Книга: Критика філософії



КРИТИКА ФІЛОСОФІЇ. Д-Р МИКОЛА МАРК (МИХАЙЛОВСЬКИЙ).

Науково-філософське осмислення.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Видавничі права: © видавництво д-ра Миколи Марка (Михайловського) ”МАРКО”.

Авторські права: © д-р Михайловський Микола Михайлович.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Не ознайомившись з цією працею, жоден з теперішніх Homo intellectualis немає підстав

називатись таким як по суті, так і по конкретному факту.

Про інтелігентність мова окрема.

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Зміст.

1) Науково-філософський погляд на суть концепції класичної філософії.

2) Дещо з метафізики у нашу епоху постметафізики.

3) Науково-філософська ємність політології.

4) Космічна ідея космічної філософії.

5) Утверджене місце наукової фантастики.

6) Уфологічні перспективи навколо проголошеного дня Маргарити.

7) Людина в аспекті істини та істина в аспекті людини.

8) Релігійний зміст істотного.

9) Все в думці. Думка через усе.

10) Практичний сенс філософії.

11) Філософія науки для наукової філософії.

12) Розвиток теорій дарвінізма посередництвом наукової філософії.

13) Ще дещо про актуальне ”щось”.

Під час суперечки дурні і розумні урівнюються і дурні про це чудово знають, але якби

там не було і щоб довкола не казали, саме в обгрунтованій суперечці (диспуті, полеміці,

критичному обговоренні) часто-густо народжується найбільш прийнятливе. Спочатку зринає

припущення, потім – вірогідність і лише опісля – достеменність того чи іншого з виниклого

за необхідності.

Отже – критика і ще раз критика?

Відтак я свідомо провокую загострення і за життя домагаюсь свого для себе і для інших,

тобто – цілком законних прав.

Якщо є філософствування і тим більше повсюдно вивчається класична філософія, то чому

б не бути сучасній науковій філософії? Чому б їй не утвердитись на базі двох попередніх?

Чому б не заявити про себе і не піддати справедливій критиці все колишнє?

Те, що вже було, має знаходитись там, де все те, котре відбулось. Не більше йому за честь

і не менше за хвалу. Лише необхідне використовується в подальшому (типова апологетика

теперішнього об”єктивного неопрактицизму). Лише необхідне систематизується у нове.

Моя метафізика – це не метафізика Арістотеля або Лейбніца. Моя – посткласична. Моя –

синергетична. Моя – науковіша, виваженіша, досконаліша. Моя є базою для ще більш

наукового, ще більш виваженого і значно досконалішого. Від значущості подальшого я не

потерпав і не потерпаю. І Арістотель, і Лейбніц, і вся заслужена решта. Ми – філософи і

частку науковості в наших філософствуваннях визначать дещо науковіші нащадки. Дурні

знехтують, а розумні зауважать. Якщо ні, то суб”єктивізують ”ні!” еволюції, ”ні!” –

вдосконаленню, ”ні!” – інтелектуалізмові. І найбільше ”ні!” дістанеться уясненій нами істині.

Невже таке можливе?

Моя метафізика постала на здобутках теперішньої фізики. Вона логічно

систематизувалась у назване мною ”наукова філософія”. Все дотеперішнє, назване так саме

або з чисто своїми концептуальними зазіханнями на науковість (сьогочасна пермська школа

”наукової філософії”(проф., д-р філософії В.Орлов), стара львівсько-варшавська, така ж

1

давня київська та інші школи ”наукової філософії”) носять відокремлено-специфічний чи

навіть споріднено-специфічний характер (для кого як і для кого коли) і сприймаються мною

як претензійні донауковості класичної філософії у своїх ”істинно-хибних” посяганнях

(суб”єктивно ”істинних” і суб”єктивно ”хибних”, тому – донаукових, а не наукових). Такі

визначні систематизатори як Пригожин і Стенгерс надали мені своє, такі добре відомі

філософи як Конфуцій, Сократ, Рене Декарт, Гегель, Маркс, Ніцше, Хайдеггер, Бердяєв та

інші – своє, решта з такого необхідного взялась деінде, - згрупувалась, узагальнилась та

домислилась мною особисто. Окрім того факт над фактами – Господь вдихнув ідею (адже

інтуїція, адже натхнення, адже все божественне, гармонійне та прекрасне).

Є Істина, а решта – суєта. Велична істина у буденній суєті. Ми суєтимось заради істини.

Завдяки як здобуткам, так і прорахункам, блуканням, борсанням між отим самим

(надокучливим) ”бути – не бути” істина сприймається такою, якою була, є і буде довічно.

Вона завжди саме така, вона – Істина.

Від суєти – до Істини.

Завдання будь-якої науки полягає у тім, щоб відмежувати суєтне (також помилкове,

оманливе, випадкове, хибне) від істинного.

Хто сказав, що запропонована наукова філософія не підпадатиме під вимоги науки?

Невже вона не спроможна обгрунтовано відрізнити уяснену Істину від пізнаного

достовірного?

Новий час зажадав нового і не лише з класичної, ”чистої” філософії та з положень

сучасної фізики, а й з прокосмічних осмислень К.Ціолковського – В.Вернадського та,

особливо вартує відмітити, з прийшлого від наукової фантастики постало те, що постало, а

саме – наукова філософія як даність, як наука, як науково обгрунтована людська (тому дещо

все-таки суб”єктивна) премудрість.

У сучасної наукової філософії є докази і її логіка – це логіка вже сформованої сильної

науки. Часи Адама Сміта, коли в університетах Англії майже всі науки (в тому числі і

математика) входили в розділ знань філософії, вже давним-давно залишились позаду. Все не

виявилось філософією. Все тягнеться до науки.

Теперішнє місце філософії серед наук. Прикро одне – там місце не усієї філософії, а лише

її частини, саме тієї премудрості, яка зуміла втиснутись у назву ”наукова філософія” і

систематизувавшись, стійко витримує критику. Відтак – філософствування, філософія і

наукова філософія. Моє філософствування (якщо вже існує наполягання саме на цьому

терміні) й породило мій підхід у науковій філософії. Для іншого прикре інше – з певного

часу і до ствердження власне наукової філософії філософія, як така з часів Піфагора та

Платона, змізернилась до невластивого їй у світобудові місця. Чому? Відповідь досить

очевидна – тому що був ленінізм, сталінізм, гітлеризм ... отримали у нас прописку ”добродії-

вожді” Гітлер, Мао Цзедун, Муссоліні ... було аж забагато прикрого та розчаровуючого.

Само-собою (ніби-то й логічно) – до чого тут філософія? Відповідь у очевидному за логіки –

філософія і є премудрість, філософія і є мислення, ще й – філософія і є фундаментальна

логіка. А яка-така законотворча логіка у підтримку диктатур, за суспільних негараздів та

політичної істерії? Тому – з одного боку наукова філософія з її незламною Істиною, з іншого

(але здебільшого не з протилежного) – решта. Де і з ким знаходиться сучасна політологія,

сучасна психологія та все інше з загального гамузу суспільного суб”єктивізму – це мають

вирішувати чисто відокремлено не вони, а це одне з завдань також і саме наукової філософії.

Істина по своїй суті все-таки накладає характерне табу на крайні суб”єктивні комбінування і

дає відповідні індульгенції (сатисфакції також) всьому гідному цього. Істина – нормативна за

повноти фактичності. Істина – у науці, а наука категорична – ”є істина, а решта – суєта”.

Наука, як стовідсоткова достовірність, породила сьогодні свою найбільш достовірну частину

– наукову філософію. Це не новина, адже колишня філософія породила колишню науку, тим

більше, що прадавнє філософствування явило при певних елементах логіки той самий

прадавній концептуальний примітивізм.

2

Коли щиро, без малопотрібної тут екзальтації, то логічне мислення і наука сприймаються

у тісно закільцованому поєднанні.

А є ще релігія, містика ... є ще провіденціалізм ... є суспільно-економічні формації ... є

неминучість та фатальність ... є руйнування ... є гармонія ... є багато чого вже зрозумілого

і поза цим є багато чого все ще не зрозумілого. Наука в певних рамках завжди категорична,

так чому науковій філософії такою не бути?

Категоричність за достовірності чи за істинності?

Достовірність на місцях постає з суєти достовірно існуючого і ця достовірність формує

Істину Всезагального. Формує Абсолют. Який, у свою чергу, посередництвом гармонії

стабілізує усіх і кожного. Наука, як суб”єктивність, є достовірною за притаманної їй

об”єктивності. Достовірність у науці. Істина у науці. Апріорне – одне, апостеріорне – інше.

Істина не давить через своє уяснення, істина постійно нагадує про себе. Достовірне і

пізнається, і уяснюється. Це як наука: яка і достовірна, і істинна. Це як ”інобуття”

свідомості: яке і суб”єктивне, і об”єктивне. Мислення апелює, дух диспонує. Істинність

науки не відмежовується від її достовірності, хоча – якщо сьогодні та чи інша наука

достовірна, то це ще не означає, що вона беззаперечно істинна. Достовірність того чи іншого

не є такою категоричною як істинність. Звідси логічна правка ”від Істини” – чим більше

наука наближена до Істини Всезагального, тим вона достовірніша. Істинність сприймається

через всеохватність. Посередництвом значущості - довготривалості у часі та повсюдності у

просторі – достовірність стверджується у наближенні до істинності. Те, яке достовірне ”тут,

там і деінде”, те, яке достовірне ”для нас увесь час” має претензію на істинність.

Варіації у судженнях можливі (скільки завгодно і у будь-який час), проте вони ніколи не

знищать фактичність достовірності та істинності.

Невже істинність є лише іншою, вищою формою достовірного? Невже наукова філософія

лише критеріально істинна?

Наукова філософія істинна у своєму підході до Істини і сповна суб”єктивна як галузь

почасових знань у решті випадків.

Завдяки розробленій шкалі істинності (достовірність того чи іншого з суб”єктивно

виниклого у його значущій інтродукції через його ж взаємозв”язок з часом та простором)

наукова філософія спроможна визначити почасову необхідність як якогось певного явища,

так і цілком певного системного утворення ( наукове визначення факту достовірності як

відмінного від ймовірностей). Має значення управлінська діяльність, цілі та мета. При цьому

береться до уваги аналогічність вже відміченого ( концепція з історіософії Фіхте). Над усім –

взаємодія потенції матерії з потенцією свідомості. Що характерно – закриті системи

становлять своєрідну необхідність навіть за своєї явної дисфункції. Погано лише коли

закрита система розростається, переходить ”дозволену” межу і пізніше призводить до дії

фактора Сковороди. Погане є таким (поганим) у масштабності, у значущості, у створенні

фактору для його (поганого) спричинення. За глобалізації погане переходить у небезпечне, у

катастрофічне і є причиною суспільного або природнього місцевого армагеддону.

Як достовірність наукова філософія лише по-науковому точно стверджує і робить

необхідну почасову межу між ”вірне – невірне”, як істинність наукова філософія по-своєму

(по науково-філософськи) нагадує, що є Істина і все, що знаходиться у Всезагальному Бутті

(котре ”буттєво суєтиться” або котре до пори, до часу непомітно для почасово

споглядаючого присутнє) повинне гармонійно співіснувати у Всесвіті. Оце й усе. На відміну

від решти наук наукова філософія разом з релігією (заодно з нею) заакцентовано (постійно,

нагально, повсюдно) ставить істину на визначальне місце. Релігії – релігійне, науковій

філософії – науково-філософське. Це й зрозуміло. Істини Господа – це істини. Істини

Всесвіту – це істини. У цьому Істина.

Ісус, Магомет (Мухаммет), Будда – тут наукова філософія не прискіпується до

самознемоги, вона лише стверджує, що є Абсолютний Розум у Всезагальному Бутті і є

монотеїстичні релігії з їхніми прихильниками на Землі.

3

Основна ідеологія для людства – інтелектуалізм, і саме – інтелігентний за формою

впровадження у часі та просторі.

Віра та релігія – це все-таки різні поняття.

Лише діалектика, лише демократизм. Віротерпимість. Толерантність. Стабільність.

Істина є свого роду тією консервативною основою до якої прив”язуються демократичні

нашарування. Вона немов або чисельник, або знаменник (нехай вже так). Вона завжди у

наявності.

Якщо для всієї донаукової філософії – ”Я знаю те, що нічого не знаю” (Сократ), то

наукова філософія має сміливість заявити що є сили ( на весь світ): ”Я знаю те, що знаю все”

і її далеко не самовпевнене ”всезнайство” постало не лише з пізнання, а й з уяснення.

Для осмислення того чи іншого вчинку, для прогнозування, для запобігання, для

уникнення наукова філософія пропонує виважений критеріальний підхід.

Наукова філософія наполягає і вважає свій підхід обгрунтованим. Спочатку –

глобальність, всесвітність ідеї; потім – другорядність (нехай і за національного, державного,

суспільного, соціального аспекту). При всьому цьому – інтелігентність, власне – такою і є

інтелігентність інтелектуалізму.

Далі – більше, далі – масштабніше і завжди вірне підгрунття у мисленні матиме та

свідомість, котра сповна уяснює для себе Істину Всезагального.

1) Науково-філософський погляд на суть концепції класичної (донаукової) філософії.

Знову ж : філософія – це мислення, яке у своєму ”вільному леті”, без засад і стереотипів,

без надбань і обтяжливого колективного, без догм і ідеологій назветься філософствуванням.

Патяканням? Демагогією? Невіглаством? За певного підходу так воно і є, проте з іншого

боку не зовсім так. Оте саме назване ”філософствуванням” і породжувало ту чи іншу нову

філософську концепцію. Групувались однодумці, зринали школи, писались підручники. Так

було з педантичним німецьким професором Г.Гегелем і його теорією Абсолютного Духу,

так було і з бунтівничим К.Марксом та усім опісля посталим марксизмом. А Фрідріх Ніцше,

а Артур Шопенгауер? Донаукова філософія відвела належне місце філософствуванням

Г.Гегеля, К.Маркса, Ф.Ніцше, А.Шопенгауера. Вона категорично не сказала ”так!”, вона не

сказала ”ні!”, вона ще й дотепер очікувально змовчує і вказує виниклим ідеям їхнє

(благопристойно відведене) місце. В цьому концепція усієї донаукової філософії. В цьому її

підхід. В цьому позиція. (Така ось ситуація). Донаукова філософія – це не філософія

Арістотеля чи, скажімо, Георга Гегеля. Це колективна заангажованість посередностей. Тих,

котрі й сьогодні колективно пишуть відповідні підручники для своїх провінційних

університетів. Тих, котрі списують прийнятливе у попередників. Тих, котрі пишаються своїм

стандартизованим вмінням. Невже погано?

В поки що пам”ятні часи буяння марксизму-ленінізму Г.Гегель посмертно потерпав від

”попівщини” (В.І.Ленін). В часи нав”язування екзистенціалізму К.Маркс знітився під

тягарем прийшлого.

Донаукова філософія вже відвела науковій філософії певне місце. Чомусь включила її в

осучаснену метафізику. Зауважила ключові моменти і нахабно придавила всю потугу

ярликом традиційного для метафізики догматизму. Істина – це догма?

Невже погано, що щось та й є догма?

Невже кепсько, що на чомусь та й базуються моральні засади?

Від чогось – для чогось. І те ”щось” – Істина. Не ”Бог вмер!” Ф.Ніцше, не ”жахання”

А.Шопенгауера, не приземлений у простоті матеріалізм К.Маркса. І зовсім не традиційний,

”віковічний”, концептуалізм донаукової філософії.

Існує ідея, яка понад усіма ідеями.

Ідея Г.Гегеля? Ідея К.Маркса?

Ця ідея – Істина.

4

Та сама, яка для нас об”єктивно суб”єктивізувалась з ідей Г.Гегеля і ідей К.Маркса. З

ідеалізму та марксизму.

Є матерія і є свідомість. Є Дух і є Всесвіт. Є буття. А що і як, що з чим і за яких обставин,

так це справа часу. Вічне – у вічності. Тимчасове – тимчасово.

Теперішні апологети тимчасовості не творили класичну філософію. Наукову філософію

вони також не творили.

Концепційність донаукової філософії в принципі не прийнятлива для наукової філософії.

Пора відкинути закостенілу нерозбірливість.

Наукова філософія постала на донауковій філософії. Вона відмітила те, що попередниця

не побачила. Вона традиційно сказала всьому ”так!”, бо з суєти усього ”такого” створене все,

що ”таке”. Раз було ”ні!” і раз те ”ні!” привело до чогось, що не вписалось в гармонійно

існуюче ”таке”, то не донауково-філософське ”ні!” підпадає під науково-філософське

осмислення. Оте ”ні!”, котре відбулось, котре у певний час і в певному місці мало свою

наявність, в жодному разі не стало для нас ”так!”.

”Так!” від істини, ”ні!” від омани.

Гармонія добирає. Гармонія стабілізує. Гармонія вчить.



Омана може бути згубною. Вона може бути катастрофічною. Жодна омана ніколи не

знищить істину.

Якщо все так просто, то чому ж тоді прорахунки, нерозуміння? Чому блукання?

Все видається простим тому, що не все так просто в дійсності.

Об”єктивність – суб”єктивність.

Божественність – людськість.

Абсолютний Дух настільки об”єктивний, що достовірна суб”єктивність диспонуючого

ніколи не втратить свій сенс.

Філософія Г.Гегеля – це не філософія Абсолютного Духа. Це філософія Г.Гегеля.

Класична філософія – це лише класична філософія. В ній велич людини. ЇЇ поразки і її

перемоги. Наукова філософія істинна в своїй істинності і достовірна у достовірності. Хибне

відкинеться у процесі інтелектуалізації. Омана назветься оманою. Жоден філософ ніколи не

явить повноту Істини в ”останній інстанції”. Вся повнота – в неспізнаному Абсолюті вічного,

безмежного, всюдисущого. Для простоти повнота сьогодні уяснюється в категорії Абсолюта.

Коли для людини її людськість (або людяність) понятійно сформована по факту

наявності, то божественність всього лише набирає понятійних обрисів. Ідеал наближається в

процесі пізнання. Його буття ( очевидне для нас ”інобуття”) стає що не день, то

зрозумілішим.

Без інтелектуалізації не спізнати божественності.

Дух суб”єктивного входить в Дух об”єктивного.

У творенні суб”єктивна ідея по-своєму об”єктизується.

Навзаємно збагачуючись свідомість і матерія ніколи не втратять свою окремішну

всесвітню значущість.

Основна специфіка концепційного підходу класичної філософії у тім, що вона найменш

догматична з усіх донауковостей і найбільш своєкорисна (можливо, що прагматична) за

специфіки добору.

Коли зовсім немає догми, то все має добірне місце. Все, окрім чогось догматичного.

Відтак – є філософія і є наукова філософія.

Філософія здебільшого давала і дотепер дає нерозбірливі (”невнятные” рос.) відповіді на

незрозумілі питання.

Наукова філософія скористалась усім найкращим з концепційності класичної філософії.

Існує мислення концепційне в своїй безістинності і існує мислення за істини. Характерне

зауваження – кожне мислення закільцоване у можливостях і кожен мислитель, хоче він того

чи ні, але підсвідомо уяснює істину.

Як є і як бути?

Невже справа у відвертості уяснень?

5

Донаукова філософія у той же час була і є науковою філософією. На відміну від наукової

філософії вона не вважала за потрібне так заакцентовуватись на істині і з усією науковістю

не наполягала на розмежуванні ”істине – хибне”. Її концепційна заслуга в тому, що вона

змушена була відокремити і відокремила (дистанціювала від себе) окультизм, містику,

демагогію, що вона впродовж сірих віків сформувала поняття і таким чином підготувала

найсуттєвішу базу для наукової філософії.

Класична філософія – це філософія прийнятностей. Це філософія добору. На все про все у

неї заготовлена відповідь. Для всього віднаходиться осмислене філософією місце.

Був стоїцизм, був атомізм; опісля – схоластика, механіцизм, ідеалізм, раціоналізм,

матеріалізм; тепер – епоха екзистенціалізму (здебільшого екзистенціалісти-новатори такої

думки). За цим усім та рештою мала йти сучасна постметафізика під назвою ”наукова

філософія” (якщо вже аж так настирно наукові філософи наполягали). Проте ... В наявності

здавалось що казус – є філософія і є наукова філософія. Сформоване з сформованим. Ціле з

цілим.

Полеміка доречна, однак точку зору засновника вона не змінить. Є те, що є. Щось з того

що є від прадавньо-примітивної метафізики синергувалось у наукову філософію. В такому

разі (ніби-то черговий казус) – до чого тут класична філософія?

До чого тут вчення Платона, Арістотеля, Гегеля, Маркса? До чого тут І.Пригожин та

І.Стенгерс? Чому притягуються теорії Кантора та алгебри множин? Звідки поняття вічності

й безмежжя?

Права на наукову філософію як фундаментальну науку задекларовані. Закони і теорії

обгрунтовані. Філософська формула Істини доведена. Щось взялось з чогось.

Свідомість людини використала потрібну їй потенцію матерії (навіть якусь чергову

якісну формулу), інтелектуалізувалась, і об”єктивно дала відповідь на виниклі запитання.

Так було і так буде. Тому розвиток, тому взаємодія матерії та свідомості. Тому Істина

Всезагального Буття.

Від філософії, як мислення, взялось багато. Від науки, як специфічно систематизованих

закономірностей, також взялось багато. Звідси й поєднання ”наукова філософія”. Це і

філософія. Це і наука. Ряд з схоластикою та з матеріалізмом для наукової філософії не

співмірний.

Полеміка стосовно науковості в донауковій філософії триватиме ще довго, так саме як і

стосовно філософствування в науковій філософії.

