Андрій Процайло

Новомодна дуель Евеліни Степанівни Вродливиці з Ксенією Іванівною Розкішницею

(оповідання)

Евеліна Степанівна Вродливиця так мчала, що з тротуару вискакували іскри. Каблуки стерлися до підошви, жіночку завертало, наче хто закинув їй віжки на шию і тяг назад, але вона з упертістю набридливої мухи нахилилася вперед — і гнала. Бо втікала від дідька лисого. Він з’явився в її голові вчора пополудні, добре там укорінився, а оскільки ґрунт для нього був підходящий, то на тепер він почував себе більш, ніж чудесно. Зате комфорт утратила Евеліна Степанівна.

Жінка була недурна, сороківку вже прожила, виглядала соковито і звабливо, навіть підлітки на неї облизувалися, була керівником юридичного відділу однієї відомої фірми — а дала такого маху, що не позаздриш…

Коли сама збагнула — стало пізно.

Дідько лисий ще в такому шикарному домі, як Евеліна Степанівна, не жив ніколи. Тому блаженствував. Спочатку він сп’янів від її французьких парфумів. Але коли назбирав дров і розпалив вогонь, надбав жару, змайстрував шикарного шашлику, зрозумів, що для повного розслаблення цього мало, перехилив для настрою ще півпляшки шотландського віскі… Отоді вже розгулявся на славу!..

— Швидше! — скомандував Вродливиці. — Не перебирай ногами, як стара шкапа!.. — Мало бути гарною і з клепками! Треба бути ще рухливою! Лети!.. Бо мене у своєму робочому кабінеті жде не діждеться моя люба подруга відьма підколодна!..

Евеліна Степанівна при всій своїй публічній успішності часто-густо не могла дати ради з собою, а тепер ще той поселенець. Навіщо їй було в п’ятницю тринадцятого у повний місяць викликати на дуель Ксеньку — не розуміла?.. Не інакше, як лихий переплутав.

Ксенія Іванівна Розкішниця — її вірна подруга — теж була тямовита, сороківку чекала восени, фігуру мала модельну, рум’янець бурячковий, свій, натуральний, зворушувала навіть дідів, які слинку пускали хіба що на картопляне пюре, і була керівником економічного відділу тієї ж відомої фірми…

Офіційна версія дуелі — посада першого зама. Неофіційна — президент фірми Геннадій Едуардович. Точніше, його серце (для загалу) і гаманець (для себе).

Дуель була сучасною. Без пістолетів, шпаг, шабель, рапір, рушниць, ножів, ще цілого арсеналу смертельних залізяк. І без секундантів. Билися енергіями, які вилітали зі слів.

Небо тряслося від блискавок, хмари від синців стали фіолетовими, вітри здичавіли, зірки повтікали чи попадали всі з переляку, лишень місяць все фіксував на камеру, бо, може, для виявлення переможця знадобиться відеоповтор.

Скільки гидоти не метали одна в одну Вродливиця і Розкішниця — ніяка мерзотність не була переможною. На кожну словесну отруту дуелянти знаходили енергетичний щит. Воїнами були досвідченими — не одного енергіями слів відправили чортам паски пекти. Билися-труїлися, час минав, а результату — катма!.. Місяць захвилювався. Почав кричати у рупор, що вже на горизонті з’являються треті півні, але войовничі жіночки не чули. Вони були виснажені, як квітки у вазонах на відпустковому підвіконнику, але билися до останнього, бо краса горда. Краса не здається. А Вродливиця з Розкішницею були красивими і гордими, як дві дурочки перед роковим кукуріканням.

— Відьму підколодну тобі в подруги! — плюнула схриплим голосом Евеліна Степанівна.

— А дідька тобі лисого! — відхаркнула Ксенія Іванівна.

На тому обидва дуелянти втратили свідомість, бо час, відведений, на битву, скасували треті півні.

Але до цього, за мить до кукурікання, з важкого пострілу подруги в Евеліну Степанівну поселився дідько лисий. А вранці, тільки прокинувшись, він улаштував жінці такий спектакль, що їй довелось гнати невідь-куди, стираючи каблуки, як правдиво зазначено на початку оповіді. Дорогою Вродливиця здогадувалася, що програла. Допущення дідька лисого в своє тіло — повна капітуляція. І найбільше, чого б Евеліна не хотіла у житті, — це зустрітися з переможними очима зрадливої Ксеньки…

Але знову «але»… Бо стерті ноги самі занесли її до кабінету керівника економічного відділу. За повелінням дідька лисого Евеліна рвучко відчинила двері і побачила… як по кабінету на мітлі «вишиває» її вірна бойова подруга Ксенія Іванівна. Вона була босою. Задерта спідниця оголювала подерті колготи. Блузка надулась, як новорічна кулька, що невідь-як дотягла до восьмого березня. Голова нагадувала унітазного йоржика. Очі були чужі.

Жінки полегшено зітхнули — програли обидві.

Дідько лисий з відьмою підколодною почали обніматись, наче не бачились сто років. Реготали, навперебій говорили, згадували минуле… Сховалися подалі від світла у тумбі і на деякий час забули про свої нові симпатичні домівки.

Вродливиця і Розкішниця всілися на столі серед стосів тепер нічого не значущих паперів. Одна проти одної. Тимчасово до них повернулися власні очі.

— Ну і чого ти добилася? — плаксиво запитала Евеліна.

— А ти чого? — простогнала Ксенія.

— На дідька лисого мені здався той пузатий президент? — каялася Вродливиця.

— А мені потрібна ця посада, як відьма підколодна під порогом хати… — ділилася одкровенням Розкішниця.

— То навіщо зачинали?

— Щоб доказати…

— Кому?

— Собі, кому…

— Що?

— Що заздрість вічна…

— Тупість теж…

— Ото каші наварили!

— Швидше би її на смітник.

— Як?!. — заволала Ксенія Іванівна. Наче в неї дебет з кредитом не сходився.

— Думати!.. — прозріла Евеліна Степанівна. Недарма ж бо була керівником юридичного відділу.

Дідько лисий і відьма підколодна умить замовкли. Відхилили дверці тумби, прислухались.

— Що вони там белькочуть? — запитала відьма.

— Хочуть нас прогнати, чую… — відповів дідько. — Схоже на те, що мудріють…

— А дідька лисого! — вигукнула відьма. — Я більше під сирою хробачливою колодою жити не хочу!..

Дідько з відьмою вихором вилетіли з тумби і знову осідлали своїх красунь.

Щоб знали! Щоб відчули кожною клітинкою свого шикарного тіла, що щастя — мати душу у своїй хаті. Цінувати її, оберігати, наче немовля. І не зазіхати на повітряний замок, придуманий чужими головами. Бо тоді рідна домівка стає порожньою, беззахисною. У ній може поселитися чужинець. І зайду ніколи не переконаєш, що він злодій, а не господар. Хоч би вмер…

7 січня 2014 року