Book: Львівська пані



Львівська пані

Юрко Сангал

ЛЬВІВСЬКА ПАНІ

Роман-монолог

В очах прекрасних дівчини одної

Таємний світ. І не один, а два.

У першім — таїна її самої,

А в другім — таємничість божества.

Амадо Нерудо

Життя — це втеча, і нестримний біг

Смерть крок у крок повторює за мною.

Поет тринадцятого століття

ЗІЗНАННЯ АВТОРА

У ГРІХОВНОСТІ ЗАДУМУ

Пишеш із багатьох спонук, але найсильніша, непереборна — роз’ятрити своє єство до самої суті, до появи тієї духовної іскри, якою Бог запалює наше життя. Таке бажання має інтимний характер і пов’язане з тим, щоб якось протиставити себе смерті хай і досить нерозумним, але правдивим намаганням створити «фотографічний образ» своєї душі за допомогою слова. Пишеш, і сам дивуєшся, скільки ж у тобі величавого і… ницого, чого нема змоги приховати. Пишеш, і з величезною силою переймаєшся ґрандіозністю буття, торкаючись невидимими фіброми душі його таїни. Пишеш, і зачаровуєшся казковою красою — красою, яка і є основним мотивом народження, форм, що їх, начебто якісь плоди, пожирає ненаситне небуття. Тому й долучаєшся до акту творення, щоб стати помічником Всевишнього-Творця, його солдатом у тій вічній боротьбі «на смерть», але задля життя, задля звучання вічного «Бути!»

І саме тому поглинаєш тонни матеріальних продуктів, щоб виробити хоч якийсь продукт духу — цього найціннішого елементу буття, бо тільки він здатний вберегти нас від падіння у глобальне провалля часів…

А втім, нічого нового я не вигадую — лише словами вигаптовую натуру справді живої людини, саме так, як художник фарбами виписував би її портрет. Це своєрідна спроба у прозаїчній буденності далеко не ординарної літньої жінки знайти символ теперішнього і прийдешнього життя, і не тільки її життя. Зачинений у немічному, скаліченому старістю тілі дух не знаходить умиротворення у спокої останніх днів… Лише перед обличчям смерті так гостро відчувається уся цінність і краса життя… Напевно, нема більшої муки: у ці дні залишитися з чітким і ясним розумом… Адже ніщо так не знесилює людину, як примирення з думкою…

І лише покладене на папір здатне відобразити ті таємні порухи душі, завдяки яким двонога істота проявляється як людина. Вони — найцінніший і найприємніший скарб людини. Заради них і прагнемо жити!

Мотивація написання цієї повісті має ще якийсь потаємний закуток, коли йдеться про особисті стосунки з рідною бабунею, яку на старість літ обплутують незбагненні, а тому і страшні, пристрасті, — вони роз’їдають душу навіть тобі. За таких обставин легко піддатися емоціям, звинувачуючи стару в усіх земних гріхах… Та чим більше ти розбурхуєш свої нерви, тим більше стаєш беззахисним перед незбагненною злою силою… Намагання відхреститися від усього того також не дає жодного результату. А спроба порятуватися сміхом часто залишає гіркий присмак. Але робити щось усе-таки треба, бо просто так дати собі раду з нею неможливо. «Убити і спалити!», як цього вимагає боязлива міщанська свідомість під впливом середньовічного наказу Церкви, не до кінця ще стертого в пам’яті, і як це недавно в Костополі вчинила внучка зі своєю бабцею, вважаючи її за відьму?! «Убити і спалити!» кожну літню жінку, тільки-но запідозрив у ній ознаки чогось недоброго?! А якби спробувати зрозуміти, перейнятися кожною клітиною її єства, кожним почуттям і порухом її думки, і все-таки простягнути цій людині руку… І все-таки наказати їй: «Живи!» Але ж таки нелегко зрозуміти звичайну жінку… А може, не треба нам розуміти її як жінку, може, нам варто зрозуміти її як людину, передусім як людину — живу істоту, якій Бог віддав частинку свого Святого Духа?

Це ж так багато значить — просто вдивитися в її обличчя, пройтися рукою по його зморшках, немов по зарубцьованих ранах історії нашого краю, й десь там намацати і свою провину, і врешті-решт пройнятися почуттям, людської гідності й величі!

Я

І чого то так? І чого? Здавалося б, ті самі очі. Мої ж очі! І як це так сталося?! Що так понівечене моє чоло! Хіба воно колись хмурилося? І щоб мій ніс коли так кривився!.. А мої щоки не западали навіть від великого голоду. Зуби! Завжди такі білосніжні й міцні. От, один ніби ще тримається. Ні, вже геть розхитався. І невже навіть це волосся, яке завжди було моєю гордістю, тепер доводиться ховати під величезною хусткою? Ну ніяк не може бути воно моїм — я завжди мала чорне як смола! Завжди… Цей внук, тільки він міг підсунути мені люстро, аби спотворювало моє, таке гарне, обличчя. Стала страшна як смерть. Як смерть! Це вона! Вона бере собі моє волосся. Вона щоночі приходить до мене. Хапає мене в грудях. Душить мене. Або ж — як вкусить за серце! Падлюка така! Хоче мене з’їсти. Гадає, що я сплю. А я вже знаю, коли її очікувати — десь між третьою й четвертою ночі. Ніколи мені не є так зле, як після її відвідин. Тоді мене все нестерпно болить, усю ламає. Як мені недобре! Як я боюся тої ночі!

І чого ти так мене мучиш?! Нащо я тобі потрібна? Ти вже забрала від мене і чоловіка, і єдиного сина, і Дмитра, який, хоч старий, а все ж якоюсь опорою був. Уже все забрала. Але для чого тобі я, жінка? Для чого жінка жінці?! Ти, негідниця, стерво, вкрала моїх чоловіків, та ще й далі чогось до мене чіпляєшся. Не можеш, як і всі жінки, пробачити мені, що мене любили? Йди геть від мене! Ненажера! Дзуськи тобі! Я просто так не піддамся. Чуєш?! І не підступай! Стерво! Вважаєш, тобі все можна! Ненажера така!

«Швидка»! Це «швидка»?! Негайно приїжджайте. Я помираю. Ой! Ой, мені погано. Мені так погано. Що болить? Та все болить… Та ні, ні, я сьогодні ще не викликала «швидку». Та це було вчора звечора. А сьогодні ще ні. Ой! Ой, помираю… Приїдете?! Приїжджайте!

Самі муки. І чого я так мучуся? І чого? Хоч би ще син не помер, мій Ромчик. Хоч би він ще жив. І як то так: живе людина, живе, раз — і нема? Такого не може бути. Ніщо нікуди ніколи так просто не пропадає. Такого не може… Де ти, мій Ромчику? Як тобі там з татом? І чого це ти мене залишив? Ти ж бачив, яка я хора. А ти мене залишив. І що то таке — цей інфаркт? Як я його боюся. І сина, і чоловіка закатрупив прямо на моїх очах. Цей інфаркт! Живе людина, живе…

Так-так, це я хора. Сюди! Заходьте сюди! Що зі мною?! Отутка в грудях коле. Їй-богу, це — інфаркт. Відженіть його від мене. Відженіть цього дідька, я вас благаю! Ой, помираю… Ви ж лікар! Ой! Ви ж повинні… «То вже старість! То вже старість!» Я сама знаю, що вже немолода! Гадаєте, якщо стара, то вже не тре… лікувати. А ви візьміть і збадайте мене, візьміть тую свою слухавку і збадайте. Як може бути все нормально?! Якщо я хора! Дайте мені укол! А ви дайте мені укол, і я не буду кричати! Та якого-небудь. Я вас благаю, якого-небудь. Пощадіть мене! Та ніяка я не наркоманка, що ви таке встрелили… Я просто помираю. Га? Вже вся синя від уколів? Що? Не можете знайти місця, аби вколоти? З тої і з тої сторони? Та я безперестанку грію грілкою! Е, ви таке скажете… На молодій дупі ви б ще знайшли місце, а на моїй не хочете. О…о…о… дуже вам дякую, пане лікарю. Нехай вам дасть Бог здоров’я!

Пішли… от паразити. Кажуть мені, що старість. Я сама знаю, що вже немолода. Покидьки! Була б я дівкою, то обмацували б мене з ніг до голови. А тепер навіть і подивитися не хочуть. І де моїх вісімнадцять літ?! Вісімнадцять літ… Як тоді хлопці упадали за мною. Як я їм голови крутила, хе-хе… і не тільки… Літали за мною, як навіжені. Як бджоли за медом. Сиділи під огорожею і лише видивлялися, аби хоч вийшла на ґанок. І спробуй було не вийти — вистукували камінцями по шибці так, що раз були надбили. Але потім разом з ними не знала, куди втікати від тата — так прутом дістала, що довго мені хлопців не хотілося… Мої кавалєри ніяк не могли поділити мене між собою — все очікували, що сама когось виберу. І спробуй вибрати: Семен був найгарніший хлопець в нашому селі — високий, густе чорне волосся, карі й завжди усміхнені очі, такий, як то буває на картині; а Дмитро, хоч і не був такий гарний, і тілом не дуже вдався, проте мав тверду вдачу, — хотілося, аби він завжди був поруч. Та й були вони такі друзі, що годі було їх роз’єднати. Я вже й не знала, що маю робити з ними. Всі пальцем показували, тільки-но де з’явимося втрьох, бо стільки було бабисьок без жодного… Хехе, і як же діти збиткувалися з тих, що не мали жодного хлопа! Була така Настя, за якою завжди бігли малі збиткарі, будь-чим кидали, та ще прозивали старою дівою. І що ті діти можуть знати, як тільки не підслухавши у старших? Та й то правда, що дівка є ніяка без хлопа. Я навіть не хотіла б жити, якби хлопців не було. Е, дурна та, що цурається хлопця. Бо саме в нього є те, чого їй найбільше бракує… Та ті мої залицяльники один одному завжди заважали — двоє, а бодай поцілуватися нема з ким. І спробуй було тут не казитися? Я вже не мала ради з тою їхньою дружбою. І яка то може бути дружба, коли між ними стоїть гарна дівка? На дідька мені здалося таке залицяння. Я не розумію жодної дружби між товаришками; якби йшлося про мого хлопця, якби сміли стати мені на дорозі — видряпала б їм усім очі, повидирала б волосся… Таке їм зробила б, що все життя обходили б чоловіків десятою дорогою. Тільки посміли б ті курвиська, то зігріла б їх так, як жодне кохання не зігріє. Знаю я їх… Нехай хтось собі не гадає, що кохання дається просто так. Нелегко мені було посварити Дмитра з Семеном, та ще спричинити між ними бійку. Диваки, вони так ніколи й не здогадалися, що причиною цього був мій дурний язик… Один одному докоряли в підлості, шмагаючи чим попало, поки на мене не бризнула Семенова кров. Я, дурна, вдавала, ніби їх розганяю. Добре, що сама ще не дістала А може, було б краще, якби дістала — легше було б на душі. Визвірилася на них за заплямовану суконку, цілковісінько нову, викрикуючи, що вони обоє не варті цієї суконки. А через те, що кров була Семенова, то винним у всьому, звичайно, виявився він.

Нарешті я змогла відчути всю ту силу землі, що приходить, як тільки дівчина залишається з хлопцем на самоті. На цілковитій самоті. Як я того чекала! Після цього… немовби вся просвітліла, і була така чудна-чудна, буцімто весь світ створений лише для мене. Здавалося, щось важке-важке злізло з мене, і от-от кудись полечу. І чого тільки не витворяв з моїм тілом солоденький, невгамовний Дмитрик: так обціловував, що не знала, як синці перед батьками приховати; пестив своїми ніжними пальцями те, до чого було соромно самій доторкатися; так душив мене обнімаючи, аж боялася, що не витримають мої ребра; а за мої сідниці хапався, як за найціннішу річ у світі, так млосно роздираючи їх, що мені починало по ногах текти. Ах Дмитрику, Дмитрику… Я в тебе зазнала того, про що дівчата не сміють іноді признатися собі, що вони постійно про те і мріють, крадькома зазираючи, чи бодай у когось воно не випинається. Того, від дотику якого пробігає моїм тілом ніби електричний струм. Того, за яке як схоплю, то вже сама собі не належу. І як то люди прозивають тим словом найпаскудніші речі, коли воно цілком навпаки! Воно цілком навпаки. Тільки-но згадаю про цю дивовижну штуковинку, то зразу мої вісімдесят літ кудись щезають. Коли дуже-дуже холодно, то воно мені саме в мозок лізе, не даючи замерзнути. А що може найбільше потішати, як не розмова про те, — тоді дорослі робляться дурнішими за дітей. От старі Петрунька і Ксенька, як зберуться на балконі, то тільки про те й балакають, згадуючи, чого ніколи з ними не було. Ні та ні та не мала жодного чоловіка, а так знаються на тих речах, що годі їм і слово вставити. Що твориться в камениці на цьому фронті — їм все відомо. Навіть мають на цьому свій ґешефт. Петруньці Славко завжди приносить цукорки і помаранчі, аби не донесла дружині, що він приводить коханку. Дурний Славко, Петрунька не сміє сказати жінці, але розцвірінькала всім сусідам. І що вона може до дідька знати, якщо ніколи й не бачила… Хоч патякає постійно, що якийсь там колись був у неї… Та де це правда? Вона така пришелепкувата тільки тому, що нікого й не було. Пришелепкувата Петрунька — а її всі слухають. Як я її ненавиджу! На два роки старша від мене, а ще має стільки сили. Я вже з десять літ не ходжу, а вона досі бігає по камениці, як вар’ятка, певно, їй щось запхали в одне місце… Ще вдосвіта як вчепиться тої мітли, то нікому спати не дає. Шурх та шурх по подвір’ю; чи не можна собі іншого зайняття знайти — дідівка нещасна! Чогось чіпляється до мене та чіпляється. Завжди казиться, як то я можу лише «сидіти на балконі схрестивши руки, нічим не перейматися й нічого не робити». Я вже своє відробила, брудна стерво. Була бидлом — такою й залишилася, і до мене не смій рівнятися. А вона, бачите, пащеку відкриває. Щось підскакує та підскакує. До бійки лізе, дрань така. Рада, що вже нема у мене ні сина, ні чоловіка — а то б вперезали її по хребті так, що й би не позбиралася. Ляпає, буцімто мені не «швидку» треба, а хлопа. Я вже не одного виділа, а ти такою дзьобнутою й сконаєш, пацє дурне. Сама до молодого хлопця чіплялася, лізла йому в споденки, аби той показав, чи в нього вже виріс більший, ніж у неї мізинець… Бідака так знітився, що дар мови втратив. Я на його місці так би копнула її, що аж шуміло б за нею. Буде мені тут пискувати… Забула, як її мама приходила до мого чоловіка плакатися, аби той виробив документ для її бідної Петруні, бо німці хотіли цю дурепу забрати на фронт. Ох, як же дівки боялися цього фронту! Якщо не мала чоловіка — гайда забавляти солдатів! А що там з ними робили, то лише одному Богу відомо. У нашому селі з такої «прогулянки» вернулася тільки Катька, пузата, та ще збожеволіла. А повивозили ледве не півсела. Навіть Настя побувала в Німеччині, з неї пізніше підсміювалися, як то вона не змогла привести собі якогось байстрюка. Чи вона так і не здогадується, звідки діти беруться? І треба ж бути такою непутящою, аби навіть якийсь пристаркуватий німець не скористався нею. А то замість того, аби народити собі дитину, сама зробилася дитинною й посміховиськом на всю округу. Якщо жінка не мала чоловіка, то на неї ще дивилися з розумінням. Але якщо не мала й дитини, то на неї взагалі не хотіли дивитися. Як то добре я тоді зметикувала, а то не знати, що би зі мною сталося… Не встигла я з Дмитром заручитися, як розпочалася ця францувата війна. Війна, яка зробила все навиворіт. Вже з перших днів забрали мого нареченого до війська польського. І я зісталася сама-однісінька. Сама-однісінька. Та не знають теперішні люди, що таке війна. Живе собі людина, бах — і її нема. Куди не рипнися — всюди вбивають. І не знати, кого було боятися. Москалі прийшли — вбивають. Потім німці прилізли — так само вбивають. Усі всіх вбивають. Ніхто нікого не захищає. Страшно, як це було страшно! Поляки виріжуть усе українське село. Українці спалять усе польське… А жид не знав, куди себе подіти, бо не мав жодної надії на пощаду від німця. І чому німець так його не любив? Як страшно тоді було бути жидом. Ховався-переховувався, а німець все одно якось його знаходив і розпізнавав. Спробуй було заперечити — примушували знімати штани. Раз сама бачила, як жид німцеві своє «багатство» показував прямо посеред вулиці. І навіщо йому було це обрізати, аби потім через це обрізали й голову? Ніяк не можу собі втямити, як воно, обрізане, виглядає. Що за бздури людей чіпляються — калічити найпотаємнішу річ у світі. Може б, і вийшла заміж за Бруно, але подруги як почали дражнити, що в нього обрізане, то мені й грошей його не захотілося. Якось я вміла жити з жидами — хоч вони були хитрі, але з ними можна було мати справу. Не те що з поляками, які не давали нашим жодної роботи, якщо ти не перепишешся на їхню націю. Навіть санітаркою при шпиталі не можна було влаштуватися, якщо ти не є полькою. Добре, що хоч ще були жиди, в яких завжди знаходилася якась праця. І навіщо Гітляр їх так понищив? Вони ж нікого не вбивали… Ах, скільки тих смертей я надивилася!..


І що мені так у грудях тисне? Напевно, зараз скінчуся. Недурно мені чоловік снився. Кличе до себе. Ой, кличе до себе. Але я не хочу вмирати. Мені в голову ніяк не вкладається, що мене вже більше не буде. Як то можна собі таке уявити?! Аби я не змогла більше чутися?! Хоч чую в собі самі болячки, та все-таки чую себе. Нащо тоді було народжуватися, якщо треба буде вмирати? Треба… А може, не треба. Може, зі мною якось обійдеться? Таж не раз якось обходилося… Як то нестерпно мислити про смерть! А спробуй не мисли, якщо вона щодня горнеться до тебе, все міцніше стискає й нагло душить. Падлюка така! Хоч би трошки відпустила. Мало того, що ноги мені скрутила, так вона ще дихати не дає. Хоче, аби я задихнулася — постійно мені смердить під носом. Ну й запах у тебе їдкий! Якого дідька ти чіпляєшся до мене, забирайся геть! Геть, паскудо! Геть! Не можу очі зімкнути, коли ти з’являєшся…



ВОНИ

Як то нелегко! Як то нелегко… вставати з ліжка. Нема гіршого! Та й навіщо вставати, якщо день і так не обіцяє нічого доброго? Бо сонце гріє вже не для мене… Якби не те, що маю занести до виходку, то, їй-богу, не вставала б. Лежиш і гадки не маєш, що тіло твоє таке немічне, а душа й не здогадується, що то є старість. Душа, вона завжди там, де було солодко й весело… А тепер я нікому не потрібна. Нічого не маю, то й ніхто не приходить. Навіть брат тільки-но прийде, як вже відходить. «Ну як ти, Зосю?» Ніяк не встигну розказати про все, що мене болить. Ніхто не хоче вислухати мене. А внук який! Як закриється у своїй кімнаті, то не достукаєшся. Невже я йому так допікаю? Лише слово скажи, зразу робиться дідьком. Якщо й заговорить, то дивиться якось поверх моєї голови, певно, мене й нема… А дочекатися від нього усмішки — це взагалі немислимо, не кажу вже про якусь доброту… Деколи дасть щось з’їсти, як тій худобині, а частіше й того не отримаєш. І смів таке вимовити: аби я навіть не заїкалася, що в мене все болить, бо тим, бачите, я висмоктую з нього дух, і він біля мене стає жовтим. Та ще назвав мене якимсь вампіром. І це мій рідний внук! Не внук, а чортисько, індик набундючений. Нелюд! Ніколи не зайде, не порайдає зі мною. Така злюка! Весь у мамуню свою. А та теж була… Ой, ніхто мені так у печінках не сидить, як вона. Все життя пустила мені на пси. Як привів її син до хати, так все й завалилося: чоловік помер, а син з того всього захворів. Бачити вона його не любила… То навіщо виходила заміж, стерво таке?! Я тебе зразу розкусила. Казала чоловікові: не треба цю бідну селючку пускати до хати. А він все: «Та най! Хоч на твари ладна. Що собі візьме, те буде мати». Ой, як то жінка здатна чоловікові все життя перевернути! Гіршої сатани й нема. Хто-хто, а я це добре знаю! Свята правда написана в Біблії: гіршою від смерті буває тільки жінка. Гіршою від смерті! Але хіба може щось бути гірше від смерті? Справді, хіба щось може бути гірше від смерті? З жінками я вміла дати собі раду, а як бути з нею?..


Щось мені знову погано… Треба вставати! А то коли лежу — завше дурні думки насідають на голову. Видно, таки помираю. Хоч убий, а встати не можу! Я ще зроду більший тягар не двигала! Колись була така повна, що в двері не влазила, але пушинкою себе чула, а зараз і третини того не маю… Треба зажити таблетку — може, в голові проясніє. Юліане! Чуєш мене?! Юліане! Мені так погано! Так погано! Та не гнівайся, що надокучаю. Що б я робила, якби не ти? Ти ж у мене один залишився, мій внучок! Один! Вже не шкодуй для старої таблетки. А може, ти б лікаря викликав? Га? Мені так погано! Не знаю, що зі мною робиться. Напевно, маю високий тиск, бо дуже голова болить. А може, і понижений, бо ніяк встати не можу. І чого то я так мучуся? І чого? Та дай ще одну таблетку — вже не шкодуй. Ти не гнівайся на мене. Я така хора! Така хора! А коли трохи поплачу, то й легше стає…

І чому це він помер, а не я? Таж завжди хора була я. Мій Ромчику! Де ти, мій Ромчику? Може, ти лежиш у кімнаті на дивані? Може, чогось хочеш? Може, хочеш курити? І чого ти вчепився тієї зарази? Прочадив себе димом наскрізь. Хіба не можна без цього якось обійтися? Та вже б не забороняла йому цього курива — аби тільки жив! Хоч і життя для нього вже не було. О Господи! За що така кара? Був ученою й поважною людиною, як раптом все кудись вивітрилося, пропало в один час. І втратив себе ще за життя! Я найбільше цього боюся — втратити себе! Може, воно й добре — позбутися себе?! Який то нестерпний тягар — усвідомлювати, що помреш! Тоді краще не знати, що живеш!

Нехай тобі земля пухом, бідний мій Ромчику! Хоч в одному тобі пощастило. Бо й випало народитися в саму війну. Як тільки ти появився на світ, бомбою зірвало сусідню каменицю. Зірвало вщент. Так трясло, аж повилітали шибки, і вогонь дістався нашого покою… І як то тобі було бачити таке в перші хвилі свого життя? Одні від цього гуркоту скінчилися, а ти взяв і народився… Війна! Скільком людям вона життя відібрала! Але то вона подарувала мені тебе… Якби не було війни, тебе також не було б… Якби не забрала вона Дмитра восени тридцять дев’ятого, то я й не побралася б з твоїм татом. Не могла ж я тоді залишатися сама?! Такі часи настали, що дівчині було загинути легше за все. Котра не мала мужа, то з нею чинили все, що хотіли… Хоч і при мужі могли піти на різні паскудства, але, як-не-як, він був охоронцем і годувальником… Що б я робила у війну, якби Семен не засватав мене? Пропала б. А він все-таки був добрим шевцем, і кусок хліба вмів завжди добути. Та ще виробив собі броню, аби не забрали на війну. А як любив мене! Коли нашіптували йому не брати мене, бо поля мій тато й так не дасть, то він як гаркне на них, що на полі не жениться, і вже більше ніхто нічого не говорив… І най би хтось спробував ще язика розпускати!

Як він мене любив! Завжди непокоївся, що я хора. Як він мною опікувався! Сиділа вдома, як справжня пані. Навіть вдома не дозволяв нічого важкого робити: чи попрати постіль, чи помити вікна — завжди наймалася служниця. Як мені зараз без нього… Вже тридцять літ, як його нема. А все казав мені: «Ти не переживай. Якось воно буде. Син вже має свій хліб і куток, а ти якось собі раду даси. Отримаєш по мені пенсію. Так що буде все добре. Не плач. Все буде добре». А сам взяв і помер.

