Книга: Наукова філософія з курсом космічної філософії



……………………………………………………………………………………………………………………

Д-р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ)

НАУКОВА ФІЛОСОФІЯ

З КУРСОМ КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ, ОСНОВАМИ КОСМІЧНО-ФІЛОСОФСЬКОЇ

НАУКИ (НАУКОВО-КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ), ВВЕДЕННЯМ В НАУКУ ВХОДЖЕННЯ ТА ОЗНАЙОМЛЕННЯМ

З ІСТОРІЄЮ ЛЮДСЬКОСТІ.


…………………………………………………………………………………………………………………….

RUS.

Д-р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСКИЙ)

НАУЧНАЯ ФИЛОСОФИЯ

С КУРСОМ КОСМИЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ, ОСНОВАМИ КОСМИЧЕСКО-ФИЛОСОФСКОЙ

НАУКИ (НАУЧНО-КОСМИЧЕСКОЙ ФИЛОСОФИИ), ВВЕДЕНИЕМ В НАУКУ ВХОЖДЕНИЯ И ЗНАКОМСТВОМ С

ИСТОРИЕЙ ЧЕЛОВЕЧНОСТИ.

…………………………………………………………………………………………………………………….

ENG.

Dr. MIKOLA MARK /MICHAJLOVSKI/

SCIENTIFIC PHILOSOPHY

With a RATE of SPACE PHILOSOPHY, BASES of a COSMIC-PHILOSOPHICAL SCIENCE

(SCIENTIFIC - SPACE PHILOSOPHY), INTRODUCTION In a SCIENCE of ENTRY And ACQUAINTANCE To a HISTORY of

HUMANITY.

…………………………………………………………………………………………………………………….

Приватне видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) «МАРКО». ISSN 13983911.

Україна. Київ – 29.12.2002. ISBN 966-624-047-5.

ДОПУЩЕНО І РЕКОМЕНДОВАНО МІЖНАРОДНИМ НАУКОВИМ ТА МИСТЕЦЬКИМ ЦЕНТРОМ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО

РОЗВИТКУ ПРИ ЦЕНТРАХ ООН-ЮНЕСКО В ЯКОСТІ НАВЧАЛЬНОГО ПОСІБНИКА ДЛЯ ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ.


Протокол №1 від 12.01.2002 року спільного засідання

Вченої Ради та Секретаріата Міжнародного наукового та мистецького Центру

інтелектуального розвитку при Центрах ООН-ЮНЕСКО.

Париж, Франція.

Погоджено до друку з автором 12.01.2002 року.

Погоджено до друку з власником видавничих прав 12.01.2002 року.

В людства нашої планети завжди були аргументовані претензії до свого суб”єктивно-антропоцентричного породження втиснутого

під назву ”класична філософія”. Метафізика та теологія також не задовільняли допитливий розум. Про ті чи інші ізотеричні традиції

Сходу слід говорити окремо. Людство шукало ... Викладені в цьому підручнику знання наукової філософії викликали задоволення.

Накінець-то було систематизовано те, чого край як не вистачало. Полонив новий, більш осмислений, всезагальний підхід до проблем

війни, добра-зла, краси, свободи. Доречними виявились сміливі рекомендації надані для політології, психіатрії, медицини, космології та

ряду інших наук. Вражало своєчасне насичення інтелектуалізмом.

Запропонована тут наукова філософія своєрідно постала з класичної філософії, метафізики, теології та згрупувалась на базі відомих

антологій філософії космізму, космічно-філософської науки (науково-космічної філософії), науки входження, ряду науково-

філософських законів, постулатів, теорій, ще й зуміла всебічно доповнитись-осягнутись посередництвом історії людськості.

Без розголошених в цьому підручнику нових світооглядових позицій філософські та стосункові до них знання є неповними,

недосконалими та розуміються як невідповідаючі своєму часові.


Рекомендовано до вивчення у вищих навчальних закладах після складання іспитів з університетського курсу класичної

(донаукової) філософії або під час проходження магістратури з наукової філософії.

Вчена Рада

Міжнародного наукового та мистецького Центру

інтелектуального розвитку при Центрах ООН-ЮНЕСКО.

Протокол №2 від 12.01.2002 року. Париж, Франція.

Погоджено з автором та видавництвом 12.01. 2002 року.

…………………………………………………………………………………………………………………….

ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ НОВОГО, СУЧАСНОГО СВІТОБАЧЕННЯ, ЗГРУПОВАНІ В ЧЕРГОВУ НОВУ

ПОСТКЛАСИЧНУ


НАУКУ (ДІАЛЕКТИЧНО ОСМИСЛЕНУ АНТРОПОЦЕНТРИЧНО-АНТРОПОКОСМІЧНУ

ПОСТМЕТАФІЗИКУ) І ВИКЛАДЕНІ АВТОРОМ НА ЦИХ СТОРІНКАХ ПЕРШОГО В СВІТІ НАВЧАЛЬНОГО

ПОСІБНИКА З НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.

(друге, ще більш унікальне, доопрацьоване та значно доповнене видання).

…………………………………………………………………………………………………………………….

Приватне видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) «МАРКО».

…………………………………………………………………………………………………………………….

- Автор цього підручника д-р Микола Марк (Михайловський) – вчений та письменник (”Хохляцький апокаліпсис”, 1998; ”Мертві

душі”, 1999; ”Ешафот”, 2000; ”Хмельниччина”, 2000), основоположник та засновник актуалізму в літературі й мистецтві (”Мій

актуалізм та ми”, 2000), Президент-Академік Міжнародного наукового та мистецького Центру інтелектуального розвитку при Центрах

ООН-ЮНЕСКО, доктор наукової філософії (”Теорія істини”, 2000; ”Головоломка мислення”, 2000; ”Наукова філософія”, 2000;

”Плагіат з чужої істини”, 2001; ”Критика філософії”, 2002 рік та ін.), творець сучасної наукової філософії, автор перших в світі

підручників з наукової та науково-космічної філософії (космічно-філософської науки), науковий систематизатор волинської

(української) школи космічної філософії (К.Ціолковський, В.Вернадський, М.Холодний, Ю.Кондратюк-Шергей, С.Корольов, М.Янгель,

Л.Д.Кучма та ін.).

- Д-р Микола Марк (Михайловський) та очолюваний ним Міжнародний Центр є ініціаторами проведення міжн. науково-практичних

семінарів з наукової філософії, космічно-філософської науки, космічної філософії, наслідком чого постають публікації щорічних

періодичних збірників ”Наукова філософія-філософія істини-космічна філософія-космічно-філософська наука” (спільно з Академією

Наук Російської Федерації, Українською АН, Нью-Йоркською АН та ін. і під егідою наукових Центрів ООН-ЮНЕСКО).

…………………………………………………………………………………………………………………….

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ЗАПРОПОНОВАНА ТУТ СВОЄРІДНА НАУКОВО-ПУБЛІЦИСТИЧНА СИСТЕМАТИЗАЦІЯ, РАЗОМ З РАНІШЕ

СТРУКТУРИЗОВАНОЮ КОСМІЧНО-ФІЛОСОФСЬКОЮ НАУКОЮ (НАУКОВО-КОСМІЧНОЮ ФІЛОСОФІЄЮ), ЇЙ

СУПУТНІМИ ТВОРАМИ В ХУДОЖНІЙ МЕТОДІ АКТУАЛІЗМУ І ДООПРАЦЬОВАНИМИ ПРОЕКТАМИ ”ІСТОРІЯ

ЛЮДСЬКОСТІ”, ”ІНТЕЛЕКТУАЛІЗМ”, ”КРИТИКА ФІЛОСОФІЇ” ТА ВСІМ ІНШИМ, В ТОМУ ЧИСЛІ І НАУКОЮ

ВХОДЖЕННЯ, ЯК ТАКЕ ТВОРЧО-ОРИГІНАЛЬНЕ НАДБАННЯ, ЩО НЕ МАЛО І НАВРЯД ЧИ МАТИМЕ

ЩОСЬ СПІВМІРНЕ ЗА ЗНАЧУЩІСТЮ, ВИСУВАЄТЬСЯ НА ЗДОБУТТЯ МІЖНАРОДНОЇ НОБЕЛІВСЬКОЇ

ПРЕМІЇ.

…………………………………………………………………………………………………………………….

Видавничі права: © Видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) “МАРКО”. 13983911.

Міжн. науковий і мистецький Центр інтелектуального розвитку при Центрах ООН-ЮНЕСКО.

UN 2159024737.

Авторські права: © д-р Михайловський Микола Михайлович. 2159024737.

ISBN 966-624-047-5. ”МАРКО”. Україна-Канада-США – 2002 рік.

ДРУГЕ ВИДАННЯ (перше опубліковане 10.12.2000 р.). Суттєвіше доповнене, внаслідок написання автором праць ”Плагіат з чужої

істини” (2001 р.), ”Критика філософії” (2002 р.) та першого на нашій планеті підручника ”Курс науково-космічної філософії (космічно-

філософської науки)”(Київ-2002 р.).

……………………………………………………………………………………………………………………Увага! © Авторські права

суворо застережено міжнародним законодавством та чинним законодавством України (“Закон про авторське право та суміжні права”), а

тому кожне видання, переклад або фрагментарне посилання (цитування), здійснене без письмової згоди автора – д-ра Михайловського

М.М., тягне за собою відповідальність. Окрім того, друкарські та комп’ютерні відтворення і переклади, на які не дано письмової згоди

автора, є недостовірними, тобто видуманими, безпідставними тощо, а ті особи, які ними користуються – порушниками чинного

законодавства. © Автор ще раніше задекларував права на наукову філософію як науку і на саму назву “наукова філософія”.

© Автор також диспонує правами на інтелектуалізм як основну ідеологію класу інтелігенції і на науковий підхід у висвітлені

класових проблем цієї інтелектуальної еліти (праця ”Інтелектуалізм”, БПП ”Марко”-2001). © Письмове використання без

посилання на автора назв, законів і формул, логічно доведених у даній праці, також не допускається і тягне за собою відповідальність

перед Законом. © Викладання оприлюдненої в цьому підручнику науки та раніше розголошеної космічно-філософської науки

(науково-космічної філософії), як і науки входження та історії людськості, без письмового дозволу автора, який є засновником та

основоположником даних науково-філософських галузей знань,

КАТЕГОРИЧНО НЕ ДОПУСКАЄТЬСЯ.

……………………………………………………………………………………………………………………Інформація для службового

використання:

Ініціатор викладених тут, досить суттєвих для людства наукових систематизацій, володіє правом та закономірно використовує

його стосовно того, щоб вченим, які досягли відповідних здобутків при вивченні, осмисленні та доопрацюванні цих академічних

науково-філософських газузей знань, присвоювався вчений ступінь саме доктора наукової філософії. Правом на таке затребуване

присвоєння володіє Вчена Рада Міжнародного наукового та мистецького Центру інтелектуального розвитку при Центрах ООН-

ЮНЕСКО. Найавторитетніший доктор наукової філософії погоджено вибирається всіма докторами наукової філософії незалежним і

нікому не підпорядкованим Президент-Академіком (першим академіком) цього, вже досить-таки авторитетного у наш час,

Міжнародного Центру. Завдяки створенню такої своєрідної ієрархічно-службової системи одержиться ряд необхідних пріоритетів,

саме тих, які у наш час край як необхідні для прискорення процесів інтелектуалізації та глобалізації усіх без винятку суспільств

планети.

(Д-р Микола Марк /Михайловський/, Україна, м.Київ, 27.08.2002 року).

Зміст:

1.Аргументація ..................................................................................... стор.5

2.Суб”єктивні похідні поняття ”істина”. Антропоцентрична та антропокосмічна істинність ..... стор.7

3.Теорія субстанції (сутності):

а) проблема субстанції в філософії; ........................................ стор.10

б) інтерпретація субстанції теологами; .................................. стор.20

в) місце субстанції в формулі істини. .................................... стор.25

4.Теорія істини. ....................................................................................................... стор.28

5.Парадигми осягнення Абсолютного Розуму. ................................................... стор.44

6.Матеріальна конгломерація Всесвіту. ........................................... стор.51

7.Закон гармонії. .................................................................................................... стор.55

8.Аспект “інобуття” в бутті. ................................................................................ стор.56

9.Фактор руйнації. .............................................................................. стор.60

10. Дефініція колишнього по відношенню до прийдешнього. ................ стор.61

11.Замкнутий цикл мислення конкретної свідомості. ................................ стор.63

12.Теперішній підхід до основ наших прадавніх знань про всезагальне (”Тімей” Платона, його космізм, та ”механічна партикулярність”

Аристотеля, його антропоцентризм). Переворот у сучасному світобаченні, здійснюваний нами викладеною тут науковою філософією.

................ стор.65

13.Кібернетика


в


науковій


філософія


та


наукова


філософія


у


кібернетиці.


Теорія

катастроф. .................................................................................................................................................. стор.66

14.Постулат обов”язковості гармонійного інтелектуального входження. ................ стор.69

15.Інтелектуальність за повного осмислення свободи. ................................................ стор.72

16.Еклампсія матерії. ................................................................................ стор.74

17.Криза потенцій. .................................................................................... стор.75

18.Підживлення. ....................................................................................... стор.76

19.Місце екзистенціального. ............................................................................................ стор.78

20.Історичний прогрес. ............................................................................. стор.79

21.Повне розуміння ознак впорядкованого буття і необхідний стан для широкого інтелектуального входження у позаземний

космос. .................................................................... стор.81

22.Космічна ідея космічної філософії. .......................................................... стор.83

23.Сенс науково-космічного підходу в космічно-філософській науці. ......................... стор.88

24.Наукова база для наукової філософії. ....................................................... стор.91

25.Критика класичної філософії та самокритика наукової філософії. ........................... стор.95

26.Релігійний зміст істотного. .................................................................................................. стор.102

27.Переосмислений підхід до не такої вже й непохитності обставин.Божественний провиденціоналізм і теорія обставин

буття. ................................................................................................... стор.104

28.Вторгнення у психологію. Дослідження зла. ........................................................... стор.108

29.Можливі проблеми довкола популяції клонованих генотипів. Штучний інтелект.... стор.110

30.Суспільна концепція наукової філософії. ................................................................ стор.112

31.Неусвідомлювана популяризація марксизмом (К.Марксом, Ф.Енгельсом, В.Леніним та ін.) передових основ пост метафізики

(сучасної наукової філософії). ............................... стор.113

32.Подальший плин демократизації ................................................................................. стор.115

33.Наукові гіпотези філософії. ........................................................................................ стор.116

34.Наукова філософія і споконвічне питання мистецтва. Осмислення явища краси. .............. стор.117

35.Космізація життя та глобалізація людства. Інтернаціоналізація. .... стор.119

36.Теорія періодичності. ....................................................................... стор.120

37.Історія людськості. ........................................................................... стор.121

38.Найбільш суттєве для нас і нашого часу в науковій філософії – формула вірного входження у майбутнє, яке поступово і планомірно

постає як дійсність, та шкала істинності. ...... стор.125

39.Введення в науку входження. ...................................................................................... стор.130

40.Дослідження процесу входження. Інтуїтивне входження. ……….……………………….. стор.134

41.Вимоги до суспільств. Нове в матеріально-економічному підході. Поєднання матеріальної свободи з свободою

всього. .............................................................................................................. стор.136

42.Незадоволення. Причини війн. Революції. .................................................................. стор.140

43.Комплекси неповноцінності та зверхності. Медичний аспект. ............................................ стор.141

44.Рецензії апологетів класичної філософії та теології. ................................................ стор.142

45.Можливості для наповнення особи свободою завдяки становчо-особистій матеріальній власності (багатство повнить свободою?).

Індивідуалістичність. ............................................................. стор.145

46.Антагонізми


у


класичної


філософії


та


в


середовищі


стосункового


до


неї.


Класова

глобалізація. ............................................................................................................................................................. стор. 146

47.Деякі з можливих альтернативних теорій в науковій філософії. ........................... стор.148

48.Більш конкретні науково-філософські рекомендації з проблеми облаштування найближчого буття на нашій планеті. Перипетії

технізації. Переваги саме Євро-Американського підходу в процесах сучасної глобалізації. Проблеми всього національного та єдиної

мови спілкування. ............ стор. 149

49.Апофеоз борні. .................................................................................................. стор. 154.

«ТРИ СТАДІЇ ПОВИННА ПРОЙТИ ФІЛОСОФІЯ ДЛЯ ЦІЛЕЙ МЕТАФІЗИКИ. ПЕРШОЮ СТАДІЄЮ БУВ ДОГМАТИЗМ,

ДРУГОЮ – СКЕПТИЦИЗМ, ТРЕТЬОЮ – КРИТИЦИЗМ ЧИСТОГО РОЗУМУ » (І.КАНТ).

«СПРАВЖНЯ ФОРМА, В ЯКІЙ ІСНУЄ ІСТИНА, МОЖЕ БУТИ ЛИШЕ ЇЇ НАУКОВОЮ СИСТЕМОЮ. Я ПОСТАВИВ СОБІ ЗА

ЦІЛЬ ПОПРАЦЮВАТИ НАД ТИМ, ЩОБ ФІЛОСОФІЯ ПРИЙНЯЛА ФОРМУ НАУКИ, ЩОБ ВОНА МОГЛА ПОКИНУТИ ІМ”Я

ЛЮБОВІ ДО ЗНАННЯ І СТАТИ ДІЙСНИМ ЗНАННЯМ » «Я ВЗЯВ НА СЕБЕ ПРАЦЮ СПРИЯТИ ВОЗВЕЛИЧЕННЮ

ФІЛОСОФІЇ ДО РІВНЯ НАУКИ» (Г.ГЕГЕЛЬ).

«ЗАРАДИ ІСТИНИ ТРЕБА МУЖНЬО ПЕРЕСТУПИТИ МЕЖУ, ЯКУ МИ САМІ СОБІ СТВОРИЛИ, ЩОБ ЗАХОВАТИСЯ

ВІД ПРОБЛЕМ, І ВСТУПИТИ В НОВУ ДЛЯ НАС ДІЙСНІСТЬ » (М. ХАЙДЕГГЕР).

«ЛИШЕ ТУ ФІЛОСОФІЮ НАЗВУ ІСТИННОЮ, ЯКА НАЙБІЛЬШ ВІРНО ПЕРЕДАЄ ГОЛОС

САМОГО СВІТУ ТА НАПИСАНА НЕМОВБИ ПІД ДИКТУВАННЯ СВІТУ, НЕ ПРИБАВЛЯЮЧИ ЧОГО Б ТО НЕ БУЛО ВІД СЕБЕ, А

ЛИШЕ ПОВТОРЮЮЧИ ТА ВІДОБРАЖАЮЧИ» (Ф.БЕКОН).

«БЕЗ ІДЕЇ ЦІЛОГО НЕМАЄ ФІЛОСОФІЇ» (Д.ДІДРО).

«ЯКИМ МАЛИМ Є НАШ ПРОГРЕС У ФІЛОСОФІЇ» (ФРАНКЛІН БЕНДЖАМІН).

«КОЖЕН, ХТО МАЄ СВОЮ МІРУ, ТОБТО МУДРІСТЬ, БЛАЖЕННИЙ ». « ВСІ ХОЧУТЬ БУТИ БЛАЖЕННИМИ, АЛЕ НЕ

МОЖУТЬ » (АВРЕЛІЙ АВГУСТИН).

«ОСЯГНЕННЯ РЕЧЕЙ – ЦЕ ДОСЛІДЖЕННЯ КОЖНОЇ РЕЧІ, АЖ ДО ВИЯВЛЕННЯ ЇЇ ВИЩОГО ПРИНЦИПА» (ЧЖУ СИ).



1) АРГУМЕНТАЦІЯ. Філософія – це мислення, і ось сьогодні людина вкотре домислилась до того, що пора вже даній премудрості

остаточно стати наукою. Чим вона гірша від інших?

Мислення заради мислення, як такого, є процес в одному керунку – для часткового самоствердження і розвитку мислення (але не

більше). Конкретизоване мислення має вирішувати якусь певну задачу і породжується конкретним інтелектом задля цієї задачі.

Конкретика після конкретики інколи втрачає сенс – конкретне “вирішення-невирішення” не завжди конкретизується в нове (буває, що

нагальність цього не вимагає). Наявне мислення без мети (без “конкретики”) застопорюється і безрезультатно функціонує на місці –

філософствує, насолоджується “собою-в-собі” та “собою-для-себе”. Інша справа мислення заради істини і мислення з позиції істини.

Наукова філософія дає такий шанс. Людське буття ставить задачі й очікує на відповіді.

Наукова філософія не є якимось філософським камнем, але якщо він уявно існує поза зарозумілістю, то вона першою може

претендувати на це всеохватно-субстанційне поняття.

Істина класичної філософії з конкретної, об”єктивної, відносної … та ін., постала для наукової філософії в усій своїй величі,

повною силою об”єктивно узагальнилась та беззаперечно абсолютизувалась. Метафізика? Догматизм? Якась чергова ахінея? Ні! Адже

навіть дискусії можливі, проте більшою мірою не посередництвом чисто суб”єктивного дискурсу, а в рамках узгодженої логіки

наукової філософії.

Наука регламентована за фактом. Вона є системою понять про явища і закони дійсності. Це особлива сфера цілеспрямованої

людської діяльності.

Глобальна наука має вирішувати глобальні проблеми. Глобальність осягається посередництвом глобалізуючого фактора.

Забезпечення глобальної науки має гарантувати глобальний підхід.

В період росту тероризму, релігійного фанатизму та екстремізму, наукова філософія постає чи не єдиною багатовекторною

системою знань, спроможною не лише осмисленно, по-науковому точно показати кожній релігії та релігійній течії уготоване

Всевишнім місце, але й здатною переконливо відвести цю кожну течію до початків глобалізації-інтеграції людства планети.

Справжня наука повинна бути чіткою, конкретною, точною. Без обтяжливого філософствуючого самовихваляння, непотрібного

словоблудства, епітетоспотикання, без зарозумілостей та егоїстичного шпортання у засуб”єктизованостях.

Як філософія дана наука слугує для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства, але як наука, ця філософія має

не лише пізнавати закони дійсності в інтересах практики (відображати дійсність в суспільній свідомості), але й більше – по-науковому

виважено, уяснивши істину, скеровувати людство в гармонію Всесвіту.

Все варте уваги має місце і у філософії, і у науці, але місце з усього (місце окремішного), далеко не претензійно залежить від його

значущості. Ніщо не може бути більш вартісним від більш значущого.

Зігнорувавши знання про глобальне, ми зостанемось лише з частковим, яке навіть за його досконалості та найбільшої об”ємності

все-таки залишиться неповним знанням. Глобальне, як основне, виходячи з взятих на нього обов”язків і диспонуючи результативністю

у виконанні цих зобов”язань, без перебільшень володіє правом називати одних людей якщо не неуками, то вже точно заблукалими в

лабіринтах знань(переінформованість), а інших – достатньо грамотними для свого часу.

Дана всеохватна філософія є наукою наук (”перша філософія” (за Аристотелем) в наш все ще переобтяжений в наслідку

філософствуючих негараздів ”пост метафізичний період” (за Г.Гегелем), адже, окрім того, що вона дає можливість уяснити Істину, вона

ще й наділена першою якістю всесвітньої свідомості – всеохватним творчим (і логічним) пізнанням.

Знаючи, що наукове пізнання світу суттєво відрізняється від інших форм відображення дійсності, наукова філософія, базуючись на

діалектиці, також використовує особливі методи – спостереження, індукцію та дедукцію, аналогію, формалізацію, математизацію тощо.

Над усім цим постає логічне мислення і окрему нішу займає творча інтуїція. Вряди-годи використовуються часткові методи, пов”язані з

конкретними узагальненнями наукової філософії – теорії субстанції, теорії істини, закону гармонії, теорії обставин буття, теорії

катастроф і т.д., і що не менш важливо, а швидше навпаки – теологічного підходу в осягненні Абсолютного Розуму.

Сучасна наукова філософія виступає важливим компонентом науково-технологічного прогресу, деякою мірою його рушійною

силою, адже саме для цієї науки характерні випереджаючі темпи розвитку порівняно з розвитком техніки і виробництва. У зв”язку з

цим важливого значення набувають проблеми її організації й управління розвитком. Поза суспільством наукова філософія не може

існувати. Пов’язуючи дійсність з аспектом гармонії, виводячи абсолют Істини саме з “абсолюту гармонії” та з самої себе, ставлячи

Істину над суєтою, не слід забувати найголовніше – достовірність науки постає з її наближення до істини. Взаємодія “суб”єкт-об”єкт”

для наукової філософії апостеріорно якоюсь мірою в полеміці, а якоюсь – в уяснені. Це вимога не об”єкту пізнання, це стабільна

позиція абсолютного, вічного, всюдисущого і всеохватного. По-іншому не можливо. Інше існує для філософії як простого

розумовиведення мислення, інше породжене людською суєтою, інше ставить свої хапливі вимоги й вимагає такої ж відповіді, натомість

уяснена в абсолюті Істина остаточно зміцнює позицію людського інтелекту.

Віковічна взаємодія науки й релігії визначається науковою філософією за факт. Трансцендентне розширює можливості суб’єкта.

Ціле уяснюється цілком та аргументовано і істина ставить саме такі вимоги. В пізнанні по деталях, конкретно й частково, губиться суть

одкровення, більше того, адже змізернюється значущість великого й досконалого.

Завдяки своєму бутті Всесвіт і Бог пізнаваємі. Істину не можливо пізнати повністю, вона не об’єкт (як, наприклад, Всесвіт у своїй

абсолютній цілісності), вона – поєднання, вона – істина де-факто, й умови поставила вона. Через певну спорідненість з об”єктом

пізнання, посередництвом достовірного, вірогідного та ймовірного, Істина дозволяє наблизитись до себе, але межа між “суб”єкт-

об”єкт” не зітреться ніколи. Шлях пізнання нескінченний і зовсім не парадокс, а дійсність, що самозаспокоєна суспільна свідомість

починає старіти належно не задіюючи суттєвого з цієї аксіоми.

Наукова філософія постала на здобутках усіх без винятку суспільних наук. Вона поєднала досягнення людської думки. Історія

становлення наукової філософії є ходом боротьби ідей за утвердження найголовнішого – остаточної перемоги розуму над

спричиненою вадами людського співіснування побічною недосконалістю.

Мораль визначається генетично закріпленим категоричним імперативом. Без неї неможливе вкорінення віри, без якої, в свою чергу,

не постало б повноцінне людське суспільство.

Коли призначення класичної філософії – “бути в “опозиції” до емпіричної соціальної дійсності, бачити недосконалість світу

повсякденної реальності, суспільних відносин, руйнувати усталені стереотипи, шукати шляхи гармонізації людини і навколишнього

світу” ( Надольний І.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін., “Філософія”, К.,- 1999, “Вікар”), то суттєвіша позиція

наукової філософії, яка базується виключно не на цьому, ні в кого не викликала і, мабуть, не викличе заперечень. Інша справа

альтернативні точки зору – в рамках науки вони допустимі. Вони просто необхідні. В своєму поступі наукова філософія від цього

тільки виграє. Наприклад, роль провіденціалізма може суб’єктивно збільшуватись або зменшуватись, але наукова філософія зробила б

помилку, якби допустила його повне нівелювання та забуття. Це ж стосовно чистого матеріалізма. Такий підхід має бути і в

майбутньому до всього нового, необхідного та породженого бурхливим людським співіснуванням. Наукова філософія – це немов

інтелектуальна губка, яка вбирає в себе все породжене розумом, фільтрує, розставляє на відповідні ніші та визначає внесок того чи

іншого у наближені до істини. Догматики помиляться – ця філософія не є тією інстанцією, до якої слід звертатися за ярликом на

достовірність (інтелектуальну індульгенцію вона також не має права давати), проте безпідставність в мисленні від наукового підходу

вона здатна відрізнити. Нове від старого тим більше (про необхідне й мови немає).

Толерантність не виключає правду. Ця ж таки терпимість не підмінює мужність. Окультизм, демагогія, брехня, антинаука та

антирелігія повинні викриватись. Як, ким і коли – це вимоги часу.

Наука для науки не існує. Жодна з наук не постає лише для примітивного “обслуговування” істини. Наука є для задоволення

свідомості і коли істина в тому, що істина є, то суть будь-якої науки в свідомому розумінні об”єктивного.

Філософії, як сфері духовної свободи, притаманне розмаїття підходів, методологій, теоретичних побудов, але плюралізм не може

знищити основу наукової філософії – Абсолютну Істину.

“... всяка система філософії є філософією своєї епохи, вона може задовольнити ті інтереси, які відповідають цій епосі” ( Г.Гегель),

тому в даній праці чиста філософія є індивідуальною надбудовою до бази у вигляді науки – наукової філософії. Що означає – за

незмінності основи може бути дещо відмінне наповнення. Наразі отримали авторську інтерпретацію філософських інтелектуалізмів та

концепцій.

За суб’єктивізму “хибне” й “істинне” виключається, адже існує й інше – ймовірне, вірогідне, достовірне ..., навіть допустиме. Окрім

того – парадигми, маргінес, ремарки, альтернативне “від і до”... (все тяжко пригадати). Раз мислення, то в повному обсязі, і той (та), хто

стверджує: “Не вірно!”, сміється з себе, адже абсурд також аргументується свідомістю.

Наукова філософія не може базуватись на якійсь конкретній ідеології. Вона не служить для задоволення амбіцій того чи іншого

класу і не придатна для використання однією нацією.

Принцип демократичного централізму є саме тим принципом, який поклався в основу побудови даної науки.

Справжня систематизована наука повинна мати свої витоки, історію, своїх вчених і винятків з цього правила немає. Частково

предтечею для виокремлення наукової філософії стали праці “Теорія істини” та “Головоломка мислення”, а частково праці та

висловлювання провідних філософів світу. Аргументація досить поважна і перед тим як сказати: “Ні!” слід не тільки добре подумати, а

й справедливо оцінити свій авторитет та особистий внесок.

Наукова філософія – це накінець-то осягнене людським інтелектом істинне Всезагальне Буття всього сущого (за щирості уяснення

істини антропоцентрично-антропокосмічне поєднання у підході).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“А йдемо куди – знаємо: по землі на гори і в луку моря ... Правда така, що ми Дожбожі внуки по уму, а ум великий божий є єдиний

з нами, і тому творимо і говоримо з богами воєдино...

Маємо істинну віру, що не потребує людської жертви” (“Велесова книга”, 4 – 9 ст.,К.,- 1994, стор. 26, 14, 39).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

2) СУБ”ЄКТИВНІ ПОХІДНІ ПОНЯТТЯ ”ІСТИНА”. Для класичної філософії критерієм істини є мірило достовірності

людських знань, їхньої відповідності об’єктивній дійсності. Тому в наукову філософію введені оперативні поняття “ймовірність,

вірогідність, достовірність”. Перші два відносяться до припущень і не вимагають всебічного наукового обґрунтування, тоді як

достовірність має обов’язково виходити з глибокого логічного мислення та пройти апробацію відповідними науковими методами й

ствердитись у часі.

Для нас поняття “істинність” постає антропоцентричним та антропокосмічним.

Після того, як людина набула відповідних знань у певній науці, вона може творчо розробляти дану тематику й володіє правом

висунути припущення. Ймовірність переходить у вірогідність після повного опрацювання (альтернативні варіанти, алогізми, патологія,

ненормативність, дисфункція, випадковість … і т.д.).

Альтернатива постає з антитези або з рецензій фахівців. Завжди викликає сумнів компетентність за упередженого чи догідливо-

схвального підходу. Вірогідність набуває характерних рис при синтезі посталого з ймовірного припущення.

Вірогідним є навіть те, яке не піддається експериментуванню і не має підтвердження на практиці. Інша справа достовірне. Для

наукової філософії таким є, наприклад, суспільний лад соціалізму. Він відбувся, не витримав життєвого відбору, і те, що ми називаємо

соціалізмом (за фактичної диктатури “псевдопролетарів” (бюрократичної номенклатури), достатньої соціальної захищеності громадян

держави, специфічних законів, командного врегулювання економіки, відсутності свободи слова, творчої безініціативності в суспільних

науках тощо) повинне називатись достовірним. Тобто – соціалізм у теорії Маркса-Енгельса є припущенням, а пережитий нами на

практиці став достовірністю, що означає – назване теоретиками не співпало з практикою (однак воно категорично не є хибним) і тому

теоретичний соціалізм залишився вірогідністю, а практичний – достовірністю.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Що ясне і виразне, те істинне.” (Р.Декарт).

”В усіх випадках істина – це те, чим володію я сам, вона не отримується з сторони, і те, що називають знанням, - це пізнання істини

в мені, а не пізнання за допомогою моїх знань істини на стороні” (Чжу Си).

”Кожна річ в цьому світі частково істинна та частково оманлива ... Нічого не буває безумовно істинним, і, таким чином, ніщо не

істинне в смислі чистої істини ... Ми лише частково володіємо істиною ... ” (Паскаль Блез).

”... Істина ... Вона не піддається перевірці за допомогою наших відчутів ... ” (Л.-М. Дешан).

”Всяка філософія є осягненням абсолютного” (Г.Гегель).

”Логіка є чиста наука, тобто чисте знання в усьому об”ємі свого розвитку. Але ця ідея визначилась у вказаному результаті як

достовірність, що стала істинною, достовірність, яка, з одного боку, вже більше не протистоїть предмету, а увібрала його всередину

себе, знає його в якості самої себе і яка, з другого боку, відмовилась від знання про себе як про щось таке, що протистоїть предметному

і що є лише його знищення, відчужена від цієї суб”єктивності і є поєднанням з своїм відчуженням” (Г.Гегель).

”В нашій позиції відносно філософії новим є те, що ми не володіємо істиною”. ”Всяка істина крива, самий час являється колом”.

(Ф.Ніцше).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Істина у вищенаписаному про соціалізм відсутня, так як там справа лише у назві, в суб”єктивному трактуванні, а

істина є іншою і вона володіє своїми критеріями. Чи може в даному випадку вірогідне стати достовірним? Може! Але, якщо не за

умови зміни назви та викриття привласненого, то вже точно пройшовши випробування часом і ствердження на практиці. Це, звичайно,

часткове словоблудство, а суть все-таки в тому, що назві має відповідати практичне досягнення і коли практик В.Ульянов-Ленін,

розвиваючи по-своєму марксизм, створив свій соціалізм, Й.Сталін його “доопрацював”, а Л.Брежнєв “збагатив”, то чому нащадки

постсоціалістичного ладу мають називати такий соціалізм саме соціалізмом, а не чимось іншим? Існує авторське право і воно

наполягає, що соціалізм у розумінні Маркса-Енгельса має бути “таким-то й таким”, а все споріднено-відмінне є збоченням,

дрібнономенклатурним пристосуванням, отже, соціалізм “від решти” не є ним у трактуванні засновників теорії (аналогія – дана наукова

філософія може саме такою для когось нею не бути), проте втрутилось інше і завдяки практиці одне стало достовірним, друге –

вірогідним. Час може зробити друге також достовірним, але сьогодні наукова філософія аналізує вірогідний соціалізм Маркса-Енгельса

та достовірний Леніна-Сталіна-Брежнєва. Перебудова М.Горбачова, як і “культурна революція” прихильників Мао Цзедуна, суспільний

“кубізм” (здійснюєся на острові Куба) Фіделя Кастро та привнесене в Північній Кореї, також є достовірним суспільним

експериментаторством.

Слід зауважити, що практика не є єдиносправедливим критерієм у суб”єктивному формуванні достовірного і там, де цього не

потрібно, достовірне стверджується у свідомості хоча й своєрідно, але керуючись характерними принципами.



Достовірність є конкретною.

Проблема достовірного – це проблема відповідності змісту людських знань змістові об”єкта пізнання. Якщо зміст об”єкта пізнання

адекватно відображається суб”єктом пізнання, то ми маємо ситуацію пізнання достовірного. Якщо такого відображення немає, то ми

маємо ситуацію омани. У філософії такий підхід характерний для класичної концепції істини, основні положення якої були сформовані

ще Платоном та Аристотелем. Важливим поняттям цієї концепції є поняття дійсності або реальності.

В сучасній теорії пізнання є ще когерентна (можливість адекватного відображення в знаннях зовнішнього світу) та практична

(істина – це тільки те, що корисно для дій людей) концепції.

Для наукової філософії сучасна матеріалістична теорія пізнання конкретизує традиційну концепцію істини через діалектичний

взаємозв”язок понять: “абсолютна достовірність”, “об”єктивна достовірність”, “конкретна достовірність”, “вірогідність”,

“ймовірність”, “заблудження”.

Об”єктивна достовірність визначається як такий зміст людських знань про дійсність, який не залежить ані від суб”єкта, ні від

людини, ні від людства.

Достовірність – це теоретична форма розв”язання суперечності між суб”єктом та об”єктом у процесі пізнання. Будучи результатом

суб”єктивної діяльності людини, достовірність у той же час у своєму змісті відтворює дійсність і тим самим не залежить від суб”єкта.

Відносна достовірність у філософії – це таке знання, яке в принципі правильно, але не повно відображає дійсність, не дає їй

всебічно вичерпного образу, а тому для наукової філософії доцільніше застосовувати термін “вірогідність”. Вірогідність включає такі

моменти, які в процесі подальшого розвитку пізнання і практики будуть змінюватись, поглиблюватись, уточнюватись, замінюючись

новими. У тій мірі, в якій картина світу визначається не волею і бажанням суб”єкта, а реальним становищем речей, вона переходить в

об”єктивну достовірність.

В контексті наукової філософії для діалектико-матеріалістичної гносеології не існує неперехідної межі між вірогідністю та

абсолютною достовірністю.

Абсолютна достовірність – це такий зміст людських знань, який тотожний своєму предмету і який не буде спростований подальшим

розвитком пізнання та практики.

Об”єктивна достовірність неминуче не лише абсолютна, але одночасно і відносна, тобто вона є абсолютною лише в певних межах,

по відношенню до них. Самі ж ці межі визначаються рівнем історичного розвитку пізнавальної та практичної діяльності суб”єкта.

Для класичної філософії абсолютне та відносне – це два необхідних моменти об”єктивної достовірності і абсолютна достовірність

дається людині лише через відносні достовірності, які перебувають у безкінечному процесі постійного розвитку, натомість наукова

філософія має сенс наполягати, що так звані “відносні достовірності” формуються з вірогідностей та ймовірностей, тобто, перш за все, з

припущень.

На кожному етапі пізнання ми маємо справу спочатку з вірогідним, обмеженим знанням. Але сама здатність людини долати цю

обмеженість, одержувати досконаліші знання, свідчить про принципову можливість, рухаючись до об”єктивної достовірності, досягати

одночасно і абсолютної достовірності, а відтак – свідомо наближатись до уясненої вищої істини.

Людське пізнання ніколи не зможе дати вичерпно-адекватну характеристику сутності безконечного за своєю природою

матеріального і духовного світу, тому наукова філософія, щоб стовідсотково презентувати закони науки, активно використовує

суб”єктивні похідні істини.

Кожна об”єктивна достовірність є абсолютною лише в певних межах, по відношенню до конкретних умов, перехід яких часто

перетворює достовірність в її протилежність – у оману (заблудження). Об”єктивна достовірність, таким чином, є діалектичною єдністю

абсолютного і відносно вірогідного, а абсолютизація одного з цих моментів перетворює достовірність в заблудження. Тому

необхідною, суттєвою ознакою об”єктивної достовірності є її конкретність.

Одним із основних принципів гносеології є принцип конкретності достовірного, який передбачає максимально повне і точне

виявлення тих меж, у яких знання характеризується об”єктивною достовірністю. Вимога конкретності достовірного означає, що об”єкт

слід розглядати в тих умовах місця і часу, в тих зв”язках і відношеннях, у яких він виник, існує та розвивається. Незнання цих меж або

ігнорування їх перетворює наші знання з достовірного в заблудження, яке, слід підкреслити, є таким лише в певних межах.

Заблудження – це такий зміст людського знання, в якому дійсність відтворюється неадекватно і який зумовлений історичним рівнем

розвитку суб”єкта та його місцем у суспільстві. Заблудження – це ненавмисне спотворення дійсності в уявленнях суб”єкта. Воно має

певні закономірні підстави для свого існування, будучи необхідним моментом і результатом пізнання та практики.

У реальному процесі пізнання заблудження, як і достовірність, є його закономірним результатом. Пізнання здійснюється через

єдність та боротьбу полярних протилежностей – достовірність та заблудження. Звідси стає зрозумілим чому наукова філософія різко

відмежувала уяснену істину від ходу пізнання. Абсолютну Істину не можливо пізнавати (вивчати, порівнювати ... абощо), в

Абсолютній Істині не можливо блудити, її, як таку, можна лише уяснити в цілості. Це положення категорично суперечить положенню

матеріалістичної гносеології про практику як критерій істини, навіть в тій його частині, де в своїй критеріальній функції вона є

діалектичною єдністю абсолютного та відносного. Заразом дане положення наближає наукову філософію до теології, тому що на

думку релігійних філософів відмінність філософії від теології полягає в тому, що філософія не в змозі осягнути істини одкровення,

недосяжні для людського розуму.

Наукова філософія взяла за основу єдину істину і критерієм її пізнання є сама істина. І якщо: “Істина - це Всесвіт, - це Бог”, то

лише Всесвіт і Бог у своєму бутті є пізнаваємі, проте почасово-попросторово (“тепер-і-тут”) пізнаваємі не лише “істина –

заблудження”, а посередництвом “достовірність (вірогідність – ймовірність) – заблудження”.

Коли достовірність є абсолютною, об”єктивною, відносною і конкретною, то вірогідність не може бути абсолютною та

об”єктивною, так точнісінько як ймовірність, яка є завжди конкретною та відносною (тому вони і належать до припущень).

Суб”єктивне мислення об”єкту Всесвіта (людини) не може пізнавати істину з критерія самої істини. В своєму “інобутті” воно не

володіє повною об”єктивністю. Навіть як достовірне воно не втискується в поняття сталого, всюдисущого, всесвітнього. Гіпотетично

узагальнене до величі свідомості з формули істини (компонент субстанції) воно немає такої можливості. Являти собою істину в

останній інстанції жодна людина немає права. Це прерогатива Бога (як Абсолютного Розуму, як Абсолютної Істини) та Всесвіту (як

Абсолютної Істини).

Поставити себе на місце Бога (або на місце абсолютизованого в гармонії Всесвіту) людина навіть під час найсміливіших фантазій

не здатна (хіба що психічнохвора), але оцінювати суть за критеріями “істинне – хибне” для неї підвладно. Доказом цього (і не лише) є

наукова філософія.

Те, що для людини в дану миттєвість є достовірним, може в дійсності таким не бути, а тому категорично наполягати на істинності

того чи іншого (в суб”єктивному підході), було б для наукової філософії не те що помилковим, а просто згубним і привело б науку до

філософствуючої містики.

Абсолютна Істина немов надала людині для користування суб”єктивні похідні – достовірність, вірогідність, ймовірність; а право на

вищу (справжню) істинність залишила за собою навічно.

Якими б факторами та засобами інтелектуальної пізнавальної діяльності не володіла людина, вона ніколи не явить повну істину з

притаманними їй характеристиками.

3)ТЕОРІЯ СУБСТАНЦІЇ (СУТНОСТІ): А) ПРОБЛЕМА СУБСТАНЦІЇ В ФІЛОСОФІЇ. Буття

піддається до осмислення в загальнофілософських (метафізичних) засадах і доказом цього є поняття субстанції як сутності буття.

“Субстанція – це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю багатоманітність світу.” (Надольний І.Ф. та

співавт., “Філософія”, К.,- 1999, “Вікар”, стор.75). “Субстанція (лат. substantia – сутність) – філософська категорія, для позначення

кінцевої основи всієї різноманітності явищ природи та історії ... В історії філософії категорія субстанції посіла одне з центральних

місць, набуваючи ідеалістичного або метафізичного тлумачення.” (“Філософський словник”, К.,- 1986, стор. 672).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”... Всі частини світу знаходяться в такому відношенні зчеплення проміж себе, що неможливо, думається мені, взнати одну без

іншої та без цілого” (Паскаль Блез).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

З певною часткою ймовірного можна вважати, що перехід від міфологічного мислення до філософського здійснили скит Анахарсіс

(638-559 р.р. до н.е.) та грек Фалес (624-547 р.р. до н.е.). За першооснову всього живого вони ставили воду. Без води організми

висихають і гинуть і тільки вода має всі умови для розвитку природніх складників, а тому ці основоположники філософії відводять

хімічній сполуці водню й кисню главенствуючу роль. Все походить із води, наголошує Фалес, все і складається з неї. Анаксімандр (610-

546 р.р. до н.е.) з ними не погоджується і вводить поняття апейрона – невидимого, невизначеного, але реально існуючого явища. Від

нього, мовляв, походять всі форми матерії. Природа, пише він (“Про природу”), виникає в процесі безконечного руху, зіткнення

суперечностей. Анаксімен (585-525 р.р. до н.е.) трактує філософські узагальнення свого вчителя Анаксімандра дещо по-своєму і вбачає

першоречовину всього сущого в чомусь вагомому, відчутному, конкретному. Таким виявилось повітря, яке, то згущаючись, то

розріджуючись, породжує зміни у всьому.

Пізніші мислителі (Ксенофан, Перменід, Зенон) або розглядають єдність буття як щось таке, що не може бути змінним ні в

реальному чуттєвому світі, ні в мисленні, або, проголосивши першоречовину основою всього сущого (представники іонійського

осередку філософії), зводять єдність буття до води, апейрону, повітря, вогню і наполягають на русі як атрибуті буття. Незначно пізніше

Емпедокл (490-430 р.р. до н.е.) прийшов до висновку, що якщо брати за першоречовину якийсь один елемент (воду, вогонь і т.д.), то

дійсно буття є чимось одним сталим з певними модифікаціями і відійшовши від абсолютизації монічного тлумачення світу через

призму однієї першоречовини, пропонує виходити з сукупності чотирьох елементів: води, повітря, вогню і землі. Емпедокл вважає, що

органічний світ, від самозародження найпростіших форм і до людини, пройшов шлях еволюції і що після цього процесу збереглися

найбільш витривалі види. Доказом цього, на думку мислителя, є доцільність будови їхнього тіла.

Філософи Левкіпп, Демокріт, Епікур по праву вважаються зачинателями атомістичного вчення і їхній внесок у зародження

матеріалізму беззаперечний. Основними положеннями їхнього вчення є слідуюче:

-

вся природа складається з атомів;

-

атоми мають кількісні властивості за відсутності якісних;

-

атоми відрізняються один від одного формою, порядком, розташуванням;

-

рух є необхідною властивістю атомів;

-

і атоми, і порожнеча в якій вони рухаються, є матеріальною.

Епікур проголошував людину вільною і відводив місце богам в належних їм позасвітах, з яких неможливо втручатись в життя

людей.

Протагора (481-411 р.р. до н.е.) та його учнів Ксенядеса й Евтидема ще за іхнього життя відносили до софістів, а їхні погляди

називали софістикою, що ототожнювалось з свідомим перекрученням істини.

Софісти справді ставлять проблему істини на чільне місце, намагаються її віднайти, і істиними знаннями для них є постале шляхом

відчуттів та отримане шляхом узгодження. Вони наполягають на твердженні, що немає однієї загальної істини (кожен має щось своє) і

що істина однієї людини суттєвіша істини іншої людини, але при умові її вагоміших результатів у пізнавальному процесі та практичній

діяльності.

Проти такої явно релятивістської позиції в царині пізнавальних можливостей людини і навіть фактичного заперечення софістами

цих можливостей, виступав один із найвидатніших мислителів Стародавньої Греції Сократ (469-399 р.р. до н.е.), який був

переконаний, що кожна людина може мати свою думку, але це не означає відсутність загальної істини, яка виражає зміст думок

широкого загалу. Сократизм у ті часи розглядався як крайній моралізм, поєднаний з крайнім інтелектуалізмом, тоді як вчення

послідовників Сократа Платона (427-347 р.р. до н.е.) та Аристотеля (384-322 р.р. до н.е.) вишуканіше задовільняли вимоги мешканців

Стародавньої Греції і вражали їх своєю пізнавальною всеохопленістю. В діалозі “Держава” Платон доводить, що наше життя – це

відображення ідеї і виходячи з цього існує два буття: буття, пізнаване відчуттями, і буття, пізнаване через поняття, - змінне і незмінне,

реальне і ідеальне, речі і ідеї; існуюче ідеальне буття є первинним по відношенню до матеріального буття, а існуюча душа незалежна

від тіла (тіло від душі залежить повністю). Аристотель першим визначив суспільну сутність людини, зазначивши, що її творить не

природа, а суспільство, хоч останнє – це і є люди.

Уже за нашої ери християнства Аврелій Августин, прозваний Блаженним (354-450 р.р. н.е.), в руслі неоплатонізму наполягає на

необхідності самозаглиблення і як аргумент висуває доказ, що воно приводить до тієї істини, яка є в душі, а вже душа безпосередньо

приводить людину до Бога. Абсолютно досконалим, на його думку, є Бог і він не тільки створив світ, але творить його безперервно

(згідно з пізнішим християнським вченням Бог є буття абсолютне і аж ніяк не відносне).

Якщо спочатку субстанцію розуміли як речовину, з якої складаються всі предмети, то пізніше – як особливе найменування Бога, що

призводило до дуалізма душі й тіла.

Яскравий представник філософії раціоналізму Нового часу Р. Декарт (1596-1650), виходячи з традиційного розуміння субстанції,

визначає її як “річ, яка існує так, що не потребує для свого існування нічого, крім самої себе” і переконує у наявності двох незалежних

субстанцій – духовної і тілесної. Тим самим він роз”єднує єдину субстанцію на складники: природу (матерію), способом буття якої є

механічний рух, а атрибутом – протяжність та мислення, і особливу (духовну) – мислення (в цьому суть дуалізму Р. Декарта). Матерія

мислити не може, проте мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже,- вважає Р.Декарт – є необхідні підстави для існування

відповідної субстанції. Тварину він різко відмежовує від людини і надає їй лише одну субстанцію – тілесну. Це пояснювалось Волею

Божою, але як в одній людині можуть існувати дві незалежні субстанції Р.Декарт не обгрунтовує. Він сумнівається в істинності буття

зовнішнього світу і не має ніякого сумніву в тому, що мислить про нього. Цим самим доводить ніби основу знання слід шукати не в

зовнішньому світі, а в людині, не в об”єкті, а в суб”єкті, не в матерії, а в свідомості.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення

про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв”язуючою ланкою між

цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів”

(Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К.,- 1999, “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Виходячи з тогочасної схильності вчених до математики і механіки,

Р.Декарт був переконаний, що в основі пізнання має бути математика (саме вона розкриває кількісну характеристику речей і явищ,

тому стає зрозумілим рух, а також простір, форма і т.д.), а довколишня природа є гармонійним механізмом, вся якісна багатоманітність

якого зводиться до кількісно визначених механічних відношень; звідси всі закономірності – до законів механіки.

Погляди Р. Декарта відносяться до раціоналізму тому, що він розум (лат. – ratio) ставить на перше місце і вважає його основою

пізнання й діяльності людини. Виключно завдяки розумові людина здатна з”ясовувати сутність речей і феноменів оточуючого світу,

тільки через нього вона може аналізувати й робити узагальнення. Натомість відчуття мають значення в безпосередньому, буденному

житті людини і мало придатні в теоретичному пізнанні. Їх роль обмежується функцією сигналізатора, придатного або шкідливого для

життя. В розумі, вважає Р. Декарт, не може бути нічого темного і неясного, воно може бути тільки у відчуттях.

Як раціоналістичну тенденцію, так і дослідження субстанції у філософії після Р. Декарта продовжив нідерландський мислитель

Барух Спіноза (1632-1677). Завдяки розуму, пише він, ми осягаємо дійсність, вдосконалюємо себе, визначаємо рівень своїх

можливостей, встановлюємо межі людської свободи. Інтелектуальне знання, очищене від емоцій, стоїть незрівнянно вище чуттєвого,

яке взагалі недосконале, про що свідчить його аморфна фіксація в результатах пізнавального процесу.

Б.Спіноза подолав дуалістичні уявлення про протяжну й мислячу субстанцію і оголосив протяжність і мислення атрибутами єдиної

субстанції, яку він розглядає як причину самої себе. В своєму визначені природи як єдиної основи або субстанції, вічне буття якої

витікає з її сутності, Б.Спіноза повністю відкидає питання про виникнення природи і тим самим питання про Бога як її творця. Природу

він називає Богом, а Бога – природою. Розуміти річ, відповідно до поглядів Б.Спінози, - значить бачити за її індивідуальністю

універсальний елемент, йти від модуса до субстанції. Розум намагається осягнути в природі внутрішню гармонію причин і наслідків.

Ця гармонія осягаєма коли розум, не заспокоївшись на безпосередньому спогляданні, виходить з усієї сукупності вражень.

Необхідність причин і наслідків – ось єдиний принцип світового порядку. “Істинна ідея має бути погоджена з своїм об”єктом”

(Б.Спіноза).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Субстанція, на думку Б.Спінози, єдина, вона є Богом, що співпадає

з Природою,а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція – це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і

природи створеної. Бог – це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Природа є причиною самої себе

(causa sui). Визначивши як основну властивість субстанції-природи самопричинність (causa sui), Б.Спіноза на цій основі виводить усі

інші її властивості: вічність, безкінечність, неділимість, єдність і т.д. Субстанція єдина, проте вона виявляє свою єдність через

атрибути, тобто необхідні прояви, яких безкінечна кількість, але ми самоочевидно знаємо два – протяжність і мислення. Крім атрибутів

субстанція має також модуси, які, на відміну від атрибутів, характеризуються не необхідністю, а тільки можливістю існування ...

Основними модусами субстанції є рух і спокій, які визначають багатоманітність світу”. (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К.,-

1999, “Вікар”).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В підході Б.Спінози і субстанція, і її атрибути є природою творчою, продуктивною, а модуси – природою створеною. Перша є

причиною окремих речей, джерелом безкінечної дії і творчості, виражає єдність речей; друга – джерелом багатоманітності. Що

характерно – єдність і багатоманітність постають постійними характеристиками єдиної природи – субстанції, тотожної Богові. Людина

– це частина творчої природи. У природі все розставлено по відповідних місцях, все взаємозалежно та підпорядковано необхідності

внаслідок того, що єдина природа є причиною самої себе. Б.Спіноза переконаний у повній відсутності випадковостей, свідомо

схиляється до фаталізму і намагається хоча б трішки пом”якшити свій фаталізм об”ємним вченням про свободу.

Свобода – це пізнана необхідність. Пізніше це положення нідерландського мислителя було розвинене і конкретизоване Г.Гегелем,

далі – у марксизмі, і по-своєму доповнене в наші дні екзистенціалізмом та переосмислене у руслі всезагального науковою філософією.

Свободу Б.Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будь-якого зовнішнього примусу. Свобода

протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною.

Доволі-таки суттєво, що у Б.Спінози відмічається своєрідна взаємозалежність між природою (Богом) і людиною на підставі

свободи. Це проявляється в тому, що природа в цілому як субстанція співрівна Богу, як причина самої себе ( causa sui) є свободою, а

людина лише в тому випадку має свободу, коли діє за необхідністю своєї власної природи, без примусу, коли навчається підкоряти свої

пристрасті розуму, і якщо свобода збігається з пізнанням необхідного в своїй природі, то для цього необхідно пізнати свою природу, в

наслідку – тільки вільна природа (Бог) може зробити вільною ту людину, яка усвідомлює свою свободу і свободу природи (Бога) і це

ще не все, так як по-іншому це означає, що тільки через пізнання самої себе і природи людина по-справжньому стає вільною.

Якщо за об”єкт істинної ідеї вважати природу (Бога), то згідно з вченням Б.Спінози, істиною є саме природа (Бог) і задача людини,

посередництвом пізнання необхідності, найближче наблизитись до об”єкта пізнання. Розуміючи субстанцію як єдність, Б.Спіноза

фактично вийшов на абсолют гармонійного Всесвіту і, поєднавши цей абсолют з абсолютом Бога, був близький до поняття істини

всього сущого. Далась взнаки відсутність вчення про діалектику, невизначенність тодішніх матеріалістичних уявлень, теологічна

творча малокомпетентність ... тощо. При наявності цього всього і за умови вірного теоретичного підходу, ще тоді – у 17 столітті,

Б.Спіноза зміг би вивести основи теорії істини і впритул підійти до побудови наукової філософії. Шкода, що в питанні дослідження

субстанції послідовники Б.Спінози пішли дещо іншим шляхом.

Наукова філософія запізнилась у прогресивному аспекті своєї появи десь так років на триста, адже передбачаючи закон єдності та

боротьби протилежностей, Б.Спіноза гіпотетично володів можливістю (поєднавши в бутті матерію і свідомість) вивести формулу

істини і плюралістична концепція субстанції, розкрита в працях “Міркування про метафізику” (1686), “Нові досліди про людське

розуміння” (1710), “Монадологія” (1714), відомим німецьким вченим-енциклопедистом Готфрідом Лейбніцем, ніколи б суттєво до

уваги не взялась.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Лейбніціанство, заперечуючи картезіанське (Р. Декарта. Авт.) та спінозистське розуміння субстанції, намагалося максимально

поєднати поняття субстанціональності з світом одиничного і конкретного. Це поняття включає в себе нескінченне багатство відношень

до інших речей, що тлумачилися в лейбніціанстві як індивідуальні субстанції і дістали назву монад. Число монад нескінченне, всі вони

активні. В цьому виявилась діалектика Л., яку В.І.Ленін характеризував як дуже глибоку, “незважаючи на ідеалізм і попівщину” (Повне

зібр. тв., т.29, с.66). Ідеалістичним є положення про те, що монади, хоч і не взаємодіють фізично, все ж утворюють єдиний світ,

розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (богом).” (“Філософський словник”, К., - 1986, стор. 325).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Продовжуючи раціоналістичну лінію, Г. Лейбніц заперечує значення

чуттєвого пізнання і дійшов до висновку, що людина є поєднанням монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам,

аперцепціям, рефлексії. Поєднання монад з матерією не є випадковим, це результат передбаченої Богом гармонії. “Нищим” монадам

притаманні лише смутні уявлення (в такому стані знаходиться неорганічний світ і рослинне царство); у тварин уявлення досягають

ступення відчутів, а в людини – ясного усвідомлення, тобто розуму. Г. Лейбніц, виходячи з слів В.І.Леніна, “через теологію підходив до

принципа нерозривного (і універсального, абсолютного) зв”язку матерії і руху” (Соч., т. 38, стор. 377), тобто не відхиляв, а навпаки, -

обгрунтовував зв”язок духу, матерії і руху. Він першим у філософії спробував подолати механіцизм, застосовував принцип

універсальності розвитку та саморозвитку, діяльності й внутрішньої активності, універсального взаємозв”язку, поєднав живу та неживу

природу, тілесне й духовне, минуле й майбутнє. Через розрізнення істин факту (результат чуттєвого досвіду) та істин розуму

(справедливі до всіх без виключення монад, незалежні від обставин чуттєвого життя та, маючи інтуїтивно-дедуктивний характер,

розкривають необхідне й суттєве), Г.Лейбніц вийшов на обгрунтування наперед заданої Богом гармонії, яка з”явилась з поєднаної,

завдяки істинам факту та істинам розуму (посередництвом раціонально-інтуїтивного й емпірічно-чуттєвого пізнання), органічної

цілосності. На відміну від Р.Декарта і Б.Спінози, які взагалі мало уваги звертали на чуттєве пізнання, Г.Лейбніц прийшов до висновку,

що воно малопридатне у пізнанні в автономному його значені, але саме відчуття є стимулятором розвитку здібностей.

Роздрібнивши спінозову субстанцію на ефемерний монадизм, Г.Лейбніц відійшов від Істини в її абсолюті й заглибився у конкретне,

яке все-таки спробував об”єднати у суцільне завдяки гармонії, що фактично унеможливилось розумінням матерії як “всередині себе

діючої сили” та виключним концептуалізмом монадології. Іммануїл Кант (1724-1804) пішов ще далі своїм відокремленим шляхом і

почав вважати субстанцію найважливішою логічною категорією, апріорною формою мислення, яка здійснює синтез явищ, даних у

досвіді.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“І. Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до

суттєвих цілей людського розуму. Філософія, з його точки зору, має відповісти на такі запитання: “Що я можу знати?”, “Що я маю

зробити?”, “Чого я можу сподіватись?” ... Таку місію може виконати лише трансцендентна філософія, яка є системою усіх принципів

чистого розуму.” (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К., - 1999, “Вікар”, стор. 93).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Під час найбільш продуктивного “критичного періоду” своєї творчості

І.Кант пише філософські праці, які стали подією в історії людської культури: “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного

розуму” (1788), “Критика здатності суджень” (1790). У цих працях доводиться, що в науках, які мають достовірні знання (математика і

природознавство), джерелом їх всезагальності не може бути досвід чи розум, а виключно незалежні від досвіду апріорні чуттєві і

розсудкові форми мислення. І.Кант критично розглядає межі раціонального пізнання, його можливості і заключає, що ці можливості

обмежені. Підстави заключень суттєві – існують “речі в собі”, тобто те, що нам належить пізнати, і “речі для нас” – те, що ми вже

пізнали. Ми пізнаємо світ не так, як він є в дійсності, а тільки так, як він нам здається. Те, що ми вважаємо законами природи, в

дійсності лише зв”язок, привнесений розумом у світ явищ, тобто наш розум приписує закони природі. Пізнання “речей в собі” для нас

недосяжно – ми наближаємось до суті в той час, коли вона віддаляється від нас. Скільки б ми не пізнавали об”єкт, в ньому завжди

залишається щось непізнаним, що не може бути визначене ні досвідно-чуттєво, ні раціонально. Таким чином, у І.Канта виникає два

світи: перший – світ явищ, який існує в нашому досвіді, у просторі та часі; і другий – світ речей у собі, який не досліджений для

пізнання і перебуває поза простором і часом, за межами людської свідомості. Цей останній І.Кант визначає як трансцендентний світ, а

простору і часу, зрозуміло, відводить місце в ідеальному, а не реальному. Безпосередні враження зв”язуються між собою шляхом

суджень, в основі яких знаходяться категорії, поняття. Категорії дані людині до всякого досвіду, тобто апріорі. В цьому основа

апріоризма І.Канта.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Скільки ми б не пізнавали об”єкт, вважав І.Кант, завжди залишається щось непізнаним, що не може бути визначене ні досвідно-

чуттєво, ні раціонально ... Щоб отримати автентичні знання, необхідно синтезувати чуттєве споглядання з категоріями розсудку, тому

що чуттєве споглядання, взяте окремо від поняття, - сліпе, а поняття без відчуттів – пусті.” (А.Герасимчук, З.Тимошенко, “Курс лекцій

з філософії”, К., - 1998, стор. 81).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Особливої уваги заслуговує внесок І.Канта в природознавство, адже саме він розробив основи природного походження сонячної

системи з гігантської газової туманості та висунув сміливу ідею розпреділення тварин згідно з порядком їх можливого походження, а

також започаткував думку про природне походження людських рас.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Основна риса філософії І.Канта – компроміс, примирення матеріалізма з ідеалізмом, намагання об”єднати в одній системі

різнорідні, протилежні напрямки. Ця двоякість виразилась у всій світобудові Канта. Так він прагнув примирити науку і релігію і в

кінцевому результаті опустився до суб”єктивного ідеалізму.” (Спіркін А., “Курс марксистської філософії”, М., - 1963, стор. 46).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

І.Кант проводив аналіз метафізики (онтології) в усіх її розділах і вважає, що таких розділів, відповідно до трьох основних ідей –

душі, Всесвіту, Бога, є три: раціональна психологія, раціональна космологія, раціональна теологія. Душа, на його думку, є мислячою

субстанцією, вона проста і незнищенна, не підлягає розкладові, як це має місце в тілесному. Піддаючи все критиці, І.Кант засумнівався

в існувані Бога і зауважує, що кожен з доказів буття Господа має свої вразливі місця, тому не можна довести, що Бог існує, але в

однаковій мірі не можна довести і протилежного.

В полеміці з І.Кантом народились філософські концепції Й.-Г. Фіхте, Ф.В.Шеллінга, Г.Гегеля.

Трактування основних принципів теорії субстанції, як і логічний аналіз таких проблем, як душа, дух, Бог, у Г. Гегеля (1771-1831) і

більш об”єктивне, і більш логічне ніж у І.Канта. Для цього існували відповідні об”єктивні та суб”єктивні причини, основною з яких

була історично-наукова специфіка суспільного прогресу.

Георг Гегель тлумачить категорію субстанції як істотний ступінь у розвитку ідеї, як основу всякого справжнього розвитку, як

начало наукового мислення, що повинне виявляти дифференціацію єдиного у багатоманітне. Він розкриває внутрішню суперечливість

субстанції як причину необхідного саморуху. Якби не те, що гегелівська субстанція категорично відрізняється від спінозиної, фактично

виходить за її понятійні рамки, то б значення діалектики Г.Гегеля і його підхід до абсолютного Духу, ще більше б виросло. Проте вийти

за межу об”єктивних причин суб”єктивного підходу нікому з людей, навіть найгеніальнішим, не дано і перманентно виходячи з цього -

цілком справедливо Г.Гегель вважає, що предмети та явища навколишнього середовища незалежні від нас і що поняття є складником

буття і складником мислення. Буття він розглядає як цілісне, перервно-безперервне. Тільки в цілісності буття є абсолютним і тільки

розглядаючи його в цілісності можна сказати, що воно є раціональне, логічне. Окремі факти, процеси, явища Г.Гегель не вважає

буттям. Поза системою, особливо зазначає Г.Гегель, окремий елемент втрачає ознаку раціонального.