Людство розвивається. Людство прогресує. Людство аргументує.

Збіг обставин – це не фатум. Не такий-сякий сліпий (або чисто споживацький)

провіденціалізм. Не взаємодія матерії і свідомості на конкретному місці. Не абстрагована

кимось до крайності Воля Божа. Збіг обставин – це конкретний збіг конкретних обставин.

Що воно за обставини такі?

Чому вони конкретно збіглись у певну мить?

Наукова філософія бачить причини, але її більше турбують наслідки.

Глобальний причинно-наслідковий зв”язок зрозумілий з математичних розрахунків

формули істини. Прогнозування конкретних наслідків конкретних причин вимагає задіяння

знань з політології, соціології, психології і відровідно, навзамін, - наукова філософія не може

допустити свавілля (неграмотного втручання) політології, соціології, психології і чого б там

не було з названого ”суспільствознавчими науками”. Герменевтика і та вимагає уваги.

Шкала істинності (істина або чисельник, або знаменник) – це з розділу наукової

філософії.

Концепційний підхід донаукової філософії відрізняється від такого у науковій філософії і

це дає підставу відокремити наукову філософію в окрему галузь знань.

Є кістяк – істина і є місцеві нашарування (які своєрідно трансформуються у часі) –

суб”єктивні похідні поняття істини. Щось – достовірне, щось – вірогідне, щось –

незрозуміле.

6

Достовірне – це і є об”єктивно підтверджене. Вірогідним якщо й назветься об”єктивно

наявне, то з більшою часткою суб”єктивного гальмування.

Шкала істинності категорична – достовірним є те, яке наявне за сутності

(систематизовано інтродуктивне) і колишня чиста суб”єктивність якого в ”інобуттєвому”

сприйнятті повністю витіснилась доказами об”єктивності. Вірогідне все ще (поки що?)

засуб”єктизоване. Допустиме (припущення) завжди стоятиме на порозі ”інобуття”.

Балансування між ”реальне – нереальне” – це і є припущення.

Завдячуючи своєму теперішньому розвитку, людство має всі підстави чекати від

філософії конкретніших відповідей. Або так, або сяк чи, можливо, ще й отак – сьогодні

згубно. Лише так, а не по-іншому. Лише централізовано за демократизму, лише наука за

філософствування. Матеріально-свідомий Всесвіт розгортає обійми для людства, проте саме

комплексний підхід (науковість філософії) дасть жаданий результат.

Про який-такий результат у наслідку осмислень класичної філософії може йти мова,

коли досі самі жадання для неї незбагненні?

Класична філософія давала і даватиме свої відповіді на нагальні запитання. Класична

філософія відповідатиме з позиції матеріалізму ... Або ідеалізму ... Або дуалізму ... Або

позитивізму ... Або раціоналізму ... Класична філософія завжди вдосконалювалась і

розвивалась. Для неї праці Г.Гегеля і К.Маркса були перехідними етапами. Це – становлення.

Класична філософія віднаходила ”щось з потрібного” в даний момент для даного моменту.

Вона рилась в закамарках давним-давно оприлюдненого і, прошу, - зринав призабутий

екзистенціалізм С.К”єркегора, або, знову прошу, - ”до столу” подавався ідеалізм ( теорія

кордоцентризму, ”філософії серця”) П.Юркевича. Так і мало бути, адже новий час вимагає

нового, адже довкілля поступово (поетапно) пізнаваєме, адже й наукова філософія наполягає,

що розвиток відбувається у тісній взаємозалежності свідомості і матерії.

Невже новим назветься апробоване раніше?

Практицизм класичної філософії не осилить наявний практицизм наукової філософії.

Сприймаєме іззовні за так часто хибне, навіть у своїй супутній позитивній внутрішній

варіабельності, не зможе протистояти істинному за стабільності (до того ж у тій таки, хоча

правди ніде діти, - дещо відмінній і тому найбільш позитивній внутрішній варіабельності).

Наукова філософія буде завжди практично востребувана. Практика завжди базувалась на

істинних знаннях. Співвіднесене до уяснюваної Істини і є найбільш практично очікуваним.

Накінець-то прийшла пора зрозуміти всі гріхи минулого.

Накінець-то час на по-справжньому істинне філософське знання.

На базі старого наукова філософія явила нове.

Під кінець 20-го століття про якісний практичний вжиток класичної філософії не могло

бути й мови. Вона сприймалась чимось високим, незрозумілим. Вона зайняла місце

позажиттєвої буттєвості височини догматичної метафізики. Можна було говорити про

практичний сенс політології, соціології, психології, навіть новоявленого народознавства, але

в жодному разі не про використання на практиці яких би то не було досягнень донаукової

філософії. Під кінець 20-го століття відкрита і всепоглинаюча система класичної філософії

вимагала цілковитого оновлення.

Закрита від суєтної буденщини система метафізики оновленню не піддалась. Вакантне

місце метафізики зайняла наукова філософія.

Продуктивні сили, суспільно-економічні формації ... Таке з класичної філософії.

Взаємодія свідомості та матерії ... Таке з наукової філософії.

Що суб”єктивне і котре надбудова? Що було і завжди є об”єктивним і що тепер, через

вже здавалось, що таку очевидну для нас непотрібність суб”єктивного фактору, не вимагає

жодних доказів об”єктивізації у певний час?

Суб”єктивне входить у об”єктивне. ”Інобуття” завжди у Всезагальному Бутті. Справа

лише в тому, наскільки та чи інша конкретна свідомість є конкретним субліматом того чи

тамтого (але свого) достовірного буття. Завдяки діяльності об”єктивізується суб”єктивне.

Завдяки ідеям перемагаються ідеї. Мислення – це також діяльність. Духовне творення – це

7

також творення. Культурний спадок – це факт. Дух наповнює дух. Дух живить дух.

Посередництвом духовності Дух сприймається діючою силою.

Дух спонукає мислення. Відбувається коапуляція за екстраполяції. Мислення шукає Дух.

Щасливим є мислення за віднайденого Духу і щастя цього мислення в процесі творчої

діяльності.

”Інобуття” сублімату буття об”єктивізується у Всезагальному при наявності особистої

значущості. Сублімаційне входження є входженням значущості. Людина не лише сублімат

буття, справжня людина – це значущий сублімат буття.

Необхідна міра значущості конкретно осмислюється необхідністю особистої свободи.

Свобода є фактором сублімованості.

Свобода (навіть за чисто національного домагання з інтернаціональної позиції) являється

для нас значущою.

Свідомість є такою саме у своїй значущості.

Духовний спадок по кожній конкретній людині сприймається на базі його значущості.

Ми маємо Дух. Ми називаємо Дух певним найменням. Дух Баруха Спінози (тут духовний

спадок) відрізняється від Духу Георга Гегеля. Дух наявний. Дух коапулюється. Дух

диспонує. Дух явний і постає у явище. Дух класифікується.

Осмислений потяг наукової філософії тісно співпрацює з духом (тут наявним і не лише

матеріалізованим у навчанні спадком) медичної психології в аспектах ”значуща свідомість –

простраційна свідомість” (в даному випадку не тотожне ”лідер – маси”) та заодно длубається

в поняттях ”когнітивність”, ”інвайроіменталізм”, ”елементалізм” тощо.

Суб”єктивні ідеї класичної філософії часто-густо не знаходили очікуваного місця в

дійсності. Потерпав не один лише суб”єктивізм (що порівняно малосуттєво), потерпала

дійсність. Потерпало людство. Наукова філософія таких прорахунків не може допустити,

адже її ”догма істини” теоретично узагальнена для уникнення в майбутньому характерних

для концепційностей класичної філософії помилок. Не екзистенціалізм сьогодні, а завтра

анархізм, а категорично – Істина над суєтнею думок, ідей, поривань. Під Істиною місце

екзистенціалізму та анархізму. В Істині (якщо вже на те пішло) місце всього суб”єктивного.

А чи допустить гармонія істинного Всезагального Буття об”єктивацію чогось з суб”єктивно

виниклого, то це інше питання. І головне – в якій мірі (на який час і яким чином) гармонія

дозволить об”єктивацію?

Шкала істинності категорична: беручи до уваги всі існуючі і поки що логічно

передбачуванні політологічні концепції (ідеології також), ставлячи за основу інтелектуалізм,

логічно виводиться значущість в часі кожного з наявного, визнається міра необхідності,

оцінюється небезпека для суспільства (якщо вона характеризуюча) і робиться прогноз.

Для людства головна практична концепція науково-філософської антропології – жити,

щоб жити; творити в гармонії і насолоджуватись миттєвостями життя; ніколи не нехтувати

”відвертістю вічних цінностей”.

Людина може керувати лише тими обставинами, якими вона здатна керувати у певний

час.

І політикум керує, і соціум, і суспільство, і все людство в цілому.

У Всезагальному Бутті посталий в абсолюті Розум здійснює свою взаємодію на Всесвіт.

Звідси: ”людське – божественне;

суб”єктивне – об”єктивне”.

Нелюди протиставлені людськості. Людськість не протиставляється божественності. І

людськість, і божественність є об”єктивною. Людина стане божеством тоді, коли її

людськість наповниться божественністю. Сьогодні ми все ще Homo sapiens, а завтра,

можливо, - Homo intellectualis. Божественність формується з людськості. Людськість вбирає

якості божественності.

Буденна дійсність повністю не поринула в буденну суєтню. Буденність виводить

дійсність. Саме ту, яка істинна. Саме ту, яка необхідна. Щоденне буденне існування – це і є

життя. Життя пісне і малоцікаве у своїй буденності, життя цікаве у своїй істинності.

8

Якщо навчитись керувати обставинами, то можна побачити закономірності (І.Павлов),

проте і тут правка – побачити можна тільки те, що можна ”побачити”.

Чим вища значущість сублімованої інтродукції ”інобуття” свідомості в дійсність, тим

вища роль людини в гармонізації довкілля. Сублімація, окультурнення, гармонійність є

пов”язаними між собою понятійними відповідностями.

Класична філософія наполягає на тому, що об”єктивність вимагає тільки необхідної їй

суб”єктивності. Наукова філософія згідна з цим твердженням. Не можна збороти ідею, час дії

якої настав. Хочемо ми того чи ні, але буває так, що найабсурдніший суб”єктивізм знаходить

себе в дійсності (”Абсурд і той аргументується свідомістю”). Проте абсурд завжди вимагає

доказів своєї абсурдності. У життєвій доказовості недосконала свідомість ( Homo sapiens –

Людина як Розумна) переконується в ”абсурдності абсурду”. Наукова філософія з”явилась

для того, щоб завдяки Істині не втягувати конкретну свідомість у життєву доказовість

абсурду. Завдяки логіці Істини наукова філософія спроможна уникнути згуби ситуацій

абсурду.

Анархічний абсурд (хто за демократії та явища сьогоднішньої тотальної всебічної

переінформованості загодя дасть гарантію, що він є саме таким ? ) буває немовби тим

каталізатором, який спричинює утворення нової системи. Достеменно не відомо лише чи

новоутворена система буде досконалішою і чи ”абсурдність абсурду” (каталізатора)

необхідно розчиниться у системі. Погано, коли каталізатор абсурду, при його надмірності,

задіє у свій бік довготривалий процес каталізу.

Конкретне викриття ”абсурдності у системі” і є однією з головних задач наукової

філософії.

Абсурдна ідея лише після вагомого публічного викриття стає саме абсурдною.

Доволі-таки суттєво, що епохально-анархічний абсурд (і такий, вочевидь, буває) ніколи

не можливий за відсутності демократичного волевиявлення. Сатрапія – це насильно

зафіксована система. Тому – прихований безлад, тому – потаємний хаос. Наслідок – вибух і

знищення. Сатрапія не дає стабільності, сатрапія тимчасово тупо використовує стабільність і

тим самим спричинює подальшу гостру дестабілізацію. Стандарт насильно урівнює волю

кожного зокрема, а це, само по собі, протирічить духовній природі людини. Демократичність



– ось планомірність, поступовість, порядок. За сучасного розвитку людства сатрапія не

сприймається науковою філософією за необхідність. Диктатури – це минувщина. Диктатура

винищує все нове (як вірне, так і невірне). Диктатура самозабезпечує лише диктат. В наш час

це абсурд в його архаїзмі, тобто первіснообщинний (навіть ще стадний) відчай когось

одного або одних доведений до абсурду, фактична неможливість чогось утвердитись

загальноприйнятим шляхом.

Хіба не так вчив Платон?

Чому ж тоді В.Ленін зумів насадити диктатуру одних над іншими?

Диктатура пролетаріату, навіть за її чийогось сприйнятя у категорії абсурду, все-таки

була б більш помітною лише для виключно суспільно-теоретичної апробації, ніж такою вже

й необхідною по факту. Настирність цієї ідеї при її практичному втілені зіграла фатальну

роль.

Отримана наявність диктатури пролетаріату все ще сьогодні не дала полегшення

класичній філософії (”проступок – внутрішній дискомфорт – покарання – полегшення”). Її

покарання – це виникла суспільна необхідність для наукової філософії.

Класична філософія шарахається. Класична філософія розгублена. Класична філософія

знецінюється. Класична філософія нищиться.

Її полегшення – наукова філософія. Це дасть їй сили. Підніме в очах суспільства.

Стимулює ”саму для себе”. Аргументує та введе у вже існуючий, але поки що недосяжний

для неї стан.

Людство зачекалось.

Суспільству надокучило отримувати фактичні пігулки абсурду в розчиних капсулах

благопристойності.

9

Наукова філософія ніколи не візьме на себе відповідальність за всі упущення класичної

філософії. Про повне або часткове правонаступництво не може бути й мови.

Г.Гегель має сам відповідати за свої теорії, К.Маркс – за свої, Ф.Ніцше – за свої, а

класична філософія – за все використовуване під її патронатом. Якщо філософи вважаються

кимось науковцями, то з них спитають як з науковців (суворо, категорично,

безкомпромісно), якщо вони мислителі, то нехай продуктивно мислять без шкоди для

оточення, навіть якщо вони ”якісь інші”, то їхня новоявлена ”іншість” обов”язково має хоча

б бути в контексті влагодження. Відтак – якщо є філософія науки, то чому не бути науковій

філософії у тій же самій науці? Однозначно, що теперішня наука не допустить безпідставної

релігійності в науці. Лише наука може нормативно співіснувати з ”собою в собі, для себе, та

для своєї системи знань”. До чого тут позасистемне філософствування? Оскільки теорії

Г.Гегеля (або К.Маркса) не підлягали під відповідну наукову систематизацію за часів

всевладдя класичної філософії, то, відповідно, що ці окремішні теорії не претендують на

фундаментальну присутність у тій чи іншій науці. Свого часу сформоване і свого часу

претендуюче на цілісність (теорії Г.Гегеля, К.Маркса та деякі інші) віддало свою дещицю

(лише часточку) в класичну філософію і в урізаному вигляді дотепер почастково

споживається. Невже не плагіат? Хіба не егоїзм від подальших філософських

структуризаторів?

Арістотель тривалий час вважався беззаперечним філософським авторитетом (тому

частково й науковцем) навіть у світі схоластики, проте його метафізика – це його

систематизація, моя – це моя, а науково-філософська – це характерна для всієї наукової

філософії систематизація. Вона – наша, але вона не така як дотепер у класичної філософії. За

основу покладено не різноманіття для формування споживацької цілісності, за основу

покладено існуючу основу (істину) навколо якої, і в той же час в якій, існують

різноманітності. Основа закономірно підпорядковує під себе споживацький інтерес (не

знищуючи при цьому, навіть більше гармонійно його розвиваючи), а не навпаки. Моє – там,

де моє; Арістотеля – там, де його. І я в чомусь помилявся, і Арістотель, але наукова

філософія, як така в такому, від цього не буде втрачена.

Демократичний централізм побудови наукової філософії відрізняється від такого у

побудові класичної філософії.

Наукова філософія постала з основи – централізму і демократично наповнюється різними

філософськими теоріями, натомість класична філософія через всеможливий демократизм

теорій все ще формує свою основу. Вона централізувала мислення і віднаходить істину.

Наукова філософія явила істину і всебічно мислить з позиції істини.

Є прорахунки? Є, були і будуть. Проте сама побудова наукової філософії не дозволяє

мисленню аж занадто призабувати про саму істину (як це було, на жаль, у класичній

філософії). Сьогоднішній демократичний централізм наукової філософії ніколи не постане у

якості суб”єктивно централізованого того чи іншого демократичного прояву (навіть

демократичного!). Лише всебічність. Якщо не буде централізації на засадах науки, то

відмічатиметься централізація на засадах сумбурної потреби. В той же час практицизм

висунув позитивізм як філософську доктрину і наукову філософію як науку. Все відповідно

до нагальності. Наукова філософія не применшує значущості ані позитивізму, ані класичної

філософії і вимагатиме від них такого ж ставлення до себе (принцип толерантності). Дана

критика – це даність. Данина тому, що є, тому, яке вже ствердилось і яке для свого

оновлення вимагає критики. Наукова філософія – це наявність ідей як позитивізму,

неопозитивізму, так і всіх інших. Всього того, яке наближає до істини, а не ”водить за ніс”,

втягує в оману і зводить нанівець як філософію, так і науку.

Централізм наукової філософії, її основа, - це суть, яка є в природі кожної свідомості і яка

завжди уяснювалась (більш-менш) кожною свідомістю.

Чи претендує наукова філософія на визначальне місце?

Наукова філософія є досить універсальною наукою, тією системою знань, яка зуміла

необхідно поєднати донаукове філософське мислення, метафізику, релігію та дещо інше з

10

фундаментальними здобутками науки. Вона явила собою нове, якісне пізнання всезагального

масштабу, в якому знайшлось місце і апріорному, і апостеріорному. Наукова філософія взяла

від усього все найкраще, все потрібне, і все прийнятливе.

Взявши від усього, наукова філософія всю себе віддала тому ж таки, але вже оновленому

внаслідок співпраці, всьому.

Своєю появою наукова філософія не знищила класичну філософію. Вона явилась в

меншій степені альтернативою, а в більшій – доповненням до класичної філософії. Це й

закономірно. Адже використалась та ж таки термінологія (за певним винятком),

допускаються ті ж таки традиції (за деяким винятком), поки що цитуються все ті ж самі

класики-корифеї. Потреба в знищені чи якій би то не було нівеляції класичної філософії для

наукової філософії відпала немовби сама-собою – адже терпимість, адже демократизм, адже

гласність. Коли серйозно (по-науковому), то для розвитку необхідна альтернативність або

опозиційність чогось серйозного, спорідненого і тісно зв”язаного кревними вузами. Своя

місія в класичної філософії і своя у наукової філософії. Безальтернативність вела і буде вести

до згуби.

Суперечки про те чи був, наприклад, Арістотель по своїй філософській сутності більше

науковим філософом, чи просто мислителем, або метафізиком, приводять і приводитимуть

до марної трати часу. Доцільно зупинитись на його своєрідному осмисленні місця і ролі

філософії серед інших знань. Слід зауважити арістотелеве тлумачення істини і провести

паралель між ним та І.Кантом. Відтак – через Б.Спінозу до Г.Гегеля. Обов”язково не забувши

й про Рене Декарта та Лейбніца. Всі вони завдяки філософії (посередництвом більшості своїх

філософських розробок) стали деякою мірою науковими філософами.

Що було, те було ...

Нове тисячоліття розвитку людства (мається на увазі Різдво 2000 року, як час офіційного

започаткування наукової філософії) наголосило по-новому: є філософи і є наукові філософи.

Наявні традиційні мислителі і апологети (науковці) нової науки.

Закинуть – але ж класична філософія пережила тисячоліття розвитку людства. При цьому

обов”язково рано чи пізно відмітять – проте лише з виходом людини у космос (поява

космічної філософії як складника наукової філософії) та з відповідним розвитком свідомості

(внаслідок взаємодії матерії та свідомості) стало доречно говорити про відлік часу для

наукової філософії.

Якщо класична філософія така вже й премудра, то чому вона допустила повне

змізернення метафізики при непомірному рості різних (і як сьогодні виявилось дуже згубних

для суспільної практики) філософських крайностей?


2) Дещо з метафізики у нашу епоху постметафізики.

У випадку, коли метафізика є ”природною схильністю” (І.Кант) людини, то приємно

відмітити, що ця схильність і явила людству наукову філософію. Не всупереч класичній

філософії явила, а завдяки їй; не всупереч існуючій метафізиці осягнула, а саме завдяки їй.

Дифірамб? Ні! Це просто констатація факту. Данина, так би мовити (одним словом). Без

вивчення метафізичної онтичної істини, без логічної та онтологічної істини (та, що

відноситься до буття) ніколи б не уяснилась Істина як Всезагальність. Саме з метафізики

стало зрозуміло, що абсолютність буття є найперша єдність та безкінечна повнота всієї

дійсності буття. Звідси й постало для наукової філософії – достовірність одного через

істинність всього. Все міняється, все рухається, лише абсолюти сталі до розуміння у своєму

абсолюті. Якщо онтична істина лише стосується сутнісного (Е.Корет), а онтологічна істина

відноситься до буття, то Всезагальна Істина цілком до сприйняття у поєднанні мінливих

достовірностей на місцях.

Та й взагалі – чи коли-небудь по-справжньому висувала метафізика питання про єдину

Істину Всезагального?

11

І звідси – що включає в себе співмірність єдиної істини та істини, що стосується

сутнісного?

Наукова філософія констатує той багатьом відомий факт, що типова метафізика

(традиційна або знову ж таки, як і класична філософія, – донаукова) повністю втратила свою

значущість і сьогодні сповна осмислюється постметафізичний період у вигляді наукової

філософії.