І чого це він помер? Таж завжди хора була я. Якраз у п’ятницю подивився першу серію кіна. І таке було гарне кіно, що дуже хотів подивитися другу серію в понеділок… аби я не забула йому нагадати. Тим часом у понеділок його поховали. От тобі й кіно! Якогось дідька вчепився його той інфаркт і вже не відпускав. А ми за тиждень мали на море їхати, вже й білети придбали. Добре, що це сталося вдома. А якби в дорозі?

Як же він мене любив! Як-не-як, а разом прожили тридцять п’ять літ. Всяке було. І війна, і голод, і холод. Часом щось могло бути й не так, але ми ніколи не сварилися. Ніколи! Й аби на мене колись руку підняв, як то буває в інших, — борони Боже! Пальцем не торкнувся! Було приревнував. Дурненький! Я ніколи не дозволяла собі вільного, навіть з його начальником. Хоч, шельма стара, завжди пхав рухи куди не треба. Та й дружина в нього була така, що не знав, куди її подіти — лазила за ним, як примара затуркана. І як він з нею оженився?! Ні вдягнутися, ні їсти зварити, та ще б хоч на лиці була гарна! Завжди мене їй у приклад ставив. Ой, як це дратувало її… Ой, як вона мене не любила… Коза смердюча!..

Нá тобі! Про вовка помовка!

ІНША

Заходьте, пані Калитова! Яка я рада вас бачити… Дякую, що не забуваєте! О, це все мені! Дай вам Боже, аби ви завжди давали, а не вам! Дай вам Боже! Дякую, що зайшли. Людей досить живе, а нікого нема. Нема навіть з ким порайдати. А перекинешся з кимось словом, то й легше стає. Таке життя коротке — а таке мученіє. Кажуть, якесь лихо на Україну найшло! Що ви кажете? А я то чула… Стара-дурна. Стара — то це вже значить, що голови ніц нема. Та най, хоч Україну маємо! Скільки за неї хлопців загинуло! І чого то так нарікати? Хіба раніше було краще? За комуни страшне що робилося… Хоч не хочеш, а мусиш іти на роботу. Ніякого життя — постійно щось роби. Як я мала чоловіка, то чого я мусіла робити? Та й платили самі копійки. Якби Семен не шив ще взуття вдома, то б і нічого не мали. А спробуй було за комуністів на себе робити! Зразу штрафували, та ще грозили тюрмою. Тільки й мав право — працювати на державу. От дурна система була: людина хотіла працювати, а їй не дозволяли… Ми стільки разів ховалися-переховувалися зі своїм швецьким причандаллям. Форму тримали в одного сусіда, шкіру й набивки в другого, підошву й корок у третього, бо могли все конфіскувати. Тільки й чекали, що ось-ось наскочить та міліцейська погань. Доводилося штраф платити по п’ятдесят карбованців! А ви ж знаєте, пані Калитова, які то гроші були! Так що сьогодні тільки і працюй! Аби лиш не було війни…

Війна — то найбільше лихо, гіршого від якого й не придумаєш. Пам’ятаєте, ще за Польщі писали про французького короля, якого заслали між море, бо так любив війну. Коли люди підростали, він все війну та війну давав. Його й заслали між море, аби трохи втихомирився. Може б, і зараз так робили? А то страшно і в телевізії бачити, що на білім світі твориться! Не знаєш, де правда, а де її цілком нема!

А іноді таке покажуть, що мурашки по шкірі бігають… І як то таке можна показувати? Дайте пригадати, як це дурне кіно називалося. Пам’ятаю, що японське. Якось… «Легенда» чи то про якусь «Хараяму», чи то «Нараяму». Буцімто, якщо жінці виповнилося сімдесят літ, то вона є відьма. І придумали ж таке! Жінкам, які доживали цього віку, мало бути дуже соромно. Тому вони знаходили різні способи себе завчасу умертвити. Одна завжди приховувала хусткою те, що, бачте, при своїх зубах залишилася, і жоден ніяк не випадає. Вона, вар’ятка, каменем їх собі вибивала, аби люди бачили, що нарешті й вона зістарилася. Показилися вони там, чи що — примушувати стару так глумитися над собою! І що за люди?! Дичина якась! Хіба можна літнім людям вік вкорочувати? Вже тим молодим так місця не вистачає?! Так хочуть нас вижити з цього світу! Так не терпиться зайняти місце, яке ми обжили! Цю стару син взяв на плечі й поніс — де б ви гадали? — далеко-далеко в гори, звідки вже не вертаються, до місця, яке всипане людськими кістками й черепами.

Ця телевізія є казна-що. Як надивлюся її, то якась дурна стаю. Тільки-но телевізію вимкну, то душу мою ніби вкрали, кудись її трафило… Мовби мене нема. Як дивишся на це блимання, то відірватися не можеш — таке цікаве. А як надивишся, то не знаєш, куди себе подіти — така гнітюча пустота, що й годі витримати. І що то — ця телевізія? Якби ще за мого дівоцтва хтось розповів про таке — нізащо б не повірила. Лише запихаєш дрота в стіну — і диво твориться. Воно, може, й незле бачити, який розмаїтий світ, але… чим своє життя гірше? Як собі його зіграєш, так і маєш. Е, це пусте… Ви розкажіть краще, що там газети брешуть? Та не йдіть так скоро, та ще посидьте зі мною. Вже так мусите йти? То бувайте здорові! Всього вам найкращого!


Пішла. І чого було прилазити? Треба мені цих її недоїдків? Хоче пожаліти мене, гнида нікчемна! Я твоєї жалості не потребую! Радієш, як мені зараз важко без чоловіка. Радій, радій, — дорадієшся! Гадаєш, якщо принесла мені милостиню, то отримала верх наді мною, опудало мерзенне! Я тебе бачу наскрізь! Із твоїх рук я до писка навіть не дотулю! Помру з голоду, а так і не чіпатиму цієї гиді! Хіба ти вміла колись варити? Ти навіть макарон ріжеш так грубо, як селючка остання. Треба сікти його елегантно, по-панськи. Чи в тебе ростуть дві ліві руки, чи що? За стільки літ так нічого й не навчилася. Диви, вона знову якусь зупу принесла. Хоч би один кусок м’яса плавав! Така пісна, навіть сметаною не заправлена. І вона хоче, аби я таке їла. Та бодай тебе качка копнула! Я би псові встидалася це давати! Тільки й того, що забруднюй нею виходок, та ще бутлик мусиш вимити. Ще яблука принесла… Могла би вже і кращі купити! А то якісь гусячі — такі дрібонькі. Що, не бачила вона справжніх яблук — їх годі й двома долонями охопити?! Певно, вибирала, які дешевші, — скупердяйка нещасна. Навіть, дивися, хробачливе є. І спробуй тут не кривитися! Просто глумиться наді мною. Гадає, якщо я не можу сама собі купити, то вона вже має право мене тим принизити. Ось тобі дзуськи! Бачила б, як ти, разом зі своєю зупою, в унітазі плаваєш… Зараз я тобі покажу, то мало не видасться! Піжди хвильку, а то ніяк не зніму споденків…

СИН

…мммм…мммм…ммммммм…ууу…о! Ху… Аж спотіла від такого зайняття. Якби за мене й це хтось робив, то старість не була б такою прикрою. І придумано так цю людину, що вона конче повинна це робити. Як то Парасковія могла вигадати таке, що їй родити — те саме, щораз… Була б вона зараз на моєму місці, то б такого не базікала. Та що там для неї… Наплодила з десяток байстрюків і вже не чула ніякої різниці… От невгамовна була! То явно треба було не головою думати… Родити — воно річ нехитра, а ти спробувала б хоч одне виховати! Я ось лише Ромчика мала, та й то настраждалася з ним! Мій Ромчик! Хоч якась була втіха! Як я його любила! Ми завжди були вкупі. Гадала, хоч одна з двох невісток буде любити його моєю любов’ю. Та де там! Хіба можна було знайти таку, аби була гідна мого Ромчика?! Вони тільки одного хотіли… Все помишляли його в мене відібрати. Те й робили, що чинили підступи. Напоумлювали, налаштовували його проти мене. Сучки такі! Ось вам зась. Диви, що надумали — відібрати в мене Ромчика! А він, бідненький, все до мене горнувся. Ніяк не міг з тими стервами зжитися. То їм не те, то їм не се! Тільки їли його. Падлюки! Що б він не робив — усе їм не подобалося. А Людці навіть язик повернувся: «Як ви його виховували?!» Ти подивися на себе, село замузьґане! Те й робило, що корови пасло, а їй принца подавай! Чого ти ще від нього хотіла? Високий, ставний, а волосся як у мене мав — чорне-пречорне, густе; і вмів так інтелігентно поводитися, що я не могла надивитися; і добрий фах мав: захистився на правника, гроші вже чималі заробляв; та ще й купили їм квартиру в центрі міста. Чого ти ще від нього хотіла? Стерво! І я вже вам не заважала. А то постійно стогнала, що заважаю жити. Так боялася роботи, що й годі було примусити щось зробити. Тільки до ліжка не була лінива… Подумаєш, раз підгледіла, чим там займаєшся з Ромчиком… А вона як вздріла, то таким дідьком зробилася, що світ не бачив. Ніби я й так не знала, що ви там таке творите… Я не нинішня, ще не таке виділа! Ти б краще доглядала свого мужа — то б не втікав до мами, аби нагодувала й обіпрала його.

І треба ж таке — вимагала в нього самому собі їсти гріти, навіть посуд за собою мити. А раз примусила самого прати споденки і шкарпетки. І після такого ще докоряла йому, що він бігає плакатись до мене. Ото на свою голову чорта приволік до хати! Бідний Ромчик! Хто пожаліє тебе, як не рідна мама? Хто ще так думає про тебе, як я? Мій Ромчик! Ми завжди були вкупі. А тепер що? Тепер вже тебе нема… Тепер без тебе й життя нема. Я одна-однісінька, всіма забута. Всіма! Навіть Богом! Це, напевно, якась хороба така — бути забутим Богом, Ромчик. Страшна то хороба — не бути разом з Богом! Ти ніби ще живеш, але тебе вже нема… Бо хіба людина є, коли вона нікому не потрібна — навіть самому собі… Ромчик! Казала я тобі: що ти знайшов у тій Людці? Взяв собі її за Бога — ось і маєш… Знайшов собі на голову… Скалічив себе і мене… Таж я тільки тобою жила… Тільки тобою! А вона хотіла відібрати тебе… Відібрати геть усього! Вже більше ніколи не дати жити тобою… Більше ніколи! А ким я мала жити? Як тато твій помер, то тільки ти в мене й залишився. Мій Ромчик! Що я мала без тебе робити? Я тебе так любила. Та хто ще міг тебе так любити? Вона?! Вона, егоїстка така, крім себе нікого не любила. Нікого! А як мене не любила, лише Бог знає! Бувало, як ти привезеш від неї якесь їдження, то я все викидала, а то, паскуда така, могла мене струїти. Могла… Так хотіла відібрати тебе. А я не дала! Бо вона не заслуговує тебе. Не заслуговує, стерва така! Хіба мало їй було, що ти до дітей приїжджав і гроші давав? Ні, вона ще чогось хотіла. Мій Ромчик ніколи не смів не послухатися мене. Мій Ромчик… І як то страшно-страшно — не бути разом… Бо коли людина сама — завше якісь бздури напосідають на неї, так її вимотують, що втрачаєш себе. Втрачаєш себе…

БРАТОВА

Нема гіршого, як цілий день сидіти в хаті й лише думати про своє. Отак сидіти і лише думати та й думати… Ніщо мене так не добиває, як ці думки…

І куди від них подітися?! Як ті хробаки, поїдають мене. Поїдають та поїдають. Постійно мене до сліз доводять, гидь така! Мушу виплакатися, аж тоді мене трохи відпускають. На кого б то іншого нацькувати їх?

Раніше хоч братова чоловіка жила по-сусідству. І діставалося ж їй від мене! Ой, діставалося! Так їй і треба було, паразитці такій! Та й вона крові моєї випила немало! Ой, немало! Все свого Антона підштрикувала проти мене. Так наговорила, що, козел такий, ледве не зарубав мене. Де я подумала б, що він сокирою на мене замахнеться?! Я якраз нагнулася до відра, як, чую, щось важке над спиною промайнуло і з такою силою встромилося в двері, що аж всі повизирали зі своїх помешкань. Які допитливі! І ніхто за мене не заступився! Тільки й говору було: «Ледь не прибив Зоську…» Знаю я вас! А що було б, якби я не нагнулася до відра?! Це вам не смішки! Я боялася на ці двері навіть дивитися, поки їх чоловік не справив, і ще заодно на вікно ґрати поставив. Бо від того Антона можна було всякого сподіватися. Справжній придурок! Хотів мене зарубати. Та сам би цього не вставив собі в голову, якби не його відьма… Все чекала моєї смерті, а тим часом сама здохла… Нема тепер ні тебе, ні твого дурнуватого Антона. Залишила й хату, й балкон, який все погрожувала відгородити брамою, аби я їй не лазила попід вікно… Але яке то право вона мала загороджувати балкон?! Балкон був спільний! Вона навіть надумала мого внука відгородити від мене! Суці тій Бог дітей не дав (добре зробив, а то, певно, були б якісь виродки), то вона прив’язалася до мого Юліана, все називаючи його «мій внук», «мій внук». Який він тобі внук, як це мій внук?! Я йому бабця, а не ти. Він тебе і кликав «цьотка», а ти — «внук» та «внук». Навіть взяла й записала на нього свою хату, аби вкрасти його в мене. А тепер я боюся кроку ступити до цієї хати, бо все ввижається, що її дух там досі мешкає, — так вона мені досолила. Казала я їй: кому Бог не дав дітей, тому чорт посилає племінників… Як її діставали ці слова, треба було побачити… Накидалася на мене, ніби гадюка. Буцім до Бога в церкву вона ходить, а я дідьком дурію. І придумала таке: «дідьком дурію». Як дам тобі «дідька», то будеш летіти й пердіти, опудало городнє!



Я що — винувата, що мені ноги скрутило, і вже не можу піти до Бога в церкву? А він до мене сюди не приходить… Не приходить! Хоч вся хата образами обставлена, хоч не всі ще молитви я забула, хоч і Його Заповіт на телевізорі тримаю… Хіба що вже не можу дванадцять страв на Святу вечерю налагодити… І чи я винувата, що написано: Бог приходить туди, де збираються в молитві до Нього троє… А я сама-однісінька… Однісінька! Колись був чоловік і син, то ми і до столу все мали (і кутю, і свячені яйця, і голубці, і борщик з вушками, і вареники, і оселедець замаринований, і вино, і такі грибочки в підливі…), і молитви разом промовляли, і свічку запалювали, і кошик до церкви носили, і цілого карбованця давали на Службу…

Я дала б і два карбованці, якби священик не так довго провадив свою незрозумілу промову, — годі було встояти моїми хорими ногами. Та ще цього кадила як напустять, то вже й ротом дихаєш, а повітря так і не можеш ковтнути. Та ще як заниє хор над головою вмираючими голосами, то аж прибиває тебе до землі, замість підносити до Бога. Тільки те й робиш, що слідкуєш за іншими, аби вчасно перехреститись і сказати «Амінь!», буцімто мені нема чого іншого сказати… Та ще як поставлять на коліна, то від болю хочеться кричати, а не молитися… А позбудуся цієї процедури, вийду на вулицю й побачу сонце, то як заново на світ Божий народилася…

І чого це так?! Один Бог, а таке розмаїте ставлення до Нього. Напевно, наші люди тому бідно живуть, що якось неправильно звертаються до Бога? Хіба ж церква для того, аби від неї йти з важкою душею? Коли тобі безперервно товкмачать, що ти вчинила гріх, тому що народилася… Бувало, як наслухаюся церковної «розради», то жити не хочеться. Вже й не знаю, в чому я ще не винна. Як почне отець перераховувати всі біди, що трапилися, за його словами, через нас, бо погано віримо, і сипати на нас прокльони, то важко стриматися від того, аби його ж кадилом не вправити йому мізки. Їй-богу, вправила б, якби він мені особисто це сказав! Коли чоловік помер, то цей священик відправу вів. Та так, що я ледве його не «відправила»… Сам зізнався, що перед тим був на хрестинах, і мав потребу горло «пополоскати», бо погано голос прорізався. Знаю я твою «потребу»! Якби я мала нещастя бути твоєю попадею, я пополоскала б тебе так, що ніколи не переставав би соловейком співати. Хам такий! У бідної вдови смів просити грошей. І як такого на священика висвятили? Я б його як «висвятила», то все життя був би «святий». Недурно кажуть, що за гроші й козла висвятять.

А ще хочуть, аби Бог до нас приходив! Не приходить! Забув цей край, і мене разом з ним! Забув! Навіть не гляне на нас бодай одним оком! Я й сама не можу дивитися на ці п’яні пельки, які без кінця заливаються, а Божі свята для них лише нагода; не можу дивитися на ці очманілі, сірі обличчя з матовими очима — на це бидло, яке цурається панської шляхетності, на цих затурканих дуреп, які лише знають своє, а точніше, нічого не знають. Не можу!

Знали б вони мого тата, який мав вісімдесят морґів поля! Вісімдесят морґів поля! Це вам не псяк собачий! Знали б вони мого тата…

І чого я тут так мучуся! І чого я тоді не поїхала в Канаду?! А таку мала охоту поїхати. Таку охоту! Конче треба було триста злотих на пароплав. Дорогу до пароплава оплачували самі емісари, які вербували наших людей до Канади. Було потрібно лише якихось триста злотих. Триста злотих! А я мала лише сто. І ніхто не хотів позичити. Ніхто! Навіть цьотка Марійка. А ще цьоткою називається! Як я її просила… Як просила! А вона, аби не дати грошей, все відмовляла, як то в тій Канаді нашим людям важко, а назад вже не годен приїхати… Знала б вона, як то справді буде важко… Тут. Недурно казали: хто не виїхав у Канаду, того потім вивезли на Сибір…

А всі так боялися того Сибіру, що не дай Боже! І не знаєш, за що туди можна було потрапити. Енкаведе! З такими довгими штиками, з голодними і злими пиками! На ногах не взуття мали, а якесь онуччя! А як несло від них… Ніс хоч як закривай — все одно не помагало. Кожен тільки й чекав, що незабаром мають за ним прийти. Бо завжди забирали, в чому був зодягнутий. Прийшли, оглянули хату, сподобалася — і господарів гайда на Сибір. Трамбували людей у вагони, як худобу. Якщо помер, то просто викидали з поїзда. Грудні діти вмирали, як мухи. І спробуй було тоді мати порядну хату! Зразу на тебе чекав Сибір. Нам сусіди дорікали, буцімто ми з глузду з’їхали — усіх вивозять, а ми ремонт затіяли. О, якби не цей ремонт, то поїхали б туди ж, куди й вони… Не один раз до нас заносилося це енкаведе. Подивилися, покрутили носом і поперли далі. Ніяк не знаходили нічого такого, що могло б загрожувати совєтській владі. І ремонт у нас два роки тривав, поки ця совєтська влада не встановилася у Львові. Спочатку вона встановлювалася переважно в центрі міста, в тих помешканнях, де пани жили. А потім їх налізло так багато, що міг стати «буржуєм» лише за те, що на ногах чоботи маєш. Такі дідькові часи були. А хати можна було так само легко позбутись, як і дістати. У війну ніхто нікому нічого не доведе: чи то твоя хата, чи не твоя. Кожен жив там, куди міг залізти. Перед тим, як перші москалі мали прийти, багаті жиди позоставляли свої хати і повтікали хто куди. Хто в Англію, хто в Гамерику. А біднота, яка мешкала в пивницях, так і похапала собі хати — кому яку вдалося. І як то воно є… За Польщі жиди тішилися перед поляками, приказуючи: «ваші уліци, а наші камєніци». Себто доми жидівські, а назви вулиць — польські. Але прийшов Гітляр — посік одних, прийшов москаль — побив других.

І чого тільки не творилося в цих краях! Як німець пішов, а другий москаль ще не прийшов, то два дні в місті панували поляки. Ніколи я ще так близько не відчувала смерті, як в ці два дні. Ніколи! Поляки вбивали усіх українців, які тільки появлялися на вулиці. Усіх!

Знайомі поляки попередили нас, аби ми ані носа не висували, й аби найбільше стереглися тих, які носять пов’язки на рукавах. Я лише вийшла на балкон, як наш сусіда Боньо наставив на мене фузею, та й кричить, що зараз встрелить мені в голову. Заледве встигла шмигнути назад. Маєш Боня! Завжди був такий нещасний, навіть ходити не міг по-людськи, бо зроду не мав п’ят на ступнях. А пов’язку собі так само начепив… І ще смів мене лякати, кривий ідійот! Наші люди в камениці не знали, як вже й рятуватися. Найближчі сусіди згуртувалися в нас на квартирі, забарикадували двері, що зразу і не виб’єш, взяли в руки сокири й ножі, та й чекали своєї долі… А це чекання було таке тяжке, що серце могло розірватися від найменшого руху на коридорі. Як наступного дня застукали в двері, то я вже гадала: це все… Та чую голос Боньової жінки: «Не бійтеся! Це я. Я принесла дєтского печення. Не бійтеся!» І справді, висипала на стіл цілий фартух печива. Е, гадаю, не може бути, аби Боньова жінка просто так принесла печива! Та коли за деякий час енкаведе допитувало нас, хто в камениці носив пов’язку, то ми Боня не видали. Але пізніше його все одно заарештували, бо знайшли списки, в яких і він числився… Такі були ті два дні польського панування, що лише священики з церкви Юра хоронили півтори тисячі наших людей. І чого тільки не творилося в цих краях! Коротке життя, а так важко його прожити.

ЦЯ МОЛОДІЖ

І чого я так мучуся?! Треба зажити таблетку — може, й полегшає. Якщо й полегшає, то вже на тому світі. І звідки береться ця старість? Не встигла обернутися, а вона вже й тут. Ще донедавна не хотіла вірити, що вона біля мене. Це лише ті француваті лікарі й патякали: «старість» та «старість», йолопи нещасні! Ніколи не гадала, що я буду стара. Ні, це щось не так, не є я стара! Не є я стара! Я просто пожила. Моя бабця колись казала: «Стара я вже, Зоню, стара. Скоро помру». А я не збираюся помирати, значить, не є ще стара. Стара повинна помирати. А я нікому нічого не винна! То молоді собі гадають, що я повинна. Вони гадають, що поки мені доводиться тут воювати зі смертю, то вони собі там можуть нічим не перейматися. Нічим! Про мене цілком забули. Не знають, безсовісні: якщо мене не стане, то смерть зразу перед ними стане. Не знають, як мені самій нелегко тут з нею.

Безсовісні такі! І звідки їх так багато плодиться! Плодяться та плодяться! І все пхають мене вперед та пхають. Хоч трохи зупиніться, а то я вже сили не маю! Зупиніться! Куди ви мене так випихаєте?! Ви що, не бачите, що переді мною вже прірва? Не бачите?! Не поспішайте вже так надто сюди. Не поспішайте! І не налягайте на мене. Не тисніть! І нахабна ж тепер молодь пішла… Це край світу настав! От Марійці зять встругнув таке, що в голові не вкладається: «Вам на цвинтарі хреста вже поставили, а ви, якогось дідька, за життя ще чіпляєтеся». Смів живій людині таке сказати! І нагла ж тепер молодь пішла. Паразити такі!

А ці дівулі! До чого безсоромні: вже так оголюватися… Не встигло тобі сонце пригріти, як вони вже всі пороздягалися. Весна так раптово взялася в цей день, що дівки моментально понаставляли ноги. Попервах я зачула щось недобре, аж лячно стало на душі. Глянула, а повз вікно — лише самі оголені ноги. Самі оголені ноги, і світу не видно! І всі чомусь так радіють, так вже радіють, що мене почало тіпати зі страху… Ой, чула я, що то не справжня весна, що це нездорова «радість» настала, — як після важкої хороби, від якої вже нема рятунку… О, ця смерть знає, як підступити! Ці оголені ноги, ці безпричинні смішки…

І чим світліше ставало на вулиці, тим темніше в кімнаті… Чорна важка заволока оповила стелю, стіни, і все тісніше обступала мене. Так тісно, що я вся напружилася, немов мала от-от обірватися… Та раптом стало спокійно-преспокійно, — здається, так і не буває. Але коли задзвонили в двері й появилася незнайома з цією звісткою, з цими найстрашнішими словами, які тільки й може почути людина, то вже розумієш, що й так буває… Ой, як буває! Не знаєш, що з тобою твориться… «Ваш син помер». «Помер?!» І не віриш. Кричиш, що цього не може бути, що це неправда. Хоч уже три роки минуло, та однаково не віриш. Не віриш — і все! Все чекаю, що ось-ось має прийти. Має прийти! Мій Ромчик!