З даними основами наукової філософії особливо зближує всі теорії Георга Гегеля той факт, що повна філософська система цього

німецького мислителя побудована на твердженні, відповідно до якого все дійсне (для наукової філософії – достовірне) є результатом

розвитку абсолютного начала (для наукової філософії – абсолютного Всесвіту як Істини), яке набирає різних форм свого існування

шляхом послідовно прогресуючих рівнів.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Як відбувається перехід від чистої логічної ідеї до природи, Г. Гегель не пояснює. На його думку, абсолютна ідея зважується

вільно відпустити себе із самої себе в якості природи. Природа, з його точки зору, найбільшою мірою перебуває під владою розсудку і є

найбільш зрозумілою йому, вона є царством розсудку.” (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К.,- 1999, “Вікар”).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Г. Гегель всебічно сформував основні закони діалектики. Він показав,

що розвиток ідей відбувається не по замкнутому колу, а поступально, від нищих форм до вищих, що в цьому процесі здійснюється

перехід кількісних змін в якісні, що джерелом розвитку є протиріччя. Заакцентувавши увагу на протиріччях, які рухають світом,

Г.Гегель узагальнює дійсність під виглядом своєрідного ланцюга діалектичних переходів, а самого себе починає вважати за біографа

світового Духу. Всю свою філософію він направив у минуле, бо на його думку, вона не претендувала на передбачення того, що

розпочне в майбутньому абсолютний Дух (про дії Духу можна взнати лише по факту); і логічно далі – світ є мислячим розумом, розум

– душа світу; він розвиває з себе поняття. Свідомість поставлена Г.Гегелем в ряд індивідуального, природного утворення і виведена до

масштабів Абсолютного Розуму, до Бога. Предметна реальність розвивається ним лише постільки, поскільки вона стає зовнішньою

оболонкою розвитку Духа.

Г. Гегель вважає мислення первинним стосовно предметів, явищ, процесів і думає, що первинну природу буття слід шукати саме в

мисленні. Мислення в його філософській системі постає над буденною суб”єктивною людською діяльністю і стає незалежною від

людини об”єктивною сутністю, першоосновою всього сущого. Змістовний підхід до логіки дав йому змогу розглянути логічні форми в

процесі їхнього розвитку від абстрактного до конкретного. Якщо логіка у Г.Гегеля – це наука про ідею в собі та для себе, то філософія

природи є наукою про ідею в її “інобутті”, в її відчуженому стані.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Класики марксизму-ленінізму піддали гострій та всебічній критиці ідеалізм

і реакційні моменти в політичних поглядах Гегеля, але разом з тим вони дали виключно високу оцінку багатьом його працям ... Гегель

– це вершина буржуазної ідеалістичної думки в області розуміння всезагальних законів дійсності і людського мислення. Після Гегеля

буржуазна ідеалістична думка вступила в фазу дегредації.”(Спіркін А.,“Курс марксистської філософії”,М.,-1963.“Соцекгіз”, стор. 48).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В рамках класичної філософії наукова філософія розвивалась найперш в

узагальненому підході до субстанції і якщо основа суб”єктивного трактування субстанції була встановлена Б.Спінозою, то заключний

момент “субстанційної прив”язки” – Істина як Абсолютний Розум і як Всесвіт, був масштабно оприлюднений саме Г.Гегелем. В

подальшому поступі суспільства діалектико-матеріалістична філософія відкинула незрозуміле нею і тому так зване “метафізичне

тлумачення” субстанції як чогось незмінного, абсолютного і перетворила субстанцію суто на матерію, яка постала суб”єктом усіх своїх

змін. Невигідний для К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна один абсолют (позапросторове та позачасове Всезагальне Буття, як сутність

Істини, з взаємодією матерії та свідомості) догідливо метаморфозував в уяві на інший абсолют (матерію) і на сто п”ятдесят років

підпорядкував своєму молоху майже всю суспільну свідомість людства.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Взірець діалектико-матеріалістичного вживання категорії субстанції дав К. Маркс у “Капіталі”. Аналізуючи поняття

вартості, він показав, що субстанція вартості, яка не залежить від усіх форм її вияву, є людська праця. Матеріалістична діалектика не

визнає незмінної єдиної першооснови всіх явищ світу. В кожному конкретному випадку теоретичне мислення повинно виявити

загальну для досліджуваного кола явищ основу, внутрішня суперечливість якої є джерелом розвитку в цій галузі.” (“Філософський

словник”, К., - 1986, стор. 673).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

До появи наукової філософії, теорії істини, актуалізма та ідеології

“інтелігентного інтелектуалізму”, марксизм фактично був єдиною спробою в історії людства дати цілісне розуміння об”єктивного світу

та місця і ролі людини в ньому, показати взаємозв”язок матеріального і духовного світів, об”єктивного і суб”єктивного, природи і

суспільства, розкрити найзагальніші закони розвитку природи, суспільства та людського мислення. Причому, - це була спроба

пояснити і змінити світ на практиці, відповідно до сформованих цілей та ідеалів водночас.

Ідеологія “інтелігентного інтелектуалізму” разом з науковою філософією зробили необхідні висновки з уроків минулого і під

оновленим кутом зору, в їхньому ракурсі, марксизм окреслився своєрідним збоченням з шляху традиційного просвітництва (мається на

увазі повний марксизм з його доважком у вигляді ленінізму та іншими доповненнями). Якщо він і був необхідний для розвитку

людства, то не в такій мірі і не з такими кривавими наслідками. З цього всього колишнього для практичного застосування наукової

філософії все-таки беззаперечно виграшна позиція в одному – людство на досвіді переконалось в тому, що суспільна теорія при її

базуванні на знаннях (достовірних-недостовірних - це визначальна, але дещо інша справа) може підпорядкувати своєму впливові

значну частину соціуму. З часів філософа Платона людство відновило кредит довіри теоретичним суспільним суб”єктивізмам, а

наукова філософія, в свою чергу, зробила необхідні висновки і не претендує на форму насильного (позагармонійного) впровадження.

Підстави об”єктивізуватись на достовірність у наукової філософії доволі таки аргументовані.

Матеріалізм та діалектика дозволили К.Марксу (1818-1883) і Ф.Енгельсу (1820-1895) відкрити феномен повторюваності у

суспільних процесах і тим самим довести, що й суспільство, а не тільки природа, розвивається за певними законами, виділити окремі

етапи в його розвитку, які були названі суспільно-економічними формаціями, по-новому оцінити роль народних мас та окремих

особистостей в історії, дати своє розуміння причин виникнення і функціонування держави, соціальних класів, їхньої боротьби між

собою, показати еволюцію сім”ї та ін.

Ідея знищення приватної власності та подолання відчуження проходить

червоною ниткою через увесь марксизм. Суспільством вільної праці, соціальної рівності, справедливості та гуманізму проголошується

комунізм. Вказується і соціальна сила, здатна кардинально змінити суспільні відносини, забезпечити перехід від приватної до

суспільної власності. Такою силою у вченні марксизму виступає робітничий клас, пролетаріат.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“ Сьогодні можна сказати, що комуністичний суспільний ідеал так і не знайшов адекватної реакції на практиці ні за життя

фундаторів марксизму, ні після їхньої смерті, хоча спроб було немало. Теорія виявилась безсилою матеріалізуватись у реальних

суспільних відносинах, а ті форми, в яких вона втілювалась, наприклад у СРСР, Болгарії, НДР, Угорщині та інших країнах, не

відповідали її основним положенням. Причини цього потребують спеціального і неупередженого аналізу.” (Надольний І.Ф. та співавт.,

“Філософія”, К., - 1999, “Вікар”, стор. 144).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Виникнення марксизму є закономірним результатом всієї попередньої історії. Війни, голодомори, геноциди, безправність, не могли

аж ніяк сприяти поступу людства. Багаті не могли безкінця багатіти за рахунок підневільної праці бідних. Експлуатація однієї людини

іншою дійшла апогею під час Першої світової війни. Майстерність, з якою В.І.Ленін (1870-1924) направив перебіг суспільних відносин

у вигідне для себе і своїх однодумців русло, варта особливої уваги. Практично інтерпретований В.І.Леніним марксизм заставив після

своєї нівеляції людське суспільство задуматись і позитив цього в тому, що вагомо утвердилась демократія й набирає чітких обрисів

відкрите суспільство. Людина багата зауважила в інших також людей і забезпечила експлуатованим прийнятливіше існування. Ця

багата людина не лише задумалась в наслідку небезпеки, - вона почала боятись, і якщо не її страх, то вже точно її розсудок уможливив

нормальний хід історичного процесу.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“З самого початку свого існування марксизм змушений був захищатись від офіційної та неофіційної критики, перекручень та

фальсифікацій, заборон та гоніння. Його постійна полемічна спрямованість зумовлювала, з одного боку, кристалізацію концептуальних

засад, з іншого – рішучу боротьбу зі всіма, навіть з його прихильниками, але які трохи інакше, з урахуванням умов сучасності,

підходили до вирішення проблем, порушених тим же марксизмом. Перша тенденція сприяла його тріумфу, друга – призводила до

самоізоляції і, врешті-решт, до трагедії однозначності.” (Андрушенко В.П., Михальченко М.І., “Сучасна соціальна філософія”, К., -

1996, стор. 59).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

К.Маркс і Ф.Енгельс повною мірою не зуміли врахувати всіх реалій, однією з яких була психічна варіабельність детермінації

конкретної людської свідомості, іншою – наявність об”єктивної істини з супутнім їй “провиденціоналізмом гармонії”, ще іншою –

закони Всесвіту в абсолюті, а не в вузькокласовому підході ... тощо. Існування Абсолютного Розуму ними відкидається навіть з

позицій визнаного існування позаземних цивілізацій, атеїзм оголошується панацеєю багатьох суспільних негараздів і релігія піддається

нищівній критиці з використанням досягнень науки та надбань попередньої філософії, насамперед французьких просвітителів 18 ст. та

вчення Л.Фейєрбаха. Про якусь там узагальнену субстанцію, через яку могла постати Істина у всеохваті Бога, не може бути й мови.

Людина має поєднуватись не з ідеалізованим нею Господом, а з конкретними земними вождями. Ідеологія марксизму дотепер

втілюється нищівно і вимагає від усіх і кожного непомірної віддачі, без врахування забаганок та творчого самопідходу. Комунізм, за

марксистами, наближається не завдяки ініціативі, а виходячи з обов”язкового примусу. Людська тожсамість втоплюється в багно, про

необхідність альтернативи позамарксистської творчості ніхто з марксистів так до нашого часу і не згадував.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Маркс для своєї теорії шукав прихильників серед мас і не шукав їх серед філософів. Тут він був самотній. Боровся не тільки з

ідеалістичними системами, але також із тими, які наближались до його позицій, зневажливо ставився до позитивізму і зовсім не

визнавав компромісів.” (Dr.Tatarkewicz W., “Historia filozofii”, Warszawa – 1981, t. 3 – s. 51).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В.І.Ленін вважає за необхідне поглибити пізнання матерії до пізнання (поняття) субстанції, вказуючи, що дійсне пізнання причини є

поглиблення пізнання від зовнішності явищ до субстанції (Повне зібр. тв., т. 29, стор.133) і тим самим за межі дозволеного марксизмом

тут не виходить. Субстанція не узагальнювалася до буття, вона звужувалась до чогось конкретного. Зовнішні явища сприймались за

саморух матерії. Єдність, а тим більше протистояння матерії та свідомості виключалось. В.І.Ленін намагався максимально використати

філософію марксизма для створення теорії боротьби робітничого класу. Про все людство і необхідність його гармонійного

співіснування він фактично призабував.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Змістом діалектики для В.І.Леніна є розвиток, який виявляє себе через взаємозв”язки, взаємодію, взаємопереходи явищ і процесів

дійсності. Згідно з його вченням, діалектика виявляється у двох формах: об”єктивній і суб”єктивній. Під об”єктивною діалектикою

розуміється розвиток дійсності, навколишнього світу в тому вигляді, як він відбувається сам по собі, незалежно від впливу людей,

тобто об”єктивно. Суб”єктивна діалектика – це відображення, відтворення реального процесу розвитку (об”єктивної діалектики) і в

свідомості людей, це, по суті, знання про цей розвиток. Фіксуються вони і функціонують у людському мисленні у вигляді системи

принципів, законів і категорій. Розвиток виступає предметом суб”єктивної діалектики. В.І.Ленін називає діалектику теорією розвитку,

найповнішим і всестороннім знанням про нього.” (Надольний І.Ф. та співавтори, “Філософія”, К., - 1999, “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У роботі “Великий почин” (1919) В.І.Ленін дає визначення класів, підкреслює, що відношення великих груп людей до засобів

виробництва є визначальною ознакою класів. Шлях практичного подолання експлуатації пролетаріату – соціалістична революція і

диктатура пролетаріату. Здійснює її передусім робітничий клас при підтримці широких трудящих мас. Держава розглядається

В.І.Леніним як спеціальний орган, машина, за допомогою якої здійснюється управління суспільством в інтересах пануючого класу

(“Держава і революція”, 1917 р.).

Вся пагубність ленінізма (похідне від марксизма) виявилась у позанауковому втручанні у закономірно простуючий суспільний

прогрес і жодна аргументація не може бути цьому виправданням. Возвеличування пролетаріата у непритаманних йому якостях

обернулось на практиці узурпуванням влади купкою партійних бюрократів-номенклатурщиків (“псевдопролетарів”). Є певні підстави

вважати В.І.Леніна нездалим науковцем (теоретиком-філософом), а людству слід в черговий раз нагадати про необхідність дійсно

наукового, а не ілюзорного підходу у виборі глобальних суспільних концепцій майбутнього.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Соціалізм і капіталізм по своїй суті є модифікацією індустріального суспільства, в якому технічний прогрес сприяв утворенню

тотальної системи державного регулювання. Ця система породжує особливий тип людини, яка не здатна мислити і тому стає об”єктом

маніпуляції влади. Пролетаріат зник з історичної арени; є робітничий клас, але він порівняно малочисельний, до того ж цілком втратив

свій революційний потенціал. Вже не він є головною прогресивною силою, а інтелігенція, студенти, представники національних

меншин.” (Г.Маркузе, “Одномірна людина”).

”Соціалізм пройде немов дезгармонія. Всяка дезгармонія пройде. А соціалізм – буря, дощ, вітер ... Зійде сонечко й висушить все. І

будуть казати, як про висохлу росу: - Невже він (соціалізм) був? Та барабанив у вікна град: братство, рівність, свобода? - А ще скільки

цей град побив!” (В.В.Розанов).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ігнорування дійсності та гвалтування свого суб”єктивного “інобуття” фікцією бажаного, як і нехтування істини шляхом сили,

обернулось для марксизма-ленінізма все-таки плачевними наслідками і це не дивлячись на те, що самі по собі ідеї цієї філософії

справили надзвичайно глибокий вплив як на розвиток філософської думки, так і на життя суспільства в цілому. З одного боку існує

необхідність подібної ідеології “в ролі” альтернативи, з другого – дана суспільна побудова з апостеріорною обструкцією є явним

анахронізмом, не оглядаючись на всю пагубність якого, трансфертне у лозіці суспільство (історія, як фарс) пізніше все-таки може

використати його видозмінену модифікацію.

Доказом на користь всіх описаних вище категоричностей наукової філософії стосовно марксизма та марксизма-ленінізма є той

факт, що в наші дні марксистська філософія звільнила місце для екзистенціалізма і поступово програє ще більш прогресивним теоріям

людства, а відтак – “Ніхто сьогодні з робітників не піде на барикади” (д-р А.Шафф), і в безпричинність таких дій хочеться щиро

вірити.

Суб”єктивно-ідеалістична течія під назвою екзистенціалізм робить спроби подолати традиційний поділ на суб”єкт і об”єкт

посередництвом проголошення суб”єктивних переживань людини первинними щодо буття, що сприймається як зневажання буття

суспільства і проявом себе по відношенню до нього як небуття. Людська екзистенція розглядається як абсолютна активність, яка

постійно перебуває в процесі творення. Людина – це чудово. Людина – це все. Бог є придатком для людини, а Всезагальне Буття

підпорядковується людському “его”, або по-іншому – Бог, якщо і є (релігійний екзистенціалізм), то чисто як людська необхідність.

Як на фундаментальну науку, то занадто швидко філософська думка вирвалась з тенет приземленого до гегемонії пролетаріату

марксизма і піднялась до егоїстичних небес атеїстичного екзистенціалізма. Проте закономірно, що диктатура одного породила у

постдиктатурній ейфорії хаотичну вседозволеність іншого, тим паче, що демократичне відкрите суспільство базується на вільному леті

фантазії.

Екзистенціальний світ набуває значущості і структурності лише завдяки екзистенції. “Вкинута” в коловерть ірраціонального,

чужого їй буття, людина нібито шукає в ньому свою “сутність”. Відірвавшись від своїх традиційних основ у часи Лейбніца-Гегеля,

субстанція від чистої ідеї пройшла шлях до чистої матерії і, користуючись з екзистенціалізму, зупинилась на людських відчуттях. Вона

блукає, вона шукає сама себе і що характерно – знайти себе в хаосі людської підсвідомості аж ніяк не може. Можливо, що не хоче.

Адже вирваний з диктатури вільний політ завжди намагається насолоджуватись безроздільним пануванням відчуття необмеженості.

Про суворі, але справедливі закони дійсності говорити небажано. Екзистенціалізм протиставляє людині суспільство як щось чуже,

вороже, що руйнує світ індивіда, його свободу.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Причиною популярності екзистенціалізму стало те, що ця течія звертається до тих питань, які хвилюють кожну людину, а саме:

про сутність буття, його справжність і несправжність, сенсу життя, долі людини, свободи, вибору та особистої відповідальності.”

(Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., “Вступ до філософії”, К., - 1999, “Вища школа”, стор. 458).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Досі екзистенціалізм критикувався, в основному, з трьох боків: неопозитивізму, теології та марксизму ( Mackievicz W.,”Filozofia

wspolczesna w zarysie”, Warszawa – 1990, s. 276).

Неопозитивісти критикують його за те, що він відкидав можливість людини чітко окреслити своє майбутнє, свої ціннісні

характеристики. Теологи не погоджуються із твердженням про те, що людина сама визначає свою діяльність на шляху до свободи.

Діяльність тоді може мати сенс, стверджують теологи, коли вона запліднена релігійною вірою. Марксисти критикують екзистенціалізм

в зв”язку з інтерпретацією людини як істоти, яка розвивається і діє поза рамками історії, абстрактно.

Субстанцію, як таку, екзистенціалісти розглядають підпорядковано до екзистенції, яка, як вважають М.Хайдеггер і Ж.-П.Сартр, є

буттям, яке спрямоване до “ніщо” і яке усвідомлює свою кінцевість.

Екзистенціалізм немає фундаментально окресленої філософської позиції і сприймати його за логічно впорядковане мислення, а тим

більше в рамках чіткої науки, було б недоречно. Вимагаючи невмотивованої волі, неспізнаного хаосу, ця течія, в свою чергу, надає

кожному з її учасників безмежну свободу в трактуванні своєї сутності, проте за однієї умови – камнем доткнення має бути людина. З

цього й зринає заслуга екзистенціалізма.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Людство єднається на основі внутрішнього відчуття кожною людиною космічного прогресу. Віра в цей прогрес наповнює людину

впевненістю. Вона розглядає його як невіддільне від себе. Віра тісно пов”язана з “джерелом буття” – космосом і тим, що визначає

його, - Богом. Поширення віри в прогрес космічного масштабу є поширенням віри в людину, яка є творінням Божим. (К.Ясперс).

“Техніка постійно вдосконалюється, а людина – збіднює свій світ у фізичному, моральному, естетичному і т.д. аспектах.” ( Jaspers

K., “Vom Ursprung und ziel der Geschichte”, - s. 161).

На релігійних засадах слід сформувати нові етнічні ідеали, нові соціальні структури, підходи, які максимально були б узгоджені з

науково-технічним прогресом. Якщо людство не зможе досягти цього, воно зійде до тваринного стану, до стадної історії людства.

(К.Ясперс).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Хоча екзистенціалізмові і властиві деякі суперечності, труднощі в сприйманні його положень, проте він мав і має значний вплив як

на європейську, так і на світову культуру, що надає йому перспективи розвитку і випливає з його входженності в русло розвитку

світової думки. Сам комунікабельний, оригінально-мистецький характер цієї течії залучає до неї все нові й нові самобутні таланти.

Приклад – філософська система релігійного екзистенціаліста Н.Бердяєва (1874-1948), яка з часів німецького філософа Й.Г.Фіхте (1762-

1814) була однією з нечисленних спроб у філософії розкрити сутність, діяльні сили людини. І не тільки в цьому заслуга Н.Бердяєва, бо

хто як не він стверджує, що змістом духовного життя особи є його необмеженість, що створює умови для такого ж необмеженого її

розвитку. Духовне життя вимагає постійного спрямування всіх практичних сил людини до творчості, а творчість, в свою чергу, меж не

має. Людина, яка не прагне до творчого життя, перестає бути собою. Таким чином для Н.Бердяєва, як і для кожної статистичної

людини, важливим є не лише свобода творчого вибору між добром і злом, а ще й ціленаправлена боротьба за цей вибір.

Особа є субстанцією, “викинутою за межі штучно створеного буття” (Н.Бердяєв), тому що вона сама є акумульованим буттям у

всьому його розмаїтті. Нічого нового в цьому твердженні немає, адже філософія вже віддавна оперувала поняттями “буття – інобуття”,

проте якщо для основоположника екзистенціалізму С.К”єркегора та російського філософа Л.Шестова людина є істотою самотньою,

нещасливою, загубленою, то з точки зору Н.Бердяєва завжди існує якийсь вихід для самотніх і розгублених. Він пропонує входження в

колектив, ствердження себе в житті суспільства або участь в духовній єдності людини з людиною, пошуки добра в конкретно взятій

людині і поширення всього доброго, яке є в кожному з нас. Перший шлях легкий, але пагубний для індивідуального “я”, другий – менш

маргінальний і пов”язаний лише з частковою втратою свободи задля іншого. Н.Бердяєв переконаний, що кожна людина ще за життя

потенційно здатна досягти контакту з Богом і для цього слід відкинути різного роду меркантильні забаганки.

Інше бачення людини притаманне екзистенціалістові Г.Марселю (1889-1973) і його бачення співпадає з католицькою концепцією

Бога з людиною. Знову ж таки – буття конкретної особи є низкою пристрастей і злочинів, які не є суттю людини і з яких вона не може

вирватись через різні обставини. Особа прагне обійти ці перешкоди, мовляв, ще раз і буду доброчесною, проте в подальшому нові

перепони і нові проблеми. Тож єдина дорога до доброчесності, запевняє Г.Марсель, - це беззастережна віра в Бога і його досконалість.

Цей висновок відмежовує його від екзистенціальних заключень Ж.- П. Сартра, хоча хід досліджень і їх побічне осмислення приводять

до тієї розгубленості, що постає з кредо: “Абсурдом є те, що ми народились, абсурдом є і те, що ми помремо” (Ж.-П. Сартр). Такому

безкомпромісному підходу наукова філософія може надати своє: “Абсурд і той аргументується свідомістю”, при цьому легенько

підморгнути (зрозуміла іронія?) та сподіватись від сучасних прихильників екзистенціалізма нового підходу до буття, а звідси і до

проблеми субстанції.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Дивитись слід очима духу, бо тілесними очима це неможливо – уяснити істину” (Г.Гегель).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Б) ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СУБСТАНЦІЇ ТЕОЛОГАМИ. -------------------------------------------------------

“Релігія закладена в природі людини, а людська природа має свої корені у всезагальній природі. Релігія виступає в житті людини як

світовий порядок. Вона є складовою частиною суспільного порядку, сама по собі найвищим досягненням.” ( Dr.Toynbee А., “Religion

ohne Zukunft?” – Gutersloh – Wien, 1968 – s. 11).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо брати за субстанцію ідею або матерію, то в такому підході теологія її майже не вивчала, але коли вважати субстанцією буття з

поєднанням матеріального й духовного (звідси постає єдиний, божественний світ), то можна зауважити певний внесок теології. Цей

внесок тим мінімальніший, чим ми більше будемо наближатись до матерії і тим вагоміший, чим ми значніше будемо віддалятись від неї

і наближатись до Бога. Це закономірно, адже без Бога теологія втрачає сенс, так точнісінько як і зневірена в ньому людина.

Філософська субстанція для теології не є фундаментальним поняттям, але це не означає, що вона в розумінні теологів зовсім відсутня.

Як сутність субстанція тут завжди є Божим промислом і теологи першими додумались до існування вічного гармонійного буття. Воно

з”явилось з Волі Божої. Субстанція також має ту ж таки причину і це додає лишній аргумент на її користь – через абсолют одного

постає беззаперечний абсолют іншого (ціле повною мірою співвідноситься лише з цілим). Ніколи не будучи буттям, субстанція, тим не

менше, володіє якимось шансом до абсолютизації під егідою Всесвіту, більше того – субстанція претензійно тягнеться саме до

абсолюта у вигляді Всесвіту. Але створивши світ і вклавши себе в його сутність, Бог, хоча і не самоусунувся, однак надав можливість

людині сповна суб”єктивізувати субстанцію. У своєму бутті Бог сприймається сутністю всього, його буття – це буття всього, проте

людиною Бог уяснюється через її буття. Конфузу в цьому немає, навпаки – “інобуття” кожного має своє місце у Всезагальному Бутті і

субстанція, саме як сутність сущого, формує Істину завдяки бутті всього існуючого.

Після перших спроб філософського обгрунтування християнства (Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін, Тома Аквінський та ін.),

такі теологи як Е.Жільсон (1884-1978), Ж.Марітен (1882-1973), Е.Корет, К.Фабро, М.Мюллер, Й. де Фріз, Ю.М.Бохенський, К.Войтила

та ін. обгрунтували офіційну філософську доктрину Ватікану під назвою неотомізм, центральним принципом якого є принцип гармонії

віри та розуму.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Мати віру – це значить прийняти дещо, тому що воно явлене Богом. А тепер, - що означає наука. Це значить приймати дещо, що

сприймається як істинне в світлі природного розуму. Всім, хто займається відносинами Розуму та одкровення, ні в якому разі не слід

випускати з уваги істотну різницю між цими двома типами прийняття істини. Я знаю завдяки розуму, що дещо істинне, тому що Бог

сказав, що воно істинне. В цих двох випадках причини мого прийняття істини різні і, отже, науку та віру слід розглядати як два зовсім

різних типи прийняття істини.” (Жільсон Е., “Разум и одкровение в средние века // Богословие в культуре Средневековья”, - К., 1992,

стор. 35).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Передумовою всієї філософії неотомізму є визнання Бога як вихідної субстанції і вже звідси усвідомлення “аналогії буття”: Бог

створив світ і світ є проявом його сил і можливостей; людина створена “за образом і подобою Бога” (їй притаманні розум і свободна

воля); Бог постійно керує створеним світом. Важливими щаблями ієрархії творення є : першоматерія, неорганічна природа, світ рослин

і тварин, людина, царство “чистих духів”, янголів. Віра і знання не взаємовиключаються, а доповнюються між собою як два даних

Богом джерела істини. Віра потрібна людині там, де відчувається прогалина в знаннях, але віра повинна спиратися на розумну основу.

З цією метою неотомізм повною мірою використовує концепцію подвійної істини.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“... визнання існування Бога є не лише віра, а й знання, логічне ж доведення є переходом до віри. Істини віри надприродні,

надрозумні, оскільки виходячи від Бога, вони вище істин розуму.” (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., “Вступ до

філософії”, К.,-1999, ”Вища школа”, стор. 479).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Для сучасних неотомістів історія розгортається в просторі і в часі двох історій – світської і священної, де священна історія

звершується в світській. Гуманістичний смисл історії народжується завдяки пришестю Ісуса Христоса як Боголюдини, що дається

індивіду в досвіді скінченого його земного існування. Світ, створений Богом, але не співпадаючий з ним, має власну природу і

розвивається за своїми власними законами.

Базуючись на вченнях різноманітних філософських дисциплін: гносеології, натурфілософії, онтології, метафізики ... та ін.,

філософське вчення неотомізму особливо виділяє метафізику. Вона (загальна й прикладна) детально розглядає співвідношення Бога і

створеного ним буття.

Історичний прогрес зачіпив своїм поступом і релігію, доказом цьому є факт, що сам термін “прогрес” сьогодні включено в

теологічний словник в позитивному значенні. На практиці поступ спостерігається ще відчутніше, адже багатьох вчених, до того ж

декількох лауреатів Нобелівської премії, включено до Ватиканської академії наук. З ними радяться, до них прислухаються. Бог

сприймається не як диктатор чи суперник людини, а добрий наставник, який по-батьківськи турбується про благополуччя людини.

Взаємини між Богом і людиною – це згода і співробітництво.

Для сучасного неотомізма актуальним є твердження: “Діалектика поширюється на всі речі і повинна бути прийнята методом

описання рухів життя та історії в їх внутрішній напрузі, контрастах, суперечностях, в їх тенденціях до всеохоплюючої єдності.”

(П.Тілліх, “Систематична теологія”).

Неотомізм у істині і, синтезуючи досягнення наук, він дуже наблизився до того трактування Всезагального Буття і субстанції, яке

по-своєму доводить до відома широкого загалу наукова філософія, а саме: сутність всього існуючого становить тотальність чистого

божественного буття, яке породжує багатоманітність творення; людину слід розуміти як складне духовно-матеріальне створіння

(єдність душі та тіла); через безпосереднє споглядання божественного блага (універсальна мета особи і смисл її існування) та прагнучи

саме до блага, людина набуває інтелектуальні, моральні та теологічні чесноти і на становлення цих чеснот має бути орієнтоване

суспільне буття.

Суб”єктивні відмінності у поглядах на буття і на субстанцію між науковою філософією і неотомізмом якщо й існують, то вони

незначні і за подальшого розвитку людства ці відмінності мають логічно врегулюватися самою істиною.

Уявленням неотомістів про людину і світ доповнюючи протистоїть вчення П.Тейяра де Шардена (1881-1955). Він пішов своїм

шляхом у пошуку достовірного і категорично наполягає, що принцип еволюції є кругом – від людини до Всесвіту. Рушієм еволюції

суспільства є християнська любов. Вона дає змогу людині об”єднатись з людиною, а через ноосферу – з “точкою Омега” (центр

Всесвіту, який символізує собою Христа) без втрати особистої індивідуальності.

Суспільний еволюціонізм Тейяра де Шардена передбачає уніфіковане об”єднання (космополітизм), означає знищення політичних,

національних, мовних та ін. бар”єрів. Виникла єдина загальнолюдська культура (наука, релігія, мораль) має стати певним засобом

захисту від усіх бід сучасності.

Логічно вийшовши на усвідомлення Абсолютного Розуму в точці Омега, Тейяр де Шарден не лише претендував на створення нової

об”єднавчої науки, але й слідом за неотомістами постійно наголошував, що релігія і наука є нерозривно пов”язаними і їм необхідно

спільно йти до мети, кінцевість якої полягає в досягненні стану нової духовності й входження в найбільш свідомий центр Всесвіту.

У працях “Феномен людини” (1930-1938), “Люди як зоологічна група” (1950) та ін., Тейяр де Шарден пробує дати своє бачення

світового розвитку, яке спирається на досягнення природничих наук та християнське розуміння розвитку світу, і тому цілком

справедливо, що дане вчення називають теорією космічної (християнської) еволюції.

Першопоштовх мертвої матерії, вважає П.Тейяр де Шарден, яка існувала в формі велетенської крапки, привів її в стан мутацій.

Результатом кожної групи мутацій були елітарні вузли-коронки, які, навзаєм поєднуючись , продовжували більш складні компоненти, і

так до тих пір, поки не з”явились складні організми. Подальший їх розвиток привів до появи ссавців, а потім і людини. Розвиток

останньої детермінував появу суспільства, яке сьогодні ввійшло в стадію ноосфери. Ноосфера, пише П.Тейяр де Шарден, редукується

як матеріальне в об”ємі, але як духовне зростає в якості. Пройде деякий час, і вона сконцентрується в крапці, яку Шарден називає

Омега-Бог. Отже, світ розпочався з крапки і закінчиться крапкою Омега-Богом, але це вже буде інша якість, інший світ.

На його думку в універсумі присутнє духовне начало, яке спрямовує розвиток завдяки енергії, що трактується як невід”ємна

властивість матерії, а космічна еволюція пройшла ряд етапів, а саме: комплектація, віталізація (поява організмів), психізм (поява

психіки), гомінізація (поява людини), соціалізація, ноосфера і під кінець – тріумф добра над злом (зло інгібувало еволюцію, але разом з

тим, як протилежність, активізувало боротьбу добра зі злом), що виявиться в точці Омега (злиття з Богом).

Для усієї сучасної філософії католицизму характерним є те, що вона зробила антропологічну переорієнтацію і доводить буття Бога

на основі екзистенціального досвіду особи, тим самим зближує трансцендентного Бога зі світом, намагається подолати розрив між

Богом та людиною, і що найголовніше – обгрунтовує ідеї безконфліктного суспільства (тейярдизм та “теологія визволення”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Трансцендування людини здійснюється через взаємодію протилежностей, що перетинаються у ній. Це – конечність і

безконечність, постійність та зміни, зв”язок з реальністю та потяг до ідеалу, відображення існуючого стану речей та рефлексія щодо

відповідного стану ... тощо.” (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О.,”Вступ до філософії”, К., - 1999, “Вища школа”, стор.

9).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

На відміну від філософських систем католицизму, православні філософи вважають, що поняття не виражають ні сутності Бога, ні

православної віри. Розум вторинний по відношенню до віри, отже чим повніше людина уяснює через віру Бога, тим більше втрачає

сенс раціональне пізнання. Чим вища релігійність людини, тим повноціннішою і менш піддатливішою до зла вона є, і навпаки – вчені-

атеїсти, наприклад, відносяться до категорії бездуховних людей. Для православ”я є каноном, що перед лицем Абсолюту немає нічого

гідного нашої уваги. Постійна праця над собою, прагнення до аскетизму, уникання мирських справ, споглядальність, зосередження,

пошуки вищої релігійної істини є найбільш характеризуючим православне духовенство.

Католицька церква заохочує поширення віри серед інших, сприяє духовному вдосконаленю не тільки самого себе, а й тих, хто

хитається в питаннях віри, тоді як православна активно підтримує звернення до Бога і лише обережне ставлення до оточуючого

середовища. Свободу вибору, поза прагненням служити Богові, православ”я визнає як недосконалість, обмеження справжньої свободи,

тому логічно, що свобода волі в світському житті є причиною гріха, і закономірно, що саму свободу слід розглядати передусім як

духовну свободу.

Не дивлячись на деяку розбіжність у ставленні до людського буття, все-таки представники як католицької, так і православної

церков вважають, що хоч і не слід сліпо активізовувати свою діяльність “в миру”, однак церква не може стояти цілком осторонь від

процесів, які відбуваються в суспільстві і починаючи з кінця 20 століття все рішучіше намагаються розширити свою “нішу” в

повсякденному бутті. Навіть на рівні теологій тут відмічається одностайність, адже вони разом стверджують, що на розумі лежить

печатка першородного гріха і до людського пізнання слід ставитись дуже обережно (відповідно до католицької догматики, раціональне

пізнання хоч і недосконале, але має певну цінність, тоді як православна теологія повністю відкидає цінність людського розуму в

пізнавальному процесі). Обидві теології визнають наявність божественного буття і вірять у те, що Бог створив людину після творення

світу. Звідси, відповідно, і певне трактування субстанції, і певний підхід до мирської суєти.

Дмитро Мережковський (1865-1941) вважає, що істинне те, яке викликає душевний біль, співпереживання, неспокій. Чим більше

людина щось переживає, тим вона ближча до істини. Знання – це порівняння чогось із чимось, а істину не можливо порівнювати ні з

чим, тому що її не можна описати. Те, що для “дітей є зрозумілим, - незрозуміле для мудреців.”(Merezkowski D. “Jezus objawiony”, -

Warszawa, 1937 – s. 14).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Ніколи ще люди так не відчували серцем необхідності вірити і так не усвідомлювали розумом неможливість вірити. В цьому

хворобливому нерозривному диссонансі, цьому трагічному протиріччі також, як у небувалій розумовій свободі, в сміливості

заперечення, заключається найбільш характерна риса містичної потреби 19 століття.” (Д.С. Мережковський. Полн.собр.соч., т. 18, М. –

1914, стор. 212).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Д.Мережковський, як правило, в своїх працях йде від метафізичної побудови: Христос і Антихрист (назва першої історичної

трилогії), Боголюдина і Людинобог, Дух і Плоть (так, в дослідженні про Л.Толстого та Ф.Достоєвського перший виступає в якості

“ясновидця плоті”, втілення православної, земної правди, в той час як другий – це “ясновидець духа”, втілення правди Христової,

небесної), християнство і поганство (стаття про О.Пушкіна), “влада неба” і “влада землі” (стаття “Иванныч и Глеб”) і т.д.

Звертаючись до інтелігенції, Д.Мережковський з притаманним йому пафосом закликає всіма силами боротись з рабством, яким

пронизане все єство міщанина. Розкриваючи зміст поняття свобода, він приходить до висновку, що свобода і любов є нерозривними

поняттями і можуть бути реалізовані тільки в умовах справжньої релігійності, в “істинному”, а не в “історичному” християнстві. Саме

сьогодні, стверджує цей російський письменник-філософ, коли світ прямує до занепаду, але ще не переступив тієї межі, яка замикає

шлях до вороття, прийшов час, щоб прийняти Істину, Свободу, Любов. Тільки у справжньому християнстві може бути реалізована

свобода, всяка інша – за межами християнства чи проти нього – є фальшивою свободою. В Росії, зазначає Д.Мережковський, рідко хто

усвідомлює той факт, що церква, яка об”єднана з державою, не може виконати умов Євангелія. Він рішуче критикує православне

чернецтво, яке інтерпретує християнство як втечу від світу, заявляючи, що чим далі ми від світу, тим ближче до Бога. Така

інтерпретація, наголошує Д.Мережковський, є абсурдною, тому що веде до протиставлення Бога і світу. (За Герасимчук А.А.,

Тимошенко З.І., “Курс лекцій з філософії”, К.,- 1999, стор. 136 – 138).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“… вірний собі Д.Мережковський знаходить теологічну основу своїх поглядів. В результаті довгих роздумів, пошуків він знаходить

категоричну формулу: “Так – самодержавство від Антихриста” … симпатії автора все більше схиляються до … “патріархальної Росії”,

а також до гнаних розкольників, які несли, на його думку, народу правду.” (О.Михайлов, “Пленник культур ы”, передмова до

“Д.С.Мережковский. Собр.соч. в 4-х т.”, М., - 1990, “Правда”, с. 17).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Для Д. Мережковського однаково важливими є правда небесна і правда земна, дух і плоть, ареною боротьби яких стає людська

душа. Разом з теологом В.В.Розановим (1856-1919) він не сприймає догматизму офіційної церкви і зміг би повторити розанівські слова

про православ”я, які успадкували старечі заповіти падаючої Візантії: “Дитя-Россия приняла вид сморщенного старичка ... и совершила

все усилия, гигантские, героические, до мученичества и самораспятий, чтобы отроческое существо свое вдавить в формы

старообразной мумии, завещавшей ей свои вздохи ... Вся религия русская – по ту сторону гроба.” (В.Розанов. Русская церковь, СПб.,

1909, стор. 3 – 5).

Василь Розанов лише частково відноситься до православних теологів, а повніше належить до філософів-містиків і вся його

творчість є пошуком релігійного мислителя, духовна еволюція якого здійснювалась в царині релігійної свідомості. Культура всього

світу ним поділяється на дві частини: “дух земний” і “дух арійський”. Найдосконалішим виразом суб”єктивного обличчя релігії він

вважає іудаїзм; католицизм же, переконує В.Розанов, є вираженням об”єктивних цінностей.

Критикуючи церкву, В.Розанов “не міг відірватись від неї, та й умирати поїхав до церковних стін, але внутрішня діалектика його

думок призвела до гострої і безкомпромісної боротьби з церквою, а пізніше і з Христом.” (Зеньковський В.В. “История русской

филосифии”, - т.1, ч.2. – стор. 271).

Приділяючи в своїх працях значну увагу визначенню місця й ролі інтелігенції в суспільстві, В.Розанов зазначає, що інтелігенція в

Росії завжди була у важкому становищі, в соціальній пустоті: з одного боку, її тероризувала влада, поліція і бюрократія, а з другого –

стояла темна, відстала маса селянства. Відірвана від реалій і замкнута в собі, вона створювала “зайвих людей”, формувала психіку

“відчайдушного підземелля” й поступово втрачала віру в свою здатність зробити щось корисне.

У сприйняті буття від поглядів Д.Мережковського і В.Розанова незначно відійшли й такі російські православні філософи як

Л.Шестов, Н.Лосський, П.Флоренський, М.Булгаков та інші, а також їхні послідовники, як наприклад, отець О.Мень.

Вони більше заакцентовували свою увагу на критиці православ”я, на творчому осмисленні взаємовідносин людина – Бог, ніж на

опреділені істинного й достовірного і тим більше не заглиблювались у визначення місця субстанції в теологічному бутті, хоча, правди

ніде діти, і П.Флоренський, і отець М.Булгаков, та й Л.Шестов, все-таки відокремлювали Божі Істини від людських достовірностей.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“На думку М.Булгакова створений світ не є замкнутим, існуючим в собі. В ньому все взаємозв”язане через причетність до Бога як

джерела будь-якої цінності і будь-якого смислу. Весь світ пронизаний енергією, кожна річ в ньому і риси земного буття не є просто

“тілесним сміттям”, а мають свій першообраз, ідейний замисел в Богові.” (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., “Вступ

до філософії”, К., - 1999, “Вища школа”, стор. 490).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

П.Флоренський (1882-1943) вбачає у істині предметну суперечність, яка поєднувалась у цю істину, як таку, завдяки гранично

сильному твердженю та гранично сильному запереченю. Предмет, що відповідає останній антиномії, і є істинна реальність і реальна

істина, джерело буття і смислу, які сприймаються досвідом. П.Флоренський розрізняє дві істини – з великої й малої літери і був дуже

близький до усвідомлення істинного й достовірного. Фактично його “Істина” та “істина” таким і є; і не лише тому, що “Істина” – є

жива божественна Монада Одиниця, а “істина” – належність тварної людини.

Поверхнева діяльність в пошуках людських “істин” для П.Флоренського є розумова діяльність, підпорядкована законам логіки, і це

ще не все, адже на думку цього філософа, “справа православного розуму полягає в тому, щоб зібрати всі осколки світу, а це досягається

приборкуванням розуму і розумової діяльності, входженням в благодатне мислення, відновленням, очищенням і воз”єднанням

людського єства”.

Уся філософська творчість Л.Шестова (Шварцмана), (1866-1938) – це заперечення пізнавальної могутності розуму, заперечення

його безмежних претензій на істину, авторитет і очевидність. На перший план він висуває випадковість і виняток, диво і таємничий

характер дій людини. Можна навести, пише Л.Шестов, безліч прикладів, коли біда рятує людину на порозі буття і небуття. Тому,

прийнявши в серце Бога, ми визнаємо понад усе Абсолют, навіть якщо він для нас сьогодні ще є невиразним і незрозумілим.

Звертаючись до Бога, людина наче розливається в ньому і цим самим розширює можливості отримання Божої ласки.

“Л.Шестов проти “розуму”, тому що він обмежує нас і відтісняє осявання вірою, але він і розраховує на філософію, яка виходить з

того, що Бог є ... Л.Шестову було дано з величезною силою стверджувати надраціональну природу буття і, більше того, Бога.”

(Krzemien W. “Filizofia w cieniu prawoslawia”, - s. 133).

Твердження православних теологів можна зрозуміти, навіть більше того – з ними частково можна погодитись, якщо вникнути в те,

що “свідомість ідеалів, таких, як істина, добро, краса, благо, дається людині. І у цій свідомості – та сила, що окрилює її думку, піднімає

її над емпіричною повсякденністю; проте ця сама свідомість вказує людині й на відмінність ідеалу від того, чим вона насправді

володіє.” (Волинка Г.І., Гусєв В.І., Огородник І.В., Федів Ю.О., “Вступ до філософії”, К., - 1999, “Вища школа”, стор. 9).

І всі підстави має Н.Лосський (1870-1965), коли слідом за А.Бергсоном (“Матерія і пам”ять”) вважає, що пам”ять – це безпосереднє

споглядання суб”єктом минулого. Він вживає термін “ідеальне буття” у тому значенні, яке йому надавав Платон, а ілюзії і галюцинації

витлумачує як суб”єктивний синтез в транссуб”єктивних даних минулого досвіду. Ідеальне буття – це об”єкт інтелектуальної інтуїції

(споглядання). Воно споглядається безпосередньо, тому що воно є в самому суб”єкті. Отже висновок – дискурсивне мислення не є

запереченням інтуїції, а її різновидом. Методологічне буття є об”єктом містичної інтуїції. Якщо А.Бергсон доказує, що реальне буття є

ірраціональним, то Н.Лосський йому протирічить, наполягаючи на його раціональній структурі, яку можна спостерігати

посередництвом інтелектуальної інтуїції.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Релігійна (християнська) філософія рішуче заперечує песимізм і катастрофізм в історичному розвитку. Це заперечення йде в двох

напрямках: аргументовано висуваються перспективи подальшого розвитку на основі активної діяльності людини, якій притаманне

самозбереження, та вказується на іманентне почуття єдності людства, яке не може анулювати навіть висока різниця в розвитку

окремішних цивілізацій. Катастрофізму релігійна думка протиставляє вплив людської свободи і активності на перебіг історичних

подій.” (Герасимчук А.А., Тимошенко З.І., “Курс лекцій з філософії”, стор. 282).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Теологічно трактуючи інтерпретовану субстанцію (“людина – Бог”, “Бог – Всесвіт”, “буття – мислення – істина”), протестантська

філософська теологія майже не відходить у своїх концептуальних поняттях від філософії католицизму. Для неї також є характерною

ідея єдності божественного та людського.

В релігії, на думку А.Гарнака (1851-1930), суттєвим і важливим є лише одне – особисте ставлення душі людини до Бога. Вищим

проявом істинної релігійності є любов до Бога, яка реалізується в реальному людському житті як любов до ближнього. Гординя

віддаляє людину від Бога, знецінює її як людину і особу. Творчі сили егоїста поступово згасають, якщо він виступає проти Бога, якщо

його цілі гармонійно не співпадають з Божою волею та основами істини, які виражені в моральних приписах Біблії. А.Гарнак

проголошує всі досягнення людської культури та науки результатом мирського втілення християнських принципів.

Однодумець А.Гарнака, протестантський теолог, представник діалектичної теології Пауль Тілліх (1886-1965), на відміну від К.Барта

(один з засновників діалектичної теології, маніфестом якої є його твір про послання апостола Павла до римлян), доклав всі зусилля для

створення універсальної “теології культури” і по-своєму намагається примирити розум і одкровення. Виходячи з “екзистенціальної

теології”, він позначає релігію терміном “вищий інтерес”, тобто – через трансцендентність та іманентність Бога людині, максимально

пов”язує релігію з людиною. Це уможливило трактування християнської релігії не лише як необхідної, а й такої, що надає людині

мужність і таким чином безпосередньо сприяє здоланню екзистенціонального страху. Поняття Бога у П.Тілліха – теологічний синонім

категорії Буття. Релігійність – це і є стан граничної турботи про безумовний смисл Буття, тому вона і визначається П.Тілліхом

фундаментальною характеристикою людини.

У якості представника діалектичної теології П.Тілліх різко протиставив релігію як засади предметних дій та уявлень до віри, як

особисту зустріч з Богом, і виступав не лише проти розчинення релігії в культурі ліберального протистантизма та повернення до

первинних ідей Реформації, але й постійно підкреслював абсолютну “неспівмірність” Бога та всього людського. Погляди П.Тілліха в

цих питаннях повністю співпадали з поглядами іншого німецького богослова, яким є Р.Бультман (1884-1976), вчення якого оформилось

в концепцію “деміфологізованого християнства” і не лише наблизило Бога до людини за схемою П.Тілліха, а й визнало, що Бог існує

для людини виключно у сфері “я” (в індивідуальній свідомості, в почуттях безпосередньої співпричетності до нього). Бог уявляється не

потойбічною істотою, а деякою субстанцією, нерозривно пов”язаною з людиною. Бог є трансцендентним до світу, але хто як не він має

визначати людське існування, екзистенцію.

Відірвавшись від П.Тілліха, Р.Бультмана та ін. у своєму вільному леті творчості, теолог Д.Бонхьоффер (1906-1945) базує свіє

сміливий і незаангажований традиційністю підхід на тому, що люди з кожнем днем все більше звільняються від релігії, що віра в Бога

як потойбічну вищу істоту стає для них неприйнятною і непотрібною, чужою. Для свого вчення під назвою “безрелігійне

християнство” Д.Бонхьоффер вводить поняття “повноліття” світу. Це такий стан, коли людина у вирішенні всіх найважливіших

проблем навчилась обходитись власними силами і більше не має потреби в ідеї Бога. Перш за все, Бог для людини не є найвищою

трансцендентною істотою, а постає у самій дійсності. Християнство, для Д.Бонхьоффера, - це вчення не про потойбічного, далекого від

світу Бога, а вчення, яке здатне перебудувати земне життя людей і яке реалізується в поведінці людини, у її відносинах з іншими

людьми. Аргументи вагомі – Христос закликав не до нової релігії, а до нового життя. Бути християнином, за Д.Бонхьоффером, означає

бути людиною, а не релігійним.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- “ ... основні орієнтації сучасної

релігійної філософії: 1) поворот від теоцентризму до антропоцентризму, визнання абсолютної цінності людини; 2) спроба скоригувати

релігійну філософію і науку; 3) опора теорії пізнання на такі течії, як герменевтика, структуралізм та ін.; 4) визнання важливості

збереження гуманістичної орієнтації культури; 5) увага до проблем суспільного розвитку; 6) екуменістичне зближення релігій як засіб

пом”якшення трагічних суперечностей сучасності.” (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К., - 1999, “Вікар”, стор. 162).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Особливо слід зауважити, що там де християнство могло розвиватись в умовах вільнодумства та демократії (католицизм у

європейських державах та протестантська теологія) воно найповніше наблизилось до потреб людини. Можна стверджувати, що

повністю сприяло практичному поєднанню духу людини з духом Бога, створило передумови для більшого суб”єктивного втілення

уяснених Божих Істин в прагматичне довкілля. Натомість у середовищі держав з сильною владою християнство краще зберегло віру

людей в абсолютну досконалість і непогрішимість Бога. Серед матеріальної ситості, забезпечення і гарантованого в Конституції,

Господь уяснявся і дотепер уясняється Ідеалом, який майже сповна наблизився до особи, допоміг їй, посприяв, тоді як у недостатньо

забезпечених державах люди уясняли і ще сьогодні уяснюють Господа в усій його абсолютній величі і через посильну працю, аскетизм

(як обмеження) та щиру щохвилинну релігійність намагаються наблизитись до нього.

Не вина православ”я, що воно таке як є, і не його безпосередня заслуга в цьому; не вина і не заслуга католицизму, іудейства,

протистантства та інших релігій у подібному. Це необхідність. І через цю необхідність найповніше обгрунтовується логіка гармонії

Істини. Це факт, який легко можна доказати (що й зроблено в подальшому), хоча він і не вимагає доказів.

В) МІСЦЕ СУБСТАНЦІЇ В ФОРМУЛІ ІСТИНИ. Наукова філософія не оперує традиційним для класичної філософії поняттям

“субстанція” в його узагальнено-поєднавчому значені, замість нього введено більш виважене і розширене за своїм змістом

конгреативне виведення, яке дістало авторське визначення “система Кондратюка-Шергея”. При написанні це означає:

буття < матерія / свідомість.

Деяке відмежування від колишнього зумовлене як специфічним, а відтак – відмінним трактуванням субстанції різними

філософськими школами, так і випливаючою звідси фактичною невизначенністю цього поняття. Але субстанція, як суб”єктивно-

філософське найменування, існує і на правах компонента “матерія / свідомість” входить у буття.

Перш за все тому, що матерія поєднується і взаємодіє з свідомістю. По-друге, через еволюцію у світі, яка зумовлюється поєднанням

матерії та свідомості, їх взаємодією та протистоянням, їхнім весохватним рухом. По-третє, в зв”язку з тим, що назване “дух” існує в

наявності. Це спадкоємна ідея. Це квінтесенція суті свідомості. Адже коли основою всього сущого є матерія, суттю – свідомість, то

цілком закономірно трактувати дух за суть свідомості. Зігнорувати цей факт не можливо і душевна людина є людиною з повноцінною

душею, з божественним духом.

Cвідомість для свідомості – це неможливо. Матерія для матерії є позасвідомим обмеженням. Матерія рухається, групується з іншою

матерією, збільшує або зменшує свою масу, виділяє або приєднує енергію. Матерія несе інформацію. Матерія існує за своїми, чисто

“матеріальними” законами. Найхарактернішими з них є – закони Архімеда, І.Ньютона, теорія відносності А.Ейнштейна, закони

збереження та перетворення енергії та ін. Матерію вивчають такі науки як фізика, хімія, біологія, медицина, астрономія, генетика та ін.

з ряду природознавчих або інформаційно-точних наук (тобто тих, що їх створила людина для вивчення своїх творінь). Свідомість існує

за своїми законами. Вона розвивається, стверджується у періоді становлення, старіє і за неможливості осягнути вічність породжує нову

свідомість. У цьому матерія служить зв”язуючим компонентом. Матерія використовується свідомістю і свідомість використовується

матерією. Це поєднання, у якому вони оберігають та культивують не лише свої структури, а й взаємопов”язані. Приклад – людина як

цілісність. Її організм (тіло) – це матерія, її суб”єктивізм (мислення і ширше в релігійному контексті та поза рамками цього

суб”єктивізму – дух, душа) – це свідомість. Матеріально людина пов”язується з іншими матеріями, свідомо (духовно) – з іншими

свідомостями. Для перших взаємозв”язків слугують закони матерії, для других – закони свідомості ( сучасні методи спілкування). Вже

на рівні людини можна константувати єдність та певне протистояння матерії й свідомості.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Протилежності співпадають в одиничному... всі речі суть єдині, як будь-яке число, в рівній мірі парне й непарне, кінцеве та

безконечне, зводиться до одиниці ... Глибока магія заключається у здатності вивести протилежність, попередньо віднайшовши точку

об”єднання” (Джордано Бруно).

”Природа породила відчуття, але вона також і передбачила компенсаторний засіб! А якщо йти далі, то, вочевидь, випередила всю

підсвідому ситуацію, даючи її учасникам – об”єктам та людям – можливості зіткнення, забезпечуючи необхідні адекватність та

орієнтирну впевненість” (Джон Локк).

”Природа – друг, але не їстивний” (В.В.Розанов).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Написання “матерія / свідомість” має бути двоєдинорівним, адже і матерія, і свідомість є однаковими по значущості (дуалізм)

складниками субстанції буття і коли матерія записується першою, то це не означає, що вона первинна – і навпаки.

Завдяки своїм безконечним в просторі якісно-кількісним потенціям матерія і свідомість є вічними.

Вони існують у вічно гармонійному бутті Всезагального Буття, тому можна записати слідуюче (з точки зору суб”єктивізму

людського мислення): достовірність = буття < свідомість / матерія.

Для істини Всесвіту така формула набуває вигляду:

закони гарм. входження

в буття закони матерії

/ / закони взаємодії

істина = буття < матерія / свідомість

/

закони свідомості

З цієї формули постає велич істини Всесвіту. Її абсолютність, вічність, всепроникність.

Людина не є істинною. Людина є достовірністю. Адже у поєднанні матерії та свідомості для неї існує тільки її достовірне буття. Її

світ. Її ілюзії (переживання, страхи, колізії фікцій … і т.п.). Посередництвом своєї достовірності людина поєднується з достовірністю

іншого і входить у гармонію Всесвіту. Істина існує для людини. Людина існує для істини.

Система Кондратюка-Шергея – це вся права частина у даній формулі істини, тоді як в остаточно-узагальненій формулі істини

(формулі абсолютів) права частина даною системою не називається.

Остаточна і загальна формула істини в науковій філософії записується слідуючим чином:

Істина = Всезагальне Буття < Бог / Всесвіт

Всесвіт є божественною істиною буття.

Бог є всесвітнім буття істини.

Буття є істиною божественного Всесвіту.

Всезагальне Буття = Істина < Бог / Всесвіт.

Знак “ < “ в усіх формулах означає поєднане входження і постає в зв”язку з усвідомленим виокремленням людиною таких понять як

“матерія”, “свідомість”, “Всесвіт” і т.д.

Щоб там не стверджували філософи про позачасовість, вічність та абсолютність Бога, однак слід справедливо визнати, що наш

Творець знаходиться все-таки у Всезагальному Бутті і дійсно є вічним, безмежним та абсолютним. Він поєднується, доповнює та

взаємодіє з нашим Всесвітом. Бог вічний. Бог абсолютний. Бог досконалий.

Всесвіт також вічний, абсолютний та досконалий.

Через таке і маємо вічну, абсолютну та досконалу Істину.

Саме такою її зробида гармонія божественного Всесвіту та всесвітній Бог.

Свідомість створює світ. Свідомість живе у своєму світі. Свідомість здатна уяснити істину і своє місце у Всесвіті. Свідомість

спроможна змінювати свій світ.

Де є потенціал (потенція) матерії, там обов”язково має бути потенціал (потенція) свідомості. Його (її) слід лише зауважити.

Віднайшовши свідомість не можливо не побачити матерію.

Ми ніколи не пізнаємо абсолютну величину істини хоча б через те, що ми ніколи повністю не дослідимо Всесвіт. Його не можливо

пізнати. Він нескінченний. Він неохватний.

Свідомість не можливо критично обдурити (ввести в оману). Свідомість не може довго простувати хибним шляхом. Свідомість

аналізує, прогнозує, співставляє, допускає і кінець-кінцем робить вірні висновки. Свідомість не була б вічною, якби саме такою не

була.

Законів розвитку свідомості існує багато. За їх недосконалості свідомість не могла б впевнено й настирно йти шляхом еволюції.

Факт еволюції не наважиться заперечити жодна тверезомисляча людина.

Не дивлячись на неосяжність, Всесвіт повністю уяснений для конкретної свідомості. Наскільки б неозорою й різнобарвною не була

б матерія, проте через конкретну аутентичність з місцевими формами вона піддається пізнанню у широкому масштабі. Вивчивши

достовірне “на місці”, конкретна свідомість може претендувати на більш ширше пізнання. Це її право. Зрозумівши основи і не

загрожуючи своїм вторгненням гармонії, конкретна свідомість розширює масштаб підконтрольної матерії.

У різних частинах Всесвіта потенціал матерії та потенціал свідомості поєднується та протистоїть по-різному. Там, де існують газові

консистенції і в певному середовищі понадшвидкісно летять протони, - є один стан буття, десь інший, ще десь більш впорядкований і

всі вони формують Всезагальне Буття. Воно є абсолютним за нескінченною величиною і мінливим у безліччі поєднаних станів. Велич

Всесвіту в “різноманітності на місцях”, переходу кількості в якість, у багаточисельності варіантів буття й поєднаного протистояння

“свідомість/матерія”. Цих поєднань і варіантів є багаточисельний ряд.

Загальна формула істини формується з відповідних формул часткового міжгалактичного регіонального буття і нижче.

В конкретних випадках (при умовному розділені Всесвіта на квадрати або сектори) постає конкретна достовірність, а істина є лише

тоді істиною, коли вона абсолютна, всеохватна, вічна, всюдисуща і первинна.

Вірогідно допустити існування абсолютності буття Всесвіта у вигляді буття своєрідного філософського інтегралу, який залежить

від аргументу та функції, і який здатний до інтегрування з іншими інтегралами – як конкретної свідомості, так і Бога. Ця абсолютність

випливає з гармонії Всесвіта та незліченних мінливих достовірностей і у вигляді цілісності (через свою цілісність) поєднано існує у

Всезагальному Бутті.

Ми займаємо у Всесвіті дуже мало місця. Наша галактика є краплею в нескінченному океані. Світ повний таємниць і загадок.

Ми живемо за законами Всесвіта. Ми є його дітьми. Всесвіт опікується нами і не дає нам пропасти.

Взаємодія свідомості й матерії та їхня входженність у буття переноситься у зменшеному розмірі на нашу частину Всесвіта.

Субстанція, як приналежне до буття протиставлене поєднання “свідомість/матерія”, є філософськи достовірною, не дивлячись на

свою суб”єктивність і суб”єктивність назв складових. Вірно усвідомлена ще Барухом Спінозою, вона доказала свою необхідність у

формулі істини. Скомпонована у систему субстанція – це невгамовний внутрішній рух. Вона абсолютна до розуміння у своєму русі –

русі матерії, свідомості і цей рух призводить до мінливості буття. Вона не є істиною, тому що її назва суб”єктивна в абсолюті. Це лише

назва. Класифікація. Хоча через дійсну сутність вона розширилась у науковій філософії до рамок системи Кондратюка-Шергея.

Стверджувати, що буття змінюється тому, що рухається матерія або свідомість чи, скажімо, рухається субстанція, було б невірно.

Буття є мінливим через рух усіх своїх складників. Наша конкретна свідомість сприймає цю мінливість і примушує нас стереотипно-

індивідуально реагувати. Ми є в гармонії. Ми є об”єктом. Наша матерія нас матеріалізувала, а свідомість – суб”єктивізувала.

Дух людини матеріально прив”язаний посередництвом тіла до простору і часу. Буття людини – це “інобуття” конкретного

регіонального буття, що має свій суб”єктивний початок та кінець і уяснюється невід”ємною складовою Всезагального Буття. По

відношенню до нескінченності і вічності в цьому проявляється фаталізм кожної конкретної свідомості. Сила й незборимість є в іншому

і все разом узалежнюється від віковічної гармонії.

Наполягання, що Всезагальне Буття, як інтегрований абсолют у своїй нескінченності, є Всезагальною Субстанцією, яка складається

з незліченної кількості незміних менших субстанцій-монад, є характерним для метафізики, натомість наукова філософія аргументує

свій підхід на умовності назви “субстанція”, на відсутності її, як категоричного цілісного компонента, в наявності і по-своєму називає

поєднання матерії та свідомості у їхній приналежності до буття. В цьому суттєва відмінність даної науки від метафізики. Стосовно

істини тут по-іншому, так точнісінько як і на рахунок уясненого Бога.

У випадку підходу до субстанції як сутності того чи іншого, можна стверджувати, що дійсно поєднана взаємодія “Бог / Всесвіт” є

сутністю Всезагального Буття. В цьому істина. Кожна конкретна достовірність (як і відносна, об”єктивна, абсолютна) постає з

регіонального буття, яке є фрагментом всезагельного і сутністю якого є поєднання “свідомість / матерія”. Ця достовірність

сприймається нами суб”єктивно, однак у своїй об”єктивності вона компонує абсолют Істини. Світосприйняття кожної конкретної

свідомості – це хоча здебільшого і її приналежний суб”єктивізм, проте здобуток не лише суто особистий, адже сприйняття Всесвіту

Богом є не його виключна прерогатива. Трансакція через акцію посередництвом розумового модуля, як творення людини, передбачала

взаємозалежність, тим більше, що якщо гармонія і надає комусь переваги, то лише за умови погодженого взаємозв”язку.

Виходячи з дійсних соціально-економічних умов, з об”єктивної філософської думки людства та реалій сьогодення, для філософії, в

першу чергу як науки, було б непробачальною помилкою знехтувати присутність високоорганізованої свідомості у бутті та її поєднано-

протиставленого зв”язку з Всесвітом. Бог існує і це слід остаточно визнати. Він вдихнув у нас дух, придав ідею нашому існуванню. Він

нам необхідний і ми йому також. Наш Бог є для нас і ми в свою чергу для нього.

Заповіді Божі є логічно продуманим складником кожного цивілізованого суспільства, а яка наука відкине віковічну логіку

необхідного?

У формулі істини там, де написано Бог не може бути нічого іншого, там де Всесвіт – також, а про Істину й мови немає.

Субстанція умовно детермінувалась у систему. Детермінантою стала причина конкретизації, необхідність логічно-точного підходу

для вирішення проблем науки, або по-іншому (ще точніше) – система Кондратюка-Шергея надала можливість для математичного

підходу в науковій філософії й започаткувала інше – теорію істини в усій своїй достовірності.


4) ТЕОРІЯ ІСТИНИ. Достовірність є категорією діалектичної логіки і протистоїть заблудженню.

На протилежність до решти наук та ідеологій, наукова філософія найменше зацікавлена в спотворені дійсності і розглядає істину як

свій принцип.

1.

Є істина, а решта все – достовірно-місцева суєтня. Істину не можливо змінити. Вона стала у своїй повноті і її абсолютність

включає буття. Істина в тому, що істина є.

2.

Достовірність постає через пізнання. Шлях пізнання нескінченний. Абсолютна істина є вічною, вона “стара як світ”. Її не

можливо спаскудити. Вона незборима. Всесвіт має одну істину, а істина має один Всесвіт.

3.

Конкретна матерія та конкретна свідомість достовірні. Вони взаємозалежать, антагонізують й взаємодіють між собою.

Віковічна суперечка про первинність одного чи другого мусить існувати. Вона штовхає, примушує вникати, заставляє

досліджувати. Абсолютність істини включає в себе єдність та протистояння потенцій-потенціалів матерії та свідомості.

4.

Єдиний об”єктивний критерій в усвідомленні істини – сама істина. Коли істина змінюється, то це означає, що вона – не вона,

це появляється омана. Практика є основою пізнання і критерієм почасової вірності досліджуваного (достовірності) на місцях.

5.

Якщо вже істина, то вона обов”язково має бути абсолютною, а коли істина не абсолютна, то вона не істина. Під повною

достовірністю розуміється загальне і вичерпане пізнання світу в цілому. Достовірність постає у всебічності.

6.

Достовірна віра та достовірна філософія завжди наближають до уяснення істини. Натомість абсурд і той аргументується

свідомістю.

7.

Немає ніякого права у людини на зусилля втаїти уяснену істину від себе або від інших.

8.

Щоб стати вільним слід уяснити істину. Істина веде до Бога. Бог веде до істини. Всесвіт пізнається за необхідності уяснення

істини. Пізнаючи Всесвіт, ми наближаємось до Бога і до істини. Істина надає спільність.

9.

Істина постає навіть у хаосі, в тому стані буття, де, здавалось, немає нічого і який, здавалось, появився нізвідки. Абсолютною

істиною не володіє ніхто, теорія істини є обгрунтованим доказом абсолютності істини.

10. Істина не постає з нічого і не кане в небуття, вона безпідставно не виринає з минулого і не пропадає назавжди в майбутнє,

повнота істини існує для тих, хто її сповна уяснює.

11. Істину не можливо зігнорувати. Її не можливо обминути або применшити її значення. Істина сама нагадує про себе.

12. Істина первинна. Істина всюдисуща. Істина всеохватна. Істина божественна і всесвітня. Наймаксимальніша повнота істини

позачасова та позапросторова саме виходячи з своєї “тепер-і-тут” достовірної на місцях почасовості та попросторовості.

