Book: Етнічні межі і державний кордон України



Етнічні межі і державний кордон України

Володимир Сергійчук


Етнічні межі

і державний кордон України




ВСТУП


Наша молода держава, підписавши Гельсінські угоди, свято дотримується принципу збереження післявоєнного устрою в Європі, цілісності територій і непорушності кордонів. У цьому, як відомо, запорука стабільності й миру.

Однак одразу ж після проголошення Україною Акта про державну незалежність певні політичні сили наших північних сусідів почали висувати територіальні претензії, намагаючись переглянути існуючі кордони, втручаючись у внутрішні справи чужої для них країни. Скажімо, досі Москвою не відмінено провокаційного рішення колишньої Верховної Ради РРФСР про російський статус Севастополя. Більше того, мер російської столиці Юрій Лужков оголошує Севастополь одинадцятою префектурою Москви.

Як не прикро, але одним з головних натхненників нинішніх російських експансіоністів донедавна виступав Нобелівський лауреат Олександр Солженіцин — той, хто ще вчора, перебуваючи на одних тюремних нарах сталінських гулагів разом з українськими націоналістами, підтримував їхню боротьбу за незалежну державу нашого народу, а в останні роки свого життя "ничтоже сумняшеся": "Подавляя в 1919–м Украйну, Ленин в утешение ее самолюбия, прирезал к ней несколько русских областей, никогда в истории не входивших в Украину: восточные и южные территории нынешней Украины. В 1954–м Хрущев, произвольным капризом сатрапа, "подарил" Украине еще и Крым" (Известия (Москва). — 1994. — 4 травня).

Подібну політику сповідував ще один російський антисталініст — професор Дмитро Волкогонов. Зокрема, жалкуючи за розвалом Радянського Союзу, він пояснював це не історичною закономірністю, а прорахунками Леніна. Бо той, мовляв, вдався до творення національно–територіальних одиниць замість губерній: "Под видом "интернационализма" и внешне именно в этой форме завершается процесс разрушения уникальных основ государства — губерний, способных до минимума ослабить национальные противоречия. Исторический пример США с их огромной многонациональностью показывает, что именно Штаты позволили возникнуть американскому народу. Советский народ "как новая историческая общность", что было торжественно провозглашено, не возник. События после августа 1991 года это подтвердили. Как только появились условия для действия центробежных националистических сил, союз, созданный Лениным и его соратниками, в одночасье рухнул. Межнациональные связи образований в виде республик оказались значительно более слабыми, нежели они были бы при наличии губерний. Ленинская система, возникнув, имела в своем фундаменте органические, раковые слабости.

Ленин следовал марксистской схеме, а не историческому опыту российской государственности" (Волкогонов Д. Семь вождей. — М., 1995. — Т. 1. — С. 128, 129).

Є спроби зазіхати на нашу територію і з боку окремих політиків інших сусідів України. Ось чому виникає потреба дати повну відповідь на всі питання, які постають як перед громадянами незалежної України, так і перед кожним, хто хоче справді розібратися в проблемі формування етнічної території Українського народу та історії встановлення державного кордону України з усіма сусідами.

За цих умов ми мусимо вказати, що за державним кордоном України внаслідок різних причин залишилися території, які освоювали й посідають донині українці суцільним етнографічним масивом, особливо в сільській місцевості. Критерієм для такого означення може бути передусім мова старшого покоління корінного населення, культурно–побутові, етнологічні прикмети, форми побуту, в окремих випадках і релігія.

Саме з цього виходили відомі дослідники Д. Багалій, С. Рудницький, С. Томашівський, М. Кордуба, В. Геринович, Т. Олесіюк, В. Кубійович, Л. Нідерле, Є. Карський, Ф. Максименко, Ф. Заставний та інші, визначаючи межі етнічного розселення українців протягом тривалого історичного періоду.

Етнічні межі і державний кордон України

Один з них — академік Степан Рудницький — ось так писав про це ще 1910 року: "Ми, українці, земля, де живемо, зветься Україна, чи вона під Російською державою, чи під Австрійською, чи під Угорщиною. Бо хоч і ділять її кордони, хоч розірвана вона на шматки, але ж один народ, що її заселяє, з одною мовою, вдачею та звичаями. Та не тільки народ лічить українську територію в одну цілісність. Україна також з нинішніх оглядів мусить бути вважана за виразно зазначену одноцільну територію серед інших територій Європи. Навіть серед залежних держав мало таких, щоб могли зрівнятись з українською такою географічною особливістю" (Рудницький С. Коротка географія України. — К., 1910. — С. 6.).[1]

Треба наголосити, що і світ здавна чітко вирізняв межі українського розселення. Наприклад, 1540 року французький посол у Венеції Пелісьє, інформуючи свого короля про події в Туреччині, часто згадував славнозвісну султаншу Роксолану, зазначаючи при цьому її українське походження і підкреслюючи, що "мешкають ці руські від Карпатських гір до Борістена й Понта Евксінського" (Борщак І. Ідея соборної України в Європі в минулому. По невиданих документах і стародавніх працях. — Париж, 1923. — С. 5).

На карті Європи з 1571 року, яка зберігається в бібліотеці Ватикану, продовжує І. Борщак, є напис "Руссія — Русь", що покриває нинішню Галичину, Холмщину, Підляшшя і Полісся з містами: Любліном, Холмом, Перемишлем, Львовом, Коломиєю, а кордоном між Польщею та Руссю показано Віслу (там само. — С. 13).

1820 року французький генерал маркіз Габріель де Кастельно у своїй праці щодо українців визнавав, що "численна нація ця простягається від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жадної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частини Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Черниговщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все це населення без жадної різниці в звичаях і норовах…" (там само. — С. 19). А для професора Коллеж де Франс Роберта українці — це "нація в 13 міліонів мешканців, яка починається від Кубані і кінчається в Карпатах, від Одеси й Криму до Галичини. Вона простягається через Буковину аж до Північної Угорщини на комітати Мармарош, Унг і Берег… межують вони з валахами й уграми і є справжніми європейцями — в протилежність московцям, які монгольського походження, а вони походять від адріатичної групи народів" (там само. — С. 20).

"Істнує одна українська нація від Чорного моря до земель корони св. Стефана (Угорщина) з одною мовою і одного походження" — це слова видатного італійського історика Чезаре Канту (там само. — С. 20).

Наприкінці XIX ст. великий учений Елізе Реклю в своїй монументальній географії розміщує українську націю від Дону й Кубані аж до Вісли, Сяну й Карпат. Він, до речі, обурювався, що московські панславісти претендують на Галичину й Угорську Україну (там само. — С. 26).

На відмінність українського народу від росіян і поляків, вказує в своїй праці про соціалізм один з його вождів і комунар Бенуа Мальо, розміщуючи наш етнос на території "сучасної Великої України, Галичини, Буковини й Карпатської України" (там само. — С. 26).

Такого погляду дотримувався і ще один французький учений — де Бей, котрий додатково до цього відводив місця українського розселення й на Кубані (там само. — С. 26).

Природно, що значення соборної Української Держави для розвитку всієї Європи почали усвідомлювати ще більше в ході Першої світової війни. Відомий учений–географ, професор А. Пенк ось так тоді написав про Україну та українців: "Само ім’я пригадує ролю, яку відігравав цей край в часах наступу азійських народів на Європу. Він був границею європейства, а українці були сторожами європейської цивілізації. Що вони могли встоятися проти тих наступів, завдячують це своїй хоробрости й землі…

Карпати й Полісся, Дністер й Донець, а також Чорне море — це природні границі України. Зрештою, українці продісталися ще й поза ту границю аж по Волгу й підніжжя Кавказу" (Вільне слово (Зальцведель). — 1917. — 14 липня).

У своїй фундаментальній праці "Земля та її народи" німецький вчений Фрідріх фон Гельвальд твердить, що розселення українців "зовсім не обмежується басейном Дніпра, а йде далеко на захід у басейн Вісли й переходить за Буг, а на сході займає частину Донецького басейну; ця область розселення українського народу перейшла за горішній Дін, а по той бік Азовського моря поширилась до Кубані й на Кавказ…" (цит. за: Наше слово (Берестя). — 1943. — 24 вересня).

І Всеукраїнський національний конгрес, скликаний Центральною Радою в квітні 1917 року, заявляє про право нашого народу творити власну державність на всіх етнічних землях українців. А після цього Українська Національна Рада Петрограда, що була своєрідним дипломатичним представництвом Центральної Ради в столиці Російської імперії, подає до Тимчасового Уряду проект про об’єднання українських територій в соборну автономію: Київська, Подільська, Волинська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Херсонська, Катеринославська губернії, прилеглі частини Таврійської, Воронезької, Курської, Бесарабської (Центральний державний архів вищих органів влади та управління України — ЦДАВОВУ: Фонд 1115. — Опис 1. — Справа 45. — Аркуш 25).

У цьому документі зазначається й таке: "Факультативне Київський з’їзд намітив і Кубанську область у зв’язку із заявленими в цьому смислі на з’їзді побажаннями з боку місцевих представників. Точні кордони Української області, згідно переважання українського населення, мають бути визначені обласним комісаром за згодою з Центр. Укр. Радою" (там само. — Арк. 25)

Це прагнення, підтримане резолюціями українських громад по всій території Російської імперії, знайшло своє вираження в ось таких рядках Третього Універсалу Центральної Ради, яким 20 листопада 1917 року проголошувалося утворення української держави: "До території Української Народної Республіки належать землі, заселені в більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму). Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, як щодо прилучених частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини, так і сумежних губерній і областей, де більшість населення українська, має бути встановлене по згоді організованої волі народів" (Чотири Універсали. — К. — 1990. — С. 10).

Саме в таких межах і обстоювали українські дипломати територію УНР на мирних переговорах у Бересті наприкінці 1917—лютому 1918 року. Однак втілити в життя розмежування за етнографічним принципом, що відповідало нормам міжнародного права, українським дипломатам було дуже важко, враховуючи постійну окупацію нашої етнічної території чужими військами, а пізніше й повної втрати її Урядом УНР.

Проте справжні українські патріоти ніколи не мирилися з розшматуванням етнічного тіла нашого народу, вони постійно добивалися возз’єднання всіх українських земель у єдиний державний організм. Так, уже в квітні 1923 року на сторінках харківських "Вістей" В. Мазуренко ставив питання про повернення УСРР Калитвенського басейну з Донщини, оскільки про це йшлося в численних зверненнях тамтешнього населення (Вісті ВУЦВК. — 1923. — 28 квітня).

Один з відомих більшовиків Микола Скрипник висував перед Москвою вимогу "прилучити до української території: Вороніжську, Курську, Чорноморську, Озівську, Кубанську області і підпорядкувати ці землі урядові УСРР" (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 197. — Арк. 56).

А найбільш послідовні борці за Українську Самостійну Соборну Державу — українські націоналісти — взагалі ніколи й не думали про те, аби поступитися комусь навіть п’яддю рідної землі. З цією метою вони в роки Другої світової війни витворили Українську Повстанську Армію, яка довгі роки змагалася зі зброєю в руках за право нашого народу бути господарем на власній етнічній території.

Пропоноване дослідження, в якому використані праці багатьох згаданих науковців, матеріали нещодавно відкритих спецхранів Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГОУ) і Центрального державного архіву вищих органів влади державного управління України та інших архівних установ значною мірою мають дати відповідь на поставлені питання.


ДОКУМЕНТИ


Пояснювальна записка про державні межі України

1918 рік


Державні межі Української Народньої Республіки

Пояснююча записка

Всяка держава має свою територію в певних межах. Бувають, одначе, часи, коли сі межі тимчасово зостаються невиясненими, а через те точно не установленими. Нині після великої війни й утворення нових держав, а разом розбиття на части держав, майже ні одна держава поки що не має своїх точно окреслених і твердо установлених меж. їх достаточно має утворити майбутній Мировий Конгрес Народів.

Україна уявляє собою суверенну демократичну республіку по двох основах: історично–юридичній на підставі державного самовизначення українського народу, згідно з принципами Декларацій президента Вільсона, але ж як і багато иньших держав, поки що не має твердо окреслених і установлених меж. Питання про них остаточно має бути вирішеним на Мировім Конгресі, на якім українськи представники повинні прибути з своєю заявою про державні межі Української Народньої Республіки.

В 1654 році Україна була суверенною народньою республікою й злучилася унією з Московією, що перейняла від неї після того ім’я Руси й Росії, зосталася на Переяславських умовах 1654 року про унію з самостійною державою, зв’язуючись тільки особою одного спільного царя, Україна тоді пійшла тільки під спільного царя, а більше ні під кого не йшла й ніякої влади великоруського народу або втручання його в життя українського народу не приймала і не визнавала.

Коли сталася Революція 1917 року і не стало царя з його владою над Україною, то вона стала ні під ким й по праву вернулася в своє попереднє державне правове становище, то й знову стала, як і була в 1654 році, суверенною народньою республікою. Претензії великоруських імперіалістів, централістів та асіміляторів на владу над Українським Народом ні в чим не основані і виникають тільки з егоїстичних мотивів да бажання коштами життя й розвитку Української народности піднести великоруську народність і імперіалістичні — великоруську державність. Так само ні чим не оснований й їх проект вирішити долю України на загальноросійських установчих зборах, бо як Московщина, позбавившись царя та його влади, відносно державних прав народу вернулася в стан 1613 року, коли обрала собі царя й передала йому верхову нараду, так й Україна, позбавившись царя та його влади, відносно державних прав народу вернулася в стан 1654 року, коли війшла під владу царя, спільного з Московщиною. Як великоруський, так і Український народ, кожен зокрема, повинен мати своє народне зібрання, на якому кожен народ вирішатиме вільно сам за себе.

Перенесення ж питання про Україну на загальноросійські установчі збори має сховану ціль поработити Український нарід й позбавити його волі вирішити самостійно питання за себе, бо Великоросів майже в (так в оригіналі — В. С.) рази більше Українців і таким чином на спільнім зібранні голос Українського Народу завше і неодмінно буде подавлений значною більшостью великоруського народу, який натурально рішатиме все на свою користь й як йому вигіднійше. Таким чином, вийшло б, що свою долю не вирішував би Український народ, а Великороси, яки все вирішали б за нього своєю більшостью, чим позбавили б Український народ всякої свободи і утворили б над ним свою опеку й владу з фактичним позбавленням політичних прав.

Через це Український нарід, вважаючи за собою право на свою державність та своє державне правове самовизначення, зараз же по революції принявся за підготовку організації, а потім й за організацію свойового державного апарату, щоб утворити свою владу, яка б виконувала на Україні державні функції в сфері законодавства, урядовання, служби. Після боротьби на сім грунті з початку з тимчасовим а потім з большевицьким російським урядом Україна утворила з 813 вибраних уповноважених свою Центральну Раду як найвищий тимчасовий державний орган з установними й законодатними правами, і, коли все найголовніше з державного апарату було підготовлено і організовано, то Центральна Рада 7–го Ноября 1917 року проголосила Україну в її дальнійшім істнуванні самостійною народньою республікою, вказавши на тім акті (III Універсал) межі Української Держави.

Се був офіціальний акт народнього політичного самоозначення який уявляв собою кристалізацію національної свідомости, через що його радо привітали скрізь по Україні постановами городів, земств, селян, військових частин й ріжних громадських організацій.

По обставинах того часу Центральна Рада міркувала, що колишня Російська імперія повинна негайно перетворитися в Федерацію держав, а через те в тім же акті 7–го ноября зазначала се й кликала російські народи до самовизначення й створення Федерації. Вона остілько вірила в можливість сього, що й територію України зазначила з огляду на майбутню федерацію, через що накреслила її в межах вужчих за розселення Українського народу, але ж, стоючи на етнографичнім прінціпі визначення меж, зауважила, що дійсні межі при остаточнім розмежуванні земель повинні бути установленими згодою заінтересованих держав, можуть бути й поширеними.



Теріторія Української Народньої Республіки в Універсалі 7–го Ноября 1917 р. назначена по прінціпу більшости Українського населення так: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігивщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму), а щодо частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини й сумежних губерній та областей, де більшисть населення українська, то в сіх місцях остаточно вирішення меж Української Народньої Республіки мало бути установленими по згоді урядів.

Російський Совітський Уряд погодився з сим актом й 4–го Декабря опублікованім в його офіціяльнім органі "Соб. Узакон и распоряж." од 19 декабря 1917 р. ч. 6, визнав Україну самостійною Народньою Республікою.

Далі обставини істнування і внутрішнього життя бувш.

Російської імперії так перемінилися, що вона розпалася на незалежни одна од другої частини, які ніяк не можна було покликати не тільки до утворення федеративного уряду, а взагалі до якогось єднання. Думку про федерацію треба було вже одкинути. А через це Центральна Рада, все–таки не зрікаючись ідеї про федерацію народів, залишала думку про утворення Російської федерації й 9 січня 1918 р. проголосила Україну Народньою Республіканською Державою.

Сі два акти народнього національно–політичного самоозначення українського народу відбудували стару Українську Державу на нових підставах з новими межами, які цілком одповідають декларації презідента Вільсона. Наслідками сього була повна організація Українського Державного апарату з усіма функціями державної влади, утворення міжнародних відносин і зв’язків України як суб’єкта міжнародного права й установлення з Української державности факту, який з свого боку вже сам по собі творить для Українського народу право на своє суверенне державне істнування.

Цілком зрозуміло, що межі суверенної держави не можуть бути такими, як і межі держави, яка уявляє собою федеральну частину союзного цілого. Український народ імперіалістичних й захватних завдань не має. На його думку, межі Української суверенної держави повинні бути визначеними й окресленими на підставі етнографічного прінципу з поправками, яких вимагають суверенність держави, географічні, економічні, комуникаційні, історичні і т. п. умови. Русла річок, колії залізниць, гори й долини простираються не відповідно племенним розселенням. Багато заводів й фабрик строїться так, що завод чи фабрика стоїть в районі розселення одної народности, яка обслуговує його, а землі, без якої завод не міг би працювати, лежить в районі другої народности, яка обробляє ту землю. Не можно провадити межі так, що дві станції залізної дороги стоятимуть в одній державі, одна в другій, три в третій. Так само справа стоїть й з річками. Не зручно межу провадити й так, що вона розріже село на части, а то й деяки будинки. Не можна одрізати іноплеменне населення од того цілого, з яким воно історично зрослося в один організм і має одно право, один уклад життя, однакові земельні й иньши відносини, давні торговельні, промислові і сільськогосподарські зв’язки й т. п. Такому населенню в іноплеменній для нього державі повинні бути забезпечені всі права меньшости на їх національні життя. Се відноситься наприклад, до Пиньщини, заселеної людністю українсько–білоруською переходового типу, до 4–х повітів Чернігивщини, заселених один великоруськими розкольниками, а 3 білорусами. Ся країна історично зрослася з Україною і уявляє частину її. За часів гетьмана Богдана Хмельницького вона була під владою полковника Івана Нечая. З другого боку, на східній межі України деякі місцевости залюднені Українцями майже на 70 процентів, але ж відділення їх з Донщини касувало б всяку можливість Донщині істнувати окремою державою. Безперечно, для основного етнографічного прінціпу державного розмежування треба додати корективи по вимогам вишеуказанних умов, що відповідає цілком декларації презідента Вільсона.

За часів навалу на Україну азіятів 1240 р. західна частина Галичини з частиною Волині та Буковини врятувалися од того лиха настильки, що за Данила Романовича перетворилася в окреме королівство. Одначе суверенною державою Галиційські землі довго бути не судилося, і після всяких перепетій вона стала частиною Австро–Угорської імперії. Коли ся імперія розвалилася і не стало влади цісаря, Галичина з усіма її етнографічно–теріторіальними частинами стала вільною землею, як землі польська, чеська, угорська, иньши. Галицький нарід на підставах історико–юридичних і самовизначення проголосив себе Західньою Народньою Республікою й організував для того потрібний державний апарат. Дальшим актом народів Східньої й Західньої України обидві вони, як єдиноплеменний Український Нарід, злучився в одну суверенну Українську Державу й виступають, як така, у внутрішньому житті й в міжнародних зносинах як один суб’єкт міжнародного права. Таким чином, нині межі цілощинної України повинні охоплювати й землі бувшої Австро–Угорської імперії, залюднені Українським народом.

Нема що й казати, що сі державні межі можна висказати тільки ідеально. В натурі вони повинні бути прокладеними особливими мішаними комісіями, які будуть утворені заінтересованими урядами. Комісіям треба надати буде уповноваження поступатися од ідеальної лінії в той чи інший бік, керуючись етнографичним принціпом як основою і коректуючи його вимогами політичними, економічними, географічними, комуникаційними і т. п. на підставі в той же час вимог міжнародної справедливости, панування якої тілько й зможе забезпечити народам вільне, спокійне життя.

Безперечно, що в справі теріторії і меж Української Народньої Республіки виникає питання про Крим, який III Універсалом 7–го ноября 1917 р. не було зараховано до України. Але ж сталося через те, що тоді Україна вважалася частиною майбутньої Російської Федерації, як й Крим теж мав бути федеративною частиною, і як така має обслуговувати Україну, як і Україна Крим. Нині, коли Україна уявляє з себе суверенну державу, Крим і Кубань з Чорноморщиною можуть уявляти з собою тільки федеративні частини України. Кубань і Чорноморщина в сим змислі вже виявили свою волю цілком виразно як краї, населені переважно людьми українського племені. Щодо Криму, то в ріжні часи він заявив в себе ріжно, але ж думка про федеративний чи автономний зв’язок теж виявлена.

По статистичним даним 1915 р. в Криму, що займав площу 22 243 кв. верств, або 2 357 000 десятин землі, проживає разом з приїзжими, яких дуже багато, 650 тисяч людности, з якої 325 тисяч, тобто 50 відсотків чи половина, проживає в городах. Такий процент виходить через величезну кількість приїзжих на якийсь час, бо середнє число горожан для всієї бувшої Росії доходить тільки до 14%.

З цієї людности в Криму Татари і взагалі магометане трохи збільше 200 000, тобто 31%. Українців 21%, Німців 5 і пів %, Руських, в яких зачислені майже і всі приїзжі 29%, і т. п.

Таким чином, абсолютної більшости не має ні одна народність, а відносні Татари з Турками (Татар 25 і пів, а Турків 5 і пів %) потом йдуть Українці, бо т. зв. руських як рубрику, що містить в собі проїзжих людей і людей всяких народностей, які по подданству вважають себе Руськими, в обрахунок брати не можна. Але же невелика кількість татар (170 000 душ) не може уявляти себе, як державний елемент нічого осередку (далі — незрозуміле слово. — В. С.) і зміцняючого. Що ж до майже такої ж самої кількости Українців, то вони собою зв’язують Крим з Україною. Розуміється, татари й иньши численні народности, не бувши державними, повинні мати повне забезпечення своїх національних й релігійних прав.

Крим самостійного фінансового і економічного життя не має і не може мати, майже все воно іде в найтіснішому зв’язку з Україною. Коли б той зв’язок було порвано, то, володіючи узьким Керч–Єнекальським проливом, Крим замикав би вихід всій торговлі Українського вугільного, хлібного і горнопромислового району, що вимагало б збудування особливих залізничиних доріг для виходу в море. Ці залізниці обрятували б Україну, а за все те транзітне значиння Кримських портів пропало б, і вони вмерли б. Доволі вказати на те, що за 1911 р. через ті порти перейшло звише 50 міліонів пудів хліба. Таким чином, як Крим потрібен Україні, так і Україна потрібна Кримові. Економічна залежність Криму від України яскраво проявляється ще в тім, що робітниками в Криму на полях, по садах, виноградниках і табачних плантаціях служать майже виключно заробітчане з України. Крим Керчен–Єнекальським проливом, через який спроектовано збудувати міст і залізницю, віддаляє Україну од Чорноморщини й Кубаньщини, які по тій будові матимуть через Крим безпосередній зв’язок з Україною.

До України повинні належати також Хотинський, Аккерманський і Ізмаїльський повіти, в яких більшість населення українська, а щодо молдавської людности, то її там зовсім мало.

Цей етнично–територіальний прінцип розмежування народів касує як всяку можливість захватів і імперіалізму, покладено в основу вищепоказаних меж Української Народньої Республіки з вищезазначеними корективами, під вимогами яких межа місьцями трохи ухиляється то в один, то в другий бік. Сей прінцип покладено в основу декларації президента, а через те і нижчевказані межі України одповідають вимогам декларації.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 18–24.)



Протокол засідання Малої Ради щодо Закону про земельний поділ України

6 березня 1918 року


ПРОТОКОЛ

засідання Малої Ради 6 березня 1918 року

на перегонах Чернорудка, Бровки, Попельня, Кожанка, Хвастов.

Присутні: М. Грушевський, Чечель, Ісаєвич, Баклаженко, Щаля, Мшанецький, Степаненко, Гаврищук, Любченко, Кушнір, Латецький, Блонський, Бондар.

Головує М. Грушевський.

Порядок денний: 1) Закон про поділ України на землі. Законопроект внесено фракцією С.–Р. (соціалістів–революціонерів. — В. С.).

Центральна Рада ухвалила:

§ 1. Поділ України на губернії і уїзди касується.

§ 2. Українська Народня Республіка розділяється на такі землі: 1) Підляшшя, центр Бересть; 2) Волинь, центр Луцьк; 3) Погорина, центр Рівне; 4) Болохівська земля, центр Житомир; 5) Деревська земля, центр Іскоростень; 6) Дреговицька земля, центр Мозир; 7) Київ з околицею (приблизно по 20–30 верств); 8) Пороссє, центр Біла Церква; 9) Черкащина, центр Черкаси; 10) Побоже, центр Умань; 11) Поділлє, центр Кам’янець; 12) Брацлавщина, центр Вінниця; 13) Подністров’є, центр Могилів; 14) Помор’є, центр Миколаїв; 15) Одеса з околицею; 16) Низ, центр Єлизавет; 17) Січа, центр Катеринослав; 18) Запорожжє, центр Бердянськ; 19) Нове Запорожжє, центр Херсон; 20) Азовська земля, центр Маріуполь; 21) Стверщина. центр Стародуб; 22) Чернігівщина, центр Чернігів; 23) Переяславщина, центр Прилуки; 24) Посем’є, центр Конотоп; 25) Посулє, центр Ромен; 26) Самара, центр Кременчук; 27) Полтавщина, центр Полтава; 28) Слобідщина, центр Суми; 29) Харків з сумежними околицями; 30) Донеччина, центр Слов’янськ; 31) Подон’є, центр Острогожськ; 32) Половецька земля, центр Бахмут.

§ 3. Остаточним розмежованнєм Української Народньої Республіки з сусідніми державами число земель може бути змінено.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 9. — Арк. 12–12 зв.)



Державні межі України, запропоновані комісією під головуванням С. Шелухина

1918 рік


Межі України, вироблені Комісією під головуванням С. Шелухіна за гетьмана Скоропадського

Визначення державних меж Української Народної Республіки

На підставі етнографічного принципу, з потрібними до його корективами, і основ народного самовизначення, проголошених у декларації Презідента Вільсона, Уряд Української Народньої Республіки, залишаючи остаточне вирішення питання про межі Міжнародному Конгресові Миру, державними межами України вважає:

НА ПІВНІЧ: починаючи із заходу по лінії: Сарнаки, Мельник, Високо–Литовськ, Каменець–Литовськ, Пружани, Вигоновське озеро, далі (в межах Минської губ.) по р. Шарі, на Любашево, М. Крутовичі, Локтиші, Чепелі, Погост, далі на Урічча, Пасеки, Глуск, Борову, Нові Степи, далі (в межах Могильовської губ.) на річку Дніпро (4 версти вище Жлобина на Рагіни, Шепетовичі, по річці Сож до річки Бесіди, далі на Святське, звідти по адміністративній границі Черниговської губ. до Красного Рогу, потім на Семенець, Трубчевськ, по р. Нерусі, по р. Сіву до р. Тари на Алешковичи, Орлію, далі (в межах Курської губ.) на схід на Амонь, Ст. Софронову, р. Свапу й по р. Свапі та Сеймові до Глушкова, звідти на південь на Касторку та Медвінку і на схід до р. Сейма, на Гущино, Лук’янівку, Ст. Оскол та Петропавлівське (Обухівку), потім (у межах Вороніжчини) на Шаталівку, Ріп’євку, Колбину до р. Дону (вище Коротояка), потім по р. Дону на Ліски, Маслівку, Шостаково, Нижній Кислий, Козлівку, Бутурлінівку, Васильєве (Водяне), Банну і до східньої межі Вороніжчини.

НА СХІД: Східна межа залежить од того, що уявлятиме з себе Донщина. 7 августа 1918 року Україна і Донщина утворили між собою договір як 2 суверенні Держави. По сьому договору межа між Українською Народньою Республікою і Всевеликого Війська Донського показана, починаючи од вищевказаного кінцевого пункту за Банною (у східній межі Вороніжської губ.), по останній админістративній межі, що відділяє Україну од колишньої области Війська Донського, а саме між останньою і Катеринославською, Харківською та Вороніжською губ., з тим, що Маріуполь належить Україні і що на схід од нього буде прирізане до його площі землі на кілька верст, потрібну для города, таможні, складів, порту і прикордонних умов життя города. Але коли Донщина, в якій при вищезгаданій межі українського населення майже стілько ж, скілько донського козачого, не матиме свого самостійного державного існування, при якому права Українців були забезпеченими, а ввійде в Російську Державу, як адміністративна частина її і вибуде з союзу з Україною як Держава, то в такім разі через переміну матеріальних умов на підставі яких складався договір 7–го августа 1918 р., і східня межа Української Народньої Республіки вже не від Республіки Всевеликого Війська Донського, а від Донської Области, повинна йти по етнографичній лінії більшости Українського осілого населення, з деякими поправками. В такім разі східною границею України буде лінія: починаючи від вищевказаного пункту на півночі (за Банною на межі Вороніжчини) на південь, а саме на Гарячий, Краснопілля, Круглий Абазів, Березнячі, Казанську, Мигулинську, Красноярський, Провальський, Віжинський, Макієвку, Степанівку, Большинську, Калитвенську, Дубовий, Погорілів, Уст–Білокалитвинську, далі, опустившись трохи на південь, повертає на захід на Богданів, Каменську, Гундоровську, звідти спускається на південь на Дар’євський, Кутейники, Грушевську, Ростов, а звідти спускається трохи на схід од Новобатайського та Ільїнки до р. Кутай, звідси повертає на захід на Кашавську Катериновку і Ельськ. Ся межа реставрує стару площу України, од якої годів за 30 до сього одрізано було запоріжські землі з Таганрогською Округою й прилучено до Донської Области, щоб там не жили євреї, яким пробувати на Донщині заборонено.

НА ПІВДЕНЬ: лінія од Новоселиці, по старій межі з Румунією, включаючи до України весь Хотинський повіт, по лінії Атаки на Дністрі, далі по р. Дністру (Сороки, Вад–Рашков, Дубосари, Грігоріанів) до г. Бендери, звідти до меж Акерманського повіту, який із Ізмаїльським повітом належать Україні, нарешті, йдуть Чорне і Азовське моря, що омивають Україну з Півдня, включаючи до неї Крим.

НА ЗАХІД: починаючи з Сарнак, межа йде по лінії: Межиріччя, Радин, Пугачів, Красностав, Щебрешин, Білгорай, Тарноград, од якого йде на південний захід і переходить на лівий бік Сану до Лежайська, далі йде по Переворськ, Канчуту, Монастир, Явірник, Динів, Домараф, Коросно, Жмигород по при Горлиці і Грибів на Корову Руську, Навойову, попід Старий Санч до Шляхтової на Білу і Чорну Воду та Яворки через Пінини аж до Угорської границі; від Шляхтової межа йде в південнім напрямі на захід від с. Великого, Липника, а звідці звертається на південний схід в напрямі до Любляв (Любовні); на північній схід від Старої Любовні йде в південнім напрямі до Якубян, далі до Ходермарк (Гедерморка), а звідці на південний схід до Торисок і Подпрога, потім на північ до Ольшавиці, Штельобаха, опісля вигнутим на північ півкругом до Сабилева і Жайківців, звідці півкругом на північ від Бартерельда (Бардієва) до Зборова, потім східним берегом р. Яруги й Топли до Петков (Петківців), через Волову (Валків), Брештов (Берестів), Дедатон (Дедачовці), Машкоч (Машковці), Сина (Снини) до Валашковець, Поруби, Хлівище, Хуньківці (Гоньківці), Котош, через Гуту та Онаковці до Ужгороду (Унгвар), Котергени (Коріткани), Прукша, Батан, Загон, Батич, Барьбово, Ремету, Квасово, Кумнату, Егреш, Карачфальву, Сирму, Гимлівці, Вилатин, Вишково, Буштино, Урмезово, Ремету, Тересву, Довгополе, В. Апшу, Михову, В. Гуну, Красне, Руськово (Грельшо–Висшо) до Вишова, далі до Кирлібаби, звідки межа переходить на Буковину і йде на Руську Молдавицю, Виків, Сторожинець, Чернівців, загинається півкругом до Радівців, йде на М. Серет, Глибоке, Боян і Новоселицю.



До України належить також Кубаньщина та Чорноморщина в їх етнографічних межах.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 178. — Арк. 37–38.)



Пояснювальна записка професора Й. Пеленського в справі етнічних кордонів українців

Березень 1919 року


Пояснююча записка

в справі етнографічних границь суцільної української території

Вироблений гетьманською Комісією проект накреслення границь Української Держави, а тепер об’єднаної Української Народньої Республіки, виказав у деяких місцях доволі значні хиби. Тимчасом справа означення границь своєї власної етнографічної території, то є справа знайомости себе самого з усіма діалектичними, обичайовими та побутовими прикметами, а також культурно–економічними нахилами, є настільки важливою для Української Народньої Республіки в сучасносте й будучности, що пропустити їх на мапі України, значило би звузити та обкроїти самохіть свою власну територію.

Після ревізії цеї мапи, дорученої підписаному новою Комісією, котра відбувала свої засідання у м. Вінниці в місяцях лютім і в перших днях березня 1919 р., виявилося, що: мапа допускає не раз дуже вузькі та глибокі врізи, неможливі в добросусідньому відношенні обох заінтересованих держав. Околиці деякі, а то й цілі повіти пропущено на тій мапі та полишено їх поза межами України, хоч народ татошній ніякий инший, а український за такий науковими повагами признаний. Адже клясичним прикладом переочення своєї власної етнографічної полоси, являється хоч би лист одного учителя з околиць Більська, в котрім прохає він підняти крик в Києві, що українську людність і землю залишено Литві, котрої там на сто верст кругом ніхто не бачить ("Нова Рада" у вересні або жовтні 1918 р.).

Уважаючи згадану мапу подекуди за незгідну з дійсним станом етнографічним в декотрих полосах граничних, прийшлось з вище наведених мотивів впровадити там необхідні поправки.

Поправки, вже пороблені, намічені є на мапі синьою лінією, одмінно від червоної, котрою обведені кругом границі української етнографичної маси.

Щодо точки 1) треба було поправити намічену границю на Угорщині, то є в Землі Закарпатській, де межа етнографична представляє взагалі чималу трудність і потребує формацій на місцях. Задля її вірного встановлення саме на Буковині і в Бесарабії, а також в околицях північно–західніх і східніх.

Земля Закарпатська. На Угорщині, де українські назви поперекручувано на мадярські, зроблено поправку в тій частині межі, що від Ужгорода до Барбово. Тому замість: Ужгород, Радвану, Дравці, Кетергени, Гетьфарк, Глубока, Комарівці, Лучка, Гаронда, Ключарки, Підгород, Госвигів, Чоп, Батю, Мукачів, на Кандешів, Лала — поправлено:

Ужгород, Кетергени, Прукша, Батян, Загон, Гаронд, Барбово. Заразом приходиться ствердити, що якимсь дивним недоглядом поза межами України оставлено українську уніятську єпархію пряшівську, котрої приналежність до української етнографичної території виказано основними студіями етнографа Гнатюка, а також Петрова, Соболевського і других.

Примітка: Поза границями лишаються також змадяризовані українці, котрих причислено до нової греко–католицької єпархії в Гайду–Дароха.

Буковина. На Буковині треба було обрізать на користь України вузенький, але довгий язик руминський, котрий на мапі сягає майже аж до самих Черновець. Тому замість лінії: Виків, Старожинець, Чернівці, Радівці, Глубока, Боян — поправлено межу ось як: Виків, Радівці, Глубока, Боян.

Бесарабія. В границях Бесарабії закралися знов неточности, будь–то би весь повіт Ізмаїльський, здебільшого болгарський, причислено до України. Тимчасом з більшим правом могли би бути включені до України частини повітів: Сорокського та Белецького.

Галичина. В Галичині, пересунути треба було граничну лінію на Захід, а тягнути в межі України частини виключених повітів. Поминаючи вже цю обставину, що колись вся земля на Захід від Сяну аж по Вислок була споконвічною цариною українського племени й волостью князів стола перемиського та простягалася ще далі на Захід по річку Вислоку, а може й Дунаєць, на що вказує лінія лемків з неуправною землею в горах, то все ж таки ще й тепер етнографична межа українська сягає далі на Захід, чим вказано в проекті. Замість лінії: Білгорай, Лежайськ, Ярославль, Радимно, Дутецько, Сянік, Риманів, Дукля, Жмигород — пересунено в тому боці границю України від Лежайська — на схід попід Переворськ, через Манастирь, Канчугу, Явірник, Домараж, Коросна, Жмигород, звідкіля етнографічна лінія біжить далі на південь попід Ясло, Сторожі, Грибів, Новий Санч. Також на самім заході продовжено границю від с. Шляхтови аж до натуральної границі, котру творить Дунаєць від міста Щавниці по гору "Три Короні" і "Червоний кляштор". Цей високий і вузький просмик скелистий річки Дунайця з численними порогами і водопадами зветься від пінистої гриви річної "Пінинами" (ріепіпу). Гора "Три Короні" по угорськім боці являється ще й по нинішній час природним стовпом, граничним між словаками, ляхами й руснаками.

Примітка: 3 уваги на цю обставину, що міста: Ясло, Горлиці, Загіряни, Грибів, Новий і Старий Санч являються головними, а навіть одинокими торговицями галицької Лемківщини, зв’язаної з ними усім своїм єством економичним, тому міста з так зв. залізницею "транзверзальною" повинні увійти в склад української території.

Підляшше й Поліссє. Врешті, не можна не зазначити великого непорозуміння, яке закралося при накреслюванню наших етнографних меж від північного захода й півночі. Межу ту витягнено простою лінією на сотнях верстов, немов у незвісній країні. Поза межами України залишено одну з замітніших пам’яток української мови — волость заблідівську в повіті білостоцькім, так звану Королівщину, зложену з 42 сіл, говір котрих найславетніші філологи того рода, що Житецький, Потебня, Михальчук, Соболевський і другі брали за вихідну точку при своїх дослідах історії української мови тому, що мова тих сіл лишилася найбільш архаїчною. Назву з найбільш авторитетним дослідником говірок Росії академіком Соболевським — якого о прихильність до українства ніяк не можна посуджувати, поминено повіти Більський, Пружанський та частини Слонімського і Волковиського, а разом з тим місто Зельву ("Опыт русской діалектологіи", Випуск 1. Наречие великорусское й белорусское, 1897"). Проти такого вилучення не забракло навіть протестів з боку тамошньої людности, чего доказом є лист (згаданий учитель з Підляшшя).

Поза межами України остається через те і Пуща Біловежська — найкраща оздоба українського Полісся. Пропущення всіх тих і других повітів західної Холмщини (Радинський, частина Красноставського, Замостського і Білгорайського), а відтак повіту Більського в Гродненській губернії, не можна об’яснити інакше, як тою обставиною, що рубрики польські та католицькі змішувались, тобто не визнавалося на далі (за прикладом царської Росії) істновання українців римо–католицької віри.

Сіверщина. Поминено також давню сіверську волость — Карачевську, місто Брянськ, що своїм життям економичним тягнуть до України, а не Великороси, причім з боку етнографичного лишають за Україною право не менше, чим за Московщиною або Білорусью. Взагалі при наскресленні границь України включені тільки простори з чистою мовою українською, а виділено всі вельми характеристичні її говори й діялекти, та з боку учених, за Українцями признані, залишаючи їх на користь північних сусідів України.

В справі західньої полоси Орловської губернії з повітами напівукраїнськими коло Брянська й Карачева, і ще двома другими — Сівським та Трубчевським — вкупі з прилеглими повітами Глухівським і Новгород–Сіверським Чернігівської губернії, висловлюється "Русскій филологический Вестник" 1884 року, даючи говірки всіх тих повітів за одну діялектологічну цілість. Цей погляд наводить також академик Соболевський.

Далі ж в губернії Курській опинився поза межами України город Вільгов (Льгов), котрого повіт до половину безумовно український. Також пропущено Старооскольський повіт.

Слобожанщина. Що ж тикається губернії Вороніжської, то належалося б встановити границю, подану перший раз на мировій конференції між українською а великоруською (советскою) владами в Київі.

Донщина. В Донській окрузі цілком або в значній части повинні бути включені в межі України відділи: Міуський, Донецький, Черкаський та Перший Донський.

Північно–Західна Кубанщина. На північнім Кавказі Україна повинна включати західні частини Ставропольської губернії, Терської округи й всю Кубанську округу, в якій російський т. зв. лінейський елемент грає цілком підрядну ролю, уявляючи з себе тільки острова серед української маси, посуненої аж по середущий хребет Кавказу. За Кавказьким хребтом в межі України має входити уся Чорноморська губернія та сухумський відділ, себто південно–східною межою України є річка Інгур, поза котрою починається етнографична частина Грузії.

Примітка: Сучасний момент позволив грузинам захопити ж лиш правий берег Інгура, але також і Очимирі, Сухум, Дранди, Сочи, себто краї, які лежать далеко за межами етно–графичної посілости Мінгрелії.

При таких межах залишаються ще поза територіями України відірвані великі острови української людности в губерніях, як Саратовській, Астраханській, Самарській, Оренбурзькій, Уфімській, не рахуючи українських кольоній Сибіру, Туркестану, Далекого Сходу та Закавказзя, людність котрих приблизно виносить около 6 міліонів людности. Коли ж з природи ріки землі ті залишити мусяться поза межами України, головним же чином за Росією, то взамін за них прислуговує право України дістати від Росії ті частки пограничної полоси, які буде необхідно влучити в обсяг України з поглядів економичних або стратегічних.

Проф. Д.–р Йосип Пеленський.

Вінниця — Каменець–Подільський, у березні 1919.

(Оригінал. Рукопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 178. — Арк. 1–3.)




СХІД


Серед мільйонів українців, які проживають сьогодні за межами своєї Батьківщини, значна частина мешкає в східних районах Слобожанщини, що входить до складу Курської, Бєлгородської та Воронезької областей Російської Федерації. Позбавлення можливості вчити своїх дітей рідною мовою в школах, відсутність місцевих українських газет і журналів, радіомовлення, закладів культури, вузів спричинилось до майже суцільного зросійщення населення цих регіонів. Це — результат успішного трансформування великодержавної політики російського царизму в так звану ленінську національну політику на практиці. І цей процес, на жаль, торкнувся не лише слобідських українців на Курщині, Бєлгородщині, Вороніжчині.

Думку М. Грушевського про те, що українська історія розвинулася на нинішній території українського народу, що під натиском орд зі сходу гнулася, а згодом розширювалася, але залишалася незмінною на своїй основній території, межуючій з російським, польським і білоруським народами, Микола Андрусяк поправляє: "…державні організми на Сході Европи все–таки мали рішальний вплив на формування всіх трьох східньо–слов’янських народів і на визначення їх теперішніх етнічних меж. Бачимо це на прикладі сіверян, дреговичів і кривичів. Не вся територія колишніх українських сіверян входить у склад сьогочасної української національної території: її волості над верхнім Сеймом (Курськ) змосковщені внаслідок опанування їх Московщиною на переломі п'ятнадцятого і шістнадцятого століть, а її волості над середньою Десною, що в сімнадцятому і вісімнадцятому століттях творили український козацький Стародубський полк, є на шляху обмосковлення, тому що не входять у межі сьогочасної Української Совєтської Соціялістичної Республіки" (Андрусяк М. Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського// Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Нью–Йорк — Париж — Торонто, 1967. — С. 104).

М. Андрусяк вважає, що до автохтонної української етнічної території на сході необхідно віднести і відомі з літописів "України" — княжі уділи у верхів’ях Оки під протекторатом Витовта з початку XIV століття, які в 1487–1500 роках завоював московський правитель Іван III. Саме на цих землях — на території колишніх чернігово–сіверських "Україн" аж по Рязань — на початку XVII століття вибухнуло селянське повстання під проводом Івана Болотникова. А запорожці на чолі з отаманом, що назвався ім’ям популярного в староруських билинах богатиря Іллі Муромця, допомагали повстанцям, що "також вказує на існування серед українських козаків свідомости національної єдности із ще цілком не змосковщеним у тому часі населенням в чернігівсько–сіверських "Українах" в області верхньої Оки" (Андрусяк М. Іван Франко та історичні концепції Михайла Грушевського // Записки Наукового Товариства імені Шевченка. — Нью–Йорк — Париж — Торонто, 1967. — С. 104).

Усе це змушує повернутися до історичних фактів, що стосуються освоєння Дикого Поля в межах Слобожанщини. Що передусім треба зауважити? Звичайно, варто нагадати, що тут розселялися предки українців — сіверяни. Курщина, скажімо, ще за князя Олега підпорядковувалася Києву, виплачуючи йому данину (ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр/44. — Арк. 18 зв.).

А коли йдеться про пізніші часи, на які припадає освоєння запустілої після нашестя степової орди землі, то необхідно зазначити те, що першопрохідцем у цих місцях був український князь Дмитро Іванович Вишневецький, котрий уже 1559 року поставив тут заслін безкарним грабіжницьким походам кримської орди на землі Московської держави. Разом з козаками–запорожцями "месяца февраля отпустил царь и великий князь воєводу своего князя Дмитрия Ивановича Вишневецкого на Донец, а велел ему приходить на Крымские улусы, суд а по–Делав…" (Полное собрание Русских летописей. — М., 1965. —Т. XIII. — С. 315).

І саме тут, на території майбутньої Слобожанщини, відбуваються його перші сутички з ордою: "Побил крымцов на Яйдаре близко Азова; было их полтретьяста человек, а хотели йти под казанские места войною… Да шел Мишка Черкашенин ко князю Дмитрею же и побил крымцев вверх Донца Северского й четырех языков крымских ко государю прислал" (там само. — С. 318).

Використання українського козацтва на цих землях в інтересах Москви відбувається і пізніше. Так, 1582 року царською грамотою дозволяється відпустити з Путивля в поле 45 черкас, тобто козаків (Багалей Д. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. — М., 1887. — С. 149).

1589 року прийшли на Донець запорожці на чолі з отаманом Матвієм Федоровичем (там само. — С. 149). Тоді ж тут діяли черкаські отамани Яків Лисий, Агей Мартинович (там само. — С. 150). А 1593 року "велено черкасам запорожским гетману Криштопу Косицкому і всем атаманам і черкасам бить на Донце на шляхах і за царем итти… промишляти" проти кримських татар (там само. — С. 151).

Тобто вже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, створюючи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Зокрема, 1599 року Валуйки заселяють "лутчими черкасами", котрі вже прижилися в Осколі (Багалей Д. Материалы для колонизации и быта Харьковской и отчасти Курской й Воронежской губерний. — Харьков, 1890. — С. 1).

Москва продовжувала регулярно виплачувати жалування українським козакам, бо на цей час південні рубежі держави продовжували залишатися по суті мало захищеними. Звичайно, не могли забезпечити повністю оборону кордонів і ті поселення на межі Дикого поля, в яких переважали вихідці з України. У зв’язку з цим московський уряд послав своїх представників до Черкас за допомогою проти очікуваного походу кримської орди. І треба сказати, що українське козацтво відгукнулося— з розповідей московських посланців довідуємося: "…B городе Черкасах были и сказывали де им запорожские черкасы Иван Иржищевский с товарищи, что в нынешнем де государь во 144–м (1636 — В. С.) перед Благовещенье днем пошло де их запорожских казаков из литовских городов к Белугороду под татарский шлях о дву конь тысячи з две для тово ведома де им учинилось от их сторож, что татаровя де идут в Москву государство войной многие люди" (Центральний державний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовпець 64. — Арк. 295).

Переселенцям, крім боротьби з татарами, доручалося також не допускати проходу "воровскіх людей", котрі приводилися польськими прикордонними шляхтичами. Так, у квітні 1640 року чугуївські козаки на чолі з Яцьком Остряницею побили розбійників шляхтича Русановича з Балаклеї (Інститут історії України НАНУ: Наук, архів. — Оп. 4. — Спр. 6. — Арк. 4).

Важливу роль відігравали українці і в забезпеченні московської армії боєприпасами, зокрема селітрою, яка необхідна була для виготовлення пороху. В грудні 1633 року Михайло Федорович видав спеціальну грамоту, якою бєлгородському воєводі П. Пожарському доручалося "бирючем прокликать в торговие дни не по один день: которые белгородцы і черкасы умеют варить селитру, а те б нам послужили в Бєлгороде, и в Белгородском уезде и на Чугуеве для селитряного варенья места отыскивали, и ты о тех людей допросил подлинно, в которых местах й далеколь от Бєлгорода и от Чугуєва кому селитру варить, и как кому где для селитрянаго варенья строяться, и как кому в котором месте от воинских людей оберегаться, и по колько пуд селитры, кто с какой варницы в нашу казну учнет давать, и в какову цену, и с которого срока кто в которых местах учнет варить селитру?" (Акты Московского государства. — СПб., 1894. — Т. II. — С. 100).

Заклики залучати українців до виготовлення селітри зустрічаємо в документах і пізніше. Так, 1647 року це доручалося брянському воєводі Звенигородському (Державна публічна бібліотека Росії в Санкт–Петербурзі: Рук. відділ: Ф. 532. — Спр. 755. — Арк. 1).

Крім тих переселенців, які перейшли з гетьманом Яцьком Остряницею за польський рубіж, з початком 1640 року до Чугуєва з’являється ще 46 українських родин, і місцевий воєвода П. Щетинін їм "указал служить государеву службу" (Центральний архів древніх актів Росії: Ф. Розрядний приказ. — Помісний стіл. — Стовп 21. — Арк. 322).

Ця служба, звичайно, передусім передбачала охорону від татар. І такі дії українців на чолі з гетьманом Яцьком Остряницею та сотниками Гаврилом Розою, Онопрієм Пановим, Богданом Матюшенком, Прокопом Безпанцевим, Дем’яном Бутом, Гаврилом Гавронським та Іваном Службистовим бачимо в останні дні травня 1640 року: "на Муравской Сокме на Вилках" зійшлися вони з п’ятьма тисячами кримських татар, котрі поверталися з Московщини, і побили їх у кривавому бою (там само: Посольський приказ. — ЗРП. — Кн. 63. — Арк. 255, 256).

Значна кількість українських козаків переходила на царську службу вже після того, як вони побували на Дону. Так, у листопаді 1640 року до Валуйок прибули Григорій Семенюк та Мартьяненко з чотирма козаками, котрі перед цим "служили четыре годы в Озове" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 140 — Арк. 734).

Тоді ж до Чугуєва прибули 20 черкас, котрі до цього перебували на турецькій каторзі (там само. — Стовп. 133. — Арк. 76).

З таких бувалих воїнів царський уряд намагався формувати стрілецькі частини. Є відомості про взяття 1647 року на цю службу в Москву 34 валуйських черкас на чолі з отаманом Лук’яном Степановим, котрі перед цим були на Дону (там само. — Стовп. 231. — Арк. 278).

Про кількість українських козаків, які стояли на охороні південних рубежів Московської держави, за 1647 рік маємо такі дані. В Усерді їх було: отаман — 1, осавул — 1, десятників і рядових—184 чоловіки; в Яблонові і на Корочі: отаман — 1, осавул — 1, сотників — 4, десятників і рядових — 453; в Курську: отаманів — 4, сотників — 9, осавулів — 6, рядових—267; у Воронежі: отаманів — 4, сотників — 3, осавулів — 2, рядових — 166. Усього 1116 чоловік (там само. — Стовп. 140. — Арк. 481–484).

1644 року у Валуйках їх налічувалося 79 чоловік (там само. — Стовп. 168. — Арк. 188).

Важливо наголосити й те, що на нових землях козаки намагалися зберігати свої порядки і військові звичаї. Зокрема, за ними залишалося право вибору своєї старшини. Так, кромські українці обрали собі за отамана в 1640 році Лук яна Филипова. Правда, без дозволу царя місцевий воєвода навіть боявся прийняти в нього відставку (там само. — Стовп. 140. — Арк. 446).

Царський уряд розселяв і тих козаків, котрі вже раніше поселялися на неосвоєних землях. Так, у січні 1640 року воронезькому воєводі Вельямінову доручалося дати 140 "воронежским черкасам наше хлебное жалованье всем на лицо с порукою, что им в селе в Костенках на вечное житье строитца и указную свою землю пахать и хлеб сеять" (там само. — Приказний стіл. — Стовп. 129. — Арк. 347).

Такі дії царської адміністрації не завжди знаходили підтримку українських козаків. Скажімо, коли чутуєвський воєвода П. Щетинін вибирав "ис черкас на осмотре в станичную службу", то говорили "сотники Гаврила Россоха на сотник Онопрей Попов з большим шюмом, что я (Щетинін — В. С.) у них выбираю в станицу добрых людей, а их разрозниваю волю… нас черкас в станицы пишешь неволею, мы де неволю служить не охочи" (там само: Ф. Розрядний приказ. — Бєлгородський стіл. — Стовп. 133. — Арк. 233).

1647 року в "прибавку казачьему войску" на Дон, зокрема з Оскола, прибули: "Олешка Иванов Мошкин, Мишка Яковлев Черкашенин, Левка Михайлов сын Черкашенин, Ивашко Прокофьев сын Черкашенин, Лукашка Абрамов сын Черкашенин, Васько Селуянов сын Крывопасов, Ивашко Васильєв сын Капустки, Макарко Родионов сын Кривоносов…" З Путивля дісталися: "Ондрюшка Черниговец, Куприн Черкасов". Крім того, були й "черкасы без записей: десятник Лазарь Жиляев, Савинко Затолокин, Молофей Затолокин, Антонко Лобынцов, Иван Зеленский…". Жалування дано 80 черкасам по З карбованці, а 20 — по 4 (Русская историческая библиотека. — СПб., 1909. — Т. 26. — С. 594–648).

Уже цей перелік прізвищ з російських документів дає підставу говорити про те, хто ж насправді заселяв Слобожанщину.

Треба сказати, що в багатьох випадках для московських воєвод було несподіванкою розселення українських уходників на тих землях, які вони вважали неосвоєними. Так, коли 1646 року князь Хилков приїхав в урочище Валки, щоб оглянути, де краще збудувати новий город, до нього з’явилося кілька українців–пасічників, що жили по своїх посілостях на Мжі й інших річках. Вони розповіли, що в згаданій місцевості, тобто поблизу Валок, таких пасік буде з 150 і що на кожній з них живе, як правило, по 5–6 чоловік (Сборник Харьковского историко–филологического общества. — Т. 16. — С. 27).

Проведене московськими урядниками слідство засвідчило, що в навколишній місцевості "литовские люди" побудували пасіки на річках Братениці, Рабині, Мерлу, Мерчику — всього більш як триста (Овчаренко Є. Земельна власність у Слобідській Україні XVII–XVIII ст. // Записки історико–філологічного відділу ВУАН. — К., 1927. — Кн. XI. — С. 7, 6).

І як тільки "черкасів" спробували виселити — вони пригрозили, взявшись до зброї: "…и городу Можевскому и караульному не стоять" (Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Руси. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 182).

Невдоволення українського населення умовами Зборівського договору 1649 року викликало нову хвилю його еміграції в межі Московської держави, де були готові до цього. Більше того, закликаючи українське козацтво заселяти Дике Поле, московський уряд намагався при цьому розпорошувати його, аби компактне військо не стало якоюсь небезпечною силою у внутрішніх відносинах його держави. Вже, скажімо, 1649 року прикордонним воєводам рекомендувалося козаків одружених і сімейних відсилати невеликими партіями на службу в "українські" міста від кримської сторони, а одиноких відправляти на Дон, а з боку Литви (тобто України. — В. С.) нікого не лишати, щоб не було "ссоры".

Після Берестецької битви інструкція була такою: розсилати емігрантів на постійне життя невеликими партіями, а коли б приходили великими групами — висилати на Волгу, до Симбірська й інших міст, а в прикордонній смузі не лишати. Більше того, цар пропонував тоді гетьманові, замість прийняття під свою оборону й подання допомоги в боротьбі проти Речі Посполитої, перейти з усім Військом Запорозьким на московську територію й оселитися на Дону поряд з Військом Донським (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1226).

Але Москві не завжди вдавалося розпорошувати українське козацтво, бо бачимо, як компактно оселилися чернігівські козаки 1652 року на берегах Тихої Сосни, утворюючи таким чином Острогозький полк. Подібне було із заселенням усієї Слобідської України, де утворюються з українського козацтва Сумський, Охтирський, Харківський та Ізюмський полки (Багалій Д. Історія Слобідської України. — Харків, 1918. — С. 26).

Процес переселення на неосвоєні землі Дикого Поля особливо набуває великого розмаху після Переяславської ради. У березні 1654 року на заклик прикордонної адміністрації в містечко Чернавськ прибули "будники черкасы по отписке Григорья Караулова — сто человек с женами и з детьми, да которых в росписи имян нет и тех, государь, будников объявилось на смотре сорок восемь человек" (там само. — С. 26–35).

Запрошуючи "лутчих людей", тобто кваліфікованих спеціалістів, московська адміністрація вимагала від них, аби вони переходили на нове місце "со всем, что у них есть — с лошадьми и с коровы" (ЦДАДА Росії: Ф. Розрядний приказ. — Додатковий відділ. — Стовп. 2. — Арк. 91).

Наголошуємо, що Богдан Хмельницький, і особливо це проявляється в останні роки його життя, був противником переходу козацтва на службу до московського царя. Так, навесні 1656 року він навіть збирався, за словами І. Виговського, йти на Слобожанщину, аби тих "козаків, що порозходилися з козацьких городів та оселилися понад Пслом… половину вирубати, а решту взяти з собою: з того йому ще прибуде військо — з тисяч десять або й більше" (Грушевський М. Історія України–Руси. — Т. IX. — С. 1213).

Протягом тривалого часу українське козацтво, як бачимо, відігравало важливу роль не тільки в обороні південних рубежів Московської держави, а й в освоєнні для неї нових територій. Саме завдяки українському козацтву свої кордони від Путивля, де вони були в середині XVI ст., Москва змогла просунути до середини XVII ст. на південь аж до Вольностей Війська Запорозького.

Хто освоював Слобожанщину, переконливо свідчить перепис Харкова 1655 року: тоді тут мешкало 587 сімей — і всі козацькі (Альбовский Е. Харьковские козаки. Вторая половина XVII ст. — СПб., 1914. — С. 237–247).

І коли в період "Руїни" царська адміністрація починає по–справжньому колонізувати Лівобережну Україну, розриваючи тісні відносини Гетьманщини із Слобожанщиною, то козацька старшина прагне протистояти цьому процесові досить своєрідними методами — починає скуповувати землі, захоплені тут московськими людьми. Так, землі Славгородка закупив 1686 року охтирський полковник Іван Перехрест. Землі Пушкарського біля Краснопілля придбав у дітей боярських сумський полковник Герасим Кондратьєв. Землі самого Краснопілля купили в дітей боярських козаки–українці, що поступово заселяли місто. До козацьких рук переходять тоді землі Охтирки, Недригайлова тощо (Овчаренко Є. Вказ. праця. — С. 62).

Українська колонізація прикордонних земель Московської держави, заселених колись "черкасами", посилюється з початком гетьманування Івана Мазепи. Підтримуємо думку професора Олександра Оглоблина, що це була свідома колонізація гетьмана та його однодумців — у Путивльському, Рильському, Севському та Козельському повітах шляхом "пожалувань", "скупки", "заїмок" тощо, тільки Мазепа мав 49 сіл, селищ і слобід, в яких налічувалося 5136 селянських і 968 дворів так званих "вольних черкас" (Оглоблин В. Гетьман Іван Мазепа та його доба. — Нью–Йорк, 1960. — С. 64).

Треба сказати, що цю політику Мазепи досить швидко зрозумів Петро І, а тому все робив, аби перешкодити економічному зближенню Слобожанщини з Лівобережною Україною, не допустити нової хвилі українців на неосвоєні землі.

Так, коли, повертаючись з другого Азовського походу, під час стоянки на річці Білій князь Б. Куракін висловив Петру І своє захоплення навколишньою місцевістю, то у відповідь на це цар сказав: "Дарю тебе, как свояку, и сыну твоєму Александру, как крестнику, все это место, которому после ты сам определишь границы" (Восемнадцатый век. Исторический сборник. — М., 1909. — Т. II. — С. 487).

Сам князь заснував тут лише слободу Білокуракіно, а вже його син — хрещеник Петра І — проявив більше енергії в справі колонізації дарованої землі. Він перевіз багато селян з Вороніжчини, Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, котрих оселив у незайманому степу (Савков К. Селяни українських вотчин кн. Куракіних наприкінці XVIII ст. 11 Записки ІФВ ВУАН. — К., 1928. — Кн. XIX. — С. 132).

До речі, зовсім не випадково, що тут, на Старобільщині, й надалі українці переважали. Так, за даними 1920 року, з 174.359 жителів Старобільського повіту 155.000 становили саме українці (ЦДАВОВУ: Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 331. — Арк. 9).

Про те, що Мазепа мав широкі плани щодо Слобожанщини, свідчать хоча б слова Петра І після Полтавської битви 1709 року: український гетьман повинен бути "великим князем і мати під своєю владою козаків донських, запорозьких і Волинь, і всі козацькі роди, що по цій стороні Волги". До речі, спробою поширити гетьманський "регімент" на Слобідську Україну Мазепа займався ще 1680–81 року за дорученням І. Самойловича. Однак і тоді, і пізніше московський уряд рішуче відмовився передати слобідські козацькі полки під владу гетьмана (Оглоблин О. Вказ. праця. — С. 17).

Щоправда, у XVIII ст. всі міста, крім Оскола, були підпорядковані Києву. Зокрема, до Київської губернії були віднесені Бєлгород, Брянськ, Трубчевськ, Курськ, Сівськ, Путивль, Рильськ, Лівни, Карачев, Орел, Кроми, Новосіль, Короча, Белєв, Мценськ, Старий Оскол, Обоянь, Хотмижськ, Карпів, Яблунів (Клочков М Население России при Петре Великом по переписям того времени. — СПб., 1911. — Т. I. — С. 50, 51).

Зрештою, в 40–х роках XVIII ст. слобідські полки формально звітують канцелярії Гетьманщини, що засвідчує в січні 1742 р. "Генеральная Перечневая табель Малоросійских й Слободских полков…" про присягу Єлизаветі. З цього документа, зокрема, довідуємося, що в найбільшому слобідському полку — Острогозькому — великоросіян "рядових і разного званія людей" 444. У той же час українців — 2242 особи (Національна бібліотека України імені В. Вернадського — НБУ // Інститут Рукописів: Ф. 1. — Спр. 57938. — Арк. 1).

А відомий російський астроном Яків Брюс на підготовленій ним 1699 року мапі українські землі зобразив від Смоленська до Дону, включно з Острогозьким і Воронезьким полками (Люта Т. Україна на старожитних мапах // Пам’ятки України. — 1996. — Ч. 2. — С. 64).

Авторитетний російський дослідник Олександр Клаус у своїй фундаментальній праці "Наши колонии. Опыты и материалы по истории й статистике иностранной колонизации в России" (СПб., 1869. Вып. 1. — С. 4, 5) змушений був заявити: "Нынешняя Харьковская и южная часть Воронежской губернии входили в состав особого наместничества, переименованного в 1796 году в Слободскую Украину. Здесь, в слободах, по системе Дона и Донца, водворялись казаки — выходцы из Заднепровской, в это время польской Украины. Русское оседлое население было весьма редкое даже в большей части нынешней Саратовской губернии. Оно ограничивалось главнейше правым берегом Волги и отчасти линиям побочных рек, впадающих в нее и Дон…".

Мабуть, саме таке співвідношення населення Слобожанщини спричинилось до більш–менш стійкого балансу українців. Тут аж до кінця XIX ст. (перепис 1897 року це свідчив) з 2.492.316 жителів Харківської губернії українців було 2.099.411. У Воронезькій губернії з 1.967.054 вони становили майже половину — 854.093, у Курській — 523.277 із загальної кількості 1.604.515. В Острогозькому повіті, скажімо, тоді мешкало 90 відсотків українців, Богучарському — 80, Бірюченському — 70, Грайворонському — 60.

Згідно з цим переписом рідною мовою українську визнали в Білгородському повіті 18.373 чоловіків і 18.629 жінок, Грайворонському відповідно 52.337 і 52.169, Корочанському — 26.684 і 27.874, Новооскольському — 40.921 і 39.593, Путивльському — 41.974 і 44.235, Рильському — 25.063 і 25.862, Суджанському — 36.285 і 35.726. Абсолютна перевага українства виявилася в Грайворонському, Новооскольському й Путивльському повітах (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Курская губерния. — М., 1904. — Т. XX. — С. 102).

Тож цілком закономірним є той факт, що після Лютневої революції 1917 року на цих землях починається процес широких державотворчих українських змагань.

Скажімо, 25 травня 1917 року в Острогозькому відбувся перший український з’їзд повіту, на який прибули представники 15 волостей, товариства "Просвіта", що існувало тут з 1916 року, кооперативів тощо. На з’їзді, за свідченням А. Животка, було ухвалено:

"1. Зв’язатися з Харковом, як центром усієї Слобожанщини.

2. Негайно приступити до підготовки українізації народних шкіл шляхом організації курсів, впливу на земство тощо.

3. Признати український жовто–блакитний прапор та ін.". Тоді ж було обрано Українську повітову Раду, якій доручалося втілювати намічене в життя. А на другий день відбувся маніфестаційний похід містом, у якому взяла участь велика кількість мешканців Острогозька.

Пізніше, 26 серпня, спільно з делегатами Валуйківського повіту, в Острогозьку відбувається Національний з’їзд цих двох українських регіонів. На ньому ухвалюється таке звернення до Тимчасового уряду та Української Центральної Ради: "Заслухавши доповідь про організацію крайового органу власти на Україні лише для п’яти губерній, Український з’їзд частини Вороніжчини і селянський з’їзд Острогозького повіту на Вороніжчині, визнаючи себе українцями, робить заяву Центральній Раді і Російському Тимчасовому Правительству, що поділення України і непризнания Слобожанщини є шлях контрреволюційний, протестує і домагається, аби українська частина Слобожанщини була прилучена до автономної України". Так свідчила місцева преса.

Уже перший день надзвичайної сесії земського зібрання, 17 грудня 1917 року, був повністю присвячений питанню про приєднання Валуйківського повіту до України. Можливість і навіть необхідність цього приєднання ніким не заперечувалась, бо, як повідомлялося в місцевій пресі, "в силу ряду етнографічних, економічних і територіальних причин заперечувати тяжіння частини Валуйського повіту до України не доводиться". Розбіжності виникали лише в питанні, якими способами здійснювати це приєднання. Частина гласних і представники Центральної Ради, спираючись на Закон Тимчасового Уряду, що дозволяв земському зібранню самостійно, без опиту населення, визначати приналежність повіту до того чи іншого державного цілого, пропонували негайно ж, шляхом опиту гласних і ухваленням відповідної постанови, вирішити це питання і про її прийняття повідомити Українську Центральну Раду.

Інша, більша частина гласних, вважаючи, що земське зібрання не вправі бути виразником волі народу в питанні приєднання і думаючи, що розв’язання цієї проблеми зібранням є посяганням на волю народу, пропонували остаточне вирішення її передати на плебісцит.

Після гарячих дискусій було запропоновано дві резолюції:

"1) Заслухавши доповідь Управи про приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, Валуйське земське зібрання надзвичайної сесії 17 грудня 1917 року з метою забезпечення нормального плину життя повіту (аж до остаточного розв’язання національного питання Всеросійськими Установчими зборами) визнало бажаним приєднання Валуйського повіту до Української Народної Республіки, про що клопотатися перед Центральною Радою".

Більшістю голосів було ухвалено другу резолюцію: "В громадянській війні між Українською Центральною Радою і радою народних комісарів Валуйський повіт повинен зайняти позицію нейтралітету. Єдина війна, в якій повіт може взяти участь, буде війна на захист Всеросійських установчих зборів. Питання про приєднання Валуйського повіту до України має бути вирішене шляхом організованого опиту (плебісциту) всього населення повіту" (Валуйская народная земская газета. — 1917. — 21 грудня).

Остаточним строком проведення плебісциту земське зібрання визначило 20 лютого 1918 року. У випадку, якщо в опитуванні візьме участь менше половини населення, то його належало повторити через два тижні (там само).