Знову ці гамани наверху товчуться! Життя не дають! Влаштовують такий гамір, що підозрюєш: сама смерть казиться. А коли зробиш їм зауваження — починають мукати, цілком до розмови не надаються. Не знати, хто кого товче: він її, чи вона його. Що то за кохання — ніяк у голову не вкладається? І треба себе так «пам’ятати», аби у самих споденках по дворику бігати! Напевно, я — та й то більше при пам’яті. І як так можна марнувати життя — гадають, що вічно жити будуть! Ну-ну! Знову товчуться! Ніби показилися! Ще, чого доброго, мені на голову проваляться! Най би вже провалилися деінде — крізь землю!

СВОЄ

Щось мені живіт здуло. Ох, як добре пішло… Аж легше голові стало. Смішні німці. Кажуть «опаля», коли хочуть пукнути, і цілком не мають встиду щодо цього. А ще називають себе культурними. Як то є… Свій запах вдихати навіть приємно, а від чужого аж вивертає. Іноді так хочеться потайки «пустити дух», аби почути себе, своє внутрішнє. Хоч кожен раз чується розмаїте, але завше своє. Піду хоч трохи на балкон провітритися. А то гіршого нема, як цілий день сидіти в хаті й лише думати. Там хоч відволікаюсь. Ой, як то погано, як то погано світу не бачити. Добре людині, чиї ноги ще ходити можуть. А мої покривило — годі й встояти. Мушу це крісло пхати, аби хоч якось рухатися. А колись так витанцьовувала, що завше ночей було замало. А тепер на що я подібна? Подивіться-но! На що я подібна?! А ці лікарі ще костури хотіли мені прописати. Що придумали! Диви, які! Спробували б тільки їх принести — я б їм так прописала… Не така вже я стара й немічна, аби ходити на костурах!

ЛЮДИ

Як то добре бачити людей! Бачиш людину — бачиш, що й ти ще живеш. Найстрашніше вночі. Як перестають гримати трамваї, то мовби світ перестає існувати. Страшно, коли чуєш лише стук свого серця. І прислухаєшся-прислухаєшся, аби не дай Боже його не почути! Ніби можна було б ним так стукати, як пальцем по столі.

Добрий день, сусідко! Рада вас бачити! Недурно кажуть: Бог високо, родичі далеко, а лише сусіди близько. Добрих сусідів мати — щастя! А може, маєте щось смачненьке? О, велике дякую! Я знаю, що ви завше щось маєте. Добре печиво. Самі пекли? Зразу видно, що домашнє. В магазині такого й не купиш. Як я раніше любила пекти. А тепер нема охоти, бо нема для кого. Тепер нічого не хочеться робити, нічого… Тепер ніхто не похвалить, не скаже «дякую». Так-так, нема гіршого, як лише для себе жити. Тоді здається, що ти навіть Богу не потрібна.

ТУТ І ТАМ

Що зі мною робиться? Йойой — скаче, як дурне! Допоможіть! Помираю! Юліане! Юліане! Дай таблетку від серця! Юліане, не муч стару, дай таблетку. Я тебе прошу. Аааааа! Зараз скінчуся! Ой, як стукає! Мені так зле, як ніколи. Ця таблетка від серця? І я буду жити? Та хіба я вже померла! Що вигадав? Та яке мені «здається, що я живу»?! Ти геть із глузду

з’їхав. На, помацай мене, — це я. Бачиш — це я! Ти не жартуй так, я не померла. Гадаєш, що на тебе таке не чекає? Що-що? Ти не збираєшся вічно жити? А може, я справді ніколи не помру, і що тоді буде? Кінець світу? Е, ти таке ляпнеш. Кажеш, що таку, як я, Бог на небо не забере. Та хіба він не бачить, яка я немічна? Я нічого не годна робити — то нащо я йому там! Най би вже залишив мене тут. Тут хоч щось смачного з’їм. На небі нічого нема, а одним повітрям ситий не будеш.

Невже справді настане кінець світу? Колись ще мій батько про це мав розмову з дяком. Ой, і які ж страшні речі вони говорили, що мають статися в 2000 році. А я, дівча мале, слухала і з переляку не знаходила собі місця. Як то таке може бути, аби навіть каміння й вода горіли, й аби Земля розкололася навпіл, як яблуко? Хіба таке може бути? Як я тоді переживала, що Земля розколеться! Досі пам’ятаю, як наробила ґвалту в селі, коли побачила: земля тріскається, і ніяк не могли мене заспокоїти й переконати, що це лише від засухи. Я тремтіла й не вірила. Потім це ще довго згадували, аби посміятися, бо буцімто до двохтисячного року ще довго чекати, і тоді Земля зупиниться враз, і перевернеться… Треба ж — залишилось якихось дві п’ятниці. Дві п’ятниці! Аж не віриться! Ніколи не подумала б, що доживу до такого часу. Як би я хотіла, аби кінець світу… Аби настав кінець усьому! Аби все пропало пропадом, провалилося крізь землю! Так вам усім і треба! Так вам! А то як ви думали: я скінчуся, а ви маєте далі жити-поживати, їсти, і без кінця одне одного… Ні! Дзуськи вам! Побачите: як не стане мене, то і світу не стане. Так що моліть Бога, аби я ще жила! А як мені настане кінець, то і всім вам! Як то так: я помру, а всі й далі будуть жити?!. Не буде так! Ви не потерпайте, бо важко вкупі жити, а вкупі померти — воно не важко. Невже ж то настає кінець світу?

ОБДУРИТИ СМЕРТЬ

І що то внук таке каже?! Хіба це правда?! Буцім англійці видумали спосіб заново зробити людину, точнісінько таку, як я, Софія Петришин… Якщо вже будуть робити, то тільки не мене теперішню — беззубу і скривлену. Каже, що досить шматка моєї шкіри, аби я знову народилася… Я готова для такої справи і всю шкіру віддати. Але як бути з дозволом Бога на створення людини без Нього? Аби не вийшло так, що ті штучні люди будуть без душі… Бо який у цьому сенс: тіло моє, а душа блукає в якихось лісових нетрях? Я воліла б мати інше тіло, най і скалічене паралічем, але з моєю душею. То була б я. Та все ж цікаво бачити себе такою, якою була вісімдесят років тому. І як то таке може бути: сама із собою буду говорити, саму себе виховувати, а потім, коли я — та, друга — виросту, то зможу поховати себе першу? І якщо нас буде двоє, то як усе-таки поділити між нами одну душу? Казна-що! А якщо моя вісімдесятилітня душа перейде до мого другого тіла, то з часом матиму тисячолітню душу із цілком юним личком. А що, коли їй забагнеться багато тіл? І чи не вийде так, що світ буде тільки з багатих і сильних… Та ще, до біса, землю може заполонити якась одна особа, наплодивши мільйони собі подібних, при цьому маючи лише одну душу… Але хіба вони, підвладні якійсь загальній душі, будуть людьми? Якщо раніше були війни між народами, то тепер настануть інші війни — тисячі тіл однієї людини будуть воювати з тисячами тіл іншої людини, поки, кінець кінцем, не запанує одне… Може, у такий спосіб світ знову повернеться до Адама…

Щось таке дурне в голову лізе на старості літ, і годі позбутися… Та й чого тільки людина собі не вигадає, аби надурити смерть. Але ту хитру бестію не так-то просто водити за ніс; вона все одно переможе, лише вона вічно пануватиме! Людина може все знищити, навіть Землю, але вбити саму смерть їй, на жаль, ніколи не вдасться.

У КОГО ЩО БОЛИТЬ

О! Пані Стефцю! Зайдіть, зайдіть! Як ся маєте?! Не так добре, як я?! Е, що ви таке кажете? Я б ворогові не зичила… Що там у вас, а от у мене болить… У вас ще ноги здорові. А в мене навіть уся задниця болить від уколів, сидіти не можу. Га? Кажете, у вас душа болить. А в кого вона не болить? Хіба в кого її нема. От молодіж зараз така, що душі в неї нема. І я кажу! Ні краплі совісті до старшої людини. Ні краплі! Навіть нема кому піти на цвинтар. А там і чоловік, і син. Спробуй примусь внука прибрати могилу. Огризається так, ніби я посилаю його в саму могилу. А там треба конче позамітати, і пам’ятник помити. Я ж то вісімсот рублів стратила на нього. Та гадаю: най, він у мене заслужив, мій Семен. Найдорожчий пам’ятник йому вибрала, із граніту. І ще замовила, аби золотими буквами напис був. І конче квітка в золоті. А яка ладна! П’ятдесят рублів дала. І як же багато мене цей пам’ятник виніс! Ой, які ж то гроші! А скільки я до нього находилася! Три роки, день у день, аж поки пам’ятник не поставила, — тоді вже мовби якась сила відпустила. Днювала й ночувала там — так собі спокою не знаходила. Більше ніякої дороги не знала, як тільки Пекарську, і ту доріжку попід Франка, і трохи далі, де Івасюк лежить. Тридцять друге поле. Ніґде мені так легко не було, як на Личакові. Ніґде! Я ще цілком молода була — лише п’ятдесят три з половиною літ. Ще так добре чулася. І коли мені казали, аби я собі якогось старого знайшла, то я відмовляла: навіщо мені старий здався — якщо брати, то вже молодого. Яка ж я була! Ще в такій силі чулася, що…

ФІҐЛІ-МІҐЛІ

Що ви кажете!.. Ховають від вас їдження?! Навіть холодильника закривають на ключ?! Від невістки можна ще й не такого дочекатися. А чому син не заступиться? Що? Що? Хотів навіть бити?! І як йому тільки рука піднімалася на рідну маму! Та я вже не пошкодую вам, що маю, те й дам. Зараз підігрію зупу. Чомусь тільки раз можу зупу скуштувати, а більше та сама вже не лізе. Мені мама завше казала: «Тобі, Зоська, тільки фіґлі-міґлі подавай». На що я відповідала: «Як кохаць, то пана, як піць, то шампана!» Як же я любила щось файне з’їсти! Та й тепер люблю. А як добре трохи вина випити… Так часом хочу забавитися й забутися. Ну як, пані Стефцю, поїли? Не встидайтеся, заходьте ще. Бувайте здорові! Та ні, цілуватися не треба! Я вас прошу, не треба!


До побачення! До побачення! Поперла, нарешті, стара шкапа. Якогось дідька завжди цілуватися лізе. Тьфу тобі, геть усю мене обслинила. І що за дурна звичка! От коліжанку привів чорт на старість літ! Ходить тут поплакатися й нажертися, а поза очі, певно, плете язиком… Знаю я її! Навиділася я таких підлиз, через них тільки проблеми. І не дивуюся, що рідний син із хати її виганяє. Дивно, як то ще світ її тримає. Замолоду водила холуїв табунами, не мала ніякого стриму, а тепер плаче, що на душі погано, що син не визнає… І справді, який то жах, коли рідний син не визнає мами… Стара дурепо! А треба було тобі того хлопця на старість літ? Уже мала за шістдесятку. А хлопчина-студент був у неї комірником. Вигадала таке, аби він їй грошей не платив, а… І хто його знає, скільки б це неподобство тривало, якби син їх не застав. Та ще на такому, що і в голову не вкладається… Син її ледве не забив — два місяці в шпиталі лежала. А що він їй ганьби наробив: перед всіма обзивав шматою і гнав, як того пса… Бачиш, як воно є, Стефцю: старість треба собі заслужити замолоду. Не могла дочекатися, коли вже піде — так закортіло чоколядою поласувати, а то ще з нею ділися. А їй тільки поклади на стіл — зжере до останнього кусочка, навіть оком не моргне. Але де ж вона? Я ж її під подушку сховала! Ти диви — нема! А нехай би тебе шляк трафив, це точно Стефка поцупила… Крім неї — нікому. Напевно, тоді, коли я обернулася зупу на плиту ставити. От паразитка! Якби злапала за руку, то пальці повідкручувала б. Ху…у! Є! Під простирадло залізла. Так у роті солодко, що й на душі тепло стає. Єдине, заради чого ще варто жити. Як зрання знаю, що маю приховану плитку чоколяди, то й день веселіший.

ДУРНИЙ

І чого цей дурний так шкіриться? Ще, чого доброго, зґвалтує мене… Я чула, що він вийшов із криміналу. Ой, як же боюсь я його — для таких усі жінки на один вік… Про подібного в газеті писали, що тільки-но вийшов на волю, як вчинив наругу над однією старою, ще старшою за мене. Кажуть, а може, і прибріхують, що ця стара все життя хлопа не знала. І цей виродок не дав їй померти невинною… Глянь, як шкіриться. А яка хіть у його очах, — ніби мені вісімнадцять. Я ж то сиджу собі цілком спокійно, і навіть натяку не давала, аби на мене так дивитися… Може, він загледів виріз на суконці, яка пішла швом, аж видно сідницю. Ніяк руки не доходять зашити, а тепер маю… Давно на мене так не дивилися, а я любила такі погляди. Чи то він вколений чимсь, що в такому ражі? І не соромно йому на такі непристойні речі мені натякати? Добре хоч, що його балкон з іншого боку подвір’я. А то я вже не знайшла б у собі сили дати відсіч…

НАДІЯ

І що таке робиться з тим часом? Кудись летить, як дурний. Чим старша стаю, тим час якийсь навіженіший. Щойно Новий рік святкували, а вже знову Новий рік. І куди ті роки щезають? Коли була молода, то рік мав сотні днів, а тепер його таким коротким зробили… Вже ціла вісімдесятка. Аж не віриться! Так важко сприймала останні літа, а коли наступила вісімдесятка, то здається, що другу молодість почала переживати. Та хіба я ще не пацанка?! От мамі Ольги Романівної виповнилося сто шість років. А живуть вони в сусідній камениці, так само в центрі міста. Хіба я гірша за неї? Недавно по телевізії показували одну француженку, то й взагалі… сто двадцять один рік. Ну й дає стара! Коли в неї запитали, чи не має вона зморщок, то пролепетала, що лише одну: ту, на якій сидить. Як сказала то сказала, аж всі за животи похапалися. І я б за словом у кишеню не полізла, але мене по телевізії не показують. А як інтересно було б побачити себе, і знати, що тебе всі бачать. Один поперед одного лізе на екран, аби сховатися від часу. Так лізуть у цей ящик, бо не хочуть потрапити в чорний… Я ще не цілком стара. Сарі було дев’ятдесят дев’ять літ, а вона спромоглася народити дитину. Здавна вона мені як льотка. А може, й недурно сниться, що я завагітніла? Симпатичний лікар торкається долонями мені до живота і говорить, що я при надії. Я аж пирскаю від радості: як то добре мати надію, хоч таку, і вірити в майбутнє. Бо якщо живеш лише минулим, то ніби справді вмирати треба. Кажуть, що сни з четверга на п’ятницю збуваються. Як шкода, що це було із середи на четвер!

А то вчувається, що в покої плаче мала дитина. Тоді мурашки бігають по моїй спині, і здається, що смерть за мною прийшла. Та раз угледіла: це коти під вікном так завивають. Але страх від цього ще більшим став. Бо хіба коти можуть нявкати плачем дітей, що аж душу роздирає? Це якийсь нечистий чинить різні вар’ятства, аби я занепала духом. І до чого тільки він не вдається! Буває, чую, що хтось за мною стоїть, а як обернуся, то зразу щезає. В мене аж дихання зупиняється. Тоді швиденько притулюся спиною до стіни і ще довго віддихуюся, озираючись у чотири ока… Дивні речі творяться в хаті, коли зістаюся сама. От лише подивлюся в люстро, а у глибині покою завше майне чиясь тінь. Чи то поставлю стілець в одному місці, а він через якийсь час стоїть уже в іншому, і не помічаю, як туди пересунувся. Світло вимкну — потім приходжу, а воно знову горить. Знаю, що в креденсі тістечка мають ще бути, відкриваю — нема. Дивні речі творяться в хаті!

СОН

А що ще за диво недавно приснилося мені! Буцім я потрапила туди, де перебувала до свого народження… І було мені так неймовірно легко, що цілком не відчувала ваги тіла. Немов ширяла в повітрі, — як лелека з розпростертими крилами. І смішно, що бачу свої руки та ноги, а на дотик не відчуваю їх; пальцями проводжу по відкритому серцю, а воно навіть не заболить… Нема ні верху, ні низу, і здається, що з кожним рухом моєї голови завше й світ рухається. Пустую як дитина, котра ніяк не може натішитися. І була я цілком юною. Такою душа на землі є лише в моменти величезного щастя. Я відчувала, що тримає мене на силі потік дивної енергії, який ллється на голову, як вода в душі. І цю енергію я передавала різним птахам, котрі пурхали навколо й тулилися до мене, як маленькі діточки до матері. Аж ось орел вмостився мені на плече, вирвав із моїх грудей серце й жорстоко виблював його… Від цього я і прокинулася. Аж дивлюся: лежу на підлозі, впавши з ліжка. Ось тобі й сон! Так можна і вбитися.

ЙОЙ!

Насмарую собі трохи хліба з маслом, а то щось під грудьми глоде. Чи то ніж такий тупий, чи то хліб такий твердий. Аййй! Бодай його! І так хора, та ще й порізала пальця. Ой, як пече! Йой! Кров хлинула, як з молодого дівчати. Вже ціла калябуха. І звідки в мене так багато крові? Навіть легше стало, аж бігати хочеться. Ніби хтось дурману в голову напустив… Але треба з’їсти шматок хліба, бо в животі оркестр вже маршу грає. Ну що сьогодні таке?! Якийсь дідько водить. Ще й ніж упав за сервант. І як я його дістану? Хоч плач. Може, держаком від мітли? Ще далі його засунула. І як тепер без ножа? Може, рукою спробую. Спруся до стіни однією, а іншу нагну. Йой! Стіна втікає! Втекла… Ой, що з ногою?! І як то я на підлозі опинилася?! А як вдарилася! Напевно, ногу підвернула. Ой! Допоможіть!…жіть! І, як навмисно, нікого в хаті нема. Допоможіть! І двері зсередини замкнені. Невже я так і помру? Ой! Допоможіть! А то помираю… Навіть нема на що спертися. Яка я каліка! Яка я нещасна! Та ще ноги так підводять мене. Тільки не хникати, а то взагалі пропаду. Тримати себе в руках! Треба підлізти до дверей — може, хтось зачує мене. Обов’язково хтось зачує. Так хочеться плакати. І як я докотилася до такого життя?! Повзаю на чотирьох, ніби якась тварина. Добре, що хоч деякі мої знайомі не бачать, а то мали б із чого посміюватися. Певно, давно чекають, коли Зоська впаде ниць, аби збити їй трохи гонору. Тут у камениці багато таких. Ніяк не можуть мені пробачити, що не визнавала їх собі за рівню. Тільки й шукають нагоду поблювати мені тут своїми душевними помиями. «Як ми співчуваємо! Як ми співчуваємо!» А мене від тих співчуттів так нудить, що ще більше хора стаю. Вони ж так стеляться, так стеляться, аби допомогти, що не знаєш, як відкоша дати. А як підуть, то зразу приходиш до тями і відчуваєш: вони вкрали твою енергію, але зарадити собі нічим не годна, бо цілком розбита, і лише зла на цілий світ. Ось вам і допомога! Ох, а лежати на підлозі ще гірше! Вже все тіло затерпло. Так і простуджуся, до холєри. Допоможіть! Чуєте мене! Чи то всі повимирали, дідько би їх узяв. У горлі так пересохло, що і кричати не можу. І рука вже болить гримати в двері. Чого мені так не щастить нині! Якась напасть! Ще здохну, як худобина, і ніхто не буде знати. Як то людина сама нічого не варта… Допоможіть!!!

Хто там? Юліане, ти? Я не можу піднятися, а двері зсередини замкнені. Я гадала, що вже пропаду, якби не ти. Та виламуй ці двері, бо вони закрили за мною життя… Що я кажу? Та бий сильніше по них! Бий! Нарешті. А я так спереживалася, гадала, що прийшов мені кінець… Тепер підніми мене і дай крісло, аби я сперлася. Тільки б нічого собі не зламати! Тоді вже точно не оклигаю. Юліане, мій рідненький, не залишай мене саму. Мені так погано! Так погано! Я тебе прошу, виклич «швидку». Ну, будь-ласка! Я тебе прошу! Хіба це правда: дві з половиною тисячі викликів за чотири роки? Та вони брешуть, не могла я стільки разів викликати «швидку». Що таке? Яке повідомлення? У всіх…спетчирів «швидкої»? Аби не приймати викликів на Франка, 12? Що, їм шкода, чи що? Все одно гроші тратять не зі своєї кишені, а державні. Гнилі покидьки! Їм шкода приїхати. В яку то ще таку книжку вони хочуть мене записати? У мене вже є одна книжка хороб, і мені більше не треба. Що то за Гінеса? То, напевно, туди тих записують, хто хорий на голову. А мені так погано на серці. Дай хоч таблетку! Ну, ти знаєш, що я не можу без укола або таблетки. Мені треба ліків! Мені погано! Чи ти добиваєшся, аби я плакала. А що ти там таке маєш? Пиво?! О, дай мені! Налий трошки. Ну капулю, трошки… Кажеш, якщо таблетку, то не пиво. Ні, тоді давай пива. Від таблетки може стати або не стати легше, а від пива зразу добре стає. Часами так чогось кортить, так кортить, і не знаю чого, аж поки не здогадуюся, що мені пива бракує. Вже втікаєш? Ті справи не можуть хоч сьогодні тебе покинути? Знаю я, що то за справи. І я молодою була. Дивися, аби вони потім не вилізли тобі іншим місцем. А то занадто захопишся й голову загубиш. А загубиш голову — загубиш і душу. Вони тільки й чатують, аби виманити в тебе частину душі. Чекай-чекай, ще згадаєш мої слова! Вічно в нього справи, а до мене ніякого діла не має…

НЕ ЗВОЛІКАЙ ПРИЙТИ

Юліане! Прийде час, і будеш шкодувати. Таке наше серце. Ми завжди жаліємо за тими, кого біля нас нема й уже ніколи не буде — за тими, з ким коротав дні. І навіть з відходом в інші світи найпаскуднішого мерзотника втрачаємо щось своє, щось таке, за чим уже ніколи не зможемо повернутися… Ми завжди маємо надію вернутися в рідні краї, в рідне село, до рідної домівки. Але заказано вертатися до того, кого вже нема і не буде, хоч дуже хочеться ще щось сказати йому, і сказати це так, як нікому іншому. Не зволікай прийти до того, до кого ще можна встигнути… Аби щось таке, ніби й не дуже важливе, не прошмигнуло повз тебе… Не зволікай прийти, хоч я й буваю прикрою!


А…а…ахпчі! Кажу правду. Ах…пчі! Як то приємно в носі лоскоче! Так солодко, певно, з чоловіком було… Таке гостре відчуття, що аж в голові терпко. З великим задоволенням ще б раз пчихнула, та вже не можу…

ЗНИМКА

І як то так: на папері людина як жива, а в житті її нема. Мій бідний Ромчик! Сперся біля мене, на перила балкону, і щось собі думає. Напевно, й гадки не має, що за два дні по тім, як знявся на цю знимку, його вже не стане. Правда, якось дуже дивно дивився, аж лячно стало… Мені здалося, що він потерпає через мене. Я просила Юліана сфотографувати мене, аби Ромчик мав пам’ятку. А вийшло навпаки. Замість мене помер він. А може, то ця знимка увібрала Ромчика в себе… Може, якщо її добре вдарити, вона відпустить його… Як то так людину можна в картку помістити, і вона помирає, а картка зістається. Може, колись буде так, що з карток знову вийдуть живі. Треба свою картку заховати, аби ніхто зараз її не понищив. І краще заховати ту знимку, на якій мені нема й вісімнадцяти. Сумніваюся, що якийсь чоловік, побачивши колись мене на ній, не захоче, аби я знову стала живою. Якщо не захоче, то хіба лише той, який і мужчиною не був. Яка ж я була цікава, і якою непідступною здавалася!