Для існуючого й достовірного не так вже й важливо як його хтось з землян

суб”єктивно назве, для нього не суттєво чи буде той землянин сумніватись в його наявності чи ні, суть, або істина в тому, що воно є і

суть ще в тому, що ця істина рано чи пізно, але все-таки уясниться суспільною свідомістю Землі.

Еволюція має свої закони, однак Істина над еволюцією. Її абсолют незмінний і лише через залежні від простору і часу достовірності

(або істини з маленької літери) Істина впливає на перебіг існуючого. Істина в гармонійному зв”язувані всіх процесів та явищ. Істина

вбирає в себе все і всіх, з їхнім суб”єктивізмом і об”єктивізмом, і через Всезагальне Буття уможливлює себе у вічності.

Розглядаючись навколо себе, дивлячись на зорі, сонце, місяць, люди хочуть-нехочуть, проте змушені визнати існування Всесвіту, а,

отже, істину того, яке існує і є постійно в наявності. Люди думають, значить, є розум і є свідомість. Вони радяться між собою,

спілкуються-розмовляють, виходить, що є й колективна або суспільна свідомість. Бога вони не бачать і інколи скептично й

самовпевнено вважають, що його немає. Проте вони його відчувають. Люди вагаються – є він чи, можливо, його немає. Громадська

думка, як оприлюднення результату суспільної свідомості, часто переконує в існувані Бога. Ще й релігія наполягає. Люди сприймають

Бога завдяки стабільній впорядкованості довкілля і розміреному плину свого життя. Люди усвідомлюють необхідність Бога і всією

душею його уяснюють. Пізнаючи оточення, вони дивуються Всевишній мудрості. Люди прагнуть морально дотягнутись до Бога. Бог є

ідеалом. Бог є метою. Єдиним, хто людьми по-батьківськи заопікується й лагідно направить на путь істинний. Бог потрібний людям.

Він надає смисл їхньому життю. Люди його хочуть. Для більшої тотожності з собою, для узалежнення, люди суб”єктивно надають Богу

своїх обрисів. Вони нерозривно поєднуються з Богом і Боголюдина стає дійсністю. Це реальність, яка пройшла шлях еволюції від

людини до Людинобога і завершилась Боголюдиною. Завдяки високій духовній культурі таке стало можливом. Комунікативність

всесвітнього рівня надала бажанням грунт реальності. Людина здатна втілювати свої мрії в дійсність і тому Бог остаточно прийде до

людини в дійсності.

Є істинність божественного Всесвіту, вона ж – Божа всесвітність Істини, або – всесвітня істинність Бога і через Всесвіт, поняття

істини, визначення Абсолютного Розуму логічно випливає, що цим Абсолютним Розумом є Бог. Чому він не може ним бути?

Поняття Всесвіту, Істини, Бога, хоча й різні у своєму трактуючому значені і не є повністю тотожними (не мають всіх випливаючих

з тотожності законів), проте нами уяснюються (одкровення) як посталі одне з одного (з усіма описаними і ще не описаними

наслідками).

Дане твердження є достатнім для наукової філософії. Його можна віднести до теоретичних розробок і, пройшовши етапи

ймовірного та вірогідного, визначити за достовірне.

Дивлячись на формулу істини, ми почасово усвідомлюємо стан буття. Для нас ним є найперш суспільна формація разом з нами і все

нас оточуюче. В більш ширшому розумінні – це буття Всесвіту. За суб”єктивного підходу воно є достовірним. Матерію також ми

бачимо. Вона також є достовірною. Ми думаємо. Ми маємо мислення. Це наше розуміння об”єктивного. Отже, свідомість також є

достовірною. З матерії і свідомості постало життя на Землі. І все це є достовірним, воно по-справжньому існує. А раз так, то воно

взаємодіє, суперечиться, формує поняття Абсолютної Істини і цілком логічно виділити в його існувані форми або стани – хаос і

порядок. Найхаотичніший хаос та найвпорядкованіший порядок. Простуючи від одного стану до іншого і навпаки, відбувається рух

буття, змінювальність.

Визначене буття – це світ, універсальна предметність, в якій людина самовизначається як суб”єкт діяльності, котрий створює

власний світ – світ людського буття. Категорична визначеність світу полягає насамперед у його фундаментальних властивостях:

цілісності, саморозвитку, конкретній всезагальності.

Буття вбирає в себе співвідносний рух матерії і свідомості й у такому сумованому загалі постає Абсолютна Істина. Це філософська

формула. Узагальнення, яке підтверджує, що простуючи від хаосу до порядку і навпаки, буття має немов незліченну кількість (і якість)

станів. У нашому сприймані вони можуть нам здаватись вічно-різними. Надокучливими. Наше буття в тому, що ми є, що ми

усвідомлюємо довкілля, живемо в конкретному матеріальному просторі, маємо свою суспільну формацію, підпорядковуємось законам

більшості та чітко визначеним моральним, а звідси й релігійним нормам. Ми простуємо. Ми розвиваємось. Наша свідомість змінюється

і разом з тим матерія також змінюється.

Інтелігентність свідомості, пріоритетність освічено-розумного підходу – це для нас є необхідним, найбільш жаданим.

У всеохватної свідомості Всесвіту є періоди найбільшого розвитку та занепаду. Її всеохватність включає в себе й розвиток нашої

свідомості. Самоусвідомлюючись ми робимо крок вперед. Усвідомлюючи Всесвіт з його матеріальними проблемами, кожен з нас не

лише пізнає велич людського життя, силу індивідуального “я”, але й навіть підсвідомо втягує в себе достовірність та невичерпанність

джерела природної узгодженості, і в наслідку постає свідоме визнання значення розуму. Знову ж – віра додає нам сил, спонукає до

розвитку.

Пізнання людиною об”єктивного світу – від дослідження зірок і найдрібніших частинок матерії; вивчення законів розвитку

суспільства; створення нових комп”ютерних програм; проникнення до таємниць походження життя рослин, тварин, людини;

вирішення складних математичних задач – це захоплююча справа, яка дає досліднику велике моральне задоволення. В цьому аспекті

екзистенціальний підхід у вивченні людської екзистенції, тобто – психічної різнобарвності через заглиблення в інтуїтивне “те, що на

споді”, заслуговує не лише на увагу, а й ставить його на чільне місце. Без вияснення своєї справжньої тожсамості, без дослідження всіх

загашників свідомості, “інобуття” особи, людство буде приречене на поразку у двобої з таємничими силами об”єктивного світу. Наша

індивідуальна екзистенція може бути нам товаришем (за її вірного усвідомлення) або ворогом (у випадку оманливого підходу до неї).

Головна біда людини – в ній самій. В невірному використанні або навіть у незнанні своєї прихованої “потойбічності”, всього того, яке

медики трактують як психіку, а теологи – як душу.

Світ, який є, був і буде – набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Для нас наш внутрішній світ – це всього-

навсього знання про нього. А що вже говорити, коли ці знання є неповними або невірними?

Категорія “буття” здійснює інтеграцію основних ідей, що сприймаються конкретною свідомістю в процесі осягнення світу в його

абсолютній цілісності: світ існує за умови безмежності й вічності; матеріальне і духовне поєднуються в різних формах; логічна

об”єктивність гармонійного існування та еволюції породжує ту сукупну дійсність, яка вимагає пізнання для свідомого вдосконалення.

Конкретне розуміння свідомості полягає у визначенності існування високоорганізованої структури, яка цілеспрямовано відображає

буття світу, перетворює його в образи і поняття, опосередковує ставлення до оточуючого середовища і здатна впливати як на

матеріальну дійсність, так і на своє функціонування. Основними функціями конкретної свідомості є пізнавальна, комунікативна,

орієнтаційна, цілепокладальна та функція управління.

Твердження, що життя, як нова, більш складна форма руху матерії та свідомості, було необхідним результатом розвитку всієї

сукупності хімічних і геологічних процесів на поверхні Землі, лишній раз підтверджує і достовірність теорії істини, і необхідність

свідомості для збереження впорядкованого існування матерії. Це не суперечить тому, що наша галактика постала за певної форми буття

(скажімо, - первинної або першої) і в цю ж форму повернеться, так як всесвітня узгодженість не закінчується на нашій галактиці. Окрім

цього, таке є доказом необхідності довільного вибору свідомістю свого місця проживання та фактом можливості продовження

існування конкретної матерії посередництвом діяльності відповідної форми – свідомості.

Все обгрунтовується завдяки процесу відображення (неорганічне, органічне, соціальне), результатом якого є інформаційне

відтворення взаємодіючих об”єктів. Сама інформація – це об”єктивна сторона процесу відображення як властивості всієї матерії. Вона

всезагальна. Будь-яка взаємодія включає в себе інформаційний процес і є інформаційною взаємодією у тому розумінні, що залишає про

себе пам”ять в іншому.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“ ... ані речовини, ані енергії, не пов”язаних з інформаційними процесами, не існує.” (А.І.Берг, В.В.Бірюков).

“Та матеріальна система, яка не розгортає в середині себе і в своїх наступних взаємодіях набуту інформацію, приречена на

деградацію.” (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К.,- 1999, “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Нікуди ми від того не подінемось, що наша галактика постала за певної форми буття і туди ж повернеться. Ми не виникли з нічого.

Газова консистенція появилась з хмари дифузної, нероздільної матерії, яка складалась з найпростіших атомів та функціональних

частин. Розвиток йшов від тяжких фундаментальних частин – протонів і нейтронів до ядер. Із ядер і електронів утворились атоми, а вже

з них – молекули. З молекул формувались агрегати – газоподібні, рідкі, тверді тіла. Сформовані тіла охвачують зірки з їхніми

сателітами, планети з їхніми сателітами, системи зірок, включаючи їх мегагалактики, і так до нескінченності.

Окрім сконцентрованої речовини у вигляді небесних тіл у Всесвіті є дифузна матерія. Вона існує у вигляді відокремлених атомів та

молекул, а також у вигляді гігантських хмар газу й пилюки різної плотності. Все це, разом з опроміненням та мало дослідженою і поки

що зовсім не дослідженою рештою, складає той нескінченний світовий океан розріджених речовин в якому немов плавають небесні

тіла.

Упорядкованість, складність та організація в неживих динамічних системах виникають у результаті інформаційної взаємодії їх із

навколишнім середовищем та іншими системами, яка залишає сліди в структурі системи відображення. У ланцюгових хімічних

процесах, пов”язаних із дією каталізатора, виникає здатність молекул реагувати за типом сигналізації, де поряд з енергетичними

процесами присутні інформаційні, регулятивні та управлінські, що неминуче впливають на еволюціонізуючу організацію хімічного

об”єкта.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Здатність до планомірних дій у зародку існує всюди, навіть там, де ще немає жодної клітини, а є тільки первинна протоплазма.”

(Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К., - 1999, “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Залучаючи у своєму творенні матерію, інформаційна інтродукція бере на себе обов”язки свідомості (у спрощеному вигляді) і

спонукає виникнення складних за організацією матеріальних систем – нервової матерії, центральної нервової системи, органів чуття,

умовно-рефлекторної структури, органів психічного відображення тощо. Так продовжується до моменту створення повноцінної

конкретної свідомості і її можливостей самозабезпечення необхідного існування. Такі хімічні речовини, як ацетохолін, холінестераза,

цирозін та ін. відіграють значну роль у перекодуванні отриманої інформації, а також у подальшій передачі збуджень нервовим

імпульсам.

Вірогідна мета еволюції мозку – ускладнення до такого рівня, на якому він міг би стати досконалим провідником духу (духовного

життя) людини. Мозок є одночасно і першоджерелом, і провідником. Він є вмістилищем духу в людині. Від імені власника, тобто

людини, мозок виступає як першоджерело, а від імені всезагальної свідомості Всесвіту та Абсолютного Розуму – провідником.

Відповідно дух можна умовно класифікувати на усвідомлено-особистий, суспільний, позаземний, божественний, проте сам по собі, як

дух людини, він є поєднанням цього всього і відокремлювати одне від іншого недоцільно. Мозок є лише органом мислення, а

суб”єктом мислення виступає людина в нерозривному зв”язку з природою, суспільством, Богом.

Психологічні і фізіологічні методи дослідження, доповнені цитологічними, гістологічними, біофізичними, уможливлюють пізнання

матеріального субстрату свідомості і особливостей його функціонування.

Людство не досліджують. Людство не використовують. Ми є співучасниками єдиного процесу існування і на даному етапі свого

життя забезпечуємо еволюцію. Наш куточок Всесвіту має свої проблеми і ми задіяні для їхнього вирішення. В цьому місія людства.

Його неповторність. Його екзистенціональна самобутність. Ми – є ми і нас ніхто ніколи не замінить у нашій дійсній сутності.

Вплив середовища, що повторювався із покоління в покоління, має цілеспрямовану форму, яку в загальному вигляді називають

навчанням. Навчання розглядають як фактор становлення поведінки живих організмів у онтогенезі і як фактор еволюції нервової

системи. Узалежнившись від притоку інформації, навчання таким чином виступає складником єдиної інформаційної системи

Всезагального Буття і займає у розвитку конкретної свідомості головне місце. Феномен навчання є найважливішим елементом всієї

історії життя, це генетично обумовлена його ознака. Стрибок, який перетворив досвідому поведінку тварин на свідому діяльність

людини, полягав у якісно новому характері навчання, котре спиралось на нові особливості мозку як функціонально-автономної

системи. Цілеспрямована діяльність забезпечила якісно новий рівень адаптації до середовища – соціальну адаптацію.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У формуванні поведінки людей відіграють рішаючу роль шість загальних характеристик оточення: екологія, оточення поведінки,

організаційна структура, характеристики людей у ситуації, усвідомлений соціальний клімат, функціональні та підтримуючі якості. (

Dr. Moos A., 1973, 1976).

Соціоаналітична теорія д-ра Роберта Хогана (R.Hogan, 1982) після того, як узагальнила соціобіологію, психоаналітичну теорію та

символічний інтеракціонізм, стверджує, що існують дві вражаючі риси еволюції людства. Перша – люди завжди жили в соціальних

групах. Друга – ці групи завжди були організовані згідно з ієрархією. Д-р Р.Хоган підтримується гіпотези, що люди генетично

закодовані для того, щоб жити разом і відповідно до ієрархії.

Предметне перетворення дійсності властиве тільки високоорганізованій свідомості, якою для нас є перш за все ми – люди. Дійсність

дана практиці у предметній формі і це наслідок соціально-суб”єктивного способу її освоєння. (Горак Г.І., “Філософія”, К.,- 1998,

“Вілбор”, стор. 74).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Людське існування – це творення буття з нічого, його поява і ствердження з”являються тоді, коли людина діє проективно,

конструюючи дійсність. Це чисто суб”єктивне “інобуття”. Воно прив”язане до простору, часу, свідомості. Воно не існує завжди, воно

конечне у своїй конкретності.

На відміну від людського буття Всезагальне Буття існує завжди. Воно не може бути нульовим. Навіть проявляючись за матеріальної

форми газових консистенцій, енергії чи частинок атомів. Всезагальне Буття вічне завдяки вічній матерії та вічній свідомості. Якщо

вічність матерії не викликає жодного сумніву, то свідомість вимагає постійних доказів своєї вічності. Найвагомішим є той, що навіть на

найнищому рівні організації, коли матерії повно і вона своєю енергією “давить” на буття, коли сумнів викликає можливість існування

мізерних носіїв якої б то не було інформації, коли, здавалось, що немає зовсім ніякої свідомості, вона, свідомість все-таки існує. В

ширшому масштабі це всесвітня свідомість на рівні або без рівня Абсолютного Розуму, а в вузькому підході – це здатні до

самоорганізації частинки, які можуть існувати в фізичних інформаційних середовищах. У формулі істини свідомість в таких випадках

набуде значення “нуль цілих і мільярдна одиничка” (або трильярдна і навіть менше, але все-таки, - одиничка). Стан буття відповідатиме

хаосу. Через відповідний аргумент (категорія ймовірного) воно функціонально інтегрувало з найвпорядкованішого порядку, де мало

своє найбільше значення, у хаос. Неймовірне прискорення могло спонукати вибух, швидко перетворило масу в енергію і наслідком

цього місцевого армагеддону явився страшний хаос.

Нульове значення не може бути на місці позначення матерії, свідомості чи буття. Буття не буває нульовим. І матерія. І свідомість. З

нічого не може появитись щось. Щось не може перейти в ніщо. Як мінімум у цих значеннях має бути “мінімальне щось”, тобто те, яке

ми привикли позначати одиничкою. У той же час максимально можливе значення – двійка. Це чисто умовні величини, які в даному

випадку відображають наш розвиток і наше розуміння суті процесів на підставі понять алгебри множин, “алгебри мислення” та

алгоритмічної культури.

Вічна матерія і вічна свідомість у різні періоди набирали різного – від максимального (двійка) до мінімального (одиничка) –

значення і на рівні Всезагального Буття суб”єктивно ніколи не будуть тотожними – дві двійки (два максимуми) або дві одинички (два

мінімуми), так як у такому випадку не було б боротьби протилежностей (це не відповідало б істині) й рух би завмер. Це – Всесвітній

Армагеддон з знищенням Всесвіту і Бога. При цьому знищиться абсолютність істини, а таке не можливо. Абсолютний Всесвіт й

Абсолютний Бог взаємопов”язані у Абсолютному Бутті. Позачасове й позапросторове не може пропасти. Формула істини з своїми

числовими значеннями справджується лише для існуючого у Всесвіті на рівні буття Всесвіту, а тому:

істина = 1 (стан буття) + 1 (свідомість) / 2 (матерія);

Або:

істина = 2 (стан буття) + 2 (свідомість) / 1 (матерія).

Що означає:

1)

при мінімальному значенні стану буття (хаос) матерія набуває максимального значення, а свідомість – мінімального;

2)

при максимальному значенні стану буття (порядок) матерія набуває мінімального значення, а свідомість – максимального.

При хаосі свідомість не може бути максимальною і навпаки – при порядку матерія не може набирати максимальної сили. Таке в

дійсності не існує. Воно не можливо. Дане положення обгрунтовується дійсним станом речей і доказує, що свідомість (інформаційна

інтродукція, генетичний код ... і т.д.) слугує для впорядкування матерії (абсолютизованої, еклампсованої матерії).

Істина в тому, що істина є і істина в тому, що істина абсолютна.

Щоб вірно усвідомити закони теорії істини треба піднятись над суєтою, натомість теорія істини справджується серед суєти. І в

наслідку – справжня істина (абсолютна, вічна, всюдисуща) є лише на рівні інших абсолютів (Всезагального Буття, Всесвіту, Бога), тоді

як серед числових значень достовірного можливе тільки місцево-суб”єктивне узагальнення і в даному випадку формула істини нас

лише умовно наближає до самої істини. Все пояснюється тим, що наша свідомість конкретно прив”язана до буття Всесвіту і окрім неї у

Всесвіті є ще інші конкретні свідомості. Вони формують всесвітню свідомість з усіма усвідомленими для нас наслідками. В цьому

істина. Саме для неї можливі цифрові значення і випливаючі з математики філософські ідеї. Наприклад, ось такі:

істина = 1 - 2 / 1;

істина = стан буття - матерія / свідомість;

Матерія буде зменшуватись і переходити в свідомість, а це в свою чергу приведе до збільшення стану буття до 2 і формула набуде

вигляду:

істина = 2 + 1 / 2;

Якщо: істина = 2 - 1 / 2, то свідомість буде зменшуватись і переходити в матерію, а це, в свою чергу, приведе до зменшення

уявного значення стану буття і формула набуде вигляду:

істина = 1 + 2 / 1.

Знаки “ – “ та “ + “ означають також енергію.

Математичні символи множення та ділення дають підставу показати швидку зміну енергетичного поля. Різкий перехід і різке

наростання або втрату маси.

Це рівень Всесвіту з його нескінченністю, вічністю і уясненим абсолютом. Це абсолютна істина його абсолюту. Його буття і його

матеріально-свідоме поєднане протистояння. Його мінливість з відповідними засадами. Всесвіт є саме таким і ми (наша земна

свідомість) саме такими є в ньому.

Через таку взаємодію постає чергова достовірність теорії істини, доказується можливість пізнання у Всесвіті і необхідність

уяснення абсолютного серед всього абсолютного і це ще не все, адже створене нами “поза дійсною матерією” (віртуальний світ) буде

володіти своїм “інобуттям”, претендуватиме на окремішність і завдяки притаманним йому віртуальним міражам та голографічним

побудовам дасть нам можливість, доганяючи швидкість світла, сказати своє вагоме слово у середовищі всесвітніх свідомостей.

Всесвіт дається людині до пізнання на рівні своїх “істинних достовірностей”, в своєму бутті. Бога також можна пізнати завдяки

можливому, посередництвом його буття. Однак у остаточно-заключній формулі істини (серед абсолютів) і Всесвіт, і Бог лише

уяснюються в своїй величі.

Все прогнозується. Все взаємозалежить. Тому, міняючи числений ряд значень від 2 до 1 і навпаки, можна сформувати відповідну

шкалу (гратку), вивести пропорції та отримати відповідні значення.

У відповідний час, коли вже матерії було багато, Бог вдихнув у людину дух (придав логічну ідею її існуванню) і вона, грішна,

почала логічно думати та боротись за своє існування. Стан буття (немов кумулюючий, нейтралізуючий центр) змінюючись і надалі

змінювався. Відбулось людське трактування Бог > Всесвіт > Істина. (Бог – це Всесвіт,- це Істина). Тому ми й живемо. Тому думаємо і

по-своєму впливаємо на матерію. Наша свідомість має нашу матерію. Інша свідомість має іншу матерію. Нескінченна матерія має

нескінченну свідомість. Істина як була, так і є. І Бог. І Всесвіт.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“ ... Зірки зростають та викидаються ядром галактики і рухаються навколо його центру. Поступово збільшується відстань між ними

та зірками, збільшується також період їхнього обертання за рахунок зниження лінійної швидкості. Молоді зірки з температурою плюс

35 тис. градусів починають вирощувати та викидати повторну зірку, майбутню планету, та її супутників.Чим більше у зірки планет, тим

повільніше її обертання навколо своєї осі і нижча температура її поверхні. Аналогічні процеси відбуваються в ядрах атомів, які також

вирощують та викидають електрони. Термоядерні вибухи та спалахи на поверхні ядер галактик, нових зірок та ядер атомів свідчать, що

вони зростили та викинули чергові зірки, планети, їхні супутники чи електрони атомів. Тільки в нашій галактиці десятки мільярдів

зірок мають планети, на двох-трьох із яких, ймовірно, існує органічне життя з людиною, яка в умовах постійного народження нових та

загибелі старих планет, зірок і навіть галактик служить переносником життя. Людина, тваринний та рослинний світ, як і Всесвіт,

існують безмежно, а тому збереження та примноження всього органічного – смисл життя людини.” (Васильєв П.Г., “Закони

планетарних систем Всесвіту” / Ідея. – 1993, - №1 – с.14).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Формула істини доказує не лише те, що свідомість існує вічно, а й дає підстави для твердження про незнищувальність свідомості.

На практиці це означає віру в майбутнє людства – випереджаючи невідворотню загибель Землі, наш інтелект зуміє перенести нашу

матеріальність на інші планети.

І випливаюче з цього шокуюче запитання: “Невже до нас таке ніким не практикувалось?”. Відповідь очевидна.

Фактор руйнації закладений в буття разом з механізмом інформаційної інтродукції і старіння нашої суспільної свідомості є дещо

відмінним у часі від старіння оточуючої нас матерії. Старіти наша свідомість почне пройшовши шлях відносної вічності. Ми можемо

передати своє поступово оновленій свідомості, новому життю, і паралельно здатні вдосконалювати свою сутність. Про це ще рано

говорити, адже людство ще не усвідомило всю повноту відповідальності. Воно все ще є інтелектуально бідним. Малокомунікабельним.

Ще й інше – існує проблема подолання міжпланетно-галактичних відстаней для швидко старіючої конкретної матеріально-свідомої

істоти, а тому доречніше твердити про міжгалактичну подорож чогось віртуального, здатного в певному середовищі здолати швидкість

світла, ніж про приземлено-матеріальне, чим є кожна конкретна людина. Інтелектуальна еліта людства повинна першою уяснити

покладену на неї історичним розвитком місію. В протилежному випадку наслідки катастрофічні для людства (ми не єдині і з нашим

знищенням свідомість не пропаде).

Старіння суспільної свідомості ймовірно спостерігатиметься у самозаспокоєнні на створеному достатку, ледь помітному процесі

розлінення після вирішення найбільш нагальних проблем всебічної гармонії з Всесвітом, в наслідку суцільної роботизації,

комп”ютеризації, віртуального відчуження ... і т.п., результат – можливе деградування (маразм старості). Вихід у варіанті оновлення і

співзлиття з новим, або, що можливо лише для найбільш потужної (пройшовшої повний шлях еволюції й зборовшої усі негаразди)

свідомості - це осягнення Всезагального Буття у вічності та ідеал Боголюдини.

Виходячи з нашої примітивної форми демократії (наших численних суспільних казусів), про таке не те що рано, але просто смішно

говорити. На місці інопланетян для нас є цілком зрозумілою їхня нехіть налагодити з нами стабільний контакт. Їхні досягнення нам

незрозумілі, ми не пройшли необхідний шлях пізнання і щось перейнявши, ми можемо більше втратити, ніж придбати.

Самозбереження є основною й справедливою догмою закону всесвітньої гармонії і кому, як не більш організованій свідомості належить

про таке постійно пам”ятати. Окрім того – чи все ми бачимо і все чуємо своїми органами сприйняття? Чи все усвідомлюємо? Тим

більше, що поряд з свідомим у конкретної свідомості існує рівень “внутрішнього світу”. Ним є сукупність психічних явищ, станів і дій,

які відмежовуються від сфери розуму. Це сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму, стани неосудності, певною мірою

інстинкти та запорогові почуття.

Завдяки включенню механізмів самозахисту, автоматизмів, інтуїції та решти до психічної діяльності, навантаженість на свідомість

зменшується, а це в свою чергу розширює поле творчих можливостей людини.

Емоційна сфера свідомості – складне, поки що мало досліджене явище. Емоції – це відображення об”єкта у формі психічного

переживання, душевного хвилювання, безпосереднього переживання життєвого смислу явищ і ситуацій та оцінювального ставлення до

того, з чим людина має справу.

Свідомість безпосередньо не зводиться до психіки людини. До духу і душі тим паче. При поверхневому розгляді медичне

визначення “психіка” є тотожним поняттю “душа”, але при більш пізнавальному заглибленні воно є відмінним. Це не дух. Для медиків

психіка складається із таких духовних утворень як свідоме і несвідоме, що є багатомірними і перебувають у постійній взаємодії.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Свідомість – це насамперед знання. Без знань свідомості не існує. Логічна структура когнітивної діяльності людини складається із

чуттєво-сентивного, абстрактно-мисленного та інтуїтивного рівнів. На цих рівнях виникають чуттєві й понятійні образи, які становлять

предметно-змістовну основу мислення. А саме мислення є процесом оперування чуттєвим змістом і логічними формами, що має на

меті синтез чуттєвого і раціонального надбання нової пізнавальної інформації. До пізнавальних здатностей людини належить також

увага і пам”ять. Але у когнітивній сфері свідомості провідна роль, безперечно, належить понятійному мисленню. Саме воно забезпечує

всій пізнавальній діяльності предметний, усвідомлений характер.” (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”, К., - 1999, “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Відстежуючи еволюцію самого поняття “істина” слід зауважити, що для середньовічної думки істина поставала як суще в його

цілісності і лише пізніше єдиним “володарем” істини являлась протиставлена гармонійному світові недосконала людина. Тому й

спостерігаються заклики про повернення до природи, тому й дещо інше. Але “людині ні на що покластися в природі поза собою ...

людина – штучна істота, яка народжується не природою, а самонароджується через культурні винаходи ... “ (Р.Гвардіні, “Конец нового

времени”, Вопросы философии, №4, 1990). Оточуюча земна природа існує в просторі і часі, а людська духовна культура, як

надприродне, таких залежностей не потребує. Щоб здійснитись в обрії людськості повноцінна людина повинна співвіднестись із

вічністю, інакше – з Богом. І що найголовніше – цей духовний зв”язок повинен мати смисложиттєве значення, іншими словами – він

потребує реальності. З цього випливає: якщо Бог наповнює сутністю своє буття через людину, то людина повниться людськістю через

Бога. Людськість духу сприймається посередництвом співвіднесення кінечності людського буття з вічністю Бога. Це співзлиття

свідомостей, поєднання й певна взаємозалежність.

Воля і дух людини не зустрічає іншу волю, інший дух. Одкровення знаходить своє у своєму. Це одна активність, хоча і на різних

етапах існування. Духовне поєднання відбувається тим щиріше, чим відвертішим є дух все ще грішної людини.

Оскільки Бог не є об”єктом у гносеологічному розумінні, а постає в своїй цілісності, то і осягнений він може бути лише цілісно. “Ти

цілий, і ніщо не може вмістити Тебе цілого!” (Бл.Августин, “Исповедь”, кн. 1, 3). Духовно співвідносячись з Богом, людина сповна

уяснює потенцію своєї цілісності і ця потенція періодично збільшується у процесі вдосконалення людини. Їз трансцендентного в своїй

суті діалогу людина виходить “уже не такою, якою вона вступила в нього. Момент зустрічі - це “переживання”, яке виникає і

блаженно завершується в сприймаючій душі і тут щось відбувається з людиною. Людина, яка виходить з сутнісного акту чистого

відношення, має в своєму єстві щось більше, щось таке, що виросло в ній.” (М.Бубер, “Я и ты”, 1992). Це не суб”єктивно-об”єктивне

відношення, а відношення цілих у своїй повноцінності свідомостей, що зійшлись на межі природної даності Всесвіту, це духовне

відношення в чистій особистій значущості.

Зупинитись і замислитись можна лише перед вічним. Саме в цій зупинці, в цьому осягненні і полягає перший крок до органічної

єдності з Богом, а оскільки така єдність є єдністю цілісностей, то це водночас і шлях людини до себе. Ця єдність гранична у своїй

рухомості, її не можна набути раз і назавжди. Її дійсність – це постійне творче відношення “Людина – Бог”.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Замислитись над реальністю Бога – значить промислити і реальність власного буття в плані сповнення його смислом.” (М.Зайцев,

м. Рівне, із збірки Острозької Академії “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного

відродження України”, м.Острог, 1994 – 2000 р.р.).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Цілісність істини витримала суб”єктивну “еволюцію” в людській свідомості і як суще явила абсолют. Такою є закономірність.

Пізнаючи, сумніваючись і аналізуючи осягнене, свідомість все-таки рано чи пізно вірно трактує достовірне. В цьому її прерогатива.

Саме тому стає зрозумілою суть узагальнено-остаточної формули істини. Бог існує для нас в наших душах, Всесвіт ми пізнаємо та

повністю уяснюємо в його цілісності і через таке Всезегельне Буття перед нами відкривається Істина. Кожен з абсолютів можна

пізнавати в його бутті і після цього кожен слід уяснити.

Свідомість є сильною, до кінця незбагненною і дуже небезпечною. Матерія має інші, відмінні від свідомості якості. Вона по-своєму

сильна, до кінця незбагненна і дуже небезпечна.

Знищити людське життя просто і з кожним наступним роком ця простота ставатиме ще простішою.

Активно покращуючи своє існування, людство повинне не сліпо вірити в день Маргарити (день нашого свідомого контакту з

позаземною свідомістю, можливий до трактування як об”явлення посланців Господа) і чекати спасіння від позаземних сил, а має через

індивідуальне моральне вдосконалення самостійно брати ініціативу в свої руки і наближатись таким чином до цього дня. Якщо не

позаземна свідомість з людиною, то вже точно людина має шанси зустрітись з цією свідомістю.

Перспективи залежать від людства. Від його здатності до самоорганізації та вирішення ним глобальних проблем. Гідні дня

Маргарити люди будуть жити довго й процвітати. Будуть активно насолоджуватись життям.

Навіть якщо забути про принципи у взаємозалежності “матерія / свідомість” (відомі під назвою “фактор Сковороди”), як такі, що

спонукають матерію знищувати недосконалу свідомість, підійти до основ теорії істини найбільш песимістично і ствердити, що ми є

єдиними розумними істотами у Всесвіті, а Земля – єдиною планетою на якій можливе життя, то й тоді дана теорія докаже свою вірність

і зуміє переконати достовірністю, адже, перш за все, активні елементи свідомості присутні в носіях інформації; вони в тому, що зараз

є ще не дослідженим і яке володіє потенційною здатністю нести якісь певні кант-байти інформаційної енергії. Воно має закладений

потенціал для розвитку необхідного – так званий потенціал Гегеля. Без нього не можлива еволюція.

Задача свідомості – збереження й розвиток матерії. Задача матерії – збереження й розвиток свідомості (постулати Гегеля).

В цьому основа їхньої єдності. У масштабі Всесвіту вони не можуть існувати одне без одного.

В певний період буття, здавалось що ще недавно відновлена свідомість починає створювати матерію. Вона глобалізується, відкидає

вже непотрібні умовності й намагається повністю контролювати матерію. В час найбільшого розвитку свідомості буття переходить у

стан порядку. Природа майже кругом опановується свідомістю. Матерія змізернюється за своєю суттю. Свідомість створює все нове й

нове. Найпотаємніші закономірності матерії відкриваються перед свідомістю. Залишилось опанувати одне – вічність і свідомість

задумується над вирішенням цього питання. Для потужної свідомості нічого нездійсненного немає.

Наш день Маргарити прийде. Ми до нього постійно наближаємось. Залишилось лише уяснити істину. Кожному з нас необхідно

працювати й розвивати цівілізацію.

Фактор Сковороди поширюється не лише на матерію. Він не тільки в тому, що матерія здатна знищити недосконалу свідомість. Він

суттєвіший. І тому свідомість може знищити матерію. Та ж сама недосконала свідомість, окрім здатності на самознищення, може ще й

знищити матерію.

Фактор Сковороди задіюється не механізмом закономірної і врегульовано текучої руйнації – ні; він нагальний, викликаний

необхідністю і до катастрофізму згубний у епогеї нищівності. Не руйнування спричинює його, а недосконалість свідомості. Цей фактор

несе згубу матерії і свідомості з боку неврегульованої діяльності свідомості. При цьому свідомість нищить сама себе, оточуючу

матерію і через явний причинний характер цього фактору матерія нищить свідомість.

Досконалість в абсолюті. Ця найвища досконалість в істині. Логічно, що потужна свідомість ставить собі за мету досягнення

найвищого для неї ідеалу, яким є Абсолютний Розум. Посередництвом одкровення вона його осязає й уяснює, завдяки пізнанню взнає

можливе до поетапного пізнання з його буття. Абсолютний Розум надається до духовного ідеалу, до дискурсу, але в межах розумного.

Здоровий глузд не включає в себе психічні аномалії.

Ми здатні уникати помилок. Ми здатні враховувати випадки й передбачати катастрофи. Ми здатні прогнозувати та контролювати

свій розвиток.

Окрім нас самих цього ніхто не зробить.

Шкала матерії в системі Кондратюка-Шергея формується як з відомих даних, так із прогнозованих та ймовірних. Шкала свідомості

найперш базується на еволюції свідомості. Слід врахувати геометричний ріст (прогресію) прогресу. Першочергове значення мають

багаточисельні стани буття.

Проаналізувавши лише частину, стає зрозумілим масштаб усього. Конкретні закони природи більш широко узагальнюються з

законами Всесвіту. Вони не такі-то вже й незрозумілі. Кінцеве пізнання – це мета, а мета завжди повинна існувати. Вона має манити й

спонукати до дій. Гіпотетично, у випадку нашого самостійного існування, ще більшою постає наша відповідальність за світовий розум.

Сьогодні Всесвіт ще затяжкий нам для глобального й повного розуміння. Ми не можемо дати собі остаточної ради з Чорнобилем

або з усіма тими ймовірностями, що якось та й випливають з теорії А.Ейнштейна. Гіпноз і паранормальні явища нам ще не відкрили

своїх таємниць. Екзистенціалізм лише починає стукати в душу людини. Стоїть на порозі, розглядається навсібоки й питає дозволу.

Думка, як все ще небачена “позавізуальна” матерія, не спіймана нами “за кінець”. Кант-байти інформації давлять на нас, але ми

сумніваємось якщо не в постулатах Гегеля чи, наприклад, енергії Гегеля, то вже точно в дні Маргарити. Але з часом – десь так під

кінець століття (хочеться у це вірити), людство систематизує й впорядкує наявні знання, зробить висновки, задумається й почне

всеохватні дії.

Математично-філософське розв”язання системи Кондратюка-Шергея вселяє надію, адже, враховуючи дані з періодичної системи

хімічних елементів Д.Мендєлєєва та оперуючи здобутками інших сучасних теорій, можна отримати наукову перспективу розвитку.

Кінечність, отримана з боку істини, не знищує тягу до пізнання, а навпаки – придає необхідну аргументацію, консолідує сили,

назавжди поєднує справжню науку з істинною релігією. Мета шляхетна – розвиток свідомості і саме тут стає зрозумілим значення

істинного й хибного, бо найголовніше в тому, що абсолютність істини в абсолютній гармонії Всесвіту і Всезагального Буття, а це

важливо не тільки для людини.

Необхідно зрозуміти закільцовані ланцюжки: “індивідуальна свідомість – суспільна свідомість – всесвітня свідомість –

індивідуальна свідомість” та “людина – Бог – людина”. Між ними є різниця.

Теорією істини започаткована поправка Корольова, згідно з якою багаточисельність конкретного міжгалактичного (регіонального)

буття, знаходячись у багаточисельному ряді між умовними величинами 1 та 2 у формулі істини, є у своїй багаточисельності все-таки

“менш багаточисельним”, ніж незрозуміло безмежне і всеохватне буття Всесвіту. Ця поправка також стверджує, що всесвітнє буття

залежить від мінливостей міжгалактичного регіонального буття і нижче, тобто – від взаємодії матерії та свідомості на регіональних

рівнях і від їхнього як окремішного, так і сумованого потенціалу.

Всесвіту був, є і буде завжди. Врегульована визначеність його буття не повинна викликати сумнів. Він був, є і буде цілим (виходячи

навіть з теорії П.Тейяра де Шардена та ін.) і саме таким він завжди поєднувався, поєднується і буде поєднуватись у взаємодії з цілою та

найвищою формою свідомості – Абсолютним Богом.

Буття абсолюту є лише абсолютним.

Факт поєднання і взаємодії ні абсолют Бога, ні абсолют Всесвіту не обмежує. Випливаючий з цього закон гармонії, на рівні

Всезагального Буття, надає аргумент функціям їхнього абсолюту. Вони настільки поєднанні, що існують взаємно і для істини є

сутністю Всезагального Буття. Чогось іншого ні спереду, ні позаду немає. Є те, що є. Ми в ньому і воно довкола нас разом з нами.

Система Кондратюка-Шергея уможливлює нескінченність пізнання і фактом абсолютності істини придає йому окреслену мету,

адже, якщо ми підставимо у формулу певні багаточисельні значення, вирахуємо величини енергії, то ми переконаємось, що пізнання у

своїй істинній меті є дійсно нескінченним, а істина є абсолютною і вона виражається певною, для нас поки що незрозумілою, але нами

уясненою нескінченною величиною. Ця система дає змогу оперувати цифровими значеннями на межі достовірного й істинного, більше

того, бо вона придає логічно-математичний зміст самій істині, аргументує її, вводить першопричиною у формулу абсолютів.

Ймовірно припустити, що потенціал Гегеля формує інформаційна енергія Гегеля, яка виділяється в процесі відповідної

життєдіяльності свідомості і носить орозумнений та ціленаправлений характер.

закон збереження і перетворення енергії

закони буття е н е р г і я закони взаємодії

/ / / \ \ /

Істина = Всезагальне Буття < матерія / свідомість

закони матерії / \

інформ. енергія закони свідомості

Гегеля, яка формує

потенціал Гегеля.

Духовний потенціал всесвітньої свідомості формується з потенціалів сумованих свідомостей регіональних рівнів і при

багаточисельності його величини, тобто – усвідомленні Абсолютного Розуму, й постає у Всезагальному Бутті достовірність Бога з його

неповторними якостями.

Енергія утворюється в наслідку і під час найрізноманітніших процесів, як то: в середині матеріальних середовищ, при взаємодії

матерії та свідомості, при входженні енергії до матерії ... і т.д. Вся енергія консолідується за галактичного та міжгалактичного буття і

тому сумовано-нейтралізованою є у Всезагальному Бутті. Перехід матерії в енергетичну форму і навпаки відбувається постійно.

Відповідні галактичні й міжгалактичні вмістилища служать для тимчасового схрону енергетичних потенціалів.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Докази сучасної науки дають можливість зробити висновок, що релігія стала зрозумілою для мислячого наукового розуму.”

(А.Еддінгтон).

Незабаром стане очевидно, що наука в широкому розумінні цього слова змогла б збагатити основи релігії і що релігійне відношення

змогло б посилити цінність пізнання.” (Х.Шеплі).

“Тільки релігія може дати пояснення найглибшій структурі Всесвіту.” (Ф.Франк).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Досягнувши в період хаосу свого найбільшого окремішного потенціалу (умовна величина), фактично заволодівши буттям, матерія

змушена розвивати свідомість і це для неї не лише позасвідома мета, це зрозуміла необхідність, бо без втручання свідомості матерія

дальше вдосконалюватись не може. Свідомість створює нові якісні та кількісні форми матерії. Свідомість безпосередньо не придає

матерії логіку – ні; логіка в ній існує завдяки гармонії Всесвіту, а свідомість (за єдності та протистояння) є гарантом розвитку матерії

на певному етапуванні від хаосу до порядку.

Цей етап є логічно обумовленим для втручання Бога. Хаос існує у темряві, у невизначенності, і лише Господь, свідомо

впорядкувавши світ, придає матерії сенс існування й розвитку. Роль людини у цьому далеко не скромна, її місія – місія окультурнення

довкілля, є доволі таки суттєвою

Всесвіт настільки розумно створений, що тільки для невігласа незрозумілою є роль Творця.

Кожна цивілізація, як категорія суспільної свідомості, несе моральну відповідальність перед Богом та перед Всесвітом за свою

ділянку. Для нас поки що нею є Земля, потім – сусідні планети, далі – галактика і, хто знає, можливо – певний міжгалактичний простір.

Для цього у нас є генетично закладений категоричний імператив моралі й почуття обов”язку.

Перший соціум – це Адам і Єва в раю. Перша мораль – це мораль по відношенню до себе, до ближнього, до Бога, до Всесвіту.

Мораль – це перше підсвідоме уяснення істинного і вже в подальшому – форми моралі суспільства.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Палеолінгвістика свідчить, що вже в давньому кам”яному віці (палеоліті) люди мали уявлення про добро, обов”язок, совість та

деякі інші фундаментальні моральні категорії.” (Малахов В., “Етика”, К., - 2000, “Либідь”, стор. 46).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У формулі: “достовірність = буття < матерія / свідомість” все є достовірним, натомість у формулі абсолютів: “ Істина =

Всезагальне Буття < Бог / Всесвіт ” все є істинним.

Чому матерія або свідомість не є істинними, адже вони існують вічно і нескінченно? Відповідь проста – через конкретність вони є

достовірними у часі, тоді як у своїй найвищій формі – Всесвіт та Бог, вони є істинними. Так точнісінько і наше буття. Воно є

достовірним для нас, натомість Всезагальне Буття є істинним.

Всезагальне Буття не є метафізично незмінною категорією, воно є істинним для наукової філософії, тобто – посередництвом

нескінченно мінливого у просторі і часі конкретного буття постає в абсолюті серед Абсолютів, що означає – конкретність, відносність,

об”єктивність достовірного буття формують вищу умовну категорію, якою і є Всезагальне Буття.

Конкретне буття, яке має конкретну взаємодію свідомості та матерії, є абсолютом у якусь конкретну миттєвість. Це немов модус,

ніби філософська субстанція в метафізичному підході. Випередивши швидкість світла, його можна наздогнати. Воно мало матеріальне

підтвердження. Воно відбулось. В ньому можна жити і його можна змінити (тобто повернути хід історії). Однак притаманне

розчарування – це в наш час безперспективна ймовірність. Природа настільки гармонійно влаштована, що ніколи не надасть

можливість недосконалій свідомості, якою поки що є людина, змінювати своє минуле і вигідно для себе корегувати буття. На

минулому треба вчитись, щоб уникати помилок у майбутньому. Лише з часом, підпорядкувавши повністю своєму інтелектові все оте

назване медиками підсвідомим, позасвідомим, несвідомим (неосудним) ... тощо, можна буде творити дійсність без потреби

виправлення вчорашнього дня. Мозок здатний настільки еволюціонувати, що перспективи цього навіть приблизно не вкладаються в

теперішнє усвідомлення. Є підстави стверджувати, що психіка є необхідною формою і що саме вона породжена свідомістю для своїх

потреб. Не в психіку входить свідомість, а навпаки – психіка є складовою свідомості. І інтелект, і дух, і душа. Це різні поняття. Їхнє

трактування і в філософії, і в теології є неоднаковим. Більше того – сама теологія не може з цим категорично визначитись і в різний час

підходить по-різному ( і це при її певному догматизмі). Дух вважається речовиною, ефіром чи ще чимось іншим (навіть потенційним

суб”єктом). Дух існує незалежно від матерії і передається від Бога до людини. Дух є абсолютний, є відносний і є конкретний. Дух – це

світова ідея, субстанція (за Г.Гегелем), що рухає всім і вся.

Наукова філософія (як така у даний час і в даному трактуванні), виходячи з понять “софія” і “дух”, вивела більш наукове

узагальнення під назвою “інформаційна енергія Гегеля”. При цьому філософсько-релігійні поняття “дух” і “софія” вона не відкинула, а

з вдячністю зоставила у своєму вжитку. Спорідненність цих понять свідчить про їхню достовірність і надає кожному з них специфічний

відтінок.

Для медиків психіка є майже тим, чим для теологів є душа, але для наукової філософії дух не є суто енергією Гегеля або софією. Це

інше. Приходиться константувати – там, де написано “дух”, не слід розуміти “інформаційна енергія Гегеля” і навпаки. Душа є

вмістилищем духу людини в організмі конкретної особи. Свідомість возвеличується завдяки духу, потайки полемізує з ним та вряди-

годи сприяє розвитку душі. Дух залишиться після нас. Наша свідомість після нашої смерті пропаде (черговий доказ конкретної

узалежненої взаємодії “матерія / свідомість”). Виходить так, ніби дух є позаматерією, існує сам по собі та передає духовність від Бога.

Певною мірою так і є в дійсності (категорія достовірного). Дух є в кожної людини. Це іскра Божа. Це ідея. Потенція. Дух не можливо

знищити і він немає візуального матеріального підтвердження. Дух є своєрідним провідником духовності від Абсолюту, яким є Бог, до

конкретного, якою є людина. Це взаємодія “Абсолютний Розум – конкретна свідомість” і в зворотньому напрямку.

Інформаційна енергія Гегеля постала з інших засад, є більш матеріальною і слугує для взаємодії між високорозвинутими

свідомостями у Всесвіті на основі зафіксованих в інформаційному полі кант-байтів енергії. Енергія Гегеля конкретно знаходиться не в

душі, а в іншому понятійному утворенні матеріально організованої свідомості, окрім цього вона ще й вимірюється певними

величинами

Ця енергія є лише у Всесвіті і від нього попадає у Всезагальне Буття, а дух – від Бога і його позачасовість свідчить про це.

В конкретному бутті, з точки зору конкретної свідомості, все сприймається по-іншому. Тому й плутанина. Невизначенність.

Блукання. Світосприймання людини, її “інобуття”, витворює свої претензійні концепції, суб”єктивно вкладає зміст істини конкретно

баченому ( що цілком справедливо і логічно) і придає істинність дійсно осягаємому. “Інобуття” входить у буття. “Інобуття” має

відповідний смисл і значущість. Однак “інобуття” людини – це її особисте. Буття Бога йому не співмірне. Тут інші закономірності

(вічність, позапросторовість, досконалість, повна інтелектуальність, підпорядкованість “того, що на споді” логіці мислення). Буття Бога

притаманне йому як абсолюту. Існування Всесвіту (матеріальне не має суб”єктивного буття, воно існує як присутність) є буттям

Всесвіту за його пов”язуваності з свідомостями. Це буття також абсолютне. Також вічне і позапросторове. Все, що є позапросторовим,

вічним і незалежним, є істинним, а відтак – істинне має право на істину. Буття Всесвіту і буття Бога володіє істинністю, посягання

людини в прив”язаному “інобутті” на істинність, смішне не по факту, а по претензії на факт. Сьогодні наукова філософія не

збирається категорично змінювати традиції ( це тяжкувато самотужки для однієї науки), вона лише вказує на невідповідність,

наголошує “на суб”єктивізм”, який з часу виникнення наукової філософії зробився своєрідною обузою суспільного розвитку.

І Всесвіт, і Бог є настільки абсолютними, що могли б повністю існувати самостійно. Однак в дійсності такого немає. Через

незалежність постає їхнє поєднання, їхня гармонія. Навіть Всезагальне Буття – це не буття окреме, а єдине. Буття Бога – це осягнення

Абсолютним Розумом всього і всіх. Воно об”єктивне. Воно досконале. Людина про таке може лише мріяти. Вона має до цього

тягнутись. Цілком до зрозуміння, що ідеалісти бачать лише буття Бога і не зауважують буття існуючого Всесвіту, а матеріалісти

навпаки – за конкретними, візуальними формами світу нічого більше не хочуть розгледіти. Буття Бога і буття Всесвіту пригортають

своєю величчю. Порівняно з цим всезагальне і гармонійне є тяжчим для усвідомлення.

Дух людини не проявляє себе якоюсь певною, чисто матеріальною мірою. Про душевність людини можна говорити тільки по

відношенню до інших людей. Духовна культура не є культурою “духів”, нею є свідома культура душевних людей і вона твориться для

свідомого сприйняття нащадками. Вона залишається у спадок. Вона передається від однієї конкретної суспільної свідомості іншій (від

цивілізації до цивілізації). Оцінюючи розвиток суспільства, можна говорити про стан його духовної культури.

Поняття “дух”, “душа”, “свідомість” тісно переплітаються у житті. По-іншому не може бути. Це віковічні поняття. Вони є

достовірними і якщо їхні назви у науковій філософії мають суб”єктивне забарвлення, то для Всесвіту і Бога (з позиції істини) вони не є

суб”єктивними (для Всесвіту існує Всезагальне Буття з матерією та свідомістю, і для Бога є таке ж буття, з тією ж матерією та

свідомістю). В цьому істина. Нічого незрозумілого немає в тому, що так є, адже Бог у Всесвіті, а Всесвіт у Бозі. Знак рівності між Богом

і Всесвітом не можна ставити. Це не одне й те ж саме. У Всесвіті все підпорядковано законам всесвітньої гармонії. Для Бога також

існує той самий Всесвіт. Він у Всезагальному Бутті. Однак Бог, як і Всесвіт, має своє, відмінне. Одне з таких – дух, друге – наша душа.

Є й інше і теологія займається його дослідженням

Для наукової філософії очевидно, що:

Всесвіт = Всезагальне Буття < свідомість / матерія;

Бог = Всезагальне Буття < свідомість / матерія.

Закон тотожності науки логіки дає підстави записати:

Істина -> Бог -> Всесвіт.

Це гармонійна залежність, а не чиста тотожність.

Теологія стверджує, що Бог спостерігає за нами. Допомагає нам. Направляє на путь істинний. Кохає всіх і кожного зокрема.

Приведена вище формула таке підтверджує.

Кожна миттєвість буття, кожен рух матерії або кожна думка свідомості є споглядальними Богом.

Кожна миттєвість буття, кожен рух матерії або кожна думка свідомості вимагають гармонійного влагодження у Всесвіті.

У всесвітню компетентність Бога тяжко повірити. Пересічній, а тим більше не підготовленій людині таке непідвладно до розуміння.

Для цього є релігія. Існують Заповіді Божі та вчення його послідовників.

Ісус нам сказав своє слово. Слухаючі його чують, глухі й сліпі все ще ігнорують. На все свій час. Факт у тому, що теорія істини й

постала з неї наукова філософія, найповніше наближають до Істини (Бога, Всесвіту). В цьому її значущість. В цьому Воля Божа.

Мозок стає повноцінним органом людської свідомості тоді, коли людина залучається до суспільного життя (Адам і Єва в раю). На

певному етапі становлення людини і її свідомості біологічна еволюція із домінуючого фактора перетворилась на другорядний, і

визначальну роль стала відігравати суспільно-історична діяльність людини.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Існує чимало гіпотез про те, що сталося з нашими далекими предками. Але всі вони визнають, що наші предки потрапили в

ситуацію вибору – або загинути, або навчитися нового, небіологічного способу існування.” (Надольний І.Ф. та співавт., “Філософія”,

К., - 1999, “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Розум людини розвивався відповідно до того, наскільки вона навчилась змінювати довколишнє середовище. З допомогою засобів

праці, які одночасно виступали й засобами пізнання, вона осягала властивості об”єктивного світу. Виготовляючи засоби праці, у яких

закріплювались виявлені властивості предметів, людина вчилась в думках їх виділяти, узагальнювати та абстрагувати. Логіка чуттєво-

предметної діяльності фіксувалась у голові і перетворювалась на логіку мислення. Людина думала.

Праця є основною умовою людського життя. Без праці життя людини неможливе і немислиме.

Свідомість також слід розглядати як соціально необхідне, практичне явище всередині самого соціального буття, а також як

“об”єктивне” практичне відношення у самій соціальній дійсності.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Особливість свідомості зумовлена характером її існування в суспільстві у вигляді “розумового поля”, яке перебуває у

міжсуб”єктивних взаєминах, неявно розташовується між суб”єктом і об”єктом пізнавальної діяльності. (М.Мамардашвілі).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Формула: “достовірність = буття < людина / природа “ може існувати з обумовленнями, адже людина в комплексі не є повністю

підпадаючою під визначення “свідомість” і природа у розумінні “всесвіт” не є лише матерією. В принципі ця формула є невірною. Слід

писати:

достовірність = буття < свідомість людського суспільства / матеріальна

природа.

Суспільством називається конкретна сукупність соціальних організмів, все людство в цілому, у той чи інший період буття. Соціум є

система суспільного співжиття людей. Держава постає у вигляді однієї із складових соціуму як більш широкого і фундаментального

утворення (Н.Макіавеллі). Держава відповідальна у своїй діяльності перед людиною і ця відповідальність законодавчо має

закріплюватись підзвітністю влади. Суспільне життя – це реальний життєвий процес людини (особи, соціальної групи, класу,

суспільства), що відбувається в конкретно-історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу

свідомого перетворення дійсності.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Здатність розмірковувати, здатність заглиблюватись у себе, щоб досягнути злагоди з собою й зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить,

що вона справді цінує і що ненавидить” (Х.Ортега-і-Гассет, “Дегуманизация искусства”, стор. 233) і відрізняє людину як особливу

істоту від іншого живого світу.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Соціум – це діяльне спілкування людей. У науковому осягненні соціум розглядається як історія людської життєдіяльності.

Суспільством є реальний процес життєдіяльності людей, що має історичний характер, існує об”єктивно, тобто незалежно від свідомості

та волі людей, хоч вони як носії свідомості й волі є головними дійовими особами суспільно-історичного процесу.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Суспільство – це реальний процес життєдіяльності людей, що відбувається завдяки втіленню в життя абсолютної ідеї (Г.Гегель).

І.Бентам визначає суспільство як “фіктивне тіло, що складається з індивідуальних осіб, які розглядаються як його складові члени”.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Людина – суб”єкт і головна дійова особа суспільства.

Суб”єкт власною діяльністю відтворює суспільство через самого себе і його діяльність завжди містить в собі безпосередньо

перетворююче (практичне) і духовне начало, шляхом якого здійснюється трансляція всезагальності людського буття.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Якщо визначити діяльність через її суб”єктоносія, то весь її зміст якраз і полягає в тому, що вона виступає як суб”єкт-об”єктне

відношення, в якому покладання об”єкту можливе лише суб”єктом – не одиночним природним агентом, а носієм родового,

всезагального, що володіє свідомістю, яка є ідеальним відображенням цього всезагального. “ (Горак Г.І., “Філософія”, К., - 1998,

“Вілбор”, стор.71).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Діючий засобами діяльності суб”єкт – це завжди і усвідомлюючий суб”єкт. Діяльність як функціонування суспільної системи

неможлива без її духовного забезпечення. Чим вище рівень діяльності, тим сильніша потреба в її духовності.

У підході до суспільства як соціально-культурного явища не можливо не зауважити значення людської мови. Свідомість пов”язана

із зародженням мови і саме завдяки мові формувались перші свідомі уявлення людей. Будучи засобом взаємного спілкування, обміну

досвідом, вона об”єднує людей не тільки одного часу, а й різних поколінь. Мова вдосконалювалась в процесі праці та суспільних

відносин. Як специфічний засіб зберігання інформації, мова перейняла на себе певні функції інформаційної інтродукції і надала

свідомості нової специфіки – духовного продукту життя суспільства. Слово увібрало в себе інформаційний потенціал, сформувало

понятійні уявлення, витончило думку, охарактеризувало знання, поставило людину на відповідний щабель розвитку. Здатність

розмовляти функціонільно й генетично закріплена в організмі людини (специфічна будова гортані таке підтверджує). Посередництвом

мовного спілкування відбулась історична спадкоємність епох, адже нові покоління людей соціально успадковують здатності до

спілкування тією чи іншою мовою. Людина думає на певній мові, творить, діє на її підставі і тим самим формує свій національний

менталітет виходячи з лінгвістичної структуризації. Без мови сучасна людська самобутність втрачає будь-який сенс. Пов”язавши мову з

інтелектом, можна з усією категоричністю наполягати, що подальший розвиток нашої планети або буде спрямовуватись інтелектом

людини (при мовному входженні), або цивілізація зникне з її поверхні.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, стан, структуру і властивості свідомості. Нез”ясованими залишаються й

питання взаємозв”язку свідомості з діяльністю та індивідом, буттям ...

Подібно до гегелівського мислячого духу, який продовжує природу, завершуючи цикл розвитку відображення і таким чином

виступаючи його найвищим етапом, сучасна інформаційна технологія може бути початком нового циклу розвитку природного і

соціального...

Можливо, з розвитком багатозначного, імовірного детермінізму і проясненням багатьох нових характеристик буття (неметричного,

віртуального існування природи, відношень) вдасться сформулювати більш фундаментальну теорію відображення, яка збагатить наші

знання про свідомість.” (Надольний І.Ф., Андрушенко В.П., Бойченко І.В., Розумний В.П. та ін., “Філософія”, м.Київ – 1999р., “Вікар”).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Через конкретні достовірності людська істина сприймається у цілості і через конкретику кожної людини (внесок її свідомості)

постає свідомість суспільства. Абсолют істини неперевершено сильний у єдності, абсолют Всесвіту та Бога також неперевершений у

цій якості і людське суспільство, людський соціум, у свою чергу, являють органічну цілість завдяки єдності конкретного.

Про суспільство як своєрідне і відносно самостійне системне утворення можна говорити тоді, коли підкреслюється його

своєрідність щодо матеріальної природи.

У суспільному житті люди постають не як біологічні, а як соціальні істоти, і місце людини в суспільстві визначається не

природніми даними, а належністю до певної соціальної групи, верстви, класу або стану.

Безперечною достовірністю є те, що людина гармонійно поєднана з усіма формами життя на Землі, але її історія – це історія

людини, і що характерно – розумна людина ніколи не виділяла себе з природи й усвідомлювала навколишній світ як такий, що злитий з

нею.

Суспільство дискурсивне. Імпульсивне. Сформоване на основі суб”єктивного “інобуття” в об”єктивному бутті. Чітко визначити

чого в ньому більше – суб”єктивізму чи об”єктивізму – доволі таки тяжко. Якщо матерія вклала всю себе у становлення суспільства, то

закономірно, що й свідомість при цьому не стояла осторонь. Говорячи про об”єктивні закони розвитку суспільства, не вартує забувати

не лише про суб”єктивний підхід під час цієї розмови, а й про суб”єктивний підхід взагалі. Істина не торжествує в суспільстві, тут бере

своє свідомість. Достовірність суспільства доказана і колективно узалежнений соціум володіє підставами для гармонійного поєднання з

Всесвітом. Дух апелює до Бога, організувавши соціум творить духовну культуру, вкладаючи сутність людини в матеріальну дійсність,

забезпечує врегулювання очевидної еклампсії матерії.

У всьому своєму багатоступеневому розвитку суспільство є багатостороннім утворенням, складним переплетенням безліччі

різноманітних зв”язків та відношень людей і в жодному разі життя суспільства не вичерпується життям входячих у нього людей. Такі

матеріальні та духовні цінності як техніка, наука, мистецтво, мораль, право, політика і т.д., суспільство творить виходячи з своєї

функціональної придатності, а не відокремлених, непов”язаних здібностей конкретних людей. Як ціле, суспільство складає весь

складний та протирічний клубок людських відношень, дій і їхніх результатів. Це взаємозалежна структура. Навіть сьогодні вона вже

має більше позитивного, ніж негативного. Відбиток кожного, його відлуння (залежно від внеску) входить у суспільство. Виводячи

недосконалість суспільства, слід зауважувати й особисту спорідненність, бо загальні закономірності цього системного утворення

визначають характер будь-якого елемента, який входить у систему, направляють його розвиток і навпаки – кожен елемент формує

загальну систему , тим більше, що конкретний елемент цієї системи може бути зрозумілий не в своїй одиничності, а лише в тому

зв”язку, який веде до цілого. Так, людина є цілою, функціонально свідомодовершеною по суті, але перш за все для себе і для Бога, тоді

як розміри матеріального Всесвіту вимагають суспільного підходу.

Морально вдосконалюватись слід самому, але й морально вдосконалювати потрібно суспільство. Це настільки необхідно, що навіть

при повному зрозумінні даної проблеми ми усвідомимо лише частину.

Рушійні сили розвитку суспільства (об”єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, розподіл, дії великих мас людей, народів,

потреби та інтереси, соціальні революції, ідейні мотиви, індивідуальний детермінізм ... тощо) є компонентом об”єктивних та

суб”єктивних чинників історії і лише при деталізації того чи іншого явища чітко пов”язуються з суперечностями соціального розвитку

та їх вирішенням, з діяльністю людей або, наприклад, черговим соціальним фактором (в майбутньому – з екологічним

врегулюванням).

Відколи життя суспільства прив”язалось до діяльності особистостей, соціальних груп, партій, народів і т.д., відтоді й рушійні сили

розвитку цього суспільства узалежнились від діяльності людей, що означає – здатність бути рушійною силою є найсуттєвіша

властивість людської діяльності взагалі.

“Для діяльності як способу буттєвості людини в світі, властиві такі визначальні ознаки як суб”єкт-об”єктна опозиція, духовно-

матеріальна єдність, а також здатність до диференціації, що збагачує її зміст.” (Горак Г.І., “Філософія”, К., - 1998, “Вілбор”, стор. 73).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У науковій філософії рушійні сили суспільства пов”язуються з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями

суспільства. Ця спрямованість деякою мірою пов”язується з інтересом, узалежнюється від споконвічного прагнення людини

добиватись досконалості (створена по образу та подобі Бога, людина прагне досягти гуманної сутності Господа) та, що слід визнати,

фактично надає меркантильним інтересам суттєвого значення. Від мудреців древності (Анахарсіс, Конфуцій, Аристотель, Марк

Аврелій та ін.), від сподвижників мудрості Середньовіччя, апологетів Відродження, вчених-гуманістів (Дідро, Декарт, Вольтер, Руссо

та ін.), до просвітителів не такого вже й далекого минулого та сучасності, спостерігається одна суцільна лінія розвитку свідомості

людства – подвижництво інтелекту в осягненні щасливого життя. Як безідеологічна, позакласова та непартійна, наукова філософія все-

таки з усією категоричністю змушена заакцентувати той факт, що в історії суспільного життя були і є різні негативні явища – такі, що

давали і дають переваги одним станам над іншими (наприклад, партійній номенклатурі-бюрократії над рештою підневільного народу в

Радянському Союзі) та такі, що узалежнювали і дотепер узалежнюють декілька націй від однієї (або багато держав від однієї) або,

скажімо, розділяючі не лише суспільство, а й значну частину організованого у держави світу згідно з фінансовою класифікацією.

На сьогоднішній день людський соціум влаштований правлячою верствою недосконало. Демократія не задіюється належним чином

та повною мірою. Свобода особистості фактично не дотримується. Тому висновок – наукова філософія оцінює за позитивний внесок

той, що сприяє загальнолюдському прогресу, дає щастя всім і кожному, задовільняє найелементарніші потреби членів суспільства,

здійснює контроль за суворим дотриманнім прав та обов”язків.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Виступаючи формою організації експлуатації трудящих та набуваючи самодостатності і тим самим перетворюючись у

бюрократизм, управлінська діяльність протиставляється праці, її включення у склад праці можливе лише тоді, коли вона стає сукупною

частиною діяльності виробничої, сприяє її організації і ефективності.” (Горак Г.І., “Філософія”, К., - 1998, “Вілбор”, стор. 79).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Є аргументовані підстави вважати, що суспільний лад демократії найповніше сприяє забезпеченому розвитку нашої земної

спільноти, а внесок кожної партії та ідеології в скарбницю демократизації всебічно оцінюється ходом історії. Цілком очевидно, що

історична особистість, її роль, є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей

конкретної особистості – з іншого.

Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб”єктів розвитку суспільства, належить класам. Вони характеризуються

чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів

виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку.

Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей ( а вони завжди мають свої інтереси),

то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій та воєн.

За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатами загострення суперечностей між класами, націями, релігіями в економічній,

соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.

На сьогоднішньому етапі розвитку людства особливого значення набуває роль інтелігенції як “посередника між загальнолюдськими

знаннями та своїм суспільством”. Фактично інтелектуальна еліта (інтелігенція) формує свідомість соціуму і применшувати роль такої її

частини як науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стала рушійною силою розвитку суспільства,

було б невиправдально, тим більше у той час, коли культурно-творча інтелігенція відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні

духовного життя суспільства. Однак є обмеженістю вважати, що у формулі істини, там де фігурує свідомість, має писатись виключно

“класова свідомість інтелігенції”, бо такий підхід ставив би під сумнів існування гармонійного врегулювання всесвітніх процесів, адже

ще Г.Гегель відзначав, що “поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за

досить значної суми створеного”.

