребра мене рятували незгірш від лицарських обладунків. Справжня війна мам почалася з того випадку… Словом, ми з братами і сестрами пообіцяли розповісти іншим дітям на вулиці, що таке секс.
З-поміж усіх сусідів тільки наш батько був такий прогресивний, що давав старшим дітям книжечки про стосунки дяді й тьоті. Звісно, старші ділилися з молодшими, тож ми все знали набагато раніше за інших дітей.
Ми вирішили, що лекцію читатиму я, як найстарша. Зібралися всі, кого ми знали, і ще декілька дітей із провулку. Розсілися на цеглі у дворі недобудованого дитсадка… Але щось мені в голову стрельнуло, і я сказала:
– Тато і мама, коли хочуть мати дитину, підходять одне до одного в темній кімнаті. Тато висолоплює язик якомога далі, і мама відкушує його язик. Мама теж висовує язик, і тато відкушує його зубами. Вони міняються язиками…
Діти притихли.
– Після цього, – заводилася я все більше, – тато виймає мамі ліве око, а мама виймає татові праве око. Мама ставить собі татове око, а тато – мамине. Тепер у мами обидва ока праві, а у тата – обидва ліві. Потім мама бере ніж…
Хтось із дітей заплакав.
– …і розрізає татові черево… Мама п’є кров із татового черева…
– А тато тримає мамине волосся, інакше буде сепсис, – неголосно вставляє наш старший із братів, Юра.
– Що в череві, Інно, ти не розповіла, що є у тата в череві, – підказує Ольга.
– У череві у тата великі бульбашки, повні дитячого насіння. Із них тече кров, яку мама п’є, поки їй захочеться заснути. Потім вона стуляє татові живіт, плює на нього, і живіт зростається.
– І від того у мами в животику з’являється дитина, – підсумовує Зоя.
– Мала дитина! – уточнює молодший із братів, Юра. – Ляля!
– Не зовсім так, – заперечує Михалька. – Тато ж казав, що кров має просочитися зі шлунка під серце. Якщо кров попаде у серце, дитина не народиться!
– Якщо кров просочиться праворуч від серця, народиться хлопець, а якщо ліворуч – народиться дівчина, – додаю я.
– А не навпаки? – править мене старший Юра.
– Ні, не навпаки! – захищає Ольга.
На нас дивилося шістнадцять пар переляканих очей. Я чомусь відчула нехіть до подальшої розмови і додала тільки, що, коли котрась дитина зайде в кімнату і побачить батьків, що займаються цим «сексом», то ця дитина одразу, тієї ж ночі помре.
Усе скінчилося дуже погано. Майже для всіх. А тато приніс додому ще одну книжку – «Місто брехунів».
Інна має 18 років, Юра – 17 років, Михалька – 15 років, Ольга – 13 років, Зоя – 9 років, Юра-молодший – 7 років, Варварка – 4 роки.
– Михалько, ми помітили, що ти ніколи не кажеш на того хлопця «ми».
– Правильно. – Через паузу: – Бо я не хочу привласнювати його «Я».
Інна має 20 років, Юра – 19, Михалька – 17 років, Ольга – 15, Зоя – 11, Юра-молодший – 9 років, Варварка – 6 років.
Зоя має дві ляльки: Полішинеля й Арлекіна. Вона вдягає на праву руку Полішинеля – праворуч від неї північ. На ліву руку вдягає Арлекіна – ліворуч від неї південь. Зоя сидить у вікні, адже вікно чудово править за ширму лялькового театру. Усі чекають на цікаву смішну виставу, де Арлекін візьме до рук дубця і битиме Полішинеля, а Полішинель розповість якусь таємницю. Так пообіцяла Зоя. Однак Зоя раптом вікно зачиняє і зсуває фіранки.
Усі ще деякий час чекають, а тоді йдуть собі.
Зоя не хоче визнавати, що всіх надурила.
Ольга оповідає, їй 22 роки.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 14 днів.
Скільки себе пам’ятаю, мама завжди марила подорожами і мала повні шафки мап, які нам не дозволено було чіпати, бо вони забирали серце. Мапи забирали стільки вільного простору, і стільки повітря, і стільки любові, але не перейнятися маминим палом було неможливо. Зовсім маленькою я казала, що в маминій шафці живе Бог. Потім я підросла і порозумнішала, і стала казати, що в маминій шафці живе любов. Потім мама поїхала, і я стала казати, що в шафці лежать мапи. Хоча тоді там, звісно, ніяких мап уже не було.
Вони поїхали того дня, коли Інні виповнилося чотирнадцять років, а Варварці чотирнадцять днів. Батько запитав Інну, чи Інна хоче, щоб мама поїхала туди, де вмирає її серце. Інна подумала і відповіла «так». Більше нікого з нас не запитували.
Юра-старший розповідає, йому 20 років.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 13 днів.
Я ж дохлий був, хворів часто… Із лікарні мене, як завжди, мав забрати батько. Я чекав його об одинадцятій ранку. Я чекав на нього по обіді. Я чекав на нього після п’ятої. Ніхто не прийшов.
Об одинадцятій ранку я був малим і кволим. Об одинадцятій вечора я став дорослим, дужим і знав, чого хотів. На проміжному етапі цього дорослішання, десь близько сьомої, стався невеликий регрес, коли санітарка заявила, щоб я вимітався, бо мене виписано і нема чого сидіти. Я саме гаяв час, граючи в карти з Полом, чотирнадцятирічним хлопцем, із яким потоваришував, поки стаціонарив своє.
Я влаштував істерику, пообіцяв, що, як вона мене вижене, я піду, звісно, піду, і здохну просто на порозі лікарні, на зло їй здохну, у її зміну, на неї запишуть! Привів Пола у свідки. Санітарка сказала, що не одну сотню таких малих срак утихомирила і мене втихомирить, проте пішла з палати і більше не поверталася. Я дограв партію, лишився дурнем. Потім зіграли ще одну. Ще одну. «Фіглі тобі тут сидіти?» – спитав Пол. «Фіглі мені тут сидіти?» – подумав я. І пішов.
Надворі вже було темно. Виходячи з воріт, я наштовхнувся на Зойку, чи то пак вона вибігла на мене і врізалася мені в ноги всім своїм тільцем. «А де тато, мама?» – спитав. «Вони поїхали», – сказала мала. «Куди поїхали? А ти що тут робиш? Ти що, сама прийшла? Хто тебе привів?» – «Оля…» – «А Оля де?» – «Дома…»
Дурдом якийсь. Я спробував узяти малу за руку, але намацав якусь тканину. У неї на обох руках було по ляльці. Знаєте, такі ляльки-рукавички бувають. Спробував змусити віднести туди, де взяла, та мала вперлася, що той камінь.
Удома Зоя веліла мені сісти надворі перед вікном вітальні, а сама залізла у вікно і показала казку з тими двома ляльками. Так я зрозумів, що батьки поїхали, а ми лишилися самі. Тоді я подорослішав іще років на десять…
Михалька розповідає, їй 24 роки.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5 років, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 14 днів.
Того дня, коли мама і тато поїхали, Ольга стала Ольгою. Вона відчинила шафку, дістала червону течку, висипала всі наші свідоцтва про народження. Знайшла своє і помалювала записане там ім’я чорнилом. Зверху над помальованим написала «Ольга». Ніхто з нас не зміг згадати її справжнє ім’я.
Але тоді ми дізналися, що Ольга вміє писати, і віддали її до школи.
Михалька розповідає ще дещо.
–
Інна має 16 років, Юра – 15, Михалька – 13 років, Ольга – 11 років, Зоя – 7, Юра-молодший – 5 років, Варварка – 2 роки.
Того дня, коли заговорила Варварка, від мами прийшов перший лист. Надалі листи приходили часто. Листи приходили з Алжиру, Кореї, Ліхтенштейну, Грузії, Італії… Жодного разу в них не було писано про ці країни, натомість в листах ішлося про нас. Про те, що відбувається з нами тут. Я не знаю, звідки мамі ставало відомо все, про що вона нам писала, але, думаю, у такий спосіб вона хотіла показати, що розуміє нас краще, ніж будь-хто з тих, котрі лишаються біля своїх дітей. Принаймні я відчуваю це саме так.
Михалька розповідає ще дещо, їй 24 роки.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9 років, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 4 місяці.
Я, Інна і старший Юра – діти батька, Ольга, Зоя і менший Юра – діти мами. А Варварка – нічия дитина. То я перша зауважила, що Варварка пахне не молоком і цинамоном, як усі малі діти, а полином. Інна сказала, що Варварка – дитина незвичайна, її слухатимуться дикі звірі та підуть до неї без страху. Тоді ми віднесли Варварку до лісу і поклали на галяві. Поки ми бігали й збирали суниці, справді без страху прийшов до Варварки заєць і вкусив її за плече.
Ольга має 17 років.
Ольга хоче стати не такою чутливою. Для цього вона сідає в автобус за п’ятдесят копійок.
В автобусі за п’ятдесят копійок їздять нещасні люди. Ольга відчуває скупчення нещастя, як циганка, що вийшла на промисел. Відчуває, заглядаючи в салон, бачить його на фрагменті квітчастої сідниці, що розплескалася об віконне скло, відчуває, простягаючи монети водієві і помічаючи, на яку хвилю налаштоване його радіо, густо відчуває, протискаючись досередини.
Та нещастя більшості людей у салоні – мовчазне. Тому Ользі зовсім не важко не співчувати їм.
Але от сходинками видирається дуже стара жінка у бальній сукні. Її порожнисте, мов зірване перекотиполе, волосся пофарбоване начорно, губи підведені густо-червоним, повіки – блакитним, вії – чорним.
Стара надламано-трагічно стогне: тут занадто високі східці. «Які в неї вишукані манери… і як вона матюкається», – міркує Ольга.
Якась жінка робить старій бальній красуні зауваження: та тут діти! Коло жінки десятирічна дівчинка з цікавістю всотує нові для себе поєднання знайомих слів і водночас дуже майстерно зображує німе обурення і сором. Ольга ледве стримується, щоб не поспівчувати дівчинці.
Стара в бальній сукні уголос лається з жінкою за своє право вживати окремі слова та їх сполучення, право, продиктоване нещастям, а потім ще голосніше ридає, наскрізь фальшиво, але це нітрохи не применшує її очевидного для Ольги глибокого нещастя. Стара йде просто на Ольгу, і Ольга шкодує, що не сіла в автобус кількома зупинками раніше, тоді б вона не стояла у партері, затиснена в клубок нещастя, а сиділа в персональній ложі нещасливих. І вона не встала б, вона нізащо не поступилася б місцем, вона не зламалася б. Ольга користається принаймні з того, що має. Вона робить незворушне обличчя, а потім повільно і акуратно малює на його тлі усмішку. «Хоч би вона помітила, хоч би помітила», – думає Ольга, але стара не помічає.
Якась жінка з ложі нещасливих виходить на зупинці, і її сусідка керує пересуванням людей довкола себе, щоб посадити бальну стару. Стара сідає біля вікна, досі схлипуючи. Її місце – одне з найкращих, VIP-ложа, та це анітрохи не применшує її очевидного глибокого нещастя.
Юра-старший розповідає, йому 20 років.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 1 місяць.
Протягом перших двох місяців ми думали, що Варварка помре. Юра-менший ходив до мене в повітку і раз по раз запитував: «Коли Варварка вже помре?» «Скоро», – казав я і сам думав: скоріше б уже. Вона голодна була, безперервно кричала, то ми її виносили з дому і клали під деревом, щоб котрась із жінок її нагодувала. Не знаю, мабуть, хтось її таки годував. Принаймні по певнім часі Варварка замовкала, і її можна було забрати до хати.
Інна, замість допомогти, просто всіх діставала. Але вона померти не могла. Хіба на дорозі, гасаючи, утрапила б десь під машину. Або привалила себе тою шафою, що їх совгала по хаті безперестанку.
Коли діти раптом лишаються самі, хай на день-два, усяким «треба», «мусиш», «заведено» і «не можна» невідворотно доводиться витримувати перевірку на міцність.
Інна розповідає, вона має 27 років.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший – 3 роки, Варварка – 15 днів.
Я прокинулась, було досить рано. Я лежала й уявляла, як піду донизу і, скидаючи ковдри з ліжок, гукатиму: «Пора вставати, усі збираються до школи, усі, усі, нема чого ото!..» Це буде непросто. Юрек, мабуть, спробує збунтуватися. Головне відразу показати, що нікому спуску не даси. Михалька нехай робить сніданок. Ольга цілком спроможна намастити канапки… А я… я за всіх думатиму. Треба дивитися, щоб усі вмилися як слід, почистили зуби… Стільки всього…
Я дочекалася, поки хвилинна стрілка доповзе-виповзе на самий вершечок, туди, звідки дорога тільки вниз, і тоді теж пішла вниз, до вітальні.
За столом сиділи обидва Юрки, Михалька і навіть Оля із Зоєю, яким нікуди не треба було поспішати. Усі якісь урочисті, наборсулені – тьху. Михалька незграбно колупалася в пательні лопаткою – накладала яєчню з помідорами. На холодильнику ввімкнули радіо.
На столі стояв стосик порожніх тарілок і одна окремо – у Зої, вже з яєчнею. Зоя розмахувала шматочком на виделці і тихо скиглила, що гаряче, але її ніхто не слухав. Чай іще не наливали, але чайник уже скипів і простоював. Усе в чіткій відповідності до виробленого роками ранкового ритуалу. Старанно відтворена групою аматорів картина щасливого родинного сніданку. Найбільше мене вбила «мишка» – наша скляна чаша з горіхами, якій за ніжку править темно-сіра керамічна мишка. Катастрофічне безглуздя! Зранку в нас ніхто зроду-віку не їв волоські горіхи, та мама з маніакальною впертістю з дня у день виставляла «мишку» на сніданковий стіл. І ось тепер «мишка» знову стояла на своєму місці. ЯКОГО БІСА?!!
– Зоє, не розкидайся їжею! – визвірилася Михалька. І вже до мене: – Я тебе прошу, іди швидше вмиватися, нам іще треба думати, як бути з малими.
Це був мій перший у житті програш. Вони все вирішили без мене. Я була скажено зла.
Але далі я зробила дещо таке, чим пишаюся й досі. Додумалася ж! Я невимушено сіла до столу, повільно простягла руку до «мишки», взяла горіх, одразу ж, у всіх на очах розгризла його і по шматочку, неквапом виїла ядерце. Ось вам ритуал. Ось вам «все як завжди».
Запала тиша, тільки Зоя тихо скімлила над яєчнею.
Тоді я була ще мала й дурна, я зробила все правильно, але нічого по-справжньому не зрозуміла. Аж тепер я усвідомлюю геніальність свого тодішнього вчинку. Уся несподівана дисциплінованість моїх чудових гешвістер була спричинена виключно страхом. Вони тупо боялися, вони тупо не хотіли помічати, що в їхньому пелюшковому житті щось змінилося!
Це не був мій програш. Аж ніяк.
Ольга має 18 років.
Ольга блукає вулицями. Точніше, сьогодні не зовсім блукає, принаймні робить це не пішки, а їздить тролейбусом. Річ у тім, що сьогодні містом літають жуки, клопи-«смердюхи» у великій кількості, а Ольга ненавидить комах. Особливо жуків, бо ті погано керують напрямком свого польоту і вічно врізаються їй у волосся. А «смердюхів» Ольга ненавидить понад усе, бо цей нав’язливий запах, що лишається на місці дотику, не змиєш ніяким милом і не заб’єш ніякими парфумами.
Тому сьогодні вона їздить тролейбусом.
«Жуки – паскуди», – думає Ольга, недовірливо стежачи за прочиненим вікном. Потім їй на думку спадають інші неприємні речі, котрі Ольгу дратують і просто псують їй життя.
– Жовті світлофори – паскуди, – тихенько мурмоче Ольга, – підковдри з бічною діркою – зло.
Здається, у місті сьогодні якийсь концерт, а може, і фестиваль. На черговій зупинці до тролейбуса натовплюється одразу десятки зо два молоді. Хлопці й дівчата вбрані яскраво, деякі мають на руках плетені або шкіряні-шипасті напульсники, деякі вбрані в хакі, деякі мають на спинах невеликі рюкзаки, прикрашені безліччю значків і гігантськими шпильками. У половини на голові робиться щось таке, що збурює в Ольги шалений захват. Нові пасажири поводяться галасливо, а проїхавши десь пів-зупинки, починають хором співати.
Ольга слухає і хвилюється. Їй дуже хочеться до цього яскравого й сміливого гурту. Думка про те, що вона – окремо, не з ними, млоїть і скубе.
«Субкультура, – гарячково катуляє Ольга в голові єдину думку, – субкультура».
Вона про це читала!
Найупевненіше співають двоє довготелесих хлопців, що втулилися біля передніх сидінь. Вони знають всі слова. Решта збиваються і час від часу замовкають, але Ользі все одно страшенно подобається. Вона міркує про те, що могла б передати вперед монету – ніби як для кондуктора, – а насправді для «солістів». І, передаючи, так і сказала б: «Для „солістів“, будь ласка». Тут Ольга починає міркувати над тим, що солістів не може бути двоє і годилося б назвати їх якось інакше. Але не придумує, і тому монетку не передає.
Пісні цієї Ольга не знає, хоча їй страх як хочеться заспівати разом із ними. Вона ворушить губами, силкуючись запам’ятати принаймні приспів, а за другим разом уже навіть тихенько підспівує: «І з начосом корасони».
Сусідка Ольги виразно зиркає на неї. «І ти, Брут», – саме так, напевно, думає сусідка, вважає Ольга. Попри те вдає, що не помічає. Вона не збирається вислуховувати зауваження від усяких сторонніх… тобто лівих тіток. Вона молода і нахабна! І за третім разом Ольга вже голосно і впевнено співає завчений шматочок: «І з начосом корасони».
Сусідка нахиляється до вуха Ольги. Сама в капелюшку, на колінах торбинка мережана, така вся із себе поважна пані. Ольга відсувається, але місця для маневру замало, тож сусідка таки шепоче їй на вухо:
– Калісони. Калісони, а не корасони.
Ольга схоплюється з місця і, нащось пробурмотівши «дякую», проштовхується чимшвидше до виходу.
Юра-молодший має 6 років, Варварка – два з половиною роки.
– Немовлята мають ступні ніжок випнуті, гіркою. А в дорослих ступні ввігнуті, ямкою. Немовлята ще не знають, що земля кругла і ніжка ямкою за неї краще чіпляється. І не бояться від тої землі відірватися і випасти десь далеко за край, бо й далекого для них іще не існує.
Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові й застосовує його щораз, як Варварка падає, не втримавшись ніжками за землю. Тоді Юра-молодший вмиває Варварку зеленим чаєм і дає їй велике зелене дзеркало.
А ще, хоч то зовсім не до теми, Юра хоче стати пожежником.
Юра-молодший хоче стати пожежником. Хоче мати азбестовий скафандр і їздити на великій червоній машині з мигалками. Пожежники рятують життя.
Але пожежник – це не Господь Бог, і деколи безневинні люди помирають, доки пожежник іще їде на божевільній швидкості.
З того дня, як батько поїхав, Юрій-молодший добре знає, що безневинних людей не існує.
Ольга має 13 років.
Сьогодні Ольга хоче зробити це по-дитячому пристрасно. Вона краде магнітофон із братової комірчини. Іде на високу гору, ставить магнітофон на камінь і чекає на грозу. Насуваються хмари. Ольга тремтячими руками запихає касету і починає роздягатися, тому що як іще? Для підлітків не шиють гарних суконь, і в жодному вбранні вона не матиме достатньо серйозного вигляду, особливо якщо її вбрання намочить дощ. Ольга воліла би грози без дощу, адже такі грози віщують лихо, це кожному відомо. Але вона розуміє, що вибирати їй навряд чи дозволять, і погоджується на будь-яку грозу. Коли її знайдуть, думає Ольга, то напевно подумають, що на неї напав якийсь маніяк. Ольга ще не знає, які сліди лишають по собі маніяки, тому ця версія здається їй переконливою. Ольга зважує, чи подобається їй таке. Зрештою доходить висновку, що така версія їй не подобається, адже від маніяків гинуть однаково і щасливі, і нещасні, і вразливі, і байдужі, і яскраві, і знамениті, і ті, кого не розуміли, і ті, хто не потребував розуміння. До того ж Ользі вперше спадає на думку питання: а куди вона подіне одяг? Досі їй здавалося, що одяг згорить сам від удару блискавки, але ж блискавка вдарить у неї, а не в одяг. Звісно, вона може стати на одяг або взяти його в руки, але де гарантія, що він згорить повністю, а не залишиться під її тілом смаленим шматтям?
Ольга вдягається назад.
Мірошник розчаровано спускається, чіпляючись за чагарник, і йде доповідати Юркові-старшому, де насправді подівся його магнітофон.
Ольга має 15 років.
Ольга любить блукати містом.
«Ольга любить блукати містом», – тихенько повторює вона. Її цікавлять люди, що байдуже прямують повз неї. Кудись поспішають. Що у них на думці?
Ольга любить думати про незнайомих людей: куди вони йдуть, хто чекає на них удома, що їх хвилює.
«Ольга любить думати про незнайомих людей: куди вони йдуть, хто чекає на них удома, що їх хвилює», – вимовляє вона подумки. Інколи Ольга думає, що з неї вийшла б непогана героїня якоїсь драматичної книги. Блукаючи вулицями, вона полюбляє зачитувати собі фрагменти цього уявного тексту.
«Вони ніколи не всміхаються», – мурмоче вона.
Вони ніколи не всміхаються. Ольга гостро відчуває цю різницю: вони… я… Маленька беззахисна яскрава плямка у круговерті сірого натовпу.
За якусь мить Ольга усвідомлює, що вона й сама не всміхається. І похапцем вдягає на обличчя усмішку. Крадькома підглядає у бічне дзеркало автомобіля – стоп, спершу зиркнути, чи порожній салон, Ольга вже має досвід – на результати своєї праці. Усмішка, по правді кажучи, якась дебільна, та й то: якою буде усмішка без однісінького приводу? Ольга рушає далі, намагається швиденько пригадати щось приємне, радісне, і час від часу піддивляється, чи потребує її вираз обличчя додаткової корекції.
Це трохи відволікає її від думок про Сірий Натовп, але вона неодмінно до них повернеться.
Ольга – вимоглива дівчина, але насамперед вимоглива до себе, а вже потім – до інших.
Інна має 16 років, Юра – 14 років, Михалька – 13 років, Ольга – 11 років, Зоя – 7 років, Юра-молодший – 5 років, Варварка – 2 роки.
– Михалько, зварила рис?
– Ні.
– Досі? Михалько, шестеро людей ждуть їсти!
– Він не хоче.
– Хто?
– Рис.
Ключове слово тут – невміння.
Що найбільше пригнічує Михальку в житті – так це невміння.
Інна має 18 років, Юра – 17 років, Михалька – 15 років, Ольга – 13 років, Зоя – 9 років, Юра-молодший – 7 років, Варварка – 4 роки.
Одного дня Михалька зрозуміла, що Варварку треба комусь виховувати, а це слід розуміти – їй. Михалька знала тільки один спосіб виховання – батькові повчальні історії. Вона вже вкотре пробує скласти таку для Варварки. Історія має починатися так: «Жив собі один хлопчик». Але тут Михалька зупиняється: а як? Адже вона ніколи в житті не була хлопчиком і ніколи не мала анінайменшого шансу думати як хлопчик! Вона ж зовсім не знає, як мислять хлопчики!
Але то нічого, думає Михалька, нехай буде дівчинка. Для Варварки про дівчинку навіть краще. І тут знов перепоною стає усвідомлення: Михалька ж ніколи не була самою-по-собі-дівчинкою! Тільки дівчинкою-з-братами-й-сестрами. Але яку казку напишеш про таку дівчинку? Ніякої цікавої казки про це не напишеш.
Картотека Михальчиного життєвого досвіду невеличка. Замала для письменства, нехай і такого простенького, як казка для малої дитини. Казка до Михальки тепер лиха, вона вимагає від неї чогось неприродного – вміння розтягти її, Михальчину, маленьку особистість на дві, три, п’ять постатей. Треба бути ощадливою – уже знає Михалька – і наділити кожного героя лише одною-двома зі своїх власних рис, не більше, щоб вистачило кожному. І то ще не найскладніше! Рано чи пізно жадібній казці того стає замало, і вона вимагає вийти за паркан власної душі. Наче самого себе вивернути назовні! Як то роблять інші? Як вони виходять назовні? Чи Михалька дурна, що так не може, чи то вони дурні? Як вони це роблять, ну як?
Михалька от назовні не йшла, спинялася. Що вона має робити? Усе, що вона може придумати чи уявити, буде непереконливим, – приходить вона до висновку.
Отак Михалька не стала Батьком.
Ще гірше було з приготуванням їжі, бо комусь треба готувати їжу, і це слід розуміти – їй. Михалька мусила твердо знати, що кидається в окріп раніше – картопля чи кльоцки, навіть без того знання вона могла б зрештою все зробити сама як слід, але відчувала неприємну кволість перед цією каструлею, перед цим світом, і їй було зле. Хтось любить робити відкриття самостійно, Михалька ж любить учитися.
Зрештою з’ясовується: ніхто від Михальки не чекає, що вона навчить Варварку чогось розумного, зате всі чекають, що Михалька варитиме їсти. Михалька зітхає і варить їсти.
Михалька собою яка? Маленька, із тонкими рисами обличчя, тільки ніс у неї якийсь завеликий, гранчастий і трохи поцяткований веснянками. Можна сказати, така собі приємна, але не знає того сама і не знає від людей. Ще не було чоловіка, який пояснить це Михальці. Невміння дістає її і тут: щоразу, вивільняючись із чийогось погляду, Михалька відчуває тільки сором за своє невміння бути дівчинкою.
Михалька не любить свого невміння насамперед тому, що воно раз по раз змушує її поводитися з людьми і речами всупереч їхній природі.
Усі в родині вважають, що Михалька лінива.
Юра-молодший має 8 років, Варварка – 5 років.
Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові і застосовує його щораз, як Варварка вередунькає: не хоче пити молочко або відмовляється йти купатися. Тоді Юра-молодший придумує для Варварки нові імена.
А ще, хоч то зовсім не до теми, Юра хоче стати лікарем.
Юрій-молодший хоче стати хірургом. Хоче мати синьо-зелений халат, гумові рукавички і безліч блискучих інструментів. Хірурги рятують життя.
Але хірург – це не Господь Бог, і деколи безневинні люди помирають у хірурга на руках.
З того дня, як батько поїхав, Юрій-молодший добре знає, що безневинних людей не існує.
Юра-старший має 22 роки, Зоя – 14 років.
Листи зберігаються в коробці на нижній поличці. Документи – на горішній поличці зліва. Зимовий одяг – у відділенні справа.