МІЙ ХЛОПЕЦЬ

Хлопці, які собою нічого не являли, боялися навіть глянути на мене. Їхні погляди я відчувала потилицею. А як зазирнуть в очі, то таке враження, що у штани наробили. То ті ніякі, що… вміють роздягати дівчат лише очима. Але я мала й файних залицяльників. Тільки-но десь з’явлюся, як зразу всі біля мене стоять. Кожен один перед одним лізе й не знає, що б то вигадати, аби я з ним говорила. А під моїм поглядом вони стають кумедними і вразливими, і можна з ними робити все, що тільки заманеться. Варто було хлопцеві заглянути мені в очі — і він уже мій. Саме так і трапилося з Дмитром. Була я на гульках, як завше, коло церкви Святого Юра. До війни там завжди були танці. Була з нас чимала компанія, і коли під ранок розходилися, то я зі смішком запитала кавалірів, хто з них нині сміливий провадити мене. Всі стали як укопані навколо, і я, оглянувши їх, тицьнула пальцем у Дмитра: «Ти мене проведеш!» Після цього все життя проводжав — так і не зміг від мене відірватися. Як забрали на війну, то де я гадала, що він повернеться! Чи повинна була дотримуватися наших заручин, якщо навколо весь світ валився?! Краще б не повертався, бо довго не давав спокою, хоч я була вже заміжня й бавила дитину. Я відбивалася, що буцімто повістка прийшла про його смерть. Потім він згадував цю повістку до старості літ, просив показати. А він же повертався із самої Франції, де був у німецькому полоні. Його вмовляли перебратися разом з іншими до Гамерики чи Канади, а він ні — так тягнуло сюди, до мене. Говорив, що війну перейшов зі мною в серці, і тепер мене не покине. Війну переніс, а як дістався сюди, то зразу потрапив у руки енкаведе, яке півроку його допитувало, чи не шпіон він, перш ніж випустити на волю. Як же він вмовляв мене, аби я повернулася до нього, навіть із дитиною. І свого все ж таки дочекався, коли в сімдесят другому році помер мій чоловік. Тільки-но почув, що я сама залишилася, то зразу покинув дружину, і навіть трьох дітей, аби лиш бути коло мене. Таке враження, що він просто дихав мною. Ще десь так двадцять років прожили ми разом, аж поки не захворів. Йому зробили операцію на шлунок; напевно, мав рака. Вже ні на що не був годний, і я його прогнала назад у Дубляни. А то ще міг скінчитися мені в ліжку, — і що б я тоді робила? Та він і після того два роки лазив, день у день, аби мені чогось смачненького принести і мати змогу побачитися. Вже ледве теплий був, а цілувався як молодий. Навіть напередодні смерті ще причалапав, уже цілком ніг не піднімаючи, — я аж відчула, що він більше не прийде…

Так, я мала двох чоловіків, хоча з Дмитром і не була розписана. Він цього дуже хотів, але я могла втратити пенсію по чоловікові. Е, все це вже минулося. Недурно одна казала: «Я би вже нічого не воліла — лишень би в хаті хоч пахло мужчиною, було чути його присутність». Так-так, нема життя жінці без чоловіка. Чоловікові ще якось легше без жінки, а…


Нічого мені не треба, нічого вже не хочу, най би тільки на один день ожив мій чоловік, та приголубив мене, притулився своєю щокою до моєї й нашіптував: «Моя Зоня-Соня — моє сонечко…», й аби ніжно, кінчиками пальців, водив по моїх очах, губах, грудях, животику… — так, як пестять найцінніше у світі! Й аби робив зі мною все, що йому заманеться, та з такою силою, аби мене цілком розчинити в собі — не залишити жодної краплини. Й аби я пішла зі світу, розчинившись у ньому, пішла, а не померла. Нічого мені не треба, нічого вже не хочу…

ЛЬВІВ’ЯНКА

Жити в самому центрі Львова—і вже п’ятнадцять літ не бути у Львові… Ті, хто собі шпацирують, і до голови не беруть, що таке може бути: живеш у місті, а одночасно в ньому не є. Коли їм ноги покрутить так, як мені, тільки це й будуть мати в своїй дурній голові. Вони собі гадають, що ось так будуть ходити вічно… Навіть не здогадуються, що я спостерігаю з вікна. Розходилися тут під носом! Тільки й блимають перед очима. І звідки вас так багато набралося?! Поз’їжджалися до Львова, напевно, з цілого світу. Що, вже більше місця нема? Вже так вам усім Львів пригледівся? За часів цісаря не почували б себе так вільно: до Львова можна було приїздити тільки в ринкові дні, а на деяких вулицях простому людові було боронь Боже з’являтися — поліцаї відразу палицями штрикали. І спробуй-но пройтися Академічною, як зараз собі шпацирують! Місто належало панам. А тепер всім дозволено бачити його, але, дивлюся, не всі хочуть… Поникли головами вниз і крім своїх ніг нічого не помічають.

ЛЬВІВ У СНІ

А все-таки треба бути паном, хоч у душі, аби Львів показав тобі своє багатство. Якби мала змогу ходити, то тільки дивилася б угору, — аби бачити Львів. А ще краще — змога літати! Це було б як у сні — літати над Львовом і до всього приглядатися. Передусім — до каплиці Боїмів.

Мені завжди здавалося, що десь у цій каплиці захований якийсь дорогоцінний скарб, затаєна душа всього Львова, а Христос, котрий сидить на куполі, оберігає цей скарб. Дорогоцінний скарб, якого боялися торкатись навіть тоді, коли центр міста очищали від передавненого кладовища. Тільки ця каплиця й зісталася, зберігши для міста щось дуже важливе, що не можна просто так побачити очима, хоч би як її не розбирали й не підкопували. Божа благодать виходить із Христа, який собі щось думає, наповнює місто божественною красою, від чого у Львові такі одухотворені камениці. Варто побачити лише каплицю Боїмів, аби пересвідчитися в цьому, а ввійшовши в неї, ще й відчути силу духовного творіння, яким просякнутий весь древній Львів. Сучасні люди занадто приземлені, аби спромогтися на таке чудо. Дивно, що ця каплиця для мертвих, а в ній у десятки разів більше життя, ніж у будь-якому житловому будинку. Здається, саме тут зникає межа між смертю і життям. Тому-то, можливо, з тильної сторони каплиці — шумне вуличне життя, а як заходиш у її дворик, то потрапляєш у вічний спокій. Цей спокій може порушуватися хіба що звучанням органа під час богослужіння в Катедрі, яка стоїть поряд з каплицею й невидимими нитками пов’язана з нею.

Якщо зазирнеш до Катедри, то зразу скинеш із себе весь побутовий тягар буття, і звук органа знесе тебе так високо, що забудеш все на світі, особливо те, що найбільше мучить душу. Від Катедри я полетіла б на площу Ринок, присіла б коло Нептуна і помахала ногами, радіючи його присутності. Облетівши площу, я знялася б на саму Ратушу, аби роздивитися, куди ще маю прямувати. Конче вступлю в Італійський дворик, бо де ще так тихо-мирно можна посидіти, як не у ньому? Саме там час має здатність зупинятися й цілком не хвилювати своїм перебігом. Іноді у цьому дворику лунає флейта, й солодко лоскоче душу, а часом скрипка легким болем продирає її до самого денця… Звідти лечу до башти Корнякта, що здіймається вгору, як таємна вісь, навколо якої все обертається. Ударю у дзвона Кирило, аби пробудити духів башти, які розносять звістку по цілому Львову. Станцюю з ними танок, від якого в людей будуть народжуватися діти, і радість життям охопить місто. Неодмінно спущуся до каплиці Трьох Святителів, аби заспокоїти дух, і від неї зайти в Успенію — відмолити душу в Бога. Запалю геть усі свічки, бо саме в їхньому вогні Бог оголює свою натуру. Схилю коліна, лише губами промовлю «Отче наш» і поцілую землю. А далі пожену до Домінікана, цього велетня краси, і буду милуватися ним так, як дівчина милується своїм нареченим. Він вабить до себе, ніжить своїм теплим каменем і голубить позолотою, як це коханий робить ласками та подарунками із золота, бо не хоче, аби ти від нього йшла. А я така щаслива в його обіймах, що готова йому віддатися назавше, і стояти тут, як скульптура якоїсь панни. Та це потім, а зараз мушу злітати ще до Вірменки — цієї маленької моєї подруги, яка завжди була мені розрадою: лише притулюся чолом до її стіни — і вона вже тулить до себе мою душу, щось нашіптує їй, чого голова ніяк не розуміє, зате серце стає таким бадьорим, ніби маю вічно жити.

І я, немов на крилах, рухаюся далі, проминаючи Преображенську, Драматичний театр, аби, як ця богиня, вмоститися над Оперним театром і світитися променистим сяйвом сонця. Хотіла б і я тут стояти пам’ятником, спостерігати, як вічно змінюється світ. Ось тече нескінченний людський потік, схожий на той, що колись котив тут справжні води. Люди йдуть собі та йдуть, і саме біля Оперного вже не задумуються, власне куди вони йдуть, а лише переживають внутрішню насиченість і задоволення. День їм видався змістовним, бо вони мали змогу пройтися цим краєм! А коли заглянеш усередину будівлі Оперного театру, то зразу забудеш зовнішній світ. Тут танцювати хочеться не тільки на сцені, а й у фойє, на сходах, у проходах, уже не кажучи про Дзеркальну залу, в якій перетворитися б на сонячного зайчика і стрибати по всіх стінах та стелях, торкаючись цієї краси, і веселим блиманням віддзеркалюватися навсібіч. А потім пірнути в саму залу і перетворитися на Аїду, яка із силою нестримної бурі проноситься крізь життя під акомпанемент громового гуркоту голосів чоловічого хору, котрий то підносить її до висот земного щастя, то розбиває об хвилі моря людських незгод, то опускає у безодню любовного виру, але завжди прославляє як героїню. Після солодкої знемоги від небуденного світу Оперного я повертаю праворуч до заспокійливих стін монастиря Кларисок, де забуваю геть усе, навіть себе, і розчиняюся в подиху чогось неземного. Коли приходжу до тями, то злітаю до руїн Високого Замку, аби побачити Львів на повен зріст і перейнятися його огромом. Далі, як дурна, скачу по горбах Кайзервальду і дико верещу всіма звуками лісу — по-весняному пробуджую природу. Вдихнувши на повні груди запах сосни і квітів, я, непритомна від блаженства, падаю горілиць на траву, якийсь час спостерігаю за плином хмаринок у синьому небі, а далі у мріях вибудовую з них замки й цілі міста — такі, як і наш Львів.

Прокинувшись від дивного внутрішнього поштовху, я схоплююся на ноги, і, підстрибуючи від радості, ніби відриваючись від земної поверхні, біжу вниз, де натрапляю на костел Святого Антонія, того самого святого, в якого дівчата випрошували собі нареченого, а бідні — багатства. Я ж попросила у святого Антонія вічного життя у Львові.

Відтак я пустилася в напрямку Личаківського кладовища. Моя радість щезла, мій біг-лет стишився до спокійної ходи, і я задумалася… Саме тут — уся загадка життя, яку ніколи не розгадаєш, розриваючи могилу, а дещо можеш знайти, розкопуючи власну душу… Поки ще живеш. Навколо — всіяна трупами земля, що зрослася з пам’ятниками, в основі довершеної краси яких — бажання перемогти смерть. Та хіба здатна краса, хоч вона й рятує світ, перемогти смерть?! А може, й недарма люди нестримно прагнуть до краси, вбачаючи в ній ознаки вічного. Можливо, саме тут, на Личаківському цвинтарі, смерть поєдналася з вічним у красі. І найбільше її, краси, у скульптурах, які немилосердно вказують, нагадують, застерігають… Тож ти жертвуєш життям квітів, кладучи їх на могилу близької людини, аби їхньою красою вгамувати смерть… Покидаючи це місце, ніколи не треба забувати, що колись повернешся сюди назавше.


Але потрапивши знову в галасливий, повний життя потік вулиці, не те що забуваєш — навіть не віриш, що десь може бути смерть. І яка ж я рада, що ще живу, що можу вдихати повітря на повні груди, торкатися розмаїтих речей, через дотик до яких відчувати й себе, говорити до когось, аби тим пізнавати й себе, радіти, аби раділи й мені, а головне — дивитися й насолоджуватися цією чудовою казкою! І я знову й знову розгулюю по Львову, як по світу чиєїсь фантазії, фантазії тих, хто його створив.

Уже вкотре входжу у браму старовинного муру, і вкотре мене проймає бентежне передчуття непізнаної таємниці, яку й підсвідомо намагаюся віднайти чи то в тих прадавніх стінах, чи то, може, в самому костелі Бернардинів, який зупиняє перехожого своєю величністю й магічністю, чи то у глибинах колодязя ротонди… Так і залишається це нерозгаданим секретом, за допомогою якого можна відкрити браму в інший, загадковий світ, що до нього прилип губкою наш світок…

Але нічого не вдієш — проходиш далі, до Галицького ринку, саме до тієї губки, яка поїдає в людях найсвятіше, вдаючи, ніби сама дає їм поживу. Але ніколи не пізно відірватися від неї — і злетіти, злетіти, аби не опуститися, не… Ніколи не пізно! І я лечу вгору, до костелу Святої Марії Магдалини, аби піднятися над людським світом і над собою, як це зробила вона, і віддатися Тому, кому віддалася вона. І я лечу, і знову піддаюся нескінченній мелодії, вічній грі труби й органа, жінки й чоловіка, нестримних поривань у повітря і владних порухів до життя. Це не просто концерт, дуетна гра труби й органа — це мелодійна святодія зачаття, те, що ми не можемо побачити, а лише чуємо, чуємо у стінах цього вабливого костелу, який зберіг свою сакральну функцію, хоч і втратив своїх священнослужителів. Тут душа завжди наповниться чимось гарним, що пізніше перейде в добру справу. І тут вона ніколи не є самотньою, як і в колі дванадцяти дерев, у тому скверику, що неподалік Святої Марії Магдалини, вже майже біля Святого Юра. У цьому магічному колі дванадцяти дерев душа піднесена, як у храмі. Присядеш собі на лавку, і здається, що ти перебуваєш тут цілу вічність — не переймають тебе жодні турботи, а лише віддаєшся дивовижному почуттю свого існування й існування світу, і не знаєш між ними межі. У цьому смертельно обізнаний наш розум поза цим колом…

Святий Юр, по-королівському золотокоронний, розсівся на пагорбі, як на троні, і воліє аудієнції, в якій годі й відмовити, бо, здається, саме він і править Львовом. Але неможливо піднятися до нього лише зусиллями ніг, бо це треба робити ще й зусиллями духу. А якщо нема духу, то він проткне твою душу списом, як цього змія, чи так, як це лікарі проколюють голкою пухлину. Заодно загоїть ладаном рани душі й наверне на той єдиний істинний шлях, якому немає кінця… Але король Святий Юр має й свою королеву — Святу Ельжбету, цю польську красуню, яка, проте, вибралася на англійську манеру і на перший погляд здається непідступно-холодною, а іноді навіть сердито-похмурою. Але той, хто її пізнає, проникне в неї, побачить багатство і шляхетність її душі, відчує її внутрішню силу, той полюбить її такою неземною любов’ю, яка ніколи не помирає.

І далі біжу я за Львовом, як за мрією, намагаючись упіймати в нестерпному бажанні останній подих любовної жаги, останній момент найсильніших емоцій, коли у глибині твоєї душі стається яскравий спалах і починаєш горіти, як небесне світило. І тут Святий Лазар затягує мене на Цитадель, аби у цьому осередді споконвічного чоловічого жадання насититися мною зі всією ярістю воїна, який не обмежує свою хтивість, здіймаючи на Покутній горі веремію найбільших сил природи, прооравши і зросивши мене, як хлібороб землю…

Не знаю, що зі мною трапилося, але чую таку ваготу на душі, що вже кочуся додолу, де перестріває мене Святий Михайло, й озивається він до мене громом своїх дзвонів, і схиляє до покаяння, від чого стає мені чисто й свіжо — моє серце відчуває дотик теплого світла, якого ніколи не побачити очима.

ПОВЕРНЕННЯ ДО СЕБЕ

Ґе, ґе! Де я? Що то було? Що це зі мною діялося. Хіба це міг бути сон?! Тільки-но очі стулила, як все кудись поплило і стало таке кольорове-кольорове, і таке правдиве, що аж потепліло мені на душі. І чого я розплющила очі?! Відразу ніби впала каменем із неба — обличчям об землю. Здається, навіть кров носом хоче йти — так мені недобре. І чого я розплющила очі?! Було так легко-легко, що й літати могла, а тепер навіть встати з ліжка не годна. А може, не на добро мені так було добре… Може, це справді був сон? Ой, скоро буду вмирати! Чую біду! Я знаю, знаю: коли людина має помирати, їй такі вже солодкі сни сняться… Ще дівчиною про це чула. Треба мені якось ці сни відганяти. А то затуманять голову, і незчуюся, як скінчуся. Бачите, яка хитра ця смерть — такою рожевою малюється, байки мені тут наспівує, хоче мене приспати. Знаю я її. Як щось має статися, обов’язково якийсь сон присниться. І чого б це? Коли Ромчик мав помирати, то наснилося мені таке, ну вже таке… Я танцюю з ним у весільній сукні, і так витанцьовую, так витанцьовую, що світ обертом іде, хоч за життя не мала з ним жодного танцю. Потім ложу йому вельон на голову і так цілую, ніби свого коханого, а не рідного сина. А він зі мною прощається. І такий щасливий — усміхається й махає рукою. А дорога перед ним устелена квітами, і навіть сяє якимсь незвичним світлом. Я тоді подумала, що то смерть мене забирає, і так спереживалася, що цілий день проплакала, аж він став страшно схвильованим — боявся, аби я його не покинула… А другого дня помер, і останні слова його були: «Моя мама така хора! І як то буде?! Така хора!» — так переказувала лікарка. От тобі й сни! Вже як щось присниться бузкове, чого і в житті не буває, то жди смерті.

ЩО ЗЛІПИШ, ТЕ Й МАЄШ

Сніжинки! Яке чудо! Вже гадала: ніщо не може втішити мого згорьованого серця. Мої сніжинки. Покривають усе білим, як білою ватою, загоюючи навіть рани душі. Падають й усміхаються блиском сонця, і навіть щось тобі промовляють — якісь звістки з неба.

Якби я розумілася на вашій мові, то, напевно, ніколи не була б такою нещасною. Варто було ще за молодості до вас прислухатися, коли ліпила з вас бабу-ягу. Так-так, що собі виліпила, те й маю. Та я тоді гадала, що це лише дитячі пустощі. А виходить, що даремно нічого не минає. Треба було тоді ліпити снігуроньку…


Чи я нині мала щось у роті? Хто би це міг знати? Так апетиту нагнало, що готова цілу свиню зжерти. Ніби на плиті залишився ще ясьок із шинкою й грибами… Є! Зараз я буду краща. Хоч яка б ця страва не була ситна, але чим більше їси, тим більше хочеться — так, до дідька, смакує. Га…ап…па…и…и… ооо…мм…ап…ап…иии! Коли одна приймаю обід, то аж страшно за себе. Так захланно ковтаю, мало не вдавлюся. Якийсь дідько чіпляється! Ніби на мить стаю тварюкою — сама себе не пам’ятаю.

Тільки-но згадаю голод за війни, починаю так пакувати, що ледве пальців собі не повідкушую. Все боюся, що зараз хтось голодний надійде… Зараз надійде… І вже його так чітко бачу, що руками відмахуюся, аби не ліз до моєї миски. А потім гадаю собі: чи я вже цілком здуріла? Хто у війну пережив голод, той ще б не так здурів. Уявляю все, що знову війна і це останній кусень хліба зі смальцем та цибулею, а далі знову доведеться потерпати від того, як смокче нестерпно під ребрами. Якщо із села щось передавали, то ще можна було так-сяк протриматися.

Від таких самотніх обідів аж нудно в голові. Завжди якось тримаю себе в руках, а як їм, то, здається, втрачаю себе саму — не їдло мені належить, а я йому. Чому людина, коли їсть, так схожа на тварину, аж встидно за себе буває. Завжди ніяковію, якщо я їм, а хтось поряд лише дивиться на мене. Якась кара! А внук який! Бридиться сидіти зі мною за столом. То я йому цямкаю заголосно, то моя слина долітає до його писка, то носа собі затикає, то ще якась хороба… Ну й наперлася — ні дихати, ні думати не можу. І якої холєри я так об’їлася?! Тепер лежу, ніби вже померла…

ПОПЕРЕДЖЕННЯ

О, добрий день, пані Ярино! Ніяк не гадала, що ще колись вас побачу. Так давно вас не було чути, то я собі гадала всяке… Та ні, ні, я вас ще не поховала, боронь Боже, але ви самі знаєте, як то буває… Люди ми з вами не молоді. Може, і правду говорять: кого передчасно ховають, той довго жити буде.

Ха-ха-ха! Ха-ха… Кажете, що бігав за нею по селі з дилдою і мало її не прибив. Так їй і треба! Чоловік ще лежить у лікарні, а вона вже хоронити його зібралася. Навіть накупила чорного вбрання?! І вже всіх повідомила? Так убила собі в голову, що всі повірили?.. І грошима скинулися? Гадали: якщо потрапив на Броньову, то довго чекати не доведеться? Я б і сама повірила, бо, як-не-як, він був у Чорнобилі. Всі знають, скільки то люду гинуло після того Чорнобиля. Бачите, а пиякові ніякий Чорнобиль не загроза. Оклигав, та ще який буйний став! Хе-хе. І як то він її не забив?

А ви знаєте, в мене щось схоже було, лишень закінчилося набагато гірше. Десь п’ять років тому наша дільнична лікарка ляпнула моєму Юліанові, що я маю рака і що залишилося мені півроку, не більше. Той поспішив передати «новину» моєму братові. Далі прибігає братова, стоїть біля мене і плаче, плаче й не хоче сказати чому. Всі стали до мене такі лагідні й запобігливі, що аж було ніяково і навіть страшно, бо ніхто не смів у моїй присутності сміятися. Та минуло півроку, і знаєте, що трапилося, — раптово помер син нашої дільничної лікарки. Ні з того ні з сього. Тридцяти п’яти ще не мав. Залишив жінку і двох дітей. А ця лікарка до мене вже більше не приходить… Так воно є — зі смертю жартувати не гоже, й особливо комусь пророкувати. Я пам’ятаю ще з молодості, як швидко гинули хлопці — перевбранці в костюм Смерті у різдвяних вертепах. Ось вам і костюм!

ЖИВИЙ МЕРЛЕЦЬ

Але знаю ще й кумедну історію одної сім’ї, бо колись про неї газети писали. Ця сім’я жила неподалік, на Підвальній. Так-так, вона тоді його проводжала, коли літак відлітав. То він мав на море їхати… Хе-хе, приїхав… Другого дня їй приходить звістка, що літак розбився. Отримала якийсь шматок покавальченого тіла, запакованого в целофан, і поховала за всіма звичаями. Цілий місяць була розбита горем, аж поки не задзвонили у двері… Вона питає: «Хто?», а їй відповідають: «Це я». Вона: «Хто я?», а їй: «Це я — твій чоловік». Вона: «Я свого чоловіка недавно поховала…», а він: «Та це я — твій чоловік!» Вона: «Чоловіче! Не жартуйте так. Я вам сказала, що мій чоловік помер». Згодом вона ніби і впізнала його, але до хати й далі не впускала, бо боялася, що це якийсь привид. Так чотири години тримала чоловіка за дверима, поки він не поскликав усіх сусідів, які спочатку так само від нього сахалися, бо ж недавно пили на його поминках. Довелося у всьому зізнатися, пояснити, як то він ухитрився залишитися живим, якщо рахувався у списках пасажирів літака. А що цей літак розбився, він тільки від сусідів і дізнався, бо розрахував, що якраз зараз, рівно через місяць, жінка очікує його повернення. Тоді він не сів у літак, просто жінці очі замилював, а тим часом поїхав до коханки, з якою і провів цілий місяць, навіть не цікавлячись подіями в світі.