Розуміння народу як суб”єкта історії бере початок з ідеї філософа Гердера про державний організм як “живу особу” історії та з

думки Г.Гегеля про те, що “певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії”. Народ – вирішальна сила всіх

соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної

національної і світової культури створюється інтелектуалами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного “фільтра”,

сприймаючи чи не сприймаючи певні творчі з”явища.

Жодна свідома регулятивно-саморегулятивна діяльність не може бути ефективною, якщо вона протистоятиме розвитку внутрішніх

тенденцій, процесів об”єктивної саморегуляції ентосуспільного буття (соціально-етнісні спільноти – рід, плем”я, народність, нація) як

саморегульованої системи, нав”язуватиме їм шлях розвитку.Ефективний процес розвитку етносуспільного буття можливий шляхом

утвердження свободи як неодмінної умови самоорганізації життя народів, їхньої співтворчості, а також таких форм національних і

міжнаціональних відносин, які постійно самовідновлюються, самонастроюються і взаємозбагачуються. За сучасних якісних змін у

суспільстві, визначається надзвичайно важлива роль етносоціального фактору культури у гармонізації національних та

міжнаціональних відносин, у духовному житті всього суспільства. Ця роль справляє суттєвий вплив на всі сфери суспільної свідомості

(збагачується сама і збагачує їхній зміст).

Одним з каналів впливу соціума на формування та розвиток особистості, регуляції її поведінки, є розроблена на основі відповідних

цінностей та ціннісних орієнтацій, система соціальних норм поведінки, яка застосовується суспільством, державою, нацією, класом чи

іншою соціальною групою. Це вимоги, які ставляться до особистості і які вона має виконувати. Вони узалежнюють індивідуальність в

ланцюжку суспільних регуляторів. Інколи применшують роль індивідуума (досить часте явище сьогодні), а інколи дають можливість

усвідомлювати пізнану необхідність (свободу) в повній мірі.

Суспільство, з одного боку, за допомогою своїх норм може прагнути до жорстокої, детальної регламентації дій особистості,

примушувати її уникати таких вчинків, які б суперечили його інтересам, а з іншого боку, воно може стимулювати самостійні

ініціативи, дії індивіда, які б певним чином допомагали зміцнювати існуючу соціальну систему.

Держава використовується суспільством для впливу на особу та підпорядкування особи інтересам суспільства, проте, як свідчить

практика, держава постає над суспільством, часто нехтує його інтересами і служить для забезпечення вузькокласових (часто лише

меркантильних) потреб. Здебільшого усвідомлюється протистояння не “суспільство – держава”, а “народ – держава” і при загострені до

крайнощів таких антагонізмів відчиняється клапан суспільного буття – революції ( в даному випадку справжні “локомотиви історії”).

Закономірності утвердження істини спроможні дати порівняльну характеристику всьому і це все підлягає доволі таки об”єктивній

оцінці. Ще ніхто не уникнув слів: “винен – невинен”. Ще жодне явище не пройшло непомітним. Кожне суспільство, цивілізація,

держава, нація, народ, як і кожна конкретна людина, відповідають та будуть відповідати за себе, і в цьому значущість складників

суспільства та факторів формування його рушійних сил для всесвітньої світобудови. Легковажити цього не слід.

Узагальнюючись “від і до” в рамках теорії істини наукової філософії, можна вивести найсуттєвіше, яке полягатиме в тому, що за

сухою концептуальною формулою істини криється безмежжя – процеси та явища, вічний рух, розвиток-занепад, підняття-спад ... і т.п.

Основа цього всього знаходиться в Істині (вона немов чисельник-знаменник всього) і якщо не безпосередньо Богом, то вже точно

законами Всесвіту регулюється чітко та якісно. Безглуздям було б протистояти цій всесвітній гармонії і далеко не свідомою людиною

буде той з нас, хто відважиться піддати сумніву істину буття всього сущого. Помінявши ієрархію цінностей з побутової на

загальнолюдську, із загальнолюдської на найбільш достовірну (істинну), ми одночасно вирішуємо проблеми гріха, свободи, зла,

самозвинувачення та інші їм подібні.

Вірна відповідь на питання: “Що є істина?”, допускає визнання того, що поза нашої свідомості існує безконечний світ, який

розвивається за об”єктивними відповідностями.

5) ПАРАДИГМИ ОСЯГНЕННЯ АБСОЛЮТНОГО РОЗУМУ. В образі Боголюдини християнство втілило абсолютне моральне

начало, оперте на подвиг врятування людства від тягаря гріховності. У співпереживанні моральному подвигу носія абсолютної

духовності чи не вперше в людстві народжується наснага на самовдосконалення згідно з ідеальним моральним взірцем. У такий спосіб

моральність з категоричного імператива була немов заново відкрита в аспекті її творчої сутності: як наслідок духовного

самостановлення особистості та як засіб упокорення суб”єктом потреб тіла (джерела гріховності людини) в ім”я сходження по щаблях

досконалості до духовних висот.

В різні часи Бог ніби наближався до людини або віддалявся від неї. Це суб”єктивний фактор, що поставав не в особистому

одкровенні, а в практичній потребі, як наслідку явності духовної культури та релігійної моральності. Звідси нестабільність суспільного

руху, його мінливий, “загадковий” характер. Рушійні сили штовхали суспільство не в прогресивному керунку, а повертали назад,

людство шарахалось і потрібен був певний час для відокремлення вірного від ілюзорного. Загинула антична цивілізація, скіфська

культура, майже занехаялись надбання римлян і лише духовне Відродження підтвердило факт потужності людського духу.

Направляюча роль християнства в цьому беззаперечна. Воно вистояло в своїй консолідуючій сутності і в часи Богдана Хмельницького,

і за А.Гітлера, і під час правління соціалістичної номенклатури. Ідеалізувати суспільство з його суб”єктивними рушійними силами як

єдиним фактором розвитку було б заангажованою помилкою, а тому вся об”єктивність даного історичного процесу постає не сама по

собі чи прив”язаною до усуспільнених продуктивних сил, а певною мірою зринає як провидіння, вищий промисел, що випливає з

всесвітнього поєднання свідомого й матеріального на рівні Абсолютів та усвідомлюється логічно і безальтернативно. Істина – це

природній консенсус, а не тривала полеміка матеріалізму з ідеалізмом. Провидіння не сліпе, глухе й тупе, воно всебічно постале з

закону гармонії Всезагального Буття і його вказуючий перст кожна людина інтуїтивно відчуває на собі.

Культурний приклад розгортання людської життєвості у напрямку на моральне вдосконалення був заданий образом абсолютного

носія моральної досконалості – образом Боголюдини. Функцію творення образу ідеального носія моральної довершеності виконали

монотеїстичні релігії, в центрі яких стоїть фігура Учителя (Будда, Христос, Мухамед). Процес здійснювався у такий спосіб, що

притаманні і здобуті людством моральні чесноти свідомо (добровільно, самоініціативно) винеслись за його межі і віддались ідеальному

носієві рис абсолютної досконалості. Історичний процес набув нової значущості, Бог чітко окреслився у свідомості людини, його буття

стало можливим для пізнання і людське існування набуло ознак духовної сутності. Бог вдихнув дух у людину раніше, а дух всьому

суспільству надав саме в час появи Учителя.

Виходячи з даних тверджень, для наукової філософії постає суттєве запитання: “Чи дійсно мораль є категоричним імперативом?” і

ще більш важливе: “Невже образ Боголюдини створений людською уявою?”, тим більше, що “уявлення Божества є лише можливістю

нескінченного наближення до нього, але образ назавжди залишиться невідтворимим та незбагненним”.

Згідно з християнським вченням про походження людини та її сутність, людина є передусім явищем духовного порядку. На цьому

сходяться всі напрямки та відтінки богословської думки. Не прагнучи заперечувати це майже канонізоване положення, спробуємо

подивитись на дану проблему поглядом безсторонньої зацікавленості.

Як відомо, творення Богом першолюдини включає два взаємопов”язаних моменти: перший, творення тіла і другий, його

одухотворення. Якщо тіло твориться з пороху земного, то душа вдихається безпосередньо Творцем (Буття, 2:7). Поєднує їх акт творчої

волі Бога, котрий створив людину за образом своїм і подобою (Буття, 1: 26). Виходячи зі змісту термінів, висловимо припущення, що

творення за образом фіксує “зовнішній” бік відповідності людини Богу, в той час, як творення за подобою акцентує на “внутрішній”,

сутнісній відповідності. Глибинною сутністю Бога є творчість, він Найвище Творче Начало, а оскільки людина створена богоподібною,

то творчість потенційно задана й людині. Але що ж може творити людина? Світ створений Богом і створений досконало, про що

свідчать слова Святого Письма, якими закінчується опис кожного акту творення світобудови: “І Бог побачив, що добре воно.” (Буття, 1

: 10,12,18,21,25). Проте, що цікаво, після опису акту творення людини цих слів не зустрічаємо. Що це, усвідомлення недосконалості

результату найвищого акту творення, чи не явне свідчення заданості майбутньої реалізації людиною своєї богоподібності як здатності

щось творити? Мабуть, і одне, і друге. В такому разі, де ж може реалізуватись творча потенція людини? В принципі, з усього

створеного Богом творча потенція людини може найповніше проявитись лише стосовно самої людини.

Можливість реалізувати свою подібність Найвищому Творчому Началу відкривається в результаті акту гріхопадіння.

До акту гріхопадіння Адама і Єви, цієї повчальної історії та космічної катастрофи в системі божественної світобудови, душа, як

божественне начало в людині, залишається в тіні. Вчитуючись у рядки Старого Заповіту, де живописується світ і людина до

гріхопадіння, не зустрічаємо жодного вияву людиною своєї свободи волі, своєї духовності. Перед нами урочисте Слово про творчу

мудрість Бога. Головне, в чому полягало існування людини на цьому етапі, - це життя в гармонійно влаштованому Богом світі та

оберігання створеного (Буття, 1,8,15,16). Такий стан акцентується деревом життя, що росте посеред раю (Буття, 1,9).

Проте, як у людини потенційно присутнє божественне начало (духовність та свобода волі), так і в системі божественної світобудови

присутня можливість її вияву. Це дерево пізнання добра і зла. Добро і зло - це те роздоріжжя, на якому вивіряється свобода волі та

духовність людини. Акт гріхопадіння відкрив нову сторінку людської історії – сторінку свободи, свободи як стану вибору. Саме в

горизонті вибору між добром і злом людина має реалізувати задану їй подобу Божу.

Життя в раю, акт гріхопадіння й подальше життя – це достовірність в аспекті сутності. Це аргументація необхідності. Протиставити

щось інше цьому неможливо. З одного боку – досконалість, з іншого – факт з життя, тоді як ціль – утвердження через боротьбу в

досконалості.

У буддизмі існують погляди, які на перше місце ставлять мораль, а віра зводиться до звільнення людей і тварин від страждань через

перехід у нірвану, шляхом самозаглиблення і відкидання всіляких бажань. Тому і “правильна поведінка полягає в тому, щоб подолати в

собі волю до життя, зруйнувати своє особисте буття ” (Н.О.Лосський,”Условия абсолютного добра”, М.,- 1991). Буддизм є найбільш

песимістичним світоглядом із всіх релігійних систем, а звідси і випливає відповідна мораль – всі люди рівні, оскільки нещасні і

страждають під тягарем однієї долі.

Що саме призводило до шарахання в духовному простуванні і які причини появи в соціокультурному розвитку ситуації “Бог

вмер”?

Витоки сягають 12-13 ст., коли західноєвропейська теологія виявила досить стійку тенденцію до раціоналізації. Одкровення та

бездоказова віра, котрі складали безпосередню основу здійснення людини буттям, поступово поставали перед необхідністю доводити

свою істинність. Місце споглядального та містичного пізнання посідає діяльність розуму – схоластика, котра спрямовує свої зусилля на

доведення тих чи інших істин Апокаліпсиса (Одкровення). Розум із засобу беззастережного сприйняття стає інструментом пізнання.

Раціоналізація пізнавального процесу зумовила секуляризацію духовного життя. Особливо помітним це стає в другій половині 14-15

ст., коли людина звертається до безпосередньої даності речей, прагнучи мати про все власне міркування. Пробудження інтересу до

навколишнього світу дає поштовх до розвитку науки, яка вивільняється як автономна сфера культури з визначеного досі релігією

єдності життя та діяльності і утверджується самостійно. Релігійні ідеали, у видноколі яких людина здійснювалась буттям, тьмяніють, і

їх смислова значимість відходить на другий план. Віра в трансцендентне божественне начало втрачає свою самодостатність, а тому

змушена шукати підтримки в розумі. Думка П.Абеляра про те, що бездоказова віра – не гідна людини, і прагнення Томи Аквінського

побудувати раціональну систему теології стають визначальними в духовному житті. Далі – більше і релігійна віра втрачає власний,

підпорядкований світ та опиняється в чужому, навіть ворожому їй світі. Вченими-енциклопедистами шукається раціональне зерно у

матеріальному оточенні, здебільшого суб”єктивно-достовірне претендує на істинне і своєрідною віхою у пізнішому виявлені

принципово нової світоглядної позиції стає філософія А.Шопенгауера. Людська “воля” торжествує. Вона у своїх конкретних

об”єктиваціях прагне до необмеженого володарювання. Залишилось ступити останній крок, щоб остаточно утвердити “волю” понад

усім.

Технологічне буття людини не прагне мудрості, а вимагає практичного знання, тобто відомостей про певні властивості об”єкта. Такі

поняття як “гріх”, “вина”, “смерть” втрачають своє екзистенційне значення і зникають навіть з проповідей (П.Тілліх, “Избраное:

Технология культуры”, М., - 1995, стор. 267). Об”єкт деталізується і вже не на ціле, а на конкретні частини спрямовується пізнавальна

діяльність людини. Засліплюючи себе потребами технології, людина прагне знати все про ніщо. Частина, як носій предметно-

практичної діяльності, починає співвідноситись з іншою частиною. Світ в його цілісності втрачає свою екзистенційну значимість. Бог

усувається. Власне обгрунтування людина знаходить у самій собі. Полишивши витоки своєї буттєвості, втрачає здатність бути собою.

Буття людини, як власне людське буття, стає проблемою. Щоб бути собою, їй потрібна мужність (П.Тілліх), мужність, щоб

співвіднести себе з цілісністю світу. “Нові часи прагнуть витягти людину з центру буття. Для цієї епохи людина не ходить більше під

наглядом Бога ... людина тепер автономна ... Нові часи, з одного боку, підносять людину – за рахунок Бога, проти Бога; з другого

боку,... вони роблять людину частиною природи ... Обидва боки взаємопов”язані і невід”ємні від загальної картини світу.” (Р.Гвардіні,

“Конец нового времени”, “Вопросы философии”, №4, 1991, стор. 141).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Якщо в індивідуальному бутті Людина кінечна і проблемою для неї постає вічність, то у своїх колективних формах, співвідносних

з нескінченністю буття в часі, проблемою для неї стає здійснення буттям “тут-і-зараз”. Як не дивно, але в наш час людина переважно

діє ніби час її існування не обмежений, тобто з позиції нескінченності колективного буття. У своєму здійсненні буттям вона

нагромиаджує одну недовершеність на іншу, ніби має запас часу, щоб довершити зроблене ...

Людина вже не зупиняється і не думає про себе, З трьох основних цінностей – Людина, Влада, Багатство (Л.А.Зеленов,”Принципы

самоорганизации социума”, Н.Новгород, стор. 7-11), - вона вибрала дві останні, та й то не в сутісному їх призначенні, а лише у

зовнішніх проявах. Людині немає перед ким зупинятись, немає про кого думати (влада, багатство – це не “хто”, а “що”). Її орієнтири

здійснення буттям обмежені і плинні в часі.” (Зайцев М., Нац. Пед. Університет ім.Драгоманова, 1998р., “Людина і Бог: взаємність

реальності”).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Людина намагається динамізувати суспільний поступ, адже підстави для цього існують – вона образ і подоба Бога, а тому, хай і

несвідомо, та прагне до довершеності. В динамізації людина вбачає засіб досягнення бажаного. Проте, здавалось що парадокс, - чим

більше зростає динаміка соціального поступу, тим далі людина опиняється від витоків своєї людськості, від підвалин власне людського

здійснення буттям. “В своїх глибинних тенденціях 19 і 20 ст. – це епохи, що спробували жити без трансценденції” (А.Камю).

Час, що його Ф.Ніцше охарактеризував вражаючою формулою “Бог вмер!”, породив суспільний фаталізм – націонал-соціалізм

А.Гітлера, фашизм Б.Муссоліні, тиранічний соціалізм Й.Сталіна та все інше, до цього споріднене. Цей час поширює своє й тепер і для

нього творчість постає переважно в зовнішніх виявах – в доланні меж та перетворенні світу, а відтак і своєї душі (психологічні

технології) та тіла (генна інженерія). Позбавлена цілісності людина – це людина “одномірна” (Г.Маркузе) і компенсує вона свою

одномірність через ідентифікацію з різними формами колективного буття (нація, держава).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Бог без людини значить не більше, ніж людина без Бога.” (Г.Гегель).

”Істинна людина і Бог є те ж саме” (Г.Сковорода).

”В дзеркалі себе роздивіться, бо Всевишній – це ви” (Румі Джалалідін).

”Повне пізнання Бога проявляється після пізнання всього сутнього” (Ібн-Рушд).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Там, де примітивна меркантильність засліпляє святе й істинне, зароджується лише крах, а сама ситуація “Бог вмер!” передбачала

випробування людства та науковопоглиблений пошук доказів істини. Технологічне буття не підмінить собою Всезагальне Буття. Як

чисто суб”єктивне “інобуття” воно є однією із складових буття Всесвіту. Воно необхідне в дану миттєвість, але подальша мінливість

буття утвердить інше. Що це інше буде відмінним, в наукової філософії немає жодного сумніву.

Філософ Є.Н.Трубецькой наводить порівняльний аналіз Царства Божого як буття Бога і земної мирської держави (Є.Н.Трубецькой,

“Смысл жизни”, М., - 1996). У порядку мирському, - пише він, - зло обмежується іззовні, “заглушується зовнішньою силою держави.

Звідси, мирський порядок знаходиться за межами царства благодаті, але він цінний як історична стадія розвитку, необхідна, поки ще не

звершився, але звершується історичний перехід від звіролюдства до Боголюдства” (стор. 220).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Ідея Царства Божого мусить бути провідною в житті християнина. Він має прикладати максимум зусиль, щоб підготувати себе до

Царства Божого на небі. Відповідно до цього він має виховувати у себе і своїх дітей риси, необхідні для реалізації Царства Божого.

Найвищим взірцем для наслідування має бути Христос. Разом з тим, наслідування Христа не можна розуміти як копіювання Його

земного життя. Це наслідування духу Його життя і вчення, що відображені в св.Євангелії.

Наслідуючи Христа, кожен повинен виконати своє призначення відповідно до своїх сил, здібностей та умов життя. Головне полягає

в тому, що християнин повинен проводити своє життя у живому спілкувані з Христом. “Прибувайте в мені і я в вас” (Ів. 14:4).”

(Жуковський В., із збірки Острозької Академії “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі

духовного відродження України”, м.Острог, 1994-2000 роки).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Який же обсяг має Царство Боже? Спочатку воно сягає розміру душі окремої людини або декількох людей, що сприйняли слово

Боже і живуть згідно з ним. Такими були на зорі християнства Апостоли. Але поступово воно розширюється, включаючи цілі народи,

далі увесь світ, а також природу, аж до моменту, коли Бог “буде у всьому і все” (Кор. 15:28). На Землі матеріально втілене Царство

Боже філософи розуміють дещо по-різному. Для одних ним є комунізм, для інших – відкрите суспільство, і в той же час прихильники

ніцшеанської релігії Абсолюту усвідомлюють його у вигляді міфічної Аркадії. Суть в одному – всі прагнуть кращого життя, але шляхи

його досягнення різні. Тому й блукаючий поступ, того й невизначенність та розчарування. Хоча ще давно український філософ

Г.Сковорода вчив, що найважливіший дар – життя по волі Бога; жити праведно і цим вчити багатьох. “Одна справа пастуша сопілка,

інша – пастирський жезл”, - сказав собі одного разу Г.Сковорода й останніх двадцять п”ять років свого життя присвятив мандруванню

рідним краєм з метою відкриття Божих Істин темному народові.

Живою істотою всіх творів цього легендарного філософа є Бог – не як щось надвеличне і недоступне людській свідомості, а як

початок всіх початків, сутність всього живого на Землі. Він – та натура, котра завжди є, була й буде, котра проникає скрізь й утримує

все створіння. Це вільна натура, вона вічно породжує натуру видиму, тобто матеріальну. Бог – це неосяжна істота, велика, праведна і

свята Трійця. Виходячи з цього, Г.Сковорода розрізняє дві натури і вчить бачити в усьому не одне, а два. “И так, двое – старое и новое,

явное и тайное. Есть тело земляное и есть тело духовное, тайное, сокровенное, вечное”.

“Ты любил сам себя, то есть прах твой, а не сокровенную Божию истину в тебе”, то ж зроби перший крок до мудрості – “пізнай в

собі людину” і зрозумій, що “любовь Божия – вот единственная дверь к райскому вкусу”.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Ідея Бога повинна бути панівною у людській свідомості. Усе, чим живе людина як людина, якою вона може і повинна бути,

викладено повно у Божественному вченні, вихованню залишається тільки вкоренити вічні істини християнства в юних душах ... У

трактуванні проблеми духовного відродження особистості вагоме місце має віра в Бога, як Вищий авторитет, Вічні Ідеали – ідеали

Любові, Совісті, Справедливості, Правди, Гідності, Сумління ... тощо. Тяжіння людини до Вічних Ідеалів є вже виявом її зв”язку з

Богом, початком її Віри, хоча воно не завжди усвідомлене, часом інтуїтивне, але завжди присутнє.” (Чепіль М., м.Дрогобич, із збірки

Острозької Академії “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України”,

м.Острог, 1994-2000 роки).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дух, вчить Г.Сковорода, завжди повний ідеєю, сам шукає способи свого проявлення у матеріальній оболонці. Зберігаючи свою

незалежність від свідомості, психіки, будучи ідеально вільним, дух проявляє себе лише тоді, коли дії людини співпадають з його

волею.

Справжнім відкриттям Г.Сковороди, яке не знало собі ціни, був його особистий досвід морального самовдосконалення через

богопізнання. На власному досвіді він переконався, що моральні сили людини випробовуються не в матеріальному добробуті,

накопичуванні, достатках, гонитві за посадами, славою ... тощо, а в розумному самообмежуванні власних потреб, терпимості,

жалісливості, стійкості проти спокус. Але щоб переконати людей в особистій користі розумного самообмеження власних потреб,

потрібний особистий приклад, котрий зміг би довести перевагу такого способу життя, що потрібне робить не важким, а важке

непотрібним, створює умови, щоб людина рано чи пізно не опинилась у тенетах примарного щастя. Люди, котрі особисто знали

Г.Сковороду, вказували на дивну спорідненність його думок та способу життя, легкість, з якою він переносив тягар бідності та

невлаштованість побуту, моральну зневагу до “риз” (всього штучного, напускного, що тільки зовні надає людині вигляду чинності та

благочестя, ховаючи в той же час її тривку обмежену натуру).

Г.Сковорода звертається до Біблії: “І сказав Бог: створимо людину за образом Нашим, за подобою Нашою ... І Бог на Свій образ

людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх”. Значить, робить висновок філософ, творіння людини

почалось з духу, й істина самопізнання в тому, щоб знайти в собі богоподібне начало. Життя – це проміжок часу, котрий заповнює

собою дух у знайденій ним плоті. Заперечуючи дух, людина втрачає зв”язок з вічністю, а разом з тим – страх перед Творцем за скоєні

гріхи, а тому – цікавиться Г.Сковорода, - чи не звідси виростають паростки загального гріхопадіння та масової бісовщини?

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Протягом століть людство переживає свою моральну недосконалість та боговідступництво і, здається, нарешті починає серйозно

турбуватись, що коли з його боку не буде рішучих спроб загальмувати страшну стихію моральної розбещеності, то нас чекає загальне

духовне зубожіння та здичавіння, тобто знищення людства як космічної духовної цивілізації.” (Глускін В., Економіко-

гуманіт.Університет, м.Рівне, із збірки Острозької Академії “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в

процесі духовного відродження України”, м.Острог, 1994-2000).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Навіщо бажати все перезнати? Ненаситна забава гуляти по соломонових садах і домах, а не все видивлятися. Шукати й дивуватися

означає те ж саме. Цей рух веселить і оживляє душу, як швидкість воду, що тече по камінню. Та при повному відкритті всього-навсього

зникає подив. Тоді слабне апетит і настає насичення, потім нудьга і сум” (Г.Сковорода, Твори: у 2-х томах, т.2, стор. 31). “Яка користь

у читанні багатьох книг, коли ти беззаконик? Єдину книгу читай, і доволі. Поглянь на цей світ, поглянь на рід людський. Він-бо є

книга, чорна книга, що тримає в собі різноякі біди, як хвилі, що постійно здіймаються в морі. Читай її завжди й навчайся, наче з високої

гавані на буряний океан поглядай і тішся. Чи всі читають цю книгу? Всі. Всі читають, але безтямно. П”ятку його бережуть, як

написано, на ноги дивляться, не на самий світ, тобто не на голову й серце його бачать. Тому ніколи не можуть пізнати” (стор. 130-131).

“ тому стовпотворінні знайшовся муж не вчений, а який проглянув себе ... О, яка сміхотворна премудрість, що не пізнала себе!”

(стор.119).

Г.Сковорода пророкує, що ідея Добра передбачає зустріч із Царством Божим як кінцеву мету людської історії, повного

ототожнювання моральних та суспільних законів, синтезу душі і матерії, ідеалу та його предметного втілення. Осягаючи ідеї Ідеалу та

Добра, душа готується до зустрічі з Істиною. Велика помилка, - каже Г.Сковорода, - що люди думають ніби людина живе стільки,

скільки існує її плоть, не можуть, не хочуть люди розуміти, що “плоть нічтоже, дух животворить”.

У 20 столітті священик Сергій Булгаков приходить до виновку, що Бог, як творець, не може бути байдужим до всього, що створено

його волею та що підтверджує владу над власним творінням. Не втручаючись у природні процеси створеної природи, не обмежуючи її

свободу у виборі оптимальних варіантів власно-продуктивного самопрояву своєї природної сутності, Господь залишає за собою

абсолютне право Вседержителя та Спасителя світу. Його присутність невидима, але ми її завжди відчуваємо, особливо гостро тоді,

коли остаточно зневірившись у своїх можливостях знайти дорогу до світла, змушені звертатись до нього за допомогою. С.Булгаков

погоджується з тим, що все створене є кінечним, а тому не може шукати смисл свого існування в собі і самостійно визначати своє

призначення у світі та місце у нескінченному ланцюжку космічних перетворень. Іншими словами, в усіх уречевлених формах природи

всевладно працює дух софії, яка зберігає у тваринному світі свою незміну основу. Необхідність участі софії у божественному промислі

зумовлена тим, що все багатство створеної роздрібненої та кінечної природи не може вмістити в себе премудрість її творця. Завдяки

софійності історії розум починає критично оцінювати можливості людини встановити свою безмежну владу над тим, що ніколи їй не

належало і не буде належати. “Софія править історією як Провидіння, як об”єктивна її закономірність, як закон прогресу”. І тільки

через осягнення її вищого смислу, котрий увінчує всю господарську діяльність історії, людина не втрачає надії, що з часом вона зможе

отримати “якийсь там загальний результат, що можливий інтеграл цих нескінченно диференційованих рядів” тваринного світу. І що

тільки тоді вона зможе виправдати своє космічне призначення. І якщо до певного часу організуюча ідея софійності залишається

надзавданням, то тільки тому, що софійність господарства “не є предмет дискурсивного, теоретичного значення, яке засноване на

роздвоєності суб”єкта та об”єкта і на розпаді буття” (С.Булгаков).

Французький зоолог А.Сабатьє так обгрунтував взаємодію мозку людини та духу: “Можно думать, что мозг представляет собой

механическое орудие, деятельность которого необходима для обнаружения мысли и воли, чтобы они действительно осознавали эти

проявления. Ведь тот механизм, который приводится в движение паром, не есть источник и опора силы пара, которая должна

приводить его в движение, но этот механизм необходим для того, чтобы вызвать известное проявление этой паровой силы … Если

мозг не способен производить дух посредством того, что не имеет ничего общего с духом, тоесть если мозг не может создавать духа, то

он может произвести дух от духа, накопить его как силу, развить его, организовать, обработать мысль, чувствование и волю, образовать

ту прочную связку, которая становится чувствованием, мыслью и волею, организовать, усилить сознание и наконец мало-помалу

создать психическую индивидуальность и личность, являющуюся его наивысшим достижением. Действуя таким образом, мозг

работает нисколько не иначе, чем механизм, который, утилизируя и накопляя какую-нибудь силу, приводит в порядок ее проявление.”

З даною точкою зору збігається думка дослідниці мозку Н.Бехтєревої. Ще й д-р Екклс, видатний учень д-ра А.Шеррінгтона,

користуючись своєю унікальною, дуже тонкою методикою вивчення роботи нервових клітин, довів високу мозкову чутливість та

здатність сприймати вплив духу (свідомості), який може існувати незалежно від мозку. Доплюсувавши сюди висновки О.Меня,

отримаємо зрозумілий результат, а тому: “... Вершиною духовності людини є, безумовно, психічний стан віри, про який пишеться в

Біблії: “Віра ж є здійсненням очікуваного і впевненість у невидимому” (Євр. 11:1). Щодо шляху досягнення людиною цього

найактивнішого духовного стану, в якому здійснюється найефективніше вдосконалення її особистості, то він також накреслений в

Біблії: “То ж віра від слухання, а слухання від Слова Божого” (Рим. 10:17). Тобто, чим раніше в своєму житті людина зустрічається з

Біблією, тим вірогіднішим стає розквіт її духовності.

Справжній Бог, принаймні Бог християнський – це не володар, не суддя, не господар долі, а спокутник. Це Бог стражденний і

близький до людини у стражданні і співстражданні. Це Бог, що воліє не примусового служіння собі, а, навпаки, очікує від людини

вільного, у свободі і дусі, прилуження до нього. “Є туга людини за Богом, але є ї туга Бога за людиною, нужда Бога в людині ... “

(Н.Бердяєв, “Философия свободы”, стор. 440).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Нова духовність стоїть перед завданням подолати нестерпний дуалізм, що розділяє і розтрощує людську природу. Стара

духовність прагнула зняти боротьбу зі злом, із владою стихійної природи над людиною через аскезу. Нова свідомість, що відірвала себе

від духовності, хоче боротись зі злом і владою стихійної природи над людиною лише через техніку і технічну організацію життя.

Протиставлення аскези і техніки розриває цілісну людську природу, робить духовність абстрактною і безсилою у боротьбі, а техніку і

організацію перетворює на бездушне царство ... Заперечення духовності є заперечення образу Божого в людині. Але заперечення

техніки, соціальної боротьби і організації веде до заперечення і приниження людини, до рабства і покори злу. З цим пов”язана

проблема нової духовності, котра поєднує споглядання і активність, духовну зосередженість і боротьбу. Зовсім хибно вибудовувати

нову духовність на старому протиставленні духу і плоті. Необхідне нове ставлення до праці, від якої не може бути відділена

духовність. Праця не є тільки аскеза. Праця є також техніка і розбудова, є жертва і боротьба, увіходження людини до космічного життя.

І цей трудовий процес має найглибший зв”язок з духовністю. Він змінює характер духовності, робить її більш цілісною. У цьому

зв”язок духовності і соціальності” (Н.Бердяєв, “Философия свободы”, стор. 451).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

За уясненої нескінченності Всесвіту усвідомлюється безліч позаземних цивілізацій. У своєму “інобутті” жодна з них немає права

самостійно претендувати на Абсолютний Розум. Ці цивілізації є нашою близькою родиною і лише він – Батько, є Абсолютним

Розумом.

Де він? Хто він? Для чого існує?

Господь в наших душах. Його дух дає нам життєву наснагу. Об”єктивних аналогів Бога у Всесвіті немає.

Ми можемо пізнавати його діяння, заглиблюватись у його вчення, але повністю, як Абсолют, ми його лише уяснюємо.

Він є. Він існує.

Істина всезагального Буття доказує факт його існування.

Всезагальне Буття = Істина < Бог / Всесвіт.

Якщо ми заберемо у буття Бога і Всесвіт (“мінус” у формулі), то через всесвітню катастрофу знищиться абсолютність Істини. Це

неможливо.

Буття унеможливиться за відсутності в Істини Бога і Всесвіту.

Бог втрачає сенс існування без Істини, Буття та Всесвіту.

Істина ніколи повністю не уясниться за відсутності якогось одного з відмічених у формулі складників.

Якщо чисто символічно уявити всю сукупність всесвітніх цивілізацій за родину, матір”ю назвати Всесвіт, то беззаперечно, що

претендувати на батьківство може тільки Бог.

Витягнута з нескінченності якась конкретна позаземна свідомість може бути або більш розвинутішою за нашу, або менш. Вона

може знати про наше існування, а може навіть і не підозрювати. І ще – вона здатна спілкуватись з нами або немає такої можливості. Ця

позаземна свідомість є тільки цивілізацією. Возвеличення її в абсолюті було б безпідставним. Абсолютний Розум – це щось інше. Як

Бог він для нас є постійно. Він знає про нас. Допомагає нам. Існуюча у Всесвіті матеріально організована позаземна свідомість не є

Абсолютним Розумом.

Натомість Дух потужних всесвітніх свідомостей, які об”єднані між собою в матеріальному Всесвіті завдяки цьому духу та

інформаційній енергії у своєрідний конгломерат свідомостей (при повноті своєї духовної єдності), постає у Всезагальному Бутті (у

вічності, поза простором та часом, повністю абсолютно) у категорію Абсолютного Розуму.

Дух є наповненням свідомостей. Твердження, що Дух – це лише Бог, є по-біблійному справедливим. З одного боку думка людини

зливається з підсвідомістю, яка є і в тварин у вигляді інстинктів, а з другого – з глибинами буття Духу. Через витоки найвищої інтуїції,

таємничих містичних здібностей людського духу, які проявляються найкраще в психічних станах трансу, гіпнозу, екстазу, і постає

трансцендентний суб”єкт (“я”) людини, недоступний її самосвідомості.

Абсолютна ідея – це Бог, тобто “істина в собі і для себе”; творець ідеї - Дух (“істина душі і свідомості”), отже Дух – праматір

абсолюту, “абсолютної єдності дійсності і поняття”. Згідно з геніальною, ні з чим не зрівняною теорією Георга Гегеля, Дух градується

на три стадії у своєму розвитку від зачаткової до завершальної, зокрема, на суб”єктивний (“ідеальна тотальність ідеї”), об”єктивний,

основою якого є наявна необхідність свободи, та абсолютний Дух – унікальна сфера побутування Абсолютної Істини. Абсолютний

Дух – безконечний. Завдяки метаморфозі бути самим собою, бути самим для себе і водночас – самим собою для інших, Абсолютний

Дух є немов бумерангом свого творення. Можливості Духу – безконечна дійсність. Абсолютна ідея, Абсолютний Дух здатні

самооновлюватись, їм притаманні такі якості, як всезагальність, єдина сфера побутування для всіх і вся, самоодкровення і страждання.

Основа основ Духу будь-якого ступення – свобода, в першу чергу – внутрішня.

Людина не полишена на саму себе. Людина тотально співєдина з Богом. Людина живе у Всесвіті. Своєю свідомістю (позитивні

результати від творення як фактору) людина зміцнює Дух Божий.

У Всесвіті не можливо віднайти який би то не було концентрат свідомості (“точка Омега” за П.Тейяром де Шарденом), адже деякі з

матеріально розвинутих свідомостей, з тієї чи іншої причини, могли б знищити цей концентрат. Таку недосконалість Абсолютний

Розум і гармонійний Всесвіт собі не можуть дозволити. Абсолютний Розум недосяжний навіть для найрозвинутішої конкретної

свідомості. Побачити, пощупати, дослідити, проаналізувати (складові пізнання) – це виключено у підході “суб”єкт – об”єкт ” стосовно

Господа. Межа між Абсолютним Розумом і конкретною свідомістю випливає з розмежування достовірного та істини. Це зовсім не

означає, що істина має своє, повністю незалежне побутування, а достовірність – своє. Ні. Всезагальне Буття є єдиним і спільним, однак

рубіж достовірності для “інобуття” конкретної матеріальної свідомості шляхом пізнання неможливо здолати.

У спрощеному вигляді (наше теперішнє розуміння) конкретні свідомості не формують Абсолютний Розум. Механізм формування

складний і повністю для усвідомлення непіддатливий. Те, що сьогодні зрозуміла людина завдяки науковій філософії при трактуванні

“Дух – свідомість – буття”, є необхідним для неї на даному етапі її розвитку, далі – слідуючий етап і осягнути його людина зможе

пройшовши рубіж свого, здебільшого самостійно створеного суспільного буття. Природна еволюція – це одне, суспільна еволюція –

інше. Поєднуючись, все це ставить відповідні вимоги. Людина постійно складає екзамен на свою зрілість.

Ми відстаємо в розумінні екзистенції, ми зациклились на накопиченні матеріальних благ, ми заглибились у побутову техніку і

частково забули про своє призначення.

Бог питає з нас усіх і з кожного зокрема.

Прискіпливо придивившись до себе, проаналізувавши особистий ресурс дієздатності, кожен з нас має логічно зрозуміти

найпростішу істину – ми живемо не просто так і не лише для задоволення особистих потреб.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“... і спитав у новоявленого сивобородий старець з ціпком, ключами й німбом над головою:

- Що ти зробив? ... Погано, якщо нічого, гірше, коли не починав робити і ще гірше, якщо не зрозумів нічого.” (“Хохляцький

апокаліпсис”, Київ – 1998, “Марко”, стор. 5).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Нас ніхто й ніколи немає права запитати: “Чому ти не став (стала) академіком або міністром?”, - кожен з нас відразу й назавжди

поставить собі одне запитання: “Чому я не став (стала) Миколою, Василем (Іриною)?”, тобто – “Чому я не став (стала) собою?”. І це

запитання буде запитанням від Бога. Чи існуватиме аргументація для відповіді?

Божі істини виважено поширюються в теології, літературі, релігії, мистецтві і зрозуміло, що наукова філософія не намагається (вона

просто не зуміє) підмінити собою віру або мистецтво. Сумно визнати, проте в даному контексті це факт, - люди володіють різними

знаннями, по-різному сприймають об”єктивну дійсність, тому те, що більшість може зрозуміти завдяки вірі, наукова філософія

фундаментальніше передає для прагнучих логічного доведення. У кожного свій контингент (своя інтелектуальна аудиторія), але, що

характерно і яке цілком справедливе до визнання – при поєднанні релігії та науки найкраще уяснюється необхідне для життя.

Істина в останній інстанції явилась за Волею Божою у всесвітній гармонії.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Абсолютні істини належать до числа тих, які, будучи раз виражені з повною ясністю та доказовістю, не зустрічають більше

доказових заперечень. В цьому розумінні абсолютна істина є таке відображення речей, яке залишається вірним при всіх умовах їх

існування ...

Помилковість суб”єктивного підходу до критерія істини полягає в тому, що він істину ставить в залежність від суб”єктивних

інтересів та устремлінь людей” (А.Спіркін, “Курс марксистської філософії”, М., - 1963).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Техніка та утилітарно орієнтована наука від початку приречені на сліпоту в розумінні справжнього буття Всесвіту, баченні реально

діючих та формуючихся суб”єктів, тому глобальна наука, та, яка ставить перед собою вирішення всього з гамузу вимагаючого

вирішення, має систематизуватись на всеможливих надбаннях людства.

Наукова філософія не може опустивши руки примиритись з тим фактом, що “... маси, як такі, не можуть засвоїти філософію інакше

як віру ... “ (А.Грамші), однак визнати цей історично підтверджений факт вона змушена, а тому право на поширення Божих Істин

сьогодні залишається за підтримуваною науковою філософією релігією.

6) МАТЕРІАЛЬНА КОНГЛОМЕРАЦІЯ ВСЕСВІТУ. Всесвіт складається з матерії, якій нізвідки взятись і нікуди подітись: вона

є і джерело, і причина, і пов”язаний з свідомістю наслідок самої себе. Поняття початку має смисл стосовно не до світу в цілому, а лише

до окремих конкретних речей і процесів, тобто до кінцевого. Кожна річ або фаза розвитку виникла від іншої кінцевої речі, появилась з

попередньої ступені розвитку. До Всезагального Буття в цілому – нескінченному в просторі та часі – неможливі приставки “від” і “до”.

Навіть Всесвіт в цілому кладе на них сувору заборону.

Наша Землі лише крапля в океані тіл світобудови. Наше Сонце – це тільки одна із сотень мільярдів зірок, які складають Галактику.

Проникаючи в глибини Всесвіту, ми в будь-якому напрямку зустрічаємо все нові галактики. Ми не можемо точно визначити відстань

до багатьох радіогалактик, але, безперечно, серед них є такі, світло від яких доходить до нас за десять мільярдів світлових років і

більше. Самі по собі ми знаходимось немов посередині від нескінченної далини відомих та невідомих світів до такої ж нескінченної

глибини в світ найдрібніших частинок матерії, де молекула вже є гігантом.

Розроблена А.Ейнштейном посткласична загальна теорія відносності пов”язана з новою інтерпретацією природи тяжіння.

А.Ейнштейн розглядав гравітаційні поля різноманітних тіл як викривлення простору в областях, які оточують ці тіла. Тіла, що

знаходяться на поверхні Землі, визивають непомітні викривлення, але світові лінії сильніше викривляються поблизу центрів тяготіння.

Планета викликає невелике викривлення світової лінії, зірка – більше. Подорожуючи подумки в світовому просторі, ми попадаємо в

міжгалактичну ділянку, де тяготіння незначне. Потім наш шлях знову проходить через ряд підвищень – нову галактику. Кривизна

простору-часу визначає викривлення світлових променів, які проходять поряд масивних тіл ( є гіпотетична можливість наздогнати

світло минулого). “Коли сліпий жук повзає по поверхні шара, він не помічає, що пройдений ним шлях є вигнутим, мені ж

пощасливилось це підмітити” (А.Ейнштейн). Будучи викривленим, простір все-таки залишається нескінченним.

Сучасна космологія виходить з визнання анізотропної неоднорідності Всесвіту – неоднакових властивостей речовини у різних

напрямках. Теорія анізотропності відповідає сучасним спостережувальним даним і доказує можливість одночасного розширення одних

ділянок мегагалактики і стискування інших, розширення в одних напрямках і стиснення в інших, переміни стиснення розширенням і

навпаки. Діалектичний підхід є в тому, що нескінченний у просторі і часі, і в зв”язку з нескінченністю властивостей всезахватуючий

Всесвіт, є єдністю та взаємопроникненням взаємовиключних протилежностей: однорідності та неоднорідності, кінцевого та

нескінченного, симетричного та асиметричного, зворотнього та незворотнього і т.д. Простір і час, як і матерія, підпорядковані закону

розвитку. Вищим, якісно новим щеблем розвитку в ряді нескінченних властивостей єдиного матеріального світу є наш розум.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Наше познание так же бесконечно по своим возможностям (при условии бессмертия рода и бесконечности развития практики), как

бесконечен познаваемый нами мир, и так же конечно на каждой данной ступени развития, как конечны предметы, события .”

(А.Спіркін, “Курс марксистської філософії”, М.- 1963, ”Соцекгіз”, стор. 101).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Космічні тіла і системи не існують від тисячоліть у даному їм вигляді. Вони формуються в результаті згущення туманостей, які

заповнюють великі простори. Космічні тіла виникають з матеріального середовища, в результаті внутрішніх закономірностей руху та

взаємодії.

Після того, як матеріальні утворення з атомного рівня піднімаються на більш високий, молекулярний рівень, на протязі декількох

мільярдів років йде ускладнення хімічних речовин. Поступове ускладнення молекул вуглеводневих сполук приводить до утворення

органічних сполук. Утворюються більш складні органічні сполуки. Виникає життя.

Було б невірно зображувати космічну матерію прямуючою до її вищого цвіту – людини. Неможливо уявити собі людину, як те вище

досягнення, до якого тягнеться неорганічна матерія. У природи, як такої, немає ані плана, ані мети. Її рух – стихійний процес і лише за

направленої еволюції утворюється життя.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Управління Всесвітом подібне управлінню містом, де все виходить від одного і того ж центра, але не все робиться безпосередньо

міським головою” (Ібн-Рушд).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Всесвіт не виник з нічого і не кане в нікуди. Еволюційно прямуючи поза простором і часом у вічність, він поражає своєю

нескінченною могутністю. Стани буття від хаосу до порядку – це лише достовірність на місцях, тоді як в черговий раз є всі докази

стверджувати, що Всезагальне Буття є абсолютним серед Абсолютів, істинним, незалежним.

Теорій виникнення Всесвіту є доволі таки багато і в процесі розвитку людства вони так і залишаться недоказаними теоріями. Факт в

одному – є порядок, хаос, рух і узалежнюючи ці поняття з матерією, свідомістю, буттям, можна уяснити істину. Факт також і в іншому

– свідомість коапулює всі матеріальні процеси завдяки своєму сутісному значені у Всесвіті.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Дайте мені матерію та рух і я побудую вам з цього Всесвіт” (Рене Декарт).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В природі матерії заключена можливість її перетворення з неживої в живу та мислячу при сукупності певних фізико-хімічних умов.

Життя не може ні виникнути, ні існувати на зірках, на кометах, на метеоритах, в міжзоряному газі та пилюці. Життя може виникати і

розвиватися лише на планетах, які не дуже наближені до своєї центральної зірки, але й не занадто далекі від неї для підтримання

необхідної температури. Вони повинні бути достатньо великі, щоб утримати кисневу атмосферу, повинні мати воду в рідкому стані та

належну рідку поверхню. Такі планети мають рухатись по орбітах з малим ексцентриситетом, щоб коливання температури не були

занадто різкими. Щоб планети могли бути в певній степені комфортними для життя, вони мають задовільняти велику кількість вимог,

до того ж в їхній незаперечній сукупності. Враховуючи, що число всіх зірок у нашій зоряній системі біля 150 млрд., можна прийти до

логічного висновку: певною мірою в мільярда зірок нашої галактики можуть бути планетарні системи, на яких, в принципі, можливе

життя. Астрономічні розрахунки, основані на теорії ймовірностей, кажуть про те, що якщо таких планет існує навіть в нашій галактиці

велика кількість, то в нескінченному Всесвіті – їх нескінченно багато.

Живі організми, в тому числі й людина, складаються, як і планети, зірки, галактики і космічна пилюка, з одних і тих самих хімічних

елементів. Ті ж самі основні фізичні закони справедливі кругом: і в ядрі Чумацького шляху, і в далеких галактиках, і в зірках, що

знаходяться по сусідству з Сонцем. Життя на Землі відоме в формі білкових тіл. Однак це не виключає можливості, що десь у Всесвіті

в умовах, які дуже відрізняються від наших, життя виникло й існує в якому-небудь іншому хімічному складі.

Єдність законів розвитку матеріального світу на інших планетах передбачає єдність і форм відображення. В силу єдності світу,

єдності законів розвитку матерії на стадії зоряних систем, ймовірно, що на багатьох планетах можуть мати місце фізична, хімічна,

біологічна та соціальна форми руху матерії. Сповна логічно припустити, що вища форма відображення – свідомість, може виникнути

лише на рівні соціальної організації. Подібно до того, як в земних умовах механічна, фізична, хімічна і навіть біологічна форми руху

матерії не володіють властивістю розумного відображення дійсності, аналогічні форми руху матерії на інших планетах не можуть

володіти властивістю свідомого відображення. Свідомість і там, в інших світах єдиного Всесвіту, мабуть, може виникнути та

розвиватись лише як властивість соціальної форми руху.

Ноосфера ( ширше з неї – географічне середовище), як сфера активного розуму, існує у Всесвіті на всіх придатних до розвитку

конкретної свідомості планетах. На Землі вона відрізняється від біосфери і доповнює її. Людство зв”язане з географічним середовищем

(ноосферою та біосферою) тісними зв”язками, і поза ним наше життя неможливе: космонавти, покидаючи на певний час Землю,

забирають з собою “кусочок” земного життя. Поміж природніми та суспільними початками немає безодні, що, зрозуміло, не означає

відсутність якісної специфіки. Не дивлячись на всі свої якісні відмінності, суспільство залишається частиною більш широкої цілості –

природи. Від часу появи суспільства на Землі проходять три види процесів: власне природні, специфічно суспільні і ті, що поєднують в

собі одні й другі.

Діалектика взаємодії Всесвіту і суспільства така, що по мірі розвитку суспільства його безпосередня залежність від природи

зменшується, а опосередкована – збільшується. Це й зрозуміло: пізнаючи все в більшій степені закони Всесвіту і на їхній основі

перетворюючи природу, людина збільшує свою владу над нею; разом з тим суспільство в ході свого розвитку вступає у все більш

широкий та глибокий контакт з природою, затягуючи у сферу своєї діяльності все більше число її предметів та процесів.

Включаючи в орбіту своєї діяльності всю планету, людство тепер вже здійснює вихід у космос. Разом з тим воно відтворює немало

космічних по своїй суті процесів на Землі: понаднизькі та понадвисокі температури, вакуум (розріджений стан газів, властивий

міжзоряному середовищу), виготовлення трансуранових та інших штучних хімічних елементів (технецій, плутоній), які є на зорях,

штучні супутники Землі, експедиції на Марс, міжпланетні станції, космічні кораблі. Наука і техніка готують базу для подальшого

проникнення людини в космос і, що незворотньо має відбутись, міжпланетного розселення людства.

Історія природи та історія суспільства, як достатньо організовані історії матерії та свідомісті, взаємодіють одне з одним, залежать

одне від одного, взаємно проникають одне в одне і складають динамічну єдність.

Природа ніде і ніколи не діє на людство одинаково. Її дії відбуваються по-різному: людству в залежності від його розміщення на

планеті вона дає неодинакову кількість світла, теплоти, води, опадів, рослиності та тварин.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Людська історія являє собою довгий ряд прикладів того, як умови середовища і обриси поверхні нашої планети сприяли або

затримували розвиток людства” (Е.Реклю).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Ігнорування ролі місцевих природніх умов може служити причиною серйозних негативних наслідків: споживацьке вирублення лісу

без його відновлення, поширення землеробних культур в сільське господарство тих зон, де вони себе економічно та екологічно не

виправдовують, - всі ці та їм подібні факти можуть нанести серйозні збитки народному господарству.

Вся дотеперішня історія людства – це титанічна боротьба за життєвий простір (теорії географічного детермінізму як основи

геополітики). Геополітика часто-густо служить ідеологічним виправданням при агресіях та грабунках чужих територій.

Науковими дослідженнями та досвідом доказано, що Земля (ширше – Всесвіт) володіє майже нескінченною здатністю підвищувати

свою продуктивність при відповідних технічних та суспільних умовах. Земля завжди віддає людині стільки, скільки вона вкладає в неї

засобів та праці. Розумне використання хімічних добрив, покращення методів обробки грунту приводять до постійного зростання

врожайності сільськогосподарських культур.

Всесвіт – це немов накритий стіл, за яким є досить місця для всіх його завсідників. Людству не загрожує змізернення природніх

ресурсів, нестача продуктів та сировини для виготовлення предметів споживання. Величезні резерви розкриває в цьому відношенні

підйом сільського господарства. Як показують успіхи геології та деяких інших наук, запасів корисних копалин, які затаїла земля, також

набагато більше, ніж це розраховували. А до безліччі джерел корисної сировини людство ледве доторкнулось. Це відноситься, до речі,

до тих багатств, які таять в собі моря та океани. Допускається, що за найближчі століття населення земної кулі виросте до двадцяти-

тридцяти мільярдів чоловік. І все-таки це не дає підстави для песимістичних висновків в стилі священика Мальтуса (1766-1834), який

сформував “великий закон природи”, відповідно до якого населення росте в геометричній прогресії, в той час, як засоби існування в

кращому випадку можуть рости лише в арифметичній прогресії (в результаті цього наступає “абсолютне перенаселення”). Голод –

наслідок існування перекосів у суспільстві. Природа в цьому не вина. Проте ліквідація постійного голоду та недоїдання, поряд з

швидким приростом населення, викличе різке збільшення інтенсивності взаємодії суспільства та природи.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Зараз світ немов би приготувався до стрибка. Напрацьовано велику кількість зовсім нових технологій, які чекають свого часу” (д-р

Й.Накамацу, “Аргументы и факты в Украине”, №18, 2000р.).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Відтворення населення планети пов”язується з інтелектуальним розвитком суспільства. Не кількість населення, а його якісний стан

(здоров”я, освіта, кваліфікація ... тощо), впливають на розвиток духовної культури людського соціума.

Ріст народонаселення в єдності з географічним середовищем складає існуючий фактор суспільного розвитку. Обидва вони грають

важливу, але не основну роль в розвитку суспільства (вони не складають причину, визначаючу хід і напрямок цього розвитку).

Вирішальну роль в розвитку суспільства грає в кінцевому рахунку все-таки процес виробництва матеріальних благ і саме матеріальне

виробництво поглинає основну долю активного часу суспільства.

Людина і в соціальному (особа), і в біологічному плані (організм) не входить у склад природних екосистем. Однак, якщо це в

більшості випадків вірно у відношенні до особи, то у відношенні людини, яка дихає атмосферним повітрям, п”є воду та споживає харчі,

тобто живе як біологічний організм, це вимагає обгрунтування, хоча і в соціальному, і в біологічному плані людина є компонентом

особливої системи (людське суспільство), яка володіє історично змінювальними економічними законами розпреділення продуктів

харчування та інших умов існування людини як особи і як біологічної істоти (такі елементи, як повітря та вода, необхідні людині для

життя, вона отримує іззовні, так як суспільство в цьому плані є відкритою системою і отримує енергію та речовини із зовнішнього

середовища).

Людина, таким чином, в біологічному відношенні є зовнішнім елементом і не може вступати в постійні біологічні зв”язки з

елементами природніх екосистем, а відтак і тут є сенс наполягати на взаємодії “свідомість/матерія” і тому, перш за все, говорити про

матеріальну конгломерацію Всесвіту.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Сообщество – явление биологическое; что же касается человеческого общества, то оно управляется социальными законами.

Никакие биоценотические закономерности не имеют здесь места, и попытки провести аналогии между сообществами животных и

растений и человеческим обществом, равно как и между науками, их изучающими, несостоятельны.” (А.Г.Воронов,“О проблемах

экологии человека”, с. 109).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Кругом людина прагне до багатства, росту та економічного розвитку. Вона закабалена і замучена технікою та валовим

національним продуктом. Непомірний розвиток техніки і безпідставний ріст населення обкрадають оточуюче середовище і знищують

здатність Землі підтримувати життя. Не сьогодні, так завтра людина вирветься на простори Всесвіту, почне його фундаментальніше

пізнавати та підпорядковувати “під себе”.

Чи готова людина? Чи готовий Всесвіт? І який він – Всесвіт, є насправді, поза всього нашого суб”єктивізму?

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”... людина виникла на Землі, розвинулась під її впливом, сформована нею та біологічно назавжди з нею пов”язана. Вона може

мріяти про зірки і навіть вступити в контакт з іншими світами, але душевно вона залишиться відданою Землі” (Рене Дюбо).

“Земля – це колиска людства, але ж не вічно воно житиме в колисці.” (К.Е.Ціолковський).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Істинне поєднання свідомості й матерії, їхнє входження у буття і формування його, можливе тільки за однієї умови – гармонії.

7) ЗАКОН ГАРМОНІЇ. З взаємодії матеріальної природи і суспільства випливає більш ширша взаємодія, яка узагальнено

усвідомлюється як єдність та протистояння матерії і свідомості. Гармонія в усьому: домашні тварини – об”єкти природи, в яких до

якоїсь міри реалізовані цілі людини шляхом штучного відбору; будинки побудовані людиною, а матеріали – дар природи; людина є,

звичайно, породженням природи, вона – вінець природи, вищий біологічний вид, але вона найперш є соціальною істотою. Тому не так-

то просто віднести одні предмети до природи, інші – до суспільства. Навіть душа, дух людини, не є уніфікованим до унітарності

атрибутом категорії свідомості, адже за протилежного підходу існує можливість наполягання на наявності абсолютно незалежної від

свідомості матерії.

Кожна свідомість залежна від матерії.

Кожна матерія залежна від свідомості.

Ця залежність у гармонії, в процесі розвитку, поєднанні та існуванні. Матерія, як і свідомість, може розвиватись і постійно

розвивається за своїми, конкретними законами, але узагальнюючись у своїй концептуальній формі, вона узалежнюється від свідомості.

На найнищому рівні розвитку взаємозалежність майже не спостерігається і лише через гармонію даний факт не викликає

опротестування. Сама гармонія є струнким узгодженням частин єдиного цілого. Гармонія має логічний сенс. Вона висуває свої вимоги

й вимагає їхнього беззастережного дотримання.

Гармонійне входження – це поєднання з метою найбільш вигідного існування й перспективою подальшого розвитку. Гармонія

забезпечує ефект найкращої якості. Гармонія гарантує існування й розвиток.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Поскільки Всесвіт безконечний та нерухомий, не потрібно шукати його двигуна. Безконечні світи, утримувані в ньому (зірки), все

рухається в наслідку внутрішнього початку, який є їх власна душа, і відтак даремно шукати їх зовнішній двигун” (Джордано Бруно).

”Розвиток зароджується там, де пропадає чітко виражена однозначність” (Чжу Си).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Недосконалий витвір свідомості не може тривало існувати в гармонійному матеріальному середовищі і шляхом трансформування в

інше (або інші) постане в новій, вже приємливій якості.

Недосконала конкретна свідомість може нахабно втручатись у вже існуючу гармонію з метою задоволення своїх вимог, проте

гармонія, як необхідність впорядкованого існування, має достатні механізми як для саморегуляції, так і для врегулювання складових

частин ( у разі їхнього внутрішнього розбалансування).

Всі без винятку наявні процеси якщо не гармонізуючі, то вже точно дезгармонізуючі.

Існуюче на основі гармонії Всезагальне Буття фактом свого існування сприяє гармонійному перебігу всіх процесів і явищ, а так як

це буття є єдиним і лише суб”єктивно розділяється на достовірне при конкретному відтворенні конкретними свідомостями, то,

зрозуміло, що гармонія існує для усіх матеріальних і свідомих об”єктів, і виходячи з цього – для Всесвіту та Бога.

Абсолют істини є зрозумілим з гармонії Всезагального Буття.

Конкретна свідомість, в зв”язку з своєю специфічно адаптованою суб”єктивністю, може помилятись у суб”єктивному трактуванні

процесів дійсності. На рівні колективної свідомості, якою є суспільна, ймовірність прийняття руйнівних для гармонії рішень

зменшується і тому досконалість Абсолютного Розуму можна зрозуміти в контексті найоптимальнішого врегулювання всіх без винятку

процесів та явищ.

У впорядкованій дійсності ( нею є теперішній Всесвіт) Господь не займається “питаннями конкретної гармонії”, а полишає це на

такі врегульовані процеси як еволюція, природний добір та ін., з ряду звиклих для нас і зрозумілих нам як історична необхідність.

Матерія й свідомість настільки тісно взаємодіють між собою та настільки гармонійно узагальнюються в бутті, що необхідність

якогось “всевишнього контролю” за гармонією на місцях відпадає сама собою.

У гармонійно існуючому бутті кожна конкретна матерія гармонійно узалежнюється з своєю конкретною свідомістю. Там, де для

матерії не існує високоорганізованої свідомості (наприклад, на планетах або зоряних системах де немає життя), вона все-таки

гармонійно співіснує з свідомістю на більш ширшому рівні. Скажімо, на Марсі немає життя, а тому й суспільства, але матеріально

існуюча планета під назвою “Марс” входить з Землею у єдину сонячну систему, тому є навіть спрощена взаємодія

“матерія/свідомість”, що для конкретного Марса постає у вигляді конкретного втручання з боку людей (що вже відбулось).

У розумінні скептиків наукова філософія немає вагомих наукових доказів для однозначної аргументації того, що Бог створив

Всесвіт (для них такі докази просто не існують), проте, виходячи з взаємодії “матерія/свідомість”, є підстави стверджувати, що істина є

первинною і що в період хаосу (який є тимчасовим і свідчить про процес гармонійного врегулювання явищ) все-таки була необхідність

у свідомому облаштуванні світу. Доказом цьому є гармонія. Дана необхідність вимагала логіки, а будь-який прояв логіки можливий за

відповідного підходу.

Гармонія не використовує енергію Гегеля. Вона не живиться від духу чи, скажімо, софії. Гармонія – це необхідність для

впорядкування, яке, в свою чергу, маючи логічний сенс, передає логіку існування гармонії.

Природний добір і пов”язане з ним природне врегулювання є основними факторами та основними доказами існування гармонії.

----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Існують, вочевидь, дві гармонії, або музики – гармонія божественного провидіння та гармонія людського розуму. Для людського

розуму, як і для слуху смертних, божественне керування світом та таємні накреслення Бога звучать якось грубо і немовби

дезгармонійно” .

”Природу перемагають лише підпорядковуючись її законам” . (Френсіс Бекон).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Фактор Сковороди (термін дещо споріднений з відомими у класичній філософії ”ножницями Сковороди”) – це саморегульовані

процеси, які необхідні гармонії і використовуються або для свідомості, або для матерії.

Кожна конкретна свідомість завжди прогнозує наслідки перед тим як щось зробити і ці наслідки, виходячи з аспекту гармонії,

будуть позитивними для свідомості та довкілля у випадку подальшого існування гармонії або стануть негативними та згубними у

випадку знищення існуючої гармонії.

Людство часто робило помилки через своє нерозуміння закону гармонії. Воно творило і інколи не здатне було осягнути наслідки

своїх творінь для природи. За свої помилки людство отримувало фатальні уроки – гинули люди, нищились здобутки і людство

опинялось “обличчям-в-обличчя “ перед суворою дійсністю. Людство загартувалось, воно робило й робить висновки (тому й маємо

прогрес).

Для людини закон гармонії є найосновнішим. Ми гармонійно співіснуємо з природою і маємо гармонійно розширити сфери своєї

діяльності у Всесвіті. Чим далі, тим суворіше з нас питатиме гармонія. Ми пізнаватимемо глибини, а там вірно зрозуміти гармонійну

регуляцію досить тяжко.

Через невходження в гармонію Всесвіту людство може загинути. Достатнє існування та розвиток можливі тільки за всебічної

гармонії між собою, між собою та світом.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Людський розум, полишений сам на себе, не заслуговує на довіру” (Френсіс Бекон).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

8) АСПЕКТ ”ІНОБУТТЯ” В БУТТІ. Буття – це все те, що нас оточує. Воно включає в себе: буття природи, буття речей, буття

людини (суспільства), буття свідомого та неусвідомленого.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Існує ідеальне буття, яке первинне по відношенню до матеріального буття. (Платон).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Г.Гегель вважає буття зміним. Якби було інакше, наголошує він, воно не змогло б сфомувати із себе такої різноманітності явищ та

процесів. Якщо буття є логічною системою, розмірковує далі Г.Гегель, то і розвиток його виражається законами логіки. Кожний

наступний процес сам, в свою чергу, є результатом попереднього, переходом конечного в безкінечне, де “конечне є вихідним пунктом

для безконечного ...” (Г.Гегель, “Философия религии”, т.2., М.- 1997, стор. 419). З точки зору Г.Гегеля світ є мислячий розум. Розум –

душа світу; він розвиває з себе поняття. Людська свідомість, відірвана від мозгу, трактується Г.Гегелем досить широко і об”єднуючись

з іншими свідомостями стає світовим розумом. Предметна реальність розвивається ним лише постільки, поскільки вона стає

зовнішньою оболонкою розвитку Духа.

Абсолютний розум, як духовно об”єднані у вічності, поза простором і часом, найпотужніші свідомості, що постають завдяки Духу

єдиним цілим, беззаперечно існує у Всезагальному Бутті. Чогось аналогічного у Всесвіті немає. Дух є наповненням Абсолютного

Розуму. Він його формує і надає йому абсолютну ідею Бога. Бог – це універсальна суть світу, завдяки своїй нерозривній єдності з

Всесвітом.

Всезагальне Буття є цілісним, перервно-безперервним. Воно є абсолютним лише в цілісності і лише виходячи з його цілісності слід

наполягати, що воно є раціональне, логічне.

Все дійсне є результатом розвитку складових істинного, яке набирає різних форм свого існування шляхом послідовно прогресуючих

достовірностей.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Мислення відчужує своє буття у формі матерії, природи, яка є “інобуттям” цього об”єктивно існуючого мислення або абсолютної

ідеї. (Г.Гегель).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

У Всесвіті присутні духовна суть, яка спрямовує розвиток шляхом еволюції і потенціал розвитку є невід”ємною властивістю самої

матерії, яка, стосовно неї, одночасно є немов рушійною силою, що задає імпульс еволюції космосу.

Згідно з теорією еволюції П.Тейяра де Шардена основними критичними точками процесу розвитку світу, космогенезу виступають

такі етапи: “переджиття”(неорганічна природа), “життя” (органічна матерія), “мислення”, “ноосфера” і “наджиття”. Раз є мислення, -

стверджує П.Тейяр де Шарден, - то має бути людина і вона концентрує в собі психічну енергію, творить ноосферу, персоналізує світ.

Людина є ланкою в біологічній еволюції. Без неї – відокремлення, роз”єднання. Вона ж своєю діяльністю постійно здійснює вищий

синтез всього існуючого, створює нову сферу – сферу духу. На цьому рівні виникає вища форма в розвитку світу – думка, свідомість,

духовність.

Принцип еволюції, як пише П.Тейяр де Шарден, вкорінений у самій дійсності і притаманний усім явищам природи.

Виходячи з терміну “ідеальне буття”, філософ Н.Лосський твердить, що це буття не має ні просторового, ні часового характеру.