Листи лежать у коробці. Листи краще зберігати у стосиках, перев’язаними стрічками, і щоб були вони розкладені окремо по роках і відправниках. Але тут виникає проблема, бо в кожній країні інша форма конвертів; відповідно, є більші й менші, ширші й вужчі… Прямокутники листів розсипаються собі вільно. Конверти – окремо. Конверти забирає Зоя. Вона колекціонує марки. Принаймні хтось із нас мусив би колекціонувати марки, інакше в чому інтерес? Зоя не вміє правильно відокремлювати марку від конверта, але здогадується, що існують якісь правила і приписи, зробиш не так – матимеш марку знецінену й не цікаву жодному колекціонерові. Так Зоя не хоче. Інакше – не вміє. Тому марки з конвертів не відчіпляє. Тримає їх у себе.
А самі листи – в коробці, не перев’язані, не стосиками, вільно. Ширші і вужчі, більші і менші.
З демократичності розташування паперів користаються собі й інші паперові приблуди – старі проїзні квитки, сплачені й несплачені рахунки, липкі, оброслі пилюкою та дрібним непотребом стікери, безіменні телефонні номери, обгортки з цукерок і жувальних гумок.
Через те, що листи не лежать перев’язаними стосиками, і через те, що конверти забирає собі Зоя, вже неможливо з’ясувати, які листи новіші, які старіші. Якийсь час ми хотіли зробити для Варварки мапу, де був би позначений шлях наших батьків. Але Варварку мало цікавлять і листи, і мапи. Та й у нас в будинку жодної мапи так і не знайшлося. Та й порядок надходження листів тепер уже годі відтворити. А коли воно так, значить, так і треба.
Нині ми з Мамою знов їдемо швидким потягом. Наші купейні сусіди, – думаю, подружня пара – до смішного мовчазні, за всю дорогу не промовили одне до одного й слова. Щойно вони разом снідали, уважно, довго й синхронно пережовуючи хліб із курятиною. Мама, розглядаючи їх, заснула, а я маю час розповісти про наші відвідини одного з найцікавіших європейських міст – Ляйпціґа.
У путівнику сказано, що Ляйпціґ уже 800 років вважається ярмарковим центром Німеччини. Нині ярмарок – це прикмета скоріш не торговельного, а туристичного бізнесу. Музична й особливо літературна історія міста багата на персоналії, це засвідчують направду симпатичні пам’ятники, загублені у скверах. Мені сподобався Ґете – він сидить на якійсь купі, смішно підібгавши ноги. Візьміть, почитайте Ґете. У нас має бути.
Місто собою невеличке, типових міських багатоповерхівок зовсім мало. Центральна вулиця – тіниста, затишна алея для прогулянок, практично без транспорту. Обабіч маленькі і більші крамнички.
Помітив таку особливість. Пам’ятники тут зображують не так скоро людей, як порожні обладунки! Кольчуги, шоломи, лицарські лати, гармати, мечі, списи та стріли. То наслідок тяжких воєн, у які було зав’язане місто, і насамперед великої Ляйпціґської битви – зі шведами.
Уперше натрапляєш на такі штуки на виході з вокзалу. Обабіч вхідних дверей – дві скульптурні групи. Права зображує давній військовий стрій. Поряд купкою лежать гарматні ядра. Ліворуч – ще один військовий стрій, але сучасніший. І таких скульптур по всьому місті розкидано безліч! Одна з них прикрашає центр міста. В основі – високий білий стовп, на верхівці розкинув крила золотий орел. Орел тримає в дзьобі жмуток стріл. Унизу – ті ж таки обладунки, порожні форми, металеві привиди війни. Це всесвітньо відомий Völkerschlachtdenkmal – пам’ятник битви народів. Ще один пам’ятник так само обладункового характеру розміщений у західній частині міста. Він привернув нашу увагу завдяки масонському знакові – на камінному хресті вирізьблене око в трикутнику, від якого розходяться промені. То пам’ятник загиблим бійцям. Чому загиблі бійці вшановані масонами, нам дізнатися так і не вдалося.
До речі, про центр міста. Ох, ця кумедна властивість маленьких містечок – щосили пнутися, щоб дорівнятися до столиці! Центральна площа Ляйпціґа нагадує столиці одночасно двох держав: зовнішнє коло будинків, споруджене дуже давно, – копія архітектурного ансамблю Трафальгарської площі в Лондоні, а самий центр – кумедна пародія на столичний підземний торговельний комплекс. Ті самі плексигласові бульбашки-куполи, тільки не білі, а жовті.
Найяскравіша архітектурна споруда міста – тутешнє поліційне управління, колишній банк. Будинок можна визначити як еклектику, але насправді такого я ще ніде не бачив! Дім нагадує химеру, у якої хвіст не дружить з головою!
Сам будинок темно-червоний, бляшаний дах – отруйно-зеленого кольору і геть несподіваної для Німеччини цибулистої форми – ось тобі давньоруський терем! Піддашшя тримають два сірі, мовби з бетону, сирини, птахи з дівочими головами і грудьми. Обличчя птахо-дів надзвичайно пихаті й зарозумілі, я б сказав, навіть презирливі, хоча на тлі строкатого будинку вони видаються сірими нечупарами.
Центральна частина фасаду оздоблена мозаїкою у вигляді двох райських птиць. Між ними – кругле вікно, нижче, над дверима, нависає масивна кам’яна конструкція, що вінчається напівфронтоном – це балкон.
Завершують цей божевільний ансамбль кілька строгих сірих шпилів на даху, увінчаних чомусь п’ятикутними зірками. І все це божевілля належить поліцейським, уявляєте?
Путівник радив нам відвідати Білу альтанку, цитую: «Незмінне місце зустрічей для закоханих». Насправді то місце паломництва весільних пар, а для закоханих там надто гамірно й людно. Нічого надзвичайного.
І нарешті улюблена Ляйпціґська споруда, що навіки оселилася в моєму серці. Це свиня. Пам’ятник свині. Німці свинину люблять – аякже – традиційні свинячі ковбаски з капустою, або печені ратиці, або рум’яне поросятко зі скибочкою лимона в роті – Німеччина! От і увічнили. Ситенька така льоха стоїть, обабіч неї – хлопчик і дівчинка в національному вбранні, поганяють прутиками. Але – увага! Пам’ятник – не з каменю. Не з бронзи. Пластмасовий пам’ятник! Збоку глянеш – наче бронза, не відрізниш, та варто торкнутися…
Дуже економна нація. Може, Інні варто вивчати економіку?
Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.
– Варварка йде! От лахудра, де ж воно лазило, таке зачухране? Варварко, іди сюди, слухай, тьотя Катя щось спитати хотіла… Варварко, ти в школі була?
– Була.
– Сподобалося тобі в школі?
– Ні.
– Овва! А чого ж ти туди пішла?
– Наші сказали, там буде моя коронація.
Інна має 20 років, Юра – 19, Михалька – 17 років, Ольга – 15, Зоя – 11, Юра-молодший – 9 років, Варварка – 6 років.
Коли Варварка була зовсім маленькою, вона хотіла стати самураєм. Коли підросла, вирішила, що буде гетьманом. Ще пізніше усвідомила, що вона – дівчинка, а не хлопчик, і відтоді вже хотіла бути тільки принцесою.
Розум Варварки завеликий для нас усіх і замалий для світу. Ми не зуміли навчити Варварку навіть таких простих речей, як: мити посуд, рахувати на пальцях, вітатися із сусідками… Сусідки часом забирали у нас Варварку, щоб навчити її бодай чогось, що їй стане в пригоді, бо, коли ми всі повмираємо, як вона тоді буде? Але Варварка не затримувалася у жодної більше як на добу. Просто йшла собі від них, як тільки їй набридало.
Скоро ми, однак, з’ясували, що чогось Варварка таки навчається у чужих людей, але чого саме – вона не поспішала ділитися. Самі жінки вважали, що їхня добросердність пішла намарне. Відводили Інну або Юрія-старшого вбік і радили їм віддати Варварку до інтернату, бо самі ми їй ради не дамо.
Одна з сусідок вчила Варварку варити суп. Інша вчила її читати. Ще інша вчила її грати на фортепіано. Ще інша – плести шкарпетки і рукавички. Ще інша – фарбувати обличчя. Ще інша – молитися. Ще інша – рвати траву її кролям.
Юрій-старший учив Варварку керувати мотоциклом. Ольга вчила її користуватися комп’ютером. Зоя вчила її гратися ляльками. Я вчила її чистити картоплю й моркву. Інна вчила її не робити одне й те саме двічі. Інна вчила її робити те, що Інна хоче.
Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.
На третій день Варварчиного навчання у школі діти мусили вперше взятися до письма. Поки була велика перерва, діти бігали межи пришкільними яблунями і там десь нашукали у кущах зайця. Тварина, певно, була стара, а може, хвора, бо не втікала, діти легко спіймали її. Вони принесли зайця до класу і сховали під Варварчиною партою, щоб учителька зайця не забрала і не вбила, доки вони самі того не спробують.
Коли вчителька звеліла дітям підняти праву руку, щоб перевірити, чи добре всі затямили, як тримати олівець, усі підняли руку з олівцем, а Варварка – порожню, залиту кров’ю. Заєць прокусив їй долоню і зник, наче й не було.
Забігаючи наперед, скажемо, що жодна учителька так і не спромоглася навчити Варварку писати, бо щоразу щось їй таке траплялося.
Ольга має 20 років.
Ольга блукає містом. Аякже, звісно, сама, хіба буває інакше? На ній вовняне пальто, уже трохи замале. Біля зап’ястку видно підсохлі шрами, що складаються у літери «ПА». То недавній винахід Ольги: виявляється, навіть незначний фізичний біль цілком спроможний притлумити біль душевний. Крім того, Ольгу хвилюють і бадьорять погляди, спрямовані на її порізану руку. «Отак вам! – думає Ольга. – З’їли?»
Ольга йде неквапом, гріючи змерзлі руки в кишенях пальтечка, і розмірковує про те, що насправді хороших-добрих людей не існує.
«От я, – думає Ольга, – сьогодні вранці допомогла знайти Юрекові шурупчик. Саморіз, чи як там він його назвав? Але хіба я то зробила через свою доброту? Ні, мені просто хотілося всім показати, яка я метка. Ми всі просто хочемо, щоб інші про нас думали, які ми хороші, які добрі… Це всього лиш потреба самозамилування. Люди чинять добро тому, що корисливі, – от і вся правда цього життя».
Добрівши до іграшкової крамниці, Ольга якийсь час розмірковує, зайти чи ні, і що подумає про неї продавчиня, якщо Ольга все-таки зайде, і що подумає, побачивши, як Ольга стовбичить коло дверей і сумнівається… І неодмінно здогадається ж, в Ольги на лобі написано, що ніяких дітей у неї нема, ну хіба що якась дуже далека знайома дитина, але продавчиня, звісно, здогадається, що Ольга зайшла до крамниці просто тому, що любить розглядати іграшки. І подумає: от одоробло, зась тобі до іграшок, ти вже не маленька. І Ольга все далі й далі заплутується в уявних думках тої продавчині по той бік вітрини, аж поки відчуває, що їй треба не до іграшкової крамниці, а до дівчачої кімнатки, і чим швидше, тим краще. Але в цій частині міста Ольга майже нічого не знає, тому вона, властиво, і прийшла сюди. Можна зайти до першого-ліпшого кафе, але Ольга не хоче, ні, не соромиться, просто не хоче, ці кельнерки завжди так дивляться, якщо нічого в них не замовляєш… А замовляти їхню несмачну каву тільки для того, щоб… ну, ви зрозуміли… Ольга не збирається. Принципово!
Та Ольга недарма покладається на свою винахідливість. Вона згадує, що десь тут неподалік має бути педагогічний інститут, ну то й що, як Ольга вчиться не там? Ольга повертає у провулок, минає кілька кварталів. Ось він! Заходить досередини, піднімається на другий поверх (бо на першому сидить вахтерка і дивиться), іде коридором. Коридор довгий, з безліччю поворотів, Ольга вже не знає, скільки разів вона повертала і з якого боку прийшла і де тепер сходи. Туалету нема. Ольга нервує. Нарешті натрапляє на якісь сходи і піднімається на третій поверх. Блукання хитрими коридорами повторюється на level 2. Трапився б їй той архітектор, що проектував будівлю, Ольга йому нічого не сказала б, Ольга йому просто хотіла б в очі подивитися! Кілька разів Ольга натрапляє на гуртики студентів, але не запитує. Не соромиться, просто не хоче, нехай їй трапиться хтось сам-один… одна – дівчина. І тоді вона запитає.
Нарешті вона бачить у глибині коридору, поряд із кафедрою романо-германських мов, двох жінок і поспішає до них. Жінки розмовляють. Старша хоче вже розмову припинити і йти на кафедру, бо поклала руку на ручку дверей, іншою ж нервово притискає до себе два товсті словники. Ольга вирішує зачекати, певно, це викладач, втручатися нечемно. Хай вона піде собі, а Ольга запитає в молодшої.
– Я вам знову кажу, Галина Петрівна нічого мені не казала.
– Так, але я просто говорила з Галиною Петрівною і вона мені сказала, що вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна взагалі мені нічого не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала, що вона вам скаже, я б просто так не прийшла…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а ви тепер оце приходите і кажете…
– Ну так, але просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але що ви від мене хочете? Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Та я нічого не хочу, я б не прийшла, розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже, а я ж не знала, я прийшла, мені просто…
– А я вам знову кажу, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, навіть якщо вона вам щось казала, мені вона нічого не казала…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто ви розумієте, я би вас не стала турбувати, але Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже, і щоб я підійшла…
– Так, але, ви розумієте, то вам Галина Петрівна щось казала, мені Галина Петрівна про вас не казала нічого, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
– Так, але, ви розумієте, Галина Петрівна мені нічого про вас не казала, а я не хочу брати на себе…
– Так, просто розумієте, Галина Петрівна сказала мені, що вона вам скаже…
Ольга дивується з тої розмови, але вже й нервує, бо розуміє: ще кілька хвилин, і буде надто пізно, вона розпачливо розвертається і бачить перед собою двері з літеркою Ж.
Юрій-старший про Юрія-старшого
Інна має 23 роки, Юра – 22, Михалька – 20 років, Ольга – 18, Зоя – 14, Юра-молодший – 12 років, Варварка – 9 років.
Сестри і брат називають мене Юрек. Батько і мама називали мене Юрцьо. Сусідські жінки називають мене «той циганський хлопець». Сусідські чоловіки називають мене – талант. Шеф називає мене – друг. Друзі, Пол і Артем, називають мене – Гаджет. Дівчата називають мене скорочено – Гад.
Мені не подобається, коли ви про мене думаєте як про чергового вернидуба з цієї божевільної сімейки. Тому що я єдиний у ній вернидуб. Отакий хріновий нині вернидуб пішов, ага. Довга шия, жовта шкіра, шкарубкі пальці, купа шрамів на пузі. Дюжина викруток по кишенях. Я.
Кажуть: твій дім – твоя фортеця. Це справедливо доти, доки ти дозволяєш собі бути дітваком. Є дуже багато людей, які дозволяють собі лишатися дітваками аж до старості. І, дивлюся, чимдалі більше таких. Я й сам би, може, хотів… Знаєте, можливо, ви ніколи про це не думали, але чим довше ви лишаєтеся в пелюшках, тим менше на це шансів у тих, хто поряд із вами. Хтось мусить підтримувати ваш цукровий будиночок, заклеювати у ньому шпари мелясою, перебирати вашу пірникову черепицю, щоб крізь неї не капало, підбивати глазуровані лутки, щоб не дуло. Мій дім дуже давно не був для мене фортецею, натомість я дуже давно є фортецею для свого дому.
Для когось велика родина – це проблеми взаєморозуміння, проблеми конкуренції… це все така життєва неправда. Книжкова така неправда. Я збіса давно не читаю книг (я маю на увазі художню літературу). Мені здається, книги – це такий собі пояс астероїдів, який людина мусить пройти протягом якогось періоду життя. Пройти – і потім все. Потім уже ні. Був час, коли я дивувався, дізнавшись, що батько колись перечитав усього Ремарка, Бредбері і Кортасара. Це було до мене. Потім прийшов я і забрав його право на пелюшки. Кортасар – це пелюшки? Так, Кортасар – це пелюшки.
Правда в тім, що велика родина – це насамперед сім голодних ротів. Нові мешти для Варварки. Підручники для Зої. Ліки. Сплата за електрику. Сплата за газ. Сплата за воду. І як бонус любові – сплата за пелюшки, пелюшки, пелюшки. Мені не шкода, але що ви робитимете, коли братик вріже дуба? Кинете жеребок, з кого знімати пелюшки наступного?
* * *
Я маю вам дещо пояснити. До повноліття я зробив із себе бренд. Я – Біл Гейтс і Генрі Форд передмістя. Тільки я вмію зробити з китайської соломи камінь на віки. Праски і пральні машини, мопеди і телефони, залиті кавою ноутбуки і розгецані фотокамери. У руках Гаджета будь-яка техніка стає європейською.
Після повноліття я продався. Мене забрав до себе Пол. Він хоче, щоб я вчився, ладен оплачувати навчання, але то зайве, то забирає час, якого і так не є багато. Утім, він замовляє для мене технічну літературу і часом оплачує мені лікарів. Він розуміє, що я йому потрібний.
Мальком я був навіженим: скільки мав іграшок, стільки й поламав. Якщо діставався до іграшок Інни – ламав і їх. Інна на мене ніколи не скаржилася – била сама.
Інна має 6 років, Юра – 5, Михалька – 3 роки, Ольга – 1 рік.
Тоді трапилася ота історія з годинником, яку я вважаю поворотною у своїй долі, а по правді – я її придумав, бо кожен бренд повинен мати легенду.
Звісно, я його розібрав. Форми коліщаток, пружин та інших деталей мене заворожували, я обмацував їх, прикладав одну до іншої, пускав крутитися, мов дзиґи, зачіпав одна за одну і мало не плакав від щастя.
Годинник належав мамі. З точки зору батька це була перша НЕ МОЯ річ, яку я зіпсував. За це він мусив мене покарати. Взагалі, у батька химерні уявлення про педагогіку, сестер він розбестив, як умів. Особливо Інну. Але зі мною – скоріш за все, випадково – влучив у яблучко. Він вважав, що найкраще покарання – змусити дитину виправити заподіяну шкоду. Тож мене він замкнув у повітці, наодинці з годинником і двома викрутками (більше в хаті не було). Сказав, поки не полагоджу – буду без солодкого. Це теж батьків лунатизм – солодкого мені й так років із трьох не давали, у мене вже тоді кишки кінцями не сходилися. Я, здається, два дні не жер взагалі, принципово, але годинник зробив. Лишилися дві зайві деталі і чотири гвинтики, але – прикиньте! – годинник запрацював. Запрацював!
Що часом вдається несвідомим малькам, те дорослий повторить хіба на здорово п’яну голову… ними ще Бог крутить.
Із повітки у будинок я так і не повернувся. Інна отримала власну кімнату, а я – свободу від Інни.
Більшість людей живуть ритуалами. Є й такі, що ні, вірю. Хочеться вірити. Але більшість людей ходить по протоптаній стежці з заплющеними очима. Я багато думала, чому вони так роблять. Можливо, тому, що розплющувати очі їм ліньки. Можливо, тому, що страшно. Раніше я схилялася до першої з двох причин, але потім дізналася, який із себе страх, і відтоді більше схиляюся до другого варіанта.
Я твердо переконана: люди слабкі й нещасні саме через те, що віддають перевагу натоптаним стежкам.
Нас до цього привчають ще змалечку. Багатьох дітей із нашої вулиці батьки змушували до пообіднього сну. Більшість дітей. Здавалося б, яка мені з того біда? Мене батьки ніколи не змушували спати після обіду. Але на ці кляті півтори години вулиця вимирала, мені ні з ким було бавитися, і я мала час думати. Вільною я не була, позаяк решта батьків із вулиці обмежували мій післяобідній час. Остаточний рахунок, щоправда, був таки на мою користь, бо за цей час я познайомилася з багатьма старшими дітьми, що саме поверталися зі школи, змусила їх поважати себе і не вважати «малявкою». Саме тоді я познайомилася з Мірошником. Але вільною я таки не була! Ось що мене бентежить.
І взагалі, наскільки б не були батьки передовими й демократичними, вони теж змушують дітей жити за ритуалами. Вони не можуть інакше, бо їх самих змалку навчено жити за ритуалами. Обідати в один і той самий час. У крамниці купувати одні й ті самі продукти. У другу неділю квітня влаштовувати велике прибирання в садку з багаттям і печеною картоплею. Це приємний ритуал, не заперечую, але це таки ритуал. Ритуали нас обмежують. Я читала, що люди не використовують свої можливості навіть на десять відсотків. І я знаю, чому так відбувається.
Ритуали позбавляють нас багатьох можливостей, і можливості бути щасливими зокрема.
Інна розповідає, їй 20 років.
–
Інна має 11 років, Ольга – 6, Юра – 10, Михалька – 8 років, Зоя – 2 роки.
Коли я зрозуміла, що живу за ритуалами… словом, це було неприємне відкриття. Але як воно тоді мене надихнуло! Я все зміню, аякже…
Батьки були першими, хто став мені на перепоні. Те, що встати на півгодини пізніше мені ніхто не дасть, я й сама здогадувалася. І заводила будильник на півгодини раніше. Спочатку все було кльово. Вранці я почувалася настільки вільною і щасливою, це так фантастично, коли тебе ніхто не будить! Але за кілька днів я зрозуміла, що замість старого ритуалу прокидання я створюю новий. І він от-от вчепиться в мене, стане звичкою, такий симпатичний і вільний спочатку. Стане звичкою і душитиме мене, незгірш від старого. Я заводила будильник щораз на інший час: то на півтори години раніше, то так, щоб задзеленчав за кілька хвилин до ранкового маминого обходу. Це вже не так приємно, це напружувало і дратувало, а найгірше було в той вечір, коли я зрозуміла, що мої щовечірні вправи з будильником стають підлотно звичними. Я була така зла через це, що аж жбурнула будильник у куток. Навіть ще зліша була, аж настільки, що набрехала батькові, ніби будильник розбив Юрек. Просто так набрехала, мені б за ту шкоду нічого не було. Трошки побути поганою – один із надійних способів вийти з кола ритуалів.
Я щоразу наштовхувалася на неможливість позбутися ритуалів повністю, одні приходили на зміну іншим, і не було тому кінця-краю. Але я принаймні намагалася відмовлятися від усього звичного і куштувати нове. Це дуже важко, коли всі навколо тебе мають не просто інші бажання, а кардинально протилежні. І ніяк їх не розштовхаєш!
Я вже думала, що на них так діє звичний антураж. Є такий ефект: одна звичка тягне за собою іншу. Одного дня я вигнала всіх із Юреком на чолі кататися на мотоциклах. Він саме тоді був захопився технікою. І поки всі гуляли, переставила меблі в кімнатах. Я це робила сама, без жодної допомоги. Звісно, подряпала підлогу. Мало не надірвалася. А ефект був практично нульовий. Часом я переживала такий розпач… Ніщо не допомагало, абсолютно ніщо. Я ховала їхні маленькі і великі звички, як соску від малюка.
Вони знаходили соску і знову пхали до рота.
Інна має 16 років, Юра – 15.
…А закінчилося все погано. Я повернулася додому, коли Юра-старший стояв у воротах у червоних чоботах.
«Мірошник – володар секретів, а я – його поліетиленова сестра», – хотіла сказати я. А Юра стояв розгніваний і худий, так, немов нічого крім гніву в ньому не лишилося, і все питав: «Що ти їла?», «Що ти пила?». А що я могла відповісти? «Бігла через місточок – ухопила зелений листочок. Бігла через гребельку – ухопила водиці крапельку». Не наїлася й не напилася.
Ми з Мамою щойно покинули Детройт!
Їхали автобусом понад вісім годин, дуже втомилися, ще й ця сусідка, а тут ще й погода… Місто нас зустріло непривітно: дощем і холодом. А от ми місто зустріли пригодами.
Почалося все з огрядної туристки-німкені у теракотовому пончо, що сиділа через прохід від нас із Мамою. Не пощастило нам із нею, бо німкеня всю дорогу слухала радіо на такій гучності, що глушила, мабуть, навіть мотор. Та ще й підмугикувала, час від часу перериваючись, щоб зупинити водія, бо її кілька разів нудило. Утім, здається, це не надто псувало їй настрій. Хіба людям довкола. Уже як автобус рухав містом, Мама зауважила, що темп мугикання теракотової німкені зробивсь якийсь підозрілий. Вона перша помітила, що німкені не просто недобре, а дуже недобре. Мама підняла галас, змусила водія стати й викликати «швидку». Ми вийшли, вивели німкеню, посадили її на лавці й тримали з обох боків, доки не з’явився лікарський автомобільчик. Приїхав сам-один лікар, був він якийсь довготелесий, із великими сумними очима і ще сумнішим носом. На той час нещасна вже не співала, а тільки тихо хлипала і час від часу вила. Лікар щось у неї спитав, а потім так довго стояв, дивлячись повз неї сумним поглядом, що я був подумав, що він несповна розуму. Мама спитала, що з тою жінкою, а він несподівано пожвавився і запитав, звідки ми приїхали. Дізнавшись, що українці, ламаною російською повідомив, що жінка оце намагається народжувати. І вже англійською – на цьому, видно, його знання російської вичерпалися – додав: «Уявіть, мені не раз доводилося шкодувати, коли, замість приїхати на виклик автом, я брав мотоцикл, але цього разу я шкодую, що не приїхав мотоциклом! То була б чудова стимуляція для вашої жіночки!» Мама злякано попросила його поквапитися, та цей навіжений знов став у позу засмученого журавля і сказав, що не може розірватися – або вестиме машину, або сидітиме біля пацієнтки. Мама запитала, чи могли б ми якось допомогти. Лікар заусміхався і, ставши в позу джентльмена, запропонував нам «невеличку автопрогулянку до п’ятої міськлікарні».
Машину вести ані я, ані Мама не вміємо. Пологи приймати – тим паче. Зрештою, Мама лишилася біля німкені. Вона дуже відповідально поставилася до ролі медсестри, засукала рукави блузи і з готовністю, тремтячим голосом спитала, що їй робити, якщо почнуться пологи. Лікар засмутився ще більше, схоже, такого плину подій він не передбачив. Він так довго роздивлявся свої черевики, я вже думав, він от-от розридається, але він раптом просяяв, порився в бардачку, витяг звідти коробочку вітамінних пастилок «Аліенс» і віддав мамі: «Знаєте… дасте їй парочку, може, це її заспокоїть. Вони такі, у вигляді інопланетян, дуже кумедні, їй має сподобатися. Я певен, так-так, я просто переконаний, що це її трошки втішить».
Мама важким поглядом ковзнула по коробці і, не сказавши й слова, зникла у кузові, а я сів на місце біля водія. Випустивши породіллю з поля зору, лікар помалу розвеселився. Трохи розпитав про нас, трохи розповів про себе – він виявився чеським емігрантом у другому поколінні, що й стало джерелом, як він похвалився, його захоплення слов’янськими мовами: «Я їх не вивчаю, ні-ні, я їх слу-ха-ю!». Дорогою лікар раз по раз запитував мене, як звучить та чи інша назва українською, але позаяк він щоразу квапився записати транскрипцію нового слова у блокнот і щоразу кидав заради цього кермо, я зрештою забрав у нього блокнот, пообіцявши записати туди все, що він схоче. От лихо! Та він же й досі у мене в кишені. Забув повернути. Тепер його вивчає Мама. Ото дитині цяцька! Певен, якби не химерні обставини, вони би знайшли спільну мову.