Але вступ більшовицьких військ унеможливив проведення плебісциту, хоч питання про приєднання цих територій до України продовжувало залишатися на порядку денному.

Необхідно зазначити, що про свою кровну спорідненість з Україною заявляли і моряки Чорноморського флоту — вихідці зі Східної Слобожанщини. Так, 15 грудня 1917 року окружна флотська комісія по виборах до Українських Установчих Зборів зверталася до всіх військових частин і заводського комітету Севастопольського порту надати списки громадян–військовослужбовців, які проживали раніше на території Грайворонського, Путивльського та Новооскольського повітів Курської губернії та Острогозького, Валуйського, Бірюцького та Богучарського — Воронезької (Російський державний архів військово–морського флоту: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 22. — Арк. 1 — 8).

Процес українізації Вороніжчини, Курщини особливо посилився після того, як влітку 1918 року українська делегація оголосила свої пропозиції про розмежування з РСФРР: зокрема, На території Курської губернії від Онешковичів — Орлі на схід на Амон, Софронівку, річку Свапу, а далі нею і Сеймом до Глушкова, на Гущино, Лук’янівку, Старий Оскол і Петропавлівське. В межах Воронезької губернії: на Шаталівку, Ріпівку, Колбино до Дону поверх Коротояку, далі Доном на Ліски, Маслівку, потім Шестаково, Нижню Кислю, Козлівку, Бутурлинівку, Василівку (Водяне), Банну і до східного кордону Воронезької губернії, де вже починалася територія Війська Донського (Дорошенко Д. Ілюстрована історія України. 1917–1923. — Ужгород, 1930. і Т. II. — С. 168, 169).

Ще більше посилюється цей процес з прийняттям 2 липня 1918 року Закону про громадянство в Українській Державі. Українські консули на території радянської Росії були буквально завалені проханнями про видачу українських паспортів, усі маршрутні поїзди з Росії до України були переповнені пасажирами, що вирішили повернутися на землю батьків (там само. — С. 161).

Однак російська делегація не приймала цієї пропозиції. Переговори, які затяглися аж до осені 1918 року, як і слід було чекати, провалилися, оскільки, визнавав Християн Раковський пізніше, Ленін пояснював йому, що "більшовики мусять вести переговори з Україною, бо до того зобов’язалися в Берестейському договорі. Одначе переговорів не треба трактувати поважно, бо все воно переходове та проминаюче" (Діло (Львів). — 1925. — Ч. 27).

А тим часом уряд Радянської Росії, як доповідав голова української делегації С. Шелухін, "послав по прикордонному районові узброєних агітаторів та ватаги червоної армії з кулеметами і, погрожуючи шляхом терору, став вимагати голосувати за Росію й під владу Совітського уряду. Неслухняних били, розстрілювали, сажали по тюрмах, залякували погрозами" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 7. — Арк. 3).

Зрештою, це і призвело до того, що переговори в жовтні були припинені. Тодішній міністр закордонних справ Української Держави Дмитро Дорошенко так згодом оцінив ставлення Москви до українсько–російських переговорів: більшовики, мовляв, дивилися "на справу заключения миру з Україною, як на комедію, котру треба по змозі затягти, щоб подивитись, що з цього всього вийде, і вже по тому використати ситуацію для себе вповне" (Дорошенко Д Мої спомини про недавнє минуле. — Мюнхен, 1969. — С. 292).

Визначений Берестейським договором кордон на Слобожанщині не зміг утвердитися й тому, що більшовики, ввійшовши в переговори з Німецькою Радою в Харкові на початку грудня 1918 року, добилися того, що окупаційна армія почала поступово відходити, пускаючи червоноармійські підрозділи скрізь, де це їм було потрібно.

Як підкреслювалося на III з’їзді КП(б)У в березні 1919 року, "німецькі війська, які стримували кордони, відступаючи потроху, очищали кордон, даючи можливість просуватися нашим (більшовицьким — В. С.) військам" (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 16).

На такий крок більшовиків штовхало розуміння того, "що революція на Україні не може перемогти самостійно, і відновлення радянської влади на Україні може відбутися тільки шляхом втручання російської радянської федеративної республіки, точно так же, як це відновлення радянської влади може зараз відбутися на Дону" (там само. — Арк. 27).

Але бажання українського населення, що опинилося поза межами державного кордону України, про приєднання до неї, виразно проявлялося і пізніше. Так, 1920 року за входження до України однозначно висловилися з’їзди Рад Коров’яківської та Кульбаківської волостей Рильського повіту Курської губернії, Нововознесенської, Успенської, Грайворонської волостей Путивльського повіту та багатьох інших (там само: Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 320. — Арк. 39, 321, 13, 53).

Виявлені документи 1920 року свідчать, що спільною постановою Новооскольського, Корочанського та Бєлгородського повітових виконкомів, на території яких мешкало майже 650 тисяч чоловік, зазначалося: "Ще в 1917–1918 роках місцеве населення одностайно висловилося на користь приєднання до Харківської губернії і тільки німецька окупація України перервала подальше здійснення цього народного бажання" (там само. — Спр. 320. — Арк. 39).

Етнічні межі і державний кордон України

Однак тоді це питання не вирішувалося. Його знову порушив уряд радянської України в 1922 році. Враховуючи те, що й тоді в Курській і Воронезькій губерніях мешкало понад 1.704 тисячі українців, пропонувалося прикордонні райони їх передати до УСРР. Для розгляду представленого проекту Союзний ЦВК створив паритетну комісію, до складу якої ввійшли по два представники від УСРР, РСФРР та БСРР, очолювану головою ЦВК Білорусії Червяковим. Однак досягти згоди з делегацією РСФРР не вдалося, бо її члени всіляко перешкоджали прийняттю проекту УСРР. У своїй доповідній Політбюро ЦК КП(б)У член Союзної паритетної комісії від України А. Буценко писав: "Перш за все, це було помітно по поведінці представників РСФРР на засіданні Союзної Паритетної комісії, як то: явне небажання розглядати проект УСРР, зухвальний тон, демонстративне залишення представниками Курської і Воронізької губерній залу засідань, посилання на недостатню підготовку до розгляду проекту УРСР, в той же час як представники РСФРР мали на руках цілком опрацьовані Курським і Воронізьким губвиконкомами доповідні записки…" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 3. — Спр. 2524. — Арк. 12 зв.).

І лише рішенням Політбюро ЦК РКП(б) до складу України в межах Слобожанщини передано Криничанську волость Суджанського повіту і південну частину Муромської волості Курської губернії, а також Троїцьку волость і частину Уразівської волості Валуйківського повіту Воронезької губернії (там само. — Арк. 11).

Звичайно, це не могло справедливо вирішити питання про розмежування, яке спиралося б на етнографічний принцип та економічну доцільність. І тому ЦК КП(б)У у травні 1927 року знову ставить питання про передачу УСРР території РСФРР, де компактно проживало українське населення (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32). Проте численні звернення українського уряду не дали результату. Ніхто в Москві не звертав уваги і ось на таку заяву, яку підписали на загальних зборах мешканці іншого, Красноярського району Валуйківського повіту від 25 січня 1925 року: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України руськи різних руських губерній, котрі скрізь служать по учрежденіях, і вони стараються, щоб к Московщині приєднатися, і так вирішили.

Ми, громадяни, просимо о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері — України… Хай наші діти будуть вільними Українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові" (Сергійчук В. Українці в імперії. — К, 1992. — С. 31).

Уже тоді місцева російська адміністрація всіляко перешкоджала процесові українізації на Слобожанщині. Так, у березні 1925 року Президія Всеросійського ЦВК запропонувала Курському губвиконкому перевести в районах з українським населенням школи на українську мову, а також тамтешні лікнепи та хати–читальні, українізувати школи селянської молоді, організувати педтехнікуми для підготовки вчителів–українців, відкрити в бібліотеках відділи української книжки, виділити по одному району в повітах з переважним українським населенням для негайного переведення в них на українську мову діловодства та всього радянського адміністративного і судового апарату тощо. Чотири рази звертався Відділ Національностей ЦВК і Секретаріату Всеросійського ЦВК до губвиконкому щодо вжиття заходів, а відповіді так і не дістав. Тільки через рік вона надійшла з Курська до Москви: "Робота серед нацменів просувається вперед, розроблено перспективний план роботи в справі українізації на 3–річний період" (там само. — С. 32).

Але не робилося майже нічого. І тому нарком освіти України М. Скрипник змушений був констатувати: "У серпні 1925 року в Курській губернії з 844 лікпунктів, 82 хат–читалень, 19 бібліотек не було жодної української. У 1926 році українізованих хат–читалень було 1, а лікпунктів — всього 2.

У Грайворонськім повіті, де українців за мовою 95 відсотків, лише в 4 школах першого ступеня українізовано першу групу. Там також є лише одна українська хата–читальня, при тім знята з бюджету, і тільки в одному педтехнікумі українська мова викладається як предмет, а всі інші предмети — російською мовою. Як обговорювалось питання про українізацію шкіл в цьому повіті? Президія ЦВК після значної дискусії щодо заходів українізації ухвалила: "…без корінного ламання та наявності витрат колосальних сум, що далеко перевершують фонд зарплати, а він і без отого має домінуюче значення в бюджеті, цих заходів зробити не можна".

У бібліотеках немає української книжки, у школах майже зовсім немає українських підручників. У Білгородському повіті українізовані школи не могли в 1927 році працювати, бо не було коштів на придбання українських підручників. У Воронезькій губернії картина така сама, хоча там українських шкіл у кілька разів більше, як на Курщині, а проте і ця кількість, безумовно, недостатня. Посилання на відсутність учителів та підручників, безумовно, не виправдовують наявного стану. У Воронезькім робфаці викладання української мови, як одного з предметів, уже в 1927/28 році припинилося, і робфак знову не міг давати потрібних кадрів учителів з українського населення для дальшої праці в українських школах губернії. На Курщині утворено в Грайвороні Український педагогічний технікум у 1925/28 році, але негайно ж по організації такого технікуму припинено викладання української мови та українознавства, те ж саме в Бєлгородськім і Суджанськім повітах, а вся українізація Грайворонського технікуму була зведена до того, щоб у нім викладали українську мову як український предмет" (там само. — С. 32, 33).

Аби заспокоїти ЦК КП(б)У та українське населення Східної Слобожанщини, їм з Москви пообіцяли і почали дещо робити для розвитку рідної культури та освіти. Ця робота посилилася наприкінці 20–х років. Наприклад, якщо в 1927 році на території зазначених областей, які тоді об’єднувалися в Центрально–Чорноземну, нараховувалось 468 початкових шкіл, то вже в 1931–1378. На цю дату шкіл неповно–середніх та фабрично–заводських українізували вже 51, у 8 українських педтехнікумах навчалося тисячу студентів, у Воронезькому державному університеті готували викладачів української мови та літератури.

Крім того, в 1931 році в Східній Слобожанщині видавалося 13 районних газет українською мовою, зокрема: "Шлях комуни" (Алєксєєвка), "Ленінським шляхом" (Калач), "Прапор комуни" (Кантемирівка), "Без межі" (Кореневе), "Колгоспна будова" (Михайлівка), "Промінь комуни" (Павлівськ), а також обласна "За письменність колективіста" (Воронеж).

Широкі плани намічалися в справі українізації і на майбутнє. Цей процес мав захопити Богучарський сільськогосподарський технікум, Калачівський зоотехнічний, Кантемирівський яєшно–птахарський, Корочанський сільськогосподарський, Острогозький ветеринарний, Росошанський птахопромисловий, Росошанський медичний, Богучарський радгоспуч, Павлівську й Острогозьку радпартшколи, Павлівський робфак, Павлівську школу ФЗН, з 1932 року мав відкритися Бєлгородський український агропедінститут…

Повній українізації підлягали 26 районів, де українське населення становило абсолютну більшість, а там, де його було менше половини, — Бєлгородський, Бєловський, Большетроїцький, Борисоглібський, Валуйський, Весело–Лопатинський, Верхньомамонський, Воронцовський, Єлань–Коленовський, Кореневський, Коротояцький, Лискинський, Корочанський, Лосівський, Новохоперський, Новооскольський, Пісківський, Прохорівський, Ріп’ївський, Скороднянський, Старооскольський, Суджанський, Томарівський, Талівський, Уразівський, Шебекинський — частково (Культурное строительство ЦЧО. — Воронеж, 1931. — С. 226–229).

Подібні плани складалися до того часу, поки дозволяла Москва. Але після того, як 15 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і Раднарком СРСР ухвалили постанову про припинення українізації Центрально–Чорноземної області, Казахстану, Поволжя, Далекого Сходу, засоби масової інформації негайно переводилися скрізь з української на російську мову, азі вересня 1933 року діти українців за межами УСРР уже прийшли не в українські школи (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4).

Етнічні межі і державний кордон України

Як почувалися після того українці там, свідчить хоч такий ось документ:

"Украинский отдел по делам национальностей доводит до сведения, что в воскресенье 27–го октября была закрыта Украинская Воронежская Громада. Послужило закрытием Указанной Громады, как вредная организация для Советской власти.

При обыске и рассмотрении документов обнаружена агитационная литература право–эсеровская, Киевской Центральной Рады, а также портреты профессора Грушевского й других врагов Советской власти. Члены указанной громады были монархисты, правые эсеры, а также пана ясновельможного Скоропадского, консул г. Ярославль, активний работник и организатор этой шайки, др. под этим. Указанным отделом была громада конфискована как литература, а также деньги 1565 руб. 82 коп. Прошу обратить серьезное внимание Советской власти на такие организации подобно громаде и др. Я считаю, в свободной стране всего мира, как Россия, недопустимы такие организации, замаскированные под видом культурно–просветительской цели, также под национальным флагом. Это есть враги Советской власти, это есть враги, предатели рабоче–крестьянской Революции, это есть враги социализма.

Зав. Укр. отделом Москаленко" (Цит. за: Сергійчук В. Українці в імперії. — С. 33).

I коли серед українців з’являлися ось такі, як Москаленко, то чи ж треба дивуватися, чому наш етнос не мав своїх прав на батьківській землі в Слобожанщині.

Однак, незважаючи на духовний і фізичний геноцид, українство продовжує проявлятися у вказаному регіоні аж донині. Російські дослідники змушені визнати, що й досі в таких районах Курщини, як Суджанський, Обоянський, Глушковський, Льговський, Хомутовський, Рильський і Коренівський вкорінені українські традиції весільного ритуалу (Ларина Л. Лексические украинизмы в курском свадебном обряде // Материалы для изучения сельских поселений России. Доклады и сообщения третьей научно–практической конференции "Центральночерноземная деревня: история и современность". Воронеж, декабрь 1994 г. — М., 1994. — Часть I. Язык и культура. — С. 15–17).

Подібне і на Донщині, котра прилягає на сході до державного кордону України. Початок стійкого заселення нижньодонських степів покладено 1570 року, коли п’ять тисяч запорожців, повертаючись з походу на Астрахань, зупинилися неподалік турецької фортеці Азова і заснували там поселення Черкаськ. Ця місцевість їм уже була добре відома, бо наприкінці 50–х – початку 60–х років XVI ст. українські козаки під проводом князя Вишневецького пробували взяти штурмом Азов. Сліди князя Вишневецького збереглися і в місцевостях нинішньої Ростовської області, де протікає Сіверський Донець, — в пам’ять про першого організатора Запорозької Січі його ім’я носять донські хутори: Верхній Вишневецький і Нижній Вишневецький (там само. — С. 69).[2]

Але важливо наголосити, що всі свої українські традиції запорожці повністю переносять на береги Дону. Скажімо, свою нову столицю — Черкаськ вони розбудовують за таким же планом, як і Запорозька Січ. За зразком останньої, яка була на той час на Хортиці, запорожці обрали для облаштування свого центру на Дону Лисячий острів. Крім того, як і в Запорозькій Січі, всередині укріплення розміщувалися курені, так і тут "в самом нутре города находилось шесть станиц" — перша і друга Черкаські, Середня, Павлівська, Прибилянська і Дурнівська. Інші потім влаштовувалися поза межами укріплення. Але найголовніше те, що спочатку їхній устрій і побут зовсім не відрізнявся від звичаїв дніпровських низовиків[3].

З часом донському козацтву, на відміну від запорозького, було дозволено одружуватися. Здійснюючи набіги на турків, татар, кумиків, черкесів тощо, донці забирали в полон велику кількість жінок. Вони з ними сходилися, відтак почався процес творення нового покоління донського козацтва, яке вбирало в себе, природно, риси тих народів, кров яких тепер також текла і в його жилах. До речі, навіть під час так званого Азовського сидіння донського козацтва в 1642 році серед 1400 озброєних чоловіків було також 800 хоробрих жінок (Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 464).

Отже, уже в другій половині XVI ст. українське козацтво бере фактично діяльну участь не тільки в захисті Дикого поля від татарських набігів, айв освоєнні цієї території, особливо в пониззі Дону ("а живут не в одном месте"), зводячи тут спершу тимчасові укріплення, які потім перетворюватимуться в постійні пункти колонізації. Але необхідно наголосити, що в пониззі Дону головною колонізаційною силою стало саме українське козацтво, яке заснувало найдавніші козацькі укріплення: Нижні Роздори, Верхні Роздори, Черкаський, Манич. І саме низовики перебрали на себе роль "головного війська" Дону. Вихідці з рязанського пограниччя Московської держави спільно з тюркськими елементами освоювали Середнє Подання (Українське козацтво. Мала енциклопедія. — С. 137).

Незважаючи на спроби Москви повністю підпорядкувати собі те українське козацтво, яке осіло на Дону, воно, будучи в кровному зв’язку із запорожцями, постійно перебувало в тісному контакті зі своїми побратимами на Дніпрі, здійснюючи регулярно спільні походи проти турків і татар. Скажімо, навесні 1621 року відбувся спільний похід 1300 донців і 400 запорожців "за Чорне море" на місто Різу. Навесні 1625 року, як відомо, під Трапезундом промишляли 10 тисяч запорожців і 2 тисячі донців. А навесні 1627 року запорожці і донці "на море ходили и городы турского воевали; и приходили близко к самому Царягорода; многие городы взяли; села и деревни пожгли, а людей побили; и с Азовом воевались" (Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — М., 1953. — Т. I. — С. 74).

Саме такі регулярні вилазки запорожців спільно з донцями завдавали значної шкоди Туреччині, поступово зміцнюючи позиції Московської держави в Північному Причорномор’ї. І провідну роль у подальшому формуванні Донського козацького війська продовжували відігравати саме українські козаки, про що є велика кількість архівних документів. Зокрема, запорозький старшина Олексій Шафран свідчив з цього приводу в Посольському Приказі Московської держави в 1626 році: "…Живет де он, Олеша, на Дону 18 лет; а иные его товарыщи живут по 5–ти и по 6–ти; а всех де их на Дону есть с 1000 человек. А в Запорогах де донских казаков также много: мало не в полы того, сколько их. Только живут переходя: они ходят на Дон, а з Дону казаки к ним, и живут сколько где хто хочет. А повелось де у них то с донскими казаками изстари, что меж себя сходятця и живут вместе в одних куренях" (там само. — С. 70).

Важливим свідченням у розповіді Олексія Шафрана є те, що запорозькі козаки, перебравшись на Дон, продовжували мати за свій релігійний центр Київ, куди вони постійно приїжджали, щоб матеріально підтримувати українську православну церкву: "А з Дону де он поехал был с товарыщи в Киев для того, что в Киеве не бывал давно. А се они оброчники (хотели) обложить в Киеве соборной церкви образы и кадило устроить серебряно, и их отпустили войском и серебра с ними на тот оклад послали 10 фунтов" (там само. — С. 70).

Поповнення донського козацтва за рахунок українців продовжується і в наступні роки. Так, донський військовий отаман Михайло Татарин свідчив у Москві 1638 року, що "всех де донских атаманов и казаков ныне будет з 10 000 человек, опричь запорозских черкас. А запорозских черкас у них в Азове и на Дону з 10 000 человек; и ныне к ним в Азов запорозские черкасы идут безпрестанно многие люди" (там само. — С. 203).

На підтвердження цього Татарин додав: коли "они, Михайло с товарыщи, шли из Азова к государю… на Донце де на Северском встретили они запорожских черкас, человек с 50, идут рекою Донцом в стругах на низ, а берегом гонят черкасы ж 5 человек лошадей з 12, а сказали им, что они идут к ним в Азов (там само. — С. 204).

Зрозуміло, що царський уряд намагався не допустити власне українського впливу на розвиток Донського козацького війська, тому московські дипломати допитувалися в представників його старшини, чи не ведуть самостійницької політики запорожці, перебуваючи на Дону. На уточнююче запитання з цього приводу Михайло Татарин сказав: "от запорожских Черкас никакова дурна и роздратья не чают, и во всем де они им по ся места были послушны" (там само. — С. 204).

Щоправда, військовий отаман Татарин також зазначив, що 1638 року була спроба частини запорожців відособитися від донців: "…в филипов пост тех запорожских черкас атаман Матьяш учал было бунтовать, и Войска было слушать не учали, и учали у них прошать города в Азове особного и наряду, и хотел было он владеть и жить особно. И они де, атаманы и казаки, поговоря между себя, за то того черкаского атамана Матьяша убили поленьем до смерти и вкинули в Дон. И после де того запорожские черкасы им во всем послушны по–прежнему; а будет де они вперед похотять владеть собою, и им де Войском молчать не будут, и с ними управятца" (там само. — С. 204).

З огляду на українське походження і постійне бойове побратимство із запорожцями донці завжди намагалися бути у вирі подій на Наддніпрянщині, особливо ж, коли це стосувалося боротьби проти польської шляхти. У розпал козацько–селянського повстання в 1638 році, наприклад, московські інформатори доносили, що "з Дону де казаки запорожские пришли к ним же, запорожским казаком, в сход" (там само. — С. 214).

Тож не дивно, коли поставала потреба підтримати донців, то запорожці завжди готові були прийти на виручку. Наприклад, коли у тому ж 1638 році турки заповіли похід на володіння донців, то українське козацтво одразу ж відгукнулося: "И ныне де в Азове и во всех казачьих городкех казаков и запорожских черкас добре много" (там само. — С. 218).

Чимало додалося українців на Дону і під час так званого "Азовського сидіння" в 1641 році, "которые пришли к ним же из Литвы и из Запорог черкасы" (там само. — С. 328).

Наприкінці 1637 року, наприклад, на проживання до Азова прибуло 700 запорожців, у березні 1638 до них приєдналося ще 2500 (Из истории Дона. — С. 24).

Про те, що важливою передумовою творення Війська Донського, хоч воно вже й пішло "за жалованье "на службу до московського царя, і далі залишалося українське козацтво, свідчить той факт, що провідниками донців найчастіше тоді обиралися представники Запорожжя. Скажімо, 1640 року посаду військового отамана обіймає колишній запорозький старшина Гунька Черкашенін (там само. — С. 311).

Богдан Хмельницький також враховував українські корені низового донського козацтва, коли піднімав народні маси на війну проти Речі Посполитої: на випадок невдачі він сподівався знайти притулок саме в середовищі цих побратимів запорожців — "когда мне будет очень тяжело — пойду на Дон" (Воссоединение Украины с Россией. — М., 1954. — Т. II. — С. 70).

На початку великого повстання 1648 року гетьман відправив своїх послів на Дон з метою заручитися підтримкою Війська Донського. Однак його Круг відмовив українському козацтву в збройному виступі, посилаючись на відсутність дозволу царя. Водночас окремі донці могли самостійно йти в Україну на допомогу Хмельницькому: "Да гетман же и Войско Запороское посылали послов своїх на Дон х козаком Михайла Войтова с товарыщи и писали к ним, чтоб они, донские козаки, шли к ним помагать на ляхов, так же, как и они им помогают. И донские козаки к Запороскому войску на помочь быти хотели. А которые люди Запороского Войска и Белой Руси были на Дону и те з Дону к гетману пришли, а достальные хотели быть з донскими козаки" (там само. — С. 160).

Окремі збройні відділи донців справді з’явилися в армії Богдана Хмельницького, але це не була та підмога, яка могла б замінити татарську кінноту. Більше того, коли кримські татари були в поході проти Польщі разом з козаками, донці, не послухавшись гетьманської просьби, спустошили Крим, що викликало великий гнів хана. Така позиція єдиновірного православного московського царя, зрозуміло, викликала негативну реакцію українського суспільства. Гетьман Хмельницький змушений був різко виговорювати московському послові Григорію Неронову: "И он, гетман, на донских казаков крымскому царю помочь учинить хочет, чтоб донских казаков впредь не было для того, что те донские казаки делают, забыв бога и православную християнскую веру, помочи им не учинили, а крымского царя с ним, гетманом, ссаривают, чтоб им крымский царь впредь помоч не чинил. Да и царское величество помочи им ратными людьми не подал и за християнскую веру не вступился. А будет де царское величество ево, гетмана, и Запорожского Войска не пожалует, а учнет за тех донских казаков стоять и вспоможенья им чинить, и он де будет и царского величества на украинные городы с крымским царем вместе наступать. И говорил такие речи сердито гораздо" (там само. — С. 270).

До речі, не дозволив московський цар прийти донцям з організованою допомогою і наступного, 1649 року, хоч знову на Дону побували українські посли. Це, а також відмова донців утриматися від походів проти кримських татар, які в той час були союзниками Хмельницького, означало, що за вісімдесят років з початку служби московському цареві українська духовність у середовищі донців змінила орієнтири, втративши зв’язок з долею колись рідного їм народу. Зрештою, Москві вдалося, повністю підпорядкувавши собі Військо Донське, розірвати той живий зв’язок, що міг викликати зовом предків це вишколене на українських традиціях військо з берегів Дону на береги Дніпра. Він, щоправда, проявився тоді, коли Богдан Хмельницький відрядив свій корпус на допомогу кримському ханові в його поході проти донців — до українського гетьмана одразу ж прибули посланці з Дону, прохаючи зупинити цю акцію. Зрештою, Богдан Хмельницький схилився до цього, оскільки не хотів проливати й української крові: "что на Дану в казачьих городках с козаком вместе живут черкасов много запорозских козаков" (там само. — С. 332).

Заборонивши донцям іти допомагати своїм кровним братам по зброї, а колись і по духу, московський цар улітку 1649 року розіслав своїм прикордонним воєводам грамоти, якими санкціонував приймати всіх українців, які захочуть переселитися під його опіку, у тому числі й на Дон: "И которые похотят итти на Дон… отпускать их и давать им прохожие грамоты, а в прохожих памятях писать, что те черкасы отпущены на Дон по твоему государеву указу, и воеводы в городех пропускали на Дон без задержанья" (там само. — С. 227).

Тобто в Москві тоді намагалися відтягнути живу силу з України, зміцнюючи нею ті свої форпости, які вже були створені на межі Дикого поля і в пониззі Дону насамперед українським козацтвом. Отже, замість дієвої збройної допомоги в період національної революції в середині XVII століття московський цар, навпаки, збільшував за рахунок українського населення свої окраїнні території, в тому числі й у пониззях Дону.

Після Переяславської ради 1654 року московський цар уже намагався повністю контролювати дії всіх козацьких формувань, тому Військо Донське остаточно втратило автономію, тим паче в контактах із представниками Української держави. Руїна, що призвела до обезлюднення Правобережної України, насамперед підштовхнула частину її населення до переселення на Дон. Тож і в подальшому українське козацтво продовжувало освоювати територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо, сюди поширювалися межі Кальміуської паланки Війська Запорозького.

А коли після взяття за участю українського козацтва турецької фортеці Азов московський цар Петро І розпочав колонізацію азовського узбережжя, де засновується стратегічне місто Таганрог, то на звільнені османами землі спрямовуються переселенські потоки з України. Поряд з організованими переселенцями з’являється значна маса й неорганізованих. Вихідцями із Запорожжя, скажімо, були самовільно засновані поблизу Таганрога три великі поселення: Миколаївка, Покровське і Троїцьке. Раніше у такий же спосіб вони заснували Кагальник у гирлі Дону (Дон и степное Предкавказье. Заселение и хозяйство. — Ростов, 1977. — С. 37).

Українські колонізаційні процеси поширилися і далі до Дону, особливо вони посилюються з початком XVIII століття. В одному з досліджень щодо заснування Новочеркаська як від тепер нової столиці Війська Донського на правому, високому березі річки, що весною під час повені часто заливала Черкаськ, наголошується, що "занимаемые оконечности этого города еще в XVIII стол, были заняты старшинскими хуторами, населенными малороссами" (Сулин К. Материалы к истории заселения Черкасского округа. — Новочеркасск, 1909. — С. 2).

Те саме можна сказати і про заселення територій, які були підпорядковані станиці Гнилівській. Наприклад, під 1747 роком там згадується "поселение малороссиян на Гнилой рыбачьей тоне" (там само. — С. 18).

Навколишні хутори також, як правило, населені на той час були українцями. Наприклад, у Недвигівському в 1801 році нараховувалося "дворов 117, муже, пола 316 и женск. пола 276 душ малороссиян" (там само. — С. 21).

Такі хутори станиці Єлисаветовської, як Усть–Койсугський, Сенявський, Рогожинський, Ханженківський, Дюжиківський, Лук'янівський, Семенівський також були заселені українцями (там само. — С. 23–26).

При заснуванні Ростова в населених пунктах, які приписувалися до фортеці Димитрія Ростовського, її будівничий Олександр Рігельман нарахував 50 дворів українських біля неї самої, в селі Кам’яний Брід — 4, уВуєтскайськомустані — 162 (усього — 247), Вроговському — 4, Гнилівському — 104 (усього — 161) (Ведомость и географическое описание крепости святого Димитрия Ростовского с принадлежащими и прикосновенными к ней местами. — Ростов на Дону, б/д. — С. 16–18).

Але якщо в 1763 році було приписано до Ростовської фортеці 551 українця, то через 5 років їх уже було тут майже 3000 (Дон и степное Предкавказье. Заселение и хозяйство. — Ростов, 1977/ — С. 37).

За даними четвертої ревізії Російської імперії на Дону і в Приазов’ї проживало 26.758 вихідців з України, а під час проведення п’ятої їхня кількість збільшилася вже до 58 тисяч. За період з 1778 по 1796 рік тільки поблизу Таганрога українці заснували 55 слобід і хуторів (там само. — С. 38).

Зрозуміло, що таке постійне колонізаційне спрямування українців на Донщину збільшувало їхню загальну кількість у цьому регіоні. Багато з них, незважаючи на відсутність рідної школи, зросійщинецьку роль московської православної церкви, продовжували зберігати вірність українству, материнській мові. Згідно з переписом 1897 року в Донській області 365.821 чоловік і 352.618 жінок назвали рідною мовою українську (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. — Область Войска Донского. СПб, 1905. — С. 82).

І якщо в Черкаському, Донецькому, 1–му і 2–му Донських, Усть–Медведицькому та Хоперському округах переважали кількісно великороси, то в Ростовському, Сальському і Таганрозькому абсолютну більшість становили ті, хто визнав за рідну мову українську (відповідно чоловіків і жінок: 58.998 і 56.931; 11.792 і 10.088; 127.796 і 122.186) (там само. — С. 84–98).

Але ця українська людність не була вже основою тих славетних козацьких формувань, які прийшли на Дон із Запорожжя. Це вже був розкозачений український елемент, який поступово розпорошувався в конгломераті різних народів, які Російська імперія перемішувала на території Війська Донського. Відтак на Дону більшість козаків розмовляла по–російськи. Новопоселенці–українці по станицях, наслідуючи старожилів–козаків, також намагалися швиденько позбутися "хахлацької" мови. У Донській області було досить великих міст, у яких панівна російська мова реп’яхом чіплялася до кожного малороса. Всякі Панченки, Ярошенки, Литвиненки, Пустовойти та їм подібні, як виражається О. Болотенко, залюбки цвенькали по–московському, підкреслюючи свою руськість, мешкаючи в Ростові–на–Дону.

У подальшому українське козацтво продовжує освоювати територію сучасної Ростовської області Росії. Скажімо, сюди поширювалися межі кальміуської паланки Війська Запорозького. У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії. 1883 року Олександр III вольовим рішенням передає українські землі на схід від Маріуполя й Луганська Війську Донському (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 105).

Але після Лютневої революції 1917 року українське населення Донщини потягнулося до возз’єднання з батьківщиною. Численні збори, конференції висловлювалися за те, щоб жити спільно з братами–українцями. Все це враховувалося і під час підписання Берестейської угоди в лютому 1918 року, якою до складу Української Народної Республіки включалися Ростовський, Таганрозький і Шахтинський округи. В них після вигнання за допомогою німців більшовиків урядували комісари УНР.

Але розгортання процесу національного відродження на Північному Кавказі лякало російських шовіністів. Особливо їх стривожила ситуація в частині колишньої Катеринославської губернії, яку 1883 року цар Олександр III всупереч волі місцевого українського населення, аби "позбавити права жити там жидам і не видавати про се обмеження нового закону, прилучив сей округ до Донщини, де жидам жити заборонено" (цит. за: Сергійчук В. Неусвідомлення України. Ставлення світу до української державності: погляд у 1917—1921 роки з аналізом сьогодення. — Львів, 2002. — С. 191).

Місцеве українське населення Таганрозького і Ростовського округів ставило питання про повернення цих територій до складу України, висилаючи свої депутації до Центральної Ради в Києві. Зрозуміло, що це аж ніяк не входило в плани реакційних російських політиків, які опинилися восени 1917 року на Дону. Агресивність поборників відновлення монархії, млявість місцевих українців, що організувалися в "Комітет" і "Просвіту", які навіть не спромоглися на доладне приміщення, де можна було б зібратися, невдача з українізацією 187–го полку, солдати якого після більшовицького перевороту в Петрограді взагалі розійшлися, була на руку Отаману війська Донського, який увів свої частини на територію, підвладну Центральній Раді, і 2 листопада 1917 року видав постанову, що обмежувала в правах, загрожувала повним розладом промисловості й транспорту Донбасу. Багато українців почали звертатися до Центральної Ради по допомогу. Переговори генерального секретаря праці вже проголошеної на той час УНР Порша з членом Військового уряду Дону Поляковим не заспокоїли українське населення. Воно знову ставить питання про приєднання до України. Скажімо, українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на загальних зборах "Українською громадою" 19 листопада, просили "Центральну Раду в Київі порозумітися або безпосередньо з казацькою Республікою на Доні, або за посередництвом Ради Народів у Київі, щоби при установленні границь автономних республік, що увійдуть в склад Федеративної Росії, наша Таганрозька округа О(бласті) В(ійська) Д(онського) назад була прилучена до Катеринославщини, а разом з нею ввійшла в склад Української Народної Республики[4], бо тільки тоді не буде насильства над нашими національними чувствами (поділу України в межах Федеративної Росії); а се утворює шлях до мирного співжиття народів і улекшить борьбу покривджених суспільних класів за соціалізм" (ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 5).

На таку саму позицію стали 80 делегатів від волосних комітетів, робітничих, українських культурно–просвітних і політичних організацій Таганрозького округу, які на початку грудня 1917 року віддали за подібну резолюцію 78 голосів (Інститут рукописів Національної Бібліотеки України імені В. Вернадського: Ф. XI. — Спр. 3305. — Арк. 2 зв.).

І це незважаючи на те, що в серпні 1917 року на "Государственном Совещании" в Москві Донський отаман генерал Каледін від імені 12 козацьких військ між іншим заявив: "Россия должна быть единой, всяким сепаратным стремлениям должен быть поставлен предел в самом зародыше".

Наприкінці квітня 1918 року армія Денікіна прибула на Дон і розташувалася в станицях Єгорлицькій та Мечетинській. У цей час німці вже зайняли Ростов, Аксай і станицю Ольгинську, відділяючись від армії Денікіна лише станицею Кагальницькою. Чутки про підхід німецьких військ на Кубані й Дону спричинили стихійні протибільшовицькі повстання козаків, 6 станиць Таманського півострова самі вигнали прихильників Леніна і попросили допомоги, бодай амуніцією, у німців. У мінераловодській групі повстали козаки під проводом військового старшини Андрія Шкури, що називав себе Шкуро.

На Дону, який був ближче до німецько–більшовицького фронту, щоденно вибухали все нові й нові повстання козаків. Спочатку, до речі, тамтешні повстанці пробували творити місцеву владу, але швидко дійшло до відновлення центральної влади для всього Війська Донського[5]. 28 квітня 1918 року в станиці Старочеркаській зійшовся "Круг спасения Дона", що обрав Військовим Отаманом генерала Краснова й ухвалив Конституцію незалежної, суверенної держави: "Всевеликого Войська Донського". Фактично ж отаман Краснов через "самостійність" Дону прямував до творення "Єдиної Росії" з певною модернізацією її, як він сам про це напише пізніше у спогадах.

А гетьман Скоропадський у середині 1918 року поступився вказаними територіями Війську Донському, сподіваючись на його підтримку в антибільшовицькій боротьбі. Проте це була велика помилка, що виявилося дуже швидко.

До речі, з виступу головного отамана Війська Донського на кругу 30 серпня 1918 року можна судити, що до цього рішення гетьмана Скоропадського підштовхнув німецький уряд, оскільки перед ним Дон брав зобов’язання не підняти зброї проти Берліна, якщо той допоможе "в єднанні нас самостійною державою і прилученні до Донщини Таганрозької та Донської округ" (Відродження. — 1918. — Ч. 126).

Активний учасник підписання цього договору — міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко вищезазначений крок свого Уряду пояснював таким чином:

"Ми вважали, що мати українську іреденту на Дону і тим, перш за все, розбудити національну українську свідомість серед зовсім несвідомого тоді там українського населення — буде краще, ніж мати в себе донську і тим самим російську іреденту… Погоджуючись на те, що промисловий Таганрізький район залишався за донськими козаками, ми виговорили, що господарське життя цього району повинно підпорядковуватись центральному промисловому органу в Харкові" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 293).

У листі до нього посол Української Держави в Болгарії О. Шульгин також вважав, що "комбінація з Доном не погана. Я з Вами цілком погоджуюся. Краще мати доброго сусіда, ніж лишній шматок землі" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 3. — Спр. 2. — Арк. 11 зв.).

Зрештою, для тодішніх українських політиків загроза впливу Москви над Північним Кавказом переважала територіальний інтерес. Так, МЗС України 8 серпня 1918 року стверджував: "Не менш важною, коли не важнійшою, це донська справа, а радше справа Південно–Східного союзу: Донщина, Кубанщина, Чорноморщина, Астраханщина, Підкавказзя, лежать на межах культурних країн з країнами некультурними (природними). Іменно ці землі лежать на великому шляху з Європи до Центральної Азії: до Персії і Туркестану, до земель, природні багатства котрих великі, але ще й досі не використані.

Віддавати ці землі під безпосередній політичний вплив Московщини було б рівнозначним із замкненням собі в майбутньому дверей до Центрально–Азійського Сезаму" (там само: Ф. 3696. — Оп. 2. — Спр. 15. — Арк. 24).

Довідавшись про цю попередню згоду, Український Національний Союз ухвалив резолюцію, в якій заявив, що "українське громадянство та народ ніколи не примиряться з фактом відокремлення та поневолення українського народу на Донщині" (Робітнича газета (Київ). — 1918. — 6 вересня).

"Це ми вплинули на Україну, — заявив Раковський кореспонденту газети "Донской край". — Приблизно четверта частина наших засідань мирної конференції була присвячена питанню про Донецький басейн. Ми наполягли на тому, що ці округи — російські землі, а Україна на них не має прав. Адже Україна тільки тоді визнала Донську республіку, коли побачила, що ми підтримуємо Дон…" (цит. за: Часовой (Новочеркасск). — 1918. — 28 августа).

Водночас треба зазначити, що уряд Леніна не визнавав за Україною права на особливу угоду з Доном і наполягав "на своїй участі у визначенні державної межи України не тільки з півночі, але й з сходу і з півдня" (там само: Ф. 3766. — Оп. 2. — Спр. 14а. — Арк. 1).

Цей висновок Українська мирова делегація визнала "за цілком безпідставний і бачила в нім неможливі до полагодження логичні суперечности" (там само. — Арк. 1).

При цьому, зокрема, підкреслювалося: "…Поки Донщина, Крим, Кавказ тощо формувалися по типу совітських республік та держались зв’язку з центральною владою совітської федерації, доти в цих країнах мав силу суверенітет Совітської республіки і доти Російська делегація мала право говорити з Українською делегацією про межи, що відділяють Україну від тих земель.

Що коли Донщина відокремилась від Совітської Республіки як суверенна держава, на території якої скасувалася влада робочих і селянських совітів, то разом з тим зникли всякі розумні підстави для продовження переговорів України з Росією про межи з боку Донщини, бо вже там Совітська влада перестала бути сусідом України" (там само. — Арк. 2).

Крім того, з боку України було зроблено й таку заяву на підтримку державності донського козацтва: "Українська Мирова Делегація знайшла, що Всевелике Військо Донське, зорганізувавши всі елементи суверенної Держави, об’явило себе суверенною республікою Всевеликого Війська Донського.

Українська Держава, признаючи за народами право на самовизначення і вважаючи на факти, 8 августа 1918 року визнала Республіку Всевеликого Війська Донського за суверенну Державу і склала з нею як суб’єктом міжнародного права договір про обопільні державні межі" (НБУ//ІР: Ф. ХІ. — Спр. 2480. —Арк. 1).

Договором між УСРР і РРФСР від 28 грудня 1920 року Таганрозький і Шахтинський округи поверталися Україні, в зв’язку з чим вона мала відмовитися від чотирьох північніх повітів Чернігівської губернії (ЦДАВОВУ: Ф. 4. — Оп. 1. — Спр. 628. — Арк. 108).

Ось чому значна частина сучасної Донщини після війни 1920 року перебувала в складі України, зокрема Шахтинський і Таганрозький округи, але не Ростовський.

Тоді ж уряд УСРР порушив питання про приєднання до України суміжних районів РРФСР, де проживали компактно українці. Однак реакція російської сторони виявилася досить своєрідною: в Ростові почали кампанію — як у пресі, так і усну — за перехід Таганрозького і Шахтинського округів до Північно–Кавказького краю. Члени Південно–Східного крайкому РКП(б) Мікоян, Ейсмонт, Колотилов підготували навіть спеціальну записку, яку Сталін розпорядився розіслати всім членам і кандидатам у члени ЦК і президії ЦКК. У ній свідомо фальсифікувалися як історичні аспекти проблеми, так і кількість українців у цьому регіоні. Зокрема, вказувалося, що в Таганрозькому окрузі за переписом 1923 року їх усього третина, хоч насправді ця цифра становила в шести районах від 51 відсотка до 92 (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Арк. 70—72, 78).

Зрештою, російськими більшовиками в основу розмежування було взято не національну ознаку, а вказівку Леніна, що "соціалізм не може бути побудований на адміністративному економічному поділові, встановленому в минулому, і що, нарешті, час узятися за створення "доцільно побудованих адміністративних економічних районів" (там само. — Арк. 72).

Розмежування відбулося за таким рішенням: до Російської Федеративної Республіки відійшли нижчезазначені частини території Української Соціалістичної Республіки:

"а) Федорівський, Миколаївський (з м. Таганрогом), Матвієво–Курганський, Советинський, Голодаївський райони й східна частина Катерининського району Таганрозької округи на Донеччині;

б) Глибочинський, Ленінський, Кам’янський, Усть–Калитвенський, Владимирський, Сулинський, Шахтинський (з м. Шахти) райони і частини території Сорокинського й Олексіївського районів Шахтинської округи на Донеччині".

Лінія кордону визначилася в зв’язку з цим так:

"Сорокинський район рікою Північним Дінцем розділяється на дві частини, з них північна — до РРФСР, а південна лишається в межах УСРР, далі кордон іде по ріці Північний Донець аж до впадіння в неї ріки В. Кам’янки. Станція Гундаревська в установлених межах землекористування відходить до РСФРР з тим, що, встановлюючи заоколишній кордон землекористування ст. Гундаревської, Рудні не входять у внутрішню смугу й лишаються за УСРР. Далі кордон іде по р. Кам’янці з тим, що хутори Н. Шеверів і Площаково відходить до РСФРР, а хутори Власово і Королево не лишаються за УСРР з тим, що землекористування всіх цих хуторів лишається без зміни до переведення землевпорядуючих робіт. Далі кордон іде між землекористуваннями радгоспу "Червона Могила" (колишнє Провалля) і хутором Ковалево, Платово й Гуково, звідти іде по межі С. Криничній (колишнє Бірюково), займаючи хутір Добридень, себто по кордону Шарапівського району.

Далі, проходячи по території Олексіївського району й залишаючи в межах УСРР землекористування ст. Остахової й хуторів Н.–Єфремівського, Н.–Олександрівського й Н. Тузловського, кордон доходить до Таганрозької округи й, проходячи по старому округовому кордону Шахтинської й Таганрозької округ на протязі 5–х верств, іде в напрямку річки Тузлов по районних кордонах між Голодаївським і Дмитрівським районами до ріки Міус. Далі кордон іде по ріці Міус по кордонах землекористування між селами Маринівкою, Григорівкою й Голодаївкою так, що с. Голодаївка відходить до РСФРР.

Проходячи далі по кордону землекористування німецьких колоній Бушлерівки, Марієнгам, Густав Фелод, з тим, що ці колонії відходять до РСФРР, кордон іде по Амвросіївському районованому кордону до річки Середній Єланчик. Далі кордон установлюється по землекористуваннях села Покрова–Кирилівки, хх. Катеринівського, Слюсарево до балки Грузький Єланчик, залишаючи північно–західну частину Катерининського району в межах УСРР. Далі кордон іде по балці Грузький Єланчик аж до кордону Маріупольської округи" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3145. — Арк. 146, 147).

УСРР змогла в тих умовах вимагати тільки такого.

11 листопада 1925 року на засіданні Великої Президії ВУЦВК було ухвалено звернутися до Союзної Ради Національностей з проханням "утворити спеціальну комісію для розгляду тих численних заяв, які надходять від українського селянства й робітництва, що мешкають на терені РСФРР у суміжних з УСРР районах, вважаючи необхідним, аби представники УСРР, що увіходять до складу Ради Національностей, взяли участь у роботі цієї комісії" (там само. — Арк. 175).

Ще один документ: "Заслухавши інформацію представників ВУЦВК в Паритетній комісії щодо вирішення спірних питань у встановленні кордонів між УСРР і Північно–Кавказьким краєм, Мала Президія ВУЦВКу 15 грудня 1925 року постановила:

"Доручити представникам ВУЦВК, щоб на черговому засіданні Паритетної комісії вони обстоювали питання про передачу УСРР лікарні Гордона, яка мусить обслуговувати пролетаріят Донбасу.

Маючи на увазі домагання населення й місцевої влади станції Чертково щодо приєднання їх до Старобільської округи, настоювати в Комісії по районуванню при ЦВК СРСР та приєднання цієї території до меж УСРР.

Доручити представникам ВУЦВКу обстоювати питання про перенесення Морського технікуму з Таганрога до Маріуполя" (там само. — Арк. 181).

На підставі Постанови РНК УСРР від 1/ХІІ–25 р. секретаріатові ЦАТК в терміновому порядку доручалося проробити й внести на розгляд комісії питання щодо приєднання станції Чертково й суміжної з нею території Мілеровської округи Північно–Кавказького краю, а також проект щодо врегулювання кордону на підставі клопотань від українського населення зазначеної території (там само. — Спр. 3152. — Арк. 216).

7 вересня 1925 року ЦАТК при ВУЦВКу винесла таке рішення: "Визнати, що існуючий державний кордон поміж УСРР й Північно–Кавказькою країною РСФРР в районі ст. Чертково (Південно–Східна залізниця) цілком штучний, розподіляючи одноцільну в економічному та етнографічному відношенні територію, яка тяготіє до х. Мілового Старобільської округи, викликає тим самим ненормальні явища, які дискредитують місцеві органи влади перед населенням. А тому просити Президію ВУЦВКу підняти перед ЦВК СРСР клопотання про приєднання Леоно–Калитвенської волості Північно–Кавказької країни РСФРР до складу Стрільцівського району Старобільської округи УСРР" (там само. — Арк. 249).

Та на це в Москві не зважили. І не допомогло пізніше звернення до Політбюро ЦК ВКП(б) керівників УРСР навіть за участю Лазаря Кагановича, котрий у другій половині 20–х років був Генеральним секретарем ЦК КП(б)У (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32).

А коли під час зустрічі з українськими письменниками в лютому 1929 року Сталіна запитали: "Чому до України не приєднають декілька повітів Курської та Воронежської губерній?", той відповів: "Для нас кордони в межах СРСР не мають значіння, питання це стояло кілька років, але ми до нього ставимося дуже обережно. Західня буржуазія в своїй пресі і так натякає, що ми дуже часто міняємо кордони" (Вісті ВУЦВК. — 1929. — 23 лютого.).

Тобто в двадцятих роках XX ст. уряд УСРР нічого не добився, навпаки, на південному сході Україна втратила ще два округи — Таганрозький і Шахтинський.

Зрозуміло, національного фактору при такому зміні кордону російські більшовики не враховували. У той же час, коли взяти до уваги перепис населення 1926 року, то тільки в центрах сільських рад Таганрозького округу українське населення було в абсолютній більшості: Голодаївка (5.536 мешканців, 5.130 українців), Денисово–Олексіївка (645, 637), Лисогорка (2.067, 2.050), Мілерово (1.093, 1.077), Новоспасівка (1.015, 1.009), Російське (830 росіян), Кам’янотузлівське (199, 287), Ясинівка (296, 291), Олександрівка (2.067, 1.737), Олексіївна (2.116, 1.971), Анастасіївка (3.248, 3.162), Великий Кірсан (1.965, 1.929), Демидівський (212, 192), Кам’яноандріанівський (432, 423), Латонівка (2.040, 2.007), Матвіїв Курган (3.001, 2.651), Милість–Куракино (1.884, 1.858), Новоселівка (652, 647), Новомиколаївка (405, 391), Петровське (556, 490), Полтавське (304, 286), Ряжене (1.286, 1.236), Відрубне (269, 258), Велика Неклинівка (1.023, 1.023), Варенівка (2.735, 2.699), Веселе (485,479), Іванівка (1.141, 1.112), Лакедемонівка (2.057, 2.027), Лотошниківське (164, 162), Мар’ївка (1.018, 999), Мокросарматське (469, 464), Миколаївка (5.266, 5.188), Нікольський (280, росіян 192, українців 88), Новобесергенівка (739,722), Носове (1.664, 1.579), Відрадненський (260, 255), Покровське (7.093, 6.651), Самбек (2.742, 2.720), Троїцьке (5.360, 5.284), Великокрепіно (4.540, 4.331), Виділ (443, 443), Генеральський міст (1.797, 1.724), Камишівка (296, росіян 271, українців 25), Каршино–Іванівське (292, 282), Каршино–Аненське (586, 580), Красносілля (146, 146), Петровське (938, 878), Платово–Іванівка (858, 842), Совет (973, 854), Васильєво–Ханженівка (967, 958), Весело–Вознесенське (3.788, 3.689), Григор’ївка (1.125, 1.103), Катеринівка (2.248, 2.178), Єфремівка (1.351, 1347), Мало–Кирсанівське (2.412, 2.412), Наталівка (2.438, 2.390), Федорівка (3.087, 2.712).

Що стосується Шахтинсько–Донецького округу, то тут у Вешенському, Казанському, Мєшковському, Тарасовському було мало українців, але вже у Кашарському, Криворізькому, Леоно–Калитвенському, Мальчевсько–Полненському вони переважали.


ДОКУМЕНТИ


Грамота Посольського приказу Московської держави білгородському воєводі Федору Хилкову про видачу грошового забезпечення 50 українцям, які відправлялися на Дон

25 травня 1646 року

От царя и великого князя Алексея Михайловича всеа Русии в Бєлгород стольнику и воеводе нашему князю Федору Ондреевичю Хилкову.

В нынешнем 154–м году майя в 20 день писали еси к нам, что майя в 10 день пришли в Бєлгород из литовские стороны из городка Олешни черкасы Тимошка Пушкарь с товарыщи 50 человек служить нам, великому государю. И как к тебе ся наша грамота придет, и ты б тех черкас, Тимошку Пушкаря с товарыщи 50 человек, принял и отпустил бы еси их на Дон, а нашего жалованья дал им по 2 рубли человеку из белогородцких доходов. А будет доходов нет, и ты б им дал свои деньги или, где заняв, да им дал, а те деньги тебе, или у ково займешь, отдадут на Москве. А которого числа тех черкас на Дон отпустил и из белогородцких ли доходов, или свои, или у ково заняв, им деньги дашь, и ты об том отписал к нам к Москве, а отписку велел отдать в Посольском приказе диаком нашим думному Григорью Львову да Алмазу Иванову.

Писан на Москве лета 7154–го майя в 25 день.

(Воссоединение Украины с Россией. — М., 1953. — Т. I. — С. 424, 425.)



Резолюція зборів української громади Дмитрівки про приєднання Таганрозького повіту до України

19 листопада 1917 року



в справі прилучення Таганрозької округи на Донщині до Української Народної Республіки,

ухвалена на загальних зборах тов. "Українська громада" в Дмитрівці

Області Війська Донського, дня 19 листопада 1917 року.

З огляду на то, що

1). Наша місцевість місто Дмитрівськ Таганрозької округи О.В.Д. находиться на території, в котрій корінне населення є української національности;

2). Що та територія раньше належала до Катеринославщини, а тілько недавно прилучена до Области донського війська царською самоволею, щоби лекше було панувати царському урядові над робучим народом,

Ми, українці міста Дмитрівська на Донщині, зібрані на загальних зборах тов. "Українська громада" дня 19 листопада в салі больничної каси, просимо Центральну Раду в Київі порозумітися або бепосередньо з казацькою Республікою на Доні, або за посередництвом Ради Народів у Київі, щоби при установленні границь автономних республік, що увійдуть в склад Федеративної Росії, наша Таганрозька округа О.В.Д. назад була прилучена до Катеринославщини а разом з нею ввійшла в склад Української Народної Республіки; бо тільки тоді не буде насильства над нашими національними чувствами (поділу України в межах Федеративної Росії); а се утворює шлях до мирного співжиття народів і улекшить борьбу покривджених суспільних класів за соціалізм.

За Раду тов. "Українська громада" в Дмитрівці

Голова зборів Щербак

Писар підпис

Члени Ради: 5 підписів.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 5.)



Протокол окружного з'їзду української громади в Таганрозі про приєднання до України

3–6 грудня 1917 року


Протокіл

окружного з’їзду 3 грудня с/р в Таганрозі

Засідання з’їзду починає[ть]ся о першій годині в полуднє в поме[шканні] Таганрозької Української Громади. Число делегатів від волостних (ко)мітетів, робітничих українських культурно–просвітних і політичних організацій 80.

В Презідіум засідання вибрані: Тов. Шевченко Юлія, Шмигуль, Завгородний, Леся Мартиненко і Дулеба Остап.

Презідіум пропонує порядок денний, котрий цілком приймає[ть]ся:

1) Доклад з міст.

2) Український рух, Укр. Цент, рада і Секретаріат.

3) Доклад про відлученіє Таганрогщини.

4) Українські Установчі збори.

5) Таганрозька Окружна Рада і її завдання.

6) Вибір члена Центради.

7) Відношеніє до Окр. Таганрозької Управи.

8) Вибір членів Ради.

Засідання відкриває голова Таганрозької Громади Тов. Пастернак. Тов. Пастернак вітає з’їзд, дякуючи за численну участь в засіданні і закликає до рішучої боротьби з темнотою і несвідомістю.

Тов–ка Шевченко вітає з’їзд як член Центр. Ради і в своїй промові виясняє границі поміж Українською і Російською демократією.

Тов. Завгородний вітає з’їзд іменем Укр. соц. дем. партії і указує на се, що вона стояла на сторожі прав Українського Народ а так до, як і в часі революції.

Тов. Товмачів вітає з’їзд іменем партії Українських Соц. рев. і виясняє ріжницю межи Укр. і Рос. партією соц. Рев.


1. Доклади з міст

Від Троїцко–Харцискої волости докладує тов. Павленко. В докладі представляє велику національну несвідомість своєї волости і закликає негайно дати освіту селянам.

Від села Григорієвкі Миколаївської вол. тов. Завгородний відчитує приговор сільського сходу, в котрому населення домагає(ть)ся негайного прилучення до України.

Від Амбросівської волости Тов. Удовиченко. Закликає селян взятись за діло прилучення з більшою рішучостію.

Від Самарської вол. докладчик представляє тяжке положенніе селян… (з)находять потребу прилучення, але не знають куди (звертатися).

Представник Пастухівського рудника від своєї організації висловлює [по] станову за прилученніє.

Представник Троїцкої слободи указує на брак національної свідомости, однак слобода виражає за прилученіє.


2. Про Український Рух, Центраду і Секретаріат

Докладчик представляє життя України до Хмельницького і пояснює Переяславський Трактат, демократичний устрій України в контрасті російському імперіалізму, в якому то стані находилась тоді Московщина. Представляє висшість Української культури і просвіти. Обясняє на підставі переписі 1897 року як затемнила Московщина український народ. Згадує про Шевченка і його діяльність, послі переходить до окупації Галичини і об’ясняє політику і відношення Московщини до Галичини. Відтак рисує часи революції і засновання Центради, її діяльність і політику, перший і другий універсал, доходить до повстання большевиків і їх відношення до Центради і про третій універсал.


3. Про відлучення Таганрогщини від України

В докладі поданий історичний факт 1883 року — царський указ, на основі якого відірвано від України Таганрозьку округу, і характеризовані наслідки царського деспотизму на Україні.

Відкриваються дебати з приводу першого і другого докладу.

Тов. Завгородний говорить про початкову роботу соц. дем. роб. партії і про відреченніє від нас нашої буржуазії. Далі порушує справу більшовитського руху і зазначає, що Укр. демократія працювала з російською демократією до того часу, доки тут не повстав цілковитий розлад. Далі іти з частиною демократії, якою являються більшовики, Укр. демократія іти не може, бо вони ведуть до загибелі всю російську демократію і всі здобутки революції.

Тов. Удовиченко виясняє положеніє селян, котрі бажають прилучення, однак бояться виступити отверто, мають на увазі узброєну силу козаків, виясняє положеніє селянства, котрому військовий круг дає у себе місто лиш з дорадчим голосом.

Тов. Лобуренко виясняє брак інтелігентних сил у нас тим, що частина наших робітників працює в російських партіях.

Тов. Гец пропонує з’їздові негайно винести резолюції про прилученніє до України, виясняє сучасний мент і насильства козаків.

Тов. Павленко указує на наше щасливе положеніє, що всю визвольну роботу веде у нас пролетаріат власними силами.

Тов. Левшин доповняє доклад про відлученіє Таганрозької округи і доводить, що єдність помежи нами і рос. демократією вже зірвано по тій причині, що рос. демократія йде протав нас походом скрайно шовіністичним.

Тов. Тесленко закликає до організації і праці над освідомленієм селян, щоб не було подібних непорозумінь, яке мало місце в Чистяківській волості, де для населення було зовсім байдужим чи прилучитись до України, чи зістати від владою козацтва.

Тов. Дулеба зазначав, що поміж демократією українською і російською не може бути взагалі нічого спільного, і ми приневолені держати себе від них осторонь, так як їх політика веде до загибелі.

Тов. Клименко доказує, що у нас є доволі гарних сил, треба лише взятись за роботу і закликає до організації.

Тов. Удовиченко говорить про незорганізоване земство, котре не виявляє зовсім волі селянства.

Тов. Максимов поддержує товарища Левшина і говорить про відбувшийся з’їзд 10 падолиста, де піднімали українці питання про прилучення, але голова з’їзду не дав селянам змоги висказатись.

Тов. Кацай іменем своей волости висказується за прилучення.

Тов. Пушкарев пропонує припинити дебати і винисти Відповідні резолюції. Предложения приймається.

Радою з’їзду предложено резолюцію, котру поставлено на голосування. За резолюцію голосів — 78, повздержалось — 2, протів — ніхто.

"Піднімається питання про скликання повного з’їзду, на котрий мають прибути селяни з постановами за прилучення. Справу сю поручають т. в. о.


4. Доклад Т–ки Шевченко про Українські Установчі збори

Т–ка Шевченко виясняє значіннє Укр. Уст. Зборів і закликає селян до енергічної праці.

Тов. Удовиченко закликає селян як найсильнійшу підпору (на) Укр. установчих зборах.

Тов. Завгородний взиває до праці.


5. Доклад Т–ша Шмигуля "Т(аганрозька) О(кружна) Рада і її діяльність"

Поясня про початки і заснованіє Т.О. Ради і її дальші задачі і потребу її істновання, говорить про необхідні средства для удержання і прохає проект здобуття коштів.

Вноситься пропозиція збирати гроші на волостних сходах, організаціях, а також жертвувати волостними радами і організаціями.


6. Вибір члена в Центральну Раду

Одноголосно вибраний тов. Пастернак.


7. Відношеніє до Окружної управи

По короткій дебаті винесено резолюцію: українізувати земства, Окруж. Таг. Управу.


8. Вибір окружної Таганрозької Ради

Запропоновано від волостей по одному чоловіку: вибрано 20 чоловік від волостей, 7 від організацій.

З’їзд закінчив промовою тов. Пастернак, в котрій закликає селян на сельських і волостних сходах виносити постанови за прилученіє і надсилати до Т.О.Р.

6 грудня 1917 року.

Спільними силами составляли протокол засідання окружного з’їзду Мартиненко (підпис нерозбірливий).

(Оригінал. Машинопис. НБУ//ІР: Фонд XI. — Спр. 3305. — Арк. 1–2 зв.)



Телеграма мешканців Обояні Курської губернії до Голови делегації Української Держави С. Шелухина про примус російських властей відмовлятися від приєднання до України

1918 рік


Телеграмма

Киев

Господину Председателю Мирной конференции Украинской Державы Шелухину

Белгорода 758 45 17 20 15

Беженцы Обояни Курской губернии живущие Белгороде имеют точныя сведения что Советская власть Обояни принудительно с угрозами составляет приговоры о нежелании присоединяться к Украине. Считаем необходимым Вас известить и просить считать эти приговоры насильственными.

Біженці гор. Обояні.

З оригіналом згідно:

За секретаря (підпис нерозбірливий)

(Копія. Машинопис. НБУ/ЯР: — Ф. XI. — Спр. 2502. — Арк. 1.)



Звернення мешканців Обояні та Обоянського повіту до гетьмана П. Скоропадського з проханням узяти їх під юрисдикцію України

19 травня 1918 року


Ясновельможному гетьману всея України

представників від міста Обоянь

і Обоянського повіту:

місцевого голови Мик. Сіньчі,

земельського голови Мик. Яньшіна,

волостн. старости Никифора Яковліва

і керовничого старшинства

Обоянського Олексія Скрипченка


ПРОХАННЄ

Державний Батько наш!

Згідно з мапами України наш Обоянський повіт, як заселений дійсними українцями і лежачій на південь від річки Сейму, що кладе на Курщині етнографічний кордон меж нами і москалями, належить бути приєднанім до Материнської Держави, під владную і щирую Руку Вашу.

Два рази вже заїмало наше місто військо 1–го і 41–го германських корпусів с допомогою Обоянського старшинства і громадян, але ж 29–го квітня, після 20 годин боротьби з нами, місто Обоянь знову захоплено большевицькими бандами.

Побито і порізано у місті багато українців, щодень дістаємо нові вістки о казнях наших братів… Ми усі чекаємо у Білгороді, коли буде можливо вернутись До рідного краю. Скоро не маємо і на хліб щодень; усе наше майно страчено у боротьбі. Прибігаємо тепер до Вас і до броні Вашої. Не отдавайте, Батько, нас і родини наші на поглуз і на погибель.

Нашою кровію заплачено нами за право жити під Рукою Вашою, то і буде мета наша перед Ясними Очима Вашими.

Громадський договор наш має пан Міністр Справ Закордонних; тепер домагаємо Державного Слова Вашого, як буде нам Бог допомагати.

Олекса Скрипченко,

Микола Сіньча,

Никанор Яковлів,

у Києві,

19–го травня 1918 року.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 44. — Арк. 23.)



Звернення представників Корочанського повіту до Голови Делегації Української Держави С. Шелухина про приєднання до України

23 червня 1918 року


Его Превосходительству

Господину Председателю Делегации Украинской Державы

по ведению мирных переговоров

с Делегацией Российской Советской Республики

Корочанской Делегации по вопросу

о присоединении к Украинской Державе.

Город Короча и уезд включены в территорию Украинской Державы, но по настоящее время находятся в руках Российской Советской власти, творящей в городах и уездах массовые убийства и грабежи и расхищающей народное достояние.

Ввиду того, что край наш не оккупирован — с одной стороны и начаты мирные переговоры с Великороссией — с другой стороны, население крайне встревожено возможностью изменения границ Украинской Державы, и богатства города и уезда, заключающиеся в миллионах пудов хлеба, фруктов, масляних продуктов, сырья и в культурных хозяйствах, маслобойных и сахарных заводов, подвергшихся разгрому, в Советских руках будут приведены к окончательному уничтожению. А потому делегация имеет честь просить заступничества Вашего превосходительства:

1) О закреплении города Корочи и уезда за Украинской Державой и

2) о возможно скорейшей оккупации их правительством Украины.

Члены Корочанской Делегации (підписи)

23.VI–18.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 44. — Арк. 7–7 зв.)



Звернення мешканців слободи Бутурлинівки Воронезької губернії до Голови Української Делегації з проханням приєднати їх до України

24 червня 1918 року


Пану Голові Української мирної делегації

Я перейшов через большевицькій фронт з метою просити прилучити сл. Бутурлинівку Воронежск. губ. Бобровського повіту до України. Громадяне названой слободи родом українці, зв’язані історієй і інтересами з Україной, не раз звертались до мене як українському старшині, висказуя своє бажання приєднатися до України, та й прохали мене, щоб я звернувся у Київі до кого слід з їх бажанням.

Про це присуди громади вони мені не могли дати, позаяк в Бутурлинівці верховоде совіт і панує червона гвардія.

Громадянин сл. Бутурлинівка і півсотенний 5 Українського полку

гет. Полуботька Ф. Головчан

24.VI–18

(Оригінал. Рукопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 4.)



Пам’ятна записка землевласників Валуйківського та Острогозького повітів і Харківського союзу хліборобів до міністра внутрішніх справ Української Держави з проханням приєднати українські повіти Курської та Воронезької губерній

10 липня 1918 року


Господину Министру внутренних дел Семена Андреевича Блинова, Льва Сергеевича Милькевича и Александра Алексеевича Голостепова, уполномоченных от Валуйского союза сельских хазяев, от Валуйского О–ва взаимного кредита, от Валуйского торгово–промышленного Союза, от Харьковского Союза Хлеборобов и от землевладельцев Острогожского уезда


Памятная записка

Неоднократные депутации, ходатайствовавшие о присоединении к Украине юго–восточной части Курской губ. и южных уездов Воронежской губ., достаточно подробно обосновывали свои ходатайства историческими, этнографическими соображениями и, кроме того, указывали на экономическое значение области, богатой подсолнечным маслом, которого нет в других районах Украины.

В настоящее время мы уполномочены ходатайствовать о немедленном очищений от большевиков этих уездов, подлежащих присоединению к Украине.

Большевистские банды, именующие себя войсками Российской социалистической республики, с особым усердием и жестокостью грабят население уездов, исторически, этнографически и экономически тяготеющих к Украине, не надеясь удержать эти уезды в своих руках. Грабежами и насилиями, доходящими до массовых расстрелов и самых возмутительных издевательств, подвергаются местности (например, Мандрово и Никитовка Валуйского уезда, Россошь Острогожского уезда и др.), занятые было германо–украинскими войсками, а затем оставленными ими при отходе назад на условленную демаркационную линию. В таком же положений находится и нейтральная зона, так как большевики совершенно не спитаються с заключаемыми их уполномоченными перемириями и хозяйничают в нейтральной зоне как у себя дома, делая иногда набеги даже на местности, находящиеся уже в украинских руках, как это неоднократне повторялось на фронте, проходящем через Валуйский и Бирюченский уезды в конце июля.

Промедление в очищении от большевиков уездов, о которых идет речь, угрожает Украинской Державе тем, что значительная часть урожая погибнет из–за ненормальних условий уборки, собранное же будет вывезено большевиками на север и вместо богатого хлебом и маслом края, Украина получит разоренный, нуждающийся в пособиях на прокормление населения и восстановления хозяйства.

Замедление в изгнании большевиков из окраинных частей Слободской Украины, обратный отход украино–германских войск на демаркационную линию и безнаказанность постоянных нарушений со сторони большевиков условий перемирий смущает население прифронтовой полосы, которому большевики усиленно внушают мысль о слабости, имеющейся в распоряжении Украины военной силы. В результате даже и в местностях, уже находящихся в распоряжении Украины, жизнь никак не может наладиться, спешные сельскохозяйственные работы протекают в очень неблагоприятных условиях, восстановление же права и порядка очень затруднительно.