Дружина після цього не прийняла його до себе. Сказала: «Я рада, що ти залишився живий, але жити з тобою вже не зможу». Цікава я, пані Ярино, як йому потім було бачити свою могилу на цвинтарі?

Нагадала я собі ще одну історію. Двом сестрам, які все життя дівували й мешкали разом, десь у районі Панаса Мирного, дуже закортіло знати, як вони будуть виглядати в домовині. Замовили труну, облаштували все, як біля справжнього мерця, та й запросили знимкаря. Й аби все виглядало правдоподібно, одна лягла, перш ніж він прийшов. Знимкар, нічого не підозрюючи, зробив свою роботу та й запитує, скільки потрібно карток. Та, що «жива», каже: «По одній вистарчить». А та, що «мертва», як закричить: «По дві!», а переляканий знимкар, утікаючи, аж упав на сходах і, бідака, зламав собі ногу. Але подав на них до суду й відшкодував собі половину камениці, яка належала тим сестрам. Добре, що не помер від страху, коли «мерлець» заговорив до нього…

ЦЕ ВОНА

Зі смертю не варто загравати, бо якщо вона почне бавитися з тобою, то ніколи вже не відпустить. Була одна така вчителька, яка за дівоцтва намагалася спричинити собі смерть. Але пізніше вийшла заміж, народила доньку і, як то кажуть, щасливо жила-поживала. Усі її шанували й дуже любили, а при тім була така, що не було байдужого до неї мужчини. А чого ще більше треба жінці для гарного настрою? Та й жінкам подобалася, бо була лагідною й приємною. А все ж настав день, коли смерть проявила себе найстрашнішим чином. Ранок цієї вчительки починався звичайно, і ніхто нічого не підозрював. Вона приготувала усім сніданок і, перш ніж відпровадити чоловіка на роботу, попросила його вдягнутися якнайкраще, що його трохи здивувало, але не так аж, аби взяти це до серця. І дочку причепурила, прив’язавши їй великого білого бантика. І хату прибрала на глянц, певно, якесь свято мало бути. Але щойно свекруха пішла поратися в городі коло хати, і вчителька зі своєю шестирічною донькою, як сталося те, чого ніхто не може пояснити й досі. Вона б’є по голові свою дитину… і сама вішається. Від цієї звістки, казали люди, ціле село ледве не позбулося розуму. Ніхто не хотів вірити, що вона могла таке заподіяти. Бо хіба могла така добра людина сподіяти таке злочинство?! То лише смерть могла так, смерть. Вона, як той хробак, пролізла їй у душу ще замолоду. Як тільки зачуєте, що він у вас уже сидить, то негайно топчіть його, ніби гадюку, бо бачите, що може статися.

РАЙДАТИ

Куди вже так поспішаєте? Та посидьте ще трохи. Раз на рік заходите, та й то на хвилину. Та де це правда, що на три години!.. Я ще не встигла вам всього розказати. А поговориш із такою людиною, як ви, то й жити хочеться. Таки нема життя, якщо нема людини, з якою можна гарно поспілкуватися, відчути на душі тепло, якого ніякий вогонь не замінить. Бо коли сам-однісінький — душу проймає якийсь нестерпний, неприродний холод, а в голові твориться небачений безлад, і вона аж горить. Людина може бути людиною лише тоді, коли біля неї є інша людина, а коли вона сама, то, буває, перетворюється на справжню тварину. Ніколи б не подумала, що зайшовши в літа, найбільше страждатиму від браку спілкування. Знаєте, до чого дожилася? Часом викликаю «швидку» лише для того, аби хтось на мене глянув, спитав про моє здоров’я, торкнувся руками мого тіла, а якщо це зробить ще й лікар-мужчина, то аж струмом б’є, і ледве себе стримую, аби не хапнути його, не притулити до себе так, аби цілу мене пройняло тим струмом. Може б, і дихалося краще. Смієтеся? Та чого тільки не зробиш, відчуваючи, що смерть близько; тоді вже не до сміху. Знаєте, коли син мій мав померти, тиждень перед тим я була така сумна-сумна, і ніяк не могла втямити, що зі мною діється. Навіть усміхнутися по-людськи не вдавалося, а тільки криво й гірко. Щось мене так мучило, так мучило, а що, й сама не могла сказати. А вже на самих поминках мене вхопив такий дурний регіт, що аж встидно було перед іншими, але нічого не могла із собою вдіяти. Навіть почала непристойні анекдоти ліпити, і брат мусив крикнути на мене, і тоді я знову впала в розпач.

Та посидьте ще, я вас прошу. Так марудно самому бути, що хочеться головою у стіну гримати, аби заглушити біль душі. Від нього аж виєш, як пес на місяць. І нащо було придумувати людину для такої муки? Га? Я й досі не можу зрозуміти, звідки взялася, і куди потраплю після смерті. Як починаю про це думати, то якоюсь дурною роблюся. Напевно, саме через такі думки люди опиняються в закладі для хворих на голову. Бо все можна витерпіти, і лише думка про те, що тебе колись не стане, є нестерпною. Не тільки на мене така доля чекає, але мені від того не легше. Дивлюся на людей, і мені здається, що мало хто про це здогадується… Гірко бачити, як хтось нівечить своє життя, цілком його не цінує, а сприймає як щось несерйозне. А за тими кінами в телевізії виходить: наше життя не має жодного сенсу. Але це неправда, не хочу в це вірити, бо кожна річ має свій сенс — і чом би то наше життя його не мало? Кажете, що не варто ятрити душу. Може, воно й так, але коли поговориш з вами, то рани заживають. Як же мені вас бракує, ви б тільки знали! Біля вас роблюся цілком іншою, такою, яка є, а точніше — якою була в далекому-далекому дитинстві. Навіть не знаю, чи є для кого щось важливіше, ніж залишатися самим собою. А це можливо, якщо біля тебе є близькі душею люди. Але якщо тебе оточують інші, цілком чужі, хоч можуть бути й рідними по крові, то перетворюєшся в таку злюку, що й собі життя отруюєш, й іншим. От, приміром, взяти мого племінника. Я цілком не маю про що з ним поговорити. А як він почне щось ляпати, то таке враження, що на голову помиї виливають. Як бачу його, то сама не своя роблюся. Така вже напружена, що все з рук випадає. Кожне його слово ніби прибиває мене до землі. Лепече, тільки б лепетати, а сказати толком нічого не може. Має такий дух, пригнічує все навколо. Дивуюся, звідки у молодої, здорової людини так багато бруду в душі, сморід якого і його душить, й іншим дихати не дає. Та ще такий безпорадний, як наша вся країна. Що то зараз за люди родяться, що не можуть дати ради хоч самим собі, не кажу вже про поміч нам, старим!

Так-так, такі часи настали, що на літа ніхто не зважає, а лише зневажають за них. Ось недавно бачила, як у дворику малі байстрюки збиткувалися зі старої Явдохи. Вона робила їм зауваження, аби вони не гримали їй під вікнами. І знаєте, що вони відповіли?! Не повірите: «Стара, заткнися!» А вона як розійшлася, як почала їх проклинати на чім світ стоїть, що мені самій страшно стало. А вони ще більше обзивати її: «Явдоха — дурна пердоха». То вона взяла різку й, бігаючи за ними по подвір’ї, хотіла їм всипати, але вони ухилялися, і з таким реготом, ніби із-під землі вся чортівня повилазила. І чим більше вона намагалася відімстити, тим більшого приниження зазнавала. Така вакханалія закрутилася, що мені здалося: земля провалюється, а замість дворика вже зіяє чорна-пречорна порожнеча, в яку хтось хоче мене скинути. Я ніби всіма нервами вчепилася за поруччя, але воно виривалося й потягнуло мене вниз… І тоді я хутко, як ніколи, звелася на ноги й ледве встигла шмигнути до покою, бо здавалося, що під кожним моїм кроком балкон тріщить. Боюся тих малих байстрюків, як нечисті. Вони тільки й позирають, аби зробити якусь шкоду. І нічого їм не вдієш, бо самі ще не знають, що творять. До того ж батьки потурають, залякуючи дітей відьмами, та при цьому ще мають нахабство показувати на моє вікно. І вам не дають жити? Верещать нестерпно, ніби показилися… Як зачую, що котрась знову байстрюка породила, мені якби хтось кавалок життя відібрав. І нема ради на них! О, пані Ярино, як же я вдячна, що ви прийшли й підтримали мене на дусі! Бо чим більше живу, тим більше все проти мене повстає, і не знаю, куди подітися. Не гадала, що молодість так рано від мене втече. Кому ще можу вилити душу, як не вам? Усього найкращого! Не забувайте мене!

Як то добре — бути ще комусь потрібного; хтось тебе зачує, відчує й що-небудь розповість тобі, аби тим показати, що ти ще живеш…

У ПОЛОНІ ПРОСТОРУ І ЧАСУ

…каркають, ніби душу дзьобають. За такої погоди вони відчувають себе господарями. Навколо так сіро, а ще й вони літають над головою чорною хмарою. Кружляють тут, як ті літаки у війну, що видивлялися, кого поділити. І що то за поріддя: коли вони є, то вже нікого не чути, ніби все на світі завмерло? Приховують у собі стільки зловісного… На мою біду. Тільки й чатують, аби щось здохло. Падлина така! Я й досі з жахом лице закриваю, коли згадаю, як після бомбардування на вулиці валялися трупи, а вони їм очі виїдали. І робили це з такою несамовитою силою, що мертве тіло починало рухатися, ніби опираючись. Скільки ж їх тоді розвелося! Всі гинуть, а їх стає все більше та більше. Ось і нині — тьма! Падлина така! Дзьобають душу…


Такий вітер! Голову зірвало й покотило… Він сьогодні невгамовний, як дикий жеребець. А як виє! Певно, чогось хоче. До хати хоче, та я його не впущу. Він і на вулиці такий лютий, а що було б у хаті? Як впустиш, то потім і не виженеш. А як добивається! Ладен, ніби злодій, вікно розбити й залізти сюди. У коминку гуде. Невдоволений… Тріщить сердито вогнем. Який! Підлизується полум’ям, як пес язиком. Иґи! Свищи, свищи… Я знаю, що б ти зараз зі мною витворив, попадись я тобі на вулиці. Так рве, роздирає все, як чоловік тіло жінки, коли на нього найде… І навіть не знаєш, страшно тобі чи солодко. Ще дівчиськом я так любила вітерець, що ладна була догола роздягнутися, аби відчувати його кожною клітиною свого тіла. Одного разу промокла наскрізь, то так і зробила… Мої перса, живіт, спину, сідниці… проймало блаженством, пестило ніжним дотиком, і я, переповнена радісним земним чуттям, готова була полетіти за тим вітерцем на край світу. Та й він не хотів мене відпускати і так поривав за собою, що годі було встояти…


…ще донедавна відстукував кожну хвилину, а тепер щось на нього найшло і не хоче зі мною розмовляти. Я ним потрусила, а він як задеренчить… — ніби роздратований чоловік, якому довго не давали писок відкрити. Тепер і торкатися боюсь, а то взагалі перестане мене слухатися. Як упертий козел: не хоче сказати мені, котра година. Зараз як гримну до підлоги, то не тільки піде, а й побіжить… Усе життя на нього увагу звертала, а він тепер мене зрадив. Бувало, вже нікого не чути, а він мені — тік та тік, а моє серце йому — тук та тук. Завжди його накрути, послухай, та ще постав на місце, бо не на своєму місці він не ту годину показує… Такий був вередливий, як мала дитина. А тепер стрілки опустив додолу, ніби дід, який вже нічого не може… Що? Вже по тобі? Здох? І як мені з тобою бути? Викинути тебе — це як викинути добрий кавалок свого життя, а залишити так, як є — то лише виїдатимеш мені очі… Ну чого так вирячився? Якщо тік та тік перестало, то це не значить, що тук та тук — так само!

Середина дня, а як вилюдніло надворі. Може, то всі повмирали і лише я залишилася? Хоч бери й кричи, аби хтось висунувся. Аааааа! Та ніхто нікого не ріже! Ні! Сама ти дурна! Сама ти дітей лякаєш! Та замовкни нарешті, а то зараз плюну тобі на голову. Треба забиратися до хати, маю вже досить балачок…

УРОК

Я тільки-но подумала: «Щось тебе давно нема…», як по хвилі ти заходиш. Кажеш, вчитися маєш багато. Вчитися — воно конче треба, але ти не залишай мене саму. Як тебе нема, то мені завжди здається, що за мною стіни нема. А замість стіни хтось стоїть. Це так страшно, що з того всього мушу лежати, аби він не схопив мене за коси…

Та я така рада, що ти вивчився!.. Це так мене тішить! Я все собі гадаю, що в тобі тече й моя кров.

І яка ж то втіха, коли бачиш у когось свої риси. Може, настане колись такий момент, що так по крові, від нашого далекого нащадка, враз відродимося всі ми… Га, Юліане, чи як ти гадаєш? Кажеш, що мусиш думати, як гроші заробити. Е, Юліане, повір старій: якщо людина думає тільки про гроші, то вона ніґди тих грошей не має. Мужчина повинен думати лише про те, що йому приносить хліб. Твій дід був шевцем, і найкращим майстром! Він ще за Польщі отримав свідоцтво. А тоді здобути цей документ було о-го-го як важко, і лише майстер мав право відкривати свою майстерню. Якщо ти вмів шити, то це не значило, що ти міг шити. Була спеціальна гільдія, яка слідкувала за тим, чи у всіх шевців є ліцензія. Коли дідові вдалося її отримати, він відразу послав до моїх батьків сватів. Мені навіть губи не ворухнулися відмовити, хоч я на той час була заручена. Та я ніґди не шкодувала, що так вчинила, бо жила з твоїм дідом, як у Бога за пазухою. Недурно кажуть: знайди себе — і ти знайдеш когось… А тобі, Юліане, вже пора шукати, аби не стати старим насінником, як той осінній огірок на полі. Коли чоловік і жінка вкупі — це і є найбільше щастя; і хоч би який тоді дощ навколо перезав, на вас він не падатиме. Та й мені не буде так скучно, а то таке, ніби життя зараз обходить мене стороною. Тільки бери ту, яка тебе любить. А то нема гіршої хороби, як чоловік почне сохнути за жінкою. Тільки біду на себе накличе; спустить вона йому все життя на пси… Ой, не знає чоловік, що таке жінка… Подивися лишень на нашу сусідку Уляну, яка вже мала чотирьох чоловіків. Одного чоловіка електрикою забило, другого машина переїхала, третій згинув у чужих краях, четвертий повісився. Недавно ще мала коханця, та й того трамвай переїхав. Подейкують, що такі жінки родяться восени. Вони мають велику владу над чоловіками, але ніяк не можуть ради собі з нею дати. Такій вистачить глянути на будь-якого чоловіка, то він стане як укопаний і, тупо позираючи їй в очі, не знатиме, в чому справа. Нема їй легшого, як обвести чоловіка навколо пальця. І поки не з’їсть його душу — не відпустить від себе. І його мучить, і сама мучиться. Може, такі жінки дуже добрі як коханки, але краще борони Боже тебе від такого кохання!.. А ще, Юліане, є стерви. Тільки-но побачиш тонкі губи й почуєш пискливий голос — стережися. Цих ні чоловік, ні ремінь не вгамує. Вони вічно не знають, чого хочуть… Вони воліли б зробитися курвами, але не всі для цього мають нагоду, а деякі просто бояться, що тоді за кілька років утратять і жіночу, і людську подобу. Коли вони бояться чоловіка, то ще якось можна з ними жити, але щастя все-одно не буде. Так само, Юліане, я не радила б тобі й стару діву. Якщо вже її ніхто не захотів, то вона й тобі не потрібна. Може, і є серед них непогані люди, але жінки вони вже нікудишні. З часом покриваються невидимою пліснявою, під якою або гниють, або квасяться, як капуста у власному соці. Тому такі жінки, найчастіше, або гіркі, або кислі на смак. Чоловікові від такої ніякого задоволення. Я воліла б тобі краще вдову чи розведену, хоч навіть і з дітьми. Та найліпше — знайди собі дівчину, яка ще не зіпсута і до якої б ти мав повагу. Бо якщо не будеш поважати своєї жінки, то прийде час, що не втратиш повагу й до себе. І тоді позбудешся всього. Повір, як жінка без чоловіка ніщо, так і чоловік без жінки. Лише вони обоє можуть протистояти смерті, породити життя. Якщо не будуть триматися разом, то світу настане кінець. Я не зможу спокійно померти, якщо не знатиму, що ти після себе когось залишив. Інакше це для мене — як подвійна смерть.

Колись один офіцер узяв собі дружиною лікарку, бо була інтеліґентна і, як ти кажеш, «рівня»… Але по першій дружині в нього залишилася дитина. І ось, як то буває, за чужою дитиною ніхто не хоче доглядати… Тоді офіцер найняв няньку — просту дівчину з села, яка називалася Ганею. Якось вони жили-зживалися, поки цього офіцера кудись далеко не відправили. Тоді-то лікарка й показала себе: вирішила цієї дитини позбутися. Почала Ганю то залякувати, то тицькати їй гроші, аби вона дитину втопила. Але Ганя завезла дитя на село до батьків, розказавши їм усе. А в селі тільки й розмови було, що Ганя нагуляла дитину. Так у її батьків дитина росла й бавилася. Через якийсь час приїздить офіцер, а лікарка вже виробила свідоцтво про смерть дитини. Офіцер хоч і повірив дружині, та спокою собі ніяк не знаходив. А та пре обміняти хату, але він їй: «Зачекай!» Якось він сидить у ресторані, а Ганя підносить йому їсти. І він до неї: «Як, як то так — дитина померла?!» Ганя з переляку лише мимрить, що на роботі й не може довго розмовляти. Тоді він просить, аби її відпустили. Ганя пробувала йому брехати, та бачить, як він потерпає, то й зізналася, що дочка жива. Приїхали на село — бігає дитина, бавиться. Після цього він розлучився з лікаркою й одружився з Ганею.

Що, вже-е?! Коли ще прийдеш? Иги, прийде він завтра. Добре було б, якби хоч за тиждень з’явився. І годі його втримати! Жодні історії не допомагають.

СВОЄ

Завше, коли ранком пробуджуся, насамперед гляну на вікно. Воно єдине, до чого ще можна притулити чоло. Якось я дрімала й зачула голос: «Твої страждання закінчаться в той момент, коли голуб застукає у твою шибку». Я глипнула, але нікого в кімнаті не побачила. Чую, що за вікном і справді голуб воркоче. Та тільки-но я добралася до підвіконника, як він знявся в повітря. Потім довго себе картала, що налякала його…


О! Дорога пані Стефцю! Так довго вас не було, і я подумала, що вам уже гаплик. Значить, жити будете довго. Та яке «смачного», якщо нема до кого! Сідайте до столу. Воно було б добре до картоплі мати оселедця, але як є, то минеться, а як нема, то обійдеться. З кислим молоком так само не є зле. Що, і вам нема до кого? Але ж вас ноги носять, то могли б ще якомусь дідові шнурком прив’язати… Та не говоріть… Не теперішня… Знаєте, колись одного вченого спитали, яка жінка найзрадливіша: брюнетка чи блондинка? А він каже: «Сива!» Та я вас розумію, що маразм — не оргазм. Але що накажете робити? Як-як? Кажете, що Славко чіпається? Ха-ха-ха! І направду, з нього нічого не візьмеш, крім сорому. Такого треба тільки духопелити мітлою, аби йому більше ніколи внадно не було… Кажете, що вас якийсь нечистий підбурив. Та я й сама часом гадаю: коли мене щось жме зліва — чи то серце, чи то якийсь біс у ребро тисне.

МОРАЛЬНИЙ БІЛЬ

Так-так, недурно колись казали: «Якщо пан з пана, то сокира віддана, а якщо пан з хлопа, то дурна робота». Зібралися там, як ті ворони, і каркають без кінця, а ти тут хоч здихай з голоду. І за що на цій землі така кара: були поляки — скидали штани зі сраки, прийшли москалі — то був лише хрін на столі, прийшла Україна — біда по коліна?! Я вам скажу — це все в них від тої імпотенції. За свої літа не раз виділа: якщо хлоп не має інтересу до жінок, то він і в життю ні на що не годен. Як бачу їх по телевізії, то нагадують мені кастрованих котів, яких уже нічого не обходить, лишень аби не гнали з нагрітого місця. Ох… Багато говорити — мало сказати. Та й від жінок не мало що залежить: коли жінка дурна й сварлива, в хаті ніґди нема не те що статку й достатку, а й бодай якогось порядку. Мені, пані Стефцю, не мусите переповідати, що зараз у селах твориться, я й сама знаю. Там споконвіку чоловіком рухала не жінка, а горівка. Хоч я й уроджена в селі, але його не люблю. Коли мені виповнилося дванадцять літ, я поїхала жити до Львова. І відкинулася від всього сільського, навіть не хотіла додому приїздити. Найбільше не терплю ляпання язиками. Залазять одне одному в одне місце, та з такою дикою насолодою, що до чогось путнього вже інтересу в них не залишається. А як згадаєш сільський нужник, в якому з острахом стоїш на дошках і побоюєшся впасти в діру, де «зіяють святі поклади», що добросовісно відкладалися роками, то вже нічого не хочеш… Повірте, я не раз тримала «це» до Львова, або, на крайній випадок, — радше десь у кущах, ніж піддаватися такій нарузі в цих «святих місцях». Уже ліпше бути зґвалтованою! Недурно кажуть: якщо хочете пізнати людей, то загляньте до їхнього туалету. Для мене це справжнє покарання — бути в селі, бо ні помитися, ні підмитися… І як люди таке терплять?! Ще можна витримати фізичний біль, але як витримати моральний?.. Певно, їхня гідність «кваситься» в цьому нужнику…

ЗБЕРЕГТИ ГІДНІСТЬ

Хоч що кажіть, а Львів — це велика сила! Як уже хтось тут заживе, то потроху й людиною стає… Пам’ятаю ще з дитинства: якщо ти побував у Львові, то на тебе дивилися вже як на «культурну людину». А якщо ніколи не був там, то й поваги ніякої не маєш. Ні, село не для мене. Там лише ґарують без кінця та краю, і ніякого просвітку. Тулять копійку до копійки, а гроша ніколи так і не мають. Заведуть собі корову, зо двоє пацєт і десяток курей та й тішаться, що мають що їсти, і навіть гадають, що тим годують ціле місто, а насправді бачать нормальний стіл тільки на Різдво та Паску, і тоді відводять собі душу не так молитвою, як м’ясом і горівкою. За все хапаються, а користі — ніякої. Бо кожен лише собою живе… Знаєте, в нашому селі була німецька колонія, то зразу було видно, де чия хата. Кожен німець займався своїм ділом: якщо вже вирощував свиней, то тільки свиней; якщо тримав корів, то тільки корів; якщо мав млин, то молов зерно; якщо мав броварню, то варив пиво… Якось німець Ріхард запитав такого собі шалапута Ворка, чому він не пофарбує своєї хати, і той Ворко відповідав, що йому в очах і так кольорово, а особливо, коли вип’є, — і хай не чіпає його, бо йому й так добре… А коли Ріхард радив йому віддати свою дитину вчитися, то Ворко каже, що його дитина й так мудра, а вчитися треба дурням. Знаєте, пані Стефцю, природу я дуже люблю, а от до нашого села не лежить у мене душа, хоч убийте.

Недавно внук пропонував мені відвідати моє рідне село. Може б, я краєм ока й глянула на нього, але нізащо б не згодилася, аби в селі побачили мене нинішню: криву, беззубу, згорблену й змалілу… Чого доброго, ще будуть співчувати. А мене ж там знають цілком іншою: сильною, добре складеною, якій нічого не бракує; з гордою поставою — я не те що спину, навіть голови не схиляла; і такі міцні зуби мала, що ніхто не посмів би мені пальця у рот покласти… Ой, молоді мої літа, де ви так швидко поділися? Завітали б до мене хоч у гості, як співається в пісні. Ніколи не гадала, що буду старою. Кажете: треба мати щастя до старості дожити. А я гадаю — навпаки. Як то важко на старості літ зберегти гідність, якщо замолоду мало хто на це здатний, а особливо, коли їсти хочеться… Ви ж знаєте: якщо шляхетній пані три дні не давати їсти, то вона повією стане… А що вже казати мені, коли холодильник випорожнився і про мене всі забули?! То, пані Стефцю, перекусили? Будь ласка, нема за що дякувати. У вас апетит ще нівроку, а мені чомусь до писка ніщо не лізе. Але не варто встидатися, заходьте ще. Голод — то такий звір, що його словами не заспокоїш.

