Книга: Пам’яті «проклятих поетів»



Пам’яті «проклятих поетів»

Оксана Забужко

Пам’яті «проклятих поетів»

Летимо на нічний Хрещатик -

Як метелики на вогонь…

Із циклу «Нічні метелики»

Довший час було так: я бачила, але не розуміла. Це було як у «Ромео й Джульєтті» Ф. Дзефіреллі, в епізоді, де смертельно поранений Меркуціо розігрує свій фінальний монолог, ще по-буршівському «тримаючи марку» й через силу сиплючи дотепами, так що свідки, несвідомі серйозності становища, хихочуть і підбадьорюють приколіста дружелюбними вигуками – аж до тої хвилини, коли він зрештою падає трупом. Тільки у випадку моїх «Меркуціо» ця сцена тривала роками.

Роками ткався фінальний монолог. Шкода, що ніхто його не записував: монолог був талановитий, часами цілком навіть на рівні шекспірівських блазнів (що, зрештою, не дивно, бо й люди ж були талановиті!). Анекдоти, бонмó, ґеґи, бувальщини-побрехеньки, що передавалися в молодіжній довколамистецькій тусовці з уст в уста й ставали міським фольклором, – такий собі дискурс «нових мочеморд». Нескінченні усні новели на тему «як-ми-були-набрались-і-чого-сп’яну-наброїли» (див. «Як ми продавали Сталіна» В. Діброви!) породжували своїх акинів, а акини, своєю чергою, множили круг себе нові застільні компанії – як поживне середовище, в якому їхній оповідацький хист міг відточуватися до алмазного блиску. Бо ж це й справді треба вміти розповісти так, щоб товариство боки вривало: як були геть пропилися дорогою з відрядження й, вискочивши на станції на перон, примудрились за 5 хвилин обміняти на бухло свою постіль з купе (саме на таких ґеґах у росіян свого часу виріс Довлатов!), – або як, бредучи попідтинню з бенкету п’яні уночі, забрели на територію військової частини й наскочили на вівчарок (цю історію я чула тричі, і за кожним разом було смішно!), – або… або… ах ти Боже ж мій, що ж там іще такого було кумедного, щоб згадалось через чверть віку отак відразу, з місця?… Не спливає чомусь, не згадується – розсипалось, покуріло кудись у ноосферу, як пил із витрушеного ворка цілого покоління: золотий пил, що з роками виявився – чорною сажею…

Можна було б зняти фільм. Ба ні, радше кліп: як летючий феєрверк конфеті поступово обертається сажею, що сиплеться, сиплеться на об’єктив камери, зачорнює його дужче й дужче, як на картинках у кабінеті окуліста, що ілюструють різні стадії глаукоми, – аж доки лишається просто тьма, чорний екран (саундтрек теж підібрати відповідний: щоб момент переходу від додекафонії до какофонії пройшов для глядача незавваженим). У фіналі, вже на чорному екрані, може бути чутно стук груддя, що падає на віко труни. Тільки, Боже борони, – жодних віршів, що пливуть титрами по екрану: віршів і так було забагато, вважалося, ніби вони виправдовують усе. «Все написано в п’яному стані», – це була похвальба перед читанням уголос за черговою пляшкою: додавало віршам ціни і підкручувало довкруг авторської голови ореол генія ще на кількадесят ватів яскравості: звісно, «богема», прокляті поети, діонісійський екстаз – все за філфаківською хрестоматією… Вірші, до речі, якраз збереглися, тільки тепер, коли чи не більшість учасників дійства лежить у землі, вже остаточно ясно, що нічого вони не виправдовують. Нічого не засвідчують – окрім, хіба, бажання цілого покоління будь-якою ціною втекти від реальності.