Поэтому мы ходатайствуем о скорейшем присоединении к Украине и об очищении от большевиков, находящихся еще в их власти части Валуйского уезда, уездов Бирюченского и Острогожского, а также и остальных, подлежащих присоеденинею к Украине уездов Воронежской губ. и Новооскольского уезда Курской губ.

10.VII–1918 г.

Підписи.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 2607. — Оп. 1. — Спр. 43. — Арк. 22–22 зв.)



Меморіал про необхідність повернення Україні Таганрозького і Ростовського округів, переданих 1883 року Війську Донському

1918 рік


Меморіал

В 1883 году Государственный Совет большинством всех голосов против двух постановил отклонить проект Военнаго Министра о присоединеніи г. г. Таганрога и Ростова с уездами к области Войска Донского. Однако Александр III утвердил мнение меньшинства: указанные города были отторгнуты от Екатер. губ. и присоединены к чуждой им по экономическому, бытовому и этнографическому укладам Области.

Населеніе городов Таганрога и Ростова не примирилось с указанным искусственным включеніем их в Донскую Область, всегда чувствовало себя ее пасынком и не оставляло мысль о выходе из подчиненія Новочеркасску путем возстановленія прежняго положенія или созданія новой губернії — Пріазовской — с Ростовом во главе. Населеніе уездов и Таганрогскаго Округа в особенности, как состоящее из малороссов, всегда враждебно относилось к чуждому им казачьему духу. Окружные Начальники своими административными талантами только способствовали обостренно этого отношения. Питалось оно в значительной степени и тем, что в виду отрицательного отношенія казачества к Земству, огромный Таганрогскій Округ, насчитьівающій почти милліонное населеніе, был лишен благ Земскаго Самоуправленія, почти не имел больниц, школ, дорог, мостов и в этом отношеніи находился в самом жалком й безпомощном состояніи. После изгнанія большевиков из Таганрога и его Округа, когда в связи с политическими собьітіями и образованіем самостоятельной Украины, явилась возможность без преувеличенія, что подавляющее большинство населенія стало мечтать о таковом присоединеніи к родственному ему по крови государству. В этом присоединеніи видели залог зкономическаго и культурнаго процветанія края, а также обезпеченіе участія населенія в строительстве государственной жизни. На Дону же это строительство будет находиться исключительно в руках казачьего круга, состоящаго из представителей казачьих станиц, совершенно чуждых населенію Таганрога и Округа.

К сожаленію, говорить о своей Украинской орієнтацій никто в этих местах открыто не решается, в виду крайне шовинистической позиціи, занятой в этом вопросе Доном. И всякое открытое вьіступленіе в этом смысле в будущем, при отходе Таганрога к Новочеркасску, может иметь за собою для выступавших весьма тягостныя последствія — вплоть до высылки из пределов Области. И населеніе молчит. Это молчаніе весьма характерно. Все прекрасно понимают, что открытое выступленіе с оріентаціей на Дон никаких репрессивных мер в будущем со стороны Украины, ни при каких обстоятельствах, повлечь за собою не может. Между тем, ни одна общественная группа с такой оріентаціей не выступает. Не дает ли это обстоятельство права предположить, что охотников оріентироваться на Дон среди организованных общественных групп, вообще, не имеется.

К глубокому огорченію всех искренних друзей Украины разрешеніе вопроса о присоединеніи Таганрога и Округа к Украине затянулось. Рядом с этим Германское Командованіе издало распоряженіе, по которому эта территорія временно объявлена независимой и от Дона, и от Украины.

Последствія такого положенія вещей оказались весьма плачевными для Таганрога с Округом.

1) Прежде всего прекратился приток денежных средств в Таганрогское Отделеніе Государственнаго Банка. Ни Кіев, ни Новочеркасск не считали нужным подкреплять его кассу, в виду неопред ел еннаго политическаго положенія г. Таганрога.

Запасы денежных знаков в Государственном Банке ничтожны, и он лишен возможности обслуживать нужды местной торговли и промышленности, городского самоуправленія и частных лиц. Этим создается катастрофическое положеніе для города. Так, между прочим, Городское Самоуправленіе, имея кредиты в банках, лишено возможности вести в надлежащем масштабе продовольственную кампанію, всегда наталкиваясь на невозможность получать по представляемым чекам наличныя деньги в Государственном Банке. Грозность этаго явленія не требует комментарій.

2) В таком же положеній очутилось и Государственное Казначейство. Последнее и в нормальное время не покрывало своих платежей местными поступленіями и всегда получало подкрепленія из центра. Теперь же Казначейство находится накануне прекращенія выдачи денег местным Правительственным учрежденіям. Кроме того, в Казначействе не открыты кредити для удовлетворенія целого ряда государственных нужд, так как некому ни открывать их, ни выслать на удовлетвореніе таковых денег.

Так, не вьплачиваются пайки семьям, убитих или находящихся в плену солдат с 1–го января 1918 года. Городское Самоуправленіе постоянно осаждается толпами женщин, но безсильно для них что либо сделать. Остались без средств беженскія организаціи и целый ряд средних учебных заведеній, эвакуированных в Таганрог из разных мест Западной Россіи, на содержаніе коих отпускались раньше средства из центров. Теперь никаких средств для этой цели не имеется, а между тем, на содержаніе этих учрежденій потребны сотни тисяч рублей в год. Есть беженскіе пріюты, где десятки детей, раздеты, босы и буквально голодают. И если никакая Центральная власть не пожелает прійти городу на помощь, все эти учрежденія будуть закрыты, и на улицу будут выброшенны сотни больных и голодных женщин, детей, учащихся, педагогов и т. п. Не имеет средств для содержанія мировых учрежденій Съезд Мировых Судей и т. д. Этот перечень бедственных явленій, порожденных отсутствіем центральной власти и притока от нее средств, можно было бы продолжить до безконечности.

3) Крайне обострились продовольственные затрудненія города Таганрога. Уже много недель стоят без дела городскія хлебопекарни за отсутствіем зерна и муки. Правда, городу удалось купить в Маріуполе значительную партію зерна, но… к великому недоуменно всего населенія, так тяготеющего к Украине, Украинскія власти запретили вывоз этого хлеба в Таганрог. Благодаря такой политике город лишен возможности закупать необходимые ему продукты в Екатеринославской губ., откуда, в критическую минуту, часто удавалось получать поддержку.

Другим ударом явилось уничтоженіе выданных уже Таганрогу нарядов на десять вагонов сахару и отказ Державного Банка оплатить перевод Таганрогскаго Отделенія Государственнаго Банка приблизительно на 800.000 рублей, переведенных с большим трудом Таганрог. Город. Самоуправленіем для оплати сахара.

Для того, чтобы не довести Таганрога и его Округа до катастрофы следовало бы:

1) По возможности скорее разрешить вопрос о присоединеніи Таганрога и его Округа к тому или другому государственному образованию. Присоединеніе их к Украине вызовет, несомненно, удовлетвореніе огромной массы населенія.

2) Впредь до разрешенія указанного вопроса Украинское Правительство должно установить свободный товарообмен с Таганрогом и его Округом, трактуя их как часть Украины. Занимающие эту территорію германскія войска, конечно, не будут препятствовать ввозу и вывозу товаров. Сверх того, Украинское Правительство должно принять на себя заботу о подкрепленіи средств Таганрогскаго Отдел енія Государственного Банка, заботу о содержаніи всех государственных учрежденій Таганрога и его Округа, а также учрежденій общественных, содержавшихся ранее Центральной Властью (беженскіе и пр.).

Этот шаг Украинскаго Правительства будет иметь большое политическое значеніе. Во–первых, он покажет, что ему близки и дороги нужды населенія, являющегося частью великой Украинской націй. Он укрепит еще более симпатіи і тяготеніе этого населенія к Украине. Во–вторых, в процессе переговоров с Доном, он даст лишній аргумент в пользу Украины, так как Дон фактически оставил в финансовом отношеніи Таганрог и Округ на произвол судьбы и обрек их на катастрофу. Украина же не могла примириться с тяжелым положеніем родственнаго ей по крови населенія и, невзирая на не выясненность политическаго положенія, приняла на себя заботу о таковом. Устанавливается, таким образом, определенное фактическое положеніе Украины в Таганроге и его Округе, с которым нельзя будет не считаться.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. — Арк. 105, 106.)



Попередня угода про розмежування між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським

7 серпня 1918 року


Предварительное соглашение

Киев, 1918 года, августа 7 дня.

Уполномоченные правительств двух независимых государств — Украинского и Всевеликого Войска Донского — заключили настоящее предварительное соглашение в следующем:

1. Границы, разделяющие названные государства, определяются последней административной границей, отделявшей Украину от прежней области Войска Донского, т. е. между последней и Екатеринославской, Харьковской и Воронежской губерниями, причем в районе Маріуполя, который остается за Украиной, стороны признают необходимым отвод на восток площади земли, необходимой в целях обезпечения единства административно–хозяйственного управлення города и порта с их окрестностями, для чего должна быть образована в кратчайший срок согласительная комиссия.

2. Оба договаривающиеся Государства, установив в пункте 1–м сего соглашения свои взаимные границы, признают взаимно свою независимость и суверенитет.

3. На границе названных Держав они имеют право устраивать свои таможни.

4. По стратегическим соображениям Донскими войсками временно занимается ж. д. линия Чертково–Лиски и Лиски–Поворино, впредь до прекращения угрозы с севера неприкосновенности территорий Украины и Всевеликого Войска Донского.

5. На территории Всевеликого Войска Донского Украинская народность пользуется всеми правами в области языка, школы, культуры наравне со всеми прочими гражданами, а политическими правами наравне со всеми гражданами неказачьего сословия. Такие же права предоставляются на Украине Донским уроженцам.

6. Оба договаривающиеся Государства обязуются не заключать впредь договоров с другими государствами и вооруженными организациями, направленных во вред интересов друг друга.

7. Обе договаривающиеся стороны обязуются в кратчайший срок заключить особое соглашение:

а) О свободном транзите; б) О товарообмене; в) О таможенных отношениях; г) О финансовых взаимоотношениях;

д) О железнодорожной и почтово–телеграфной конвенциях;

е) О смешанных комиссиях по регулированию вопросов, касающихся Донецкого бассейна в целях сохранения хозяйственного единства такового.

8. При этом Всевеликое Войско Донское обязуется принять все меры к обеспечению Донецкого бассейна продовольствием и смазочными матеріалами, а Украина к снабжению лесом и металлическими изделиями.

Для урегулирования вопросов, указанных в пунктах 7 и 8 Учреждаются особые смешанные комиссии.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 193. — Арк. 2–2 зв.)



Національний склад населення Старобільського повіту за переписом 1920 року


ТАБЛИЦА

национального состава Старобельского уезда

(перепись 1920 г.)


Волости Общее кол-cтво Украинцы Русские Немцы Евреи Прочие
Н. Астраханская 10865 10844 7 14
Евсугская 10236 9273 939 1
Павловская 9358 9357 1
Пантюхинская 5145 5089 56
Беловодская 18860 16108 148 2604
Шульгинская 15966 15332 8 616
Старобельская 21308 18103 1577 1628
Белолуцкая 10664 10663 31
Танюшевская 8915 8426 247 242
Штормовская 2402 2391 11
Н. Айдарская 950 938 12
Н. Бобровская 10644 8341 934 1360
Жостовская 13391 10270 1584 1538
Просянская 3795 3731 10 54
Марковская 11615 9974 1155 5 480
Курячевская 5696 5539 14 143
Кризская 6737 6401 62 274
Н. Белянская 7822 7579 62 2 179

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 5. — Оп. 2. — Спр. 331. — Арк. 9.)



Лист секретаря ЦК КП(б)у Е. Квірінга секретареві ЦК РКП В. Молотову з протестом щодо агітації в Шахтинському і Таганрозькому округах за передачу їх Росії

Квітень 1924 року


ЦК РКП тов. Молотову

Препровождая при сем сообщение Донецкого Губкома № 436/ с от 2/ГУ–24 г., ЦК КП(б)У просит указать Донобкому, что кампания за присоединение Таганрогского и Шахтинского округов к Ростову вносит разложение в работу Таганрогского и Шахтинского округов, создает наряженную обстановку—почему до решения компетентных органов прекратить кампанию.

Секретарь ЦККПУ (Э. Квиринг)

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 65.)



Лист Донецького обкому до ЦК КП(б(У щодо пропагандистської кампанії в Таганрозі про передачу його до Росії

2 квітня 1924 року


Секретариату Ц.К.К.П.(б)У

В Ростове снова началась кампания — как печатная, так и устная — за переход Таганрогского и Шахтинского округов к Ростову, при этом широко распространены слухи, что административно–хозяйственные центры Украины, якобы "уже стали их поддерживать". Об этом за последнее время очень много говорят и в Таганроге, где с нескрываемым удовольствием у одних, с тревогой у других ставится этот вопрос вплоть до партийных и рабочих собраний.

Губкомом посылается Тагорганизации разъяснительное письмо, но одновременно с этим мы считаем необходимым поставить вопрос перед ЦККПУ о решительном прекращении дезорганизующих разговоров, очевидно, санкционируемых ростовскими парторганами.

За секретаря Донецгубкома

(підпис нерозбірливий)

2/IV–1924 № 435/с

РЕЗОЛЮЦІЯ: просити ростовських товаришів не піднімати кампанію в пресі без ЦК РКП.

Квірінг

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 64.)



Протокол засідання Політбюро ЦК КП(б)у щодо передачі Таганрога і Шахтинського округів до Росії

18 квітня 1924 року


Протокол № 73

заседания Политбюро Ц.К.К.П.(б)У.

от 18 апреля 1924 г

Присутствовали члены Политбюро тт. Петровский, Квиринг, Чубарь, Угаров, канд. в ПБ — Затонский, члены ЦК: Кузнецов, Булат, Логинов, Шумский, Корнюшин, члены Президиума ЦКК — Макар и Затон.

Слушали: 1. Предложение Юговостокбюро ЦК РКП о при соединении города Таганрога и Шахтинского округа к Донской области (Присутст. т. т. Ворошилов, Позерн, Патрикеев и Хронин).

Постановили: Для предварительной разработки вопроса создать комиссию в составе т. т. Полоза (председатель), Буценко, Черлюнчакевича и других представителей Юговостокбюро.

Секретарь ЦК КПУ Э. Квиринг.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 48. — Арк. 66.)



Витяг з протоколу засідання бюро Донецького губкому КП(б)У з проханням до ЦК РКП(б) переглянути питання щодо передачі Росії Шахтинського і Таганрозького округів

19 липня 1924 року


Выписка из протокола № 37

заседания бюро Донецкого Губкома

от 19/VII–24 г.

СЛУШАЛИ: 1. Информация т. Рухимовича о передаче Шахтинского и Таганрогского округов к Ростову (решение Политбюро ЦК РКП).

ПОСТАНОВИЛИ: В связи с тем, что решение это поставило под угрозу существование Донбасса и идет вразрез с плановой постановкой основной командной высоты, Бюро Губкома категорически требует пересмотреть этот вопрос, согласовав с представителями Донбасса. В случае отрицательного решения настаивать на пересмотре такого принципиального вопроса на Пленуме ЦК РКП. По данному вопросу с материалами выехать в Москву одному из членов Бюро Губкома.

Верно: Секретарь Орграспредела ЦК (подпись).

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 69.)



Цілком таємний циркуляр Південно–Східного крайкому РКП членам і кандидатам у члени ЦК РКП і членам ЦКК з рекомендацією не брати до уваги аргументів українських властей, які виступають проти передачі Шахтинського і Таганрозького округів Росії

17 серпня 1924 року


Пролетарии всех стран, соединяйтесь!

СТРОГО СЕКРЕТНО.


Российская Коммунистическая Партия (большевиков)

ЦЕНТРАЛЬНЫЙ КОМИТЕТ

Отдел______

№ 1043/с.

"17" августа 1924 г.

Членам и кандидатам ЦК и Президиума ЦКК

Тов. Квирингу

По поручению т. Сталина посылается Вам для ознакомления записка Юго–Восткрайкома по вопросу о присоединении Шахтинского и Таганрогского округов к Юго–Востоку (на 2 листах).

Пом. Секретаря ЦК П. Мехлис


СОВ. СЕКРЕТНО.

Членам и кандидатам ЦК и ЦКК.

Еще давно возбужден вопрос о крайней необходимости передачи частей Шахтинского и Таганрогского Округов от Украины (Таганрогский, Белокалитвенский, Екатерининский и Александро–Грушевский районы) к Юго–Востоку, отторгнутых от Донской области в 1920 году.

Особенно остро этот вопрос стал перед Юго–Востоком, когда было приступлено к проведению районирования края, когда стало ясно, что у нас без этого не получится целостной, экономически оформленной области.

После тщательной подготовки вопроса в крае, предварительных переговоров Юго–Востока с Украиной и пленумом Донецкого Губкома, которые решительно высказались против передачи Юго–Востоку указанных районов, по нашему ходатайству постановлением Политбюро вопрос был передан на разработку Специальной комиссии под председательством тов. Цурюпы, После чего Политбюро на заседании от 11 июля единогласно постановило признать желательным передачу Юго–Востоку Александро–Грушевского и Таганрогского районов с тем, чтобы сократить при этом территорию с превалирующим украинским населением. На основании этого решения Юго–Восточные краевые органы взялись за пересмотр предъявленных ранее границ и, как то обозначено на прилагаемой карте, сократили территорию с первоначально предполагаемым населением в 470.000 до 370.000, не подымая никакой кампании среди населения края, а также в отходящих районах.

Однако по директиве Украинского ЦК члены ЦК КПУ и местные организации Донбасса подняли большую шумиху вокруг постановления Политбюро ЦК и поставили этот вопрос на обсуждение всех местных организаций, начиная от Бахмута, Луганска и т. д., и вынося резолюции протеста против решения Политбюро, и даже опубликовывая эти резолюции на страницах печати, создавая тем самым общественное мнение против постановления ЦК РКП. В резолюциях, попавших на страницы печати, и других украинских материалах мы не нашли ни одного нового довода, который не фигурировал бы на заседании Политбюро ЦК и был там упущен.

По поручению Юго–Восточного Крайкома мы, нижеподписавшиеся, этой запиской желая ввести в курс вопроса членов и кандидатов ЦК и ЦКК, сообщаем следующее.

Проведя в данное время экономическое районирование Юго–Востока, мы все же не создали экономически целостной и вполне законченной единицы. Причиной тому служат три фактора: во–первых, не создан в составе края такой округ, который бы явился промышленным ядром и рабочим кулаком Юго–Востока, обеспечивающим пролетарскую руководящую линию в типичной сельско–хозяйственной области с компактной массой казачьего населения (Кубанские, Черноморские, Терские и Донские казаки); во–вторых, Северо–Западная часть края (Донецкий и Морозовский Округа б. Дон. Области) не районированы, и край не округлен как целостная область, что невозможно сделать без города Каменска, куда тяготеют указанные два округа; и в–третьих, в отношении топливного хозяйства и энергетики край также остается необеспеченным.

Устранение этих препятствий и окончательное оформление целостной экономической области, правильно построенной, достигается лишь при условии присоединения к Юго–Востоку частей Шахтинского и Таганрогского округов Донецкой губернии, что дает Юго–Востоку еще новых 30.000 рабочих, сосредоточенных в основном ядре края. Тогда бы как раз мы достигли основной своей цели и получили крестьянский край, замкнутый в рабочее влияние (Александро–Грушевск, Таганрог, Ростов, Грозный, Новороссийск, Краснодар). Состав Александро–Грушевских и Таганрогских рабочих имеет исключительную ценность для Юго–Востока еще и потому, что на протяжении всей гражданской войны он составлял главную опору Советской власти в борьбе с казачеством.

История расчленения. Расчленение Донской области и присоединение частей ее к вновь создаваемой, расчленения в то время Царицынской губернии, с одной стороны, и Александро–Грушевского и Таганрогского районов Украине, с другой, носило спешный характер во время военной обстановки без достаточного учета всех моментов экономического тяготения и вызывалось временными политическими соображениями, потерявшими свое значение в данный момент, а именно:

а) "расказачить" Дон и тем ослабить гнездо белогвардейской опоры,

б) объединить весь Донецкий угольный бассейн в единую угольную губернию по производственному главкистскому, в то время, признаку.

Расказачивание. Рассмотрим насколько существенны теперь те причины, которые в 1920 г. легли в основу расчленения Донской области, а также те доводы, которые выставляются ныне украинцами против решения Политбюро ЦК.

Вряд ли теперь на седьмом году существования Советской власти можно говорить о борьбе с казачьей опасностью путем механического расчленения. Наоборот, проведенное сейчас районирование Юго–Востока, объединившее в одну целую единицу казачий Дон, Кубань и Терек, как бы вносит один из элементов примирения казачества с Советской властью. То, что не удавалось Каледину, Деникину и другим — говорит казачество — объединить нас, прекрасно выполнено Советской властью". Здесь, как бы на лицо своеобразный "национальный признак" Юго–Восточной области и, конечно, присоединение спорных территорий с 370.000 населения, в том числе казаков, вряд ли в состоянии создать "казачий" вопрос в состоявшемся уже объединении казачества Юго–Восточного края с населением свыше 7.000.000 человек. Наоборот, это с одной стороны удовлетворяет своеобразное "национальное" стремление казачества, а с другой стороны усиливает рабочим Таганрога и Александро–Грушевска пролетарскую базу края.

Национальный момент. Переходя к вопросу о национальных признаках присоединяемых территорий, надо указать, что как общее правило в пограничных линиях неизбежно существует национальная пестрота. Где бы не провести пограничную линию Украины с Юго–Востоком, украинский элемент обязательно будет иметь место, ибо на Юго–Востоке имеется (по переписи 1920 г. недостаточно полной) в общем украинцев 11%, из коих по Ставрополью 29%, по Кубани 14%, Тереку 14,6%, Черноморью 6,9% и Дону 22,1%. В отдельности мы имеем в спорных территориях украинское население по Александро–Грушевскому району примерно 20–25%, что никак не дает право Украине настаивать здесь на национальном признаке; что же касается Таганрога, то в последний момент, согласно постановления Политбюро ЦК сузить отходящую к Юго–Востоку территорию с украинским населением, нами намечена такая граница, по которой в Таганрогском районе вместе с городом Таганрогом присоединяется к Юго–Востоку 210.000 человек (перепись 1923 г.), из которых украинцев около 70–80.000, что и составляет около одной трети в Таганрогском районе, а если считать совместно с Александро–Грушевским районом, то из 370.000 общего населения, украинцев будет около 120.000 человек, т. е. меньше 30%. Таким образом, совершенно несомненное экономическое тяготение указанных районов к Юго–Востоку нисколько не противоречит национальному моменту и не создает никаких политических осложнений для большинства населения отходящих районов, а наоборот, правильно разрешает национальный вопрос, ибо этот вопрос существует также и для великорусской национальности.

Угольное хозяйство. Одной из основных причин разделения Донской области в 1920 г. и единственным теперь аргументом украинцев против постановления Политбюро ЦК о передаче Александро–Грушевского района Юго–Востоку — это неделимость Донецкого басейна как единого угольного хозяйства. В настоящее время это единство давно уже нарушено, поскольку угольное хозяйство Донецкого басейна расчленено и управляется 4 крупными государственными хозорганами (НКПС, Донуголь, Химуголь, Югосталь) независимыми друг от друга, не считая мелкой кустарной добычи и аренды частных лиц. Кроме того, поскольку Донуголь является организацией не украинской, а союзной, поскольку он может работать и на Юго–Востоке также как на Украине. Причем совершенно невозможно связывать вопросы определения границ между республиками, расчитанные на долгие годы, с теми или иными формами управления промышленности, которые часто меняются. Если даже, в связи с передачей угольных районов, возникает вопрос о разделении Донугля, то ничего страшного в этом нет для того, чтобы отвергнуть постановление Политбюро ЦК, без проведения которого невозможно правильное устройство Юго–Восточного края, тем более, что компетентный, больше всех заинтересованный в вопросах управления промышленностью тов. Дзержинский, при обсуждении в Политбюро этого вопроса доказывал, что при настоящих условиях сохранение единства Донбасса не является уж столь необходимым — наоборот, создание двух угольных районов может вызвать и усиление производительности и удешевление продукции и даст возможность их взаимной проверки. Блестящим подтверждением этому служит тот факт, что вынужденное прекращение Донскими организациями аренды шахт Донбасса, из–за неприемлимости условий в прошлом году, сразу подняло цены угля на рынках Юго–Востока в 2–3 раза, доведя его до уровня цен нефти, и вместе с тем создало в Боковохрустальском районе, благодаря невывозу угля на Юго–Восток, громадные запасы, обесценивающиеся отлежания. Присоединение Александро–Грушевского района к Юго–Востоку, как наиболее заинтересованному в потреблении добычи угля этого района, безусловно устранит эту ненормальность.

Экономическое тяготение. Переходя к вопросу об экономическом тяготении Александро–Грушевского и Таганрогского районов к Юго–Востоку, мы можем указать аа следующее:

а) Таганрогский порт на 9/10 обслуживает нужды Юго–Востока и в то же время не представляет для Украины никакой ценности при наличии у нее портов Мариупольского, Одесского, Николаевского и Бердянского;

б) Таганрогский рейд составляет одно целое с портами Ростов и Ейск в смысле портового управления, гирлового канала и землечерпательных работ для создания глубокого морского канала;

в) Таганрогская обрабатывающая промышленность (кожевенная и маслобойная) питается сырьем и управляется Юго–Востоком, а металлургическая снабжает Юго–Восток металлом для выделки сельскохозяйственных машин, труб для транспорта и т. п.;

г) единственный довод украинцев против передачи Таганрога, что он является хлебной базой для Донбасса, настолько несерьезен, что на нем не стоит останавливаться;

д) Александро–Грушевский уголь на 70% потребляется на Юго–Востоке для транспорта, местных заводов, отопления городских домов, крестьянского потребления и пр.;

е) энергетическая связь с Ростовом Белокалитвенской и Ал.–Грушевской станций, которые должны обслуживать по плану Гоэлро Юго–Восток, постройка которых не включена в пятилетний план Украины, как не имеющая для нее никакого значения, и без которых Ростовский округ лишается всяких хозяйственных перспектив;

ж) подъездной путь к Ростову по шлюзованному Донцу обслуживает исключительно (85%) Екатерининский район как район кустарной добычи угля и могущий стать вместе с тем энергетической базой для электрификации окружающих сельских районов;

з) железнодорожная линия Таганрог—Ростов связывает эти два города в единое целое, для удобства управления которой еще до районирования Юго–Востока возбужден вопрос НКПС–ом о передаче ее Северо–Кавказским дорогам, т. е. Юго–Востоку;

и) неразрывная торговля и кредитная связь этих районов с Ростовом. Даже представители бахмутских организаций сносятся с этими районами через Ростов и никакое запрещение, как то имело место по Хлебопродукту, не может заставить районы Александро–Грушевский и Таганрогский обращаться не к Ростову, а к Бахмуту.

Отношение украинцев. Лучшим доказательством связи спорных районов с Юго–Востоком и правоты нашей точки зрения служат мнения и решения украинских работников:

1) Тов. Петровский и тов. Скрыпник на заседании Политбюро заявляли: первый о том, что можно передать Юго–Востоку Таганрог, но оставить Александро–Грушевск, а второй — отдать Александро–Грушевск, но оставить Таганрог. Мотивы: в первом случае неделимость Донбасса, во втором — национальное соображение.

2) Президиум Укр. Госплана (протокол 22/V–22 г.) постановил: "считать необходимым дополнительно разработать вопрос о возможности передачи Юго–восточной области узкой полосы по Донцу с Белой Калитвой". "В отношении Таганрога Укр. Госплан считает, что Юго–восточная область имеет ряд серьезных оснований претендовать на Таганрог и сельскохозяйственную часть Таганрогского округа в силу старых торговых связей Таганрога с Ростовым, а также в силу общности сельскохозяйственной структуры Таганрогского района с Юго–восточной областью".

3) Украинская комиссия по районированию постановила: "что же касается присоединения к Юго–восточной области города Таганрога и земледельческой части округа, комиссия признает факт экономического тяготения и тесной связи Таганрога с Ростовом, особенно сказывающейся в пользовании таганрогским рейдом для перегрузки грузов на океанские суда".

4) В трудах Укр. Госплана по районированию читаем: о Шахтинском округе — "округ этот присоединен к Донецкой губернии для объединения со всем Донецким бассейном его антрацитовой части, несмотря на значительное тяготение и историческую связь с Донской областью", о Таганроге — "промышленность развита лишь в Северной части, захватывающей часть каменноугольных залежей и в окружном центре города Таганрога, очень важном порте на Азовском море, рейд которого обслуживает еще Ростовский и Ейский порты".

Отношение Госплана СССР. Кавказская секция Госплана СССР на основании подробной разработки вопроса в Госплане постановила:

"Александро–Грушевский, Екатерининский, Каменский районы Донецкой губернии, таганрогский порт, город Таганрог и тяготеющая к городу Таганрогу часть Таганрогского округа представляет единое хозяйственное целое с ростовским районом". Решение это целиком поддерживается тов. Крижановским, довольно много работавшим над этим вопросом.

Протест украинцев против решения Политбюро ЦК является ударом по экономическому районированию Юго–Востока и ни в коем случае Центральный Комитет не может идти по этому пути, ибо такие колебания на первых же порах районирования могут повести к срыву величайшей важности реформы районирования, целесообразной перестройки старого административного деления сообразно экономическим признакам. Не надо забывать, какое значение вопросу районирования придавал 12 парт, съезд, а до него тов. Ленин. Еще в 1922 г. на Пленуме ЦК 17/V, где тов. Рыков выступал с докладом по районированию, первоначальный проэкт которого был составлен профессором Александровым, украинские товарищи тогда выступали вообще против районирования и создания экономически целостных областей в республике, опасаясь, что экономическое районирование может привести к пересмотру границ республик, построенных по национальному признаку.

Заключение. Тогда тов. Ленин со всей своей решимостью выступил в поддержку тов. Рыкова и против украинцев заявляя, что социализм не может быть построен на административном экономическом делении, установленном в старину, и что, наконец, пора взяться за создание целесообразно построенных административных экономических районов, что и было принято подавляющим большинством ЦК.

От имени Юго–Восточного Краевого Комитета, члены бюро Крайкома: Микоян, Эйсмонт, Колотилов.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 70–72.)



Лист М. Мазяренка до Голови Раднаркому УСРР В. Чубаря стосовно байдужого споглядання українського уряду на незабезпечення національних прав українців у Росії

21 вересня 1924 року


21 сентября, 24 г.

Тов. Чубарь, если можете, то пожалуйста, ответьте мне, просто интересующему человеку, из каких соображений присоединены Шахтинский и Таганрогский районы к Юго–Восточной области. Нельзя ли было присоединить южные земли Юго–Восточной области к УССР, население подавляющее большинство которых являются украинцы, на которых Украина имеет больше прав, чем Р.С.Ф.С.Р.

Скажите, почему уезды Курской, Воронежской губерний, населенные украинцами, тесно соприкасающиеся с Украиной, не присоединены к последней? Почему в восточной и южной Украине спокойно продолжается обрусение украинского народа?

Заметьте, что в акте присоединения Шахтинского и Таганрогского районов украинский народ еще раз видит над собой издевательство. Если Вы не хотите знать правильных границ, то украинский народ Вам напомнит правильные границы. На севере и на востоке, включая Кубанскую область, должны быть отданы Украине все земли, население которых перетягивают украинцы. Возглавляемое Вами украинское правительство (Украинский сфатул церий) глоткой матушки Москвы кричит во все горло (губа не дура: "украинцев в Польше обижают") и ни капли слова о тех 7 млн. украинцев, находящихся в Р.С.Ф.С.Р.

Скажите, что сделано в защиту последних? Ответьте в уважаемой Вами харьковской газете. Я думаю, что Вы ответите, а если не захотите — как хотите. Я на переломе. Все зависит — ответите или не ответите, и какой будет ваш ответ, насколько удовлетворит меня. Я бывший красноармеец, честно прослужил добровольцем в Красной Армии 41/2 года, сын крестьянина, располагающего 3–мя десятинами земли. Будет зависеть от Вашего ответа, перейти мне в лагерь непримеримых ваших врагов или нет.

М. Мазяренко

РЕЗОЛЮЦІЯ: т. Медведеву. Прошу разослать чл. П/Б

Чубарь

(Оригінал. Рукопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 73, 74.)



Лист Голови Комісії з урегулюванню кордонів між УСРР і РРФСР О. Червякова в Политбюро ЦК РКП(б) щодо конфліктів між республіками і список волостей Курської та Воронезької губерній, що мають перейти до України за національною ознакою

30 листопада 1924 року

КОПИЯ


В Политбюро ЦК РКП(б).

Сущность вопроса. Вношу на разрешение Политбюро те разногласия, которые выявились во время работ Комиссии по урегулированию границ между РСФСР и УССР.

Разногласия эти заключаются в том, что 1) представители РСФСР опротестовывают в ЦК решения Комиссии, в силу которых к УССР присоединяется часть Курской и Воронежской губерний; 2) представители УССР опротестовывают те решения Комиссии, в силу которых отклонено ходатайство УССР о присоединении к ней другой части Курской и Воронежской губерний, другими словами — УССР наметила свой проект урегулирования границ. Удовлетворена УССР только частично, но против и этого частичного решения протестует РСФСР.

Образование Комиссии ЦИК СССР. Подробно вопрос заключается в следующем. Президиум ЦИК СССР летом текущего года образовал Комиссию под моим председательством в составе двух представителей УССР и двух представителей РСФСР для урегулирования границ между УССР и РСФСР.

Что нужно было разуметь под формулировкой "урегулирование", указаний не было, и потому на первом же заседании Комиссии 1–го июля с. г. было заслушано заявление представителей УССР, которые в лице т. т. ПОЛОЗА и БУЦЕНКО указали, что они разумеют под урегулированием "ГЕНЕРАЛЬНОЕ ИСПРАВЛЕНИЕ ГРАНИЦ" на основе "момента экономического удобства и момента национального в смысле удобства действий госаппарата".

Принципы, легшие в основу регулирования границ. Комиссия, обсудив вопрос "О принципах», долженствующих лечь в основу урегулирования границ, единогласно постановила: в основу урегулирования границ между УССР и РСФСР положить признак этнографический в смысле присоединения к данной республике непосредственно прилегающей к ней территории, заселенной в абсолютном или относительном большинстве населения национальности данной республики.

Заявка УССР. В процессе работ Комиссии было установлено, что границы между УССР и РСФСР подлежат, по заявлению представителей УССР, урегулированию путем включения в состав УССР части территории РСФСР, а именно:

1) Гомельской губ. — одна волость Новозыбковского уезда;

2) от Брянской губ. — 11–ть сел по Севскому и Трубчевскому уездам;

3) от Курской губ. —

а) 10 волостей Путивльского,

б) 7–мь волостей Рыльского уезда,

в) 7–мь волостей Суджанского уезда,

г) 15–ть волост. Грайворонского у.,

д) 1 волость Обоянского уезда,

е) 14 волост. Белгородского (цел(иком),

ж) Корочанский у. (тоже целиком),

з) 8 волост. Н. Оскольского уезда;

4) от Воронежской губернии:

а) Валуйский уезд,

б) Острогожский у. (южн. часть),

в) Россошанский уезд,

г) Богучарский уезд,

д) Павловский уезд (с.–з. и юг.–зап. части),

е) Калачевский уезд (часть).

Согласно этой заявки, в состав УССР подлежало присоединению 32 500 кв. верств с населением 1 096 600 человек, из которых 65% украинцев и 35% великороссов.

Эти заявки УССР базировались на двух признаках:

а) этнографическом, ибо по большинству перечисленных территорий украинцы составляют абсолютное большинство населения;

б) экономическом, ибо в уездах Белгородском и Валуйском украинское население в меньшинстве и к постановке вопроса с включением этих уездов в состав УССР послужил исключительно признак экономический.

Мнение РСФСР. С другой стороны, представители РСФСР с самого начала работ указывали, что в пограничных районах Курской и Воронежской губерний наблюдается резкое выражение чрезполосицы расселения украинцев и великороссов и считали необходимым положить в основу не только этнографические, но и такие признаки: экономика, удобства администрирования, политический признак.

Стоя на этой точке зрения, представители РСФСР считали возможным ПРОИЗВЕСТИ ЛИШЬ ЧАСТИЧНЫЕ ИСПРАВЛЕНИЯ ГРАНИЦ, СВОДЯЩИЕСЯ К СЛЕДУЮЩЕМУ:

1) от Гомельской губ. — 1 волость Новозыбковского у. (совпадает с заявкой УССР);

2) от Брянской губ. — 11 сел по Севскому у(езду) (тоже);

3) от Курской губ. — а) 11 волостей Путивльского у. (совпадает с заявкой УССР), б) по остальным уездам произвести лишь небольшие выпрямления границ в пределах не больше волости;

4) от Воронежской губ. — тоже небольшое выпрямление в Валуйском уезде.

По этому предложению следовало всего включить в состав УССР территорию с населением до 236 000 человек, из коих украинцев 53,5%, великороссов 45,5%.

Как получалось в Комиссии большинство. Таким образом представители УССР и РСФСР, приняв, как указывалось выше, единогласно принципы, долженствовавшие лечь в основу урегулирования границ, различно толковали применение этих принципов, и это определило весь ход работы Комиссии.

Все предложения, которые имели целью удовлетворению заявок УССР, поддерживались представителями УССР и наоборот. Ту же самую позицию занимали и представители РСФСР. А так как моя позиция, занятая мною после изучения всех материалов, не совпадала с мнением одной и другой стороны, то понятно, что решения Комиссии есть мои предложения, поддерживаемые одной из сторон, но одновременно опротестованные другой стороной.

Решение Комиссии. Для разрешения всех вопросов Комиссия получила вполне исчерпывающий материал от Курского, Воронежского Губисполкомов, ЦСУ Украины и РСФСР. Для выверки этих материалов была образована техническая подкомиссия в составе т. т. Егорова (СССР), Троицкого (РСФСР) и Вдовиченко (УССР). Подкомиссия, выверив представленный материал, составила доклад, а Комиссия, найдя его вполне исчерпывающим, на основе данного доклада выносила свои решения. Решения Комиссии свелись к следующему:

1) Гомельская и Брянская губ. Единогласно разрешен вопрос о включении в состав УССР незначительных территорий Гомельской и Брянской губерний, главным образом в целях выпрямления границ и без нарушения этнографического и экономического признаков;

2) Курская губерния — а) Путивльский уезд включить в состав УССР (единогласно),

б) Рыльский у. — 7 волостей, на которые претендует УССР (Глушковская, Кобыльская, Кульбакинская, Сниготьская, Сухановская, Тоткинская и Коровякинская волости) населены в большинстве украинцами (62%); но принимая во внимание то, что обслуживание этих волостей из Рыльска значительно удобнее, нежели из Сумы и что Комиссия на первом своем заседании установила, что в отношении к этим единицам, следует принимать также во внимание административное удобство — ходатайство УССР отклонено (Опротестов. УССР),

в) Суджанский уезд — включить в состав УССР одну волость — Криниченская, а все остальные волости: Гонтаровская, Замостянская, Миропольская, Ново–Ивановская, Улановская, хотя и населены в большинстве украинцами (70% и выше) по тем же причинам, что в Рыльском уезде, оставить в пределах Курской губернии. (Опротестовано представителями УССР),

г) Грайворонский уезд — включить в состав УССР, за исключением Бутовской волости. Мотивы следующие: население в большинстве украинское — по уезду украинцев 64,5%, в южной части 70, 90%. Сельское хозяйство однотипно с таковыми северные части Харьковской губернии.

Экономическая связь с Харьковом (Опротестовано представителями РСФСР),

д) Обоянский уезд — Пенская волость, ОСТАВИТЬ В ПРЕДЕЛАХ РСФСР.

е) Белгородский уезд. Весь уезд в границах 1920–го года — ВКЛЮЧИТЬ В СОСТАВ УССР.

Мотивы. Город Белгород находится в 80 верстах от Харькова, и это безусловно определяет его абсолютную экономическую связь с Харьковом и УССР.

Таким образом, главенствующую роль играет экономический признак. Он настолько силен, что приходится пренебречь тем, что уезд имеет большинство великоруссов. Кроме того, Белгородский уезд хозяйственно теснейшим образом связан с Грайворонским, который тоже включается в состав УССР. Представители УССР заявили, что Белгородский уезд будет существовать, как русский район, с сохранением русского языка во всех учреждениях (Опротестовано представителями РСФСР),

ж) Корочанский уезд. ПРИСОЕДИНИТЬ К УССР следующие волости: Нехлюдовскую, Кунинскую, Зимовскую и Нечаевскую.

Мотивы двоякого порядка: во–первых — часть волостей имеет большинство украинского населения. Во–вторых, нужно было иметь в виду необходимость учитывать границу с волостями Новооскольского уезда, с включением в состав УССР (Опротестовано представителями РСФСР),

е) Новооскольский уезд. ПРИСОЕДИНИТЬ К УССР волости: б. Троицкую, Булановскую, Слоновскую, как имеющие большинство украинского населения (Опротестовано представителями РСФСР);

3) Воронежская губерния.

а) Валуйский уезд. — ПРИСОЕДИНИТЬ К УССР.

Мотивы. Население на 54% украинское. Экономическая связь УССР весьма значительная. В административном отношении управление уездом из Харькова удобнее, нежели из Воронежа (Опротестовано представителями РСФСР),

б) Острогожский, Россошанский, Богучарский, Павловский и Калачевский уезды ОСТАВИТЬ В ПРЕДЕЛАХ ВОРОНЕЖСКОЙ ГУБЕРНИИ (РСФСР), несмотря на то, что в этих уездах украинцы составляют огромное большинство.

Мотивы. Пути сообщения теснейшим образом связывают эти уезды с Воронежем. В то же время их связь с Украиной крайне неудобна. Хозяйственно также существует тесная связь этих уездов с остальной частью Воронежской губернии развитие промышленности которой базируется на переработке продуктов сельского хозяйства этих уездов, кооперативное обслуживание населения идет из Харькова. Представитель Воронежского Губкома (секретарь тов. Быкин) и председатель Губисполкома заявили, что весь район выделяется, как Украинский, с введением украинского языка в учреждениях, школы и проч. И таким образом, есть полная гарантия того, что культурные и иные интересы населения будут удовлетворяться полностью (Опротестовано представителями УССР).

Таким образом, постановлено включить в состав УССР территорию с населением 901.000 человек, из коих украинцы составляют 53%.

Неосновательность протестов УССР и РСФСР. Из вышеизложенного видно, что все решения Комиссии находятся в полном и соответствии с принципами, установленными ею на первом заседании (см. § 3).

В основу решений, как отправной момент, взят признак этнографический, и на его основе сделаны поправки в зависимости от ярко выраженного экономического тяготения или момент административного.

Так, по Рыльскому и Суджанскому уездам, где вопрос идет о незначительных территориях, исходя из требований более удобного администрирования, подкреплены явным экономическим тяготением, вопрос разрешен вопреки национальному признаку. В разрешении вопроса о Грайворонском уезде весьма существенную роль сыграл национальный признак.

По Белгородскому уезду пришлось национальный момент подчинить ярко выраженному экономическому тяготению.

В вопросе о Валуйском уезде очень удачно совпал комбинированный метод, когда необходимость присоединения к УССР на основе национального большинства подкрепилась также признаками экономическими.

Во всех остальных случаях по Воронежской губернии также имело место решение, когда на основе ярко выраженного национального признака, после изучения вопроса пришлось первенствующее место дать признаку экономическому.

Иначе строить работу — обозначало вместо объективного разрешения вопросов, встать на путь тенденционный, неправильный, непоследовательный и вредный.

ПРОТЕСТЫ ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ УССР НЕОСНОВАТЕЛЬНЫ.

Главное их требование о включении уездов Воронежской губернии ставит вопрос о пересмотре основного принципа, который был установлен на первом заседании Комиссии, ибо это требование базируется на придании исключительного значения признаку национальному, ОТЧЕГО КОМИССИЯ ОТКАЗАЛАСЬ. Да и сами представители УССР очевидно думали иначе, когда ставили и разрешали вопрос о Белгородском и Валуйском уездах, в которых нет украинского большинства.

Все заявки УССР могут быть удовлетворены только в одном случае, а именно: если будет признано, что Комиссия в начале работ стала на ложный путь, установила неверные принципы и вынесла неудачные решения. Тогда, положив в основу признак национальный, как главенствующий, придется пересмотреть всю работу Комиссии, подчинив все решения исключительно национальному признаку. Но тогда получится не урегулирование границ, а их запутывание, получится ряд весьма и весьма сложных решений, которые, пожалуй, будут не весьма радостны населению спорных территорий.

ПРОТЕСТЫ И ОСОБЫЕ МНЕНИЯ ПРЕДСТАВИТЕЛЕЙ РСФСР ТАКЖЕ НЕОСНОВАТЕЛЬНЫ, ибо они, вопреки украинским, никаких принципиальных обоснований не имеют. Если удовлетворить эти протесты, то тогда лучше пересмотреть вопрос в сторону объединения в состав УССР всех территорий, имеющих украинское большинство. Это будет и принципиально, и политично. А то размахнутся об урегулировании границ так, что в заграничной прессе поднялся по этому вопросу шум, а кончить выправлением границы в пределах одной–двух волостей, оставив без всяких мотивов (политических, а не хозяйственных, построенных на благополучии одной губернии) в РСФСР, на границе УССР территории со сплошным украинским населением свыше одного миллиона человек — выходит и не политично, да и не совсем хозяйственно.

Выводы. Вношу на основании вышеизложенного следующие предложения:

1. Принципы, положенные в основу работ Комиссии по урегулированию границ между УССР и РСФСР, считать правильными.

2. Решение большинства Комиссии утвердить.

3. Ходатайство и протесты УССР и РСФСР, как неосновательные, отклонить.

4. Предложить фракции Президиума ЦИК СССР оформить решение Комиссии в Советском порядке.

5. Предложить Воронежскому Губкому принять меры к безотлагательному выделению украинских административных единиц на территориях с большинством украинского населения.

6. Предложить ЦК КПУ(б) осуществить четкую политику по организации русских административных единиц в присоединенных районах с большинством русского населения.

Председатель Комиссии по урегулированию границ между УССР и РСФСР (А. Г. Червяков)

30/ХІ–24 г.

Верно: (Г. Пенкеля)

Копия верна:


СПИСОК УЕЗДОВ И В НИХ ВОЛОСТЕЙ, КОТОРЫЕ ДОЛЖНЫ ПЕРЕЙТИ К УКРАИНЕ от КУРСКОЙ И ВОРОНЕЖСКОЙ ГУБЕРНИЙ, СОГЛАСНО ПРОЭКТУ, ПРЕДСТАВЛЕННОМУ УССР

ПРИМЕЧАНИЕ 1–ое: — Для Курской губернии взято Административное деление 1920 года, для Воронежской — на 1–ое мая 1924 года. Национальный состав, по данным Курского и Воронежского губстатбюро и Ц.С.У. Р.С.Ф.С.Р.

ПРИМЕЧАНИЕ 2–ое: — % украинцев, проставленный возле названия уезда, является средним для перечисленных волостей.

I. ПУТИВЛЬСКИЙ УЕЗД.

% 66,1.

+ 1) Козачевская — 99,1

+ 2) Грузчанская — 61,4

+ 3) Попово–Слободская— 99,4

+ 4) Успенская — 98,5

+ 5) Н.–Воскресен. — 84,8

+ 6) Николаевская — 99,6

+ 7) Клепальская — 82,3

+ 8) Глушецкая — 42,3

+ 9) Бурынская — 80,6

+ 10) Пригородская —19,1

+ 11) Н.–Гончаровская 0,0

ПРИМЕЧАНИЕ: Волости, которые должны быть присоединены к УССР, согласно постановлению Союзной Комиссии, отмечены знаком (+).

II. РЫЛЬСКИЙ УЕЗД.

% 97,1.

1) Теткинская —97,4

2) Коровякинская — 95,8

3) Сухиновская — 99,4

4) Глушковская — 98,7

5) Кобашьская — 98,8

6) Кульбакинская — 99,5

7) Снягостанская — 94,1

III. СУДЖАНСКИЙ УЕЗД.

% 80,0

1) Н.–Ивановская —83,4

2) Замостянская — 98,5

3) Миропольская — 99,2

4) Криниченская —100,0

5) Гонтаровская —76,5

6) Беловская (1/2) — 28,5

7) Уланковская (1/2) — 25,7

IV. ГРАЙВОРОНСКИЙ УЕЗД.

% 70,1

1) Александровская— 83,2

2) Борисовская — 99,0

3) Высоковская — 99,9

4) Половчанская — 69,4

5) Грайворонская — 89,9

6) Стригуновская — 58,7

7) Дорогощанская —17,5

8) Ивано–Лисичанская — 99,5

9) Головчанская —14,5

10) Вязовская — 82,7

11) Украино–Яружс. — 98,0

+12) Ракитянская — 91,7

+13) Дмитриевская — 97,0

+14) Крюковская — 31,5

+15) Солдатская —0,4

+16) Казаче–Лисичанская — 20,2

ПРИМЕЧАНИЕ: Бертовская волость (17), остается за Курской губ.

V. БЕЛГОРОДСКИЙ УЕЗД.

% 30,6.

+1) Бессоновская — 60,0

+2) Толоканская — 57,0

+3) Николаевская — 42,2

+4) Муромская — 42,4

+5) Шебекинская — 37,2

+6) Тамаровская — 95,1

+7) Волховецкая — 0,5

+8) Пушкарная — 34,8

+9) Висловская — 37,9

+10) Сабажинская — 27,7

+11) Мелиховская — 2,6

+12) Старо–Городская — 0,7

+13) Масловская — 9,8

+14) Карповская — 0,3

VI. КОРОЧАНСКИЙ УЕЗД.

% 36,6.

+1) Неклюдовская — 57,8

+2) Купянская — 0,0

+3) Зиновеньковская — 77,0

+4) Нечаевская — 33,5

VII. НОВО–ОСКОЛЬСКИЙ УЕЗД.

% 57,4.

+1) Троицкая — 60,8

+2) Булаковская — 72,6

+3) Слоновская — 68,2

+4) Серебрянская — 0,0

VIII. ВАЛУЙСКИЙ УЕЗД.

%54,9.

+1) Борисовская — 95,6

+2) Ст.–Ивановская — 43,0

+3) Волоконовская — 92,3

+4) Успенская — 71,8

+5) Палатовская —11,4

+6) Ливенская — 97,0

+7) Погромская — 35,9

+8) Казацкая — 4,7

+9) Казинская — 32,0

+10) Посоновская —15,0

+11) Никитовская — 63,2

+12) Малакеевская — 91,9

+13) Бело–Колодезная — 21,7

+14) Николаевская — 88,6

+15) Уразовская — 31,4

+16) Вейделовская — 74,3

+17) Троицкая — 93,4

IX. ОСТРОГОЖСКИЙ УЕЗД.

% 80,1

?1) Верхо–Сосенская —

?2) Буденовская —

3) Иловская —

?4) Щербаковская — 0,2

5) Алексеевская — 90,3

6) Гезевская — 78,9

7) Ойниковская — 99,7

8) Ольшанская — 29,5

9) Шубинская — 43,2

10) Н.–Сотинская — 96,7

11) Карпенковская — 99,7

12) Каменская — 98,0

13) Лисянская — 77,7

14) Лушновская — 97,0

15) Колыбельская — 98,2

16) Рыбинская — 88,0

ПРИМЕЧАНИЯ: По волостям, отмеченным знаком (?), очевидно, должно пройти выравнивание границы, согласно постановлению Союзной Комиссии. Во всех волостях, где отсутствуют показатели, украинцев более, чем 90%.

X. РОССОШАНСКИЙ УЕЗД.

%97,2.

?1) Шелякинская —

2) Харьковская —

3) Айдарская —

4) Ровенская —

5) Всесвятская —

6) Лизиковская —

7) Ольховская —

8) Караяшниковская —

9) Гончарская —

10) Россошанская —

11) Подгоринская —

12) Сагуновская —

13) Белогорская —

14) Евстратовская —

15) Ст.–Калитвинская —

16) Н.–Калитвинская —

XI. ПАВЛОВСКИЙ УЕЗД.

%51,3

1) Лосевская — 90,2

2) Буйловская — 56,2

3) Гороховская — 0,1

4) Верхне–Мамонская — 0,0

5) Воронцовская — 99,9

6) Петровская — 99,4

7) Журавская — 54,1

8) Нижне–Мамонская — 0,1

9) Гнилущенская — 0,0

XII. БОГУЧАРСКИЙ УЕЗД.

%84,1

1) Н.–Волянская —

2) Куликовская —

3) Митрофановская —

4) Кантемировская —

5) Бычковская —

6) Муриковск. укр. более 80%

7) Дьячевская укр. более 90%

8) Зелинская укр. более 65%

9) Твердохлебовская укр. Более 65%

10) Таловская укр. Более 80%

11) Монахинская укр. более 31,9%

XIII. КАЛАЧЕВСКИЙ УЕЗД.

% 78,3.

1) Березовский —

2) Воробьевская — укр.

3) Н.–Меноватская — более

4) Ст.–Меноватская — 50%

5) Петровская —

6) Ст.–Кривушанс. —

7) Березянская — 16,5%

8) Красн. Заг. — 48,1%

9) Николаевская — 18,2%

10) Подгоренская — укр.

11) Малинская — более

12) Ново–Кривушенская — 50%

ПРИМЕЧАНИЕ: Три волости — Шестоковская, Ливенская, Книловская, остаются за Воронежской губ.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 101–106.)



Матеріали про врегулювання кордонів між УСРР і РРФСР

1925 рік


" " января

ВУЦИК — т. Буценко.

При сем препровождаем материал по урегулированию границ между УССР и РСФСР с резолюцией т. КВИРИНГА — "На рассмотрение нашей Комиссии. Квиринг".

Зав. бюро секретариата (КАПЛАН)

Зав. канцелярией (НЕЖДАНОВ)

ПН/2

I. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ГРАЙВОРОНСКОГО УЕЗДА КУРСКОЙ ГУБ. к. У. С. С. Р.

8. Выписка из журнала заседаний Президиума Грайворонского уездного Исполкома от 29 марта 1923 года за № 17 о присоединении Грайворонского уезда к Харьковской губернии и Ходатайство уездного Отдела Управления того уезда о том же.

14. Выписка из протокола заседания Грайворонской волостной беспартийной конференции от 8 марта 1924 г. по вопросу о перечислении Грайворонской волости к Харьковской губернии на том основании, что население волости и даже уезда состоит преимущественно из украинцев, которые имеют большое тяготение к Украине. Кроме того, большие удобства представляет для населения близкое расстояние губернского и столичного Центра, т. е. Харькова. Грайворон от Харькова находится на расстоянии 70 верст. Курск на расстоянии 250 верст. Земля Грайворонских крестьян смежна и вклиняется в Харьковщину. В политическом отношении присоединение Грайворонской области к Харькову представляет широкие возможности для всех крестьян и рабочих, без всяких затрат на поездки, посещать в любое время года центральные учреждения Харькова или Украины по всем судебным, административным, просветительным, политическим в проч. делам, что оправдывает широкую связь масс крестьянства с центром Украины, а также представляет возможность всем учреждениям иметь прямое сообщение с Харьковскими властями в отношении споров, а также получения от Центрального Правительства распоряжений и всевозможной литературы.

Вопрос о присоединении Грайворонской волости и уезда к Украине тянется с 1918 года и до сих пор почему–то не разрешен в положительном смысле. Высшим советским органам власти необходимо в положительном смысле удовлетворить желание рабочих и крестьянских масс, в связи с чем, ходатайствуем еще раз о причислении Грайворонского уезда и волости к Украине, в частности к Харьковской губернии. Просьба к ЦИКу поставить этот вопрос на Грайворонской беспартийной Конференции с сообщением, что рабоче–крестьянские массы требуют присоединения к Украине еще с 1918 года. Население не допускает мысли, чтобы власти не удовлетворили его ходатайства.

17. Отношение Грайворонского уездного Отдела Управления в Харьковский Губотдел Управления с приложением копии протокола Административной Комиссии и выписки постановления Президиума УИК’а, утвержденного Пленумом УИК’а, для сведения и соответствующего ходатайства о присоединении Грайворонского уезда к Харьковской губернии.

23. Отношение Отдела Управления при Наркомвнуделе РСФСР от 5–го августа 1920 г. в Наркомвнудел УССР с сообщением о том, что присоединение к Черниговской губ. Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда и Грайворонской волости Грайворонского уезда Курской губ. может быть произведено только после окончания Всероссийской переписи, т. е. не ранее октября 1920 года.

II. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ВАЛУЙСКОГО, РОССОШАНСКОГО, БОГУЧАРСКОГО И ЮЖНЫХ ЧАСТЕЙ ПАВЛОГРАДСКОГО, КАЛАЧЕВСКОГО И ОСТРОГОЖСКОГО УЕЗДОВ К УССР.

1. Резолюция Общего Собрания учителей и курсантов губернских украинских курсов в г. Воронеже от 15–го августа 1924 г. (на укр. языке) о необходимости поддержания требований ВУЦИК’а о присоединении Валуйского, Россошанского, Богучарского и частей Павловского, Калачевского и Острогожского уездов к УССР.

2. Резолюция Общего Собрания членов и кандидатов Украинского клуба имени Т. Г. Шевченко в Воронеже от 3–го августа 1924 г. о присоединении к Украине южной части Воронежской губернии (по докладу тов. Павленко). В резолюции подчеркнуты следующие моменты: а) что население этой части губернии целиком украинское и на протяжении 2,5 веков сохранило все свои национальные особенности, как то: язык, быт и не смешалось с соседними россиянами; б) почва, климат, сельское хозяйство и территория анналогичны со степной частью Украины; в) для культурного развития украинского населения данной территории необходимо соединение с национально–культурным центром — с Харьковом; г) настало время выправить грехи царского правительства, прививавшего массам мысль о великодержавии. В заключение указано на необходимость немедленного присоединении Валуйского, Россошанского и Богучарского уездов целиком и Павловского, Калачевского и Острогожского, в частях, заселенных украинцами, до УССР. Кроме того, указано на необходимость распространения указанных выше идей между крестьянством означенных уездов, а также освещения этих вопросов на страницах украинской печати (резолюция на украинском языке).

3. Протокол Общего Собрания членов и кандидатов Украинского Клуба имени тов. (так у документі. — В. С.) Шевченко от 6–го Декабря 1924 г. о присоединении к резолюции, принятой членами клуба имени Тараса Шевченко от 3–го августа и резолюции учительства от 15–го августа 1924 года с добавлением, что все указанное в предыдущих резолюциях достижимо лишь в случае присоединения к УССР...... "Правильно было отмечена тов. Буценко в газете "Вісті" № 248 от 30–го октября о том, что перевес большинства украинцев в означенной части губернии, желание всего населения о присоединении к Украине, все эти факты прямо говорят о необходимости влития нашей части украинцев в украинскую пролетарскую республику. Поручаем сделать Председателю Клуба тов. Сопляку в ЦИКе СССР и Заместителю Председателя Клуба тов. Павленко в Территориальной Комиссии ВУЦИКа — заявление о нашем желании присоединиться к требованиям Украинской Республики о Присоединении украинской части населения Воронежской губернии к Украине.

4. Записка–запрос гр. Лаптиева по вопросу о присоединении Россошанского уезда к УССР и сообщение о том, что по всем волостям уезда население голосует за присоединение к УССР.

5. Сообщение крестьянина села Волоколовки Воронежской губ. Валуйского уезда, Лымарева Павла Павловича о том, что в Валуйском уезде представители местных властей пугают крестьянство большими налогами в случае присоединения их к Украине. Резолюции крестьян о присоединении к Украине задерживаются и отменяются.

6. Письмо уполномоченного от крестьян села Вейделевки Валуйского уезда Воронежской губернии с препровождением выписки из протокола общего собрания крестьян того же села от 2–го декабря 1924 г. с ходатайством о присоединении Валуйского, Острогожского, Россошанского и Богучарского уездов к УССР и просьба о высылке от ВУЦИКа представителя для соответствующего опроса населения.

7. Письмо крестьян слободы Подгорной Россошанского уезда Воронежской губернии Зобуги и Шульгина о высылке листовок на украинском языке для населения, а также сообщение о неправильном голосовании на районном съезде в слободе Подгорной 4–го декабря 1924 г. За присоединение к Украине насчитывалось 53 голоса, засчитано лишь 33, за присоединение к РСФСР засчитано 49, — было подано лишь 27. Просьба избавить украинское население от насилия со стороны русских.

15. Отношение Украинского Клуба имени Тараса Шевченко в гор. Воронеже от 15–го августа 1924 г. за № 171 в редакцию газеты "Вісті ВУЦВКу" с препровождением резолюции от собрания курсантов Воронежских Губернских Украинских Курсов от 15 августа 1924 г. о присоединении Валуйского, Россошанского, Богучарского и частей Павловского, Калачевского и Острогожского уездов к УССР. Русотяпская редакция местной газеты "Воронежская Коммуна" напечатать таковую отказалась.

III. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ КАЗАЧАНСКОЙ ВОЛОСТИ ПУТИВЛЬСКОГО УЕЗДА КУРСКОЙ ГУБ. К УССР.

18. Отношение Конотопского Отдела Управления на имя Курского Губисполкома и Наркомвнудела РСФСР о скорейшем разрешении вопроса о присоединения к УССР Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда и с указанием на то, что сообщение с Путивлем вследствие разлива рек прекращается на несколько месяцев весною. Сообщение остается только с Конотопом.

20. Копия телеграммы Конотопского уездного Отдела Управления Наркомвнуделу УССР с просьбой о сообщении результатов ходатайства о присоединении к Конотопскому уезду Черниговской губернии Казачанской и Грузчанской волостей Курской губернии, так как задержка разрешения этого вопроса вызывает недовольство со стороны населения этих волостей. От разрешения этого вопроса зависит успех продовольственной разверстки.

21. Отношение Губернского Отдела Управления Черниговщины Конотопскому уездному Отделу Управления по вопросу о ходатайстве Казачанской волости Путивльского уезда Курской губ. о присоединении ее к территории Конотопского уезда. Губотдел сообщает, что принимая во внимание географическое положение данной волости, а также и экономическое тяготение ее к Конотопу, который является фактически экономическим центром Казачанской волости, он считает целесообразным и желательным присоединение указанной волости к Конотопу.

22. Отношение Курского Губисполкома Конотопскому Отделу Управления. Сообщается, что вопрос присоединения волостей Курской губ. к Черниговской губ. может быть разрешен лишь Москвой и Харьковом, куда и следует направить материалы.

23. Отношение Отдела Управления при Наркомвнуделе РСФСР от 5–го августа 1920 г. в Наркомвнудел УССР с сообщением о том, что присоединение к Черниговской губ. Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда и Грайворонской волости Грайворонского уезда Курской губ. может быть произведено только после окончания Всероссийской переписи, т. е. не ранее октября 1920 года.

24. Копия отношения Отдела Управления НКВД от 10–го августа 1920 г. Казачанскому Волостному Исполнительному Комитету. Подтверждается получение от тов. Бережного материалов по вопросу присоединения Казачанской волости к Конотопскому. Сообщение, что присоединение этой волости может быть произведено только по окончании Всероссийской переписи, т. е. не раньше октября м–ца 1920 года.

25. Копия телеграммы НКВД РСФСР от 8–го октября 1920 г. Конотопскому исполкому.

В ответ на телеграмму сообщает, что вопрос о присоединении Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда Курской губ. к Конотопскому уезду Черниговской губ. задерживается в виду неполучения заключения по этому вопросу Курского Губисполкома.

26. Копия отношения Путивльского Уисполкома от 2–го ноября 1920 г. Казачанскому Волисполкому.

Сообщение, что вопрос остается открытым, согласно резолюции Председателя Путивльского Уисполкома, впредь до окончания Всероссийской переписи.

27. Копия отношения Курского Губисполкома от 8–го ноября 1920 г. Председателю Путивльского Уисполкома. Предлагается немедленно выполнить предписание Отделов Управления за №№ 444, 13639, 1038 от 31–го августа, 18–го сентября и 12–го октября с. г. по высылке необходимых материалов по вопросу присоединения Грузчанской и Казачанской волостей Конотопскому уезду.

Прибыли ходоки, направляющиеся в центр с жалобой на вас, Указывающей, что дело их приняло затяжной характер и что требуемые материалы по вопросу о присоединении указанных волостей давно представлено Вам. Ставится на вид такое халатное отношение к делу и приказывается немедленно выполнить предписание Губернского Отдела Управления. Председатель Губисполкома.

28. Копия отношения Отдела Управления Конотопского Уисполкома Курскому Губисполкому, копия Москва, НКВнудел.

Более 8–ми месяцев продолжается волокита по разрешению вопроса о присоединении к Конотопскому уезду Казачанской и Грузчанской волостей. Неоднократно ездили ходоки этих волостей в Курский Губисполком, в Харьков, в НКВД, Черниговский Губисполком, Путивльский Уисполком и все безрезультатно. НКВД Украины своим сообщением от 7–го сентября за № 1406 доводит до сведения, что вопрос присоединения указанных волостей задерживается до 1–го октября — времени окончания Всероссийской переписи, перепись уже закончена, но вопрос присоединения этих волостей до сих пор не разрешен. НКВД РСФСР своим отношением за № 1976 сообщает, что вопрос окончательного разрешения задерживается Курским Губисполкомом, Курский Губисполком ссылается на Путивльский Уисполком, требуя заключения последнего. Ходоки ездили в Путивльский Уисполком, там получили неопределенный ответ со ссылкой, что вопрос будет окончательно выяснен к 17 ноября. Ходоки ездили вторично 18–го ноября и не получили никакого ответа. Конотопский Отдел Управления на свой телефонный запрос у Путивльского Уисполкома получил ответ, что Казачанская и Грузчанская волости не будут присоединены до окончания переписи. Создается впечатление что Путивльский Уисполком из чисто местнических соображений задерживает свое заключение по этому вопросу. Этот вопрос является крайне больным для жителей этих волостей. Об этом прекрасно свидетельствуют бесчисленные ходоки в центр, но их ходатайства из–за бумажной волокиты до сего времени не разрешены и вызывают недовольство населения. Географическое положение этих волостей, ставящее их в невозможные условия во время половодья Сейма, отрывают их от уездного центра Путивля. Дальность расстояния Путивля от тих волостей делает невозможным регулярную связь с этими волостями. Конотоп отстоит от этих волостей на расстоянии 12–ти верст, кроме того, экономически они тяготеют к нему. Фактически издавна Конотоп является для них экономическим центром — все эти факты свидетельствуют о целесообразности присоединения к Конотопскому уезду этих волостей.

40. Протокол заседания Казачанского Волостного крестьянского Съезда Путивльского уезда Курской губ. от 25–го марта 1920 года.

Постановление Съезда ходатайствовать перед Конотопским уездным Исполкомом о присоединении их со всеми сельскими советами и селами к Конотопскому уезду.

Мотивы присоединения — весенний разлив реки Сейма, экономическое и географическое положение, политическая и национальная особенности за присоединение к УССР с приложением анкеты Казачанской волости.

41. Протокол заседания Административной Комиссии Путивльского Уисполкома по выделению территориальных границ волостей Путивльского уезда 1–го февраля 1921 года. Заслушав доклад тов. Преображенского и прочитав переписку Казачанского и Грузчанского волостных Исполкомов, Комиссия принципиально не возражает против выделения в Конотопский уезд Казачанской и Грузчанской волостей, но с условием, чтобы последние выполнили государственную продразвёрстку, причитающуюся с них по нарядам Упродкома в течение февраля месяця с. г. По выполнению разверстки выделение их произведено в марте м–це. Находящиеся в районе Грузчанской волости заготовительные конторы со всеми заготовительными продуктами и штатом служащих должны перейти к Путивльскому уезду.

42. Отношение Конотопского Уисполкома Курскому Губисполкому. Москва — Наркомвнудел. Копия Председателю ЦИКа тов. Калинину 1/ІІІ–21 г.

В продолжение года тянется бумажная волокита о выделении Казачанской и Грузчанской волостей и присоединении их К Конотопскому уезду. Неоднократные ходоки целыми делегациями ездили в Путивль, Харьков, в НКВД Украины, и все безрезультатно.

Канцелярщина и чиновничий бюрократизм погубили живое дело. НКВД ссылается на заключение Курского Губисполкома. Курский Губисполком ссылается на Путивльский Уисполком. Последний все время дипломатически уклоняется от заключений по этому вопросу. Наконец, дипломатический вопрос нашел причины отказа в выделении. Вся эта волокита только озлобила население против центральной власти. Некоторые даже потеряли веру в возможность отделения. Подобный чиновничий бюрократизм безусловно преступен. Необходимо разрешить вопрос об этом выделении, дабы прекратить вереницы ходоков и недовольство жителей.