Воно включає в свій зміст загальні поняття таких відношень як, наприклад, зв”язок між якістю і її носієм, кількісні форми і відношення

(число, єдність). Явища і форми, які існують у просторі і часі, Н.Лосський називає реальним буттям. Реальне буття, вважає він, може

виникнути і мати систематизований характер на основі ідеального буття. Окрім ідеального і реального буття існує ще металогічне

буття, тобто буття, яке виходить за межі законів логіки. Основою світу, наголошує Н.Лосський, є принцип, який знаходиться поза

світом, по той його бік. Цей принцип непорівнянний зі світом. Це не розум, тому що він – поза розумом, це не особисте, тому що є поза

особистістю. Навіть термін “абсолют” не виражає суті цього принципу, тому що Абсолют співвідноситься з відносним, космічним

буттям. Іншими словами, принцип, про який йде мова, є цілком вільним від світу. Світ не може існувати без даного принципу, але цей

принцип існує поза світом. Завдяки інтелектуальній інтуїції ми знаємо про даний принцип і наша інтуїція, що спрямована на світ, веде

до містичної інтуїції, а та, в свою чергу, спрямована далі, до металогічного принципу. Ця схема, вважає Н.Лосський, виражена в

біблійському вченні. Не слід розуміти, пише він, що Бог взяв ніщо і з нього створив світ. Ці слова, говорить Н.Лосський, слід розуміти

простіше: для створення світу Богу не потрібне було щось як якийсь матеріал, взятий ним іззовні чи із самого себе, він створив світ як

цілком нове буття, зовсім інше, ніж він сам. (Лосський Н.О., “История русской философии”, М.,-1991 – стор. 328). Бог у своїй

триєдиності – це абсолютна повнота буття, всеосяжна цінність. Всяка створена ним особа має якості, які при розумному їх

використанні дають можливість досягти абсолютної повноти життя. Бог розкриває себе не тільки як абсолютна повнота буття, але і як

вища, абсолютно досконала цінність, як благо або, точніше, вище благо, а саме: краса, любов, доброчесність, істина. Життя згідно з

Богом не може бути творчістю, яка відособлена від творчості інших істот; досконала любов до Бога, який створив світ з любов”ю,

неминуче включає любов до всіх істот. Звідси висновок, що творчість всіх істот, які живуть на Землі, повинна бути одноманітною,

соборною. Кожен член Царства Божого повинен зробити свій індивідуальний внесок у загальну творчість, - тільки в такому випадку

діяльність членів буде взаємодоповнюватись, створюючи єдине, виключно прекрасне ціле замість повторення одних і тих же дій. Це

означає, за Н.Лосським, що всяке творіння Боже відповідає своїй ідеальній сутності – Божій волі. Це творіння є окремою особою, яка

єдина в своєму роді і не може бути замінена ніякою іншою сутністю. Бог є найвища сутність, і тому його необхідно любити понад усе

на світі. Далі в ієрархії цінностей, наголошує Н.Лосський, іде людина як творіння Боже. Вона теж неповторна і незамінна. Після

людини слідують такі цінності, як істина, моральне доброчестя, свобода, краса, які складають абсолютні блага повноти життя. ( За

Герасимчук А., Тимошенко З., “Курс лекцій з філософії”, К., - 1999, стор. 169).

Виходячи з усіх існуючих даних, наукова філософія має підстави стверджувати, що існує буття – “інобуття”. Буття Абсолютного

Розуму широке й безмірне. Воно вбирає в себе все. Буття Всесвіту співмірне йому і є буттям всього. Людина має своє буття. Воно

залежне і кінечне. Воно конкретне там, де є відхід від суспільного до індивідуального. Воно вічне через поєднання з Абсолютним

Розумом. Примітивно замкнувшись у своєму “інобутті” навколо штучних засад суб”єктивно-“істинного” (лише дійсного в дану

миттєвість, достовірного у формі його бачення, можливого до сприйняття і разом з тим – тимчасово узалежнено триваючого), людство

тим самим вже поставило себе за межі істинного і лише вирвавшись з омани “інобуття”(усвідомивши його приреченість) воно зуміє

переступити рубіж за суб”єктивністю. Це нагально. Адже вже завтра суб”єктивізм всього в людському “інобутті” фатально придавить

безліччю умовностей. Далі – прострація і як наслідок – небуття.

Світ “інобуття” появився не лише в наслідку розбіжності між нашим суб”єктивним сприйняттям дійсності і самою дійсністю,

тобто – один світ є світом людської суб”єктивності, інший є реальним. Один – буттям, інший – інобуттям. Цим світом є не лише світ

наших марень і мрій або, скажімо, організований для нашого сприйняття, завдяки технічним досягненням, віртуальний світ з його

законами і вимогами, - ні; адже це тільки спрощений підхід. Все набагато складніше. Матеріалістично вникнувши в ланцюжок

“індивідуальна свідомість – суспільна свідомість – всесвітня свідомість – Абсолютний Розум – індивідуальна свідомість” зауважується,

що Абсолютного Розуму аж ніяк немає у нашому місцевому “інобутті” (все є, навіть факт існування всесвітньої свідомості можна

погодити, але розгледіти на небі Бога неможливо). Бога немає в нашому достовірному бутті. Ми ніколи не зможемо його побачити у

Всесвіті і не зможемо поспілкуватись з ним. Відтак Бог є деінде і тому існують підстави для введення поняття “інобуття”. Конкретно

відтворене буття, яке має конкретну взаємодію свідомості і матерії, і яке є фіксованим завдяки свідомості у якусь конкретну миттєвість,

не має перед собою Бога у його абсолютній величині. Воно – достовірне. Воно – інше. Коли для Всесвіту існує Всезагальне Буття, то і

для Бога є таке ж буття. І Всесвіт, і Бог знаходяться в ньому. Кожна конкретна свідомість з своїм “інобуттям” також. Абсолютний

Розум є у Всезагальному Бутті, але його не можливо віднайти у конкретному бутті. Це випливає з позачасовості та існування поза

простором одного буття і приналежністю до простору і часу – іншого. У приведеному виже ланцюжку таке зафіксовано на етапі “...

всесвітня свідомість – Абсолютний Розум...”, тобто є сукупність свідомостей у Всесвіті, які існують у конкретному бутті Всесвіту, і є

Абсолютний Розум, який є у Всезагальному Бутті. На цьому етапі й немов відбувається формування Всезагального Буття. Це не є

формуванням. Це – дійсність. Одне є достовірним, інше – істинним. Воно уяснюється в абсолюті, поза часом і простором, у вічності.

Тим більше, що не лише Всезагальне Буття, але й Всесвіт (Бог також) кладуть табу на “від” і “до”. Поза простором і часом Всесвіт

прямує у вічність (А.Спіркін, “Курс марксистської філософії”, М.,- 1963, “Соцекгіз”) і буття Всесвіту та Бога – це Всезагальне Буття.

Воно є сталим у категорії абсолюту і мінливим у своїх достовірностях. Для нього немає “інобуття”, воно єдине у поєднанні. Якогось

зафіксованого переходу конкретного буття у Всезагальне Буття нема і не було. Буття – єдине і лише, скажімо, для нашого

суб”єктивного індивідуального бачення все існуюче є своєрідним (для чийогось бачення також), але це не дає підстави розділяти

істинне буття на складові типа “інобуття”, так як цих складових існує безліч.

У формулі істини все виражається слідуючим чином:

істина = буття < свідомість / матерія;

буття = істина < свідомість / матерія;

буття = істина < свідомість / матерія

//

буття < свідомість / матерія;

Що означає: в свідомість входить лише свідомість, в матерію – матерія, тоді як істина складається з буття, матерії та свідомості,

тобто – для якоїсь конкретної суспільної свідомості, яка вказана в першій формулі, завдяки істині існує ще матерія і ще свідомість.

Вони мають своє буття. Дана свідомість це буття не має, але воно існує.

буття = істина < свідомість / матерія

//

Всезагальне Буття < Бог / Всесвіт ;

З цієї формули повністю зрозумілий взаємозв”язок “буття – “інобуття”.

Кожен з нас, поставивши себе на місце свідомості, посередництвом істини отримає своє буття (у нашому сприйманні воно -

“інобуття” ) і кожен з нас, через уяснену істину, уясняє своє входження у Всезагальне Буття з Богом і Всесвітом.

У відношенні до конкретної свідомості всі інші свідомості (як і матерії) мають своє “інобуття”. На рівні буття між ними може

відбутись взаємодія. На рівні буття Всесвіту між ними обов”язкова існуюча взаємодія. У Всезагальному Буття все існуючи взаємодіє

між собою.

Говорячи про своє і чиєсь інше “інобуття”, крім буття істинних Абсолютів, нам слід легко примружувати око (підморгувати), адже

“інобуття” – це така умовність, яка є більше умовністю за філософського трактування, ніж у постаючих у процесі “інобуття” реальних

результатах. Пояснення просте – наші практичні життєві хиби є наслідком невірного реагування на сприйняте в “інобутті” довкілля.

Ми – вряди-годи жертви неадекватної поведінки. Ми – заручники “інобуття”. Наше “істинне” й “хибне” є таким найперш для нас і ми

від цього буває що потерпаємо. По-справжньому істинне має бути тією основою, що постає у своїй істинності з вічного, абсолютного,

безальтернативного, досконалого і т.д. Відштовхуючись від істинного ми зуміємо логічніше впорядкувати нашу супутню решту. Не

розуміючи істинного, ми не зрозуміємо нічого.

Пізнане нами за істинне (достовірне) в нашому “інобутті” може таким не виявитись для інших. В більшості випадків посталі з цього

факти слугують нам у користь, у меншості – навпаки. Істинне є таким для всіх. Повністю уяснене воно навіть не вимагає усвідомлення

посередництвом практики.

Саме з відмінності між суб”єктивно “істинним” в нашому “інобутті” та дійсно істинним і постала філософія як наука.

“Інобуття” є настільки підтягнутим до справжнього буття у своїй класифікаційній характеристиці, що є сенс його виділяти

особливим написанням.

Буття неживої матерії є швидше простим існуванням, ніж буттям у його визначеності. Тому й класифікація – буттєве існування та

втручання (сублімація) у буття. “Інобуття” сприймається за сублімаційне буття. Людина є субліматом буття.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Деякі люди на шляху до досконалості прагнуть до абсолютної повноти буття, більше того, до благ всього світу, намагаються

досягти своєї мети і піднестися над іншими істотами і навіть Господом Богом, вважаючи, що вони можуть упорядкувати світ краще,

ніж це зробив Творець. Переслідуючи недосяжну ціль, вони на кожному кроці зазнають поразки, що викликає в них лють, ненависть до

Бога. Егоїзм, гординя віддаляють нас від Бога, знецінюють як людину і особу. Творчі сили людини-егоїста поступово згасають, якщо

вона виступає проти Бога, якщо її цілі гармонійно не співпадають з Божою волею та засадами, які виражені в моральних приписах

Біблії. (Н.Лосський).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вже писалось, що Абсолютний Розум немає потреби безпосередньо корегувати на місцях найрізноманітніші процеси та явища. Він

відсутній у бутті кожного з нас. Його присутність ми уяснюємо своєю душею. Його дух придає ідею нашому існуванню. Бог з нами.

Він кругом. Він у Всесвіті. Для корегування найрізноманітніших процесів та явищ існує досконалий механізм регулювання. Ним є

гармонія і еволюція. Проте якась певна, конкретна частина Всесвіту не може розвиватись нескінченно (та й взагалі – що означає

нескінченний розвиток?); після порядку немає чогось вищого, а є лише хаос, тому спад, який неминуче наступає після розвитку,

примушує відповідно розвинуті свідомості шукати інші місця для культивації своєї матеріальності. Такою є умова Всезагального Буття.

Воно не терпить аналога Абсолютного Розуму і тому не дає конкретній суспільній свідомості можливість на вічне вдосконалення.

Конкретне не може зрівнятись з абсолютним. Конкретне лише вічно наближається до абсолютного. Конкретна матерія, наприклад, -

сегмент Всесвіту, не може бути абсолютним Всесвітом, адже цей сегмент є залежним від часу і простору, звідси – розвивається, старіє і

його узалежнене буття переходить з порядку в хаос, потім – знову розвиток.

Потрапляючи в нове матеріальне середовище, на нову планету, конкретна суспільна свідомість має вибір – або самій, старіючи,

розвиватись далі і вимушено адаптуватись на новому місці побуту, або, почавши з нуля, створити нове життя, нову свідомість і нову

ноосферу. Нове проходить еволюцію, морально узалежнюється від своєї планети, самостійно розвивається і гармонійно входить у

Всесвіт. Нове має переваги над адаптованим старим, проте конкретні умови вимагають свого рішення. Однозначно стверджувати

неможливо. Адам і Єва були в раю і опісля попали на землю. Для цього була причина. І якщо так вирішив Бог, то жодна конкретна

свідомість не може сумніватись у вірності даного вчинку. Конкретна свідомість не може самостійно і гармонійно творити у

всесвітньому масштабі. Для цього в неї немає відповідного морального імператива. Генетично він не може зафіксуватись, адже немає

фактору належної еволюції. Гармонія настільки все узалежнює, що брати на себе сміливість у досягненні неможливого можуть лише

психічнонедосконалі особи. Гармонія ставить вимоги і найперш потрібно зважувати особисту відповідність цим вимогам. Конкретна

свідомість приймає конкретне рішення і є залежною від достовірного у достовірному бутті.

Абсолютний Розум також не несе безпосередню відповідальність за те чи інше в конкретно-достовірному бутті і питати з нього

було б не логічно. Є історичний прогрес, є еволюція і інші фактори гармонійного буття. Кінець-кінцем є людська свідомість, яка має

певні знання, досвід і формує разом з іншими суспільство. В першу чергу питати слід з себе, свого суспільства, своєї держави. Якщо в

чомусь і є недосконалість, то вона тимчасова, у її виникненні задіяні фактори, що суперечать гармонії і рано чи пізно ця недосконалість

знищиться. Суть також і в іншому – як ця недосконалість впливає на особу і чи знищуючись вона не потягне за собою, у вир небуття,

дану особу.

Аналогічні процеси відбуваються кругом.

Існують досить вагомі підстави для твердження, що життя на нашій планеті зародилось свідомо і пройшовши гармонійно-

еволюційний розвиток, постало у вищій формі – людському соціумі. У якийсь період еволюції (наукою він визначений досить точно) за

Волею Божою і появилась людина. Вона розвивалась, утверджувалась, і у всій своїй красі (“досконалості-недосконалості”) зробилась

саме такою, якою є на сьогоднішній день. Буття цієї людини – це її “інобуття”. Буття Всесвіту і Бога – це Всезагальне Буття і у своєму

абсолюті воно для теперішньої людини є недосяжним.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“… людський розум створив математику з найменшими запозиченнями із зовнішнього світу. І тричі правильне те, що, виділившись

у далеку давнину з людської чуттєво-практичної діяльності і набувши разом з абстрактною формою здатність до відносно самостійного

розвитку за своїми власними законами, математика, насамперед, потребує звертання до дослідних фізичних фактів, і єдиний грунт її

розвитку – власні закони і можливості. Але тут виникає запитання: а що ж таке людський розум з усіма його законами і

можливостями? Що таке, говорячи словами Анрі Пуанкаре, “розум у його внутрішній суті”? Відповідь можна знайти в межах

концепції цілісності. З позицій концепції цілісності немає нічого дивного в тому, що фізик, який вивчає закони фізичної реальності, і

математик, який вивчає закони, що підкоряються його ментальній реальності, врешті-решт констатують повний збіг спільних структур

у двох світах, що, здавалося б, не мають нічого спільного. Обидва світи вивчають – кожен по-своєму і в своєму специфічному об”єкті –

одну й ту ж єдину універсальну закономірність єдиного світу … Природа одна … вибір падає на єдність буття” (М.І.Горлач,

В.Г.Кремень, В.К.Рибалка “Філософія”, підручник, Харків-2000, “Консум”, стор. 648).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

9) ФАКТОР РУЙНАЦІЇ. Руйнування притаманне всьому, що не є істинним.

Фактор руйнування існує і для матерії, і для свідомості.

Щоб уникнути руйнацію, абсолют постає з багатоманітної безліччі мінливого достовірного.

Для істинного необхідна нескінченність і вічність.

Лише за нескінченної безліччі складників можна уникнути руйнацію.

І Всесвіт, і Абсолютний Розум, і Всезагальне Буття, і Істина таким володіють.

Для Всесвіту ним є нескінченність і різноманіття. Для Всезагального Буття – нескінченна мінливість достовірного буття. Для Істини

– нескінченність достовірностей і для Абсолютного Розуму – нескінченність свідомостей.

Не будь цього і Всесвіт, і Абсолютний Розум, і Всезагальне Буття, і Істина піддались би руйнації і щезли б відразу і назавжди.

Руйнація має доволі таки об”єктивні причини і вони випливають з взаємозалежності чогось з чимось, наприклад, метал піддається

корозії в зв”язку з дією на нього вологи, людський організм старіє через неможливість його білкових структур існувати довгий час ... і

т.д.

Немає такої конкретної речі, яка б володіла потенціалом вічного існування.

Фактор руйнації всюдисущий.

Він всезагальний.

Руйнація закладена в хімічних властивостях елементів.

Існує визначення “духовне живлення” і воно є характеризуючим не лише людський інтелект або людське суспільство, а більш

ширше і постає в своїй актуальності стосовно Абсолютного Розуму. Тому й оновлення свідомостей, тому й пов”язування душі, духу з

Богом. Ми є необхідними Господу, так точнісінько як і він нам. Це взаємозв”язок, всесвітня гармонія. Унеможлививши один із

складників настане руйнація. Абсолютний Розум застрахувався від руйнації нескінченністю “духовного живлення”.

Людство є застрахованим від руйнації духовною необхідністю.

Старіння є незворотнім процесом. Нікому й нічому не вдається його уникнути. Це фатум. Доля. Змирившись з особистим старінням

(невже ми можемо суттєво протидіяти?), ми змушені змиритись з старінням людських цивілізацій і з пізнішим старінням людського

суспільства в цілому. Наш потенціал розвитку в цьому, адже усвідомивши мету й намітивши засоби її досягнення, уяснивши істину, ми

стаємо незламними у своїй цілісності й посередництвом особистого вдосконалення зуміємо здолати будь-які перешкоди.

Фактор руйнації не страшний для потужної свідомості.

Вивчивши механізм руйнації, така свідомість може задіяти самозбереження і забезпечити свій побут якщо не вічно, то в усякому

разі на достатній для себе час. Придатних для життя планет у Всесвіті є багато, необхідно лише розвинутись до вимог потужної

свідомості.

Людство може зруйнуватись на Землі чи на якійсь іншій освоєній ним планеті, проте свій внесок у незнищувальність Абсолютного

Розуму воно все-таки виконає. Воно його вже виконує. Достатньо-недостатньо – це інша справа і повною мірою відповісти на це можна

буде тільки в майбутньому.

Руйнація не піддається знищенню, однак її можна відстрочити. Протиставивши руйнації гармонійний ріст і самозбереження,

Всесвіт постав у вічному абсолюті. І Бог. І Істина.

Всезагальне Буття незалежне від руйнації, але ті складові, які входять в нього – Бог і Всесвіт, за умови своєї руйнації, можуть

призвести до його знищення. Після зруйнування Бога зруйнується Всесвіт (не буде необхідної взаємодії “матерія/свідомість”), а через

те – Всезагальне Буття і Істина. Не буде нічого. Це неможливо і закон гармонії стоїть цьому назаваді. Щось ніколи не перетвориться в

ніщо. Щось гармонійно поєднується з чимось. Щось існує. Воно розвивається й утворює конгломерати. Для цього є закон

самозбереження, який постійно протидіє руйнації.

Пройде якийсь час і людство повною мірою зрозуміє достовірність наукової філософії. Людство порине у свідоме співіснування з

іншими свідомостями. Людство безпосередньо живитиметься та активно використовуватиме духовну енергію Всесвіту. Бог неймовірно

близько наблизиться до людини і людина відкриє собі і Бога, і саму себе в новій іпостасі. День Маргарити видаватиметься

минувщиною, принципи всесвітньої толерантності будуть зрозумілі кругом і кожному, людина остаточно переконається в своїх

глобальних можливостях і надовго відстрочить руйнацію. Протиставить їй ідею. Ця ідея, цілком можливо, буде ідеєю повного

поєднання з Богом.

Фактично руйнація знищує те, яке стало віджилим, недосконалим і втратило сенс існування.

Фактор руйнації логічно обгрунтовується.

Якщо взяти до уваги всі об”єктивні закони Всесвіту, в тому числі й фактор руйнації, то стає зрозумілим, що Бог у вигляді якоїсь

конкретної особи не може існувати. Це суперечить не лише логіці чи законам природи, але й здоровому глузду. Бог існує. Бог є в

наявності. Бог – це Абсолютний Розум. Він не піддається жодній руйнації і час та простір йому не страшні. Завдяки опанованій

руйнації Господь зробився вічним. Сила його розуму вражає, досконалість вселяє благоговіння. В усі часи і за будь-яких обставин

людину тішив той факт, що дух Божий живе в ній і допомагає їй крокувати життям. Зневіритись у цьому людина може в одному

випадку – за власної недосконалості.

10) ДЕФІНІЦІЯ КОЛИШНЬОГО ПО ВІДНОШЕННЮ ДО ПРИЙДЕШНЬОГО. Майбутнє завжди і кругом узалежнене від

минулого.

Провівши прискіпливий аналіз історичних подій, можна зробити висновок про періодичність земного всесвітньо-історичного

процесу. І не лише його одного, а й ширше – усього наявного за достовірного у Всесвіті.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Ми віримо в силу людського розуму. Йому в прийдешньому належить призвести до ряду колосальних посягань! Єдиний фізичний

закон – ця формула світу, яка буде колись ним осягнута, в наші дні проявляється у вигляді досягнення тих простіших первинних начал,

з яких будується великий будинок Космоса”(А.Л.Чижевський ”Основное начало мироздания”/ Архів РАН, ф.1703, оп.1, д.1, л.105).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Дійсність – це мить, яка відразу ж переходить в минуле. За ті миттєвості, поки наші органи відчуттів сприймають дійсність, вона

фактично стає минувщиною. Ми живемо в дійсності, але сприймаємо її як минуле. Наше реагування проходить з запізненням. Поки що

це нам не шкодить, але ми повинні про це знати. Наше “інобуття” є поєднанням об”єктивної дійсності з адекватним, проте запізнілим її

відображенням, тобто “інобуття” є дійсність плюс суб”єктивне відображення вже минулого. Створений нами об”ємний образ є образом

минулого, а не дійсного. Реально наше буття є поєднанням об”єктивного перебігу подій (об”єктивного буття) та накладеним на нього

суб”єктивним відображенням. Реальність від нас втікає, а ми постійно намагаємось її догнати. Ми її не стримуємо (це для нас

неможливо), ми лише втискуємо своє в майбутнє, у те, яке ще не отримало в нас відображення й тим більше – реагування. Це

миттєвості, але ці долі секунди можуть бути часом фатальними. Гармонійній взаємозалежності такий запізнілий процес відображення і

реагування не шкодить, швидше навпаки, адже він узалежнює від гармонії, від об”єктивної дійсності, від матерії, суб”єктивні відчуття і

ставить свідомість після матерії. Спочатку відбувається явище, потім слідує його відображення і лише опісля проходить реагування.

“Від” і “до” – це вже секунди, а не долі секунди, тому реагування свідомості може відбуватись у дійсності, яка може не вимагати цієї

реакції, більше того – вона може вороже поставитись до неадекватного реагування. В цьому небезпека.

Рівновага в іншому – свідомість випереджає матерію в можливості передбачити майбутнє, навіть точніше – свідомість уявляє

майбутнє, комунікативно готується до нього, тоді як матерія є лише пасивним складником майбутнього. Вона – матеріал, а свідомість

– активний компонент, який часто узалежнює майбутнє, пізніше отримане як дійсність, від своєї волі (фактор гармонійного

інтелектуального входження у очевидну реальність).

Єдність і протистояння матерії й свідомості відбувається не тільки таким чином і не лише на такому рівні. Дана взаємодія є

суттєвою і саме вона визначає буття. Катастрофи, катаклізми, глобальні руйнації тощо, є свідченням неможливості матерії

передбачити майбутнє і підтверджують факт пасивного входження матерії в дійсність. Знищення цивілізацій, революції, війни тощо,

окрім того глобальні руйнації матеріального (наприклад, Чорнобильська катастрофа), є доказом невідповідного реагування

недосконалої свідомості на дійсність і свідчить про невірне передбачення майбутнього. Неповноцінна свідомість знищує сама себе.

Вона унеможливлює своє входження у гармонійний Всесвіт. В даному випадку смішними (і недосконалими) видались би намагання

Абсолютного Розуму втрутитись і уберегти свідомість від знищення, адже захистивши її раз, Господь змушений був би захищати її

вдруге, втретє ... і т.д., і як наслідок – розніжена й самовпевнена в своїй непогрішимості недосконала свідомість все-таки б загинула

або, що гірше – створила б проблему для Абсолютного Розуму. Велич еволюції, природного добору і гармонії, необхідність їхнього

існування, постають з цього факту. І не лише.

Велич досконалості Абсолютного Розуму викликає захоплення.

Ми маємо достатньо природних механізмів для самозбереження і якщо відбувається наше знищення, то в цьому слід винити свою

суб”єктивну недосконалість, свою окремішну самосвідомість. Ніколи не треба забувати, що матерія є основою, а свідомість – суттю, і

виключно при толерантності, при гармонії, можливе подальше співіснування. Дійсність нам постійно ставить у приклад гармонію у

взаємодії “Всесвіт / Бог”. Це наші вчителі і ми для них є учнями.

Поставивши в один ряд колишнє-дійсне-прийдешнє тяжко визначити більш вартісне. В дійсності проходить життя, з минулого

черпається досвід та знання, майбутнє манить перспективою. Логічний висновок один – творячи в дійсності, треба пам”ятати про

минуле і бачити майбутнє.

Якщо у Всезагальному Бутті постійно чергуються процеси “порядок – хаос” і навпаки, ще й “старіння – оновлення”, тобто є

циклічність, замкнутість, коловерть, то чому не може відбуватись повторюванність на більш низькому рівні, яким є, наприклад,

“колишнє-дійсне-прийдешнє” взаємовідношення матерії та свідомості?

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Всесвіт може поставати в кожну мить як комбінація елементарних частинок і світовий процес в такому випадку є певний

калейдоскоп усіх можливих подібних комбінацій. Але якщо припустити, що число комбінацій кінцеве і що, вочевидь, воно незворотньо

вичерпується, тоді прийдеться допустити і те, що з завершенням останньої комбінації знову повертається перша, придаючи світовому

процесу характер циклічних повторень одного й того ж самого” (Євгеній Дюринг, ”Курс філософії як суворого наукового світогляду та

способу життя”, Лейпциг, 1875).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Психічний стан дежа-ву має свої підстави у логічному мисленні. Те, що є з нами, вже було з кимось раніше. Правда, не у той час, не

на тій планеті і не у тому конкретному співвідношенні. Кожна матерія і кожна свідомість є породженням одного Всесвіту і одного Бога.

Факт циклічності волає сам про себе. Наше майбутнє є колишнім для когось. Наше колишнє є майбутнім для інших (реінкарнація?). У

безмежному Всесвіті існує безліч відповідностей-законів, але ця безліч є розумною. Певна кількість хімічних елементів утворює певну

кількість зв”язків і спричинює появу певних відповідностей. Все це відбувається у певному просторі і регулюється певною гармонією.

Звідси факт – певний простір є пізнаваємим у певний час. І ще – пізнавши у дійсності своє минуле можна логічно передбачити

майбутнє. Є перспектива продуманого розвитку. Ця перспектива є такою лише для потужної свідомості.

Вірно пізнати певну ділянку Всесвіту не так-то просто. Надію вселяє співпраця суспільних свідомостей. Така можливість є в

наявності. Ця співпраця логічно випливає з існування зв”язку “колишнє-дійсне-прийдешнє” у тому ракурсі, що якщо наше колишнє є

майбутнє для когось, то закономірно, що наше майбутнє є також колишнім. Всі наші уявлення (відкинувши від них особистий доважок)

вже відбувалися. Наш досвід, беззаперечно, є нашим досвідом, але він є залежним і, уявно виставивши його поза простором і часом,

можна віднайти дежа-ву – таким досвідом вже володіли. Абсолютна Ідея, Вічний Дух Всезагального Буття – це не ідеалістична

видумка німецького генія Г.Гегеля, це факт, і з часом доказів на його користь ставатиме все більше і більше. Цей Дух є абсолютним і

саме цей Дух є для нас Господом.

Гармонія Всесвіту вражає. Через конкретне буття вона є у Всезагальному Бутті, стосується як Всесвіту, так і Бога, і в даному

конкретному випадку зупиняється на кожному з нас.

Ми вчимось і робимо це виходячи з досвіду інших. Дух Господа ставить нас на путь істинний. Наші помилки не через наш розум,

вони через незнання. Біда навіть не в меркантильності наших інтересів, біда в ненаситності, непомірності та в усьому супутньому.

Суспільство ставить вимоги, але в самому суспільстві моральність і дійсність не співпадають, вони немов “інобуття” й буття, які

ніколи не можуть з”єднатись у Всезагальному Бутті з Господом і Всесвітом.

Недосконалих майбутнє провчить. Колишнє інших свідчить про таке. Нерозумно переконувати себе в своїй винятковості, слід лише

усвідомлювати свою тожсамість. Цього вистачить.

Ставити себе над суспільством не потрібно, треба домагатись, щоб суспільство рахувалось з тобою і твоєю точкою зору.

Дежа-ву сидить в нас від природи, воно сигналізує нам про залежність всіх і кожного від відповідностей-законів позапросторового і

позачасового буття Всесвіту.

Певним чином поступово справджується прозріння Апокаліпсиса (Апокал., Х, 6) про те, що часу ”вже не буде”. Вічний колообіг

речей ( за одних і тих самих хімічних елементів з періодичної системи Д.Мендєлєєва), вічне позачасове повернення – велика ідея

Палінгенезиса відколись стануть об”єктивним надбанням науки. А поки ще людство буде сперечатись, доказуючи або ентропію всього

світу, або неповторність подій, або ще щось понаднове. Але вже й тепер найкрупніші інтелектуали схильні до визнання вічного

колообігу матерії або речовини і вічного повторення загальних стадій еволюції. Чому б найперш не визнати циклічність-колообіг

”матеріально-свідомої” всезагальної взаємодії?

11) ЗАМКНУТИЙ ЦИКЛ МИСЛЕННЯ КОНКРЕТНОЇ СВІДОМОСТІ. Мислення завжди конкретне, навіть широкомасштабне

воно є конкретним, бо йде від конкретної свідомості до конкретного об”єкта і має конкретну причину. У масштабі Всезагального Буття

мислення має замкнутий цикл, він виражається ланцюжком “конкретна свідомість – конкретна суспільна свідомість – всесвітня

свідомість – Абсолютний Розум – конкретна свідомість” і фактично поєднує кожне джерело (конкретну свідомість) з центром

(Абсолютний Розум). Це свідчить про те, що наше мислення є джерелом, натомість хід мислення від центру до джерела говорить за те,

що наше мислення є провідником і в даному випадку назви “джерело” і “центр” не міняються місцями, а більше – поєднуються для

Абсолютного Розуму і перестають ними бути для конкретної свідомості.

Мислення притаманне свідомості. Однак повноцінно мислити здатна лише свідомість у вичерпаному розумінні цього слова.

Неповноцінна свідомість, яка не є дійсно мислячою (прохання зрозуміти вірно), не передає нічого суспільній свідомості. Вона є

простраційною. Але де критерії і хто володіє правом оцінювати логіку мислення іншого? Тому для Абсолютного Розуму й логічно

постає функціонування духу і душі. Це своєрідні паралелі думки (дух) та конгломерація сутності свідомості (душа). Вони більш повно

й вичерпано передають достовірну інформацію про конкретну особу. У природі людину створює генетична інформація, а перед

Господом людину являє її душа. Дух – це зв”язуючий компонент, який є і в конкретної свідомості, і в суспільної свідомості, і в

Абсолютного Розуму. Тільки Дух є повнотою Абсолютного Розуму (зауважуючи його унезалежнену залежність від матерії (Всесвіту),

тоді як він не є характеризуючою повнотою як суспільної свідомості, так і конкретної свідомості. Дух незалежний від процесу

мислення. Дух незалежний від конкретної думки. Проте і дух, і душа впливають на конкретну свідомість. Вони її наповнюють своєю

сутністю. Піднімають її над матеріальною дійсністю. Надають їй високу ідею існування.

Всесвіт питає нас за наше мислення. Господь справляється про нас у нашої душі. Для першого слугує думка, для другого – дух.

Матеріальний Всесвіт вимагає матеріального результату, Високий Дух (Господь) хоче щоб ми були самі собою, тобто – його дітьми з

притаманними їм якостями.

Мислення іде від нас, є нашою суб”єктивністю, передає наше особисте ставлення і індивідуальне світосприйняття. Мислення,

завдяки думці, є суб”єктивним “я” особи і воно тим повніше, чим логічніше. Логіка є суттю будь-якої думки. В мисленні ми повнішою

мірою є незалежними (тому свідомість є джерелом) і мислення є основним в нашому впорядкуванні довкілля. Проте думка щільно

пов”язана з матеріальною дійсністю (вона перш за все в конкретному бутті) і щоб підняти людину над суєтою у неї вдихнувся

Господом дух.

Як матерія володіє незалежними від свідомості законами, що є уречевленим доказом її своєрідності, так і свідомість має своє, що є

характеристикою тожсамості. Доказом першого є відкриті людиною закони матерії, доказом другого – трансцендентальність.

Мислення апелює до Абсолютного Розуму, дух – диспонує. Мислення очікує від Абсолютного Розуму “сприйняття-несприйняття”,

натомість дух володіє правом диспозиції. Дух зливається з духом, дух доповнює дух, дух живить дух. Абсолютний Розум є

досконалим завдяки поєднанню необхідних форм творення і дух, разом з мисленням, є основним і чи не єдиним з них. Вони формують

Абсолютний Розум. Через мислення Абсолютний Розум взаємодіє з Всесвітом, а через дух – з свідомостями.

Завдяки думці ми не можемо мисленно (подумки) сприйняти (через пізнання) Абсолютний Розум у якості Господа, тоді як наша

душа, через трансцендентне поняття “дух”, дає нам можливість уясняти весь сталий абсолют Господа.

Одкровення (тут уяснення) – це одне. Розуміння (тут усвідомлення) – дещо інше.

Мислення є функцією, що, виходячи з свого непрямого призначення, або віддаляє, або наближає нас до Бога.

Мислення опирається на логіку і логічний синтез проходить фазу антитези. Цією фазою є дійсність, тобто Всесвіт з законом

гармонії та своєю логічно обгрунтованою будовою. Мислення і тут чекає на “сприйняття-несприйняття”. Мислення є недосконалим у

відношенні до духу через свою достовірність і конкретність (суб”єктивність), крім того мислення контроверзійне у зв”язку з

погрішимістю. Дух – інше. Дух – досконалість у своєму призначенні.

Думка не може суперечити духу.

Вони є незалежними як за суттю, так і за фактом.

Дух “над”, а думка “в”.

Наукова філософія зовсім не буде заскочена тим фактом, що інформаційна енергія Гегеля виявиться інформаційною енергією духу в

його призначеності всесвітнім свідомостям. Факт не в назві, він у дійсному існувані, і якщо комусь в майбутньому буде більше

довподоби назвати кант-байти інформації, що їх поширює від себе кожна конкретна свідомість, інформаційним духом цієї свідомості

або якось інакше, то наукова філософія не буде мати нічого проти.

Про здатність свідомості мати дух і душу не може бути й мови, цим диспонує людина як істота, як особистість, і це лише в

трактуванні наукової філософії – через узагальнення в понятті “конкретна свідомість” людської особистості – стає очевидним, що

кожна конкретна свідомість має дух і душу. Наукова філософія підняла значення свідомості до належного їй рівня і протиставивши

матерії, заакцентувалась на формулі істини. По-іншому й немогло бути, адже з позиції істини все саме таким і є в дійсності.

Мислення притаманне людині в її цілісності, але у всесвітньому масштабі людина є конкретною свідомістю, через те для наукової

філософії мислення є ознакою конкретної свідомості.

Мислення немає аналогів. Мислення – це постійний процес, що формується думкою і вимагає очевидних наслідків.

Завдяки мисленню людина сумнівається.

Завдяки душі людина уяснює істину.

Логіка мислення є показником інтелекту, а душа є своєрідною явністю всієї людини і в цьому своєрідному відношенні вона є

вищою за вузькофілософське поняття “свідомість” (навіть за трактування цього поняття науковою філософією).

Мозок, як структура, є джерелом і провідником. Він генерує поняття і проводить суть.

Гармонія Всезагального Буття вимагає замкнутості і посередництвом взаємозалежності така замкнутість отримується. Без гармонії

істина неможлива, а без мислення неможливе функціонування свідомості. Простраційна свідомість є функціонуючою свідомістю з

задатками мислення, вона отримує команди й завчено на них реагує. Це не свідомість, це – профанація з послідуючою деградацією, як

наслідком. Простраційна свідомість існує на різних рівнях суспільного життя. Це нища форма людського життя. Її пагубність очевидна

і для духовного життя суспільства цінності вона не являє. Це аномалія, не дивлячись на її кількісні показники.В зв”язку з необхідністю

суспільство культивує простраційні свідомості, покладає на них певні обов”язки, і дуже добре, коли ця недосконала свідомість не

завдає шкоди повноцінному суспільству. Вибираючи між ворожою свідомістю та простраційною, суспільство вірно чинить зупиняючи

свій вибір на простраційній свідомості. Перетворення ворожнечі в простраційне функціонування є доказом вмотивованості того чи

іншого суспільства. Мислення при цьому відіграє далеко не останню роль, особливо зважуючи на його закільцований характер.

12) ТЕПЕРІШНІЙ ПІДХІД ДО ОСНОВ НАШИХ ПРАДАВНІХ ЗНАНЬ ПРО ВСЕЗАГАЛЬНЕ (”ТІМЕЙ” ПЛАТОНА, ЙОГО

КОСМІЗМ, ТА ”МЕХАНІЧНА ПАРТИКУЛЯРНІСТЬ” АРИСТОТЕЛЯ, ЙОГО АНТРОПОЦЕНТРИЗМ). ПЕРЕВОРОТ У СУЧАСНОМУ

СВІТОБАЧЕННІ, ЗДІЙСНЮВАНИЙ НАМИ У ВИКЛАДЕНІЙ ТУТ НАУКОВІЙ ФІЛОСОФІЇ. Логічно виходить так, що запропонована

на цих сторінках система знань немає жодних підстав сліпо благоговіти ані перед вченням Платона та його послідовниками у вигляді

неоплатоників (найперш вченням Плотіна), ні перед чимось іншим, в тому числі і перед вченням Аристотеля. Принцип ”Платон нам

друг, але істина важливіша” є домінуючим і систематизоване в сучасну наукову філософію, переосмисливши все з можливого у даний

час та в даному просторі, об”єктивовано зупинилось на середині між антропокосмізмом та антропоцентризмом. Наукова філософія – це

виваженість і ця наукова риса об”єктивно вказує їй і нам, вивчаючим дану філософську науку, що антропокосмізм є неповним, бо

повною мірою не зауважує ролі свідомості у перетворенні Всесвіту, натомість антропоцентризм занадто вже заакцентовується на цій

ролі і належно не зауважує чогось іншого, чим, безперечно, є основа всього безконечного Всесвіта у вигляді всього матеріального.

Отже – матеріально-свідома гармонійна взаємодія, як свого роду центризм для буття всезагального, з обов”язковим більш ширшим

розумінням поєднання в ньому буття Всесвіту (космоса) та буття Абсолютного Розуму (Бога).

Партикулярність вбачається в тому, що в наш час світ не сприймається органічним цілим, а складається з світу людини та світу як

такого. Це немовби два різних світа. Така партикуляція космосу, була, наприклад, ще зовсім не притаманна Платону, навіть більше –

він розумів людину в її непротистоянні Всесвіту. Піфагорієць Тімей, а не відомий філософ Сократ, як в попередніх інтелектуальних

дослідженнях Платона, бачить в усьому – від людини до космоса – математичну гармонію та співмірність. Ця співмірність вимагає,

щоб ”всі речі стали як можна більш подібними до нього самого” (Деміурга. Авт.). Платон вводить Творця як взірець і відразу ставить

питання про цілісність космоса. Звідси естетика: прекрасне те, що ціле. Єдність космоса дає йому повноту буття. Найближчий учень

Платона – Аристотель, не лише не хоче бачити в космосі риси запропонованої йому живої платонівської істоти, але й відверто, по-

філософськи кепкує над деякими боками конструкції свого авторитетного вчителя. Всесвіт ”від Аристотеля” концепційно наближений

до Всесвіту епохи Нового часу (введений вченими у класичну науку) і ”працює” як добре влагоджений та відразу заведений майстром

(першопричиною) механізм.

Науковий факт, що давним-давно зауважена генієм Платона закономірність фізичних властивостей Всесвіту та властивостей життя,

після недавного формування Б.Картером (1973 рік) та загального визнання його Антропного Космологічного Принципа (АКП), не

виглядає вже аж так абсурдною як раніше, тим більше, що біоценоз – це також організм та, до того ж, біосфера Землі сьогодні

сприймається поєднаним, співмірним, живим організмом (за академіком В.Вернадським).

Вся без винятку сучасна наука, в частині-іпостасі її фундаментальних фізичних теорій, підійшла до того рубікону, коли будь-які

спроби розгляду досліджуваних об”єктів (для космології - це Всесвіт як ціле), поза їх віднесення до цілої співмірності та до розуміння

основних принципів ”матеріально-свідомої” (і усвідомленої) гармонійної взаємодії, стають однозначно безперспективними та

неповноцінними.

В такому ракурсі і за таких основ наукова філософія здійснила справжній переворот в сучасному свідобаченні (на користь даного

твердження хоча б говорять парадокси, що виникли в квантовій космології та спроби в інфляційній космології).

Відтепер людина нашого часу вже зуміла роздивитись у Всесвіті власний чіткий відбиток, або, якщо на те пішло, - відображення

власної величі та величі свого розуму і накінець-то остаточно усвідомила необхідність існування людськості (свідомості).

Всесвіт, той, який заданий відомим вченим А.Фрідманом у його рішені рівнянь А.Ейнштейна, - єдиний та унікальний за своєї

”розумної безмежності” (але не безконечності) і, якщо мова йде за аналогією з живим організмом, людиною (свідомістю), - єдиний та

унікальний екземпляр, поза яким немає нікого і нічого. В той же час цей Всесвіт, як міні-всесвіт і як єдиний та унікальний,

абсолютизується у вічній безконечності Всезагального Буття з рештою можливих єдиних, унікальних, безмежних міні-всесвітів та тут

таки, у цьому всеєдиному бутті всезагального, поєднується-протистоїть з абсолютизованою свідомістю – абсолютом Господа. Даний

підхід в чомусь співпадає і з традицією Платона, і з традицією Аристотеля (п”ятий розділ восьмої книги ”Метафізики”, де хоча й

нечітко, але все-таки говориться про необхідність спостерігача у Всесвіті та досить відомий підхід Аристотеля до поняття ”істина”) і

тому є у наш час домінуючим над рештою. Наукова філософія взяла його за основу та, в своїх побудовах визнаючи можливість

альтернативних точок зору, тим самим зауважила науково-філософську (концептуальну) вартісність цього підходу.

13) КІБЕРНЕТИКА В НАУКОВІЙ ФІЛОСОФІЇ ТА НАУКОВА ФІЛОСОФІЯ В КІБЕРНЕТИЦІ. ТЕОРІЯ КАТАСТРОФ. Початком

історії кібернетики (”мистецтво керування”; грецьк.) вважають 1948 рік – час виходу в світ праці Н.Вінера ”Кібернетика” та її основної

передумови у вигляді напрацювань польського професора Б.Трентовського. Як наука про загальні закономірності процесів керування й

зв”язку в організованих системах (машини, живі організми, суспільні формування), кібернетика тісно співвідноситься з науковою

філософією, особливо обопільними зринають погляди на загальні закони перетворення інформації в складних керуючих системах.

Обидві науки під інформацією розуміють будь-які відомості, необов”язково осмислені (для кібернетики) та попередньо логічно

осмисленні в передуючому достовірно-місцевому бутті (для наукової філософії), якими обмінюються між собою керований об”єкт і

система керування. Що таке системи керування для кібернетики та наукової філософії сьогодні більш-менш зрозуміло (особливо в

руслі знань посткласичної синергетики І.Пригожина та І.Стенгерса), а ось стосовно керованого об”єкта та, особливо, - стосовно того,

хто цим об”єктом керує, то тут спостерігається необхідність переосмислення наукової інформації, її доповнення та узгодження.

Біологічні, суспільні й автоматичні системи керування відмінні одна від одної своєю специфікою. Предмет кібернетики становить

те спільне, що об”єднує закони перетворення інформації в усіх керуючих системах і цим спільним є те, що може бути описане точними

математичними співвідношеннями й промодельоване засобами технічної автоматики, тобто, перманентно, - основним методом

кібернетики є точне описання явищ за допомогою математичних засобів. Вона є теоретично-експериментальною наукою і в побуті

оперує здобутками інформаційної теорії, алгоритмічної теорії (вивчає способи задавання перетворень інформації, в тому числі й

перетворень інформації в керуючих системах), теоріями розпізнавання образів, оптимального керування, дослідження операцій та

загальної теорії автоматів (вивчає структуру складних перетворювачів інформації незалежно від фізичної природи їхніх складових

елементів). Найсуперечливішим питанням у кібернетиці все ще є питання про границі можливостей автоматизації розумової діяльності

людини. З”ясовано, що будь-яка галузь розумової діяльності людини допускає автоматизацію на основі існуючих технічних засобів,

якщо закони цієї діяльності пізнані й точно описані. Також суттєвим як для кібернетики та наукової філософії, так і для багатьох інших

галузей знань є те, що використовуючи теоретико-імовірнісні методи, можна дати точне визначення кількості інформації, що міститься

в тому чи іншому повідомлені.

Кібернетичною системою постає система керування, що складається з дуже великої кількості елементарних ланок і

характеризується складною поведінкою і складною структурою потоків інформації. Кібернетична модель спроможна відтворити ті або

інші властивості якої-небудь біологічної кібернетичної системи.

Взаємозв”язок живого та неживого, його поєднання та протистояння, по-своєму досліджуваний у кібернетиці, в черговий раз дає

можливість науковій філософії наполягати на буттєвій єдності свідомого та матеріального, на об”єктивній наявності їхніх потенцій, на

абсолютизації цих потенцій та на специфічному протистоянні матеріального та свідомого.

Всебічний механізм керування у Всезагальному Бутті – це існуюча достовірно-буттєва гармонія-дезгармонія на місцях, за умови

наявності внутрішньогармонійного-дезгармонійного і у свідомості, і у матерії, і в наслідку – у їхній почасово-попросторовій

(достовірній) взаємодії.

Багато відповідей у науковій філософії напрошуються не з підходу до індивідуального, окремішного, а з системного, суспільного,

того, яке вже відносно досконало досліджене кібернетикою.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Спочатку суспільство розглядалось як цілком протирічна спільнота і необхідно було вивчати структуру цих протиріч для вибору

вірних дій, пізніше, за марксизма, було зауважено причини, які породжують ці протиріччя, та констатовано ту матеріальну основу, яка

породжує протиріччя, крім цього було ще й відмічено шляхи дії на неї. Сьогодні ... говорити про суспільство, про соціум, без його

поєднання з всесвітнім та нами названим божественним стало не доречно (”Плагіат з чужої істини”, в-во”Марко”, Україна-Канада-

США, 2001).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Інформація, яка управляє?

Сама ідея управління виникла і розвивалась в гуманітарно-філософському (дещо метафізичному) плані. На зіткнені гуманітарних та

природничо-наукових дисциплін виникло поняття ”організація”.

Дотеперішня класична філософія відносилась до кібернетики як мистецтва керування народом, разом з тим і натомість наукова

філософія розглядає кібернетику як певний свій компонент, зауважує особливу нагальність її здобутків та використовує відмічені нею

закономірності у своєму справедливому намаганні поступово добиватись визнання себе у середовищі вчених-кібернетиків. Плагіат

чужого в цих процесах взаємного входження-поєднання доречний, більше того – він просто актуальний, адже управлінський процес –

це не лише сукупність чисто адміністративних акцій, а й глибокий науковий аналіз. Основною цілю та об”єктом управління є людина в

усій своїй складності. Недостатнє знання цілей та устремлінь людей може знівелювати будь-яку логічну побудову (аспект для

діяльності як кібернетики, так і наукової філософії).

У безлічі випадків поведінка людей визначається попереднім ходом подій, проте вплинути на нього можна далеко не завжди. Лише

якийсь радикальний філософ може самовпевнено проектувати майбутнє, тоді як справжній інтелектуал дозволяє майбутньому

народжуватись своєю власною незалежною відповідністю. Логічний вплив можливий, навіть необхідний, але як постале з

відповідностей осмислення. Інтелектуал надає майбутньому допомогу як досвідчений та кваліфікований політичний акушер. Роль

науки простежується в тому, щоб допомагати йому передбачати можливі варіанти розвитку подій і для наукової філософії відрадно, що

такою наукою постає в подальшому викладена на цих сторінках науково-філософська наука входження.

Як побічне можна взяти хоча б той приклад, що існує принципова різниця в тому, коли наказ надається машині і коли він надається

людині або колективу. В першому випадку існує тверде переконання про те, що наказ буде виконано, якщо, звичайно, машина справда.

В другому – можна лише допускати, що наказ буде виконано.

Що гірше і що краще залежить від підходу та по-своєму зринає з конкретної ситуації.

Постале з осмислення-переосмислення невиконання невірного наказу є позитивом для людини. Компроміси, колективний підхід,

демократичний централізм ... абощо, тут якраз доречні, бо буває й таке, що формалізація, стандарт часто зводять все нанівець.

”Принцип стійкості” (примирення, за наполягання) постає при необхідності.

Безперечна необхідність в наявності науково-філософського підходу, як такого з галузі знань, який повинен направляти

соціологічний аналіз протирічних намагань та компромісів, має бути зв”язком між загальнометодологічними, філософськими

концепціями та змістом конкретних наук, необхідних для ефективної управлінської діяльності.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Цей підхід, або ця галузь має виходити з глобальності підходу, з усвідомлення першопричинності всього сущого у Всесвіті (з

усього буттєвого) і саме він або вона (галузь) має поєднати здавалось що несумісне – математику та релігію. Більше того, так ще слід

вказати постійне місце штучному інтелектові в осередку земної ноосфери, треба розробити параметри його буття (виходячи з

можливого ”інобуття” цього інтелекту), погодити задачі та забезпечити програму інтродукції (входження)” (”Плагіат з чужої істини”, в-

во ”Марко”, Україна-Канада-США, 2001).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

При зміні структури суспільних відносин виникають нові особливості системи, появляються нові відповідності, виникає

необхідність в нових правилах поведінки. Ці нові правила та відповідності (закони) часто відкривають нові можливості для активної

діяльності людей і приводять до штучного розвитку суспільства. Інколи – навпаки.

Слід об”єктивно зауважити, що на протязі всієї історії людства організаційні структури слугували тій меті, яку формували правлячі

класи та верстви населення. Ця мета завжди носила характер доктрини, інколи втискуючись в релігійну або філософську форму, і , що

характерно, - завжди носила характер ”суб”єктивний”, відображаючи не тільки уявлення владу тримаючих про те, що для них добре, а

що погано, але й те, які способи необхідні для забезпечення того, що вони вважали добрим. Справжній суб”єктивізм проявлявся в тому,

що суб”єктивно кимось назване ”рушійними силами” насправді таким було лише частково, а ”необхідні для розвитку філософські

форми” в дійсності всього-навсього були лише модними, потрібно підлаштованими філософствуючими потягами (однак, правди ніде

діти, але якесь певне ”раціональне зерно” в них вряди-годи все-таки відмічалось).

Необхідність в обгрунтувані ”науки про всезагальний зв”язок” існувала завжди. Вкотре це очевидно сьогодні.

Утворення різних організаційних форм підпорядковано деяким загальним законам, які керують світом і переступати через які

нікому не дано. Приклад для порівнювання – стійкі кристалічні форми організації матерії і тому (в порівняні) ”організмічність” в

політичних та суспільних системах – це збереження своєї стабільності, свого гомеостазу, за умови певної консервативності.

В суспільстві є дві складові (два начала): функціональний бік, його намагання швидко адаптуватись, пристосуватись до мінливих

обставин, і консервативний бік – тобто архітектурна схема організації (своєрідна решітка). Змінюючи структуру, можна добитись

більшого економічного ефекту, ніж при допомозі додаткових капіталовкладень.

Чому не внутрішнє протистояння і в той же час взаємодія ”влада – опозиція”, як необхідність стабільного і головне – ефективного

розвитку?

Було б невірно, навіть сліпо, ”затуляти очі” на факт функціонування відкритих систем, які весь час взаємодіють з довкіллям і не

можуть існувати без відповідного ( і їм відповідаючого) обміну. Такою системою є людина, ширше – людське суспільство, ще ширше –

свідомість. Такою системою є матерія, або ширше – матеріальна конгломерація Всесвіта.

Чим складнішою є система, тим більше шансів в процесі її розвитку зустрітись з кризисною ситуацією, з необхідністю перебудови

організації. Необхідно навчитись вірно аналізувати текучий процес в системі та передбачати розвиток або занепад. Слід найширше

охватити масштаб проблеми.

Якість регулювання такої системи, якою є, навіть у своєму звуженому, примітивному варіанті (якщо це гіпотетично можливо),

система Кондратюка-Шергея за її входження у Всезагальне Буття, постає з цілого ряду відповідностей і видається прикрим, що

сучасному людству Землі основна (керуюча) відповідність не належить. Воно не здатне навіть більш-менш оптимізувати управління з

метою задовільного існування всіх компонентів системи (таке властиве вже Людині Інтелектуальній).

Справжній конструктор-творець має, перш за все, запастись повним сценарієм так званих зовнішніх, а тому неконтрольованих

обставин. Вибір оптимальної програми – це лише перший крок в тій системі розрахунків, яка необхідна для досягнення мети.

Кожна система регулювання повинна мати якийсь чуттєвий реєструючий орган, який дозволяє оцінювати стан системи та показує

наскільки вона відхиляється від заданого їй режима. Володіючи блоком вироблення сигналу (блоком прийняття рішення), управляючим

органом та силовим агрегатом, кожна ситема диспонує загальною ознакою регулювання, чим є реалізація принципа зворотнього

зв”язку: керуючі дії на керуючу систему є функціями та наслідками відхилення системи від заданого їй режима роботи. Загальною

вимогою, якій повинні відповідати всі регулятори, є стійкість.

Далеко не парадокс, що в одному випадку існуюче як біда може обернутись в іншому як перевага.

І ще – формуючи та оприлюднюючи в цьому підручнику науково-філософську науку входження, не можна призабувати наукову

дисципліну під назвою ”Теорія катастроф”, яка зайнята проблемою перебудови граничних станів, саме тих, при яких розпочинається

незворотній процес зміни властивостей систем, і яка у своєму загалі є своєрідною науковою знахідкою для побудови

багатофункціональної науки входження.

Отже (з певною метою підсумовуючи все дотепер написане), повністю незалежний абсолют де-факто неможливий у світі, його

внутрішній цикл автономного режиму (цикл абсолюта) є завжди взаємопов”язаним з таким же, відносно замкнутим циклом іншого.

Звідси постає єдність, взаємодія, протиріччя та боротьба. Звідси необхідність гармонійного узгодження.

Буйність пристрастей в психіці людини і розум, який вибирає способи поведінки відповідно до своєї індивідуальної програми, - ось

джерела того, на перший погляд стихійного початку, з яким повинні рахуватись всі при розробці принципів та методів управління

діяльністю суспільства. Хаос та порядок, ”необмежений нічим” індивідуалізм та необхідність ціленаправлених колективних дій – це

протиріччя простежується на всьому протязі становлення людини. Мислення – у пошуку; мислення – в оцінці та глибокому аналізі;

мислення – в структурній базі та індивідуальній надбудові. Спочатку відбулось інформаційно-інтелектуальне та матеріальне творення

фізичної особи, потім у плоть Господом вдихнувся Дух і в наслідку постав (охарактеризувався біологічно як природній вид) Homo

sapiens.

Поряд з внутрішньовидовим відбором проходить відбір організаційних форм – форм існування суспільств живих істот. Це значно

більш складна ступінь еволюції Всесвіту, ніж та, яку тепер вивчають біологи. Ключ до розуміння процесів цієї еволюції лежить у

вивчені колективної поведінки, її трансформувані по мірі розвитку інтелекта. Певна, якщо не основна, суть спостерігається у тому, що

завдяки механізмові відбору ступінь стихійності була добре узгоджена з особливостями організації групи.

Статистична людина фізично спроможна переробити лише обмежений об”єм інформації і, зрозуміло, що не дивлячись на таке

обмеження, у випадку певної автономності виконавця, керуючий вже не може безпосередньо регламентувати його дії, тому, оскільки

нижні рівні (мислення виконавців) володіють більш точною висхідною інформацією (і своєчасніше її отримують), то і рішення їх

будуть більш нагальними та виваженими. В результаті система, в якій запроваджено ієрархічний механізм, може працювати більш

ефективно, ніж повністю централізована (саме ”може”, а не обов”язково ”буде”, бо не завжди ієрархічна організація ефективніша

повністю централізованої). Є підстави вважати, що у Всесвіті користуються як ієрархічним, так і централізованим механізмом

управління і що найбільший ефект досягається при поєднанні цих механізмів.

Демократією має своєрідно ”забезпечувати” кожну людину суспільство, натомість від суспільства, з боку буття всезагального,

вимагається випливаюча з достовірно-буттєвої гармонії централізація у його механізмі входження. Людське суспільство – це

принципово не мурашник, де кожен член соціуму виконує раз і назавжди покладену на нього функцію. Суспільство чекає від

виконавців ініціативи та проявів індивідуальності (персональності). Зміст будь-якої організаційної, управлінської діяльності полягає у

тому, щоб врахувати цю стихію, намагатись її каналізуватим, направити в необхідний бік для досягнення тих чи інших цілей.

Завжди вагому роль відіграють ”горизонтальні зв”язки”, між якими немає прямої ієрархії та ”ромбовидні структури”, в яких

спостерігається змішана підпорядкованість.

Загальні точки зору є всього-навсього лише висхідною позицією. Коли позиція вибрана невірно, то добитись успіху майже

неможливо. Тих, хто складає моделі системи підстерігає проблема – ідентифікація моделі, перевірка її достовірностей.

Словами ”прогрес” і ”регрес” у відношенні до змін структури потрібно користуватись дуже виважено.

Після детального й всебічного аналізу ситуації формується досяжна найближчим часом мета і лише після цього вона стає

найближчою до виконання доктриною, якій беззастережно слідують всі учасники досягнення мети.

Невже передбачливо у своїй кібернетичності обгрунтувалась трансакція через акцію посередництвом розумового модуля, як процес

творення людини Богом, та подальша ”вкинутість у буття” цієї ”трансакційно-акційної” людини?

14) ПОСТУЛАТ ОБОВ”ЯЗКОВОСТІ ГАРМОНІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ВХОДЖЕННЯ. Нема жодного сенсу відкидати

популярну ідею Альберта Швейцера про ”благоговіння перед життям”. Слід цю ідею доповнити, розширити і дати зрозуміти всім, що

реальність - це очевидне; його потрібно сприймати таким, яким воно є (не більше і не менше в миттєвість сприйняття). Реальність є

логікою буття у даний час. Ця логіка випливає з взаємодії протирічних форм в середовищі як матерії, так і свідомості (внутрішня

”гармонія-позагармонія”) та у взаємодії ”матерія/свідомість”. Нічого не може бути вище цієї логіки. Це – реальність буття. Це – істина

всезагального. Будь-яка внутрішня ”істина” (достовірність), як факт самосвідомості або ”інобуття” у певний час і в певному просторі

(”тепер-і-тут”) ніколи не може бути логічніше й вище вже гармонійно існуючого в перебігу еволюції й простування від хаосу до

порядку або в зворотньому напрямку. Інша справа – гармонійне інтелектуальне входження у очевидний вічний процес. З благоговіння

перед очевидним, з даності йому як факту, й починається входження. Воно є обов”язковим у взаємодії матерії та свідомості і, в той же

час, воно є обов”язком кожної свідомості.

Відтак – благоговіння перед очевидним за гармонійного інтелектуального входження і лише опісля закони-закономірності науки

входження.

Інтелектуальне входження в жодному разі не може бути самовпевненим, не може бути егоїстичним з боку свідомості. Інакше –

крах. З плином часу гармонія спроможна вирівняти будь-який позагармонійний процес, але у ролі позагармонійності (підлягає

анулюванню гармонією) може опинитись недосконало увійшовша у попередній етап єдиного процесу свідомість. Свідомість сама собі

спричинить згубу. Вона себе дезавулює й покаже свою недосконалість.

Нічого ганебнішого за недосконалість (дурість) не може бути для свідомості.

Гармонійне інтелектуальне входження є досконалим входженням.

Гармонія – це найвища досконалість з усіх всеможливих.

Саме гармонія постійно нагадує, що якби Господь в усьому поклався на людину (на свідомість), то він би помилився. Гармонія – це

безпомилковість і таке твердження випливає з взаємовигідного існування кожного з її компонентів. Гармонія передбачає знищення

лише для всього позагармонійного. Гармонія передбачає наявність будь-чого і гармонія визначає ту чи іншу необхідність в будь-чому.

Почасовий вплив гармонії випливає з її ролі атрибута істини.

”Не зашкодь!” – це перша необхідність гармонійного інтелектуального входження.

Благоговіння випливає з побожності. Воля Божа в побожному ставленні до очевидного.

Сліпе споглядання, дурне невтручання в жодному разі не є характерним для свідомості. Свідомості притаманна активність (але не

агресивність), свідомості властива нагальність (але не поспішність), свідомості супутня щирість (але не лукавство).

Інтелектуальна свідомість має бути по-справжньому інтелектуальною.

Щиро уяснюваний людством Бог, як досконалість, найвища інтелектуальність, найбільший опікун та добродійник усіх і кожного

зокрема, не міг і ніколи не зможе чинити яку б то не було наругу над якою б то не було матерією, таке – нісенітниця, ніколи

неможливий казус, який тяжко й уявити і який би привів (чисто гіпотетично, нехай простить Господь автора за його філософську

сміливість) до втратою найдосконалішою свідомістю – Абсолютним Розумом, своєї могутності. Адже могутність для свідомості – це не

всезнайство теоретичне, це – досконалість на практиці, посередництвом як духовної так і практичної діяльності. Наш божественний

Господь досконалий, він – найдосконаліший і його божественність є підтвердженням цього. Він не зміг би зробити з матерії, простору

та часу ( і з будь-чого іншого) те, що йому б самовільно забажалось. Він зробив і все ще робить те, що є відповідним чомусь даному в

якусь дану миттєвість

Відповідність – це і є гармонія. Якщо відповідність вимагає чогось названого нами позагармонійним, то це не є щось потрактоване у

”незрозуміло-випадкове” ( або якось інакше), воно якщо є названим нами випадковим, то за відповідності і наше його нерозуміння є

чисто нашою індивідуальною проблемою. Коли від нас вимагається реагування, то ми, швидше всього (адекватно), відреагуємо, коли

ні, то – ні.

Відповідне реагування є адекватним реагуванням. Воно гармонійне.

Невідповідне реагування нашаровується на попередні або пізніші невідповідності, створюється здебільшого невідповідний цикл або

навіть організовуються система, постає патологія і бувають випадки, коли ця патологія нами суб”єктивно сприймається за норму.

Чим масштабнішим є патологічне утворення, тим гармонії його тяжче ліквідувати (узгодити).

Гармонія вищого буттєвого рівня постає з гармонії-дезгармонії нищого достовірно-буттєвого рівня.

В своєму ”інобутті”, в осмисленні-переосмисленні (аналізі) конкретної свідомості, гармонія сприймається як категорія достатності,

що найбільш придатна ”тепер-і-тут” та найкраще сприяє життю-буттю або присутності в подальшому цього вже достатньо-гармонійно

узгодженого. Відчуття-осмислення достатності у кожної не досконалої свідомості різне, тому й різний підхід, неоднакові вимоги та

критерії оцінок того чи іншого. З процесом розвитку (інтелектуалізації) свідомості відчуття достатку все більше й більше переходитиме

саме з категорії відчутів у категорію осмислення. Свідомість мужнітиме й поставатиме в якостях потужного сублімата буття.

Навіть за наявності певної деталізованої інформаційної інтродукції (направленої на створення того чи іншого в процесі еволюції),

матерія, посередництвом недостатньої направленості здатності до самоорганізації та якоїсь ”недосконалості” притаманних їй носіїв

інформації, вряди-годи може організовувати щось ненормативне, спричинене або наявним ”в ній” якимось внутрішнім алогізмом, або

патологічним відхиленням, або чимось іншим. Об”єктивна причина такого отримуваного суб”єктивізма одна-єдина – недостатня

направленість дії свідомості. Непідконтрольність того, яке вимагає контролю з боку інформаційної інтродукції. Чим менша потенція

свідомості ”тепер-і-тут” у періодизації буття від хаосу до порядку або навпаки, в зворотньому напрямку, тим більш можливе

варіабельне відхилення ”тепер-і-тут” існуючої матерії. Матерії може бути забагато (її потенція висока), а свідомості замало (її потенція

низька). Отримуються непередбачуванні катаклізми. Тому хаос, тому суспільний регрес (забагато де-факто недосконадої свідомості на

простір матерії).

Часта причина суспільно-регресивних явищ – недостатність матеріального для певного суспільно-свідомого утворення. Постають

війни, революції, суспільний застій або суспільне нехлюйство (”розгардіяш”). В той же час рідка причина цих явищ – внутрішні (чисто

”свідомі”) протиріччя серед чогось названого ”суспільно-свідомим”.

Конкретна причина вимагає конкретного дослідження.

Лише в наслідку конкретизації можлива справжня систематизація.

Якщо на всесвітньо-історичний процес впливає сонячна активність (теорія учня-послідовника К.Ціолковського д-ра

Л.А.Чижевського та ін., в майбутньому підтверджена самим життям), то, відповідно, такі явища як наслідки від взаємодії матерії й

свідомості у певний час в певному місці й подавно можуть впливати і впливають.

Гармонізація є всеохватним явищем і перед тим як розпочинати будь-яке інтелектуальне входження необхідно все добре зважити.