…Якісь налиплі лелітки, глухий відгомін відшумілого бенкету, можна нині вловити в Позаякових «Алкохоку», деяких ранніх оповіданнях Жолдака й Діброви, в «Рекреаціях» Андруховича… Небагато, скажемо прямо, і не те що до геніально-трагічно-юродивого Вєнічки Єрофєєва, а й до того-таки Довлатова українські «Меркуціо», попри, здавалося б, спільний пізньорадянський досвід, все ж ніколи не доросли: не витягли теми. Кажу це без докору, бо вини їхньої в тім нема: українська традиція не знає образу «симпатичного пияка» як культурного героя. На відміну від російської, де романсова циганщина з усіма її «ех-заґу-заґулял парнішечка» і «ти болі-болі-головушка» впродовж поколінь готувала масову свідомість до того, що напівпритомний М’ягков із його «легким паром» у чужій квартирі (про те, як такий персонаж мусив би ту квартиру ароматизувати, ніхто чомусь не замислювався!) може здатись молодій жінці еротично привабливим (ну, перебрав, подумаєш, із ким не буває!), в Україні популярна традиція до п’яниць ніколи поблажливою не була, тут все було трагічно без юродства – тьма і тьма: «Ой, кажуть люди, що він не п’є, / а він щодня із корчми йде, / а я, молода, перед нього / несу таляра золотого, / несу таляра золотого / викупить коня вороного», – і веселився не пияк, а жінка, коли їй вдавалось від нього втекти: «Лишу тя діти, лишу тя дрібні, а сама піду за Дунай», – якої пак іще недвозначнішої оцінки на матримоніальному ринку!.. (Майже весь наш діонісійськи-«вакхічний» фольклор, що характерно, жіночий – це ейфорія визволення від побуту, свято «сестринських» посиденьок, не плутати з пиятикою per se!). Щоб «культурно легітимізувати» пиятику, перевести її в позитивний образний ряд, довелося вже в 1990-ті («бубабістам» і послідовникам) сягати, перескоком через два століття, аж у пізнє бароко – до Енея, парубка моторного, котрий усе-таки НЕ пияк – радше раблезіанський гедоніст, але і в ньому, «на всеє зле проворному», неважко розпізнати майбутнього засоромленого Карася, який, нетвердо держачись на ногах, у глибині душі чудово знає, що заслужив не на обійми незнайомої красуні в чужій хаті, а на свою розлючену рідну Одарку з макогоном напоготові – цю земну іпостась Зевса-громовержця, чия місія – раз у раз штурхати «ледащо», котре збилося з шляху й застрягло в шинку: ану лиш, поганий-мерзкий-стидкий-бридкий, мерщій упхав голову під холодний струмінь, глитнув розсолу – і марш на корабель, огидо, тобі ж іще Рим будувати!..

Припускаю, саме через цей брак симпатизуючої традиції в українській «алко»-культурі пізньорадянських «темних часів» так ніколи по-справжньому й не дійшло до чесної прямої мови «від першої особи»: «перша особа», скільки б не приміряла на себе маски «проклятих поетів» (про те, що в 1920-ті їх уже відносило покоління «Розстріляного Відродження», тоді мало хто знав!), все-таки не чула за собою достатнього «права голосу», над нею панував інший культурний припис: якщо п’яний – іди проспися! І навіть те, щó в цій субкультурі було справді притягального – і що, певною мірою, спокушало й мене (я була збіса самовпевнена дівчинка!) з живим інтересом просиджувати годинами в різномастих компаніях за спогляданням п’яніючих і туманіючих «Меркуціо», гейби на веронському балконі, – елемент якщо й не геройства, то бодай якогось нонконформізму, соціальної фронди, єдиний, що був нам приступний у нашій юності (адже п’яний – той самий блазень-трикстер, який сміє сказати правду королівським лучникам – і якому взагалі за роллю належиться говорити правду!), – навіть це, навіть у старших і досвідченіших Жолдака й Діброви – теж розсипалось, «не долетіло», потонуло в зніченому «карасячому» бурмотінні… Як у тій пісні – «вода знесла». Або в Позаяковому хоку: «Здається, лиш недавно / ми разом сіли пить, – / а вже надворі осінь». Осінь, авжеж. А що ж було в міжчасі, куди поділося?…

У пам’яті застрягли лиш поодинокі епізоди: ось бездиханного молодого київського поета цілою делегацією (чоловічим, себто, її складом) вносять у поїзд після чергових «Днів літератури» на провінції, – а бездиханний зненацька, розплющивши одне почервоніле око, як циклоп, безпомильно скеровує його на обкомівську «шестьорку», що впродовж усіх трьох днів ревно була нас обтупувала, ще й наостанці присусідилася пособляти з вантаженням тіл у вагон, – і суворо запитує, ретельно карбуючи слова: «Іване Петровичу! (і запам’ятав же, дивись ти, ім’я-по-батькові!) Звідки тут тхне гімном?» Присутні тамують посмішки, пойменована «шестьорка» й собі пробує підхихикнути, перевести на жарт, але правдолюбний пияк непохитний, він уже збив, «змив» з уст заклепку, з якою від народження ходила кожна радянська людина, – і вперто повторює, раз за разом: «Я питаю вас – звідки тут тхне гімном?…» На тверезу голову тоді такого не вимовлялося – і навіть загальнозвісним стукачам (такі були на кожному курсі) ніхто нізащо не сказав би вголос, що вони стукачі. Втім, і сп’яну далеко не всі наважувались, – либонь, тим я цей епізод і запам’ятала: в тому віці мужчини ще цікавили мене огульно, як вид, – з усіх книжок випливало, що саме вони творять історію, і я терпляче вичікувала, коли ж вони нарешті почнуть її творити, стараючись виловлювати хоч якісь обнадійливі тому прикмети за зливою їхніх п’яних сповідей і мутнооких освідчень (згодом виявлялося, що вони запам’ятовували ті сцени «невдалого залицяння» куди краще, ніж я, й роками гострили мені за спиною ножі святої помсти за отриманого одкоша!). Втім, слухати їхні п’яні бесіди все одно було цікавіше, ніж тверезі: п’яні вони дійсно були талановитіші – шкода тільки, ненадовго, і проміжок талановитості, отого самого ейфоричного підігріву «по третій чарці», коли, за класиком, «в очах сяє, думка думку доганяє» (рій конфеті в кадрі!), з року в рік непомітно стискався, коротшав, танув… Меншало естетики, більшало тьми. Починалися неподобства: упав, побився, обблював… «Чума, чума на ваші дві родини… Зробили з мене харч для хробаків…»