Не сказати, щоб дорога була складна – ми їхали широкою рівною вулицею, тут її називають просто Проспект. Лікар пожартував, що європеєць на детройтському Проспекті засне від нудьги: усе прямо і прямо, ніяких звивистих вуличок і раптових провулків… У стані більш-менш спокійному він раптом виявився винятковим дотепником, тож я цілу дорогу насолоджувався добірними зразками детройтського гумору з медичним присмаком: «От Париж, всі кажуть – дух міста, дух міста… А у нас у Детройті – духман».
А повітря насправді просмерділе скрізь, навіть у центрі чути запах гарячого металу, вугілля і фабричного диму. Промисловий центр є промисловий центр. «Ми тут, у Детройті, звикли бачити те, чим дихаємо», – прокоментував лікар і додав, що ми обов’язково маємо відвідати район заводів, там, мовляв, дуже кумедного кольору небо.
Не знаю, чи весело було Мамі, сказати щиро, мені не дуже хочеться це собі уявляти. Доїхали стерпно, без форс-мажорів – ось усе, що можу сказати. Але коли ми вийшли біля лікарні, у Мами був такий ошелешений вигляд, наче вона сама щойно народила. Лікар запросив нас поїсти: «Це так корисно після стресу!» Пригощав тут-таки, в автомобілі, локшиною швидкого приготування і заразом лекцією про те, яка ця локшина шкідлива для підшлункової залози.
Мамі лікар чомусь видався неприємним чоловіком – безвідповідальний, мовляв, нерозважний. Ну чого безвідповідальний? Просто трохи невпевнений у собі. А мені він дуже сподобався! Надзвичайне почуття гумору і… фантастична здатність усе забувати. Він, до речі, обіцяв після шостої провести нас по цікавих місцинах і заодно – неодмінно, звичайно, неодмінно! – розповісти про подальшу долю нашої породіллі. Але забув. І ваша Мама програла мені два пива.
Провідника, отже, ми не мали, але нічого, погуляли вдвох.
Місто побудоване дуже просто – одна велика вулиця – це той самий Проспект, де ми їхали, а все, що збоку – особливого значення не має. Ліворуч від Проспекту – ріка. Праворуч – заводи. Ми туди поткнулися, подивилися на обіцяні кольорові дими з труб. Подекуди горить вогонь – ніби гігантські смолоскипи. Пейзажі якісь марсіянські… Тут є своя техногенна естетика, яку (хапнувши місцевого повітря) розумієш і на інших ділянках міста.
До речі, у водіїв маршруток тут особливий сервіс: дверцята водій відчиняє і зачиняє пасажирам сам. І не просто так! До дверцят прилаштовано лямку, за яку водій смикає, коли треба їх зачинити. Коли ж пасажир сам спробує зачинити двері, водій дуже лається і пропонує бахнути собі по голові.
Вулиці дуже широкі, дуже, одразу видно, що головні тут автомобілі. До речі, про автомобілі. У місті три автомобільні гіганти, перший, відомий на весь світ, ми побачили ще на виїзді з вокзалу. Детройтці – великі патріоти, їздять винятково на машинах місцевого виробництва. Це дуже помітно.
Загалом, місто не надто охайне, Проспектом ідеш – гарно, а повернеш на якусь дрібнішу вуличку – скрізь стирчить якась арматура, заросла бур’яном. Стіни, паркани і більш-менш рівні поверхні розписані графіті, але здебільшого то все нецікаве і бездарне, рідко де побачиш пристойну роботу.
Скрізь купа арабів одного віку, схоже, більшість із них навчається в місцевому медичному.
Архітектура місцями є, але різноманітністю й багатством вона не вражає. У центрі нам трапилися красиві необарокові будинки, збудовані на початку двадцятого століття, непоганий ансамбль, двох однакових нема. Трапляється простенький модерн, але здебільшого будинки в одному стилі, всі подібно оздоблені, нашарування епох не спостерігається взагалі, так, ніби місто збудували за короткий час і більше не чіпали. А далі від центру – там взагалі самі лишень типові сірі багатоповерхівки.
Зате око потішили декілька оригінальних монументів. Один зображує надзвичайно сердиту голову на скісному постаменті. Я не зумів перекласти напис, у мене виходило щось моторошне. У Мами, попри її чудову англійську, вийшло не набагато краще – «Власник орла має також мільйон пташенят орла, і це є предметом гордості для цілої країни». Що за фермерська історія?
Друга скульптура стоїть через дорогу від першої, це пам’ятник якомусь письменникові, розпізнати його ми не зуміли, бо бачили з вікна маршрутки, а він дуже незручно розташований. Пам’ятник зроблений у вигляді пір’їни, на якій збоку приліплено бляшанку з обличчям письменника. Роздивитися з дороги його неможливо, хіба якщо їхати по зустрічній смузі, але в такому разі і не встигнеш. А здалеку вся споруда видається взагалі трохи непристойною, немов струп на пальці чи десь в гіршому місці. Хоча лікар, який теж був згадав цю скульптуру, поставив іще гірший діагноз.
Ще один кумедний монумент встигли побачити, катаючись у «швидкій», десь у центрі, навпроти великої будівлі «Макдональдсу». Це чотиригранний шпиль, по якому наляпано чимсь чорним, немов десяток мавп із різних боків вирішили поцілити у споруду своїм лайном, і лайно те добре прилипло. Лікар, схоже, дуже зрадів моїм неапетитним асоціаціям, і пояснив, що раніше тут справді були громадські туалети. Муніципалітет вирішив, що пам’ятник буде доречніший. Символізує він славу усіх підприємств, що роблять ім’я місту.
Місто переділяє річка з островом Хог посередині – це найбільший річковий острів у Америці. Цей острів – чи й не єдина ніжна деталь у місті. Там збереглися, точніше, відреставровані кілька індіанських храмів просто неба: це великі камені, складені в певному порядку: у формі яйця або складних кіл. Дуже тихо й спокійно, птахи перегукуються між деревами. Людей мало, може, тому, що погода не сприяла, зривалося на дощ зі снігом. Не сподобалося, що дерева насаджено квадратно-гніздовим методом, це так штучно, не дає забути, що ти у володіннях міста, а не в тихому осінньому лісі.
Хоча згадав: знайшли ще одну страшенно симпатичну деталь! На тому ж таки Проспекті є будинок з ромашкою. Бічна стіна будинку рівна й сіра. Тільки одне маленьке вікно нагорі. І під цим вікном, на значній висоті, фарбою намальована велетенська ромашка. Мама сказала, що за це одне Детройтові можна все пробачити.
Ольга має 14 років.
Сьогодні Ольга хоче зробити це смішно. Вона бере аптечку, висипає всі пігулки на застелену Зойчину ковдру, сама заповзає під тепле, сукаючи скуленими від холоду босими ногами. І вибирає: прискіпливо оглядає, дряпає тонким нігтиком, кришить у пальцях. Мружачись, мов куштує варення, пробує на язик. Нарешті знаходить ті, що найкраще пасують її рішенню, чорним-чорні. Вона виколупує пігулки на ліжко, бруднить простирадло і плаче, бо чорне на білому – це добре, але сіре все псує. З’являються Полішинель і Арлекін із дубцями і починають Ольгу бити. Арлекін – за те, що вибруднила постіль, Полішинель – за те, що з’їла все активоване вугілля.
Ці кілька днів ми провели у Нідерландах. Мама дуже хотіла відвідати хоч якесь голландське місто. Вибрали Гарлем. Певно, тому, що у путівнику були справді вдалі фотографії.
Ми вже під’їжджали до вокзалу, а я ще дрімав, дотягуючи останні хвилинки. Остаточно мене розбудив Мамин сміх. Продер очі, побачив, що ми на вокзалі і поїзд уже гальмує. Мама показала на вікно. «Га?» – спитав я. Виявляється, її розсмішив маленький зелений павільйончик, причеплений до стіни вокзалу. Точніше, його назва, яка, за словами Мами, перекладалася як «окріп». Точніше, пояснювала Мама, це щось брутальніше, бо слово написане якось нетипово, скоріш за все, це діалектна форма. Ну, коли б у нас кафе назвали «Кип’яток»!
Я мляво зобразив усмішку, щоб не ображати її молодечого запалу.
Одним словом, привіт вам із сонячних Нідерландів!
Жарт. У кліматичному сенсі Гарлем виявив гостинність – хоч відразу тікай. До речі, про гостинність. На гербі, так сказати, Гарлемщини, зображені меч і ключ. Мовляв, ви приходьте, а ми подивимось, чим вас зустрічати, ми ще не вирішили.
Нам дістався дощ. Зранку погода була ще нічого, трохи вітряно, але потім почалася натуральна злива. Періщило до вечора наступного дня із невеликою, але абсолютно безглуздою для нас перервою десь посеред ночі. Ми побачили мізер: вокзал, озеро, що займає значну частину міста, ну і склали мінімальне враження від вузеньких вуличок, гарних невеличких, мокрих, як чортзна-що, будинків і… і все, власне.
Ой, ні, ще невеличка міська скульптура. Вона варта, щоб згадати про неї, недарма ж ми заради неї гак робили під дощем. Це жінка у блакитному, вона сидить на лавці у такій позі, щоб із нею зручно було фотографуватися. Тут, на лавці, чорна табличка з назвою: «Chance Meeting». Цей пам’ятничок цікавий тим, що його подарував Нідерландам якийсь українець! Вражаюче, правда?
Озеро, яке ми бачили, це, я так розумію, і є Гарлемське озеро. Я з отих довідників чомусь думав, що воно вже не існує… Ну, нівроку собі озеро виявилося. Дощ йому личив. Насправді його годилося би називати ставом, форми йому надали штучно. Не знаю, чому кажуть «озеро». Може, у голландській мові ці поняття не розрізняються, а може, тому, що водойма таки величенька, наскільки я міг оцінити. «Наскільки» – маю на увазі десь кілометр-півтора, котрі ми пробігли вздовж берега в напрямку готелю. Кілометр, півтора – то вже не важить, коли з тебе тече рікою, бо ти стирчав зо чверть години на майдані перед репродуктором. А поки ти стирчав під тим репродуктором, то, певно, тільки й думав, хто більший ідіот – той, хто увімкнув репродуктор у таку погоду, невідомо для яких слухачів? Чи той, хто стирчить під цим репродуктором тільки тому, що голландська, бачте, напрочуд милозвучна і взагалі улюблена, найкраща у світі мова? Відтягнути Маму від репродуктора зрештою вдалося. Я її твердо запевнив, що в готелі неодмінно сидітиме чудовий, першокласний носій голландської. І що цей носій голландської, найпевніше, гаятиме час, спілкуючись із іншим носієм голландської – електронним. Телевізором, себто. У теплі і затишку! У теплі! У затишку!
У кімнаті я неквапно, із задоволенням зняв мокрий одяг і тільки налаштувався скупатися й відпочити, як прибігла Мама (вона перевдяглася за якісь півтори секунди і трохи не по перилах з’їхала до «носіїв мови»). Мама заявила, що ми оце зараз ідемо на радіо. Яке радіо? Чому радіо? Вона з кимось уже домовилася. Я намагався пояснити, що з мене буде не дуже веселий експонат для голландських радіослухачів, та все марно. Довелося вдягатися і йти під дощ. Проходячи повз чергового, Мама поставила на його стіл горнятко з-під чаю, яке я спочатку не помітив, і подякувала. Її ще й чаєм пригостити встигли? Ну от коли?
На радіо нам довелося трохи чекати біля входу. Я вже пошкодував, що взагалі перевдягався в сухе, аж тут до нас вийшла білява дівчина. Ми пішли за нею. Дівчина привела нас до якоїсь почекальні чи то кімнати відпочинку для діджеїв. Принаймні там була канапа, і на канапі спав якийсь років під сорок типус у куртці захисного кольору.
Мама пояснила, що до ефіру в нас близько години. І чого тоді ми так поспішали?
Дівчина запропонувала нам чаю. Поки електрочайник на підвіконні закипав, мама базікала з білявкою. Здається, її звали Анною, але, може, то було не ім’я дівчини, а якась ввічлива форма звертання, а може, якийсь специфічний голландський артикль, що вживається в кожному реченні. Того мені, вже вибачайте, ніхто роз’яснювати не збирався. Я мовчки спостерігав за їхньою бесідою і бачив, що Мама дуже подобається дівчині, вона просто захоплена. Коли дівчина зненацька звернулася із запитанням до мене, я вже так вжився у роль порожнього місця, що спромігся тільки на «Е-е-е…». Тоді мама почала нарешті перекладати мені принаймні дещо з їхньої розмови. Так я дізнався, що Анні (називатиму її так, нехай уже) про нас розповів якийсь знайомий, який саме заходив до готелю забрати пошту і стрів там нашу чудову Маму. Це все поки я перевдягався?
Від нас вимагалося трохи розповісти про Україну і про наші мандри. Передбачалося, що говоритиме Мама, а я видаватиму всілякі звуки, «які створюватимуть враження присутності чоловіка». Я попросив Маму запитати Анну, які звуки вона має на увазі, бо у мене є декілька ідей. Та Мама тільки неуважно засміялася.
Анна запропонувала нам закурити, якщо є бажання. Я зрозумів, бо вона показала це жестом, а потім для певності тицьнула пальцем у трафаретку «no smoking». Ми відмовилися. Дівчину це чомусь неабияк здивувало. Після жвавого з’ясування Мама таки пояснила мені, що Анна запитувала нас не про звичайні цигарки, а про коноплю. Вона була певна, що зі Східної Європи до Нідерландів їдуть насамперед для того, щоб скуштувати «дозволеного плоду». Мама запитала, чи є якісь місцеві специфічні слівця, що позначають цю речовину. Анна видобула короткий смішок і вимовила два слова: «onoverwinnelijk garlemets»[1], після чого чоловік на дивані неспокійно завовтузився. «Ketel!» – вигукнула Анна. То закипів чайник.
(Даруйте, мені легше писати всі ті слівця їхніми буквами, бо мама однаково їх занотовує у записник того детройтського хлопця, а запам’ятовувати надто складно!)
Поки Анна ходила по горнятка і діставала цукор, типус у хакі спустив ногу з канапи, помацав нею підлогу, спритно підхопив великим пальцем і витяг з-під канапи черевик, потім, не розплющуючи очей, сів. Помацав іншою ногою, але другого черевика наосліп не знайшов, бо той був глибоко під канапою. Я бачив це і мовчки спостерігав, хто кого. Зрештою, типус розплющив одне око, взувся і аж тоді розплющив друге. І побачив нас.
– Grasgroen, – відрекомендувався він.
Я отримав горнятко гарячого чаю з одним печивком, а мама крім цього ще одного носія мови. Grasgroen підсів до комп’ютера і ввімкнув якусь музику, подаючи нам із мамою по черзі навушники.
Мене таке спілкування цілком влаштовувало. Хоч я й не фанат у музиці, та чом би не послухати? Я розімлів від чаю і погойдував ногою в такт мелодії. А от Мама чомусь, навпаки, занервувала, почала перепитувати. Схоже, розмова з типусом у хакі давалася їй не так просто: багатьох слів вона не знала. Grasgroen поблажливо всміхався і набирав потрібні слова у текстовику. Мама сумлінно переписувала.
– Toondhout?
– Ziezang?
Кажу вам відразу: можете не ритися у словниках. Таких слів у голландській не існує. Просто Grasgroen поклав собі за мету особисто, власноруч, не покладаючись на усяких лінгвістів, викорінити з голландської усі запозичення. Така химерна мрія у чоловіка. Анна слушної миті шепнула Мамі, щоб та не брала близько до серця. Grasgroen сам вигадав достобіса замінників словам-запозиченням і, скільки мав сил і можливостей, поширював їх на цілу країну! І він таки має можливості! Він займається музичними новинами, тому розсилає свої написані «правильною» мовою матеріали по всіх радіостанціях країни! Цікаво, там їх редагують чи так і пускають в ефір?
Мама страшенно обурювалася потім. Мовляв, якого біса так збочуватися, кому це потрібно? І нащо ці штучки демонструвати перед іноземцями?
Ну, звісно, аякже, покепкували з відмінниці.
А як на мене, кумедний чолов’яга.
Михалька має 19 років, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.
Бачила: Юра-молодший водить Варварку ночами до саду. Показував їй, як нічні метелики танцюють конгу з власними відбитками у світлі ліхтаря; як жаби кумкають у струмочку, підсвічуючи свої шийні бульбашки своїми ж золотими очима; як дощові черв’яки втікають у щілини між камінням, швидко обертаючи в повітрі тлустими хвостами; як слимаки кохаються розсипом слинявих бубликів на вогкій землі, віщуючи перші заморозки.
Вона все це розуміє!
Ольга має 22 роки.
Сьогодні Ольга хоче зробити це красиво. Вона вдягає сукню з риб’ячої луски, густо фарбує губи, миє волосся міцним чаєм, а тоді пливе в море, сподіваючись, що котрась із риб захоче її проковтнути.
Потім приходили діти і для Ольги співали:
Враже Ангеле, Враже Якове,
Всім молока наливав однаково,
Кому лляв раніше – ті виросли заздрими,
Кому лляв пізніше – ті виросли впертими.
Перша закоханість незрідка приходить до дівчат віддалено, паперово і мертвонароджено. Бува, перші усвідомлення своєї здатності кохати спровокує чиєсь фото – постер, листівка. Знаєте-бо, як це буває у маленьких дівчаток. То наче кір – треба перехворіти. Так воно було і в Михальки. Неповних чотирнадцяти років вона щодня ходила до молочарки повз бюро ритуальних послуг. За кутою решіткою стояли зразки пам`ятників: гранчасті високі, гранчасті низенькі, інші, з камінним хрестом, дешевші – сірі, дорожчі – чорні. Немов на міні-цвинтарі, на кожному справжнє ім’я, роки життя, керамічна плашка з фотознімком. Хто їх зна чиї. Хтозна-чому покинуті тут, далеко від справжніх власних могил, фантоми: ні душі тут, ні тіла, ні пам’яті нема, самі обличчя та прізвища. Ретельно відібрані красиві фото: «Ви теж будете красиві, коли помрете».
Інна має 17 років, Юра – 16 років, Михалька – 14 років, Ольга – 12 років, Зоя – 8 років, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 3 роки.
Михальці подобався другий від краю. Надзвичайно вродливий юнак… як шкода, що він помер… глибоко посаджені очі, кристалічної чистоти губи… ще й так рано!.. у светрі з високим горлом… його ж, певно, любила якась дівчина… спокійно дивиться поперед себе… Михалька уявляє себе тою дівчиною, заламує руки… Із ним подумки Михальці так легко відчувати себе дівчинкою! Чи буває в житті ще така легкість?
Жаліла його. А він подумки відповідав: «Не жалій мене. Жалість принижує». А вона казала: «Ті, хто кажуть, ніби жалість принижує, самі замінюють її тільки одним – презирством».
І жаліла далі.
Михалька надто рідко мала можливість зупинитися: місце було не велелюдне, але й не покинуте. Фантазія у Михальки хоч і небагата, але набридлива: повсякчас підкидала всіх можливих знайомих і незнайомих людей, що могли пройтися саме тоді, коли вона стояла би, спершись на огорожу, мов на міцне плече. Тому більше мріяла, ніж наважувалася. Проте раз була принесла квітів. Потім довго мусила обминати те місце, бо хтось би ще пізнав по очах, сказав би: ворожить. Проте можна було вести довгі й повільні розмови подумки, безліч разів катуляючи на язику окремі слова – і його, і свої. Щоразу вона переживала щемкий смуток. Їй подобалося це відчуття. Інколи вона подумки сварилася з ним, ображалася, все було як насправді. Ніколи ні з ким не ділилася, навіть загадковою печальною усмішкою. Жодного разу не натякала подругам. Старалася не мати паперових свідчень.
А яке кому діло? Яка кому різниця? Чи кращі ваші доньки, що марять музикантами й кіноакторами?
Принаймні дещо він за собою мав, чого не мають навіть музиканти і кіноактори: він би ніколи не завдав Михальці горя, померши вдруге.
Інна має 21 рік, Юра – 20 років, Михалька – 18 років, Ольга – 16 років, Зоя – 12 років, Юра-молодший – 10 років, Варварка – 7 років.
Коли Михалька підросла, це їй минулося. Мусило ж минутися, так воно, зрештою, і буває. Михалька давно вже не ходила до молочарки… По молоко тепер ходить Варварка.
Були в Албанії. Ріки, урвища, природа велична, але й метушлива. І люди метушливі, як ніде. А ще у них цікава мова, якої не розуміємо ні я, ні мама. Албанці, у свою чергу, не знають навіть англійської. Словники і розмовники тут, здається, і не продаються. Спільну мову знаходити важко, хіба на мигах. Мама вперто намагається скористатися своїм поліглотським багажем: коли треба щось запитати, згадує слова з усіх мов, які знає і не знає. Сердиться чомусь на мене і пояснює свої вперті спроби тим, що у кожній мові є купа слів іншомовного походження, просто треба з’ясувати, яких більше. Ми вже наближаємося до кордону країни, а вона й досі прислухається до розмови в сусідньому купе і перераховує: ні, це не схоже на грецьку, це не схоже на італійську, це не схоже на турецьку… Я переживаю, що от-от з-за стінки, яка розділяє купе, вигулькне голова і роздратовано скаже: «Та албанська це, албанська, вгамуйтеся нарешті!»
Мабуть, це була дурість – їхати в місто, що ще недавно, кілька десятиріч тому, мало статус закритого. Авжеж, заборонений плід і все таке, але будьмо тверезі. Такі міста не можуть похвалитися якимись особливими принадами для туристів, ні про яких туристів тут ніколи не йшлося. Якщо навіть розмовник купити – проблема, про що далі говорити? У таких містах відсутні як такі й колорит, й образ міста. Одним словом, нічого хорошого я від цього Семані не чекав. Але Мама довго гризла мені голову: що образ міста і його туристичні принади – це аж ніяк не одне й те саме; що справжній дух міста ховається у маленьких дворах, куди нечасто забрідає навіть місцевий мешканець; що от я побачу… Ну, ви мене зрозуміли: легше було погодитись. Поїхали.
Як виявилося, місто справді як мінімум різнорідне. Будинки різних епох, деякі дуже гарно відреставровані, деякі ж навпаки, лякають проваллями вікон і проламаними стінами. Деякі пофарбовано в дикі ядучі кольори. Якісь химерні новобудови… Мама безперестанку смикала мене, висловлюючи захоплення – катеринки-катеринки… маскарони-маскарони… Думаю, їй не стільки то все подобалося, скільки кортіло показати, що правда була на її боці, що не марно ми сюди приїхали. Не знаю, про мене, такого добра повнісінько у кожному місті.
От щодо дрібної міської скульптури – тут я сподівався на більше. Принаймні про одну прикмету Семані ми знали завчасу, на щастя, знайти її виявилося не так складно, як я думав. Сидить собі простий чолов’яга на звичайній вуличній лавці, займає «місця для дітей та інвалідів». Руку простягнув поперед себе – чи то милується містом, чи то просить копієчку. Інтрига в тому, що ніхто в усьому місті не знає, кого зображує та скульптура, хто її зробив і хто її поставив. З’явилася зненацька: учора не було, зранку гоп – а вона вже тут.
Що сказати? Не вразило. Занудніше враження справляють хіба традиційні гранітні боввани.
Але хоч раз і тут довелося дивуватися. Ми знайшли пам’ятник… не повірите, Пушкіну! Я давно дотримуюся думки, що Пушкін – то не поет, а такий кіт, що мітить територію пам’ятниками. Де не плюнеш, там і Пушкін. Але ж не в Албанії, справді! Щось забагато території для котиська. Але і це ще не все, ану ще раз оцініть ситуацію: пам’ятник Пушкіну – це танк!
Виявляється, був у Семані якийсь військовий Пушкін. Чим таким він прославився? Звідки тут узявся? Мама, підбадьорена бодай одною плохенькою загадкою, потягла мене до трьох поліцейських, що снідали біля фонтана в парку. Вона чомусь переконана, що найкраще за всіх місто має знати поліція. Тут ми мали ще півгодини вправляння у різних мовах – звісно, ніхто й не сподівався, що поліція в Семані знає англійську краще за пересічного мешканця. Зрештою поліцейський тицьнув пальцем кудись у житловий масив, і ми пішли, не маючи жодного уявлення, куди він нас спрямував. Чи то до кіоску з довідковою літературою, чи то до бюро перекладів, чи до нащадків загадкового Пушкіна. А може, – я схиляюся до цієї версії, – просто послав.
Ми йшли, намагаючись не дуже відхилятися від вказаного нам напряму, попри житлові будинки, які перегороджували нам шлях. І тут ми дещо примітили. Уздовж багатоповерхівок по землі стелилися якісь горбочки з димарями чи, може, душниками. «Гобіти! – заволала Мама. – Торба!!!»
І тут ми натрапили на вивіску з інтернаціональним словом «Інтернет». Спасибі поліції, в Албанії від неї таки є користь. Хоча я досі думаю, що це випадковість, а насправді вони нас таки послали.
Знахідка вирішила деякі наші проблеми. Ми роздрукували якийсь невеликий розмовник (аби ж ви знали, як важко в мережі знайти словник албанської на слово «албанська»!) і дізналися те, що нас цікавило. Виявляється, танкіст Пушкін і гобіти пов’язані принаймні однією історичною епохою. Колись в Албанії був правитель, великий параноїк, що намагався зробити з невеличкої країни військового монстра, бо постійно чекав нападу. Йому, на відміну від його сучасників, не пощастило: за весь період його правління так і не сталося жодної війни. А от сховища-катакомби, побудовані скрізь, де це було можливо, лишилися.
Що мене ще вразило, ні, навіть насмішило, – у місті є метро! Для чого воно семанійцям – загадка. Невелике, десятка станцій не буде. Насправді ним ніхто майже й не користується. Наземна транспортна мережа значно зручніша. Одна радість – дітям покататися на ескалаторі. Ми хвилин десять чекали на поїзд, вибрали станцію з поетичною назвою «Майдан Свободи». Вийшли – а там ні майдану… еге ж, ні майдану, ні свободи.
Біля вокзалу бачили старовинний трамвайчик, без вікон, такий, із дерев’яними лавами. Він ходить так само, як і його сучасні колеги, коштує трішки дорожче, але не набагато. Ми покаталися.
А вокзал місцевий! Я про автобусний вокзал – оце споруда! Мама його вмить охрестила космодромом. Автобуси спіральними місточками заїжджають на другий поверх. Іззовні всю цю схему пересування добре видно, такий космічний хай-тек! Усередині, щоправда, зовсім нецікаво, ніякого затишку, навіть сісти нема де, але ззовні! До речі, місто якесь схиблене на космічній темі, ми були зайшли до невеликого місцевого театрику – там те саме, якісь люки в стінах – мов на космічному кораблі…
Надвечір відвідали парк Нострадамуса. Божевільна якась назва, але сам парк приємний, є кумедні паркові скульптури, що зображують героїв дитячих казок.