Прадід наукової філософії Георг Гегель у свій час сумував з приводу ”закату метафізики”

і саме зараз його послідовниками оголошено ”подолання метафізики”, що дає підстави всім

філософам та науковим філософам традиційно відмітити прихід ”постметафізичного

періоду”.

”Освічений народ без метафізики виглядає подібно храму, в загальному-то розкішно

оздобленому, але без святині” (Г.Гегель).

Що сказав Рене Декарт в своїх ”Метафізичних роздумах”, про що писали Арістотель в

”Метафізиці”, Іммануїл Кант в ”Критиці чистого розуму”, або Лейбніц чи, скажімо, Е.Корет

в ”Основах метафізики” вважаю непотрібно вкотре й згадувати – це достатньо відомі

широкому загалу філософствування. Тільки нагадаю – ”Метафізика є основне поняття в

традиції філософського мислення”, тим більше, що ”Всі люди від природи тягнуться до

знання” (Арістотель.”Метафізика”).

Іммануїл Кант у чомусь помилявся, ставлячи питання про можливість метафізики як

науки, і разом з тим багато в чому був правим. На сьогодні факт – відповідно до певних

роздумів І.Канта наукою явилась наукова філософія. Картезіанство від такого контексту не

розгнівається. І неогегельянство, і більшість з решти. Виняток – марксизм, хоча для нього

”як бальзам на рану”, що наукова філософія вимушено ототожнилась з прицільно

розкритикованою ним же метафізикою. Існуючу сьогодні більшість втішу – це

безпідставність, адже наукова філософія не є метафізикою, так точнісінько як і не є

класичною філософією. Вона не є й космічною філософією. І не є тією чи іншою формою

”попівщини” (релігії). Вона – поєднання. До того ж – своє, доповнююче, незаміниме.

Комусь подобається метафізика, декому – філософія, ще іншим – містика, тому й логічно

– невже не знайдуться прихильники наукової філософії? Вважаю їх буде багато, мало того,

так ще й вважаю, що наукова філософія потіснить цілий ряд гуманітарних наук (філософію

також) і займе належне їй справжнє місце.

Питання по суті – а що власне є наукова філософія? І перед цим – у чому основа

метафізики?

Є те, що є і метафізика була і є (і буде) як така. Більше – це не вона. Менше – також не

вона. Чи справилась метафізика з покладеною на неї місією? Якби більше, то все б

закостеніло ( її донаукове галасування навколо істини), якби менше, то б про метафізику в

наш посткласичний час ніхто б позитивно і не згадував. Отже – справилась? Її рівень – це

присутність. Наявність. Існування ... (доживання?) ...

Щоб уникнути рутини наукову філософію слід розвивати.

Пам”ятаючи про істину, не слід нехтувати суб”єктивними похідними поняття істини.

Метафізика – це не хлам в антикварній крамниці, метафізика – це одна з передумов

виникнення наукової філософії.

Передумова передумови обабіч самої передумови?

Все через осмислення і метафізика тут не виняток.

Для ідеалістичної філософії метафізика є наукою про надчуттєві принципи буття. Вона є

щось умоглядне, абстрактне й тому малозрозуміле. Щось, яке розглядає предмети та явища

поза їхнім внутрішнім зв”язком та розвитком, не визнає внутрішніх суперечностей як

джерела саморуху, не може осягнути безперервність і стрибкоподібність розвитку в їхній

органічній єдності. Це протилежний діалектиці спосіб мислення і метод пізнання. Термін

сягає до назви, яку дав Андронік Родоський (1 ст. до н.е.) творінню Арістотеля про

розумодосяжні початки буття (”Метафізика”). Сам Арістотель називав цей розділ свого

12

філософського вчення ”першою філософією”, що досліджує найвищі, недоступні органам

чуттів, лише умоглядно пізнавані начала всього існуючого.

В наслідку відомого – маємо ”першу філософію” з одного боку та маловживану

безпідставність у розумінні К.Маркса й Ф.Енгельса, які доводили неспроможність

метафізичного мислення і протиставили йому метод матеріалістичної діалектики, - з

протилежного.

Що далі?

Навіть метафізичний матеріалізм (Ф.Бекон, Т.Гоббс, Дж.Толанд, Б.Спіноза, ряд

французьких енциклопедистів та ін.) не зумів пересилити ярлик догматизму, який наперед

навішали на метафізику в 15-18 ст. деякі самовпевнені тогочасні новатори.

Придавлена ярликом метафізика перестала розвиватись.

Виних не найдеш. Виних сьогодні немає.

Все-таки цікаво – який ярлик для помсти має право навішати метафізика на вижившу

класичну (і тому тут донаукову) філософію? Що було б, якби і всю класичну філософію

впродовж століть перестали розвивати?

Коли метафізичний підхід – справедливо ”перший з перших у філософії”, то дотепер

презентабельно існуюча класична філософія – ”зарозумнена в собі всезнайка” (з іронією чи

без, це для кого як, в зв”язку з чим та чому).

Витіснивши метафізику, дискваліфікувавши її, не забезпечивши їй рівні (сприятливі)

умови для розвитку, класична філософія незаслужено самовисунулась на домінуюче місце і

що найцікавіше – класична філософія все ще (поки що?) безрезультатно шукає істину. Чи

коли небудь знайде? Виходячи з значно більше ніж тисячолітньої практики (зараз доречно

пригадати все ті ж таки суспільні експерименти Платона, Лейбніца, Вольтера, Маркса та ін.),

можна наполягати на тверджені що ні. Суворе судження? Проте справедливе. Аджеж саме

класична філософія нас і вчила справедливості філософських теорій.

Без чіткої бази у вигляді наукової філософії істина всесильного Всезагального Буття ”не

моргнувши оком” проковтне засуб”єктизовану філософську премудрість перш за все у

зв”язку з її непостійністю у прив”язці до явищ та ситуацій.

Якщо визнати класичну філософію ”наукою наук”, то це означає поставити людину, її

частіше всього донаукове (допускається, що певною мірою навіть ”егоїстично-

засуб”єктизоване”) мислення в центр світобудови, коли ж визнати наукову філософію саме

такою – це означає поставити істину за основу і визнати мислення сучасної людини за

вартісне (умовно не беручи до уваги навіть те, що сама сучасна людина є далекою від

досконалості), але не первинне, так як над мисленням є ще закономірності всезагального

плану, які підпорядковують собі це мислення (структуризація ”інобуття” людини в бутті).


3) Науково-філософська ємність політології.


Не за політичну проституцію буде критикувати наукова філософія політологію (кінець-

кінцем грець з нею, - проституцією кожного індивідуально і всіх гуртом), а через нехтування

цінностями. Є базис і є надбудова. Базис – це основа, те що було спочатку і буде під кінець;

те, яке не вимагає постійних зусиль, але хоче, щоб про нього пам”ятали (воно – базис, воно –

основа). Надбудова – це супутня і необхідна суб”єктивність об”єктивного характеру. Коли

конкретніше, то політологія повинна трактуватись базисною надбудовою сьогодення, а не

тим, що кому заманеться. Велич політології в усвідомленні нагальних потреб Всесвіту, потім

– людства, далі – суспільства, ще далі – народу, наостаток – політикума і лише опісля, ледь

помітно, - партійного доважку.

Що маємо?

Всеглобальність істини не відповідає засуб”єктизованій до невпізнання ”глобальній ідеї”.

Човпуться до нестями, деруть глотки заради популярності, розмахують кулаками, але

жоден не візьме на себе відповідальність (немає сміливості?) і не скаже: ”За знехтуваної

істини велика суєтня нічого не вартує”.

13

Наукова філософія осмілилась й настирно вимагає припинити всі неадекватні гармонії

устремління. Для чого безпідставні апробації?

На фоні повсюдних злиднів багатство одного не є багатством усіх без винятку.

Неприховане озлоблення викликає не наявність, а непомірна наявність.

Просте просторікування буває саме простим тільки для дурнів.

У політичних забаганках за зовнішньою формою завжди слід шукати внутрішній зміст.

Щось нове сказано?

Відмічаючи старе, вже набивше оскому, наукова філософія зауважує, що будь-яка дія

вимагає гармонійного врегулювання. Обставини не детермінанта (тиха-мирна причина),

обставини – це вимога. Втягуючись у ту чи іншу суб”єктивність конкретна свідомість вже

наперед має цілком певну установку (за Узнадзе) і її дія є відповідним або невідповідним

реагуванням. Перше – прийнятливе і за отримання необхідного результату не вимагатиме

пізнішого повторення, друге – згубне.

Значущість за згуби набирає значущо-згубних форм і при катастрофізмі веде до

катастрофи.

Непідконтрольна, відірвана від суті, без гальмівних рефлексів політична дефіляда є

найбільш пагубною.

Карл Маркс найменше втратив відчуття реальності (саме пізніше відчуття, а не початкове

розуміння), В.Ленін – більше, Й.Сталін – ще більше. По-суті, якщо придивитись, то

метафізичний матеріалізм був не у Б.Спінози, він був у Маркса – Леніна – Сталіна – Мао та

решти з їхніх однодумців. Рутина матеріалізму знищила не одну метафізику, вона

ліквідувала саму концепційність у можливому сприйняті матеріалізму, знищила його

демократизм, толерантність, навіть виважений підхід. Наслідок – фактична нівеляція ідеї і

воскресіння матеріалізму в контексті наукової філософії (під іншим ракурсом і на іншій

базі).

Науковій філософії не потрібно сліпо нав”язувати інтелектуалізм інтелігенції, наукова

філософія має сама у певний період розвитку людства визначати подаваєму дозу значущості

інтелекту.

Задача політології в тому, щоб по-науковому точно все довести до відома політиків.

Невже не чудово, що політика є суб”єктивною у задумах і об”єктивною у наслідках?

Виважено звучить: ”Добро – це те, що служить збереженню та розвитку життя, зло є те,

що знищує життя або перешкоджає йому” (А.Швейцер). І по-науково-філософськи,

прискіпливо: ”Добро – те, що сприяє гармонії при співіснуванні свідомості та матерії, зло є

те, що нищить матерію або свідомість і тим самим унеможливлює гармонійне буття”.

Система була завжди і ця система – Всезагальне Буття. Буття ніхто не задіював. Буття

вічне. У вічному бутті вічна істина. Вічний Бог і вічний Всесвіт.

Є матерія і є свідомість, а решта йде розмірено – все суєтиться, виперається, бореться,

змагається, живе, існує ... тощо і це найгеніальніша ідея з усіх ідей. Її автор – гармонія, та

сама, що спричинилась по Волі Божій у Всесвіті.

Світ створений і мав бути створений саме таким – матерія і свідомість. Закон логіки

взаємодії свідомості та матерії в тім, що береш трішки потенції матерії (певна якісно-

кількісна форма) і маєш трішки, якщо багато – то багато. Чим більше бере свідомість, тим

краще вона розвивається. У нескінченному Всесвіті нескінченна матерія володіє

нескінченною потенцією для нескінченного розвитку нескінченної свідомості. Або – вічний

Всесвіт для вічного Бога і вічний Бог для вічного Всесвіту.

Істинний світ влаштований настільки досконало, що в ньому тимчасово віднаходиться

місце всьому неістинному.

Істина не залежна від осягнення самої в собі і для себе.

Наукова філософія найдосконаліша з усіх наук. Рівних їй не було, немає і не буде у світі.

Вона здатна сприйняти все з можливого про все з можливого. Це істина. Та, яка в

можливому заради можливого; та, яка у всеможливому.

14

Гармонія настільки демократична, що навіть під загрозою місцевої руйнації допускає

будь-що з позагармонійного (навіть абсурдного). Людству слід вчитись у гармонії. Людству

необхідно зрозуміти гармонію. Демократія від гармонії. Демократія по Волі Божій.

Гармонійна демократія завжди у гармонійному бутті.

Навіть знищивши достовірну гармонію на місці (у певний час і у певній ділянці Всесвіту)

ніхто й ніколи не знищить Всезагальну гармонію Всезагального Буття.

Посередництвом гармонії можна зрозуміти такі стани як порядок та хаос.

Рецепт для політології від наукової філософії – не брати приклад з донаукової філософії і

не зазнаватись на фоні тимчасово розгубленої решти. Не привчати політиків до

політиканства. Політика не ілюзія, а об”єктивність. Раз так, то необхідно передбачати

пагубність непомірних політичних амбіцій. Не можливо створити ідеальну державу (хоча б у

стилі Платона) без вірного розуміння законів наукової філософії.

Ідеальне завжди в ідеальному, а ідеальний для свідомості світ довкола – це пік розвитку

свідомості за найвагомішого використання матерії (чому не осягнення божественості?).

Що матерія? Як вона буде почуватись?

”Що є всемогутність Бога без нікчемності природи” ?

Досконала свідомість спроможна створити досконалий світ без фактору еклампсії матерії.

При цьому – творення свідомості є багатограним процесом, який найперш залежить від ряду

обставин (також від самої матерії, яка є у певний час і у певному місці).

Людина так влаштована, що свідомо-підсвідомо спочатку захищає свою дійсність (своє

”інобуття”), потім – найближче оточення, в якому її ”інобуття” найбільш оптимально

почувається (мовний аспект тут доречний), далі – інтереси групи, класу, держави, нації і т.д.

Якби Творець сподівався лише на людину без впливу того, яке тепер називається чинником

”ряду обставин”, то він би глибоко помилився. Світ довкола – це гармонія у поєднанні

потенції матерії та свідомості. Легковажити цим непробачально. Коли відсутнє свідоме

реагування на ситуацію у певний час і в певному місці (нелюдство не є людяністю і тим

більше це не божественність), то ті самі обставини через підсвідомість спроможні витягнути

відповідне свідоме реагування. Це суттєво! Це кардинально міняє теперішні погляди

людства на себе, на оточення, на Всесвіт. Будь-яка ідеологія міняється у часі,

трансформується і замінюється новішим. Окремішність – інтелектуалізм. Про нього мова

окрема. Певна ідеологія корисна у певний час, певна ідеологія використовується, однак ця

ідеологія тимчасова. І це фундаментально. З шкали істинності можна вивести корисність

того чи іншого, визначити часові параметри і розробити рекомендації. Через обставини,

посередництвом взаємозв”язку всього з усім (окремим) можна визначити появу нового,

передбачити наслідки, розбити на частини, дослідити, згрупувати, систематизувати,

розщепити і сказати: сьогодні – те, завтра – інше. Інтелект має добирати, інтелект має

користуватись. Майже ніхто сьгодні не сумнівається в необхідності демократії, але

демократія піддається вдосконаленню. Як, коли і ким – це завдання наукової філософії (і не

лише). Від кам”яного віку до забезпеченого суспільства відкритого типу – ось етапування

людства на Землі. Пов”язавши це все з доведеним завдяки науковій філософії, можна чітко

встановити ”що, коли і як”. Помилки не можливі, бо після капіталізму первіснообщиний лад

закономірно не виникне. Це нонсенс. Міцна економіка завжди притаманна державам

(суспільствам) з відповідним рівнем інтелектуального розвитку. Міцні ті держави, які

інтелектуально сформовані

завдяки своїй найбільш потенційно можливій

внутрішньодержавній взаємодії ”матерія / свідомість”. Економіка в меншій мірі залежна від

забаганок, а в більшій від відповідних обставин.

Наукова філософія володіє чітким рецептом, яким чином зробити економіку якоїсь

конкретної держави найбільш вагомою, більше того, так вона ще й знає який час ця

економіка буде саме такою.

Будь-яка політика повинна мати свою філософію. Загальнолюдська політика диспонує

науковою філософією.

15

Сьогоднішнє сприйняття політики – це сприйняття її у вигляді чогось брудного,

потаємного, буденного; натомість сприйняття філософії – це осягнення світу величного і

вічного, яке, здавалось, не має жодного відношення до побутових суспільних проблем.

Навіть за такого нерадісного як для політики, так і для філософії сприйняття можливе

зближення, бажаний консенсус, і він у взаємних кроках назустріч. Політика зобов”язана

нести в суспільство не лише злагоду, а все більшу гуманізацію життя людини, в чому,

власне, й заключається її призначення. Та політика, яка по своїй суті заснована на цінісних

принципах, випливаючих із духовної, моральної необхідності, проявляє свою гуманістичну

сутність, адже саме вона стає причетною до реалізації окремою особою змісту життя, а також

до великих загальнолюдських аспектів. Саме на такій основі, здебільшого через етику, в

основному й об”єднується філософія та політика.

До того ж, тільки тоді соціальна теорія може відігравати позитивну, а не нігілістську

роль, коли вона базується на абсолютних загальнолюдських цінностях, таких як гідність

людини, істина в науці, краса в мистецтві і т.п.

Хибна та думка, котра стверджує, що наукова філософія розглядає виключно загальні

принципи і не помічає простих потреб пересічної людини, хибна в своїй основі тому, що

саме наукова філософія зауважила ”людськість – божественність” і фундаментально

висвітлює взаємозв”язок ”людина – Всесвіт – людина” та ”людина – Бог – людина”.

Істина робить людину вільною. Без уясненої Істини людина сліпа і може бути споріднена

з тими нелюдами, які упосліджено бачать тільки себе і своє пісне животіння.

Непідвладно по-справжньому жити в Істині без уясненої Істини.

4) Космічна ідея космічної філософії.


У наш час простує нашим простором волинська (або українська) школа космічної

філософії. Її найвідомішими представниками є К.Е.Ціолковський (вся його родина з Волині),

академік В.Вернадський, Ю.Кондратюк-Шергей (родився у Луцьку), академік М.Холодний,

С.Корольов (родився у Житомирі) та автор цієї праці – рівненчанин д-р Микола Марк

(Михайловський).

Ідея космічної філософії зринала на теренах Радянського Союзу, у США, Франції та

Німеччині. Хтось додумався першим, котрийсь – останнім; суть в іншому – до

започаткування наукової філософії дана космічна філософія носила чисто утопічний,

несерйозний з наукової точки зору характер. Були гіпотези, ідеї, певні розробки стосункових

проблем і нічого більш-менш авторитетного.

Ю.Кондратюк-Шергей розробив схеми міжпланетних подорожей, К.Е.Ціолковський

написав цілу низку навколофілософських праць (окрім ракетобудування), В.Вернадський

разом з П.Тейяром де Шарденом заглибився у дослідження ноосфери та закомплексував на

соціалістичній перспективі. Були й інші. Їхні імена добре відомі в цивілізованих краях.

До цієї пори ніхто й ніколи не досягнув справжнього наукового рівня.

Легко сказати: ”Існує безмежний космос, а в ньому живемо ми – люди”, тяжче

обгрунтувати, доказати, переконати, ще тяжче розробити наукові теорії та з математичною

точністю заглибитись в буття.

Істина = 1 <1(свідомість) / 2(матерія);

Істина = 1,2 < 1,2 / 1,8;

Істина = 1,4 < 1,4 / 1,6;

Істина = 1,8 < 1,8 / 1,2;

Істина = 2,0 < 2,0 / 1,0.

Останній етап впорядкованості буття наступає коли свідомість досягає свого найбільшого

розвитку. Матерія у цей період вже віддала необхідну внутрішню потенцію. Вона

змізернена. Свідомість повністю поєднується з Абсолютним Розумом і змушена в

подальшому творити впорядковану матерію.

Істина = 1,8 < 1,8(свідомість) / 1,2(матерія).

16

У період оточуючого нас хаосу найбільш розвинена свідомість – Господь створив для нас

світ і вдихнув у нас Дух. Духовно піднявшись у своєму розвитку на рівень Абсолютного

Розуму ми маємо впорядкувати з хаосу матерію і передати свій Дух (Дух Господа) новій

людині.

Чи так насправді?

Сучасна посткласична наука, а саме – синергетика, відмічає, що такі два атрибутивні

начала як ті, що створюють упорядковані структури з хаосу та ті, що розсіюють, розмивають

ці структури, присутні в усіх складних відкритих системах буття. Певні результати взаємодії

цих протилежних начал обумовлюють виникнення будь-яких складних систем, їх

функціонування, розвиток і зникнення. Тому досягнення будь-якого кращого порядку,

гармонії і тепер повинно розумітись як певна міра, ”золота середина” взаємодії тих

протилежних начал, про які йшлося.

Чи так насправді?

Якщо не стверджувати, а припустити, що у період нашого хаосу найбільш розвинена

свідомість – наш Господь, створив для нас світ і вдихнув у нас Дух, то це означає – хаос був

лише навколо нас і Господь для нас створив світ, тобто сам Всесвіт яким був у широкому

загалі, таким і залишився (хаос місцями і порядок місцями). Логіка є і в даному твердженні,

логіка є і в протилежному – безмежний Всесвіт весь був у хаосі і по Волі Божій з часом

утворилось все живе, тобто – свідомість була і матерія була, але наша свідомість отримала

нашу матерію.

Ревізії можна піддати все. Додуматись можна до будь-чого з можливого. Суть у тому, що

наукова філософія допускає як першу з вище поданих точок зору (в моєму трактуванні), так і

альтернативну (але обгрунтовану). Теорія П.Тейяра де Шардена про те, що Всезагальне

Буття почалось з хаосу, перейде у порядок і повернеться у хаос, підтвердила суб”єктивну

життєспроможність. Формула Істини здатна вмістити як одну теорію (мою), так і другу

(П.Тейяра де Шардена), або будь-чию іншу. Мені залишається переконувати опонентів у

тому, що я бачу на Землі простування до порядку, а навколо Землі – хаос. Але це бачу я. Така

моя теперішня гіпотеза і сьогодні вона знаходить підтвердження у систематизованій мною

науковій філософії. Я можу помилятись і сподіваюсь, що час усе розставить по своїх місцях

(Людство розвивається. Людство прогресує).