А я й далі – не розуміла (пам’ятаю, як довго, арґументовано й пристрасно пояснювала одному такому «Меркуціо», скільки нашому поколінню належить виповісти не сказаного попередниками, і переконувала його взятися за роман з історії його родини, – що характерно, він мені це навіть пообіцяв, і я йому повірила, і ще не один рік була допитувалася при зустрічах, як посувається праця, – кажу ж, самовпевнена була дівчинка!). Не розуміла – попри те, що лабораторно студіювала, серед іншого, й психіатрію, і вже бачила під час лікарняної практики своїх перших душевнохворих – із таким самим заскленим поглядом і моторошнуватенькою багатозначною посмішечкою «я-вас-усіх-наскрізь-бачу», які в моїх «Меркуціо» з’являлися на стадії, коли доза влитого всередину алкоголю змушувала їх замовкати й підозріло бліднути. Недобрий то погляд і недобра посмішечка – раз угледівши, не забудеш, отож можна було б і впізнати… Але алкоголізм нікому тоді не спадало на гадку пов’язувати з душевними хворобами, – вважалося, що це виключно питання «сили волі», і я теж вважала так само (з усієї медичної літератури запам’ятала лише т. зв. «синдром випередження кола», за яким буцімто можна безпомильно розпізнати алкоголіка: хвороблива нетерплячка на вид невідкоркованої пляшки й роздратування всім, що барить до неї доступ, – проте, скільки пригадую, за нашими «проклятими поетами» нічого подібного не спостерігалося, а все, що не вкладається в знані нам описи, неминуче витискається свідомістю на марґінеси). На ту пору, правда, вже й тусовка починала виказувати перші ознаки занепокоєння, – мовляв, Ікс чи Ігрек «п’є» (так, ніби самі вживали виключно березовий сік!), – і брала ім’ярека під колективну опіку, що на практиці означало – «цьому більше не наливати», плюс контроль за доставкою додому («щоб менти не загребли»). Решта незмінно покладалася на жінку – якщо в Ікса чи Ігрека така була (переважно, треба сказати, знаходилась!). Моя підозра, що Риму ніхто тут будувати не збирається, поступово міцніла до кондиції гіркого розчарування («тю, слабаки!»), – і, дописавши яких три роки ціджений, тлом до тих посиденьок, строфа за строфою, цикл «Нічні метелики» («Повільними пасмами диму невпинно обмотує тиша / Ці скулені постаті й келихів місячну креш, – / І ти ще не знаєш, що вже ні чорта не напишеш, / І ти ще не віриш, що вдосвіта, може, помреш…») та виставивши насамкінець остаточний діагноз («Підем проживати уривки не наших історій – / За цю неготовність із честю прожити свою»), я просто усунулася з цілої тої тусовки, – сказати б, покинула балкон, так і не дочекавшись обіцяної вистави: мовляв, робіть як знаєте – далі мені з вами нецікаво…

Сьогодні я вже знаю, що було далі: далі був ад. Тільки свідків йому ставало дедалі менше, – адже ад, це і є те, що діється вже за зачиненими дверима…