43. Копия телеграммы председателя Административного Отдела ЦИК’а РСФСР Курскому Губисполкому 27–го января 1921 года.

Срочно разработайте административное отделение волостей. Третий раз предлагается рассмотреть переход Казачанской и Грузчанской волостей к Конотопскому уезду, в противном случае вопрос будет решен без вашего ответа.

44. Копия отношения Административно–территориальной Комиссии Курского ГИК’а Заведующему Путивльским Уездным Отделом Управления. Для разбора дела о выделении волостей на заседании губернской Административной Комиссии представить план Путивльского уезда с особенно точным нанесением знаков в предполагаемых выделению районах.

45. Отношение Отдела Управления Черниговского Губисполкома. Москва, НКВД. 30–го апреля 1920 г. Ходатайство о присоединении Грузчанской и Казачанской волостей к Конотопскому уезду. Мотивировка — ссылка на все постановления волостных и сельских советов.

46. Отношение НКВД РСФСР в НКВД УССР. Август, 1920 г.

На Вашу телеграмму от 8/УИ с. г. по вопросу о присоединении к Черниговской губернии Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда сообщаем, что присоединение этих волостей может быть произведено только после Всероссийской переписи, не ранее октября этого года.

47. Проект постановления ВЦИК’а РСФСР. Март, 1921 год.

ВЦИК постановляет предложить ЦИК’у Украины волости

Путивльского уезда Курской губ. Грузчанскую и Казачанскую перечислить, согласно ходатайства населения этих волостей, в состав Конотопского уезда Черниговской губернии.

48. Отношение Управления Делами НКВД РСФСР Председателю ВЦИК’а тов. Калинину 30/ІІІ–21 г. с препровождением проекта постановления о присоединении Грузчанской и Казачанской волостей в Украине.

49. Копия отношения Административного Отдела НКВД Конотопскому Уисполкому 18–го апреля 1921 года.

Сообщение, что перечисление Грузчанской и Казачанской волостей к Конотопскому уезду требует заключение Курского Губисполкома.

50. Выписка из протокола заседания Президиума Путивльского Уисполкома 24–го марта 1921 г.

Слушали: постановление Уездной Административной Комиссии об отделении Казачанской и Грузчанской волостей из Путивльского уезда и присоединения их к Конотопскому уезду.

Постановлено: постановление Уездной Административной Комиссии утвердить.

51. Протокол заседания Курской губернской Административной Комиссии 4–го апреля 21 года по вопросу о выделении Казачанской и Грузчанской волостей из состава Путивльского уезда и присоединении к Конотопскому.

Постановлено: Постановление Путивльской Уездной Административной Комиссии утвердить и представить доклад на утверждение Президиума Губисполкома.

52. Доклад Курской Губернской Административной Комиссии о выделении Грузчанской и Казачанской волостей из состава Путивльского уезда 4–го апреля 1921 года.

Рассмотрев ходатайства гр. гр. Грузчанской и Казачанской волостей и Административной Комиссии Путивльского Уисполкома и заслушав доклады заинтересованных учреждений, высказался единогласно не противиться выделению из состава Курской губ. вышеозначенных волостей. Комиссия полагает, что препятствий к удовлетворению возбужденных ходатайств не встречается.

Мотивировка следующая — вышеуказанные волости издавна имеют тяготение к Конотопскому уезду в силу того, что они отстоят вдвое ближе к Конотопу, чем к своему уездному центру Путивлю. Проезд в Конотоп ничем не преграждается в то время, как при проезде в Путивль необходимо преодолевать большие препятствия и переправляться через реку Сейм. Неимение Мостов и хорошей дороги мешает связи этих волостей большую часть года. Выделение вышеуказанных волостей с 221 промышленным заведением и предприятиями, из которых 11 только лишь располагают техническими двигателями и в свою очередь из которых одно только крупное — Сахарный завод, не представляет чувствительной потери для Курской губернии. Отделение вышеуказанных волостей не нарушает планомерного предположения работы ни в уездном, ни в губернском масштабе, а посему: Административный Отдел не находит никаких обоснованных причин для отказа возбужденных ходатайств.

53. Отношение Курского Отдела Управления в Президиум ГИКа с препровождением тех материалов, касающихся выделения Грузчанской и Казачанской волостей, 5–го апреля 1921 года.

54. Выписка из журнала заседания Президиума Курского ГИКа по вопросу о выделении Грузчанской и Казачанской Волостей из состава Путивльского уезда 6–го апреля 1921 года.

В ходатайстве о передаче Черниговской губ. означенных волостей отказать.

Сообщить о настоящем постановлении НКВД РСФСР. Указать Губернской Админ. Комиссии на ея ненормальное отношение к делу, т. к. 2 эти волости по экономической мощности равны 3/4 всего Путивльского уезда, и их выделение ослабит весь уезд.

55. Удостоверение от Президиума Казачанского волостного Исполкома Путивльского уезда гр. с. Вочечок Королевскому с Уполномочием навести справки в НКВД РСФСР по вопросу, в каком положении находится дело ходатайства гр. гр. Казачанской волости о присоединении ее к Конотопскому уезду, 11–го 1922 года.

56. Копия телеграммы Зам. Наркомвнудела Курскому Губисполкому. Срочно сообщите, утверждено ли заключение Губернской Административной Комиссии о целесообразности передачи Грузчанской и Казачанской волостей Конотопскому уезду. Вопрос тянется 3 года.

57. Копия отношения Адинистративной Комиссии ВЦИК’а РСФСР Казачанскому Волисполкому с сообщением, что перечисление Казачанской волости к Конотопскому уезду будет рассматриваться на заседании Административной Комиссии ВЦИК’а после предполагаемой конференции Республик, на которой будет установлена возможность изменения границ между РСФСР и УССР.

58. Заявление уполномоченного Казачанской волости гр. Королевского в Административную Комиссию при Президиуме ВЦИК’а с ходатайством о скорейшем разрешении вопроса присоединения Казачанской и Грузчанской волостей к Конотопскому уезду с ссылкой на многочисленные постановления Сельсходов и волостных советов об этом.

59. Выписка из протокола заседания Курской Губернской Административной Комиссии от 19–го июня 1922 года об отмене постановления ГАК от 4–го апреля 1922 года по вопросу о перечислении Грузчанской и Казачанской волостей из Путивльского уезда к Конотопскому уезду.

Нецелесообразное постановление прежнего состава Губернской Административной Комиссии от 4–го апреля 1922 года о перечислении Грузчанской и Казачанской волостей Путивльского уезда к Конотопскому уезду — отменить и поставить об этом в известность Административную Комиссию ВЦИК’а.

61. План Казачанской волости.

62. 2–й экземпляр плана Казачанской волости.

IV. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ГРУЗЧАНСКОЙ ВОЛОСТИ ПУТИВЛЬСКОГО УЕЗДА КУРСКОЙ ГУБ. К УССР

18. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

19. Отношение Черниговского Губисполкома по вопросу о присоединении Грузчанской волости Путивльского уезда к УССР. Принимая во внимание, что Грузчанская волость всецело подчинена Конотопу в экономическом отношении, а также то, что она по своему положению находится на значительном расстоянии от своего уездного центра — Путивля, связь с которым во время разлива реки Сейм совсем прерывается. Между тем связь с Конотопом существует всегда. Идя на встречу желаниям населения, Волисполком со своей стороны поддерживает ходатайство о присоединении указанной волости к Конотопскому уезду Черниговской губернии.

20. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

22. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

23. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

25. Копия телеграммы НКВД РСФСР от 8–го октября 1920 г. Конотопскому Уисполкому.

26. В ответ на телеграмму сообщает, что вопрос о присоединении Казачанской и Грузчанской волостей Путивльского уезда Курской губернии к Конотопскому уезду Черниговской губ. задерживается, в виду неполучения заключения по этому вопросу Курского Губисполкома.

27. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

28. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

29. Копия отношения Отдела Управления Путивльского Уисполкома в Уисполком с приложением копии протокола Общего собрания Грузчанского Волостного Совета и протоколов сельских сходов Грузчанской волости.

Их ходатайства о присоединении Грузчанской волости к Конотопскому уезду Черниговской губ.

30. Протокол Общего Собрания Грузчанского волостного co–та от 20–го марта 1920 г. Заслушано постановление сельских советов: Грузного, Землянка, Терновка, Ракитного, Дубровного, Салтыковного, Вязовой, Дубинки и Чмелевки о присоединении их к Конотопскому уезду.

Мотивировка следующая:

Все население сел и деревень Грузчанской волости отстает от Путивля в недалеком расстоянии. Не имеется трактовой дороги, по которой можно было бы ездить и иметь сношение с Путивлем. Имеется путь, по которому можно ездить только лишь в известный период и время года — в зимнюю пору. Весенний разлив реки Сейма ставит население Грузчанской волости в положение совершенно отрезанное от Путивля и ездить приходится окружным путем через Бурынь, т. е. за 40 с лишним верст.

Гор. Конотоп отстает от всех деревень на самое большое расстояние в 25 верст. Имеется хорошая грунтовая дорога, по которой можно ездить во всякое время года. Население этой волости по национальности украинцы. Образ жизни, обычаи, нравы — украинские. Просьба всех сельсходов ходатайствовать перед кем следует о присоединении всей Грузчанской волости к Конотопскому уезду. Постановлено избрать уполномоченного от волостного совета на предмет ходатайства об этом на основании вышеуказанных данных.

На собрание явился представитель Партии левых эсеров–боротьбистов тов. Сердюк, который выступил и ознакомил собрание с задачами своей партии и приглашал всех товарищей вступить в партию, т. к., говорил он, власть находится в руках трудящегося народа — крестьян и рабочих и теперь необходимо присоединиться к какой–либо партии — к партии болыпевиков–коммунистов или же к партии левых эсеров, т. к. только эти партии могут держать в своих руках власть и строго следить за тем, чтобы в партии не попадались элементы, эксплуатирующие трудовое население. Между беспартийными могут быть всякие темные элементы, которые вредят советской власти и подрывают авторитет ея в лице народа. Далее Сердюк высказался, что комиссаров и чиновничество нужно уничтожить, т. к. некоторые из них при появлении на каком–нибудь собрании позволяют себе в первую голову показывать револьвер, чем и наводят страх на массы и этим самым подрывают авторитет советской власти. После него выступил тов. Деменин, левый эсер, и спросил Сердюка, что он понимает под словом "уничтожить комиссаров", в каком это смысле — бить или убивать. Тов. Сердюк пояснил, что он высказался немного непонятно и слово "уничтожить комиссаров" — это просто устранить отдельных личностей, которые состоят на должности комиссаров и позволяют себе, не понимая основных задач советской власти, возбуждать население своими вызывающими поступками. После этого выступил тов. Деменин и разъяснил, что эти 2 партии, т. е. партия коммунистов–болыпевиков и левых эсеров, а также и интеллигенция — это есть три брата, которые всецело стоят за трудовой народ.

31. Протокол Грузчанского сельского общества Грузчанской волости.

Заслушан доклад по наболевшему вопросу о присоединении села к Конотопскому уезду. Село наше, по преданию стариков и по типу, нравам и обычаям народа, представляет из себя часть "хцирой, старой Украины". Старая рухнувшая царская власть в былое время при размежевании государства на губернии, нашу местность оторвала от родного края и присоединила к Курской губернии, Путивльскому уезду, чем и поставлено в весьма тягостное положение. Гор. Путивль отстоит от нас на 30 верст, дорога к нему, как зимой, так и летом, чрезвычайно плоха. Шоссейной дороги на Путивль нет вовсе. Трактовая дорога от села Гвинтовой проведена лугом причем проезд по этой дороге возможен только зимой. Во время весеннего разлива Сейма переправа в Путивль возможна только при помощи баркасов, что сопряжено с большими трудностями и риском для жизни. Имея в виду все вышеизложенное, постановили в срочном порядке просить свой волостной Комитет ходатайствовать о присоединении села к Конотопскому уезду.

32. Протокол Землянского сельского схода Грузчанской волости.

В постановлении по вопросу о присоединении села к Конотопскому уезду указываются те же мотивы, что и в первых протоколах, и такое же ходатайство.

33. Протокол Терновского сельсхода Грузчанской волости. В постановлении по вопросу о присоединении села к Конотопскому уезду указываются те же мотивы, что в первых протоколах, и такое же ходатайство.

34. Протокол Ракитянского сельсхода Грузчанской волости. Тоже самое с указанием, что расстояние от города Путивля равняется 45–ти верстам.

35. Протокол Дубровского сельсхода Грузчанской волости. Тоже самое.

36. Протокол Салтыковского сельсхода Грузчанской волости. Мотивы присоединения те же самые, с указанием, что во время весеннего разлива в течение целого месяца за всякими справками приходится ездить в Путивль, что отражается на жизни села. Протокол Вязевского сельсхода Грузчанской волости о присоединении к УССР.

Мотивировка — расстояние в 45 верст от Путивля, который расположен по другую сторону реки Сейм. Все неудобства, указанные и в остальных протоколах являются для Вязевского села великим препятствием для того, чтобы быть участников во всех народных и общественных организациях великой Советской Социалистической Республики. Село Вязевское по географическому положению находится в 10–ти верстах от г. Конотопа. С давних времен село Вязевское имеет экономическое тяготение к Конотопу. По историческим данным население с. Вязевское принадлежит к Украине, почему и стремиться быть верными сынами Украинской Советской Социалистической Республики. Мы свободу добыли своей кровью. Мы дали отпор нашим врагам, поэтому находим, что необходимо нас безотлагательно причислить к Украине.

38. Протокол Дубинского сельсхода Грузчанской волости о присоединении к Конотопскому уезду. Мотивировка та же самая.

39. Протокол Чмелевского сельсхода Грузчанской волости.

О присоединении к Конотопскому уезду. Мотивировка та же самая.

41. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

42. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

43. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

44. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

45. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

46. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

47. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

48. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

49. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

128

51. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

52. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

53. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

54. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

56. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

58. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

59. (Копія вже наведеного вище документа. — В. С.).

60. План Грузчанской волости.

V. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ О ПРИСОЕДИНЕНИИ ЧАСТИ БЕЛГОРОДСКОГО УЕЗДА К УССР.

9. Постановление заседания Журавлевского сельсовета первого Общества Лаконской волости Белгородского уезда Курской губ. от 28–го января 1922 года о присоединении 1–го Общества села Журавлевки к Харьковской губернии в виду того, что оно находится от города Харькова на расстоянии лишь 38 верст, от Курска же на расстоянии 200–х верст, а также в виду того, что половина населения занимается промыслом в городе Харькове. Между прочим, доводится до сведения, что общество имеет 163 дес. земли, которой владеет уже 40 лет.

10. Протокол 3–го Общества Журавлевского Сельсовета, Белгородского уезда, Курской губернии о присоединении к Харьковской губ. Мотивы аналогичны с заявлением первого Общества. Земли имеется 3.220 дес.

16. Отношение Белгородского уездного Исполкома от 14/ІV–23 г. в Харьковский Губотдел Управления по вопросу о присоединении Белгородского уезда Харьковской губернии и с сообщением, что уездный Исполком вполне разделяет мнение Губернского Отдела Управления, изложенное в отношении за № 2221, и принципиально согласен на присоединение такого уезда к Харьковской губернии.

VI. МАТЕРИАЛЫ ПО ВОПРОСУ ОБ ОТДЕЛЕНИИ ОТ УССР ШАХТИНСКОГО ОКРУГА К ЮГО–ВОСТОКУ РСФСР

11. Выписка из протокола Сессии Шахтинского Окрисполкома 1, 2, 3 и 4–го июня 1924 года, по вопросу о присоединении Шахтинского Округа к Ростову. Сессия Окрисполкома подтвердила постановление Президиума Окрика об отрицательном отношении к присоединению Шахтинского округа, в частности каменноугольного района к юго–востоку по следующим соображениям, а) Доводы о тяготении и экономической зависимости района к юго–востоку основаны, главным образом, на данных дореволюционных и совершенно игнорируют те, громадной политической важности и экономического значения факторы, которые внесены в область организации промышленности, управления ею, снабжения и распределения, актом национализации крупной промышленности, б) Отрыв промышленного округа Донбасса, в том числе такого крупного, как Власово–Грушевский с числом рабочих до 40.000 чел. и с миллионно–производственной программой, принесет ущерб всей системе управления государственной каменноугольной промышленностью и урегулированию вопросов снабжения государственных потребителей, каковыми являются железные дороги, сахарная и другая промышленность УССР и внесет путаницу и сумятицу в условия труда и оплату его по всему Донбассу, в) Отрыв Шахтинского округа с его горным районом от Донбасса с точки зрения интересов единого профдвижения нецелесообразен, т. к. объединение рабочих–горняков, рабочих Донбасса в одну мощную организацию доказано свою жизненность и практичность, г) Интересы развития классового самосознания рабочих масс не в пользу присоединения к Ростову, т. к. работа в условиях объединения с партийными, советскими профессиональными организациями Донбасса и более благоприятна и лучше обеспечивается, д) О настоящем постановлении довести до сведения ВЦИК’а, ВУЦИК’а, Донецкого ГИК’а и повременно просить о вызове представителя Шахтинского округа при решении этого вопроса.

12. Выписка из резолюции 4 Шахтинского окружного Съезда Советов по докладу о деятельности Шахтинского Окружного Исполкома, §4 с подтверждением решения Сессии Окрисполкома о полной нецелесообразности и вредности присоединения Шахтинского округа к Донской области. Съезд категорически настаивает перед губернией о принятии решительных мер к прекращению всяких попыток Донской области поднимать этот вопрос в центре.

VII. О СТАРОБЕЛЬСКОМ УЕЗДЕ

13. Отношение Старобельского Окрисполкома от 24 апреля 1924 г. с копией отношения Донского Окрисполкома от 3/V 1924 г. № 14/26 и с сообщением, что передача территории, указанной в этом отношении (отношения не имеется при деле) невозможна по двум главным причинам:

недопустимость удаления Старобельского округа от линии дороги на расстоянии 30 верст, что лишает возможность производить заготовительные операции на станции Чертково. б) На территории указанного района расположен один из конных заводов Беловодской группы, отделение его от группы недопустимо (Окрисполком может представить по данному вопросу более обширные материалы).

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 1984. — Арк. 8–31.)



Рішення сходу слободи Заолешенки Курської губернії щодо приєднання її до України

22 лютого 1925 року

КОПИЯ


Приговор

1925 года февраля 22 дня, мы граждане слободы Заолешенки, имеющей в своем составе более 5.000 населения, собравшись на общий сход сего числа и выслушав доклад т. БАРАНЦОВА Р. Н. о собрании членов РКП(б), членов РЛКСМ, членов профсоюзных организаций и крестьянства, состоявшегося в Народном доме в г. Судже 20 сего февраля при участии представителя ЦК РКП(б) т. МОЛОТОВА по освещению лозунга ЦКРКП(б) "ЛИЦОМ К ДЕРЕВНЕ" и на вопрос после доклада такового "в каком положении находится вопрос в центре об урегулировании границ между РСФСР и УССР и куда причислен быв. Суджанский уезд, т. МОЛОТОВ ответил, что границы уже установлены и Суджанский уезд отошел РСФСР, постановили:

Имея природное национальное и этнографическое тяготение к Украине, а также экономическое тяготение к центру Украины — Харькову и в частности гор. Сумам, а отнюдь не к городам РСФСР, в частности к теперешнему уездному городу Льгову и губернскому Курску. Кроме того, имея в своем составе 100% украинского населения, которое издавна имеет украинский быт и обычаи, доказывающих историческую принадлежность к Украине, в целях осуществления заветов ЛЕНИНА на самоопределение народов, подтвержденное XIII партийным Съездом РКП(б) и неоднократные на то указания печатной прессе вождей рабочих и крестьян в настоящее время, особенно ярко выразившемся на последнем Всероссийском Учительском Съезде, в целях поднятия культурного уровня народа малых национальностей, Общий Сход ходатайствует о присоединении слоб. Заолешенки к УССР и тем облегчить экономическую и административную связь с таковой.

Мы, граждане слоб. Заолешенки, надеемся, что наш голос — голос народа будет услышан центром, и последний, как исполнитель воли народных масс крестьянства, станет лицом к деревне, пойдет нам навстречу и выяснит этот вопрос через своего уполномоченного путем плебисцита в населения бывшего нашего Суджанского уезда о его воле присоединения, — тем убедиться в законности нашего ходатайства.

Осмелимся оговориться, что категорический отказ в нашем ходатайстве и вообще молчание по затронутому вопросу или просто навязывание сверху своих соображений в смысле установления границ без согласия на то заинтересованного населения данной местности, вредно и недоверчиво отзовется на престиже и доверии населения Центральной Власти Советов, нарушающих права на самоопределение.

За Председателя Схода — (подпись)

Секретарь — (подпись)

Граждане слоб. Заолешенки:

С подлинным верно:

Следует 433 подписи.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — О п. 20. — Спр. 1984. — Арк. 39, 40.)



Рішення Політбюро ЦК КП(б)У про надіслання доповідної записки до ЦК ВКП(б) про врегулювання державного кордону між УСРР і РРФСР

19 травня 1928 року

ЦІЛКОМ ТАЄМНО


Комуністична партія (б–в) України

ЦЕНТРАЛЬНИЙ КОМІТЕТ

Харків, вул. Карла Лібкнехта, ч. 64,

комутатор ч. 9–11

Ч. ПБ(31)5

19 мая 1928 р.


ВИТЯГ

з протоколу ч. 31 засідання Політбюро ЦК КП(б)У від 18.V.28 р.

СЛУХАЛИ:

Проект докладной записки в ЦК ВКП(б) по вопросу о границах.

УХВАЛИЛИ:

Поручить т. т. Кагановичу, Чубарю и Скрыпнику окончательно отредактировать докладную записку ЦК ВКП(б) о границах.

Секретарь Каганович.

В ЦК ВКП(б)


ДОКЛАДНАЯ ЗАПИСКА

Об урегулировании государственной границы

между УССР и РСФСР

Поднятый ЦК КП(б)У в 1924 году вопрос об урегулировании границ между УССР и РСФСР нашел пока что частичное разрешение, ограничившись включением в состав УССР лишь города Путивля и нескольких волостей Курской, Воронежской и Брянской губерний, причем, наряду с этим, в состав РСФСР было передано почти полностью два округа (Таганрогский и Шахтинский), т. е. в результате указанной работы пока что мы имеем такие цифры:

Присоединено к УССР:

Территор. с 278.081 жит.

Передано в РСФСР:

Территор. с 478.009 жит.

Таким образом, до настоящего времени в непосредственно прилегающей к УССР территории РСФСР осталось украинского населения свыше 2 000.000, которое расположено компактными массами в Курской, Воронежской губерниях и Северо–Кавказском Крае. Означенное обстоятельство произошло благодаря тому, что при установлении границ между УССР и РСФСР не был положен в основу этнографический принцип по причинам, вполне понятным: гражданская война, договор с немцами и т. п.

Вопрос определения границы расселения украинской национальности строится на этнографии данной территории. Так, по данным переписи 1926 года мы имеем:

По Курской губернии из общего количества населения в 2.906.060 жителей украинцев насчитывается 554.654 или 19,1 процента, а по отдельным админ.–тер. единицам, как видно из нижеприведенной таблицы, этот процент значительно повышается, переходя по некоторым в преобладающий:


Наименование уездов Всего населения В том числе украинцев % украинцев
Южная группа
1. Белгородский 563.240 150.132 26,7 %
2. Грайворонский 332.821 184.689 55,5 %
3. Старо–Оскольский 371.864 101.718 25,5 %
ИТОГО: 1.267.925 436.539 34,4 %
Северная группа
4. Курский 665.262 14.790 2,2 %
5. Льговский 414.406 37.256 9.0 %
6. Рыльский 282.558 61.971 21,9 %
7. Щигровский 276.209 4.098 1,5 %
ИТОГО: 1.638.435 118.115 7,2 %
ВСЕГО: 2.906.360 554.654 19,1 %

Причем из общего количества 33 волостей с преобладающим свыше 50 %) украинским населением имеется 8 волостей, как например, можно указать на Больше–Троицкую — 83,8 процента, Грайворонскую — 86,2 процента, Красно–Яружскую — 88,3 процента.

По Воронежской губернии из общего количества населения 3.308.023 жителей украинцев насчитывается 1.078.552 или 32,6 процента, причем по отдельным уездам эта цифра доходит до 89,6 процента (Россошанский уезд). Так, например:


Наименование уездов Всего населения В том числе украинцев % украинцев
Южная группа
1. Богучарский 328.498 239.424 72,9 %
2. Валуйский 291.503 155.173 53,2 %
3. Острогожский 426.235 217.360 51,00%
4. Россошанский 326.277 292.274 89,6 %
ИТОГО: 1.372.513 904.231 66,0%
Северная группа
5. Воронежский 648.819 15.511 2,4 %
6. Бобровский 353.858 76.093 21,5 %
7. Нижнедевицкий 305.568 3.131 1,0 %
8. Новохоперский 264.620 75.494 28,5 %
9. Усманский 362.645 4.092 1,1 %
ИТОГО: 1.935.510 174.321 9,0 %
ВСЕГО: 3.308.023 1.078.552 32,3 %

Из общего количества 38 волостей по Южной группе с преобладающим (более 50 %) количеством украинцев мы имеем 31 волость, причем половина из них населена украинской национальностью на 3/4 и более от общего количества населения.

По Северо–Кавказскому Краю из общего количества населения по трем округам, находящимся в непосредственном соседстве с УССР в 1.183.480 жителей, украинцев насчитывается 468.977 или 39,6 процента. По отдельным же округам этот процент составляет:


Наименование округов Всего населения В том числе украинцев % украинцев
1. Донецкий 374,710 206.520 55,1 %
2. Шахтинско–Донецкий 540.376 70.786 13,1 %
3. Таганрогский 268.394 191.771 71,5 %
ИТОГО: 1.183.480 468.977 39,6 %

Из общего количества 21 района по 9–ти районам украинцы составляют более 75 % .

Наряду с этим необходимо отметить, что украинское население означенной территории весьма живо интересуется вопросом присоединения к УССР, о чем свидетельствуют ходатайства, поступающие на имя ВУЦИКа как от целых селений и волостей, так и от групп отдельных граждан, причем были случаи, что за подобного рода ходатайствам ходаки подвергались репрессиям со стороны местных властей.

Если обратиться к признакам экономического характера, то последние ни в коей мере не идут вразрез с интересами этнографии и даже наоборот целесообразность установления государственных границ по границе расселения украинской национальности подтверждается последними в полной мере. Так, часть территории Курской губернии РСФСР, подлежащая по первому проекту Украинского Правительства включению в состав УССР, резко отличается от остальной части губернии по структуре сельского хозяйства и промышленности и имеет, как видно из нижеприведенных данных, несомненно, гораздо больше общих черт с приграничными округами УССР.

В то время, как Южная часть Курской губернии в почвенном отношении представляет собой тучный чернозем, имеет большую плотность населения и благоприятные климатические условия, северная часть губернии представляет собой менее благоприятный район серых лесных суглинков с меньшей плотностью населения:


ПЛОТНОСТЬ НАСЕЛЕНИЯ:

КУРСКАЯ ГУБЕРНИЯ

(по данным Курского Статбюро на 1926 г.)

Щигровский — 61 душ на кв. клм.

Ст. Оскольский — 61

Льговский — 62

Курский — 69

Белгородский — 75

Рыльский — 76

Грайворонский — 85

ОКРУГА УССР

(по данным на 1927 г.)

Глуховский — 65 душ на кв. клм.

Сумской — 87

Харьковский —100


Вышеприведенные данные говорят за полное сходство по плотности населения приграничных округов УССР с прилегающей к ним южной частью территорий Курской губернии. Так, при средней плотности населения по Курской губернии равной 77 душам на 1 кв. километр, вся северная часть этой губернии имеет плотность ниже указанной нормы.

Одним из характерных моментов хозяйственной общности подлежащей присоединению части территории Курской губернии с соседними округами УССР, говорящим в то же время за полную разнородность в этом отношении указанной территории с остальной (северной) частью Курской губернии, является распределение посевной площади по главнейшим культурам. Так, например, посевы пшеницы являются одной из главнейших культур южной части Курской губернии, достигают 20,4 процента (Грайворонский уезд), в то время, как в северной части процент посевной площади указанной культуры совершенно ничтожный.

Аналогичную картину мы наблюдаем и в отношении посева овса, который, являясь одной из главнейших культур северных уездов Курской губернии, достигая 16,2 процента (Курский уезд), в то время, как в южных уездах губернии посев овса едва достигает 7 процентов (Грайворонский уезд). Таким образом, в этом отношении южная часть Курской губернии, является как бы естественным продолжением смежной территории УССР. Другой главнейшей и характерной для южной части Курской губернии (чертой), доказывающей сельскохозяйственную общность с приграничными округами УССР является посев сахарной свеклы, которая составляет главный массив по этим округам, имея свое продолжение в южных частях Курской губ., где достигает 4,6 процента (Грайворонский уезд) и почти совершенно отсутствует в северных ее частях. Так, по Харьковскому округу посев сахарной свеклы доходит до 7,2 процента, а по южным уездам Курской губернии, как уже было указано выше, немногим меньше этого — 4,6 процента.

Целесообразность включения южных уездов Курской губ. в состав УССР подтверждается данными по линии сахарной промышленности. Так, из общего числа 23, в этих уездах расположено 12 сахарных заводов. Включение их в сферу административно–хозяйственного управления Украинского Центра не только не нарушит правильной функциональности этих заводов, но наоборот, как видно, из данного в свое время заключения Сахаротрестом и доклада проф. Арциховского, присоединение это вполне целесообразно и создает естественный Сумской свеклосахарный район. Указанное обстоятельство логически вытекает из того положения, в котором находится в настоящее время заводы Курской губернии. Так, по их расположению, производственной структуре и по рентабельности (урожай свеклы, выход сахара и т. п.) эти заводы разбиваются на две группы: Южная, как находящаяся в более благоприятных условиях, сходственна с группой соседних заводов Украины, образуя с ней однородный сахаропроизводящий район.


Группы Суточная % жел. Сбор с десятины
заводов производ. в берк. дор. свеклы. свеклы в берк. сахара
Северная 1.812 11,8 81,8 109
Южная 4.471 33,8 123,0 170
Украинская 3.416 33,5 127,0 175

Отсутствие, как было указано выше, в достаточном количестве посевов свеклы в Курской губернии вызвало необходимость снабжения заводов каждой группы жел.– дорожной свеклой, причем территорией, снабжающей эти заводы сырьем, является УССР, что еще более усугубляет связь Южной группы заводов Курской губ. с Украинской группой.


Годы Кол–ство В том числе по группам % ж. д.
производства ж. д. cвеклы (вагоны) Северной Южной Украинской ко всей нагрузке
ваг % ваг % ваг %
1923–24 10.109 230 0,3 4390 45,4 5489 54,3 51,2
1924–25 11.108 1135 10,8 4141 37,3 5832 52,5 51,2

Экономическая однородность и тяготение южной части Курской губ. в равной мере подтверждаются и другими доказательствами, как, например, данными о грузообороте. Так, в частности, по гор. Белгороду мы имеем:


Годы Отправлено (в тоннах) Прибыло (в тоннах) Всего прибыло
Всего Из них в направл. Всего Из них в направл. и отправление
РСФСР УССР РСФСР УССР
1922–23 71.550 20.705 50.845 92.795 4.668 88.127 164.345
1923–24 79.380 28.387 50.993 98.889 9.255 89.634 178.269
1924–25 114.642 47.564 67.078 119.612 10.858 108.754 234.254
1925–26 116.330 32.659 83.671 137.340 14.791 122.549 253.670

Переходя далее к вопросам экономического порядка по Воронежской губ., необходимо констатировать также полную однородность как с сельскохозяйственным, так и промышленных отношениях (юж)ной губернии с соседними округами УССР и, наоборот, резкое отличие от северной части указанной губернии.

Площадь посева пшеницы в южных уездах Воронежской и в прилегающих округах УССР достигает 25 процентов (Россошанский — 35,8 процента) и, тем самым, резко отличается от северной части Воронежской губернии, где указанный процент колеблется от 0 до 10 процентов.

То же самое наблюдается и по культуре ячменя: в то время, как площадь посева последнего в смежных частях территории Воронежской губ. и приграничных округах УССР превышает 10 процентов, в северной части Воронежской губ. площадь посева ячменя достигает 3,5 процента. Как раз обратную картину, еще более подтверждающую правильность ранее сделанных выводов по разнородной южной и северной частей Воронежской губернии, можно наблюдать, проследив распространение посева овса. Так, занимая второстепенное место на юге Воронежской губернии и смежных округах УССР, где площадь посева овса едва достигает 3 процентов, последний на севере является главнейшей культурой, площадь посева достигает до 20 процентов (Усманский уезд).

Что же касается степени развития животноводчества в Воронежской губернии, то и здесь необходимо отметить резкое различие между северными и южными уездами губернии с одной стороны, и полную однородность последних (южных) со смежными округами УССР. Так, в частности, количество крупного рогатого скота на сто хозяйств в южных уездах Воронежской губернии и в смежных с ними округах Украины значительно, колеблясь от 66 до 79 голов, в то время, как в северных уездах Воронежской губернии, не превышает 63 голов.

В отношении промышленности Воронежской губернии, необходимо отметить, что последняя главным образом заключается в маслобойных предприятиях и расположена исключительно на юге губернии, т. е. в местности, наиболее благоприятной для заготовки сырья — посева масляничных семян (подсолнуха).

Наличие посевов подсолнуха в Воронежской губернии обуславливает значительное развитие здесь производства масла, однако, из этого ни в коем случае нельзя делать вывода, что культура подсолнуха и маслобойная промышленность являются исключительно принадлежащими к Воронежской губернии, что существенно отличало бы ее от смежных территорий. Наоборот, резко отличаясь от северной части губернии, южные уезды последней имеют много общего с соприкасающимися частями территории УССР. Так, площадь посева подсолнуха в смежных округах УССР, в количестве 13,6 процента, мало отличаясь от средней погубернской — 12,0 процента, весьма близка к средней по смежным в УССР уездам Воронежской губернии — 15,5 процента.

Значительный рост за последнее десятилетие культуры масляничных семян на Украине, в частности по Старобельскому округу площадь посева подсолнуха достигает 15 процентов дает возможность предполагать, что центр тяжести заготовки сырья и производства масла будет лежать в УССР, где имеются все данные почвенного и климатического характера для успешного развития последнего.

Таким образом, южные уезды Воронежской губернии, заселенные в преобладающем количестве украинцами, также более родственны в хозяйственно–экономическом отношении с соседними округами УССР, нежели, как было отмечено выше, с северной частью губернии.

В отношении Северо–Кавказского Края РСФСР необходимо, прежде всего оговорится, что недостаточно проявленное до сего времени со стороны УССР стремление к разрешению вопроса о границах, имело своей причиной отсутствие более или менее достоверных данных об этнографии, смежных с УССР округов и районов Сев. Кав. Края.

Не говоря о полной однородности хозяйственно–экономической структуры смежных округов УССР и Сев. Кав. Края РСФСР, необходимо остановить свое внимание на той хозяйственной коллизии, которая создана с момента установления существующей государственной границы и требует, в связи с этим, скорейшего разрешения.

Так, необходимо присоединение к УССР Донецкого округа, помимо этнографического момента, подтверждается, с одной стороны, создавшимся положением со станц. Чертково, в виду отрыва последней от Беловодского хлеботоргового района, охватывающего одну треть Старобельского и часть Луганского округов УССР — явление совершенно недопустимое как с хозяйственно–экономической, так и с политической точки зрения, а с другой стороны экономической однородностью Донецкого округа с восточным углем УССР, благодаря каменноугольным залежам в бассейне реки Калитвы, делающим этот округ как бы естественным продолжением Донецкого угольного бассейна.

Аналогичную картину мы наблюдаем и по Донецко–Шахтинскому округу, отторжение которого от УССР совершенно искусственно делит хозяйственно–целостную единицу — Донбасс — между двумя республиками, что, конечно, не может не отражаться на оперативном управлении промпредприятиями. Наряду с этим, возвращение Украине Таганрогского округа, насчитывающего в настоящих его границах всего лишь 257 тысяч жителей, т. е. 37 процентов от украинского округа, даст возможность, во–первых, путем изменения его границ, поднять хозяйство и экономику как города Таганрога, так и округа в целом, — а во–вторых, выпрямить в этом месте государственную границу, врезавшуюся узким и длинным клином в территорию УССР.

Как вывод из всего вышесказанного, необходимо сказать, что проведение государственной границы между УССР и РСФСР по этнографическому принципу вполне совпадает с сельскохозяйственными и экономическими районами.

По степени обслуживания в культурно–социальном отношении украинского населения как нацменьшинства, могут дать полную картину материалы по обследованию этого вопроса ВЦИКом, явившиеся предметом специального обсуждения фракции ВЦИК, которая констатировала явное нарушение и грубое извращение национальной политики по отношению к украинскому населению в Курской и Воронежской губерниях, не говоря уже о Северо–Кавказском Крае, где украинское население самым настоящим образом русифицируется.

А посему, учитывая, что в настоящее время предполагается приступить к созданию центральной черноземной области, в состав которой, наряду с другими, войдут также Курская и Воронежская губернии и что в этих губерниях должна быть проведена полная перекройка существующей админтерсистемы, а также, что территория, находящаяся в непосредственном соседстве с УССР и заселенная украинцами, вполне безболезненно может быть включена в состав УССР, ЦК КП(б)У просит ЦК ВКП(б) вынести по этому вопросу соответствующее принципиальное решение с тем, чтобы вопрос установления на основе этнографических данных точных границ между УССР и РСФСР был передан по советской линии в специально–созданную для этого смешанную комиссию с предоставлением последней двухмесячного срока для проведения возложенной на нее задачи.

Секретарь ЦК КП(б)У 26/ІV.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп. 20. — Спр. 1813. — Арк. 32–37.)



Українська освітня справа на Східній Слобожанщині

1931 рік


Название района Кол. укр. нас. в % Кол. школ 1 ст. Кол. детей, охв. преп. на языке укр. Кол. уч. раб. в укр. школах Кол. ШКМ и ФЗС Кол. изб–читален Примечание
1. Алексеевский
2. Богучарский 78,1 55 6361 137 2 7
3. Борисовский 70,3 37 5229 112 1 4
4. Буденновский 56,6 30 2500 63 1 В Буденновском ШК укр. язык введен как предмет
5. Бутурлиновский 58,7 41 5990 99 1 3
6. Вейделевский 63 27 5896 59 2 ШКМ укр. язык введен как предмет
7. Вел. Михайловский 53,5 22 1944 30 2 ШКМ укр. язык введен как предмет
8. Волоконовский 65 50 4600 114 1 3
9. Воробьевский 61,2 26 2500 54 1 2
10. Глушковский 63,8 23 2400 59 1 2
11. Грайворонский 97,5 66 5896 134 1 4
13. Каменский 99 46 3449 91 1 3 ШКМ частично украинизирована
14.Кантемировский 81,9 50 5000 114 3 4
15. Михайловский 97 43 4096 92 1 7
16. Никитовский 55,7 27 2105 48 1
17. Новокалитвенский 80,5 23 2260 50 1 6
18. Ольховатский 92 61 5000 115 4 15
19. Острогожский 70,6 30 3200 72 1 5
20. Павловский 79 43 5495 91 3 10
21 .Петропавловский 87 50 3444 90 1 5 ШКМ частично украинизирована
22. Подгоренский 93,4 47 4076 92 1 5
23. Ракитянский 58 30 4800 113 3
24. Ровенский 94,8 53 4180 98 1 4
25. Россошанский 92,5 60 4950 109 4 24 ШКМ укр.
26. Чернянский 57 516 1077 26 1 2 язык введен как предмет
ИТОГО 1050 105627 2275 34138

(Культурное строительство ЦЧО. Справочно–статистический материал и общая характеристика состояния народного образования. — Воронеж, 1931. — С. 229.)



Циркуляр про рішення ЦК ВКП(б) і РНК СРСР щодо припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Середній Азії, Центрально–Чорноземній області та інших регіонах

15 грудня 1932 року


Харьков ЦККП(б)У

Нац. ЦК, крайкомам и обкомам, председателям СНК, край и облисполкомов.

Сообщается постановление ЦК ВКП(б) и СНК СССР от 15 декабря 1932 года:

"ЦК ВКП(б) и СНК СССР решительно осуждают выступления и предложения, исходящие от отдельных украинских товарищей, (об) обязательной украинизации целого ряда районов СССР (например, в ДВК, Казахстане, Средней Азии, ЦЧО и т. д.).

Подобные выступления могут только играть на руку тем буржуазно–националистическим элементам, которые, будучи изгнаны из Украины как вредные элементы, проникают во вновь украинизированные районы и ведут там разлагающую работу.

Поручить крайкому и крайисполкому ДВК, обкому и облисполкому ЦЧО, Казахстанскому крайкому и СНК немедленно приостановить дальнейшую украинизацию в районах, перевести все украинизированные газеты, печать и издания на русский язык и к осени 1933 года подготовить переход школ и преподавания на русский язык.

Секретарь ЦК ВКП(б) — Сталин

Председатель СНК СССР — Молотов

Верно: (підпис нерозбірливий)

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп. 2а. — Спр. 5282. — Арк. 4.)




ПІВДЕННИЙ СХІД


На Південь від Донщини українська етнічна територія охоплює великі степові простори Північного Кавказу. Родючі землі цього регіону — Ставропілля, Кубань та Чорноморщина, або так званий Малиновий Клин — почали заселятися, в основному, наприкінці XVIII століття запорозькими козаками.

25 серпня (за старим стилем) 1792 року чорноморці пристали до Тмутаракані. Тут і виникло перше поселення запорожців, яке пізніше розростеться в станицю Таманську[6].

На Кубань прийшли із старшиною 17201 козак, не враховуючи жінок та дітей. Спочатку обрали місця для осель, а потім уже жеребом призначено, кому й де саме селитися. Розташовуючись, чорноморці поділилися на 40 куренів, з яких потім створили 5 округ. 38 куреням дали старі запорозькі назви: Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Верхнє–Стеблієвський, Дінський, Дядьківський, Джереліївський, Дерев’янківський, Іванівський, Іркліївський, Канівський, Кальниболотський, Кисляківський, Корсунський, Коренівський, Крилівський, Кущівський, Леушківський, Мишастівський, Медведівський, Менський, Нижче–Стебліївський, Незамаєвський, Пашківський, Переяславський, Пластунівський, Платніровський, Полтавський, Поповичевський, Рогівський, Сергіївський, Тимашівський, Титарівський, Уманський, Шкуринський та Щербинівський. Два нові курені назвали: Березанський та Катеринівський.

1794 року на Карасунському куті Кубані, де отаборився кіш, заснували місто Катеринодар. Спроби чорноморського козацтва відстояти свою назву цього поселення — Нова Січ, не дали позитивного результату.

Так, через вісім століть праправнуки київських князів, наголошує О. Болотенко, знову заселили колишню Тмутаракань. їхнє розселення зайняло значно ширші простори, ніж були межі колишнього руського князівства. Підсилювані постійно новими переселенцями з України, козаки на сході дійшли до ріки Єї, а в Ставропольщині — до річки Манич. На півдні вони не тільки перейшли річку Кубань, а й дісталися до гір Кавказу. У 1802 році, наприклад, на Бейсугу в межах Старої лінії було поселено 350 малоросійських козаків з Воронезької і 41 — з Полтавської губерній. 1803 року на Кубань перебралися 3277 малоросів–козаків так званого Катеринославського козацького війська, які заснували станиці: Темижбецьку, Казанську, Ладозьку і Тифліську, створивши Кавказький полк. У 1805 році на Лінію переселяються з того ж Катеринославського війська ще 229 малоросійських козаків" (Щербина Ф. История Кубанского казачьего войска. — Екатеринодар, 1910. — Т. I. — С. 188).

Українські козаки заснували також і багато інших станиць на Кубані з російськими назвами: Калузька, Рязанська, Тверська, Пензенська тощо (Болотенко О. Відповідь моїм опонентам 11 Кубанський край (Торонто). — 1951. — Ч. 3. — С. 11, 12).

Ось так, з нехоті цариці Катерини II до нащадків запорожців, з її бажання позбутися їх з непокірної України, як наголошує О. Болотенко, з’явилася можливість не тільки знову опанувати прастарі українські землі, а й поширити їх на Північний Кавказ.

У першій половині XIX ст. запорожці, котрі повернулися з Туреччини, розселяються вздовж Азовського моря від Бердянська до Єйська. Згодом ці регіони входять до складу Катеринославської губернії.

Треба наголосити, що на Кубань чорноморці принесли й деякі прикмети давнього січового ладу: Військову Раду, виборного кошового отамана та виборну військову старшину, свій суд, правда, дуже обмежений, своє духовенство, свої форми землеволодіння. Порядкувало військом, відповідно до "Порядка Общей Пользы", своєрідної військової конституції, "Войсковое Правительство": кошовий отаман, військовий суддя та військовий писар. До речі, цей документ був укладений 1794 року першим кошовим отаманом Чорноморського війська на Кубані Чепігою, військовим суддею Головатим та військовим писарем Котляревським.

Щоправда, на новому місці не довго були недоторканними козацькі права та привілеї. Харко Чепіга був першим і останнім виборним кошовим. Після його смерті Чорноморське військо більше не обирає кошового, а російський уряд призначає на цю посаду Антона Головатого. Її в 1797 році взагалі скасовують — відтепер російський уряд призначає "наказних" отаманів, які були лояльними до політики Москви[7]. Тоді ж наступник Катерини II — її син Павло І скасував посади військового судді й військового писаря, утворив для управління Військову Канцелярію (ще пізніше — "Войсковое Правление").

У 1830–х роках, у зв’язку із загостренням обстановки на Кавказі, російське самодержавство знову вирішує використати українців як гарматне м’ясо у своїх експансіоністських планах у цьому регіоні. Для вибудувань нових укріплених ліній необхідно було змобілізувати нові військові контингенти. Резерв для їх укомплектування царська влада бачила насамперед у середовищі української суспільності, яка жила мріями про повернення козацьких вольностей. Відтак у 1831— 1834 роках відновлюється переселенський потік українських козаків на Північний Кавказ, де вони мають воювати з горцями. Тих, хто вже відбув свою повинність, власті змушують залишатися на постійне прожиття в передгір’ях Кавказу, вдаючись навіть до примусу. Наприклад, два полки українських козаків (з Полтавщини й Чернігівщини) додому не відпустили, а поселили їх у Терщині в районі Владикавказу. Для нежонатих у 1834 році примусово привезено з України 500 дівчат, з котрими вони й побралися.

Процес українського наповнення теренів Північного Кавказу триває і в наступному десятиріччі. У 1846–1847 роках з Дону на Сунжу та Лабу перевезено 715 козацьких родин. Наступного року в Кубанський полк записалося для поселення на лінію 202 чоловіки й 161 жінка з "малороссов", 1849 — ще 250 українських родин, а в 1858 — 310 душ. Крім урядового, тобто добровільного й примусового переселення, сюди, як і на Чорноморію, тікали масово з України кріпаки.

Лінія поповнювалася також поголовним приписуванням у козаки цілого ряду сіл Ставропольської губернії зі зміною їх назви на станиці. Так, 1833 року утворено станиці: Новотроїцьку, Новоолександрівську, Росшеватську, Успенську, Новодонецьку, Новомалоросійську, Архангельську, Іллінську, Дмитрівську, Сенгіліївську, Каменобродську, Новомаріївську, Рождественську та Староарміївську. Року 1840 ще 36 ставропольських сіл переіменовано в козацькі станиці. У них також було багато українців, що потрапили сюди в першій половині XVIII століття.

На той час Катеринодар був переважно українським містом, про що свідчать записи наглядача місцевого парафіяльного училища Василя Золотаренка: "В Екатеринодаре всего 3600 домов, жителей более 10 тысяч. Сии последние суть казаки–малороссияне. Господствующий язык — малороссийский. Обычаи в Краснодаре общие малороссам".

Аби не допустити творення тут однонаціонального українського елементу, царська влада всіляко заохочувала переселення на Лінію різних етносів. Зокрема, тоді чимало прибуло людей з Дону, особливо старовірів, що тікали від царської та патріаршої влади. Наприклад, у 1858 році для заснування станиць Спокійної, Підгірної, Удобної, Передової, Ісправної й Сторожевої переселено 639 родин "анапців" (з походження українців), 570 родин старолінійців, 200 родин донських і 200 малоросійських козаків.

Перевага українців у колонізації Північного Кавказу, особливо на північ від річки Кубані, однак, проявлялася досить виразно, а це непокоїло царське самодержавство, яке прагнуло якомога швидше знівелювати в місцях нового оселення українського козацтва його звичаєві традиції та духовність. Саме здійснення цього завдання викликало рішення царських властей реорганізувати українське за національним складом Чорноморське козацьке військо в змішане Кубанське, включивши до його складу частини колишнього Кавказького лінійного козацького війська, яке формувалося з донців. Про такий намір свідчить лист головнокомандувача на Кавказі князя Барятинського до тодішнього військового міністра Російської імперії Мілютіна: "В Черноморском войске, состоящем из малороссов и хранящем предания Запорожской Сечи, их отдельность принимает вид национальности и выражается нерасположением к инородцам, которых казаки недружелюбно называют москалями. Слияние Черноморского войска с Кавказским Линейным может действовать против этого, но чтоб это слияние проникло в самый быт казаков" (цит. за: Герасименко Б. Украинская культура на Кубани (машинопис)).

Як бачимо, план передбачав перемішати чорноморців з лінійцями, щоб остаточно знищити українську національну свідомість, по суті, на всіх теренах Північного Кавказу, тим паче, що чорноморців змушували переселитися за Кубань, де їх очікували збройні сутички з горцями. Спроби чорноморців випросити шляхом компромісів і поступок для збереження хоча б у назві пам’яті про Запорозьку Січ успіхів не мали: російському шовінізму не терпілося здійснити свою мрію про нищення всього українського.

Втілення таких мрій у життя не забарилося: 19 листопада 1860 року до Чорноморського війська приєднано західну частину Лінії (6 бригад) з наданням цілому війську нової назви: "Кубанське козаче військо". При цьому порядок адміністрації, який був у чорноморців, поширено і на лінійців. Із західної частини Лінійного війська створено маленьке "Терське козацьке військо", а деяка частина з нього приєднана до Ставропільщини з наверненням козаків у селян.

У відповідь на це 1861 року вибухнув бунт у станицях Щербинівській і Конелівській. Його підтримали й інші козаки, а також старшина. Повсталі "вимагали повернення назви Чорноморського війська, недоторканості чорноморської території, відміни переселення, а якщо все–таки будуть переселяти — відкласти переселення до кінця війни, і не переселяти станиці, а тільки окремі родини з станиць" (Козацьке слово (Краснодар). — 1992. — Ч. 1).

На жаль, тодішній наказний отаман Яків Кухаренко став на бік російського уряду проти своїх же козаків, відтак на землі адигів розпочали переселяти чорноморські родини: "Багатовікові степовики, чорноморці, виявились безпомічними в налагодженні господарства в лісовій зоні лівобережжя Кубані і берега Чорного моря. Знову масові смерті…" (там само).

Мабуть, саме тоді, після штучного перемішування чорноморців з лінійцями, настав психологічний злам українців Кубані. Так, дозволяли купувати садиби і землі у власність не тільки переселенцям за Кубань, а й тим, хто прибував на Північний Кавказ. Але прискореними темпами відбувалося зросійщення, будь–які спроби пробудження національної свідомості рішуче присікалися, а відтак історична пам’ять, козацькі ідеали поступово затуманювалися.

До 1910 року на Кубані нараховувалося 236 станиць. Хоч кожна з них, як пише О. Панченко, "уявляла з себе нібито маленьку землеробно–військову республіку, самостійну в своєму внутрішньому житті, але з приспаною українською культурно–національною свідомістю, з високими урядовцями й офіцерськими чинами, наставленими царським урядом" (Панченко О. Розгром українського відродження Кубані. — С. 32).

Але цей український регіон тримався за своє материнське: за переписом 1897 року "малорусская народность преобладает в Кубанской области. Коренное казачье население преимущественно говорит на малорусском языке (Ейский отдел — 93,6 %, Темрюкский отдел — 92,3 %, Екатеринодарский — 57,6% і т. д.) (Население Кубанской области. — Екатеринодар, 1906. — С. 570).

Ось як описує очевидець на початку XX століття побут та звичаї кубанців: "Кубанщина — переважно український край. Більша частина козаків вийшла із Запоріжжя, І тільки за Кубанню починається якась мішанина, бо там приписано до війська кілька тисяч селян, донських та азовських козаків і миколаївських солдатів. Кубанські козаки, колишні запорожці, до цього часу звуться чорноморцями, відрізняючись навіть найменням од козаків–лінійців, переселенців з Донщини та Московщини. Вони не забули рідної мови, рідних пісень, рідних звичаїв, тільки одіж чужу наділи та через військову службу багато дечого чужого навчилися. На правому березі Кубані, аж до Лаби, а саме в Катеринодарському, Єйському і почасти Кавказькому відділах, по всіх станицях лунає вкраїнська мова, панують українські звичаї, пісні, приказки, навіть українські вбрання. Тільки козаки, що відбувають службу, носять ту ж одіж, що й горяни, себто, бешмет, або жупан тонкого сукна, а в будень кубовий, поверх його черкеску, той же жупан, тільки без коміра із вирізом на грудях, а на голові папаху або високу шапку–кучму. Жінки ходять у тому ж вбранні, що й на Вкраїні. Дома козаки нічим не відрізняються від селян–хліборобів: вони працюють на полі і дома, ходять під хуру. В свято молодь гуляє на майдані або на вулиці, співають пісень, яких знає кожна українська дівчина. Де–не–де взимку збираються навіть на вечорниці, а по весні виспівують скрізь веснянки.

Отже, військова служба додала нового до життя кубанців. Молодь заздалегідь привчається до неї і часто на майдані показує свою умілість: тут юнаки бігають наввипередки верхи, стоячи в сідлі, хапають на бігу з землі шапку, стрибають на землю, а потім знову на коня і т. п.

По відділах Кавказькому, Баталпашинському, Лабинському и почасти Майкопському живуть уже козаки–лінійці. Це край змосковщений, бо там співають московські пісні, вживається московська мова, навіть одіж на козачках московська, тільки мужчини носять той же бешмет і ту ж черкеску, що й чорноморці. Отже, й по цих відділах багато українцівселян, що живуть понад Кубанню, а ще більше українців чужогородніх, що їх багато в кожному селі, в кожній станиці.

Ці переселенці не дають щезнути українській мові навіть по тих кутках Кубанщини, де живуть козаки–лінійці та горяни. Тим–то українець почуває себе рідним на Кубані: він знайде тут своїх земляків, побаче рідні звичаї, рідну одіж, почує рідні пісні, думки, казки, приказки. Правда, чужа московська школа і солдатські муштри разом з фабриками та заводами калічать мову в кубанського вкраїнця, додають до його звичаїв багато чужого, нерідного, але ж до якого часу кубанський селянин, вертаючись з солдатів або з фабрики до себе на село, забуває московську науку для своєї батьківщини, бо старі люди, а надто жінки та дітвора, не знають іншої мови, як українська, не співають інших пісень, не розказують інших казок, як українських" (Сергійчук В. Вказ. праця. — С. 56–58).

З початку XX століття на Північному Кавказі починають виникати українські організації на зразок Русько–Української "Просвіти" в Катеринодарі. Усвідомлюючи свій кровний зв’язок з матір’ю–Україною, значна частина тутешнього населення прагне в 1917 році возз’єднатися з нею на федеративних засадах. Наприклад, зібрання жителів села Успенки 2 травня 1917 року одноголосно ухвалило відкрити філію Армавірської "Просвіти", вітати і підтримувати усіма засобами Українську Центральну Раду як виразника волі та бажань українського народу (ЦДАВОВУ: Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 12. — Арк. 2).

Відкриваючи Кубанський Військовий з’їзд у жовтні 1917 року, його голова Микола Рябовіл звернувся до козаків–росіян: "Братья казаки–линейцы!

Я уверен, что вы не осудите, а поймете сердцами вашими те чувства, какие наполняют душу мою… да разве только мою? Души всех казаков–черноморцев в настоящую минуту… разрешите приветствовать послов матери–Украины языком отцов, дедов и прадедов наших…

(Крики: просимо, просимо).

Дорогі гості! Мачуха–доля одірвала дідів наших запорожців от матернього лона і закинула їх на Кубань. Більше ста літ жили ми тут сиротами по степах, по плавнях, по горах без материнського догляду.

Царі робили все, щоб вибити з голов наших, з душ наших пам’ять про Україну і любов до матері. Царі хотіли зробити з нас душогубів, хотіли, щоб ми, коли прийде той слушний час, час визволення України — своїми руками задавили ту волю, щоб ми шашки свої полоскали в крові матері (голоси з місць: "Не діждали б! Не діждали б!".

Та не діждали вони б цього ніколи!

Не діждали б, бо хоч душі наші царі понівечили, та не вбили… І ми — діти — руки на матір не підняли б!

Та минула лиха години. І прийшла воля, і ми ожили.

Ожили, і як вірні діти матері своєї ідемо тими шляхами, якими указала вона. Ідемо туди, де зарить уже любов між людьми, де жде і нас вільний союз вільних народів… (оплески). "Ідемо, і нас не звертають на свої стежки ні централісти всяких проб, ні авантюристи всяких марок, ні спасителі отечества од волі… Не завернуть, бо нам з ними не по дорозі…" (Наука і суспільство. — 1993. — № 1 — С. 29).

Четвертого січня 1918 року загальні збори представників 29 зареєстрованих організацій Новоросійська ухвалили таку резолюцію: "Ми, представники політичних, національних, громадських, професійних організацій м. Новоросійська, зібравшися по заклику Чорноморської Української Ради… задля всебічного обговорення прийшли до такого висновку: беручи до уваги, що українська демократія зробила до того почин проголошенням Української Народної Республіки й оголошення III Універсалу, під яким ми цілковито підписуємося, що Чорноморська губернія економічно, етнографічно, культурно і навіть географічно неминуче тягне до України, постановили: а) просити Українську Центральну Раду про приєднання і включення Нашого Краю в Українську Народню Республіку; б) запропонувати на обговорення для підтримки цю резолюцію в найкоротшому часі Губернському з’їздові представників Чорноморської губ.; в) довести про ці рішення до відома Кубанський Військовий Уряд, який безсумнівно поділяє велику думку об’єднання в одну цілу й міцну державу, прийняв би подібне питання і відносно спорідненого і близького нам Кубанського Краю; г) просити Генеральний Секретаріат УНР взяти на увагу цю резолюцію, не відмовити нам в допомозі та підтримці… д) доручити Чорноморській Раді надіслати копії резолюції Українській Центральній Раді, Генеральному Секретаріатові, Кубанському Військовому Урядові, Кубанській Законодавчій Раді… і всім, кому буде потрібно" (Сулятицький П. Нариси з історії революції на Кубані 11 Український інститут громадознавства в Празі. — Прага, 1925. — Т. І. — С. 132).

Лінію на злуку з єдинокровним кубанським козацтвом підтримував і український уряд. Так, Рада Народних Міністрів УНР, обговорюючи 14 лютого 1918 року питання про укладення миру з Радянською Росією в Бересті (Бресті), підготувала такий проект: "Сторони, що умовляються, визначають такі границі… включаючи частину Кубані, частину Ростовського округа, Таганрозький округ, Чорноморську і Ставропільську губернії…" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп.1. — Спр. 5. — Арк. 25 зв.).

Цю лінію продовжував і уряд гетьмана Скоропадського. Влаштувавши 3 червня 1918 року прийом на честь офіційної делегації Кубанського краю, останній сказав: "Я дуже радий, що в особі вас, кубанські козаки, можу вітати нащадків славного запорозького війська, котрі у своїй невпинній боротьбі за волю України примушені були з бурхливого Дніпра перейти до Кавказьких гір, де все–таки, не дивлячися на різні перешкоди життя, лишилися вірними синами рідної неньки–У країни. З огляду на це я сподіваюсь, що й тепер славні кубанці підуть разом з молодою Українською Державою, щоб здійснити ті гарячі мрії, котрі являлись керовничою зіркою для наших батьків" (Наука і суспільство. —1993. — № 1. — С. 29).

Перебуваючи проїздом у Ростові–на–Дону, делегація Кубанської області на чолі з відомим громадським діячем Чорномор’я Левицьким заявила, що мета поїздки до Києва — "ведення переговорів з Українським урядом про приєднання Кубані до України" (Волна (Керч), 1918. — 3 липня).

Українці мали подати військову допомогу Кубані. В другій половині жовтня 1918 року кубанський крайовий уряд послав до Києва делегацію для укладення договору про "якнайтісніше зближення" з Україною, зокрема про воєнну конвенцію.

Неофіційно йшлося і про умови державного об’єднання України і Кубані. Того ж року, в середині листопада, між ними було підписано угоди про взаємні банківські операції, залізничну конвенцію, мореплавство, поштово–телеграфні, торговельні, консульські стосунки.

Справді, "на Кубань гетьманський уряд дивився як на частину української землі, яка раніше чи пізніше має бути прилученою до України, або як автономний край, або хоча б на федеративних основах… Покійний Рябовіл (на прийомі в Скоропадського — В. С.) відповів, що Кубань хоче жити в цілковитому єднанні з Україною…

Настрої кубанських діячів–українців цілком відповідали нашим планам. На Кубані велася агітація за приєднання до України, і наше міністерство закордонних справ піддержувало цю агітацію морально і матеріально" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 294).

Ми умовились, з українськими делегатами Кубані, пише далі Д. Дорошенко, що з України буде вислано на допомогу дивізію генерала Натієва, з чим погодився і гетьман. Тим часом на Кубані вибухнуло б повстання і за його допомогою можна було б очистити край від більшовиків. Йшлося про те, аби випередити білогвардійців генерала Алексеева, захопити Катеринодар, і тоді вже проголосити приєднання Кубані до України. На цю пропозицію погодилися й німці. "Але справа розбилася через саботаж, чи вірніше зраду одного з високих урядовців українського міністерства війни: очевидячки, бувши в стосунках з Алексєєвим і сприяючи його інтересам, цей пан умисне затягав цілу справу, не вважаючи на виразні накази Гетьмана й військового міністра, зволікав під різними протестами початок операції, а тим часом Алексеев швиденько вирушив у похід, захопив Катеринодар і скорим маршем посувався до Новоросійська. Тоді німці заявили, що вже пізно, і що вони не можуть допустити збройної сутички між українцями й добровольцями: вони, як звичайно, у відносинах до нас вели подвійну гру в цілій цій історії, окрім українського генерала з німецьким прізвищем, правдоподібно, брали участь німецькі військові кола, що почали якусь особливу політику загравання з армією російських добровольців" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 295).

Та мрії про остаточне об’єднання Кубані з Україною були поховані наступом Добровольчої армії генерала Денікіна. Наприкінці січня 1919 року його вояки захопили в Донбасі посланця України до Катеринодара — полковника Боржинського, який саме повертався до Києва, і розстріляли за "зраду єдиній і неділимій Росії" (Наука і суспільство. — 1993, № 1. — С. 29, 30).

Чому ж те козацтво, яке ще не забуло, що воно вийшло з дніпровських країв, прадіди якого колись стояли на сторожі рідної землі, захищали волю всього нашого народу, не піднялося дружно за возз’єднання зі своєю матір’ю–Україною?

Головною причиною цього, на наш погляд, стало те, що нащадки запорожців на Північному Кавказі, насамперед їхні провідники, після лютого 1917 року почали шукати способів захисту своїх так званих козачих прав у пореволюційній Росії, а не згадали про своє етнічне коріння. Крім того, поборникам "єдиної і неділимої" вдалося втягнути в процес реставрації імперії й козацьку збройну силу, в тому числі й нащадків запорожців.

Але представники України не втрачали надії на зближення в майбутньому, хоч і там з’явилися настрої самостійного розвитку. Після того, як у лютому 1919 року в Одесі підписується спільний момерандум України, Дону, Кубані та Білорусі (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 146. — Арк. 17–20), на мирових переговорах у Парижі делегація УНР всіляко підтримувала Кубань. Зокрема, радник української делегації Шелухин зазначив 24 жовтня 1919 року: "Моїми заходами я досяг того, що представники Кубані увійшли в склад союза і остання нота проти імперіалістів і за необхідність визнання нових держав, в тім числі України і Кубані. Мало того, цю ноту було доручено скласти мені і представнику Кубані" (там само: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 196. — Арк. 32).

Що стосується входження Кубані до складу України, то всі українські політичні сили виступали за добровільне волевиявлення. Скажімо, члени Головної Ради Української партії соціалістів–федералістів, що перебували за кордоном, на своїй конференції 28–31 травня 1920 року у Відні ухвалили: "Питання про долю рідних наших земель Кубані повинно вирішити саме населення цих українських земель під контролем Ліги народів та за допомогою Європейських держав" (Воля. — 1920. — 12 червня — С. 313).

У квітні 1920 року в Тифлісі відбувалися переговори між Кубанською Надзвичайною місією в Закавказзі й Українською Дипломатичною місією на Кавказі "для встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанню в обопільних інтересах обох держав".

Однак за вказівкою заступника голови Кубанського крайового уряду Білашова підписання цього договору, в якому кубанці представляли себе самостійними від України, відкладалося (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 49. — Арк. 112–114зв.).

Очевидно, тут відігравала особливу роль тенденція серед деяких старшинських чинів Кубані, так званої окремішності тамтешнього населення: "Ми не українці і не росіяни, ми — кубанці".

Проте, як зазначав Голова Української Дипломатичної місії на Кавказі Іван Красковський, "тенденції до відокремлення Кубані від України живуть тільки серед козакомансько–русофільських елементів Кубані, народ же Кубані — українці і горці — воліють до повного з’єднання з Україною". Так, заступник голови Кубанської Крайової Ради, представник кубанських горців Султан Шахін–Гірей, "людина дуже популярна як на Кубані, так і серед всіх горців і абхазців", офіційно заявив Кубанському Правительству в Тифлісі, що не може повністю підписати декларації його із заявою про кубанську самостійність, тому що "тільки повне єднання з Україною відповідає справжнім інтересам Кубані і Кубанських горців зокрема" (там само).

Пояснення цього треба шукати в тому, наголошував той же Красковський, що "горське населення Кавказу, яке научене гірким досвідом останніх подій на Кубані, не вірить в політичну силу і твердість напрямку політики самостійної Кубані і бажає, як це мені заявив колишній міністр закордонних справ Горської Республіки і один з сучасних (1921 р. — В. С.) одповідних керівників горської політики Гайдар Бамат, тісного військового політичного союзу безпосередньо з Україною з умовою тільки, щоб Україна дала можливість горцям виходу до Чорного моря з Туапсе, що з свого боку рахую не тільки зовсім законним, і корисним для України, тому що таким способом горці ще іше зв’яжуться з Україною" (там само. — Арк. 170–171 зв.).

Зрозуміло, що більшовицька окупація не дала можливості здійснити тоді плани про з’єднання Малинового Клину з Україною. Уряд Леніна не тільки цього не бажав, а й узагалі "заборонив діяльність українських лівих політичних партій на Кубані. То тільки на словах більшовики проголошували право на самовизначення. Щоправда, спочатку вони вдавали, що підтримують національне відродження українців Кубані. Ось слова з офіційного документа, де мовиться, зокрема, про заходи щодо українізації на Північному Кавказі: "За два роки до денікінських днів у деяких округах краю, особливо на Кубані, було чимало українських шкіл. Але коли Денікін узяв владу до своїх рук, зразу ж було страчено чотирьох козаків–учителів за українізацію шкіл і т. ін. (Денікінці підступно вбили і славного українського патріота Кубані М. С. Рябовола — В. С.).

Після такого вчинку Денікіна з українцями український рух на Північному Кавказі було ліквідовано, загнано в підпілля. Українські школи скасовано, а також бібліотеки палили та різними іншими заходами знищували.

Отак Денікін вирішував національне питання — мотузками та нагаями. З приходом Радянської влади українці знову почали ворушитися, почали будувати школи і т. ін., але треба сказати, що взагалі хлібороби та учительство спочатку до української роботи ставилися нерішуче, позаяк несвідомі люди боялися того, аби Радянська влада не поступила так, як Денікін.

І тільки після XII з’їзду РКП(б) робота по лінії освіти поширилась. Але, на жаль, до цього року (1926–го) не було керівного Центру, і тому робота мала великі хиби. Розгорталася стихійно, і через це було чимало різних непорозумінь. У цей час, коли при окружних комітетах РКП є українські секції, а також утворено крайове українське бюро при Північно–Кавказькому крайкомі партії, робота приймає доцільно плановий характер.

…Організовано в Краснодарі українську газету Союзу пролетарських та селянських письменників "СУМ" і т. ін. Намічено організувати лікнепів — 162, кутків при хатах–читальнях— 101.