Наукова філософія спроможна осилити той факт (якщо він підтвердиться), що людина є

єдиною розумною істотою (єдиною свідомістю) у безмежному та вічному Всесвіті

(Теперішня уфологія володіє вагомими доказами наявності позаземних високорозвинутих

цивілізацій, але хто знає, можливо, коли ми досягнемо їхнього розвитку вони з тих чи інших

причин перестануть існувати?). Формула Істини також є доказом цієї спроможності.

Що ж тоді суб”єктивність?

Цифрові позначення формули Істини – це умовність. Це те, яке відображає розвиток

людства і є показником його інтелектуалізації. За цифрами – безмежжя. Що є 1,2 і чим воно

відрізняється від 1,4 ? Що краще? Поетапність завжди починається від чогось і веде кудись.

Маємо ”щось” і прагнемо ”чогось”. Ми в розвитку. Ми в дії. Сьогодні одне, завтра інше.

Гармонія керує. Проте гармонія може з якоїсь певної причини повернутись у досить

тривалий для нас позагармонійний стан, той, який для людства може виявитись фатальним.

Істина = 1,4 > 1,3/1,7;

Проходить процес відторгнення. Дане буття не сприймає дану взаємодію. Почався регрес

і буття прямує на нижчий рівень – у бік хаосу. З плином часу все впорядковується.

Істина = 1,3 < 1,3/1,7;

Далі через врівноваження постає або розвиток, або занепад.

Здавалось, що нічого поганого в простуванні до хаосу немає, адже потенція матерії

збільшується. Проте це омана. Матерія фактично ”непланомірно” повертається до свого

первісного стану. Але її і так довкола достатньо. Замість свідомого врегулювання матерія

позасвідомо (в зв”язку з помилкою свідомості) підтягує гармонію (примушує гармонізувати

зворотній процес, якщо ні, то отримається місцевий армагеддон з великим хаосом і все-таки

17

з подальшим гармонійним врегулюванням) і буття фактично підпорядковує ”під себе”.

Здавалось, що в наслідку згуба неминуча. Однак існує назване ”обставинами”. Існує

Абсолют Істини Всезагального Буття як єдина потенція всього сутнього. Потенція

Абсолютного Розуму та потенція Всесвіту у масштабі Всезагального Буття – це і є Істина.

Потенція всього Всезагального – в цьому Істина. Вже впорядкована свідомістю на

відповідній рівень матерія (та, яка влагоджено віддала свою певну потенцію) ніколи не

зможе ”непланомірно” знищитись – це і є фактор ”обставин”. ”Непланомірне” нищення в

дійсності відбувається передбачувано у своєму початку та кінці, що означає – логічно,

специфічно, навіть продуктивно ... тощо. Чим більше впорядкована матерія свідомістю (чим

більший розвиток свідомості), тим тяжче втягнути матерію у зворотній ”непланомірний”

процес.

Відторгнення буттям (тут вже зафіксованими ”обставинами”) – це нонсенс і прикро, що

цей виняток все-таки, але буває. Розвинута свідомість передбачає всі варіанти.

Якщо є інші свідомості, є Дух, є багато чого іншого, то це не страшно, а якщо нічого

такого немає, то що тоді?

Окремо взята пересічна людина по своїй суті досить-таки безпорадна, на відміну від неї

цивілізоване суспільство більш конструктивне, тоді як людство в цілому життєздатне і

ніколи не повірить у фаталізм. Ми створені по образу і подобі. Ми сильні за образом і

подобою. Жоден страх не знівечить людство.

Наукова філософія володіє фактами, що є хаос і є порядок. Наукова філософія

оприлюднює уяснену в відвертості Істину. Наукова філософія виходить з достовірних

положень достеменно пізнаного.

Космічна філософія має бути науковообгрунтованою тому, що подальше пізнання

людиною космосу не потерпить ”або – або”. Необхідна ясність. Чітке знання забезпечить

виживання серед безмежжя Всесвіту, безсистемне шарахання згубне. Межа між космічною

філософією та науковою філософією помітна. Космічна філософія займається філософською

апробацією космосу на базі наукової філософії та користуючись з пізнаного й прийнятного з

ідей наукової фінтастики. Систематизована космічна філософія є складовою наукової

філософії. Істина наукової філософії є істиною космічної філософії (наукової фантастики

також). Осмислення космосу – це з космічної філософії, науковий підхід до Всезагального

Буття – це з наукової філософії. Космічна філософія дозволяє більшу варіабельність (навіть

деяку утопічність ідей), натомість наукова філософія непохитна по науковому факту.

Космічна філософія більш матеріалізована, значно прагматичніша і зовсім не парадокс, а

норма, що осмислена мною космічна філософія введена в осмислену мною наукову

філософію. Там, де відмітиться нетрадиційний для наукової філософії підхід до проблем

космогенезу, то це чиста космічна філософія, там, де фундаментальна науковість накладеться

на ”космічне вільнодумство” – це вже наукова філософія.

Є філософствування, є філософія і є наукова філософія з тим же таки філософствуванням,

тією ж таки філософією та тією ж таки космічною філософією.

Чіткості в категоричному розмежуванні поки що не існує. Ця чіткість немає авторства.

Людство скористається з наданих йому можливостей і з часом систематизує отриманий

матеріал. Сьогодні маємо дещо давнішу космічну філософію та порівняно новаторську

наукову філософію. Тут логічніше не ”хто – кого”, а швидше ”так має бути”.

Ідея наукової філософії про людину, як носія розуму в масштабі космосу, співпадає з

такою ж ідеєю не тільки космічної філософії, а й, наприклад, уфології та наукової

фантастики. Якщо співмірно існує мікрокосм та макрокосм, то чому б тим більше не

ужитись космічнїй філософії та класичній філософії у такій вже явній глобальності наукової

філософії?

В космосі людину чекає небезпека. В космосі людина може загинути. В космосі повно

таємниць. Невже на Землі людина не готова до цього?

Апробація людини в земних умовах (в колисці) – ось перший етап у простуванні від

хаосу до порядку. Другий почався з моменту виходу на новколоземну орбіту. Третій

18

розпочнеться з помітного космічного творення. Четвертий – з дня Маргарити. П”ятий ... Але

це все гіпотези і наукова філософія не може собі дозволити введення людства в гіпотетичну

залежність, тому ... ”Є Істина, а решта – суєта. Велична Істина у величній суєті ...”. Слід

набратись терпіння і творячи чекати прийдешнього. На все свій час. Чим більше ми освоїмо

потенціал матерії, чим досконалішими будуть наші надбання, тим розвинутішими ми

станемо і тим гарантованіше почуватимемось. Безпека – ось що потрібно людині у космосі і

космічна філософія її по-своєму (незамінимо) забезпечуватиме.

Сьогодні (у час написання цієї праці) наукова філософія не критикує космічну філософію,

бо, вочевидь, критикувати немає що. Здебільшого існують донаукові утопічні ідеї

космогенезу, а на них, як відомо, далеко не заїдеш. В тому, що перша-ліпша планета, з тих

про які ми знаємо, чимось відрізняється від Землі сумніватись не приходиться, вагомий

аспект в іншому – чи будемо ми коли-небудь на цих планетах і чи зуміємо зробити те, до

чого тягнемось по своїй природі. Нам не вистачає екзистенціалізму, ми недостатньо знаємо

самі про себе (про страхи, відчуття, передчуття, критичні стани), але наші потуги до Всесвіту

нам не видаються смішними. Це – перспектива (та, яка буде; та, яка зачекалась нас).

Людству потрібна космічна філософія так точнісінько як йому потрібен екзистенціалізм. Не

більше і не менше. Заслуга наукової філософії в тім, що вона це чудово розуміє. В цьому її

міць.

Окрім того, всі відмічені вище заслуги наукової філософії не сліпе самовихваляння

закоханого у свою ідею автора – ні; це данина, заслужена данина, бо наукова філософія чим

раз тим більше виступатиме важливим компонентом науково-технологічного прогресу,

деякою мірою його рушійною силою і саме для цієї науки характерні випереджаючі темпи

розвитку порівняно з розвитком техніки і виробництва. І найголовніше – достовірність якої б

то не було науки постає з її наближення до істини. Саме тому наукова філософія є ”першою з

перших”.

Формула Істини – це, зрозуміло, лише суб”єктивна формула (математична наочність) і

наукова філософія остаточно не систематизується на цій формулі. Вона згрупована навколо

таких понять як істина, буття, матерія, свідомість та ін. Тих понять, які є традиційно

філософськими і які пережили століття й тисячоліття антропогенезу. Дана формула є

більшою мірою авторським компонентом, а меншою – вимогою часу (або навпаки). Формула

буде мінятись, доповнюватись, поглиблюватись, але найголовніше, найсуттєвіше те, що

виходячи з цієї формули ми можемо сміливо стверджувати – існує еволюція, прогрес, все

рухається, розвивається і людина, як частка Всесвіту, має великі можливості. Сприйнятий у

щирості Господь додає нам сил, Істина обнадіює. По Волі Божій формула Істини

згрупувалась на досягненнях сучасних наук, але сьогодні назване ”системою Кондратюка-

Шергея” може завтра не назватись системою, воно буде чимось більшим, глибшим,

понятійнішим – нічого страшного; головне, що воно залишиться, воно яким було, таким і

буде, а чи з тим, чи іншим понятійним нашаруванням, то це атрибутивне. Наукова філософія

дивиться в глибину явищ, відмічає всеосяжність, і з цього зауважує деталі. Не в примітивних

пошуках ”філософського камня” Істини блукають наукові філософи, а з усім одкровенням,

уяснюючи Істину, пропонують ідеї. Справжні ідеї. Виважені ідеї. Прийнятливі ідеї. Вони не

шпортаються навпомацки, вони бачать суть і не мають жодного права приховати (замовчати,

втаємничити) істину. Господь питає у кожного з нас, а з наукових філософів -

найприскіпливіше. Істина в тій чи іншій мірі уясняється всіма, але справжні наукові

філософи мають до неї тягнутись найщиріше.

Коли кажуть, що диктатура певного прояву є пагубною, що вона применшує підлеглих,

то це і є суть. Якщо наполягають на необхідності демократії, то це і є суть. Зауважуючи

необхідність глобалізації перед небезпекою зовні, відмічають суть. Заакцентовуючись на

небезпеці поширення фундаменталізму, екстремізму, нацизму, фашизму, комунізму

відмічали і відмічатимуть суть. Так стосовно всього. Є найсуттєвіше і виходячи з цього

людство інтелектуалізується.

19

Наукова філософія взяла від метафізики не випещеність, недосяжність, вона взяла від неї

величне поняття істини і навколо цього, ще вчора перебільшено суто метафізичного поняття,

структуризувала філософські складники. Наукова філософія заглибилась у буття, у суєтню і

серед гамузу життєвих проблем не розгубилась, а утвердилась з усією притаманною

фундаментальністю понятійно.

Невже погано, що наукова філософія покладає певні надії на глобальну інтелектуалізацію

людства і апелює до класу інтелігенції?

Хтось зауважить, що наукова філософія побудована на християнських засадах, а не,

скажімо, на ісламі чи буддизмі і при цьому помилиться, бо наукова філософія постійно

стверджує, що є віра й монотеїстичні релігії. Бог єдиний для всіх. І цей Бог християнський,

буддистський, іудейський, мусульманський ... Бог – для всіх і Бог – у всіх. Якщо людство

розмежувалось і появились різні народи, нації, держави, виникли найрізноманітніші релігії,

то що ж, видно на це існували свої причини. Інші причини з часом спроможні згрупувати

людство, створити відкрите суспільство, витягти людство у безмежжя космосу, але,

наголошую, за цим усім стоїть людина. Її світ (”інобуття”), її думки, її проблеми та колізії.

Від людини до всезагального і від нього до людини. Лише так, а не інакше. Всезагальне у

людині і людина у всезагальному.

Широкомасштабна, всеохоплююча і фундаментальна, та, яка постала з філософії,

метафізики, космічної філософії, синергетики, теології, логіки та ряду інших наук (в тому

числі математики та астрономії) наукова філософія не може бути включена у все ще

остаточно не сформовану космічну філософію (філософію космогенезу або філософію

космізму), лише навпаки – космічна філософія є складником наукової філософії. Поряд

політології, соціології, психології космічна філософія приросте у науковій філософії.

Збагатиться й постане в широкому спектрі пізнання. За нею майбутнє.

Не виключено, що в майбутньому космічна філософія постане у вигляді наукової

космічної філософії та філософії космізму, як не підпорядкованої жодній науці, а створеній

на засадах ”чистого мислення” (вільного лету фантазії) галузі пізнання – це її право (право

людства на суспільну атрибутивність). Можливо космічна філософія всеціло примкне до

класичної філософії. Можливо повністю відокремиться і постане цілком самостійно. Все

можливо. Для себе особисто і своїх прихильників я маю право залишити все таким чином як

тільки що мною зауважено. Чи не так? Тому й готую підручник ”Курс науково-космічної

філософії ( космічно-філософської науки)” та підшуковую рецензентів.

5) Місце наукової фантастики.

Її змізернюють. Її незаслужено нівелюють. Даремно! Вона що не день, то все більше

заявляє про себе і наступає на п”яти космічній філософії. Певною мірою вона і є космічною

філософією. За філософського поглиблення і без художнього наповнення наукова фантастика

є космічною філософією, але чи вона є науковою космічною філософією, чи простою

космічною філософією необхідно тактовно змовчати – це і так зрозуміло.

Проте вона має перспективи.

Вона розвиває мислення.

Вона групує фантастику в наукове русло.

Вона привчає фантастів мислити по-науковому.

Філософське мислення на грунті науки в космічно-всезагальному масштабі – це і є

наукова філософія, а мислення без науки і без атрибутивності філософії – це і є фантастика.

Що кому подобається. Людство створило і створює різне для різних уподобань. Існують

заготовки на будь-який смак.

Однак вставка – існує наука, яка називається науковою філософією і її місце не зможе

зайняти жодна інша наука.

Фантастика базується на уяві.

Чи існує уява виключно наукова?

20

Якщо є фантастика і наукова фантастика, то очевидно що так. Філософи повинні

підтримувати фантастику, а наукові філософи – наукову фантастику. Багатьом таке

недовподоби. І не безпідставно.

Право на існування має все. Наукова філософія користується і буде користуватись з

наукової фантастики. Наукові фантасти автоматично не зробляться науковими філософами і

навпаки. Однак шанси є як в одних, так і в других. Наукова філософія виступає за тісну

співпрацю.

Що нас чекає в майбутньому на Землі і за її межами? На це відповідає наукова

фантастика. І часто-густо помиляється.

Що нас чекає в майбутньому на Землі і за її межами? На це відповідає наукова філософія.

І не помиляється. В цьому різниця.

Існуюче позитивне в тому, що наукова фантастика інтерпретує з широким спектром

уявного і через такий художньо-філософський спектр щось та й стає актуальним до втілення.

Існуюче негативне – наукова філософія цілком дієздатно розробила обгрунтовану шкалу

істинності, вона стверджує: ”те – істинне, те – хибне” й пропонує всю себе до керівництва

діями людства, але справжня наукова філософія завжди буде чисто декларативною у своїх

пропозиціях на таке ”всезнайство”. Вона не може вказувати. Вона не може примушувати.

Адже Господь і той тим більше дав кожній людині певне (для неї необхідне) поле діяльності.

В психіку людини, навіть в її діяльність закладена Всевишнім певна порція егоїзму

(всезнайства, самовпевненості, безальтернативності) і людина ніколи не буде чітко діяти по

наперед уготованому для неї плану. Людина колективна, але не стандартизована істота.

Індивідуальність передбачає мислення посередництвом апробації на практиці та

взаємозалежну поступовість у розвитку.

Наукова філософія носить рекомендаційний характер.

Як саме чинити у певний час і в певному місці стосовно себе та довкілля залежить від

людини.

Вирішує конкретна людина.

”Ти – правий, ти – неправий” – це з категорій моралі. Це з політології. Це з

суспільствознавства. І це з наукової філософії.

Якщо є істина, то все співвідноситься з нею (вірне немов з одного боку, невірне – з

іншого).

Пізнане достовірне притягує до себе, однак кожне достовірне постале з істини.

Наукова філософія не вчить як вирощувати продукти харчування, наукова філософія не

розробляє конкретні кулінарні рецепти споживання, наукова філософія робить висновки

через узагальнення гармонійної необхідності продуктів харчування, людини й всього

оточуючого середовища.

Наукова філософія називає це достовірним у даний момент і істинним у всезагальному

тому, що за істинного буття все є співіснуючи наявне, а достовірним є те конкретне на

місцях, яке з часом трансформується у інше достовірне.

Кожна людина певною мірою автономна і задача наукової філософії висвітлити в чому

полягає певність цієї міри і чому (заради чого) необхідна автономність людини.

Самостійно класична філософія не може переконливо пояснити в чому сенс життя. Лише

спільно з науковою філософією це для них посильно.

Аспект наукової фантастики потрібен науковій філософії з метою наукового

узагальнення широти можливостей уяви (апробація) та виходу з цієї уяви на спектр науково-

філософського вжитку (реальна перспектива). Суттєвий акцент – наукова фантастика навряд

чи зуміє найближчим часом вибратись з закомплексованості психологічного плану і не

зможе показати (літературно охарактеризувати) справжній обрис людини майбутнього

(Homo intellectualis), хоча, можливо, так і має бути, адже божественність не є усвідомленою

нами людськістю і ми ще певний час губитимемось в пізнанні всіх якостей Бога.

21

Актуально: ”Від ідей наукової фантастики – до чітких законів наукової філософії” і не

лише космокреатика (узгоджений розвиток макрокосму та мікрокосму) львів”янина з Польщі

Станіслава Лема таке кредо підтверджує.

6) Уфологічні перспективи навколо проголошеного дня Маргарити.

Момент ефективного контакту людства з позаземною цивілізацією (”братами по

розуму”), названий днем Маргарити, - це ілюзія , певний етап чи мета до якої людство

прямує? Однозначної відповіді немає. Через те й така назва у науковій філософії (на честь

моєї єдиної сестри Маргарити і в наслідку її невирішеної, але постійно очікуваної до

вирішення дівочої (жадане заміжжя) проблематики).

Якщо ми все ще єдині у Всесвіті (що сумнівно), то після розселення на відповідні

планети та створення інших (паралельних) форм життя, ми єдиними не залишимось. Отже,

цілком реально, що день Маргарити колись, та для когось відбудеться.

Якщо ми вже не єдині і наш контакт є справою часу, то день Маргарити обов”язково буде

досить швидко (відносно швидко).

Чому ж тоді турбуючі нас сумніви?

Людство сьогодні розвивається, людство саме зараз як ніколи до цього, впевнене в собі й

своїх силах, проте не виключено, що сьогоднішнє самовпевнене людство вже завтра може

загинути або в силу ряда причин призупинити свій розвиток. Зрозуміло, що в такому разі

день Маргарити пропаде для нас назавжди.

Чим далі розвиватиметься прототипова сестра Маргарита, тим менше у неї шансів

заполучити жадане співжиття (відбувається її процес старіння), проте вона у відповідний час

може задіяти нове життя, може заопікуватись цим життям, або, ще варіант, - через постійні

турботи особистого плану може взагалі призабути про раніше очікуване ( і нормоване для

більшості).

У загальній формулі Істини зупинки у розвитку особливо не заакцентовано. Зупинка є

винятком. Тим нонсенсом, який не вписується у загальноприйнятливе, але який, все-таки

може відбутись, і після якого, якщо знищиться стара свідомість і розпочнеться нове життя з

молодою свідомістю, все розпочнеться спочатку.

Зупинка розвитку (той нонсенс, що до того ж суперечить як категоричному імперативу

людської моралі, так і самому генетично закріпленому функціонуванню моралі взагалі)

носить чисто суб”єктивний фактор задіяння, а не об”єктивну необхідність. ”Або – або”

(розвиток чи занепад) є сповна до розуміння, так точнісінько як, наприклад, формула істини

являється зрозумілою математично окресленою долею людства. Все в ній, навіть інші

віріанти, можливе, окрім того ”все з іншого” також чітко відображене. Суть формули не

фатальність, суть даної формули – доля (вкотре наголошується про це), а долю, як відомо,

”возом не об”їдеш”, - її не знехтуєш і про неї не забудеш. Доля – це ряд обставин навколо

свідомості. Є обставини якими ми спроможні керувати і існують обставини, які керують

нами.

День Маргарити є тим днем, якого ми прагнемо з усією спадково закодованою в нас

генетичною цікавістю і який, попри все, може не здійснитись.

В певному розумінні матерія і свідомість ніколи не можуть відповідати одне одному

(назавжди призупиниться протистояння), але не потрібно бути заручниками виключно

”певного розуміння” або лише написаних цифрових символів формули і зрозуміти, що у яких

би то не було значеннях матерія і свідомість ніколи не будуть рівними. Це в природі

неможливо ( і перш за все в зв”язку з їхньою неоднаковістю). Наслідок рівнозначущості (дві

одинички або дві двійки) – відсутність руху, поглинання сильнішим слабшого, тоді як після

вказаного у формулі істини науково-філософського урівнення (значення по 1,5) рух

продовжуватиметься і зростаюче буде зростати, а спадаюче – спадати. Щоб уникнути будь-

яких потрактувань і будь-яких перегинів у майбутньому, слід відразу й назавжди підходити

до матерії та свідомості як до утворень з різною специфікою (різнозарядних компонентів), а

22

до субстанції (системи Кондратюка-Шергея) як до нейтрально-врівноваженої основи

Всезагального Буття. Лише виходячи з такого розуміння можна галузево поглиблювати свої

знання за окремішного підходу до того чи іншого з пізнаваємого.