Варто, говорячи про Михальку, сказати про гармонію. Гармонія часто приходить до тих, хто шукає покликання у релігії, і до тих, хто занурюється з головою в психологічні вчення. Проте ця гармонія надщерблена: вона гладенька й тепла зсередини, але нетривка й кострубата зовні. І тим нагадує пташине гніздо.
До тих, хто має взаємне кохання, приходить інакша гармонія – гладенька й тепла зовні, але нетривка й кострубата зсередини. Тим нагадує плід шипшини.
До тих, хто не має ані першого, ані другого, гармонія не приходить. Проте до Михальки вона прийшла. Просто так.
Інна має 21 рік, Юра – 20 років, Михалька – 18 років, Ольга – 16 років, Зоя – 12 років, Юра-молодший – 10 років, Варварка – 7 років.
Михалька відчула це одного разу, коли її спіймали на брехні. Якось воно само вийшло, що Михалька бреше не через страх темного невмілого боку своєї натури, а через те, що, маючи точку відліку, відразу ж бачить декілька ліній, що могли б через цю точку проходити. Фантазія у Михальки хоч і небагата, та швидка, однак цікаво, що сама Михалька в неї не вірить. Захоплена уявою зненацька, Михалька часто відповідає щось не те, а потім не намагається ловити сказане слово, тому що воно – не горобець. Того разу Михальку було спіймано на брехні відразу ж і, замість дошукувати зв’язків навзамін виявленій несумісності, Михалька просто відповіла: «О, я таке брехло…» І тим відчула, як у її голові утворився маленький-маленький рожево-зелений Карлсон, чисто тобі Афродита з піни. Справжнісінький рожево-зелений Карлсон, котрий не боїться, їсть без ліку булочки і за потреби може поцупити у сусідки млинок на каву до булочок, лишивши їй п’ять ере.
Гадаєте, незначна причина для такого подарунку, як гармонія? Але й це не навчило Михальку простої істини: речі і люди міняються не від того, що хтось чинить із ними всупереч їхній сутності. «Міняється тільки той, хто на повній швидкості звертає з наїждженої колії», – каже Інна.
– Кожен із нас, – каже Інна, – як дитина на гойдалці. Ти рухаєшся завжди в один бік, але варто зупинитися й подумати, чи правильний обрав напрямок, одразу ж відчуєш непереборне бажання все зробити навпаки – і тоді тебе понесе в протилежний бік.
– Ні, – заперечує Михалька, – кожен із нас – дитя на каруселі. Повторює тільки ті рухи, до яких звик. А коли замислиться і зупиниться, очі тут-таки помчать його у зворотній бік, і так триватиме доти, доки тіло не звільниться від спогаду звичного руху.
«Хоч і кажуть вони різне, та однаково обидві кажуть правду», – думає Зоя. «Просто Інна – дитина на гойдалці, а Михалька – дитина на каруселі. Отак воно насправді і є», – думає Зоя.
Михалька більше не потребує людей, схожих на неї. Оце, на думку Михальки, і є гармонія. Вона пояснює це для себе так. От люди мають власні погляди. І думають, що тими поглядами неодмінно треба ділитися. А як хтось не хотітиме брати, вони, бува, навіть сваряться.
Михалька вважає, що слухати чужу думку – наче ходити в гості. Михалька любить ходити в гості туди, де є акваріум, або клітка з пташкою, або високі стелажі з книгами, або де дитячі малюнки прикноплені до стін, або де живе теплий вуркотливий кіт, або тхір на горищі, або де є хоча б миші. Але жодного разу вона не відчувала бажання принести щось із того у свою кімнату.
А ще Михальці подобаються будинки, у яких скрізь переховуються немиті чашки, немов крашанки великоднього зайця, скрізь-скрізь; і такі, де до низу фіранок приметані різні ґудзики – щоб не загубити…
Але Михальці не подобаються будинки, де крісла завішані серпанком, або де на підвіконнях стоять вазонки з квітами, або де в кухні повно невикинутих пластикових пляшок – порожніх і з несимпатичного виду залишками рідини, або де пахне капустою і псами, або де зимна підлога і протяги. Тому Михалька не завжди вислуховує чужі думки.
І практично ніколи не бере їх собі.
Так само Михалька вважає, що ділитися власними думками – це наче запрошувати в гості. Тому свої думки Михалька частенько протирає від пилюки. Але ніколи й нікому не віддає навіть у тимчасове користування.
Інна має 23 роки, Юра – 22, Михалька – 20 років, Ольга – 18, Зоя – 14, Юра-молодший – 12 років, Варварка – 9 років.
Юра-молодший пояснює Варварці уроки.
– Ой, ні, ділити на нуль не можна.
– А чого?
– Бо не можна. Вийде таке велике число, що… ну, що такого взагалі не буває.
– Хай буде. Я хочу. Хіба справедливо не пускати у світ таке велике число?
– Варварко, не можна ділити на нуль. Осьо написано.
Варварка ходить мовчки і обриває голівки квітів.
Збоку видається, ніби образилася або й зовсім не хоче того ділення брати у голову. Юра-молодший не сперечається, згортає зошити і складає до торби, бере з гойдалки Варварчин плащик і вдягає її: спочатку один рукав, потім інший. Раптом Варварка висне йому на плечі і шепоче, притискаючись губами до вуха.
– Ділити на нуль не можна тому, – шепоче Варварка, кваплячись, – що, як ділитимеш, прийде Чорний Рахувальник і забере тебе. Назовсім!
Гармонія Михальчина проявляється ще й у тому, що їй тепер сняться впорядковані сни.
Інна має 21 рік, Юра – 20 років, Михалька – 18 років, Ольга – 16 років, Зоя – 12 років, Юра-молодший – 10 років, Варварка – 7 років.
Скажімо, досі їй часто снилося, що вона губить якусь річ, дуже-дуже важливу і потрібну річ. Уві сні вона довго її шукала і не могла знайти, гублячи по дорозі все більше речей, людей і спогадів.
Тепер Михалька могла спокійно лишити в одній частині сну гаманець, або торбинку, або книгу і піти собі кудись, а потім повернутися. Річ завжди була там, де Михалька її залишала. Жоден із мешканців Михальчиних снів більше не насмілювався красти її речі.
Тепер, коли Михальці сниться, що вона на іспиті з математики і нічого не знає, вона завжди знаходить у парті шпаргалку.
Коли Михалька опиняється уві сні посеред людної площі зовсім гола, у її руках одразу з’являється великий плакат із написом «Голі дівчата чи наркотики?».
Коли уві сні вона спізнюється на потяг, то просто йде до каси і купує квиток на наступний.
Днями Михальці саме снився вокзал. Їй наснилося, що всі її брати і сестри, а також тато і мама, стоять на вокзалі. Тато і мама не купили вчасно квитки, тож відсилають їх до потяга сідати, а самі залишаються біля каси. Михалька розуміє, що потяг от-от рушить, Ольга, Зоя, Інна, Варварка, обидва Юрки поїдуть десь, а мама й тато залишаться. Раніше Михалька метушилася б і вмовляла всіх залишитися разом, але тепер вона спокійно сідає на поїзд разом з братами і сестрами. Вона спокійна. Вона хоче саме так.
Ви, мабуть, подумаєте, що ми здуріли, але ми у Відні! Так, знов, уже втретє.
Є міста, де хочеться жити, але є такі міста, куди прагнеш повертатися, звідки боляче їхати. Такий Відень. Його хочеться лишити тільки для себе. Морозить від самої думки, що одного дня цими вузькими вуличками, повз оці розкішні старовинні будівлі йтиме якась неприємна тобі особа.
Дивно думати про те, що в цьому місті теж мешкають собі прості люди. Потерпають від нестачі води у водогоні та урн для сміття на вулицях. Ходять на роботу. Купують молоко в крамниці. Просто собі живуть і не дякують кожної хвилини Богу за те, що живуть саме тут, бо для них то природно, а по правді не так і легко, як ти, чужинець, собі уявив.
Ми тут гості. Менше – ми тут туристи. Турист – це щось чужинське, здивоване, наївне і нетямуще. Турист любить Відень насамперед за бруківку і каву. Мабуть, місцевому це смішно, когось, може, і дратує, але має право, повірте, теж має право. Мені не хочеться виходити з цієї ролі – хай і наївної, і дурної. Корінний мешканець для Жінки на ім’я Відень – це законний чоловік, а я – безправний, безтямний захоплений коханець, що так мало знає її і розуміє, але так сильно, так гаряче любить.
Утім, я не хочу здатися недостатньо шанобливим до місцевого населення. Мешканці Відня – це теж частина міста, і вони так само вражають мене і захоплюють. Вони бережуть власну історію, як ніхто й ніде. Ось ретельно відшкрябані з-під тиньку написи невідомою мені мовою. Ось на розі будинку кілька табличок із назвами вулиці – нова, старіша і зовсім стара, зчорніла. Три різні назви з різних історичних епох, різними мовами: сучасна – німецькою мовою, давніша – чомусь англійською, ще давніша – мама каже, знов німецькою, і ще й старовинним шрифтом… У нас би, певно, довго говорили про необхідність стерти всяку згадку про чужинське панування, про завойовників, про ганебні сторінки історії – і зрештою знищили б. А вони – нічого, вони бережуть це все, як прабабця дівочу білизну в скрині. Це історія, тут місця вистачить всім. І це такий шарм, повірте… нічого не втрачено. І це нашарування епох скрізь, треба тільки вміти дивитися, помічати дрібне й велике.
Мешканці Відня – вони водночас дуже консервативні і дуже прогресивні. Можливо, саме настільки, щоб поєднати гармонійне уявлення про нове як забуте старе. Ці люди надзвичайно романтичні. Вони романтичні навіть у політиці! Я завжди був аполітичним, але тут мені важко було втриматися від того, щоб і собі не перейнятися їхнім азартом і романтикою, спокійною гідністю і готовністю кожного непросвітленого вести за собою, навчати своєї спокійної гідності, романтики й азарту. У певному розумінні віденці – місіонери, вони відчувають за собою якийсь обов’язок навчити кожного гостя міста чогось важливого, що вдалося зберегти їм, а рештою світу давно втрачено. І хтозна, чи став світ від цього кращим.
Є у віденців і дивні звичаї, які мені важко сприйняти і зрозуміти. Хоча вулички цього міста і так занадто вузькі, та й на тих деколи можна побачити старезний автомобіль, без вікон, без коліс, який просто витягли на вулицю, та так і лишили. Він стоїть і заважає. Комусь ліньки утилізувати старого «коня», а комусь – вивезти сміття. І салон старого автомобільчика потроху заповнюється сміттям. Отака традиція дуже мені не сподобалася. Різні люди мешкають у Відні, і цінують своє місто не всі.
Коли я думаю, про що розповісти, які з прекрасних церков, веж і соборів згадати, які скульптури описати, я завмираю, розгублений, на роздоріжжі. Але вкотре ми ігноруємо міський транспорт. Повертаємо ліворуч від залізничного вокзалу, щоб пройтися пішки повз готичного красеня Штефансдом, за різьбленим плечем якого видно красеня барокового – Карлскірхе. Сперечаються величністю й красою! Штефансдом у вічному риштованні. У Відні постійно щось реставрують, риштовання здається невід’ємною частиною міста, але собор Святого Штефана вже давно стоїть у риштованні, ми повертаємося й повертаємося, а він такий самий. Чи побачу його коли-небудь у всій красі?
Ми проходимо Ринковою площею. Бачимо вервечку наречених, що йдуть фотографуватися. Місцеві фотографи мають власні традиції, яких я не помічав у інших містах. Найчастіше фотограф просить нареченого притиснути наречену до стіни, бажано похилої і дуже старої, і в такій позі її цілувати. Боюся, жоден весільний фотоальбом у Відні не обходиться без такого кадру. Фотографії зі стінами, фотографії з трамвайними рейками, фотографії, які опісля неодмінно вкриють паволокою старовини.
Де ще у світі така є краса? Тільки у Відні.
Ще два повороти. Сувора і строга Рупрехтскірхе скликає прихожан дзвонами. Усередині надзвичайно гарно, але сьогодні ми не зайдемо туди, надто людно. Ми повертаємо ліворуч, бо хочемо привітатися з Рибом. То невеличка, не вище коліна скульптура: риб на постаментику. Рибиною його назвати у мене язик не повернеться, надто багато в ньому вишукано-чоловічого, тому – Риб! Магнетична усмішка, магнетичні очі, а рученята простягнені вперед – ніхто не втече. (Мама додає: і не захоче втекти!) До спинного плавця Риба притислася малесенька русалка, спирається на лікті. Це так званий пам’ятник усмішці, його поставлено на честь якогось гумористичного фестивалю… Та мало хто посперечається: ця усмішка не жартівлива, ця усмішка не кепкує, вона зваблює. Поперед Риба – наче блакитно-зеленої води басейник. Тільки замість хвиль – великі шматки гутного скла, на якім яскраво-жовтою фарбою намальовані риби і риби. Це лишається незмінним, але все, що довкола, міняється із вражаючою швидкістю. Я маю на увазі графіті на стінах. Тут одне з небагатьох місць, де графіті не видається плюндруванням розкішної старовини, і графітчики тим активно користуються. Роботи змінюють одна одну швидко, вони щоразу інші і щоразу привабливі. Це не звичайна вулична босяцька забава, вони наче засвідчують: мистецтвом у цьому місті просякнуте все.
А може, ми повернемо не ліворуч, а праворуч. І там знов будуть риби. Паркан, що стоїть собі, нічого не загороджуючи, просто посеред двору. Паркан із риб – великих і малих, риб, що вистрибують із уявної води, одна поперед одної, світяться ребрами зі сталевого пруття, виблискують поливою з кольорового гутного скла. В усіх довідниках Відень – місто, прикрашене сотнями левів, а для мене крізь усіх цих левів, кам’яних чи кутих, проступає Відень – місто риб. Ми йдемо через Ринкову площу до скверу, що навпроти віденської Опери, а просто під нашими ногами, невидимий, несе свої брудні потоки закутий у брук Альс.
Не хочу звідси їхати…
Юра-молодший має 15 років, Варварка – 12 років.
Юра-молодший пояснює Варварці уроки.
– Якщо кагебісти були погані, то чому їх не прогнали?
– Ну… вони такі були… їх усі боялися.
– Вони страшні були?
– Дуже страшні.
– Розкажи мені, які вони були страшні… тільки… не дуже страшно, бо я злякаюся.
– Ох… Ну, добре. Я розкажу тобі про діда Панаса.
– Діда Панаса? А прізвище в нього було?
– Не було. То він тільки звався так – дід Панас. Як у грі в Панаса. «Панас, Панас, лови мух, а не нас». А по-справжньому його інакше звали.
– Він мух ловив?
– Та ні. Забудь про мух. Він розповідав дітям казки. По телевізору.
– Хіба тоді телевізори вже були?
– Авжеж, були. Це не так давно було. Тож про кагебістів. Кагебісти побачили, що дід Панас помалу українізує дітей. І дуже розгнівалися!
– Бо вони були проти України.
– Молодець! Бач, як ти добре запам’ятовуєш!
– Я завтра все одно забуду…
– А ти не забудь! Кагебісти розгнівалися і вирішили діда Панаса занапастити.
– …діда Панаса запанастити?
– Занапастити. Зробити йому погане. Але не змогли, бо його всі діти дуже любили, вони б відразу здогадалися, що це кагебісти його…
– Запанастили.
– Занапастили. І тоді вони привели діда Панаса у свою кагебістську контору і кажуть йому: «Знаємо ми, діду Панасе, чим ви займаєтеся. Більше ви, діду Панасе, дітей українізувати не будете». Злякався дід Панас, думає, ось і край йому прийшов. А кагебісти кажуть: «Треба було б вас…»
– Запанастити!
– «…занапастити. Але ми кагебісти добрі, ми лихого вам не заподіємо. Якщо ви зробите одну таку штуку…»
– Яку штуку?
– Вони дідові Панасу наказали під час дитячої казки сказати матюк! І тоді діда Панаса просто звільнили б, та й годі. Відправили б діда на пенсію.
– То він не погодився, правда?
– …
– Ну! Він не погодився? Кажи! Не погодився? Кажи, чого ти мовчиш, кажи!
– Він… не погодився.
Варварка обіймає брата міцно-міцно, аж ребра тріщать.
Інна має 23 роки, Юра – 22, Михалька – 20 років, Ольга – 18, Зоя – 14, Юра-молодший – 12 років, Варварка – 9 років.
Дівчата Гадові знали своє місце. А дівчат було п’ятеро: три Марії і дві Катерини. Марії звалися: Мар’яна, Марунька і Марійка, а Катерини – Катька і Катріна. Спочатку була Марунька, старша на рік, тоді Мар’яна, у якої з рота пахло смаженим насінням, тоді Катріна, що доводилася Мар’яні кузиною, а тоді була Катька – ця вміла готувати; останньою ж була Марійка. По суті вони були однакові. Кожна, заходячи у двір, прямувала до будинку, а не до повітки, як було слід. Кожна, заходячи до повітки, прикидалася, що таки сюди й хотіла. Кожна, зайшовши, найперше підходила до шафки з дисками, казала: «М-м!» – і намагалася виколупати нігтиком один зі щільного ряду дисків. Диски, щоправда, були різні, але то було занадто навіть для Гадової консервативності. Сам Юра сприймав таку однаковість поведінки дівчат як ритуал, і його роль у ритуалі була – сказати: «Лиши!»
Три Марії і дві Катерини, як одна, прагли відрізнятися від решти дівчат більшою демократичністю і більшою скромністю, дарма, що ці дві чесноти суперечать одна одній більше, ніж будь-яке чорне будь-якому білому. Проте три Марії і дві Катерини однаковісінько ображалися на Гадову заборону. Гад не бентежився, уже при Катріні знав, як діяти: поправляв пальцями її волосся і бурмотів: «Воно все брудне… зі сміттярки приніс… ходімо рученята помиєш…» І три Марії та дві Катерини однаковісінько м’якшали, а далі все було по-різному.
Дівчата знали своє місце, а сестри знали своє. І місце дівчат було за Гадовою спиною на волохатому, вкритому козячою шкурою сидінні Гадового мопеда. Іншим на це місце було зась. Жодна із сестер не сіла б туди, наче це щось непристойне. Не від людей, хоч і люди так само сказали б.
Місця сестер розподілялися так. Варварка їхала на мопеді з Юрієм-молодшим, завжди. Попереду них їхали Інна з Зоєю, позаду Михалька з Ольгою. Часом навпаки. Зоя часто мусила вести мопед сама, бо єдина з усіх не любила цього, і, на її біду, Інна це знала.
Юра їхав далеко попереду всіх, коли місце на мопеді позад нього було порожнім, дистанція бувала менша, та так було нечасто.
Однак дівчата Гадові знали своє місце, а сестри знали своє. І місце сестер було в будинку, а місце дівчат було в Гадовій повітці. Але те місце було вузьке, бо обминало дуже багато речей, серед яких першою була поличка з «музикою».
Надто багато людей різного віку і статі могли б легко заявити, що знають Юрека як облупленого, лише на тій підставі, що давали йому якесь нове ім’я. Однак чи хтось із них знав, що його любов до музики переважала любов до техніки? А то таки так, бо любов до музики не була вимушеною.
А от якби хтось запитав, чи переважала любов до музики любов до дівчат, уже половина або й більше відповіли б правильно. Любов до музики переважала.
Любов до музики не була взаємна, може, тому й так. Гад мучився з нею. Чи то слуху бракувало, чи то культури. Принаймні не бракувало терпіння. Із деякими записами він вів тривалу стратегічну боротьбу, як із неприступною дівчиною. Або ж наче дівчина з ворогом. Підстерігав, лестив, переконував, доки музика не розкривалася йому. Але й тоді не ставало краще – тоді починалися ревнощі, бо ніколи не знатимеш, чи музика віддає тобі стільки ж своєї краси, скільки зумів узяти від неї хтось інший. Юра не сумнівався: йому діставалося мало. Тому часто бував дратівливий.
Може, через те й віддавав перевагу мелодіям рідкісним, маловідомим. Колекціонером-меломаном він точно не був. Зате з такими мелодіями він чувся першовідкривачем, і це тішило його. Таким міг довіряти. Із таких вільно вибирав собі сам. Між такими слід було шукати його улюблене.
Проте це не означає, що про смітник він брехав. Хтось викидав бобіни – Гад підбирав, хтось викидав касети і платівки – Гад не гребував. Тому добірка в нього була неоднорідна: від старих вальсів до нерозбірливих дворових самозаписів.
Бачив, як і молодші, і ровесники брутально користаються музикою, щоб знаходити одне одного: вмикають свій плеєр трохи гучніше, ставлять собі мелодію на телефон, наносять зображення на футболки й рюкзаки, а головне – вставляють цитати з пісень у свої нехитрі розмови, листи – у всі свої письмові й усні декларації. І все тільки для того, щоб знаходити одне одного в натовпі, тому що немає в їхньому віці людей більш подібних між собою, ніж ті, хто слухають одну музику. Але варто стерегтися сказати «любить одну музику», бо що то за любов, коли після цього музика порожніє і стає самим лиш використаним символом? Колись і він так чинив. Таким він був. Тепер йому соромно бачити інших у цій ролі, під пахвами стає гаряче, і він відводить очі.
Найбільше Юра-старший боявся пов’язати ту чи іншу мелодію з тією чи іншою дівчиною. Бо дівчата люблять чіпляти на себе мелодії, дівчата взагалі люблять усе на себе чіпляти… Вони прикрашають свій зв’язок із тобою мелодіями, називаючи їх «наша музика». І тим невідворотно все псують. Бо що станеться, коли вона тебе покине? Відірве від тебе мелодію із м’ясом. А нащо тобі з м’ясом? Мелодія вже не очиститься від того м’яса ніколи. Доведеться з нею прощатися, яка б не була гарна.
Та й загалом дівчата погано поєднувалися з музикою. Деякі просто погано, деякі жахливо погано. Чого варта була ота дурепа! «Глубоко фіолєтово? Це тіпа панки, чи шо?» Годі й казати, що дурепа не стала ані Катрею, ані Марією.
Мелодії давалися Юрі важче, ніж дівчата, то й цінував їх більше.
Тут комусь стане цікаво, а чи кидали його дівчата? А звісно, кидали. Спочатку Марунька, тоді Мар’яна, тоді Катріна, що доводилася Мар’яні кузиною, а тоді була Катька, останньою ж – Марійка.
Бо однаковісінько були норовливі й не хотіли знати своє місце.
«Музика теж часом буває однакова, якщо бути щирим», – думає Зоя.
Юра-молодший має 13 років, Варварка – 10 років.
Юра-молодший пояснює Варварці уроки. Важко йде заняття, Варварка нині вперта, як ніколи. Сидить на мокрій дошці гойдалки і хлюпає ніжкою в жовтому кирзаку по калюжі, що назбиралася під гойдалкою в прочовганій ямці. Юрі-молодшому дуже хочеться сказати: «Не хлюпай, води в чоботи набереш!» – але він не каже того, бо буде гірше. Юрі-молодшому дуже кортить сказати: «Не хлюпай, чорти б тебе хлюпали, ноги вже мокрі, застудишся. Що тоді з тобою робити?» – але не каже, бо Варварка у гніві нестримна. Тож Варварка бабрає кирзаки в калюжі й наспівує:
– Ой на горі гречка, сидить зайчик…
– Отож, земля кругла, точніше, має форму яблука…
– Ві-ін ніжками чеберяє… – Хлюп! – летять брудні бризки.
– …Сплюсненого з полюсів. Те, що земля – куляста…
– Земля-а пласка, сидить зайчик.
– Кругла, Варварко. Це довели…
– Плас-ка.
– …мандрівники, які пускалися в кругосвітні плавання…
– Пласка!!! – майже гримає Варварка.
Юра, розгублений, замовкає. Давно вже такого не було, щоб Варварка на нього кричала.
– Ну припини… А то не стану більше тобі розповідати. Ти ще й на уроці скажеш про трьох слонів або трьох черепах, на яких вона лежить.
– Не трьох. Одна черепаха.
– Га?
– Одна черепаха. Одна, а не три. – Для певності Варварка показує жменьку, складену човником.
– Хто тобі таке сказав?
– Ніхто… – злиться Варварка. – Зайчик-побігайчик.
Юра мовчить. Коли Варварка буває вперта, її дуже важко переконати. Треба чекати день або два, тоді Варварка може передумати. Бо те, що Варварка знає неправильно, вона вже не забуває, але з любові може поступитися. Тому Юра мовчить, чекаючи, що Варварка поступиться з любові. Її сердите личко м’якшає, Юра торкається гойдалки, і Варварка не б’є його, дозволяє взятися за ланцюг і трохи її розгойдати. Варварка розглядає свої підошви, ступає в калюжку й оглядає патьоки бруду на жовтій гумі. Юра тихо зітхає – минулося.
– Земля, – тихо починає Варварка, – лежить на одній черепасі. Черепаха хоче їсти. Дуже-дуже давно хоче їсти, але їжі для неї нема. Точніше, вона десь є, але ніхто не знає яка. Ніхто не знає, як із черепахою обходитися та чим її годувати. І через те черепаха пливе, куди бачить. Але коли-небудь станеться й таке: хтось розумніший за решту підійде до краю землі, звісно, з боку голови, а не з боку хвоста, і покличе черепаху так, як слід, і дасть черепасі годну для неї їжу. Тоді черепаха враз зупиниться, перестане плисти, і на землі припиняться всі вітри, і повернуться додому всі мандрівці, хоч би де вони плавали, хоч би з ким вони плавали, хоч би і з твоїм сраним Магелланом.
Інна має 25 років, Юра – 24 роки, Михалька – 22 роки, Ольга – 20 років, Зоя – 16 років, Юра-молодший 14 років, Варварка – 11 років.
Є дві стадії немитості посуду: коли в ньому зароджується життя і коли життя в ньому помирає.
Михалька обережно піднімає кришку каструлі, так, наче боїться, що з неї випурхне ціла хмара метеликів. Але метелики не випурхують. З каструлі погано пахне. Михалька вирішує лишити її під столом, накритою, ще на декілька днів, поки життєвий цикл каструльного мікровсесвіту не завершиться сам собою.
Повторимо собі: Михалька не любить чинити з людьми й речами всупереч їхній природі.
Інна має 25 років, Юра – 24 роки, Михалька – 22 роки, Ольга – 20 років, Зоя – 16 років, Юра-молодший – 14 років, Варварка – 11 років.
Смуток – це як стоптані домашні капці. А взувати стоптані домашні капці – це максимальна інтимність. Серединка мушлі, якої не вільно бачити чужим, а своїм можна. У тому, як жінка ходить у стоптаних капцях, її найбільша любов, її прагнення бути настільки близько, як не щораз бувають одне до одного і родичі, близькі по крові. І коли чоловік ховає старі шкарпетки під подушку – його любов іще не досконала, а досконала лиш тоді, коли лишає їх зверху. Коли я про це думаю, то розумію: тато і мама не були аж такі щасливі разом.