«ПІЗНІШЕ» НІКОЛИ Й НЕ НАСТАЄ

Ти диви, як у неї відрижка спрацювала! Стара кляча, а має ще такий здоровий мацьок. Приносить мені завжди свої поношені лахи, аби чимсь її нагодувала. Я встидалася б таке віддавати навіть якомусь голодранцю, а вона лізе мені примірювати, та ще має лице казати, що це мені пасує. Піду я краще вберусь, як у давні часи, в свої речі. Тільки б ніхто не надійшов, а то скажуть: стара здуріла, і ні з того ні з сього на Кульпарків відвезуть. Аніж має їх міль поїдати в шафі, то візьму і, як москалі кажуть, «тряхну старіной».

Чоловік ніґди не шкодував грошей на моє вбрання. Варто подивитися: й атласна французька блюзка, і вовняний светр із Німеччини, і шовкова суконка з Голяндії, і спідниця, зшита зі справжнього гамериканського крампліну, і навіть білизна англійська, стопроцентна бавовна. А хутра стільки, що ціла полиця ним забита! А взуття й досі порахувати не можу: все до одного він сам шив, та й хто міг краще це зробити?! А золотих прикрас стільки, скільки літ ми прожили разом: і кульчики, і брошки, і персні, і каблучки, і запонки, і браслети, і навіть золотий годинник, і медальйончик, в якому містилася моя фотокартка. Не раз колись говорили: «Диви, диви! Семишин — швець, а жінку вдягнув, як пані…» І спробуй було тоді дістати такі імпортні речі! Плати втридорога, та ще — май кому. А зараз воно нікому не потрібне. Як то є, все найкраще шкодуємо, залишаємо на пізніше, а цього «пізніше» ніколи й не настає. Може, Юліан приведе собі добру якусь, то буде мати в чому ходити… Правда, я колись була жінка фест, годі було обійняти! А тепер спідниця ледве не під шию, а суконкою хоч кілька разів обгортайся, а халяви чобіт залазять аж за коліна, ніби й не мої були. Якби Семен зараз жив, то він би злагодив мені такі чоботи, що лише ногу запихаєш — і вони самі починають ходити, а то й навіть бігати. Як шкода, що його нема! Я б тоді з кріслом так не совалася по хаті. Ану гляну, що я вичудила із себе! Га… Якби хтось побачив — налякався б до смерті. Я й сама здогадувалася, що вже не красуня, але не аж так!.. Певно, це паскудне люстро цілком зіпсувалося, швидше від мене зістарилося. Воно якесь нечисте, його треба заслонити. І якнайшвидше! Казали мені, коли Ромчик помер, що не можна при покійникові залишати люстро відкритим, бо смерть сховається в ньому — і вже її не виженеш із хати, а я, дурна, не хотіла вірити…


Поїла, а тепер треба трохи полежати. Що може бути солодшого, ніж подрімати вдень! А то вночі сама мука, а не сон. Таке, ніби тебе якийсь дідько ґвалтує. Недурно кажуть, що із самотніми жінками нечистий спить…

ЗМІЯ

Чую під собою якесь листя, гілки. Видно, де малиновий кущ, і я так солодко розпростерлася на ньому, підставляючи боки до сонця. А яке ж моє тіло — гнучкішого просто не буває! І вилискує то сріблом, то золотом. У якийсь інший світ потрапила? Та ні! Бачу звичайний ліс. Сповзу додолу. Ніколи не підозрювала, що так легко можу повзати. Навіть хвіст у мене з’явився… І раніше його відчувала, особливо, коли здавалося, що хтось на нього наступає. Лише трошки махнула ним — і все тіло поплило, аж полетіло. Не пересування, а танок! Напевно, нема більшого щастя, ніж отак, усім тілом, відчувати землю! Як же то багато люди втрачають, коли тільки своїми зашкарублими ступнями, підошвами торкаються землі! Шмигну я в нору, аби й у спині відчути лагідний трепет від дотику землі, від її материнських обіймів, від надзвичайного відчуття дійсності! Тільки з головою занурившись у землю, пізнаєш, як там життя вирує, скільки там енергетичної сили, скільки істини! Усе мертве в землі знову оживає! Все живе знову воскресає! І пливеш у її надрах, і розпливається всередині тебе життєдайне тепло, і котиться по твоїй спині холодок суті земної! Усмоктую ту суть своїм жальним зубом мудрості, й виринаю на поверхню, аби уприснути отруту правди в обличчя тим, хто мертвий духом. Дурні ви — чого так боїтеся, коли шиплю своїм довгим язиком, чого втікаєте, ніби я й справді зібралася життя ваше нікчемне відбирати? Якби ж ви тільки знали, що вся сила землі — в моїй отруті! Якби ж ви тільки знали всю силу землі!

Та вам би лише мене вбити… Вам легше мене вбити, ніж зрозуміти! Хапаєтеся за палицю, ніби в ній ваше спасіння! Та біжіть собі, біжіть… Все одно повернетеся до мене або потрапите в нікуди… А я тим часом вилізу на сосну — на цю єдину живу істоту, яка має відвагу й силу бути щасливою на землі. Яка не боїться стояти над прірвою, щоразу заглядаючи в лице смерті, але заодно бачачи велику красу життя; яка возвеличується й над горою, і не боїться вітрів, котрі щохвилі пориваються вирвати її з корінням, не підозрюючи, як глибоко вросла вона в землю; яку немилосердно стискає холод, зате й ласки щедрого сонця дістаються насамперед їй; яка залишається сама собою навіть у важкі місяці зими, не оголюючи безсоромно, через нужденність, своє тіло; у жилах якої тече живиця землі, якою вона поїть усе живе навколо себе; яка дихає на повні груди, а не задихається в смороді ницих думок натовпу; яка при тому всьому залишається найгарнішою істотою!

П’ЯТИРІЧНА ДІВЧИНКА

Деколи щось як присниться — ніби в казці побуваєш, а може, — в далекому-далекому дитинстві! І звідки ця старість береться?! Таж я у глибині душі — п’ятирічна дівчинка, а все, що прийшло пізніше, ніби моє, а ніби й ні! Накладаються ті роки, як ґрунт у пласт: захотів — узяв і перекопав його; але завжди наткнешся на тверде, на ту п’ятирічну дівчинку, яку вже жодна лопата не візьме… Хоча з літами все важче докопатися до неї, до цієї маленької дівчинки. Але час від часу таки треба це зробити, аби не затоптати її… Бо лише вона і є правдивою, бо лише її не змогла вирвати з мого серця зла недоля. Як тільки втратила б я в собі цю маленьку дівчинку, то відразу підла старість розтрощила б мене дощенту, перетворила б на юродиву, яка плазує не гірше за будь-яку твар… Як побачу таку у вікні, то аж лячно стає… Це ж треба — вбити в собі дівчинку, аби вже не відчувати ніякого приниження… Я радше простягнула б ноги, ніж простягати руки, як ота, що завжди сидить під моїм вікном, наче примара. То так, ніби обісцятися і з того ніц собі не мати… Тьфу тобі на голову! Видно, тебе ніхто ніколи не любив!

ЖІНКА

Ух, який красень йде! Аж хочеться випити всього. Такому припасти до грудей — і вже більше нічого не треба. Я б його так голубила, що він ніколи не пішов би від мене. Обняла б його й нікуди не відпускала. Тільки те й робила б, що дивилася на нього. Навіть його одяг сховала б, аби не заважав мені… А то що за якісь шмаркачки за ним теліпаються!? Ох, якби мене ще носили ноги, то не помогли б тим дівкам короткі спідниці та нафарбовані брови! А мої брови не полиняли дотепер! Знали б ті дівки, яка то велика сила — мати чорні брови! Якби ж мене ще носили ноги… І як то є — якщо жінка не займається коханням, то в неї віднімає ноги. Але спробуй вженися за цими малолітками! Та й хіба хтось зараз здогадається, як щось до болю скубоче моє лоно… Та хіба бодай хтось розуміє: якщо у жінки вже віднімає ноги, то це — як у Львова забрали ріку? Ех, якби, якби… Якби молодість вміла, а старість могла! Старі хлопи ще можуть спокусити якусь дівку карбованцем, а… спробуй літній пані заманити хлопця! Хоч тій пані це потрібніше, ніж старому хлопові, який і так вже нічого не може… От яка несправедливість на світі! Якби ж то хтось знав, як воно скубоче! Хоч би дотулитися до когось, і то вже легше було б… І несила втримати це в собі, як сечу! Так і сверблять руки скинути із себе лахи…

І чи могла б я бодай подумати, що колись моє тіло стане таким, буцім його смерть гримує: вимокле, ніби парафіном покрите. Я ж так любила колись оглядати його перед люстром. Оглядаю й заодно щось собі уявляю… А тепер що? Тепер дійсність така страшна, така, що аж продирає до… Тепер ні про що собі навіть помріяти не можна. Ніхто вже мене не пошкодує. Ніхто! А ще як поселилися в мене цей Назар з Наталкою, то взагалі спокою собі не знаходжу. Та спробуй-но тут про щось інше гадати, коли тільки й чути за стіною її стогони; а ще як закричить, то мені аж серце зупиняється, й у самої мокріє… Паразитка! Насміхається наді мною! Хоче, аби я скінчилася… І це — поселилися, аби доглядати за старою?! Чинять наді мною справжній ґвалт. Бо хіба не понад будь-чиї сили — терпіти своє тіло?! Навіть встидно комусь признатися, що в мене знову появилися місячні. Тепер ще і з ними мороку маю! І груди ніби показилися: бубнявіють, як бруньки на весну; а соски набрякають, як у якоїсь неопереної шмаркачки. І що я тепер маю робити?! Куди дінешся від самої себе?! Своє тіло ніяк не обдуриш… Коли Назар біля мене проходить, то я ледве пальці собі не виламую, аби не торкнутися до нього. Деколи вдаюся до хитрощів: кричу йому, що мені зле робиться. І тоді він бере мене за руку й відпроваджує до ліжка. Я ж як вчеплюся в нього, то мною починає аж тіпати. Ноги ледве талапаються — нема охоти відпускати його руку. А одного разу взагалі розум відняло — серед ночі зайшла до них цілком голісінькою, цілком… Але та Наталка такої бучі наробила, що я забула про свої хворі ноги… Я так налякалася через ту дурепу, що ледве розриву серця не дістала… І стільки разів казала їм, аби двері зачиняли! Бо хіба я винувата, що на мене, може, якось місяць вплинув?! Дуже вже потрібен мені її Назар, я ще й не таких мала! Курвисько, тепер до мене навіть не обізветься… Якось-то Назар пожартував зі мною, то вона, шмаркачка паршива, дзявкнула йому: «Тебе що, на здохлятину потягнуло?!» Падлюка така! Якби я навела марафет, зробила фризуру, то ти й не рівнялася б зі мною! Скажи ще дякую, що я не хочу. Бо ніґди так не було, коли я хотіла! Ніґди! І нема чого скакати на мене! Я й так ще досить сумирна. Ще не таким волосся обривала! А то тільки косу розплела, а вже підскакує, як квочка. Ох, як же я не люблю тих жінок! Ох, якби старість могла… Якби… то я б ніколи не постаріла. Бо що вдієш, коли хлопи такі невитривалі й так швидко здихають? Але жінка живе лише тоді, коли біля неї хлоп є. А без нього й життя вже ніяке. Тоді й сама помирати змушена. Якби хлопи трималися трохи довше, то, я певна, жінки могли б до двісті років доживати. І як у моїх літах знайти собі мужчину?! Навіть доторкнутися вже не дають… Мерзотниця! Сміла в моїй хаті на мене кричати! Та ще, змія, назвала мене здохлятиною. Я їй цього ніколи не подарую! Ніґди!


Цікаво, чи впізнали б мене в рідних краях? Брат казав, що багато знайомих стали не до впізнання — роки взяли верх над ними, і він мусив перепитувати, хто є хто. Заспокоював, ніби я ще виглядаю дівкою й мені ніц не бракує… Обдурює, хоч у душі я справді чуюся молодою. Шкода, що хлопці заглядають не в душу… Не знають вони: якби впали в обійми моєї душі, то мали б значно більшу приємність, ніж гладячи стегна якійсь малолітній дурепі. Жінка дає їм не тілом, а душею, хоч мало хто з них здогадується про це. Вони як діти — лише присмоктатися б до цицьки, ніби бажають висмоктати якусь суть, а вона ж — цілком не там… Якби я могла стати коханкою всіх чоловіків на світі, то світ став би в десять разів щасливішим. Вони мали б змогу долучатися до такої таїни, що її ніхто й ніде не відкриває більше.

І не треба мені, що хтось торкався мого тіла, як цей переляканий лікар… Можна хіба що замочити ноги в тому потоці, котрий зветься моєю душею.

ОЧІКУВАННЯ

Жив би Ромчик, то не дав би мене образити. Він так мене любив, що жінки вже не хотів. Сім’ю покинув, аби зі мною бути. Мій дорогий сину, як мені тебе не вистарчає! Ти навіть самого себе зрікся задля мене. Ти був такий вірний, що ніґди не смів мені перечити. І тебе так боялися, що ніхто й не пискнув проти мене. Якось Ксенька знахабніла сваритися, а ти як на неї накинувся, то вона й досі заїкається, коли зі мною говорить. Як мені тебе не вистарчає! А коли помер ти, то ніби весь світ на мене накинувся… Кожен тільки те й робить, що лізе насрати в душу. Таке наговорює, буцімто я винна у всіх гріхах. Ніхто тепер на мене не зважає. Кожен робить все, що хоче… От сусіди зверху так тріпають постіль, аби вся пилюка мені до хати залітала. А вечорами як показилися — так гупають по підлозі, ніби молотком мені по голові б’ють. Та ще музику включають на весь голос. Із того всього сама вити починаю… Совісті для мене вже ніхто не має! І чому ти, Ромчику, так рано мене покинув?! Сину мій, ліпше би я померла, ніж зараз маю так плакати! Якраз у цю пору тебе й не стало. Ніби вже по зимі: сонце б’є, аж кричить, що нове життя починається… Ніби пора скидати одяг, але березень як потягне холодом по крижах, як потягне… — тільки у гробі й випрямишся. Я його вже добре знаю… Напустить на тебе духоти, а сам тільки й вичікує, як би обдати морозом. Ой, скількох же він прикінчив!.. Якось би пережити його, а там і рік не такий страшний. Треба тепліше закутатися. Накину ще одну хустину. А то подивіться, що надворі робиться: по десять разів на день то сонце, то сніг. І коли вже те літо наступить?!


Я вже й не чекала тебе нині, Юліане. Чого я плачу? Та згадала собі твого тата… Завжди шкодувалося йому тих папіросів, а тепер би всі віддавала, най би тільки жив. І що то людина має з цього куріння? Я йому не раз казала: якби Бог хотів, аби людина курила, то придумав би їй ще комина на голові. А то стільки грошей пішло на те куриво! А що ти там таке тримаєш у руці, Юліане? Підсніжники?! Иии… То ти мене з жіночим днем хочеш привітати? А я то гадаю… Ой, і ще цукорки! Буду мати до чаю. Добре, що хоч таке свято є. Якби не воно, то забули би про мене як жінку. Кажуть, що це комуністичне свято. Не знаю, я ніґди не була комуністкою, але жінкою була завжди. Колись твій дід у цей день мені дорогі подарунки купував, а квіти дарував не якісь там, а самі троянди…

СИЛА ЖІНКИ

На щастя, люди здавна вміли розрізняти, хто є жінкою, а хто — чоловіком. Але кажуть, що тепер такі часи настали, що вже не має значення, хто є ким: чоловіки живуть із чоловіками, а жінки з жінками. Людям у голові все поплуталося. Скоро взагалі забудуть, звідки мають діти з’являтися… Чи то зараз така хороба в людей, чи що? Я боюся телевізію вмикати, бо лише таке й показують. Краще б не дожила до теперішніх часів, аби не бачити й не знати такого «чуда»! А то й сама стаю як дурна, і вже не розумію, для чого людям життя дається. І відчули б вони самі, як то важко його народжувати, корчачись у судомі під час пологів і бачачи аж святих на небі! Я б усіх тих хлопів — вибач, не бабці таке казати! — серпом по одному місці, якщо вони не знають, нащо воно їм… А то цілком забули про жінку. Та ще, паразити такі, самі на жінок перебираються. Насипати б їм у писок дусту, аби знали… І вони ще хочуть життя відроджувати… Таж якщо в якій хаті нема любові до жінки, то цю хату чорна біда переслідує… І якщо чоловік нехтує жінкою, то він хорим на голову стає. Утратите жінку — втратите все! Я й не дивуюся, що, як мені зараз переказують, наші жінки втікають до Італії, Іспанії та в ще Бог знає які краї. І що то наші чоловіки собі гадають, коли нема навіть що нормально поїсти?!. Все робиться так, аби жінка мучилася, ніби рабиня, і залежала від грошей, які завжди знаходяться чомусь у чоловіків. Усе робиться так, аби жінка стала повією й ні на що більше не претендувала. Аби жінку прибити, задавити, бо чоловіків страшенно лякає сила, яка змушує їх віддавати себе жінці. Вони самі ніщо, і жінку хочуть перетворити в ніщо, бо заздрять їй — що живе і творить згідно з очевидною природою своєю, а вони, бідолашки, змушені йти за своїми ненамацальними розумом та волею… Бо вже самим своїм існуванням, своїм виглядом жінка пригвинчує немічних чоловіків до стовпа ганьби, примушує їх відчути власну нікчемність. А цього вони ніколи не пробачать. Тому одні б’ють жінок, другі боязливо уникають їх, а треті, бачите, навіть мають один одного за жінку. Так жахаються сили, якою перемагає їх справжня жінка. А коли вона думає краще від них, про багато що відає, то зі страхом та гнівом називають її відьмою. Напевно, лише в нас відьми й збереглися. Бо вони живуть серед таких ось чоловіків… Я вже ледве витримую це лайно, і якби мала спритні ноги, то сама за кордон виїхала б, — аби тут правдивою відьмою не стати…


А про мене вона щось говорила? Ні?! Тільки про себе… Навіть словом не обмовилася? Тоді про що ви балакали? Раніше Ксенька не мала бесіди з будь-ким, аби не зачепити мене… І чого тільки не відпускав її язик на мою адресу! Хоч і набридала, але було смішно, що я значу для неї так багато — щодня мусить про мене думати. А тепер, кажете, навіть не згадала? От паскуда! Ніби мене вже нема. Нічого, я їй ще нагадаюся… Буде засинати і вставати з думкою про мене!


От і Ксеньку понесли за хрестом… А як вона мені печінку їла — лише Господь знає. Тепер її не стало, і з нею ніби не стало кавалка мого життя. Аж шкода її… І що я буду робити?! Коли мене ні з того ні з сього якась лють розпирала, то з нею хоч можна було поговорити. Як жінка з жінкою… Правда, вона забагато кудкудакала… Але, як-не-як, усе наше життя — поряд. І чого я так часто їй стільки смерті бажала?! Нехай би собі ще жила… А то тепер її заслонені вікна страшніші, ніж вона сама… А то тепер тільки її палиця залишилася під дверима — напевно, для мене…

А все-таки я пережила Ксеньку, ги-ги, хоч не раз кричала мені: «Здохнеш скоріше від мене!» І таки полегшало тепер, бо я не змогла б спокійно вмерти, якби знала, що вона ще живе.

ВІЧНИЙ СОН

І нині приснився цей страшний сон. Уже стільки літ він переслідує мене, що можна було б призвичаїтися до нього, аж ні — страху стає більше й більше…

Сниться мені, що їду кудись поїздом. Їду й дивуюсь, як хутко пробігають картинки за вікном — не встигаю запам’ятати бодай одну з них. І разом з тим боюся, що так само пробігає й життя. Але чомусь хочу, аби поїзд гнав зі все більшою швидкістю, з такою, коли зміна картинок стає чимсь суцільним, й аби я в цьому поїзді наздогнала сам час. Я навіть нетерпляче підскакую на своєму сидінні: рухайся, рухайся!.. І раптом ніби відчиняються невідь-які двері, і хтось намагається мене виштовхнути, але я опираюся зі скаженою силою та криком «ні!», від якого зразу й пробуджуюся. І саме це розпачливе, моторошне «ні!» стало для мене найбільшою мукою, бо тепер вчувається вже наяву. Вже наяву, а не у сні, прорізає мої вуха, серце й навіть саму довколишню дійсність.


І що то зі мною нині: щоки горять, як у якогось дівчиська? Ану проведу по них золотим перснем… — так воно і є: хтось про мене думає, бо залишився чорний слід. І хто це може бути?! Ти диви, ще сильніше палаю! І кому я так в’їлася в душу?! І що там таке він вигадує про мене — аж тіпає всю? О-о-о, най йому грець! Уже й ліве вухо почало свербіти — чимсь там, погань така, дорікає мені… І так спокою не маю, а тут ще злі язики діймають… Якби ж то в очі — повідривала б із гортанню… Ой, і кому я вже так насолила?!.

БІГАНИНА ЗА СОБОЮ

Замонькало це все! Сидиш у своєму старезному тілі, як у в’язниці. Надворі так сонячно й радісно, аж плакати хочеться, що не маю змоги побігати десь по траві, плюснутися у воду, і знову кудись бігти; а потім лягти собі у пшеничному полі, дивитися здолу на колоски і розуміти, чому вони все тягнуться й тягнуться вверх, і разом з ними тішитися сонцю й обіймам синьооких волошок і червонолицих маків. Лежати й ні про що вже не мислити, а натомість наповнити свою душу по самі вінця почуттями цього незбагненного щастя жити.

А тепер сиджу і мрію про те, що раніше було мені як повітря…. Хіба таке можна від когось відібрати, хіба воно може закінчитися?! Це ж — як відібрати в людини дихання, а серце й далі примушувати битися… Краще б дощ падав безперестанку — тоді, може, не було б нестерпно боляче сидіти замкненою. Так-так, гріє сонце, але вже не для мене. Для мене — лише відбивається полисками в чужих вікнах навпроти. Хоч би вдарила гроза! Хоч би впала злива, а я сміялася б, спостерігаючи, як усі дають драпака!.. В таку хвилю навіть природа завмирає, і вже не так шкода, що мусиш сидіти сиднем. А як цікаво, коли гроза стає такою вже сердитою, такою вже, що й сама не смієш сердитися! Тоді навколо страшно блискає й гримає, а ти віднаходиш у своїй душі цілковитий мир та спокій, ніби заново народилася…

Завжди дуже журюся, коли бачу чуже весілля. Стає мені так сумно, що ради на те не маю. Тільки-но війне мені перед очима біла сукня — не можу стримати сльози. Тому що сама вже ніколи її не одягну. Більше ніколи не піду в ній до церкви. А мені ж так до вподоби це білосніжне диво! Не хочу вірити, що вже не буду в білій сукні. Не хочу вірити! От би ще раз відчути й пережити доторки весільної сукні… Це було би більш ніж добре! Ти диви, молода аж сяє від щастя, а в мене серце розривається… Не знає вона, як гарно виглядала я в такій сукні. Не знає вона! А як хизується! Дурепа! Плакати треба! Вже більше її не одягнеш! Не одягнеш!