Наші теперішні науково-філософські знання про Всесвіт співпадають з його вже

підміченими закономірностями.

Ніщо не розвивається вічно і ніщо не занепадає вічно.

Перевага (через превентацію) свідомості над матерією є піком, після якого створюється

надпотужна свідомість, а якісно вичерпана потенція матерії провокує її у хаос.

Чи все це буде невідворотнім для свідомості? (Матерія нас, як людей, хочем ми того чи

ні, але все-таки підсвідомо менше цікавить). І запитання на поставлене запитання – чи може

хто небудь з нас (компонент потенції свідомості) віднайти щось логічніше, чи може його

втілити в дійсність? Якщо віднайде і якщо зможе втілити хоча б у глобальне достовірно

існуюче довкілля, то беззаперечно, що місце такому генію на п”єдесталі потужної

свідомості. З часом пошуки активізуються, з часом пропонуватимуться варіанти, але

механізм природної регуляції настільки влагоджений, що перш ніж втілювати новітнє у

дійсність слід добре подумати і необхідно передбачити всеможливі наслідки. Варіант нового,

більш доконалого, логіка наукової філософії не виключає. Однак, апеляція – це одне,

диспонування – це інше і ці процеси окремішні за обов”язкового влагодження проміж себе, і

ще – є обставини навіть для надпотужної свідомості. Є необхідність гармонії. Є

взаємозв”язок усього з усім. Наслідок – альтернатива ніколи не виключена, але Істину

Всезагального знівечити не можливо нікому й ніколи. Це догма сталого абсолюту.

Ми заручники руху, але наша заручність приємна і ми компонент забезпечення цього

руху. Ми впорядковуємо всеможливе у всеможливому.

Високорозвинена впорядкована свідомість разом з впорядкованою (чому все-таки

змізерненою?) матерією гармонійно впорядковуються у такому ж, - впорядкованому бутті.

Впорядковане буття гармонізує матерію та свідомість. Платою за таке досягнення є

необхідність створення нової свідомості.

Таке вже було. Таке нам відоме з діда-прадіда. Господь з хаоса створив Землю (небуття –

буття), вдихнув Дух і писана мною праця є ще одним тому свідченням.

Можна сумніватись скільки кому завгодно. Можна все піддати ревізії й ставити перед

собою численні ”чому?”, але жодні сумніви ніколи не знищать істину. Справа навіть не в

цифрових позначеннях формули істини або певних математичних розрахунках, справа в тім,

що саме так, а не інакше є в дійсності і даний математичний підхід у даній формулі це

підтвердив. Знову ж таки ”достатньо – недостатньо” – це для кого як”, адже людина мусить в

усьому побаченому й почутому сумніватись (такою її створив Бог), проте найзапекліші

скептики погодяться з тим, що є рух, є розвиток, що людини колись не було на Землі і що

вона там появилась після все ще нам незрозумілого тектонічного струсу (не лише вона, а й

життя взагалі).

Матеріалізм з одного боку, ідеалізм – з іншого, тоді як наукова філософія підтримує

релігію й вважає основні релігійні вчення за такі що вартують уваги.

Сумніви не зникнуть. Вони будуть зринати. Наукова філософія в частині своєї надбудови

носить і носитиме виключно будівничий характер. Саме завдяки сумнівам наукова філософія

вдосконалиться до потрібної для кожної епохи височини.

Як у відношеннях ”людина – людина”, так і ”людина – природа” людина спроможна

впорядкувати буття і сьогодні більшість з нас розуміє, що ще вчора ефемерне ”тисячоліття

спокою та миру” якщо не завтра-післязавтра, то обов”язково з якогось нового століття все-

таки наступить.

Що на те день Маргарити?

Теперішня уфологія відноситься більшістю вчених до незрозумілих та суперечливих

наук. Наукова філософія не може зігнорувати цей факт. Як і той, що уфологія володіє

певними підставами для назви ”наука майбутнього” і хто знає, можливо космічна філософія

запропонує всю себе для її потреб.

23

Моя особиста точка зору (як даного автора у даний час) полягає у тому, що сильні

позаземні цивілізації результативно зв”яжуться з нами у період нашого впорядкування буття.

Очевидно такою є умова ”братів по розуму” (дещо заохочувально для нас названих рівними

братами).

Як би там не було, але сьогодні день Маргарити є загадкою і поряд цього існують

підстави для наполягання, що саме цей день і буде днем появи давно очікуваних та

справжніх посланців Бога.

Існує певна логіка в тому, що потужним свідомостям Всесвіту, а тим більше Богу, немає

необхідності з нами безпосередньо (”віч-на-віч”) зв”язуватись. Компонент для отримання

інформації про нас був і є завжди, цей компонент – дух, наше мислення, кінець-кінцем наша

очевидна діяльність, або, якщо вже на те пішло, – інформаційна енергія Гегеля у вигляді

”розумового поля”. Для чого контакт? Що і кому дасть контакт? Цілком очевидно, що він

вкине нас – непідготовлених, у нову дійсність, у авантюру; він нас шокує, вразить і в

наслідку може спричинити вир якогось суспільного хаосу. Контактувати проміж себе можуть

лише підготовлені до цього, лише оволодівші належним розвитком і функціонально здатні з

кого б то не було не зробити своїх рабів. Всесвіт дає права, але Всесвіт вимагає виконання

обов”язків. Одним лише фактом свого існування гармонія таке підтверджує. У Всесвіті існує

відповідний рівень для всього і для будь-якого контакту (будь-то усвідомленого,

неусвідомленого, чисто випадкового тощо) також. Окрім того (”питання на засипку”), - хто з

нас дотеперішніх і теперішніх категорично ствердить, що нашого контакту з позаземними

цивілізаціями ніколи не було? Ще й - де результат від цього контакту? Який-такий

історичний ефект? Тому висновок один, найлогічніший, - ми непідготовлені і з нами такими

не те що ніхто з ”братів по розуму”не контактуватиме, а й по-іншому, ”двояко”, - для нас,

все ще малосвідомих, результат не очевидний, та перманентно (інше з ”двоякого”) - контакт

між позапланетними (позагалактичними) цивілізаціями можливий у випадку отримання

певного сприяючого ефекту якщо не для обох сторін, то хоча б для однієї і за умови гарантії

нешкідливості цього ефекту. Щоб яка б то не було потужна свідомість не сумнівалась ”буде-

не буде” шкода, то гармонія зуміла розпорядитись по-своєму (безальтернативно і

категорично), адже вона взяла й прив”язала кожну цивілізацію до певної для неї матерії та

віддалила на достатню відстань ці матеріальні компоненти. Час і простір вже забезпечили

виживання, час і простір забезпечать контакт між позапланетними (позагалактичними)

цивілізаціями. Якщо ні, то сумувати не вартує, бо дух людства планети Земля все повніше

наповняє і є гарантії що наповнятиме в майбутньому дух Всезагального.

Потрібно жити. Слід більше інтелектуалізовуватись. Необхідно щиро уяснювати повноту

Істини. День Маргарити не прийде сам по собі, його треба наближати, напротивагу цьому

зовсім не вартує натщесерце ставити собі за основу самоціль наближення цього дня. Про

нього потрібно лише пам”ятати. Мета людства, весь сенс його тривалого суспільного життя

полягає в іншому, більш значущому, ніж позитив якого б то не було спілкування з

позаземними цивілізаціями.

7) Людина в аспекті істини та істина в аспекті людини.

Не мала людина у Великій Істині, не мала людина в малій істині і не Велика Людина

(Людинобог, Боголюдина) у малій істині, а саме Велика Людина має своє місце у Великій

Істині. Великою є людина для себе, для природи і для Великої Істини. Істина є великою для

будь-чого (об”єкта) і будь-кого (суб”єкта), які знаходяться в ній. Все сутнє є в Істині. Все у

Всезагальному Бутті.

Коли хтось з нас сам собі замалий у власних очах, то й уяснювана ним істина буде

замалою для нього і виходячи з цього (перманентно) – визначення ”людина” має звучати

гордо найперш для неї самої.

24

Ми маємо страхи. Передчуття. Інтуїцію. Неспокій. Якщо ми схарапуджені й залякані до

нестями, то більше собою, своїм єством, ніж оточуючим середовищем. Воно велике – це

оточення і нас – великих, воно загартовує для своїх та наших потреб.

Гармонія для блага всіх, але гармонія питає з усіх.

Ніколи вірно не відповість на запитання гармонії той, хто не розуміє суті цього запитання

Через критичні стани, саме ті стани, які нам організовує довкілля, ми й намагаємось

найглибше себе зрозуміти. В цих станах повною мірою проявляється наше єство (теорія

екзистенціалізму).

Ми пізнаємо нашу людськість (відчуття, передчуття та все інше, в тому числі з

характерного людині реагування), щоб зрозуміти її та через неї вийти на весь масштаб

поняття божественності.

Гармонія задіює нам наші стани. Гармонія відміряє кожному відповідно до його внеску.

Через індивідуальну значущість і її сприйняття ( тому й значущість) ми стаємо

особистісто значущими.

Свою гармонію (сприймається як комфорт) кожен з нас сам собі організовує. Вміло або

невміло це робить. Тягнеться, пнеться до того моменту, коли воля вичерпується і набуте

передається іншим у спадок або байдикує, байдужіє (аспект простраційної свідомості) і його

(її) безвольність пригнічує інших.

Потужному інтелекту підпорядковується все і неправим буде той з нас, хто вважатиме,

що, наприклад, ”стани неосудності” непідконтрольні. Це, мовляв, ”низине реагування”,

наслідок реакції (адекватної або неадекватної) ще від гармонії взаємодії ”матерія –

свідомість”, а не від чистої свідомості, наслідок простоти ( своєрідний перший рівень

твариної підсвідомості) за входженості в буття. Це помилка. Потужний інтелект не тільки

контролює себе, свої дії, але й через розуміння гармонії дає раду ”станам неосудності”.

Потужний інтелект відповідальний за все. Він – інтелект. Він – потужний. Він підзвітний

гармонії і гармонії спроможна знищити будь-який інтелект при його неадекватності. Мови не

може бути про високу назву ”інтелект” у бутті, яке навіть тимчасово потерпає від

неграмотного втручання свідомості. Уяснена нами Істина створює можливість для розуміння

гармонії не лише зовні (через Всезагальне Буття), але й з середини (через людську сутність).

Філософія запропонувала для вжитку теорію екзистенціалізму і наукова філософія з

вдячністю його прийняла.

Екзистенціалізм не є чистою позанауковістю, як частині його прибічників чомусь

хочеться, екзистенціалізм ставить запитання науковій філософії і отримує на них відповіді.

Одне з них – ”інобуття” від народження вкинути у чуже, навіть вороже буття; суспільне

буття й ”інобуття” йдуть паралельно і лише для того, щоб бути тим, ким вона є від природи,

людина повинна у борні тягнутись до своєї суті (за А.Шопенгауером). Ми страждаємо.

Більшість з посталого від нас, для нас і для оточення приходить через страждання.

Дисбаланс суспільства – це страждання для тожсамості; природній дискомфорт (мовчу за

катаклізми) – це страждання. Чому так? Відповідь наукової філософії не лише в тому, що,

мовляв, нелюди не мають людяності й по-дурному спричинюють вороже для нормальної

людини буття, або що людськість має кристалізуватись у боротьбі за саму себе і за

божественність – ні (не лише в тому); відповідь науки в науковій філософії випливає з

математичної точності формули істини – візьмете 1,2 потенції матерії і ваш суспільний

потенціал буде відповідати умовній величині 1,8; тобто (конкретніше) - з розвитком

ядерної енергетики людина стала інтелектуальнішою і задумалась над наслідками ядерної

катастрофи, тоді як відповідь філософії в науковій філософії більш детально все

розтовкмачує для любителів філософських премудростей і навіть переводить у придатну

для цих любителів філософську площину. Ні наука, ні філософія при цьому не

применшуються, бо через поєднання уяснюють істину. Екзистенціальний підхід має своє

місце серед філософії у відповіді на дане, як і на будь-яке інше, питання. Проблеми простої

пересічної людини – це проблеми і науки, і філософії, відтак – це суттєва проблема для

дослідження у науковій філософії.

25

Є істина і є людина. Чим величніша людина, тим величніша уяснювана нею істина.

Інтелект пізнає. Інтелект досліджує і поступово, через пізнані достовірності, відщеплює

тільки що пізнане від ще раніше ( і постійно!) цілісно уясненого Абсолюту Істини.

Апріорне та апостеріорне є саме тим фундаментом знання на якому базується наукова

філософія.

Людина вільна. Людина самостійна. Людина велика. Однак сама по собі людина щось

вартує лише для свого короткого життя.

Абсолютний Розум вільний. Абсолютний Розум самостійний. Абсолютний Розум

великий. Однак сам по собі Абсолютний Розум щось вартує лише для себе.

Справа при цьому не у відсутності співмірності можливого до творення, справа тут в

умовах для створення доцільності значущого. Ці умови надає матерія. Людині сприяє (за

певних обставин перешкоджає) природа, достовірностям від Абсолютного Розуму –

достовірності від Абсолютного Всесвіту.

Наші рефлексії (підсвідоме) нам допомагають в одному випадку і перешкоджають в

іншому. Проте факт – вони частіше все-таки допомагають. Вони для нас необхідні в даний

період розвитку? Абсолютний Розум у своєму уясненому Абсолюті не може рефлексувати,

тому що шкода від його рефлексій може виявитись фатальною для ”підопічних” навіть на

рівні місцевих достовірностей. Абсолютний Розум настільки досконалий, що в нього

колишнє з його підсвідомого (рівень свідомостей у бутті достовірному) вже давно перейшло

у свідоме.

Хто він чи що воно – Абсолютний Розум і які якості ( з вже відомих нам) наповнюють

його божественністю?

Можливо Абсолютний Розум являється тільки ефемерним (напротивагу чистій духовній

потенції) і гармонія Всесвіту всеціло керує ним?

Це складні питання. Це ті питання, які постійно ставило перед собою людство і на які

дотепер воно все ще не отримало переконливої відповіді. Теперішня наукова філософія

готова відповісти на ці питання для теперішнього людства.

Чи вже сьогодні готове людство? Чи сприйме воно відповіді наукової філософії без

шкоди для себе?

По-перше, все у Всезагальному Бутті підпорядковане його закономірностям і гармонія

буття є цьому доказом. Абсолютний Розум, наскільки розумним він би не був, не є винятком

з правила (винятку це правило не дозволяє). По-друге, якщо є необхідність у чомусь, то це

назване ”щось” існує. По-третє, якщо гармонія вічного Всезагального Буття дозволяє нам

пізнавати неосяжний матеріальний Всесвіт та нашу свідомість, то чому вона має заборонити

нам пізнання буття Абсолютного Розуму (хоча б виходячи з нашого історичного досвіду)?

По-четверте ... Є ще п”яте, шосте і т.д. В процесі розвитку людства наукова філософія буде

відповідати на всі виниклі перед людством запитання. Певні запитання завжди вимагають

лише певних відповідей. Не можливо переконливо пояснити моєму сучаснику як і за який

час можна створити на сусідній галактиці штучну планету подібну до нашої Землі, або як

організувати зародження життя на ній. Теперішня людина настільки є заручником власного

досвіду і теперішнього рівня знань, що, зрозуміло, як правило піде по їй відомій доріжці і в

наслідку може допустити фатальну помилку. Потрібен комплексний підхід. Він полягає у

відповідному розвитку астрономії, ядерної та іншої фізики, кібернетики; вимагає належних

знань з генетики (клонування) або, скажімо, ракетобудування та чогось ще нам невідомого.

Комплексний підхід є наслідком комплексного розвитку і наукова філософія є ”першою з

перших”, яка має забезпечити комплексний розвиток, власне, вона є тією системою знань, які

обгрунтовано потягнуть людство у безмежне пізнання Всезагального Буття. Наукова

філософія готова надати осмислену базу для фундаментальних впроваджень. Основне з

запропонованого полягає у вже оприлюдненому в працях з наукової філософії. І з них

цілком до розуміння, що існує матерія та свідомість (ми це бачимо постійно), що є

абсолютне і відносне, є Абсолют Всесвіту як вічна й нескінчена концентрація матерії і є

Абсолют Розуму. Наукові докази? Найперший полягає у нас самих. Нашій свідомості.

26

Нашому інтелекту. Нашому світобаченні. Нашій суспільній конструкції. Нашому освоєнню

матеріальних благ. Нашому творенні. Нашій волі.

Наш Бог найперш знаходиться у нас самих.

Хіба не переконливо?

Ми є люди. Ми самі себе так назвали. Ми є Homo sapiens. Від нас залежить чи ми станемо

Homo intellectualis і чи кінець-кінцем взнаємо більшу частину правди про Бога. Наша доля в

наших руках. Наше пізнання від нас самих і залежить. Що ми хочемо взнати, ми те й

взнаємо. Сьогоднішній наш розвиток дозволяє нам знати все для нас необхідне. Ми – діти

свого часу і свого буття. Ми – діти тих умов, що їх створено по Божій і нашій Волі завдяки

гармонії. Ми йдемо. Ми розвиваємось. Ми простуємо. Наш оптимізм є закладеною у нас

споконвічною категорією моралі. Людина навіть боїться виключно за певних обставин і

задача наукової філософії передбачити ці обставини і забезпечити умови за яких страх був би

позитивною, а не негативною якістю. Людина користується з страху. Потужна свідомість має

повною мірою це використовувати і лише тоді можна буде стверджувати, що страх сповна

опанувався свідомістю.

Необхідно вже зараз відрізняти притаманне Homo sapiens від жаданого для Homo

intellectualis. Межа між людськістю та божественністю – це не прийнята нами якась

ефемерна межа між реально здобутим та безмежно бажаним, це той реальний прогрес, в який

втягнуте людство в цілому для осягнення найвищого блага. Не категорично людського, не

лише суспільного, не чисто індивідуального, а Всезагального Блага, з якого і

поширюватиметься людське, суспільне, індивідуальне благо. З якого отримається

вузькопартійне (нехай вже так) чи ще якесь інше благо. Тільки таким чином буде відчутня

рівність, щастя, достаток, свобода всіх і кожного. Тільки завдяки уясненій істині і

посередництвом пізнання достовірного з цієї істини людина стає по-справжньому вільною.

Решта – обсурд. Решта – фікція. Решта – омана.

Саме тому (для політології): ”В інтернаціоналізм через націоналізм!”, саме тому:

”Насильний інтернаціоналізм – це також націоналізм!”.

Створені по образу і подобі Божій люди висувають ідеї. Впроваджуючи ідеї, люди

творять, видозмінюючи при цьому доступну для них матерію. Ідеї Господа, як і його

творення, не співмірні з ідеями та творенням людей. Проте, якщо й сьогодні розширити

масштаб людськості (з доступною для людей матерією) до божественності (з доступного для

Бога Всесвіту), то відмітиться спрощене співпадання. Закономірність? Для філософії існує

мікрокосм та макрокосм. Для наукової філософії є людина як цілісність та Абсолютний

Розум як цілісність. Ціле співвідноситься з цілим (в рамках наперед заданих параметрів та

виходячи з прав та відповідальності). Людськість – з божественністю.

Не ”Бог вмер!” з теорій Ф.Ніцше, а ”Бог живий!” для живої людини і ”Людина жива!” для

живого Бога. Без всієї широти контексту всезагального (за відокремленого підходу до

людини) примітивний екзистенціалізм назавжди залишиться примітивним.

Сьогодні видається незрозумілою гіпотеза про інформаційну енергію Гегеля або

мусолення навколо дня Маргарити, натомість завтра буде дивно чому це людство вчора

могло в цьому сумніватись. Точно так і з науковою філософією – вже в наш час дивно чому

це люди вчора про неї нічого не знали.

Інформаційна енергія Гегеля, як енергія, що виділяється певною свідомістю за певних

обставин (ці обставини і ця ”певна свідомість” вже в попередніх працях детально висвітлені),

може розглядатись у взаємозв”язку з такими філософськими поняттями як дух та софія. Коли

є дух або софія, то в якості гіпотези слушно говорити про кант-байти інформаційної

інтродукції енергії Гегеля. Ця енергія існує і вона функціонує для осмислення іншими

свідомостями. Софія наповнює по-своєму, дух – по-своєму. Як і генетичний код, що

специфічно передає інформацію, так і софію та дух може зрозуміти той інтелект, який

володіє в момент сприйняття певним необхідним для цього пізнанням. Аналогічно і енергія

Гегеля слугує для розвинутих свідомостей.

27

У тому випадку, коли ми одні-єдині у Всесвіті, то софія і дух почнуть свій відлік від

нашого пізнання. За цієї ситуації буття через нас і від нас почне свій рух також і енергія

Гегеля. Її кант-байт синтез причаївся до пори, до часу і вимагає нашого осмисленого

розкодування.

Виходячи з історії науки, легше допустити що щось є, і наполягати на його наявності, ніж

категорично (тим більше безпідставно) підтримувати протилежну точку зору. Те, що

відсутнє у нас на нашій планеті, може бути з нами і без нас на іншій планеті і за інших

обставин. (Зрозуміла роль наукової фантастики?). Сьогодні дієве наукове пізнання

свідомості землян настільки зв”язане матеріальною структурою Землі, що всякі зарозумні

розмови про проникнення земної суспільної думки за межі Землі просто передчасні. Ми все

ще не дієздатні поза Землею. Ми все ще примітивні. Ми все ще малоактивні.