Більшість людей взагалі щасливі лише наодинці з собою. А є ж і такі, які не мають любові й довіри навіть до себе.
Насправді смуток Ольги – ті самі стоптані капці. Уся різниця в тому, що Ольга свої капці простягає не єдиному обраному, а кожному стрічному.
Ольга – сука.
Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.
Зоя – постійне джерело болю.
Коли Зоя приносить до вечері чергового листа, усі радіють, а мені боляче. Може, тому, що я надміру чутлива, а може, тому, що в тих листах ніколи не згадується про мене. Там пишеться багато про Варварку, ще більше про Михальку, про Юру, і про іншого Юру теж, і навіть про Інну, хоча то вона в усьому винна. Але ніколи про мене. Зрідка у тих листах мовиться про якихось невідомих мені людей. І в такі дні мені стає особливо боляче.
Краще б вони зовсім не писали нам листів. Ніяких і ніколи.
Листи не мали ніякої внутрішньої логіки: часом у них писалося про найважливіші події, що відбувалися в нашому будинку, а часом важливе ігнорувалося, а в листі йшлося про щось незначне й непомітне.
Важливе ігнорувалося переважно тоді, коли йшлося про мене. Хіба я помиляюся? Завжди так. Вони мене довели, листи, це вони винні. Що б я погане чи хороше не вчинила, усе завжди заради одного – тільки заради того одного, щоб побачити в тому клятому байдужому листі ім’я «Ольга». Я одного разу навіть украла! Ні, не скажу, що саме. Украла та й украла. Потім мені аж дух забивало, коли я чекала: ось зараз Зоя розгорне листа і прочитає, затинаючись і белькочучи, як тільки вона може: «Ольга іде на злочин. Ольга робить це тільки з любові до батьків і з туги за батьками. Їй дуже, дуже, дуже не вистачає любові…»
Але в наступному листі йшлося про якусь Коломбіну. Я затулила вуха і втекла, бо це вже занадто.
На вулиці вже темно, але світло з вікна дозволяє роздивитися двох людей, що сидять у траві біля самого будинку. Вони щось намислили? Може, вони хочуть викрасти з будинку щось коштовне? А може, когось?
Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.
Обличчя їхні дуже схожі, напевно, це брати, а може, навіть близнюки. Одяг у них не сказати, що старовинний, скоріше, недолуга пародія на старовину: на обох сорочки з підсиненої бавовняної тканини, на обох поточені міллю камізельки. Шоколадного кольору в того, що сидить, вишневого в сіру смужку – у того, що стоїть. У Вишневого до пояса на штиль шпаги причеплений грубо обтесаний дубець. З одного краю дубець темніший і добре відполірований – наче об чиюсь голову. Лисина на голові чоловіка в шоколадній камізельці наводить на кумедні асоціації, об чию саме. Дубець оббитий на руків’ї міддю і франтувато підвішений на зручному ланцюжку.
Зайшлі неголосно розмовляють.
– Ти певен, що з неї буде добра Коломбіна, мій північний брате? Ти точно в цьому певен? – Це говорить Вишневий.
– Та вже якась буде… – Коричневий.
– Весела, бадьора, за словом у кишеню не полізе, цікава пхати носа в чужі справи…
– Так! Саме так, цікава пхати носа в чужі справи! От я тобі розповім: іде вона якось…
– …Рум’яна й білошкіра, повновида, із великими цицьками.
– Та ну… Відгодуємо.
– Із ве-ли-ки-ми циць-ка-ми! Ти розумієш, що це таке, чи тобі піти показати? – Перед Вишневим невідь-звідки, сукаючи незграбно в повітрі трьома ніжками, випурхує біла конференційна дошка, за дошкою підстрибує і бовтається прив’язаний на мотузку маркер. До дошки магнітами причеплено два журнали з нівроку переконливим наочним матеріалом.
– Братело… – Дошка перечіпається у траві, падає, та так і лежить журналами донизу, безпорадна й нікому не потрібна.
– Чекай! А ти бачив колись, як вона готує?
Приблизно з тієї самої точки, що й допіру дошка, з’являється пательня з трохи підгорілою картоплею. Коричневий неуважно ловить пательню і ставить її на дошку. За мить і дошка, і пательня зникають.
– Полішинелю, вона на роль Коломбіни нам не підходить ніяк.
– А хто? Арлекіне, вона за правом народження Коломбіна! Коломбіна не може бути добра або погана, вона нею є! У неї в метриці записано!
– Ах, у метриці! – Голос Арлекіна стає солоденько-зловтішним. – Прекрасно! Чудово! Я тобі покажу, що в неї в метриці записано!
– Ой… кинь свої фокуси, не треба сюди ще й документи тягти. Я тобі на слово повірю. Що там негаразд?
– Вона ще на десятому році життя собі змінила ім’я! Ні про яку Коломбіну більше не йдеться! Опаньки?
– Тю.
– Тю. Я про що! Тю!!! Коломбіна знайшлася… засранка мала.
– Я не до того кажу – тю. Просто я, чесно, не розумію, що в цьому поганого. Хіба ми з тобою не змінюємо імен?
– Так то навіть не для всякої вистави, то ж не тотальний ренеймінг!
– Чекай! Перш ніж судити, докладно розберімося з поняттями, бо мені здається, ти не зовсім чітко уявляєш собі, що таке ренеймінг. А може, просто плутаєш із ребрендінгом.
– Я все собі прекрасно уявляю! – Із повітря утворюється ноутбук, Арлекін по черзі набирає в пошуку слова «ренеймінг» і «ребрендінг». – Отже, слухай: ренеймінг – це перейменування бренда. Допускається в тих випадках, коли бренд виходить на новий ринок, де старе ім’я «не звучить», спричинює негативні асоціації або коли воно застаріло. Ребрендінг – це комплекс рекламних і маркетингових заходів з метою заміни старого бренда новим.
– У такому разі це був ребрендінг, а не ренеймінг!
– А тобі не здається, що поняття ренеймінгу входить у поняття ребрендінгу?
– Ні, ну ти ж сам у словнику дивився… Ти просто звик до отої ідеології, коли нам згори казали: ребрендінг – це погано! Ребрендінг – це зрада свого народу!
– Хіба мало я чого дивився! Ти сам мені ці статті міг підсунути. Яке там джерело? Хто це сказав? Бо подивімось, якщо це статті дев’яностих років або це якийсь діяспорник сказав, я відмовляюся вважати це надійним джерелом, це теж ідеологія. Чому тут не вказано, хто ввів поняття ребрендінгу і ренеймінгу? Це, вибачай, лажа якась, а не енциклопедична стаття.
– Ну, подивися у «Вікіпедії».
– А… «Вікіпедію» такі, як ти пишуть. Ти мені книжку дай.
У повітрі виникає товстий восьмий том УРЕ з літерами О – С на обкладинці.
– Це радянське видання! – обурюється Полішинель. – Там тобі напишуть. Давай яке-небудь іноземне видання.
– А нічого, що це слова іноземного походження і їхня етимологія вкорінюється…
– Не мороч голову.
Восьмий том влучно вибиває ще товстіший, хоч і з м’якою палітуркою, том із написом «Brand management for dummies». Полішинель лається, бо мало не вивихнув собі руку в зап’ястку.
– Ну, тепер підходить?
– Дай спокій, я ще не знайшов. Триндиш під руку…
Деякий час обидва мовчать. Полішинель розтирає забитий зап’ясток, Арлекін із виглядом бувалого у бувальцях поліглота гортає «Brand management for dummies», а ноутбук недбало тримає під пахвою.
– То що нам робити з Коломбіною?
– Якщо ти доведеш мені, що це був ребрендінг, а не ренеймінг, нехай лишається, я вже сказав. Якщо ні – значить, правда на моєму боці!
– У нас є вибір?
Арлекін зупиняється, мовби спіткнувшись, стоїть, втупивши очі в Полішинеля, кисло кривить губи, тоді опускається додолу, поряд із ним. Ноутбук летить у вільному падінні і, замість зникнути у повітрі, чого всі тільки й очікували, чомусь болісно грякає об землю. Проте Полішинель і Арлекін не звертають на те жодної уваги.
– Ну, гаразд. Але погана буде ця історія, от що я на це скажу…
Деякий час вони мовчать.
– Твоя правда…
– Що?
– Твоя правда. Вона не годиться на роль Коломбіни. Вза-га-лі.
– Полішинелю, ти, як завжди, відкрив Америку. – Арлекін жартома, але й досить міцно стукає Полішинеля дубцем по голові, саме там, де залисина. – І що нам тепер робити?
– А може, візьмемо Кассандру?
– На роль Коломбіни?! А, чекай, не кажи, я сам здогадався: ти здурів.
– Ні, навіщо ж на роль Коломбіни. На роль Кассандри. Це буде авангардна п’єса!
– Полішинелю, ти зду…
– Арлекіне, ми мусимо бути гнучкими. Нам дихають у потилицю!
– Полі…
– Ну, уяви…
– Поле, не перебивай, а скажи мені одне: ти взагалі уявляєш, хто така Кассандра?
– За дурня маєш… мені не звикати…
– Кажи, кажи. Просто озвуч це!
– Кассандра – провидиця.
– Продовжуй.
– …якій ніхто не вірив. По-твоєму, я і цього не знаю?
– А вона?
– Що – вона? Не бачу проблем.
– Їй всі вірять, дурню! Їй усі ві-рять!
Остання фраза звучить якось особливо тихо і сумно, і голос робиться якийсь тонкий і непевний. Зоя знімає з правої руки Полішинеля, а з лівої – Арлекіна і кладе їх разом до лялькового ліжечка.
Ольга має 25 років.
Сьогодні Ольга хоче зробити це досконало. Вона знищує себе, починаючи з Інтернету. Вона йде від форуму до форуму, від ком’юніті до ком’юніті й нищить усі свої давні записи. Це копітка праця. Занурюватися в давні записи – це як прибирати в шухлядах, постійно зачіпаєш речі з минулого, – варто прочитати хоч рядок, вони налипають і тягнуть тебе в минуле. А Ольга хоче в майбутнє.
Ольга видаляє всі свої коментарі та знищує акаунти. Ольга чистить свій і-мейл. Ольга знищує записи про себе в чатах і блогах. Ольга шукає спамерські бази, щоб повидаляти звідти свою адресу. Ольга зупиняється в розпачі: це ніколи не скінчиться, її надто багато скрізь!
Юрі-молодшому 14 років, Варварці – 11 років.
Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові і застосовує його щораз, як Варварка буває вперта і тільки мовчить, хто б їй що не казав, хто б її про що не просив. Тоді Юра-молодший бере лущені каштани, торішні, зі шкіркою, як у змії перед линянням, і цьогорічні, зі шкірою, як у змії щойно після линяння, і закидає їй за комір.
А ще, хоч то зовсім не до теми, Юра хоче стати судочинцем.
Юра-молодший хоче стати судочинцем. Хоче робити світ справедливим. Судочинці відділяють безневинних людей від винних. Безневинним дають права, а винних карають. З того дня, як батько поїхав, Юрій-молодший добре знає, що безневинних людей не існує.
Ми з мамою ще ніколи не вибиралися так далеко. Що ми сподівалися побачити? Аборигенів? Райський зелений край, порослий лісами? Аборигена бачили, говорив англійською (англійська тут, правда, спотворена, але, призвичаївшись, можна розуміти).
Це ж край переселенців. Навіть птахи і звірі тут переселенці. Що ж до зелені – тут її і справді багато, хоча ми сподівалися, буде тепліше.
Ми пливли кораблем, висадилися в Дарвіні, потім їхали поїздом. Мама була стомлена, але така схвильована, що, здається, уже за чверть години подорожі всі довкола знали, що ми їдемо до Австралії вперше. Одна пані, невисока літня жінка з зачіскою, як у англійської королеви й іменем, як у неї ж (Ельза), люб’язно запропонувала нам пояснення усього, що ми бачили за вікном. Тим паче, вона, у минулому кондукторка, знала цей шлях надзвичайно добре, називала протяглість тунелів і мостів, висоту над рівнем моря та безліч інших спеціальних відомостей. За одним разом і те, скільки ми могли б зекономити, якби поїхали не поїздом, а автобусом.
Пані Ельза розповіла, що кілька років тому австралійську залізницю почали всерйоз перебудовувати. Колії старі, ще колоніальних часів, до того ж різної ширини, і це й дотепер спричиняє багато клопоту. Вона застала початок процесу оновлення залізниці, а нині він добігав кінця. Хоча на одній станції пані Ельза показала нам ще діючу машину, схожу на розкарячений кран. Машину, призначену для перенесення вагонів на вужчу або ширшу колію. Інколи вагони просто переносять за допомогою такого крана на інші колеса, але, – додала вона, – набагато вигідніше мати систему автоматичного розширення-звуження колісних пар.
Пані Ельза виявила інтерес до нашого маршруту. Ми збиралися доїхати до Аделаїди, потім оглянути Брісбен, заїхати до Канберри, а на зворотному шляху подивитися Сідней.
Пані Ельза скептично крекнула на Канберру – маленька, нецікава. Тільки й радості, що столиця. Брісбен схвалила, зауваживши, що там варто відвідати чудовий давній замок у середньовічному стилі – непогане місце, від туристів нема відбою. А замість Аделаїди порадила нам проїхатися трохи південніше – до Мельбурна. Як основну туристичну принаду цього міста нам було пишно представлено факт проживання у Мельбурні Алекса – онука пані Ельзи. До речі, пані Ельза вважала, що ми мусимо зупинитися у нього – він буде щасливий!
Насправді я не мав такої певності, чи Алекс радітиме двом незнайомцям, що їх ні сіло ні впало скидає тобі на шию рідна бабуся. Та все ж, спраглі дещиці домашнього затишку, ми взяли номер телефону, докупили на станції квитки і поїхали до Мельбурна.
Алекс нас зустрів, телефонувати не довелося. Упізнав нас, до речі, за тим, що ми запитували у працівника вокзалу, де тут є телефон-автомат. Він спровадив нас до себе додому, познайомив із дружиною. Та нагодувала нас смачною капустяною стравою з м’ясом і великою кількістю паприки. Сушену паприку – червоно-бурий порошок невизначеного смаку – в Австралії люблять шалено, вони її додають до всього, досипають навіть до супу з пакетику. Випадкова відсутність паприки на кухні здатна довести австралійця мало не до істерики!
Наступного дня Алекс взявся за нашу культурну програму всерйоз і повів гуляти містом. Дорогою описував кожну дрібничку, що була, на його думку, варта уваги. Мельбурн виявився не такий великий, як ми собі думали. Алекс показав нам величезного глобуса на майданчику. Тут, за його словами, збиралися місцеві неформали. Мама поцікавилася, чи багато у Мельбурні неформалів, і Алекс заходився називати всіх на ім’я: Лоці, Тібі, Метьо…
Обійшли кілька дрібних крамничок (Алекс пояснив, у яких збирається найбільше пліткарок). Такі дрібні крамнички, де продається відразу все, в Австралії називають «ABC». Дорогою наш провідник казав нам назви рослин мовою вальбірі, що належить до австралійської мовної родини пама-нюнга. Бачачи активний інтерес Мами, називав і інші предмети, які траплялися нам на очі. Мама старанно запам’ятовувала, а коли Алекс процитував дитячий віршик мовою вальбірі, навіть записала. Ось він:
Ngadju-lu-lu
ka-na-nggu
nja-nja
wawirri kapi-rna pantirni.
Йдеться в тому віршику про таке: виріс хлопчик великий, вийшов нам назустріч, а ми його, такого дужого й великого, не впізнали. Алекс каже, що пробує писати пісні мовою вальбірі. Це зручно, – вважає він, адже в цій мові порядок слів у реченні довільний.
Алекс обіцяв подарувати Мамі цілу книжечку такого добра.
По обіді поїхали до обіцяного брісбенського замку Блі-блі. Цілу дорогу Алекс на всякі лади описував довгий шлях, який нам доведеться здолати пішки – іншої ради нема – серпантинною дорогою, що веде до замку. Найбільше його турбувало, чи зможе Мама здолати таку відстань. Ми приготувалися до важкого сходження, Мама запитувала, чи добра дорога, чи не слизько, чи не надто вузька, чи скрізь можна пройти… Алекс заспокоював: дорога широка, рівна, просто дуже довга і все в гору.
Довга… П’ять хвилин! Коло із чвертю! Усе, прийшли. Мама сміялася і кепкувала, проте Алекса це не збентежило.
Замок вмістив у себе, здається, десятки зо три музеїв і музейчиків: починаючи від експозиції з речами, документами і портретами колишніх власників замку, минаючи міні-музей тутешніх діячів літератури, до виставки дитячих малюнків. А у внутрішньому дворі – стара криниця з великим колесом і пам’ятник колишньому власнику замку. Шкодую, не записав його прізвища, щось Ко-ря… ні, не згадаю тепер.
Я давно помітив – і для нас із Мамою це перетворилося на улюблену забаву, – що у таких бронзових пам’ятників завше є якась «щаслива» легенда. Треба доторкнутися до руки, або до черевика, або до носа, і тоді тобі сприятиме фортуна. Ці «щасливі» місця видно одразу, і не конче навіть підходити близько. Бронза на пам’ятнику скрізь окислена, темна, а «щасливе» місце блищить, відполіроване безліччю рук. От і в цього Ко-ря… ліва долоня блискуча і світла, а решта поверхні – темна. Теж щасливчик.
Сам Брісбен сподобався нам дужче за будь-яке інше австралійське місто. Ляльковий, чистенький! У центрі міська ратуша кольору мідного купоросу. Пройшлися ліворуч – знайшли авангардну споруду, що нагадувала оркестр з інструментів, які грають самі на собі. Потім прогулялися в інший бік, там побачили велику дерев’яну чаплю (або птаха, на неї схожого, бо хтозна, чи живуть в Австралії чаплі). А на тілі птахи примостилися, мов дятли на стовбурі дерева, ще дві такі самі, дрібніші.
Про Сідней розповім уже, мабуть, у наступному листі! Маю надію, що й Мельбурн завтра зможемо оглянути знов, бо мені здалося, наші й Алексові уявлення про те, що є в Мельбурні цікавого, відрізняються.
Юра-молодший має 14 років, Варварка – 11 років.
Юра-молодший пояснює Варварці уроки.
– …І тоді він уже нічого гарного написати не міг.
– Хто?
– Та Тичина ж! – терпляче повторює Юра. – Ти, може, втомилася? Припинити уроки?
– Хай буде. Я хочу.
– З нього – з Тичини – усі насміхалися, поза очі казали, що він геть зійшов на пси.
– Зійшов на пси, – повторює Варварка. Їй хочеться, аби Юра бачив, як вона все гарно запам’ятовує.
– Віршик такий про нього склали: «Краще з’їсти кирпичину, ніж читать Павла Тичину». Це було так. Одного разу він – Тичина – сам почув, як котрийсь із письменників читає цього віршика в колі інших письменників. Він почув, що вони гуртом стоять і сміються, підійшов і все сам почув! А всі тоді на нього обернулися, бачать, що він почув, і мовчать. Думають: почув чи не почув? А він, такий, питає: «А що, вам здається, дотепно? А я думаю, недотепно, бо нема такого слова – кирпичина! Але ж є стільки значно красномовніших, значно більш вишуканих способів дошкулити Тичині…» І знаєш, що він зробив? Тичина? Він почав один за одним вигадувати дошкульні віршики про самого себе, один дотепніший за інший:
Я краще з’їв би цю стару свитину,
Щоб не читать того Павла Тичину.
Я краще з’їв би дідову лозину,
Що змушував читать Павла Тичину.
Я з’їв би весь папір, що є в країні,
Щоб не лишилось на книжки Тичині.
Я власні б вуха вигриз з-під чуприни,
Щоб не було чим слухати Тичини.
Каміння я би жер, я гриз би стіни:
Прийміть з мого життя вірші Тичини!
Я втік би з дому, я би втік з країни,
Щоб цілий вік не бачити Тичини.
…Шкода. Для вишуканішого змісту
Дошкульнику не вистачило хисту!
– І з тим гордо пішов, – закінчив Юра-молодший.
– І його знову всі заповажали?
– Ну… ні, не поважали.
– Чому?
– Ну… Про «кирпичину» ж усе-таки смішніше було.
Були в Белграді.
Перше, що впадає в око: місцеве населення має якийсь трохи розгублений вигляд, так, наче всі вони лиш недавно сюди приїхали і ще не звикли до нового місця. За характером серби горді й почасти вредні. Просто ми цілу ніч спілкувалися з чималим натовпом сербів, тож наїлися вражень – вище голови.
Ми з Мамою вписалися до гуртожитку. То нам іще пощастило, що ми встряли, одна кімнатка була вільна, а решту простору займала зграя сербських літературознавців з якоїсь конференції, присвяченій півсотріччю зо дня смерті їхньої найвидатнішої жінки-письменниці Ісидори Секулич. Оця їхня Ісидора Секулич, до речі, нас просто переслідувала! Скільки народу під час нашої прогулянки запитували, чи були ми в музеї Ісидори Секулич? Мама підказує – десь чоловік шість запитали. А мені здається, щонайменше десятеро.
Народилася вона, до слова, зовсім не в Белграді, а в селі Мошорині. Це звідси недалеко, але не так і близько. Та белградці на такі дрібниці не зважають, Секулич їхня – і край. Цікаво, вони завжди такі чи то на честь роковин знавісніли?
Коли ми йшли від вокзалу подивитися замок Калемегдан, то дорогою побачили стелу, справді дуже високу. До речі, серби дуже горді й мають схильність до позерства. Оця стела височенна – раз, а ще, як пройти трохи далі, там є недобудований собор, що його планують зробити найвищим у Європі. Спитай будь-кого на вулиці, кожен гордо відповість: оце буде найвищий в Європі собор. А запитайте лишень, скільки років вони його будують. Будівництво триває вже хтозна-скільки літ, і кінця-краю не видно. Просто якась волинська вежа. Тобто, тьху, вавилонська.
Але чекайте, то ж я говорив про стелу. Про стелу і про те, який стосунок все це має до Секулич. Штука в тому, що при цій стелі стоїть скульптура жінки, напрочуд схожої на нашу загальну улюбленицю. Хоча сам пам’ятник присвячений загиблим воїнам, як стелі й належить. Мені це здалося кумедним. Принаймні я спробував запитати одного серба, чи багато Секулич писала про війну, чи брала участь у бойових діях? Довгий погляд нашого випадкового співрозмовника однозначно свідчив про його оцінку моїх розумових здібностей після такого запитання. Авжеж, а ліпити її скульптуру до пам’ятника загиблим воїнам – оце страх як розумно.
Дивовижних пам’ятників тут багатенько. Що б ви сказали про пам’ятник святому Миколаю? Ще декілька споруд навернули мене на думку, що тутешні скульптори дуже люблять прості геометричні форми. Виходять такі абстракції… Ось одна така споруда: вузька арка, на одному стовпчику розташований ромб, нагорі – поділене навхрест коло. Що б воно мало означати? Інший пам’ятник – начеб розколотий надвоє камінь, з якого вирізано зірку і хрест. Камінь наполовину чорний, наполовину червоний. Красиво.
Бачили дуже гарний костел в неоготичному стилі. Католиків у Сербії не так багато, але трохи є. І це прекрасно, бо я насправді дуже люблю готику.
Та найголовніше в місті – замок Калемегдан. Кінця тринадцятого – початку чотирнадцятого століття.
Формою Калемегдан нагадує півколо. Зубчасті башти важкі й урочисті. Туди можна вилізти, згори оглядати внутрішню будову замку навіть цікавіше. Єдине, що мені не сподобалося – надто вже він розреставрований, вилизаний. Ну, не можна так поводитися зі старовинними замками, у них має лишатися хоча б частково атмосфера запустіння і поруйнування. Я зрештою хочу, коли йду всередині сходами, іти темними сходами і думати про привидів, а не про хот-доги. І щоб пахло не хот-догами, а землею і сирістю, і зовні щоб зі стіни якийсь мох ріс. Я хочу підійти до криниці з дашком і корбою – і побачити там викладений замшілим камінням колодязь і воду десь унизу, а не замасковану колонку. Оце в моєму розумінні замок!
А ще у них тут резиденція рольовиків, цілком офіційна. Ходять, як у себе по хаті, хто з мечем, хто з дрином… хто з хот-догом…
Надвечір трохи подивилися на рольовицькі ігрища. У них саме був якийсь фестиваль. Ледве перейнялися духом, якийсь незграба запустив феєрверки. Дуже середньовічно… Повернулися до гуртожитку.
Наскільки в гуртожитку було тихо й безлюдно, коли ми заселялися, настільки гамірно тут стало тепер. Серби-літературознавці сиділи у загальній кімнаті на пуфах і просто на килимку, дехто курив на балконі, дехто блукав із рушниками на голові. У них були якісь гарячі напої та їдло. Ми тихенько намагалися пройти до своєї кімнати, коли один із сербів, кучерявий і бородатий, гукнув до нас, питаючись, із якого ми міста приїхали. Ми пояснили, що ми з України і не маємо стосунку до конференції, просто собі мандруємо.
– З України? – перепитав один із літературознавців. – А в музеї Ісидори Секулич уже були?
– З України, – кажу, – це на сході. Між Польщею і Росією.
– Та я знаю, – сказав серб, – є така місцинка десь біля Туреччини. У вас там іще річечка протікає, правда ж?
Річечка, чули? Для цих сербів із їхньою гігантоманією все, що не їхнє, називалося зменшувально-пестливими словами. Місцинка. Річечка. Я розумію, може, Дунай і переконливіший за Дніпро, але не набагато, панове. Аж ніяк не до того, щоб називати його «річечкою». Звісно, я кинувся сперечатися, бо мусив захищати національну гідність. Ми мало не побилися, та двоє сербів швиденько налили нам по склянці сливової настоянки – і це відразу позбавило суперечку і сенсу, і яскравості.
Ми так просиділи до четвертої ранку. Співали пісень. Точніше, більше слухали. Серби дуже гарно співають. Але трохи співали й нашого. Мама співала. Трохи танцювали. Мама танцювала. Я собі під кінець задрімав, як опинився в ліжку, навіть не пригадую. Єдине, що пам’ятаю крізь сон, це те, що мене знову хтось запитував: «А в музеї Ісидори Секулич ви вже побували?»
Коли ми прокинулися, літературознавців уже не було. Як і порожніх пляшок у великій кімнаті. Я би подумав, що мені то наснилося, якби Мама не повторювала на всі лади, які серби чудові і як гарно вчора з ними сиділося.
Нарешті вибралися знов до міста. Куди? Та до музею тієї Секулич, куди ж іще.
Музей той стояв десь посередині між учорашніми костелом і замком. Ми трохи поблукали разом із навіженою екскурсоводкою, яка захоплено ділилася радістю, як її колеги, проводячи якийсь кабель, випадково вивернули вигрібну яму Секуличів і скільки всього «майже цілого» там знайшли. Потім ми сіли відпочити під деревом, і до нас кілька разів підходили різні люди, запитуючи, чи відомо нам, що оце дерево, під яким ми сидимо, – та сама груша. Що то за груша і чому вона «та сама», ми не знали, а запитувати було якось ніяково. Але знайте, ваші тато і мама посиділи під Тією Самою грушею!