ПРИКМЕТА

Що-о-о-о, вже померла?! Як то — вже померла?! Як то ви не бачили, що я на ліжку! Вам двері заступили?! А мозок вам не заступило?! І таке дзявкнути! Мене аж трусить від цього вашого: «А що, стара вже померла?!»… вже померла! Бач, що вигадав! Ваше вибачення — що ви вже три роки тут не були, — ніц мені не значить. Це жахливо — чути, що про тебе говорять як про покійницю. Та не кажіть, ніби це добра прикмета… Я не потребую такого добра! І так ця смерть дошкуляє звідусюди… Хоча такий трафунок у мене вже був: одна зараза ляпнула моїй кумі, що я померла. І та, нічого не підозрюючи, прийшла вся у сльозах. А я в той час сиджу собі на ґанку, і чую: сорока попереджає про гостей. У душі вже й радію, що хтось прийде… Аж бачу: стоїть кума оторопіла й навіть не вітається… Я запитую, що сталося, а вона — не реагує. Підходить до мене і, як та ненормальна, починає мене мацати, щипати, далі — обнімати… А заговорила, і то як та заїка, поки я не штурхнула її у плечі. Тоді я страху набралася немало! Хоч пізніше мали ми з чого сміятися. Але не минуло й року, як куми не стало…

Бодай йому язик відсох! Гадає, якщо молодий, то вже має право мене пережити… Зась йому! Недурно перепудився, коли побачив мене живу. Аж язик йому почав заплітатися. Він злякався не так своєї нетактовності, як дечого іншого…

ДЕНЬ УРОДИН

Скоро знову день моїх уродин. Хоч це мій день, але він так розпікає мені мозок, що краще б його не було… Він завжди дає мені згадати, що є й інший день… Навіть замолоду так муляло мене в цей день, що хотіла лише забутися… І такі вже бенкети влаштовувала, такі бенкети, аби заглушити й найменшу думку про «інший день»… Будь-який натяк на нього… А дехто дивувався моїм безмірним витратам на ці забави. За місяць наперед усі готувалися, коли знали, що підходить мій день… І так на нього чекали, що по-іншому й не могло бути. Скільки ж радості було на тих вечірках, скільки танців і музики! Скільки!.. Але ніхто й не здогадувався: це гучне застілля для мене — як поминки за черговим роком, який відійшов навіки і вже ніколи не вернеться… Ніколи! Коли я була молодою, то могла напитися й забутися… А тепер що робити?!

БОЛИТЬ

Якби не вогонь, то можна було б померти від смутку. Він горить у коминку, і коли дивлюся на нього, лише на нього, то щось спалахує в моєму серці, і стає тепло не тільки ззовні, а й усередині. Вже жодна жива істота не має до мене тепла, і лише він єдиний гріє мою самотню душу… Лише він єдиний… У ньому стільки добра і якоїсь загадкової сили, що мені хочеться віддати йому себе геть усю, геть усю, і самій перетворитися на цей вогонь… Самій стати ним, аби вічно горіти й пекельно обпікати зашкарублі серця, пекельно обпікати, — може, тоді й згадають про Зоську… Може, тоді… Аж тепер я зрозуміла нічних метеликів, які беззастережно кидаються в полум’я, аби, спалахнувши, стати з ним єдиним цілим… Спалахнути, як цей метеор на небі, й показати людям їхню долю…

Айй, зуб так занив, ніби сказився… Таки неспроста він мене болить… Певно, Стефка має прилізти. Він чомусь завжди ниє перед появою тієї зарази. Ну й біль! Ні про що інше вже не годна думати. Так ниє, аж у п'ятах віддає… Але вже ліпше най він болить, аніж має душа боліти… А якби не болів, то й не знала б, що він мій. І ліва рука так заніміла, що пальців уже не чую… Хоч бий по них, ламай їх — мені все одно… І дивлюся — ніби моя рука, а мені не належить… Уже ліпше боліла б, аніж стала мені чужою. Най би боліла! Ой, як зуб ниє! Як болить!


Обдурила Юліана, що до нього якийсь хлопець приходив, а тим часом виманила в нього цукерки. І ще ж які смачні! Напевно, для своїх хвойд заникав. Я йому: «Чи часом не маєш цукерків?», і так дивлюся в очі, що він ладен був всі віддати. А коли запитав: «Який хлопець?», то я чомусь цього рудого згадала, з кульчиком, щось він мені так в око впав, що ніяк не можу забути. Але з’ясувалося: цей рудий зараз вчиться в Німеччині, і Юліан ніяк не хотів мені вірити. Але я так божилася, так божилася, що він не міг не повірити. В якийсь момент я й сама вже повірила… Пізніше скажу, що стара-дурна і добре не пам’ятаю, хто це був. Чого не зробиш заради цукорок!

ЮРОДИВИЙ

Якби жив зараз мій чоловік, то я мала б усе, чого б тільки забажала. Але мужчини помирають борше, ніж жінки… Та й довше від жінок не випадає їм бути. Ну, най би жили так само! Жінка створена для чоловіка. А як нема в неї чоловіка, то її завше якийсь дідько чіпляється. Взяти б нашу кам’яницю — самі старі баби… Хоч би один порядний мужчина жив тут — мала б на кого дивитися. Був один ледве теплий Тарас, і то з інфарктом у заклад попав… Напевно, не витримав моїх поглядів. Лише самі старі дурепи тут гризуться. Було б за кого… Зі старших хіба нещасний Місько залишився, та й то Бог відібрав йому розум. Завжди немитий, неголений; з таким страшним лицем він не те що на людину — навіть на чоловіка не схожий. І всі його цураються, як якогось заразного прокляття. Ніби якщо з ним заговориш, то сам таким станеш. І чому то так є, що в кожній місцині має жити такий юрод? Навіть у нас в селі подібний Юзик був. Його не обходили інші: жив своїм життям, розмовляв сам із собою, — тільки б їсти хтось дав. Так і цей. Такий погляд, ніби звернутий у себе… Страшнішого нема, ніж подивитися йому в очі… Ніби якась несусвітня сила торкнулася тебе чи сама смерть глянула на тебе — з переляку можна обпісятися… І чому то так є, що в кожній місцині має жити такий юрод? Як він йде, то я відразу до хати втікаю, хоч і мучуся потім дивним чуттям, що так не можна… Постійно чогось чіпається — запитує, як у мене справи. Та ще таким тоном, що боронь Боже відповісти: «Все добре»… І справді, щось останнім часом цілком не нарікаю… Не до добра це! Так і не опам’ятаюсь, як біда підкрадеться… Але як сказати юродивому, що тобі дуже зле? Ліпше не попадатися йому на очі.

СПРОБА ДОВЕСТИ, ЩО…

І хто вигадав цю старість?! Життя ж — лише для молодих… Не хочу вірити, що я стара. То злі язики таке про мене базікають. Дали б мені зараз більш-менш чоловіка, то… Я довела б! Добре, що хоч Назар є. Коли раніше брала на квартиру самих дівок — щохвилі здавалося: вже скінчуся, «швидка» не встигала мене рятувати. Одного року аж чотири дівки мала — сподівалася на більшу поміч… Вони ж, сучки такі, тільки про хлопців думали, а на мене навіть дивитися боялись, ніби їм хтось очі повиштрикував. Гадали собі: не подивимося на стару — ніґди такими самими не станемо… Смердючі! І діставалося ж їм тоді від мене, ой як діставалося, напевно, аж не раді були, що дівчатами народилися. Вже як я впадала в нерви, то такі сині були, як моя задниця після уколів. Татового ременя боялися менше, ніж мого язика. Тільки-но пробувала котрась не догодити мені, то я зразу їм чотирьом вивертала навиворіт усю їхню суть… Зразу! А особливо, коли біля них якісь каваліри крутилися. Як же я любила їм напакостити, аби довго стару пам’ятали!

Ой ті дівки!.. Коли з’явився Назар — усе цілком перемінилося. Лише подивлюся на нього — і вже легше стає. А особливо, коли він не застібає сорочки… Якби притулилася щокою до цього його волосся на грудях, то ніби назавше…. Хоч, буває, як почне кричати на мене, як почне кричати, то я готова бігти, бігти навіть хорими ногами… І чую себе такою заведеною, якби недавно народилася… І потерпаю, аби він не здогадався, яке це зараз велике благо для мене — цей його крик, ця чоловіча сила, що пронизує мене наскрізь, бо відчуваю її навіть у своїх задубілих п’ятах, у кінчиках волосинок… Не кажучи вже про мої сідниці — їх ніби мнуть одночасно з десять хлопів, і ось-ось роздеруть. Тоді я забуваю про все на світі, і навіть смерть не страшна мені, навіть смерть…


Диви, що вигадав цей Назар! Треба ж таке — вставив у лазничці замок. Йому, бач, не подобається, що я заходжу, коли він купається… Та най би собі купався, я його не чіпаю. Лише раз спробувала спину намилити, та він чогось страху набрав такого, що ледве не потонув. Хлопець ніби нівроку, а чогось полохливий. Здійняв такий ґвалт, аж сусіди мали що слухати… І що б то такого сталося, якби я трохи потерла йому спину? Майже як рідному. І яке він має право до замка?! Ну й квартиранта взяла собі! Цілком не зважає на мене… Та ще й із себе щось показує… Правда, донедавна був люб’язніший — поділ сорочки зав’язував на животі вузлом, і було видно пупець… А в нього ж те волосся, що коло пупця й нижче, таке ніжне-преніжне… Колись казали: доріжка курви. Тягнеться все нижче й нижче, а там, напевно, — кущик, пшеничне перевесло… От би кінчиками пальців погладити його, притулитися до нього щокою, як до шерсті кота!..

Цей Назар дбає лише про себе. Я до нього і так і сяк — навіть краще, ніж до рідного чоловіка, а він, диви, бештає мене, ніби якусь дівку з вулиці. Та ще, буває, загне такого матюка, якого я зроду не чула. Ніхто в житті чогось подібного не казав мені. Дивно, що я після цього цілком на нього не серджусь. Буцімто навіть ліпше стає, хоч колись страх як не любила чути матюків. А нині він щось таке скаже — на коротку мить забуваю саму себе. Але ж який дідько примусив торкнутися його грудей?! Вони такі чоловічо-волохаті, що спробуй втримати руки… І зате ледь не вбив мене. Ліпше вбив би, ніж маю так мучитися.

То дурниця, що мені стільки літ! Я чую себе ще в силі… З його появою у мене, може, знову місячні… Може, мене ревність роздирає, коли він дівок до хати приводить. Але його Наталці ні разу не прохопилася — мовчу, як та партизанка… А в тих дівок гулящих — ні встиду, ні совісті! Одна подружка Наталчина, як тільки дізнається, що та на роботі, зразу ж, курвисько, біжить до Назара. Хоч мені й Наталка до одного місця, але — як то так можна?! І сусідка згори тільки й жде моменту, аби непомітно для мене шмигнути до нього. Гадають, що стара сліпа і глуха. Та й хто мені повірить, якби я правду казала… Але я не теперішня! Ці шльондри зіпсують мені Назара наніц. Аякже, витискають з нього все, і він на мене навіть не реагує… А знав би, яка я була ладна, як мене хлопці хотіли!.. Де ж справедливість?! І як то час ділить людей! Вони поруч, а між ними така прірва, ніби по інший бік моря стоять. Я вперше так закохалася. Мені навіть смерть зараз не страшна, а завше нікого й нічого так не боялася, як її. Чоловіка свого не любила, хоч мені й було з ним добре. Ніколи не гадала, що зможу когось полюбити. Вже й забула, коли допоминалася таблеток. Якби зізналася у своїх почуттях, то, напевно, відразу відправили б мене до шпиталю для хворих на голову. Бо якщо ти стара — не маєш права кохати. Чекай на свою смерть. Та я не проти померти, але перед тим Назар мав би згодитися на… Правда, я так замучила б його, що він сам би скоріше скінчився… Роздерла б на шматки, з’їла б усього! Шкода, що мені забракне грошей купити його…. А сама колись дивувалася з одного старого, коли переповідали: був паралізований і прикутий до ліжка, але мав таку потребу, що постійно приставав до невістки, аби та йому «показала». І не було на те ради, поки його син не найняв якусь алкоголічку. Вона два рази на день приходила до діда, і щось із ним, ненормальним, виробляла, вдовольняючи його… І кара Божа була зі старим: уже нічого не міг робити, а в «цьому» мав страшну потребу. Йому вісімдесят вісім літ, а їй і тридцяти нема… Так, сама колись сміялася з такого. А тепер — хіба слухай, як за стіною від нього дівки стогнуть… Так стогнуть, що починаю сама стогнати. Тоді мене направду все болить, ламає. І мені вже так погано, так погано, що й жити не хочеться. А він далі кричить на мене, навіть руками почав розмахувати. Най би вдарив-таки… Все одно нічого не годна із собою зробити. Якби вдарив, то, може, бив би не дуже. Вдарив би — і це було б для мене ласкою. І я кричала б цілком не від того, що мене болить…

І нащо він вставив замок у лазничці? Тепер вже не бачити мені його голеньким… Таж я не чіпала б його, а лише б трошки подивилася… А ще таке найшло на нього — почав ховати від мене свої брудні лахи. Раніше скидав їх у велику коробку в лазничці, а тепер навіть не знаю де… Якось на мене налетів: що то його труси роблять під моєю подушкою? Мені було так встидно, так встидно!.. А я вже звикла вдихати його терпкий запах, він проникав ніби в сам мозок… І так освіжував мою пам’ять, що все життя знову поставало в яскравих фарбах. Здавалося, пригадую навіть хвилю свого народження. Тепер без цього запаху не можу заснути.

А якось я зайшла до них у покій, коли нікого не було. Нараз мої очі вп’ялися в їхнє простирадло, так гостро, ніби нічого іншого в житті й не бачили… Сліди! Так, сліди… Від хвилювання не знала, що маю робити далі. Але роздягнулася й лягла на це ліжко. І тоді відчула себе такою щасливою… Було так добре… Ось він лежить позаду мене, цілує мою шию, важко дихає мені у вухо, покусуючи його, як беззубе собача, й облизуючи, як новонароджене телятко… — слина потекла мені аж під живота. Від його стискань мої перса випинаються над усім, стають найбільшою суттю… Його рука ковзає додолу — туди, де все починається, звідки чоловік виходить і куди прагне ввійти знову й знову… Його палець мимохідь торкається… Моїм тілом пробігає блискавиця, і воно вже тріпоче, як від удару грому… Але прийшовши до тями на їхньому ложі, я відчула гіркоту й порожнечу, бо насправді Назара біля мене не було; хоча тілом ще блукали легкий трепет і нудна солодкавість, вони не гріли душі, і замість радості народжувався біль розчарування… І чого він зараз не біля мене, мій Назар?! І чого мені зараз не двадцять?! І чого я мушу так мучитися?!

СИЛА ОЧЕЙ

Після третього погляду вже ніхто не міг видертися… Так манили їх мої чорні очі, що місця собі не знаходили. Ставали буйними, ніби на них повний місяць світить. А які ж були щасливі, коли їм випадало бодай торкнутися мене! Е, мої очі хлопців з розуму зводили, але бабів доводили до сказу…

Якось конопата Мироська вчепилася: «Не зир та не зир своїми очиськами на мого чоловіка!», і так розлютила мене, що я визвірилася й ляпнула, що вона зі своїм чоловіком довго жити не буде. Мироська оторопіла, більше й словом не обізвалася. І треба ж — через день її не стало… Люди казали, що кров вдарила їй у мозок. Люди казали, а я мислила про своє… Мені тоді стало так страшно, так страшно… Я, їй-богу, не хотіла її смерті. І мала на увазі цілком інше, коли те сказала. Я мала на увазі… І хіба вона не знала, що не можна мене чіпати?! А її Іван був мені байдужий. Хіба я винувата, що він завжди до мене прилипав, а після її смерті взагалі не давав проходу?.. І чого б то я повинна була йому віддатися, якщо він для мене взагалі нічого не значив?! Усе бідкався: «Не можу без тебе жити!», лякав: «Покінчу із собою!» І хто міг би подумати, що цей дурень таке утне!.. Казали, що після смерті жінки йому було дуже важко з дітьми, що почав пиячити і в гарячці розпанахав собі вени. Ідіот!

А може, в моїх очах направду є така страшна сила?! В інших вони просто темні, карі, а в мене — чогось чорні-пречорні, такі, що й сама боюся глибоко зазирати в них — тоді аж відкидає мене від люстра…

Якось сусідка бовкнула, що мій погляд продирає до п’ят. Уже не раз помічала: най там хто, а в розмові зі мною завжди дивиться вбік… Навіть німці, й ті, коли у війну вдиралися до нашої камениці, німіли під моїм поглядом.


«Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» — яка пісня, яка пісня! Таж вона про мене… «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» Я такою була. Тільки такою… А гітара бринить саме так, як моя душа — тоді, коли мені найбільше хочеться жити… Як же я любила співати! Пісня завше допомагала нам виживати. І що б ми робили, якби не пісня?! Та й хіба можна любити, не співаючи?! Хіба можна? Мій Назар, чом він не бачив мене такою, як співається в тій пісні?! «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!»

КОЛИ ВТРАЧАЄШ СЕБЕ

Покидьок! Обізвати мене старою козою! Мене! Сам козел! Як же мені нестерпно боляче! Я сиділа на балконі й лише спитала, чого він там так грюкає, що аж стіни хитаються. А він мені: «Заткни пельку, стара козо!» Сам козел! І як то можна цілком незнайомій людині таке сказати?! І такий біль ошпарив душу, ніби в пеклі опинилася… Ліпше опинитися там, ніж зазнати такої наруги. Зараз мені смерть солодша, ніж життя. Хіба ні?! Так можна й себе втратити. І тоді з ким жити? З ким жити, якщо втратиш себе?! Я й так самотня, а тут ще — втратити себе… Тоді лише скніти, як ница падлина… Лише скніти! А цей покидьок усе гамселить та гамселить у стіну, не зважає на мене. Нехай би хтось вийшов і щось йому сказав. Уже, як-не-як, одинадцята година ночі і, може, хтось потребує сну. А він знову: «Заткни пельку!» Мої руки мимоволі намацали залізяку, котра завжди валяється на балконі, — на ній Семен колись оббивав взуття. Ніколи не могла навіть зрушити її, а тут, відчуваю, й не таке підняла б… І ця залізяка вже нависла над головою цього мерзотника… Але якась неземна сила зупинила мене. І якраз тоді, коли я мала розімкнути пальці, в моїй душі прокинулася п’ятилітня дівчинка. Ця ніжна, лагідна й добра дівчинка, яку я леліяла й оберігала ціле своє життя, а зараз могла вбити одним рухом, позбавивши життя людину… Могла вбити! То, певно, смерть дуже хоче зустрітися зі мною. І чого тільки вона не вигадує, аби переможно стати мені перед очима!.. Вже так старається, так старається…. Диви, що затіяла! А я ледве не піддалася… Своїми ж руками могла відкрити їй двері до себе. Як же легко можна її впустити!..

ПЕРЕДЗВОНИ

Дзвонив мій Ромчик? Ні? Як ні?! То хіба не мій Ромчик дзвонив? Ну й що, що він помер?! То таки мій Ромчик дзвонив! Не може бути, аби мені у вухах так дзвонило!

Коли я мала народити його, так само дзвонило в моїх вухах. Тоді телефону ще не було в нас. Невже я знову його народжу? Мого Ромчика. Я так і зроблю: ще раз поверну його до життя. Ще раз… Може б, я трохи сильніше піднатужилася, і він би направду вийшов із мене. Як тоді. Цей його крик, крик мого болю, — і мені відразу стало б легше, ніщо вже не мучило б… А то мене болить, ламає, нудить — як тоді, коли мала народжувати. Може, він зараз знову з’явиться… І нарешті почую його голос, гляну на його очка, губки, носик, щічки, на всього-всього, побачу навіть нігтики на його пальчиках. І буду так голубити Ромчика й пестити, так любити й оберігати, що ніякі хороби не вчепляться його. Вже більше не допущу, аби, як колись, захорував астмою і так важко дихав, задихався… Ромчику! Хіба то не ти дзвонив?

СВІДОК УБИВСТВА

Га-а-а? Невже сон?! Аж не віриться. Ще досі чую ці дошкульні укуси мурашок, ці безжальні побої палицями, якими зустріли мене хлопці на лісовій доріжці. Так люто побили, що я вже й ворухнутися не могла. Я їм нічого не зробила. Лише плазувала собі до залитої сонцем галяви. Плазувала, дихала… А вони перегородили мені дорогу і зусібіч штрикали палицями… Остерігаючись мого зуба… І реготали, коли я намагалася викрутитися і вирватися на волю. Так реготали, що той регіт мене вбивав більше, ніж удари палицями. Притиснувши мою голову до землі, аби я не вкусила, вони вбивали мене з такою ненавистю, ніби я винна у смерті, якою вони колись помруть… А наситившись своєю злобою, кинули мене в мурашник. І так тішилися, так тішилися, коли моє тіло почало знову звиватися від мурашиних укусів… І нестерпний біль розбудив мене…

О, як же пече й ниє моє людське тіло, ніби направду жорстоко бита палицями й кусана мурахами! Аж морозом узялася шкіра… Згадую, ще дівчиськом стала свідком подібного вбивства гадюки. Такого ж безпричинного. Тоді я остовпіла, не могла й слова вимовити… А ті хлопці самі собі ніби вже не належали, а керувала ними сама смерть… Але чого воно зараз знову прийшло? Я тут ні до чого — лише стояла… Стояла, і мені тоді навіть здавалося, що то мене забивали на смерть, а потім викинули моє тіло голодним мурахам… Але по тім, як стала я свідком цього, у мені почала роїтися якась нелюдська сила. Ніби душа вбитої змії переселилася в мене.

РОЗМОВА ІЗ СОБОЮ

Мовчання… І знову тільки безлике мовчання. Навіть не маю з ким поговорити. Ті, хто пліч-о-пліч зі мною несли свій життєвий вантаж, зрадили — вже давно повмирали. Таке: чим далі, тим менше того живого, за що можна зачепитися, у що можна сховатися, аби не знесло тебе якимось смерчем у чорне провалля… Тепер — як у пустелі. Хоч кричи, хоч не кричи… Луни — й тієї вже не чути!


Ці молоді дивляться не на мене, а крізь мене, — ніби нема мене. Ніби я хора, але хора життям — занадто довго живу… Та хіба це життя, коли не дають і слова сказати?! Лише ті, з ким десятки літ зналася, й були моїм життям. Ті, хто мене розумів. Казали, що якийсь старий помер від мовчання — не мав з ким поговорити. Залишився без товаришів, як без життя… Ні, буду розмовляти хоч сама із собою! І най кажуть, що я ненормальна. Спробуй тут бути нормальною! Відчуваю: якщо день промовчу, то наступного ранку вже не прокинуся…


Так-так, зараз лишень щури й бавляться у дворику: ганяють один поза другого, людей не бояться. Раніше дітвора казилася, не даючи ні хвилі спокою, а проте відганяла чорні думки кудись так далеко, що їх ніби й не існувало. А тепер лише ця міська тварюка залазить сюди, на другий поверх, скаче по сходах, як псюр. Напевно, нема такого місця в будинку, куди б щури не могли пролізти. Мені все здається, що вони нишпорять навіть у моїм тілі, і коли щось починає боліти, то тільки через них, і надто напосідають на печінку, а в голові влаштували собі лігвище і рояться там різними чорними думками… І куди дивиться санінспекція?! Колись щури такої волі не мали, як і сміли десь шмигнути — то лише вночі. А за теперішньої влади серед білого дня ходять пішки по дворику, як повноправні господарі; зашугали людей так, що ті із квартир зайвий раз не висунуться… Невже ніхто не зможе витравити їх?! Тепер лише вони забавляються й мають задоволення від життя! Бо й справді: перестаєш гратися — перестаєш жити… Старші люди чомусь утрачають здатність знайти собі хоч якусь потіху, життєву забаву. Таж навіть не навчена бавитися дитина, бачу, не є щасливою. А нам, якщо в суєті сприймати життя серйозно, яким воно є, — і дня не пережити… Й от нас, старих, залишили сам на сам із Вічністю, яка чогось не любить жартів і пустощів… Спробуй тут бути сповна розуму, якось зберегтися й зберегти свої останні дні!.. Молодіж собі забавляється, їй смішно на нас дивитися… Молоді вмить знаходять собі розвагу, а нам — і глянути зась… Усю серйозність життя переклали на плечі старих.