Зараз кілька слів про ставлення самого населення до українізації. Є чимала частина хліборобів, які цілком розуміють, що навчати дітей на рідній мові легше, ніж на будь–якій іншій. Наприклад, в одній станиці Кубанської округи на загальних зборах разом з радою ухвалили перевести навчання в школі на рідну українську мову, а потім зняли вивіску Станради, затерли написане на російській, написали на українській мові, така–то Станрада.

Друга частина населення ставиться до української школи неохоче через те, що у станичних радах і інших установах діловодство ведеться російською.

На шкільній роботі дуже відбивається непристосованість до Кубані українських підручників, особливо для молодших груп.

Крім того, взагалі роботу серед українців на Північному Кавказі дуже гальмує відсутність гарних партійних та освітніх робітників. За останній рік кілька десятків учителів приїхали з України, але їх не досить" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3146. — Арк. — 15–18).

У цьому документі, підготовленому завідуючим Українським відділом Північно–Кавказького Крайкому ВКП(б) Феодосієм Чапалою (в 30–х роках розстріляно ОДПУ за український націоналізм), не згадується, на жаль, що в боротьбі проти українців Малинового Клину методами Денікіна послуговувалися й більшовики. Так, 9 вересня 1918 року, захопивши Туапсе, вони заарештували активного члена місцевої Української громади Данила Міщенка. Його вивели до моря і там штрикали шаблями в живіт, розрубали обличчя й перетяли горло. Саме помешкання Української громади і драматичного гуртка було зруйноване: стіни обдерто, декорації знищено, меблі розтрощено. Громада розпалася, а відтак в місті завмерло й українське життя.

У подібному становищі опинилися українські громади в станицях Тимашівська, Слов’янська та інших (Чорноморець. — 1918. —Ч. 6).

Однак більшовицька влада не змогла ні тоді, ні в 20–х роках спрямувати розвиток української духовності на Північному Кавказі в бажане для неї русло. Такі постаті українського національного відродження, як Микола Міхновський, котрий опинився в той час на Кубані, продовжували боротися за краще майбутнє рідного народу. Той, кого з початку XX ст. називали батьком українського націоналізму, вчителюючи до 1924 року в станиці Полтавській, "чулим і одночасно твердим, переконливим і одночасно наказуючим голосом закликав… студентів віддати всі сили ідеї національного відродження… Затаївши віддих, з напруженою увагою слухали студенти ці віщі слова, які падали, немов життєдайна волога, на засохлий родючий грунт" (Визначні постаті Визвольної боротьби України. — Стрий, 1992. — С. 81).

Будучи завідуючим педтехнікумом у станиці Полтавській, Міхновський послідовно проводив курс на повну українізацію цього навчального закладу, чим до краю загострив свої відносини з місцевими російськими шовіністами. Наприклад, 18 квітня 1923 року інспектор Слов’янського районного відділу національних меншин Чекуров у виступі перед викладачами й студентським активом заявив, що Кубань не належить Україні, а Росії, а українська освіта "викличе національну свідомість українських мас, а вона у свою чергу підніме їх на боротьбу, а та приведе до крові. Тому краще відмовитися від української освіти й злитися з російською культурою, а українську мову закинути" (Турченко Ф. Микола Міхновський на Кубані 11 Пам'ятки України. — 2005. — Ч. З–4. — С. 103).

Незважаючи на обурення присутніх викладачів і студентів виступом Чекурова, той наступного дня поставив питання про припинення українізації шкіл на засідання місцевої станичної ради. Її голова Жадьков ось так змальовував жахливу перспективу, яка чекає прихильників українізації: "1) Буде поданий поїзд і всіх викладачів–українців вивезуть туди, куди раніше возили нас; 2) Українізація призведе до того, що привезуть гармати для розгрому Полтавської станиці; 3) Може, я й піду, але я зроблю все, щоб врятувати країну від небезпечної українізації" (там само. — С. 103, 104).

Масові прояви духовного відродження українства Північного Кавказу, як і хвиля козацьких повстань на початку 20–х років, змусили більшовицьку владу йти на певні поступки щодо розвитку національної культури. І досить швидко російські більшовики переконалися, що українське населення цього регіону повірило в багатообіцяючі гасла про право вчитися рідною мовою, висувати на керівні пости місцевих вихідців… Про це, зокрема, засвідчили порівняльні дані переписів 1920 і 1923 років, які однозначно ствердили про повернення українців Північного Кавказу до рідного народу. Особливо характерними ці показники були по містах указаного регіону. Скажімо, в Катеринодарі 1920 року до українства призналися 17.261 українець, а через два роки — вже 48.037. У документах обох вказаних переписів до росіян призналося менше від загальної кількості українців — відповідно 12.897 і 40.

Ще більш вражаюча картина з поверненням до українства в інших містах Кубані: в Новоросійську (127 і 10.275), Єйську (32 і 12.431), Темрюку (46 і 7.314), Анапі (1.649 і 5.054), Туапсе (17 і 1.820), Сочі (110 і 1.351), Армавірі (363 і 12.318), Кропоткіні (154 і 10.287), станиці Тихорєцькій (8 і 4.805).

Якщо ж підсумувати дані в цілому по містах Кубансько–Чорноморської області, то виявиться: в 1920 році в них призналися до українства лише 33. 312 жителів (6,5 відсотка до загальної кількості населення), а в 1923 таких уже було 155.215 (32,2) (Макаренко П. З життя на Кубані під комуністичною владою (1920–1926 рр.). — С. 92).

Особливо промовистими на користь українства були дані перепису 1926 року. У цілому по Кубані тоді нараховувалося 915.450 українців, а на Північному Кавказі — 3.106.852. А в заснованих запорозькими козаками–переселенцями населених пунктах українство залишалося переважаючим етносом: станиця Батуринська нараховувала тоді 7.086 жителів, з яких 5.034 були українцями), Березанська (відповідно 10.885, 9.297), Брюховецька (12.466, 9.698), Васюринська (10.443, 9.142), Вищестебліївська (3.251, 2.400), Дінська (12.525, 10.316), Дядьківська (7.324, 6.665), Іванівська (14.209, 12.983), Іркліївська (6.473, 5.884), Канівська (17.248, 13.878), Кальниболотська (10.998, 8.606), Катерининська (13.391, 11.824), Кисляківська (13.112, 11.416), Конелівська (8.712, 7.824), Коренівська (15.548, 9.313), Крилівська (9.427, 8.146), Кущівська (11.865, 9.364), Медведівська (18.146, 15.222), Незамаївська (12.133, 10.150), Пашківська (18.000, 14.166), Переяславська (8.781, 7.552), Пластунівська (12.375, 10.528), Платнирівська (13.925, 11.628), Полтавська (14.306, 10.985), Поповичівська (10.715, 7.762), Рогівська (12.475, 10.806), Сергіївська (4.714, 4.127), Стародерев’янківська (7.230, 6.529), Староджереліївська (5.413, 5.158), Старокорсунська (12.273, 10.477), Старолеушківська (6.521, 5.857), Староменська (22.604, 19.736), Старомишастівська (9.826, 8.171), Старонижчестебліївська (12.273, 11.356), Старотитарівська (9536, 8.552), Старощербинівська (17.001, 14.453), Тимашевська (12.112, 8.961), Уманська (20.727, 17.008 українців), Шкуринська (9.749, 8.864).

Етнічні межі і державний кордон України

Це свідчило про одне: якою жорстокою й надзвичайно кривавою не була в 1918–1921 роках боротьба з білогвардійцями й більшовиками, як вони не гальмували українізацію на Кубані, але не змогли припинити цього природного процесу.[8] Однак зрозумівши, що українізація набуває дедалі більш стихійного розвитку, більшовики вирішують узяти цей процес до своїх рук, аби зовсім не втратити контроль над ним.

Навесні 1925 року в Краснодарі відбулася перша крайова українська партійна нарада, яка, по суті, поклала початок організованої роботи серед українського населення Північного Кавказу передусім на Кубані. Тоді ж було порушено питання про те, аби безплатний додаток "Советский станичник" почав поволі українізуватися. Але цьому процесові перешкоджали не хто інший, як зросійщені інтелігенти з числа українців, котрі перелякалися українізації. Це вони заявили, що не можна "хахлацькою мовою портіть газету". Більше того, чулися голоси і такого спрямування, як "Долой хахлацьку газету, потому что украинцев нету". Але тоді обізвалися справжні кубанські хлібороби, що зразу написали до газети, відверто заявивши: "Що ми — росіяни, це ви, інтелігенти, брешете, бо ми—українці й українська газета не тільки по мові, а й по духу зрозуміла нам. Нам краще вивчати сотню—дві незрозумілих нових українських слів, ніж вивчати російську мову".

До цієї основної думки стали приєднуватись хлібороби багатьох станиць, і українство Кубані взяло гору. Більше того, це поставило гостро питання перед українською секцією крайкому ВКП(б) про створення окремої української газети, яка б обслуговувала усіх українців Північного Кавказу.

І з 1926 року такий часопис — "Червона газета" — побачив світ. Починала газета з одного працівника і 35 примірників платного тиражу. Через рік вона, будучи на той час першою і єдиною українською газетою в РСФРР, вже мала сталий редакційний апарат і понад 200 сільських кореспондентів. Вона й виховала свого читача, здобувши авторитет і повагу серед широких українських мас Північного Кавказу, котрі до цього не мали можливості знайомитися з рідним друкованим словом (Вісті ВУЦВК. — 1927. — 16 квітня).

Північнокавказький крайком більшовицької партії змушений був у листопаді 1926 року ухвалити спеціальну постанову щодо українізації: "Визнати за потрібне скласти комісію для вивчення справи з переведенням діловодства радапарату на українську мову. Доручити Крайбюро українських партсекцій організувати в Ростові українську газету для обслуговування всіх округ краю. Там, де переважає українське населення, вести роботу серед КСМ, безпартійної молоді і жінок переважно рідною мовою. Вжити заходи до українізації піонерроботи. Зав. хат. читальнями в станицях, де більшість населення становлять українці, повинні використовувати українську мову. В округах і районах треба зробити перехід до викладання в школах рідною українською мовою населення, школи українізувати тоді, коли є на те згода батьків учнів" (Цит. за: Тризуб. — 1926. — Ч. 19. — С. 16).

Усе це впливало на свідомість кубанських українців, спонукало їх до тісного зв’язку з батьківською землею через приєднання у формі автономії. Мовляв, "чого нам під Москвою перебувати? Взяли б і приєдналися до України. Тут же зовсім близенько, Озівське море — і Україна. Волимо під Україну, але з однією умовою, аби Кубань не обернулася в звичайну округу. Ну, коли хочете, на засадах федерації, навіть, правильніше, конфедерації, на це свідоме козацтво піде" (там само. — 1927. — 3 травня).

За даними Кубанського окружного відділу народної освіти в 1925 році україномовного населення тут налічувалося 900 тисяч чоловік. Серед жителів Краснодара 50 тисяч — третина — розмовляли українською. Відповідно була кількість українських шкіл І ступеня — 150, з 14 тисячами учнів і 320 вчителями. Наприкінці двадцятих на Кубані загалом налічувалося 240 українських шкіл. В станиці Полтавській діяв Український педтехнікум, де навчалося 300 студентів.

Ще влітку 1920 року, завдяки енергійним заходам українського профессора О. Багрія з Самари в Катеринодарі створюється Кубанський університет, кістяк викладацького складу якого становили вихідці з України. Пізніше з нього виділився медичний інститут, де в середині двадцятих вчилося понад 1000 студентів, половина з них — "козацькі діти", тобто українці.

Перша на Кубані українська газета — "Чорноморець" — виходила з 1917 року в Новоросійську за редакцією Олеся Досвітнього. Пізніше в Катеринодарі з’являється орган Кубанської крайової Ради "Кубанський край".

У двадцяті роки українське слово несла також художня самодіяльність. Зокрема, хорові гуртки виконували українські пісні і, як висловлювалося місцеве чиновництво, "жили переважно старим і "малоросійським" репертуаром". Тож не дивно, що запрошений у березні 1926 року до Краснодара — виступити на II з’їзді Рад Кубані — хор Сергіївської станиці прикрасив свій концерт піснею "Ще не вмерла Україна" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3146. — Арк. 19).

У Кубанському окрузі працювало на той час понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі останніх — 30. На українському відділі робітфаку навчалося близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму — 70, у педтехнікумі станиці Полтавської — 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи — 60. Кубанський радіоцентр 40 відсотків своїх програм транслював українською мовою. Проте станом на середину 1930 року жоден з 12 визначених для українізації районів не виконав свого завдання. Станичні ради, які вели діловодство українською мовою, були поодинокими. Усі хати–читальні тих районів, що українізовувалися, одержували газети і літературу рідною для місцевого населення мовою в дуже обмеженій кількості. Масова робота тут здійснювалася, як правило, російською. Формально ставилися до українізації різні окружні організації. Наприклад, поштовики заявляли, що немає команди зверху (Вісті ВУЦВК. — 1930. — 20 липня).

Уже з кінця 1929 року, тобто з початком колективізації, місцева преса регулярно реєструвала випадки відмови працівників освіти послуговуватися українською. "На русском языке лучше заниматься, он более нужен" (ст. Канівська); "украинизация это ненужная для нас роскошь" (ст. Спокійна). У станиці Раєвській місцева влада не виділяла школі належних коштів через те, що вона була українізована. У станиці Старощербинівській завідувач школи агітував проти утворення в школі 5 українського класу. У станицях Новоменській і Мінгрельскій начальство відмовляло, незважаючи на вимоги батьків і учнів, в українізації старших класів школи.

У станиці Андріївській звільняли з посад учителів, які володіли українською мовою, а призначали таких, що нею не послуговувалися. У школі села Ново–Кубанського на другий рік навчання перейшли з української мови на російську, всупереч волі місцевого населення.

По всьому краї уперто не виконувалися розпорядження відповідної влади про те, що по школах, де українців не менше 30%, мусить викладатися українознавство. Ще рік тому Наркомос зробив розпорядження, щоб на всіх відділах Кубанського педінституту вчили українській мови, але місцева влада так цього і не виконала.

Подібне ж творилося і на інших ділянках місцевого життя. У станицях Новомишастівській відмовилися поповнювати бібліотеку українськими книжками, в Краснодарі центральна бібліотека імені Пушкіна, яка щомісяця безплатно діставала українські книжки, просто стала ховати їх. По хатах–читальнях, ігноруючи бажання відвідувачів, відмовлялися передплачувати українські часописи, а місцями агітували навіть проти приватної передплати їх.

У станиці Кореньовській не бажали розмовляти з населенням українською мовою, а в станраді Новомишастівський голова виконкому не приймав заяв, писаних українською мовою, і т. д., і т. д. (Тризуб. — 1929. — Ч. 42. — С. 9).

Та все–ж дезросійщення краю здійснювалася силами самого населення, що далі, то все глибше й ширше, і люди поза начальством самі собі давали раду. На відсутність українських театру та клубів населення Кубані відповіло організацією численних українських аматорських труп, хорів, оркестрів. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток; в Краснодарі їх налічувалося близько 10.

Між іншим, помітне надзвичайне зацікавлення бандурою. Було створено кілька гуртків бандуристів, а при Краснодарській консерваторії організували клас гри на цьому інструменті. Один з таких гуртків протягом 8 місяців у 1928 році дав по станицях і селах краю з великим успіхом понад 200 концертів.

Відсутність українських бібліотек компенсувалась зростом купівлі української книжки, часто–густо в складчину (там само).

Дуже захопилася українізацією молодь. У станиці Полтавській студенти педтехнікуму організовували український лікпункт і пропустили через нього близько 600 неграмотних, у цьому напрямі працювали у багатьох станицях старші учні місцевих шкіл; вони ж організовували стінні українські газети та групи сількорів і скрізь, де тільки провадилася національно–культурна праця, брали в ній найдіяльнішу участь (там само).

За ухвалою крайової влади в липні 1931 року в Краснодарі почав організовуватися Північно–Кавказький Український, науково–дослідний інститут. Через півроку він уже приступив до виконання планових тем з чотирьох напрямів — економіки, історії та етнографії, літератури та мистецтва, мовно–культурного будівництва.

Результати праці 5 штатних і 21 позаштатного науковців за І квартал 1932 року, наприклад, були підсумовані в першому збірнику, до якого, зокрема, увійшли статті: "Нариси історіографії Кубанщини", "Мова крайової газети", "Мова районних українських газет", "Місто Краснодар — як осередок пролетарської культури українських районів Північного Кавказу" тощо (Вісті. — 1932. — 15 червня).

Одну з бригад вказаного інституту відрядили до станиці Полтавської з метою вивчення досвіду українізації партійного та радянського апарату, щоб поширити його в інших українських районах. Лінгвістична експедиція мовно–культурного сектору мала за завдання протягом 2 і 3 кварталів 1932 року дослідити межі поширення української мови на Північному Кавказі.

Крім того, науковий колектив інституту готував підручники з української мови і літератури, суспільствознавства.

Крайові власті подбали і про матеріальну базу українського наукового закладу. Йому передали Краснодарський історичний Темрюцький і Таманський музеї, допомогли придбати бібліотеку, в якій нараховувалося 8 тисяч книг (там само).

З неволі, пише П. Сулятицький — пішов московський уряд і компартія на українізацію Кубані, і зараз вони самі добре не знають, як їм далі бути в цьому "проклятому питанні": не допомагати українізації, поборювати її — зле, помагати — лихо, а зовсім не звертати на неї уваги, то ще гірше. Раніше говорилося, що українізація — це, власне, лише метода підходу партії до мас і є частиною їх геніального винаходу класової національної політики. А тепер чуємо, що українізація — стихійний процес і що вона "не тільки метода підходу партії до трудових хліборобських мас, вона ставиться ширше, її потрібно використати як методу прискорення культурного розвитку українського населення краю" ("Червона газета". — 1929. — Ч. 13).

Спочатку твердили, що українізацією цікавляться лише незаможні, то головним чином не козаки, т. з. іногородні, а тепер із жахом констатують, що стихія заливає і куркулів–козаків, і буржуїв–іногородніх, і їх обвинувачується в усіх гріхах українського шовінізму і націоналізму. Не вільні від тих обвинувачень і середняки. Це все загрожує перспективами об’єднання населення, а кому від такого об’єднання буде лихо, цього доводити не треба. Через те зараз уже лунають заклики "активно провадити жорстоку боротьбу з класовим ворогом, хоч би він був тричі українцем" (там само).

1929 року, продовжував П. Сулятицький, надзвичайно жваво і піднесено пройшли Шевченківські дні. Не було станиці, не було села, взагалі скільки–небудь залюдненого пункту, де б урочисто не святкувалися ці дні, збираючи на концерти, вистави, реферати, академії сотні і тисячі люду. Не обійшлося, звичайно, без інцидентів. Наприклад, в Павловській, коли при перших згуках "Заповіту" весь зал піднялися, секретар партосередку, голова стансовіту, секретар нарсуду і члени райвиконкому, не скинувши шапок, на вимогу присутніх встати, відповідали: "Вы — украинцы, ну и стойте"…

Подаючи цей факт, "Червона Газета" глибокодумно і багатозначно додала від себе: "отакі чудаки".

Уже тоді в практику увійшли нічні виклики професорів і учителів–українців, начеплювання різноманітних ярликів, інкримінування безглуздих звинувачень. Але повних обертів цей процес набирає 1932 року, коли ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалили постанову "Про припинення українізації".

Підписана Сталіним і Молотовим ухвала вимагала "негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів "українських" районів, а також усі існуючі газети і журнали з української мови на російську як більш зрозумілу для кубанців, підготувати і до осені перевести викладання у школах на російську мову" (Терещенко О. Українське відродження на дні Росії // Схід (Донецьк). — 1998. —№6. — С. 70).

Крайком і крайвиконком зобов’язували "терміново перевірити і поліпшити склад працівників шкіл в "українських" районах". Одразу ж було припинено діяльність видавництв "Червоний прапор" і "Радянський станичник", Краснодарська філія Державного видавництва України з її представництвами на Кубані, Північному Кавказі зупинила розповсюдження української літератури і української періодики. Відтак місцеве населення змушене було читати лише російськомовні видання.

Успіхові зросійщення сприяли заходи на зразок тих, що практикувалися тоді в гітлерівській Німеччині: українські школи та культурно–освітні установи повсюдно ліквідовувалися, у людних місцях палили українські книжки з хат–читалень: тих, хто поширював українське слово, знищували або висилали до сибірських концтаборів, — така доля спіткала, зокрема, півтори тисячі вчителів.

Великих втрат українське населення Кубані зазнало під час Голодомору, що набрав розмаху вслід за насильницькою колективізацією селянських господарств. Загони Червоної армії та ОДПУ оточували щільним кільцем козацькі станиці, не випускаючи з них людей — тобто прирікали їх на вимирання, оскільки хліб і худобу заздалегідь було забрано.

Внаслідок таких заходів більшовицької влади половину українського козацтва Кубані заморили голодною смертю. Населення національно найсвідоміших станиць поголовно вивезли до Сибіру, вселивши на козацькі обійстя, здебільшого, ветеранів Червоної армії й ОДПУ. Знищували навіть назви станиць — їх змінювали, аби ніхто і здогадатися не міг, що тут жили нащадки українського козацтва. Так, станицю Полтавську почали іменувати Красноармійською, Уманську — Ленінградською (там само. — С. 71).

Крім того, десятки тисяч кубанських українців були закатовані в підвалах місцевих відділів ОДПУ–НКВС.

Усе це боляче вдарило по українській людності Кубані, спричинивши занепад національного життя на довгі роки.

Власне, до Малинового Клину слід віднести і українські поселення Північного Кавказу на території Терського козацького війська. Як ставилося тутешнє козацтво до України, свідчить лист голови Великого його кола Губорєва з Владикавказу 16 листопада 1920 року, звернений до уряду УНР: "Терское и Кубанское войска тесно связаны с Украиной кровным родством. Многія станицы Терского войска еще только с 1864 г. переселены из Черниговщины и Полтавщини.

Теперь наше искренное желание сблизиться с родной Украиной й поддерживать друг друга" (ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 35. — Арк. 74–74 зв.).

Крім Малинового Клину — суцільної етнічної території на Північному Кавказі, слід згадати і про окремі оазиси українців у цьому регіоні. Зокрема, такий район, як Мугань у Закавказзі. Там у 1917—1920 роках проживало близько 20 тисяч українців.

В Абхазії наші співвітчизники тоді жили в таких суціль українських селах: Спасівка, Стара Чернігівка, Нова Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка, Бомбори, Веселе, Іванівка, Олексіївка. В сусідстві з іншими етносами у великій кількості населяли українці Бакланівку, Дранди, Миколаївку, Псхулати; жили українці в інших населених пунктах, зокрема в Сухумі, Гудауті, Гаграх. До речі, 105 родин з цих місць свого часу зареєструвалися як громадяни Української Народної Республіки… (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 50. — Арк. 16).

Властиво український етнографічний кордон на Північному Кавказі прибережною смугою підходить аж під Сухум–Кале. В другій половині XIX ст. це узбережжя заселили родини запорожців, що повернулися з Туреччини в 1808 році, та згодом із Задунайської Січі в 1852. Вони, до речі, були засновниками Анапи, Новоросійського, Естонського, Володимирського, Анастасьєвського, Туапсе, Геленджика, Пластунського, Сочі, Адлера, Пиленкова, Гагр, монастирів у Новому Афоні та "Дандри" (Іванис В. Кубанщина в концепції Північного Кавказу // Нові дні (Торонто). — 1968. — Ч. 216. — С. 4, 5).

Відродження української національної самосвідомості тут, як і творення державності на Кубані, Чорноморщині, Терщині, звичайно, прискорило 6 у майбутньому зближення Малинового Клину з Україною. Цього не могли допустити великодержавні російські шовіністи — як білого, так і червоного забарвлення. Вони нищили все українське весь час. Лише в останні роки тут починає відроджуватися український дух. Зокрема, для координації діяльності українських організацій Кубані утворено Чорноморську Козацьку Раду, яку очолив головний отаман Пилипенко. Сучасне кубанське козацтво прагне мати добрі зв’язки з матір’ю–Україною.


ДОКУМЕНТИ


Ухвала козаків куреня Старонижчестебліївського на підтримку самостійного від російських властей розвитку Кубані

1918 рік


Ухвала козаків куреня Старонижчестебліївського

1918 года месяца августа 30 дня.

Ми, ніжеподпісавшиеся, козаки куриня Староныжчестебліевского, Таманского отдела Кубанской области, сего дня зібрались на свою збирню, перший раз писля пропажи москальськои власті и при посредничестви всих наших нидавно зібранньїх, батька атамана Пытра Ныколаевича Одарушки, мы мали казачу мову в тым, що мы, козакі, потомкі прежних запорожцив, по своєму слабоумію или недохвату в нации, ни так давно изминыли були своїй ридній Кубани, далі волю и власть проклятому Москалю таку, якою сами владилы, помятуя, що и вин, наш брат по нашому Государству, також буде з намі вмисти робыты и жыты на Кубани на пользу всего козацтва, ну Наша думка гныла и плода з ней доброго ны вышло.

Проклятий москаль волю и власть козачу штыками соби в руки захватыв, здавыв нас як мух в лыщетку, и хозяйство всэ наше розорив. Москаль дав нам понять, як нада було батькив начальство почитать, москаль уразумів нас, як трудно досталась козацтву Кубань, грызя наших предкив, москаль дав нам понять, що биз вірьі и дисцыплины жизнь погана и опасна, пувыртатысь до своих порядкив, нам казакам вже було низко ны выдно и гибыль козацтву була на чоку.

Ну пословиця ны вмірае, що Бог не без мылости, козакчины без щастя, ти наши батьки пани, поручани нами, розорени нами, є люди учені, не допустили заблудившихся нас, козакив, ихних покорних дитей до погибели, сталы на опалцатки перед тою чернотою, сибирякамы и каторжанами, з якими ми побраталысь, и вивили ти батьки пани нас з москальськои ныволи.

Знов побачывши мы Божый свит на Кубани, пропущенный в наши очи Кубанок казачыми панами, ми дужэ радувалысь цему щастю, радувалысь дужче, чым мала дытына, побачывши красне яичко, здыхнулы своею грудью так, як здыхали ранше, знов мы, козаки весело зашывылились по своих стыпах, а то же було, не тилькы по степу не усыдыш, а даже и опасно було из балагану носа показать, бо скрізь мотаюця нови наши браты и нас штыкамы и тюрмою награждають, в нас свободный труд и волю отнимают, последню рубашенку знимають, конячку и коровку отнимають и росплата за те, штык и тюрма. Побачыв це спасеніе, мы козакы Кубани, сегодня на своій рады вси дружно закрычалы: Ура. И спасыби Вам, наши спасытыли Кубани, пани гиниралы и весь начальствующий состав, в особенности рыдному батьку, батьку Полковнику Филимонову, Батьку Бычу и всій Ради, зібранній намы раньше и бызнывинно намы же Вас загрязнывшыми, шлэм Вам, наши батькы, выльнэ спасыби, од нас и дитей нашых и нызький козацький поклин, за Вашу щирость, за спасзніе нас и наших имущыств. За прежню ошыбку просим простыть як заблудшым сынам, даем козачэ слово, що довіку — до гробу ны дамо козацтво в ниволю, ны дамо своим батькам панам измины по служби николи, даем слово иты дорогою, дэ йшли наши прэдки, од Вас, наши батькы, всыгди порядку ижыдати, волю и власть Вашу, по приміру предкив, щиро выполняты.

На всяки "клычи" Вас, батькы, мы станем горою и стиною выполняты Вашу волю, щоб зкрыпыты нашу казачу свободу.

Ище раскажым громадою, прости нас, помогай Вам Бог далыни спасаты Кубань, нам управляты и батькивскый порядок давати нам.

Просым нашого атамана, цэй прыговор послаты нашому Батьку ридному козакови Полковныку и Війсковому Атаману Филимонову, щоб знав вин, батько, що мы, чисто розкаяни его диты, обіщаемось довіку — до гробу буть покирными дитьмы его, и защытныкамы ридного края — славной Кубани. Ура краевому Правительству. Да здравствует на Кубани единое казачество. Для чого прокладаєм свои руки, хто грамотный. Подлинний за надлежащімьі подписями.

(Черноморская Россия. — 1918. — Ч. 16.)



Повідомлення про з'їзд українців Чорноморщини

30 липня 1917 року


З’їзд українців Черноморії

Черноморська Українська Рада в Новоросійську видала до населення Черноморії відозву, в якій закликає його пристати до України. В цій справі Черноморська Рада в Новоросійську скликає на 30 липня з’їзд українських громадських діячів та представників української людності Черноморської губернії.

На з’їзді мають взяти участь: по два діячі від кожної української політичної або громадсько–просвітньої організації Черноморщини; по одному делегату–українцю від кожного села або заселеної хуторами місцевости, по одному представнику–українцю від кубанських козаків та інших родів військових, існуючих в Новоросійську, а також українських професійних товариств, п’ять представників від Черноморської Ради і організаційне Бюро З’їзда.


ПРОГРАМА З’ЇЗДА:

1. про сучасне становище української справи. Доклад про:

а) історія українського руху, б) потреба Українізації школи,

в) Українська Центральна Рада і Генеральний Секретаріат,

г) участь україн. революційних партій: соціалістів–революціонерів, соціал–демократів, соціалістів–федералістів і др.,

д) приєднання до України Черноморської губернії.

2. Урочисте оголошення Універсалів Центральної Ради.

3. Резолюції з приводу їх і питання про оподаткування.

4. Оголошення привітань.

5. Справоздання українських організацій на Черноморщині про життя і діяльність.

6. Доклади делегатів з місць про те, скільки і де по Черноморській губ. проживає української людности, а також інших націй.

Увага. Бажано б вислухати од делегатів якнайдокладніші відомости по цьому питанню.

7. Організація української людности Черноморської губ. на національно–політичнім приципі, обговорення статусів і прохання про права інших народів, які живуть на українській території.

(Вістник Українського Військового Генерального Комітету. — 1917. — 20 липня.)



Газетна публікація про українську справу на Чорноморщині

18 жовтня 1918 року


ЧОРНОМОРЩИНА Й УКРАЇНА

У Києві саме перебуває делегація від Чорноморської української ради, яка робить старання, щоби Чорноморщину прилучити до України. Чорноморщина, давня російська чорноморська губернія, простягається на побережу Чорного моря між рікою Кубаню а кавказькими горами. Населене Чорноморщини в значній части українське, а процент його виносить 68–79. Се є переважно середнє і дрібне селянство та робітництво. Чорноморські українці мають свої школи, учителів і 15 кооперативних союзів. Політично вони є зорганізовані в Чорноморській Українській Раді, якої місцем осідки є Новоросійськ. У. Ч. Р. видає свій орган "Чорноморський українець".

Так само, як Україна, потерпіла і Чорноморщина від большовицької заверухи. Большовицькі банди, се є повертаючі з турецького фронту російські війська і розбитки бувшої російської чорноморської фльоти, а також ріжна російська збиранина з цілої Росії, безпощадно нищили, що є українське. Лиш проминула большевицька повінь, а над Чорноморщиною зависла знов чужа темна сила. Є се російська добровольча армія, яку організує російський генерал Денікін і полковник де Роберті. До армії сеї затягаються кубанські, донські і терські козаки, давні російські офіцери, невдоволені з теперішнього режиму українці, київські чорносотенці, що давнійше групувалися коло "Кіевлянина". Добровольчу армію морально і матеріально підіпомагали навіть деякі теперішні українські міністри з русофільського табору. Ся російська добровольча армія поставила собі за ціль знищити українську державу, з якої хоче прогнати німців і відбудувати давню російську імперію до спілки з військами Антанти, що находяться на Мурманщині і які подвигаються зі Сибіру.

Делегація Української Чорноморської Ради просить українське правительство і німецькі політичні і військові власти, щоби вони вислали свою фльоту до Новоросійська, Геленджика і Туапсе і висадила хоч би незначний десант на Чорноморщині. В сей спосіб припинити дальшу організацію російської добровольчої армії, освободити від гнету і вбийств українське населене і поможеся до злуки Чорноморщини з Україною.

Ми не сумніваємося, що українське правительство згодиться на сі пропозиції Української Чорноморської Ради як в інтересах українського населення Чорноморщини, так і для забезпечення полуднево–східних границь української держави.

Надіємось, що передовсім домагання Чорноморщини попре всіма силами Український Національний Союз.

(Українське слово (Львів). — 1918. — 18 жовтня.)



Лист делегації Української Чорноморської Ради до міністра закордонних справ Української держави з проханням узяти під захист українське населення Чорноморщини

28 жовтня 1918 року


Лист делегації Української Чорноморської Ради

до міністра закордонних справ Української держави

Делегація Української Чорноморської Ради має за честь повідомить Вас про арешт всього складу президіуму Ради: Чепа, Лук яненко, Резникова, Петляра і Шевцова за привітну телеграму Українським Установчим зборам у Львові, яку послала 19 жовтня делегація Ради з Київа.

Виходячи з того положення, що Чорноморська Рада увесь час обслуговувала не лише українське населення на Чорноморщині, але й українських громадян — біженців з теперішньої державної української території, яких лише в Новоросійську перебувало за літні місяці десятками тисяч, допомагаючи їм перебратися до рідних осель, для чого була складена спеціальна угода, підписана з одного боку представниками Чорноморської Ради, а з другого — представниками німецького командування на Чорному морі, допомагаючи переїхати навіть таким людям, які займають зараз і займали видні пости в українських міністерствах, — виходячи з усіх цих міркувань, делегація Української Чорноморської Ради просить Вас, пане міністре, вжити заходів:

1. Аби презідіум Чорноморської Ради був негайно визволений з–під арешта.

2. Аби Українська Чорноморська Рада, складена з представників усіх українських національних, просвітних, економічних, професійних і політичних організацій усіх округ Чорноморщини: Новоросійської, Геленджикської, Туапсинської і Сочинської, була офіціяльно визнана українським урядом, яко представницький орган усього українського населення Чорноморщини.

3. Аби передать президіуму Чорноморської Ради обов’язок представництва українського уряду, які фактично він виконував з першого дня існування Чорноморської Ради по день арешту.

Негайність останнього диктується катастрофічним становищем українських громадян — біженців, які щоденно сотнями їдуть через Новоросійськ на Україну, жадаючи від Чорноморської Ради матеріальної запомоги, національних пашпортів, пропусків на пароплави і заходів для безплатного проїзду до берегів Української держави.

Справка: телеграма Чорноморської Ради під №№ 82 і 83 на

Ваше ім’я з Новочеркеська:

2001.71 13.10.12.42 і 2002.78 13.10. 12.43.

Делегація Української Чорноморської Ради:

С. Чалий, О. Товаренко, Клименко, О. Рибак.

Жовтня 28 1918 р. у Київі.

(Відродження. — 1918. — Ч. 171.)



Звернення кубанських організацій до Уряду УНР з проханням поставити до відома світову громадськість щодо нелегітимності російських діячів представляти інтереси Кубані

22 лютого 1919 року

Копія


Меморандум

до Високої Директорії Української Народної Республіки

Під виглядом боротьби з большевиками і ніби для цілі її Добровольча Армія на чолі з Деникиним та Філімоновим поволі утворила власну гегемонію у всіх галузях громадського, політичного і національного життя Кубані і Чорноморщини.

Та гегемонія спричинилася до того, що на Кубань і Чорноморщину почали з’їздитися всі чорносотенні і реакційні діячі бувшої царської Росії з самими алчними централістично–імперіалістичними апетитами й намірами і поволі, де тільки можна, почали захоплювати державно–політичну владу в свої руки, прикриваючись вищезазначеними цілями боротьби з большовиками; таким чином питоме населення Кубані і Чорноморщини було поставлено в такі штучні рамки політичного, громадського і національного життя, що абсолютно не мало змоги виявити навіть в найменшій мірі свою волю і національно–політичні змагання.

Наслідком цього була сама брутальна політична спекуляція зайшлих російських царських екс–міністрів і інших російських реакційних діячів в імени Кубані і Чорноморщини та їх національно–державних інтересів.

Яскравим прикладом такої політичної фальсифікації і насильства є делегування для захисту національно–державних інтересів Кубані та Чорноморщини на Мирову конференцію до Парижу царського міністра Сазонова, який абсолютно є ворог національно–державних інтересів зазначених країв.

Рішуче протестуючи проти такого злочинного наміру затемнити перед Західною Європою дійсні національно–політичні намагання Кубані й Чорноморщини, звертаємось до високої Директорії Української Народної Республіки з проханням обов’язково довести наш протест до відому Урядів Держав Згоди і народів всього світу.

Кубанська Громада,

Чорноморська Рада

і Об’єднані організації українських соціальних революціонерів

й соціальних Демократів Кубані

22 лютого 1919 року

м. Вінниця

З оригіналом згідно:

Діловод загального відділу канцелярії Директорії УНР

(підпис нерозбірливий)

(Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп.1. — Спр.1. — Арк. 59–59 зв.)



Звернення Ради Сухумської Української Громади до Голови Української Дипломатичної місії на Кавказі про допомогу місцевим українцям

З січня 1920 року

Копія


До голови Української Дипломатичної Місії на Кавказі

Рада Сухумської Української Громади

Січня 3 1920 р.

№26 Сухумі

нал. 327

Довожу до Вашого відома, що в Абхазії українці живуть по таких селах, суто українських, як Спасівка і Нова Чернігівка, Полтавка, Володимирівка, Петропавлівка, Бомбори, Веселе та Парнаут (Іванівка та Олексіївка) і в суміш з іншими націями: Бакланівка, Дранди, Псхулати, Миколаївка; живуть українці й по инших селах, але в незначному числі; чимало живе по містах: Сухумі, Гудаутах та Гаграх. Вказати, саме скільки живе українців у Абхазії неможливо: бо української статистики немає, а російська, навіть революційного часу, залічує українців до москалів ("русских"). Окрім того, за час революції багато українців виселилося з Абхазії. В 1917 році членів Громади які внесли членську вкладку, було тільки 50, а в 1918 — 103. Але на зборах Громади багато бувало таких, які членські вкладки не внесли: на читаннях бувало иноді до 200 чоловік, а на звичайних зборах — 20–30, у 1918. Більшість мійські громадяне.

Зарегистровано підданих Української Народної Республіки 105 родин, які складаються із 255 особ.

Короткий обрахунок грошей, потрібних на відновлення діяльності Громади, мною був надісланий 15 грудня. Гадаючи, що обрахунок Вами не одержаний, додаю до цього копію.

Голова Громади (підпис нерозбірливий)

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 50. — Арк. 16.)



Протокол спільного засідання Кубанської Надзвичайної Місії в Закавказзі та Української Дипломатичної Місії на Кавказі щодо підписання рівноправного договору

29 квітня 1920 року


Протокол

спільного зібрання Кубанської Надзвичайної Місії

в Закавказзі і Української Дипльоматичної Місії на Кавказі

29 квітня 1920 року

На зібранні присутніми були: Іван Петрович Тимошенко, Предсідатель Кубанської Місії, Председатель Кубанської Краєвої Ради; Члени Місії: Григорій Сафронович Голуб, Володимир Ігнатович Ледомський, Іван Васильович Івасюк — Члени Кубанського Краевого Правительства: Ігнат Архипович Білий, Старший Секретар Кубанської Краєвої Ради, і Олександр Максимович Гордієнко — Депутати Кубанської Краєвої і Законодавчої Рад.

Іван Ігнатович Красковський, Голова Української Дипльоматичної Місії на Кавказі; Микола Мусійович Чеховський, Голова Українськоі Військової Місії на Кавказі; Андрій Оврамович Петренко, Представник Лівобережного Революційного Комітету, і Андрій Бенедиктович Тишкевич, Секретар Українськоі Дипльоматичної Місії.

Головою зібрання обібран І. І. Красковський,

Секретарями: А. В. Тишкевич і А. М. Гордієнко.

Зібрання відчиняється о 5 год. вечера.

Голова зібрання в своїй промові зазначає, що на попередніх зібраннях, які відбулися 23 і 27 квітня, обговорювалось питання про заключения договору між двох братерських народів України і Кубані, були складені окремі проекти договорів, котрі обговорювались, як в комісіях Місій, так і в самих Місіях зокрема, і прийшли до порозуміння на тексті проекта договору, котрий буде сьогоднішньому зібранню доложен.

Але раніш, чим приступити до обговорювання тексту договору, Голова зібрання І. І. Красковський зазначає, що Українська Дипльоматична Місія на Кавказі не має особистого доручення від Правительства У.Н.Р. на підпис договору, а зокрема він, Красковський, має доручення від Міністерства Закордонних Справ У.Н.Р. від 8 лютого 1919 року за № 925 війти в зносини з Правительством Кубані задля встановлення тісних зв’язків між Україною та Кубанью в обопільних інтересах обох держав. Але, приймаючи на увагу ті надзвичайні події на Україні та Кубані, а теж в сусідніх Державах, Українська Дипльоматична Місія на Кавказі найшла можливим договір з Правительством Кубанського Краю підписати і текст його надіслати до Правительства У.Н.Р. на затвердження.

Позаяк договір цей має стати з часом відомим широким верствам Українського та Кубанського народу, який в цей момент бореться за свою національну незалежність і демократичний порядок, договір цей може бути заключений тільки між демократичною Україною і демократичним Правительством Кубані, яке порвало всі зв’язки з командуванням Добровольчої армії і яке не допустить до можливості згоди або співробітництва з реакцією.

Після того був прочитай текст договору по пунктах і прийнятий зібранням під заголовком: "Договір між Правительством Української Народної Республіки і Правительством Кубанського Краю" такого змісту:

Надзвичайна Місія Кубанського Краевого Правительства в складі: Івана Петровича Тимошенка, Предсідателя Місії, Предсідателя Кубанської Краєвої Ради; Члени Місії: Григорія Сафроновича Голуба, Володимира Ігнатовича Ледомського, Івана Васильовича Івасюка — Членів Кубанського Краевого Правительства; Ігната Архиповича Білого — Старшого Секретаря Кубанської Краєвої Ради, і Олександра Максимовича Гордієнка — Депутатів Кубанської Краєвої і Законодавчої Рад і Дипльоматичної Місії Української Народної Республіки на Кавказі в складі: Івана Ігнатовича Красковського, Голови Місії; Миколи Мусійовича Чеховського, Предсідателя Військової Делегації; Андрія Оврамовича Петренка, Представника Лівобережного Революційного Комітету, і Андрія Бенедиктовича Тишкевича, Секретаря Місії.

Виходячи з непорушного переконання єдності історичної долі і спільності завдань і інтересів братерських народів України і Кубані в їх боротьбі за національне визволення і політичну незалежність, маючи на меті спільну оборону демократично–республіканського устрою України і Кубані і рішуче відкидаючи будь–яке співробітництво реакційних централістичних сил у державнім життю обох народів і участь їх в верховнім командуванні народніми — республіканськими арміями — визнали необхідним скласти договір братерського єднання на слідуючих підставах:

1. Правительство Української Народної Республіки і Правительство Кубанського Краю взаємно визнають Українську Народну Республіку і Кубанський Край політично незалежними і суверенними державами.

2. Сторони, що складають договір, обов’язуються взаємно всіма озброєними силами і військовими засобами спільно відстоювати національну незалежність і територіальну недоторканість України і Кубані і якомога підтримувати один одного у військовому, політичному і фінансовому відношеннях.

3. Військові частини одної з сторін, які складають договір, можуть переходити на територію другої не інакше як по проханню, або за згодою цеї сторони. Війська одної сторони, які перебувають на території другої, підлягають цій останній.

4. Сторони, що складають договір, визнають всі ті договори і умови, які ухвалені Правительствами Української Народної Республіки і Кубанського Краю до моменту підписання отцього договору; нові ж договори і умови обов’язуються складати лише за обопільною згодою.

5. Маючи на меті встановлення найтісніших економічних та фінансових взаємовідносин між Україною і Кубанню, сторони, що складають договір, мають по цім питанням в найближчому часі скласти окремі умови.

Отцей договір належить затвердженню у порядку, встановленим конституціями обох країн, які його складають.

Договір цей складен у двох примірниках у місті Тифлісі двадцять дев’ятого квітня 1920 року.

Договір підписали:

З боку Кубані:

З боку України:


Далі по пропозиції Голови зібрання І. І. Красковського зібрання постановило, що договір цей не може бути опублікованим раніш, як буде затвержен Правительством У.Н.Р. До того часу зміст договору може бути переказаним лише офіційним особам конфіденціально.

Текст договору має бути написаним паралельно на Українській та Російській мовах.

В доповнення до договору має бути прикладена Кубанською Місією нота, в якої пояснюються події на Кубані і розрив з Добрармієй.

П. Білий в своїй промові зазначає, що до договору повинні бути приложені ноти, як з боку Кубанської, так і з боку Української Місії. Білого підтримує п. Голуб.

І. І. Красковський, зупиняючись на промовах п. п. Білого і Голуба, зазначає, що це питання про обмін нотами зовсім нове, що при обговоренні тексту договору 27 квітня було вирішено, що Кубанська Місія до договору додає ноту, в котрій виявляє напрямок своєї політичної діяльності з історичним начерком подій на Кубані і остаточним розривом з Добрармією. Що ж торкається справ Української Народної Республіки, то він рахує, що напрямок політики У.Н.Р. цілком ясний, що її боротьба на протязі 3 років з чужинцями за Самостійну і Незалежну Українську Народну Республіку і суверенність Українського народу всім ясна, а тому ноти з боку Української місії, яка б була приложена до договору, не являється потрібним, що ж торкається ноти по справі підписання договору і ратифікації його з боку уряду У.Н.Р., то така нота чи то з боку Уряду, чи то з боку Української Дипльоматичної Місії на Кавказі безумовно можлива.

П. Петренко зазначає, позаяк текст договору дуже короткий і не вміщає в себе вираженої волі демократії Кубанського Краю, відносно як внутрішнього устрою, а саме головне — це історичного очерка подій на Кубані і розрива з Добрармією, а також відносин до останнього наказу Ген. Врангеля, а тому Декларація необхідна при договорі для пояснення широкого кола громадянства України, котре опісля походу Кубанської армії на Україну і тих вчинків і тих бешкетів, котрі вона чинила особисто під командуванням Ген. Шкуро, котрий не поніс за це відповідальної кари, а навпаки ще і зараз командує Кубанською армією в Сочинській Окрузі, дивляться на Кубанських Козаків яко на своїх ворогів, і це необхідно спростувати Деклярацією демократичного Кубанського уряду.

Обговорювання цього питання переноситься на завтра, 30 квітня, о 6 годині вечора.

(Продовження зібрання 29 квітня).

На зібранні присутніми були ті ж, що на зібранні 29 квітня. Головою обібрано І. П. Тимошенка, Секретарі: А. Б. Тишкевич і А. М. Гордієнко. Зібрання відкривається о 6 год. вечора.

Голова зібрання І. П. Тимошенко повідомляє, що договір ще не переписан начисто і тому не може бути зараз підписаним. Далі він зазначає, що одержання ноти від Української Місії необхідно в зв’язку з останніми подіями. Грузія постановила боротися з большовиками силою зброї; це питання має бути вирішено сьогодні в установчих зборах остаточно. Грузія не пропускає через свою територію Кубанське військо. Відносини до росіян взагалі зовсім негативні, вони лічат і правих, і лівих своїми ворогами. Вони допомагають Кубанцям, але тілько фінансово і то дуже тяжко (дають 15.000.000 руб.). Відносини щодо паралельної боротьби Кубанців в Сочі з большовиками у них негативне, радять евакуїроватися звідти. Антанта ставить на перше місце Врангеля і обіцяє допомогти Кубанцям, як вони помиряться з ним. Маються три виходи з цього положення: 1) їхати до Криму до Врангеля, але туди ніхто їхати не хоче; 2) миритися з большовиками і іти з ними разом проти Криму і 3) евакуїроватися до якоїсь дружної держави, там одпочити й знов почати боротьбу з большовиками. Евакуїровати треба біля 10.000 чол. і Правительство. Евакуація ця дуже трудна, бо англійці не хотять випустити зі своїх рук. Як не вдасться евакуїроватися, то козаки перейдуть до большевиків для того, щоб боротися з ними як повстанці, або щоб стати на їх бік. Для Місії бажано було б евакуїроватися на Україну. Ця справа може протягнутися тиждень, але треба спішити, бо немає харчів. Можна було одержати від французів допомогу, але для того необхідно мати договор з Україною, бо евакуація можлива тільки на Україну. Нота від Української Місії необхідна не тільки для того, щоб її показати французам, але і того, щоб козаки повірили, що справді Україна їх приймає, що повинно бути зазначено в ноті.

І. І. Красковський пропонує перш поговорити про ноту Кубанців, а потім про евакуацію і ноту Української Місії. Пропозиція приймається.

Г. С. Голуб пропонує доручити комусь виробити текст ноти, і потім затвердити її на зібранні. Пропозиція приймається, це доручається І. А. Білому, а Українська Місія дає свого представника А. А. Петренка.

І. І. Красковський зазначає, що він як Голова Української Дипльоматичної Місії на Кавказі є дуже рад, що Кубанці вирішили евакуїроватися на Україну. Він радіє теж і від України, що вона може допомогти в цей тяжкий момент Кубанцям, котрі їй так близькі. Кубанці, котри поїдуть на Україну, можуть бути певними, що там їх спіткають з великою радістю, як братів, а також, що Кубанська армія буде допомогою для України в боротьбі з ворогами її незалежності, котра тепер ведеться з все більшою силою, з надією і повною вірою в успіх, до котрого прямують тепер всі сили українського народу.

В 6 год. 45 хв. І. П. Тимошенко був викликай до прямого дроту з Гагр і передав головування І. І. Красковському.

В. І. Ледомський в своїй промові висловив подяку Українській Місії від імени Кубанської Місії за те, що Україна готова принята в ті тяжкі часи до себе Кубанську армію і дати її теплий куток, де би вона могла залікувати свої тяжки рани. Вони, Кубанці, були в цьому переконани і для того звернулися до Представників України в своїй тяжкій справі.

М. М. Чеховський яко Голова Української Військової Місії щиро витає Кубанців за їдну тільки думку їхати на Україну, там їх спіткають з великою радістю, але все ж він хоче, щоб Правительство У.Н.Р. було зарання повідомлено, щоб могло приготовитись до їх прийому як слід.

Зібрання закривається в 8 год. вечора.

1 травня 1920 року. (Продовження зібрання 30 квітня).

Голова Кубанської Надзвичайної Місії І. П. Тимошенко інформує: вчора 30 квітня він, балакавши по прямому дротові Гагри—Тифліс з заступником Голови Краевого Правительства Білашовим, з’ясував йому, що в Тифлісі проміж Кубанською і Українською Місією складений договір двох братських народів, на що одержав вказівки, аби договір не був підписан до приїзду до Тифлісу Члена Правительства Ланко з особистими дорученнями і інформацією про події і справи Кубанські. Ці вказівки Білашова І. П. Тимошенко пояснює такими справами: 1) з Криму прибув до Сочі Голова Кубанського Правительства д. Іваніс, який мав безпосередні балачки з представниками Директорії У.Н.Р. в Криму, і що напевно їм, Іванісом, підписан якийсь договір; 2) се те, що Краєвим Правительством Кубані дані особисті уповноваження в Царгород дд. Макаренку і Безкровному до Уряду У.Н.Р. і Польщі і 3) се той слух, що нібито скільки діб тому назад до Сочі прибув парусник з представниками У.Н.Р. Маючи на увазі все сказане, п. Тимошенко пропонує з підписом договору почекати декілька днів, але, маючи на увазі те, що договір з Україною або вже підписаний в Криму, або буде підписаний чи то на Україні, чи то в Тифлісі, а тому, рахуючи Україну яко дружествену державу, звертається до Голови Української Дипльоматичної Місії п. Красковського з пропозицією завтра ж, 2 травня, спільно з ним, Тимошенком, виступити перед місцевою Французькою Місією по справам Кубані.

І. І. Красковський висловив свій жаль, що праця Надзвичайної Місії Кубані в Закавказзі з працею Кубанського Правительства не координована і зазначив, що з огляду на останню заяву п. Тимошенка він, на жаль, виступити разом з ним перед Французською Місією по справам Кубані при сучасних обставинах не находить можливим.

Зібрання закрилося в 9 год. вечора.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 39. — Арк. 41–45.)



Звернення представника Терського козацького війська Н. Губорева до посла УНР в Будапешті про бажання зблизитися з Україною

16 листопада 1920 року


Представителю Украинской Народной Республики

в Вене или Будапеште

от Председателя Большого Войскового Круга

Терского Козачьего Войска

Н. Губорева


Милостивый государь!

Господин Посланник!

Приветствую Вас как Представителя братской Украины и обращаюсь к Вам с настоящим письмом как доказательством нашего искреннего чувства.

После развала Добровольческой Армии Деникина, одной из главных причин которого было нетактичное отношение к интересам Украины и казачих войск, особенно Терского и Кубанского, по отношению к нам, казакам, проводилось все время вмешательство в бытовой уклад нашой вольной казачей жизни и желание нас эксплуатировать. Все это не могло, конечно, заслужить расположение казаков и вызвало нежелание воевать под начальством Деникина и его генералов.

Терское и Кубанское Войска тесно связаны с Украиной кровным родством. Многия станицы Терского Войска еще только с 1864 г. переселены из Черниговщины и Полтавщины.

Теперь наше искреннее желание сблизиться с родной Украиной и поддерживать друг друга. В настоящее время, благодаря ошибкам командования Добровольческой Армии, мы поставлены в очень тяжелое положение и должны вести борьбу с большевиками у родных станиц.

Мы радостно приветствуем освобождение правобережной Украины от большевиков и уверены, что скоро вся Украина будет совершенно очищена. Мы также надеемся с Божьей помощью своими силами сбросить большевиков и очистить наши области. По постановлению Войскового Круга посылается полковник Николай Петрович Долинский, член Большого Войскового Круга, к тому же уроженец Черниговщины и потомок выселенных на Терек казаков. Ему поручено приветствовать братскую Украину в лице ея Представителей и всячески помогать Командованию Отамана пана Петлюры в борьбе за независимость и вольность Украинской Народной Республики.

В свою очередь просим оказать полковнику Долинскому нужную поддержку. Конечно, Войско будет глубоко благодарно и не останется в долгу.

Прошу принять уверения в полном уважении и преданности.

16.11.1920.

г. Владикавказ

Н. Губорев

За точний підпис з оригіналом відповідає:

Секретар Надзвичайної Дипломатичної Місії У.Н.Р. в Угорщині

В. Суховецький.

(Копія. Машинопис. ЦЦАВОВУ: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 35. — Арк. 74–74 зв.)



Лист Голови Української Дипломатичної Місії на Кавказі І. Красковського до міністра закордонних справ УНР щодо можливостей об’єднання Кубані з Україною

15 січня 1921 року


Голова Дипльоматичної Місії на Кавказі

15січня 1921 р.

№328 м. Тарнів

До Пана Міністра Закордонних Справ У.Н.Р.

Згідно Вашого доручення маю честь представити при цьому на Вашу увагу мої міркування на лист Заступника голови Кубанської Республіки п. Івана Макаренко до Пана Головного Отамана У.Н.Р.

Витаючи думку п. Макаренка про спільне єдине державне життя України і Кубані, разом з тим рахую потрібним підкреслити, що ідея державної відокремленності Кубані ставиться і підтримується головним чином козакоманськимі елементами Кубані, народня ж маса, в переважній більшості українська, природно, бажає повного об’єднання Кубані з Україною, також як невелика кількість великоросів — лінейців тягне рішуче до Росії. Горці Кубані — Черкеси, як це офіційно заявив їх представник, Заступник Голови Кубанської Краєвої Ради Султан Нахін Гірей, ідеї окремої Кубані тепер не підтримують і стоять за єдину Україну з включенням до неї Кубані.

Що торкається окремих пунктів то:

І. Військове питання.

Для справжнього здійснення цього питання необхідна єдність Головного Командування, на чолі з Головним Отаманом У.Н.Р., ім’я якого на Кубані популярно.

II. Міжнародні відносини.

1. а) Для реального об’єднання праці в справах закордонної політики було б корисно перебування органу керуючого закордоннимі справами Кубані в місці перебування Міністерства Закордонних Справ У.Н.Р.;

б) Закордонні дипльоматичні представництва У.Н.Р. істнують зорганізовані майже у всіх великих центрах Європи, Америкі і Ближнього Сходу (Царгород, Тифліс). Кубань не має ні зорганізованих дипльоматичних представництв, ні одповідних можливостей зараз їх зорганізувати, а тому, з ідеї єдності дипльоматичних представництв України і Кубані логічно витіка необхідність формального доручення Кубанським Урядом права представництва Кубані вже істнуючим Посольствам і Місіям У.Н.Р. з можливосте) включення в їх склад яко радників по Кубанським справам представників Кубані.

2. а) Кавказькі Республіки дійсно бажають з’єднатися в одну Кавказьку Федерацію, але по політичному досвіду, дипльоматичному хисту політичних діячів та по міжнародному положенню роля зібрати Кавказькі Держави могли би належати скорійше Грузії, ніж Кубані; одначе загальне сучасне політичне становище Кавказу і роля, яку починає тепер там відігравати мусульманство (рух Кемаль Паші і національне відродження мусульманства) роблять це об’єднання в ближчому часі дуже проблематичним, а для самої Кубані майже неможливим, більш паперово декларативним, ніж життєво реальним;

б) Кубань дійсно служить мостом між Великою Україною та Кавказом, форпостом української національної ідеї на Сході, і ця її роля дуже відповідня і цінна, але тим самим Кубань ні в якому разі не може грати на Кавказі власної центральної і відповідальної ролі, тому що кавказькі народи шляхом важких переживань останніх років переконались в тому, що в великій боротьбі з північним централізмом Росії їх не може захистити і зорганізувати сама Кубань, а тільки ціла Велика Україна в тісному зв’язку безпосередньо з самимі кавказькимі народами;

в) "Козачі Країни", як вже себе виявили досі, не дуже бажають боротьби з імперіалізмом Росії, а деякі з них, як, наприклад, Терек, тільки опираючись на Москву, гадають утримати свої великі козацькі привілегії. Ідея "размосковлення" козачих країн зв’язана з їх "розкозаченням", а до того ще далеко.

III. Во внутрішньому державному життю Україна і Кубань ріжняться між собою і тому внутрішній державний устрій не може бути одинаковий, але повинен носити цілком демократичний характер. Що ж торкається фінансової і економічної політики, то її цілковите об’єднання не тільки на зовні, але і внутрі дійсно являється рішуче необхідним вже зараз, і для того тепер же необхідно утворення Україно–Кубанської фінансово–економічної Палати, яка б занялась конкретним вирішенням цього питання на грунті повної єдності Кубані з Україною.

Голова Місії Красковський

З оригіналом згідно:

Начальник Канцелярії Міністра

(підпис нерозбірливий)

(Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 35. — Арк. 19, 20.)



Інструкція міністра закордонних справ УНР А. Ніковського Голові Дипломатичної Місії УНР у Празі щодо контактів з представниками Кубані

Березень 1921 року

КОПІЯ

ТАЄМНО


У.Н.Р.

Міністерство Закордонних Справ.

Департамент Чуж. Зносин.

" " березня 1921.

ч.......

Тарнів.

Панові Голові Дипломатичної

Місії У.Н.Р. в Празі

Спільність історичної долі, національних завдань, як рівно ж спільність інтересів Української Народньої Республіки та Кубані в боротьбі за політичне визволення і державну незалежність, були все ідейною базою щиро глибокої прихильности Уряду У.Н.Р. до державних змагань Кубаньщини.

Стоючи на грунті етнографічної єдності українського народу, Уряд У.Н.Р. повинен вважати Кубань при повному збереженню її державної незалежности, експонентом української політики на південному Сході.

Денікинська, а потім Врангелівська акція на побережу Чорного моря залишила чимало негативних наслідків щодо сконсолідованости кубанського громадянства і його Уряду.

Зрозуміло, що відсутність повної внутрішньої організованности і консолідації сил мусить відбитися дуже шкідливо на міждержавному становищі Кубані як державної одиниці.

Останні відомости принесли підтвердження, що поміж членами Уряду Кубані завелись межиусобиці більш особистого характеру.

Це приневолює Уряд У.Н.Р., при захованню всієї його доброзичливосте для Кубані, ставитися до поодиноких членів її Уряду з повною обережностю та певного рода вичікуванням.

Для ілюстрації вищенаведеного Міністерство дозволяє собі відповідно резолюції Пана Голови Директорії, Головного Отамана, — переслати Вам, Вельмишановний Пане, копію статті із журнала "Воля Росії" від 9/111.1921. ч. 148 під з. "Братьям Кубанцам".

Крім зазначеного, Міністерство має честь переслати Вам, Вельмишановний Пане, до відома копію, отриманого ним від Голови Кубанського Уряду п. Іваніса письма від дня 21/III — 1921. ч. 151, в якому цей останний повідомляє Уряд У.Н.Р., що п. Іван Макаренко являється тільки Членом Краєвої Законодавчої Ради Кубані — і ні в якому разі не має уповноваження від Уряду Кубанської Народньої Республіки на закордонне представництво цего Уряду.

Подаючи вищезазначене до Вашого, Вельмишановний Пане, відома, Міністерство має честь зазначити, що Уряд У.Н.Р., маючи на ціли переведення в життя так важної для свобідного національного та державного розвитку Української Народньої Республіки ідеї Причорноморського Союзу, вважає доцільним заключити (крім відомого Вам договору з Кубанню від дня 7/VIII–1920) також конвенції і договори як військового, так і політичного характеру з иншими державами: Грузією, Доном, Тереком і и. Великою перешкодою для зреалізування зазначеної ціли являється роз’єднання керуючих Кубанських політичних груп. Тому Міністерство вважає необхідним просити Вас, Вельмишановний Пане, щоби Ви, в спосіб, який вважатимете відповідним, звернули увагу керуючих Кубанських кол на цю, в своїх наслідках далекойдучу шкоду, яка виникає для міждержавного становища Кубані як державної одиниці, із–за браку консолідації сил та однолінійности політичного напрямку її державних керманичів. Уряд У.Н.Р. мусить в державному інтересі обох Республік рішучо настоювати на повній консолідації принайменше українських, це є кубанських сил і встановлення одного політичного напрямку.

Про Ваші, Вельмишановний Пане, в тому напрямкові пороблені кроки Міністерство прохає повідомити його детально — в негайному порядкові.

Прийміть, Вельмишановний Пане, запевнення в моїй високій до Вас пошані

Міністр Закордонних Справ Ніковський (в. р.)

Директор Департаменту Чужоземних Зносин

За згідність з оригіналом: В. о. Начальника

Дипломатичного Відділу (підпис нерозбірливий)

(Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 1429. — Оп. 2. — Спр. 35. — Арк. 27, 28.)



Лист групи українських громадян до Всеукраїнського ЦВК з протестом проти зросійщення Кубані

1927 рік

КОПІЯ


До Всеукраїнського Ц.В.Й.К.

Від 14–ти українських громадян


Заява

Зачитавши статтю тов. Лісового "Кубань" (див. Хар. "Вісті" за м. м. Травень і Червень 1927 р.) про стан українців в Північнім Кавказі, ми були надзвичайно вражені, що такий анахронізм, як русіфікація українців на терені Радсоюзу (на Х–ому році Жовтн. Революції) зумів собі відбороти право на існування. Ми не тільки були вражені цим, але й глибоко обурилися і після спільної наради вирішили вимагати від укр. уряду, щоб він взяв на себе ініціятиву негайної ліквідації цього ганебного явища в роб. селянській державі. Ми дуже дивуємося, що уряд РСФСР не спромігся забезпечити право укр. нацменшости на Північнім Кавказі, але поскільки такий факт є, то ми вважали б не тільки за ненормальне, але й за шкідливе, коли б уряд УСРР не вмішався в цю справу і своїм авторитетним словом не поклав край всяким хитанням щодо цілковитого розв’язання українського нац. питання в РСФСР.

Але цілковите розв’язання укр. нац. питання зовсім не полягає тільки в тому, щоб надати українським робітникам і селянам в РСФСР культурно–освітньої автономії. Ми иншого виходу не бачимо, як приєднати до УСРР ті округи РСФСР, в яких українці складають більшість населення. А такі округи, як відомо, є південні Курщина і Вороніжчина, Західна Донщина і Кубань з Черноморщиною. Мало ваги в тому, що вони за царату входили в склад центрально–російських губерень і північно–кавказських областей. Для нас досить того, що в них українці складають більшість населення (абсолютну чи відносну — нема ріжниці), і всі вони мешкають з кордонами УСРР (Кубань межує морем). В жодному разі справу приєднання цих земель до УСРР не припустимо відволікати, бо саботаж її є чи не єдиною плямою на всій нацполітиці Радвлади і важким тягарем лежить на сумлінні українського роб. селянського уряду. Ми наперед суворо засуджуємо всякі півзаходи, бо вони не тільки не розв’яжуть нацпитання у вищевказаних районах, але ще й ускладнять його. Ініціятиву порушення цієї справи повинен взяти на себе уряд УСРР, бо уряд РСФСР до цього часу такої ані на макове зерно не виявив. І це тим більш неминуче, що на сучасний укр. уряд випала велика історична місія: зібрати всі землі, заселені українським робітниче–селянським народом, і утворити під червоним прапором велику соборну УСРР. Це одно з його найголовніших завдань, від якого він не може і не повинен відмовлятись, бо він є урядом в першу чергу українських робітників і селян. Щоправда, завдання це важке і складне, бо вимагає рішучих і енергійних заходів, бо на шляху його стоять багато "старих" перешкод, а головне, бо потрібує великої віданности до свого трудового народу і свідомости його майбутнього.

Але вразі, коли український уряд відмовився від цього невідкладного завдання, то українське радянське суспільство розглядало таке поводження свого уряду як капітуляцію його перед наступаючим російським націоналізмом. Ми глибоко переконані, що висловлюємо думку всього свідомого українського рад. суспільства, яке 1) твердо і остаточно перейнялося ідеями ленінізму, 2) бере найактивнішу участь у відбудовчому процесі в робітниче–селянській державі, 3) чолом поляже за здобутки Жовтневої Революції і 4) не дозволить вчинити замах на ці здобутки або перекручувати зміст їх, чиєю б рукою або разом це не було заподіяно.

(14–ть підписей)

При цьому прикладається листа до всесоюзного ЦВК (рада національностей), в якому докладно висвітлюється думку українського радянського суспільства на вищезачеплене нами питання.

Після ознайомлення зо змістом його ласкаво просимо переслати його по призначенню.

(Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 20, — Спр. 2455. — Арк. 137, 138.)



Циркуляр Й. Сталіна ЦК КП(в)У щодо репресій на Кубані за невиконання хлібозаготівель

5 листопада 1932 року


МОСКВЫ

Пять адресов Четыре копии серия "Г"

Харьков. ЦК КП(б)У КОСИОРУ, МОЛОТОВУ, ЧУБАРЮ, ЗАТОНСКОМУ И ХАРЬКОВСКОМУ, ЧЕРНИГОВСКОМУ, КИЕВСКОМУ, ВИННИЦКОМУ, ДНЕПРОПЕТРОВСКОМУ, СТАЛИНСКОМУ, ОДЕССКОМУ ОБКОМАМ КП(б)У.

Только Харьков Передается для сведения ЦК КП(б)У и Секретарям Обкомов Украины решение Севкавкрайкома, принятое по директиве ЦК ВКП(б) о хлебозаготовках й севе на Кубани и решение ЦК и ЦКК ВКП(б) о чистке сельских парторганизаций на Северном Кавказе.

Секретарь ЦК И. Сталин.

1. Решение Северо–Кавказского Крайкоме, совместно с представителями ЦК ВКП (б) Кагановичем, Микояном, Шкирятовым, Гамарником, Ягодой, Косаревым, Черновым и Юркиным по вопросу о ходе хлебозаготовок и сева по районам Кубани.

Ввиду особо позорного провала плана хлебозаготовок и озимого сева на Кубани, поставить перед парторганизациями в районах Кубани боевую задачу — сломить саботаж хлебозаготовок и сева, организованного кулацким контрреволюционным элементом, уничтожить сопротивление части сельских коммунистов, ставших фактическими проводниками саботажа, и ликвидировать несовместимую со званием члена партии пассивность и примиренчество к саботажникам, обеспечить быстрое наростание темпов, полное и безусловное выполнение плана сева и хлебозаготовок, тем самим добиваясь сплочения партийных рядов и укрепления колхозов.

Крайком постановляет:

1) За явный срыв плана по севу и хлебозаготовкам занести на черную доску станицы: Новорождественскую (Тихорецкого района), Медведовскую (Тимашевского района), Тимиргоевскую (Курганинского района).

В отношении станиц, занесенных на черную доску, применить следующее:

а) Немедленное прекращение подвоза товаров и полное прекращение кооперативной и государственной торговли на месте и вывоз из кооперативных лавок всех наличных товаров.