Потім тинялися містом. Місто лежить на двох річках. Значну частину його території забирає міський парк, цілком у дусі гігантоманів-сербів. Він такий великий, увесь прокреслений каналами. Приємне місце. Місцинка.
Бачили також дивну споруду, що її тут називають «хата архітектора». Еклектика. Камінна кладка поряд із сірою цеглою, візерунчасті бортики балконів, якісь вигнуті штуки стирчать, краса!
Юра-молодший має 15 років, Варварка – 12 років.
Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові і застосовує його щораз, як Варварці йде кров із носа. Тоді Юра-молодший потай іде до Михальчиної кімнати і бере її найкращу сукню – вишневу. І тою сукнею витирає Варварці кров із личка і долоньок.
А ще, хоч то зовсім не до теми, Юрій хоче стати офіцером.
Юрій-молодший хоче стати офіцером. Хоче вбиратися у військовий однострій і стріляти з криївки. Офіцери не просто стріляють, а навчають солдат, у кого слід стріляти, а хто не має на собі вини.
З того дня, як батько поїхав, Юрій-молодший добре знає, що безневинних людей не існує.
Інна має 27 років, Юра – 25, Михалька – 24 роки, Ольга – 22, Зоя – 18, Юра-молодший – 16 років, Варварка – 13 років.
Михалька дивиться на калюжу розлитого молока і думає, що час узяв її за горло.
Пластикова пляшка, порожня, затуманена білими патьоками, лежить поряд, і Михалька відчуває всередині себе таку саму молочну порожнечу, тільки трохи вологи на денці, зовсім трохи, але й тої бодай би вже не було, Михальці нестерпно з нею в одному тілі.
Понад усе Михальці хочеться опуститися на підлогу і понюхати цю молочну калюжу, та вона стримує себе, боячись, що хтось зайде зненацька і її за тою справою побачить.
Ви ж знали, що так буде.
Напередодні Варварка не прийшла додому.
Дівчинка має не так багато обов’язків. Раз на тиждень ходить по яйця і тричі на тиждень по молоко. Господиням за все заплачено, тож Варварці не треба носити гроші, за які, хай за невеликі, її хтось міг би скривдити. Та хіба хто годен передбачити, яку кривду здатна собі заподіяти сама Варварка?
Щоправда, по молоко дівчинка щораз ходила довго, їй усе було вільно, а що було не вільно, те Варварка брала, не питаючись. Але того вечора всі мусили непокоїтися, коли мала не повернулася ні в десятій, ні після півночі. Палили світло надворі, а як тільки почало сіріти, молодший Юра пішов шукати. Повернувся несподівано швидко, ведучи за руку сонну дівчинку. Пояснив, що знайшов її дорогою до молочарки, мала спала, згорнувшись клубочком. Поторсав, дуже боявся, що сестра мертва, та вона розплющила сонні очі, всміхнулася, на питання, чи ніхто її не скривдив, похитала головою. Була боса, довго шукала черевички, доки Юра поміг знайти. Казала, що не змерзла, перепитував, казала, що ні, правда не змерзла. Притискала до себе пляшку з залишками молока, а решту було щедро розлито під Варварчиними грудьми, як вона лежала. Руки аж до ліктів були мокрі й липкі, на них поналипали дрібні гіллячки й земля. Платтячко спереду все у вогких плямах.
Юра-молодший не пояснював, де саме дорогою до молочарки він знайшов Варварку, та Михалька вже сама знала де. Не питала з тої ж причини, з якої Юра не казав.
Хотіла забрати Варварку купати в гарячій воді і поїти гарячим молоком, та ледве спробувала забрати молоко, мала так шарпнула пляшку, що не втримала, і все розлилося до решти.
На Ольгу й не гляділа, бісова королівна, тільки на Михальку. Зухвало, певно так, наче сама, неповних чотирнадцяти років, уже знала щось таке, що Михальці ще й обіцянки не давало.
Купатися дівчинку відвела Ольга, та біля дверей лазнички теж мусила відступити. Варварка нікому із сестер не дозволила себе торкатися.
– Другий від краю? – запитує тихенько Михалька.
Юра-молодший скидає брови. Відводить погляд, киває.
Ви ж знали, що так буде?
Бо він же як Пітер Пен, не дорослішає, не наздоганяє, не мусить, нічого нікому не винен.
Понад усе Михальці хочеться опуститися на підлогу і понюхати цю молочну калюжу, та вона стримує себе, боячись, що хтось зайде зненацька і її за тою справою побачить.
Раптом Михалька міняється, з повільної молочної апатії її тіло вмить стає різким, швидким і точним у рухах. Вона йде з передпокою, одразу ж повертається з пакунком, у ньому її найкраща сукня, вишнева. Михальчине обличчя суворе, хоча те, що вона робить, здається поганим жартом: вона кидає сукню на підлогу і, ніжно погладжуючи пальцями, допомагає тканині швидко всотати молоко. Потім кидає сукню до мийки. Швидко змітає крихти зі стола, збирає брудний посуд – далі в її діях вже нема нічого незвичного.
Варварка більше не повертатиметься вчасно від молочарки, Михальці доведеться змиритися.
Михалька має 24 роки, Юра-молодший – 16 років, Варварка – 13 років.
Юра-молодший не так бачить, як вгадує Михальку, що лежить на кухні долілиць біля калюжі розлитого молока, він думає: тепер він пан.
Юра-молодший бачить Михальку, що струшує крихти зі стола, він думає: тепер він пропав.
Юра-молодший чує плюскіт води у ванній кімнаті й думає: тепер він пан.
Юра-молодший чує, як Михалька про щось запитує, та думки, що збивають одна одну йому в голові, заважають зрозуміти, що саме. Він тупо киває і виносить себе з кімнати: пропав.
Того разу, коли він уперше її прогнав від себе, йому наснився заєць, що мав грішного тіла більше, ніж божого. Заєць сидів, а кругом стрибала, бавлячись, вона сама, Варварка – така, як була малою, а не така, як тепер. І стрибала, стрибала, стрибала, аж земля дзвеніла, а йому в голові відбивалося й відбивалося, поки не стрибнула на того дивного зайця і не цвіркнула під дитячою ніжкою заяча голова. Вилітаючи зо сну, притьмом, одночасно із заячою душею, він ще встиг краєм ока побачити: Варварка, послизнувшись на заячій голові, забила коліно і від болю плаче.
Інна має 27 років, Юра – 25, Михалька – 24 роки, Ольга – 22, Зоя – 18, Юра-молодший – 16 років, Варварка – 13 років.
Наступної ж ночі Михальці наснилося, що вона мусить складати іспит. Усі мешканці її сновидіння відвертали очі та єхидно посміхалися, поки вона пекла раків над порожнім аркушем, а на довершення вкрали її торбинку з документами. Вони більше не слухалися, робили собі що хотіли, і Михалька знала: надалі так і буде. То від Михальки пішла гармонія. Тепер Михалька знає, що гармонія не приходить як винагорода за життєвий досвід і людські чесноти. Вона приходить, коли хоче, і йде собі, коли хоче.
Юра-молодший має 16 років, Варварка – 13 років.
Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові і застосовує його щораз, коли Варварка буває непокірною. Тоді Юра-молодший стає їй покірним, і тоді Варварка може змусити його зробити і добре, і лихе. Якщо Варварка каже Юрі-молодшому: я хочу мати млинок на каву, аби зберігати в ньому мертвих хрущів і коників, то Юра-молодший іде до сусідки і бере у неї млинок, щойно та відвернеться. Юра-молодший вигадує одну брехню за іншою, щоб переконати сусідку відвернутися, а якщо в нього не виходить, то йде до наступного будинку. Ще сонце не сяде, як Варварка матиме те, чого забажала.
А ще, хоч то зовсім не до теми, Юра-молодший хоче стати фокусником. Діставати з великого капелюха-циліндра пухнастого смішного зайця і чхати на всіх винних і безневинних.
Зоя має 18 років.
– Ой, йолкі… А в них що, кіт є?
– Нема в них кота.
– Тут під ліжком кіт насрав.
– Якщо кіт насрав під ліжко, довірся йому. Коти – вони краще розуміються на фен-шуй.
Зоя має 18 років, Юра-молодший – 16 років, Варварка – 13 років.
Зоя намагається зосередитися на письмі. Їй треба до вечора написати листа. Коло вікна ми бачимо Арлекіна й Полішинеля, що поцупили з кухні усяких наїдків: шинку, котлети, помідори, і їдять, голосно плямкаючи й регочучи, словом, Зої дуже заважають.
Арлекін вбраний як завжди, а Полішинель поверх своєї камізельки натяг жовте дитяче платтячко з рукавами-метеликами. Платтячко сидить бозна-як, мов на сукуватій колоді, криво й косо, лівий рукав тягне, ґудзик під шиєю ледве дотягується до петельки, от-от вирветься із м’ясом, а перед і спинка обвисли пузирем.
– І ти, Бруте! – задоволено шамкає Арлекін крізь непрожований хліб.
– Я не Брут, я Кассандра! – пискляво відповідає Полішинель. – Я вдягла гарне платтячко і дуже високої про себе думки.
Арлекін тим часом десь дістав банку згущеного молока, пробив у ній ножем дві дірки і наливає цівочкою собі в горнятко.
– Тю, як ти можеш пити той чай зі згущеним молоком? Бе-е-е, гидота! – пирхає Полішинель.
– Та це не чай… Це шампанське.
Зоя ледве тамує злість. Але спробуй їх зачепи – ще гірше буде…
– Слухай, у тебе пазуха вся обвисла, на, запхай котлети, будеш як пампушечка!
Полішинель спритно ловить котлети, закидає їх у пазуху і кривляється далі. Арлекін ірже. Зоя жбурляє ручку, хапає Полішинеля за голову і витрушує його з платтячка разом із котлетами. Котлети летять десь під ліжко.
– Дарма ти це зробила. Мине день чи два, знаєш, як смердітимуть? – зауважує Полішинель. І летить услід за котлетами під ліжко.
– Ну от, як завжди, Кася щось накоїть, Арлекін пожартує, а всі стусани на мене! – долинає з-під ліжка.
– Правильно зробила, йому на користь! – каже Арлекін, сідаючи на ліжко. – Молодець. То що у нас із братиком і сестричкою?
Зоя мовчить.
– Полішинелю, що там у нас із братиком і сестричкою?
– Він її взув! – охоче підказує Полішинель. Зоя кривиться, мов їй у вусі стріляє.
– Гай-гай, Полішинелю, ти не міг ужити делікатніший термін? Подивися на Касю, їй, бідачці, аж заціпило від твоєї брутальності. Що це за слово – взув? Де ти таке почув – взув? Може, я кажу – взув? Може, Президент каже – взув? Може, Папа Римський Бенедикт XVI каже – взув? – Арлекін узяв горнятко і, відсалютувавши ним Зої, сьорбнув шампанського.
– Але… я тебе не звинувачую, ні. Я знаю, хто поруйнував твою, Полішинелю, ніжну, вразливу, неціловану психіку. Га, Касю? Не шкода тобі сестрички? А може, хоч братика тобі шкода?
– Нікого їй не шкода, – лунає з-під ліжка.
– Полішинеля он, під ліжко закинула. А глядачів наших тобі не шкода? Я часто думаю, Полішинелю, от куди цей світ котиться? Усе мистецтво кишить збоченнями. Підеш балет подивитися, там що? Збочення. До бібліотеки зазирнеш – збочення! А картинні галереї? Га?
– Авангардне мистецтво! – лунає з-під ліжка.
– А я що кажу? У кінотеатр зайти не можна! Ганьба суцільна!
– Не буває поганих фільмів, буває мало поп-корну! – жваво відгукуються з-під ліжка.
– Ото ж і я про що: куди не глянь, кругом збочення. А ми ж вірили, сподівалися…
– Надію плекали, – лунає з-під ліжка.
– …що хоч наша Кассандра, наше чисте дитятко, наша квіточка, наше янголяточко…
– …Божа росинонька! – підказують з-під ліжка.
– …наша Божа росинонька, – згоджується Арлекін, – стримається, не стане того бруду, тої грязюки, того смердіння, того непотребства…
– Того гівна, – підказують з-під ліжка.
– …виставляти людям перед очі!
– Але ж ні! Кому тепер вірити? Така юна…
– Така юна, а вже така зіпсована дівчинка! Ти не боїшся лишатися з нею на ніч в одній кімнаті, га? Я боюся!
– Невідомо, що їй на думку спаде, ой невідомо.
– Як діти ростуть… Акселерація!
– Деморалізація! Вона, заради сумнівного успіху, матері рідної не пожаліє!
– Братика вже не пожаліла! Сеструньку єдинокровну замордувала!
– Це не я! – шепоче Зоя. Руки у неї стислися в кулаки, аж німіють.
– Що? Голосніше, Полішинелеві під ліжком не чути. Правда, Полішинелю?
– Нічого не чую! – лунає з-під ліжка. – Вона ще й пилюку не вимітала тут років двісті! Але я не дивуюся! Чого ще можна чекати від юної особи, яка, і чхнути не вспів, уже рідну сестру по руках пустила!
– Того не було! – шепоче Зоя.
– Голосніше!
– Не чую!
– Того не було! Це я все вигадала!
Западає тиша, яку псує лиш Полішинель, що борсається у пилюці, намагаючись вилізти з-під ліжка.
– Ще раз. Для Полішинеля.
– Це я все придумала. Нічого насправді не було.
Полішинель мовчки вкладає Зої у руку дві брудні котлети.
Зоя має 18 років.
– Ай! Сссс… Падла.
– Що ти там?
– Мене кіт укусив. Падла.
– У них нема кота.
– Блін, мене кіт укусив! Мені начхати, є в них кіт чи нема, він мене гризонув, сука!
– Полішинелю, стули пельку. Хаває – значить, любить.
Інна має 18 років, Юра – 17, Михалька – 15 років, Ольга – 13, Зоя – 9, Юра-молодший – 7 років, Варварка – 4 роки.
Варварка ступає по гарячій тонкій, як вищого ґатунку борошно, пилюці. Слідом за Зоєю. На Варварці вишивана сорочечка і червона спідничка – все чистеньке, як годиться. Ніхто лихого сьогодні про них не скаже, а може, й навпаки, скаже хтось: ото гарні дівчаточка пішли! Стискає міцно-міцно Варварка Зоїн великий палець, всією долонькою. Зоя пильнує за машини і притримує Варварку за вишиваний комірець, щоб та не побігла зненацька. Варварка відчуває, що сестра тримає її за комірець, але не заперечує, видно, так треба, коли вже на тобі вишивана сорочечка.
Зоя веде Варварку до одної жінки, Варварка її знає, тій жінці з рота визирає змія. Та жінка обіцяла навчити Варварку плести сіті і ставити сильця. Бо як же ж. Щось Варварці треба вміти. Як не хоче Варварка рахувати на пальчиках і ліпити коники з хліба, то хай би хоч сіті плела. А Варварка має вже чотири роки, вона не дурна, вона знає, що ніякі сіті і сильця їй не потрібні, бо вона й без того завше матиме все, що хоче. Але хто Варварці повірить? Тому вона покірно йде, вчепившись у сестрин палець, до тої тітки, якій з рота визирає змія.
Чи страшно Варварці змії? Аж ніяк. Варварка вже всяких жінок надивилася. Уже її водили до такої, у якої в животі оселився осиний рій. Як вона позіхала (а позіхала вона часто), то Варварці видно було, як їй по зубах повзають оси, і часом вилітають крізь ліву ніздрю у своїх справах, а через праву повертаються з медом. Через те у тітчиному животі дуже багато осиного меду.
І до такої Варварку водили, котрій з рота визирала довгошия гуска, через ту гуску тітка була гаркава, бо їй увесь язик гусячим пір’ям облип.
А ще було до такої Варварку водили, якій в роті сидів дядько і все записував, і до такої, котрій зуби були помальовані губною помадою, і до Мірошничихи, у якої є хвіст… Всяке буває. У чотири роки вже якось до такого звикаєш. Варварка дуже рано знає, з якого тіста люди. Змія то й змія. Сильця то й сильця. Варварка спокійно відпускає Зоїн палець і заходить до важкої темної кімнати, де пахне парфумами, порцеляною і вишиваними комірцями. Значить, так треба.
* * *
Тим часом Зоя залишається надворі. У цій хаті є для Зої ровесниця. Ровесниця зветься Катя, вона знає Інну, а Зою не знає, хоч і вчиться з нею в одному класі. Якби Катя не знала Інну, то, певно, знала б Зою і била б її, як усі діти. Зоя ж думає, що дівчинка до неї ласкава. Зоя вдячна Інні.
Катя виносить гребінці і стрічки і все, що Зоя просить. Спочатку Зоя розчісує дівчинці волосся, а потім навпаки. Зоя сидить на стільчику і відчуває легенькі дотики, а часом котрийсь жмутик волосся натягується так, що Зої боляче, та то дарма. Бавитися так Зої дуже приємно.
– А що ти любиш понад усе? – раптом запитує сусідська дівчинка.
– Гратися в Персефону, – миттєво відповідає Зоя, і вже шкодує, що не вигадала чогось оригінальнішого, бо хіба часто її про щось питають?
– А я понад усе люблю маму! – переможно вигукує дівчинка.
Зої ніяково. Вона не знає, чи любить вона маму. Часом Зої здається, що мама – то вона сама.
Зоя оповідає, їй 18 років.
–
Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 18, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.
Підлітковий вік давався мені дуже важко. Я була самітна й депресивна, постійно була сама і не знала, що мені з тим робити. Де-юре за мене мала дбати Ольга. До якогось віку вона справді була дуже добра, гралася зі мною, робила мені зачіски, як у грецьких богинь із книжки. У нас це називалося гратися в Персефону. Персефоною була я. Ольга перевдягала мене в різні дивні штуки, а коли втомлювалася, клала мене в шафу і змушувала там лишатися, рахуючи до ста. Коли я виходила, її вже вдома не було, або ж вона замикалася сама в нашій кімнаті.
Чим далі, тим Ольга ставала дратівливішою. Уже не робила мені зачісок, як у грецьких богинь, і волосся у мене стало геть кволе: скільки його не мий, воно завжди таке. Не стала вже мною бавитися, бо ноги у мене були задовгі, а ступні стали ямкою, тож, на її думку, я вже цілком твердо стояла на землі і потреби в ній більше не мала. Зрештою, настав час, коли я мусила сама собі давати раду.
Одного дня я спустилася до кухні з Варварчиною розрізною абеткою, лягла на підлогу і почала складати з літер своє ім’я. Моє ім’я – це три літери, дуже коротке, майже непомітне, але я складала його так довго, наче літер було щонайменше дев’ять. За тим мене застукала Михалька. Не можу сказати, що чекала порятунку саме від неї, проте її з’яву неважко було передбачити, о цій порі тільки вона нипає по кімнатах. Юра-молодший із Варваркою у школі, у першу зміну. Юра-старший або на роботі, або в гаражі, а найчастіше у себе в повітці. Інна точно на роботі. Ольга мала би сидіти на лекціях, а насправді блукає містом. Одна Михалька не має діла, вона така, трохи лінива.
Побачивши мене на підлозі з абеткою, вона підійшла, взяла мене під пахви і поставила на ослінчик, хоч я вже була і важкувата, і задовга. Мені довелося зіщулитися, щоб не зачіпати пластиковий абажур на стелі.
Я почувалася як шестимісячне кошеня-переросток, на яке вже не знайдеться господаря, бо лапи в нього задовгі і стають вузько, а не широко, бо коти – у них все навпаки, малими й сліпими вони думають, що Земля кругла, і намагаються обхопити її лапами для надійного зчеплення. А потім, підростаючи, дізнаються, що котяча Земля – вона пласка, і падати з неї не страшно, адже коти завше падають на чотири лапи.
Михалька запитала, чого мені хочеться. Мені соромно було зізнатися, що хотілося мені, аби вона перевдягла мене у свої сукні і гралася зі мною, ніби я Персефона, мені було соромно, бо тільки малі можуть такого хотіти. Тому я мовчала. Тоді Михалька метнулася з кухні і притягла цілий оберемок якогось старого барвистого шмаття. Вона усміхалася. Ми перебралися циганками й побігли на вулицю.
Того дня я дізналася, що то є – відчуття польоту. Те саме відчуття вперто з мене намагалася видобути Інна, коли казала: сьогодні гарна ніч, щоб політати. Те саме витягав із мене кліщами Юра, коли казав: ти вже не дитина, щоб чіплятися за чужу спину, сідай на свій мотоцикл і роби те, що роблю я. Те саме витягала з мене навіть мала Варварка, коли впевнено, мовби керувала слухняним конем, стискала Юркові-молодшому праве плече – і він таки повертав праворуч, мені навперейми. Жодного разу не було в мене відчуття польоту під час тих нічних виїздів, але тепер, коли тріпотіли мої строкаті спідниці, я відчувала цей політ, а Михалька бігла попереду, і її строкаті спідниці так само тріпотіли, хоч я й не знаю, чи відчувала вона щось схоже.
Ми сміялися сміхом легким, як тканина. І навіть волосся моє на ці кілька годин перестало бути кволим, а воно завжди таке, скільки його не мий. Тепер воно летіло, ледве встигаючи за моїми спідницями, а я летіла, ледве встигаючи за ними всіма: Михалькою, сміхом, тканинами і волоссям, і разом з нами літало перше осіннє листя. Ми чіплялися до сусідок – і я їх зовсім не боялася! Я брала їхні долоні у свою, розповідала усякі нісенітниці, які лиш спадали на думку, а наприкінці плювала їм у долоню так спритно, що жодна того не помічала.
Вечір обігнав нас усіх: мене, Михальку, сміх, волосся і спідниці – і налетів на нас, мов очманілий хрущ у травневих сутінках. Ми йшли додому найдовшою дорогою, а перед порогом Михалька спинилася, обняла мене і прошепотіла на вухо: «Вибач, дорогенька моя, ми всі такі затуркані, взяли й забули про твій день народження». Я нічого не сказала, хоча насправді мій день народження аж у лютому.
«Не хочеш повертатися? – по-своєму зрозуміла Михалька. – Я теж. Може, й мені поворожиш?»
Я побачила перед собою вогку долоню у світлі ліхтаря.
– У тебе ніколи не буде щасливого кохання, – сказала я.
Долоня ще кілька секунд не рухалась, а потім зникла в темряві. Я знала, що Михалька не вдарить мене, а тільки думає про це, уявляє, достоту як і я.
– За що? – почула я глухий голос.
Я уявила, як Михалька робить це: як по черзі напружуються м’язи її гортані, спочатку високо, на виході, потім нижче, нарешті м’язове зусилля намацує ту точку, де лежить потрібний тембр, бо докір – він має звучати глухо, дзвінкий, тим паче верескливий докір ні з чиїм серцем не годен резонувати. І тільки тоді звук виходить назовні:
– За що?
Це все я теж знала.
Японія – це чарівно.
Так я думав, поки ми з Мамою не побували в Кіото. За настроєм місто здалося мені якимсь дуже холодним. Це несподівано, але так. Може, я надто багато очікував? Кажуть, це один із найвизначніших культурних, зокрема літературних центрів країни. Можливо. Не знаю. Може, якийсь Харукі Муракамі тут і ходить по вулицях, я не бачив, хоча… якщо і бачив, то не впізнав би. Кіото – колишня столиця, знаю. І що? Ще я знаю, що місто здавна славилося гейшами. Якось теж не довелося побачити наживо. Чи все згадав? А, ще найбільша на континенті площа. Про таке і говорити не варт.
Кіото – це таке місто… От є підкреслено мужні чоловіки, є підкреслено жіночні жінки, а Кіото – підкреслено урбаністичне місто. Я не можу назвати іншого міста, у якому це поняття відчувалося б настільки ж концентровано.
Будівлі неоднорідні, дуже. Місцями – сяють чистотою і красою, місцями – вражають занедбаністю і сірістю. Будинки стоять дуже тісно, наче наповзають один на один, а позаяк всі вони відрізняються кольором, фактурою і давністю, часом можна спостерігати, як один будинок між двома іншими ледь дихає, затиснений, напівроздушений. Хоча вулиці й не такі вузькі, як у деяких європейських містах, але транспорт суне суцільною масою, простіше дочекатися чергового затору, ніж зеленого світла.
Бачили три храми – один із золотим верхом, інший – із чорним, а третій – весь якийсь смугастий. Усі три стоять близько один до одного.
Десь у центрі міста ми бачили громіздку скульптуру з кількох людей, що спинами затисли велетенську брилу, схожу на холодильник. Із якого боку не підійдеш – здається, що людей четверо. Насправді їх п’ятеро. Думаю, це і є принцип саду каменів!
Інша скульптура, навпаки, вразила тендітністю. Над фонтаном японські хлопчик і дівчинка, худенькі, як трісочки, тягнуться одне до одного через весь фонтан. Хочуть поцілуватися – і не дістають.
Блукаючи вуличками міста, зайшли до якогось невеликого скверу – дитячого майданчика, а може, й ні. Там стояли зовсім незрозумілого виду невисокі сірі скульптури: наприклад, одна зображувала два вуха, що стояли просто на землі, автономно одне від одного. Чомусь обидва ліві.
Бачили багатоповерховий будинок, увесь зовні і всередині розписаний ієрогліфами. То не було графіті, написи були досить дрібні, однобарвні і трохи недбалі. Стіни, двері… У під’їзді всередині – те ж саме. Наче якийсь божевільний каліграф вирішив викласти на кожній доступній поверхні якусь довгу історію.
Вокзал у Кіото незручний, проте великий. Ще на пероні ми наштовхнулися на чудернацьку скульптуру – бронзового чоловіка, що кудись поспішав із чайничком. Чому чоловік? Я собі гадав, що за чайну церемонію традиційно відповідають жінки. Але хтозна. Із мене сходознавець не дуже.
Усередині вокзалу ми трохи порозглядали барвисті вітражі, але затримуватися не стали. Бачте, у японців, здається, не заведено сидіти на вокзалі. Тому традиційних місць для тих, хто очікує потяга, нема. Нагорі, щоправда, був якийсь зал підвищеного комфорту, але ми туди не пішли, вирішили пошукати якусь забігайлівку. Проходячи до виходу, зауважили невелике відкрите кафе, або ж чайну кімнату. Не знаю, як це назвати. Посередині стоїть велетенська японська чашечка для чаю з отою штукенцією, котрою чайний порошок намішують. Віничок такий, знаєте? Тільки разів у півтораста більший за нормальний. Апетитно – страх. Обідати пішли в інше кафе, у глибині вокзалу. Я взяв собі рису з овочами і сік, а Мама ще й тістечко «Пагода»: складені трикутником трубочки з вишневим джемом і збиті вершки зверху.
Михалька має 19 років, Ольга – 18, Зоя – 13.
Ольга блукає містом, хоча насправді мала би сидіти на лекціях. Ні, зазвичай вона сумлінна і дуже відповідально ставиться до навчання, але саме сьогодні зранку не має ніяких сил туди пертися. В Ольги починається осінь. У дерев теж починається осінь. Дерева кволі. «Дерева восени завжди кволі, – думає Ольга, – тільки ніхто цього не розуміє».