Помилки непробачальні.

Якщо вже Господь у своїх діях керувався й керується відповідностями, то й нам – все ще недостатньо інтелектуалізованій

свідомості, що розвивається й духовно поєднується з ним, й тим більше слід цим керуватись.

Гвалтування свідомістю потенції матерії спричинює регрес буття.

Відповідності і є тією істиною (якщо постає прагнення саме цього терміну), тим станом буття, який передував найпершій свідомості

або найпершій матерії. Першопричина скрита в самій причині. Вона і є першопричиною (певною мірою виходячи з контексту теорії

космічних ер батька земної космонавтики та космічної філософії К.Е.Ціолковського).

Першопричина вимагала гармонії, бо будь-що позагармонійне просто б не відбулось.

Позагармонійне як першопричина могло б гіпотетично бути, але його просто не було.

Сама по собі свідомість є гармонійною? А сама по собі матерія?

Істина первинна і істина, як непроходяще, вічне буття всезагального і є тією першопричиною, яка була, є і буде в гармонії усіх без

винятку причинно-наслідків.

Не можна стверджувати, що щось з виниклого на рівні недостатньо підконтрольної свідомістю матерії є ненормативним – це не так;

воно необхідне і воно відповідне (відповідаюче своєму ”тепер-і-тут”), але воно за характеристикою є саме таким і це факт від якого

нікуди не дінешся. Тому й щось називається хаосом, а щось інше - порядком. Така теперішня класифікація. Що матерія недостатньо

розвивається при відсутності необхідного їй потенціалу свідомості – це факт, який за своєї цілковитої очевидності не вимагає чергового

теоретичного підтвердження на папері (до того ж існує еклампсована матерія). Що свідомість менш вартісна без матерії – це також

факт. Проте це не означає, що їхні абсолюти унеможливлені один без одного – достовірне на місцях буття не є Всезагальним Буття.

Достовірності постають з істини, достовірності формують істину, але достовірності не тотожні істині. Все істинне не треба

переінакшувати у будь-що достовірне (і навпаки).

Наш інтелектуальний розвиток, цей широкоохватний процес, що назвався нами інтелектуалізмом, поступово ”витягується” нашими

обставинами нашого достовірного буття і поступово культивується (”насаджується”) нами. Абревіатура ”іі” (подвійна літера ”і”) має

дуже широке трактування. З одного боку – це ”інтелігентний інтелектуалізм”, що означає виважене, гармонійне, толерантне і тим

більше поступове запровадження інтелектуалізма в повсякденність. Це основа ідеології класу інтелігенції. Це минуле, сучасне і

майбутнє не лише людства, а й будь-якої свідомості Всесвіту. З другого боку – це дещо інше, якщо навіть не антагоністичне. Подвійна

літера ”і” може бути ”інтелектуальною інтервенцією”, поверхнево залишаючись при цьому за своєю основною суттю все тією ж

інтелектуальною інтродукцією (обов”язкове інтелектуальне входження свідомості у дійсність). Інтелектуальна інтервенція або

інтелектуальна інвазія, як кому більше довподоби, є небезпечною для стабільно прогресуючого буття й може привести до

малопередбачуваних (але все-таки передбачуваних науковою філософією) наслідків.

Всезагальне Буття постає як загал, як основа. Воно формує обставини. Той буттєвий макрокосм, в який входить наш мікрокосм. В

певний період ті чи інші обставини загалу можуть бути домінуючими, можуть бути супутніми або навіть незауважуваними, але завжди

й кругом вони наявні. Інтелектуальна інтервенція намагається насильно змінити влагодженність буття. Спостерігається ситуативність

(прикладів з історії людства Землі існує придостатньо). З точки зору наукової філософії інтелектуальна інтервенція є виправданою за

свого задіяння в кризову ситуацію, ту ситуацію, яка від свого початку і до кінця була спричинена все тією ж недосконалістю, якщо не

дурістю, тогочасної людської сутності (наприклад, процес запровадження В.І.Леніним після пролетарської революції в Радянському

Союзі так званої ”нової економічної політики”). Вся пагубність кризової ситуації вимагає швидкого вирішення.

Таким чином інтелектуальна інтервенція (інвазія) може бути виправданою або невиправданою. Обставини можуть її вимагати, а

можуть і не вимагати.

Наукова філософія рекомендує людству Землі користуватись з планомірного запровадження інтелігентного інтелектуалізму (”іі”) і

лише в крайніх випадках (при небезпеці) – з інтелектуальної інтервенції (”іі”) або з зовсім протилежного – інтелектуальної інертності

(”іі”). Коли інтелектуальна інтервенція є лише частково згубною для тієї свідомості, що її запроваджує, то в своєму загалі

інтелектуальна інертність (байдужість) є пагубною. За умови повсюдної й постійної інтелектуальної інертності жодна свідомість ніде й

ніколи не буде життєвоспроможною. Вона зупиниться у своєму розвитку і призупинить розвиток довкілля. Посередництвом

”віднайденої” чергової матеріальної катаклізми буття знищить бездіяльну (інертну) свідомість. Матеріальність немовби чатує.

Матеріальність нібито вибирає момент. Причина – інформативний пошук носіїв інформації навіть на ще вчора чисто еклампсованій

матерії. Ця причина пояснює багато чого у Всесвіті і дає відповіді на більшість з відповідно поставлених запитань.

Матерія, як основа всього буттєвого, прогресує-регресує вічно і, як свідчать знання сучасної наукової філософії, цей вічний

прогрес-регрес (порядок-хаос) піддається чіткій науковій періодизації.


15) ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІСТЬ ЗА ПОВНОГО ОСМИСЛЕННЯ СВОБОДИ. -----------------------------

”Все гине в людині, окрім розуму, який є розумом людського роду. Людство живе вічно, тому і розум його безсмертний” (Ібн-Рушд.

1126 - 1198).

”Існує лише дві речі – розуміння вищого принципа та запровадження його в життя”. ”Знання спочатку, дія потім”. (Чжу Си. 1130-

1200).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Значення та необхідність інтелектуального розвитку ні в кого з нас – тверезо мислячих людей, не викликає жодного сумніву, справа

в іншому – наскільки до такої понадідеології, якою є інтелектуалізм, є наближеними різні суб”єктивно залучені до нашого суспільного

життя (”суб”єктивно об”єктизовані”) чисто політичні теорії-суспільні надбудови?

Інтелектуальний розвиток людства немовби сам по собі передбачає ствердження щастя, миру, процвітання, отже всі ті ідеології, які

це забезпечуватимуть, відносяться до інтелектуально узгоджених. Вузькокласові, ”ура-націоналістичні”, суперрасові, ультрарелігійні

або якісь інші, аналогічні у своїй пагубності, ідеологічні суспільні надбудови виключаються з придатного до широкого вжитку, бо,

зрозуміло, несуть переваги одним за рахунок інших. Всевладдя пролетарів (як і інтелігенції, капіталістів, духовенства та селян) не

можливе, тому що можливе належне (скоординоване з часом та простором) включення пролетарів (інтелігенції, капіталістів, селян,

духовенства) у керування тією чи іншою державою.

Владна перевага якогось одного класу або прошарку (наприклад, військових) виправдовується лише в період страшної внутрішньої

кризи в тій чи іншій державі або очевидної небезпеки іззовні. В таких випадках частина громадян усвідомлено делегує частину своїх

прав більш потенційно спроможній частині. Передавши якісь свободи, вони вже стають обмеженими в цих своїх свободах, а отримавші

(ті, що отримали) частини свобод стають підневільними через наднормову відповідальність. Даний суспільний процес є чітко

влагодженим за конкретних обставин і зринає таким точнісінько до розуміння як і те, що свобод не буває багато, вона, тобто свобода, -

одна, адже свобода або є, або її немає. В різний час і на різних територіях люди по різному усвідомлюють наповнення свого життя

свободою. Залежно від інтелектуального розвитку свобода, як така за своїх мінімально-максимальних наповнень (певних прав та

обов”язків на виявлення форм свободи), або усвідомлюється, або є неусвідомленою.

В період стабільного, узгодженого розвитку людської спільноти найбільш вартісною та життєвоутвердженою є та ідеологія, яка на

практиці стверджує найвідчутніше і найосмисленіше наповнення свободою всього гамузу суспільного буття. Анархія виключається,

адже вона є безвідповідальністю, а свобода окрім прав передбачає ще й можливості до вільного виконання заявлених та узгоджених

проміж себе інших і всього іншого, обов”язків.

Свобода є такою в правах та обов”язках.

Окремішне існування людини поза суспільством (наприклад, на безлюдному острові) передбачає права та обов”язки лише у

відношенні неї самої до себе та, що характерно і що часто-густо замовчується, - у відношенні до оточуючого її матеріального довкілля.

З одного боку повнота свободи тут немовби є наймаксимальнішою (адже роблю що хочу, коли хочу і як хочу), проте з іншого боку, в

дійсності, – повнота свободи тут буде якщо не малою, то швидше всього такою, що ця людина поставатиме підневільною через

виниклі довкола неї обставини буття (мале, а тим більше окремішне інтелектуальне входження у потенцію матерії надає малі права та

обов”язки). Звідси – свобода не є якимось чисто суспільним атрибутом або незалежною ні від чого особистою потребою – ні; вона

частково узалежнена від взаємодії ”свідомість/матерія”. Через почасово виниклі в суспільстві обставини цієї взаємодії отримується та

чи інша повнота свободи.

Свобода є продукт всезагальний.

Свобода – це заряджений у кожне існування стимул Всесвіту.

Найвільнішою відчуватиметься свідомість у період свого найбільш впорядкованого буття, в тому стані, коли її потенція

найповніше увійде в потенцію матерії, коли вона сповна контролюватиме матерію (себе також) і найщиріше духовно об”єднається з

Абсолютним Розумом. Це – ідеальне, найістинніше буття. Та перспектива, яка може нам, теперішнім, лише примарюватись у

щасливих снах і яку щирі матеріалісти справедливо назвуть утопією. Проте, це – перспектива, а не Fata morgana.

Чим інтелектуально розвинутішою є суспільна свідомість, тим вона більш наповнена свободою.

Внутрішньо найщасливіше почуваються первісні люди з пов”язками навколо стегон, луками та стрілами (такими є дані сучасних

масових опитувань), але їхнє щастя, їхня повнота свободи – суб”єктивна ілюзія. Вони не інтелектуальні (потенцію матерії

використовують наймінімальніше) і не можуть навіть приблизно усвідомлювати якою є насправді свобода і що вона взагалі означає.

Наше більш-менш цивілізоване суспільство оцінюється за аналогією, тобто – ми вже усвідомлюємо якусь певну повноту свободи,

всіма силами і душею тягнемось до неї, але розуміння всієї повноти свободи нам непідвладне (якості людськості не є божественністю).

Певне наповнення свободою є в будь-якому бутті. Прагнення більшої повноти свободи притаманне і матерії, і свідомості.

Зрозуміло що ми, суб”єкти (сублімати буття), не можемо виступати від імені матерії, але ми здатні виходити з логіки мислення, з

тієї здатності, яка кумулює в собі все ”побачене і почуте”, тому можна стверджувати, що матерія є найбільш вільною у період

домінування своєї потенції, тобто – в період хаосу буття. Повна свобода для достовірної у просторі та часі матерії – це хаос.

Можливо, що прикро одне – немає вічного порядку та вічного хаосу. Немає вічної повноти свободи для всіх разом та кожного

окремо. Носії інформації, або по-іншому - здатність до самоорганізації, є постійно притаманними матерії, тоді як свідомість ”за своєю

природою” тягнеться до впорядкування, власне свідомість і повинна все буттєво впорядковувати. Воля матерії накладається на волю

свідомості (за А.Шопенгауером), постає мінливість достовірного буття, постає нейтралізований абсолют Буття Всезагального.

Чому в такому разі все без винятків Буття Всезагальне не може з свого нейтралізуючого максимум-абсолюту простувати від хаосу

до порядку і навпаки?

”Тепер-і-тут” можна відповісти однозначно - там, де приймається безконечність, не можливе щось абсолютизовано сформоване у

кінцеве (абсолютизовано-безконечний хаос або навпаки – абсолютизовано сформований порядок чи, наприклад, абсолютизовані в часі

перехідні стани, хоча, слід відмітити, П.Тейяр де Шарден та його послідовники підходять до цього по-іншому і наукова філософія

залишила у трактуванні формули істини місце і для їхньої точки зору). Наше людство бачить поступове впорядкування свого

достовірного буття і разом з тим воно бачить довкола своєї Сонячної системи незміність свідомо-матеріального існування. Проте таке

бачимо сьогодні лише ми і при цьому виходити виключно з нашого досвіду було б для наукової філософії помилковим. Відтак –

альтернатива завжди можлива, тим паче, що достовірності настільки мінливі у часі та просторі, що стверджувати щось однозначно

було б не те, що безпідставно, а невірно. Якщо наше земне людство дійсно осягне божественність і зможе потенцією своєї свідомості

контролювати весь без винятку безконечний Всесвіт, то тоді (лише тоді!), безперечно, можна буде стверджувати про простування

всього раніше абсолютизованого Всесвіту від хаосу до порядку. Наші сьогоднішні наукові реалії говорять нам по-іншому і ми сьогодні

маємо підстави стверджувати про впорядкування свого достовірного буття і нічого більше. Однак, знову ж таки, - задекларована

формула істини спроможна увібрати в своє трактування будь-який почасовий та попросторовий підхід.

Всеоб”ємний підхід наукової філософії до питань довкола свободи і до самої свободи є свого роду новаторським, навіть

революційним. Не применшуючи визначення свободи Б.Спінози, Г.Гегеля чи екзистенціалістів, наукова філософія зуміла

аргументовано його наповнити і ввела свободу (фактор наповнення нею) у вічну дійсність матеріально-свідомої взаємодії. Надала їй

сенс всезагальності. Даний підхід поступово призводитиме до перегляду позицій в стосункових науках.

Свобода не є забаганкою суб”єктивізму людини, свобода – це необхідність усього сутнього в дійсності.

Поєднавши поняття свободи посередництвом наукових констатацій всього об”єктивно існуючого з такими поняттями як

глобалізація, інтелектуальний розвиток, демократизація та ін. спорідненими, отримаємо не лише свою, чисто людську або суспільну,

значущість цих понять (ширше – процесів), а їх всесвітню необхідність і завдяки цьому зрозуміємо своє справжнє місце і свою

справжню роль.

Жодна партія, жоден клас або ідеологія не повинні перешкоджати людській істоті в її особистому інтелектуальному розвиткові.

Суспільство зобов”язане кожному з нас надати основи притаманних йому знань, а як йти далі та як використовувати свої знання – це

взаємоузгоджена, але особиста справа людини.

В подальшому за замовчування чиїх би то не було індивідуальних інтелектуальних здобутків суспільство буде нести сувору

відповідальність ( в певні часи через незнання чи втрату інформації замовчувались надбання таких вчених як Аристотель, Конфуцій та

ін. (навіть були тимчасово втрачені ті твори, що тепер належать У.Шекспіру) і ми маємо всі підстави називати ”замовчуючі

суспільства” варварськими або недостатньо цивілізованими). Індивідуальний інтелектуальний розвиток кожного з нас взятого окремо

також постає з усього всезагального і ми володіємо природним правом на його заакцентування серед іншого. В історії людства Землі

були досить частими випадки, коли чиясь творчість ігнорувалась і лише пізніше, через етапи замовчування та забуття, їй відводили

належне місце (прикладом може слугувати роман М.Булгакова ”Майстер та Маргарита” або космічна філософія К.Ціолковського).

Ніхто з нас (”простих смертних”) не володіє одноосібним правом вирішувати чия творчість є геніальною, а чия - ”так собі” . Наша

“більшість суспільства” (чомусь завжди провладна, адаптована, як правило безальтернативно ”мудра”) також таким правом не володіє.

Навіть за конкретного підходу і чийогось конкретного наполягання буттєвість є домінуючою у вирішенні ”вірне-невірне”. Кожне

вірне пригорнеться по-справжньому інтелектуальним буття.

Свобода дає право на інтелектуальність. Свобода є гарантом інтелектуального розвитку, який, в свою чергу, є гарантом свободи.

Якщо хтось з нас є інтелектуально розвинутішим від інших (прогресуюча меншість – від апатичної, придавленої вже отриманими

життєвими благами більшості), то не має поставати дивиною, що він прагне більшої повноти свободи.


16) ЕКЛАМПСІЯ МАТЕРІЇ. Достатня кількість хімічних елементів (за вірності періодичної

системи хімічних елементів Д.Мендєлєєва або за можливого варіанта її подальшої невірності) спричинює достатню кількість реакцій і

вічний рух твориться у вічності (і не лише тому).

Матерія не може бути весь час аморфною і насолоджуватись повнотою своєї свободи ”для себе, в собі та через себе”. Існують

довготривалі та короткотривалі процеси. Оточуючий нашу планету навколишній космос (достовірне буття) постав з великої

концентрації матерії, яка знаходилась у формі своєрідної ущільнено-розрідженої маси (згідно з сучасними знаннями космології –

”вакуумної піни”). Яким би чином не пояснювався вічний рух матерії, проте без включення у ці пояснення науково-філософського

визначення ”еклампсія матерії” вони втрачатимуть сенс. Наслідки еклампсії матерії (своєрідно-можливий токсикоз) небезпечні для

самої матерії і для свідомості.

Чому відбувається прогрес-регрес свідомості?

Чому проходить прогрес-регрес матерії?

Пояснення, що все узалежнено тягнеться до досконалості (свободи), або що цього вимагають широкі обставини, було б трішки

неповним.

Матерія не може сприйматись злом, навіть за умови своєї природної інертної байдужості. Матерія може бути еклампсованою, тобто

такою, якою є сама по собі, в собі і для себе, без якої б не було, навіть найпростішої, взаємодії з боку свідомості (якості абсолюту).

Еклампсована матерія – це нехай і отримувана нами як гіпотетично присутня у бутті, проте все-таки можлива до почасово-

попросторової наявності у тривалому матеріальному хаосі достовірно-місцевого буття якась матеріальна консистенція (розріджена,

ущільнена, розріджено-ущільнена чи якась інша з категорій вакуумної піни). Еклампсат з еклампсованої матерії не шукає і не прагне

інформаційної інтродукції з боку потенції свідомості (ознаки самодостатності абсолюта), він її з різних причин уникає і через

відторгнення може надати інтродукції аномальних (однак можливих за передбачування) форм.

Свідомість має складники самоорганізації, носії інформації, дух, душу, мислення. Свідомості притаманна аура, біополе, розумове

поле. Свідомість має інформаційну енергію Гегеля. В той чи інший період буття щось з цього, якщо не все та інше, є необхідним для

протистояння еклампсату матерії.

Коли насильна, непомірна інтелектуальна інтервенція сприймається злом, є ознакою недосконалої свідомості і вимагає реагування

як з боку втягнутої свідомості, так і потерпаючої матерії, то еклампсія матерії є своєрідним за аналогії явищем з боку матерії. Це

крайнощі. Проте, що характерно, - схиблена свідомість як правило почасово нищиться гармонією, а еклампсована матерія, навіть за

умови її теперішньої гіпотетичності, може досить тривало існувати в бутті. Вона не є злом. Вона – непотрібність (або немов та

хворобливість, яка діагностується та піддається лікуванню (усвідомленому або неусвідомленому) з боку свідомості). У випадку

твердження, що Бог створив з небуття наш довколишній простір та час (наше достовірне буття) можна припускати, що його творення

відбулось з еклампсованої, інертної, байдужої та відкидаючої місцеве інформаційне входження матерії. Потенція свідомості Бога, на

відміну від решти якихось можливих чисто інформаційних потенцій, виявилась спроможною створити те, що створила. Це, звичайно,

філософсько-теологічна гіпотеза, саме та, яка спроможна дати відповідь на аналогічне їй філософсько-теологічне запитання.

Еклампсія матерії опосередковано втягує свідомість у реагування. Інформаційна інтродукція відбувається за різних обставин і в

різних формах: як інтервенції (чому не випадкове попадання мікроорганізмів за допомогою метеоритів на ту чи іншу планету?), так і

інтелігентності (планомірність у ході відповідаючих часові процесів). Завдяки науковій точності та вірності знань всі дані процеси

можна передбачити, тим більше, що кожна вже відповідно стверджена планета виробляє необхідний для себе захист від непотрібної

для неї ”тепер-і-тут” зовнішньої інформаційної інтервенції.

Теоретично можлива в певному просторі та в певний час еклампсія матерії є свого роду тим захистом від ”гвалтування”

недосконалою свідомістю, який оберігає її свободу в найбільш індиферентний для неї період – період найбільшого хаосу (період

”вакуумної піни” або, можливо, період “темної матерії”). Еклампсована матерія очікує лише на потужне і адекватне реагування.

Розбурхання матерії, нищення еклампсату спостерігається під час інформаційно-інтелектуального входження. Потужна свідомість

покликана давати раду навіть еклампсованій (“темній”?) матерії.

17) КРИЗА ПОТЕНЦІЙ. Явище армагеддону, в побуті часто перекручено чомусь називане

”апокаліпсисом” (від талановитої праці ”Апокаліпсис” ( ”Одкровення”) Іоанна Богослова, в якій у художньо-філософській формі,

посередництвом чотирьох вершників апокаліпсису, показується можливий ”кінець світу”, висвітлюється боротьба добра зі злом,

страшний суд і т.д.) потребує звужувано-відокремленого підходу та подальшого дослідження. Власне – що називається армагеддоном?

Якщо це страшне нищення посталої, відповідно сформованої матерії і свідомості у їхній відповідності за взаємодії цієї матерії й

свідомості на якомусь певному рівні в достовірному бутті, скажімо, на галактичному рівні, - то це одне; якщо це страшне нищення

посталої відповідно сформованої матерії і свідомості у їхній відповідності за взємодії цієї матерії й свідомості на якомусь вищому рівні,

скажімо, - рівні ”суттєвої нескінченності”(або”розумної нескінченності”) нескінченного Всесвіту – це зовсім інше. Армагеддон є

глобальною катастрофою з невідворотнім нищенням матерії і наявної свідомості у певному, сформованому рівні взємодії цієї матерії і

свідомості. Іншими словами армагеддон є поверненням у достовірний хаос з достовірного етапу впорядкування.

Армагеддон є наслідком кризи потенцій.

Внутрішня криза якоїсь однієї з двох потенцій може спричинити армагеддон. Ані абсолют Всезагального Буття (абсолют Істини),

ані абсолют Всесвіта, ані абсолют Бога у своєму уяснюваному нами абсолюті при цьому не будуть мінятись. Уяснювано все

нейтралізовано-нескінченне, тобто все те, шо нами уяснювалось у своєму максимум-абсолюті, яким було, таким і залишиться. Суттєві

зміни пройдуть на рівні формуючого абсолют достовірного буття і прикро, що чим більший армагеддон, тим істотнішими ці зміни

будуть. За наймасштабнішого з можливих армагеддонів нескінченна нейтралізація залишиться незворушною у своїй нескінченності та

нейтралізації. Буття вищого порядку завдяки гармонії зуміє відносно миттєво нейтралізувати буття нищого порядку.

Внутрішня мінливість ніколи і ніде не знищить абсолюта.

Мінливий на місцях Всесвіт (навіть страшно мінливий) та мінливий у духовному наповненні Абсолютний Розум є незнищувальні за

нашого сприйняття у якості абсолютів та у наявних абсолютах. Цілісний всеможливий максимум (а тому безконечний) у вічному

процесі свого внутрішнього формування – це уяснюваний нами абсолют за обов”язкової умови його явної цілісної незалежності. Навіть

цілісний хаос і навіть цілісний порядок є внутрішньою сутністю абсолюта. Істина не може бути впорядкованою або якоюсь хаотичною.

Істина абсолютна. Всезагальне Буття абсолютне. І Всесвіт, і Бог. Оперуючи всіма можливими теоріями і гіпотетично передбачаючи

поки що неоприлюдненні, наукова філософія виходить саме з цього і вважає логічним висвітлювати формулу істини саме з такими

поясненнями. Щоб узгодити свою позицію не тільки з традиційним, віковічним підходом людства, а й з прихильниками якихось

новітніх релятивістичних поглядів, наукова філософія за абсолют трактує лише непроходяще Всезагальне Буття, натомість достовірне

буття (те, що безпосередньо ”тепер-і-тут”) є для неї мінливим, рухливим і , якщо вже на те пішло і якщо виникає така потреба, то, - щоб

з тієї чи іншої причини найкатегоричніше екстраполюватись,- трактує достовірне буття навіть без жодної дестабілізуючої і

дезорієнтуючої наші почасові знання ”істинності” (хоча навзамін суттєво зауважує поняття ”достовірність”, тобто говорить про ту ж

таки ”істинність”, але з особливим відбиттям відносності, почасовості, попросторовості, конкретизації). Таким чином, жодна почасова і

попросторова суб”єктивність (претензія на ”істинність”) ніколи не зашкодить фундментальному підходові наукової філософії. Істина,

істинність – це одне, достовірність (достеменність) – інше.

Доречно вкотре нагадати, що все з можливого до трактування допустимо трактувати ”і так, і сяк” (принцип філософії), проте

істинне від хибного або достовірно (того, що ”істинне” у певний час та в певному просторі) слід категорично відмежовувати. Інакше –

невизначенність. Інакше – догма релятивізму.

І ще – суб”єктивно для нас повну відповідальність за той чи інший (і кожен) армагеддон все-таки несе свідомість (її інформаційно-

інтелектуальні компоненти все структуризують), суб”єктивну для нас часткову відповідальність – матерія (суб”єктивну тому, що

свідомість нібито призабуває всезагальну, нейтралізовану двоєдинорівність матерії та свідомості і лише зауважує ту чи іншу

(простуючу від хаоса до порядка або навпаки) достовірно-місцеву взаємодію матерії та свідомості).


18) ПІДЖИВЛЕННЯ. Позачасовий та позапросторовий всесвітній армагеддон (безконечний та вічний) унеможливлений тим, що

ніколи не призупиняється багатовекторний рух у його джерелі – взаємодії та боротьбі протилежностей. Потенції підживлюються одна в

одній для себе та одна заради одної. Назване еклампсією матерії вимагає впровадження свідомості, назване чистим духом, чистою

(абсолютизованою) духовністю вимагає матеріалізуючої діяльності.

Потенції завжди творячі. Поза творенням, поза дієвістю, потенції не є значущими. У цей період вони є кумулятивними, обов”язково

присутніми і утримують потенціал.

Духовний потенціал утримується в дусі. Матеріальний в матерії. Звідси – матеріальна конгломерація Всесвіту та духовність

Абсолютного Розуму.

Позаматеріальність – це поки що (все ще) не виражена в матеріалізованій дійсності духовна потенція. Позадуховність – це не

матерія сама в собі, сама для себе, сама ”тепер-і-тут” (звідси еклампсія матерії), адже, по-перше, матерія без внутрішніх носіїв

саморегулятивних процесів (інформації) піддається сумніву у праві на існування і, по-друге, матеріальна основа завжди передбачає

духовну суть, отже позадуховність – це фактична неможливість чогось чисто матеріального за його часткової гіпотетичної можливості

(еклампсія матерії).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

“Джерелом немеханічної і не фізично-причинної цілісності в системах виступають квантові властивості цілісності і неподільності;

властивості цілісності, що завдаються інтегральною формою принципа стаціонарності дії; властивості психічної цілісності у

структурах мислення і свідомості. Конкретне джерело немеханічної цілісності у системах може бути й іншим і залежить від

специфічної природи системи. Можна припустити існування специфічного типу організмічних систем з імплікативним зв”язком (у

живій матерії). У будь-якому випадку цілісність таких систем має вкрай граничний характер, тому що поняття актуально-множинної

(складової) структури стає неадекватним і цілком незастосовним. В силу фундаментальної немеханічної цілісності таких систем їх

структура (частини, підсистеми, елементи), а також стани елементів їх структури мають виражатися термінами потенційних

можливостей. Це відбивається в поняттях набору можливих траєкторій переходу системи з початкового стану в скінченний (для

систем, що описуються інтегральним варіаційним принципом; потенціальних можливостей, притаманних підсистемам єдиної

квантової системи; безлічі варіантів ментального стану для свідомості та ін.). Але найголовніше те, що специфіка імплікативного

зв”язку полягає в тому, що зв”язок не фізично-причинний, а, по суті, несиловий, логічний. Зв”язок розгортається у світі потенційних

можливостей і не переноситься з енергетичним впливом від однієї частини системи до іншої … Властивості імплікативних зв”язків і

залежностей у фізичних системах дійсно виходять за межі причинної сукупності і належать до того ж загального класу імплікативних

зв”язків у системах, до якого належать і системи розумових імплікацій природного інтелекту.” (М.І.Горлач, В.Г.Кремень, В.К.Рибалко,

“Філософія”, підручник, Харків-2000, “Консум”, стор.646, розділ “Філософія розвитку”(Глава 1. Всесвіт: походження та природа),

підготовлений д-ром І.З.Цехмістро).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Говорячи про сьогодні все ще не виражену потенцію матерії або свідомості, ми маємо на увазі не позаматеріальність чи

позадуховність, а той резерв, який потенційно можливий, не виражений, але нами очікуваний. Цей резерв можливий у наслідку

процесів, які, можливо, вже відбуваються або відбулись деінде. Для нашого почасово-попросторового сприйняття таке логічно

назветься позареальністю, але виходячи з дефініції колишнього у відношенні до прийдешнього і з глобалізації всього сутнього у

Всесвіті, ми можемо говорити по-іншому. Як і коли – це справа часу, хоча для вічного й безконечного немає часу й простору. На рівні

щоденної практики можна припустити, що:

1)

позаматеріальне – це не виражене в матерії духовне;

2)

позадуховне – це не виражене в дусі матеріальне.

Позаматеріальне є потенцією духа. Позадуховне є потенцією матерії. Воно потенційно можливе.

Хоча б частково зрозумівши суть принципів потенційного живлення, підживлення, відживлення, кумулювання та інших,

споріднених, ми зуміємо вийти на розуміння більш суттєвого й інтелектуально станемо багатшими. Незрозуміле вимагає вивчення.

Нескінчена енергетична ємність вбирає в себе ємність всієї нескінченної енергетики Всесвіту. Вона уяснюється в максимум-абсолюті і

з точки зору енергетики Всезагальне Буття цілком до сприйняття як безконечно-ємнісне буття енергетичної потенції, навіть тієї, де

потенції матерії накладаються на потенції свідомості, де все взаємопов”язується, твориться-перетворюється, рухається, міняється,

старіє-оновлюється і т.д. Однозначно, що енергетична ємність є в абсолюті Всезагального Буття. Вона абсолютизована у Всесвіті

посередництвом матеріального та свідомого. Як і будь-що вона окремішна лише за своєї частковості.

Завдяки енергетиці, потенціалам, потенціям у достовірно існуючому бутті народжується все нове й закінчується старе. Енергетика

спроможна явити те, що досі для нас незбагненне і яке було відсутнім у нашій достовірній дійсності. Енергетика завжди потенційно

спроможна.

Енергетичне підживлення, відтак – певне існування, можливе виключно для тих процесів або почасових форм, які спроможні

увібрати та використати енергетичний потенціал. Знищити означає відмежувати від живлення. Де є основа (матерія) та суть

(свідомість) ще наявне поєднавче – енергетична ємність потенцій.

Потенція матеріальна у матерії та свідома (духовна) у свідомості.

У випадку, якщо колись була лише суцільна енергетика і не було нічого звичного для нас матеріального й духовного (Всезагальне

Буття було лише якимось енергетичним) і хаос, як і порядок, були потенційно кумульованими в цій першопричинній енергетиці, то

сьогодні дивиною постає не лише найглобальніша дезгармонізуюча першопричина, що спричинила сьогодення, а співмірне їй

найглобальніше і, вочевидь, знову дезгармонізуюче закінчення, до якого все має рано чи пізно повернутись. Енергетична теорія має

право на життя в нашому суспільстві і наукова філософія та космічно-філософська наука спроможні розглядати очевидний для нас

Всесвіт та назване нами як Абсолютний Розум у якійсь формі енерго-фатума або енергетичного казуса, бо інакше, як чимось на взірець

ненормованого артифакта, наявне життя та коханого нами й нас кохаючого Господа, у цій теорії не назвеш (теоретична побудова

Н.А.Умова). Невжеж брати науковій філософії за основу ту загадково-містичну точку зору, що Господь з нічого створив щось, і нас в

тому числі, і по своїй незалежній ні від чого забаганці (нехай і найінтелектуальнішій) може все повернути у те ж саме ніщо? Якщо в

”нічому” вже перебував Господь і він одноосібно володів найглобальнішою енергетичною потенцією, то все воно вже не поставало

”нічим”, а було ”чимось” і першопричина не повинна мати статус першопричини, адже її слід відшуковувати у першопричині явлення

Господа або у першопричині наявності глобальної енергетики (чому не в першопричині появи якогось першого носія інформації чи,

скажімо, не у появі першої здатності до самоорганізації?). Енергетичний потенціал, якщо не почасово-попросторово матеріалізований у

явній матерії, то він почасово-попросторово духовний і , якщо брати енергетичну ємність за першопричину всього тепер сутнього у

Всезагальному Бутті і відмежовувати її від аналогії з нічим, то теорія енергетичної першопричини має своє логічне підгрунття. Знову ж

і вкотре – істина як буттєвість всезагального є первинною і саме першопричина постає з причини (істина – з істинного), а що і як, коли і

де – це явність на межі достовірне-істинне. Тому була, є і буде найлогічнішою істина Всезагального Буття з його теперішньою

взаємодією матерії та свідомості, з їхніми потенціями та енергетичною ємністю.

Наукова філософія, в контексті посталої з неї космічно-філософської науки, сприймає енергетичну ємність Всесвіту за вічну,

позапросторову, позачасову даність, тобто за те, що було, є і буде у вічному абсолюті Всезагального Буття і яке володіє необхідним

потенціалом для впорядкування цього буття на місцях. Цілком очевидно, що у наш час єдина потенційна енергетика (чому не

абсолютизований дух вічності?) ділиться на енергетику потенції свідомості та енергетику потенції матерії.

Стверджувати, що зовсім немає нічого позаматеріального, означає не визнавати абсолюта свідомості – Абсолютного Розуму, не

визнавати взаємодії та протистояння матерії і свідомості. Означає крайній нігілізм і невизнання себе ж самого в якості повноцінної

свідомості. Існує думка і, наприклад, дані думки, як думки автора цієї праці, у самоусвідомленні категоричні. Дані думки у автора, вони

з ним, вони можуть охватити багато чого з можливого, вони – позаматеріальні. Мої думки можуть існувати без мене і можуть

слугувати моїм нащадкам. Отже – конкретний приклад позаматеріального. Окрім того – духовна культура і ще багато чого. Мої думки є

моєю духовною потенцією. Якщо сьогодні люди спілкуються між собою за допомогою вимовлених вголос звуків і наша гортань в

процесі еволюції пристосована до цього, то це не означає, що так буде на протязі усієї нашої історії і що ми не зможемо спілкуватись

за допомогою думок і зберігати інтелектуальну базу даних всього суспільства у вигляді позапросторової та позачасової своєрідної

мисленної концентрації. Приклад – концентрація потужної інформації у вже створених людьми штучних, фактично якщо не

позаматеріальних, то вже точно маломатеріальних носіях інформації. Дух інформації спостерігається в самій інформації. Дух інтелекта

– в самому інтелекті та інтелектуальному середовищі довкола нього. Чим потужнішим є інтелект, тим потужнішим є його дух. Думка

не є суто духом, проте і думка, і дух явище позаматеріальне, явище духовної енергетики.

В інший час енергетика (як духовна, так і матеріальна) закине людство у інший простір.

Енергетика повна таємниць і енергетика повна явностей.

Наша енергетична ємність мікрокосма ще необхідно не досліджена, а що вже говорити за макрокосм з його квантами, радіацією,

фотонами та поки що неназваною і навіть нами небачено-незрозумілою рештою?

19) МІСЦЕ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНОГО. Значущість ”я” ( за розпропагованого бачення німецьких філософів-класиків Й.Фіхте та

Ф.Шиллінга) не похитне значущості ”не-я”, адже кожне ”я” у більш вагомому ”не-я”. По-іншому не можливо. Омана – це коли якесь

конкретне ”я” набирає ілюзорного авторитету в якості центра Всесвіту, коли фактично безпідставно стає Богом для себе і починає

переконувати в своїй оманливій божественності оточуючих. Інша справа – заручники обставин. Це антагонізм не лише божественності,

але й людськості. ”Я” потрібне для того, щоб не стати заручниками обставин. ”Я” необхідне для самоствердження, для індивідуального

волевиявлення.

Перебуваючи у Всесвіті (у макрокосмі) наше особисте ”я” (наш мікрокосм) завжди має бути собою.

У волевиявлені екзистенція протистоїть настирності обставин. Гармонія за нейтралізування як фактично стандартизованих

обставин (що є, те є і від нього нікуди не дінешся), так і непомірно екзальтованої самобутної тожсамості.

Буття нейтралізатор?

Воля людини виступає проти сліпого втягування людини в заручність обставин. Інтелект людини, її свідомість, протистоїть не

лише матерії, а й можливому стандарту у вигляді стандартизованих за схемою наслідків від вже наявної взаємодії ”матерія/свідомість”.

Тому й дух свідомості, її думки, переживання, відчуття-передчуття; тому й її не чисто атрибутивна, а сублімована неординарність.

Тому й значущість екзистенції.

Якщо можливий певний стандарт за класового визначення, за національної (расової) характеристики, за історичної або суспільно-

економічної прив”язки, то загальне тиражування на рівні особи (мікрокосму) у думках, переживаннях, духовності, душі практично

неможливий. Відмічається спорідненість за духом, за мисленням, за культурою та ще за чимось, але аутентичність, повторюваність на

рівні духовності-дешевності-мисленності не можлива. Жодні обставини нікоди не зроблять з людини тупого виконавця. Людська

особистість не є механізмом (гвинтиком) Всесвіту.

Розуміючи значущість Бога, людина в той же час розуміє і особисту значущість.

Непомірно возвеличене ”я” - це у випадку створення якоїсь непомірної ілюзії смішно бовваніючого (болваніючого?) над Всесвітом

”СуперАбсолютного СуперРозуму” (він чисто атрибутивний, він навіть наявний у абсолюті, але він зовсім не гармонійний за гармонії;

він сприймається архаїзмом недолугості; відтак – алогізмом).

Чим вищим є інтелект людини, чим вагоміша її діяльність і створене нею, тим більше вона піднімається над обтяжливими

обставинами, почувається повноціннішою за вибореної свободи і стверджує своє серед решти.

Буття обтяжливе?

Ті, хто не розуміє суті, ніколи повною мірою не зрозуміють що є обтяжливим, а що є величним, що добро, а що зло, бо зло було, є і

буде від самовпевненої у своїх можливостях свідомості (за Ф.Шиллінгом). Непомірний егоїзм не спроможливий сповна розгледіти всі

свої вади і тому заекзальтована екзистенція (похідне від непомірно нав”язуваного і через те модного у наш час вчення

екзистенціалізму) завжди надасть особистій тожсамості більшу значущість, аніж довколишній красі Всесвіту.

Екзистенціальне має місце, але воно повинне розуміти своє влагоджене місце.


20) ІСТОРИЧНИЙ ПРОГРЕС. ----------------------------------------------------------------------------------

“Всесвітня історія є прогрес в усвідомленні свободи, прогрес, який мають пізнати в його

необхідності.” (Г.Гегель).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо є розвиток, становлення і старіння свідомості, то відповідно, що є історичний прогрес. Зародження капіталізму й пов”язане з

ним прискорення темпів суспільного розвитку породили надію на те, що царство розуму не позаду, а попереду людства, що наукове

пізнання світу йде вперед.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Вся маса людського роду, переживаючи поперемінно спокій та хвилювання, щасливі часи та години бідувань, завжди простує,

хоча повільним кроком, до все більшої досконалості” (А.Тюрго).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

За своє майбутнє вартує боротись, необхідно тягнутись до повноцінного, щасливого життя, слід постійно піклуватись про долю

нащадків, адже швидше всього, що люди, які заселяють Землю, не загинуть від зіткнення космічних тіл чи вичерпання сонячної енергії

і малоймовірно, що вони самі себе ліквідують зброєю масового знищення.

Основний смисл історії в розвитку людини (апологетика історії людськості). Вона і автор, і актор, і глядач, і кінцева мета історичної

драми, а вся решта лише засоби.

Процес виникнення і розвитку людства – тяжкий і доволі таки болісний процес. Подумки повертаючись від ланки до ланки в

глибину історії, ми спостерігаємо непреривний ланцюг змінюючих одне одного поколінь людей. Кожне з них родилось, жило, боролось

і відходило зі світу. Лише деякі обезсмертили свої імена і залишитися жити в пам”яті людства. Сутність всесвітньої історії складається

з вічно обриваючогось життя індивидів і з непреривного ланцюга того, що створено їхніми зусиллями.

Наближаючи до своєї зовнішньої схожості історію в образі богині Кліо, людська фантазія нагородила цей образ кривавими рисами.

І це не випадково. За кулісами історії відіграно безліч великих і малих, героїчних і безпрецедентних сцен. В історії виникали потужні

держави, багатіли колосальні імперії, а потім гинули. З великих вони ставали маленькими, з багатих – жебраками. У вогнищі

соціальних революцій спопелялась влада одних класів і зароджувалась влада інших. В боротьбі протилежних соціальних сил, старого і

нового, народженого і відживаючого своє, людство настирно рухалось і рухається вперед. І з кожним роком все більш прискореними

стають темпи суспільного прогресу, все більш повнішим та інтенсивним – історичний час. Історичний прогрес – це беззаперечний і

виключно багатогранний факт, повний внутрішніх протиріч. Історія знає не тільки перериви поступовості, але й трагічні катастрофи,

що приводили до загибелі цілі земні цивілізації. Шекспірівське “або – або” (бути чи не бути) неодноразово поставало перед людством.

Прогрес неможливо розглядати якось абстрактно. Він не є якась самонав”язувана сутність чи потойбічна сила, що беззастережно

рухає вперед розвиток. Історичний прогрес здійснюється по об”єктивних причинах і в зв”язку з необхідністю нового. Відповідності

гармонії виступають як ледь відчутне провидіння, а не як фатум. Найбільш досконалі мають найбільше шансів на виживання й

подальший розвиток. Життєздатність суспільних формацій обумовлюється довершеністю економічного ладу. Продуктивні сили мають

нестримну тенденцію до розвитку. Людські потреби настирно примушують людей до вдосконалення засобів виробництва. Людину

характеризують ділові якості і ті самі “меркантильні інтереси” (в доброму розумінні цього словосполучення), щоб там не було,

відіграють далеко не останню роль в задіяні оновлення виробництва. Проте розвиток продуктивних сил і найперш технічний прогрес,

який здійснюється в рамках тих чи інших виробничих відносин, з часом приводить до того, що ці, здавалось що зовсім недавно

складені виробничі відносини, стають тісними, гальмують подальший розвиток продуктивних сил суспільства. Соціальна революція

(гармонійна за умови непохитності стабільності та дезгармонізуюча за протилежної умови) ліквідовує старі й стверджує нові виробничі

відносини, які відкривають перспективи для соціального прогресу продуктивних сил. В цьому ховається основна причина історичного

розвитку.

Сутність в іншому – в тому, що меркантильні інтереси людини, такі її ділові якості як намагання забезпечити себе і свою родину

всім необхідним для комфортного життя, не слід пагубно знищувати. Зробивши таке марксизм-ленінізм отримав бездуховне

суспільство номенклатурно-бюрократичних пристосованців з псевдопролетарським квитком партійного членства у кишені. Ідеологія

ленінізму їх не врятувала. Знищивши приватну власність, забравши в особи частинку її матеріального “я”, вони самі себе знищили.

Профанаційно себе ліквідували через стандартизовану, дезгармонізуючу командно-адміністративну систему управління економікою і

загребущий розподіл матеріальних благ.

Сьогоднішня глобалізуюча демократизація як ніколи досі вселяє надію в серця й душі людей і дає можливість для перспективи.

Найповніше реалізуючи індивідуальну тожсамість саме за цих обставин (демократія не є ладом, вона – суспільна форма співжиття, вона

понад будь-яким ”соціально облаштованим” ладом), людина має можливість отримати все необхідне для життя і розвитку якщо не

завдяки своїм здібностям та знанням, то вже точно завдячуючи справедливо влаштованим нормам суспільного розподілу матеріальних

благ (через розумне оподаткування). Небезпека існує й тут, проте демократія, як справжня демократія, не пригнічується

капіталістичним олігархизмом і має досить важелів для внутрішнього врегулювання. Розмріяне “тисячоліття спокою та миру” людство

пов”язує саме з демократією та відкритим суспільством, яке є необхідним для забезпечення вільного волевиявлення, а також з

окультурненням і якісним вдосконаленням самої людини. Після достатнього розвитку продуктивних сил свідома людина зуміє

рівномірно забезпечити (виходячи з індивідуальних потреб) всім необхідним кожного члена суспільства. Потреба в соціальних

революціях відпаде сама по собі. Антагонізми між класами знищаться. Постане людина в новій своїй якості і людський соціум

посередництвом глобалізації гармонійно утвердиться у Всесвіті.

Існує й інше – регрес, занепад, спад. Це інше характеризує недосконалу свідомість. Змізернивши моральність, знехтувавши релігію і

суспільні науки, людство може продовжувати війни, голодомори, геноциди. Багатство одних придавить голодом інших.

Меркантильність проклинатиметься. Егоїзм перейде через край. Суспільний армагеддон скаже своє вагоме слово й первіснообщиний

лад пануватиме на Землі.

Отже – “бути чи не бути” (“або – або”) і зрозуміло, що за такого стану справ всі надії покладаються на тверезий розсудок людини.

На її логіку мислення.

Завдяки моралі Господь нам у цьому допомагав і в черговий раз допоможе.

Для історичного прогресу важливо, щоб технічний прогрес не дуже випереджав прогрес суспільний. Необхідним є відповідний

рівень розвитку продуктивних сил в єдності з виробничими відносинами.

Більш прогресивною є та суспільна формація, яка відкриває нові можливості для розвитку продуктивних сил, піднімає їх на більш

високий рівень, забезпечує найшвидші темпи їхнього росту.

При розгляді критерія історичного прогресу треба виходити не тільки з рівня розвитку виробництва чи темпів його розвитку, але й з

рівня життя населення і темпів росту народного добробуту. У визначені переваг того чи іншого суспільного ладу велике значення має

його відношення до корінних соціальних проблем людства. Рівень розвитку продуктивних сил показує ступінь панування людини над

природою, а характер виробничих відносин свідчить про ступінь зрілості самого суспільного ладу.

З того факту, що в основі гармонійного суспільного прогресу лежить розвиток способів виробництва і забезпечення членів

суспільства матеріальними благами, слідує важливий соціологічний висновок про те, що висхідний рух суспільства, напрямок цього

руху, є історичною необхідністю: ані окремі особи, ані партія, ані навіть класи не можуть зупинити цей рух (такого роду спроби, як

відомо, розпочиналися неодноразово, проте вони закінчувались кожен раз крахом).

Людина виступає в історії і як головна продуктивна сила, і як учасник тих чи інших виробничих відносин, а тому об”єктивно-

необхідний прогрес в сфері продуктивних сил і соціально-економічних відносин неможливий без відповідного духовного розвитку

людської особистості.

Вийти на ефективний і результативний рівень дослідження зв”язку “душа – дух – Абсолютний Розум” та хоча б поверхневого

вияснення структурних основ духу, людина зуміє після морфологічної класифікації мислення і тим більше після вияснення загальних

принципів перебігу думки ( кант-байт синтез, орфографія, аналіз імпульсних пучків, точний механізм перебігу “зародження –

функціонування – наслідок”). До цієї пори будуть сумніви в існуванні Бога. Терміни цих досліджень тісно пов”язані з прогресом і

узалежненні від ходу розвитку людської свідомості. Значно доступніше, а тому швидше, можна буде дослідити інформаційну енергію

Гегеля й встановити точний механізм функціонування потенціалу Гегеля (навіть якщо пізніше дана інформаційна енергія

класифікується у різновид духу, біополя, ”розумового поля”, аури чи чогось іншого). Кант-байти цієї енергії вже фактично

уможливленні до фіксування відповідними точними приладами.

Кожен попередній етап історичного прогресу слугує не просто щаблем, на який може стати майбутнє : він необхідний, має своє

самостійне значення і виправдання для того часу і тих умов, яким він зобов”язаний своїм виникненням. Однак кожен етап історії

позбувається цього виправдання перед обличчям нових, більш високих умов і вимог. І так до нескінченності, зрозуміло, за умови

можливості самого життя. При сприятливих умовах космічного розселення людства рід людський може віднайти майже вічне

безсмертя, прокладе шлях у глибини Всесвіту й завдяки своєму мисленню наблизиться неймовірно близько до Бога, поєднається з ним

духовно-свідомо, всією повнотою вже не лише уяснить, а й необхідно осмислить-усвідомить Господа і після злиття з Богом постане в

новій якості Боголюдини (людськість – божественність).

Наукова філософія категорична у своєму твердженні про те, що історичний прогрес людства (як і кожної іншої суспільної

свідомості) не можливо не те, що занехаяти або зігнорувати, а навіть не можливо не побачити – він очевидний, він наявний , він сам

говорить за себе. Поняття ”історичний прогрес” тісно пов”язане за своєю понятійною суттю з такими поняттями як ”інтелектуальний

розвиток”, ”свобода” та включає в себе такі глобально-глобалізуючі явища як демократизація, технічне становлення, духовний та

культурний розвиток. Історичний прогрес передбачає утвердження ноосфери, космізацію життя (космотехнізацію довкілля) та космічне

розселення нашого людства. Невідворотність та очевидність всього цього в наш час не повинна викликати жодного сумніву.

21) ПОВНЕ РОЗУМІННЯ ОЗНАК ВПОРЯДКОВАНОГО БУТТЯ І НЕОБХІДНИЙ СТАН ДЛЯ

ШИРОКОГО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО ВХОДЖЕННЯ У ПОЗАЗЕМНИЙ КОСМОС. Впорядкованість буття, з досі все ще

загальноприйнятої суспільної точки зору, означає створення найдосконалішого суспільства, яким для матеріалізма-марксизма є

комунізм, тоді як для декого з сучасних філософів таким самодостатнім суспільством постає відкрите суспільство демократичного

типу, а для когось з решти ним є ”тисячоліття спокою та миру”. Теперішня соціальна філософія визначилась більш-менш однозначно і

висловлює думку, що антагонізми між бідними та багатими, як і обов”язкова наявність приватної власності (тому, мовляв, і економічна

нерівність), закладені в природу людського співіснування. Так-то воно так (хоча з часом можливо й по-іншому) і наукова філософія

констатує: найбільший буттєвий хаос – це коли буття тільки-тільки виходить на рівень впорядкованості з закладеними в себе поки що

небуттєво-буттєвими перспективами, а найменший буттєвий хаос – це досконалість, в якій внаслідок впорядкованості буття вже

найповніше використались всі перспективи. Здається, що найвпорядкованіше буття неможливе і в такій точці зору існує певна

суб”єктивна логіка, проте божественність, як найвища досконалість, є атрибутивною якістю досконалого буття. В найдосконалішому

бутті осягається божественність.

Для ”приземленої” сучасної соціальної філософії подані тут побудови наукової філософії є здебільшого на межі фантастики, відтак,

якщо на більш зрозумілому побутовому рівні (не лише спеціально для соціальної філософії), то комунізм, відкрите суспільство

демократичного типу або ”тисячоліття спокою та миру” (що кому довподоби) можливі лише у період більш впорядкованого

суспільного буття, саме того, ніж зараз маємо. Наукова філософія категорично наполягає на першовартісності процесів глобальної

інтелектуалізації і зауважує закономірності між суспільним впорядкуванням та інтелектуальним розвитком людства. Демократія,

відкритість, гласність, свобода, віротерпимість, толерантність-плюралізм та вся необхідна волестверджуюча решта є обов”язковими для

будь-якої суб”єктивно самоназваної форми впорядкованого суспільства. Людству має вистачати засобів не лише для повноцінного

життя, але й для самовираження.

Досконале суспільство – це суспільство з найбільш необхідними можливостями для самовираження особистості (свідомості) та з

достатніми засобами для цього.

Виходячи з формули істини, стає зрозумілим, що чим ближчим до досконалості є те чи інше суспільство, то тим більш

впорядкованішим є його достовірно-місцеве буття. Проте, це лише один бік впорядкованості, це та краса космосу, яку егоїстично

прагне отримати свідомість лише для себе. Впорядкованість буття – це максимальне возвеличення потенції свідомості за умови

мінімального зменшення потенції матерії. В наш час на практиці таке означає етапування від біосфери до ноосфери та вихід на

достатній рівень космізації життя й далі – до все ширшої космоноосфери з обов”язковою космотехнізацією осяжного простору

(подобається таке комусь чи ні). Діяльність свідомості має досить багато напрямків, тому наполягаючи на ”космотехнізації осяжного

простору” ми сьогодні розуміємо не створення простої або виключно ”по-споживацьки орієнтованої” техніки у космосі, а

інтелектуально ширше – становлення якихось конкретних і разом з тим поєднавчо-загальних, виражених в матерії, атрибутів

(”матеріальних атрибутів”), характерних для дієздатності свідомості з метою забезпечення її почасового та попросторового

функціонування (найперш все-таки це виражається у забезпечені конкретного комфорту для конкретної свідомості) задля більш

ширшого поступового досягнення ”повноти буття”. Було б примітивно для всього всезагального, якби впорядкованістю буття

передбачалось лише впорядкування суспільних його проявів. Впорядкованість буття – це широта у своїх проявах, та широта, яка для

нас все ще повністю незрозуміла і розуміння якої буде нами відкриватись поступово (людськість – божественність).

Нам жаль того потенціалу матерії, який ми поетапно ”споживаємо”. Він змізернюється (цікаво, чи вакуумній піні або еклампсованій

матерії було б нас жалко?). Однак впорядкування не можливе без певного використання чогось для певного становлення чогось.

Природа у своїх первісних формах не є вічною та позапросторовою. Протягом часу все немовби ”само собою” змінюється і природа

також (про довкілля й мови немає – це й так зрозуміло). Зупинити мить означає зупинитись самому.

Зрозумівши закони наукової філософії, можна зрозуміти нагальність всього того, яке наявне. Проігнорувавши оприлюднене

науковою філософією і зациклившись у становленні й розвитку виключно в межах Землі, ми отримаємо не життя, а існування, не

буттєвість, а небуття. Або (по-іншому) – без виходу в позаземний планетарний космос й космічного розселення ми є приреченими.

Впорядкованість буття також передбачає чим раз більш ширше й ширше впорядкування чим раз більш ширшого й ширшого з

досягаємого (за більшого впорядкування отримується більший просторово-поглиблений масштаб).

Впорядковуване буття впорядковує і мікрокосм, і макрокосм.

В наслідку впорядкування отримається та краса космосу, яка вже є перспективно наперед закладеною в нього (абсолют

самодостатній у своєму абсолюті).

Космос і так красивий, проте з часом впорядкування свідомістю він стане ще красивішим, адже наша планета стає ще красивішою

після нашого впорядкування (тимчасові негаразди, як, наприклад, необдумана теперішня технізація, і як наслідок - нищення

екологічного баланса, беруться до уваги, однак вони не применшують значення більш глобального розуміння процесів у науковій

філософії).

Сам по собі космос став красивим внаслідок творення, так чому подальше його розплановане прикрашення має бути

антагоністичним саме до нашого творення? Чому саме наше людство має поставати нечипурами?

Матерія вчить свідомість жити. Матерії довкола нас настільки багато, що сьогодні вона ”придавлює” нас своїм потенціалом.

Назване ”оволодіння природою” і є тим напрямком діяльності, який закономірно підпорядковує решту напрямків своїй глобальності.

Повний, стовідсотковий контроль свідомості над матерією, як свідчить формула істини, де-факто не можливий, адже навіть ”процеси

хаотизації” були, є і будуть завжди. Для свідомості ”повний контроль” над матерією – це є найбільш самодостатній для неї буттєвий

контроль. Це є достатнє пізнання якостей божественності, тих якостей, які не призупиняють нескінченний процес пізнання, а роблять з

свідомості інтелектуально-духовний потенціал в досить тісному поєднанні з Абсолютним Розумом. Коли буття впорядковується

настільки, що ані матерія, ані сама ж свідомість вже не становлять небезпеки для цієї ж свідомості, то саме тоді стає доречним говорити

про найповніше входження в абсолют (повнота сублімованості). Опановане, необхідно підконтрольне буття – це і є впорядковане

буття.

Саме зараз, як і до цього часу та в найближчому майбутньому, наша тожсамість, наше ”інобуття” є і сприймається нами ”вкинутим

у буття”, що з точки зору логіки всезагального пояснюється відносно просто – як сублімати буття ми задіяні в механізм впорядкування

буття, ми ”блудимо-шпортаємось”, але разом з тим кожен з нас, справжніх субліматів буття, мало-помалу докладає зусилля для його

впорядкування. Наші зусилля часто не зауважуються, але вони наявні, і тому наше ”я” постає в системі творення (більш-менш, у

кожного індивідуально).

Чим більше зусиль ми докладатимемо для впорядкування буття, тим більш значущими ми поставатимемо.

Буття очікує від свідомості ”розумного” (інтелектуального) входження і сьогодні воно його, хоча мало (правди ніде діти), проте все-

таки отримує.

Матерія, тотожно до свідомості, у своєму потенціалі є ненаситною. Поряд отримуваного сьогодні як норма зауважується стан

еклампсії матерії. Говорити про ”еклампсію свідомості” недоречно, адже ми вже віддавна розуміємо свою почасову недосконалість і

саме вона сприймається у вигляді ”біологічної порочності”(академік-медик М.Амосов) або чогось аналогічного.

Ненаситність свідомості – це здебільшого як тяга до знань, до пізнання, підсвідомо-усвідомлене прямування до розуміння

відповідностей буття, до свого місця в ньому, і отримувана, немов винагорода, комфортність життя. Без потенціалу матерії наша

комфортність сприймалась лише б подумки, уві сні, та в п”яному забутті-делірії.

Що отримує матерія в наслідку впорядкування буття?

Для чого матерії свідомість?

Ми, сьогоднішні, сприймаємо довкілля таким, яким воно до сприйняття ”тепер-і-тут” і лише на рівні науковоприйнятних гіпотез

наважуємось робити побудови стосовно минулого й майбутнього. Часто помиляємось. У наш час, виходячи з гіпотез та помилок,

можна стверджувати, що без участі свідомості достовірно існуюча на місцях матерія з теперішньої ”відносної впорядкованості”

попрямувала б просто у хаос, перетворилась би в туманість (енергію, радіацію), стала б якщо не ефемерною (що не можливо), то

близькою до цього (”вакуумна піна”?). Свідомість створює інформація, яка, в свою чергу, є ознакою впорядковування буття. Відтак

(вкотре) – матерія є основою буття, а свідомість є суттю цього ж таки буття.

За впорядкування, за красу космоса ми маємо завдячувати перш за все свідомості (це її ”ідея”), а вже потім – матерії (це її

”матеріальність”).

Впорядковуючи буття, свідомість отримує повноцінне життя.

Впорядковуючись у бутті, матерія зберігає присутність своїх найвищих форм.

Для нас, живучих ”однією лише миттю” і суто прагматично, ”егоїстично”, сприймаючих оточуюче середовище, впорядкованість

буття виявлятиметься, з одного боку, у можливості уникнення природних катастроф-катаклізм (землетрусів, повені, цунамі),

передбачуваності позаземних небезпек та, з іншого боку, всекомфортності життя за умови його достатнього суспільного влагодження

(”тисячоліття спокою та миру”). Хто відважиться сказати, що матерія (природа) нас цього не вчить? Невже наявне буття нас не

спонукає до цього?

Як показує тривала історично-економічна практика людства Землі в контексті її розгляду класичною філософією, інтелектуальний

розвиток не можливий без розвитку продуктивних сил та виробничих відносин, тому говорячи що небудь про необхідний стан для

становлення чогось певного, треба виходити з конкретних умов створення цього ефективного стану.

Перспективний необхідний стан вимагає нового, більш якісного використання і потенціалу матерії, і потенціалу свідомості. Такий

необхідний стан шукає виходу на ці потенціали і безмежний космос є наймасштабнішою сферою ”його” діяльності. Сформоване буття

щомиті формується у нове. У необхідному стані відбувається необхідне входження.

Ще пройдуть століття й тисячоліття розвитку людства і лише після цього можна буде говорити стосовно підтвердження на практиці

тих чи інших необхідних станів освоєння космосу, після чого вони повною мірою сприйматимуться як дійсно необхідні.

Необхідні умови передбачають можливість того достовірного на місці буття, якого ще немає, але яке з усією очевидністю має бути.

Якщо напрацьовані земні технології чекають свого часу (д-р Й.Накамацу), то для більшості з них буття ще не вступило в

необхідний для їхнього використання стан.

Для виходу на необхідний стан слід мати необхідне для цього стану мислення (духовність, культуру, вищу форму людськості,

ефективно діючу моральність).

22) КОСМІЧНА ІДЕЯ КОСМІЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ. Відрадно, що майже кожна філософська

концепція не могла не звертатись до осмислення Всесвіту – макрокосма та світу людини – мікрокосма. Ще починаючи з Платона і

закінчуючи найрізноманітнішими філософськими побудовами аж до 20 століття, вся класична філософія знаходилась у тяжкому

пошуку нової онтології, нової інтерпретації буття, природи, світу. Ідеї ”космоса”, ”макрокосма” і ”мікрокосма” на донауковому рівні,

завдяки найрізноманітнішім філософствуванням (Х.Гюйгенс ”Космотеорос”, 1695; Б.Фонтель ”Бесіда про безліч світів”, 1685;

А.Гумбольдт ”Космос”, 1845-1859 та ін.), приросли осмисленнями ”філософії космізму” (термін запроваджено Дж.Фіске) і вийшовши

на природничо-науковий рівень (М.Пирогов, М.Г.Холодний, В.І.Вернадський, К.Е.Ціолковський, А.Л.Чижевський та ін.) за участю

наукової філософії постали у сучасну науково-космічну філософію (космічно-філософську науку).

Наука додала сил. Наука систематизувала і перетворила знання у безпосередню продуктивну силу.

Відмітився взаємозв”язок, адже всі без виключення ідеї космізму органічно включились в розроблення наукової філософії, яка

завдяки цьому стала філософською основою посткласичного етапу розвитку науки, забезпечила подальший розвиток загальнонаукової

картини світу в руслі ідеології глобального еволюціонізму-інтелектуалізму, а також уявлення про ”людиновимірні”, історично

прогресуючі системи в аспекті ідеалів ”антропокосмізму” і яка навзамін, немов би з вдячності, по-науковому чітко структуризувала

космічну філософію (за академіком В.С.Стьопіним).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”З прадавніх часів говорили про людину як про мікрокосм. Я перевернув це положення і вияснив, що світ – це макроантропос”

(А.Шопенгауер).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Без ідей космізму наукова філософія була б неповною, без наукової філософії космічна ідея космічної філософії не постала б на

достатньому рівні.

Обгрунтований академіком В.Вернадським третій синтез космосу, ця нова єдність, в якій життя та жива істота займають не

підпорядковану, а рівноцінну позицію з іншими природніми сутностями, в космічній філософії знайшов своє місце поряд сучасних

розробок космології та космічної біології.

Космічна філософія, - вважав наш засновник та основоположник К.Е.Ціолковський, - це ”суворо математичний висновок з точного

знання”, добавляючи при цьому, що її наслідки ”більш втішні, ніж обіцянки найбільш життєрадісних релігій”

(К.Е.Ціолковський,”Монизм Вселенной (Конспект)” / ”Очерки о Вселенной”, М., 1992).

Взявши за наукову основу працю ”Завоювання міжпланетних просторів” (1929) відомого вченого-винахідника Ю.В.Кондратюка-

Шергея (американці США авторитетно вказують, що їхній перший політ на Місяць здійснився згідно з розрахунками цього вченого) та

досягнення академіка С.Корольова (його колегами-послідовниками є академіки М.Янгель, Л.Д.Кучма та ін.) і поставивши це вже на

певні природничо-наукові (меншою мірою - науково-філософські) розробки академіків В.Вернадського, М.Холодного та батька

космонавники К.Ціолковського, отримаємо чіткі обриси ВОЛИНСЬКОЇ або УКРАЇНСЬКОЇ НАУКОВОЇ ШКОЛИ КОСМІЧНОЇ

ФІЛОСОФІЇ, надбання якої, після відповідного осмислення науковою філософією, мають всі підстави постати в авторитетну для науки

школу науково-космічної філософії ( всі тільки що відмічені вчені, як і автор даної наукової філософії, так чи інакше тісно пов”язанні з

полісько-волинською землею або ширше – з Україною).

Нова етика космічної філософії визначає взаємовідносини людини з Землею і через цю етику (завдяки їй) людина сприймається

рівнозначущо і як по-своєму домінуюча над навколишньою матерією свідомість, і як звичайний (але рівноправний) член світобудови.

Перед людством все ще стоїть завдання сформувати етичне відношення до Землі та Всесвіту, яке, цілком зрозуміло, не може існувати

без розуміння їхньої цінності. Охвачується свідомість і матерія. Охвачується їхня взаємодія. Охвачується їхня значущість. Всезагальне

Буття уяснюється у вічному та безконечному абсолюті. Тут якраз своєчасна і доречна систематизована в науково-космічну філософію

галузь знань.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Опис природи – живий діалог, комунікація, і вона підпорядкована обмеженням, які свідчать про те, що ми – макрокосмічні істоти,

занурені в реальний фізичний світ.” (І. Пригожин, І. Стенгерс ”Порядок из хаоса”, М., 1986, стор. 371).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо весь релігійний або утопічний чи донауковий космізм відрізнявся швидше фантастично-філософствуючим характером своїх

роздумів, то у взятому за основу науковою філософією природничо-науковому напрямку при вирішенні проблеми взаємозв”язку

людини і космоса особливу увагу приділялось осмисленню підтверджуючих цей взаємозв”язок наукових досягнень. Віссю побудови є

слова В.Вернадського про те, що ”антропоцентристське уявлення не співпадає з тим реальним проявом Космоса, який охоплюється

науковою працею і науковою думкою дослідника Природи.” (В.И.Вернадский ”Живое вещество”, М., 1978, стр.40).