Зрідка двері прочинялися, і крізь шпарку до мене долинав уривок із какофонії божевільного оркестру, де всі інструменти розстроєно, а всі виконавці глухі. Найчастіше це діялось по телефону, в густу запівніч («я тут напився… думав, кому подзвонити, і вибрав тебе…»), – щоразу після того я назавтра цілий день сама почувалася хворою: нема на світі нічого страшнішого, ніж розпад особистості, особливо когось, кого знаєш давно і хто свого часу, що називається, «подавав надії» (де він зберігається, в якому колі пекла, той цвинтар складених надій?). «Тільки не клади трубку! Не клади трубку, пообіцяй, що не покладеш трубку!» – розпачливо кричав мені крізь ніч у вухо колишній «Меркуціо» («Я продовжую кричати, ніч безмежна і пуста…», – чи не єдиний прорив в українську культуру прямої мови «від першої особи», і те, що цей Москальців шедевр сприймається в нас любовним хітом, а не тим, чим він є в дійсності – самотнім лементом покинутого всіма українського алкоголіка «темних років», де тільки й робили, що «пили – не п’яніли від дешевого вина», є лиш зайвим потвердженням так-і-непочутості тих, за ким зачинилася брама земного пекла). Як застерігали в середньовіччі, «у диявола теж є свої мученики». Житейськи-практичний звідси висновок той, що не всяке співчуття є благо, і не всякому страднику варто вкраювати скибку власного серця. Принаймні ті нічні сеанси рваної й губленої – обов’язково життєво важливої, аякже! – думки, якій конче потрібна була пара вух, були вже чистісінькими «чорними месами» – чи, постмодерніше висловлюючись, енергетичним вампіризмом (іноді співрозмовець на кілька секунд зникав, після чого вигулькував, дивно відсвіжений і готовий до заходу на нове коло: «підзаряджався» з пляшки!). Вірші цим разом використовувалися вже суто як приманка, щоб під’єднати до телефону впольовану пару нещасних вух: «Послухай, який я написав вірш», – і яка ж тварюка після цього відмовиться слухати, навіть розуміючи, що бесідник в дупу п’яний і за всіма законами, Божими й людськими, треба сказати йому «піди проспися» – й покласти слухавку?…

Вірші, між іншим, часто бували добрі. Тільки що ліпші, то коротші: на дистанції, довшій за 10–12 рядків, уява «проклятих поетів» уже не трималася тропи – щось у неї втручалось, непойменоване й грізне, якась невидима всепожираюча сила, що не давала зосередитися ні на чому іншому, крім себе самої. В принципі, це й є Зло в чистому вигляді: чорний вогонь, який потребує все нових і нових дров. Живого духа, а відтак, коли духа не стає, і живої плоті.

Траплялося, декотрі з них приходили позичити грошей (яких ніколи потім не повертали: так, за народною демонологією, відьма приходить попросити «чогось із хати», бо її теж «палить всередині огонь»). Тоді вони теж довго сиділи, ніби боялися вийти на вулицю, і, мнучи обличчя в долонях, як пластилін, розповідали, як їм гидко й страшно від самих себе: запрошували побути з ними в їхньому аду. Потримати їх там за руку. Вточити їм трошки живої крові: їхня власна вже була перетворена і, напевно, мусила горіти, скапуючи додолу…

Можливо, вони справді чекали, що хтось викупить їх собою?… Принесе себе в жертву – і тим випустить їх із темряви на світло?… І простягали з тьми свої вірші, просякнуті випарами солі й жовчі, в надії, що ті послужать їм за перепустку до раю?…

Інколи я записувала дещо з їхніх потрощених, як скло, монологів – мені здавалося, що з того коли-небудь вдасться скласти правдиве свідчення: репортаж із пекла. Але суцільного наративу тьма не пропускала (навіть Вєнічка Єрофєєв у найжорстокіших місцях відмовчується рядками крапок!). Єдиний, скільки-небудь зв’язний фрагмент у моїх записах належить все-таки мені, звучить моїм, а не їхнім голосом. Це було написано через дванадцять років після «Нічних метеликів» – тільки, на відміну від «Метеликів», цього я ніколи не публікувала. Але тепер уже можна: тепер, коли більшість акторів «першого складу» назавжди покинула сцену, можна бути певним, що надії на продовження нема – гра скінчилася.

2.08.1999

Твої запої

регулярні, як у мене місячні.

Тут можна вловити певний зв’язок:

поки з мене витікає життя, брудне і червоне,

ти вливаєш у себе смерть – безбарвну і чисту.

Ми – два останні поети в цьому місті,

але не задля нас буде воно врятоване.

Ти дзвониш далеко за північ і говориш по колу,

тримаючись за слухавку,

яку вперто просиш не класти.

Мої сльози мають горілчаний присмак

і печуть так само.

Я кажу тобі, що все буде добре, й знаю,

що не буде.

Бути жінкою – це щодень

народжувати світ заново.

Бути чоловіком – щодень умирати

в народженім жінкою світі.

А бути поетом – просто хвороба духа,

надто в цьому місті, яке тепер спить,

тільки з Оболоні на Печерськ

гуде телефонна пуповина.

І вірші гірчать, як оцет,

котрим змочено губку, настромлену на списа.






на главную | моя полка | | Пам’яті «проклятих поетів» |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 5.0 из 5



Оцените эту книгу