Її роздуми перебиває дзвінок мобільного.
«Дідько! – думає Ольга, дістаючи телефон. – Номер незнайомий».
Телефон у Ольги прадавній, схоже, змінив не одного господаря, але її то нітрохи не бентежить. Ольга зневажає своїх одногрупниць за те, що люблять похизуватися, розмахуючи одна поперед одною своїми найновішими моделями: «Ах-ах, мені Вася на день народження подарував. Я коробку відкриваю, а він – розовий! Дєвки, уявляєте? Розовий, вобщє-е, я в шоці! Ну а що дєлать, я ж йому не скажу, він же ж образиться… Оце пользуюся тепер, вся така гламурна, ви шо-о…»
Насправді Ольга своїм, бувалим у бувальцях, теж хизується, але ж це зовсім інше, правда?
Телефонує Михалька. А завважте, Михалька ж знає, що тривають заняття. Ану, якби Ольга сиділа в аудиторії?
Михалька цікавиться, чи є в Ольги трохи грошей із собою. Їй оце кров з носа треба, щоб Ольга купила хліба. Бо в хаті нема, а сама вона не може, і до того ж вона не в хаті (?!), а десь, як Ольга зрозуміла, тиняється із малою Зойкою (?!!) і повернеться, мабуть, пізно (?!!!).
«Дідько», – каже Ольга погаслому телефонові. І йде шукати найближчу продовольчу крамницю. Як завжди, вона зайшла в такий район, де зовсім не орієнтується.
«До речі, – проказує Ольга подумки сама до себе, – кожна дівчина її віку в подібній ситуації сказала би “блін”». Але Ользі це слово здається якимсь дуже брутальним, аж гидким, як… як цигарковий недопалок, що плаває в калюжі, – Ольга робить паузу, зважуючи, чи достатньо промовистий образ цигаркового бичка в калюжі, а потім підсумовує свої думки: тому вона воліє казати «дідько».
«Ольга сама знайшла відповідник, який би її влаштував», – проказує Ольга подумки, сама до себе.
Нарешті якась продуктова крамничка. У принципі Ольга любить такі крамнички, де її ніхто не знає. Свою щоденну шоколадку (а Ольга страх як любить солодке) щоранку намагається купувати в якомусь іншому місці. Бо хто їх знає, тих продавчинь, в очі тобі всміхається, а сама, мабуть, думає: «Ич, яка, кожного дня шоколад їсть».
Ольга смикає двері. Двері не піддаються. Тільки вдруге смикнувши, Ольга завважує, що на дверях написано «Від себе» – і аж зуби зціплює від сорому. «Що, читати не вмієш?» – питає хтось ущипливий всередині Ольги.
– Блі… ДІДЬКО!!! – досадливо думає Ольга.
Ану вгадайте, у якому місті ми з мамою цими днями були… Підказую. Уже у його географічному розташуванні є деяка загадка: цей край розташований на південному заході материка, але люди вперто називають його сходом. Хоч це й не Рим, але сюди теж ведуть всі дороги. Варто поглянути на вокзал, і ви в цьому переконаєтесь: усі колії впираються в будівлю вокзалу так, наче далі нема куди їхати і нема навіщо.
Що ще підказати? Місто омивається водами, але не дуже асоціюється і з пляжами.
І ще: тут живуть дуже балакучі люди.
Багдад. Особливе місто! Є тисячі міст, які ваблять туристів архітектурною красою і самобутністю. Але тут своя тема. Сюди туристи приїздять не так для того, щоб побачити Багдад, як для того, щоб побачити багдадців. Ні, з архітектурою тут теж порядок, є на що поглянути, навіть дуже, але саме вони, містяни, багдадці, корінні мешканці, є основною і найважливішою туристичною принадою Багдада. Вони, люди, звикають до цього змалку. Звикають грати цю роль щодня, якщо хороша погода і не січе мряка. Мають з того і моральне задоволення, і матеріальне. Скільки разів я вже писав ці слова: «Ви, звісно, чули, що місто N славиться тим-то й тим-то… так от, це казки». Тут, навпаки, дивуєшся: все, як ти чув, усе саме так і є! У Лондоні ніхто не опікується славою англійського гумору, зате в Багдаді кожен стрічний – Ходжа Насреддін. Ключиком до його появи у першій-ліпшій непоказній бабці є три прості слова: «Як мені пройти…»
На розі вуличок можна натрапити на чавунні дороговкази, що показують, де яка є вулиця. Та користі з них мало. Очевидно, ці дороговкази порівняно легко обертаються, а місцева дітлашня теж полюбляє жарти, одним словом, ходити, орієнтуючись на ці дороговкази, не рекомендую. Тільки мапа і власна інтуїція вас якось порятують.
Центром міста, звісно, є базар. Галасливий, барвистий, такий, як має бути. Хтось продає овочі й образ багдадця, хтось продає халати й образ багдадця, хтось продає пилососи й образ багдадця, хтось продає рибу й образ багдадця…
Ми останнім часом забагато їздили європейськими містами і звикли до певної закритості. Мабуть, тому і у мене, і у Мами викликали страшенне замилування стільчики, винесені з під’їздів у двори, мотузки з розвішаною білизною, надзвичайно товсті коти, що шастають між дворами… Раз надибали чоловіка, що дивився автоперегони по телевізору просто у себе на балконі. Не власною волею втручаючись у приватне життя городян, ти й сам стаєш об’єктом їхньої уваги. Мені постійно здавалося, що містяни, кидаючи на нас швидкі й виразні погляди, не компліменти нам відважували, а насміхалися поміж собою. Коли я всьоме за півгодини попросив Маму послухати, чи не про нас розмовляють «оті, з кошиками», вона обізвала мене параноїком і тицьнула в руки щойно куплений путівник.
Схід. Форми міської архітектури – півкола, циліндри, восьмикутники. Колір – білий. Із вокзалу було видно срібні бані якоїсь мечеті абощо. Ми якось надто швидко занурилися у двори і двори, вулички і вулички… Тут справді найцікавіше. У найнесподіванішому місці можна надибати чиєсь погруддя, оточене мотузками з випраною білизною. Пам’ятники Багдада – це не важкі, вгрузлі кам’яні споруди. Це ближче до того, що називають міською скульптурою – витончені, тендітні бронзові фігурки. Зображують вони і реальних людей, які прославили місто, і персонажів літературних творів та усних оповідок. До речі, підхід до питання, чим можна прославити місто, у багдадців свій власний, особливий. Ніхто не запитує: а чи доста славетна ця людина? А чи доста вона моральна була? А яку репутацію зробить місту? Якщо людина змусила про себе говорити на базарі – значить, вона вже легенда, які ще можуть бути сумніви? Ми знайшли пам’ятник багдадському злодієві, наприклад. Міри величі тут свої, і не виникає ані найменшого бажання з ними сперечатися. Не повірите, на одній з вулиць ми побачили пам’ятник архітектору, який цю ж вулицю і спроектував. Не знаю, чи спроектував він іще щось, крім цієї вулиці, але, схоже, багдадці так люблять це місце, що їм і цього одного було достатньо.
Трапляються також пам’ятники тваринам і навіть предметам. Бачили пам’ятник стільцеві, пам’ятник апельсину. Роздивлятися можна нескінченно.
Тільки під вечір вийшли на набережну вулицю. Дорогу нам прикрашали дерева, обвішані ліхтариками. Щиро кажучи, це був напружений день. Але жодної втоми я не відчував! Натомість Мама, здається, таки втомилася. А може, просто шкодувала, що настав час їхати, бо йшла похмура.
– Тут якась лажа, – раптом сказала вона. Я аж зупинився від несподіванки. Це слово їй якось не пасувало. – Тут лажа якась! – Мама виразно глянула на мене, чекаючи якогось прозріння, а потім пояснила: – В ісламській країні не має бути пам’ятників і скульптур.
Не знаю, що б я мав їй на це відповісти. Вона ще постояла, дивлячись на мене запитливо, а тоді сказала: «Пішли швидше», – і швидко зацокала по бруківці у напрямку вокзалу.
– Може, їх усі за часів Хусейна понаставляли? – гукнув я, доганяючи.
Мама тільки пирхнула.
Інна має 14 років, Михалька – 11.
Є у Михальки гріх.
Скоєний був гріх наприкінці літа, як Михальці було одинадцять. У садку лазило багато комашні, обліпивши ветхий пеньок, аж той здалеку був весь червоний, адже ті комашки були червоні, оті, що звуться між дітьми солдатиками. Михалька мала роботу. Вона сиділа при пні і тримала в руці паличку, а як котрісь із комашок бігли спаровані по двоє, то ділила їх, даючи обом свободу. Бо тій комашці, що бігла вперед, було хоч і важко, та стерпно, бо в усьому була її воля. А от другій доводилося весь час бігати навспак, і Михалька добре розуміла, як тяжко мати таку несвободу в русі. Комашки, вільні та щасливі, втікали від Михальки в різні боки.
За тою справою Михальку зловила Інна. Паличку забрала і заборонила таке робити:
– Дурна? То ж тато і мама, у них маленькі будуть! Нащо було чіпати? Вони тепер помруть. Бігли собі, і нехай би бігли, нащо було займати? Іди в хату, дурна.
А хіба Михалька винна, щоб її карати? Вона добре знала, що не можна ходити між двома стовпами, бо ногу зламаєш. Знала, що не можна наступати на чорні тріщини в асфальті, бо мама помре. Знала добре, що мусиш сказати, уздрівши при дорозі дохлого кота або півня. Але ніхто й ніколи досі їй не сказав про комашок-солдатиків.
Зоя розповідає, їй 18 років.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший 3 роки, Варварка – 13 днів.
Та ні, я не боюся смерті.
Не те щоб я у щось таке вірила. Мене не навчили. Може, якби мене навчили, тоді… Мені хочеться вірити, чесно, дуже-дуже хочеться, але я не знаю як.
Водночас уявити світ, де мене немає, теж не можу. По інший бік моїх очей цілий всесвіт існує, ціла система: я оцінюю вчинки інших людей, складаю своє уявлення про моральні якості тих, із ким маю справу, співчуваю комусь, вважаю щось смішним, – кудись же воно має дітися? Але на виході, на контакті з зовнішнім світом – майже нічого. Я його трохи їм, я його трохи рухаю… Вимкнути мене – і нічого не зміниться.
Я можу боятися, що помре Михалька, наприклад. Або Ольга. Я часом серед дня відчуваю таку різку тривогу, що мені хочеться бігти додому або нагору до учительської та проситися до телефону, щоб тільки знати, що з Ольгою все гаразд.
Я думаю, я стала така через те, що мама і тато померли, коли я ще була дуже мала. Я сама тоді сиділа в почекальні, а як там опинилася, не пам’ятаю, це ж мені було не більше від п’яти років… Здається, мене хтось привів і велів чекати. Здається, Ольга. Було нудно і трохи страшно, коли проходив хтось у білому халаті. Я все боялася, що мене теж заберуть, і почнуть лікувати, і зроблять мені щось болюче, тому щораз, забачивши тінь у скляних дверях, я прикидалася, ніби сплю. Пам’ятаю, там були чиїсь чужі батьки. А тоді вийшла лікарка і зробила їм щось болюче, аж вони заплакали, дарма що були вже дорослі. Лікарка озирнулася на них і сказала, що вона дуже шкодує і що в них сьогодні взагалі поганий день, ніби чорним пописано. Вони так швидко встали з місця і побігли просто на неї, а вона їх одною рукою раз – і зупинила. І потім ще озирнулась на мене і спитала: «Хто дитину пустив? Нехай дитину заберуть». А я, хоч і боялася лікарки, сказала, що я до тата і мами, і ще до братика. А вона сказала, що братик хоче спати, а мама і тато тепер не тут, а поїхали далеко-далеко.
Тоді чужі тато і мама почали щось мені казати, так багато, і, пам’ятаю, лікарці казали, щоб мені дозволила тут лишитися. А потім віддали мені ляльку, що принесли з собою. Гарну таку ляльку-арлекіна, майже зовсім нову. І пішли. А я й далі сиділа. Тоді вийшла знову лікарка і знову спитала: «Хто дитину пустив?» А тоді сказала, а, це ти, ходи звідси, завтра з бабусею прийдеш. Або тьотю приведеш. А я сказала, що у нас бабусі і тьоті нема. Тоді вона пішла і скоро повернулася теж із лялькою, дуже схожою на ту, що мені вже подарували. Сказала, що дасть її мені, якщо я негайно піду. Вона першої не побачила. І тоді я з двома ляльками пішла додому.
Якби мені хоч хтось це все пояснив, я б не виросла, може, така ненормальна.
А так я прийшла додому, подивилася на дві ляльки і подумала: тато і мама вмерли.
І мені за це подарували дві ляльки.
Одну ляльку – за маму, другу – за тата.
Це надто вже не вписувалося в мої уявлення про смерть. І я подумала, що, раз воно так сталося, я виросту ненормальна, може, навіть якимсь маніяком. А винна буде ота тітка-лікарка, тільки вона.
Ольга хоче стати не такою чутливою
Ольга має 28 років.
Ольга хоче стати не такою чутливою. Для цього вона вирушає разом із Мірошником до кінотеатру.
Вечір такий гарний, ніхто вдома не сидить, навіть запах смаженої картоплі не лишається в під’їзді, де йому звично, а поволі клубочиться над зігрітою землею. Смачний, святковий.
Так само і люди: ходять надворі, сидять надворі. Їм із Мірошником усміхаються лагідно. Ольга знає чому: у такі вечори всі кішки бузкові…
Ніхто в приміщенні бути не хоче, і в кінотеатрі зала майже порожня, людей менше, ніж часом Ольга звикла бачити у себе вдома.
– Це прикольно, – каже Мірошник, – у нас квитки дешеві, а ми сядемо у VIP-зоні, нехай тільки світло погасне, щоб ота гуска не побачила.
Світло гасне. Ольга з Мірошником прокрадаються на задні місця, де сидіння м’які, екран не лізе в очі, а звук поширюється рівномірно. Може, Ольга колись була бузковою кицькою? Чи марно їй так приємно крастися у темряві? Але, згадавши мету свого буття в кіно, Ольга зосереджується, кладе руки на бильця крісла, рівно ставить спинку і суворо дивиться поперед себе. Реклама, трейлери, нарешті фільм.
На екрані підліток, школяр. Він іде коридорами, сперечається з якимось іншим хлопцем, штовхає його і йде далі, огинає зграйку дівчат, вони кричать йому в спину. Спина великим планом, бісер поту на шиї. Хлопець заходить до класу, де вже триває урок, вчителька, негритянка з високим жмутом кольорових кісок, робить йому зауваження. Хлопець виймає з торбини книжки, шукає зручної пози, совається. Мірошник сідає зручніше, хрускає кісточками ключиці, а тоді кладе руку на спинку крісла. Хлопець виймає маленький червоний пістолетик і стріляє. Зойки, скрики, дівчата намагаються сховатися за партами, музика голоснішає, ідуть титри. Труп не показали. «Ну, здригнися», – думає Мірошник до Ольги. Йому це потрібно тепер. Але Ольга незворушна.
Коридор лікарні. Уперед і назад ходять медпрацівники у халатах, з бейджиками, санітар везе столик із медикаментами, старий у смугастій піжамі поволі дибає до вікна. Вікно в кінці коридору. Як світло в кінці тунелю. «Це всього лиш такий прийом», – думає Ольга.
Ага, це, напевно, все-таки психіатрична лікарня. Хлопець прикутий до ліжка. Якщо дивитися збоку, вираз його обличчя точно повторює вираз обличчя Ольги, але Ольга не помічає іронії. До палати заходять двоє – лікар і адвокат. Тепер суддя. Великим планом руки судді. «У стані афекту… Примусового лікування…». Суддя намацує коробку з вологими серветками під столом і витирає долоні. Долоня Мірошника повільно, як крапля смоли, стікає на плече Ольги. Хлопчик маленький, років п’яти. Це він, той, що застрелив учительку, тільки в ранньому дитинстві. Мати тягне його за руку. Її обличчя не видно. Обличчя Ольги незворушне і зосереджене, очі майже не кліпають.
Хлопець перед дзеркалом. Він вже більш дорослий. Сидить в інвалідному візку. Він не може ходити? Мірошникові пальці злегка погладжують Ользі шию, саме там, де ще не волосся, а в’юнкий пушок. Саме це місце на дівочій шиї тепер видно на екрані. То санітарка нахиляється над хлопцем, щоб стерти залишки піни з обличчя – вона голила його. Голова безвільно схиляється набік, здається, хлопець паралізований. Мелодія стає більш ліричною. Ольга гамує тремтіння десь у горлі, але їй це добре вдається, її очі сухі й незворушні. Санітарка говорить. Вона розповідає, як її покинув хлопець. «Зайшла до ванної… забув капці… ти однаково мене не чуєш…» Ольга розслаблюється: такі репліки дратують шаблонністю, а не зворушують. Камера повільно пливе згори вниз за профілем хлопця, до мелодії додається сумовитий спів, на біле простирадло падає крапля крові, ще одна. Профіль Мірошника нечіткий у темряві, а рука його ковзнула Ользі під пахву і спроквола заходилася коло її грудей.
Хлопець іде такою ж скорою ходою, що й на початку фільму. «Паралель», – думає Ольга. Він іде посеред вулиці, ні від кого не криючись. На ньому сіра полотняна куртка на ґудзиках. Мірошник бере долоню Ольги, розминає подушечки її пальців, а потім забирає руку до себе і її пальцями поволі розстібає на собі ґудзики. Ольга легко подається за його рухом, немов сухий листок за вітром, але очі її, немов ґудзики, пришпилені до екрана, очі її, мов соняхи, які точно знають де. Хлопець біля могили, кладе червоні квіти. Дуже гарні. Усе стає чорно-білим, окрім квітів. Це лише прийом. Ольга легко справляється з почуттями, навіть дозволяє собі поблажливу усмішку: «О, ці режисери…» Мірошник розуміє усмішку як заохочення, пересаджує Ольгу собі на коліно, цілує її в шию і у волосся. Хлопець на екрані сидить, сором’язливо забравши руки в замок, кидає швидкі погляди, несміливо всміхається. Жінка навпроти нього схиляє голову: «Добре, зайдіть до канцелярії, візьміть ваш розклад».
Хлопець іде шкільним коридором. Це уже не хлопець, а дорослий чоловік. Мірошник пробирається до виходу, проходячи повз білетерку, злим рухом застібає «блискавку» на штанях, йому не просто байдуже, чи хтось помітить, він навіть хоче, щоб помітили, він хоче ще й дошкулити хоч комусь цим жестом, шокувати хоч тепер, якщо не вийшло здобутися бодай на якусь емоцію хвилину тому. Він злий, як собака. Він злий, як дорослий чоловік. Жіночка-білетерка не підвела, таки стрепенулася від його появи і невчасно ввімкнула світло у кінозалі, хоча до кінця фільму ще хвилин п’ять-десять. Ріденька публіка виповзає, також не чекаючи кінця, адже вечір такий… нікому не хочеться довго бути в приміщенні. Ольга задоволена собою: вона протрималася майже до кінця, але таки не йде: майже – це тільки майже. На блідому екрані миготять постаті, починається фінальна пісня, і тут Ольга не витримує, сльози перемагають і вириваються з неї на волю, а перед очима – тоненька шия з в’юнким пушком, і Ольга вже не пам’ятає, навіщо сюди прийшла: «Чому у світі так мало людей, здатних хоч когось зрозуміти? Ми з тобою наодинці, тільки по різні боки екрана. Ми з тобою дуже схожі. Знаєш… мене теж ніхто ніколи не кохав… і ніхто ніколи не покохає…»
Інна має 17 років, Юра – 16, Михалька – 14 років, Ольга – 12, Зоя – 8, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 4 роки.
Зоя єдина мусить іти до школи на восьму ранку. У старших друга зміна, а молодші ще до школи не ходять. Інна вважає, що це зручно. Ольга і Юра вважають, що це зручно. Усі вважають, що це зручно, окрім Зої.
Іти менше зупинки. Проте Зоя воліє проїхати цю зупинку і трішки пройтися назад. Вона заходить до класу раніше за всіх, сідає за свою парту, поближче до батареї, кладе голову на руду в’язану шапочку і засинає. Прокинутися вчасно Зої неважко, про це завжди дбають однокласники. І ніколи не знаєш, доведеться тобі сьогодні прокинутися від вибуху хлопавки під вухом, чи від запаху клею, яким кінчики її тоненьких, як щурячі хвостики, кісок приклеєні до парти, чи від струмочка холодної води, який дзюрчить тобі на шию. Зоя не ображається, завжди залюбки сміється разом з усіма. Клей не встигає затвердіти, його можна змити водою, а решта дрібних капостей і взагалі не варті того, щоб засмучуватися. Тому Зоя сміється. Звісно, прихильності однокласників їй то не додає, та дарма. Що поганого з того, що Зою в класі вважають прибацаною? Вона сама їм сказала. Коли у класі говорили, хто ким стане, як виросте, Зоя встала і чесно повідомила, що ніким суспільно корисним стати, мабуть, не зможе, бо як виросте, неодмінно стане ненормальною, а може, навіть маніяком. Так уже її доля склалася, адже у неї була травма дитинства. Діти їй повірили, у житті всяке буває… Часом дехто й розпитував: як воно буде? Але ніхто не питав: як воно було? На таке відповісти Зої було б легше.
Зої самій цікаво, як воно станеться – її перетворення на психічну. І як скоро? Бере книжки про всяке таке. Бібліотекарка через це вважає, що Зоя стане знаменитим лікарем.
Інколи Зої здається, що вона відчуває на собі якісь симптоми. От сьогодні, їдучи до школи, Зоя бачила, що у всіх дорослих дівчат, які сиділи у тролейбусі, на першій фаланзі вказівного пальця лівої руки є по дві цяточки-подряпинки, схожі на укус змії. Зоя певна, що ніхто крім неї того не бачить. А якби Зоя була як усі? Тоді… тоді б вона, певно, вигадала тому якесь пояснення.
Наприклад: усі ці дівчата навчаються в перукарському училищі, і коли вони відстригають зайвий жмутик волосся, вчитель їх б’є гребінцем по руках.
Або: саме тепер увійшла в моду якась прикраса, шпилька для волосся або брошка. Одним словом, це прикраса з надто тугою пружиною. І щоразу, відстібаючи її, дівчата отримують отаку подвійну подряпинку.
А може, і так: на тій зупинці, де сідають усі ці дівчата, кицька привела кошенят. Дівчата завжди добрі до всього маленького й пухнастого, тож неодмінно намагаються кошенят потримати. А кицька їх за те кусає і дряпає.
А часом, читаючи книги, Зоя думає, що маніяк походить від слова «манія». І тоді пробує на смак свій власний норов, шукаючи в ньому різних маній. Манія величі – це точно не про неї. Може, то манія переслідування? Зоя уявляє за собою назирці когось страшного, але нічого значущого вигадати не може. Одного разу, щоб перевірити себе на клептоманію, Зоя була поцупила перший-ліпший предмет, що трапився їй під руку – старий, нікому не потрібний млинок на каву. Навіть не електричний, такий собі з дерева, різьблений. Навряд чи господиня згадала про нього, ну справді…
Але нічого нового Зоя про себе того разу так і не дізналася. Ніяких особливих відчуттів.
«Треба якось у цьому розібратися», – думає Зоя.
Розібратися треба. Хто ж заперечує.
Зоя мусить знати, що на неї чекає, бо книги – то книги, а життя – то життя. Зоя викидає читацький квиток у смітник і їде.
Їде Зоя за одинадцятим маршрутом. На Топольки їде. На Розочку. Дорога її пролягає через Гейковку і Ліпіни, до Берегова, повз Скарженці, і десь там іще має бути Халявин, не слід минати й Чукалівки, не кажучи вже про Петриків. Із заїздом у Сабурку їде, у бік Глевахи, на Сєдова, шість, до Ющинців, на Ігрень, до Кульпаркова, на Павлівку, Фрунзе, сто три. За вікном – то зима, то літо, але ні весни, ні осені, як знає кожен, кому за одинадцятим маршрутом їздилося. Завіси автобуса затуляють вікна щільніше і щільніше, а Зоя думає: отак воно й буває, наступного разу я вже не повернуся.
Двері надто важкі для восьмирічної дівчинки, але із Зоєю то все вже траплялося. Ось вона сидить, ноги бовтаються, а за скляними дверима час від часу виринають тьмяні тіні. Скільки ще ляльок-рукавичок сховано за тими дверима? Зоя уявляє собі лікарняну шафу, повну всяких баночок і пляшечок, але то тільки видимість, варто знайти потаємний важіль, – і полички з баночками і пляшечками від’їдуть набік, демонструючи справжнє обличчя медицини: десятки й сотні схожих одна на одну ляльок-рукавичок. Закон збереження речовини: кожен лікар, який не зміг повернути тобі маму, поверне тобі ляльку. Дзеленчать склянки у шафці, раз по раз натискається потаємний важіль. Не треба боятися, Зоя для того і йде, щоб побачити і переконатися.
Так воно буває, коли їздиш сама автобусом: кожна думка повертає в минуле, тоді як Зоя хоче знати про майбутнє.
Зоя тягне двері, повисає на них усією вагою – і вони таки прочиняються.
Нагору ведуть сірі сходи. Зоя піднімає то одну ногу, то іншу. Є ліфт, але Зоя не певна, чи їй туди можна.
На другому поверсі коридор тьмяний і порожній. Аж дивно, наскільки Зоя тут нікому не потрібна і не цікава. Стіни вимощені пощербленими кахлями, при стінці стоять зчеплені по четверо крісла з вичовганим зеленим сукном. Зоя тихенько сідає і шкрябає стінку. Світла так мало, що її майже не видно у тому кріслі. Зоя насмілюється залізти з ногами і випростується, стоячи коліньми на зеленому сидінні, бо над кріслом висить план евакуації при пожежі. Зоя шукає, де написано про хворих.
Але такого ніде не написано. Самі стрілочки. Зоя тихенько сповзає з крісла і йде назустріч великому яскравому вікну, що світить наприкінці коридору. У вікні – решітки.
Навмання Зоя прочиняє одну з дверей. Там стоїть стіл і крісло. На столі під склом календар. Збоку шафа прочинена і в шафі – йой! – хтось порпається. Зоя похапцем зачиняє двері і тікає. Біжить до сходів, але не вниз, вниз логічніше, так вони здогадаються, а нагору. Але згори хтось іде. Зоя метнулася назад і встигла заскочити до ліфта – дарма, що там всередині вже була чужа тітка. Тітка без халата і з торбою, а отже, Зою не ловитиме і не проганятиме.
Тітка мовчить – і Зоя мовчить. Тітка жує самими губами і поглядає на Зою, мабуть, їй кортить про щось Зою запитати, але вона не запитує, мовчить. Зоя так і хоче.
Зупиняється ліфт невідомо на якому поверсі, переполохана Зоя і не глянула. Виходять вони з чужою тіткою до якоїсь клітки, затуленої на засув. Зовні клітки – кімната, де багато негарних людей. Тітка тисне на кнопку, приходить жінка в халаті та їх із Зоєю впускає.