По-перше, в розвитку Всесвіту життя виступає не випадковим, а закономірним наслідком. По-друге, характер космічного розвитку

життєвих процесів обумовлений всім космічним цілим.

Життя не еволюціонує з інертної, а тим більше з названого ”еклампсованою матерією”, що заборонено принципом Х.Гюйгенса.

Воно може передаватись від тіла до тіла (від організма до організма) тільки біогенезом (принцип Ф.Реді пізніше доведений дослідним

шляхом Луї Пастером). З іншого боку, - життя може існувати лише у вигляді біосфери – великого космічного тіла. Питання про те, яка

ступінь її розвитку необхідна та достатня для більш або менш тривалого існування у космосі буде реально вирішене під час відкриття

інших біосфер (або розселення штучно). Поки що воно вирішується теоретично. І найперш всього тим, що жива речовина або володар

принципа збереження життя – організми та біосфери – є єдиний пласт світової реальності, де формується, проявляється або ініціюється

час та простір ( за В.Вернадським ).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Радіація, матерія і енергія, і ... прояви життя ... – заповнюють все доступне нам оточуюче Реальне – космічний простір та

пов”язаний з ним час.” (В.Вернадський, ”Живое вещество”, М., ”Наука”, 1978, стор.38).

Ми у великому боргу перед Ю.Кондратюком-Шергеєм, вклад якого у космонавтику ще й досі не знайшов гідного відображення у

світі. Він абсолютно новим оригінальним методом виявив рівняння польоту ракети, розрахував енергетично найвигідніші траекторії

космічних польотів, теоретизував специфіку багатоступінчастих ракет, розробив підхід до створення проміжних міжпланетних

заправочних ракетних баз-сателітів планет, економічної посадки ракет з використанням гальмування атмосферою, запропонував політ

до Місяця та планет з виходом на орбіту їх штучних сателітів. Талановитий винахідник Ю.Кондратюк-Шергей першим запропонував

використовувати при виході на орбіту і поверненні на Землю ”ракету з крилами”, детально розробив значно пізніше запроваджений у

США варіант експедиції на Місяць крізь навколомісячну орбіту з подальшим виділенням відсіку, який має опуститися на цю планету

(здійснено у США д-ром Дж.Хуболтом та астронавтом Н.Армстронгом. 1966 рік, ”Аполлон-11”).

Наука згрупувалась з наукою. Наука доповнила науку. Назва цієї науки – науково -

космічна філософія. В час повсюдного поширення науки космічна філософія не може залишатись неякісною донауковістю.

Ідея космічної філософії зринала на теренах Радянського Союзу, у США, Франції, Німеччині та деінде. Хтось додумався першим,

котрийсь – останнім; суть в іншому – до започаткування наукової філософії дана космічна філософія носила дещо малосерйозний

характер. Були гіпотези (”якщо не так, тоді – отак”), ідеї, певні розробки стосункових проблем і нічого більш-менш фундаментально

систематизованого. До цієї пори ніхто й ніколи не досягнув необхідного людству наукового, а тим більше науково-філософського

рівня.

Все узагальнене К.Е.Ціолковським носить на собі яскравий відблиск особистості його автора і являє собою своєрідний, багато в

чому парадоксальний феномен і це при тому, що воно відчутно вплинуло на сучасну цивілізацію, хоча й вплинуло опосередковано,

через космонавтику, яка стала одним із магістральних напрямів розгортання науково-технічної революції. Не применшуючи і не

перебільшуючи особистий внесок К.Е.Ціолковського, з усією об”єктивністю можна стверджувати, що дана філософська система (все-

таки гетерогена, концептуальна система) включає в більшості випадків знання рівня наукової картини світу, а також роздуми, які

являють собою синтез філософських нетрадиційних та езотеричних ідей. Наполягаючи на ”суворій науковості” своєї філософії, батько

космонавтики, в той же час, апелював до віри. Істинну мораль необхідно, згідно з К.Е.Ціолковським, ”добути з природніх початків

Всесвіту, з його загальних законів і зробити її, таким чином, переконливою й прийнятною всіма людьми.” (” Этика или естественные

основы нравственности” / Архів РАН,ф.555,оп. 5, д. 372, л. 9). ”Я” є відчуттями ”атома-духа”, який знаходиться в живій речовині. Саме

”атоми-духи” – справжні ”громадяни Всесвіту”, тоді як людина, подібно, до речі, всьому живому – ”союз” таких атомів і вони живуть в

”шануванні” один з одним. Єдине ”я” або єдиний дух знаходиться тільки в невідомому примітивному атомі. В якості етичного

імператива має бути прийнятне ”істинне себелюбство” посередництвом загального шанування.

На рівні філософської метафізики космос, Всесвіт виступає у К.Е.Ціолковського як єдиний живий організм. Він ”подібний до

найдобрішої і найрозумнішої тварини”. Таке розуміння світу співпадає з платонівською традицією. К.Е.Ціолковський авторитетно

протиставляв свої погляди образу Всесвіту класичного природознавства, де космос виявляється відірваним від живої природи.

Основні принципи космічної філософії К.Е.Ціолковського – це монізм, безконечність, самоорганізація, еволюція (поряд з

принципами атомістичного панпсихізма).

На сучасній ступені розвитку людства ”воля космоса проявляється як воля нерозумної істоти”, але в майбутньому ”воля космоса і

на Землі проявиться у всьому блиску величного розуму ...” (К.Е.Ціолковський, ”Воля Вселенной. Неизвестные разумные силы” /

”Очерки о Вселенной”. М., 1992, стор. 41-42).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”І ось, коли розум (або матерія) взнає все, саме існування індивидів і матеріального або корпускулярного світу він вважатиме

непотрібним і перейде в променевий стан, який буде все знати й нічого не бажати, тобто в стан свідомості, який розум людини вважає

прерогативою Богів. Космос перетвориться у велику досконалість.” (К.Е.Ціолковський. За А.Л.Чижевським. ”Теории космических эр”.

(”Химия и жизнь”, 1977, №1).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Для К.Е Ціолковського Всесвіт завжди був незміний, являв собою одну й ту ж саму картину і ця картина поставала з визнаного

існування абсолютної істини (найперш вираженої в релігії). Антропокосмічна концепція К.Е.Ціолковського, якщо розглядати її без

урізок, дійсно виявляється дуже незвиклим інтелектуальним феноменом. Вона вміщає явні риси соціально-філософської утопії. Однак,

знову ж таки, - не слід забувати, що саме космічна філософія в такій ось фактично малонауковій формі послужила визначальною

основою для розробки К.Е.Ціолковським конкретних науково-технічних прогнозів освоєння космосу і перші кроки космічної ери

блискуче підтвердили суттєву частину цих прогнозів.

К.Е.Ціолковський на дивину вірно сформулював причини, які роблять вихід людства в космос невідворотніми: вивчення Всесвіту з

метою розвитку пізнання; вирішення проблем, які ми зараз називаємо глобальними; рятування від можливих природніх катастроф.

Таким чином, освоєння космоса є життєво важливим саме для вирішення чисто земних проблем. Більшість глобальних проблем

(проблема росту населення планети, вичерпання природніх ресурсів та ін.) без виходу в космос будуть лише загострюватись.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Багато хто думає, що я піклуюсь про ракету і переживаю за її долю через саму ракету. Це було б великою помилкою. Ракети для

мене лише засіб, тільки метод проникнення в глибину космосу, але не самоціль. Люди, які не доросли до такого розуміння речей,

кажуть про те, яке не існує, що робить мене якимось однобоким техніком, а не мислителем ...” (А.Л.Чижевський, ”Теории космических

эр” / ”Циолковский К.Э.”Грезы о земле и небе”, Тула, 1986, стор. 420).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Великий дух, - згідно з висловами К.Е.Ціолковського, - не поселиться в якій-небудь мусі і не зробить її Ньютоном”.

”Майбутнє знання не стане легковажити, як легковажимо ми – ще злісні невігласи – даними релігії, творіннями філософів,

письменників чи вчених древності. Навіть віра в Перуна – і та згодиться. І вона буде потрібна для створення істинної картини світу.”

(К.Е.Ціолковський ”Грезы о земле и небе”, Тула, 1986, стор. 425).

Безперечно, що існує якась певна межа свідомого життя, за якою розсипається космічний порядок і починається хаос. В світі, в

якому губиться власна тотожність речей, не можливо побудувати осмислену дію. Фундаментальною є саме конструкція поєднання та

цілості світу. Вся різноманітність світу зведена до чогось єдиного та узгоджена. Закони, які ним керують, діють однаково в усіх

керунках. Достовірність, яка встановлена в одному місці, повинна бути справедливою і для інших місць. Незміна повторюваність

достовірностей стала найсильнішим стимулом для новонародженої науки нового часу. Ця наука – наукова філософія. Ця наука –

науково-космічна філософія. Існують й інші науки і їм усім притаманне характерне. Модель космічної філософії, як, наприклад, і

досить досконала з дотепер відомих моделей якою є модель В.Вернадського, включає життя як реальне явище в світобудову і не

відкидає попередніх моделей. Вона просто показує їх частковість і об”єднує їх. Вони залишаються точними в межах своїх обмежених

повноважень.

Природа, виходячи з оприлюдненого К.Е.Ціолковським, не утворювалась з розрахунком на те, що вона буде досліджуватись і

розумітись істотою невідомо звідкіля з”явленою. Якщо думка є діяльністю, то в якості думаючої людина діє на природу ”не іззовні, а з

середини”. Наша думка існує як реальна подія світу, а не тільки в якості змісту свідомості, картини світу. Розвиваючи ідею про

”всюдність” життя, В.Вернадський робить заяву, яка шокувала ортодоксальних вчених. ”Науковий світогляд, - каже він, - не дає нам

картини світу в дійсному його стані. Чому? Тому, що правовірний вчений ”протиставляє себе ... світу” (В.Вернадський ”Избра нные

труды по истории науки”, М., 1981, стор.38).

Люди ніколи не будуть володіти всією повнотою знання про світ. Вони повинні утворювати цілісне знання, тобто щось таке, яке не

розкладається в послідовності змінюючих один одного поколінь і відтворюється всякий раз знову актуальним об”єднанням людей.

Цілісне знання легше всього уяснюється в аспекті повноти абсолютної Істини.

Радикальний демарш в осмисленні проблем цивілізації (зроблений свого часу В.Вернадським) полягає у тому, що в якості її

принципа пропонується не штучне, а природне. Люди задумають що небудь виконати, але ”завжди, - як писав К.Е.Ціолковський, -

може втрутитись громада Всесвіту, спотворити, порушити і не виконати волю одного розуму.” (К.Е.Ціолковський ” Грезы о земле и

небе”, Тула, 1986, стор.308).

Становлення ноосфери – природний процес, а не штучний. Його неможливо ефективно ані прискорити, ані відмінити. Розвиток

ноосфери – найважливіша задача науки і її технічного і соціального додатку.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”З появою на нашій планеті обдарованої розумом живої істоти планета переходить у нову стадію своєї історії. Біосфера переходить

в ноосферу.” (В.Вернадський ”Проблемы биогеохимии” / ”Труды биогеохимической лаборатории”, М., 1980, вип. 16, стор.260).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо К.Е.Ціолковський і, наприклад, В.Муравйов (”Из глубины”, 1918), частково визнаючи цінність еволюційного вчення, все-таки

якось ніби опосередковано базували свій світогляд на еволюціонізмі, то для українського академіка М.Г.Холодного (”Мысли

дарвиниста о природе и человеке”, 1944) еволюціонізм складав першоджерело ”філософії космізма”. На противагу антропоцентризму,

який перетворював людину в центр всієї світобудови, М.Холодний розгортає вчення антропокосмізму, яке підкреслює велике значення

людської діяльності в процесах еволюції природи, у взаємовідносинах людини й природи. ”Людина, не дивлячись на суттєві

особливості утвореного нею життєвого середовища, продовжує залишатись невід”ємною частиною космоса, повністю

підпорядкованою діючим в ньому законам. Людина знаходиться не над природою, а в середині природи.” (М.Холодний,”Вибрані

праці”, Київ,”Наукова думка”, 1982, стор.142). Для М.Холодного вихідною являється думка про те, що існує ”прогресуюче

пристосування психофізіологічної організації людини, і в особливості її інтелекту, до різноманітних явищ зовнішнього світу”. Він веде

мову про вроджену відповідність між інтелектуальними здібностями людини і її космічним оточенням. Антропокосмізм передбачає

кардинальне переосмислення місця людини в космосі: людина вже стає (завдяки успіхам науки й техніки) космічним фактором,

перетворюючим природу в тій ділянці Всесвіту, де вона мешкає.

В.І.Вернадський далі розвинув вчення М.Г.Холодного, особливо ті неясні епізоди, де не визначалось, що є рухаючим фактором

пізнання взагалі і наукового знання, в частковості. В структурі наукового знання він виділяє різні рівні, володіючі різним часовим

існуванням: емпіричні факти, емпіричні угруповання, гіпотези і теорії, дисциплінарне знання.

Наукова філософія не придала сенс існування космічній філософії, адже сенс був закладений в ній від дня зародження, а наукова

філософія лише надала свою базу, структуризувала й заакцентувала значущість космічної філософії. Наукова філософія виправила

помилки та наповнила більш логічними осмисленнями все ще досі сприйняте за упущення. Наукова філософія створила для людства

науково-космічну філософію (космічно-філософську науку).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Філософію взагалі не можливо вивчити. Математиці, історії, фізиці можна навчитись, а філософії не можливо, можна лише

навчитись філософствувати. Філософії не можливо навчитись вже через те, що вона ще не існує в формі готової, визнаної науки. Будь-

який філософ будує свою систему на уламках попередньої, але ніколи ще не була побудована система, яка збереглась би в усіх своїх

частинах. І так, філософії не можливо навчитись вже тому, що її ще немає до цього часу” (І.Кант).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

К.Е.Ціолковський в чомусь помилявся (зазвичай не без цього), М.Холодний повною мірою недоопрацював висунуту ним же теорію,

навіть найбільший вчений-ортодокс, яким безперечно є академік В.Вернадський, і той не вийшов на рівень осмислення всесвітньої

взаємодії матерії та свідомості. Вони визнавали необхідність уяснення цілісного сприйняття світу, але заблукали в розробці відповідної

термінології; по-своєму обгрунтовано зачіпились за поняття ”душа”, однак їхній тогочасний (вимушуваний радянською владою)

матеріалістичний атеїзм не дав ходу посталим у них потугам; не відмітили чи існує взагалі еволюція, описана Ч.Дарвіним, в межах

людства як виду; відмічаючи ноосферу як реальність, не зуміли пояснити чому вона тіснить та придавлює ареал біологічного буття ...

тощо. Помилок відмічається достатньо, але жодні, які б то не було помилки, не дають підстав для ігнорування того суттєвого, яке

робить їхні теорії неповторними та значущими не лише для космічної філософії або наукової філософії, а й для людства в цілому. В

процесі свого розвитку наукова філософія якщо ще не доопрацювала, то в майбутньому обов”язково доопрацює упущене. ( … Наукова

філософія виправить. Наукова філософія зуміє … ).

Викладена в цьому підручнику система знань є тією єдиною в своєму роді, яка самодостатня в своїй систематизації (автономна як у

почасовій, так і позачасовій побудові) і якщо вона опирається на щось раніше більш-менш структуризоване (наприклад, космічну

філософію або класичну філософію), то найперш не для свого егоїстичного самоствердження в світі пізнання, а для входження з метою

доповнення чи, скажімо, для розвитку того, яке піддалось даному науково-філософському входженню.

З іншого боку, та ж таки космічна філософія має бути науковообгрунтованою перш за все тому, що подальше пізнання людиною

космосу не потерпить ”або – або”. Необхідна ясність. Чітке знання забезпечить виживання серед лякаючого й одночасно

приваблюючого безмежжя Всесвіту. Безсистемне шарахання сприятиме знищенню.

Науково систематизоване космічною філософією є складовою частиною наукової філософії. Істина наукової філософії однозначно є

істиною космічної філософії (і не лише).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Дивись на все з точки зору вічності”.

”Істинне щастя та благість людини полягає лише в мудрості та пізнанні істини” (Б.Спіноза).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Всебічне, розковане осмислення космосу – це з космічної філософії, науковий підхід до Всезагального Буття – це з наукової

філософії. Космічна філософія більш матеріалізована, значно прагматичніша за притаманної конкретики (найперш для практичного

вжитку в сучасній космонавтиці), і зовсім не парадокс, а необхідність, що осмислена тут космічна філософія введена складовою в

осмислену тут таки наукову філософію. Там, де відмітиться нетрадиційний для наукової філософії підхід до проблем космогенезу, то це

попередня апробація ідей космічної філософії (або ”філософії космізму”), там, де опісля фундаментальна науковість всім своїм

авторитетом накладеться на ”космічне вільнодумство” – це вже наукова філософія і, як наслідок, - науково-космічна галузь знань

(космічно-філософська наука).

Безпека – ось що найперш потрібне людині в космосі і науково-космічна філософія її по-своєму (незамінимо) забезпечуватиме.

Нам не вистачає екзистенціалізму, ми недостатньо знаємо самі про себе (про страхи, відчуття, передчуття, критичні стани), але наші

устремління до Всесвіту нам не видаються смішними. Це – перспектива (та, яка буде; та, яка зачекалась нас). Людству потрібна

науково згрупована космічна філософія так точнісінько, як йому потрібен екзистенціалізм. Не більше і не менше. Заслуга наукової

філософії в тім, що вона це чудово розуміє. В цьому її концентруюча міць.

23) СЕНС НАУКОВО-КОСМІЧНОГО ПІДХОДУ В КОСМІЧНО-ФІЛОСОФСЬКІЙ НАУЦІ.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Все відбувається за наказом Неба”. ”Природа – це принцип”. (Чжу Си).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

ПЕРША КОНСТАТАЦІЯ космічно-філософської науки (науково-космічної філософії) полягає в тім, що в процесі задіяної еволюції

життєвих форм на планеті Земля відбулось створення космічної популяції суспільної свідомості, зауважилась усвідомлена діяльність,

що дає підстави відмежувати Землю від ряду не придатних для життя планет і виділити її у часі як певне матеріальне середовище з

достовірно функціонуючою свідомістю.

ДРУГА КОНСТАТАЦІЯ логічно випливає з повноти Третього Синтезу Космосу (ТСК), який заключається в місцевій почасовості-

попросторовості та всесвітньо-вічній позачасовості-позапросторовості взаємодії матерії та свідомості і зосереджує увагу на

необхідності цілком певного, тому узгодженого часу для вивчення суспільною свідомістю Землі спочатку навколоземного, а потім

внутрішньогалактичного та міжгалактичного простору, можливого розселення в ньому та поступового освоєння його. У космосі

відмічається матеріально-свідома залежність, постаюча своєю атрибутивністю між простором та часом. Почасово кожна суспільна

свідомість має відповідати певним критеріям гармонійного влагодження. Необхідність поступового прогресу разом із випливаючим з

нього і формуючим його гармонійним співіснуванням є чи не найпершими необхідностями.

ТРЕТЯ КОНСТАТАЦІЯ космічно-філософської науки (науково-космічної філософії): насильством або наругою є самовпевнене

втручання у планомірний перебіг з боку посталого з чогось іншого і тому в даному випадку новоявленого іззовні ”зовнішнього

атрибута”, натомість підтримання цим зовнішнім свідомим атрибутом (спостерігачем) умов для гармонійного розвитку, для збереження

та можливої перспективної співдіяльності насильством не назветься. Зовнішня умова суцільної руйнації можлива у випадку явної

небезпеки (переходу агресії у небезпеку) і необхідно, щоб ця суцільна руйнація певною мірою випливала з умов співіснування і не

загрожувала чомусь іншому. Розвинена свідомість ніколи не зіткнеться з дилемою ”бути чомусь чи не бути”, бо раз вона у певний час і

в певному місці матиме перед собою той чи інший очевидний факт (вона його своїм попереднім розвитком вже виборола) значить вона

знатиме жадане від неї реагування. Нічого ”неочікуваного” (незвичайного) поза всім можливим з очікуваного не буває. ”Не зашкодь!” –

основна вимога при втручанні.

ЧЕТВЕРТА КОНСТАТАЦІЯ виходить з того, що є ідея, яка понад усіма ідеями, і ця ідея для нас структуризувала наш космос у

нашому бутті всезагального, посередництвом гармонії придала йому логіку існування, ввела матеріальною основою у цей абсолют

всезагального, передавши при цьому суть іншому - свідомості. Якби основна ідея покладалась лише на свідомість або матерію, то вона

вже давно втратила б свій статус основної, більше того – вона б його ніколи не мала (всебуттєва логіка не дозволяє існування

однотиповості вічного за його постаючого алогізма).

П”ЯТА КОНСТАТАЦІЯ робить свій акцент на неосяжності Всесвіту і не дивлячись на це, на його повному уясненні для конкретної

свідомості. Наскільки б неозорою й різнобарвною не була б матерія, проте через конкретну аутентичність з місцевими формами вона

піддається пізнанню у широкому масштабі. Вивчивши достовірне ”на місці”, конкретна свідомість може претендувати на більш ширше

пізнання. Це її право. Зрозумівши основи і не загрожуючи своїм вторгненням гармонії, конкретна свідомість розширює масштаб

підконтрольної матерії.

ШОСТА КОНСТАТАЦІЯ як це не прикро, але все-таки вказує на майбутнє можливе занехаяння широкого процесу інтелектуальної

інтродукції людськості Землі (як і будь-якої іншої уможливленої суспільної свідомості) у випадку його інтелектуальної безпорадності-

некомпетентності, що виходячи з влагодженості всього натепер наявного є малоймовірним, однак все-таки допустимо ймовірним. Дана

констатація є найбільш значущою для людства (суспільної свідомості) Землі і показує залежність глобального входження землян у

позаземний Всесвіт від очевидних наслідків процесів внутрішньої глобалізації на Землі, що найперш проявлятиметься у ліквідації

небезпечного суспільно-політичного дисбалансу та створення найсприятливіших умов для повсюдної інтелектуалізації всіх без

винятків глобалізованих на принципах демократії цивілізацій землян.

СЬОМА КОНСТАТАЦІЯ спростовує будь-яке примітивно-суб”єктивне твердження і вказує, що гармонія Всесвіту або глобальна

залежність потенціалів не дозволять людству Землі залишити невикористаним якийсь певний якісний потенціал матерії, тобто

інтелектуально ствердитись посередництвом якогось привнесеного іззовні теоретично-прикладного знання, й обминути те

матеріально-свідоме достовірне буття (свій закономірний історизм), яке обов”язково має бути за своєї узалежненої неминучості. Кожне

знання є узалежненою даністю. Кожен потенціал матерії своєрідно почасово очікує на своє використання потенціалом свідомості

(невикористання породжує незнання і призводить до пізнішого інтелектуального пошуку-блукання).

ВОСЬМА КОНСТАТАЦІЯ стверджує, що не спочатку контакт, а пізніше висновки, а навпаки – спочатку аналіз можливих наслідків

і лише опісля контакт, тим більше, що завжди наявні запитання: ”Чи потрібно це? Невже необхідно?”.

ДЕВ”ЯТА КОНСТАТАЦІЯ космічно-філософської науки (науково-космічної філософії) полягає у слідуючому:

Маючі усвідомлену тожсамість та сформовані в цілісне не лякаються прибулого. Вони готові. Часткове з прибулого поглинеться

систематизованим цілим. Віддасть свою раціональність. Ціле та сформоване докаже своє в контакті. Не знищить і не поглине. Не буде

знищене і не буде поглинуте. Привнесе дещо, візьме дещицю та самозаспокоїться (нейтралізується) там, де було – в абсолюті

Всезагального Буття. Сформоване не повинне боятись такого ж сформованого. Гармонія всезагального не допустить існування

дестабілізуючого на досить охватному рівні. Відлякує інше – самотність серед безконечності. Шлях в самотності найбільш тяжкий і на

всій тривалості цієї історичної дороги сили придає уяснена істина та усвідомлена екзистенція, тобто те з чогось, що кимось назвалось

наукою та вірою. Те, яке об”єктивізувалось посередництвом мисленного процесу свідомості.

ДЕСЯТА КОНСТАТАЦІЯ конкретизована за свого входження у достовірне на місцях буття і найтісніше пов”язує інтуїтивно-

підсвідомо-свідомий або наочний, і до того ж буттєвий, процес поступового отримання високотехнічних позаземних (тому космічних)

технологій до контексту всіх попередніх констатацій даної науки (перш за все маються на увазі отримані іззовні технології). Нічого

дійсно випадкового у тому середовищі, де випадки також по-своєму узалежнені, не може бути. Закільцоване у ”виході-безвиході”

мислення свідомості породжує можливі в місцевому достовірному бутті і узалежнені від більш вищого буття (ширшого часу та

простору) технології.

Опираючись на наукову філософію, з одного боку, та космічну філософію (особливо на теорію космічних ер К.Ціолковського та

інтепретований третій синтез космоса В.Вернадського: все достовірне є почасовим у своїй попросторовості, а істинне – позачасовим та

позапросторовим), з іншого боку, космічно-філософська наука постає як досить-таки консервативна наука і саме тому, повністю

зваживши міру свого консерватизму, вона з усією науковою принциповістю стверджує той науковий факт, що, якщо взяти до уваги

фундаментальні уявлення теперішньої синергетики про виникнення структур в нелінійному середовищі, сформований Б.Картером та

пізніше дещо вдосконалений його послідовниками антропний космологічний принцип (АКП) з його першопочатками у вигляді

пояснення співпадання Великих Чисел (10 у 40-й ступені – 10 у 80-й ступені) й досить відомими чотирма формуваннями-

інтерпретаціями АКП (особливо Ф.Типлера: ”У Всесвіті повинне виникнути розумне оброблення інформації, а один раз виникнувши,

воно ніколи не закінчиться”) та відразу й назавжди вірно згрупувавши все це з скрупульозною математикою формули істини і

вийшовши на рівень широких науково-філософських констатацій, то підвладно вникнути в науково-філософсько-математичне

розуміння конкретного місця кожної конкретної особистості у тому чи іншому наявному суспільстві, і це ще не все, адже зринає

очевидна можливість наукового передбачення долі не лише людства Землі (про що вже вказувалось і що випливає з формули

входження у формулу істини), але й конкретних державних утворень та їхніх конкретних (у просторі та часі) лідерів. Більшого собі не

може дозволити жодна з дотепер відомих на нашій планеті наук.

Суть у слідуючому: Нелінійне середовище як потенційно можливе поле середовищ, в якому вони виникають та пропадають, є

особливою реальністю, породжуючою дані структури. Якщо мисленно уявити безконечно можливу кількість потенційно можливих

структур в безконечно складному нелінійному середовищі, то по відношенню до вже посталих та пропалих структур все воно постає в

якості аналога небуття, в якому закладена вся майбутня повнота буття. Синергетика пояснює не лише такі явища як це, але й,

наприклад, групує ситуації кооперативних ефектів взаємодії елементів та підсистем в складних самоорганізую чихся системах,

розробляє точкові почасово- попросторові зовнішні ”вливання” у точки біфуркацій певних планомірно простуючих систем тощо.

Виходячи з цього та іншого, наукова філософія спроможна дати певні наукові рекомендації, а космічно-філософська наука переводить

ці конкретні рекомендації у почасово-попросторову площину ”людина-суспільство-космос”. Тільки що вказане як інше (спорідненно-

відмінне від теперішніх досягнень синергетики) – це в тому числі й сучасний коментар до ”Тімея” Платона, космологія А.А.Фрідмана і

навіть те розуміння, що повноцінність людського індивида розміром 10 мінус 7-а ступінь см. нічуть не менше, аніж коли він досягає

величини 50 см. та, особливо, той принцип, що людина (спостережник) накладає своїм існуванням обмеження на властивості Всесвіту,

немов забуваючи, що сам Всесвіт, його властивості, накладають обмеження на людину (теорія обставин буття), що в своїй повноті

усього з усім логічно сприймається науковою філософією як взаємодія людини (до того ж цілком конкретної людини) з складними

відкритими системами і характеризується як протікаюче таким чином, що сама людська дія не є чимось зовнішнім, а немовби включена

в систему, видозмінюючи кожен раз поле її можливих станів. Постає у певному просторі та в певний час (”тепер-і-тут”) певне ”поле

можливостей”, відштовхуючись від усієї можливої внутрішньої повноти якого (перед тим конкретно проаналізувавши його) , і беручи

до уваги час, місце, ”життєвий статус” тієї чи іншої конкретної особистості й включаючи це все через формулу входження у формулу

істини, отримуються закономірності долі конкретної особистості (зрозуміла інтуїтивність більшості гороскопів ?). На подібний, хоча й

донауково-примітивний рівень, інтуїтивно виходили всі відомі віщуни людства Землі, в тому числі й добревідомий Нострадамус. По-

науковому щось пояснити вони не могли (навряд чи воно було тоді потрібне), але їхні пророцтва ще й досі шокують наше людство

своєю аргументованістю та вірогідністю (і це, фактично, на рівні інтуїцій).

Для щирих космістів (апологетів всеможливих теорій космізму) відрадним є той факт, що космічно-філософська наука (науково-

космічна філософія) є не тільки більш конкретна та конкретизуюча, ніж наукова філософія, але й те, що вона значно практично

затребуваніша. Причина – практичний вихід конкретної людини у навколоземний космос та періодично постаючі проблеми довкола

цього.

Назване свого часу сталіністами ”утопіями від смішного полячішки Костянтина Ціолковського” стає щоденною реальністю, це та

норма, яка й має бути, і за патологію відтепер сприйметься відмова людства продовжувати космічний екскурс. Лише дикунство може

стати на заваді в пізнанні людиною космоса.

Науково-космічна філософія намагалась і в подальшому буде намагатись показувати космічний всеохват як з боку конкретного

входження в нього індивідуальної людини (взаємодія ”екзистенція – буттєвість”), так із боку його достовірно-істинної буттєвості і його

сутності з позиції вічної та безконечної істини. На запитання: ”Чи так воно в дійсності?” дана галузь знань сміливо відповідає:

”Альтернатива завжди має місце”, адже те, що сьогодні ”так”, вже завтра може у Всесвіті систематизуватись по-іншому й постати ”не

так”(специфіка всього достовірного), окрім того шлях людського пізнання нескінченний, хоча, слід зауважити, що навіть там, де має

місце найбільш крайній релятивізм обов”язково має зауважуватись уяснюваний абсолют істини.

Не лише глобально, але й навіть у деталях взявши до оперування наукову філософію (конкретизований підхід завдяки формулі

входження), дана космічно-філософська наука (науково-космічна філософія) спроможна конкретизовано-достеменно, почасово і

попросторово (у наш час мається на увазі планета Земля), по-своєму визначити коли, де, ким і під яким ”інтелектуальним вектором”

треба здійснювати запуски потужних експедицій у планетарний космос та коли і де постає необхідним у просторі та часі певний вид

космічного входження-контакту (на користь цього твердження можуть стати прикладом початкові і сьогодні все ще невдалі космічні

старти недостатньо ”космічно” розвиненої Бразилії). Поки що лише одна ця наука (у тандемі з науковою філософією) пов”язує нашу

”суєтну” ситуацію на Землі з буттєвою ситуацією довкола неї та лише вона одна робить сміливу проекцію з космоса на Землю і

проробляє таке за розуміння фактів ”сфокусованого буття” й всеможливих, невипливаючих і випливаючих з теорії А.Ейнштейна, так

званих ”аномалій”, тобто того, яке тепер зовсім незрозуміле і здатне втягнути в себе (в ”аномалію”) будь-яку сутність, немов

”непомірна” сила тяготіння або інтригуюче переломлення ”простору-часу” поблизу можливої біосфери якоїсь чергової (на вибір)

здоровенної інтелектуально-інтродуктивної планети.

Дана наука по можливості категорична. Вона сьогодні відкидає ситуативні ”і такі, і сякі” погляди й разом з тим, як вже

зауважилось, залишає їм поле для борні (притримує місце для можливої диспозиції). Понад усе висувається факт. Постала основа у

вигляді констатацій, якщо й вимагатиме доопрацювань, то швидше за все малоістотних.

Дана наука по можливості найвідповідальніша. Почасово виниклі суб”єктивізми найменш спроможні пригнітити її основу.

Тривалий процес поступового входження людства Землі в навколоземний космос неодноразово примушуватиме користуватись з

найкатегоричніших та найвідповідальніших надбань науково-космічної основи космічно-філософської науки. Почасовий песимізм

переходитиме в почасовий оптимізм і навпаки – оптимістичні результати космічного екскурсу пізніше пригнічуватимуться виниклими

розчаруваннями, але ніщо, ніхто й ніколи не зуміє затьмарити перспективу, яку відтепер людству Землі надала космічно-філософська

наука (науково-космічна філософія).

На практиці роль і місце космічно-філософської науки вже фактично ствердив Ю.Кондратюк-Шергей, який задовго до свого

практично-теоретичного послідовника з США, геніального й практичного Дж.Хуболта, зумів ввести філософське осмислення в чисто

наукові розробки. Даний варіант і був здійснюваним в простій, ”суєтній” реальності варіантом науково-філософського входження у

навколоземний космос. Отримані з космосу дані втішили й разом з тим заставили задуматись суспільство не лише інтелектуально

домінуючих у наш час США, а й усієї планети. В наслідку й постало усвідомлення необхідності суспільної глобалізації.

24) НАУКОВА БАЗА ДЛЯ НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ. -----------------------------------------------------

” Я зовсім не претендую на те, що відкрив найкращу філософію, але я знаю, що осягаю істинну. Якщо ж мене запитають: яким

чином я це знаю? – то я відповім: таким же чином, яким ми знаємо, що три кута трикутника дорівнюють двом прямим” (Барух

Спіноза).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В розумінні видатного українського академіка В. Вернадського наука розглядається як планетарне явище, тобто як

планетарне згідно з масштабом своєї дії на Землю та біосферу і як сила, направлена на досягнення та оволодіння космосом. Філософія

науки має базуватись на досягненні процесів еволюції живої речовини в біосферу та еволюції біосфери в ноосферу. Поряд виділення

різних рівнів В.Вернадський зауважував велику роль методів наукової роботи та загальнометодологічних принципів (принцип Ф.Реді,

принцип Геттона – ”в геології ми не бачимо ні початку, ні кінця”) в структурі наукового знання. Функціонуючи в науці як регулятиви,

вони входять в склад наукового світобачення, яке включає в себе поряд з ними і певні елементи, запозичені з філософії, релігії,

соціального життя, мистецтва. Головне в науковому світобаченні – метод наукової роботи, науково-раціональне відношення до світу,

тип раціональності, притаманний науці певного часу. Всі позанаукові елементи наукового світогляду проходять через точку зору

наукового відношення до предмету, підпадають під оцінку та критику з позиції наукової раціональності (тому й критикується

філософія з позиції науки – наукової філософії). В основі проблемної організації наукового знання лежить та наукова проблема, яка

через соціокультурну детермінацію ставиться й вирішується наукою певного часу. В.Вернадський поряд з дисциплінарною структурою

наукового знання зупиняє свою увагу ще й на проблемному підході організації науки.

В побудові свого знання й доведення його до широкого людського загалу наукова філософія виходить з понятійної суті абсолюту,

тобто завдяки уясненю, а не розуміню або усвідомленю цілісного сприйняття світу. Це не новина в науці. Цілісне сприйняття світу

складається за межею залежності від повноти знання його об”єктивних зв”язків та взаємодій. Для повного опису кінцевої речі потрібно

використовувати безкінечне число світових зв”язків. Не знаючи їх об”єктивно, ми можемо знати їх цілісно. Так як люди ніколи не

будуть володіти всією повнотою знань про Всесвіт, то й цілком логічно постає в науковій філософії поняття уяснення, адже для

космоса ”характерна не тільки послідовність, але й ... одночасність”(В.Вернадський, Архів АН СРСР, ф.518, оп.1, д.161, л.16).

Уяснення – це не продукт роботи рефлексивної свідомості. Воно вже завжди уяснення, тобто подія, всередині якої і завдяки якій

розгортається рефлексивна свідомість. В склад визначеного буття входить деякий необхідний мінімум уяснення. І в цьому сенсі

тримається не фактом самосвідомості, а визначеним буттям; світ як ціле – це вже визначений світ і тому він не предмет типового

знання, а результат уяснення. Тобто, приходиться навіть чисто матеріалістично визнавати, що існує такий бік в будові Всесвіту, який

ми не досліджуємо, а уяснюємо в абсолюті.

Ми можемо знати все те, що само себе не знає.

Ми можемо уяснювати все те, що само себе не уяснює.

Залишені без уяснення, ми не змогли б відтворити себе в якості вільно діючої частки того світу, в якому це уяснення є онтологічною

умовою існування. Розвертаючи себе через розширення типового знання й звуження можливостей уяснення, люди перестають уясняти

самі себе, підміняючи це неуяснення рефлексивними системами знання.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Наука з одного боку викрила людину, а з іншого – дала їй силу для перетворення

природи.” (М.Г.Холодний,”Вибрані праці”, Київ, 1982, стор.140).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Включаючи в свій вжиток поняття уяснення, наукова філософія ще й виходила з того, що звична для нас традиційна (класична)

наука підчиняється загальним законам органічної та соціальної еволюції (наука зв”язана з діяльністю та виробництвом), а тому та

наука, нехай навіть і філософського плану, яка уяснює позачасову й позапросторову всезагальну Істину повинна використовувати щось

відповідне до цього.

Далі все крокує в загальноприйнятостях і в руслі традиційної науки. Виключення складають хіба що найрізноманітніші філософські

осмислення, які є саме тим демократизмом, який нашаровується на централізовану в консерватизмі основу у вигляді уясненої Істини.

Це і є вроджена відповідність між інтелектуальними здібностями людини та їх космічним оточенням (за М.Г.Холодним).

Перед формуванням будь-якого ”інобуття” існувало й існує буття, тобто стан дійсності, тобто Істина, як причинність, як наслідок,

як необхідність. ”Інобуття” завжди вміщує в собі хоча б часточку сприйнятого ним Всезагального Буття.

При бутті у системі Всесвіту, при поєднанні з цією системою, зрозуміло, що людина, її соціум, її ноосфера, підпадають під закони

системи.

Структура кожної системи, її організація з плином часу змінюється, еволюціонує, і ці зміни впливають на функціонування системи

(основи кібернетики). При вивчені складних систем поряд з дослідженнями їх діяльності, їх функцій, ще аналізується їх організація,

будова, структури. Обидва боки системи – структурна та функціональна – існують в єдності. Розвиток форми (структури) та розвиток

змістовного (функціонального) аспекта системи ніколи не проходить одночасно.

Знову ж таки (з науки кібернетики) - було б невірно, навіть сліпо, ”затуляти очі” на факт функціонування відкритих систем, які весь

час взаємодіють з довкіллям і не можуть існувати без відповідного обміну.

Структура системи не є чимось застиглим, чимось відразу й назавжди закостенілим. Вона є результатом постійної боротьби

протиріч, непреривної зміни станів внутрішньої рівноваги. Існує як позитивний, так і негативний відбір, в наслідку – прогрес і регрес.

Кібернетика наполягає на необхідності вірного аналіза біжучого процеса у системі та передбаченні розвитку або занепаду.

Перша біда сьогоднішнього людського ”інобуття” – суб”єктивне і егоїстичне домагання лише своєї ”істинності” при фактичній

достовірності цього людського ”інобуття”. Хоча, слід відмітити, сама Істина йому й надала презумпцію невиності. Друга біда –

моделювання від себе, під себе, для себе, а не для все ще незрозумілого (в сьогоденні нашою суспільною більшістю ледь-ледь відверто

уяснюваного) більшого.

Людській ”невизначеності” або ”випадковості” сповна протистоїть (компенсаторне регулювання) механізм гармонії Всесвіту, який,

в свою чергу, нами сьогодні розуміється як певна міра, ”золота середина” взаємодії двох атрибутивних начал буття – хаосу і порядку.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Істинне знання виявляє ієрархію буття, в яку ”вбудована” і сама людина” (Платон).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Як вже зауважувалось в попередньому розділі стосовно кібернетики, управління має смисл тоді і лише тоді, коли ясно окреслені

цілі, в ім”я яких виконуються ті чи інші дії, коли ці цілі не суперечать існуючому оточенню. Проблема цілей – саме цілей, які стоять

перед соціумом, що все-таки невгамовно прогресує, - перетворюється в одну з основних задач сучасної філософської науки.

Сьогодні у оточуючому нас Всесвіті відмічається загальна вже більш-менш почасово відносно впорядкована (процес ”від хаосу до

порядку”) система, яка в цілому є відносно стійкою, стабілізованою і понадчасово не піддається руйнуванню і яка через логіку гармонії

стверджує для кожного з нас вищий сенс своєї необхідності. Альтернативи їй немає. Альтернатива – це неіснування, це ніщо, те саме

ніщо, яке й залишилось нічим, а тому якщо було ”щось”, то воно було і є системою.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Квантова механіка веде до дивовижної картини світу як неподільного і нерозривного в кінцевому рахунку на множини цілого, у

самій серцевині якого – світ як неподільна одиниця – сховане джерело імплікативних зв”язків і залежностей у станах квантових систем

за умови необхідно імовірнісного способу їх відбиття. Абсолютно ясно, якщо коли-небудь буде здійснено прорив до пояснення життя і

свідомості, то це дійсно приведе, по-перше, до ще дальшого відходу від множинної картини світу Ньютона-Максвелла, і, по-друге, до

глибшого розуміння об”єктивних підстав імовірнісності квантової механіки” (”Філософія”, підручник, Харків-2000, ”Консум”,

М.І.Горлач, В.Г.Кремень, В.К.Рибалко, стор.649).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Заакцентовуючись на розробці науково-філософського підходу не можна обминути й того історичного факту, що ще перед

К.Е.Ціолковським український філософ П.Юркевич ( прихильник теорії ”філософії серця”) у 19 столітті висловив думку про

можливість проникнення людини в найглибшу таємницю буття і про перетворення її в потужний Дух, щоб самій стати біля витоків

творення світу. Це не поодинокі думки (К.Ціолковського та П.Юркевича) в історії класичної філософії і сягають вони глибин мудрості

”батька логіки” Аристотеля, який неодноразово підкреслює, що для застосування й розвитку науки логіки необхідно спиратись на

непроходяще буття. Лише тоді можливе використання законів логіки.

Істина у Арістотеля також розглядається як вища форма буття.

Людина, яка осягає Істину, наближається до досконалого буття.

”... Вірне також і те, що філософія називається знанням про істину. Дійсно, ціль розмисленого знання – істина, а ціль знання, яке

торкається діяльності – справа ...” (Аристотель, ”Сочинения”, М., ”Мысль” – 1975, т.1, стр.94).

Істина для людства можлива тільки в тому випадку, якщо ми будемо визнавати всю дійсність, констатуючи її в цілому, тобто

максимально узагальнено та максимально конкретно. Це означає, що істина є сутнісне, взяте і в своїй абсолютній єдності, і в своїй

абсолютній множині. Іншими словами істина є сутне всеєдине. Повне визначення істини виражається в трьох предикатах: сутнє, єдине,

все (за В.С.Соловйовим, ”Сочинения в 2-х томах”, М., ”Мысль”, 1988).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Якщо кожна людина не бере істотної участі в Абсолюті, значить, все втрачено” (С.К”єркегор).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Розв”язавши науково-філософську формулу Істини (її фізично-математичний аспект), встановивши величину абсолюта Істини, ми

все ще уяснятимемо Істину і тому говорити про її пізнане усвідомлення буде ще рано.

Дещо нижчий рівень – виведений в науковій філософії як формула достовірного – цілком можливий до конкретного пізнання.

Істина = 1 < 1(свідомість) / 2 (матерія).

Істина = 1,2 < 1,2 / 1,8.

Істина = 1,4 < 1,4 / 1,6.

Істина = 1,8 < 1,8 / 1,2.

Істина = 2,0 < 2,0 / 1,0.

В останній етап своєї впорядкованості буття свідомість повністю поєднується з Абсолютним Розумом і змушена (через втягнутість

у систему) в подальшому творити впорядковану матерію.

У період оточуючого нас хаосу найбільш розвинена свідомість – Господь, створив для нас світ і вдихнув у нас Дух. Духовно

піднявшись у своєму розвитку на рівень Абсолютного Розуму ми маємо впорядкувати з хаосу матерію і передати свій Дух (Дух

Господа) новій людині.

Згідно з досягненнями сучасної посткласичної науки, її ядра – синергетики відмічається, що в усіх складних відкритих системах

буття існує два атрибутивних для них начала: того, що створює упорядковані структури з хаосу і того, що розсіює, розмиває ці

структури.

Ідея неупередженої істини для науки та філософії мала і має статус однієї з головних аксіологічних пресупозицій.

Абсолют найперш необхідний для розуміння максимуму.

При дослідженні ноосфери не можна обійтись без категорії чи принципу ”загальний стан світу” (Всезагальне Буття). Природа одна.

Тісніше зближення інтелекту і природи є ознакою сучасності. Доказом на користь цього є зближення вивчення законів фізики і законів

життя і психіки.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Спроба створення психофізичного монізму, без сумніву, більш перспективна, якщо спільна мова, що шукається, ще невідома і

нейтральна стосовно дихотомії психічно-фізичного буде віднесена до глибшої невидимої реальності. Тоді знайдеться спосіб виразити

єдність буття, що трансцендентує у розумінні принципу відповідності (Бор) каузальність класичної фізики і передбачає як особливі

випадки психофізичні зв”язки і узгодження апріорних інстинктивних форм уявлення з даними зовнішнього сприймання. При такому

підході доведеться пожертвувати онтологією і метафізикою, зате вибір паде на єдність буття” (”Філософія”, підручник, Харків-2000,

”Консум”, М.І.Горлач, В.Г.Кремень, В.К.Рибалко, стор.648).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Два різних рівні в описі реальності – фізика та передфізика (якщо можна так позаметафізично виразитись) – характеризуються, як

правило, і двома абсолютно різними типами зв”язку. Якщо фізика – це світ елементів і множин, то єдино можливою формою зв”язку у

такому світі є причинність у суворо певній імовірнісній або статистичній формі, тобто фізична причинність. Передфізика – це світ як

ціле. І властивості, і процеси в такому світі виражені тільки в термінах потенційних можливостей. Звичайно, у специфічному і

своєрідному світі на зміну фізичній причинності приходить абсолютно інший тип зв”язку і залежності – імплікативний зв”язок. Його

існування – неминучий та природний наслідок існування світу як неподільного і нерозкладного на множини. Концепція цілісності

Всесвіту дозволяє висунути поняття, що перетворюють відокремлення живих систем від неживих, і поняття імплікативного зв”язку –

одне з найважливіших у такому процесі (на ньому певною мірою будується не лише викладена в цьому підручнику наука

інтелектуального входження). Імплікативний зв”язок характерний для систем, що мають фундаментальну властивість скінченної

цілісності і неподільності (достовірність – істинність).

Людина згідно з своєю природою є буттям для інших і лише завдяки цьому відбувається як особистість. Бог як особистість у

своєму бутті є буттям для інших.

Людина може пізнавати зовнішній світ лише за умови, що водночас у самій собі, у власній свідомості схоплює ту пізнавальну

операцію, завдяки якій цей світ осягається.

Наявність свідомості означає, що всередині одного конечного сущого міститься все суще, котре перебуває поза ним.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”... Лад підтримують через флуктуацію: відкриті системи еволюціонують шляхом розвитку нових режимів складності, в результаті

чого ці системи стають ”перенасиченими” ентропійними продуктами розпаду й змушені саморуйнуватись, зазнавати мутацій у

напрямку нових режимів складності” (І.Пригожин).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо якийсь процес вже розпочався, то існували певні причини для його початку, існують причини для його розвитку і для

завершення у новій формі. Щось завжди завершиться чимось. Насильне (неграмотне) втручання іззовні у природно або суспільно

виникле є небажаним. Таке втручання приведе до ”зависання” процесу і наслідки можуть бути ще більш шокуючими (одна з вимог

оприлюдненої в подальших розділах науково-філософської науки входження).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Патологія, яка стає масовою, починає сприйматись як норма ...” (Е.Фром).

”Як матерія може сама по собі бути злом, якщо вона сама по собі ніде і ніяк не існує?” (Ареопагіт).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Під час глобальних світових війн значніше черпаються матеріальні ресурси, однак свідомість відповідно не розвивається (немає

істотного суспільного прогресу). Матеріальний потенціал використовується, але він сповна не отримується свідомістю для розвитку.

Буття не впорядковується, навпаки – воно переходить у бік хаосу на значну частину використаних матеріальних ресурсів. Після

світових війн слідує суспільний поштовх (принаймні в тій чи іншій мірі досі таке відбувалось на Землі) і взаємодія ”матерія/свідомість”

у її входженості у буття врівноважується й набирає відповідних величин. Чим більше буде вичерпуватись потенція матерії (людські й

матеріальні ресурси) під час війни, тим відчутнішим буде подальший суспільний вибух.

У випадку розвитку суспільства (суспільної свідомості) випереджаючи (неадекватно) до матеріальної потенції ( до продуктивних

сил) або до технічного прогресу, також відбувається подальший перехід буття у бік хаосу на величину цього безпідставного,

випереджаючого стрибка. Прикладом цього може слугувати широка інтелектуальна концепція комунізма у Радянському Союзі

(поширювалось гасло: ”Від кожного – за здібностями, кожному – за потребою”), яка виявилась не відповідною як до тогочасного

командно-бюрократичного устрою економіки, так і до номенклатурно-бюрократичного (псевдопролетарського) суспільного

експериментаторства даної супердержави і в наслідку привела не до розвитку, а до фактичного занепаду буття. Подальший суспільний

вибух у ”точці біфуркації”(термін з посткласичної науки синергетики) все поступово врівноважив.

Стрибки з одного (матерія) та іншого (свідомість) боку недопустимі. Наслідки таких суспільних дослідів можуть виявитись для

людства катастрофічними. Тому (як розумовиведення і перманентно з цього) – підсумком всього вчення В.Вернадського є уява про

єдність людини та біосфери, про те, що нормативним етапом розвитку біосфери є її поступове перетворення в єдину сукупність, про

яку доцільно говорити як про систему, в якій переважають загальні цілі розвитку. Сучасній науковій філософії залишається не

протирічити, а підтримувати цю констатацію.

Повертаючись до все-таки наболілої теми про те, чи є філософія наукою, чи це є нічим не сковане мислення у своєму ”вільному

леті” або від протилежного - чи є лише наукова філософія наукою, слід пригадати висловлювання авторитетних філософів 19-20

століть, того часу, коли найбільш нагально утверджувались практичні ідеї та ломались стереотипи. (М.Хайдеггер – “мислення par

excellence” (Heidegger M. ‘’What Calls for Thinking?” – In: Heidegger M. Basic Writing / Transl. By F.D.Wieck and Y.G.Grey.- Harper &

Row, 1977 – Р. 346), Г.Файхінгер – “Philosophie als ob” (“Філософія нібито знання”) та, наприклад, українська письменниця-філософ

О.Забужко – “…авторці … щоразу доводиться здригатись, чуючи, як її, ймовірно завдяки наявності вченого ступення, величають

“науковцем”. (О.Забужко “Хроніки від Фортінбраса”, К. 1999, “Факт”, стор.132) або український філософ Д.Чижевський – “…

фундаментальні для кожної науки оперативні поняття “істинного” й “хибного” у філософії не спрацьовують, і про “хибність” її випадає

говорити єдино там і тоді, де й коли часткова істина береться претендувати на абсолютність”. (Д.Чижевський,“Нариси з історії

філософії в Україні” – Прага, 1931.- с.10).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Філософія є лише ідея можливої науки, яка ніде не подана in cоncreto, але до якої ми намагаємось наблизитись різними шляхами”

(І.Кант).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наукова філософія є академічною наукою і як всяка інша наука (на неї поширюються ті ж таки принципи) вона має повне право

піддати ревізії (раціональному переосмисленню) все з можливого до цієї ревізії, в тому числі й класичну ( донаукову) філософію.

25) КРИТИКА КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ ТА САМОКРИТИКА НАУКОВОЇ ФІЛОСОФІЇ.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Філософія вчить нас, що цей світ облаштований незрозумілою, вічною істотою, але філософія не може нам нічого повідомити про

його властивості та приналежності; природа цієї істоти для нас зовсім недосяжна” (Вольтер).

”Філософія розроблялась впродовж багатьох віків найкращими розумами і тим не менше не має ані жодного пункту, який би не

викликав суперечок і, відповідно, не був би сумнівним” (Р.Декарт).

”Добра книга з метафізики значить для голови те ж, що рука вмілого майстра для клавесина або органа – механізм залишається за

суттю один і той самий” (Л.-М. Дешан).

”Ніколи б не виникла думка про метафізику як особливу науку, якби розум не мав більш високого інтереса ... ” (І.Кант).

”Шлях провидіння, а не філософія з її ненадійними та вузькообмеженими доказами, веде нас до досконалої істини” (Газалі).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Велична Істина у буденній суєтні. Ми суєтимось заради Істини. Завдяки і здобуткам, і прорахункам, і блуканням Істина сприймається

такою, якою була, є і буде довічно. Вона завжди саме така, вона – Істина.

Життя пісне і малоцікаве у своїй буденності, життя цікаве у своїй істинності.

У сучасної наукової філософії є аргументи і її логіка – це логіка вже сформованої сильної науки. Часи Адама Сміта, коли в

університетах Англії майже всі науки (в тому числі і математика) притягнуто входили у розділ знань філософії, вже давним-давно

залишились позаду. Все не стало філософією. Все стає наукою.

Теперішнє місце наукової філософії серед наук.

Відтак – філософствування, філософія і наукова філософія. З одного боку наукова філософія з її незламною істиною, з іншого –

решта.

Істина за суб”єктивного кружляння довкола неї, а не за об”єктивної основи, все-таки накладає певне табу і дає певні індульгенції

(сатисфакції також). Істина – нормативна за повноти фактичності. Істина – у науці, а наука категорична – ”є істина, а решта – суєтня”.

Наука, як стовідсоткова достовірність, породила сьогодні свою достовірну частину – наукову філософію. Достовірність у науці. Істина

у науці. Апріорне – одне, апостеріорне – інше. Наука, як суб”єктивність, є достовірною за притаманної їй об”єктивності. Істина не

давить через своє уяснення, Істина постійно нагадує про себе. Достовірність того чи іншого не є такою стало-категоричною як

істинність.

Наукова філософія істинна у своєму підході до Істини і сповна суб”єктивна як галузь наукових знань у решті потрактувань.

На відміну від інших наук наукова філософія разом з релігією (заодно з нею) заакцентовано (постійно, нагально, повсюдно) ставить

Істину на визначальне місце. Релігії – релігійне, науковій філософії – науково-філософське. Це й зрозуміло. Істини Господа – це Істини.

Істини Всесвіту – це Істини. У цьому Істина.

Класична філософія вже зробила спробу відвести науковій філософії благопристойно віднайдене (кимось загодя заготовлене) місце.

Чомусь ототожнила її з осучасненою метафізикою. Зауважила ключові моменти і нахабно придавила всю потугу ярликом традиційного

для метафізики догматизму. Істина – це догма?

Невже погано, що щось та й є догма?Невже кепсько, що на чомусь та й базуються моральні засади?

Від чогось – для чогось. І те ”щось” – Істина. Не ”Бог вмер!” Ф.Ніцше, не ”жахання” А.Шопенгауера, не приземлений у простоті

матеріалізм К.Маркса. І зовсім не традиційний, ”віковічний”, концепційний відбір класичної ( в цьому випадку дійсно донаукової)

філософії.

З певного часу і до ствердження власне наукової філософії філософія, як така з часів Платона, змізернилась до невластивого їй у

світобудові місця. Чому? Відповідь досить очевидна – ще вчора притягнувся для масового вжитку матеріалізм, позавчора – ідеалізм,

перед тим панував раціоналізм, раніше – схоластика, сьогодні – екзистенціалізм. Альтернативне виголошується, але воно чомусь

завжди придавлене тягарем модного мислення.

За відсутності централізації на засадах науки відмічається централізація на засадах притягнутої забаганки.

Своєю появою наукова філософія не знищить класичну філософію. Вона явилась в меншій ступені альтернативою, а в більшій –

доповненням до класичної філософії. Дана критика – це даність. Данина тому, що є, тому, яке вже ствердилось і яке для свого

оновлення вимагає критики.

Де і з ким знаходиться сучасна політологія, сучасна психологія та все інше з загального гамузу того чи іншого суспільного

суб”єктивізму – це мають вирішувати чисто відокремлено не вони, а це одне з завдань саме наукової філософії.

Істинність науки не відмежовується від її достовірності, хоча, – якщо для нас сьогоднішніх та чи інша наука достовірна, то це ще не

означає, що вона беззаперечно істинна у часі та просторі.

Основна специфіка концепційного підходу класичної філософії у тім, що вона найменш догматична з усіх донауковостей і найбільш

своєкорислива (можливо, що прагматична) за специфіки добору. Коли зовсім немає догми, то здається, що все має добірне місце ...

Все, окрім чогось догматичного. Відтак – є філософія і є наукова філософія. Донаукова філософія здебільшого давала і дає невиразні

(рос. мова - ”невнятные”) відповіді на незрозумілі питання. Вона зверхня в своїй “науковій апробації” вже застарілих і вже

потребуючих заміни, старих у часі філософських теорій. Їй непосильно критикувати по-філософськи сутнє “тепер-і-тут”. Її “наукові

апологети” (володіючі ступенями докторів науки) грузнуть у критиці колишнього, показують свої можливості лише на фоні

застарілого і тому є не докторами філософії, а найперш докторами історії класичної філософії.

Наукова філософія скористалась усім найкращим з концепційності класично-донаукової філософії, адже сама по собі філософія є

настільки сильною та настільки необхідною (особливо метафізика-постметафізика), що вона неспівмірна по значущості з будь чим,

названим чи то наукою, чи то інтелектуальним суб”єктивізмом, приклад тому – релігія. Філософія сильна в релігії. Утвердившись в

релігії (християнстві, іудаїзмі, буддизмі, ісламі та ін., навіть язичництві-поганстві) філософія каже своє слово у людській вічності.

Філософія є в кожну інтелектуальну епоху і в кожний людиновимірний, буттєво утверджений свідомістю час. Філософія свідомо

наявна. Навіть у класично-донауковій формі вона носить ознаки часткової науковості. Навіть у примітивно-метафізичний період вона

є частково- науковою. Науковість – це вища форма філософії, її основа, її глобальність та істинність. Тим більше, що, як виявляється,

справжня філософія не послабляє віру, а утверджує її.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Філософія є найвища ціль людської природи, але мало людей можуть її досягти. Для юрби її місце заступає одкровення пророків.

Філософські диспути існують не для народа, тому що вони здатні послабити його віру” (Ібн-Рушд).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Існує мислення егоїстичне в своїй безістинності (намагається не уяснювати з усією відвертістю Істину) і існує мислення за Істини.

Донауково-класична філософія певною мірою була і є науковою філософією. На відміну від останньої вона не вважала за потрібне

так заакцентовуватись на Істині і з усією науковістю не наполягала на розмежуванні ”істинне – хибне”. Її концепційна заслуга в тім, що

вона змушена була відокремити і відокремила від себе окультизм, містику, демагогію, політиканство; що вона впродовж віків

сформувала поняття і таким чином підготувала найсуттєвішу базу для тепер ствердженої наукової філософії.

Класична філософія – це філософія прийнятностей. Це філософія добору. На все про все у неї заготовлена нехай і не чітка, але все-

таки відповідь.

Концепційний підхід класичної філософії відрізняється від такого у науковій філософії і це дає підставу відокремити наукову

філософію в окрему галузь знань.

Завдячуючи своєму теперішньому розвитку, людство нашої планети має всі підстави чекати від філософії конкретніших відповідей.

Матеріально-свідомий Всесвіт розгортає обійми для нашого людства, проте саме комплексний підхід (науковість філософії) дасть

жаданий результат. Лише централізовано за демократизму, лише наука за чіткого філософствування.

Про який-такий результат може йти мова, коли досі самі жадання для філософії незбагненні?

Класична філософія давала і даватиме відповіді на нагальні запитання. Класична філософія відповідатиме з позиції матеріалізму ...

Або ідеалізму ... Або позитивізму ... Або раціоналізму ... Класична філософія завжди вдосконалювалась і розвивалась. Для неї праці

Г.Гегеля і К.Маркса були перехідними етапами. Це – становлення. Класична філософія віднаходила ”щось з потрібного” в даний

момент для даного моменту. Вона рилась в закамарках давним-давно оприлюдненого і, прошу, - зринав добряче призабутий

екзистенціалізм С.К”єркегора або, знову прошу, - ”до столу” суспільного потребництва подавався ідеалізм (”філософія серця”) раніше

розкритикованого ”в пух і прах” П.Юркевича. Так і мало бути, адже новий час вимагає нового, адже довкілля поступово (поетапно)

пізнаваєме, адже й наукова філософія наполягає, що розвиток відбувається у тісній взаємодії свідомості і матерії. Проте – невже новим

назветься зігнороване раніше?

Продуктивні сили, суспільно-економічні формації ... Таке з класичної філософії.

Взаємодія свідомості і матерії ... Таке з наукової філософії.

Посередництвом значущості сформоване в ціле співвідноситься лише з таким самим вже сформованим і вже цілим. Співвідноситься

відверто.

Суб”єктивні ідеї класичної філософії часто-густо не знаходили очікуваного місця в дійсності. Потерпав не один лише суб”єктивізм

(що порівняно малосуттєво), потерпала дійсність. Потерпало людство. Наукова філософія таких прорахунків не може допустити, адже

її ”догма Істини” теоретично узагальнена для уникнення в майбутньому характерних для концепційностей класично-донаукової

філософії помилок.

Класична філософія шарахається. Класична філософія розгублена. Класична філософія знецінюється. Класична філософія

нищиться.

Її полегшення – наукова філософія.

Це дасть їй сили. Підніме в очах суспільства. Стимулює навіть ”саму для себе”. Аргументує та введе у вже існуючий, але поки що

недосяжний для неї стан. Людство зачекалось. Суспільству остогидло отримувати фактичні пігулки абсурду в розчиних капсулах

благопристойного ширпотребу (коли не гірше).

Якщо філософи кимось вважаються науковцями, то з них спитають як з науковців (суворо, безкомпромісно, категорично), якщо

вони мислителі, то нехай мислять без шкоди для оточення, навіть якщо вони ”якісь інші”, то їхня новоявлена ”іншість” обов”язково

має бути хоча б в контексті влагодження.

Централізм наукової філософії, її основа, - це суть, яка є в природі кожної свідомості і яка завжди уяснювалась (більш-менш,

індивідуально, посередництвом відвертості) кожною свідомістю.

Закинуть – але ж класична філософія пережила тисячоліття розвитку людства. При цьому обов”язково рано чи пізно відмітять –

проте лише з виходом людини у космос (поява космічної філософії як складника наукової філософії) та з відповідним розвитком

свідомості стало доречно говорити про відлік часу для відокремленої наукової філософії.

Наукова філософія не є традиційною метафізикою, однак у випадку, коли метафізика є ”природною схильністю” (І.Кант) людини,

то приємно відмітити, що ця схильність і явила людству наукову філософію. Не всупереч класичній філософії явила, а завдяки їй; не

всупереч існуючій метафізиці явила, а саме завдячуючи їй. Саме з метафізики стало зрозуміло, що абсолютність буття є найперша

єдність та безкінечна повнота всієї дійсності буття.

Наукова філософія приєднується до констатації того багатьом відомого факту, що типова метафізика (традиційна або також

донаукова) повністю втратила свою значущість і сьогодні сповна осмислюється постметафізичний період у вигляді наукової філософії.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Освічений народ без метафізики виглядає подібно храму, в загальному-то розкішно оздобленому, але без святині” (Г.Гегель).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

І.Кант у чомусь помилявся, ставлячи питання про можливість метафізики як науки, і разом з тим багато в чому був правим. На

сьогодні вже факт – відповідно до певних роздумів І.Канта (”Критика чистого розуму”) наукою постала наукова філософія.

Картезіанство (Рене Декарт ”Метафізичні роздуми”) від такої інтерпретації не розгнівається. І неогегельянство, і терярдизм, і більшість

з решти. Виняток – марксизм, бо для нього ”як бальзам на рану”, що наукова філософія вимушено ототожнилась з прицільно

розкритикованою ним метафізикою (навіть не дивлячись на наявність ”матеріалістичної метафізики”).

Наукова філософія не є метафізикою, так точнісінько як і не є класичною філософією або чимось іншим, наприклад, теологією.

Вона – поєднання. До того ж – своє, доповнююче, незаміниме.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Всі люди від природи тягнуться до знання” (Аристотель,”Метафізика”).

”Метафізика є основне поняття в традиції філософського мислення”.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Перейнявши з метафізики принцип ”першої філософії” (Аристотель), тобто використавши дещо прийнятливе з вчення про найвищі,

недоступні органам чуття, а лише умоглядно пізнавані начала всього існуючого, наукова філософія систематизувалась на діалектиці,

синергетиці, логіці, теології (особливо на неотомізмі) та інших найсучасніших науках (напротивагу метафізиці, яка спочатку

протиставила себе решті (протиставила свій малозрозумілий широкому людському загалу високопарний догматизм), а вже потім стала

змушувати себе використовувати).

Хибна та думка, котра стверджує, що наукова філософія розглядає виключно загальні принципи і не помічає простих потреб

пересічної людини, хибна в своїй основі тому, що саме ця галузь знань зауважила спектр ”людськість – божественність” і всебічно

висвітлює взаємозв”язки ”людина – Всесвіт – людина” та ”людина – Бог – людина”.

Істина робить людину вільною.

Істина визначається як свобода, свобода бути самим собою.

Наповнення свободою усвідомлюється лише з ходом інтелектуального розвитку.

Істинне буття – це існування, яке відповідає власній суті.