КАЯТТЯ АВТОРА

У ГРІХОВНОСТІ ТВОРЧОГО АКТУ

Чи може жінка відмовитися від своєї суті, навіть якщо їй вісімдесят? Навіть якщо, здавалося б, у неї й жіночого нічого не залишилося… Так. Але тільки не Софія Семишин. Незважаючи на покручене роками тіло, вона зберегла в собі сильне й чіпке єство, позбавлене будь-яких ознак старості. Тому-то їй не цікаво бути в товаристві своїх однолітків, як обдарованій дитині — в товаристві своїх. Їй майже нема про що з ними, як вона каже, райдати, а це, напевно, означає: в душевній розмові із близькою людиною досягти раю. Адже саме в такій розмові вона найбільше відчуває себе унікальною істотою, якій належить життя. Зі своїми звичками вона могла б навіть королевою бути, а дай їй відповідну освіту — запросто очолити, приміром, національний банк (так спритно вміє лічити гроші), далі й уряд… І в Голівуді домоглася б успіху, якби свого часу отримала американське громадянство… Та все ж таки найбільший її дар — це вміння, як росіяни кажуть, «расположить к себе». Цей талант завжди сприяв їй у всьому, лише варто було Софії відповідно сконцентрувати свою непогамовну волю. Тому, потрапивши в поле біострумів старенької, починаєш вірити кожному її слову, хоча точно знаєш, що це вигадка. Через дитячу невинність у Софіїних очах кінець кінцем починаєш винуватити самого себе в… її гріхах. Вона з гідністю підкорювала собі неймовірно важкі життєві обставини, не кажучи вже про чоловіків, які легко падали ниць, щоб заслужити щастя бути біля неї. Не один чоловік казав собі: «Я з цією жінкою міг би прожити все життя», і не одна жінка скреготала зубами: «Я з цим чортом не провела б разом і хвилини». Цю жінку любили, і тим усе сказано. Двоє її чоловіків були досить заможними, і це результат тільки наполегливої праці, — вони знали, для кого працюють! Їхнє життя було осяяне справжнім сенсом, що його так і не знаходять упродовж усього свого існування більшість людей планети. Варто лише нагадати історію із другим чоловіком Софії: він заручився з нею перед самою війною, був забраний на фронт і, потрапивши в полон, опинився в концтаборі. А звідти живими й морально не скаліченими виходили тільки ті, які, за відомим дослідженням Віктора Франкла «Людина в пошуках смислу» (автор сам зазнав концтабірних випробувань і став свідком тисяч смертей фізичних і, що найогидніше, — духовних) були наскрізь «просякнуті» смислом свого існування. Це й допомогло Софіїному чоловікові витримати полон й утекти, і хоча закінчення війни він зустрів у Франції— пішки повернутися до тієї, заради якої жив і виживав. І це — попри застороги про сталінські тортури над колишніми полоненими, які все ж таки його не обминули… Й ось він зустрічає свою Зоню з…дитиною від іншого чоловіка, та це не перешкоджає йому знову зробити їй пропозицію, а отримавши відмову, все-таки дочекатися-домогтися свого через десятки літ. Нечувано: коли 1972 року помирає її перший чоловік, то цей другий залишає свою дружину із трьома дітьми й повертається до неї, таким чином зробивши надуману історію Габріеля Маркеса (див. повість «Кохання під час холери») цілком реальною. Мало того, коли на сімдесят восьмому році свого життя він переносить важку операцію і стає немічним, вона проганяє його геть, але це не шкодить його любові до неї — він і далі сповняє щоденний багатокілометровий ритуал, щоб їй піднести скромні дари свого городу, за що завжди отримує нескромно тривалий, як для старих, прощальний поцілунок у губи (якось саме на цьому їх зненацька заскочив внук старенької, і вони по-дитячому зашарілися й навіть засоромилися, бо, мабуть, це справді не личить робити, як і дітям, людям їхнього віку…). А хто не знав про його кохання, переймався таким здивуванням, яке межує майже з обуренням: «І чим він живе, адже глянути на нього — справжній мрець?!» «Цю жінку любили!» — саме так про неї відгукнулася одна обдарована молода особа, котра добре знається на суті дієслова «любити». Але значно глибше вразили молоду особу чорні брови Софії, які, за пісенними легендами українського й навіть швейцарського народів, виказують таємничу магічність жінки; цього позбавлена не одна дівчина, а тут воно — у вісімдесятилітньої бабуні. Напевно, саме тому ніхто й не витримує її погляду, що проникає в людину й поза неї, і перед ним почуваєшся внутрішньо роздягненим та вразливо незахищеним. Не один під цим поглядом випадково врізав собі пальця чи спіткнувся на рівному місці; сусідські дівчата ніяк не могли владнати стосунків зі своїми хлопцями, за що одного разу ледве не побили стару, а сусід-рибалка, якого перед риболовлею вона зустрічала на сходовій клітці запитанням: «Куди це ви із самого ранку?», з віддихом відчаю й прихованого прокляття відповідав: «Уже нікуди!» Саме під цим поглядом, бувало, хтось, заворожено слухаючи оповідки старої, дивувався неабиякій гнучкості її міркувань, через що часто зараховували Софію до євреїв (на Галичині люди конче хочуть отримати насолоду, викривши ще одного вихреста або «полукровку», які, мовляв, гадають, ніби дуже добре затаїлися, а насправді люди не дурні й усе бачать). Хоч у Софіїному роду євреїв нема, проте, дивлячись на неї, можна було припустити, що тут щось не так: занадто великі мочки вух і підозріло високе чоло, та й оте дивне кучеряво-чорне волосся на її ранній фотографії… А якщо зважити на те, що до війни євреї становили добру половину населення галицьких міст, то всяке могло бути… Ще й натурою, як у нас кажуть, Софія скидалася на справжню єврейку: хоча виросла в селі, однак органічно не сприймала фізичної праці (правда, для розумової їй бракувало бодай одного шкільного класу, і це було причиною її немалих життєвих труднощів — від власного підпису до…; тут уміння рахувати — приємний виняток).

Можливо, ці незвичайні задатки свого характеру вона розвинула в єврейській сім’ї, голова якої був директором одного з найбільших банків довоєнної Галичини і куди дванадцятилітню Софію віддали прислужувати. Там вона й відбула, аж до свого заміжжя, справжній вишкіл. Житейську мудрість, яку єврейський народ здобував тисячоліттями, дівчина спробувала перейняти за декілька років. Завдяки багатьом її характерним рисам статус Софії-служниці швидко переріс у щось набагато вагоміше й змістовніше, ніж просто повірена у всі справи й проблеми цієї сім’ї, — якоюсь мірою вона стала навіть її членом. Їй довіряли сімейні гроші й на власний розсуд купувати необхідне в домашньому господарстві. Софію брали із собою не лише на моря чи на відпочинок у Карпати, а й у ділові поїздки до Кракова й Варшави. У цій єврейській сім‘ї свідомість дівчини відшліфовувалася в якусь безмірно цінну коштовність, і саме так, як євреї плекають свідомість своєї дитини, твердячи, що вона найкраща, найрозумніша й найталановитіша, завдяки чому вона здебільшого такою й стає. І Софія, потрапивши в такий сприятливий родинний простір, нагадувала рослину, яка в новій для неї екваторіальній зоні швидко прижилася й почала розвиватися не менш буйно, ніж місцеві евкаліпти. На противагу цьому їй завжди згадувався клімат батьківської домівки, де дуже рідко гріло сонце людської сердечності, і навіть коли до неї пробивалися його промені, то кинутий кимсь матюк не раз міг розвіяти відчуття внутрішнього тепла… Адже все життя родини тривало під знаком запеклої ворожнечі між її мамою і тіткою, які, хоча й були рідними сестрами, ніяк не могли поділити між собою клапоть поля. Вони спровадили цю справу до суду, де роками не могла звершитися справедливість, аж поки цього не зробила Друга світова війна, після якої лад комуни взагалі позбавив їх предмета чвар. Але та єврейська сім’я заклала в ній спромогу думати цілком по-іншому, не лише на рівні дріб’язкових галицьких стереотипів, якими просякнута ця земля, як могильники тварин спорами сибірської виразки… Щоправда, йдеться все-таки про Софіїні задатки, які так і не знайшли ґрунту для розвитку в щось набагато більше, ніж створення — якоюсь мірою — гармонійної сім’ї й набуття хисту завжди благополучно виводити її із заторів суспільства, яке періодично зазнавало катастрофічних катаклізмів. Може, тому Софія щиро співчувала знайомим євреям, яких німці нещадно знищували, можна сказати, на її очах, хоч особливою чуйністю вона не вирізнялася, а відчуття страху брало гору над нею частіше, ніж бажання допомогти. І чи не тому раніше вона не раз шкодувала, що не єврейка, адже вони так добре живуть, і любила «бувати в їхній шкурі», яку вже нелегко було їй зняти із себе в нестерпні для євреїв часи. Вона ніколи не ображалася, коли її обзивали жидівкою, і навіть потайки раділа, що її вважають сестрою професора Абрагамовича. Він допоміг влаштувати її сина студентом права в університеті, з ним не раз перепліталися її життєві шляхи. І не менш утішно було їй, коли вже і її сина почали сприймали як представника цього древнього народу.

Страшно навіть припустити, якої могутньої влади могла сягнути Софія в суспільстві, і як це могло вплинути на його історію, якби була в неї можливість скінчити університет й «одягнути» свій надзвичайно проникливий розум у набутки цивілізації! Незважаючи на відсутність цього, у ній дивним чином заіснувала внутрішня шляхетність. І ця її шляхетність перш за все виявлялася у відчутті такту, що дозволяло їй майже завжди бути переможницею в делікатних ситуаціях, які вона була великою майстринею створювати і жертвою яких найчастіше ставали її сусіди й родичі. Але не варто Софію аж надто в цьому звинувачувати, бо іншого застосування своєму хробачкові (він сидить у мозку багатьох людей і постійно вимагає поживи, а не отримавши її, поїдає свого власника) вона просто не мала. Дуже мало людей її віку зберігають таку, як у неї, чіткість і ясність сприйняття світу, та й то завдяки духовно-інтелектуальному фахові, який дозволяє виробити такі стійкі підвалини цінностей, що на них можна твердо стояти й дивитися у вічі смерті, не боячись позбутися глузду. (Однак відомо: у глибокій старості сталося руйнування духовно-інтелектуальної фортеці навіть таких людей, як Лев Толстой, не кажучи вже про Ніцше й Арно, які здали свої плацдарми ще раніше). Але про більшість людей природа сама піклується, притуплюючи в літньому віці гостроту сприймання дійсності різними клімаксами, маразмами, впаданням у дитинство чи викидами політичних екскрементів (останнє захворювання найнебезпечніше, бо через нього у клінічну ситуацію потрапляє вже ціле суспільство…). На щастя, завжди є частка людей, здатних зберегти в собі душевну чистоту і завдяки цьому піднятися над життям та смертю, стати якнайближче до Творця! Проте обтяжена буднями душа Софії вже неспроможна піднятися вище за побутово-фізіологічні потреби й проблеми. Крім того, вона ніби пригвинчена і до незмінного замкненого простору своєї квартири та спільного балкона над внутрішнім подвір’ям середньовічної кам’яниці, де думці й справді годі розвернутися, і до незмінного способу свого існування й сприймання довкілля. Тож як не дивуватися силі її характеру, здатності зберігати в таких скрутних умовах ясність розуму?! Якоюсь мірою це можна пояснити переконанням Софії, що під час пильного чатування смерть не сміє приступити до неї… Складається враження, що саме своєю загостреною думкою вона дає відсіч тій, котра з косою, — аж іскри сиплються від перехресних ударів двох смертельних лез…

Кожен зможе спостерігати за цією таємною боротьбою двох істот — жінки і смерті, якщо йому випаде нагода побувати у Львові й на одній із його нічних вулиць зустріти стареньку, яка, сама із собою розмовляючи, пронизує зустрічного очима зі страшним знаком прірви й гидкої образи. Образи на всіх, і навіть на Бога, бо покарав її забуттям та вічним сновиганням, щоб не сказати — життям…

Настирливість духу цієї жінки в літах іноді хотілося б звести до нестерпної тупої впертості пересічної людини, котра протягом години гримає у двері з такою щоденною методичністю, що кінець кінцем відламує залізну клямку на них, і то лише щоб запитати: «Чи ти є?», за чим, звичайно, криється й просте бажання отримати щось смачненьке, але насамперед, насправді — величезна ірраціональна потреба утвердитися: «Я ще є!», «Бачиш? — Є!», «Чуєш? — Є!» А ти звичним жестом простягаєш заздалегідь припасеного цукерка, і лише згодом усвідомлюєш, що отримуєш від неї набагато більше — твоє єство відчуває незбагненно потужну силу позитивного заряду… І якщо дитина при отриманні цукерка тішить нас безпосереднім виразом почуттів, то стара, отримавши свої ласощі, стає дитиною, але дитиною зрілою, вісімдесятилітньою, яка виражає вже не наївну радість буття, а визрілу вдячність життю, Богу, який використав твою руку і дозволив бути свідком короткої миті людського щастя… І це її «Дай Боже, аби ви все життя давали!» звучить як істина, що надихає… І наскільки ти можеш пройнятися божественним, якщо їй щось даси, настільки ж наражаєш себе на переслідування злих сил, якщо скупість підмовить тебе не поділитися з нею… І тоді вельми нелегко доведеться твоєму ангелу-охоронцеві… І моли Бога, щоб ці чорні сили переслідували тебе лише твоїми ж чорними думками…

Якось одна сімдесятидвохлітня жінка, яка прогулювалася в інвалідному моторному візку вулицями Москви, зазнала мерзенної наруги від підлітка-велосипедиста. Він, проїжджаючи, «просто так» плюнув їй в обличчя. Людина, котру тримає при житті пучка духу, не змогла стерпіти цього. Наздогнавши недоростка за кількасот метрів, вона висловила йому свої почуття… Цього дня їй ще вистачило сил переповісти це все своїм знайомим і…померти. Такої смертельної травми може зазнати лише істота, в якій присутній дух — ця субстанція Бога — і яку наділено винятковим правом бути «святою». Бо хіба здатна тварина, навіть у людській подобі, здохнути через те, що їй харкнули в морду?! Померти так — і є справжньою трагедією людини. Тож не лише немічної старої, яка могла б здолати ще не одну хворобу, перетерпіти безліч фізичних мук, але не плюндрування основи основ свого буття… В таку людину, захисна оболонка душі якої ослаблена, навіть незначна кривда проникає, як ножик у масло. Щоправда, у більшості літніх людей це «масло» таке заморожене й переморожене, що вже ніяким ножиком його не проткнеш… Однак далеко не всіх уражено зашкарублістю душ і нівелюванням свідомості. Дехто «має кару» залишатися людиною на все життя… Хоча насправді це і є найбільшим щастям — «залишатися» саме таким, навіть якщо на старості літ це смертельно небезпечно… Можливо, захисні механізми душі в Софії Семишин виявилися міцнішими, ніж у жительки Москви, але якби з нею трапився подібний випадок, то хто знає, чи вона пережила б це, — хоча і змогла б знайти в собі сили повестися не менш гідно. Ці жінки дуже подібні, майже рідні, тому що зуміли до своїх похилих років зберегти себе… Можливо, Софія використала для цього фортецю власних філософських доктрин, які виробилися в неї із життєвого досвіду й завдяки своєму розумові. Адже вона не вміла читати, щоб іти до істини за чужим друкованим словом. Саме гострий розум оберігав її від зовнішньої агресії, робив їдкою, — щоб їй, як тій беззахисній змії, мати чим оборонятися… Але найважливіше те, що її розум був здатний виробляти доктрини, формувати підвалини мудрості, які для цивілізації, можливо, й не мають ніякої цінності, проте на яких вона сама може почуватися більш-менш безпечно. Бо вже давно підмічено, що люди, які зберегли ясність розуму, набагато довше живуть. І не лише Бертран Расел чи Ганс Гадамер підтвердили це своїм життям…

Коли Софія говорить, то голоси інших уже не мають шансів бути почутими. І це не тому, що її голос занадто різкий чи дзвінкий, а тому, що він феноменально здатний пронизувати все, проникати в найвіддаленіші куточки твого єства, заглушивши навіть твій внутрішній голос. Якщо голоси інших людей можна відчути лише, так мовити, на дотик шкіри, бо тільки в рідкісних випадках вони торкаються душі (найчастіше відбиваються від неї, як та порожня тенісна кулька), то голос Софії, здається, прорізає наскрізь… І якщо вона заговорила до тебе, то це означає, що ти вже підвладний їй… І відповісти їй — це вже віддатися їй… Причини такої сили цього голосу ховаються передусім у надзвичайно потужній енергетичності її єства, яке проявляє себе, неначе розщеплення атомного ядра, тоді як в інших воно більше схоже на тліюче вугілля… Тому, опинившись у потоці сварливого крику старенької, можна було відчути себе розчавленим, або взагалі вже не відчувати себе… В таких випадках її дівчата-квартирантки синіли, як мертве куряче м’ясо. І довго в неї не затримувалися…

Іноді голос Софії набирав такого несамовитого звучання, — наприклад, коли її примусово купали у ванні, — що здавалося, ніби водночас ріжуть сорок свиней, яких Ісус мав би прогнати у прірву… Тоді лише її голос ставав єдиною відчутною реальністю, а все інше, навіть твоя власна присутність, було ефемерним…

Іноді, лежачи в ліжку, вона просто гарчала, напускаючи немалого страху на всіх, хто це чув. Тоді якось ніяково було говорити їй слова розради, бо за мить, напевно, й тебе вже ніхто б не заспокоїв… Тож не дивно, що в її кімнаті боялися жити навіть миші, а муха, що не встигла вчасно втекти, невдовзі лежала на підвіконні догори ногами. Кімнатні рослини, і ті не приживалися, гнили вже на корені; приведений пес відразу ж згадував, що далеким його пращуром був вовк, а заблудлий кіт так задирав хвоста і вигинав хребет такою дугою, начебто перед вищезгаданим псом… Навіть комарі не наважувалися вкусити її на балконі. І лише голуби час від часу билися об її шибку, ніби хотіли щось їй сказати… Вона органічно не терпіла ніякого живла у своїй хаті.

На представників своєї статі Софія Семишин реагувала майже так само, як мексиканець Паскуаль Пінон, який до нестями не любив жінок. «Особливо їх не терпіла його верхня голова. Варто було якійсь дівчині наблизитися…, як вона починала сичати, дико обертати очима й робити страшні міни». Але якщо на лобі Паскуаля Пінона виросла потойбічним придатком ще одна голова, яка його зраджувала при зустрічі з прекрасною частиною людства, і він не міг приборкати її навіть зусиллям своєї волі, то схожу Софіїну голову, якщо вона була, ніхто не зміг би побачити, а лише почув би. Саме тому причини її негативного ставлення до собі подібних набагато глибші, ніж просте інстинктивне суперництво, яке дуже часто спалахує між жінками в побуті. Й укоренитися в ті причини чоловічій логіці, навіть удаючись до абстракції й образного багатства, абсолютно неможливо… А все ж дивним є те, що навіть тоді, коли жінки намагалися їй допомогти, то мали від неї ставлення, можливо, трохи краще, ніж колись ставилися до рабів.

Натомість її сприйняття чоловічої статі нагадувало богосхиляння, хоч у стосунках із чоловіком вона могла наразитися на грубість вислову…

На схилі своїх літ багато хто починає жити по-іншому, начебто в інших вимірах, в іншому світі, і чинити те, що уявляється цілком іншим, ніж є насправді. Сучасні науковці намагаються пов’язати це з надмірним входженням, у телевізійний простір ще замолоду, через що на старість лише вибрані повертаються в реальність, а більшість залишається блукати, у віртуальних площинах власної фантазії. Люди похилого віку менше залежні від своєї фізичної оболонки, і тому політ їхньої фантазії мав би бути вільнішим та чистішим, що й справді вимагає доскіпливого наукового дослідження — виявлення нових закутків душі, в яких людина шукає прихистку.

Не менш цікавий факт: жоден художник чомусь не ризикнув намалювати Софію, тільки-но глянувши на об’єкт трансцендентного акту своєї душі… Коли Андрієві М., надзвичайно талановитому художникові, який чомусь не квапиться реалізувати свою геніальність, було запропоновано за доларову винагороду створити портрет і зображення старенької в костюмі Єви, то почувся зойк із глибин його єства: «Нікоґда! Ти хочешь, чтоб я чокнулся, сразу от’єхал в мір іной. Ну развє, єслі єйо пріковать цєпямі к постелі, і чтоб не било с єйо сторони нікакіх тєлодвіжєній». Хоча він перевів це на жарт, але так і не спробував позмагатися із Софією на предмет, хто кого скоріше «сґлазіт», чи щось ніби таке… А при тому й сам Андрій має дивну здатність впливати на людину, з якої він «снімаєт» портрет. Протягом року вона… помирає. Так було з його татом, дівчиною, сусідом та іншими. Тому він пише портрети лише з фотографій, що не так трагічно позначається на долі зображених (у цьому спочатку переконався на декількох німцях, які довірливо передали йому відбитки своїх фейсів, щоб вони від руки митця стали більш одухотвореними). Можливо, Андрія насторожила новина про одну відому топ-модель, поцілунок якої був фатальним для тридцяти двох її залицяльників: вони знаходили собі дуже різну смерть уже за два-три дні… Щоб остаточно впевнитися у своїй «здібності», ця поп-модель навіть почала експериментувати… І «трохи» захопилася цим — на черзі був уже тридцять третій… А що Андрій добре знав Софію, то не міг знехтувати цією інформацією; хоча між старенькою і фатальною топ-модель — Атлантичний океан, проте «маестро» дуже добре відчув щось глибоко ірраціональне, що безперечно єднає їх…

Нишком розглядаючи обличчя Софії, звісно — у бінокль, можна розпалити в собі неабияку цікавість, майже таку, якою проймаються астрономи, вивчаючи у телескоп безкраїй Всесвіт… Софіїні губи ворушилися, вимовляючи якісь слова, мабуть прокляття, і коли вони вщерть наповнювалися жовчю — на її лице лягала темна зловісна тінь. Відтак риси обличчя загострювалися, ніби в Арно Арні, коли він безповоротно втрачав самовладання; шкіра біля вуст бралася жмутком зморщок, на ній проступали якісь чорні плями, через що щоки позбувалися молодечості — жодного натяку на спорадичний багрянець; погляд очей так сконцентровувався на чомусь невидимому, що… опинися в ньому — вмить спопелієш… Здавалося: її сутність вилазить назовні, мовби гадюка з людського черепа… Однак дивно, що обличчя старенької ніколи не ставало таким перед людьми, скажімо, — перед її найзатятішим ворогом…

Щоб чітко уявити собі Зоську, як знайомі кличуть Софію, варто завітати до старовинної аптеки-музею, що причаїлася на розі львівської площі Ринок. Від мігрені тут можна придбати мікстуру, але якщо болем пройнята не голова, а душа, то слід конче зустрітися з нею… Проносячись анфіладою кімнат, раптом зупиняєшся, оповитий духом середньовічного чаклунства — спроб створити ліки від усіх хвороб. Можливо, від… самої смерті. А оглядаючи засушені гербарії, літами вистояні настоянки, різне причандалля аптечного ремесла, — відчуваєш: навіть думка тут набрала форми невидимого кристала… Та життєдайна думка, яка примушує битися й серце мертвого… Таке-то можна відчути й уздріти, заглибившись у підземелля, де воскові ченці невтомно й старанно роблять свою справу. Ось один із них товче зілля у ступці… Якщо людський дотик до нього не оживить його серця, то це значить, що серце того, хто торкався, вже давно зупинилося, і думка його нездатна дати життя…

Це означає, що необхідно зустрітися із СОФІЄЮ!

Та перш ніж вийти із цього підземелля, добре було б зцілити свою душу залізним вином, якого стільки припасено в дубових бочках, і, щоб не впіймала й не поглинула пащека тартару, вловити… дух Омара Хайяма. Тоді й зустрічає нас у залитому сонцем дворику Софія. Ця дивна вагітна… стара, в якій не знати чого — лихого чи доброго — більше, скам’яніла в обіймах змії (мабуть, тієї самої, що вночі не давала їй спокою, що в отруті своїй приховує істину…). Ця дивна стара при надії… При надії, яку дарує іншим!


Львівська пані



home | my bookshelf | | Львівська пані |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 1
Средний рейтинг 3.0 из 5



Оцените эту книгу