б) Полное запрещение колхозной торговли как для колхозов, колхозников, так и единоличников.

в) Прекращение всякого рода кредитования и досрочное взыскание кредитов и других финансовых обязательств.

г) Проверку и очистку колхозных, кооперативных и государственных аппаратов органами РКИ от всякого рода чуждых и враждебных элементов.

д) Изъятие органами ОГПУ котрреволюционных элементов, организаторов саботажа хлебозаготовок и сева.

Предупредить жителей станиц, занесенных на черную доску, что в случае продолжения саботажа сева и хлебозаготовок краевыми организациями будет поставлен перед правительством вопрос о выселении из пределов края в северные области и заселении этих станиц добросовестными колхозниками, работающими в условиях малоземелья и на неудобных землях в других краях.

2) В качестве последнего предупреждения в отношении наиболее позорно проваливающих сев и хлебозаготовки районов: Невыномысского, Славянского, Усть–Лабинского, Бруховецкого, Старо–Менского, Кущевского, Павловского, Кропоткинского, Ново–Александровского и Лабинского, — полностью прекратить завоз товаров в кооперативные и государственные лавки этих районов, а в отношении Ейского, Краснодарского, Кургановского, Кореновского, Отрадинского, Каневского, Тихорецкого, Армавирского, Тимашевского и Ново–Покровского не только прекратить завоз, но и вывезти также товары со складов Райпотребсоюза и товарных баз промышленности и кооперации, освобождающиеся в результате этих мероприятий товары направить в другие сельские районы края, успешно выполнившие планы сева и выполняющие планы хлебозаготовок.

3/а) В отношении единоличников, отказывающихся от земли и сева, — лишить их также усадебной земли.

б) Просить правительство о выселении этих единоличников за пределы края в северные области, передавая их орудия производства с тяглом колхозам и переселяя на их место колхозников из малоземельных областей.

в) В отношении злостно невыполняющих план хлебозаготовок применить взыскания по статье 61.

г) В отношении единоличников, препятствующих или срывающих проведение декрета об использовании лошадей единоличных крестьян, применять меры административного и судебного порядка как за противодействия декрету правительства, подвергая их лишению свободы по статье 61.

4) Ввиду того, что декрет об охране общественной собственности проводится в крае крайне неудовлетворительно, при пассивности со стороны партийных организаций и формально–бумажном отношении суда и прокуратуры, в результате чего расхитители колхозного и государственного имущества в большинстве своем остаются безнаказанными:

а) Предложить Крайпрокуратуре и Крайсуду в ускоренном порядке рассмотреть все дела по расхищению колхозного и государственного имущества, применив к виновным все меры суровых наказаний, предусмотренных декретом, с тем, чтобы в пятидневный срок было рассмотрено не менее двадцати дел с публикованием приговоров в печати.

б) Обязать Прокуратуру и органы КК РКИ в десятидневный срок проверить выполнение приговоров, вынесенных с момента издания декрета "Об охране имущества государственных предприятий, колхозов и кооперации и укреплении общественной (социалистической) собственности";

в) привлекать к суду как расхитителей государственного и общественного имущества также кладовщиков, бухгалтеров, завхозов и весовщиков, скрывающих от учета и составляющих ложные учетные данные, преследующие цель облегчения воровства и расхищения.

5) Крупнейшей ошибкой парторганизации Крайком считает отсутствие работы с колхозным активом, и в особенности, формальный подход к его подбору и сплочению; Крайком обязывает Райкомы и сельские парторганизации отобрать в актив действительно лучших колхозников, показавших себя в борьбе за укрепление колхозов против кулака и его агентуры, отобрать близких партии людей, умеющих защищать интересы рабоче–крестьянского государства, и вести с ними систематическую Работу, политически закаляя их в борьбе с антиобщественными элементами.

Крайком обязывает Райкомы развернуть широкую политическую работу среди колхозных масс для сплочения их вокруг проведения настоящего постановления и успешного завершения хлебозаготовительного и посевного планов.

6) Обязать Райкомы покончить с примиренческим отношением к вопиющим антибольшевистским поступкам части коммунистов, прямым образом сомкнувшихся с кулацкими организаторами контрреволюционного саботажа, ставших рупором классового врага в рядах партии, тем самым ставших на путь измены партии и принять решительные меры борьбы с ними как с предателями рабочего класса.

Утвержденная ЦК и ЦКК чистка парторганизации по краю и начинающаяся в первую очередь со станиц и районов, проявивших себя наиболее позорно по севу и хлебозаготовкам, должна стать в центре партийной работы района, должна очистить партию от всех вышеуказанных элементов и проходить как политическая кампания, мобилизующая организацию на борьбу за выполнение плана сева и хлебозаготовок и организационно–хозяйственное укрепление колхозов.

Крайком предупреждает, что в дальнейшем не допустит снисходительного отношения, разлагающего партдисциплину в вопросах выполнения плана хлебозаготовок и сева, будет принимать меры вплоть до исключения из партии руководящих работников.

2. Постановление ЦК и Президиума ЦКК от 4 ноября о проведении чистки сельских парторганизаций северокавказского края.

В целях укрепления сельских парторганизаций, поднятия боеспособности их рядов и мобилизации парторганизации и широких трудящихся масс на выполнение стоящих перед партией задач (хозяйственное укрепление колхозов — выполнение хлебозаготовок, сева и так далее) признать необходимым провести чистку сельских партийных организаций Северного Кавказа, в первую очередь районов Кубани. Чистка должна освободить партию от людей, чуждых делу коммунизма, проводящих кулацкую политику, разложившихся, не способных проводить политику партии в деревне. Вычищенных выслать как политически опасных. Чистка должна помочь выдвижению новых кадров из числа наиболее преданных партии колхозников, ударников и сплотить вокруг партии широкие колхозные массы за укрепление колхозов против кулака.

Утвердить комиссию по чистке в составе товарищей:

Шкирятова (председатель), Новоселова, Горшина, Ивницкого и Христенко.

3.ХІ–32 р.

(Копія. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — On. 1. — Спр. 2189. — Арк. 78–82.)



Звернення Головної Команди УПА до кубанських козаків підтримати національно–визвольну боротьбу українського народу

Липень 1943 року


КУБАНЦІ, ПОТОМКИ ЗАПОРОЖСЬКИХ КОЗАКІВ!

В цілій Україні розгоряється революційна боротьба проти імперіалістичних наїздників — Берліна і Москви. Увесь великий український нарід від Тиси аж по Кавказ встає до визвольної боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу. Вас, сини Української Кубані, загнала імперіалістична війна в жорстоке німецьке рабство. Поганець знущається над Вами, ображає вашу українську козацьку честь, заставляє до каторжної праці, а то й вимагає не раз стати до братовбивчої боротьби з українськими повстанцями. Були такі випадки, кота кати намагалися надсилати козацькі відділи до паління сіл і стріляння населення, а постава козаків відібрала охоту повторити такі проби. Однак і далі, хоч в менших розмірах, ворог хоче використовувати вас проти нас — ваших братів. Не раз уживає до поліційної служби, не раз посилає до боротьби з відділами Української Повстанчої Армії.

Браття козаки!

Не піднімайте зброї до братовбивчої війни. Оберніть її проти ваших гнобителів, гітлерівських та московських імперіалістів, переходьте зі зброєю в руках в ряди Української Повстанчої Армії.

Українська Повстанча Армія бореться за Самостійну Соборну Українську Державу, за свободу народів і свободу людини, за успішні національні держави поневолених імперіалістами народів. Включіть себе в священну боротьбу за батьківщину, за право людини до чесного, гідного життя. Вас кличе наш народ, кличуть до боротьби ваші батьки й матері, брати й сестри, пригноблені кровавим імперіалізмом. Вислухайте їх просьби, відомстіть їх терпіння!

Помстіть попалені й поруйновані ваші станиці, постріляні родини.

Цілим великим нашим народом вставаймо до знищення кровавого марева над Україною.

Вставаймо до боротьби за Самостійну Соборну Українську Державу.

Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!

За Українську самостійну державу!

Хай живе свобода народам — свобода людині!

Хай живе революція поневолених народів!

Геть з імперіалістами!

Слава Україні! Героям слава!

Постій, липень 1943 р.

Головна команда Української Повстанчої Армії.

(Листівка. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 70. — Спр. 237. — Арк. 8.)



Звернення секції кубанського козацтва революційного комітету поневолених народів до всіх кубанців із закликом підтримати боротьбу за самостійну Україну, за вільну Кубань

Липень 1944 року


За Українську самостійну державу!

Воля народам!

Воля людині!


КУБАНЦІ!

Славні правнуки запорозьких козаків!

Наших прадідів — хоробрих лицарів України — вигубили білі московські царі. Запорозьку Січ з наказу цариці Катерини — зруйновано дощенту. Білі московські царі боялися козачої України, ненавиділи захисників українського народу— войовничих запорожців.

Як царів Романових не стало, то об’явився цар Ленін і цар Сталін, а замість білих князів вилупилися більшовицькі князі Кагановичі. Більшовицькі царі і царята ще сильніше затягли петлю на шиї кубанських козаків. Більшовицькі кати не дали нам автономії у 1918 році, а вірних синів Кубані криваво звоювали.

Нашу багату Кубань більшовицькі вироди столочили брудними чобітьми, ограбили її, рознесли наші станиці. Кремлівські кровопивці нагаями заганяли кубанців у кріпацькі колгоспи, тисячами стріляли їх, кидали в тюрми, засилали в сибірські тундри.

Браття козаки!

Поки живе Сталін, поки панує більшовицький терор — нам не буде життя! Вільна Кубань разом з вільною Незалежною Україною буде тоді, як зникне з лиця землі більшовицька гідра. Український народ вже почав криваву боротьбу за свою незалежність. Український народ зродив Українську Повстанчу Армію, яка почала війну з гітлерівськими і сталінськими окупантами. Прилучайтеся до нашої Української Повстанчої Армії! Творіть свої бойові козачі загони!

Жодні окупанти не дадуть нам волі. Ми самі прорубаємо собі шлях до життя. Нам поможуть у боротьбі всі народи, що їх гноблять більшовицькі душогуби.

Ми боремось за самостійну Україну, за вільну Кубань!

Ми підтримуємо святу боротьбу за незалежний Дон, за вільні Держави народів Кавказу, за незалежну Росію на російських землях, за незалежні держави всіх народів Азії!

Смерть кривавому Сталінові!

Смерть гітлерівським і сталінським оккупантам!

Геть більшовицький режим!

Хай живе Вільна Кубань!

Хай живе самостійна Україна!

Липень 1944 р.

Революційний комітет поневолених народів

Секція кубанського козацтва

(Листівка. ЦДАВОВУ: Ф. 3533. — Оп. 1. — Спр. 197. — Арк. 104, 105.)




ПІВДЕНЬ


Колонізаційний поступ наших пращурів у Причорномор’ї відбувався вже за часів Київської Русі. Але такий процес був перерваний розпадом цієї першої української держави. Щоправда, її спадкоємиця — Галицько–Волинське князівство — в певні періоди свого існування мала вихід до Чорного моря від Дунаю до Дніпра. Однак це було тимчасовим явищем, і освоєння причорноморських та приазовських степів українцями по–справжньому починається лише в добу козацтва. Запорозька Січ, укріпившись на дніпровських островах, рік у рік розширювала свій вплив на навколишню місцевість, поволі обсаджуючи степ зимівниками та хуторами, що, власне, були прообразом нинішніх фермерських господарств.

Багато з цих козаків пізніше перебралися до новозаснованих царською владою міст на півдні України, зокрема, в Херсон і Миколаїв, де взяли на себе чи не основний тягар у суднобудуванні.

Але переселення в Херсон 47 казенних родин з Петербурга і 500 козаків з України не могло розв’язати проблеми робочої сили, тому адміністрація широко залучала до суднобудування місцевих жителів (Дружинина Е. Экономические последствия выхода России на Черное море // Из истории общественных движений и международных отношений. — М., 1957. — С. 99, 100). Скажімо, поіменний реєстр переселених до Херсона з навколишньої місцевості засвідчує, який етнос складав основу нових міст (НБУ//ІР: Ф. XIV. — Спр. 6047. — Арк. 1).

До речі, подібне було і з формуванням Чорноморського флоту. Так, за повідомленням князя Потьомкіна від 19 липня 1788 року, Чорноморська ескадра тоді складалася з "200 менших гребних суден у кожному по 60 запорожців… Цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20 000, на чолі з їх отаманом Сидором Білим" (Цит. за: В. Січинський. Крим. Історичний нарис. — Нью–Йорк, 1954. — С. 19).

Цілком закономірно, що наприкінці XVIII століття на півдні України переважну більшість становлять українці — 71,5 відсотка від усього населення. І це в той час, коли Запорозька Січ уже була розгромлена, і значна кількість козаків помандрувала за Дунай, а на їхні вольності вселяли етноси з усієї Європи.

Ще більше змінилась ситуація, коли із завойованого Росією Криму почали виселяти місцевих татар, греків… За даними Я. Бойко та Н. Данилової, від кінця XVIII століття до 1851 року на південь України перебралося додатково близько мільйона осіб.

Цей процес продовжував посилюватись у пореформені часи. Як свідчить статистика, у 1861–1897 роках на півдні оселялися переважно українці. Так, серед 11 944 переселенців до Маріупольського повіту Катеринославської губернії абсолютну більшість — 8764 особи — становили мігранти з Полтавщини, Київщини, Чернігівщини та інших українських земель. В Олександрівському повіті цієї ж губернії вихідців з інших регіонів України налічувалося 6871, при загальній кількості переселенців 11 341 чоловік. Зауважимо, що, крім того, в містах тодішньої Катеринославщини оселилося ще 31205 осіб з Київщини, Поділля, Чернігівщини, Харківщини, Волині і Полтавщини.

З цих українських регіонів йшов потік переселенців також до Таврійської губернії. Скажімо, серед 28 914 чоловік, що оселилися в 1861–1897 роках у Мелітопольському повіті, волинян було 132, киян — 3012, подолян — 647, полтавців — 7238, харків’ян — 2410, чернігівців — 3465, тобто загалом близько 17 тисяч. Така ж ситуація спостерігалася в Бердянському, Дніпровському повітах Таврії. Більшість переселенців прибувало сюди з Полтавської губернії.

Що ж до Херсонщини, то тут оселялися переважно вихідці з Київщини і Поділля. Зокрема, серед 24712 переселенців, що прибули до Херсонського повіту, киян було 7490 осіб, подолян — 1886, полтавців — 7611, чернігівців — 2254; в Одеському повіті відповідно — 2743, 1303, 799, 360; в Ананьївському — 462,11 303,306 і 832, Тираспільському — 1108, 3615, 148 і 287. Тут, як і вище, звісно, не враховано українського населення, що переселилося з Воронезької, Курської та інших губерній (Наука і суспільство. — 1993. — № 3–4. — С. 10, 11).

За даними Всеросійського перепису 1897 року, населення Південної України за національною ознакою визначилося так (у відсотках):


Бесараб. губернія Херсон. губернія Таврій. губернія Катеринос .губернія
Українці 19,6 53,5 42,2 68,9
Росіяни 8,2 21,1 27,9 17,3
Білоруси 0,8 0,7 0,7
Поляки 0,3 1,1 0,7 0,6
Болгари 5,3 0,9 2,8
Молдавани 47,6 5,4 0,2 0,4
Німці 3,1 4,5 5,4 3,8
Греки 0,3 1,3 2,3
Вірмени 0,1 0,6
Євреї 11,8 11,8 3,8 4,7
Караїми 0,1 0,6
Гагаузи і турки 2,9 0,2 0,3
Татари кримські 0,1 13,0 0,8
Інші народності 1,2 0,3 0,6 0,2

І це незважаючи на те, що у вказаний регіон на роздані царським урядом своїм вельможам землі Вольностей Запорозьких з великоросійських губерній намагалися переселити побільше кріпаків, закликати іноземців із Західної Європи. Наприклад, тільки в межі Херсонського повіту на той час вселилися вихідці з 22 губерній Російської імперії (Могилянський Я. Прошлое и настоящее Новороссии. — Одесса, 1919. — С. 9).

Перепис 1897 року засвідчив, що українці цілковито переважають інші етноси в південних районах України. Так, в Олександрівському повіті (нині — Запоріжжя) проживало 224 122 українці, Маріупольському — 117 206, Дніпровському — 156151, Херсонському — 323 627, Тираспільському — 80 049. Лише в Одеському повіті українці за чисельністю посідали в той час третє місце (133 474), поступившись росіянам (228 436) і евреям (134 020) (Наука і суспільство. — 1993. — №3–4. — С. 11).

Отож, Центральна Рада мала всі підстави заявити влітку 1917 року про необхідність включення Катеринославської, Херсонської і материкової частини Таврійської губернії до складу української автономії. Щойно Тимчасовий уряд спробував відмовити в цьому, як з грізною пересторогою виступили моряки–чорноморці: Вольності Війська Запорозького, заявили вони, мають належати українцям. Такий статус цих земель закріплявся в Третьому Універсалі Центральної Ради, яким проголошено Українську Народну Республіку.

Громадянська війна внесла значні зміни в життя півдня України. Внаслідок воєнного лихоліття, голодомору 1921–1923 років сталися зміни і в етнічному складі населення. Однак українці, як і раніше, лишалися основною етнічною групою. Дані 1926 року виразно характеризують етнічну ситуацію на Півдні України. Так, навіть у сільських районах із змішаним складом населення більшість, як правило, становили українці. Перепис засвідчив, що сільське українське населення в південних округах сягало (в процентному відношенні): в Маріупольському — 61, Мелітопольському — 60, Запорізькому — 84, Криворізькому — 90,5, Херсонському — 83,5, Миколаївському — 70,9, Одеському — 54 відсотки. Що ж до міського населення, яке на той час було менш чисельним, аніж сільське, то тут здебільшого переважали росіяни: у Маріуполі вони складали 53 відсотки від загальної кількості жителів, у Херсоні — 41, Миколаєві — 49, Запоріжжі — 37, Одесі — 45. А проте не всюди: в деяких містах більшість становили українці, скажімо, в Кривому Розі (71 відсоток), Мелітополі — (38,5) (Кльований Л. Географічний атлас України. — К.,1928. — С. 11).

Великих втрат зазнало сільське населення цього регіону під час голодомору 1932–1933 років. На місце померлих від голоду в південні області України вселяли, як правило, вихідців з–за меж України. Наприклад, у Старокоранський район Донеччини переселялося 350 сімей Івановської області Російської Федерації. Із Західної області (тепер — Смоленщина) у Велико–Токмацький район тодішньої Дніпропетровської області прибуло 500 сімей, у Мелітопольський — 500, Михайлівський — 300, Люксембурзький — 300, Нижньосірогозький — 550, Якимівський — 600, Білозерський — 500, Васильківський — 300. У південні райони тодішньої Одещини влада перекидала сім’ї з Білорусі: в Каховський — 400, Снігурівський — 400 (ЦДАВОУ: Ф. 1. — Оп. 20. — Спр. 2417. — Арк. 78–80).

У перші дні війни з півдня України було вивезено на схід в основному всіх німців, яким потім протягом десятків років не дозволяли повертатися сюди на постійне місце проживання. Після війни кількість працездатного населення тут зменшилася в сільській місцевості майже вдвічі. Постало питання про переселення сюди з Житомирської, Чернігівської та Вінницької областей 8600 сімей.

Особливо великим був наплив у зруйновані міста всіх бажаючих з різних кінців Радянського Союзу. Крім спеціалістів військово–промислового комплексу, які прибували за рознарядкою, в Україні знайшла пристановище велика кількість офіцерів–відставників після хрущовського скорочення армії, котрі відмовлялися повертатися в свої родинні місця, а прагнули залишитися в Україні, де, мовляв, і клімат добрий, і забезпечення краще, ніж у Росії.

Крім того, передвоєнні і воєнні втрати до певної міри були компенсовані в 1944–1946 роках, коли на південь насильно депортували українців Польщі: у Донецьку область — 12 490 осіб, Запорізьку — 34 242, Дніпропетровську — 23 088, Херсонську— 16 982, Миколаївську— 14 612, Одеську — 25 945 (там само. — Оп. 23. — Спр. 4356. — Арк. 32).

Процес переселення українців з північних областей на південь продовжувався і в наступні роки. Відтак вони й нині становлять тут основну групу населення, хоча їх значною мірою вже зросійщено.

Коли йдеться про південні етнічні межі українського розселення, особливий інтерес викликає питання щодо Кримського півострова, штучно роздуте в останні роки політиками антиукраїнського спрямування.

Наші пращури з’явилися в Криму ще за часів Київської Русі. Але особливого розмаху приплив українців до Криму набуває в XVI–XVII століттях, коли вони щороку поповнювали невільницькі ринки Євпаторії, Феодосії та Карасубазара. За свідченням турецького мандрівника Евлія Челебі, який користувався переписом Кримського ханства 1666 року, в той час на 187 тисяч кримських татар і 20 тисяч вільних греків, вірменів, караїмів та євреїв припадало 920 тисяч невільників, здебільшого українців.

Перепис півострова 1666 року є надзвичайно важливим джерелом до вивчення проблеми творення українського Криму. Перебуваючи тоді в хана, Евлія Челебі став свідком збирання данини, що супроводжувалася переписом жителів. Ось тоді й виявилося, що в усіх 24 округах на півострові "ясиру козацького там чотирикратне по сто тисяч" (Челеби Э. Книга путешествий. Походы с татарами и путешествие по Крыму (1641–1667). — Симферополь, 1996. — С. 172).

Від такого повідомлення, мабуть, сам Челебі був приголомшений, але він змушений визнати це: "Справді, хай хоч камінь трісне, але в Криму немає війська більше, ніж вісімдесят сім тисяч, а, крім війська, є ще сто тисяч прихильників Пророка, але ясиру козацького вони мають чотирикратно по сто тисяч" (там само. — С. 172).

Його, правда, як одновірця кримських татар непокоїть те, що "якби все–таки — хай помилує Аллах — така кількість невірних і своєвільних козаків повстала б, то весь півострів Кримський переревернули б уверх ногами. Але завдяки благословенням, які від чудес Мухамеда Мустафи (тобто, Аллаха — B. С.) спадають, бунтувати вони не здатні зовсім" (там само. — C. 172).

Данину від ста тисяч кримських татар і чотирьохсот тисяч лпорозьких козаків, продовжує Челебі, дарував хан своїм мурзам і воїнам. А ще від трьохсот тисяч полоняників збір ішов на інші витрати бюджету Кримського ханства. І серед останньої групи ясиру Челебі конкретно вказує на сто двадцять тисяч невільниць, називаючи їх у турецькій мові "дівками", тобто українськими дівчатами. А крім них, рахує ще двісті тисяч українських хлопців (там само. — С. 172).

Таким чином, Евлія Челебі чітко вказує принаймні на 720 тисяч українського населення в Криму за ханським переписом 1666 року.

Яка ж подальша доля цього українського етносу в Криму? Доводиться з гіркотою визнавати, що тероризоване постійними набігами запорожців, особливо на чолі з безрозсудним Сірком у 70–і роки XVII ст., котрий нищив усіх, хто не хотів повертатися в Україну, вони почали масово переходити в магометанську віру й розчинилися в мусульманському світі.

Іншого характеру була політика гетьмана І. Мазепи, котрий, враховуючи ослаблення Туреччини і упадок Кримського ханства, прямував до опанування узбережжя Чорного моря і Криму як заповітної мрії багатьох поколінь українських патріотів, починаючи зі старокняжих часів. Мазепа переводив фортифікацію Чорноморського побережжя та розширення корабельного будівництва. Його і Голіцина походи 1687 і 1689 років, здобуття Кизикермену та інших турецьких фортець у долішньому Дніпрі в 1695 і Азова в 1696 та похід 1697–1698 років на Перекоп, сильно загрозили і ослабили становище кримських татар. "Europaeische Fama", цей важливий щорічник, що був висловом думки поважних хроністів і достойників при королівських дворах Європи, за 1704 рік писав про ці походи: хоч московський полководець Голіцин мав там 50 000 людей, "то він все–таки дав сабе намовити турками і французами на нечувану зраду", тоді як "все це хитрий Мазепа добре доглянув і своїм дипломатичним хистом порізнив цього Голіцина з його людьми і випер його з краю" (Цит. за: Січинський В. Крим. — С.18).

Під час турецької війни 1735—1738 років, крім 50 000 українського сухопутного війська, брали участь у війні і українські козаки, під час облоги Козлова (Євпаторії), Балаклави і Кафи обслуговуючи "російський флот". У 1736 році при здобутті Бахчисараю було 16000 гетьманського війська і 4000 запорожців.

Здобуття цілого українського Причорномор’я і Криму наприкінці XVIII ст. було заслугою головно українського війська, тоді як московські частини йшли переважно слідами наших козаків.

Після ліквідації Запорозької Січі Російська імперія, передбачаючи війну з Туреччиною, мусила в 1776 році наново організувати чисто українське військо з українською старшиною і запорозьким укладом. У 1784 році створено Бузьке козацьке військо, згодом назване Славним Чорноморським військом, під проводом військового судді полковника Антона Головатого. Власне, заслугою цього війська було здобуття сильних твердинь, побудованих французькими і голландськими інженерами на острові Березані, в Очакові і Кінбурні, Гаджибеї (Одеса) і взагалі цілого Чорноморського побережжя й Криму в 1783–1790 роках.

У 1774 році було проголошено "незалежність" Криму, а фактично відділення від Туреччини, а в 1783 р. "приєднання" Криму до Російської імперії. Перші кораблі в "Ахтіарській" затоці коло Херсонесу як першої військової бази Російської імперії складалися винятково з Дніпровської і Азовської флотилій під керівництвом запорожців. У 1789 році Чорноморський флот у Севастополі, що складався з 4 великих та більшої кількості менших кораблів, теж обслуговувався колишніми запорожцями. Офіційна реляція Потьомкіна від 19 липня 1788 подає, що при здобутті Чорноморського узбережжя Чорноморський флот складався "з 200 менших гребних суден, в кожному по 60 запорожців"… І далі… "цими суднами керують запорожці, котрих тепер є 20000 на чолі з їх отаманом Сидором Білим". У 1789 цей флот запорожців цілком розбив турецький флот під Кінбурном і Херсоном, і так остаточно і назавжди відтято від Туреччини ціле українське Чорноморське узбережжя і Крим (там само. — С. 18,19).

Як відомо, Катерина II об’явила про включення Криму до складу Росії 8 квітня 1783 року. В царському маніфесті "О принятии полуострова Крымского, острова Тамани и всей Кубанской стороны под Российскую державу" з цього приводу зазначалося: "Решилися мы взять под державу Нашу полуостров Крымский, остров Тамань и всю Кубанскую сторону" (ПСЗ. — Т. XXI. — С. 898).

Але до того часу, поки Григорій Потьомкін не повідомив про присягу кримських татар, у Петербурзі дипломатично мовчали про майбутній статус півострова. Лише після того, як від генерал–губернатора Новоросійського надійшла депеша "о вступление в подданство наше крымских жителей и прочих народов татарских", Катерина II написала: "Мы препоручаем Вам (Потьомкіну. — В. С.) подтвердить сим верным нашим подданным вновь уверения о неприменной Нашей к ним милости и благоволении" (там само. — С. 985).

Включивши в адміністративно–господарський організм Південної України, яку в Петербурзі на той час іменували вже Малоросією, Крим і Кубань, у російській столиці спочатку не дуже зайнялися заселенням півострова. 14 серпня 1783 року Катерина II розпорядилася "о переводе калмыков на крымскую степь" (там само. — С. 993), а через місяць було підписано рішення про переселення ногайських орд в Приуралля (там само. — С. 993).

Однак самостійне адміністративне й господарське існування колишнього ханства під імперською короною як Область Таврійська виявилося неможливим. Про самостійне існування в такому ж статусі самого тільки півострова також не доводилося розводитися. А тому фактично з перших днів підкорення Потьомкін змушений розглядати його як невід’ємну частину свого генерал–губернаторства, що обіймає, наголошуємо на цьому, весь південь і схід України. Зрештою, це було продовженням політики створення на колишніх запорозьких землях сильного адміністративно–територіального організму. Так, коли після Кючук–Кайнарджійського договору кримські фортеці Керч і Єнікале відійшли від ханських володінь, то вони були включені до складу Азовської губернії, яка існувала на українських етнічних територіях (Новицкий Я. Описание границ и городов бывшей Азовской губернии (1775—1783). — Александровск, 1910. — С. 23).

Офіційне рішення про включення Криму до складу південно–східнього українського адміністративно–територіального організму з’являється лише 2 лютого 1784 року. Того дня указом Катерини II "область Таврическая… покуда умножение населения и разных нужных заведений подадут удобность устроить губернию, препоручаем оную в управление Нашему Генералу Екатеринославскому й Таврическому Генерал–Губернатору князю Потемкину… Что же касается Кубанской стороны, оная по удобности имеет вступить в составление Кавказской губернии" (ПСЗ — Т. ХХІ. — С. 18).

І саме він як генерал–губернатор Катеринославський і Таврійський одержує повноваження не лише поділити підпорядковану йому новостворену область на 7 повітів (Сімферопольський, Левкопольський, Євпаторійський, Перекопський, Дніпровський, Мелітопольський і Фанагорійський), а й потурбуватися про "устройство новых укреплений по границам Екатеринославской губернии".

У її межі імператриця включає однозначно і Крим: "…7–е. Перекоп, оставляя как он есть, а только с нужным поправлением; 8–е. Евпаторию или Козлов, небольшое укрепление, от которого содержать батарею у Сербулата, как одних только мест, для приставания судам, в том краю удобным; 9–е. Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должно быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение; 10. Балаклаву, исправя как оная есть и содержа стражу ея поселенными тут греческими войсками; 11. Феодосию или Кафу, поправя замки и снабдя их артиллериею; 12. Вместо Керчи и Еникаля, сильную крепость под именем Боспор у Павловского редута, при входе в Боспор Киммерический; 13. Фанагорию, довольно сильное укрепление на острове Тамани; 14. Блокгауз у Еничи, где переезд на Арбатскую стрелку; 15. Ейское укрепление, приведя оное в доброе состояние" (там само. — С. 22).

Свідченням того, що Крим з самого початку його приєднання до Російської імперії не виділявся з південно–українського господарського організму є указ Катерини II про вільну торгівлю в чорноморських містах від 22 лютого 1784 року: "Сей город (Херсон. — В. С.), а с ним вместе и лежащие в Таврической области приморские города наши, Севастополь, известный до сего времени под названием Ахт–Яр, одаренный превосходною морскою пристанью, и Феодосию, инако Кафою именуемой, в рассуждении выгодности их повелеваем открыть для всех народов, в дружбе с Империею Нашою пребывающих, в пользу торговли их с нашими подданными" (там само. — С. 50).

А запорожці стають чи не головною збройною силою для захисту новопридбаних земель, що іменуються тепер Таврійською областю. Під назвою Війська вірних чорноморських козаків вони не тільки розташовуються по території Кримського ханства на північ і захід від Перекопу, а й висуваються на головний рубіж оборони від можливих нападів турецької армії — на Кубань.

За вірну службу чорноморці одержували підвищення по службі. Зокрема, 1795 року підпоручиками стали прапорщики Лозинський і Філонович, поручиками — полкові старшини Навроцький, Тихівський і Соколовський, а капітаном — поручик Єзучевський (Известия Таврической ученой архивной комиссии. — 1896. — № 24. — С. 4, 8).

Навіть ті, хто звільнявся з війська за станом здоров’я, одержували вищі чини. Того року з цього приводу укази видавалися прапорщику Павлу Чернявському, поручику Федору Гладкому, полковому старшині Мусію Чорному, підполковникові Захару Сутику, капітану Павлу Реуцові, поручикам Степану Гончару, Андрію Чернявському, Кирилу Латі, Юхиму Макаренку і прапорщику Василю Шипотиннику (там само. — С. 11,13).

Але поряд з обороною нових територій поставало не менш гостро питання про їхнє освоєння. Особливо це стосувалося Кримського півострова, звідки масово почали емігрувати татари, що призвело майже до його обезлюднення. Так, за приблизними підрахунками в 1784 році на півострові залишалося трохи більше 55 тисяч чоловіків магометанського і іудейського віросповідання. Понад 30 тисяч християн було виведено Росією з Криму ще до його завоювання (Секиринский С. К вопросу о заселении Крыма в конце XVIII века // Известия Крымского педагогического института. — Симферополь, 1956. — Т. XXII. — С. 74).

Звичайно, коли татарські промисли в Криму почали згортатися в зв’язку з еміграцією до Туреччини, то українське козацтво, котре добре орієнтувалося в економічних можливостях півострова, намагалося зайняти звільнені місця. В першу чергу, це стосувалося видобутку солі. Документи під 1785 роком засвідчують, що тільки бунчукові товариші Марченко і Паскевич доставили кримської солі в резервні склади російської армії на суму 21.949 рублів (Записки Одесского общества истории и древностей. — Т. XII. — С. 320).

Те, що багато запорожців уже розселилося в колишньому Кримському ханстві, свідчить і ордер капітана Харитона Чепіги отаману Андрію Білому від 27 листопада 1787 року, яким доручалося згідно з розпорядженням Григорія Потьомкіна "следовать Таврической области в разные места для приглашения бывших запорожцев в конную и пешую службу в волонтеры" (Сборник исторических материалов по истории Кубанского казачьего войска. — СПб., 1896. — Т. III. — С. 5).

Документа пізнішого часу підтверджують розселення на півострові запорожців. Так, у царській грамоті Війську Чорноморському від 1 липня 1792 року, зокрема, Таврійському губернатору приписувалося "иметь попечение об отыскании и доставлений старшинам войска Черноморского справедливо и законно принадлежащего имения, буде где оное в прежних их жилищах задержано, равным способом затребовать ему для причисления тех старых и казаков с их семейством, которые действительно прежде служили в военном звании в Запорожье и по разрушению Сечи поселясь в разных местах, удерживаются там против их воли" (там само. — С. 734).

Однак царський уряд аж ніяк не прагнув масового заселення українцями Криму, оскільки це могло призвести в майбутньому до поступової колонізації ними всього півострова з утвердженням національно–визвольних ідей. Тому з самого початку приєднання Криму князь Потьомкін звернув увагу на заселення цього регіону "русскими выходцами с целью укрепления за Россией и обрусения присоединенных областей" (Изв. ТУАК. — № 7. — С. 91).

Одним з найпростіших способів заселення Таврії було залишення тут звільнених у відставку солдат. Останні виключалися з полків, забезпечувалися амуніцією, грошовим жалуванням, провіантом і під командою спеціально виділених для цього офіцерів направлялися у відведені для них місця поселення. За розпорядженням Потьомкіна в 1784 році було звільнено у відставку й розселено в Таврії 511 нижніх чинів (Секиринский С. К вопросу о заселении… — С. 75).

Такий процес одержав розвиток і в наступні роки. Зокрема, 1787 Потьомкін розпорядився відправити на поселення в Таврію всіх призначених у відставку "за разными неспособностями" 411 солдат розташованого на Дону Кубанського корпусу (там само. — С. 75).

Для того, щоб примусово поселені солдати закріплювалися на нових місцях, царська адміністрація взялася допомагати їм в обзаведенні сім’ями. Вже в 1786 році в Таврію було переселено шість партій жінок загальною кількістю 1497, більшість яких доводилися дружинами відставних солдат. Як правило, вони були вихідцями з центральних великоросійських губерній. Саме вони й поклали початок російським поселенням в Таврії як на півострові, так і на її материковому терені (там само. — С. 76, 77).

До речі, виведення жінок до Таврії стало для окремої категорії підприємливих людей і вигідною комерцією, яка заохочувалася тим же Потьомкіним. Так, 1785 року він хвалив свого підлеглого Каховського за те, що той пообіцяв єврею Шмулю Ільєвичу "за каждую приведенную в Тавриду девку по пяти рублев" (ЗООИД. — Т. XII. — С. 317).

Однак розрахунок на закріплення відставних військових не виправдався — 1793 року по всій Таврійській області їх залишалося тільки 591 (Секиринский С. К вопросу о заселении… — С. 78).

Незвичні природно–кліматичні умови для багатьох, побутова невлаштованість, як правило, служили підставою для втечі з Криму. Щоб зупинити цей негативний для влади процес, адміністрація вдалася до суворого контролю за Перекопським перешийком, що нібито мало викорінити дезертирство: місцевий гарнізон був посилений до батальйону в 1797 році (ЗООИД. — Т. XII. — С. 65, 66).

Також не давало відчутного результату переселення кріпаків російських поміщиків. 1793 року в Криму нараховувалося всього 266 "российских крепостных" (Скалъковский А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. — Одесса, 1838. — Ч. 1. — С. 221).

На думку Потьомкіна, найбільш придатними для цього на перших порах були розкольники: "С одной стороны слепая, доходящая до фанатизма, привязанность раскольников к вере, ручалась, повидимому, за их такую же привязанность к обычаям и ко всему русскому" (там само. — С. 90).

19 квітня 1787 року Потьомкін повідомив правителя Таврії Каховського, що "заштатные церковники ныне к Вам отправляются для поселения в области, Вам вверенной, около четырех тысяч душ" (там само. — С. 5.).

Генерал–губернатор вимагав "принять нужные меры и старание о приготовлении им в Таврической степи удобных и выгодных для жилищ угодий и хлебопашества мест, и все нужные к построению домов вещи по указаному положению для таковых назначенные, туда доставить казенным коштом, снабдя и домостроительными орудиями; а по прибытию их туды приложить свое старание о действительном и порядочном оных поселении с доставлением им всех предписанных выгод и пособий, каковые мною обещаны сим поселенцам" (там само. — С. 5).

Для поселення в Таврію тоді прибуло з В’ятської губернії 251 особа церковників, Казанської — 40, Ярославської — 151, Пензенської — 1288, Рязанської — 897, Тамбовської — 249, Смоленської — 104, Псковської — 27, Воронезької і Харківської — 326. Усього — 3233. Крім того, передбачалося пізніше переселити й тих 1122 представників цього стану, котрі не з’явилися до відправлення (там само. — № 24. — С. 6).

І того ж таки року в Криму було розселено близько 4 тисяч церковників (там само. — Арк. 56).

Проте всі ці заходи не давали бажаного результату. За підрахунками С. Секиринського, "российские переселенцы" наприкінці XVIII ст. складали трохи більше 13 відсотків сільського населення всієї Таврійської області (Секиринский С. К вопросу о заселении… — С. 86).

Найбільш витривалими виявилися українці. Крім хліборобства, багатьох з них залучили до робіт на соляних промислах, переробки смушків, будівництва кораблів у Севастополі. Французький інженер Мармон, який 1834 року побував на півострові, так закінчує свій опис Керчі: "З усіх утіх, які ми мали, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найчудовіші голоси співали сумні, меланхолійні пісні, сповнені солодкої мелодії" (Січинський В. Крим. — С. 21, 22).

За статистичними даними 1897 року, в Криму мешкало 63 тисячі українців; зокрема в Перекопському повіті українське населення становило 22 відсотки, Євпаторійському — 21, Керченському — 16, Севастопольському — 13, Феодосійському— 12 (там само. — С. 24).

Однак серйозний аналіз результатів тогорічного перепису дає вагомі підстави засумніватися в достовірності даних щодо українського населення Криму. Так, у Сімферополі зафіксовано 3399 осіб нашого етносу (Первая Всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Таврическая губерния. — СПб., 1904. — С. 94). Водночас у цій книзі повідомляється, що вихідців з таких українських губерній, як Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Харківська, Херсонська та Чернігівська нараховується в Сімферополі 6314 (там само. — С. 44). Не можна не брати до уваги й те, що значна кількість українців оселилася в цьому місті, перебравшись до нього з Бесарабської, Воронезької, Гродненської, Курської губерній та Області Війська Донського — вихідців з цих регіонів записано 1936 (там само. — С. 44).

Звичайно, залишалися в Сімферополі й ті українці, котрі тут народилися, і вже рахувалися місцевими.

Подібну картину можна спостерігати і в Севастополі. Українців тут зафіксовано лише 7322 особи, в той же час, коли уже постійних жителів, народжених за межами Таврії в Україні, значиться 13182 (там само. — С. 47,94). А чимало українців, безумовно, було серед тих 3041 мешканця, хто народився на Донщині, Вороніжчині, Курщині, в Бесарабії (там само. — С. 47).

Але особливо відвертим є факт викривлення даних щодо українського населення в Балаклаві. В той час, як перепис вказує лише на 17 українців, вихідців лише з чисто українських губерній нараховується 76 (там само. — С. 47, 94).

До речі, факт ігнорування українців під час раніших переписів на півострові визнавався кримською більшовицькою владою в 20–х роках. Так, вказуючи на цю помилку в "Памятной книге Таврической губернии на 1889 год", вона, зокрема, наголошувала, що цим виражалася "повною мірою політика великодержавного шовінізму колишньої царської Росії, яка намагалася стерти національні грані українського народу, а тому в даний час (у 20–і роки XX ст. — В. С.) важко простежити, коли і як колонізовувався півострів за рахунок українців. Ця трудність ускладнюється ще й тим, що Крим стикувався як сухопутним, так і морським кордоном з Україною, і частина території колишнього Новоросійського краю нині війшли до складу Української СРР, а частина — Кримської АСРР. Це означає, що переселення українців до Криму в деяких моментах залишається непоміченим" (Державний архів Автономної Республіки Крим: Ф. Р–137. — Оп. 6. — Спр. 42. — Арк. 1 зв.).

Справді, підмічена кримськими більшовиками обставина при уважному розгляді може дати роз’яснення щодо кількості "українців, які переселялися на півострів з материкових повітів — Бердянського, Дніпровського та Мелітопольського — Таврійської губернії і яких, особливо в містах, записували, як правило, великоросами. У Перекопському повіті, наприклад, у 1897 році вихідців з інших повітів Таврії було 13 277 осіб, у Сімферопольському—2017 (Первая Всеобщая перепись… С. 40).

Лютнева революція остаточно пробудила національну свідомість кримських українців. Уже в березні 1917 року вони починають об’єднуватися в різні національні організації, зокрема, в Сімферополі та Севастополі. Українська громада Севастополя значною мірою складалася з моряків Чорноморського флоту. Саме вона ініціювала процес національного відродження серед екіпажів бойових кораблів. Коли 4 липня 1917 року жителі Севастополя вийшли зустрічати дредноут "Воля", то серед натовпу на Приморському бульварі особливо виділялися члени українських організацій, що прибули з великою кількістю синьо–жовтих прапорів, які відтоді широко входять у життя міста.

Українці Севастополя все гучніше заявляють про себе, особливо ж коли йдеться про захист прав України. Коли Тимчасовий Уряд зробив спробу обмежити автономію України лише п’ятьма губерніями — Волинською, Подільською, Київською, Чернігівською і Полтавською, — це викликало протест українців в усіх регіонах Російської імперії. Особливо ж рішуче виступили моряки Чорноморського флоту, котрий, як і вся Таврійська губернія, включно Крим, опинився поза межами України. Ось як реагували на це в Севастополі: "Загальні збори воїнів–українців Чорноморського флоту і гарнізону, а також робітників і громадян міста Севастополя, обговоривши інструкцію Тимчасового Російського уряду Українському Генеральному Секретаріату від 4 серпня цього року, найрішучішим чином протестують проти форми і змісту цієї інструкції і вимагають:

1) Затвердити Тимчасовим Урядом повністю статут Українського Генерального Секретаріату, схваленого і затвердженого представниками всього українського народу в особі Центральної Ради.

2) Обов’язкового визнання генеральних Секретаріатів —

а) з військових справ,

б) юстиції,

в) шляхів сполучення,

г) пошт і телеграфу.

3) Визнання Українського Генерального Військового Комітету правомірним військовим органом.

4) Введення при штабі командуючого Чорноморським флотом посади Генерального Комісара з Українських військових справ на основі угоди Тимчасового Уряду з Центральною Радою в Києві 7–го липня 1917 року.

5) Визнання Чорноморського Українського Військового Комітету військово–адміністративним органом з питань що стосуються воїнів–українців Чорморського флоту і гарнізону м. Севастополя.

6) Вважаючи виключення зі складу Автономної України губерній — Катеринославської (орлиного гнізда запорожців), Харківської, Херсонської і метерикової частини Таврійської, суцільно населених українцями, також, що не піддається поясненням і незаконним відторгненням однієї частини українського народу від іншої, — збори вимагають включення поіменованих губерній до складу Автономної України.

7) Стурбовані все більш посилюваним у Києві контрреволюційним рухом і відкритою діяльністю темних сил, українці — воїни Чорноморського флоту і гарнізону м. Севастополя категорично заявляють, що у випадку будь–якого насильства над Центральною Радою вони всі до одної особи із зброєю в руках грудьми виступлять на захист її, не зупиняться перед жертвами для улюбленої звільненої України.

8) Збори чекають від Тимчасового уряду задоволення всіх категоричних вимог Центральної Ради.

Севастополь. Серпня 8 дня 1917 року"… (Російський державний архів військово–морського флоту в Петербурзі: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 49. — Арк. 74, 75).

У резолюції Третього Військового українського з’їзду, що відкрився у Києві 20 жовтня 1917 року, зазначалося: "Зважаючи на те, що Чорноморський флот має в своєму складі 80 відсотків українців і знаходиться в територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту і вжила для цього таких заходів:

1) коли кінчиться осіння кампанія Балтійського флоту і розпочнеться зимня кампанія, під час якої оперативна діяльність флоту припиняється, було вжито заходів, щоби всі українці Балтійського флоту під час зимової кампанії були переведені в Чорноморський флот.

2) Чорноморський флот повинен від цеї пори поповнюватися тільки українцями" (Нова Рада. — 1917. — Ч. XI).

Чорноморський Український Військовий Комітет зі свого боку вимагав, щоб імперська військова адміністрація поважала як представницькі органи українців узагалі, так і їхні права зокрема. У телеграмі від 25 жовтня 1917 року він ставив перед військовим і морським міністрами умови: негайно припинити слідство над Генеральним Секретаріатом, звільнити вищих офіцерів і комісарів Тимчасового уряду, які призначалися на флот без відома Генерального Секретаріату і Чорноморського Українського Військового Комітету; в разі невиконання цих та ряду інших вимог українці–чорноморці відмовлялися виконувати розпорядження Тимчасового уряду (РДАВМФ: Ф. 183. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 69).

У цій ситуації командуючий флотом адмірал Немітц змушений був 29 жовтня 1917 року сам звернутися до морського міністра: "Внаслідок загострення й ускладнення українського питання в Чорноморському флоті вважаю за доцільне призначити українського комісара з точно вказаними повноваженнями, затвердженими Центральним урядом" (там само. — Арк. 70).

Про широку українізацію Чорноморського флоту свідчать численні факти. Ось деякі з них. У листопаді 1917 року проходив Всечорноморський з’їзд. Коли на ньому зачитали привітання Центральної Ради, делегати встали і тричі з натхненням проголосили: "Слава! Слава! Слава!". Тоді ж ухвалили послати до Києва на підтримку Центральної Ради 600 озброєних моряків та 17 делегатів від флоту (там само. — Спр. 38. — Арк. 4 зв.).

25 листопада Український Військовий Комітет Чорноморського флоту організував офіційне святкування на честь проголошення Третім Універсалом Української Народної Республіки. На всіх кораблях були урочисто підняті синьо–жовті прапори.

У зв’язку з цим вельми цікаво розгорнулися події на крейсері "Память Меркурия", про що свідчить спеціальна інформація на адресу Центрофлоту Чорного моря: "Судовий комитет сообщает, что сего 12 ноября (ст. стиль — В. С.) команда крейсера "Память Меркурия", в присутствии представителей от Киевской Центральной Рады — товарищ Величко, представителя Центрофлота — Шелестун и от Исполнительного Комитета т. Александрова и др., обсуждая острый и спорный вопрос о подъеме на гафеле украинского флага, пришли к взаимному соглашению и единогласно постановили:

1) Ввиду праздника провозглашения Украинской Народной Республики, национальный украинский флаг, поднятый на гафеле в 8 час. утра 12–го сего ноября, должен быть до вечера.

2) 13–го сего ноября на крейсере никакого флага не поднимать.

3) В ультимативной форме предъявить Центрофлоту решение вопроса об украинизации крейсера в течении пяти дней, т. е. с 12–го по 17–е сего ноября.

4) Если же вопрос об украинизации крейсера будет не разрешен, то команда приступит к исполнению такого своим решением от 11–го с/г за № 122, т. е.:

а) украинцы крейсера подымут свой национальный флаг на гафеле;

б) великороссы и несочувствующие подъему украинского флага в числе около 200 человек съедут в экипаж или же какой–либо корабль по указанию правительственного органа" (там само: Ф. 608. — Оп. 1. — Спр. 70. — Арк. 43).

Коли уряд Леніна оголосив Центральній Раді надуманий ультиматум, а по тому послав в Україну орду Муравйова, екіпаж крейсера "Память Меркурия", що перебував під синьо–жовтим прапором на Одеському рейді, 26 січня 1918 року, протестуючи проти більшовицької окупації, послав в ефір таку радіограму: "Ми з високо піднятим українським прапором, обстоюючи інтереси експлуатованого народу не тільки українського, але і всього світу, вимагаємо негайного скликання Всеукраїнського з’їзду військових, робітничих і селянських депутатів".

Через три дні, перебуваючи на севастопольському рейді, моряки цього корабля заявили: "Ми, українці, вирвали владу у саботажників, гордо будемо стояти зі своїм прапором і захищати весь експлуатований трудовий народ усіх національностей і вмремо з гордістю за вірність і братство".

Щоправда, треба відзначити, процес входження Чорноморського флоту, як і всього Криму, в сферу впливу України від лютого 1918 року ініціювався Центральною Радою, урядом УНР. Так, 14 лютого 1918 року на засіданні Ради Народних Міністрів УНР було визначено за можливе погодитися про укладання миру з Радянською Росією за умови, що "Крим остається під впливом України" і "Весь флот (також і торговельний) на Чорному морі належить тільки Україні" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 25 зв.).

А таку позицію Центральна Рада почала виробляти вже з початку 1918 року, коли керівник її морського відомства Дмитро Антонович, повернувшись з Одеси, Херсона та Миколаєва, де зустрівся з моряками–українцями, котрих тоді на Чорноморському флоті було понад сімдесят відсотків, заявив: "Україна… без Криму… не має ні одної бухти, де міг би стояти військовий флот, бо такою бухтою є тільки Севастополь… без Севастополя ні про яку фльоту на Чорному морі говорити не приходиться" (ЦДАВОВУ: Ф. 3956. — Оп. 2. — Спр. 28. — Арк. 5 зв.).

Саме після цього було ухвалено закон про морський флот УНР, і з того часу, маючи підтримку від самих чорноморців, українська влада вже не відмовлялася від Криму.

І це, очевидно, вплинуло також на настрої кримськотатарського населення, яке спочатку насторожено ставилося до української держави. Однак після того, як більшовики показали себе в Криму на початку 1918 року, воно змінило своє ставлення до можливого входження півострова до складу України.

У квітні 1918 року, коли українське військо разом з німцями було під Катеринославом, туди приїхала делегація від кримських татар. Вони заявили "про готовність прилучитися до української держави, коли запевниться їм національно–культурні права".

Назустріч українському війську до Сімферополя приїхали делегації від багатьох міст Криму, які заявили, "що нетерпляче чекають українців, бо їм обридла більшовицька вакханалія". Делегація Севастополя в складі 64 чоловік підтвердила: "Севастополь здається без бою, коли його братимуть українські війська". А представники Керчі, розповіли, що в них "приховані від більшовиків великі запаси хліба, тютюну і риби та інших товарів, і все це з охотою відправляють в Україну, якщо українці займуть це місто" (Відродження. — 1918. — Ч. 7.)

У ті дні українські політики ось так обґрунтовують необхідність приєднання Кримського півострова до України: "Кількість людности і простір татарської національної території є того рода, що кримсько–татарська нація не може бути здібною до утворення самостійної державної організації і мусить опертись о якусь сильнішу державу, забезпечивши собі всю ширину національних прав і повноту національного розвою.

Такою державою може бути тільки Українська, з якою Кримський півострів зв’язаний якнайтісніше територіально і географічно. Кримські татари, яким Україна не може заперечити прав на національне самовизначення, можуть бути спокійні, що Українська держава зробить з кримської національної території державний організм, зв’язаний з Україною в тісну федерацію.

До такої федерації мається, опріч політичних, також чисто економічні передумови. Україна — країна хлібна із великими промисловими можливостями в майбутності, — кримський південь — це Рів’єра, климатичні станції, виноградні і фруктові сади, які одначе без українських виробів промислу обійтися не зможуть. Державний симбіоз кримських татар і українців подиктований самою природою, і ми думаємо, що ці резони, як найбільш переконуючі, візьмуть під увагу татарські політики і дійдуть для добра рідної країни — до вигідного для українців і себе порозуміння» (Відродження. — 1918. — 23 квітня).

Звичайно, це не входило в плани більшовицької Москви. І на початку 1918 року керівник кримських більшовиків О. Слуцький послав телеграму в РНК РСФРР з проханням підтвердити, що "Крим до України не відходить". У відповідь на це Сталін телеграфував, що чутки про відхід Криму до України не мають підстав, що "за документом німецького уряду, який є в нас, ні німці, ні Київ на Крим не претендують, беруть тільки материкову частину Таврійської губернії" (Цит. за: Зарубин А., Зарубин В. Без победителей. Из истории гражданской войны в Крыму. — Симферополь, 1997. — С. 97).

Ще в лютому 1918–го, коли владу в Криму, і, зокрема, в Севастополі, на короткий час захопили більшовики, вони і слухати не хотіли про те, що Україні має належати якась частка Чорноморського флоту. Відомий діяч радянського Морського відомства Федір Раскольников передав із Москви членам Центрофлоту Чорного моря таку директиву Ради Народних Комісарів радянської Росії: "Черноморский флот составляет достояние всей Федеративной Российской Республики, за исключением Украины, которая составляет самостоятельное государство, и ни один корабль Черноморского флота не может ходить под украинским флагом" (РДА ВМФ: Ф. 183. — On. 1. — Спр. 89. — Арк. 194).

Але командуючий Чорноморським флотом адмірал Саблін, незважаючи на "реверанс" більшовицького уряду, який призначив його Начальником Морських Сил Чорного моря з надзвичайними повноваженнями, вирішив спочатку з’ясувати ставлення моряків–чорноморців до українізації. Одержавши позитивну відповідь, він надіслав 29 квітня 1918 року до Києва телеграму, у якій заявив про перехід Чорноморського флоту під юрисдикцію Української Народної Республіки. Того ж дня, о шістнадцятій годині, за сигналом з флагманського корабля "Георгий Победоносец" на Чорноморському флоті були підняті синьо–жовті українські прапори.

Ось чому, враховуючи і українізацію Чорноморського флоту, і бажання кримських татар і взагалі кримського населення, а також лояльність до цього турецьких властей, про що засвідчував посол УНР із Стамбулу, уряд гетьмана Скоропадського, що саме прийшов до влади, ставить питання про включення півострова до складу України. Зокрема, на засідання Ради Міністрів 7 травня 1918 року, де розглядалося питання про державний кордон, особливо зверталася увага на необхідність приєднання Криму. Заслухавши при цьому текст заяви гетьмана Павла Скоропадського про його переговори з німецьким послом і про його намір послати останньому лист від свого імені, в якому підтверджувалась би необхідність приєднання Криму до України, було схвалено таку акцію" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 6 зв.).

До речі, тоді ж було ухвалено рішення доручити окремим міністрам розробити документи, які могли б послужити підтвердженням економічної необхідності приєднання Криму до України (там само. — Спр. 8. — Арк. 2).

У листі до німецького посла Мума Уряд Української Держави, зокрема, зазначив:

"При зложившихся відносинах, коли види, що були в 1917 році в місяци падолисті на устрій Всеросійської Федеративної Республіки, куди повинна була ввійти і майбутня Кримська Республіка, цілковито розпалися, і тепер Правительство Української Держави примушено в найбільш рішучий спосіб обстоювати на захованню в складі Української Держави цілого Кримського півострова, не кажучи вже про північну частину Таврійської губ. До сего примушують зовсім очевидні і ясні міркування про стратегічну і економічну конечність. При тім ся точка погляду вповні правомірна.

Правительство Української держави на підтвердження власне представленого має честь пояснити, що воно зовсім не посягає на які–небудь святі національні права населення на Кримськім півострові, бо цілком сумніву не підлягаючі статистичні дані вказують, що в 1897 році при всенародній переписи населення Російської імперії в 5–ти повітах Таврийської губ. на Кримськім півострові з числа всього населення в 556 592 душ, осіб, що вказали на татарську і турецьку мову як на свою рідну, було 186 081. З сеї цифри належить відрахувати 5609 караїмів і 3312 євреїв. Татарське населення, отже, включивши сюди теж маленьку горстку турецького населення, яке претендує на утворення незалежної Кримської, а іменно Татарської Республіки, складає всього тільки 32% всього населення на Кримськім півострові. Рівнож по одиноким повітам се процентове відношення ніде не доходить до цифри над 33%. Т. ч. решта населення, яке Українська Держава обов’язана по всій справедливости і природним правам переняти після розпаду Росийської Імперії під свою власть і охорону, повинна би при умові признання Музулманської Кримської Республіки підчинитися цілком явній меншости Музулманського світу на Кримськім півострові, що європейською дипломатією все уважалося зовсім недопустимим.

На таке невідповідне розв’язання стільки серйозного національного питання Правительство Української Держави уважає за можливе увідомити Вас о своїм намірі, що оно має відносно другої організації власти на Кримськім півострові, йти широко назустріч побажанням населення сеї території, направленим до отримання політичної автономії, в якій цілком і розробляється потрібний проект" (там само: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 12–15).

З цього приводу в Міністерстві закордонних справ Української Держави було скликано спеціальну нараду, на якій кримську проблему обговорювали відомі професори — Богаєвський, Кістяківський, Ейхельман, міністр Василенко, колишній генеральний секретар справ міжнародних Шульгин, отаман Сливінський, а також Галіп, Суровцева, Суховерський, Ткаченко та Оренчук.

Обговоривши повідомлення з місць, до речі, тоді було одержано повідомлення від урядовця українського Якима Христича про висловлювання німецького генерала Коша щодо створення для себе "другої Ніцци" (там само. — Арк. 16), нарада висловилася за приєднання Криму до України. Зокрема, професор Богаєвський сказав з цього приводу так: "Питання Криму для України має значення її дальшого самостійного політично–економічного істнування. Крим дає домінацію над північним Чорним морем, охорону чи небезпеку українським портам. Керченський пролив готов відіграти роль другого Босфора. Політика німецька, що стремить до помочі повстанню нових держав на розвалинах Росії, зглядно до утворення буферних держав на сході, повинна взяти це під увагу, щоб в нових державах мати вірних та справді самостійних союзників. Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви і в кождім евентуальнім непорозумінню може відіграти роль Італії. Без Бесарабії і Холмщини організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такім випадку ілюзарична. Щодо народностей, що заселяють Крим, то принцип самовизначення націй мусить мати розумні границі, неможливо ж штучно розділяти комплектні географічно–економічні одиниці. О анексії мови бути не може, так як Україна тепер доперва в стадії повставання, отже з даних околиць і з Криму може повстати нова держава Україна. Щодо націй, що замешкають цю територію, то може бути вироблена вже після цего спеціяльна норма автономії чи навіть федерації. Пока видвигати федерації неможливо, так як це бажання одностороннє, а таке поставлення справи тепер буде означати фактичний відказ від Криму" (там само. — Арк. 2–6 зв.).

Але в цей час німецьке командування все більше і більше схиляється до варіанту, який не поставив би Крим у повну залежність від України, не кажучи вже про включення півострова до її складу. За повідомленням полковника Химича, в травні 1918 року до Криму приїжджав з Берліна міністр колоній, через якого кримські німці просили імператора Вільгельма взяти їх під свій захист (НБУ//ІР: Ф. XI. — Спр. 3318. — Арк. 1).

У зв’язку з цим у Криму циркулювали слухи: "1) Про анексію Криму Німеччиною (німецька колонія), 2) Про анексію тільки прибережної смуги південного берега й повернення іншої частини Україні, 3) Про утворення татарської держави з німецьким управлінням і економічними інтересами" (там само. — Арк. 2).

Крім того, в повідомленні полковника Химича зазначалося, що "міські самоуправи і земства, обрані на широких соціалістичних началах, незадовільно справляються із своїми завданнями. Основою для їхньої діяльності служать більшовицькі розпорядження і накази німців" (там само. — Арк. 2).

У цьому документі також повідомляється, що "німці, очищують Севастополь від присутності українського елементу, потроху виселяють його, відправляючи на Україну" (там само. — Арк. 3).

А на початку червня 1918 року німецьке командування вирішило передати владу в Криму російському генералові Сулькевичу, котрий видав розпорядження, щоб місцеві власті "ні в які зносини з Урядом України не вступали" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. —Арк. 27 зв.).

Гетьман Скоропадський пробував через німців вплинути на ситуацію в Криму, тим паче, що губернський з’їзд землевласників та хліборобів Таврії 12 червня 1918 року, ознайомившись з позицією Уряду Української Держави, підтримав приєднання Криму до України. Зокрема, голова з’їзду Закеров дав до Києва таку телеграму: "Горячо приветствуем этот шаг правительства" (там само. — Спр. 186. — Арк. 38).

Однак Кримський крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, котрий був проросійськи настроєним, за словами Д. Дорошенка, "з свого боку почав боротися з "українською пропагандою", почав переслідувати українофільські газети, потім відмовився приймати офіціяльні телеграми й папери українською мовою. Тоді довелося вжити репресій з нашого боку. Досить було проголосити економічну бльокаду півострова. Я настояв в Раді Міністрів на проголошенні "митної війни" з Кримом; було спинено всякий товаровий рух і морську комунікацію за виїмкою того, що йшло на потреби німецьких залог у Криму. Наближався збір урожаю овочів, що того року випав дуже гарний. Кримські садоводи потребували шельовок на ящики, для овочів, дров для сушки, стружок, опилок для упаковання; все те привозилось, звичайно, з України, але довіз був спинений. Потребували також цукру для консервування овочів, дров для сушки — і цього всього теж не було. Нарешті треба було для населення хліба. За пару тижнів ціни на всі продукти в Криму страшенно підскочили. Урожай почав гнити без консервування, становище садівників робилось катастрофічним. Німці вже наперед закупили багато овочів, свіжих і сушених, і тепер уже це гинуло. Морем везти було не можна, бо ніякі кримські овочі не виносили довгої перевозки морем і потім нової перегрузки на залізниці. Німці звернулися до нас з нотою, прохаючи зняти бльокаду. Ми відповіли, що не можемо цього зробити. Тоді вони звернулися до нас вдруге, мотивуючи своє прохання тяжким становищем кримської людности. Від нас була відповідь, що українське правительство взяло на себе зобов’язання щодо постачання продуктів до Німеччини, але відносно Криму такого зобов’язання ми не брали на себе; ми готові піти назустріч інтересам кримського населення, одначе це залежить цілком від кримського правительства, яке досі не хотіло порозумітися з нами. Німці більше до нас не зверталися, а уряд ген. Сулькевича мусів капітулювати: від нього прийшла до нас телеграма, що він готовий почати переговори про форму державного об’єднання з Україною" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. — С. 301, 302).

До такого кроку уряд Сулькевича примусили не тільки німці, а й з’їзд власників садів Криму, який звернувся до Києва й Сімферополя з проханням знайти порозуміння (Відродження. — 1918. — Ч. 131).

У політичних колах Криму це рішення також уже визрівало. Як згадував один з відомих місцевих діячів — князь В. Оболенський, "за такого стану справ наші думки невільно стали спрямовуватися до України".

На початку жовтня 1918 року, продовжує він, "ці думки в колах, близьких до Губернської земської управи, вже остаточно визріли. Нам усе ясніше і ясніше здавалося, що, приєднавшись до великої України, Криму буде легше потім ввійти до складу Росії, а залишаючись маленькою самостійною державою, він ризикує, на випадок перемоги австро–угорців, бути зовсім від неї відторгнутим (Оболенский В. Крым при немцах // Крымский архив. — 1996. — № 2. — С. 24).

При губернській управі було скликано нараду голів повітових управ і міських голів Криму, на якій розглядалися пропозиції щодо об’єднання з Україною, висунуті князем В. Смоленським. Незважаючи на вкрай різношерстний у політичному відношенні склад нашої наради, пише він, "у питанні поставленому Управою на обговорення, розбіжностей не було ніяких" (там само. — С. 24).

Дізнавшись про рішення влади Криму вступити з урядом України в переговори про умови з’єднання, а також враховуючи важке становище тамтешного населення, яке не могло в умовах митної війни реалізувати врожай фруктів і винограду, за дозволом гетьмана Скоропадського Рада Міністрів Української Держави 18 вересня 1918 року постановила:

"1) Тимчасово припинити митну війну за умови негайної присилки представниками Криму в Київ уповноважених ними осіб для відкриття вищезгаданих переговорів.

2) Просити Міністра фінансів зняти митний огляд вантажів, що направлялися в Крим з Києва.

3) Переговори з представниками Криму після їх прибуття до Києва про умови злиття Криму з Україною вести безпосередньо міністрам зацікавлених відомств, не передовіряючи своїх повноважень іншим особам.

4) Про тимчасове припинення митної війни повідомити по телеграфу" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 62).

І коли на засіданні Ради Міністрів Української Держави 23 вересня 1918 року тимчасово виконуючий обов’язки голови М. Василенко повідомив про одержання телеграми від голови Ради Міністрів Криму про виїзд делегації, то було ухвалено рішення: "Послати ген. Сулькевичу телеграму з вказівкою того, що делегація повинна мати повноваження для обговорення не тільки економічних, але й політичних питань" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 59 зв.).

У відповідь на це генерал Сулькевич надіслав до гетьмана 26 вересня 1918 року телеграму, в якій повідомляв, що уповноважує свою делегацію "вести з уповноваженими Вашої світлості переговори про врегулювання економічних і фінансових питань, що стосуються Криму й України, про умови політичного з’єднання Криму з Україною та про інші питання, що зачіпаються таким з’єднанням і вказаних в інструкції, якою я забезпечив названу делегацію.

Сенатору Ахматовичу надано право спільно з членами Делегації підписувати від імені Кримського Крайового Уряду всі угоди, договори та інші акти, які будуть вироблені Кримським і Українським Уповноваженими" (там само. — Спр. 7. — Арк. 10).

На доповнення до своєї постанови від 18 вересня Рада Міністрів Української Держави уповноважила 8 жовтня 1918 року для переговорів з Кримом щодо з’єднання останнього з Україною Голову Ради Міністрів Федора Лизогуба, міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка, міністра внутрішніх справ Ігоря Кістяківського, міністра фінансів Антона Ржепецького, військового міністра генерального бунчужного Олександра Рогозу з "наданням їм права на підписання актів і договорів з усіх питань політичного, фінансового, економічного та адміністративного характеру" (там само. — Арк. 10).

На засіданні делегацій, що відбулося 9 жовтня 1918 року, було зачитано українську Декларацію, в якій викладалися принципи Кримської крайової конституції. Нею передбачалося, що до спільних повноважень повинні належати: глава держави, військо, монетарна система і фінанси, залізничний транспорт, пошта, державний сенат і закордонне представництво (Відродження. — 1918. — 11 жовтня).

На засіданні 10 жовтня Кримська делегація не прийняла вказаних принципів крайової конституції, при цьому сенатор Ахматович заявив: "Проект з’єднання, представлений вами, є проект поневолення" (ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 50 зв.).

У відповідь на це Лизогуб вказав, що "існуючий Уряд Криму не має повноважень укладати договори. Цим підриваються не тільки Ваші повноваження, але й повноваження Вашого Уряду і заявляє, що Український Уряд завжди радий бачити в себе повноважних представників від повноважного Уряду" (там само. — Арк. 50 зв., 51).

Зрештою, на засіданні 12 жовтня Кримська делегація погодилася розглядати пропозиції гетьманського уряду, але випросила місяць терміну на розгляд проекту Курултаєм півострова. Ми пішли на це, згадував Д. Дорошенко, "бо були певні в прихильному полагодженні справи (про це нишком заявляли і делегати від національностей, що приїхали до Києва), тим часом німці погодилися передати нам Чорноморську фльоту з Севастополем, і на кількох торпедовцях і канонірських суднах уперве замаяв український кармазинський стяг. Тим самим до нас переходила фактична влада над Кримом" (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле. С. 303).

Треба додати, що жваво обговорював питання про приєднання Криму до України з’їзд борошномелів Таврії, який відкрив 16 жовтня 1918 року. При цьому гостро висловлювалося незадоволення діями свого уряду на переговорах у Києві.

Тоді ж місцеві підприємці почали розробляти проект відкриття в Криму відділення Українського банку (Відродження. —1918. — Ч. 162).