З взаємодії ”матерія /свідомість” випливає, що для людства основною ідеологією постає інтелектуалізм, і саме в інтелігентній

(гармонійній, толерантній) формі запровадження, тому наукова філософія апелює до інтелектуалів (майбутніх Homo intellectualis), до

інтелігенції як класу, і рекомендує саме їм активно (але гармонійно, толерантно) впливати на найрізноманітніші суспільні процеси. І це

ще не все, так як наукова філософія (за ”суєтного наповнення” понадідеологією інтелектуалізму) навіть пішла далі марксизма-

матеріалізма та відмітила актуальний засіб впливу на мистецтво (метода мистецького актуалізма як складник мистецького заділу

процесів інтелектуалізації). Таке не означає засліпленість заідеологізованою модою або щось споріднене і даний підхід зовсім не

примушує відразу ж запроваджувати диктатуру інтелігенції. На все свій час. Тобто – в епоху бензинових двигунів, початків ядерної

фізики і всього подібного з ряду широкого комп”ютерного вжитку, інтелігенція має не стрімголов рватися до влади (освічені люди і так

майже повсюдно керують державами), вона має ще більш поступово інтелектуально розвиватись і через свій розвиток забезпечувати

поступовий розвиток решти.

Необхідна йому влада сама знайде Homo intellectualis, примусить його взяти весь тягар відповідальності на себе, більш організує,

структуризує, глобалізує й закріпить у новій формі належним чинником Всезагального Буття.

Сьогоднішня полеміка про те, чи слід організовуватись інтелігенції у свою нову партію класово-понадкласового типу і чи вартує

задіювати політичну (класову) боротьбу, є дуже доречною. Вона своєчасна.

Наукова філософія як позакласова, позанаціональна, позаконфесійна, позаідеологічна наука, тобто, як академічна наука всього

людства без винятків, не може не відмітити найсуттєвішого з суспільного життя і в той же час не може не задекларувати свою

нейтральність (непричасність) до того чи іншого, за випливаючого звідти змізернення протилежного або навіть спорідненого.

Є інтелектуалізм і є все те, що йому сприяє. Повноцінний інтелектуальний розвиток (поступовий розвиток свідомості узалежнено

до використаної матеріальної потенції) можливий лише за усвідомлення необхідної свободи та належного забезпечення необхідним для

життєвого функціонування. Значення демократії, достатнього життєвого рівня, інформаційної доступності, можливості самовираження

(тожсамість) цілком до розуміння не тільки з вищевказаної всесвітньої значущості інтелектуалізації, а й з усього раціонально

осмисленого в процесі тисячолітньої історії людства нашої планети.

По мірі можливостей наукова філософія забезпечує розвиток всіх необхідних складників дійсного буття.

Наукова філософія довиться в глибину явищ, відмічає всеосяжність і з цього зауважує деталі. Вона взяла від метафізики не

заінтелектуалізовану випещеність, недосяжність чогось незрозуміло високого, вона взяла від метафізики величне поняття Істини і

навколо цього, ще вчора перебільшено суто метафізичного поняття, структуризувала науково-філософську надбудову.

Що нас чекає в майбутньому на Землі і за її межами? На це відповідає наукова фантастика. І часто-густо помиляється.

Що нас чекає в майбутньому на Землі і за її межами? На це відповідає наукова філософія. І не помиляється. В цьому різниця.

Існуюче позитивне в тому, що наукова фантастика інтерпретує (“варіабельно варіює”) з широким спектром уявного і через такий

всеохват щось та й стає актуальним до втілення.( Тут не слід робити споріднення наукової фантастики та класичної філософії).

Існуюче негативне – наукова філософія вже тепер цілком дієздатна розробити обгрунтовану шкалу істинності, вона спроможна

ствердити: ”те – істинне, те – хибне” й керувати діями людства, але справжня наукова філософія ніколи цього не зробить. Вона не може

вказувати. Вона не може примушувати. Всесильний Господь і той дав кожній людині певне (для неї необхідне) поле діяльності.

Наукова філософія носить здебільшого рекомендаційний характер. Вона немов суспільний контрацептив. Вона існує, а як, коли і

кому поступити з її застосовуванням - це підкажуть обставини. Для суспільства головне не помилитись у своєчасності контрацепції.

Не ”свідомість визначає буття” і не ”суспільне буття визначає свідомість” (К.Маркс), а ”буття визначає свідомість завдяки постійно

наявному в цьому бутті певному взаємодіючому поєднанню матерії та свідомості, хоча і проробляє таке завдяки здатності свідомості

стверджувати свідомість та належним чином впливати на визначення буття”. Як саме чинити у певний час і в певному місці стосовно

себе та довкілля залежить від людини. Узалежнено вирішує конкретна людина.

Самостійно класична філософія не може переконливо пояснити в чому сенс життя. Лище спільно з науковою філософією таке для

них посильно.

Можна сумніватись скільки кому завгодно. Можна все піддати ревізії й ставити перед собою численні ”чому?”, але жодні сумніви

ніколи не знищать Істину. Справа навіть не в цифрових позначеннях формули Істини або певних математичних розрахунках (це перш

за все наочність), справа в тім, що саме так, а не інакше є в дійсності і даний математичний підхід у даній формулі таке підтвердив.

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Математичні істини, які ви називаєте вічними, установлені Богом і залежать від нього, як і інші творіння” (Р.Декарт).

”Спроби філософів включати математику в теорію пізнання мають давню традицію. Ще давно було помічено, що математичні

формули володіють тотожно-істинним змістом, який відповідає загальним закономірностям реального світу ... Математика дає змогу

суттєво розширити можливості відображення смислової структури мислення, здатність поставити логічні дослідження на науковий

грунт ... Кожне її положення спирається на доказ, а доказ дозволяє безпомилково пізнати істину, ось чому лише одній математиці

властива достовірність” (Р.Бекон).

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Не мала людина у Великій Істині, не мала людина в малій істині і не Велика Людина (Людинобог, Боголюдина) у малій істині, а

саме Велика Людина має своє місце у Великій Істині. Великою є людина для себе, для природи і для Великої Істини.

Наука в науковій філософії пояснює все з математичною точністю – візьмеш 1, 213 потенції матерії і станеш на 1,787 свідомішим,

що конкретно для нашого теперішнього розвитку означає – з розвитком ядерної енергетики людина стала інтелектуальнішою і

задумалась (чим раз, тим більше) над наслідками ядерної катастрофи, тоді як філософія в науковій філософії зобов”язана прискіпливо

все розтовкмачити й перевести у придатну для любителів премудростей площину. Ані чиста наука, ані чиста філософія при цьому не

применшуються, бо через поєднання уяснюють Істину. Проблеми простої пересічної людини – це проблеми і науки, і філософії; відтак

– це суттєва проблема наукової філософії.

Наукова філософія міцна завдяки науці, наукова філософія міцна завдяки філософії.

Є Істина і є людина. Чим величніша людина, тим величніша уяснювана нею Істина.

Людина вільна. Людина самостійна. Людина велика. Однак сама по собі (усамітнено) людина чогось та й варта лише для свого

короткого життя. Людина може керувати тільки тими обставинами, якими вона здатна керувати у певний час.

В буденній суєтні людина показує своє справжнє обличчя заради Істини. Це є основним для людини в аспекті Істини.

Наукова філософія настільки чисто матеріалістична у своїх положеннях, наскільки чисто ідеалістична. В цьому заслуга. Все можна

пояснити з позиції крайнього матеріалізма і в той же час все пояснюється ідеалістично.

Фізика конкретна як наука, але фізика Землі специфічно відрізняється від фізики інших планет. Певне поєднання згрупує, а

окремішне необхідно розмежує за умови обов”язкового входження в єдину фізичну науку вже пізнаної на той момент частки Всесвіту.

Аналогічно і з філософією.

Мало хто в наш час сумнівається в необхідності християнства або ісламу, так чому інтелектуально прогресуюче людство має

сумніватись в нагальності наукової філософії? Звичайно, це не одне й те ж саме, але, все ж таки, - чому?

З одного боку класична філософія підтримувала вільнодумство, вона клала кожну варту її уваги думку на полицю мудрості, проте з

часом спостерігався другий бік, - щось мінялось у підході (видно їй набридала одноманітність) і вчорашнє вільнодумство вже з плином

часу стогнало під тягарем непомірної придавленості ”почерговими авторитетами”. ”Так сказав корифей” не означало ”так

рекомендовано” або ”виходячи з прийнятностей”. Не модне для почасовостей філософії інакодумство цілих поколінь ігнорувалось у

забутті і клались до скарбниці знань лише підібрані під заавторитетозованість пласти. Таке ще куди не йшло в період розумових

блукань примітивної схоластики, але вже гнітило за пізнього марксизма.

Віддавшись на 1,24507218 матерія забезпечила себе розвитком свідомості на 1,75492782. Це її угарантувало. Свідомість стала

гарантом матерії на цю певну величину. Свідомість саме себе убезпечила на цю ж величину розвитку. Ще й стан буття змінився.

Де між цих довгих цифр затесався складник суспільної свідомості, який навіть у безмежжі всезагального постає під індивідуальною

назвою Homo sapiens?

Якщо нас – людей, є на нашій планеті (поки що доступна для нас матерія) 6 млрд. чоловік і наш суспільний розвиток у якийсь

певний час гіпотетично становить 1,75492782 , то, відповідно, співставивши цю умовну величину до 6 млрд. чоловік, ми отримаємо

дещицю індивідуальної свідомості. Це стандартизація. Однак ані вічність, ані безмежжя не мають притаманного лише завдяки суто

науковому стандарту, тому за потенції суспільної свідомості в 1,75492782, як і за будь-якої іншої потенції, кожен з нас має свій

окремішний розвиток. Свій інтелект. Своє мислення. Ми – різні, але ми у даний час і в даному просторі прив”язані до 1,75492782

загальної потенції свідомості та 1,24507218 загальної потенції матерії. По-іншому не можливо. Наша душа не спроможна самостійно

підібрати собі тіло і народившись відразу й назавжди (тоді-то й тоді) ми не обираємо собі буття. Наша індивідуальність, з її страхами,

відчуттями, передчуттями, з її мисленням, значущістю та волею до життя (наша тожсамість) суворо узалежнена від всезагального. Крок

вправо можливий і це геніальність. Крок вліво допустимий і це невігластво. Або навпаки. А є ще тупцювання на місці та крокування

назад. Наші можливості нам підказують наші гороскопи, нам надокучають віщуни, провідці, новоявлені ”нострадамуси”. Наука

категоричніша за будь що і за будь кого, тому наукова філософія спроможна категорично відмежувати істину від омани і стверджує, що

у кожного свій життєвий путівець, своя доля.

Формула Істини – це не фатум, це доля, а долю, як відомо, ”возом не об”їдеш”.

Конкретно вникнувши в особисте, отримавши необхідну інформацію, можна давати конкретні поради індивиду. Інше –

заблудження.

Наше ”я” – це з категорії екзистенціалізма.

Наше ”ми” – це з азів наукової філософії.

Екзистенціалізм у науковій філософії, а наукова філософія, в свою чергу, в екзистенціалізмі.

Без ”я” не мислиме ”ми” і навпаки.

Матерія всю себе вкладає у наш розвиток і вона має право очікувати на нашу віддачу.

Розвиток свідомості є дуже складним процесом і наукова філософія була б примітивною, коли б зводила це широкомасштабне

явище лише до сухої прив”язки ”матерія / свідомість”. Ця взаємозалежність – це консервативна основа (фактор Істини), тоді як сама

Істина завжди передбачає різноманітності на місцях. Істина міцна у своєму непохитному абсолюті завдяки структуризації нового й

нового у все нових і нових достовірних системах.

Філософія логічно обгрунтовує і наука логічно обгрунтовує. Як наука наукова філософія схиляється на бік науки, як філософія

наукова філософія схиляється на бік філософії. Істина допомагає розставити все по місцях. На все свій час. В суперечливих ситуаціях

наукова філософія апелює до Істини. Через диспонуючий дух вона задовільняється результатами апелюючого мислення.

Ми сьогоднішні маємо завдячувати не своєкористі класичної філософії, а суті концепції, завдяки якій класична філософія

вбереглась від занехаяння, майже знищила конкурентів (наприклад, метафізику) і в наш порівняно інтелектуальний час все ще отримує

частку похвали.

І все ж таки (без похвали) – коли класична філософія така бездоганно премудра, то чому вона допустила повне змізернення

метафізики при непомірному рості різних філософських крайностей?

Без існування бази у вигляді наукової філософії Істина всесильного Всезагального Буття ”не моргнувши оком” проковтне

засуб”єктизовану філософську премудрість з її спостережуваною навіть нами непостійністю за прив”язки до явищ та ситуацій.

У випадку визнання класичної філософії ”наукою наук”, таке означатиме ставлення людини, її періодично занадто вже

суб”єктивного мислення в центр світобудови; у випадку визнання наукової філософії ”наукою наук” – означатиме погодження з

Істиною як основою і характеризуватиме мислення людини як вартісне, але не всепритягаюче, так як над мисленням є ще

закономірності (ті ж таки обставини або гармонія), які фактично підпорядковують собі це мислення.

Завдяки суворому науковому підходові науковій філософії вдалось уникнути характерного для більшості філософських теорій (в їх

числі і теорія Г.Гегеля) ”словоблудства та епітетоспотикання”, наблизити філософську думку до зрозумілого наукового знання і

звідтіля ввести побутовою нормою в просту емпіричну дійсність. Проблеми з сприйняттям філософських осмислень (словоблудство,

заангажованість, переобтяження малозрозумілими (вихолощеними) і фактично нічого не пояснюючими термінами ... тощо) залишились

позаду.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Людині потрібні не просто корисні, а вірні, точні, істинні знання, спираючись на які вона може раціонально будувати своє життя,

більш-менш точно передбачати майбутнє та за допомогою наукових засобів наблизити його. Істина стає важливою духовною цінністю”

(М.І.Горлач, В.Г.Кремень, В.К.Рибалко ”Філософія”, Харків – 2000, ”Консум”, стор. 516).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Класична філософія все ще безрезультатно шукає істину. Чи коли-небуть знайде? Виходячи з більш ніж тисячолітньої практики,

можна наполягати на твердженні що ні. Суворе судження? Проте справедливе. Тим більше, що саме класична філософія нас і вчила

справедливості філософських теорій.

В підсумку всього оприлюдненого і поки що неоприлюдненого в аспекті критики й самокритики, випливають не лише недоліки

класичної філософії, але й гіпотетичні недоліки наукової філософії. Для останньої чи не основний з них – відкинувши у людини

усвідомлення смертності, потягів та страждання, почуття кохання й краси, здійснюється заповітна мрія примітивних апологетів науки

(так званих ”сухих сцієнтистів”, куди критиками, можливо, й віднесуться прихильники наукової філософії) та постає і не людина, і не

душа, а самоусвідомлена (автоматично ”в собі - для себе - для інших” ) ”безсмертна інформація”, своєрідний генетично виведений

апарат стандартизованої інтелектуалізації для підтримання взаємодії ”матерія / свідомість”. Примітивно? А ще ( в контексті) – вмирає

навіть інформація, тому що при зміні умов вона перетворюється в дезинформацію і повинна відновлюватись. Таким чином, існує

думка, що все відійде від людей, навіть інтелектуальні здібності в процесі коеволюції перейдуть до генетично й технічно клонованих

продуктів. Сцієнтизм немов підчищає все нові й нові сфери нашої свідомості, в міру того як техніка придавлює життя.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Я дивився на формулу істини і запитував себе: ”Де тут людина? Де її світ, устремління, потяги? Де її душа й щира духовність?

Невже немає?” Ні! (Все воно є, було й буде завжди). Велич людини у тім, що вона зрозуміла дану формулу, сприйняла і всім серцем

інтуїтивно-свідомо потягнулась до неї. Найвища духовність людини полягає як в поступовому пізнанні досі лише уяснюваного, так і у

вічній для неї відвертості всієї повноти уяснення” (”Курс із науки входження”, навч. посібник, ”Марко”-2002, Київ, стор. 3).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наукова філософія має підстави ствердити, що якщо людина не справиться з поставленою на неї всесвітньою задачею, то через

століття-друге її замінить нею ж штучно клонований генотип і саме він приросте у самоназві Homo intellectualis. Природа має вибір.

Природа занадто розумна у своєму доборі. Вона суворо прагматична.

Сьогодні головна потреба людини – діяти і бути зайнятою – повинна знаходити своє задоволення з значно меншою шкодою для

природи. Не все, що науково й технічно можливо, треба здійснювати. Принцип ”можеш – значить, роби”, не співнесений з мірою

людини, веде нас до загибелі. Забезпечення коеволюції штучного (від свідомості) й природнього (від матерії), біосфери й ноосфери,

стає основною умовою нашого виживання.

Людство не може бути виключно м”якодухим і не повинне перебільшено вихваляти свою авторитезовану культуру (сьогодні ми

знаємо більше про співаків, спортсменів, акторів кіно , ніж про вартих всесвітньої (у часі і просторі) шани вчених та пов”язані з ними

проблеми науки), людство має жорстко відповідати постаючим вимогам і там де потрібно в жодному разі не слід соромитись наукового

входження й наукової специфіки (у нашому побуті здебільшого насміхаються з вчених-інтелектуалів і наші посередності залюбки (за

нашого мовчазного одобрення) смакують анекдоти про них).

Людство агресивне. Людство егоїстичне. Людство атакуюче. Людство імпульсивне. Воно виживає тому, що поки що всього має в

міру. Людство скоординоване буттям. Тим, яке є. Тим, яке твориться. Тим, яке прогнозується.

Такому людству, яким воно є і яким воно бачиться в майбутньому, відповідає дана наукова філософія.

Людство частково творить місцеві достовірності абсолюта Істини і повністю творить свою філософію.

Недоліки класичної філософії – це недоліки людства. В цьому плані недоліки наукової філософії не такі-то й постаючі. Її Істина

стабільна в своєму абсолюті. Наукова філософія декларує вимоги і до непохитних науковців (випещених ”сцієнтистів”), і до вільних

( аж занадто ”вільних”) митців, і до кого б то не було. Бажано пізніше не посилатись на своє незнання.

Наукова філософія ”перша з перших” ще й тому, що вона у своєму масштабі всеохватна, значить - найдосконаліша, відтак –

найнауковіша, та спроможна витримати свій авторитетний плин протягом найтривалішого часу. І звідси - знову ж таки помиляться ті

з нас, котрі зауважать, що, мовляв, раніше наукової філософії і в помині не було; помиляться тому, що наукова філософія існувала

весь час разом з людиною (складова метафізики, класичної філософії, релігії та ін.) і лише тепер постала нагальність для її чіткого

окремішного оприлюднення.

Ми переживаємо зараз цікаву миттєвість в розвитку нашої суспільної свідомості. На наших очах нищиться старе і виникає нове

відношення до світу. Спостерігаються спроби переоцінки цінностей. Ці процеси проходять досить темпераментно. В одних випадках

вони приводять до озлоблення, нігілізму, занурення в суто матеріальні блага. В інших – вони каталізують потяг до вищих ідеалів, до

відвертості в духовних цінностях. Звідси й необхідність наукової філософії (і не лише її).

Духовні ознаки часу, в якому житимуть всі наступні покоління, будуть співвідноситись та поставати з наявністю і розвитком

наукової філософії.

Можливо, що наукова філософія поки що комусь видається недосконалою, можливо, для одних вона занадто наукова, для інших –

філософська, ще для когось невигідна тим, що нібито поставила науку вище релігій, але як наука і як філософія, а тим більше як

концентрація думки в площині науковості філософії (або як коагуляція класичної філософії та наукової філософії), вона прийнятна,

більше того – архинеобхідна. Людство зачекалось на подібну систематизовану галузь знань.

До того ж весь перспективний спектр дії наукової філософії тепер, у час її перших кроків, неможливий у повноті його людського

осмислення.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Пройдуть міліарди років, і знову з проміння виникне матерія вищого класу і з”явиться, кінець-кінцем, найновіша людина, яка буде

розумом настільки вище нас, наскільки ми вище однокліткового організму. Вона вже не буде запитувати: для чого, чому? Вона це

буде знати і, виходячи з свого знання, буде будувати собі світ по тому взірцю, який вважатиме досконалим ... Такою буде зміна

космічних ер і великий ріст розуму! І так буде тривати до тих пір, поки цей розум не взнає всього, тобто довгі міліарди років, довгі

космічні народження та смерті. І ось, коли розум взнає все, саме існування окремих індивидів і матеріального, і корпускулярного світу

він вважатиме непотрібним і перейде в променевий стан вищого порядку, який буде все знати й нічого не бажати. Тобто в стан

свідомості, який розум людини вважає прерогативою богів. Космос перетвориться в велику досконалість.” (К.Е.Ціолковський).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

26) РЕЛІГІЙНИЙ ЗМІСТ ІСТОТНОГО.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Природні причини релігії – переживання про майбутнє” (Томас Гоббс).

”Хто заперечує богів, заперечує благородність людського роду” (Френсіс Бекон).

”Якщо люди є такими слабкими маючи релігію, то що вони будуть робити, коли виявляться без неї?” (Франклін Бенджамін).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Крайній матеріалізм наукової філософії проявляється у тому, що майже всі логічні конструкції виводяться з матерії, її

потреб, її призначення; з того реального (видимого), істотного, яке є довкола нас і яке ми спроможні чітко пізнати. Духовна культура,

дух цієї культури є за певних проявів спізнане в середовищі матерії, відтак духовна культура сукупності суспільних свідомостей

Всесвіту, її Дух, у абсолюті Всезагального Буття цілком до зрозуміння в параметрах Абсолютного Розуму. Навіть загадкова людська

душа з позиції матеріалізму – це нездійснене, невисловлене зовні буття. (”Бог вічний, а душі не було раніше її тіла. Бог не міняється, а в

душі проходять зміни. Бог є чиста діяльність, а душі властиві страждання та діяльність, відповідно, душа не може бути частиною

божественної субстанції” (Тома Аквінський).

Душа – світ думок – світ ілюзій – світ переживань – рефлексії відображення – самосвідомість -”інобуття” – ”я” (тожсамість).

Реалізована душа є органічною душею не в хімічному або біологічному смислі цього терміну, а в властивостях ”растітєльной душі”

(Аристотель), там, де воля, добро, совість організовані та сконцентровані. Коли ми не вільні у виборі розуму і дурошів, добра і зла,

коли нас заселяють ”духи давно минулих часів” (К.Ціолковський) і ми чуємо ”голос Всесвіту”, то спрацьовує безумовна воля. Тобто

якийсь період проходить, а почуття й думки минулих часів залишаються. І якщо ми живемо цими почуттями й думками, то в нас, як

писав В.Вернадський, ”спонтанно діє розум і воля”. Лише люди, згідно з вченням К.Ціолковського, чекають правди і хочуть почути

голос Всесвіту. В цих словах постає співмірність людини з Всесвітом, в них спрацьовує інтуїція цілісного сприйняття світу.

Матеріалізм наукової філософії проявляється в користуванні з праць вчених, тобто тих людей, які присв”ятили свою творчість (і

життя) виключно матеріальній науці. В цьому також і науковість даної наукової філософії як науки.

Філософський ідеалізм не втягнув наукову філософію у релігію, - все інакше: наука накінець-то замітила те, що сутнє, що існуюче,

що наявне і констатувала його як варте уваги глобальне явище. В цьому актуальний підхід і науки, і філософії.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”В питаннях віри будь-яка старенька бабця знає більше всіх філософів, адже яка старенька не знає, що душа безсмертна?”.

” В природі знаходяться лише сліди, але не образ божества. Сліди лише показують, что хтось проходив, але не дають поняття про

якості його. Образ Бога знаходиться лише в розумному утворенні, в людині” (Тома Аквінський).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо думка є діяльністю (найперш діяльністю творчо-духовного плану), то в якості думаючої людина діє на природу ”не іззовні, а

з середини”. Наша думка існує як реальна подія світу, а не тільки в якості змісту свідомості (самосвідомості), картини світу.

Хочемо ми того чи ні, але Бог був, є і буде ключовою проблемою не тільки богопізнання, а й світової філософії, бо у ньому

зосереджена таїна походження космосу як цілого та сущого, яку людська думка, обмежена історією людства, ніколи не зможе збагнути

у розпорошеному на частки матеріальному світі (за Аристотелем).

Вірити – це ще не означає знати Істину. Віра потребує допомоги з боку розуму, який визначає її мету та смисл, свідомо

використовує її духовне призначення як дороговказ мудрості. Віра звертається до розуму як до свого союзника.

Істинна релігія, та релігія, яка є божественно найнеобхіднішою для людства, віднайшла в законах наукової філософії свого вірного

помічника. Кожна віруюча людина володіє правом на домагання авторитетного наукового підтвердження істинності своїх вірувань.

Наукова філософія дає такий шанс. Знання цієї галузі знань доповнюють картину світу, аргументують її, дають логічні і в дусі часу

відповіді на поставлені запитання і що найголовніше для будь-якої релігії - підтверджують віру в гармонійно-справедливу

всемогутність розумного Бога. В той же час наукова філософія, як наука, тут не безпрограшна і задовільняється стимуляцією потягу

людини (найперш віруючої людини) до знань; вона спостерігає та в майбутньому спостерігатиме результати від таких устремлінь і з

часом отримає від цього найвищу моральну сатисфакцію.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Якщо Бога не можна порівняти з речами, то як абсолютний максимум він тотожний нескінченності, тобто множині в єдиному, бо

сходження до максимума неможливе, якщо немає переходу в нескінченність. (За М.Кузанським).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Вважаючи, що вона цілком обійдеться без Бога, людина насміхається над собою й породжує відчуття порожнечі. Без релігії дане

відчуття посилюється. Релігія потрібна не тільки через те, що майже все прийнятливе людина сприймає на віру, а й з інших, вже цілком

зрозумілих причин, основна з яких – прагнення людини опікуватись і бути опікаємою, тобто – жадання логіки існування.

Матерія Всесвіту – це лише матерія. Дух Абсолютного Розуму без взаємодії з Всесвітом – це хоча й найвищий Дух, але Дух в собі

та Дух для себе і його покликання – творення. Гармонія Всезагального Буття не применшує незалежність абсолютів, а надає

незалежностям більш вищий сенс і, як гармонія, утримує та розвиває незалежні поєднання.

В зв”язку з тим, що ми безпосередньо бачимо лише частину матерії Всесвіту, то, зрозуміло, що ми бачимо (і сприймаємо) лише

частину буття свідомості. Ми ніколи не побачимо абсолюта. Ми здатні його уяснити. Ми його відчуваємо. Він нам необхідний.

Господь щиро кохає всіх нас і кожного зокрема, але його щирість в щирості наших почуттів до нього.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Всезагальний розум – це внутрішня, найреальніша і спеціальна здатність та потенційна частина душі світу. Це є єдине тотожне, що

наповнює все, освітлює Всесвіт та примушує природу виробляти як належить свої види, і таким чином має відношення до виробництва

природніх речей, подібно до того, як наш розум відповідно виробляє розумові образи” (Джордано Бруно).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

В своєму підході до релігій наукова філософія виходить з того, що вона є наука і що вона є філософія. Як наука і як філософія вона

поєднана за Волею Божою. У її підході до наявного сьогодні широкого добору релігій також проявляється Воля Божа. Наукова

філософія не є наукою чи філософією лише християнства або, наприклад, іудаїзму, вона згрупована як система знань під назвою

”наукова філософія”, тому вона і для християнства, і для іудаїзму, і для решти релігійних систем. Вона для людства в цілому (вкотре

зауважується).

Наукова філософія не ставить собі за мету перечити християнству або підправляти його. Це ж стосовно іудаїзма та всього іншого.

Наукова філософія бачить раціональне зерно в кожній прийнятливій релігії і перш за все підтримує ту релігійну побудову, яка виходить

з засад толерантності і не нищить надбань віротерпимості. Коли проявляється екстремізм, крайній фундаменталізм та інше логічно

вимагаюче повсюдної обструкції, то наукова філософія слушно показує свою узгоджену з високим гуманізмом конфронтаційність.

Навіть вже сьогодні, в час своєї первинної побудови, наукова філософія володіє всіма задатками бездоганного злиття науки,

філософії, релігії.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Поверхнева філософія схиляє розум людини до безбожжя, глибини ж філософії звертають розуми людства до релігії” (Френсіс

Бекон).

”Філософія – це супутниця та молочна сестра релігії” (Ібн-Рушд).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

27) ПЕРЕОСМИСЛЕНИЙ ПІДХІД ДО НЕ ТАКОЇ ВЖЕ Й НЕПОХИТНОСТІ ОБСТАВИН. БОЖЕСТВЕННИЙ

ПРОВИДЕНЦІОНАЛІЗМ І ТЕОРІЯ ОБСТАВИН БУТТЯ.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Випадок – це ніщо. Випадка не існує. Ми назвали так дію, причину якої не розуміємо. Немає дії без причини, немає існування без

основ для існування. Це перший принцип усіх істинних філософів” (Вольтер).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Віддавна наші предки казали: ”На Бога надійся, а сам не підводь”. Всевишній виступав у них свого роду гарантом обставин.

Існують обставини, які від кожного з нас не залежать, є обставини, які не залежать від людського суспільства і є обставини, які

залежать і від кожного з нас окремо, і від нашого суспільства або від наших державних утворень.

Що воно за обставини такі? Як уникнути нещасть і зробити себе щасливим?

Прадавньоєврейське повчання, назване cabbala, розробило для всіх зацікавлених свого роду схему поведінки (те – можна, а те – ні) і

замість подяки отримало невдячність людства. Людина не підпорядкована схемам, людина не стандартизована і не є автоматом.

Людина володіє правом особистого (повністю непередбачуваного ніколи і ніким, окрім неї самої) вибору і гарантом її вибору є її

інтелект. Знову ж таки – залежно від нашого інтелектуального розвитку, від нашої розсудливості, наших знань, інтуїції, кінець-кінцем

навіть від наших відчутів-передчутів, ми постаємо Людиною як Розумною Істотою (Homo sapiens). Нам ще далекувато до Людини

Інтелектуальної, але, зауважуючи свої недоліки, ми вже маємо певні підстави пишатись собою.

Кожен з нас є громадянином тієї чи іншої держави і підпорядкований її законодавству, таке означає, що обставини, які втягують цю

державу в коловерть тих чи інших подій є для нас якщо не фатальними, то близькими до цього (ми ж щирі громадяни і патріоти).

Виконання громадянського обов”язку – це втягнутість у обставини, виконання батьківського або материнського обов”язку – це

втягнутість у обставини, невиконання якогось конкретного обов”язку – це знову ж таки втягнутість в обставини (дії аполітичні є також

політичними). Суспільна відповідальність постає з обставин буття.

Якщо певна взаємодія формує певне достовірне буття, то свідомість узалежнена найперш від цього буття, а вже потім від цієї

взаємодії і від кожного складника цієї взаємодії. Усунувши складник можна своєкорисно змінити взаємодію та постати в якості

найвагомішого сублімата достовірного буття.

Наполеон під Москвою – це не випадок, а обставини, Гітлер під Сталінградом – також обставини, розвал Радянського Союзу – тим

більше обставини. Зрозумівши систему можна навчитись керувати своїми обставинами. До керування необхідно підходити виважено і

на початок слід вникнути в своє минуле, своє дійсне і зважити можливості. Гарантована схема випливає з формули входження у

формулу істини (основи науки входження), із заакцентування всезагального для всіх гуртом та кожного окремо. ”Долю возом не

об”їдеш” - відтак найперш стає цілком до розуміння, що у кожного з нас хоча й колективний віз, однак доля чисто індивідуальна.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Багато речей керують людьми – клімат, релігія, закони, принципи керування, приклади минулого, моральні устої, традиції; як

результат всього цього утворюється загальний дух людської спільноти” (Монтеск”є).

”Прагни завжди перемагати швидше самого себе, аніж долю, та міняти швидше свої бажання, аніж порядок у світі” (Рене Декарт).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Для фундаментальної науки було б невірно і необачно популістськи давати не можливі до виконання на практиці, а тому наперед

фальшиві рецепти найдосконалішого входження у конкретні обставини. Без вивчення всіх перипетій чогось конкретного є

безперспективною конкретна порада. Чим вищим буде інтелектуальний розвиток наших суспільств, чим тісніше вони будуть пов”язані

єдиною метою, цілями та перспективами, тим сприятливішими для них і для кожного з нас будуть взаємоузгодженні обставини буття.

Ми узалежнені і залежні ”тепер-і-тут” найперш від себе, свого оточення, своїх суспільств, а вже потім від чогось масштабнішого.

Гороскопи не є панацеєю для уникнення, вони є почасовими констатаціями узалежненого взаємозв”язку та вказівником можливих

варіантів інтелектуального виходу з кризових станів. Гороскопи завжди сприймались з легким примруженням ока (іронічно), проте

вони завжди сприймались.

Не потрібно такої вже й великої науково-філософської премудрості, щоб чітко передбачити, яка доля в майбутньому очікує,

скажімо, білоруський режим О.Лукашенка або іракський С.Хусейна, які ”перспективи” у терористів чи, наприклад, у якоїсь крайньо-

ортодоксальної релігійно течії. І коли виникає запитання: ”В такому разі для чого воно їм?”, то перш за все є логічною відповідь, що

їхні помилки криються в їхньому незнанні та нехтуванні очевидними обставинами. Засліпленість, гординя, самовпевненість,

безпідставність та решта (окрім зауваженої гордині) з семи смертних людських гріхів є причиною майже всіх наших суспільних бід.

Все має робитись для можливостей достатнього інтелектуального розвитку, для утвердження справжньої демократії, для наповнення

свободою і чим згуртованішим буде людство Землі для цих цілей, тим швидше і з меншими втратами цього доб”ється.

З точки зору обставин людину можна сприйняти у вигляді каменя, на який протягом часу діють вода, вогонь, холод та інші

всеможливі, втягуючі у кризовий стан компоненти (”людина є вкинутою у буття”). Камінь то охолоджується, то нагрівається, а то і те, і

друге, й третє робить майже одночасно. Віддаючи від себе раніше отриману енергію, камінь реагує й окремішно намагається змінити

оточуюче середовище. З часом камінь може покритись пліснявою або ще більше затверднути (”закам”яніти”).

Дана аналогія з каменем у його відношенні до обставин, а також до простору і часу, є грубою за порівняння, адже очевидно, що

свідомість хоча і є породженням довкілля, проте вона не сліпий, не лише присутній компонент цього довкілля, свідомість сублімована

в бутті і хто (а не ”що”), як не вона, чим раз тим більше й більше загартовуючись, призводить до перетворення свого довкілля. І що

характерно – справжня свідомість спричинює перетворення оновлююче, впорядковуюче. Свідомість творить і дане творення не

співмірне до безсвідомого реагування чогось чисто матеріального. Неможливість до порівняння з каменем у його тотожності з рештою

йому співмірного, свідчить про необхідність буттєвого виокремлення свідомості і вимагає надання їй інших засад ”вкинутості в

обставини”.

З точки зору обставин буття свідомість не сприймається лише аналогічно з матерією.

Буттєва взаємодія матерії та свідомості, ширше – буттєва взаємодія всього присутнього ”тепер-і-тут”, призводить до створення у

просторі та часі певного буттєвого стану, який кожним окремим сприймається за довколишню наявність обставини (”його

обставляючого”) і який для кожного окремого (матеріального та свідомого) є усвідомлюваним або неусвідомлюваним почасовим та

попросторовим наявним компонентом буття.

Буття – стан – обставини – реагування.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Керуйте вашими обставинами і ви побачите закономірності” (І.Павлов).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Наукова філософія має підстави стверджувати, що існуюча у Всезагальному Бутті понад достовірна взаємодія (наявна за рамками

певного конкретно сприймаємого достовірного буття) є закономірною до осягнення субліматами цього певного достовірного буття у

ролі провидіння або ”вищої сили”. Статус провидіння також можуть мати поки що незрозумілі відповідності-закономірності певного

достовірного буття.

В своїй відомій теорії причинності Давид Юм (1711-1776) наполягає на тому, що ”розсудлива метафізика вчить нас, що уявлення

про субстанцію повною мірою невиразно та недосконало” (Д.Юм ”Исследование человеческого разумения”. Переклад з англ. мови С.І.

Церетелі, Спб., 1902), таким чином - ”матерія та дух в основі своїй рівно невідомі, і ми не можемо визначити, які властивості

притаманні тому чи іншому” (Д.Юм), хоча, в той же час, – ”причини порядка у Всесвіті, ймовірно, мають певну віддалену аналогію з

людським розумом” і для декого з нас фатально, а для декого обнадійливо, що ”люди не в стані змінити свою природу” (Д.Юм). Поль-

Анрі Гольбах (1723-1789) також відважився на дослідження випадковості і наполягає: ”Нічого немає випадкового”, ”Випадок – це

полишене змісту слово ...” , ”Досить трішки розмислити, щоб зрозуміти, що все спостережуване нами є необхідним, тобто не може

бути іншим, ніж воно є ...” , ”Фатальність – це вічний, незмінний, необхідний, встановлений в природі порядок ... ” (П.А.Гольбах

”Избранные произведения: в 2-х т.” М., 1963) і добре, що все-таки він зумів скинути з себе тягар фаталізму: ”Людська воля випробовує

дію іззовні та прихованим чином визначається зовнішніми причинами, виробляючими зміни в людині, а ми помилково уявляємо, що ця

воля діє сама собою”. Зв”язок причин не переривається, проте причина виробляє не лише наслідок, але викликає і дію наслідка на все

оточуюче. Породжує віддачу, яка, в свою чергу, придає рух одній з ланцюгових причин і т.д. Поки зміни попадуть в систему загального

зв”язку – а для цього повинен пройти певний час, щоб все збалансувалось – в природі панує певна сваволя, яка є, була і як явище

завжди буде. Ім”я їй – випадок. Гармонія з плином часу узгоджує все дезгармонійне і факт, що дезгармонійне або нехай по-іншому -

випадок, має свій час та місце. Інша справа, що кожен випадок по-своєму заздалегіть систематизований (наприклад, існує теорія

ймовірностей) і якщо сьогодні людина з їй притаманними якостями людськості (Homo sapiens) не може все передбачити, то

залишається сподіватись, що вже завтра-післязавтра сьогодні тяжке до передбачення нею осилиться (Homo intellectualis). Отже,

сприймаєме нами за випадок є почасовим суб”єктивізмом нашого достовірного буття і сенс Всесвіту саме у безвипадковості. Уникаючи

”випадковостей” і логічно плануючи майбутнє, ми зуміємо жити без фатальних для нас сьогодні проблем (основи науки входження).

Людство спроможне змінювати суттєві обставини свого буття і облаштовувати його для своїх потреб. Ця спроможність постає у

поступовості. Обставини змінюються людиною протягом часу і якщо для певного часу, то з можливою перспективою у майбутнє.

Задіяні людиною зміни є попросторовими. Присмак фаталізма цитованого вище французького філософа Поля-Анрі Гольбаха

відчувається у слідуючому його висловлюванні: ”Людині не дано взнати все: їй не дано пізнати своє походження, проникнути в

сутність речей та добратись до першопочаткових причин”. Якби так було в дійсності, то свідомість була б безперспективною і

поставала б пасинком всесвітнього буття. Сьогодні бути для нас пасинком означає ціленаправлено заакцентовуватись на якійсь

атрибутивній часові та простору ”біологічній порочності” (біологічних вадах). Ми не можемо звузитись на характерному для

класичної (донаукової) філософії визначенні ”Я знаю те, що нічого не знаю” (Сократ), а повинні завдяки осмисленню необхідності

свого всесвітньо-космічного становлення розширитись до, на перший погляд протилежного, а в дійсності доповнюючого, – ”Я

здатний знати все завдяки вже спізнаному, пізнаваємому та уяснюваному”. Дане твердження є характеризуючим наукову філософію.

Саме з нього зринає переосмислений підхід до не такої вже й непохитності обставин. В процесах гармонії-дезгармонії ”тепер-і-тут”

виниклі обставини буття створюють певний стан, який вимагає реагування, той стан, що саме є миттєвим у нашому сприйнятті і який

”витягує” нас з старого і ”втягує” в нове. Проробляє таке не сліпо, а отримавши від нас необхідне реагування.

Шкала істинності та формула входження (конкретне входження в конкретний час) у формулу істини надають до розуміння

можливості вірного або невірного реагування, вони показують спроможність конкретної свідомості саме усвідомлено впорядковувати

своє буття. В контексті буття обставини піддаються змінам з боку свідомості. Ці зміни взаємозалежні, але ці зміни можливі.

Покращення або погіршення умов проживання – це також зміни, що випливають з тих чи інших обставин достовірного буття і якщо тут

виявляється безпорадною вся дотеперішня соціальна філософія (тим більше, що в різні часи нашого історичного розвитку вона по-

різному все трактувала, називаючи певні осмислення або істинними, або - вже в інший час чи в іншому просторі - оманливими), то

наукова філософія пропонує науковообгрунтовану перспективу і відразу й назавжди стверджує, що відтепер людство здатне

передбачати і прогнозувати свій всезагальний розвиток. Наше людство, посередництвом прагнення впорядковувати своє буття,

навчиться все досконаліше й досконаліше підпорядковувати досі ”фатальні” для нього обставини. Знову ж (вкотре) - необхідними є

глобалізація, стабільний розвиток, демократизація, тобто те все, що закономірно випливає з процесу інтелектуалізації. Без цього

наукові балачки про формулу входження або шкалу істинності видаватимуться пусто-порожньою балаканиною і будь-яка, навіть

найобгрунтованіша перспектива, до того ж підтверджена логічними математичними розрахунками, видаватиметься у формі кабали, що

затягує у незрозуміле й спричинює нищення.

Наукова філософія не нав”язує кабалу, вона покликана структуризувати людство у його всесвітньому становленні.

Наукова філософія дає тверді знання, а не чергові ілюзії. Відтак – якщо ми хочемо і далі всебічно розвиватись, то нам слід

планомірно глобалізуватись на засадах демократії і лише після цього виходити на рівень розуміння чіткого інтелектуального

входження у всесвітнє буття.

Переосмислений підхід до не такої вже й непохитності обставин полягає не в намаганнях однозначно-категорично

підпорядковувати обставини під індивідуальні потреби, під потреби людських груп або суспільств державних утворень і зовсім не в

протилежному – змирившись з долею, похнюпитись і песимістично ”опустити додолу руки”; переосмислений підхід полягає в

розумінні того, що є обставини буття, які випливають з всесвітньої взаємодії (обставини макрокосму), є обставини нашого достовірного

буття, які частково залежать від обставин всесвітньої взаємодії, частково від обставин свого рівня взаємодії і частково від субліматів

буття цієї взаємодії (обставини макрокосму-мікрокосму), окрім того є обставини ”інобуття”-буття, тобто ті обставини, які більш

підвладно змінити субліматам буття як на рівні суспільної свідомості, так і на рівні групи, колективу або навіть на чисто

індивідуальному рівні, особливо, якщо певна індивідуальність є лідером суспільства, групи або колективу і, нарешті, є обставини, що

формуються безпосередньо ”інобуттям” конкретної свідомості на рівні самосвідомості-свідомості, це суб”єктивізм, який може

ствердитись як об”єктивність (обставини мікрокосму). Більш популістськи таке означає, що є обставини всесвітньої взаємодії,

суспільної взаємодії (рівні взаємодії людства Землі та суспільств державних утворень) і є обставини індивідуальної взаємодії.

Посередництвом обставин взаємодії постає значущість і через значущість випливає поняття рушійних сил історичного розвитку. Ними

в різні часи і на різних територіях стає якась певна прогресивна частина суспільства, а саме: соціальні класи, ті чи інші верстви

населення, релігійні групи, рухомі національною ідеєю маси і т.д. На місцях роль і місце рушійних сил чітко узалежнене від обставин.

Теорія обставин певною мірою може сприйматись як теорія ”матеріально-свідомого” та, головне, - усвідомленого

провиденціоналізму (”божественного провиденціоналізму”).

В побудові своєї теорії обставин наукова філософія найпеш виходила з розуміння того, що не лише буття формує свідомість (це

частковість за підходу К.Маркса), але й сама свідомість, яка завжди наявна в достовірному бутті і тим більше в категорично окремо

взятому самосвідомому ”інобутті”, є співформуючою. Наукова філософія зуміла поєднати суттєве з теорії матеріалізма та ідеалізма і

звернула увагу на це як на істину всього сутнього. Дана наука ще й саме поняття ”достовірне або місцеве, регіональне буття” формує у

своєму почасово-попросторовому загалі виходячи з обов”язковості достатньо широкої, як на твердження ”місцеве, регіональне,

достовірне”, місцевої, регіональної взаємодії матерії та свідомості (чи не тому й достовірність?). В той же час, гіпотетично допускаючи

розгляд якогось буття як присутність однієї лише матерії (нехай еклампсованої матерії), наукова філософія допускає можливість

створення матерії з самої матерії (якості абсолюта відмічаються у тому, що матерія є причина і наслідок самої себе), однак при цьому

ніколи не призабуває, що у наш час здатність матерії до самоорганізації може сприйматись узалежнено від властивостей як правило

присутніх в ній носіїв інформації (свідомості).

Буття – це не лише присутність, буття – це ще й взаємодія.

Наявність матерії з її внутрішньо-матеріальною взаємодією (нехай вже й так) є буттям цієї матерії, тоді як наявність свідомості з її

внутрішньо-свідомою взаємодією (хоча б думка) є буттям цієї свідомості, ширше і виваженіше – це самосвідоме ”інобуття”.

Всезагальне Буття вбирає в себе буття всього. До того ж (примітивно і спрощено), ми думаємо завжди якщо не про щось матеріальне,

то про свій вплив на матеріальне, натомість в матерії завжди є носії інформації (еклампсована матерія у позапросторовому та

позачасовому плані – це сьогодні для нас фактична гіпотетичність), тому завжди відмічається взаємодія матерії та свідомості,

відмічається їх поєднання та протистояння.

Буття – це узгоджена присутність і взаємодія матеріального та свідомого.


28) ВТОРГНЕННЯ У ПСИХОЛОГІЮ. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗЛА. Щоб поставати авторитетною наукою, хоча б на рівні медичної

психіатрії, сучасній психології потрібен не якийсь сміливий почасово-попросторовий демарш, їй необхідне виважене науково-

філософське осмислення на рівні ”психіка людини – буття всезагальне” та хоча б психосоматичне й психофізіологічне усвідомлене

синергування названого тут глобалізацією, інтелектуалізацією, космізацією та всім іншим, яке приводить не лише до підпорядкування

психіки індивида під плин обставин, але й опосередковано возвеличує проблеми психології (існують сподівання, що в майбутньому

все-таки як справжньої, академічної науки) у їх значущості і проробляє таке за умов підпорядкування конкретних обставин вимогам

конкретної людської свідомості та за умови вірного розуміння цього процесу підпорядкування. Психологія давно таке ”свідомо-

підсвідомо” розуміла, але досі все ще безпорадно розводила руками. Назване ”всезагальним” поставало в ній як наявність обов”язкових

для психіки умовних та безумовних обставин, саме тих, страшних і незрозумілих, що завдяки страху та незрозумілості робили з

людини апатичного гвинтика буття, вказували на людську безпорадність і безперечна заслуга психології в тому, що вона шукала вихід

з досі видаваного за фатальне, показувала велич людини, заставляла людину повірити в свої сили.

Людині притаманний антропоцентризм (такою вже вона є егоїстичною по своїй природі) за нею ж уяснюваною необхідністю

антропокосмізма.

Науково-філософське осмислення проблем психології полягає у перетворені ще вчора страшних і незрозумілих обставин буття у

лагідну, домашню буттєвість, у щось нібито чисто атрибутивне людському інтелектові, психіці людини. Якщо сьогодні людина все ще

сприймається ”вкинутою у буття”, то вже завтра-післязавтра вона буде більш активним субліматом буття. Людина все більше і все

вагоміше сублімуватиме буття. Людина активніше впорядковуватиме довколишнє буття.

Психологія спроможна заспокоїти людину. Надавши конкретній людині гарантії розвитку та становлення, психологія ще більше

утвердиться у своїй необхідності.

Як галузь наукових знань, що певною мірою систематизувалась на дотеперішній класичній філософії з її догматично-безпорадною

метафізикою, сучасна психологія фактично відкидала істотний зміст релігійного, натомість наукова філософія пропонує до вжитку своє

(конструктивне, сучасне, аргументоване, наукове) і тому для науки психології має бути доречним осмислення психіки людини за її

обов”язкового зв”язку з компонентом духовного. І це ще не все, бо з іншого боку сприймається намагання підпорядкувати якусь

частину психології під вплив необгрунтованих псевдотеологічних поривань, таким чином придати їй ”божественність” у вигляді

суб”єктивної, ”чисто релігійної” чергової догми.

По-перше, психологія сильна завдяки знанням медицини (це найперш!), по-друге, психологія стане ще сильнішою завдяки знанням

наукової філософії і, наприклад, обопільне твердження, що орган мислення людини – мозок, є одночасно і джерелом, і провідником

зуміє примусити багатьох апологетів науки психології задуматись. Адже, що ”джерело” – це більш-менш зрозуміло, а от що

”провідник”, то відразу ж зринають запитання: ”Від кого? Для чого? З якими наслідками” і т.д. ”Провідник” передбачає поєднання,

єдність і ця єдність не лише між людиною та її суспільством, її духовною культурою чи, скажімо, єдність, поєднання між людиною на

навколишньою природою, а й більш ширше - між конкретною особою та духом свідомостей. З медичної точки зору наукове

підтвердження цього глобального явища полягає хоча б у тім, що основа мозку сама по собі тривалий час сприймає і передає імпульс

від інших, відокремлених мозкових основ та у здатності життя зароджуватись лише з усього живого. Знову ж таки – а біополе, а

”розумове поле”, а інформаційна енергія Гегеля, а решта всього досі незрозумілого та поки що невивченого?

Людина є багатомірним суб”єктивованим об”єктом Всесвіту і це однозначно. Інтелект робить людину саме людиною, а не чимось

іншим, і це також однозначно.

Психічне реагування – це реагування психіки інтелектуальної людини під час того чи іншого стану обставин буття. Окрім такого

реагування є ще реагування матерії. Психіка не може увібрати в себе все наявне у свідомості, адже, наприклад, як вже побічно

зауважувалось, дух, душа не є компонентами психіки. Свідомість також. В той же час, говорячи про інтелігентність людини, ми

розуміємо якість і тому інтелігентне реагування сприймається як реагування не суто інтелекту чи свідомості людини, а як більш

ширше психічне реагування, як регування психіки інтелігента. В інтелігентності, як людській якості, заключається своєрідне злиття

між моральним позитивом інтелекту та моральним позитивом психіки і тому є підстави стверджувати саме про інтелігентний

інтелектуалізм (при цьому відокремлюючи ці два поняття). В кожного з нас своє, індивідуальне реагування і зрозуміло, що певна

задача психології полягає у вивчені можливостей адекватного реагування кожного з нас (неадекватними реагуваннями, як психічними

хворобами, здебільшого займається психіатрія) та у створені можливих схем для спільно-поєднаного реагування. Твердження ”Лихий

попутав” в жодному разі не знімає відповідальності з конкретної людини за конкретний негативний вчинок, натомість ті чи інші дії

більшості людського суспільства у той чи інший, певний час дають підстави говорити як про духовне поєднання цього суспільства та

спільність його цілей, задач, мети, так і про ширше - взаємозалежність у буттєвій взаємодії потенціалів свідомості та матерії.

Хвороба нашої матерії спричиняє хворобу нашої свідомості.

Тяжкохвора людина не здатна на повноцінне психічне реагування.

Патологія свідомості втягує у свою патологічність і досяжну для цієї свідомості матерію.

Зло, як патологія, може бути для нас широкомасштабним явищем і здатне втягувати в своє явлення досить широкі спектри потенції

матерії та свідомості. За своєю суттю зло завжди є породженням недосконалої свідомості, а за основою – задіянням матерії.

Матеріальні негаразди від спричиненого зла – це також наслідки суті свідомості, бо саме свідомість вина у тому, що вона все ще на

своїй підконтрольній матерії недостатньо розвинулась і не зуміла ефективно запобігти скоєнню певної форми матеріального зла. ( В

наших згубних повенях, землетрусах, цунамі, мусонах, виверженнях вулканів і т.д. вині ми самі, адже нам вже пора навчитись більш-

менш ефективно запобігати цим природнім катаклізмам і не перекидати всю вину за катастрофічні наслідки ”на плечі” матінки-

природи, - ”з хворої голови на здорову”). Матерія сама по собі, без носіїв інформації, не несе в собі зла. Матерія є основою буття і саме

її первинна, ”природня” нейтралізованість частково підтверджується фактом нейтралізованого матеріального конгломерату

безконечного Всесвіту (хоча тут загальний механізм нейтралізації дещо інший). Протилежна справа – еклампсована матерія (”вічний”

стан хаосу, як найбільшої свободи для матерії; стан аморфності, байдужості, інертності; стан, в якому ”безмежна” матерія відштовхує

від себе (поглинає, нищить) недастатньо якісну частку потенції свідомості).

Психологія покликана вивчати психіку людини. Відокремлюючи від психіки інтелект, свідомість, дух, душу, ми окремо говоримо

про інтелектуальне, свідоме, духовне і навіть душевне реагування. Коли психологія наполягає виключно на реагуванні психіки, то

наукова філософія має підстави стверджувати про реагування свідомості. Психіка не поєднується і не протистоїть матерії – це не лише

термінологічна нісенітниця. Маємо свідомість з її психікою, інтелектом, процесом мислення, дієздатністю, духом, душею. Просто-

напросто маємо людину, яка живе, творить і пристосовує оточуючу природу для своїх потреб. Чим інтелектуальнішими ми

ставатимемо, тим більше ми зможемо підпорядковувати свої психічні стани своєму інтелектові (психічні вади, як ненормативність, тут

до уваги не беруться). В Homo intellectualis (відповідає позначці 1,2 потенціалу свідомості у формулі істини) під час кризових станів,

екстримальних ситуацій домінуватиме не агонія, відчай, фатальний страх і т.д., як це повсюдно відбувається сьогодні з нами, а свідоме

реагування і тому матиме місце більш усвідомлений вихід з положення. Інакше – небуття даної свідомості у даний час і в даному

просторі. Досконала психіка притаманна досконалій свідомості. В більш досконалому достовірному бутті спосрерігтиметься не якась

”філософська байдужість”, зарозумнена зосередженість, спокій на межі профанації, а необхідна розкутість, демократичність, цікавість.

Безперечно, будуть і стресові стани (теорія Ганса Сельє), проте ”стрес-антистрес” найде нове вираження як з одного боку, так із іншого.

Стресові стани зніматимуться в іншому середовищі і по-іншому (теперішні традиції огульно на відкидатимуться).

З процесом розвитку людини, її інтелектуалізацією, відбуваються не тільки зміни в її підході до оточення, в її інтелектуальному

входженні у буття, але й міняється психіка цієї людини, створюється нове психологічне обличчя, на якому риси інтелекту стають все

більш видимими і домінуючими.

Посередництвом певного співвідношення первинних емоцій та інтелекту (психічно-емоційного та інтелектуального реагування)

можна судити про інтелектуальний розвиток людини (про емоційний також). В наш час інтелектуальна діяльність є типовою для

людини: в крайньому разі на сім-восьмих людська поведінка складається з інтелектуальних актів і лише на одну-восьму приходиться

умовно- та безумовнорефлекторна поведінка. Однак таке не означає, що розвиток інтелекта відбувається виключно за рахунок

занехаяння емоцій – це помилка (і емоції, і інтелект матимуть місце в сутності досконалої людини, але ці емоції та цей інтелект

відповідатимуть досконалості).

Сьогоднішня наукова філософія стрімголов, немов у погоні за черговою сенсацією, не заглиблюється в незрозуміле далеке

майбутнє, тим більше ”скрупульозно” не деталізує його заплющивши очі, вона лише по-науковому виважено і по-філософськи

демократично малює загальні перспективи, і тому добавляти щось від себе в образ людини-автотрофа (теорія В.Вернадського та ін.)

або людини як ефірної консистенції (теорія К.Е.Ціолковського) вважає якоюсь мірою передчасно, а якоюсь і недоречно. У наш час

полишає таке для наукової фантастики, для медицини з її гігієною харчування, для психології та для всього іншого, в тому числі і для

містики. Зрозуміло, що психіка людини-автотрофа буде кардинально відрізнятись від психіки сучасного Homo sapiens, але чи доречно

буде тоді говорити про людину як біологічний вид (теорія Ч.Дарвіна), так це питання з питань.

Психологія має велике майбутнє і жоден автотроф, ефірний людинокомпонент, штучний інтелект чи клонований генотип її

перспективу не затьмарить. Як наука про людину, ширше – як наука про свідомість, психологія має права у посяганні на вимірну з

людиною (свідомістю) вічність. Таке майбутнє можливе за її наукового поєднання з іншими глобально-глобалізуючими науками, в

тому числі із науковою філософією.

Всі без винятку теорії психології (теорія психоаналізу д-ра З.Фрейда, новіші теорії докторів Роджерса, Маслоу, Бандури та інші) так

і залишаться чатковими теоріями без задіяння їхнього фундаментального входження в основу основ – розуміння специфіки

найглобальнішого поєднання-протистояння свідомості та матерії. Адже саме звідти випливає духовне наповнення, інтуїція, реагування

”так, а не інакше”, залежність від обставин і ”підкорення обставин”, розуміння людини як активного сублімата буття, підхід до

входження у систему всезагального, повнота осмислення ”я - не я”, тощо.

З точки зору сучасної наукової філософії вся дотеперішня психологія є недосконалою і не співмірною часові, відтак назвати її

академічною наукою у наукової філософії ”язик не повертається” - поки що немає підстав (поняття ”академія, академік, академічний”

свого часу ввів у вжиток праотець наукової філософії Платон і через те сучасна наукова філософія, як єдина правонаступниця,

диспонує як правами, так і обов”язками стосовно даного високого для науки титулування (в якості аргумента на користь даного

твердження постає хоча б його найпопулярніша праця ”Тімей”, в якій вперше по-науково-філософськи досліджується Всесвіт, космос і

Всезагальне Буття). Така категоричність з боку теперішньої наукової філософії не є своєкорисно декларативною або якоюсь

безпідставною чи, наприклад, ефемерною, а швидше ”від зворотнього”, адже в психологічному аспекті без знань наукової філософії та

її конкретних перспектив у вигляді космічно-філософської науки людство Землі буде придавлене ”біологічними вадами” і розгубиться-

дезорієнтується в замкненому (обмеженому) просторі, чим для нього з часом постане колиска-Земля. Психічна фобія обмеженого

простору здатна будь-кого з нас ”збити з пантелику” (вона поступово втягує у песимістичний транс) і людство в цілому тут не є

винятком. Сьогодні-завтра і від психології також залежатиме чи кожного з нас оптимістично переконуватимуть в щасливому

прийдешньому, чи усіх без винятку придавлять тягарем песимістичної безперспективності-безпорадності та тим самим спровокують в

якийсь психічний транс (фобія замкненого простору є лише однією з ряду фобій і на цьому діагнозі психічна симптоматика чогось з

категорій ”біологічної порочності” не обмежується).


29) МОЖЛИВІ ПРОБЛЕМИ ДОВКОЛА ПОПУЛЯЦІЇ КЛОНОВАНИХ ГЕНОТИПІВ. ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ. Поряд комфорту,

ситості, щастя, достатку та всього іншого, дуже милого нам та приємного для нас, людський інтелект побічно створював і

створюватиме для людства проблеми, нагальна невирішеність яких буде приводити до розгубленості та невизначеності. Такою

проблемою є негаразди з клонованими генотипами або як їх найчастіше називають – клонами чи людською подобою.

Ця проблема є досить гострою, щоб її можна було не зауважити.

Справа зовсім не в ”дозволити –не дозволити”, адже процес клонування активно відбуватиметься і всупереч чиєї б то не було

категоричної заборони, справа в тім, щоб з найменшою шкодою для довкілля (для Всесвіту) забезпечити клонів повнотою нашого

достовірного буття. Справа в їхньому угарантуванні та угарантуванні нас і довкілля від них. Справа в симбіозі та копуляції

новоявленого у довготривале старе.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Людям просто треба звикнути до думки, що клонування – це не порушення етики, а почесна дослідницька місія на благо майбутніх

поколінь ... Ми не можемо ігнорувати можливість зміни життя на краще, не можемо відмовити в допомозі паралізованим, так що,

реалізовуючи програму з клонування, яка допоможе хворим, ми не порушуємо, а шануємо етичні норми” (Білл Клінтон).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Окрім себе самих ми сьогодні добре не знаємо якоїсь іншої свідомості у Всесвіті, до того ж якості повної божественності нам також

не зрозумілі, тому, цілком очевидно, ми творитимемо клонів за своїм образом та подобою. Ми – недосконалі, створимо недосконалих

клонів, ми – досконалі, створимо досконалих клонів. Отримані з висохлих кістяків гени геніальних предків (А.Ейнштейна,

К.Ціолковського, Г.Гегеля та ін.) нас не врятують, бо геніальність є поняттям узалежненим від ряду факторів і одним з вагомих є

певний час і певне місце життя геніальної особи. Навряд чи божественна інтуїція, натхнення та провидіння-провідництво будуть

володіти підставами для повторного проникнення в той самий, хоча й вже по-іншому скомпонований, мозок. Новий час вимагає нового

– це й зрозуміло. Нові клони створять нову популяцію за умови свого й нашого відчуження або будуть близько жити разом з нами за

умови їхнього та нашого адаптування.

Вже постає питання нетерпимості декого з нас до клонів. Зринає несприйняття й намагання принизити штучно створений

”людський образ та подобу”. Призабувається, що ми таке ж творіння Господа та матінки-природи, що й вони.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Виходячи з даних сучасної медицини і як лікар, можу констатувати, що людський мозок є малодослідженою структурою (саме

структурою), а тому, не отримавши необхідних наукових результатів, не можна розпочинати широкомасштабного клонування (якщо

воно взагалі саме сьогодні доцільне) та сміливих експериментів в галузі генної інженерії. Мозок є одночасно і джерелом, і провідником

думки. Якщо хочете, то він є вмістилищем Духу людини. Мозок є поєднанням матеріального і свідомого. Дослідивши його матеріальну

частину, не можна буде розібратись з свідомістю. Тим більше з почуттями та інтуїцією людини” (”Теорія істини”, Україна-Канада,

2000, ”Марко”).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Як чорна за кольором шкіри та притаманним менталітетом людина (хоча б все той же афроамериканець) протистояла та поки що

протистоїть білій людині, так і клон протистоїть та протистоятиме теперішній людині і саме з поширенням популяції клонів почнеться

розподіл людей на старих та нових (хто кого переможе, хто чим та як). Інтелектуал завжди перемагав неука, а чи постане клон

інтелектуальнішим, так це, закономірно, що під знаком запитання. Швидше всього клони повноцінно увійдуть в наше достовірне буття

(адже ми щиро передамо їм всю зафіксовану і тяжко виборену нами в процесі еволюції нашу інтелектуально переосмислену, логічно

оброблену інформацію) і поряд з нами творитимуть наше вже спільне майбутнє.

У випадку, якщо стара людина не справиться з своєю ”вкинутістю в буття”, то її інтелектуально замінить клонований генотип. У

наш час це сумнівно, бо, по-перше, ми ще молоді та перспективні і, по-друге, клонам потрібен буде певний час для адаптації в умовах

дійсності, але з плином часу така вигідна та заохочувальна для клонів можливість все більше нагадуватиме про себе.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

”Генетично клонований людський організм явить собою дітище ”подвійної еволюції” – природної еволюції людини та

продуктивного еволюціонування мислення (клон - це продукт). Еволюція клонованих генотипів може проходити паралельно з

людським соціумом, може відносно унезалежнитись або поєднатись. Спільне співіснування на одній планеті людини і клона несе

фактор ризику” (”Плагіат з чужої істини”, в-во ”Марко”, Україна-Канада-США, 2001).

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Як нами і планувалось, клони слугуватимуть для підсилення нашого ”людського ресурса”. Почасова потенція свідомості почасово

посилиться наявною у певному просторі та певному часі почасовою потенцією свідомості. Все в нормі. Проте чи виживе стара людина

(Homo sapiens) в нових, більш ущільнених для неї умовах, то тепер судити тяжко, хоча перспектива у вигляді того ж таки Homo

intellectualis у неї поки що буттям не відібрана. Ми мріємо про ідеал, не дивлячись на свої ”суєтні” вади ми всебічно намагаємось його

досягти і, хто знає, можливо саме популяція нової людини, популяція того, так часто нами згадуваного Homo intellectualis, як буттєве

співзлиття закріпленого еволюцією і все ще недосконалого старого й повсюдно розмріяного нами і нами ж створено-клонованого

нового, стане саме тим нашим ідеалом.

Виважені медичні експерименти з клонуванням та генною інженерією нам необхідні. Зрозуміло, що ми найперш експериментуємо

для своїх потреб (для потреб медицини) і також зрозуміло, що посередництвом вузького ”егоїстичного” експериментаторства для себе

ми, в той же час, експериментуємо і для потреб Всесвіта. На нас покладена місія. За своїм образом й подобою створюючи нову людину,

ми створимо не зовнішнього ”чистого” спостерігача, а, з часом вкинувши його (тобто наш прообраз та нашу проподобу) в інше,

швидше за все, що іншопланетне, достовірне буття, ми створимо активного сублімата достовірного буття, який проходитиме

характерну еволюцію та гармонійно впорядковуватиме своє довкілля. Опосередковано ми зможемо більш ширше контролювати

ситуацію і таким чином ще більше угарантуємо свій подальший розвиток. Воля Божа проявляється в цьому і через наше творення

поширювані нами Божі Істини ставатимуть надбанням все більшої популяції людської свідомості.

Окрім всього тільки що написаного, заспокоює ще й те, що будь-яка зміна одного об”єкта в результаті його тісної взаємодії з іншим

має щось спільне, співмірне з об”єктом-оригіналом. Ця зміна являє ізоморфне відображення якого-небудь боку останнього. А відтак –

клони є для нас найперш братами і сестрами, хоча не дивлячись на таке, наша земна людина опиниться в лещатах – з одного боку

тварини, з іншого - породжені вже нею творіння. Вихід для людства Землі один, все то й же, - тісніша інтеграція, подальший

інтелектуальний розвиток та гармонія з оточенням.

Ніхто не володіє істиною як такою, але людина завжди її уяснює.

Про повноцінного клонованого генотипа слід вести наукову мову лише тоді, як він дійсно постане новим і дійсно клонованим. Про

популяцію клонів можна буде говорити за умови їхнього масового поширення.

Гіпотетично певна небезпека також існує з боку комп”ютера, який самостійно ”зазирне” в людський мозок, вичитає з нього всю

інформацію і почне самовідтворюватись та займеться активною діяльністю, тому з одного боку більш ширше, а з іншого значно вужче,

питання довкола клонування виливається в питання довкола штучного інтелекту. Штучно створене може володіти здатністю своєї

репродукції, відтак – дієздатністю та копулюва