Істина тягнеться до людини. Вона заявляє про себе. Єдиним критерієм істини є сама

істина. Про частковість та відносність можна говорити лише за достовірності, а не за

істинності. Достовірне ”тут-і-зараз” може бути хибним ”там-і-тепер” або ”де-інде в інший

час”. Людина є достовірною, натомість Абсолютний Розум, осягнений людськістю в якості

Бога, являється істинним.

Сьогодні ми маємо всі підстави говорити про людину в земному та навколоземному

масштабі, завтра цей масштаб розшириться і хто знає, цілком можливо, що з”являться ще

більш беззаперечні наукові докази про людину в якості Бога. В черговий раз постане

Боголюдина і вона, як така, не уясниться через одкровення або якось інакше (але не

уясниться), а детально по-науковому прискіпливо вивчиться в масштабі вічності. В

історичному заглибленні для всього сутнього доказаним буде те, що людськість (і людяність)

формує божественність і навпаки, і що сучасній людині ще далекувато до якостей Бога, тим

більше, що самі якості Бога навіть теперішній науковій філософії зрозумілі поверхнево

(досить прикро таке визнавати, проте задля справедливості приходиться).

В аспекті вічності (куди подінешся від цього дотошного науково-філософського

аспекту?) людина минулого відрізняється від сучасника і, виходячи з цього твердження та

ряда інших наукових даних, можна сміливо говорити, що людина майбутнього буде

відрізнятись від нас з вами. Все буде дещо іншим – і психіка, і мисленна всеохватність за

обов”язкової варіабельності, і навіть підхід до все тих таки моральних цінностей. Основа

буде такою ж – людина залишиться людиною. Мозок буде таким точнісінько джерелом та

провідником як зараз, мислення функціонуватиме ”від себе – до себе”, вбираючи при цьому

спектр оточення. Людина буде й надалі прив”язана матерією до свого достовірного буття і

щоб стати над прийнятним тепер, то потрібно злитись з духом та коапульовано творити все

те, яке для нас теперішніх поки що недосяжне.

Людина – це одне, дух – інше. Дух всеохватний, дух всепроникний, дух

безальтернативний. Людина функціонує як біологічний вид (навіть у ноосфері), людина

матеріалізована буденною реальність, але людина дієздатна не лише стосовно дійсності,

людина велична у вічності і ця вічність перш за все для неї – це її людський дух. Дух

диспонує. Дух творить за коапуляції.

Людина, як даність Господа, пливе у часі і цей пройдений час до смішного мізерний –

всього декілька тисячоліть розвитку. Осягнуто достатньо. Можна було зробити більше

(самокритика), можна було й менше (виправдання). Гармонія (яка є внутрішня виключно для

свідомостей та зовнішня - між суспільними свідомостями та матерією) не потерпіла ані

Содоми з Гоморрою, ані Вавилонського гармидеру, ані чогось тотожного. Стався струс і

маса води хлинула на грішників. Суд Божий був страшний. Вижили ті, кому було дано

вижити.

Хіба не знайомо?

Невже не передбачувано?

Теперішня цивілізація загине, якщо не впишеться у довкілля і не зрозуміє необхідності

суворого дотримання закономірностей Всесвіту. На наших зітлілих кістках розпочнуть своє

28

життя нові земні небожителі. Прикро, якщо вони довго (може й завжди) не знатимуть про

життя вимерлих невдах.

Наукова філософія покликана не допустити загибелі людства. В цьому суттєвому ”питані

першому” вона є служницею як людства, так і Всезагального Буття. Дух Божий у її

виникненні, Дух Божий у її існувані й розвитку. Дух людини є доповненням до Всевишнього

Духу.

Нам слід відверто осмислити саму філософію. Нам необхідно її реанімувати. Нам

потрібно відвести науковій філософії належне місце. Відповідальність покладена на нас.

Людина проявляє свою сутність не лише в об”ємі загалу, а частіше в площині

частковості. Істина є наш суддя. Істина питає з нас за все і за часткове. Наша совість – наш

внутрішній трибунал. Частковість – це і є поведінка (найперш рішення) у той чи інший час.

Даний час вимагає завжди певного рішення і за цю частковість, як і за всяку іншу, нам

прийдеться відповідати.

Відповідальність на науковій філософії і в зв”язку з науковою філософією. Права також.

Зрозуміло?

В буденній суєтні людина показує своє справжнє обличчя заради істини. Це є основним

для людини в аспекті істини. І ще фактор значущості кожного та всіх.

8) Релігійний зміст істотного.

Вважаючи, що вона цілком обійдеться без Бога, людина насміхається над собою й

породжує відчуття порожнечі. За відсутності релігії дане відчуття лише посилюється. Релігія

потрібна не тільки через те, що майже все прийнятливе людська маса в своєму широкому

загалі сприймає на віру, а й з інших причин (вже добре зрозуміло з яких саме). Людина

необхідно розбірлива, а суспільство й тим більше, тому, якщо земне людство намагається

постійно підтримувати релігійні вірування, то для цього існують необхідні підстави.

На світі живе багато людей яких ми не бачимо й ніколи не побачимо. Ці люди не бачать

нас. Нам хочеться, щоб нас бачили і про нас знали. Ми прагнемо опіки. Ми хочемо

моральної підтримки. Ми хочемо влагодженості. Нам для розвитку бажана систематизована

передбачуваність. Ми тягнемось до стабільності.

Господь знає про нас і опікується нами.

Господь єдиний про якого всі ми знаємо.

Він перший з таких як ми і він не такий як ми. Його духовність у нас. Ми настільки

зв”язані з Господом, що нас ніщо не розділить.

Наукова філософія з усією відповідальністю запевняє, що у Абсолютного Розума свідома

сутність і йому притаманний інтелект.

Свідомий дух Господа духовно поєднується з духом усіх інших свідомостей. Дух для

духу, дух в духовному, дух завдяки духу. В той же час матерія для матерії, матерія в матерії,

матерія завдяки матерії. Свідомість має своє, матерія – своє і все їхнє знаходиться в Істині

Всезагального Буття. Все доповнюється. Все взаємопов”язується. Все рухається.

Специфіка наукової філософії постає через діалектику. Достовірне в діалектиці.

Достовірне в мінливостях. Істина в абсолюті. Специфіка наукової філософії постає через

абсолют. Мінлива діалектика формує цілість величного абсолюта. Істина в діалектиці

достовірного.

Наскільки Абсолютний Розум самостійний в своїй творчості?

Абсолют передбачає повну незалежність і лише гармонія стабілізує результат як

всезагальну явність. Абсолютний Розум є незалежним. Абсолютний Всесвіт є незалежним.

Гармонія Всезагального Буття не применшує незалежність абсолютів, а надає незалежностям

більш вищого сенсу і, як гармонія з притаманими їй якостями, утримує та розвиває у

мінливих достовірностях цей факт гармонійної незалежності.

Матерія Всесвіту – це лише матерія. Дух Абсолютного Розуму без взаємодії з Всесвітом –

це хоча й найвищий у своїй ієрархії дух, але дух чисто в собі та дух виключно для себе. І

29

Всесвіт, і Абсолютний Розум можуть існувати самостійно. Всезагальне Буття є буттям

всього, в тому числі Всесвіту й Абсолютного Розуму. Буття Абсолютного Розуму є його

властивим буттям, проте воно знаходитьься (воно ”буттєве”) у Всезагальному Бутті.

Всезагальне Буття – це абсолют (вічний, нескінченний, позапросторовий, позачасовий) і цей

абсолют є тією істиною, яка вмістила в себе істину буття Всесвіту та істину буття

Абсолютного Розуму. Абсолют одного виводить абсолют іншого. Через абсолют Всесвіту

можна сприйняти абсолют Абсолютного Розуму, відтак – Всезагальність Буття всього

сутнього і Істину в тому числі. Через абсолют Абсолютного Розуму сприймається наявний

Всесвіт і Істина також. В цьому абсолютизм. З позиції людини ми сприймаємо і її дух, і її

матеріальність (достовірність пізнаємо, загальну істинність уяснюємо). В той же час з

позиції духу людини ми можемо сприйняти всю людську решту. З позиції людського буття

(”інобуття”) таке також цілком підвладно і посильно. Проте людина не є абсолютом, людина

формує абсолют. Людина достовірна (залежна від часу та простору) і людина сприймається

як мікрокосм. Її ”інобуття” в бутті, її мікрокосм в макрокосмі. Земна людина настільки

залежна від факторів зовнішнього впливу, що про її який би то не було абсолютизм не може

бути й мови.

Господа ми сприймаємо через одкровення, але його буття, його творення, нам зрозумілі

завдяки пізнанню.

Наше мислення знайшло Господа.

Наш дух увібрано наповнився духом Господа.

В зв”язку з тим, що ми безпосередньо бачимо лише частину матерії Всесвіту, то,

зрозуміло, що ми бачимо лише частину буття свідомості. Ми ніколи не побачимо абсолюта.

Ми здатні його уяснити. Ми його відчуваємо. Він нам необхідний.

Наукова філософія настільки чисто матеріалістична у своїх положеннях, наскільки чисто

ідеалістична. В цьому заслуга. Все можна пояснити з позиції крайнього матеріалізму і в той

же час все пояснюється ідеалістично. Всесвіт є породженням матерії. І свідомість, і

духовність, і душевність. Матеріальні свідомості об”єднуються і, створивши

високоорганізоване матеріальне суспільство, завдяки наявній духовності (у нас це вже

наявне, так чому де-інде цього має не бути?) претендують на певну якість Абсолютного

Розуму. Нехай примітивно, нехай претензійно, але все-таки претендують. Свідомості

творять, свідомості діють і чим вони організованіші, тим більше вони постають в рамках

заданого абсолюта свого творення.

Наукова філософія досить критично (матеріалістична наука як не як) осмислює релігійне

вчення і в той же час, беручи до уваги атеїзм, вважає, що як філософія і як наука вона має

виходити з певних релігійних засад. Було б невірно у наш час зігнорувати слушність релігії й

постати на базі атеїзму. Тим більше, що як видно з тільки що написаного, будь-який атеїзм,

навіть примітивний, може привести до побудови хоча й початкових, але теологічних

конструкцій. Теологія в наявності і атеїзм в наявності. Господь щиро кохає всіх нас і

кожного зокрема, але його щирість в щирості наших почуттів до нього.

Такий підхід не є ”проплаченим догідництвом”, засліпненою даниною глобальному

явищу або чим би там не було; такий підхід, по-перше, в руслі традиційної філософії, по-

друге, в виваженості осмислення ”всього в усьому”, по-третє, в загальноприйнятій

науковості кожної суб”єктивної науки, по-четверте, в факторі гармонійної системної

буттєвості, який включає в себе не лише будь-який антифакт (навіть абсурд), а й тривало

існуючу, нехай і, можливо, найсуб”єктивнішу, але відкриту (що правда, то правда) систему.

Істинна релігія, по-справжньому божественна релігія, віднайшла в науковій філософія

свого вірного помічника. Віра без знань сьогодні практично неможлива. Віра при підтримці з

боку фундаментальних знань лише посилює свою могутність. Наукова філософія дала для

релігії шанс нового, більш осмисленого входження в буттєвість. Наскільки релігія це

зрозуміє і наскільки використає тільки що розголошену можливість покаже час. Кожна

віруюча людина володіє божественно-закономірною спрагою домагатись авторитетного

наукового підтвердження своїх вірувань. Релігія, обмежуюча такі домагання (як і будь-які

30

інші, посталі на слушних підставах), не є дійсно влагодженою і даний відбиток закритої

системи приведе її або до закономірної трансформації протягом часу, або до забуття.

Істинна релігія підтверджує свою істинність протягом тривалого часу.

Істинність релігії випливає не з її догідливого пристосованства, а з розуміння нагальних

духовних потреб віруючих.

Жоден з нас немає права (і підстав) вважати себе в усіх іпостасях Господом. Людськість

(включаючи людяність) не є божественністю.

Монотеїстичні релігії бачать Бога в одному лику і є правими. Політеїстичні релігії через

багатоликість та безліч проявів віднаходять поєднання і є правими. Все з наявного має

якийсь сенс, однак ніколи не слід забувати, що сенс наявного часто-густо і вряди-годи

губиться через спотворену непомірну наявність або непотрібне нав”язування своєї занадто

вже аж екзальтованої сутності.

В своєму підході до релігії наукова філософія виходить з того, що вона є наукою і що

вона є філософією. Як наука і як філософія вона поєднана по Волі Божій. У її підході до

релігій також проявляється Воля Божа. Наукова філософія не є наукою чи філософією лише

християнства або іудаїзму, вона згрупована як система знань під назвою ”наукова

філософія”, тому вона і для християнства, і для іудаїзму. Вона для людства в цілому. Наукова

філософія не ставить собі за мету перечити християнству чи, скажімо, буддизму. Наукова

філософія бачить раціональне зерно в кожній вірній релігії і підтримує ту релігійну

побудову, яка виходить з засад толерантності і не перечить віротерпимості. Коли

проявляється екстремізм або крайній фундаменталізм, то наукова філософія слушно показує

свою конфронтаційність (повну відокремленість на засадах наукового несприйняття).

Кожне ”ні!” наукової філософії випливає з виваженості.

Наукова філософія нищить згубні крайнощі.

Завдяки прийнятному поєднанні наукова філософія забезпечує стабільність.

Не зрозумівши причин виникнення не можливо ефективно знищити небажані наслідки.

9) Все в думці. Думка через усе.

Мислення людини закільцоване не тільки в причинно-наслідковості, але й втягнуте у

факт логіки.

Думка скеровує і думка апелює. В думці людина осягає все і це все через думку

спроможне сприйняти людину.

Дух – це зв”язуючий компонент, який є і в конкретної свідомості, і в суспільної

свідомості, і в Абсолютного Розуму. Це характеризуюче. Тільки дух є повнотою

Абсолютного Розуму (зауважуючи його ”унезалежнену залежність” від матерії (Всесвіту),

тоді як він не є єдиною очевидною для нас характеристикою як суспільної свідомості, так і

конкретної свідомості. Виходячи з аспекту саме такої понятійної характеристики, про дух в

черговий раз можна говорити як про певну позаматеріальність. В цьому знову ж таки

черговий сенс для розмежування. За своєї повноти дух незалежний від процесу мислення.

Дух незалежний від конкретної думки. Впливаючи на конкретну свідомість, і дух, і душа

наповнюють її своєю сутністю.

Всесвіт питає нас за наше мислення. Питає за нашу індивідуальність. Господь

справляється про нас у нашої душі. Для першого слугує думка, для другого – дух.

Мислення іде від нас, є нашою суб”єктивністю, передає наше особисте ставлення і

індивідуальне світосприйняття. Мислення, завдяки думці, є суб”єктивним ”я” особи і воно

тим повніше, чим логічніше. Логіка є суттю будь-якої думки. В мислені ми повнішою мірою

є незалежними (тому свідомість є джерелом) і мислення є основним у нашому впорядкувані

довкілля. Проте думка щільно пов”язана з матеріальною дійсністю (вона перш за все в

конкретному бутті) і щоб підняти людину над суєтою у неї вдихнувся Господом дух.

У своїх достовірних проявах через мислення Абсолютний Розум взаємодіє з Всесвітом, а

через дух – з свідомостями. Мислення творить, дух скеровує. У кожного своє,

31

характеризуюче, але наша характеристика є нашим підходом до реального, тому,

сприймаючи Всесвіт, ми, саме ми, його сприймаємо (він для нас, він у нас і ми прагнемо його

часто-густо оглядати саме у нашому баченні) . Ми можемо помилятись і в характеристиці, і

в підході. Ми ніколи не помилимось лише в одному - в уясненні наявного (інтуїтивне

уяснення стоїть не вище пізнання, а суттєво доповнює (наповняє) його). Якщо дух наповнює

сутністю, то це не означає що він не є творчим, а коли мислення творить, то звідси не

випливає лише його виключне творче кредо. Є духовне мислення і є розмислений дух.

Завдяки думці (подумки) ми можемо образно сприйняти Абсолютний Розум в якості

Господа. Можемо надати йому певних рис. Не лише для нас найкраще коли ці риси будуть

являтись спорідненими з нами (ми творимо для себе і ми сприймаємо для себе, натомість нас

сповна сприймають у наших якостях). Якщо ми єдині, то і наш Господь єдиний у своїх

іпостасях. Якщо нас багато і всі ми інтелектуально розвинуті, то і наш Господь такий

точнісінько. Якщо ми різні, то і наш Господь різний у достовірностях на місцях і абсолютно

єдиний у всесвітній істинності. З часом ми пізнаємо його ”різність інших”. Ми вивчимо. Ми

наблизимось. Ми осягнемо духовно. Наша душа, навіть через трансцендентне поняття ”дух”,

дає нам можливість уясняти весь сталий абсолют Господа. Пізнанню підлягає лише буття

Господа. Мислення є функцією, що, виходячи з свого непрямого призначення, або віддаляє

(невірно розмислений), або наближає (вірно розмислений) нас до Бога.

Навіть у випадку чисто примітивно-матеріалістичного підходу до питання сутності Бога

перед очима постає той факт, що за нашої гіпотетичної окремішності та одиничності (як

свідомості) у Всезагальному Бутті, ми через уяснення Бога у вірі й надання йому рис людини

(Ісус Христос), пройдемо етапи від уяснення до цілком матеріалістичної очевидності, тобто –

матеріально прийнятий нами за Бога (історичний факт) і постаючий у Вченні Божому, буде і

в подальшому настільки авторитетним, що передасться від нас іншим і наша віра (наш дух і

Дух Господа) утвердиться на інших планетах, там, де ми започаткуємо цивілізації людства і

в тих місцях, де без істинної віри буде неможливе усвідомлене життя ”братів по розуму”.

Наш Бог завдяки нам навіть у знанні найзакостеніліших песимістів-скептиків постане зі

всією очевидністю саме Богом. Ми поширимо слово Боже і ми ствердимо Божі Заповіді.

Космос розгорне обійми і пригорне прагнучих його. Нас і так вже зачекались. До обплутаних

примітивним матеріалізмом скептиків Господь прийде з їхнього ж атеїзму і наукова

філософія зробила б непробачальну помилку, якби зігнорувала тільки що описаний науковий

доказ наявності Абсолютного Розуму. Навіть сліпці відчувають те, що існує.

Думка не може категорично суперечити духу.

Але вони є незалежними як по суті, так і по факту.

Дух ”над”, а думка ”в”.

Все, що ”в” є в думці і душа є в усьому, що ”в”.

Якщо думка не суперечить духу, то думка піднімається з духом до тих висот, які ”над”.

Все наявне у Всезагальному Бутті – і думка, і дух. Все присутнє ”в”. Дане ”над” є ”в” для

Абсолютного Розуму. Думка володіє своїм і дух володіє своїм.

Наукове мислення про цілий Абсолютний Розум є наперед невірним, адже абсолют не

можливо фундаментально пізнати повністю (тим більше вірно), тому дане мислення є

хибним навіть за своєї гіпотезної фантастичності. Постала Боголюдина ніколи не буде тим

Богом, який вже був, бо вона буде сприймати щось з того що є, що існує, як даність. Тут

доцільність – Бог Отець, Бог Син, Бог Дух. Тут наукова доцільність – мінливість, руйнація,

гармонія, рух, необхідність, структуризація, сталість лише абсолютів; відтак – істинність

виключно істини. Бог єдиний, Бог вічний, Бог всемогутній. І цей Бог у своєму абсолюті яким

є, таким і буде завжди. Дух і мислення людини не змінять його абсолют. Дух і мислення

людини наповнюють його абсолют. Завдяки мінливим достовірностям постає віковічна

сталість єдності.

Наукова філософія не є лише філософською премудрістю (завдяки думці), вона є наукою,

яка, через поєднання духу з думкою, добилась оприлюдненого уяснення неспізнаних ніким

(окрім Господа) і ніколи абсолютів.

32

Думка в усьому доступному. Все доступне в думці.

Як свідомість у повній значущості цього визначення, людина з притаманним їй

мисленням не є сповна самодостатньою у своїй характеристиці. Адже існує духовність

(духовна людина) і існує душевність (душевна людина). Навіть між цими спорідненостями

спостерігаються розбіжності. Що вже говорити за думку та дух?

Отримавши ”для практичного вжитку” новоявлений клон з ДНК кісток якогось в

минулому визначного індивідуума (наприклад, генетичний клон з відомого українського

композитора Петра Чайковського або нашого письменника Миколи Гоголя) людство ніколи

й нізащо не отримає саму геніальну тожсамість. Клон так і залишиться клоном. Без духу, без

душі генія він не буде цілісним та співмірним з своїм аналогом. Ніколи не буде. Дух, душа –

це від Бога; матеріалістично - від тих самих обставин, що породжені гармонійною

взаємозалежністю; прагматично – від творчої інтуїції, яка береться здавалось що невідомо

звідкіля та пропадає здавалось що невідомо куди і ще й супроводжує кожну обдаровану

особистість протягом малозрозумілого для решти періоду ”творчого злету”. Осучаснений

новими умовами генетичний клон і тим більше не буде геніальним прототипом. Він зможе

творити, він зможе активно діяти, але його творення, його дії – це виключно його, а не

обдарованого предка, прерогатива. Задані параметри лише активізують устремління

клонованого продукту, навіть стимулюють його, однак не гарантуватимуть жаданий

результат експерименту. Творчість – це дарунок обставин, що тісно сполучені з тяжкою

ціленаправленою працею і є наслідком інтуїції. А ще божественне натхнення (невже в

додатку?).