А 18 жовтня 1918 року робітничий з’їзд у Сімферополі ухвалив постанову про приєднання Криму до України. Через три дні про таке ж рішення заявляє велелюдне зібрання української громади Севастополя (там само. — Чч. 164, 165).

Але в той же час, користуючись погіршенням справ у німців і цілком можливим залишенням ними півострова, прихильники "единой и неделимой России", всупереч досягнутим домовленостям у Києві, таємно пішли на інший шлях: голова губернської управи В. Оболенський скликав її членів на засідання, на якому, як він пише, "вона прийняла на себе рішення виняткової відповідальності: звернутися від військового земства до генерала Денікіна з проханням зайняти своїми військами Крим негайно після виходу німців" (Оболенский В. Крым при немцах. — С. 25).

Цим, зрозуміло, всі зусилля гетьмана Павла Скоропадського щодо приєднання Криму до України були зведені нанівець.

Зрештою, патологічна ненависть великодержавних шовіністів до українства дорого обійшлася і для російського народу. Вона погубила не тільки українську державу, а й спробу відродити Росію, яка невдовзі опинилась у руках більшовиків.

Останні ж, остаточно заволодівши Кримом у 1920 році, оголосили його складовою частиною РРФСР: цілковито знехтувавши тутешнє українство. (Більше того, більшовики забажали було приєднати ще й десять волостей Херсонщини). Відтак українське життя на півострові майже завмерло — не було бодай однієї української школи. А проте імперські наміри сягали ще далі: згідно з планом союзного розселення народів, до Криму в 20–30 роки мали переселитися 86 тисяч чоловік, насамперед росіян. Водночас майже два мільйони українців відправлялися до Поволжя, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу.

Згідно з переписом 1926 року, серед сільського населення Криму налічувалося 51 436 українців. Щодо чисельності вони посідали третє місце після татар (146 717) і росіян (131 802). Решту селян складали німці (40 160), болгари (10 916), греки (9103) та представники інших народів. Найменше наших співвітчизників було у південних районах Криму, здавна освоєних татарами. В такому суто татарському районі, як Судацький, українців налічувалося всього 505 осіб; у Бахчисарайському їх мешкало 674; в Карасубазарському — 895 (тут, до речі, були населені пункти, де вони становили більшість, скажімо, Джемрек, Султан–Сарай, Мусабіє, Урус–Ходжі); 1015 українців проживало в Севастопольському — районі масового розселення татар, 1698 — в Ялтинському.

Українці мешкали переважно в степових районах Криму. В Керченському їх проживало 12 294 — майже стільки, скільки й росіян — 12 822. В 69 населених пунктах району українці становили більшість. До власне українських поселень у той час належали Вакси, Джарджава, Катерлез, Мескечі, Новомиколаївка, Старий Карантин, Остабань, Паша–Салин і багато інших населених пунктів.

Другим, за чисельністю українців був Джанкойський район, тут їх мешкало 11 433. Українське обличчя зберігали Армянськ, Біюк–Кият, Воронцовка, Ішунь, Новоіванівка, Тархан, Кула та ще близько ста поселень.

Населених пунктів з переважно українським населенням чимало нараховувалося також у Євпаторійському і Сімферопольському районах, де чисельність українців становила відповідно 10 601 і 10 076 осіб. Окремими невеликими групами проживали наші співвітчизники у Феодосійському — загалом 2245 осіб.

Але і результати цього перепису, як і 1897 року, можемо поставити під сумнів щодо справжньої кількості українців, оскільки політика кримських більшовиків одразу після остаточного захоплення влади в 1920 році не відрізнялася від царської стосовно нашого етносу. Так, навіть "статистичне управління Криму, публікуючи в 1922 році попередні результати перепису, не виділило українців як окремої нації, а віднесло їх до російського населення" (ДААРК: Ф. Р–137. — Оп. 6. — 42. — Арк. 1 зв.).

Підстави для сумнівів дають і офіційні матеріали перепису 1926 року. Зокрема, в них вказується, що всього українців у Криму нараховується 77 123 особи, у тому числі немісцевих — 214 (Всесоюзная перепись населення 1926 года. — М., 1930. — Т. 39. — С. 19). Але там же є посилання й на те, що вихідців з України нараховується 72 289 (там само. — С. 34, 35).

А якщо дати сюди переселенців з Кубані, Слобожанщини, Донщини, тоді прибували масово на півострів в організованому порядку — хіба не знайшлося серед них чимало тих, у кого в жилах українська кров?

Українське життя, яке тривалий час перебувало в занепаді (у 20–30–і роки були надто кволі спроби його оживити), починає відроджуватися лише з літа 1941 року, коли в окупований гітлерівцями Крим увійшли похідні групи українських націоналістів. Вони, зокрема, створили в Сімферополі "Бюро допомоги українському населенню", що діяло при місцевій управі, а також комісію, яка виправляла в паспортах дані про національність тутешніх жителів — з росіян на українців. (За короткий час було виправлено близько 4 тисяч паспортів). Із звіту ОУН випливає, що саме націоналісти підготували грунт для заснування Українського Національного Комітету в Криму, який мав стати організатором українського життя на півострові. Крім бандерівців, тут активно діяли також мельниківці, котрих налічувалося близько півтора десятка, — зокрема Ярослав Савка та Борис Суховерський.

Але здійснити задуми щодо широкого українського руху в не вдалося. На літо 1942 року бандерівці втратили Романа Бардаківського з Самбірщини, Степана Ванкевича з Тернопільщини, львів’янина Михайла Лобака (ЦДАВОВУ: Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр. 20. — Арк. 27).

На час звільнення півострова від гітлерівських загарбників тут залишалося 615 тисяч жителів, що становило трохи більше від довоєнного рівня — 1.127 тисяч (ДААРК: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 2221. — Арк. 1).

І за таких умов з Криму починається насильницьке переселення корінних його мешканців: 13 травня тут одержали вказівку з Москви підготуватися до суцільної депортації кримських татар. Через три дні з її планом ознайомили районних керівників, а ввечері 17 травня — місцевих, тобто тоді, коли виселення вже практично почалося (там само. — Арк. 9).

За один день було відправлено за межі півострова 187.859 представників цього етносу: 18.983 з міст і 168.876 з сільської місцевості. В результаті цієї акції припинив своє існування 421 колгосп — третина всіх колективних господарств (там само. — Арк. З, 4).

А тому станом на 1 червня 1944 року в Криму вже залишалося тільки 420 тисяч мешканців (там само. — Арк. 1).

Загальні втрати сільського населення автономної республіки, враховуючи евакуацію 83 єврейських колгоспів (близько 20 тисяч осіб) і виселення 121 німецького колгоспу (близько 40 тисяч), сягнули 170.594 осіб (там само. — Арк. 3).

Ухвалюючи постанови № 5859сс від 10 травня про депортацію татар і № 5984сс від 2 червня 1944 року про виселення так званих німецьких посібників з числа кримських греків, вірмен і болгар, Державний Комітет Оборони СРСР не передбачив одразу, хто і коли має зайняти місце виселених. Природно, в Москві розуміли: компенсувати дефіцит робочої сили в сільському господарстві за рахунок переселення на півострів 511 політемігрантів–іспанців з Узбекистану, Киргизстану, Горького та Кірова, що передбачалося розпорядженням РНК СРСР № 11618 від 29 травня 1944 року (ДААРК: Ф. 652. — Оп. 24. — Спр. 23. — Арк. 12), а також розраховувати на повернення всіх евакуйованих — марна справа. Тим паче, що, повернувшись з евакуації, сільське населення в багатьох випадках подалося до міста. Особливо це стосувалося Фрайдорфського району, заселеному до війни в основному за рахунок євреїв. Тут фактично 8 колгоспів, 2 радгоспи, 2 МТС узагалі не мали робочої сили (там само: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 1255. — Арк. 37).

Відомий радянський розвідник–терорист Павло Судоплатов у своїх мемуарах відкриває таємницю сталінських планів заселення післявоєнного Криму. Виявляється, існував проект створення "кримської Каліфорнії", що підтримувався американськими євреями. У Кремлі розраховували витягнути знову з них гроші на відбудову зруйнованого війною господарства через створення єврейської республіки на півострові. В червні 1944 року Сталін обговорював це питання з президентом американської торговельної палати Еріком Джонстоном, котрий, намалювавши перед комуністичним вождем райдужну картину, обіцяв виділити СРСР після війни довгострокові кредити. Проект створення єврейської соціалістичної республіки в Криму, пише Судоплатов, відкрито обговорювався в Москві не тільки серед єврейського населення, а й у вищих ешелонах влади (Судоплатов П. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930–1950 годы. — М., 1998. — С. 469).

Але оскільки на цих переговорах виявилося, що Америка могла дати кошти тільки після закінчення війни, а до того часу — можна було залишати кинутими напризволяще землю й житло майже 230 тисяч депортованих, то до цього питання в Москві змушені були повернутися спеціально: 12 серпня 1944 року Державний Комітет Оборони СРСР постановою № 6372с "Про переселення колгоспників у райони Криму" передбачив збільшити кількість мешканців півострова на 17 тисяч сільських родин (51 тисяча осіб) "з метою якомога швидшого освоєння родючих земель, садів і виноградників Криму". У розвиток цього рішення 18 серпня 1944 року Рада Народних Комісарів Кримської АРСР і обком ВКП(б) намітили конкретний план переміщення майбутніх переселенців. Так, передбачалося, що до Ялтинського району прибуде 1000 родин з Ростовської області, до Алуштинського — 2500 з Ставропольського та Краснодарського країв, Старокримського — 1300 з Курської та Ростовської областей, Карасубазарського — 2700 з Тамбовської та Курської, Бахчисарайського — 2000 з Орловської та Брянської, Балаклавського — 2000 з Воронезької і Куйбишевського — 3000 з України (ДААРК: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 2217. — Арк. 147 зв.).

Доповідаючи Москві про підготовку до виконання згаданої постанови, заступник Голови Ради Народних Комісарів УРСР Старченко та секретар ЦК КП(б)У Д. Коротченко водночас відзначали: "Враховуючи, що в Куйбишевському районі, куди має переселитися з України 3000 господарств колгоспників, навантаження на одного працездатного буде надзвичайно низьким, оскільки вся площа орної землі і садів може бути повністю і легко освоєна не більш, як 1500 колгоспними сім’ями, а також виходячи з малої забезпеченості житловими спорудами в районі, Раднарком УРСР і ЦК КП(б)У просять зменшити план переселення з України в Куйбишевський район на 1500 колгоспних сімей, надавши їм для розселення весь цей район (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 1318. — Арк. 8).

Київські власті пояснювали свої мотиви тим, що посівні площі Куйбишевського району в 1941 році становили всього 3130 гектарів, а для українських хліборобів, котрі звикли до виробництва поряд з технічними культурами, в основному зернових, картоплі та городини, така обмеженість ріллі, її надзвичайна розкиданість невеликими шматками по гірських схилах створить незвичні і важкі умови в господарській діяльності (там само. — Арк. 4).

Однак план переселення до Криму Москва не зменшила, хоча й сама Україна, спустошена гітлерівською окупацією, відчувала гостру нестачу робочих рук, особливо в південних регіонах.

А тому з Києва змушені були спустити на місця план: Вінницька область мала відправити 600 господарств, Кам’янець–Подільська — 600, Житомирська — 500, Київська — 400, Чернігівська — 350, Сумська — 350, Полтавська — 200 (там само. — Арк. 2).

Це завдання Україна перевиконала: до Криму переселено 3023 сім’ї, в яких нараховувалося 10379 осіб, у тому числі 6260 працездатних (там само. — Спр. 1320. — Арк. 117).

До речі, серед них було 45 голів колгоспів, 35 — голів сільських рад, 44 учителів, 5 лікарів, 4 механіки, 11 агрономів, 6 зоотехніків (там само. — Арк. 114).

Але коли вони прибули на місце, то справді не всім було куди вселитися, про що попереджували київські власті Москву. І тоді 700 українських родин, які не змогли розміститися в Куйбишевському районі, перекидають в інші райони півострова невеликими групами (ДААРК: Ф. 652. — Оп. 24. — Спр. 27. — Арк. 70).

Остаточне розселення прибулих до Криму в 1944 році виглядає по південних районах таким чином:

Алуштинський — 2.349 родин з Краснодарського краю,

Балаклавський — 2.015 Воронезької області,

Бахчисарайський — 2.146 Брянської та Орловської,

Білогірський — 1.156 Курської і Тамбовської,

Куйбишевський — 2.349 Української РСР,

Старокримський — 1.268 Ростовської, Тамбовської та Курської,

Ялтинський — 935 Ростовської (там само. — Арк. 9).

Що стосується степових районів півострова, то переселенці були розподілені в них ось так:

Азовський — 162 родини з Житомирської області,

Джанкойський — 27 Кам’янець–Подільської та Київської,

Євпаторійський — 150 Кам’янець–Подільської та Київської,

Зуйський — 212 Ростовської, Київської та Вінницької,

Кіровський — 428 Тамбовської,

Октябрський — 57 Вінницької та Київської,

Приморський — 204 Тамбовської,

Симферопольський — 216 Вінницької,

Совєтський — 180 Тамбовської (там само. — Арк. 9).

Аналіз документів про переселення до Криму в 1944 році, дає підстави вважати, що в цей регіон тоді було переселено не 9000 українців, як це може здаватися на перший погляд. Навіть побіжне ознайомлення з регіонами Російської Федерації, звідки направляли до Криму переселенців, дає підставу стверджувати, що серед них також мала бути значна маса українського населення, зокрема з Кубані, Ставропілля, Вороніжчини (там само: Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 2217. — Арк. 147 зв.).

Протягом п’яти наступних років організованого переселення до Криму не відбувалося. Правда, з тих 3500 сімей, що стихійно були на півострів з вересня 1944 по серпень 1949 року, тисячу одержали статус переселенців. Але із загальної кількості 18040 їх станом на 1 серпня 1949 року залишилося в Криму лише 8.173, інші повернулися в рідні місця (ЦДАВОВУ: Ф. 126. — Оп. 1. — Спр. 273. —Арк. 9 зв.).

У 1946 вибуло 5.818 родин, 1947 — 3.114,1948 — 950,1949 — 286,1950 — 794 (там само. — Арк. 8).

Процес переселення на півострів відновився 1949 року, але УРСР до нього не залучалася. Щоправда, траплялися й стихійні переселення українських селян на півострів, які не могли відчутно вплинути на поліпшення справ.

Украй критичне становище, що склалося тут й продовжувалося загострюватися, особливо в сільськогосподарському виробництві, змусило Москву повернутися до переселення сюди українських селян. І на 1950 рік УРСР доводиться план забезпечити відправлення туди тисячі родин — по триста з Вінницької і Сумської і по двісті — з Кам’янець–Подільської і Київської. Агітаційну роботу в зв’язку з цим почали вести з перших днів нового року. Скажімо, станом на середину січня в Дрогобицькій області вже було подано 25 заяв (там само. — Спр. 84. — Арк. 11).

Але з ідеологічних мотивів, очевидно, західні області УРСР для переселення на півострів були відхилені, оскільки в подальшому бачимо, що цей процес пов’язувався з східними, які більшовицькою владою вважалися більш "благонадійними". Станом на 3 липня 1950 року до Криму вже було переселено 972 українські родини: 200 — з Кам’янець–Подільської, 292 — Вінницької, 184 — Київської та 296 — Сумської (там само. — Спр. 273. — Арк. 3).

А регіони Російської Федерації дали такий континент: Владимирська область — 304 родини, Горьковська — 291, Пензенська — 513, Московська — 205, Ставропольський край — 94, Краснодарський — 100, Чувашська АРСР — 106 (там само. — Арк. 92).

Однак, як і в перші повоєнні роки, кримська влада не вживала дійових заходів для створення нормальних умов життя й праці переселенців, а тому чимало їх покидали півострів, повертаючись в рідні місця. У зв’язку з цим Начальник Головного переселенського управління при Раді Міністрів СРСР С. Черьомушкін, звертаючи 9 березня 1951 року увагу свого підлеглого в Києві на те, що багато сімей, переселених до Криму в 1950 році, покинули півострів, пропонував ужити заходів по виявленню таких та організації серед них "роз’яснювальної роботи щодо повернення в райони вселення" (там само: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 105. — Арк. 4).

Справді, далеко не всі українські переселенці закріплювалися в Криму. Але порівняно з російськими вони ставили менше вимог щодо влаштування на новому місці, що не так дратувало високе начальство. Скажімо, нелегко було членові Політбюро ЦК ВКП(б) Микиті Хрущову задовольнити запити своїх земляків з Курської області, котрі, вирішивши всим колгоспом переселитися до Криму, просили порадити там район з "життєвими умовами, вода, рослинність і т. д.", а також "надати нам Вашу допомогу в справі забезпечення нашого колгоспу на новому місці проживання" (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 990. — Арк. 39).

Переконавшись, що українські колгоспники в своїй масі працюють добросовісно, Москва не тільки намагалася відтепер закріпити їх на півострові, а й збільшує УРСР завдання з переселення в Крим. На 1951 рік воно вже становило 1200 родин, а було виконано на 97 відсотків (там само — Спр. 866. — Арк. 173).

Зокрема, Вінницька область дала 754 родини переселенців і Сумська—428 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 273. — Арк. 3).

Більше тоді прибуло з РРФСР: Владимирської області — 300, Воронезької — 799, Рязанської — 510 (там само. — Арк. 93).

Наступного року УРСР одержує план переселення до Криму вже в кількості 1400 родин. Станом на 11 листопада 1952 року на півострів з України відправили 1549 сімей, тобто значно перевиконали доведене завдання (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 1716. — Арк. 3).

Скажімо, з Житомирської області в повному складі переїхали колгосп імені Комінтерну і бригада колгоспу "За урожай" Довбиського району (119 господарств) та колгосп імені Дзержинського Чуднівського району (76 господарств) (там само. — Спр. 2077. — Арк. 51).

Річний план був перевиконаний — до Криму з областей УРСР переселили 1426 колгоспних родин: Чернігівської — 452, Сумської — 434, Житомирської — 215, Хмельницької —229, Київської — 246 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 273. — Арк. 93).

Це вже майже наблизилося до показника РРФСР, звідки того року переїхало 308 родин з Курської області, 447 — Воронезької, 252 — Рязанської, 202 — Московської, 102 — Ростовської (там само. — Арк. 93).

А 1953 вперше до Криму прибуло більше організованих переселенців з України, ніж з Росії. Так, Воронезька (320), Курська (309) і Рязанська (375) області відправили на півострів 1004 родини, тоді як Сумська (617) і Чернігівська (518) 1135 (там само. — Арк. 94).

А всього з України зафіксували переселенськими того року 1285 родин (там само. — Арк. 3).

За 1944 і 1950—1953 роки з України до Криму було відправлено 7903 родини при плані 7800. З Вінницької області переїхало 1.657, Житомирської — 715, Київської — 838, Сумської — 2.128, Хмельницької — 1.037, Чернігівської — 1.328 і Полтавської — 200 (там само. — Арк. 3).

Питома вага українських переселенців серед тих, хто переїжджав на постійне місце проживання до Криму, весь час стала. Якщо в 1944 році частка переселенців з УРСР становила менше п’ятої частини, то на початку 50–х років це співвідношення, як бачимо, почало змінюватися на користь України.

Однак, збільшуючи контингент переселенців на півострів, московські й кримські власті продовжували мало робити для його нормального облаштування. Навіть не було організовано як слід праці тих глав і членів родин переселенців, які наперед приїжджали будувати собі будинки. Так, уже згадуваний С. Черьомушкін інформував 5 січня 1953 року РРФСР, що до Кримської області в жовтні–грудні 1952 року було направлено 1254 таких осіб. Однак, потинявшись декілька днів без діла, вони всі покинули півострів, оскільки "Кримсільбуд" не завозить на будівельні майданчики необхідну кількість лісу та інших будівельних матеріалів, не організовує використання на спорудженні будинків прибулих глав сімейства" (ДААРК: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 1260. — Арк. 65, 66).

У важкому становищі опинилися й переселенці попередніх літ, особливо ті, хто переїхав до Криму в 1944—1946 роках. У зв’язку з несприятливими обставинами, писали керівники області П. Титов і Д. Полянський до Голови Ради Міністрів СРСР Г. Маленкова в 1953 році, "вони не мали можливості своєчасно розрахуватися з державою за взяту позику" (там само. — Арк. 86).

Так, голова колгоспу імені Жданова Судацького району Старокожев у своєму листі на ім’я Маленкова 24 вересня 1953 року писав: "Переселенці 1944 року виїжджають у різні сторони через те, що саме житло (колишнє татарське — В. С.) не має того, що влаштовує російську людину, а відновити його неможливо, оскільки не спускається позика грішми, а також і будматеріалами" (там само — Спр. 1262. — Арк. 56).

Справа полягала в тому, що колгоспники, які переселилися до Криму в 1944 році, були поселені в глинобитні татарські будівлі із земляними дахами. Через невміння доглядати за ними вони, природно, розвалювалися. Не було в них також і російської печі. Сучасних будинків, зручних для переселенців, споруджували дуже мало. Наприклад, офіційним документом від 22 жовтня 1953 року засвідчено, що трест № 38 із 100 будинків, які він мав звести в колгоспах імені Кірова та імені Дороніна Балаклавського району, не здав жодного. Такі ж невтішні результати були і на рахунку будівельників багатьох інших підрядних організацій, яким постановою обкому партії та облвиконкому доручалося спорудити ще 290 будинків у різних районах області (там само. — Спр. 1261. — Арк. 58).

Але, крім невлаштування з житлом, на відтік переселенців впливали й інші причини. У звіті начальника переселенського відділу Кримського облвиконкому М. Пузакіна за 1953 рік вказується, що "основна причина — низьке матеріальне забезпечення колгоспів виходу і колгоспів вселення, наявність недоліків у господарському влаштуванні переселенців і формально–бюрократичне ставлення на місцях до потреб приїжджих" (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 1. — Спр. 274. — Арк. 65).

Наприклад, з колгоспу імені Сталіна Судацького району в 1953 році виїхало 30 родин переселенців, оскільки тут не тільки не розрахувалися з людьми за їхню працю сповна, але й не створили належних побутових умов. Правління своєчасно не вжило заходів щодо забезпечення господарств своїх колгоспників кормами для тварин, в результаті ті спродали домашню худобу й виїхали за межі Криму (там само. — Арк. 66).

Найбільш масовим був виїзд з Судацького, Алуштинського, Старокримського і Балаклавського районів (там само. — Арк. 65).

Уже згадуваний М. Пузакін засвідчує, що в 1950 році Крим залишило 1256 родин переселенців (вселилося тоді на півострів 3049), у 1951 — 849 (3.039), 1952 — 475 (2.979), 1953 — 491 (2.910) (там само. — Арк. 109, 108, 107, 106).

Така ситуація, звичайно, не могла не вплинути на сільське господарство півострова. Воно ніяк не могло досягнути передвоєнних показників.

А промисловість?

Якщо звертатися до довідкової радянської літератури, то скрізь однозначно прочитаємо, що трудящі Криму, як і всього Радянського Союзу, за післявоєнну п’ятирічку (1946–1950) відбудували зруйноване війною народне господарство. Радянська енциклопедія історії України, наприклад, пише: "За роки четвертої п’ятирічки (1946–1950) ліквідовано наслідки руйнувань, заподіяних нім.–фашист, загарбниками г–ву області. Всю промисловість перебудовано на новій, вищій тех. основі" (РЕГУ. — К., 1970. — Т. 2. — С. 512).

Через три роки в такому ж дусі намагається переконати слухачів Вищої партійної школи при ЦК КП України і лектор І. Яценко. Однак, назвавши обсяги планових капіталовкладень у цьому секторі народного господарства за вказаний період — 2886,9 мільйона карбованців, він не каже, скільки ж було виділено і фактично освоєно (Яценко И. Крымская партийная организация в борьбе за восстановление и дальнейшее развитие промышленности (1944–1950 гг.). — К., 1973. — С. 11).

Замість конкретних даних оратор дає розрізнені показники, що не відповідають на це питання. Лектор заповнює час викладками про розгортання "організаційно–політичної роботи партійною організацією Криму по мобілізації трудящих на виконання завдань п’ятирічки", "стахановського руху", "мобілізації юнаків і дівчат" тощо (там само. — С. 11–20).

Але, оскільки питання не знімається, то, зрештою, І. Яценко визнає, що в 1949 році обсяг промислового виробництва становив у Криму лише 56,9 відсотка довоєнного рівня, а в консервній, тютюновій, виноробній та ряду інших галузей не перевищує 30–35 процентів досягнутого в 1940 (там само. — С. 20).

Можливо, в 1950 та наступних роках відставання подолане, а відтак Крим з того часу позбувся наслідків страшного лихоліття?

Зовсім ні. І саме це змусило Москву запропонувати Україні прийняти Крим у 1954 році. Аби Україна його поставила на ноги…

Найбільші російські "патріоти" сьогодні вже не заявляють на весь світ про те, що Крим нібито незаконно був переданий Україні в 1954 році. Але вони продовжують говорити про "російський статус Севастополя". Мер Москви добалакався до того, що, мовляв, в "Україні Росію бояться як вогню. Бояться тому, що украли в нас територію" (Крымская правда. — 1999. — 5 лютого).

На жаль, значною мірою підігрівають подібні заяви несолідні публікації, що з’являються в московській пресі вже не один рік. Зокрема, грішить цим "Российская газета", з сторінок якої дипломовані юристи намагаються довести, що місто взагалі не могло передаватися Україні, оскільки "постанова Президії Верховної Ради СРСР не стосувалася Севастополя і його статусу, бо місто з 1948 року до складу Кримської області не входило, було суб’єктом Російської Федерації і підпорядковувалося напряму Москві" (Российская газета. — 1996. — 24 жовтня).

Таку заяву зробив начальник кафедри Військової академії Генштабу Російської Федерації, доктор історичних наук, професор, генерал–лейтенант Олег Золотарьов, коментуючи публікацію Указу Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року про виділення Севастополя "в самостійний адміністративно–господарський центр з своїм особливим бюджетом і віднесення до категорії міст республіканського підпорядкування".

Якщо це справді так, тобто Севастополь з 1948 року став суб’єктом Російської Федерації, то слова генерала Золотарьова має ствердити Конституція РРФСР. Але в її тексті того часу не тільки Севастополя, але й інших міст, у тому числі Москви та Ленінграда, не згадується як суб’єкта державного устрою. Стаття 14–а, зокрема, гласить: "Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка складається з країв…; областей… Костромської, Кримської, Куйбишевської…; автономних радянських соціалістичних республік…; автономних областей…" (Конституция (Основной Закон) РСФСР. — М., 1952. — С. 7).

Отже, Основний Закон РРФСР від 1937 року і 27 травня 1949 року не передбачав адміністративно–господарського центру як суб’єкта державного устрою, а лише таку адміністративно–територіальну одиницю, як край, область, автономна республіка, автономна область. А тому Закон про доповнення до статті 14–ої Конституції РРФСР, ухвалений 27 травня 1949 року, передбачав надання такого статусу новоствореній Амурській області, яка виділялася з Хабаровського краю (Заседание Верховного Совета РСФСР 2–го созыва. Третья сессия (24–27 мая 1949 г.) — М., 1949. — С. 240).

Севастополь, як і всі названі міста республіканського підпорядкування, виділяється лише окремим рядком у Законі про бюджет РРФСР на 1949 рік (там само. — С. 232).

Через це в довіднику адміністративно–територіального поділу РРФСР Амурська область, як і всі суб’єкти РРФСР, представлена з своєю територією, а Севастополь поряд з іншими містам республіканського підпорядкування — Сочі, Горький, Куйбишев, Ленінград, Молотов, Москва, Новосибірськ, Омськ, Ростов–на–Дону, Саратов, Свердловськ, Сталінград, Челябінськ, Казань — територіально не виділений (РСФСР. Административно–территориальное деление на 1 октября 1950 года. — М., 1950. — С. IV–VI, 172).

На той час, як бачимо, жодне місто Росії не було суб’єктом її державного устрою, а тому Севастополь залишався складовою частиною Кримської області, хоч і виділявся серед інших міст півострова — Симферополя, Ялти, Керчі, Феодосії, Євпаторії та Алушти — як адміністративно–господарський центр республіканського підпорядкування.

На відміну від генерала Золотарьова адвокат Борис Кузнецов розуміє, що адміністративно–господарський центр не міг бути суб’єктом державного устрою за Конституцією РРФСР 1937 року, а тому цей автор, не посилаючись ні на які законодавчі акти, самовільно подає Севастополь як "самостійну адміністративно–територіальну одиницю, що входила раніше до складу РРФСР" (Российская газета. — 1996. — 14 листопада).

Чи й справді з 1948 року Севастополь перестав бути складовою частиною Кримської області?

Сьогодні, як ми щодня переконуємося, цього дуже хотілося б комусь у наших сусідів, але документи засвідчують зовсім інше. Так, після відвідин Сталіним 8 жовтня 1948 року Севастополя ухвалюється рішення російських властей про виокремлення міста в республіканське підпорядкування. Указ Президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року звучить ось таким чином: "Виділити місто Севастополь в самостійний адміністративно–господарський центр з своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування" (Державний архів Севастополя — ДАС: Ф. Р–79. — Опис. 2. — Справа 103. — Арк. 229).

Неважко переконатися: цей указ не передбачає виділення Севастополя в суб’єкт державного устрою РРФСР, оскільки не йдеться в ньому про його наступне законодавче закріплення, що вимагається в подібних випадках. Скажімо, коли 28 липня 1948 року вже згадувана Амурська область виділяється із складу Хабаровського краю в самостійну область РРФСР, то постанова з цього приводу вимагає затвердження навіть Верховною Радою СРСР (Сборник Законов РСФСР и Указов Президиума Верховного Совета РСФСР. 1946—1954 г. г. — М., 1955. — С. 98).

А тому, виділяючи Амурську область в суб’єкт РРФСР, тобто постійну адміністративно–територіальну одиницю, її Верховна Рада 27 травня 1949 року статтю 14–у Конституції РРФСР після слова "областей" доповнює словом "Амурської" (там само — С. 25).

До речі, таким же законодавчим шляхом відбувається утворення і ліквідація в складі РРФСР (з наступним затвердженням Президією Верховної Ради СРСР) у ті ж роки Казанської, Чистопольської і Бугульминської областей Татарської АРСР, Уфимської і Стерлітамацької Башкирської АРСР (там само. — С. 100–102).

Що ж стосується Севастополя, то виділення його в самостійний адміністративно–господарський центр, природно, не потягнуло за собою внесення змін в Конституцію РРФСР, оскільки він і після 29 жовтня 1948 року залишився в складі Кримської області як суб’єкта РРФСР.

І це засвідчує ухвалена того ж дня постанова № 1082 Ради Міністрів РРФСР: "У зв’язку з виділенням міста Севастополя в самостійний адміністративно–господарський центр і віднесенням його до категорії міст республіканського підпорядкування Рада Міністрів РРФСР постановляє:

1. Зобов’язати Міністерство фінансів РРФСР і Кримський облвиконком виділити бюджет міста Севастополя з бюджету Кримської області на 1948 рік і не пізніше 20 листопада 1948 року представити його на затвердження Ради Міністрів РРФСР.

2. Зобов’язати Держплан РРФСР спільно з міністерствами і відомствами РРФСР і Кримським облвиконкомом у межах планів господарського і культурного будівництва і планів матеріально–технічного постачання Кримської області на 1948 рік виділити план господарського і культурного будівництва і план матеріально–технічного постачання міста Севастополя і представити до 20 листопада 1948 року на затвердження Ради Міністрів РРФСР.

3. Зобов’язати Держплан РРФСР, Міністерство фінансів РРФСР, міністерства і відомства РРФСР в подальшому виділяти місто Севастополь у державному плані і державному бюджеті окремим рядком" (ДАС: Ф. Р–79. — Оп. 2. — Спр. 103. — Арк. 221).

Але цей акт означав фактично лише те, що відтепер Севастополь одержуватиме гроші з Москви напряму, а не через Сімферополь, як було до того, і Кримський облвиконком уже не міг формально контролювати радянську і господарську роботу в цьому місті. До речі, голова Севастопольської міськради Філіпов, виступаючи 29 січня 1949 року на міській партійній конференції, з цього приводу сказав дослівно так: "В связи с выделением Севастополя в республиканское подчинение ответственность исполкома возрастает. Сейчас, если можно^ак сказать, мы теряем няньку в лице Облисполкома" (ДААРК: Ф. 35. — Оп. 1. — Спр. 385. — Арк. 45).

Зрештою, і в Москві не вважали, що Севастополь виокремлений з Кримської області. Наприклад, постанова Ради Міністрів РРФСР від 18 грудня 1948 року про затвердження титульного списку середніх шкіл Кримської області включає до нього й севастопольські навчальні заклади такого типу — жіночі №№ 4 і 16, чоловічу № 19 і № 38 (ДАС: Ф. 90. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 2).

І той зв’язок, який засвідчує про єдність місцевого самоврядування Севастополя з Кримом, не розривався виділенням міста в категорію республіканського підпорядкування. Державна влада Російської Федерації і не думала, і не могла цього робити. А тому Севастополь не одержав повної самостійності від Сімферополя, залишаючись під його владною десницею в багатьох аспектах єдиного адміністративно–територіального устрою. Скажімо, якби Севастополь був виділений в окрему адміністративно–територіальну одиницю, то від нього не було б потреби обирати народних засідателів Кримського обласного суду. А документи засвідчують, що 6 січня 1951 року Кримська обласна Рада обирає таких 8 від цього міста (ДААРК: Ф. Р–3287. — Оп. 2. — Спр. 845. — Арк. 213, 214).

Етнічні межі і державний кордон України

Крім того, в роботі цієї сесії Кримської обласної Ради беруть участь обрані до неї депутати від Севастополя. Вони, природно, як і представники інших регіонів Криму, обирають керівництво, формують постійні комісії. Народний обранець від міста–героя Никорін, наприклад, очолює комісію Кримської обласної Ради з культурно–просвітньої роботи (там само. — Арк. 140 зв.).

То ж чи можна говорити про те, що Севастополь живе окремим державним життям від рідного йому Криму?

Особливо ж промовисті факти адміністративно–територіальної єдності Севастополя з Кримською областю виявляються вже в перший день відкриття першої сесії третього скликання Кримської обласної Ради депутатів трудящих 28 лютого 1953 року. Того дня депутат П. Титов, виступаючи також від імені депутатів, обраних у Севастополі, вносить пропозицію обрати головою обласної Ради Дмитра Полянського (там само. — Оп. 2. — Спр. 1154. — Арк. 182).

Тоді ж заступником голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих обирається Гаврило Пономаренко, депутат від Сталінського виборчого округу № 110 Севастополя (там само. — Арк. 90).

Серед членів постійних комісій Кримської обласної Ради бачимо таких депутатів, обраних у Севастополі, як прокурор Кримської області Микола Хламов, начальник обласного управління зв’язку Віктор Гончаренко (там само. — Арк. 14,15).

І якби Севастополь був справді виокремлений повністю з Кримської області, то хіба змовчав би обласний прокурор Хламов, обираючись від зовсім відділеної від Криму адміністративно–територіальної одиниці? Він змушений був би протестувати. Однак такого прокурорського протесту ніде не зафіксовано.

Між іншим, не знайдеться ніякого прокурорського протесту і на такий, здавалось би прецедент: ще коли Крим перебував у складі Росії, тільки–но обраний першим секретарем обкому партії вже згаданий Полянський погоджується на обрання головою Кримської обласної Ради Михайла Кузьменка, котрий не був її депутатом. Тоді останнього в авральному порядку обирають депутатом Кримської обласної Ради, від виборчого округу № 112 Севастополя. А потім, як кажуть, уже справа техніки, щоб прибулий з–за меж Криму Кузьменко очолив місцевий облвиконком (там само. — Спр. 1291. — Арк. 97).

Нове видання Великої Радянської Енциклопедії тоді також не виділяє Севастополь в окрему адміністративно–територіальну одиницю: "У Кримській області 14 міст: Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія, Феодосія, Ялта…" (Большая Советская Энциклопедия. М., 1953. — Т. 23. — С. 551).

Як бачимо, ще в період перебування Кримської області в складі РРФСР ніхто в Москві, Сімферополі, Севастополі не сприймав окремий адміністративно–територіальний статус цього міста й повне його виділення з Кримської області. Інша справа, що Севастополь як військова база Чорноморського флоту виділявся в самостійний адміністративно–господарський центр, але не адміністративно–територіальну одиницю РРФСР. І це не підняло його до рангу суб’єкта РРФСР, через що місто не виділяється окремим рядком в Конституції цієї республіки, залишаючись складовою частиною Кримської області.

І саме в такому його статусі — окремого адміністративно–господарського центру в складі Кримської області як суб’єкта РРФСР — останньою він передається 1954 року Україні. Якби це було не так, то голова Севастопольської міськради Сергій Сосницький не запрошувався б до Кремля на церемонію затвердження Указом Президії Верховної Ради СРСР цією події.

Одразу ж після цього Москвою вносяться зміни в статтю і у Конституції РРФСР: "У зв’язку з передачею Кримської області із складу РРФСР до складу Української РСР… викласти статтю 14–у Констиції РРФСР відповідно до статті 22 Конституції СРСР таким чином…" (Заседание Верховного Совета РСФСР 3–го созыва. Пятая сессия (31 мая — 2 июня 1954 г.). Стен, отчет. — 1954. — С. 220).

У переліку суб’єктів РРФСР Кримська область уже не значиться. Вона вже фігурує серед суб’єктів УРСР, оскільки Верховною Радою Української РСР на черговій сесії внесено зміни до Конституції. А Севастополь виділяється окремим рядком у Законі про бюджет УРСР на 1954 рік (Засідання Верховної Ради Української РСР (шоста сесія) 16–17 червня 1954 р. Стен, звіт. С., 1954. — С. 118). Тодішній союзний адміністративно–територіальний довідник вказує на приналежність Севастополя Кримській області в складі Української РСР (СССР. Административно–территориальное деление союзных республик на 1 марта 1954 года. — 1954. — С. 208, 209).

Ні Кримська область, ні Севастополь не значаться в подібному довіднику, виданому дещо пізніше російськими властями (РСФСР. Административно–территориальное деление на 1 января 1955 года. — М.: Вид–во "Известия Советов депутатов трудящихся СССР", 1955).

А в зібранні законів, указів Президії Верховної Ради і постанов уряду РРФСР за 1948–1953 роки, згодом укладеному Міністерством юстиції РРФСР, згадки про Севастополь (як і Кримську область) супроводжуються уточненнями про передачу до складу Української РСР Указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і посиланням на змінену Конституцію РРФСР після цієї дати (Хронологическое собрание Законов, Указов Президиума Верховного Совета и Постановлений Правительства РСФСР. 1948–1953. — М., 1958. — С. 8, 39, 570, 571).

Про те, що Севастополь був переданий Україні в складі Кримської області засвідчить пізніше і найавторитетніша радянська енциклопедія: "Сучасний Севастополь — один із значних індустріальних центрів Кримської області" (Большая Советская Энциклопедия. — М., 1976. — Т. 23. — С. 105).

Достеменно знаючи про факт передачі Севастополя в складі Кримської області до Української РСР, Сосницький на сесії обласної Ради 24 березня 1954 року говорив дослівно таке: "У зв’язку з передачею нашої області і міста в Україну, вносимо до Радянського уряду пропозицію і прохання, щоб у найближчі 2 роки вирішити невідкладні завдання в Севастополі" (ДАС: Ф: Р–79. — Оп. 2. — Спр. 419. — Арк. 91, 92).

У доповіді Сосницького на сесії Севастопольської міської Ради 14 травня 1954 року також чітко вказувалося на приналежність міста Україні: "У нашій республіці все ширше розгортається змагання на честь 300–річчя воз’єднання України з Росією. В цьому змаганні активну участь беруть трудящі Севастополя. Як і всі трудящі Української Республіки, вони кожного дня добиваються нових трудових перемог" (там само. — Арк. 127).

І саме так розуміють це всі в Севастополі, одразу визнаючи себе українською територією. Наприклад, у передовій статті газети "Слава Севастополя" під назвою "Державний бюджет Української РСР", зокрема, вказувалося: "В поточному році перед нашою республікою стоять великі завдання по дальшому розвитку соціалістичної промисловості, сільського господарства, житлового будівництва, транспорту, розширення товарообігу і ще більшому піднесенню матеріального і культурного рівня життя трудящих. У вирішенні цих завдань важлива роль належить Державному бюджету Української РСР" (Слава Севастополя. — 1954. — 19 червня).

А далі газета подає розподіл бюджету по регіонах України, де після Києва значиться Севастополь.

І якраз у цьому головним чином була відмінність Севастополя від інших міст Криму — він, як і в період з 1948 по 1954 рік, стає окремою одиницею у господарському житті України. Але, як і в складі Росії, Севастополь залишається зв’язаним з Кримом спільним місцевим самоврядуванням.

Під час виборів до Кримської обласної Ради депутатів трудящих у 1955 році від Севастополя обирається 14 депутатів. А членом обласної виборчої комісії був представник Севастопольської міської організації Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту Олександр Іщенко (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 52. — Спр. 5001. — Арк. 9).

А 4 лютого 1956 року бюро Кримського обкому КП України рекомендує свого нового першого секретаря Василя Комяхова кандидатом у депутати обласної Ради по Корабельному виборчому округу № 98 Севастополя (там само. — Оп. 53. — Спр. 138, — Арк. 46).

Якщо заглянемо в статистичний довідник "Народное хозяйство Крымской области" (Сімферополь, 1957), то в розділі "Адміністративно–територіальний поділ", серед інших міст області станом на 1 липня 1957 року побачимо і Севастополь (С. 19).

Хоча в названій книзі в багатьох статистичних таблицях це місто подано окремо й підкреслюється його виділення в республіканське підпорядкування з 1948 року, однак у різних довідкових матеріалах дані по Севастополю включаються в загальні показники по Кримській області (там само. — С. 211–221, 236, 239, 241, 242, 247, 248, 251, 252, 255, 256, 265, 267–270, 272).

І тільки Конституцією УРСР 1978 року Севастополь виділяється в складі нашої республіки в суб’єкт УРСР, оскільки там вперше з’являється ось такий запис: "Містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ і Севастополь" (Конституція (Основний закон) УРСР. — К., 1986. — С. 23).

Такий вид суб’єкта державного устрою — місто республіканського підпорядкування — з’являється тоді і в Конституції РРФСР, але там до цієї категорії віднесені лише Москва та Ленінград (Конституция (Основной закон) РСФСР. — М., 1979. — С. 22).

І те, що місто сьогодні перебуває в складі України згідно з міжнародно–правовими актами, засвідчують не лише результати Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року в Севастополі на підтримку Акта про державну незалежність України, а й Конституція Російської Федерації, ухвалена всенародним голосуванням 12 грудня 1993 року. Стаття 65, яка визначає суб’єктів федеративного устрою, містами федерального значення називає Москву і Санкт–Петербург (Конституция Российской Федерации, принятая всенародным голосованием 12 декабря 1993 г. — М., 1993. — С. 24).

Про українське місто Севастополь там, природно, не згадується, бо він у 1954 році був переданий за ініціативою РРФСР разом з Кримською областю Українській РСР.

Що дала для півострова його передача до складу України говорив на пленумі Кримського промислового обкому КП України 9 липня 1963 року його перший секретар М. Суркін. Зокрема, він визнавав: "Випуск валової продукції промисловості області збільшився за десять років у 3,4 раза. Капітальні вкладення в народне господарство за цей час зросли майже в три рази і склали понад 1,5 мільярда карбованців. До ладу діючих увійшло 76 крупних промислових об’єктів.

За останнє десятиліття в містах і робітничих селищах введено будинків загальною площею понад 2,8 млн квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37.550 місць, на 11,5 тисячі збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслях. Приблизно на 1,5 мільйона зросла кількість відпочиваючих на курортах Криму.

Помітних успіхів досягло за минуле десятиліття сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво м’яса нині становить 160 відсотків до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду — в 14 разів. Площі під садами розширились у 3 рази, а під виноградниками — в 9 разів.

А як виросли люди! Якщо в 1953 році в нас нараховувалося 12 тисяч спеціалістів з вищою освітою, то минулого року їх було вже понад 30 тисяч осіб, збільшилась більш як у два рази кількість спеціалістів із середньою освітою і становить нині 46 тисяч чоловік (ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 53. — Спр. 3037. — Арк. З, 4).

І от коли йдеться про людей, то треба підкреслити, що саме Україна поділилася ними з новою своєю областю, саме вони стали тим кістяком, що взяв на себе відродження спустошеного війною півострова, хоч у цей час великої кількості робочих рук потребували й південні області республіки. З приєднанням Криму до УРСР її керівники добиваються від союзних властей зняття з республіки плану переселення до Кокчетавської і Кустанайської областей Казахстану. Відтепер ці переселенські потоки спрямовуються Україною до Криму. Скажімо, вже в 1955 році з Київської області сюди переїжджають 150 родин, з Сумської — 591, Черкаської — 258, а з Вінницької — 500 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 3. — Спр. 1. — Арк. 1, 31, 39, 60).

Як і одразу після війни, з 1954 року до Криму не спрямовували жителів західних областей УРСР. Але з 1957 року починається масове переселення до Криму вихідців з цього регіону. Так, планом того року передбачалося відправити на півострів з Волинської області 600 родин, Рівненської — 100, Дрогобицької — 600, Станіславської — 950, Львівської — 300, Тернопільської — 1150 і Чернівецької — 500 (там само. — Спр. 51. — Арк. 49).

Обговоренню цієї проблеми було присвячено спеціальну нараду в Сімферополі 7–8 травня 1957 року, на якій уряд УРСР висунув конкретні напрямки роботи щодо організованого переселення й своєчасного забезпечення житлом переселенців. Тодішній Голова Ради Міністрів УРСР Т. Кальченко затвердив протокол цієї наради, яким передбачалося "посилити подання допомоги в будівництві житла для переселенців та відповідальність тресту "Кримсільбуд" за виконання договірних зобов’язань перед колгоспами з тим, щоб до 15 червня ц. р. розпочати спорудження в колгоспах господарським та підрядним способом усіх будинків для переселенців згідно плану" (там само. — Спр. 45. — Арк. 5).

Як результат, станом на 1 січня 1958 року до Криму прибула 6101 сім’я з плану 6000 (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 3. — Спр. 52. — Арк. 5).

І якщо за 1950—1954 роки з України до Криму переїхало 24.968 родин, то в 1955—1957 — вже 39.878. Зокрема, в сільській місцевості на півострові вони розселилися таким чином: Ялта — 1.063, Азовський район — 1.326, Балаклавський — 2.871, Бахчисарайський — 3.576, Білогірський — 4.022, Євпаторійський — 1.035, Зуйський — 3.995, Красноперекопський — 1.885, Куйбишевський — 1.100, Октябрський — 2.464, Приморський — 2.460, Сакський —1.359, Симферопольський — 1.572, Совєтський — 1.151, Судацький — 1.850, Чорноморський — 1.356 (ДААРК: Ф. 3026. — Оп. 4. — Спр. 516. — Арк. 20).

Уживаючи відповідних заходів щодо облаштування переселенців на півострові, владі УРСР вдалося і в наступних роках добиватися стабільності цього процесу. І це давало підставу планувати на першу семирічку (1959–1965) переселення до Криму з областей УРСР 50 тисяч родин (там само. — Спр. 152. — Арк. 94).

Одним з джерел поповнення кримського українства на початку 60–х років стало переселення на півострів цілих сіл, що потрапляли в зону затоплення Київського водосховища. Наприклад, у повному складі переселявся в Октябрський район Криму колгосп імені Ватутіна Чорнобильського району Київської області. Тоді ж багато жителів Вищедубечанського і Чорнобильського районів Київської та Остерського і Михайло–Коцюбинського — Чернігівської, населені пункти яких мали йти під воду, одержали пропозиції переїхати до Кримської області (там само. — Спр. 178. — Арк. 52).

У зв’язку з цим голова колгоспу імені Крупської Азовського району Черфас просив Раду Міністрів УРСР доприселити один з таких населених пунктів Придніпров’я в його господарство (там само. — Арк. 520).

Така увага українського уряду до забезпечення кримських сіл робочою силою дала відчутні результати: за переписом 1970 року в них проживало 361,5 тисячі осіб — на 113 тисяч більше в порівняно до перепису 1959 року (ЦДАВОВУ: Ф. 4626. — Оп. 3. Спр. 851. — Арк. 54).

Це був єдиний приклад такого різкого збільшення сільського населення в Україні. За винятком Закарпатської, де сільське населення за вказаний період зросло на 28 тисяч осіб, усі інші регіони України дали від’ємний результат, а в цілому в республіці ця група жителів скоротилася більш як на 2 мільйони (там само. — Арк. 54).

Україна для Криму зробила дуже багато. Крим же для України і досі не відповів повагою до її культури, в першу чергу, можливості вільно навчатися рідною мовою українським дітям…


ДОКУМЕНТИ


Поіменний список українців, котрі першими заселяли територію Херсона 1779–1780 роки

Ведомость, учиненная о переселившихся Херсонской провинции и уезда жителей в городе Херсоне, а кто именно значит под сим октября 1779 года

Речки Веревниной

Степан Шкура, товарищ его Тимофей Лях, работники его Сафрон Белазор, Денис Кияниця, Иван Ленивой, Федор Белоград, Павло Чайка, Моисей Багмаченко, Влас Кунпан

Речки Высуни

Кирило Половой (оной переселица будущей 780 году весны), работники Яков Кравец, Трофим Товстоног, Кирило Топчин, Павло Тапитот, Яков Швидкой, Данко Скакун, Василей Шулга, Иван Мастистон, Кирило Гебань, Матвей Кирилов, Дмитрий Кирилов, Федор Криворукой, Иван Касиянов, Филипп Таран, Яков Нотка, Иван Гаркуша

Устья речки Ингулъца

Леонтий Даладаненко, товарищи его Сава Мофагенко, Семен Горной, Яков Безносой, товарищи его Иван Сухой, Павло Майданник, работник Дмитрей Таран

Острова Можовки

Василий Журавка, работники Алексей Смеин, Степан Белой

Жительствующие при городе Херсоне

Данило Гудим, товарищи его Николай Плохой, Федор Гезнин, Иван Таран, Петро Овчар (оной переселится будущей 780 года весной), Степан Резник, Семен Письменной

а поелику в городе учреждение еще купечеству и мещанам нет, то и остаютца в прежнем звании по учреждении ж оного намерение имеют записатца мещанами.

Секретарь Яков Живоглядов

(Оригінал. Рукопис. НБУ//ІР: Ф. XIV. — Спр. 6047. — Арк. 1.)



План російського завоювання Криму з використанням українського козацтва

1778 рік


Разсуждения одного Российского Патриота

о бывших с татарами делах и войнах и о способах,

служащих к прекращению навсегда.

И ежели бы небо не сжалилось над Россиею, и не произвело в свет мудраго и храбраго Государя Царя Ивана Васильевича, то может быть, чтоб и поныне еще принуждены были Татарам давать дань.

Из чего доволно видимо есть, сколь нужно принять добрые меры противу сих наших вечных неприятелей, дабы единожды навсегда привести себя от них в безопасность, и тем доставить отечеству своему надежной покой, к чему ныне кажется найудобнейшее есть время и случай, особливо судя ныняшнее политическое Европы состояние и нашу над Татарами поверхность, но прежде нежели на Крым что либо предпринято будет, надлежит учинить следующее распоряжение и приготовление.

1–е.

Укрепить, сколко можно лутче, крепости Керчь и Яникал, и учинить их безопасными от всякого внезапного от Татар и от Турок нападения, а и того бы полезнее, есть ли бы хотя одна из оных крепостей долгую осаду выдержать могла, как то мы видим пример, что Аглицкая крепость Гибралтар, хотя и на Гишпанском берегу находится, но нимало не страшится всех оныя Монархии сил. Наши в Крыму крепости конечно требуют толикаго укрепления, судя по тамошнему неприятелю.

2–е.

Но как в случае с Турками войны, со стороны моря Турецкой флот может возпрепятствовать нам оныя крепости сикурствовать, и для того необходимо нужно употребить все способы, чтоб заблаговременно себе присвоить каким бы то образом ни было, крепосцу Арабат называемую, и посадить в нее наш гарнизон, дабы посредством оныя наши военные команды во всякое время в Керч и в Яникал сухим путем проходить могли, почти совсем минуя Крым, без его вышеупомянутые в Крыму наши крепости всегдашней от неприятеля опасности будут подвержены, а притом и проезд наших курьеров не был бы подвержен толиким гибельным приключениям и как ездя на Ор Каны через целый Крым, де многие из них уже и умерщвлены были.

3–е.

Постараться употребить все политические средства ко введению между разными татарскими поколениями междуусобные распри и несогласия, как то между крымцами, ногайцами, буджаками, едисанами, ембулуками и протчими кубанскими народами, и чрез то разделить на разные частные владения, к чему многие и различные способы найтится могут, а сие веема не мало послужить может к наискорейшему и легчайшему Крыма завоеванию.

4–е.

Заготовить, кроме обыкновенного провианта, доволное число всякого хлеба немолотого в Таганроге, и в крепости Петровской, Никитинской, Александровской и в бывшей Запорожской Сечи, особливо в Керчи и Яникале, и всякого рода лесов, годных на строение крестьянских домов, такого доволное число всяких инструментов, потребных в доме крестьянском, как то сох или плугов, кос, серпов, топоров, заступов, лопат и прочих, необходимо нужных на первой случай вещей. Для перевозу всего того, когда потребно будет в Крым, а не тогда посылать по разным местам все означенные вещи сыскивать, когда уже в них необходимая нужда настоять будет; ибо благоразумная политика требует все будущее наперед предусматривать, и в разсуждении того брать свои надлежащие меры.

5–е.

Когда все выше объявленное будет в готовности, тогда послать в Крым как сухим путем, так и водою, столько войска, сколько онаго потребно будет для завоевания онаго, и как скоро оной будет весь покорен Российской власти (а сие можно учинить в одну кампанию, разумея над предводительством хорошего генерала), тогда надлежит живущим в Крыму татарам объявить, что которые из них пожелают быть в вечном Российском подданстве, те могут остаться на прежних своих жилищах, а протчим дать волю выехать вон из Крыма, и переселиться, куды кто пожелает.

6–е.

Покоря таким образом Крым, надлежит оставить там на вечное поселение для защиты сего полуострова 20.000 пехоты и 10.000 конницы, взяв с пехотных полков по батальону, а с конных по одной роте, как при Петре Великом Низовой корпус таковым образом составлен и под командою генерала Левашова оставлен в Персии, к чему употребить и те Латмилитские полки, кои и ныне для охранения Украинской линии находятся, ибо оная тогда уже и совсем не нужна будет. Всех оставшихся в Крыму солдат и драгун ежели можно поженить, чтоб со временем их сыновья отцовские места заступать могли.

7–е.

Для наибольшего же населения Крыма, природными Российскими людми, надлежит взять из Государственных волостей и монастырских деревень в число рекрут на первой случай 10.000 человек хлебопашцев, и поселить оных в Крыму во удобных местах, но чтобы для них домы и все нужное к тому уже к приходу их готово было, и обучить оных хотя несколко ружием владеть, дабы в случае нужды все они против неприятеля с пользою употреблены быть могли. И быть бы им завсегда волными государственными крестьянами. Сколко ж бы ни велико было число переселенцев из России в Крым, но оное может за ничто почитаться в сравнении того, что Татары у нас по ныне народу перетаскали к себе в разные времена, разными образы, да и ныне кто отвечать за них может, чтоб они и впредь таких же столь вредных своих набегов в России чинить не стали, чему весьма нужно зделать единожды конец, а сие покорением Крыма конечно прекращено быть может, как то и завоеванием. Казаки прекращены были навсегда толикие бесчисленные бедствия и разорения помянутыми казанскими татарами, до того России причиняемые, о чем находится из многих местах в Российской истории столь жалостное и плачевное воспоминание.

8–е.

Потом спросить волницу из Донских казаков и из Малороссиян, кто в Крыму жить пожелает, где отвести им такие удобные места для хлебопашества или для рыбной ловли, куда, конечно, доволно охотников найтится может.

9–е.

Сверх того можно дозволить селиться в Крыму протчим вольным христианским народам, как–то грекам, армянам, волохам и булгарам, то можно смело сказать, что в самое короткое время весь Крым зделается христианской и вечно Российской.

Но как положение Крыма находится между 46 и 44–м градусом северныя широты, следовательно и климат там должен быть такой же теплый и приятной, какой находится в большей части Италии, или в полуденных провинциях Франции, в разсуждении чего без сумнения можно надеятся, что со временем многие и знатные люди из России охотно там поселиться захотят, по крайней мере для препровождения там при старости лет остатки своей жизни в сноснейшем ик удоволствителнейшем климате.

10–е.

Крым назвать прежним его именем, Херсониею, а город Кафу Феодосиею, и в память того, что в нем Великий князь Владимир возприял святое крещение, построить в его имя великолепный храм Божий. Государю же, покорившему Крым, на приутотованной в сем городе нарочно великолепной площади, поставить в честь и память медную окруженную статую с приличной надписью, и назвать оную площадь победы по примеру как и в Париже таковая площадь находится, где поставлена статуя в честь королю Людовику Четвертому — на десять, и сверх того на вечную оному Государю память установить во всем государстве годовой церковной праздник й всенародное торжество.

11–е.

Учиня Крым подвластным, Россия будет почти со всех сторон ограждена морями и великими реками, следовательно и совсем безопасною от неприятельских, особливо от татарских, внезапных набегов, и чрез то зделается наисильнейшею и наиблагополучнейшею в свете империею, и прямо может наслаждаться мирными и благо отищным житием, и тогда то можно будет о России сказать, что она достигла до такова же благополучия, в каком был Израиль в царство Соломонова, и о чем святое писание говорит тако: и Соломон бы начальствуя и во всех от реки земли Филистинские даже до предел Египетских (А Россия от моря Балтийского до Босфора Киммерийского — додаток у рукописі) и от Фапсы реки, даже до Газы (примітка в рукописі: от реки Днепра, даже до Камчатки) и мир бы ему ото всех стран окрестных и живях у Июда Израиль безпечно киждо под виноградом своим и под смоковницею своего ядуще и пиющие и веселящеся во вся дни живота Соломона.

(Молодь України. — 1992. — 25 березня.)



Лист посла УНР в Туреччині М. Левітського до міністра закордонних справ України щодо згоди Османської імперії на перехід Криму під юрисдикцію УНР за умови надання місцевим татарам автономії

29 квітня 1918 року


Пану Міністру Справ Закордонних

Маю честь повідомити Вас про справу з кримськім питанням і про вжиті мною заходи з приводу сього.

В турецькій пресі як до мого приїзду, так і до сього часу ведеться агітація за утворення окремої незалежної Кримської Республіки із мусульманського населення. Одні часописи приєднують Крим до Туреччини, а другі мріють про протекторат Туреччини над незалежним Кримом.

Від початку приїзду у мого секретаря перебували кореспонденти усіх газет і одержували інформації в справі Криму, але ні один не умістив у своїх статтях, що Україна рахує Крим своєю складовою частиною, буцімто Україна зовсім окремо стоїть від Криму і ним не цікавиться. Одночасно з моїм приїздом прибув сюди представник розігнаного большевиками уряда Крима — Джафер Сеід Бей або Ахмедов (призвище по–російські), який називає себе міністром справ військових і закордонних — хлопець 21 року, про нього меж іншим мені сказав Великий Візір: "Це нещасна людина, за ним большевики ганялись по усьому Криму".

Сей міністр був прийнятий міністрами і Вел. Візіром, більш усього з ним носилось тут так зване "кримське благодійне товариство", яке благодійність розуміє у політичному сенсі, воно давало реферати в справі Криму, улаштувало "чашку чаю" і взагалі усюди тріщало про кримських нещасних братів. Усі інформації виходили від сього хлопця, який між іншим зтверджував, начебто Центр. Рада двічі признала незалежність Криму. Маючи доручення від Уряду зробити в сім ділі відповідні офіціальні заяви, я через 2 дні після першого візіту попрохав ділової аудієнції у Великого Візіра.

Перед аудієнцією я отримав деякі інформації від "язиків", що у військових колах багато балакають про експедицію на Крим, що хтять зайняти Крим під виглядом допомоги проти большевиків, щоб потім, залишившись, провести необхідне самоозначення мусульман.

В той же день у мене був болгарський посол, який теж передав сю чутку, але в м’яких виразах, хоча він, крім сього, передав свою балачку з міністр, закорд. спр. Нессімі Беєм такого змісту: Ніссімі Бей: "…на усім Кримськім півострові 400 000 людей населення, а мусульман усього там 200 000, яка може бути держава?, не стоїть і підіймати се питання".

24–го я прибув до Великого Візіра, котрий досить по–товариські мене зустрів, і ми почали балачку. З початку я подав коротку інформацію про відношення Укр. Центр. Ради за весь час до мусульманського населення Криму, зауваживши, що ним ні разу не підіймалось питання про повну незалежність і самостійність Криму.

Потім я офіціально заявив, що наш Уряд дивиться на Крим як на частину Укр. Народ. Респ., в котрій мусульманському населенню повинні бути забезпечені всі його національні права. На се В. Візір запитав мене, як уявити се забезпечення, чи то буде повна автономна одиниця у федеративнім зв’язку з Укр. Народ. Респ., чи се окрема провінція з широким місцевим самоурядуванням. Я відповів, що про федерацію немає тут балачки, так як мусульмане не посідають компактною масою і досить перемішані з нашим населенням, в більшости повітів мають значну меньшість і тілько в 1–му Ялтінськ. мають більшість (68%), завдяки чому не можуть бути виділені в окрему цілком територіальну одиницю і тому тут лише може йти балачка про гарантії національної свободи, але в яких юридичних формах се виллється, я зараз сказати не можу, се питання в найближчім часі буде вирішено в порозумінню з національнім кримським совітом, який збереться після очищення Криму від большевиків. Тоді він каже: "Виходить що Ви свободу мусульманам даєте?". "О, безумовно!", — на се я йому відповів. Після я його запитав, як уряд турец. ставиться до тої агітації, яка зараз ведеться у пресі — а саме, про прилучення або про протекторат над Кримом, щоби сю відповідь передати своєму урядові.

Вел. Візір відповів: "Запевняю Вас, що ми про все це і не думали і не думаєм, до нас звернулись одновірці за військовою допомогою проти большевиків, ми в свій час дали приказ одному нашому полку, який був на румунськім фронті вирушити в купі з австрійськими частинами, і в сій допомозі ми ніяких політичних намірів не мали і просимо Вас не дивитись на сю допомогу як на політичну якусь акцію, нас лише може цікавити питання, чи не будуть з національного боку утиснуті наші одновірці, і коли Ви кажете про забезпечення національної свободи, то на сім справа кінчається".

Після сієї розмови він наприкінці сказав, дуже буду радий і прошу Вас, коли трапляється необхідність, заїжати до мене, і ми завше швидко зійдемось по ріжним питанням, бо я, як Вам відомо, завше був прихильником до українського народу, ще за тих часів, коли про се тілько за кордоном вільно було говорити. На сім розмова скінчилась.

Зі свого боку я прохаю сповістити мене, чи Крим уже очищений від большевиків і яке там військо, німецьке, чи турецьке і австрійське. Треба сказати, що австрійці проти того, аби Крим мав проект спільно з Туреччиною. Через 2 дні після балачки моєї в часописях з’явились статті, тон їх трохи змінився, там починають згадувати про заінтересованість України і Німеччини в Криму.

Але під впливом інформацій з Джофер Бєєм пишуть, що Україна признала незалежність Криму, але більше не пишуть про протекторат Туреччини, надії на забезпечення вільного життя в Криму покладають уже на німців, які як союзники повинні допомогти їх одновірцям.

Рознеслись чутки, що президент згаданого "благодійного товариства" подав до дімісії. По моїм відомостям, учора Джофер Бей знову був у В. Візіра.

Нині з’явилось інтерв’ю Джофер Бєєм, я прикладаю його при сьому. Прикл. № 3, а також прикладаю № 1 для відома. Крім того, при сьому прикладаю виписку зі статті газети "Le Soir», яка торкається Бесарабії, і прохаю надіслати мені відповідні інформації про фактичний стан річей у Бесарабії, а саме: а) яку територію окупували румунські війська; б) чи буде наш представник у Букарешті, або чи не призначено місце і час для конференції про укладання умов розмежовання з Румунією; в) як німці ставляться до окупації.

Прикл. № 2

Тимчасовий посол при Оттоманській державі

Микола Левітський

(Оригінал. Рукопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 21–23.)



Звіт урядовця Я. Хрисгача до Міністерства закордонних справ Української Держави про поїздку до Криму

15 травня 1918 року


Пану Міністру закордонних справ

Христича Якима Гнатовича


Звіт по справам Крима

Згідно наказу Міністра Справ Внутрішніх від 15 квітня біжучого року мені було запропоновано негайно виїхати до Криму (Сімферопіль) і заснувати там філію Інформаційного бюро М.В.С., на обов’язку якого лежало інформувати населення Криму з політикою Українського Правительства, нашими законами і взагалі вести там працю щодо зближення Криму до України.

В той час, коли я прибув до Сімферополя (25–го квітня) роспочались переговори між Українським Правительством і вищим Германським командуванням з приводу откликання наших військ з Кримського півострова. Наслідком переговорів Запорожська бригада атамана Натієва 27 квітня виступила до Мелітополя.

По виході наших військ з півострова наша колонія в Сімферополі в особі ріжних українських організацій запропонувала мені звернутись до атамана Натієва з пропозицією утворити в Криму до повного вияснення нашого політичного тут стану Комісаріат по справам громадян нашої Держави. На цю пропозицію атаман Натієв дав згоду і уповноважив мене бути тимчасово, до затвердження Правительством, комісаром (наказ від 27 квітня № 546).

При вступі німецького війська до Сімферополя від германської комендатури було видано оголошення до населення, в якому зазначено, що німецьке військо прийшло в Крим задля того, щоби визволити край від більшовицької анархії, встановити лад і спокій. "Под защитой нашого ружья, сказано в відозві, должна возстановиться фабричная и торгово–промышленная жизнь края, а политическая свободно разрешаться". На запитання делегації від громадських інституцій міста Сімферополя у германського коменданта було сказано: для германських властей приємлива всяка конструкція влади краю, аби вона виходила від відповідальних організацій.

Попереднього (1–го) Татарського Парламенту як такого нема, позаяк більшовики розпорошили всі організації, і багато видних діячів–членів парламенту виїхало за кордон. Наприклад, п. Ахмет Сейдаметов та другі зараз в Константинополі. Замість парламенту істнує тільки бюро.

Щодо цього питання, то оскільки мені довелось говорити з політичними діячами Криму як татарськими так і другими, можна зробити висновок, що більшість, особливо кляси торговельні, робітничі та городяни, незалежно від національности, стоять на грунті Української орієнтації, друга, менша частина, головним робом татарське духовенство, стоять за турецьку орієнтацію. Німецької — зовсім немає.

Всі кола населення Криму зараз стоять на однім погляді — для вияснення політичного стану Криму, треба негайно скликати Кримські Установчі Збори, до того вся влада має належати виключно місцевим самоврядуванням.

В справі Комісаріату я мав 2–го травня візит до Германського Командуючого ген. Коша, який мене ознайомив про новий склад кабінету і форму правління. Відношення до нової влади саме найкраще.

З одного розговору я довідався, як ген. Кош на запитання однієї особи, що німці гадають зробити в Криму, сказав: "другу Ніццу".

За той недовгий час перебування в Криму, з моїх переговорів з політиками краю я виніс таке враження, що коли буде наша добра воля і не втратимо моменту підготовить "Общественное мнение", то коли зберуться Кримські Установчі Збори, можна бути упевненим — край забажає федерировать з Україною.

15–го травня 1918 року.

Я. Христич.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 16, 17.)



Протокол наради в МЗС Української Держави щодо Криму

16 травня 1918 року


Протокол № 11

наради в Міністерстві Закордонних Справ,

що відбулася 16 травня 1918р. о 1 г. Дня

в справі вирішення питань про Таврію та Крим.

Присутні: проф. Богаєвський, бувш. секр. міжн. Справ О. Я. Шульгін, проф. І. Кістяківський, проф. Ейхельман, міністр М. П. Василенко, атаман Слівінський, п. п. Галіп, Суровцева, Суховерський, Ткаченко, Оренчук.

П. Суровцева читає матеріали, що надійшли до Міністерства Закордонних Справ в справі Таврії та Криму.

1) Телеграма полк. Химича з Мелітополя, вх. № 3892, про розмову з німецьким генералом Кошем.

2) Телеграма п. Каркентіна, члена Центральної Ради з Бердянська, вх. № 3552, о наказі генерала Коха з 17/ІУ.

3) Розмова по прямому проводу між полк. Мишковським і атаманом Натієвим, вх. № 3708, о генер. Коху.

4) Письмо від Військового Міністерства, вх. № 3891, про генерала Коха протест.