Зоя сидить в куточку, ніхто на неї не зважає. Вона розглядає негарних людей. Бачить: чоловіків між ними нема, лише жінки. Негарні – Зоя бачить – не тільки старі тітки, але й молоді дівчата. Волосся у них неохайне і тьмяне, зовсім не блищить. Зоя думає, чому вони такі негарні і чи буде й вона така негарна, коли втратить розум і стане маніяком. «Тоді мене вже не візьмуть на Кассандру, – думає вона, – а Ольга стане Коломбіною».
Дві негарні жінки тягнуть далі у коридор велетенську каструлю, і Зоя йде за ними. Її наче й не помічають. Піднімаються разом іще на поверх. Там велика кімната, де багато столиків і несмачно пахне супом, мокрими ганчірками і хлоркою. Зоя несе за жінками ківш і наливає по мисках якийсь рудуватий суп. Коли роботу зроблено, Зоя нюхає свої руки, вони пахнуть рудуватим супом, хлоркою і мокрими ганчірками. Йде в інший бік і знов опиняється в коридорі, ще самотнішому і ще темнішому. Тільки вікно наприкінці таке самісіньке, і Зоя старанно його запам’ятовує, складаючи там само, де вже лежить запах супу, хлорки і мокрих ганчірок.
Двері в кімнати по коридору всі замкнені. Тільки одна аж наприкінці незамкнена, там туалет. Зоя оглядає туалет, блакитні слизькі кахлі та іржавий стік посередині. Довгасті ямки без жодних дверцят. Мийка з розхитаним краником, під мийкою відро. Пахне хлоркою.
Запам’ятавши усе, Зоя виходить і тихенько смикає дверцята з іншого боку коридору. Одні піддаються, аж Зоя з несподіванки причиняє їх дужче, ніж досі.
Тоді ледь-ледь тягне на себе. Щоб не скрипіло.
– Заходь уже! – чує голос ізсередини.
Поважні люди їздять у Єгипет тому, що тут видобувають вугілля. Такі нероби, як ми, їздять подивитися на Піраміди. Отож і ми тепер знаємо, які вони, оті Піраміди. Вони світлі й трикутні. Довго роздивлятися нема чого, особливо якщо здаля. Але урочисто, правда.
Склалося якесь невиразне відчуття, що єгиптяни не дуже люблять українців. Навіть не знаю чому. Не те щоб відразу хапалися бити і проганяти, такого, слава Богу, не траплялося, але погляди скоса не раз на собі відчув. Росіян сприймають нормально, турків, японців, американців – усіх нормально сприймають. Не розгадав я цього феномену.
Сподобалося, що квітів багато. Особливо троянд. Якесь місто троянд, кожен вільний клаптичок задіяний під клумбу. Червоні, рожеві, білі… червоних особливо багато.
Пам’ятники усі з якогось чорного матеріалу. Властиво, тут люди мешкають доволі смагляві, то воно якось і пасує. Хоча, крім людських, нам трапилася скульптура пальми з рейкою замість стовбура. І вона теж була чорна!
А один пам’ятник був із ніг до голови золотий. Це був чоловік у короткому плащику. Несподівано.
Іще кумедний випадок. Треба було нам із Мамою на базар, у неї шлейка від босоніжки порвалася. Ми розпитали у місцевих, як до базару пройти, ідемо і бачимо перед собою якусь будівлю з куполом, на якому тріпочеться державний прапор. Ну, чисто тобі рейхстаг якийсь. Білий дім. Ми серйозно подумали, що це будівля якогось владного органу. Стали обходити кругом. Поки допетрали, що це ж і є базар…
Дуже багато нарікань на єгипетський транспорт. Ми їхали звідси автобусом, і, кажу щиро, такого бардака з автобусними перевезеннями я ще ніде не бачив. У касі нам продали квитки на десятигодинний рейс, мотивуючи тим, що о восьмій автобус «мабуть, не піде». Ми мусили три години стирчати на їхньому вокзалі, сумним поглядом провели наш восьмигодинний, котрий таки пішов, дочекалися десятої, зрозуміли, що саме десятигодинний вирішив зробити собі вихідний. Мусили здавати квитки назад у касу, спитали, чим іще можна виїхати хоч кудись за межі країни, хоч до Алжиру, хоч до ПАР. Касирка заявила, що квитків уже нема, хіба вранці. Іти серед ночі шукати готель нам не хотілося, та й загалом ми були налаштовані ночувати у транспорті. Зрештою якийсь водій нас погодився вивезти, добре поморочивши перед тим голову. Оця остання пригода добряче зіпсувала враження від міста.
А ще люди засмутили. Навіть не тим дивно вибірковим ставленням до українців. Бачиш, як із них жили тягнуть, а вони сприймають це як належне. Водії автобусів працюють по кілька діб без сну, платять їм нерегулярно, часті нещасливі випадки на виробництві. Довкола – пишність і краса, а по суті…
Інна має 17 років, Юра – 16, Михалька – 14 років, Ольга – 12, Зоя – 8, Юра-молодший – 6 років, Варварка – 4 роки.
– Заходь уже! – чути голос ізсередини.
Зоя слухняно переступає через поріг і опиняється в кімнаті з великим довгим столом. Уздовж стола сидять на стільцях дев’ятеро осіб. Усі дев’ятеро уважно розглядають Зою, і їй від цього робиться трохи не по собі. Зоя причиняє двері за собою, знімає вовняну шапочку і сідає до столу, на самий краєчок стільця. Стілець високий. Ноги бовтаються. Але то нічого, вона ж іще підросте.
– Хочеш хліба з салом? – раптом запитує один із божевільних. Він має якусь сірувату шкіру, кумедні, завеликі передні зуби і ще кумедніші видовжені вуха. Божевільний відламує від житньої «цеглинки» шматок. Хороший шматок, зі скоринкою. Зоя радо би з’їла такий, але мусить стерегтися: раптом вона відкусить, і її вже не випустять, як Персефону з казки? Бо точнісінько як у тій казці, дуже хочеться їсти. Каструля з супом не спричинила жодних асоціацій, але тепер Зої так і лізе в голову, що вдома Михалька вже зварила їсти, що її канапку, як завжди, поцупили, доки вона спала перед уроком. Зоя що тільки не робила, щоб уберегти ту свою канапку: запихала її собі у рукав, клала в шапочку під голову, сідала на пакунок – дарма. Канапка щоразу зникала. Може, нема ніякого підступу, може, то просто голод? Зоя бере, чемно дякує вуханеві і розгублено крутить скоринку у руках, бо де ж сало? Сала нема. «Мабуть, так і треба, – думає Зоя, – я ж у божевільні. Мабуть, тут так заведено». І ховає хліб у рукав светра, бо хто його зна?
– Побавимося? – запитує несподівано знайомий голос. Зоя дивиться на божевільного, котрий запитав, і впізнає Полішинеля. Пошукавши очима, знаходить за столом і Арлекіна. Арлекін привітно шкіриться, наче тільки й чекав, доки вона його впізнає.
– Роздавай, братухо! – квапить він Полішинеля.
Полішинель встає і проходить довкола стола, а решта простягають йому руки човником. Полішинель щось туди кладе, мов у грі в «ношу-ношу каблучку», так, щоб не було видно. Отримавши своє, кожен із божевільних притуляє ледь розтуленого човника до ока, намагаючись роздивитися, що туди поклав Полішинель. Коли він наближається до Зої, вона теж складає руки човником і відчуває якісь невеличкі прохолодні предмети. Зазирнувши одним оком, вона однаково не розуміє, що це. Раптом один із божевільних різко смикає правою рукою, і весь вміст «човника» висипається на підлогу. Тої ж миті сусіди незграби хапають його під руки і кудись тягнуть. Божевільний опирається і всіх кляне, уже за дверима його крик спочатку переходить в істеричний вереск, а потім поступово слабне. Інша восьмирічна дівчинка злякалася б, але Зоя лише спостерігає. Поки що це все її не стосується. Зоя дивиться під стіл. На підлозі розсипані пігулки. Ціла жменя різнокольорових пігулок: жовті з червоним, червоні з білим, червоні з зеленим, сині з білим, сині з зеленим.
– Ти вмієш грати у доміно? – запитує Арлекін. Зоя хоче сказати «Вмію!», але їй ще ніколи не доводилося грати в доміно барвистими пігулками. Тоді Зоя хоче сказати «Не вмію!», але вона задовго вагалася, її вже ніхто не слухає.
«Подивлюся, як інші грають. Мабуть, нічого складного», – вирішує Зоя.
Спочатку їй здалося, що гра і справді дуже проста. Синю половинку пігулки кладуть до синьої, червону – до червоної. Справді, як у доміно. Проте, коли вона спробувала покласти біло-червону пігулку до білого краєчка, усі раптом закричали й заремствували:
– Фальшує! Виженіть її, вона фальшує!
– Треба її забрати! Треба її покарати!
Зоя думає: «Та хто ви такі?», але Полішинель заспокоює усіх:
– Облиште, дівчинка не засвоїла, як слід, правила гри. Хоча це дивно, адже в доміно у нас грають навіть кретини і дауни. Вона ще трошки подивиться – і неодмінно навчиться. У тебе вийде, серденько! Спробуй ще!
Зоя неуважно киває, міркуючи, що наступного разу вона краще пропустить свій хід. Тим паче, за черговістю тут ніхто і не стежив, найдрібніший із хворих, плесконосий, давно вже дрімав, і це, здається, зовсім не турбувало решту гравців.
Однак Зоїн задум провалюється. Полішинель притуляється на її стілець, та так, що Зої лишається самий краєчок, хапає її за руку і безцеремонно розглядає її пігулки.
– Я допоможу, серденько, я тобі тихе-е-есенько шепну, яку треба класти.
Але, коли настає черга Зої, він кричить їй у вухо, так надсадно, що у Зої мало не лускає голова, і довбе пальцем у долоню, мов долотом:
– Жовту давай! Оцю-оцю-оцю!
Зоя кладе жовту пігулку.
– Виграла!!! Гляньте, вона виграла!
– Новенька виграла! Оце розумне дитя!
– Ви-гра-ла! Ви-гра-ла!
Один із божевільних у захваті підкидає свого капелюха. І навіть отой маленький, що спав, захропів якось урочистіше, немовби заграв плескатим носом марш.
Зою хапають на руки, підкидають у повітря, але після трьох злетів усі раптом, мов по команді, втрачають інтерес, стають тихими й байдужими і сумирно сідають по місцях, а Зоя боляче гепається об підлогу.
Коли Зоя підводиться і сідає на місце, то бачить перед собою чималу купку пігулок. Усі пожадливо дивляться на купу. Зоя, сподіваючись поради, зиркає на Полішинеля.
– Чого чекаєш, їж! – каже Полішинель. – Ти ж виграла.
– Оце їсти?
– Так.
– Оце все? – уточнює Зоя.
– Еге, еге! – кивають з обох боків стола.
– Я не буду! – каже Зоя. Вона має вісім років і добре знає, що буває з дітьми, котрі їдять невідомо які пігулки. Зрештою нічого доброго з такими дітьми не трапляється.
За столом лунає розчароване перешіптування, той, що в капелюху, починає плакати.
– Ну, їж! Ну, їж же! Так нечесно! – чує Зоя зусібіч. І мовчки хитає головою. Та вона їх не боїться анітрохи!
– Ну, їж! – Полішинель і Арлекін водночас з обох боків гепаються на її стілець, мало не придушивши між собою. Полішинель гладить Зою по голівці, а Арлекін підгортає до неї купу пігулок.
– Ну їж, так же нечесно!
– Не буду я цього їсти! – злиться Зоя. – Шукайте дурнішу! – І схоплюється на ноги. Досить із неї.
– Ти з ким дружиш, з нами чи з головою? – ображається навздогін Арлекін.
– Мені час додому, – рішуче промовляє Зоя і вислизає через двері, – красно дякую за приємне товариство!
І затуляє двері.
Дорогою назад Зою ніхто не перепиняє. Тільки двері на вулицю знов насилу піддаються. Зоя повисає на них і відчиняє. Шматок хліба випадає їй з рукава.
– А це в тебе звідки?
– Тьотя дала.
– Яка тьотя?
– З больнічки.
– Так воно чуже? Тобі побавитись дали, а ти забрала. Не можна. Пішли, повернемо.
– Не повернемо. Це замість мами.
– Що значить – замість мами? Де мама з татом?
– Поїхали.
– Де поїхали?
– Десь. Далеко.
– Хто тобі таке сказав?
– Тьотя.
– Яка тьотя?
– З больнічки.
Юра-старший розповідає, йому 22 роки.
–
Інна має 14 років, Юра – 13, Михалька – 11 років, Ольга – 9, Зоя – 5, Юра-молодший 3 роки, Варварка – 13 днів.
Тепер я знаю про такі штуки, як дев’ять днів і сорок днів, переродження душ і тибетську книгу мертвих. Тоді ми не знали. Батьки ніколи не виявляли інтересу до жодної релігії. Я сам усе зробив у себе в повітці, усе, що вважав за доцільне. Потім було дуже соромно згадувати. Потім пробачив собі. Що саме?
Зібрав мамині мапи і батькові клясери, мамині словники і батькові книжки, а також дещо із одягу. Узяв баняк, у якому замочували одіж для прання. Він нам не був потрібний, бо Інна так вирішила і зробила в ньому дірку. Склав усе туди, а нагорі поставив дві зліплені з глини фігурки. І підпалив. Димом усе, що мама й батько любили, мало віднести до них на небо. Я би й сам був туди вліз, якби був певен, що мати або батько мене доста любили, але вони більше любили Інну, а її до баняка не годен був запхнути і слон. Утім, брехня, я того не зробив не з сумніву, а з ляку. Палив то все в повітці раннього ранку, щоб на дим із прочинених вікна і дверей не прибіг ніхто із сусідів. Ніхто мені не боронив, ніхто не занюхав диму, я сам кашляв і задихався із вдоволеною люттю, невідь-що маючи на увазі: «Ну і нехай. Ну й нехай». Тихо в такі ранки буває, коли місто належить тільки двірникам і туристам, та й то, може, центр, а не такі глухі вулички, як наша.
Такі штуки заспокоюють на час, доки робиш. Опалені чорним глиняні фігурки вогонь не встиг зробити міцними, тож і моє заспокоєння тривало недовго. Гасав по кімнаті, шукаючи улюблених речей. Раз Інна застукала мене з маминою вишневою сукнею, яку я теж хотів спалити. Інна збрехала, що то сукня не мамина, мама б її не лишила, а то куплено було Михальці на виріст. Чи я не бачив, як мама її вдягала, як, бувало, їздили до центру? Батькові подобалося… Інна ж утулила мені в руки Варварку й веліла віднести до Мірошникової матері, хай, мовляв, її борщем хоч якимсь напхає. Я вийшов на вулицю, поклав Варварку під горіхом, а сам пішов до Мірошника. Матері його вдома не було – поїхала десь до родичів. Мала скоро повернутися. Мірошник відвів мене чекати на кухню, а сам пішов робити уроки, бо мати його дуже била, як чогось не встигав довчити. Я тинявсь по кухні, дослухаючись до приглушеної мантри з англійських неправильних дієслів, поки не побачив на верхній поличці млинок на каву. Подумав, як стріла принесла: оце мамі би припало до смаку. Хапнув той млинок. Руки трусилися, бо ніколи досі нічого не крав. Скинув по дорозі сухі квіти в лозовім кошичку, якими, бува, господині прикрашають кухні. Піднімати не став, ніколи, млинок запхав під сорочку і втік. Млинок наступного ранку спалив у баняку – для мами. Палив уже не в повітці, а надворі, між кущами порічок, бо боявся, що всередині пластмаса – дуже димітиме. Не було. Лишилися металеві частинки. Їх закопав, собі в деталі не взяв – не моя річ.
Чорні фігурки у вогні стали ще чорнішими, але таки не зміцніли.
То було найгірше, що був накоїв, але пробачив собі, як і потім дрібніше пробачав.
Добре пам’ятаю, як збирав по крихтах рештки щастя. Думав, що вони знайдуться на самоті, але вони знайшлися між людьми, бо між людьми нема думання, а час швидший.
Коли почали приходити листи, я не здивувався. Зоя дуже страждала, коли вони померли, їй це дуже довго не миналося, і що старша вона ставала, що більше розуміла, то гірше їй було. Це видно з її волосся: колись воно було гарне й лискуче, але поволі ставало тьмяним і немічним. Щось треба було робити, і я запропонував їй написати батькам листа. А вона мала була, певно, зрозуміла щось не так, і тоді нам прийшов перший лист із Туреччини. У листі йшлося про Михальку.
Тоді в нашому житті надто багато всього змінювалося. А Зоя подарувала нам ритуал читання листів. Думаю, ритуали – це те, що робить нас щасливішими.
Мені багато разів хотілося написати відповідь, але куди ж її напишеш? Відішлеш до Китаю, а вони вже в Нігерії. Відішлеш до Нігерії, а поки лист дійде, вони уже будуть у Казахстані.
А десь за рік почали надходити листи від батька. І я досі не знаю, хто їх пише. І я не хочу нічого дізнаватися.
– А ще мусимо відвідати Музей сучасного мистецтва Соломона Гуггенхайма, це в центрі, ми там однаково будемо, а ще Американський музей історії природи, потім обов’язково спустимося по Іст-Сайд, там багато музеїв, галерей і художники з картинами стоять, потім ще на статую Свободи подивимося, як гадаєш, встигнемо?..
Що на неї дивитися? Онде вона… Здалеку видно. Ми у столиці світу. Ми у Нью-Йорку.
Знаєте, яка вона насправді? Металева, сіра, загорнута у туніку, що звисає рубаними складками з плечей, а рука, м’язиста, оголена, стримить догори, тримаючи якусь гостру штукенцію. Заввишки вона разом із п’єдесталом, як написано в путівнику, сто два метри. Мені пертися туди нагору якось зовсім не всміхалося. Кількох дотепних зауважень щодо банальності цієї ідеї вистачило, щоб відмовити і Маму. Не хочу я туди. У мене досі ноги болять так, наче ми тричі туди й назад підтюпцем пробіглися.
Гарної давньої архітектури у Нью-Йорку практично нема – це не Старий Світ, тут заведено милуватися новітніми забудовами. Дзеркальні поверхні вікон, вигнуті площини стін… Теж красиво. Бачили один будинок, схожий на корабель, він височів над рештою, відбиваючи у дзеркальній поверхні темне досвітнє небо. Вогні на верхівках його шпилів – чи то антен? – мов сигнальні ліхтарі на щоглах. Я сказав, що хтів би побачити той будинок у пору, коли небом швидко пливуть купчасті грозові хмари. Мама не зрозуміла, сказала, що будинок, напевно, добре захищений від блискавки. Мені лишень хотілося поглянути, як то все відбиватиметься на його вигнутій дзеркальній кормі.
До Нью-Йорка ми прибули десь перед четвертою ранку. О цій порі місто належить тільки туристам, таким, як ми, що приїхали надто рано, і прибиральникам. Тому запитувати дорогу в зустрічного – марна справа. Утім, заблукати у Нью-Йорку складно, особливо після заплутаних європейських містечок. У Європі будинки прямі, а вулички криві. У Нью-Йорку будинки криві, а вулички всі прямі. До того ж повсюди дороговкази. У метро скрізь схеми, стрілки, піктограми. У підземних переходах за кожним поворотом мапа з підказками «You are here». Мені дуже подобається Нью-Йорк о цій порі. За півтори години починається страшенна метушня: скрізь повно людей, усі кудись поспішають, вулиці заповнюють автомобілі й автобуси… Словом, уже не те, уже не видно міста за тою метушнею.
Отже, близько четвертої ми поїхали в центр. Вийшли на Юніон-сквері. Кажуть, тут ньюйорківці проводять політичні мітинги – наметові містечка і таке інше. Слава Богу, ніякого мітингу тут не відбувалося, це був мирний собі центр: водограї, лавки, а за кілька годин додадуться ятки дрібних торговців сувенірами та музичними дисками. Ми збиралися трохи пройтися звідси Бродвеєм, трошки пізніше, коли працюватиме Музей сучасного мистецтва, а потім повернутися назад. Але поки що був ранок, ми сиділи на лавці, жували дрібні ванільні пиріжки з паперового пакета і обговорювали плани на день.
По праву руку від нас – головний поштамт. А попереду розгортається цікавий краєвид, дуже рельєфний, горбистий. Просто посередині стоїть колона, яку вінчає статуя жінки. За якоюсь химерною забаганкою ньюйорківців вона теж називається статуєю Свободи, тільки ця пишеться через freedom. Ця Свобода значно менша за розміром, стоїть в іншій позі, але загалом дуже подібна на тезку. По-перше, вона має схоже вбрання (хоча в руках тримає інший предмет – яблуневу гілку). По-друге, у неї майже такий самий вираз обличчя. Навпроти колони – арка, яку вінчає Ангел. Ангел чорний, хоча мені чомусь завжди здавався зеленим, ми з Мамою навіть посперечалися на цю тему. Таки чорний. Кінчики крил і елементи вбрання – позолочені. Міні-Свобода й Ангел дивляться одне на одного, вони приблизно на одній висоті. Мама не пропустила нагоди ущипливо прокоментувати той факт, що жіноча фігура стоїть на колоні, а чоловіча – на арці. Утім, запевняю вас, навіть якби все було навпаки, вона все одно проїхалася б.
Ліворуч від Міні-Свободи видніється місток, який впирається у жовтий будинок із колонами. Позаду – якась дзеркальна будівля, а вище – готель. Ближче до нас видно дві скульптурні групи. Та, що ліворуч, зображує чотирьох засновників міста, що пливуть на човні до Америки. Та, що праворуч, зображує самотнього ковбоя з банджо в руках. Позад нього схилився його вірний кінь.
Просто біля того місця, де ми сіли, стоїть ще одна колона, але значно нижча за ту, де розташувалася Міні-Свобода. Цю колону вінчає блакитний глобус, оповитий ланцюжком птахів. На колоні можна прочитати, на якому градусі широти і довготи ми перебуваємо тепер.
Гарно, знаєте, тут сидіти. Як подумаю, скільки нам сьогодні бігати… я би з більшою втіхою просто виспався.
Ця кімната завжди нагадує Мірошникові чернечу келію, хоча насправді Мірошник ніколи не бачив чернечої келії. Який сенс йому йти в ченці? На тобі, Боже, що мені не гоже? Ото ж бо й воно… І взагалі Мірошник іншого хоче. Мірошник хоче до Англії.
А щодо келії – то Мірошник мислить аж занадто романтично. Кімната собі й кімната. Маленька і досить порожня, може, тому таке відчуття. Ліжко – єдиний у приміщенні великий предмет, воно – центр і хворобливий трон кімнати. Зверху горою кілька ковдр, а під ковдрами видно ще й старий кожух із козячої шкури. Ліжко поширює сильний запах тіла, не брудного, на щастя, але такий тривожний, важкий, як буває в кімнаті хворого. Тому скоріше може здатися, що тут мешкає дуже стара й немічна жінка, котра більшість часу проводить у ліжку. Але пані Галина зовсім не хвора і не немічна, та й старою її аж ніяк не назвеш, просто вона нечасто виходить із кімнати. Ще є тут одненький стілець, що на ньому сидить Мірошник, і більше меблів нема, ані стола, ані якоїсь тобі шафки. Світло, наче навмисне, для підтримки образу, що його створює у своїй уяві Мірошник, слабке. Настільна лампа, що стоїть у кутку, просто на підлозі, блимає: хтось на лінії працює зварювальним апаратом. «Очі тут у мене псуєш», – кривиться пані Галина.
На підвіконні – джезва з кавою, молоко й цукор. Жерстяна коробка із кавовим зерном і млинок, різьблений, із дерев’яним оздобленням, стоять під вікном, Мірошник відсуває зайве під стілець, щоб не перекинути. То він приніс і каву, і цукор, і все решту. Платити багато пані Галині за уроки іноземних мов йому не випадає, тож доточує дрібними приємностями. Хай там як, а пані Галина – жінка, хай і не така, щоб змусити Мірошника про це думати, але цілком собі така, щоб відточувати гарні манери. Але Мірошник тут не тільки для того, щоб навчатися гарних манер. Двічі на тиждень пані Галина навчає Мірошника англійської, польської та іспанської мов. Мірошник не хоче ні до Польщі, ні до Іспанії, ні до Еквадору, а тільки до Англії. Вивчати інші мови його змушує лише делікатність.
Урок триватиме дві години. Потім пані Галина візьме у Мірошника ключ і піде прибирати в інших кімнатах будинку. Бо насправді в будинку багато кімнат і багато людей. Пані Галині доста її кімнати, але безладу вона не любить. Минулого тижня мусила прати ковдру одної з дочок, бо ковдра вся була заквацяна вугіллям. Мірошник вважає, що дівчатка й самі могли би впоратися, не така вже й мудра робота, але не йому давати пані Галині поради.
Пані Галина переглядає аркуші, списані Мірошником, а Мірошник тим часом читає напам’ять текст, бо дві години – це мало, якщо ти справді хочеш до Англії. На колінах у нього подерта дитяча книжка з барвистою обкладинкою, згорнена, але закладена в потрібному місці пальцем. Забуваючи якесь слово, Мірошник непомітно піддивляється і знов дуже швидко згортає сторінки, чисто тобі школярик. Пані Галина механічно киває, час від часу виправляючи помилки. А розповідає Мірошник таке:
“The Earth is round and it derived from an egg. Indeed a turtle was born from this egg. And the Earth is the egg’s yolk. While the germ is small and weak and cannot get out of an egg’s shell, he’s gradually eating the yolk. When the yolk, the germ is gonna punch egg’s shell. For that purpose it has a horn on a beak. You ask: whether our egg had bursted? No! First the turtle should eat the ground, and then it will get out outside. But it not so is simple. The turtle does not see the ground because the ground lays on its back. Then the Beginning of World will come”[2].
* * *
– Well. Give me the book[3], – каже пані Галина. Коли Мірошник віддає книжку, на якусь мить видно назву на обкладинці – “City-slandering”[4].
– Це когось із ваших дітей, Галино Петрівно? – міг би запитати Мірошник. Але не запитує. “Does this book belong to one of your children?”[5] – думає він про себе. Але не запитує.
1
Нескорений гарлемець (голланд.).
2
Земля кругла і постала з яйця. Насправді з того яйця народилася черепаха. А Земля – то в яйці наче жовток. Поки зародок ще малий і не має сили вибратися, він жовток потроху їсть. А як увесь з’їсть, то настане час пробивати шкарлупку. Для цього він має ріг на дзьобі. Ви спитаєте: а наше яйце вже трісло чи ні? Ні! Черепаха ще має з’їсти землю, а лишень тоді вибереться назовні. Та це не так просто. Черепаха не бачить, де земля, бо земля лежить у неї на спині. Коли хтось покличе черепаху, тоді вона озирнеться і побачить землю. І тоді настане Початок Світу (англ.; прим. авт.).
3
Добре. Дай мені книгу (англ.).
4
«Місто брехунів», або ж «оббріхувач міст» (англ.).
5
Ця книга належить комусь із ваших дітей? (англ.)