Наукова філософія вкладає у визначення ”конкретна (індивідуальна) свідомість”

наявність у певному просторі в певний час суспільної особи, яка володіє логічним

мисленням, здатна співмірно творити (причинно-наслідковий характер), адекватно (без

шкоди для оточення) використовує результати своєї діяльності і яка духовно (за наявної

душі) поєднується з божественним Всесвітом.


10) Практичний сенс філософії.

Невміле втручання нікому не робить честі. Воно дезавулює.

Філософія повчала. Філософія розробляла рецепти (Платон у Древній Греції, Арістотель

для Олександра Македонського, Сенека для Нерона, Лейбніц для російського царя Петра

Першого, К.Маркс і Ф.Енгельс для пролетаріата та ін.). Впродовж віків філософія не

потерпіла остаточного фіаско.

Щось підтвердилось. Щось схибило.

Сучасні знання наукової філософії дають унікальну можливість всій філософській

системі знань утвердитись в безпрограшному статусі. Неможливо помилитись там, де з усією

відвертістю уяснюється істина та розуміється систематизація посталого у достовірне.

”Так!” можна казати за вірної структуризації.

”Ні!” – у випадку конфронтації очевидного.

Утримуватись слід за незрозумілого.

Невизначатись можна тимчасово. Невизначатись можна не володіючи необхідною

інформацією.

Більшість дотеперішніх суспільних форм є перехідними і тимчасовими, лише демократія,

як справжня демократія, є правильною і тривалою через необхідність. Значущість демократії,

її воля, проб”ється через усе в усьому. Така установка (теорія Узнадзе).

Якщо свобода є усвідомленою необхідністю (навіть якщо і неусвідомленою

необхідністю), то закономірно, що справжня демократія є гарантом як вже усвідомленої

(затребуваної ”тепер-і-тут”), так і все ще не усвідомленої (не затребуваної) свободи. В

контексті положень наукової філософії свобода є наслідком демократичних надбань. Певні

обставини утвердили демократію, яка й надала свободу. Кожен час вимагає свою дещицю

33

свободи. Кожна особа намагається заполучити необхідну для неї свободу. Необхідно

вдосконалювати демократію задля отримання необхідної для життєдіяльності свободи.

Відштовхуючись від свободи в науці та необхідного для цієї науки ”наукового

волевиявлення (самоствердження)”, почнемо від протилежного і абсурдно ствердимо, що

наукова філософія нікому не потрібна і що вона немає жодного практичного сенсу. Є релігії.

Є необхідні науки. Є економіка. Наукова філософія не потрібна і вільне місце в

постметафізичному періоді займуть якісь певні релігійні концепції або певні премудрості

класичної філософії. Наприклад, неоідеалізм. Наприклад, неомарксизм-ленінізм. Або,

скажімо, тривало утвердиться щось з оновленого й пристосованого до умов мінливого життя

релігійного фундаменталізму. Віднайдуться ”істини”. Структуризується надбудова. Наукова

філософія не є такою вартісною для практики як фізика, вона навіть не історія і не

мистецтвознавство. Наукова філософія – абсурдна ідея загнаного в абсурдність невдахи-

письменника. Хіба не витончений абсурд?

Відхід від тільки що означеного до протилежного приведе до схвалення наукової

філософії на належному місці. Вона перша з перших, а вони- всі найперші (не лише науки)

не вимагають чийого б то не було (і мого також) дозволу. Вони наявні. Вони необхідні саме

на своєму найпершому місці. Місце наукової філософії поряд класичної філософії і в

середовищі академічних наук.

До речі (для розгніваних опонентів майбутнього), вимушено тільки що самоназваний

”невдаха-письменник” взяв необхідну йому частку свободи, утвердився першим доктором

наукової філософії на посаді Президент-академіка Міжнародного наукового і мистецького

Центру інтелектуального розвитку при Центрах ООН і постав з своєю концепцією наукової

філософії незалежно від суспільства ( для обов”язкового самоствердження розштавхавши

при цьому всі донаукові і тому тут так звані ”наукові філософії”). Такого самостійного

консумента породило саме ж інтелектуальне суспільство. Фактор значущості виявився

домінантним. Воля непереборно (непохитно) ствердилась. У стражданні виборолась

перемога.

Всі права з розділу знань наукової філософії делеговані Міжнародному науковому і

мистецькому Центру інтелектуального розвитку при Центрах ООН. Докторів з наукової

філософії поза цим Центром не може існувати. Це вердикт.

Істина оприлюднена. Істина відома.

За цілком законної авторської диспозиції (міжнародне авторське право) дана наукова

філософія володіє правом ефектно пропасти в даний час і в даному місці разом з даним

автором .

Необхідно задуматись. Слід сприяти. Ніхто не має права втаємничувати вже

оприлюднену істину від оточення.

Як сформована цілісність наукова філософія остаточно витіснить з неправомірно

зайнятого місця будь-який екстремізм або яку б то не було антилогіку. В своїх подальших

наукових розробках наукова філософія більш розвине підхід до демократії, займеться

детальнішим вивченням проблем глобалізації, впритул підійде до питань війни та миру,

агресії та геополітики. Вона може. Вона володіє передбачливо закладеним потенціалом

розвитку.

Завдяки розміреності, поміркованості й суворому науковому підходу науковій філософії

вдалось уникнути характерного для більшості філософських теорій ( в тому числі й Г.Гегеля)

”словоблудства та епітетоспотикання”, їй вдалось наблизити філософську думку до

зрозумілого наукового знання і звідтіля ввести побутовою нормою в просту емпіричну

дійсність. Проблеми сприйняття філософії (словоблудство, заангажованість, переобтяженість

малозрозумілими і фактично нічого не пояснюючими термінами, ”завченість” ... тощо)

залишились позаду.

Майже ніхто в наш час не сумнівається в необхідності християнства або ісламу, так чому

інтелектуально прогресуюче людство має сумніватись в нагальності наукової філософії?

Звичайно, це не одне й те ж саме. Але, все ж таки, - чому?

34

Через деякий час людству з усією очевидністю стане зрозуміло, що це таке ”внутрішній

потенціал матерії”, так точнісінько як воно вже сприйняло визначення ”розумове поле

свідомості” (”розумова аура” або поле інформаційної енергії Гегеля). З ходом

інтелектуалізації людини сьогоднішні загадки ставатимуть, після розгадування, постулатами

та законами.

Є класовоусвідомлена інтелігенція. Є інтелект та поступовий інтелектуальний розвиток

людства. Поза цим існує антинаука, антирелігія, містика та утопізм. Все взаємозв”язане. Все

систематизоване. Наукова філософія сутня в системі для потреб самої системи.

Наукова філософія – це практична вимога сьогоднішнього дня. Вона розроблена у

поєднанні філософії та науки для суєтних потреб людства.

Не володіючий основами наукової філософії немає жодного морального права називатись

інтелігентом і тим більше інтелектуалом. Дана категоричність зрозуміла з категоричності

самої Істини Всезагального. Існуюче поза інтелектуалізмом є не позаінтелектуальним, а

існуючим поза інтелектуалізмом.

Все по Волі Божій: і релігія, і віра, і наукова філософія. Якщо наукова філософія

сприятиме екуманізму релігій, то і в цьому також її певна значущість. Ніхто не має права

применшити те, яке вже сформоване, цілісне й утверджує своє через характерну для нього

установку.

Інтелігенція була не лише барометром суспільства, інтелігенція була тим прошарком

(відтепер доведено що класом), який рухав суспільство вперед. Інтелігенція належно

підніметься в очах суспільства, якщо підійде відповідально до інтелектуалізації цього ж таки

суспільства. Наукова філософія сприятиме цим епохальним процесам. Наукова філософія

покликана хапливими вимогами суєти для влагодження цих процесів (і цих також).

Істина уяснюється кожною свідомістю індивідуально, однак помітний загал у підході –

хтось відвертий в уясненні, а хтось поверхнево це робить. Суть в тому, що результат

спостерігається за відверто уясненої істини.

Людина живе. Людина в поті чола (”правдою – неправдою”) заробляє на хліб щоденний.

Людина меркантильна за економічного підходу. При примітивній меркантильності немає

місця високій духовності істини. Зарозумілість меркантильної людини лягає тягарем на неї,

на її нащадків, на її народ. Бездуховність стирає з лиця планети цілі цивілізації.

Згубною виявиться бездуховна глобалізація. Шлях до інтернаціоналізму можливий лише

через націоналізм. Інтернаціоналізм міцний завдяки націоналізмові.

Коли через банальну нехіть нелюдів основні положення наукової філософії не дійдуть до

широких народних мас і не пройдуть апробацію часом, то кане у вир небуття не тільки

наукова філософія, а разом з нею також щезнуть неспроможні створити належну духовну

культуру цивілізації псевдолюди.


11) Філософія науки для наукової філософії.

Посередництвом так-сяк приведених до ладу ідей донаукова філософія намагається

утвердитись у світі науки. Її сприймають. Її підтримують. Функціонують роздуті штати

філософів науки. Пишуться праці. Захищаються дисертації.

Немає неможливого з можливого для віковічної потуги донаукової філософії.

Жаль, що не наукова філософія утверджується на її місці. Людство від цього лише б

виграло.

Все нашароване навколо інтелектуалізму є потрібним у тій або іншій мірі. Але не більше.

Інтелектуалізм випливає з взаємодії свідомості й матерії. Йому шана. Для нього

главенствуюче місце. Демократія усвідомлюється посередництвом інтелектуалізації.

Наповнення свободою усвідомлюється з інтелектуального розвитку. Закономірності свідомо-

матеріального розвитку – це і є інтелектуалізм. Свідома свідомість є свідомою в своїй

значущості. Відверте уяснення істини націляє на інтелектуалізацію. Радість творення – ось те

відчуття благості, яке дарує істина в своїй причинно-наслідковості.

35

Філософія науки виявиться хибною за роздутості філософствуючого мислительства.

Потрібна установка у вигляді чіткої конкретизації параметрів наукової філософії.

Індивідуальний підхід до кожної окремо взятої науки гарантуватиме сприйняття для самих

науковців. Уяснена істина допомагала і допоможе все зв”язати воєдино. Вона: надасть

всезагальний смисл, відмітить глобальну значущість, не дозволить пропасти.

Науково-філософський підхід до науки зовсім не відкидає філософію науки. Релігію в

науці та метафізику також. Чи вільна наука від цінностей? Все наявне. Все сутнє. У кожного

відповідне місце в широті інтелектуалізації. (Реприза – дивлячись що ми вважатимемо за

цінності? Якщо істинні моральні цінності, то це одне; якщо розгорнутий суб”єктивізм

чогось почергово-ілюзорного, то це інше).

І ще:

- Любіть себе в науковій філософії! Любіть наукову філософію в собі! З усією відвертістю

уясняйте істину. Сприйняття наукової філософії диктується обов”язковістю уяснення істини.

Любіть Бога інтелектуального і він розширить ваш інтелект!..

Сприйняття – несприйняття якогось конкретного положення якоїсь конкретної науки у

цілком конкретному випадку постає з логіки конкретної науки, однак кожна конкретна

достовірність знаходиться у абсолюті всезагального і наукова філософія доводить, що все

тече, все змінюється по Волі Божій у нескінченно-вічному Всесвіті, що також може означати

– сьогодні визнане хибним не слід забувати, бо воно може перейти у достовірне за інших

обставин. Таке вже відмічалось неодноразово. Це не означає, що з позиції своєї концепційної

побудови наукова філософія визнає вірним концепційний підхід у почасовому підході до

того чи іншого у класичній філософії (наприклад, праць С.К”єркегора або П.Юркевича). Це

не так. Наукова філософія наполягає на вірності всього сприйнятливого в положеннях

філософії, містики або певної конкретної науки, але ”це вірне в цих положеннях” володіє

часткою ”істинності” (певної критеріальної достовірності) за свого наближення до уясненої

істини. Сприяюче – сприяє; віддаляюче – віддаляє. Наукова філософія категорична у підході

до наук і кожному віднайденому наперед погоджує належне місце у певній науці, натомість

вкотре заакцентовує ”все вірне є вірним за концепційності наукових надбань”, тоді як яке б

то не було достовірне завжди залишиться достовірним за уясненої абсолютності істини. При

цьому не слід забувати, що наукова філософія є наукою і саме з характерних для неї законів,

положень, постулатів, формул випливає характеристика. Дається конкретне науково-

філософське входження у конкретне конкретної науки. Це конкретне буде достовірним для

достовірного і носитиме чисто рекомендаційний характер за обов”язковості рекомендованих

основ наукової філософії. Рекомендаційність почасова, обов”язковість сублімована і

спроможна минути певний стан при переходах осмислення.

Фізика конкретна як наука, але фізика Землі відрізняється від фізики іншої планети.

Певне поєднання їх поєднуватиме у всезагальну фізику.

Філософія Землі відрізняється від мождиво вже існуючої філософії іншої планети, але

знову ж таки – певне поєднання їх поєднає, а окремішне необхідно розмежує за обв”язкового

входження в єдину наукову філософію.

Наукова філософія рекомендована для положень фізики окремішної та фізики

всезагальної. Обов”язковість візьме своє незалежно від суб”єктивних почасових

рекомендацій.

Інтелектуально розвинута людина (Homo intellectualis) ніколи не допустить пагубних

відходжень від того, яке сприяє розвитку. Інтелект людини (тут також свідомість

суспільства) є судею у сприйняті-несприйняті стосовно себе, свого оточення, своєї

матеріальності. Чим вище інтелект людини, тим інтелектуальніше її підправлятиме

інтелектуальний Господь. Дух інтелектуальний у інтелектуальної думки.

Homo sapiens духовно прив”язаний до своєї суспільно-економічної формації (за

К.Марксом) і пройшов шлях від первіснообщиного ладу, через рабовласницький і

феодальний, до капіталізму-імперіалізму. Homo intellectualis утвердить справжню

демократію в по-справжньому відкритому інтернаціональному суспільстві. Така

36

обов”язковість. Вона вказана і є випливаючою з поєднаної взаємодії ”матерія/свідомість”

інтелектуалізації. Все інше не буде іншим, а буде лише суб”єктивно перейменованим. Є те,

що є і воно одне-єдине. Жодне перейменування його не знищить.

Значення наукової філософії намагатимуться применшити. Казатимуть, що єдиними

істинами у Всесвіті є Божі істини. І це так. Істини Бога – це єдині, вічні, неповторні істини.

Завдяки вірі ми їх сприймаємо (хтось відверто, всією душею, а хтось поверхнево, для

годиться, стандартизовано, щоб не виділятися з усієї маси типізованого оточення).

Казатимуть ще, що єдиними істинами є матеріально підтверджені (через досвід пізнання)

істини матеріальних наук. І це так. Істини матеріальної конгломерації Всесвіту – це єдині,

вічні, неповторні істини. Створюючи життя, вдихаючи свій дух у людину, Господь про таке

чудово знав. Він створив поступово інтелектуалізуючусь людину для гармонійно існуючого

Всесвіту. Гармонія сприйняла гармонійнозалежну людину. Свідомість виживає завдяки

своїм істинам. Матерія також живе своїм, в собі, для себе. Це вимога абсолютів. Саме тому

Всесвіт і Бог постають в абсолюті. Гармонія узгоджує достовірне в цих абсолютах і тому є

єдине, вічне, неповторне Всезагальне Буття. Є істини Бога. Є істини Всесвіту, В цьому

істина.

Сотворивши людину Господь знав що брати і що з чим поєднувати. Господь знав про

матерію і розумів істини Всезагального Буття. Його творення логічне і Господь діяв розумно.

Логіка свідомості передалась в логіку матерії і через логіку матерії повернулась до

свідомості. В цьому суть гармонії. Гармонія логічна. Гармонія від Волі Божої. Гармонія є

матеріально й свідомо залежною. Гармонія всезагального слугує входящому в це

Всезагальне.

Не можливо знищити істину, а тому, цілком логічно, що не можливо знищити ту галузь

знань, яка відтепер названа науковою філософією.

Всезагальне Буття, Всесвіт і Бог не тотожні між собою ні функціонально, ні

термінологічно, ні апостеріорно, ні апріорно, ані якось інакше і до того ж випливаюче з

Всезагального Буття поєднання носить характер не злиття, або входження цілого й

сформованого в ціле й сформоване, а виключно гармонійність існування, або виключну

взаємозалежність у гармонії.

Класична філософія не зуміє замінити науково-філософський підхід до інших наук.

Кожному своє. Для свого кожне. Про філософію науки як і про релігійність науки можна

стверджувати тільки на відповідному рівні. Рівень наукової філософії визначатиметься

інтелектуалізацією.

Класична філософія, як філософія в науці, вже вплинула і впливатиме на наукову

філософію як науку. Філософствуюча наука не є науковою філософією. Раціональне там, де

йому належить бути; ірраціональне також на своєму місці.

Наука суворо регламентована. Наука затяжка й непіддатлива для філософствувань. Інша

справа наукова філософія. Розмислене й премудре філософствування в ній не шкодить науці,

так як воно чітко впорядковане самою істиною.

Донауковій філософії не вдасться втягнути науку у вир своїх філософствувань.

Революція в науці – це чудово, проте революцію в науці здатна зробити сама наука.

Полемізувати можна довго, сперечатись можна зранку до пізньої ночі (при цьому

традиційно називаючи дурнем кожного з опонентів), проте вартістність ідеї (науки тим

більше) визначається меншою мірою масовим узгодженням у той чи інший період та

якимось іншим, здебільшого чисто суб”єктивним підходом, а більшою мірою її наближенням

до істини та фактом самої наявностї (як галузі знань). Отже – є те, що є. Що необхідне та

сутнє. Полеміка доречна. Лише в певному місці і в певний час є доречною певна полеміка.

Решта – невігластво дурнів. І для сьогоднішніх несприймаючих нічого (перебуваючих в

байдужій апатії) дурнів:

- Чим більше людство буде в майбутньому інтелектуалізуватись, тим більше

виникатимуть різноманітні філософствуючі концепції (ширша інтелектуальна демократія

породжуватиме ширшу свободу творення). Частина з них буде нести приховану загрозу

37

влагодженому співіснуванню. Без необхідно уясненої істини ( тут суб”єктивно за

об”єктивного входження - без основи знань у вигляді здобутків наукової філософії) загроза

стабільному співіснуванню буде лише посилюватись.

Чи не варто задуматись?

12) Розвиток теорій дарвінізма посередництвом наукової філософії.

Яке місце хотіла б зайняти людина у формулі істини? Главенствуюче? Допоміжне?

Опосередковане? У формулі істини людина займає належне їй місце. До того ж сама по собі

формула істини є наочністю для зрозуміння. Місце не вибирають, місце виборюють. Місце

заслуговують.

”Людина – це звучить гордо!” і, прошу, переконайте в цьому оточення Всесвіту.

Об”єктивна значущість Бога від наших гордощів за себе не зменшиться. Абсолют Всесвіту

яким був, таким і залишиться. Проте щось та й зміниться і це чергове ”щось” нам цілком до

розуміння.

Біологічний дарвінізм виборов належне і сформував громадську думку. В цьому його

заслуга. Чи надовго? Науково-філософський дарвінізм починається з людини як окремого

природнього виду під дотепер загальноприйнятою назвою Homo sapiens і в процесі

взаємозалежної еволюції свідомості під назвою інтелектуалізація вбирає в себе якості від

назви Homo intellectualis. Вид яким був, таким і залишився. Назва – людина як особистість,

людина як істота, людина як свідомість. Якісна трансформація – від Homo sapiens до Homo

intellectualis. Біологічний дарвінізм матеріалістичний і отримує чисту матеріальність.

Свідомість не еволюціонувала з потенціалу чистої матерії завдяки чистій матерії, свідомість

еволюціонувала з потенціалу свідомості посередництвом чистої матерії. Свідомість

наповнилась і все ще наповнюється (тому й еволюція) елементами свідомості. Біологічний

дарвінізм ствердив своє в біології, науково-філософський дарвінізм має місце в науковій

філософії. Є риби, є мавпи, є люди. Є види. Людина з”явилась тоді, як сформувалась у вид

людини. Не мавпи чи риби, а саме людини. Релігії стверджують, що саме тоді Господь

вдихнув дух в людину. Стверджують таке небезпідставно. По Волі Божій (волі свідомості)

сформувалась людина. Свідомість підтвердила свою сублімовану значущість й почався

відлік часу для новоутвореної свідомості. Не для мавпи і не для риби, а саме для свідомості у

вигляді дотепер загальноприйнятої умовної видової назви Homo sapiens.

В подальшому є досить цікавою ідеалістична побудова по даній темі і обминути її аж ніяк

не можна, адже якщо Homo sapiens є видом, то його еволюціонований різновид також

спроможний ”дорости” до виду. Людськість перейде у божественність. Якщо Homo sapiens

та Homo intellectualis є одним видом, то й, відповідно, людськість та божественність

культивуватимуться в рамках одного виду. Людина, Людинобог, Боголюдина і Бог є одним

видом. Дослідження цієї проблеми є завданням суто біології чи суто релігії? Можливо, це

завдання медицини чи наукової філософії? З погляду теперішньої наукової філософії дане

питання відтепер має вирішуватись спільно на засадах науково-релігійної толерантності.

Біологічні види – це тема з біології. Анатомічні, психічні, морфологічні, фізіологічні

спорідненості та відміності – це з медицини. Щось характеризуюче існує і в інших галузях

знань. Певні необхідні концепційності надасть наукова філософія як наука і релігія як віра.

Тлумаченням містики, наукової фантастики, уфології та всього іншого зарезервоване

належне місце.