5) Протест організації Шуро проти намірів України занять Кримський півострів.

Дискусія:

ПРОФЕСОР КІСТЯКІВСЬКИЙ: Протест Шуро дипломатичного значення мати не може, позаяк зложений він ніякою державною владою, а більш приватними особами чи навіть організаціями. Питання Криму для України має значення її дальшого самостійного політично–економічного істнування. Крим дає домінацію над північним Чорним морем, охорону чи небезпеку українським портам. Керченський пролив готов відіграти роль другого Босфора. Політика німецька, що стремить до помочі повстанню нових держав на розвалинах Росії, зглядно до утворення буферних держав на сході, повинна взяти це під увагу, щоб в нових державах мати вірних та справді самостійних союзників. Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви і в кождім евентуальнім непорозумінню може відіграти роль Італії. Без Бесарабії і Холмщини організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такім випадку ілюзарична. Що до народностей, що заселяють Крим, то принцип самовизначення націй мусить мати розумні границі, неможливо ж штучно розділяти комплектні географічно–економічні одиниці. О анексії мови бути не може, так як Україна тепер доперва в стадії повставання, отже з даних околиць і з Криму може повстати нова держава Україна. Щодо націй, що замешкають цю територію, то може бути вироблена вже після цего спеціяльна норма автономії чи навіть федерації. Пока видвигати федерації не можливо, так як це бажання одностороннє, а таке поставлення справи тепер буде означати фактичний відказ від Криму.

М. П. ВАСИЛЕНКО: Великою перешкодою в тому являється III універсал о самостійности та відказу від ненаших територій.

Д–р ГАЛІП: В III універсалі остаточною ціллю була федерація всіх областей в Росію, де Крим входив би як її складова частина. Тепер відносини зовсім змінилися. Україна самостійна, а Крим тим часом опинився в неяснім положенню. Справа Бесарабії багато дечого учить. Різкий перехід від принципу безглядного самовизначення до заяв претенсій на Бесарабію зробив дуже погане вражіння на публичну опінію молдаван, а з другої сторони ми через голови Румин зверталися до Центральних Держав. Тепер треба чим скоріше начати переговори зі всіма Державами Центрального Союза, щоб вони без нас чого небуть не рішили, та ми не опинилися перед доконаним фактом. Щодо претенсій Туреччини, які напевно будуть базуватися на Історичнім праві, так у нас, що являємся безпосередніми спадкоємцями Росії, до якої належав Крим, єсть найсвіжіші права історичні до півночної части Чорного моря. Публічної думки в Криму легковажити не можна і треба зорганізувати остаточно заграничну пропаганду.

О. Я. ШУЛЬГІН: Німці та Турки мають апетити на Крим, перші хотіли б заложити тут свою колонію–факторію, то Австрія може в тій справі нас піддержати. З другої сторони, при майбутній мировой Конференції Антанта ніколи не згодиться на зайняття Криму Туреччиною або Німеччиною. Мусульман ніяк ігнорувати не можна. З компетентними громадськими організаціями Крима треба війти в порозуміння. Такою в першій мірі являється "КУРУЛТАЙ", Центральна Рада загарбань не хтіла, но широка досить федерація, може всіх Чорноморських областей, все була на меті.

Треба післати якогось представника в Крим, що начав би відповідні заходи серед Кримської людности та організацій.

ПРОФЕСОР БОГАЄВСЬКИЙ: Бухарестський мир є найлутшим приміром, що німці не стремят утворити відданих собі сусідів, а до безглядної економічно–політичної переваги. Щодо України, то у них загальна ціль ослаблення славянства і, як статті в "Фосіше Цейтунг" про "Рандлендер", вказують ясно: намір у них — колонія. Без зносин з громадянством Криму, і тільки з ним, ми нічого не вдіємо.

ПАН ОРЕНЧУК: На з’їзді Австрійського цісаря з Німецьким уложено певні умови що до Польщі, можливо, що і українські справи були також обговорені, і навіть рішені. Поспіх все тільки поможе.

ПАН СУХОВЕРСЬКИЙ: Кримську справу, як всякі, рішать остаточно німці, та ми, начинаючи переговори, можемо виставити чим більші домагання, а при підмозі Австрії і Болгарії все таки що–небудь виторгуємо.

ПРОФЕСОР ЕЙХЕЛБМАН: Значіння Криму для нас ясне, но тут виходить ще справа Таврії, всі ці справи треба обговорити з Центральними Державами. Ми повинні стояти на такім становиську, що на Криму стоять до себе дві сторони: 1 — мусульмане, 2 — всі другі нації, серед котрих українці займають домінуюче становище.

Щодо публичної опінії Криму, то стати на такій точці, що власть Гетьмана, народня власть, та тільки тимчасова, а щодо уложення відносин, так не подавати терміну, а прямо предложити кримцям свого рода умову з вичисленням всіх прав Криму, щоб термін федерація чи автономія, що мають непевний зміст, їх не відстрашив. Для нас ходить тільки о стратегічні користі з посідання Криму.

ПРОФЕСОР ЕЙХЕЛЬМАН з Д–р ГАЛІПОМ зложать проект ноти до всіх правительств та зберуть матеріал до розмови на цю тему з Мумом. На суботу призначається засідання в справі мирних переговорів з Росією.

М. П. ВАСИЛЕНКО: Подає до відома ноту Руминїї в справі Бесарабії. До понеділка будуть зібрані потрібні документи.

О. Я. ШУЛЬГІН: Пояснює, що покликування на заяву ген. Коанді не мають основи, так як пропозиція згоди на анексію Бесарабії і з виразним зазначенням без українських повітів, була зроблена як майбутня рекомпензата за воєнну поміч проти большевиків. Як сказалося, Руминія ніякої військової сили до розпорядження не мала, отже пропозиція осталась безпредметною.

М. П. ВАСИЛЕНКО: В справі Бесарабії буде зазначено осібне засідання.

На тім нараду закінчено.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 6, 7 зв.)



Звернення Уряду Української Держави до німецького посла фон Мума щодо антиукраїнських дій представників кайзерівських окупаційних військ у Таврійській губернії

Після 16 травня 1918 року


До пана німецького посла д–ра

Мума фон Шварценштейна

Правительство Української держави офіційно повідомлено, що комендант 52–го німецького корпусу в Бердянську Таврийської губернії видав наказ, в якім заявляє, що Таврийська губернія не належить до України, а творить осібну республіку. По такому наказу німецький комендант в Бердянську представників Української Держави не допускає до виповнювання служебних обов’язків, забороняє вивіз товарів з Таврийської губернії тощо.

В розмові з отаманом Натієвим п. корпусний комендант змінив трохи своє попереднє твердження, вказавши на се, що питання про приналежність державну відносно південної частини Таврийської губ. ще не рішене, та можливо, що часть Таврийської губ. до України не належить.

Правительство Української Держави з таким припущенням п. корпусного коменданта ніяк згодитись не може.

При зложившихся відносинах, коли види, що були в 1917 році в місяці падолисті на устрій Всеросійської Федеративної Республіки, куди повинна була ввійти і майбутня Кримська Республіка, цілковито розпалися, і тепер Правительство Української держави примушено в найбільш рішучий спосіб отстоювати на захованню в складі Української держави цілого Кримського півострова, не кажучи вже про північну частину Таврийської губ. До сего примушують зовсім очевидні і ясні міркування про стратегічну і економічну конечність. При тім ся точка погляду вповні правомірна.

Правительство Української Держави на підтвердження власне представленого має честь пояснити, що воно зовсім не посягає на які–небудь святі національні права населення на Кримськім півострові, бо цілком сумніву не підлягаючі статистичні дані вказують, що в 1897 році при всенародній переписи населення Російської імперії, а в 5–ти повітах Таврийської губ. на Кримськім півострові з числа всього населення в 556592 душ, осіб, що вказали на татарську і турецьку мову як на свою рідну, було 186081. З сеї цифри належить відрахувати 5609 караїмів і 3312 євреїв. Татарське населення, отже, включивши сюди теж маленьку горстку турецького населення, яке претендує на утворення незалежної Кримської, а іменно татарської Республіки, складає всього тільки 32% всього населення на Кримськім півострові. Рівнож по одиноким повітам се процентове відношення ніде не доходить до цифри над 33%. Т. ч. решта населення, яке українська держава обов’язана по всій справедливості і природним правам переняти після розпаду Росийської Імперії під свою власть і охорону, повинна би при умові признання Музулманської Кримської Республіки підчинити цілком явній меншости Музулманського світа на Кримськім півострові, що європейською дипломатією все уважилося зовсім недопустимим.

На таке невідповідне розв’язання стільки серйозного національного питання Правительство Української держави в ніякім випадку згодитися не вправі, не рискуючи нарушити найелементарніші засади справедливости і не відступаючи від принципів міжнародного права. Воно такої відвідчальности перед масами нетатарського населення, яке становить 2/3 всего населення, на себе взяти не може.

Що торкається північної частини Таврийської губ., то тут по тім же безсумнівним статистичним даним, населення татарське включно з турецьким становить в Бердянськім повіті 0,36%, в Дніпровськім — 0,28, в Мелітопольськім — 0,32. Правда, сюди навіть татарські самостійники не розпростирають, здається, своїх претенсій.

З виложених фактичних даних Німецьке Правительство зволить переконатися, що заява коменданта 52–го Німецького корпуса Таврийської губ. була, очевидно, не повним освідомленням, а добросовісною помилкою, вповні до вибачення в виду того, що і в громадянстві дотепер була досить поширена мильна думка, що не тільки Кримський півострів, неначе переважно заселений татарами–музулманами, але і навіть північна часть Таврийської губ. має значне татарське населення. Все те було правдиво для даних історичних часів, але в протязі послідніх півтора Таврийська губ. на цілім своїм просторі отримала всю цивільну культуру і масу корисного населення нетатарського населення з півночі, з України і Росії.

На підставі всього представленого Правительство Української Держави має честь просити Вашу екселенцію, Пане После, зробити Вашому Правительству відповідне представления, щоб військовій команді німецької армії в Таврийській губ. були дані належні вказівки, щоб назначувані Українські урядові власти в Таврийській губ., не виключаючи Кримського півострова, не встрічали перепон при виповнюванні вложених на них служебних поручень, позаяк Правительство Української Держави, при пояснених власне условиях, не може відмовитися від своїх прав на всю Таврийську губ., включаючи значить і Крим, що повинні увійти в загальний склад Української Держави.

Правительство Української Держави уважає за можливе увідомити Вас о своїм намірі, що воно має ввиду відносно другої організації власти на Кримським півострові, йти широко назустріч побажанням населення сеї території, направлении до отримання політичної автономії, в якій цілком і розроблюється потрібний проект.

Голова Ради Міністрів

Завідуючий Міністерством Закордонних Справ

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 12–15.)



Доповідь полковника Химича про політичне становище в Криму

27 травня 1918 року


Помощник

Губернского коменданта Тавриды

Генерального Штаба

полковник Химич

№ 17

мая 27 дня 1918 г.

г. Мелитополь

СЕКРЕТНО

Воєнному министру


Доклад

1. Политическое положение Крыма

В настоящее время в Крыму формируется Татарская власть. Курултай (татарский парламент) открыл свои действия 10 мая. Избраны министры.

Со стороны украинского населения идет агитация в целях создания Крымской республики на основах федерации с Великороссией и образования краевой власти на общенациональных началах. К этому же присоединяется наиболее демократически настроенное левое крыло татарского парламента, тогда как правая часть стремится к закреплению татарской власти.

В произнесенной недавно в парламенте речи Министр по внешним и военным делам Сайдамет (недавно возвратившийся из Турции) горячо доказывал, что власть татарского народа в Крыму должна опираться на авторитет германцев (германская ориентация). Что касается органов печати, то все они стоят за создание краевой власти на основах русской федерации.

Недавно в Крым приезжал из Германии министр колоний и присутствовал на общем собрании специально собранных немцев–колонистов. Общее собрание вынесло резолюцию — просить Императора Вильгельма принять колонистов Крыма под свою защиту. Такие же собрания имели место в Бердянском и других уездах, где читалась резолюция крымских колонистов. После этих собраний Министр колоний отбыл в Берлин. В связи с этим циркулируют следующие слухи: 1) Об анексии Крыма Германией (Германская колония), 2) Об анексии только прибрежной полосы южного берега и возвращения остальной части Украине, 3) Об образовании татарского государства с германским управлением и экономическими интересами.

Много мелких фактов говорят за то, что германцы имеют значительные виды так же на северную часть Тавриды, уезды Бердянский, Мелитопольский и Днепровский.

Наблюдались случаи, когда отобранное у нашего населения оружие германцы передавали колонистам–немцам.

2. Административные органы сильно разрушены

Все учреждения губернии, испытав на себе различные течения власти Временного Правительства и большевиков, в настоящее время остались без всякого руководства. Оторванные от правительственных центров и не будучи в состоянии функционировать самостоятельно, они остались не у дел и лишь изредка обслуживают местные нужды или выполняют требования германской комендатуры. Положение учреждений довольно критическое, кроме того, чиновники не получают жалования.

Исключением из этого являются железные дороги, почта и некоторые управления воинских начальников, функционирующих на основании распоряжений, получаемых из Харькова и Одессы.

Государственные банки и кредитные учреждения руководствуются еще до сих пор "советскими декретами".

Украинских денег не принимают. Исключение — железные дороги. Городские самоуправления и земства, избраны на широких социалистических началах, неудовлетворительно справляются со своими задачами. Основанием для их деятельности служат большевистские распоряжения и приказы германцев.

3. Судебная власть функционирует мало и слабо

Жестокая, кровавая расправа большевиков с местным населением оставила почти в каждой семье глубокую память. Население ожидало справедливой кары законов, но в этом случае пришлось разочароваться, ибо германцы мало заинтересованы в суровой каре большевиков, большинство из которых гуляет на свободе, вызывая страхи у населения.

Между тем украинское население Крыма ожидает от Державной Украинской власти справедливого возмездия тем, кто нанес стране и самьям величайшее горе.

4. Настроение местного населения

Под влиянием неопределенности, отсутствия защиты законных интересов, татарской агитацией, присутствие иноземных войск и отсутствие связи с родными центрами — подавленное. В некоторых уездах (Ялтинский и Феодосийский) татары проявляют враждебное отношение, нередко жестокости и кровавые эксцессы.

Защиты искать не у кого, нет ни одного представителя, облеченного законной властью. Между тем, среди населения имеется много офицеров и солдат, как инвалидов, так и здоровых, положение которых крайне тяжелое. В последний период борьбы с большевиками они всюду образовали отряды, представляющие собой единственную силу, способную сдержать разнузданность большевистских банд, и если не пострадали в значительной степени города и населенные пункты, вместе с находившимися в них учреждениями, то только именно благодаря деятельности этих отрядов. Такого же характера охрана, но только составленная из рабочих, граждан и офицеров имелась в Севастополе, где она все время сдерживала большевиков и с нетерпением поджидала украинцев, сохраняя город, склады и крепость от разграблений. Теперь эти лучшие элементы остались забытыми и заброшенными с чувством горькой обиды от всего происшедшего. Имеются сведения, что германцы, очищая Севастополь от присутствия украинского элемента, понемного выселяют его, направляя на Украину.

На основании всего изложенного полагаю следующее:

1) Назначение в Крым особого полномочного лица со званием Коменданта Крыма по делам Украины и с особым Штабом, задачами коего являются:

а) защита интересов украинцев, живущих в Крыму;

б) учет офицерского состава, врачей, чиновников и оказание им помощи;

в) ведение имущества демобилизованных частей и охрана его от хищения;

г) разрешение экономических и административных вопросов;

д) наблюдение за путями сообщения;

2) Назначение комендантов в каждый из уездов с теми же функциями.

Органы украинской власти, защищая интересы своих соотечественников, должны быть в тесной связи с Германским командованием.

Что касается судебной власти и права судить оставшихся на свободе большевиков, то, несомненно, что это должно принадлежать только Украинской Державе, ибо пострадали ее подданые.

Генерального Штаба полковник Химич.

(Копія. Машинопис. НБУ/ІР: Ф. XІ. — Спр. 3318. — Арк. 1–4.)



Лист міністра закордонних справ Української Держави Д. Дорошенка до посла Німеччини барона фон Мума щодо передачі Криму Україні

30 травня 1918 року


Вислати копію дня 30 травня

за №… до Представника

Австро–Угорського Уряду

Графа Форгача.

30 травня 1918 року

№227

Пану Представникові Цісарської Німецької Держави

Дійсному Тайному Радникові Фрайгеру

Д–ру Муму фон Шварценштейну

ВАША ЕКСЦЕЛЕНЦІЯ

Маємо честь повідомити про те, що Уряд Української Держави вважає конче потрібним, щоб Кримський півострів було включено в склад Української Держави.

Крим тісно зв’язан економично, політично і етнографічно з життям і населенням України. Українська Держава з свого боку ніколи не зможе нормально розвиватись без злуки з Кримом. Правда, коли проголошено було III Універсалом Українську Народню Республіку, там було зазначено що до Української Держави належить тільки північна Таврія, без Криму. Але перш за все Універсал взагалі зазначив тільки головні частини Української території, маючи на увазі, що ті землі, в яких українська людність не має абсолютної більшосте, приєднаються пізніше. Через те по Третьому Універсалу не зазначено було ні Холмщину, ні частин Курської, Воронежської губ., области Війська Донського, ні Бесарабщини. А між тим тоді малося на увазі, що ці землі конче перейдуть до України. Так само думали і відносно Крима. Такий спосіб встановлення кордона спершу тільки в загальних рисах, поясняється також і тим, що тоді Українська Республіка розглядалася тільки як федеративна частина Росії. Так само і Крим, коли б він приєднався добровільно до України, мав бути теж федеративною одиницею Росії, і таким чином автори III Універсалу розуміли, що зв’язку з Кримом, цим стратегичним і економічним форпостом України, Українська Держава не губить. Нині ж, коли остаточно стала Україна на шлях цілковитої політичної незалежности, зв’язок з Кримом яко федеративної одиниці не відбувшоїся всеросійської федерації може увірватися цілком. І тому тепер, коли українські війська за допомогою дружнього нам німецького війська захопили Крим в свої руки, повстало питання про приєднання Крима до Української Держави.

При тому, стоючи на принципі самовизначення, не порушувати волі населення, нарешті, розуміючи ріжні відміни в житті Крима, український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах, відповідно до чого проект має розробитися, знаючи настрої значної більшости населення Крима, маючи на увазі інтереси тої людности і її стародавні зв’язки з Українським Урядом, не має жодного сумніву, що воля населення Криму може бути висловлена тільки за злуку з Україною.

Тим більше неприємні деякі заяви п. Командуючого Корпусом німецьких військ, що перебувають в Криму, буцімто Крим і навіть вся Таврія не належать до Української Держави.

Вважаючи на серйозність справи, Уряд України бажав би порозумітися в цій справі, щоб запобігти зазначених заяв і відповідних вчинків, котрі з’являються очевидним результатом непорозумінь з боку представників дружного Українській Державі війська.

Прийміте, Ваша Ексцеленція, запевнення в цілковитій пошані та відданости.

Управляючий Міністерством Справ Закордонних

(підписав Дорошенко)

Директор Департаменту

(підписав Лоський)

З оригіналом вірно:

Завідуючий Політичним Відділом

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 186. —Арк. 30–30 зв.)



Доповідь в. о. Перекопського повітового старости П. Вільнера до Міністерства внутрішніх справ Української Держави про становище на півострові

Червень 1918 року


Господину Директору Департамента общих дел

Министерства Внутренних дел Украинской Державы

и. об. Перекопского побитового Старосты

Петра Евгеньевича Вильнера


Доклад

В дополнение к личному докладу Господину Товарища Министра Внутренних дел, согласно распоряжению Вашего превосходительства, настоящим имею честь доложить о своей поездке на место служения в Перекопский уезд Таврической губернии. 4–го июня с. г. я прибыл в г. Джанкой, являющийся с Июля 1917 года центром уезда. В тот же день, чтобы ознакомиться с общим положением и настроением населения в городе и уезде, я посетил городскую и земскую управы, для которых мой приезд как поветового старосты от Украинской Державы явился полной неожиданостью.

Из разговора с представителями общественных учреждений выяснилось следующее: после занятия немецкими и украинскими войсками уезда вся гражданская власть в городе и уезде была передана органам местного самоуправления; председатель Уездной Земской Управы являлся в то же время по назначению губернского комиссара—уездным комиссаром, но фактически в дела административного управления уездом не вмешивался, а всем распоряжался германский комендант, к которому ежедневно с докладами являлись старшие чины милиции и без разрешения которого в уезде ничего не предпринималось. Такое положение, недоверие к татарскому парламенту "Курултай", отсутствие веры в возможность самостоятельности Крыма и полная неопределенность дальнейшей судьбы края — вызывало у населения тревогу: несомненное же тяготение к Украине проявилось в том полном удовлетворении, с каким представители населения отнеслись к моему приезду как представителя Украинской Державы, что, как казалось в то время, разрешало в положительном смысле вопрос о Крыме.

Уездный комиссар на мое предложение согласно приказа господина Министра Внутренних Дел сдать все дела, заявил, что немедленно выезжает в Симферополь к губернскому комиссару за инструкциями по этому поводу и просил меня подождать 2–3 дня. Желая узнать общее положение вещей в Крыму, я на следующий день выехал в Симферополь, а затем в Евпаторию, чтобы совместно с Евпаторийским побитовым старостой обсудить создавшееся положение.

В это время в Симферополе уже определенно говорили о создании краевого Правительства, а 7–го июня в местных газетах появилось официальное сообщение, что генерал Сулькевич с согласия германского военного командования принял на себя всю полноту власти и приступил к формированию правительства, а вслед за этим был отдан генералом Сулькевичем как Премьер–Министром Крымского Правительства приказ всем правительственным учреждениям (копия при сем прилагается) о том, чтобы они ни в какие сношения с Правительством Украины не вступали. В германской комендатуре в Евпатории, в которую я и Евпаторийский староста обратились за разрешением послать шифрованную телеграмму в Киев в Министерство внутренних дел, нам в этом предварительно снесясь со штабом генерала Коша в Симферополе, было отказано. После этого мы решили выехать в Киев для личного доклада о создавшемся положении в Крыму.

Вильнер.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. —Арк. 27–27 зв.)



Доповідна в. о. Євпаторійського повітового старости Байдака до Міністерства внутрішніх справ Української Держави про становище на півострові

1 липня 1918 року

КОПИЯ


И. О. Евпаторийского

повитового старосты

1 июля 1918 года

№ 2

Господину директору Департамента

Общих дел Министерства Внутренних дел


Доклад

В дополнение к личному докладу господину Товарища Министра М. М. Вороновичу имею честь доложить следующее о своей поездке в г. Евпаторию в качестве побитового старосты. 4 июня с/г я прибыл в Евпаторию. На следующий день из доклада начальника местной милиции выяснилось, что уездный комиссар Вр. Правительства Ф. Н. Раецкий, узнав о моем приезде, выехал в Симферополь, так как уже в газетах и в городе ходили толки о самоопределении Крыма. 6–го я познакомился с Председателем уездной Земской Управы, членами и некоторыми общественными и городскими деятелями, которые высказывали свою радость, что наконец прибыл представитель власти от Украинской Державы. Почти весь состав служащих в городе и большинство интеллигенции города украинцы. Есть среди служащих несколько татар, но они отнюдь не самостийники. 7–го утром приехал из Симферополя уездный комиссар, привезший с собою распоряжение генерала Сулькевича: "Ни в какие сношения с правительством Украины не вступать и требования их не исполнять". После получения копии с означенной бумаги, с приехавшим Перекопским старостою, составил подробную шифрованную телеграмму на имя товарища Министра, где спрашивал указаний. Но оказалось, что телеграмму без разрешения Немецкого коменданта послать нельзя, комендант разрешения на посылку не дал, а рекомендовал отправиться к генералу Кошу. При этом показал приказание генерала Коша: "Всем офицерам, состоящим на службе в Украине, оставить свои должности и немедленно возвратиться в Симферополь". Относительно же чинов Министерства Внутренних Дел распоряжения не было. На следующий день, приехав в Симферополь, я отправился к генералу Сулькевичу, с которым был лично знаком по последней войне, предполагая выяснить положение вещей. Но последний был занят в заседании и меня принял товарищ Министра Внутренних дел Крымского правительства князь Горчаков (бывший Вице–губернатор Таврической губернии), который ответил, что он затрудняется что–либо определенно сказать, что обо всем происшедшем уже послана телеграмма Министру внутренних дел г. Лизогубу и рекомендовал мне ехать в Киев, так как вопрос о Крыме, по его мнению, будет решен не в Симферополе и не в Киеве, а, вероятно, в Берлине. Кроме того, князь Горчаков сказал, что весь переворот сделан без участия общественных деятелей исключительно немецким командованием и что вопрос о Крыме, по–видимому, у них был решен раньше. В доказательство чего рассказал, что когда было сделано предложение от Украинской Державы г–ну(?) Крыму занять должность губерниального старосты Таврической губернии и когда последний пожелал послать телеграмму в Министерство с запросом, касается ли это только трех северных уездов или всего Крыма, то Симферопольский немецкий комендант, через которого шла телеграмма, сказал: "Имеет ли смысл посылать телеграмму, я вас могу заверить, что вопрос идет только о трех северных уездах, к Крыму же Украина не имеет никакого касательства". В тот же день я выехал в Киев.

Байдак.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. — Арк. 26–26 зв.)



Протокол з'їзду українців Криму

28–29 серпня 1918 року


Протокол № 1

з’їзду Українських організацій в Криму, одбувшогося 28–29 (15–16) серпня 1918 року в помешканні Сімферопольської Української Громади, Лазаревська, №8, скликаного на підставі постанови ініціативного гуртка при Сімферопольській громаді, оповістивши про з’їзд краєвий кримський уряд згідно його декларації №1 ст. 1 і німецького коменданта м. Сімферополя.

Прибули:

від м. Сімферополя

Голова Ради Громади Петро Близнюк

і Делегат ініціатор Сімферопольського громадського кооперативу Денис Мацько;

Ялти

Голова Ради Громади Павло Горянський

і товариш Голови Наталія Ярошевська.

Севастополя

член ревізійної комісії Українського клюбу Максим Муленко

голова кооперативу, він же і скарбник клюбу Іван Лихонос.

Євпаторії

Товариш голови Ради Громади Павло Черевченко

Алупки

делегат Української громади Йосип Шевченко

Таврії

Член виконавчого комітету всіх організацій на Таврії Митрофан Мальцев, який і открив з’їзд.

Головою з’їзду обібрано Івана Лихоноса, Товариша Голови Йосипа Шевченка і писарем Петра Близнюка. По виборі президії з’їзду приступлено до розглядання повістки, яка була ухвалена одноголосно.

1) Доклади з міст

2) Організація центральної спілки Громад

3) Відкриття кооперативів на місцях

4) Культурно–просвітні справи

5) Вироблення зразкового проекта Статута Українських Культурно–Просвітніх громад. Після доклада з міст і детального розглядання зазначених питань з’їздом ухвалено відповідні резолюції.

Розглядали

Ухвалили

І

Видання Української газети російською мовою.

З’їзд, знаходячи необхідним видання такої газети в Криму, ухвалив наробити всякі заходи, аби було знайдено засоби на здійснення цієї справи.

II

Підтримання української газети "Наш степ". Маючи на увазі безпорадне становище газети "Наш степ", з’їзд знаходе необхідним запропонувати Українським громадам в Криму прийти з грошовою допомогою в справі видання цієї газети, а разом і літературною працею.

III

Про заснування національного хора. Подбать про заснування при кожній громаді власного хору з досвідченим диригентом, в разі потреби всі хори українських громад мають об’єднатись для публічних концертів. В разі потреби до хору можуть бути прийняті хористи на жалування.

IV

З’їзд, вважаюче за необхідність ширити національну просвіту, ухвалив, аби Українські органи на Криму улаштували б курси Українознавства, лекції і читання з лихтарем, відчиняли б "Просвіти", дитячі садки, школи, національні свята і т. и., а краєва рада у Криму, щоб завше була до послуг Українських Організацій на Криму, аби допомогти в цих національних справах.

V

Дошкільне виховання.

При першій змозі улаштувати силами громад підготовчі школи для дітей громадян, по скінченню яких діти могли вступати до першої кляси середньої школи з викладовою українською мовою.

В наступному шкільному році 1918–1919 р. з’їзд визнав бажаним, аби кожна громада влаштувала курси Українознавства, української мови, письменства, історії, культури, географії, як для учнів, так і для дорослих.

VI

Про книгозбірні й читальні.

Визначаюче потрібним допомогти організаціям мати книгозбірню та поліпшить замовлення і доставку з центрів книжок і інших часописів. Доручить Краєвій Раді допомагать організаціям своїми повідомленнями про становище книжкового базару, нові видання, а головним чином взять на себе замовлення доставки книжок на кошти організації, організувати ще в центрі зразкову книгозбірню.

VII

Маючи на увазі, що Український театр був і є найвищий розвій українського духовного життя, чому повинен він стати на найвищу височінь, яка сіє будучого урожаю, культурної ниви життя, а тому слід проводить на місцях театральні справи як можна ширше.

VIII

Дитячі садки.

Прохати діячів Українських організацій звернути увагу на дитячі садки і лише, щоб давати дещо можливе українське, щоб то: пісні, ігри, а де можливо откривать свої власні садки.

IX

Кооперативні справи.

Українські організації, гуртуючись тільки на підставах культурно–просвітніх завдань, не можуть задовольнити громадян в економічних справах, а через те зібрання загального з’їзду вирішило: пропонувать усім Українським Організаціям Криму і скласти власні національні кооперативи і згуртувати їх до Кримської загальної спілки кооператорів, порадивши брати на увагу зразок статуту кооператива Сімферопольської Української громади.

В склад Ради Спілки кооперативів мусить бути представництво від Української Ради Крима.

X

При заснуванні Українських Організацій в Криму з’їзд одноголосно ухвалив принята на увагу статут Громади м. Сімферополя, порадивши взяти його за зразок усім Українським Організаціям в Криму.

XI

Організація Центральної спілки громад.

Заснування краевого органу Українських Організацій в Криму, виділеному з–поміж себе органу із п’яти членів і одного кандидата, дати назву "Краєва Українська Рада в Криму" з осідком в м. Сімферополі, котра і провадить в життя всі постанови з’їзду.

XII

Відкриття краєвої Української Ради в Криму. Обраному складу Краєвої Ради в Криму роспочать свою діяльність з 30 серпня с/р в 3 годині дня.

Голова з’їзду Писарь

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. —Арк. 43–44 зв.)



Лист голови Кримського крайового уряду генерала С. Сулькевича до гетьмана П. Скоропадського про готовність вести переговори щодо умов приєднання півострова до України

26 вересня 1918 року


Ясновельможный пан гетман

Вследствие решения Совета Министров Крымского Правительства отправить в Киев Делегацию в составе: Председателя — министра Юстиции сенатора Ахматовича и членов: Управляющего Министерством Финансов, торговли и Промышленности Сенатора Никифорова, Министра народного просвещения сенатора Чарыкова, Министра путей сообщения, общественных зданий, почт и телеграфов инженер–генерал–майора Фримана и Управляющего Министерством снабжения Домброво, — сим уполномачиваю таковую вести с уполномоченными Вашей светлости переговоры об урегулировании экономических и финансовых вопросов, касающихся Крыма и Украины, об условиях политического соединения Крыма с Украиной и о других вопросах, затрагивающих таковым соединением и указанных в инструкции, коей я снабдил названную делегацию.

Сенатору Ахматовичу представлено право совместно с членами Делегации подписывать от имени Крымского Краевого Правительства все соглашения, договоры и иные акты, которые будут выработаны Крымским и Украинским Уполномоченными.

Пользуюсь настоящим случаем, чтобы просить Вашу Светлость принять уверение в моем совершенном уважении.

26 сентября 1918 г.

г. Симферополь.

Подлинное за подписью Председателя Совета Министров Крымского краевого Правительства Генерала Сулькевича.

С подлинным верно:

Секретарь делегации А. Иванов

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 2к. — Спр. 6. — Арк. 1.)



Протокол переговорів між кримською та українською делегаціями в Києві щодо об'єднання

10 жовтня 1918 року


Протокол № 3

совещания по вопросу о взаимоотношениях Крыма и Украины

Киев, 10–Х–18

ПРИСУТСТВОВАЛИ:

Председатель Совета Министров Украинской Державы Ф. А. Лизогуб

Представители Крымского Правительства:

Министр Юстиции А. М. Ахматович

Мин. Народн. Проев. Н. В. Чарыков

Мин. Пут. Сообщен. Л. Л. Фриман

Мин. Снабжения В. Л. Домброво

Управл. Мин. Финан. Д. И. Никифоров

Представители Немецких Колонистов в Крыму: Т. Р. Рапп, А. Я. Нефф

Представители Татарского Населения: Ю. Б. Везиров, А. Озен–башлы.

Представители Украинского Правительства:

Мин. Иностр. Дел Д. И. Дорошенко

Минист. Внутр. Дел И. А. Кистяковский.

Военный Министр А. Ф. Рогоза.

Министр Финансов А. К. Ржепецкий.

Товарищ Министра Иностр. Дел А. А. Палтов

Предст. Морского Министра Н. И. Черниловский–Сокол.

Представитель Германского Командования Принц Рейс.

СЕКРЕТАРИ:

Со стороны Крымского правительства А. М. Иванов и Г. И. Эджубов.

Со стороны Украинского Правительства Чинов. Особ. Поручений при Пред. Сов. Министр. М. Е. Переляни и Чинов. Особ. Поруч, при Министр. Иностр. Дел М. В. Шереметевский.

Заседание открывает Председатель Совета Министров Ф. А. Лизогуб в 4 ч. 30 мин.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Просит Представителей Крымского Правительства представить свое письменное изложение, о котором говорилось в предыдущем заседании.

А. М. АХМАТОВИЧ. Прежде представления своего изложения читает полномочия командированных союзом Немецких Колонистов представителя, передает Председателю копию этого полномочия.

Далее оглашает изложенное в письменной форме положение, о котором говорилось накануне.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Просит сделать перерыв для обсуждения выслушанного.

Перерыв.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Заявляет: Заслушав заявление Делегации Крыма, Представители Украинской Державы усматривают, что настоящее Краевое Правительство Крыма не считает возможным вступить в соглашение преемственно обязательное для всякого последующего Правительства Края, и посему не видит, к глубокому своему сожалению, возможности вести дальнейшия переговоры с настоящей делегацией при заявленных его условиях.

А. М. АХМАТОВИЧ. Просит в целях равноправия сторон сделать перерыв для выработки ответа на заявление.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Отвечает, что представители Украинского Правительства на этом считают переговоры законченными.

А. М. АХМАТОВИЧ. Просит дать возможность высказаться и не лишать его слова на основе равноправия сторон.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Повторяет, что делать возражения после сделанного заявления нет необходимости.

А. М. АХМАТОВИЧ. Просит дать ему возможность, несмотря на создавшееся крайне тяжелые условия переговоров, сделать ответное заявление. Если стороны обменялись доверенностями и признали их, то дальше упреков быть не может. При равноправности сторон мы имеем равное право быть ценителями Ваших полномочий. Проект соединения представлен Вами — есть проект порабощения и потому просит дать возможность ответить на письмо.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Указывает, что полномочия Крымской Делегации недостаточны, так как всякое правительство передает приемственную санкцию договоров. Отношение же существующего Правительства Крыма к предпарламенту и парламенту, насколько выяснилось из сделанного сегодня делегацией заявления, свидетельствует о том, что существующее Правительство Крыма не имеет полномочий заключать договоры. Этим подрываются не только Ваши полномочия, но и полномочия Вашего Правительства, и заявляет, что Украинское Правительство всегда радо видеть у себя полномочных представителей от полномочнаго Правительства.

А. М. АХМАТОВИЧ. Заявляет, что сказанное должно значить, что его просьба останется без уважения.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Отвечает, что ему необходимо посовещаться и объявляет перерыв.

Предстаители Украинского Правительства удаляются на частное совещание.

Ф. А. ЛИЗОГУБ после перерыва заявляет, что на основании заявления Крымской Делегации требуется санкция договора народом, если бы это Представители Украинского Правительства слышали в первый день, то стали бы на ту же позицию, что и сейчас. Мы говорили, думая, что у Вас есть исчерпывающие полномочия, и сейчас с большим сожалением мы считаем, что никаких дальнейших официальных переговоров вести не можем. Все дальнейшее будет полемикой и частным разговором, и потому сегодняшнее заседание мы официально должны признать законченным. Если желаете, то можете продолжать это заседание как частное совещание.

А. М. АХМАТОВИЧ. Просит приступить к дальнейшей работе по чтению и подписание протоколов и для этого продлить заседание.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Отмечает, что протоколы Украинской Делегации короче и предлагает взять протоколы более короткие, характеризующие переговоры.

А. М. АХМАТОВИЧ. Для обсуждения предложения просит сделать перерыв.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Объявляет перерыв.

А. М. АХМАТОВИЧ. После перерыва просит в настоящем заседании прочесть и утвердить все протоколы, которые он должен представить своему Пр–ву.

Ф. А. ЛИЗОГУБ. Предлагает назначить особое заседание для расмотрения и утверждения протоколов. После обсуждения назначается особое заседание для утверждения протоколов на 12 октября.

Заседание закрывается в 5 час. 50 мин.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3766. — Оп. 1. — Спр. 132. —Арк. 50–51 зв.)



Статут крайової української ради в Криму

11 листопада 1918 року


Статут

краєвої Української Ради в Криму.

Мета Ради

просвіта і піднесення культури та добробуту українського народу і взагалі оборона прав українського населення Криму. Район діяльності Ради — Кримський півострів.

2) Для осягнення цієї мети прислугують Раді ось ті способи: видання усякого роду книжок і інших видавництв та поширення їх в народі, уладжування публічних лекцій, викладів, концертів, театральних вистав і т. д.; устне поучуванне народу — усяких справах, уладжування національних свят, виставок, анкет; скликання з’їздів і конгресів в ріжних справах, закладання й удержування бібліотек, музеїв, читалень і випозичалень; засновання і ведення ріжних шкіл і курсів, закладання і ведення бурс, захоронок, дитячих садочків, вакаційних осель і інших благородних інституцій; закладання позичково–ощадних й инших спілок та предприємств господарських, матеріальна допомога слугам науки, письменства, просвіти, мистецтва та шкільній молоді і т. п.

3) Краєва Українська Рада в Криму єсть юридична особа, що має право набувати і спродувати рухоме і нерухоме майно, так само робити позички і всякі договори, а також захищати свої інтереси через уповноважених Радою особ у всіх установах, де в цьому може виявитися потреба.

Печать

4) Рада має печать з написом: "Краєва Українська Рада в Криму".

Склад Ради і порядкування справами

5) Краєва Українська Рада складається з представників існуючих українських організацій в Криму. Вони вибирають з–поміж себе малу Раду з п’ятьох членів і двох кандидатів до них.

Мала Рада керує усіма справами краєвої Ради.

Увага: в члени Малої Ради і Ревізійної комісії можуть бути обрані й члени українських організацій, що несуть членами Краєвої Ради.

6) Загальні Збори Краєвої Ради скликаються Малою Радою в разі потреби, та не менче як двічі на рік. Головою Загальні Збори обирають щоразу одного з членів Краєвої Ради.

7) Члени Малої Ради вибирають з поміж себе Голову Ради, Товариша йому, Скарбника й Секретаря, инчі обов’язки розкладають по згоді між собою. Мала Рада вибирається на півроку.

8) Мала Рада скликається на наради Головою Ради, або по заяві на папері не менш як трьох членів Малої Ради.

9) Всі справи рішаються більшістю голосів присутніх. Коли голоси поділяться на рівно, перевагу дає Голос Голови.

10) Наради можуть відбуватися в присутности не менш як трьох членів Малої Ради, рахуючи в тім числі Голову Ради або його заступника.

11) Порядкування грошима Ради приймає на себе один з членів — скарбник, та за цілість сум і майна Ради відповідає уся Мала Рада.

12) Скарбник приймає, береже й витрачає гроши Ради по постановах Малої Ради.

Всі ж суми, що вступають на протязі року, він кладе в банк на біжучий рахунок від Ради і залишає в касі Ради стільки грошей, скільки потрібно на місячні видатки.

Увага: відбирає гроши скарбник з біжучого рахунку по чеках, які повинні бути підписані головою або особою, що його заступає і ще одним членом Малої Ради.

Засоби Ради

13) Засоби Ради складаються: а) з щорічних та разових вкладок ріжних українських організацій; 6) з жертв ріжних особ і інституцій; в) з сум, добутих від упоряджених Радою публічних лекцій; читачів літературних вечорів, вистав і гулянок та 2) з процентів на капітали Краєвої Ради й прибутків з її майна.

Зміна Статута і скасування Ради

14) Зміни й додатки до цього статуту можуть робити тільки Загальні збори Краєвої Ради.

15) Краєва Рада перестає існувати тільки з постанови не менш як 2/3 членів Краєвої Ради.

16) Коли Рада перестане існувати, то після задоволення всіх і обов’язків, гроші і майно, яке лишиться, передається з постанови ліквідаційних зборів иншій установі, що має таку саму мету.

Статут цей розглянутий в засіданні з’їзду Краєвої Ради 11 листопада 1918 року і ухвалений їм.

Голова зборів Йосип Розсуда

Секретар Йосип Шевченко.

Члени:

1. Карпенко

2. П. Ярошевський

3. П. Близнюк.

4. Мацько.

З оригіналом згідно:

23 серпня 1919 року, м. Ялта.

Голова Малої Ради Павло Горянський.

(Копія. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 50. — Арк. 5, 6.)



Ухвала з’їзду українців Криму про право представляти інтереси українського населення перед УНР

11 серпня 1919 року


Ми, нижче підписані представники українських організацій в Криму, зібравшись на з’їзд в м. Севастополі 11 серпня 1919 року, ухвалили таку постанову: "Аби Краєва Українська Рада в Криму могла обстоювати права української людности перед кримською владою і провадити широку організаційну, просвітну та економічну діяльність серед українців Крима, з’їзд постановив надати виконавчому Комітету Краєвої Ради, котрий зветься Малою Радою, права Українського консульства і голову Малої Ради Павла Єрофеїча Горянського визнати Консулом Української Народної Республіки в Криму. Місцем перебування Консула є м. Ялта.

Представник

м. Севастополь (підпис)

м. Євпаторії (підпис)

м. Сімферополя Клевако

м. Алупки Колесниченко.

Представник м. Ялти Горянський".

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 50. — Арк. 3.)



Звернення голови Ради українців Криму П. Горянського до МЗС УНР з проханням вважати її за українське представництво на півострові

25 серпня 1919 року


До Міністра Закордонних справ

Української Народної Республіки

Краєвої Української Ради в Криму


Прохання

Згідно з постановою з’їзду Українських Організацій в Криму 11 серпня сього року, Краєва Рада в Криму звертається до Міністерства Закордонних справ з уклінним проханням про надання Малій Раді прав Консульства або про заснування в Криму представництва Українського Уряду.

Таке представництво необхідно для піднесення української національної справи в Криму, котра з плином часу все дужче занепадає. Без коштів і достойних поводирів українське мінське громадянство в Криму лишиться беззахисним проти обрусительних заходів російського уряду, і населення змушене буде цілком денаціоналізуватись. Треба також будити свідомість і підносити українську культуру серед селянства в Криму, для котрого досі Краєва Рада нічого не робила. Засоби, котрі ведуть до осягнення цієї мети, докладно з’ясовані в статуті Малої Ради, в пункті 2.

Крім того, після офіціальної наради делегації Краєвої Ради з представниками Татарської Директорії (власне з директором закордонних справ) і Курултаю (парламенту) вияснилось, що керманичі татарського народу вважають бажаним і потрібним представництво Українського Уряду в Криму для спільної діяльності попліч з українцями в обороні національних прав обох народів.

Видатки на заснування культурних закладів (шкіл, курсів) на утримання представників і оплату роз’їздів нехай Міністерство буде ласкаве призначити на рік уперед по штатам, які воно визнає відповідним.

Оскільки краєвій Раді відомо, Голова Української Дипломатичної Місії на Кавказі Іван Ігнатович Красковський пильно дбає про підтримання українського національного руху в колоніях і спеціально працює в сфері Східної політики України, його Краєва Рада вважає авторитетним порадником в справі утворення Українського Представництва в Криму.

Його Краєва Рада просить бути посередником і переслати се прохання разом з докладом, статутом і инчими паперами до Міністерства.

Відповідь Міністерство, нехай, буде ласкаве, дати також через дипломатичну місію на Кавказі.

25 серпня 1919 р.

Голова Ради Павло Горянський.

м. Ялта, Дворянська вул., № 10.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 3. — Спр. 50. — Арк. 4.)



Витяг з протоколу засідання Політбюро ЦК КП(б)У щодо визначення зовнішніх кордонів України і рекомендації українським представникам не порушувати питання про Крим

11 травня 1924 року



заседания Политбюро Ц.К.К.П.(б)У

от 11–го мая 1924 г.

Присутствовали члены Политбюро т. т. Квиринг, Лебедь, Петровский, Чубарь, канд. ПБ т. т. Владимирский, Скрыпник, чл. ЦК т. т. Булат, Иванов А., Киркиж, Кузнецов, Клименко, Рухимович. При секретаре т. Каплане.

СЛУШАЛИ: 14. Доклад т. Полоза о работе союзной комиссии по установлению внешних границ Украины.

ПОСТАНОВИЛИ:

а) При решении вопроса о внешних границах Украины, принять в основу сочетание этнографического и экономического принципов.

б) Рекомендовать нашим представителям в союзной комиссии по границам не подымать вопроса о Крыме.

Секретарь ЦК Э. Квиринг

(Оригінал. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 6. — Спр. 48. — Арк. 85.)



Рішення кримських властей про вселення на місце депортованих татар переселенців з Російської Федерації та України

18 серпня 1944 року


Решение от 18 августа 1944

1 оп. О заселении Ялтинского, Алуштинского, Судакского, Старокрымского, Карасубазарского, Бахчисарайского, Балаклавского и Куйбышевского районов Крымской АССР.

(Постановлена СНККрым. АССР и Областного комитета ВКП(б))

В целях быстрейшего освоения плодородных земель, садов и виноградников Крыма Государственный Комитет Обороны признал необходимым переселить в Крым из областей РСФСР и Украинской ССР добросовестных и трудолюбивых колхозников.

Во исполнение постановлена ГКО № 6372 от 12 августа 1944 г. "О переселении колхозников в районы Крыма" СНК Крымской АССР и Областной комитет ВКП(б) постановляют:

1. Принять 17000 хозяйств с 51000 человек колхозников, переселяемых с других областей Союза, и разместить их в районах Крыма:

Ялтинский район 1000 — 3000 Ростовской

Алуштинский 2500 — 7500 Краснодарского

Судакский 2000 — 6000 Ставропольского

Судакский 500 — 1500 Краснодарского

Старокрымский 300 — 900 Курской

Старокрымский 1000 — 3000 Ростовской

Карасубазарский 2000 — 6000 Тамбовской

Карасубазарский 700 — 2100 Курской

Бахчисарайский 1000 — 3000 Орловской

Бахчисарайский 1000 — 3000 Брянской

Балаклавский 2000 — 6000 Воронежской

Куйбышевский 3000 — 9000 Украинской ССР

(Оригінал. Машинопис. ДААРЮ Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 2217. — Арк. 147 зв.)



Розселення на півдні України прибулого з Болгарії російського населення

1 січня 1947 року


Сведения

О размещении прибывших крестьян русского происхождения из Болгарии по районам Украинской ССР по состоянию на 1 января 1947 года.


Наименование района Наименование сельсовета Наименование колхоза Кол–ство семей Кол–ство человек
Сталинская 40 173
Буденновский им. Седова им. Микояна 4 17
– " – – " – Заветы Ильича 5 23
– " – – " – им. Куйбышева 5 19
– " – – " – 20 лет Октября 6 23
– " – Широкинский им. Сталина 8 42
– " – Пешинский Прибой 5 23
Приморский Виноградовский Азовский рыбак 3 17
– " – Кировский им. Кирова 4 12
Херсонская 101 370
Голопристанский Ст. Збурьевский Заветы Ильича 7 33
– " – Рыбальчье 36 Батрак 8 33
Белозерский Лупарево Путь к социализму 11 34
– " – Арнаутка Первое Мая 6 32
– " – Кизий Мыс Дружба 5 22
– " – Софийский Червона Зірка 3 9
– " – Станиславский Червона Рибалка 5 11
– " – Александровский 16 партсъезд 10 32
Цюрупинский К. Лагери Червоний Травень 5 22
– " – Цюрупинский Труд рыбака 5 16
Херсонский сельск. Никольский Ингулец 7 29
Ново–Воронцовский М. Гирлы Заповіт Ілліча 10 34
Бериславский Качаровский Червоний Жовтень 11 38
– " – Бериславский Вільна рибалка 5 19
Николаевская 52 195
Тилигуло–Березанский Краснопольский Красное Знамя 26 100
– " – Прогрессовский Красное Знамя 26 78
Запорожская 19 72
Приазовский Батиевский им. Коларова 5
– " – – " – 2–я пятилетка 4

Зав. Отделом по делам репатриации при Совете Министров УССР Зозуленко.

(Оригінал. Машинопис. ЦДАГОУ: Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4351. — Арк. 30, 31.)




ПІВДЕННИЙ ЗАХІД


Українські розселення у вказаному регіоні складалися історично. Наші предки, що мешкали на території сьогоднішньої Бесарабії, Північної Буковини, Закарпаття, входили до складу Київської Русі, її наступник у державницькому житті українського народу — Галицьке–Волинське князівство певний період охоплювало, крім вказаних територій, також землі Південної Буковини, Мараморощини і Пряшівщини. Протягом першої половини XIV ст., коли Галицько–Волинська держава прийшла до занепаду, вона остаточно втрачає названі регіони. З цього часу слов’янське населення тут підпадає під владу Молдавського князівства та Угорщини.

Незважаючи на посилену асиміляцію автохтонів, вони зуміли зберегти свою мову, національні звичаї. Скажімо, це особливо стало відчутним у Бесарабії.

Згідно з переписом 1897 року українську мову тут за рідну визнали: в Акерманському повіті 35.782 чоловіків і 35.015 жінок, Бендерському відповідно — 10.886 і 10.162, Бєльцькому — 12.909 і 11.158, Ізмаїльському — 24.432 і 23.439, Оргеївському— 6.239 і 5.648, Сороцькому— 18.168 і 16.926, Хотинському — 83.206 і 80.532. Українці переважали за абсолютними показниками в Акерманському й Хотинському повітах, а також у таких містах, як Акерман, Ізмаїл (Первая всеобщая перепись населения Российской империи 1897 г. Бессарабская губерния. — М. 1905. — Т. III. — С. 70).

Коли тут було створено державний парламентський орган під назвою "Сфатул церій" (Крайова Рада), 15 грудня 1917 р. він проголосив Бессарабію "Молдавською Народною Республікою (МНР) у складі Російської федеративної демократичної республіки, утворення якої вітала Центральна Рада, що підтримувала право всіх народів Росії на автономію у федеративному зв’язку. Свої міждержавні стосунки МНР і УНР здійснювали насамперед на основі "спільної боротьби з більшовицькою анархією на фронті і в тилу". За таких умов Центральна Рада і "Сфатул церій" навіть відклали "до кращих часів" спірне питання про майбутнє придунайських земель, лівобережжя Дністра і Хотинщини, заморозивши "питання територіальних претензій один до одного до установчих зборів українських і молдавських" (Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Формування державних кордонів України. — К., 1991. — С. 9–10).

Про тісне співробітництво Центральної Ради і "Сфатул церій" в листопаді—грудні 1917 р. свідчить і той факт, що перше засідання молдавського парламенту проходило 21 листопада 1917 р. в Кишиневі під охороною "національних молдавських і українських військ". Однак союзницькі дії виявилися нетривалими. Молдавський парламент, вірніше його керівництво (значна група депутатів — немолдаван не взяла участі в голосуванні), прийняв рішення про запрошення румунських військових сил для забезпечення "належного порядку" на території Бессарабії. Королівська Румунія, яка давно претендувала на територію Бессарабії і вважала її землі румунськими, а молдаван — румунами, цим негайно скористалася. За два з половиною місяці {кінець грудня 1917 р. — лютий 1918 р.) Бессарабія була зайнята румунськими військами. Таким чином, "заморожене" на певний час Центральною Радою і "Сфатул церій" українсько–молдавське територіальне питання вирішилось на користь Румунії, дії якої в Бессарабії підтримала і Антанта, і Центральні держави.

Після проголошення самостійної Української Народної Республіки її уряд, визначаючи державні кордони, звернув особливу увагу на південно–західний регіон. У попередніх умовах мирного договору з Радянською Росією зазначалося, зокрема: "Питання відносно Бесарабії вирішає Українська Народна Республіка на підставі самовизначення націй по згоді Румунії і Бесарабії після і виводу з території останньої військ Совіта Народних Комісарів" (ЦДАВОВУ: Ф. 1064 — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 25 зв.).

Але 9 квітня 1918 р. була проголошена злука Бессарабії з "матір’ю — Румунією". І лише після цього акту Центральна рада спохватилася. 12 квітня 1918 р. на засідання Малої Ради було винесено питання державних кордонів УНР з Молдавією. М. Грушевський, використовуючи свою обізнаність в проблемах етнічного розселення українців в Бессарабії, переконливо довів депутатам — членам Малої Ради, що УНР має "повне право" не визнати ухвали "Сфатул церій" і Румунії про злуку "за акт виявлення волі всіх народів, які населяють Бессарабію" (Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Вказ. праця. — С. 11).

Щоправда, ще 3 березня 1918 р., довідавшись про підготовку такого "акта злуки", від імені Уряду УНР В. Голубович послав ноту–протест Урядам Німеччини, Австро–Угорщини, Болгарії та Румунії. В ній, зокрема, говорилося, що "Українське Правительство вважає, що всяка зміна бувшої румунсько–російської границі, особливо в її північній і полудневій частинах, глибоко порушує політичні і економічні інтереси УНР" (там само. — С. 11).

І далі: "З огляду на те, що тепер значна частина Бессарабії занята румунськими військами і питання про дальшу державну приналежність Бессарабії могло бути предметом нарад на Бухарестській мировій конференції, Правительство УНР вважає обговорення і вирішення цього питання за можливе лише при участі і за згодою українського Правительства".

Необхідно зазначити, що серед депутатів "Сфатул церій" не було єдності щодо проголошення акта злуки Бесарабії з Румунією. Про це, зокрема, повідомлялося в телеграмі, яка була надіслана 10 квітня на ім’я В. Голубовича комісаром Центральної Ради з Кишинева Ямковим. В ній говорилося: "Вчора о 8–й годині вечора молдавський парламент "Сфатул церій" в присутності румунського Голови Ради міністрів Маргіпомана виніс постанову приєднання до Румунії Бесарабії як автономної провінції. Голосували за приєднання — 86, утримались — 36, проти — 3, не було на засіданні — 13. З меншостей: українська, німецька та болгарська фракції зробили заяву, що їх не уповноважено рішати такі важливі питання, а що таке питання може вирішити референдум» (там само. — С. 12).

13 квітня 1918 р. на засіданні Малої Ради було прийнято "Заяву Румунському урядові". В ній засуджувалася анексія Бесарабії Румунією, а також не визнавалося рішення "Сфатул церій" про приєднання всього краю до складу королівства. Таким чином, Центральна Рада не визнала "бесарабське питання вирішеним актом від 9 квітня". Друга частина заяви закликала румунський уряд переглянути бесарабське питання і дати можливість вільно самовизначитися "всьому бесарабському населенню". В кінці заяви уряд УНР висловлював надії, "що Румунський уряд найде в Бесарабському питанні певний грунт для згоди, котра могла б задовольнити обидві сторони". Заяву підписали Голова Ради Народних Міністрів

В. Голубович і український міністр справ закордонних Любинський. У цілому текст заяви, на наш погляд, був досить зваженим, і свідчив про те, що Центральна Рада не втрачала надію на можливість перегляду бесарабського питання і зокрема, перерозподілу території Бессарабїї між УНР і Румунією за "етнографічною ознакою" (там само. — С. 12, 13).

Однак було прогаяно час, коли саме населення просилося до України. Так, 10 січня 1918 року Селянський з’їзд Акерманського повіту постановив: "Приєднати Акерманський повіт до України як автономної частини Російської республіки, одержавши гарантію персональної автономії дрібних національностей і закріплення завойованих революцією основ, за обов’язкової соціалізації землі" (Аккерманское слово. — 1918. — 12 января).

Мотиви, якими керувався з’їзд, найбільш повно виклав білорус Соколовський: "Бесарабія в культурному відношенні — нуль, у промисловому відношенні — нуль. Україна ж має свою стару культуру і відносно розвинену фабрично–заводську промисловість і є нині, безумовно, крупною політичною величиною. Крім того, Центральна Рада вже об’явила національно–персональну автономію кожної національності, що проживає на території України, тому різноплеменне населення Акерманського повіту, приєднавшись до України, збереже свою мову, побут, місцеву культуру та ін. Акерманському повітові треба йти тільки до України" (там само).

Ще образніше висловлювався делегат Молодан: "Треба швидше вирішувати це питання, щоб не було пізно. Не треба чекати, поки одружать на Румунії, краще ми самі одружимося на Україні" (там само).

Після тривалого обговорення рішення про приєднання до України було ухвалено на земських зібраннях пяти з восьми повітів Бесарабії: Акерманському, Бендерському, Ізмаїльському, Сороцькому і Хотинському (ЦДАВОВУ: Ф. 2592. — Оп. 1. — Спр. 123. — Арк. 53 зв.).

Голова Хотинської повітової управи 1 квітня 1918 року просив "від імені населення Єдинецької волості прийти йому на допомогу й звільнити частину волості від свавілля румун, котрі розорюють населення, і зберегти таким чином цілість повіту" (там само. — Спр. 122. — Арк. 21).

У селі Бедушти Кишинівського повіту селяни Онисим Дану, Іван Гімп, Іван Гратій, Андрій Романчук, Єфросинія Прока, Георгій Дану, Іван Русеу виступили проти рішення, заявляючи, що "Сфатул церій" без відома народу продала всю Бесарабію Румунії. Завдяки цим виступам "народ остаточно розпалився, до них приєдналися і жінки. Піднявся шум і адська лайка" (там само. — Арк. 79).

На прохання священика Харитонова "хоч Богу помолитися", йому відмовили, після чого більша частина розійшлася" (там само. — Арк. 79).

Тогочасні документи засвідчують: людність селянська, не виключаючи молдаванів і старовірів–московців, ставиться дуже прихильно до справи прилучення Хотинщини до Поділля. Українська людність всяку чутку про це зустрічає з ентузіазмом, чому є й практичні докази. По волостях скрізь виносять резолюції про прилучення: протоколи тимчасово концентруються в Хотинському товаристві "Просвіта" (там само: — Спр. 57. — Арк. 1).

Гетьманська влада П. Скоропадського, спираючись на підтримку Центральних держав, зайняла більш жорстку позицію в питанні румунської анексії Бесарабії. Не останню роль в цьому відіграв Д. Дорошенко, який очолив міністерство закордонних справ. Він вважав, що уряд Української Держави повинен "настоювати на приналежності політично–автономної Бесарабії до Української Держави, до чого вона, Україна, має всі права і чого бажає величезна більшість Бесарабії" (Дорошенко Д. Історія України (1917–1923). — Ужгород, 1930. — Т. И. — С. 205).

11 травня 1918 р. був виданий наказ "Про заборону вивозу товарів до Румунії і Бессарабії". "Зважаючи на те, — наголошувалося у документі, — що Бесарабія анексована Румунією і що умови політично–господарських відносин ще не встановлені, вивіз за кордон всяких товарів в Румунію та Бесарабію безумовно забороняється, поки не буде врегульовано питання про долю Бесарабії, правомірність її приєднання" (Боєчко В., Ганжа О., Захарчук Б. Вказ. праця. — С. 13).

У ноті гетьманського уряду від 5 червня і ноті–відповіді королівського уряду від 19 червня 1918 р. було чітко окреслено позиції обох сторін щодо Бесарабії. Українська держава продовжувала не визнавати анексії і прав Румунії на Бессарабію. Королівський уряд у своїй ноті виклав на 12–ти машинописних сторінках обгрунтування, які виправдовували приєднання Бессарабії.

Листопадова революція в Німеччині привела до краху маріонеткового режиму Гетьманщини. Тим часом королівська Румунія розгорнула вздовж Дністра прикордонні військові комунікації і створила ряд митних пунктів, чим реально засвідчила перенесення свого державного кордону на правий берег Дністра. Окрім цього, після відходу в листопаді 1918 р. австро–німецьких військ з північної частини Хотинщини румуни захопили всю Північну Буковину, що була суто українською землею. 10 грудня 1918 р. румунський король ліквідував "Сфатул церій", а Бесарабія була проголошена провінцією Румунського королівства (там само. — С. 14).

Директорія, яка прийшла на зміну гетьманському режиму, вирішила не ускладнювати свої стосунки з Румунією, її керівники не висували бесарабське питання як головне при налагодженні українсько–румунських відносин і фактично згоди лись на існуючу реальність, сподіваючись на підтримку Румунії в утвердженні УНР. З цього приводу український дипломат Микола Василько гірко зауважив: "Бесарабія і Буковина є гонорар для Руминії" (ЦДАВОВУ: Ф. 3696. — Оп. 1. — Спр. 177. — Арк. 7).

Усе українське в межиріччі Дністра і Прута після анексії цієї території Румунією почало переслідуватися. В Бендерах, наприклад, місцевий префект навіть розпорядився конфіскувати українські газети, внаслідок насильницької румунізації з Кишинева в липні 1918 року виїхало три тисячі осіб українського походження. На півночі, в Сороцькому і Бельцькому повітах, переважно українських, румунські солдати нав’язували місцевому населенню румунську періодику.

За гетьмана Павла Скоропадського, до речі, було утворено спеціальну комісію під головуванням Сергія Шелухина, яка на основі етнографічних принципів визначила етнічні межі, що мала допомогти утвердити кордони України. В Бесарабії розмежування українців і молдаван мало відбутися так: "Лінія від Новоселиці {нині — райцентр Чернівецької області) по старій межі з Румунією, включаючи до України весь Хотинський повіт, по лінії Атаки на Дністрі, далі по р. Дністру (Сороки, Вад–Рашков, Дубосари, Григоріанів) до г. Бендери, звідти до меж Акерманського (Білгород–Дністровського) повіту, який з Ізмаїльським повітом належить Україні" (там само. — Спр. 178. — Арк. 7 зв.).

Професор Йосип Пеленський, котрий тоді написав спеціальну записку з цього приводу, вважав, що, враховуючи значний болгарський етнос в Ізмаїльщині, "тимчасом з більшим правом могли би бути включені до України частини повітів: Сорокського та Белцького" (там само. — Арк. 2).

Та ці проекти тоді не були втілені в життя. Тим паче, невдовзі українських земель на Лівобережжі Дністра відрізається чималий шмат для утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки.

Ініціатором створення Молдавської автономії був Григорій Котовський, котрий у лютому 1924 року відправив відповідну пропозицію до ЦК РКП(б). Але оскільки Бесарабія тоді була окупована Румунією, то Котовський пропонував утворити МАСРР за рахунок земель України. Намагаючись бути переконливим, він довільно розпоряджався цифрами, підкреслюючи, ніби на лівому березі Дністра компактною масою проживають не менше 500.000–800.000 молдован, а за твердженням румунів, мовляв, до 2.000.000.

Одразу ж слід зауважити: ці цифри були дуже завищені, майже на порядок. Але це була, треба сказати, гра. Бо вже далі в згаданому листі Котовського зазначалось чорним по білому: "Молдавская Республика может сыграть эту же роль политически, пропагандистского фактора, что и Белорусская республика по отношению к Польше и Карельская — по отношению к Финляндии. Она служила бы объектом привлечения внимания и симпатий бессарабского населения и дала бы еще больший повод претендовать на воссоединение с ней Заднестровья (Бесарабії — В. С.).

С этой точки зрения напрашивается необходимость создания именно социалистической республики, а не автономной области в пределах УССР. Объединенное Приднестровье и Заднестровье служили бы стратегическим кликом СССР по отношению к Балканам (через Добруджу) и к Центральной Европе (через Буковину и Галицию), которых СССР мог бы использовать в качестве плацдарма в военных и политических целях" (Наука і суспільство. — 1993. — № 5–6. — С. 30).

А ось слова Льва Троцького, сказані у вузькому колі в Тбілісі 11 квітня 1924 року: "Не признаєм захвата и открыто об этом заявляєм трудящимся всех стран, прежде всего трудящимся Бессарабии и Румынии. Это раз. А затем вижидаєм. Обстановка меняется, и многие страны, которые были под боярами или меньшевиками, стали хорошими советскими странами. Эта же судьба может и должна случиться и с Бессарабией, а затем и с Румынией. Так что у нас здесь политика, я бы сказал, выжидательная, не вполне нейтральная и, во всяком случае, не очень "благожелательная" (там само).

Представники українського уряду спочатку поставилися до цього наміру стримано. Особливо протестував Микола Скрипник. Але тоді взявся проштовхувати цю ідею заступник Голови Раднаркому УСРР Михайло Фрунзе, котрий звернувся до Сталіна із спеціальним листом.

І все вирішилося на засіданні ЦК РКП(б) 24 липня 1924 року:

"а) Считать необходимым прежде всего по политическим соображениям, выделения молдавского населения в специальную Автономную Республику и предложить ЦК РКП(б) дать соответствующие директиви украинским советским органам.

б) предложить ЦК КП(б)У сделать сообщение в Политбюро ЦК РКП(б) через месяц о ходе работ по организации Молдавской Автономной Республики.

в) Поручить т. Фрунзе наблюдение за быстрейшим проведением этого вопроса" (там само).

Це й змусило представників українського уряду погодитися на розмежування своєї території. До складу МАСРР ввійшло 11 районів Одеського, Балтського та Тульчинського округів — Ананьївський, Балтський, Котовський, Григоріопольський, Дубосарський, Кам’янський, Колимський, Олексіївський, Красноокнянський, Тираспільський, Рибницький, Слободзейський, у яких мешкало 540.567 осіб (за даними 1925 року).

Мусимо відзначити: дану автономію важко було назвати молдавською — молдаван у новому державному утворенні налічувалося лише 31,56 відсотка, або 172 514 осіб. Основна маса населення тут — українці, їх було 271 562, що становило 49,69 відсотка, росіян — 6,71, євреїв — 7,94, німців — 1,88, поляків — 0,81, болгар — 1,1, інших національностей — 0,30.

Цікавий і такий факт: у першій столиці МАСРР — Балті на 17.178 осіб молдаван припадало лише 13.

Взагалі, власне молдавськими районами можна було назвати лише три—Ананьївський, Дубосарський та Григоріопольський, де ця нація становила більшість (там само. — С. 30, 31).

Та й керівництво нової республіки, як правило, мало не молдавські прізвища: перший секретар обкому партії — І. І. Бадєєв, голова ЦВК МАСРР — Г. І. Борисов, голова РНК — О. І. Строев. Вони намагались постійно розширювати територію, аби мати штати губернського рівня. І український уряд спершу задовольняв їхні домагання.

Ось, скажімо, що засвідчує протокол №5 засідання Центральної адміністративно–територіальної комісії при ВУЦВКу від 22 квітня 1925 року: "Визнати за доцільне та просити Президію ВУЦВКу затвердити по економічним та адміністративним умовам приєднання до складу АМСРР Сербської, Колимської, Французької та Будейської сільрад Тульчинської округи Подільської губ., оскільки, по–перше, зазначені сільради складають одне економічне ціле з останньою частиною Крутянського (Кодимського — В. С.) району АМСРР, до якого вони раніш і належали, мають на своїй території ст. Кодиму, що являється базою всього лісового району Північно–Західної частини АМСРР та більш–менш кращий зв’язок з м. Балтою (30–40 верств), ніж до м. Тульчина (65–70 верств), а вдруге, прилучення останніх до Крутянського району знищить ту земельну черезполосицю, яка мається зараз" (ЦДАВОВУ: Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 3152. — Арк. 160).

Подібне рішення ухвалювалося і стосовно сіл, що входили до складу радгоспу "Коцюбинське". Але в подальшому українська влада відмовилась розширювати територію МАСРР, мотивуючи це тим, що тоді в молдавській автономії переважна більшість буде українців.

У таких межах МАСРР залишалась до літа 1940 року. Тоді, користуючись таємною домовленістю з Гітлером про поділ сфер впливу в Європі, Сталін примусив Румунію відмовитися від Бесарабії та Північної Буковини і ввів туди війська Червоної армії.

Після утворення Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки з центром у Кишиневі Колимський, Котовський, Балтський, Ананьївський і Красноокнянський райони відійшли до Одеської області Ук