Своєю точкою зору наукова філософія вже вплинула на біологію і сподівається, що її

вплив на цю науку належним чином візьметься до уваги.

В даному питані наукова філософія, перш за все, виступає в контексті знань філософії,

медицини, теології, уфології; відводячи, при цьому, домінуючу значущість підходу

філософії, науки та релігії (адже вона саме наукова філософія, а не щось інше).

Види – це умовність в біологічній термінології. Сама термінологія може розширятись або

звужуватись. Вона може більш-менш змінюватись. Вона характеризуюча, але вона не

38

догматична. Розвиток науки допускає легітимовані зміни за достатнього обгрунтування.

Аргументація наукової філософії все більше й більше поступово підтверджуватиметься

необхідними фактами. Вже у наш час змінились наші погляди на мозок (колишнє виключне

першоджерело), на нервові клітини (доведено медиками, що вони відновлюються в наслідку

інтелектуально-творчої роботи), на сам нерв ( може самостійно сприймати сторонній імпульс

з інформацією і може самостійно, як провідник, передавати цей ”інформаційний імпульс

енергії Гегеля”) та на швидкість світла, яку, як виявилось, все-таки можна перевершити

(наприклад, завдяки думці та посередництвом інших певних часток в інших певних

середовищах). Ми розвиваємось і вчорашні непорушні закони за певних обставин втрачають

здавалось що свою догматичну непорушність.

І біологія, і медицина, і фізика, і релігія мають визначитись самостійно. Наукова

філософія лише вбере їхні осучаснені знання й внесе корективи у свої побудови. Звісно – за

умови необхідності.

Є Homo sapiens і хоче дехто з нас того чи ні, але в процесі розвитку він (тобто ми – люди)

перейде у Homo intellectualis. Чи буде це називатись новим біологічним видом, чи ні - таке

рішення в майбутньому за біологією. Homo intellectualis має певною мірою відрізнятись від

свого попередника і ця міра буде визначальною для наукового підходу в біології. Необхідні

підстави. Ті підстави, які надає час для допитливої свідомості. Духовно і розумово Homo

sapiens і Homo intellectualis будуть різнитись між собою, але навіть теперішня наукова

філософія має аргументи для твердження, що це буде та ж таки одновидова людина і лише

якщо потім, чисто гіпотетично, суспільний інтелект людства (його достовірна свідомість)

перейде у якусь нову форму, наприклад у променеву (за К.Е.Ціолковським), і втягне у цю

нову форму кожного свого індивида, то підстави говорити про один і той самий вид

аргументовано зникнуть. Де буде людськість, а де божественність (в якому виді) по-

науковому точно говорити поки що все-таки ранувато, хоча вже зараз можна стверджувати,

що божественність є ознакою Абсолютного Розуму, того духу найдосконаліших свідомостей

Всесвіту, які сформувались і постали через свій потужний дух у абсолютній гармонійній

взаємодії з абсолютним Всесвітом. Людина, як така, не є і не буде божеством ні для себе, ні

для інших. Таке цілком зрозуміло для всіх (вкотре наголошується).

Жодна з наук не повинна йти відірвано від розвитку інших наук. Бездуховність, цинічне

нехтування моральними цінностями, варварство приводять до світових війн, ядерних

конфліктів, шокуючого тероризму та безглуздих суспільних експериментів. Депресія та

безвихідь підштовхуються незнанням та відсутністю відвертості в уясненні істини. Є ще й

найбільше зло - байдужість.

Наукова філософія потенційно спроможна пояснити все заради істини. Все з

пояснюваного знаходиться в абсолюті істини.

Чиста наука в чистій науці ( як і ”чисте мистецтво” та все ”чисте”, відокремлене,

замкнуте ”для себе” і ”в собі”) приводить до відірваних дослідів, наслідком з яких у наш час

є безпідставні експерименти з клонуванням або результати генної інженерії на службі у

невігласів. Табу накладає не наукова філософія, табу накладає сама істина, тим самим

убезпечуючи своє достовірне від небезпеки позагармонійного.

Нові системи виникають навіть за здавалось що абсурдних включень (фактор значущості

всеможливого у бутті), але жодна новоявлена система не мине випробування гармонійністю.

В цьому логіка свідомого. Користуючись навіть з названого позасвідомим (парадоксальним,

алогічним ... тощо), створюючи нове завдяки всеможливому, свідомість (або ширше і

авторитетніше для нас з вами – Абсолютний Розум) робить добір і дозволяє тривале

існування лише нешкідливому. Звідси – необхідному, звідси – відібраному.

За сучасного розвитку людства кожен науковець просто морально зобов”язаний пройти

випробування на особисту інтелектуальну зрілість. Приземлений матеріалізм як і відірваний

ідеалізм є минувщиною. Все воно не пройшло випробування часом і наукова філософія

довела їхню неспроможність у зв”язуванні глобальних суспільних і суспільно-матеріальних

побудов. Потрібно робити висновки.

39

Людство не може весь час бути настільки самозакоханим та егоїстичним ( тому незрілим,

неграмотним), щоб вже у наш період розвитку не зрозуміти фатальність егоїстичного

нарцисизму і не поставити відразу й назавжди себе, своє свідоме ”я” на відведене йому в

світобудові місце. Самолюбство доречне в міру. Завжди у виграші буде той, хто чим швидше

зрозуміє міру своєї зрілості та вірно визначить фактори впливу (залежність) на цю зрілість.

14) Ще дещо про актуальне ”щось”.

Віддавшись на 1,24507218 матерія забезпечила себе розвитком свідомості на 1,75492782.

Це її угарантувало. Свідомість стала гарантом матерії на цю певну величину. Свідомість

сама себе убезпечила на цю ж величину розвитку. При зміні величини матерії і при зміні

величини свідомості стан буття також змінився. Як і куди – це зрозуміло з формули істини.

Свідомість розвинулась на 1,75492782, але її розвиток здійснився завдяки зменшенню

потенціалу доступної матерії на 1,24507218.

Де між цих довгих цифр затесався складник суспільної свідомості, який навіть у

безмежжі всезагального постає під назвою Homo sapiens (Homo intellectualis)?

Якщо нас – людей, є на нашій планеті (доступна для нас матерія) 7 млрд. чоловік і наш

суспільний розвиток у якийсь певний час гіпотетично становить 1,75492782, то, відповідно,

розділивши цю певну величину на 7 млрд. чоловік, ми отримаємо дещицю індивідуальної

свідомості. Це стандартизація. Однак ані вічність, ані безмежжя не мають притаманного

лише завдяки стандарту (черговий доказ необхідності існування окремих душ у вічності),

тому за потенціалу суспільної свідомості в 1,75492782, як і за будь-якого іншого потенціалу,

кожен з нас має свій окремішний розвиток. Свій інтелект. Своє мислення. Як і свій дух та

свою душу. Ми – різні, але ми у даний час і в даному просторі прив”язані до 1,75492782

загального (нас характеризуючого) потенціалу свідомості та 1,24507218 загального (нас

характеризуючого) потенціалу матерії. По-іншому не можливо. Інше володіє іншим. Те інше

– це або розвиток, або занепад.

Своїм ”гниттям” загниваюча цивілізація збагачує потенціал матерії і зменшує свій

власний потенціал своєї власної свідомості.

Наша людська сутність розміщена у щільних рамках ”від і до”. Наша індивідуальність, з

її страхами, відчуттями, передчуттями, з її мисленням, значущістю та волею до життя суворо

узалежнена від всезагального. Крок вправо можливий і це геніальність ( якщо таке сприяє

розвитку). Крок вліво допустимий і це невігластво. Стандарт – це суспільна свідомість. В

своєму широкому загалі людство менш вразливе і більш стійке. Людство у той чи інший

період розвитку є даною свідомістю у даному просторі (матеріальний компонент). Розвиток

людства заданий у певних параметрах.

Наше ”я” – це з категорій екзистенціалізму.

Наше ”ми” – це з основ наукової філософії.

Екзистенціалізм у науковій філософії, а наукова філософія, в свою чергу, в

екзистенціалізмі.

Без ”я” не мислиме ”ми” і навпаки.

Ми завжди там, де зв”язаний поєднанням свідомості та матерії наочний загал. Наше

конкретне вираховується. Через входження у загальне все прогнозується та передбачається

досить легко, але чи стане нам від того легше і чи зуміємо ми жити розсудливіше досі все ще

не відомо. Для Всезагального Буття наша суспільна свідомість постає настільки

самобутньою (індивідуальною), наскільки кожен з нас, особисто, є самобутнім для своєї

людської формації. Хтось талановитіший, хтось хитріший, хтось більш войовничий, а

котрийсь і взагалі по-своєму неповторний у своєму, незбагненному, тому наше ”ми” й міцне

завдяки великій кількості найрізноманітніших ”я”. Відтак – демократія. Тому – стабільність

за уясненого абсолюту. В зв”язку з чим – поступ.

Моє ”я” хоче, проте моє ”я” залежне від часу і обставин. Воно усуспільнене. Воно

наповнене матеріально. Самовиражене, проте чомусь відстале у розвитку (анамнез

40

простраційної свідомості) ”я” мало кого цікавить (хіба що психіатрів та, можливо,

психологів). Міняється час, міняємось ми, міняється життя, міняються обставини.

В абсолюті вічності через певні обставини міняємось ми і певні обставини міняються

через нас.

Даний автор у даній праці прив”язаний до своєї епохи. Звідси – відповідна термінологія,

відповідний підхід у мисленні, або самокритичніше – за відповідних надбань існують

характерні прорахунки.

З нашим розвитком ми будемо все більше й більше охвачувати матерію. Спочатку

покоримо галактику, потім – мегагалактику, далі – свій сегмент Всесвіту. Ми потенційно

зміцнюватимемось, натомість матерія буде потенційно зменшуватись. Кількість і якість не є

одним і тим же самим, адже кількість переходить у якість і навпаки. Матерія всю себе

вкладає у наш розвиток і вона має право очікувати на нашу віддачу.

Ми самі себе призупинимо у розвитку тоді, як зрозуміємо, що ніби-то пізнавати більше

немає чого (утвердяться для цього відповідні філософські теорії), що світ достатньо вже

вивчений і що нам достатньо того, чим ми заволоділи (що ми охватили).

Людина в епоху масової комп”ютеризації не є людиною періоду ”великого переселення

народів”. Вона якісно інша. Вона розвинутіша. Вона інтелектуальніша. Вона опанувала те,

що для варвара незрозуміле, - комп”ютер.

Інтелектуал утвердиться в характерному для нього і завдяки здобуткам інтелектуалізації

зуміє міцніше узалежнитись від опанованої ним же матерії. Чим більший потенціал

інтелектуального розвитку, тим більша залежність від вже досягнутого потенціалу матерії,

але що характерно – оскільки потенціал матерії змізернюється (через вичерпаність матерії

його значущість для свідомості зменшується), то й свідомість стає фактично менш залежною

і все більше спроможна переходити у категорію абсолютизованого духу. Тут також

спостерігається залежність від обставин розвитку. Невичерпаний абсолютний дух у своїй

невичерпаній потенції скеровує розвиток (за Г.Гегелем).

Є душа свідомості. Є її дух, її мислення, її думки, її переживання. Існує духовна культура

та стан душі. Жаль, що ми знаємо про матерію значно менше. Весь дотеперішній

матеріалізм, як виявилось, не диспонує необхідним. Наприклад, визначення ”еклампсія

матерії” віддає більше наявним логізмом, ніж бажаним термінологічним підходом.

Недоліком філософії є те, що вона досі не виробила всіх характеризуючих матерію понять.

Дещо про щось можна уяснити, можна, врешті-решт, відчути, хоча пізнання, як істотний

компонент знання, вимагає не лише чисто понятійного усвідомлення.

Геніальність когось одного не є геніальністю всіх. Потрібен час. Необхідна виваженість у

підході до заявленого ”на геніальне”. Суспільство опробовує і робить заключення.

Суспільство змушене визнати геніальним те, яке буттєво узалежнене від очевидної (посталої

через пізнання) взаємозалежності даної матерії з даною свідомістю. Через обставини буття

помітна залежність певного суспільства від певної геніальної теорії. Наприклад, вже у наш

час напрацьовано велику кількість геніальних технологій, які лише чекають свого часу (за д-

ром Й.Накамацу). Прогресивна частина людства морально і усвідомлено готова використати

нову, більш вагому потенцію матерії, але обставини взаємодії дещо гальмують ці

устремління, примушують все добре зважити, ”дорости” і лише опісля ”дають добро”.

Гармонія регулює і гармонія визначає. У тісній взаємодії технологій та суспільного

”інобуття” постає нове, необхідне у даний момент, і людство ступає у нову для нього

дійсність. Відкриваються перспективи. Людство оновлюється. Потім новий етап і новий,

якісно вагоміший, поступ. Запровадження двигунів відміних від використання очищеної

нафти вимагає свого часу. Вимагає того буттєвого стану, який був би відповідним. Так в

усьому. В підкорені космосу також. Навіть тепер на повітряній кулі у відкритий космос не

залетиш.

Свідомість повинна мати таку інтелектуальну силу волі, щоб, відкинувши найвигідніші

меркантильні інтереси, утверджувати все життєвонеобхідне (мається на увазі і ситуація

навколо запровадження нових видів пального навзамін нафти). Новий етап розвитку

41

свідомості буде відмічатись після того, як у виниклих спірних ситуаціях повсюдно

домінуватиме принцип глобальних пріоритетів над тими, які дають лише якусь тимчасову

або містечкову вигоду (забезпечення екологічної чистоти носить загальний, необхідний

характер напротивагу хижацьким економічним інтересам).

Розвиток свідомості є складним процесом і наукова філософія була б примітивною, коли

б зводила це широкомасштабне явище лише до сухої прив”язки ( у розумінні деяких

опонентів) ”матерія/свідомість”. Ця взаємозалежність – це консервативна основа (фактор

істини), тоді як сама істина завжди передбачає різноманітності на місцях. Істина міцна у

своєму непохитному абсолюті завдяки структуризації нового й нового у все нових і нових

достовірних системах. Факт, що для свідомості буття возвеличується у порядку й

нівелюється у хаосі, як і те факт, що буття суб”єктивізоване у хаосі та порядку з усіма

можливими проміжними станами. Матерії потенційно найбільше, а свідомості найменше і

цей стан буття назветься хаосом – у цьому факт. Свідомості потенційно найбільше, а матерії

найменше і цей стан буття назветься порядком – у цьому факт. Також факт у тому, що буття

найбільш впорядковане за найгармонійнішої прив”язки матерії та свідомості.

Що матерія на це?

Логіка притаманна світобудові. Все те, яке обумовлене логічно постає фактом для

свідомості. Через свідомість логіка поширюється на матерію. Логіка підпорядковує матерію.

Логіка матерії в закономірностях-відповідностях існування матеріальних форм.

Не буває хаотичної матерії і не буває хаотичної свідомості. Є розвиток чогось і

руйнування чогось. Матерія і свідомість мають найвищий та найнижчий потенціали. Їх

характеризує наявна потенція. Матерія і свідомість є потенційно спроможними.

Наш суб”єктивізм прив”язує нас до цифр та метаматичних розрахунків ( в цьому логіка),

проте інколи ми повинні підніматись над магією цифр і перш за все виходити з

експериментів над логікою дійсного. Щоб окремішно не узалежнювати буття ні від росту й

занепаду матерії, ні від росту й занепаду свідомості можна шляхом експерименту почати з

чогось нейтрального і, наприклад, вважати буття впорядкованішим за найбільшої, як нібито

нам видається, гармонії, тобто того значення матерії й свідомості, яке відповідає у формулі

істини по 1,5.

Істина = 2,0 < 1,5 /1,5.

Буття буде простувати до хаосу з ростом матерії чи з ростом свідомості? Почавши з

першого варіанту отримаємо: 1,8 < 1,7 (матерія) / 1,3 (свідомість);

1,6 < 1,9 / 1,1; 1,5 < 2,0 / 1,0; 1,3 < 1,8 / 1,2; 1,1 < 1,6 / 1,4; 1,0 < 1,5 / 1,5.

За хаосу буття матерія і свідомість будуть мати величини по 1,5. Де логіка?

Перейшовши на другий варіант отримаємо: 1,8 < 1,3 (матерія) / 1,7 (свідомість);

1,6 < 1,1 /1,9; 1,5 < 1 / 2; 1,3 < 1,2 / 1,8; 1,1 < 1,4 / 1,6; 1,0 < 1,5 / 1,5.

Виходить алогізм, тому що у період хаосу буття матерія і свідомість будуть найбільш

гармонійно узгодженими. Таке в дійсності не можливе.

Випливає найлогічніше – свідомість досягає своєї потенційної могутності і повною мірою

впорядковує буття у період використання потенціалу матерії, що означає:

Істина = 2,0 < 2,0(свідомість) /1,0 (матерія);

Істина = 1,6 < 1,6 / 1,4; Істина = 1,4 < 1,4 / 1,6; Істина = 1,0 < 1,0 / 2,0.

Матерії потенційно найбільше, а свідомості – найменше і цей стан буття називається

хаосом.

Можливо, що хаос це тоді, як матерії потенційно мало, а свідомості – забагато? В

наслідку вкотре постає боротьба, те саме нестримне протистояння – що первинне матерія чи

свідомість?

Уяснена нами істина первинна і вона наполягає, що стан хаосу отримується на місцях за

недостатньої влагодженості матерії свідомістю.

Вибухи, природні катастрофи, катаклізми, глобальні енергетичні переходи, місцеві

армагеддони - це прояви внутрішньої невпорядкованості (хаосу) матерії. Рано чи пізно

матерія виходить з стану внутрішнього хаосу і постає у вигляді більш придатному до

42

взаємодії з свідомістю. Внутрішні носії інформації впорядковують матерію. Це найперший

етап простування від хаосу до порядку.

Революції, суспільні катастрофи, катаклізми розвитку, місцеві суспільно-економічні

армагеддони – це прояви внутрішньої невпорядкованості (хаосу) свідомості. Виходячи з

цього всього, свідомість загартовується, самостверджується у собі й може надалі взаємодіяти

з довколишньою матерією.

Внутрішні невлагодженості матерії затягують у свій вир довколишню свідомість.

Внутрішні невлагодженості свідомості користуються у своїй коловерті з наявної матерії.

І там, і там матерія та свідомість змінюються.

Більше того – спостерігається залежність між інтелектом свідомості, засвоєною нею

потенцією матерії ( що доказано і що зрозуміло) та в наслідку - можливим спектром дій під

час тих чи інших суспільних перетурбацій. Свобода і несвобода постають як можливе з

взаємозалежності.

Всезагальна, уяснена нами незалежність матерії від свідомості й навпаки – свідомості від

матерії, дає підстави виводити поняття абсолюту. Гармонійне існування (навіть проста

присутність) одного й другого у Всезагальному Бутті дозволяє стверджувати про

співіснування, а підмічена нами реальність дає підстави для утвердження наукової теорії

взаємодії матерії та свідомості. Ми, як достовірність Всесвіту, можемо категорично

стверджувати про наявність у нашому достовірному бутті достовірної взаємодії свідомості та

матерії. Можемо спостерігати за наслідками цієї взаємодії. Можемо передбачати результат.

Навіть такий, примітивно-матеріалістичний підхід, дозволяє говорити про наукову

філософію як окрему наукову галузь знань.

Числові значення формули істини можуть не співпадати, вони можуть бути тими чи

іншими (вони суб”єктивні, вони – значення), але суть в одному – із змізерненням потенціалу

свідомості й зростанням потенціалу матерії буття простуватиме від порядку до хаосу.

Зворотній процес (від хаосу до порядку) ми всі бачимо на нашій планеті та навколо її орбіти.

Людство в процесі свого подальшого розвитку зможе свідомо захистити свою Землю від

попадання небезпечних комет, астероїдів та чого б то не було небезпечного і тим самим

вбереже як матерію, так і свідомість.

Матерія нас опікує, надаючи нам притулок та забезпечуючи наш розвиток. Ми

опікуємось матерією, оберігаючи як її первозданість, так і вже свою, набуту у творенні,

матеріальність.

Довкола нас все ще багато, дуже багато не тронутої матерії, але мало, дуже мало наявної

свідомості.

Через значущість, через інтродукцію, через установку, через багато чого іншого, їй

властивого, свідомість фактично не пріоритетніша, а специфічна. Матерія специфічна по-

своєму. Вона не домінує вічно. Вона володіє й надається до володарювання над нею.

Заволодівши своїм сегментом Всесвіту (якщо таке відбудеться), ми не станемо його вічними

володарями, ми не домінуватимемо позачасово над матерією, ми будемо лише слугами

матерії, в той же час, натомість, матерія буде нам слугувати. Наш дух повніше увійде в

Абсолютний Дух, ми станемо потужною свідомістю (Homo intellectualis), зросте наша

відповідальність і наші обов”язки.

Можна по-різному експериментувати з формулою істини, можна підставляти різні

значення, потрібно лише пам”ятати про логіку мислення й доречно використовувати

отримані знання.

Зрозуміло чому наукова філософія поставила за основу своєї побудови не формулу

істини, а саму істину, й наголосила на довколишній діалектиці достовірностей?

Все пливе, все міняється, лише є незміний абсолют істини як абсолют Всезагального

Буття. Ми в ньому і він для нас.

”Я знаю те, що знаю все” ( я – вірую, я – пізнаю, я – уяснюю).

Д-р Микола Марк (Михайловський).

м.Київ.

43

07.11. 2001 року – 06.01. 2002 року.

Доповнено 02.04. – 01.07. 2002 року.


.

44


на главную | моя полка | | Критика філософії |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 3093
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу