Книга: Тому, що ти є



Тому, що ти є

Дара Корній

Тому, що ти є

Купить книгу "Тому, що ти є" у автора Корній Дара

Мудрий роман про кохання

Одні читачі зовсім не звертають уваги на передмови до романів, поспішаючи до авторського тексту, інші, навпаки, прагнуть із неї дізнатися, що за книжка у них в руках, хочуть, щоби автор передмови, який вже побував за таємними дверима нового твору, принаймні натякнув, про що піде мова, кому і чому саме варто зануритись у світ запропонованого сюжету.

Новий роман письменниці Дари Корній відрізняється від її дебютного «Гонихмарника», що отримав третю премію Всеукраїнського конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики про кохання «Коронація слова» у 2010 році. Вибір експертів підтвердила також велика популярність першого роману авторки серед читачів.

Дара Корній ризикнула. Уже маючи вдячну аудиторію читачів свого містичного роману, вона написала інше. Інакше. Цього разу вона обрала жанр міського роману, але залишилася вірною собі, своїм життєвим і творчим принципам. Її правдивий опис людських, нехай подекуди й вигаданих, доль, ситуацій, подій, її любов до своїх героїв та зрозуміла життєва позиція підкупають читача. Їй віриш, ідеш за нею в запропоновані обставини та проживаєш з героями їхні долі. То, завмерши, спостерігаєш за ними нишком збоку, то разом із ними долаєш перешкоди, витримуєш спокуси і… залишаєшся собою. Тому що це мало не найважче в житті — не зрадити себе, бо від себе не втечеш, так і житимеш у постійному усвідомленні компромісу, на який ти раз (чи не раз) пішов. І чи буде шанс усе виправити?..

Долі головних героїв роману «Тому, що ти є», Оксани та Олександра, перетнулися в ранньому дитинстві, ще в дитсадку провінційного містечка. Чи буває, щоб у такому тендітному віці запало в душу людини зерно єдиного, справжнього, високого кохання? Хто знає… Кохання визначають як почуття. А коли воно є відчуттям, способом життя, твоїм єством? Коли ти без коханої людини — мов інвалід без життєво необхідного органу? І спроби замінити це ТВОЄ чимось чужим, «донорським», органом провалюються одна за одною, бо те чуже не приживається. Чи може таке кохання нарешті пробудити взаємність, підпалити своїм вогнем того, хто поки що бачить у тобі лише друга?

Через тяжкі випробування доведеться пройти обом героям, сплітаючи та розплітаючи свої долі з іншими: батьки, діти, провінція, столиця, студентська «революція на граніті» 1990 року, негласна кастова нерівність «благородної крові» та «простолюдинів», різні системи цінностей, прагнення йти власним шляхом і компроміси, породжені різними обставинами…

І так хочеться, щоб герої досягли свого щастя, читач закрив книжку щасливий і щоб стала йому та книжка опорою, а не перепоною в житті. Та чи складеться так? Читайте самі.

Тож для кого новий роман Дари Корній? Для дуже широкого загалу! Для жінок наших — красивих, працьовитих, талановитих, мудрих і витривалих. Для дівчат, які, хоч-не-хоч, незабаром стануть отими жінками, а поки що шукають підказки — як би то вибудувати власне життя щасливішим від маминого та бабусиного. Для чоловіків, які прочитають роман і, можливо, краще зрозуміють жінок.

Міла Іванцова

Юрій Рибчинський



Частина перша

Скупе кохання

А Числобог[1] рахує дні наші і говорить Богові числа свої.

Велесова книга (дошка 11-Б)

1. Час

Оксана не спала. Лежала в зручному теплому ліжку на сьомому поверсі панельної дев’ятиповерхівки і слухала ніч. Штори на вікні розхилені — не хотілося ховатися від світу сьогодні. Дивилася у вікно — навпроти точнісінько такий самий будинок. Лишень з маленькою різницею: на ньому величезне електронне табло.

Годинник показує — 00:00.

Нулі. Час безчасся. Здається, все на мить завмирає. Немає болю, немає світу, немає неба, зір, місяця, сонця, немає Бога. Є тільки круглі нулі перед початком. Час безчасся? Але ж і часу нема. Лишень ефір. І тут з’являється Бог, несучи, мов Атлант, на раменах час, і…

00:01.

Початок чи продовження? Початок з нуля чи продовження після нуля?

Оксана дивиться поверх даху на смутний клаптик неба. Зірок майже не видно. Місяць мерехтить блідою плямою. У місті забагато світла, тому він такий тьмяний. Але й місяць гасне, закутуючись в темний саван хмар. Буде сніг. І слідом за ним в місто увійде Зима.

Через півгодини годинник майже зникає в ряботинні лапатого білого пір’я лебедиків-хмар, які чубраються після купелю в небесному чорному ставку й засипають своїм пухом місто, дерева, річку, парк.

В груди повертається біль, який трохи відступив після кінської дози знеболювального. Він живе у ній вже два роки. Оксана звикла до нього, мов до вірного приятеля. Часом почуває себе майже мертвою, коли він довго не повертається. Повернувся. Отже, досі жива. Та цього разу вже надто сильний. Оксана не кричить, не стогне. Зціпила зуби і мовчить. Боїться налякати донечку та маму. Вони і так стільки натерпілися та пережили через неї. Ці пару літ боротьби з хворобою забрали багато здоров’я та грошей в її рідних. Продали трикімнатне помешкання в Києві, прикраси, меблі. Здавалося, подолала недугу, однак то була лише ремісія. Все намарно. Скільки це ще триватиме? Лікарі сказали, недовго — надії на одужання ефемерні.

Приїхала помирати додому. Мар’янка не захотіла лишати маму сам на сам з болем та смертю. Хоча і благала, і молила доньку. Така вперта. Взяла академку в університеті та й подалася з Оксаною. Зараз працює санітаркою в районній лікарні, кращої роботи в невеличкому районному центрі похапцем годі знайти. Грошей заледве вистачає на знеболювальне та інші ліки. А ще їжа, одяг, молодість доньки. Ніхто не дорікає Оксані. Однак жінка без слів усе розуміє. Вона — тягар для рідних, зайвий клопіт і обтяжливі витрати.

Оксана вдивляється в цифри на табло. Снігова пелена така густа, що лише уривки світлячків проглядають крізь снігову намітку. Простягає руку до столика, що стоїть поруч. Між ліками намацує мобільний, вмикає тремтячими руками — 02:30. Час. Уже час, а то буде запізно.

Зібравши докупи сили, Оксана встає з ліжка. Груди, здається, зараз вибухнуть від болю. Вона навчилася з ним жити, але щоразу — це Голгофа. Їй таки вдається відмежуватися від нього, і жінка починає вдягатися у ще звечора наготовлений одяг: старі сірі джинси, древня темно-синя вовняна кофтина, де-не-де підточена міллю, діряві шкарпетки, які тримала бозна для чого (а, бачиш, таки згодилися). Неслухняне густе волосся, яке звечора востаннє помила любистком, сяк-так пригладжує рукою, збирає докупи. Намацавши на столі гумку, зав’язує його в тугий вузол. Тепер останнє — прощальний лист «в майбутнє з минулого» чи якось так. З-під подушки витягує трішки пожмаканий аркуш паперу, складений вчетверо, кладе на стіл. Здається, шо писала його вічність, поки підшукала потрібні слова. Рідні мають зрозуміти: вона — лише безнадійно хвора жінка. Слухає звуки за дверима кімнати. Тиша. Її рідні сплять. Навшпиньки виходить в коридор і зупиняється. Світло від снігу падає сутінками в квартиру. Двері в мамину кімнату привідчинені, у Мар’янчиній щільно закриті. Шепоче: «Пробачте мені, мої любі! Пробачте й прощавайте!» Рішуче намацує на вішаку свою вицвілу від часу, колись бузкову, куртку: в ній вона по гриби ходить, ні — ходила, хідники тріпала, в городі порпалася. Куртка стара, але надійна. Тільки Оксана її і носила! На маму затісна, для Мар’янки — закоротка. Нікому вона вже не стане в пригоді. Вдягає її, натягує старі черевики, на голову шапку, обережно відчиняє двері та виходить з квартири. Ключі не бере. Навіщо? Це дорога в один кінець. Правда, двері залишаться незамкненими, та нехай — це зайвий шум. До того ж, здається, в таку ніч навіть недобрі люди сидять вдома. Якусь мить стоїть, притулившись до дверей, слухає, чи не розбудила випадково рідних своєю метушнею. Тиша.

Оксана прямує східцями вниз. Не ризикує викликати ліфт. Зайвий шум. До хвороби вона майже не їздила ліфтами. Навіть на чотирнадцятий поверх могла впевнено вибратися пішки. Мала на них фобію.

Почалося все в другому класі.

Оксана поверталася зі школи додому. Як завжди, неквапом зайшла у ліфт. Коли вже майже натиснула на ґудзик сьомого поверху, через двері прошмигнув чужий. Мала перелякано витріщилася на незнайомця. Тато попереджав, що з чужими не можна їхати в ліфті. Чоловік був обшарпаний, від нього сильно смерділо. Коли натискав на дев’ятий ґудзик, його рука тремтіла. Він розвернувся обличчям до Оксани: майже водянисті порожні очі забігали в дивному танку так швидко, що здавалося: зараз повистрибують з орбіт. Жах пришпилив дівчинку до стіни ліфта, не змогла ні поворухнутися, ні закричати, бо втратила голос від страху. Незнайомець нахилився над малою, зняв обережно з її вух золоті сережки. Потім вишкірився жахливим чорним, майже беззубим ротом, погладив по голівці волохатою рукою і прошепотів:

— Не бійся, мала. Я тебе не з’їм. Ломка у мене.

Та тремтяча волохата рука і вицвілі, кольору осіннього смутного неба очі ще довго будуть маритися малій Оксанці в нічних жахіттях.

Потім незнайомець ніби розчинився в тьмяних колах, що замиготіли перед очима. Прийшла до тями від дотику ніжної маминої руки у себе на чолі. Стурбовані очі батьків дивилися на малу. Вона знепритомніла у ліфті. Її знайшла сусідка пані Стефа, яка поверталася з крамниці.

Після цієї історії Оксана старалася уникати ліфтів. А коли все ж доводилося ними користуватися, то завжди почувала себе переляканою восьмирічною дівчинкою, навіть тепер. Незнайомця так і не знайшли, незважаючи на таткові робочі зв’язки. Десь через місяць після цієї історії Оксана записалася в секцію вільної боротьби, полишивши назавжди спортивну гімнастику. Вмовляння мами, тренера, подруг, натяк на те, що це не дівчачий вид спорту, та інші мудрі аргументи Оксану не переконали:

— Нічого не вийде, мамо. Тато не зможе бути завжди поруч. Я маю навчитися давати собі раду сама.

Батько не відмовляв. Знав, що переконати дочку ні сльозами, ні благаннями не вдасться — мала була така ж вперта, як і він.

Згадувала, наче вчора то все відбувалося. Невже в кінці дороги так відчайдушно спогади не дають спокою? Спомин, мов листівка, а чи чорно-біла світлина з минулого.

Оксана виходить з дверей під’їзду й потрапляє в зиму. Нарешті вона прийшла, така жадана, така світла. Увірвалася в браму міста лапатим сніговієм. Під ногами лілейний святочний обрус. Так і має бути, бо якщо уродини — то свято, то і кончина людини мусить стати празником. Оксана стає під ліхтарем, який хоч і заліплений снігом, та все ж мужньо продовжує нести варту, одноокий вуличний чатовий. Жінка виходить на Паркову алею, і її маленьку худеньку постать ковтає сніжний морок.

На вулицях міста порожньо. Тільки Зима і Оксана — володарі цієї нічної пори. Ще трішки, й залишиться лише панна Зима — прекрасна повелителька сонного міста. Жінка йде через парк, вибираючи зумисне найглухіші алеї, щоб випадково не натрапити на якусь заблудлу живу душу. Це їй майже вдається. Десь на половині шляху відчуває, що не одна. Сполохано зупиняється, розвертається і бачить перед собою старого бездомного пса, прапрадід якого, схоже, був німецькою вівчаркою.

— Ти що тут робиш, друже?! Дивися, який сніг, засипле, завіє. Біжи шукати прихистку деінде.

Пес весело метляє хвостом, не звертаючи жодної уваги на слова жінки, улесливо зазирає в очі. Оксана присідає поруч собаки. Він видається їй наче знайомим, мовби вже колись вона його бачила чи знала, десь, колись, певне, тобто в іншому житті. Але пригадати зараз несила, чи то ліпше сказати — ті спогади зараз не мають зовсім ніякого значення. Чи, може, то всі бездомні пси між собою схожі, як нещасні люди — однаково нещасні. Пес тулиться до жінки своїм мокрим теплим носом.

— Голодний, мабуть. Вибач, любий, в мене для тебе нічого немає, — чомусь виправдовується жінка. — Хоча… В кишенях цієї старої доісторичної куртки, можливо, загубилося щось їстівне.

Оксана обмацує діряві кишені куртки і знаходить в одній кусень сухого хліба.

Простягає перед собою:

— Бери, друже!

Собака трохи насторожено підходить до Оксани і висмикує з рук сухарик.

Оксана ніжно гладить собаку по його обідраній та вилинялій від лишаїв та життя шерсті, залишки вцілілої в сніговій темряві видаються сірими, чимсь схожий неборака на вовка-сіроманця з дитячих мультиків її дитинства. Справжнісінький тобі Сірко. Пес, догризши сухарик, починає облизувати її руки, обличчя.

Наступну частину шляху йдуть разом. Сірко не відходить від Оксани, тільки час від часу зупиняється, щоб понюхати повітря, а тоді блискавично наздоганяє жінку.

Стає чути шум річки. Стирка взимку майже ніколи не замерзає. Тече через містечко, ділячи його рівненько на дві половини. Це неглибока, спокійна, не дуже широка річечка. Влітку, навіть в найжахливішу спеку, в ній крижана вода, взимку вона не замерзає. Три могутні сильні джерела наповнюють її, несучи воду нагору з найпотаємніших глибин Землі. Найглибша вода під мостом у міському парку, де і вливаються в Стирку ті джерела…

А от і той самий міст. Міст Скупого кохання.

Оксані на душі стає важко, ніби весь тягар і всі гріхи земного життя разом напосілися на неї. Жінка раптово зупиняється, не в змозі зрушити з місця. Кінець її шляху. Вона зараз зробить свої останні печальні кроки і за межею зустрінеться з татком. Як їй його не вистачало: мудрого, сильного, впевненого в собі і завжди справедливого. Можливо, якби він ще жив, цього не трапилося б. Сірко вологим носом притуляється до руки і починає облизувати-цілувати її крижані пальці. Але вона вже нічого не відчуває. Ні холоду, ні сніжної шапки в себе на голові, ні тепла собачих цілунків. Сніг сипле і сипле, надолужуючи згаяне. Зима.

Три кроки, і все закінчиться: біль, сльози рідних, пекло животіння — і прийде забуття. Навіть якщо не втопиться, то помре через пару хвилин від переохолодження. А чи швидко і безболісно? Швидко — так, а решта — байдуже. Відчай штовхає до поруччя містка. Жінка дивиться на темну холодну воду внизу. Білі крила сніжинок, долітаючи до аеродрому води, щезають у мороці темного свічада. Тепер її черга. Щезнути. Оксана залазить на кам’яні засніжені поруччя, розкриває руки, ніби птаха для польоту. Та політ цей буде останнім. І не вгору, а вниз. Помах крил — і вона летить! Прискорено і несамовито швидко, тому що позаду її щось штовхає. Вона летить, але не вперед. Вона падає.

Сірко роздратовано вчепився зубами в штани жінки та сердито тягне її на себе. Оксана втрачає рівновагу і падає на засніжену долівку мосту. Сльози заливають світ, пес жалісливо зазирає в очі жінки, тицяючи свою морду їй в обличчя.

Вони сидять посеред мосту: безрідний старий самітній пес і побита хворобою та життям жінка. Вони розуміють одне одного без слів. Оксана плаче, а собака лиш час від часу відповідає тихим скімленням і лежить поруч, поклавши печально морду на лапи.

Він не дав їй впасти, не сьогодні. Її дорога ще не закінчилася, і вона має пройти шлях до кінця. Доля чи хтось іще, хтозна, подарували їй шанс — піти достойно. Оксана роззирається. Як зимно та красиво навколо — чисто та сніжно! Зима заворожує, заколисує. Стільки фізичних сил витратила на те, щоб добрести до містка. В неї не вистачить їх, щоб вернути назад. Оксана мусить трішки перепочити. Жінка кладе голову собаці на спину і завмирає вражено — вперше за останні півроку біль в грудях відступив самостійно, без знеболювання. Він також злякався смерті? Як вона втомилася! От перепочине хвильку і верне додому, поки не прокинулися її рідні та не знайшли того дурного листа. Повіки стають важкими, мов залізна брама середньовічного замку, падають грізно. Оксана засинає.

Сірко декілька хвилин лежить незворушно, слухаючи надломлене дихання жінки. Вона спить, кутики вуст підняті. Жінка посміхається. Пес тицяє носом в щоки, в обличчя жінки. Жодних ознак повернення зі сну. Він нервово тягне її за поли куртки. Нічого. У нього замало сил. Сірко розпачливо бігає навколо Оксани й голосно гавкає.

Оксана крізь пелену дрімоти чує гавкання якогось собаки. Однак музика там, де сонце і літо, лунає гучніше. І вона йде на звуки музики… Веселі дитячі голоси весело й щасливо співають:

— Десь тут була подоляночка! Десь тут була молодесенька.

Оксана — подоляночка, в центрі кола.

— Тут вона сіла, тут вона впала!

Коло замкнулось.

— До землі припала!

Сірко знесилено зупиняється. Сідає на задні лапи і жалібно виє.

А Оксана танцює в своєму сні. Спить і танцює.





2. Подоляночка

Олександру сьогодні вкотре наснилася Оксана. Лише задрімав ненадовго посеред нічного чергування на кушетці в ординаторській, і маєш… Знову спогади. Щось останнім часом вони надто часті гості у його житті. Це його мана — оті марення, марення тією, яка не стала твоєю і вже, мабуть, ніколи не стане. Двічі одружений, двічі розлучений. Перша дружина лишила його через те, що вночі її, Світлану, називав Оксаною. Така от банальність, нічого не вдієш, та контролювати свої сни не вмів (чи не хотів?). З другою дружиною склалося теж не зовсім. В тридцять років вельми вже хотілося домашнього затишку, родини, дітей. Тут зустрів її, розумну, красиву, самотню. Кохання? Ні, швидше тривіальна необхідність продовження роду, бажання отримати хатній затишок, так званий тил, зрештою бабуся наполягала. «Бо літа спливають, а ти не молодшаєш». Познайомилися випадково в Луцьку на лікарській конференції. Ксеня йому сподобалася відразу. Симпатична білявка, струнка, має добре почуття гумору, журналіст на телебаченні, в минулому модель, вона якраз про ту конференцію готувала репортаж. Підсвідомо ловив себе на думці, що обирає дружину майже за ім’ям. Дивно, правда? Сашко був непоганою, як кажуть, партією — начитаний, вродливий, розумний, освічений, неодружений, бездітний, галантний кавалер. Важко в такого не закохатися чи бодай не захопитися, тим більше що, незважаючи на всі дива косметики, і тобі вже за тридцять, і колежанки заміжні. А принци на «білих конях», чи то пак кабріолетах, обирають зазвичай принцес, а коли попелюшок, то юних. З приходом в життя Олександра активної журналістки Ксенії, здавалося, все зміниться. Сашко на мить повірив у свою щасливу зірку. Сподівався, що трапиться диво, мов у приказці: «Притерпиться, то й пригорнеться», а згодом і «Перемелеться — буде борошно!» Не перемололося.

Компроміси, ті кляті компроміси. Надто часто ти йдеш на них. З начальством, з родичами, з колегами на роботі, врешті — з совістю. Однак бувають випадки, коли компроміс неможливий. І тоді несе тебе течія, все далі і далі від примарного щастя. Дружина навідріз відмовлялася перебиратися в надто спокійний районний центр, як вона казала «до дідька в зуби», на постійне мешкання. Манірна паняночка, зірка обласної журналістики. Ні, вона робила чесні спроби пересилити себе. Чи то потуги були не дуже відчайдушними, чи то Сашко не сильно старався, однак через півроку Ксеня втекла. Її кар’єра, друзі, батьки, обов’язки, театри, виставки, балет, звичне богемне оточення — все залишалося у великому місті. А тут? Примарне щастя? Хтозна, що з нього може зродитися. Чи не пустоцвіт? Спочатку Ксеня чемно навідувала чоловіка раз на тиждень, згодом раз в місяць, відмовки звичні — відрядження, купа роботи і все таке. Сашко намагався навідуватись частіше, але як можна перейти прірву, якщо немає і линви в руках, щоб її здолати? Через півроку отримав повістку до суду. Розлучення. Ні, воно не стало ані гірким, ані болючим. Очікуваним! Обоє з полегшенням зітхнули. Залишилися друзями та й зараз частенько з Ксенею спілкуються по телефону. Її все-таки помітили, і вона перебралася до Києва. Веде одне з отих дурнуватих шоу, типу «що ви їли з середи на п’ятницю», то Ксеня так жартує, на якомусь із літерних каналів.

Бабуся робила відчайдушні спроби одружити онука ще раз, на місцевій панянці, наречених вдосталь. Однак Сашко стояв мов мур. Досить експериментів! Для чого комусь безвинному ламати життя? Вдома все нагадувало Оксану. Сни, дерева в парку, річка. Примарність своєї фобії бачив на кожному кроці, бо залишався одержимим нею. От і сьогоднішній сон. Інколи думав: чи не втекти світ за очі від видива, того марення, що зветься Оксаною? Та буденність все ніяк не відпускала — робота, пацієнти, немічна бабуся, обов’язки. Знав, що то він спеціально вишукує причини, щоб залишитися. А коли хочеш їх відшукати, вони легко знаходяться.


Олександр Петрович дивиться на своє відображення у вікні. Скляне свічадо витворене лампою денного світла і ранковими сутінками за вікном. Початок зими, а по калюжах під ногами, голизні землі, сірості світу та тому печальному настрої, в якому перебуває всенький світ, і не скажеш. От і сни та спогади приходять такі щемливі з минулого, що й прокидатися не хочеться. Він пригадує сьогоднішній сон і посміхається.

— Десь тут була подоляночка,

Десь тут була молодесенька…

Дитячий садочок… Маленька Оксанка з дівчатками грається в «Подоляночку». Раптом з-під старої груші долинає хлоп’ячий регіт і чиєсь гірке схлипування. Оксана, розірвавши коло, прямує до гурту галасливих хлопчаків.

— Оксанко, куди ж ти? — лунають вслід голоси приятельок.

Дівча у відповідь лише відмахується. Шестеро її однолітків взяли в кільце новенького в групі, білявого хлопчика. Скористалися відсутністю вихователя і причепилися до малого. Марина Семенівна повела в медпункт Ярчика, який, переслідуючи жовтогарячого метелика, розквасив собі носа. Вихователька залишила Оксану тимчасово «за старшу», тому вона просто змушена втрутитися в ситуацію.

Найвищий в компанії Лесик зухвало крутить у руках окуляри новенького. Шестеро на одного — хіба це справедливо? Оксана сміливо затуляє собою потерпілого, стаючи відважно на ґерць із Лесиковою компанією.

— Молодці! Герої! Шестеро на одного. І не соромно? Ану віддай окуляри, Олексію. Вже! — командирським тоном суворого говорить мала на правах тимчасово «старшої».

Оксана простягає руку.

Лесик зухвало, як індик бабусі Мар’яни, випинає груди:

— А якщо не дам, що ти нам зробиш? Що, побіжиш жалітися Мариночці Семенівні? Ой-ой-ой! Сюся-масюся! Ги-ги-ги!

Левко, той, що найближче справа, шепоче щось на вухо Лесикові, та Оксані все добре чути:

— Слухай, віддай їй окуляри. Вона ж трохи того, навіжена. Ти її ще не знаєш! Вона ж така, як її тато-мєнт, краще не зачіпатися. Я — пас!

— Що? Це я маю боятися якогось дівчиська? Бантики, скалпеточки, тьфу! Ти здурів?

— Як хочеш, але я в цьому участі не беру.

Левко і ще двоє відходять вбік. Лесик упевнено продовжує грати свою роль. Їх все одно більше! І вони — пацани!

— На, візьми, чотириокий! Візьми-візьми! Спробуй! Чи, може, ти йому допоможеш, сюсятко? Що настрашилися?

І тоді Оксана неждано, зі всієї сили лупить Лесика туди, куди, як показував і попереджав тато, хлопців бити не слід. Сама про це розказувала вранці дівчатам! Ох, ця прикра звичка робити все навпаки! Лесик реве від болю, падає навколішки перед Оксаною, сльози водоспадом заливають очі. Оксана незворушно забирає з рук хлопця, що корчиться в конвульсіях, окуляри і шепоче йому на вухо, та вже надто голосно:

— Я з тобою, друже, ще не закінчила. Завтра добесідуємо.

Тоді, ніби нічого не трапилося, віддає переляканому новенькому окуляри:

— Бери. Вони тебе більше не зачеплять. Обіцяю! Як тебе звати?

— Сашко!

— Я — Оксана.

Тоді дівчинка спокійно повертається до гурту дівчат, до гри.

— Десь тут була подоляночка… — ллється пісня.

Біля сітчастої загорожі, яка відділяє територію дитсадка від території міського парку, стоїть усміхнений сивочолий дідусь з розкішними довгими білими вусами та задоволено посміхається. Поруч до його ніг тулиться безпородний пес. Старий нахиляється, гладить собаку по голові:

— Бачиш, Семаргле, вони зустрілися. Поки що нам нічого тут робити.

Шестирічний Сашко поглядає розгублено то на свої окуляри, то на старого з собакою. Здивовано стенає плечима і йде дивитися, як дівчата граються в «Подоляночку».


Наступного дня Оксаниного тата покликали до завідуючої. Тато для годиться посварив свою улюбленицю, пошпетив, а мамі тихцем на вулиці, та Сашко підслухав, не без гордощів повідомив:

— У неї загострене відчуття справедливості, як і в мене… Нічого не вдієш.

Сашко знав — батько пишається донькою.

Оксана таки довела розмову з Лесиком до кінця, як і обіцяла. Вона ніколи не кидала слів на вітер. Змусила вибачитися перед Сашком всю компанію. Сашка в садку більше ніхто не кривдив.

А з Оксаною вони стали друзями.

Так, Оксана завжди була такою. Для неї не існувало відтінків кольорів у вчинках чи стосунках: або чорне, або біле.

— Вогонь дівка, — казала його бабуся.

«Ні, не вогонь, — думав Сашко. — Ватра. Така не тільки попекти може, така і спалить!»


Всі десять шкільних років він носив Оксанин портфель. Це найменше, що він міг для неї тоді зробити. Сашко чекав на неї вранці недалечко від будинку, спеціально робив гак для цього. Ховався за дубом, а коли Оксана проходила поруч, чекав ще кілька секунд, щоб вона відійшла на надцять метрів. І лише тоді радісно наздоганяв її: «Привіт, Оксано! Можна?» Оксана безжурно перекладала йому в руку свою сумку. Отак вони, безтурботно розмовляючи, йшли до школи. Найчастіше говорила Оксана, а Сашко, здається, був лише розуміючими вухами для неї. Обох це влаштовувало.

Одного разу, це було у сьомому класі, Вітько з паралельного класу випередив Сашка на якихось три метри:

— Привіт, Оксано! Допомогти портфель нести?

Вітько аж змарнів весь, вичавлюючи із себе по звуку слова. Було помітно, що важко дається хлопцеві сказане. Знаючи непередбачувану вдачу дівчини, розхвилювався не на жарт.

Оксана на мить завмерла. Здивовано зміряла Вітька з ніг до голови і випалила:

— Не варто! У мене вже є вірний Санчо Панса.

Вітька, звичайно, занепокоїли слова Оксани, та він не звик легко здаватися:

— Тоді випробуй нас. Хто сильніший — той і портфель носитиме.

Душа Сашка втекла в п’яти. Хто він такий проти Вітька? Мізерний миршавий білобрисий «очкарик» супроти капітана дитячої збірної міста з футболу. Вгадайте, хто переможе?

Оксана іронічно хмикнула:

— Овва, хлопче! Ти що, трактор чи нова модель «Запорожця», щоб тебе випробовувати? Я тобі українською кажу — у мене вже є кому портфель носити. І, будь ласка, не треба за мною бігати. Набрид! Май трохи гонору, чи що. У тебе, Вікторе, крім футболу, в голові ніц нема. Пустодзвін.

Потім вона спокійно підійшла до Сашка, переклала зі своєї руки в його портфель:

— Привіт, Сашо! Пішли, а то запізнимося.

Приголомшений та здивований Вітьок залишився стояти на місці. Він, зрозуміло, поняття зеленого не мав, хто такий Санчо Панса. Однак слово здалося йому дуже образливим, і відтоді до Сашка приклеїлося прізвисько Панса. Набагато приємніше від Очкарика, звісно, хоча не всі це розуміли, думаючи, що цим дуже ображають хлопця.


Так, їхні дороги йшли паралельно: вони вчилися в одній школі, ходили в один клас і навіть сиділи за сусідніми партами. Сашко вважався сірим тихеньким лемінгом, заучкою, очкариком, найменшим у класі, непримітним… Тінню. Сашко ріс без батьків. Коли мав п’ять років, татко потрапив в аварію. Всі знали, хто здійснив цей наїзд, були навіть свідки, хоча п’яний водій з місця злочину втік. Так, містечко у них маленьке, та, як і всюди, у ньому є свої небожителі, недоторканні. Не впійманий — не покараний. Коли Сашко пішов у третій клас, померла мама. Два дні в мами нестерпно болів живіт, піднялася температура. А лікарі не змогли поставити точний діагноз. Лікували то розлад шлунка, то гастрит, то виразку. Операцію зробили запізно. Банальний апендицит. Мама так і не прокинулась після наркозу. На могилі матусі Сашко поклявся їй і всім тим, хто через лікарську недбалість пішов з життя, що обов’язково стане лікарем, хорошим хірургом, вивчиться і повернеться додому, в цю лікарню, щоб так безглуздо не помирали люди.

Сашка виховувала й ставила на ноги бабуня, в минулому вчителька хімії, шанована жінка в крихітному містечку з двома середніми та однією восьмирічною школами. І досі, а бабусі вже вісімдесят три, всі знайомі кличуть її лише Василиною Степанівною. Колишні учні частенько телефонують, не лишень на свята, а просто так, щоб поспілкуватися чи порадитись. Вона замінила Сашкові і батька, і матір, як вміла і як могла.


Після успішного закінчення школи їхні з Оксаною дороги розійшлися. Вона подалася в столицю, де вступила до університету на філологію, як і мріяла. Сашко, дякуючи на диво глибинним зв’язкам бабуні («Кого я тільки не вчила», — любила повторювати вона), доволі легко вступив до Львівського медінституту. Провчився в інституті лишень один рік, потім пішов до війська: два роки тупої муштри.

Тоді йому випадково прийшла повістка. Так, випадково: безрідний сирота, стара пенсіонерка на його утриманні… Таких до війська не беруть. Бабуня хотіла бігти до військкомату й вимагати виправлення прикрої помилки. Але… Сашко не погодився і тоді показав свою рішучість і впертість, чим дуже збентежив бабусю. Побачивши таку наполегливість внука, бабуня замирилася.

Що б не гомоніли про значення військової служби, про її корисність чи навпаки, зараз Олександр впевнений — вона стала доброю школою для його тіла і гарту характеру. Так-так, згода. Звичайно, ліпше, коли будь-якою справою займаються професіонали: пекар пече, вчитель вчить, лікар лікує… Та військо дало Сашкові дуже багато. Там нарешті він зрозумів вагу слів, які так любив повторювати тато Оксани, — «добро має бути з кулаками». І Олександр навчився ті кулаки застосовувати.

— Олександре Петровичу, — перериває плин думок медсестричка Ліда. — Щойно привезли десятирічну дівчинку. Різкий біль внизу живота, підозра на апендикс. Будьте добрі, вас кличуть батьки пацієнтки…



3. Полюси

Оксана вступила в Київський університет, як і мріяла. Слід, правда, уточнити — ледве-ледве вступила. Пощастило, звісно, — конкурс в тому році був не вельми великий, навіть трієчників брали. Зараз вона вже третьокурсниця Тарасового університету, майбутній український філолог. Чи важкувато вчитися? По-всякому, як в студентській пісні: «Від сесії до сесії живуть студенти весело!», а сесія — двічі на рік.


Сьогодні вона зібрала одногрупників у їдальні університету не просто так. На жаль, залишатися після пари в аудиторії на декілька хвилин не всі погоджувалися. Мали обговорити проблему організації «екватору» — важливої події у житті справжнього студента. Спохопилися надто пізно, а все через старосту Ритку, не вельми діяльну особу, тому і актовий зал, і студентська їдальня, і навіть крихітне студентське кафе були зарезервовані мудрішими студентами заздалегідь. Наймати ж кафе у місті — надто дороге задоволення для студента. І коли дискусія на цю тему, здається, зайшла в глухий кут і більшість дівчат відверто сумували, до них підійшов юнак. Спочатку привітався зі старостою Риткою, назвавши її сусідкою. Дівчата за столом аж просіяли, де і сум щез. Високий, стрункий, чорнявий, швидкі сірі очі, свердлячий, трішки колючий погляд. На запитання Рити, що він, без п’яти хвилин випускник, робить в універі, трохи манірно та надто солодко посміхнувся. Оксані хлопець не сподобався, хоча кажуть, що доволі часто перше враження оманливе. Її товаришки так не вважали. Оксана схилилася над зошитом і щось креслила у ньому, щоб не натикатися зайвий раз на масні очі хлопця і не брати участі в розмові, яка йшла за столом і здавалася їй безглуздою. Не вічно ж він тут стовбичитиме. Дівчата надто награно хихотіли з його глупуватих жартів і активно пускали бісики в бік юнака. Очевидний брак чоловічої уваги на майже дівчачому факультеті.

— Агов, мала! Що там у зошиті загубила? Ти з нами?

Лише коли Ритка підштовхнула Оксану, та зрозуміла, що «агов» стосується її.

Оксана сердито відклеїла погляд від зошита.

— Слухай, я не «агов»! Зрозумів? До того ж ти нам заважаєш. — Оксана суворо обвела поглядом свій гурт, дівчата здивовано перезирнулися. — Може, підеш погуляєш, хлопче, га? Рито, це, здається, твій приятель, от і відійди з ним, поговоріть.

Хлопець здивовано витріщився на дівчину. Його рідко коли так дошкульно відшивали, майже в лоба, без попереджень. Ще б сказала: «Та пішов ти». Та, судячи з бойового настрою дівчини, це не проблема.


Згодом з’ясується, що Влад, так звати юнака, не лише сусід Рити, а й син проректора університету. Схоже, цього не знала лише Оксана. О, звісно, розумний, вродливий, гарне виховання. Перспективи і теде. Для дівчат — ласий шмат, тобто завидний наречений. Не одне дівоче серце мліє від спокуси затягнути його бодай на здибанку. «Одне зле — надто він непостійний, часто розбиває дівочі серця. Та все ж, знаєш, я б ризикнула, комусь таки пощастить», — вже в гуртожитку розмірковувала вголос Орися, одногрупниця, з якою Оксана мешкала в одній кімнаті. Ориська багато чого знала про Влада і навіть не приховувала, що хотіла б стати саме тією однією, якій пощастить. Влад — п’ятикурсник. Випускний курс, диплом, отже, рідко буває в університеті, тому не дивно, що Оксана його не зустрічала. Він фізик, а дороги філологів та фізиків так рідко перетинаються.


Несподівано для всіх п’ятикурсник Владислав взявся добровільно допомагати старості Ритці організовувати свято Екватора, незважаючи на свою так звану «колосальну зайнятість». Він доволі легко домовився про оренду вже ніби зовсім-таки «безнадійно» зарезервованого іншими актового залу (позачергово!) для проведення спільної дискотеки третьокурсниць-філологів з фізиками, де переважали хлопці. Дівчата просто шаленіли від задоволення. Вечір і справді вдався. Хороша музика, пристойна дискотека, а найважливіше — море хлопців. Звісно, Влад також прийшов. Дівчата ахали від заздрощів, бо увивався юнак лише за Оксаною. Ще б, так поталанило дівці! А вона носом крутить, ніби не розуміє свого щастя.



Оксані не подобався Владислав, не поділяла загального захоплення ним. Звичайно, татків авторитет розповсюджувався і на хлопця, хоча він так жодного разу і не прохопився перед Оксаною про те, хто у нього тато або чий він син. Не хизувався цією чеснотою, навпаки — натякав, що дуже журиться через майбутній захист, тому що вибрав тему мало досліджену і навіть його керівник диплому вважає, що неперспективну. Говорив наче й щиро, як зріла мудра людина, однак від цього не став Оксані ближчим.

Схоже, Влад не звик так легко здаватися і продовжував наполегливо набридати Оксані. Що норовливішою робилася Оксана, то більше шаленів і ставав настирливішим юнак. Вона то відчувала — гра в котика і мишку тішила дівоче самолюбство. Однак зараз, здається чи не вперше, вона повела себе трохи по-іншому: якщо і відштовхувала, то надто м’яко, не різко та зухвало, як зазвичай. Навіть собі не хотіла в цьому зізнаватися.

Увага хлопців ніколи не була для неї проблемою. Та все ж відшивати надто надокучливих завжди вміла легко. Хлопці інколи, коли бракує слів, полюбляють розпускати руки. І даремно… Тому що потім пояснити друзям, що синець на мармизі тобі набила дівка через те, що ти хотів домогтися її силою, не дуже приємно, не відмиєшся. Здається, Влад навів-таки довідки про Оксану, бо поводив себе стримано, інтелігентно, без зайвих випадів, взявши, очевидно, на озброєння вислів — вода і камінь точить. Море квітів посеред зими, навіть серенади під вікнами. Влад мав гарний голос, непоганий смак та, як з’ясувалося згодом, музичну освіту. Після пар підстерігав під університетом, знав напам’ять розклад її занять, потім чекав під бібліотекою. Оксана відмовляла йому в офіційних побаченнях, походах в кіно, не запрошувала ніколи до себе на чай, не приймала і його запросин. Колежанки дивувалися: чого їй ще треба? Розумний, красивий, дотепний, вихований, добре упакований, татові зв’язки, після навчання не треба сушити голову пошуками роботи. Зашлють тебе за розподілом на далекий хутір комарів годувати, де наймолодший молодець — дід Овідій, що почав парубкувати ще за царя Гороха, і будеш там вовком вити та розповідати про важку долю Марусі з повісті Квітки-Основ’яненка двом учням в класі, бо більше катма. Оксана лише скептично стенала плечима: ой, не вірила вона, що почуття в хлопця щирі, — надто нереальним це видавалося. Черговий трофей в колекції — не хотілося ним ставати. Ні квіти, ні пісні, ні зітхання та ходіння назирці не надто її переконували, тому що чула вона про не зовсім гарну славу Влада — розбиті надії та серця інших дівчат.

«Зіпсутий батьками, самовпевнений егоїст, дефективний бевзь, бабій» — такими приємними епітетами нагороджувала Оксана юнака позаочі, роблячи це зумисне, бо знала, що обов’язково сказане передадуть хлопцеві, ніби спеціально докидала хмиз до ватри. Отаке ходіння по муках тривало три місяці.


Наприкінці березня Оксана звично після пар вийшла на вулицю і раптом спохопилася, що чогось не вистачає. Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як вся твоя кімната пропахла свіжими квітами і смачними подарунками (від дорогих парфумів, перснів, прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти. Ще би, в часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.

Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за Владом, за його піснями під вікном з репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, і хлопець добре знав і цю мову, й літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітньої постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:

— А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр Всесвіту і навіть не сонце.

Оксана в інший день знайшла б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:

— Не твоє діло, — і заховала очі за сторінками книги.

Для себе зробила невтішний висновок — от і добре. Хай! Таке втрачати і не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.


Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку і стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед з вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння, Сигізмунд Владиславович Брех».

Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані трохи стало не по собі. У роті виник гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.


Секретарка проректора зміряла Оксану прискіпливим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, недбало ковзаючи по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань.

Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Всі вони для неї — сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: при зарплаті в дев’яносто ре «виглядати-коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Все на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро — киянки, решта — провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним вбранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організованих спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання і вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора — Лєрочки та сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти і навіть шикарний одяг не приховував цього.

Так от, цього разу якраз Поліна уп’ялася в Оксану і стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:

— Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?

Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як те вона часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо посміхнулась та натиснула ґудзик зв’язку:

— Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…

Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:

— Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає — кави чи чаю. Мені прошу чаю.

Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на поставлене проректором питання. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету і зайшла досередини.


Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм в не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко — це навіки!

Посередині кімнати стояв величезний стіл для нарад, припнутий тісно до робочого столу голови кабінету, по обидва його боки тягнулась вервечка з м’яких зручних стільців. Коли Оксана ввійшла, проректор миттю опинився поруч, простягнувши запопадливо руку для привітання. Дівчина здивовано витріщилася на нього. Сигізмунд Владиславович вважався досить приємним чоловіком, однак завжди тримав субординацію між собою та студентами. А тут така штукенція виходить, що зустрічають її, як рівню. Оксана на автоматі потисла долоню проректора. Рука професора була холодна мов лід, навіть трішки тремтіла:

— Доброго дня, шановна Оксано Юріївно, прошу проходити. Радий вас бачити. Сідайте, голубонько, де вам зручно. Будьте ласкаві!

Оксана невпевнено підійшла до столу і всілася на крісло, третє від столу проректора. Сигізмунд Владиславович розташувався навпроти. Дівчина не звикла ховати очі, тому, чекаючи початку бесіди, зосереджено втупилася в професора. Про те, що розмова трохи незручна для поважного господаря кабінету, говорила його поведінка. Чоловік нервував.

— Шановна Оксано! Мені дуже приє…

Чоловік не встиг продовжити, тому що двері кабінету несподівано відчинилися і в кімнату ввійшла, впевнено цокаючи високими підборами вишуканих шкіряних чобіток, секретарка Поліна з тацею перед собою. На таці стояв пузатий фарфоровий чайник, два горнятка, цукерниця. Оксана знала, що той сервіз немало коштує, тому що в них вдома був такий. Діставався він з глибини скляного серванта лише в унікальних випадках. Таких випадків на Оксаниній пам’яті було лише два. Перший — коли татові вручили орден за затримання небезпечного рецидивіста і його після важкого поранення приїхав привітати сам міністр внутрішніх справ УРСР. Він і подарував той сервіз, примусивши маму подавати чай виключно в ньому, а тато саме повернувся додому після лікарні, і його провідувала поважна делегація. Оксана тоді була в дев’ятому класі і все гарно пам’ятає. Другий раз чаювали, коли Оксана закінчила школу і татко на честь цього добряче хильнув і без дозволу дружини влаштував родичам гучний прийом. Ой, непереливки були йому наступного дня, дісталося на горіхи від мами. Так, горнятка справді красиві — сліпучо-білосніжна порцеляна, розцяцькована ніжними бузковими незабудками. Правда, цей сервіз, здається, дорожчий за їхній, тому що зверху його обрамляє золотиста нитка, яка виблискує не гірше від білизни порцеляни.

— Сигізмунде Владиславовичу, там до вас…

Проректор не дав договорити секретарці. Він нервово сіпнувся і крикнув на дівчину:

— Поліно, мене ні для кого немає! Я тобі вже декілька раз про це сьогодні торочив. У мене надважлива розмова. Господи, це не дівчина, а шафа. Та також людської мови не розуміє. Ба гірше — страус. Тьху ти, жирафа. Іди-іди, чай я сам наллю.

Такою збентеженою Поліну Оксана ще не бачила. Червона фарба залила обличчя білявки. Красуню щойно обізвали шафою, страусом і жирафою, та й ще в присутності якоїсь там студентки. На порозі дівчина несподівано перечепилася своїми підборами і впала вже у приймальній. Оксана не втрималася і пирснула. Подія, звісно, виняткова — з неба на землю гуп. Сигізмунд Владиславович мигцем кинувся до дверей і, замість поцікавитися долею секретарки чи допомогти сердешній підвестися на ноги, сердито зачинив їх.

Проректор акуратно наливав чай, руки його ледь помітно тремтіли. Оксана ввічливо, щоб не зосереджуватися на цьому моменті, відвела погляд. Типу, оглядала інтер’єр кабінету. Зліва стояли стелажі з папками і книгами. В тому ж куті — величезний долівковий годинник, вищий від Оксани на півголови, бачила такі в музеї. Виглядав як антикварна річ, чомусь Оксані здалося, що саме так воно і є. Мав щілину для ключа. «Щоб зайти в його передпокій, слід бути його господарем», — прошмигнула головою недоречна думка. Римські цифри горіли позолотою, як і стрілки годинника. Внизу під круглим циферблатом рухався позолочений маятник. Годинникова хатка була зроблена з добротного червоного дерева. В сортах, звісно, Оксана не розбиралася, та він чимось нагадував їй ті меблі з червоного дерева, які вона бачила під час екскурсії в Маріїнському палаці. Як це екскурсовод назвала той сорт дерева, здається, перемерзла вишня…


Тим часом проректор чемно відкашлявся, стараючись привернути до себе увагу:

— Вам чай з цукром чи без?

— Одну ложечку, будь ласка. Дякую. — Оксана питально дивиться на проректора.

— Пригощайтесь, голубонько. Е-е-е… Оксано! — кх-кх, — Оксано Юріївно! Шановна Оксано…

Чоловік схвильовано піднімає до вуст порцелянове горнятко і відсьорбує чай.

— Сигізмунде Владиславовичу, будь ласка, просто Оксана. — Юнка старається вкласти в голос якнайбільше щирості, а то проректор ще задихнеться від хвилювання.

Чоловік киває головою і робить іще один ковток чаю. Оксана терпляче чекає і незворушно дивиться на проректора. Цього її навчив тато, слідчий карного розшуку з двадцятирічним досвідом, — щирість у погляді завжди обеззброює.

Наче подіяло, Сигізмунда Владиславовича попустило:

— Оксано! Ви, очевидно, знаєте, що Владислав, той настирливий телепень, що за вами впадає, мій син?

Оксана киває головою.

— Даруйте за відвертість і не ображайтесь на старого чоловіка. Розмова може здатися вам трішечки дивною. Тому… З чого ж почати? О, так! Ми з дружиною думали, що у Владика стосовно вас чергове захоплення, пограється хлопчина і все. Так, зрештою, завжди бувало. Та це спочатку затягнулося на три тижні, а згодом і на три місяці. Зрозумійте мене вірно, я завжди був проти таких різнобарвних захоплень свого сина протилежною половиною, попереджав його, що мусить мати моральну відповідальність за своє розпусне життя. До того ж найчастіше дівчат приваблює не він персонально, як особистість, а соціальне становище його батьків, матеріальне забезпечення, стан в суспільстві. Так-так, звісно, Владик вихований, освічений молодий чоловік, встояти перед шармом такого мужчини майже неможливо. До слова, це все заслуга Ірени Георгіївни, моєї дружини. Вона ніколи не жаліла сили, натхнення, запалу, часу та й грошей, звичайно, на його виховання. Все найкраще тільки для Владислава. Син закінчив музичну школу, хлопчина дуже обдарований, всебічно розвинений, гарно малює, пише вірші, знає три іноземні мови, перспективний науковець.

Оксана закліпала очима, вона нічого не розуміла. Якась плутанина. А їй що до того? Вона не претендує ні на освіту, ні на статки Владислава, ні, власне, на нього загалом. Невже проректора зле проінформували?

Професор знову ковтнув чаю. Дивлячись на кепський вигляд старого, Оксана подумала, що п’ятдесят грамів коньяку стали б у пригоді.

— Можливо, ми багато йому дозволяли. Але ви повинні мене зрозуміти, шановна Оксано Юріївно, тобто Оксано! Все надто складно. Наш перший син Едуардик помер у шістнадцять від лейкемії. Владиславко — наша пізня дитина, Іренка народила його в тридцять сім. Розумієте мене?

Оксана ствердно захитала головою. Хоча наразі нічого не розуміла. Якийсь сумбур та й годі.

— У Владика чудові перспективи. Він закінчує університет, сподіваюсь, із червоним дипломом, йому завізовано місце в аспірантурі, вже зараз його наукові праці перекладені на десятки мов світу, його кличуть-запрошують на симпозіуми в різні куточки нашої планети. Він дуже перспективний науковець, запевняю вас. Щиро перепрошую, якщо повторююсь. Одначе я не перебільшую — у Владика грандіозні успіхи. У нього високі життєві орієнтири та пріоритети і прекрасні гени. А то вельми важлива річ, мушу зауважити. — Сигізмунд Владиславович, схоже, забувся на мить, де він зараз перебуває, і почувався, наче на лекції. — Звісно, наречена нашого сина має бути під стать йому — високоосвічена, ерудована, високоморальна, зі шляхетної аристократичної родини. Певна річ, що від претенденток відбою немає. Та зараз не про це. Отож, все вкупі має витворити певну збалансовану будівлю особистості. Тут я цілком згоден з Фрейдом: «Людина отримує спадковість і оточення як будівельний матеріал для формування будівлі особистості, проте в архітектурному рішенні відображається і власний стиль». Отут в нашого сина все гаразд — і з генами, і з вишуканим оточенням, і власним стилем.

«Еге ж, зваблені та покинуті дівчата, суперстиль, тьху ти!» — промайнула головою юнки бунтарська думка.

Дівчина, очевидно, зробила свої великі очі ще більшими, тому що професор поперхнувся чаєм і голосно закашлявся.


Отут Оксана врешті знайшла нагоду і втрутилася в монолог поважного чоловіка. Вона, здається, нарешті все втямила. Це не Поліна жирафа, це вона — тупа кретинка, сидить, вуха розвісила, чай п’є:

— Сигізмунде Владиславовичу! Мені це відомо. Можливо, не все, однак майже все. Разом зі мною в групі вчиться ваша сусідка Маргарита Власенко. Ви уявити собі не можете, якими балакучими бувають дівчата. А втім, суті справи це не змінює. Правда ж?

Оксана встає з-за столу.

— Я не домагаюся вашого сина і ніколи не домагалася. Не журіться, будь ласка, і так не переймайтесь. Все у нього буде гаразд, і перспективи, і далекосяжні плани, і наречена з його достойного кола з достойними генами, ви ж самі кажете, що від претенденток відбою нема. Владислав мені не подобається, як це не дивно звучить, запевняю вас. Можете спати спокійно і дружині своїй передайте — хай не журиться. В мене, як ви кажете, інші життєві орієнтири та пріоритети, до того ж геть паскудне «архітектурне рішення». Хм, гени та оточення підвели, вишуканості замало. Можна було мене й не кликати. Достатньо лише навести довідки у вашої секретарки Полінки, та завжди все і про всіх знає. Дякую за чай. — Оксана зробила паузу, згадала мармизу задаваки Поліни і не втрималася: — Хоча я просила кави.

Оксана рішуче встає з-за столу, збираючись піти. І раптом затинається на півслові: «До поба…» Старий професор плаче.

Все виявилося не так, як вона почула. Владислав, схоже, направду закохався, тому що закинув навчання, науку, батьків, спорт, цілими днями ходив за Оксаною, мов сновида, а вночі не спав, бринькав на гітарі. Ірена Георгіївна терпляче чекала, коли це все врешті закінчиться. Бо то не вперше у сина таке потьмарення, що поробиш — творча натура, переповнення серця емоціями. Минув місяць, два, три, і це не проходило. Хлопчик геть очманів, став потайний, зажурений, грубіянив матері, а вона ж у нього всю душу вклала. Тож Ірена Геннадіївна, закономірно, почала вимагати, щоб чоловік відрахував нестерпну дівку з університету, може, тоді синок вгамується. Як кажуть: «Очі не бачать — серце не болить». Владик випадково підслухав тираду матері та пригрозив, що якщо хоча б волосинка впаде з голови дівчини, то він зречеться батьків і вони більше його ніколи не побачать. Бідолашна Ірена через пережитий шок аж в лікарню потрапила, а сину — байдуже. Мати в лікарні два тижні лежала, а він лише один раз її провідав. Сухі «ма» і «па-па» — все, чого діждалася бідна жінка! Владика наче підмінили! І ось, маєш. Добігався, виснажив себе до межі. Занедужав. Дістав двосторонню пневмонію, вже тиждень в лікарні. З кожним днем усе гірше. Зрідка приходить до тями, висока температура, марить і кличе Оксану. Лікар каже, що ліки не будуть допомагати, поки хворий цього сам не захоче.

Несподівано проректор хапає дівчину за руки:

— Оксанонько, голубонько! Будь ласка, змилуйтесь над старим шістдесятирічним чоловіком, відвідайте сина в лікарні. Професор Виховський, що лікує його, запевняє: зараз все залежить від бажання жити самого пацієнта. Поки ви не прийдете — Владик може і не захотіти. Дружина впевнена, що я перебільшую, але… Навіть якщо він вам осоружний та вже зовсім гидкий, виконайте моє прохання з поваги до сивини старого, ви ж добра дівчина. Пробачте, якщо зможете, таке вихваляння сином. Говорив я це все з одною метою, щоб ви зрозуміли, який скарб втрачаєте. Перепрошую, якщо ви мене не так зрозуміли. Він марить і кличе вас — ні батька, ні матір, а лише вас… Протилежні полюси притягуються. Це не тільки закон фізики, Оксано Юріївно, це закони Всесвіту, одні для всіх.

«Закони одні, але люди чомусь не надто ними переймаються, — промайнула в голові дівчини думка. — Найчастіше — навпаки».



4. Смарагдове небо

Нічне чергування позаду. Все майже як завжди, операції, втомлені очі, руки, ноги та задоволене сумління. Робота, яка подобається, яку ти робиш на відмінно, не хибиш ні перед собою, ні перед Богом, ні перед людьми, — це завжди задоволене сумління чи то, як поетично називають цю річ писаки, — Совість.

На виході з лікарні Сашко очима наштовхується на самітню постать старого, побитого життям пса. Собацюра радісно крутить хвостом, наче побачив старого приятеля. Один бік обпечений, інший повиїдав лишай. Пес, очевидно, радо зустрічає кожного, хто не лає і не шпетить його, либонь інтуїтивно чує волю людини. О, так — інстинкти, які дозволяють тварині виживати у світі, бути частинкою його. Людина — також частинка того самого світу, але, на жаль, втратила інстинкт, бо це плата за вміння говорити, ходити на задніх кінцівках, вважати себе наймогутнішою. Олександр усміхнувся сам до себе. Чув би його думки професор Савєльєв, незарах. гарантований.

Сашко уважно придивляється до пса. Той здається йому наче трішки знайомим. Так, колись давно він зустрів схожого. Так, схожого, бо то не може бути той самий, аж ніяк. Той був столичним мешканцем і наче не таким пошарпаним, але очі, може закластися на що завгодно, очі такі ж. Ні, не запопадливі чи голодні. Той пес наче вивчав його, міг годину лежати під наметом, дивитися незмигно, наче хотів щось йому сказати. Та це, напевно, дофантазовувала бурхлива молодеча уява, приперчена голодом, тому що діялося це в далекому 1990 році, в жовтні. Як те дійство тепер називають — «революція на граніті». Нехай! На граніті, то на граніті. Але це виявилися чи не найліпші дні його життя, тому що поруч була Оксана, правда, тоді вже не зовсім його, на жаль. Але він міг легко торкнутися кінчиками пальців її волосся, довго-довго дивитися, як вона спить, розмовляє, сміється, тужить, плаче. Це ніколи не набридало, так міг просидіти й вічність, тільки б вона поруч. І лише схожий от на цього собацюру заблудлий кудлатий чотириногий друг його тоді розумів, а може, він сам вимислив собі оте розуміння чи хотіння, аби бодай хтось його у тому світі зрозумів. До безтями закоханого? Ні, не так — не закоханого, бо той стан закоханості часто-густо минає, а щось майже космічне, коли від першого погляду на неї розумієш — вона для тебе ВСЕ. І варто жити тільки тому, що вона Є.

Щось він справді сьогодні зовсім розклеївся. Осінь, пізня, солодко-гірка, як калина, що примерзла від перших морозів, як дивний спомин про те, що було чи могло б бути, якби… За останнє оте «якби» хапався наче за ниточку. Що якби, хлопче? Наче з підсвідомості випливає розуміння того, що у всьому винен він сам, лише він, вчинивши колись щось не так, бо мучить досі, перевертає душу, не тільки бентежить, а й болить, майже фізично болить.

Пес висмикує чоловіка з його споминів гучним гавканням, і Сашко раптом пригадує, що у нього в сумці лежать неторкані бутерброди, турботливо покладені руками бабуні. Як завжди, за клопотами не знайшлося часу для чаювання. Чоловік відкриває портфель, дістає пластикову коробку. Добуває з неї бутерброди і простягає собаці. Той недовірливо нюхає повітря.

— Розумію, друже, життя тебе навчило не довіряти людям, — говорить Олександр і кладе гостинець поруч на суху та прив’ялу від приморозків траву.

Відходить вбік, даючи можливість псові поїсти. Пес жадібно ковтає поживу.

— Все. Більше у мене нічого немає. Вибач, хлопче. От бабуня втішиться, подумавши, що я нарешті з’їв бутерброди. Ти ж їй нічого не скажеш, правда? — по-зрадницьки підморгує лікар собаці. — Мені час, бувай, втомлений дуже. Побалакаємо при нагоді більше, добре?

Пройшовши десять метрів, Олександр озирається і привітно махає рукою собаці. Пес сидить на тому ж місці і, здається, уважно дивиться вслід тому, хто щойно пригостив його. «Вивчає. Треба буде завтра взяти чогось їстівного для цього парубка», — вирішує чоловік.


Вдома на нього чекають бабуся і котик Вушко — його маленька родина. Бабуня назвала так чорного, мов сажотрус, котика за біленьке праве вушко. «Ледве не забув. Треба зайти в крамницю купити презент Вуханеві. От навчив на свою голову».

Олександр забігає в крамницю, що розташована поряд з лікарнею в просторому пластиковому павільйоні. Тут продають все: і хліб, і капці кімнатні, і котячу їжу. Як кажуть, потреба народжує пропозицію. Поруч лікарня — тому є і одне, і друге. Продавець Маша, густо нафарбована двадцятирічна блондинка, яка через це виглядає на тридцять, теревенить з подругою. Машу Олександр знає давно, років вісім, робив їй операцію на апендикс, звідси й інформація про вік. Батьки Маші — приємні люди. Тато — водій маршрутки, великий фанат футболу й пива. Мама — продавець на базарі. Маша у них єдина дитина, «робить, що хоче, носить, що хоче, і спить, з ким хоче». Це вона йому сама сказала. Сашко не любить влазити в чужі справи. Він вміє слухати, в лікарській практиці це дуже важливо. А коли ти прекрасний слухач, то приготуйся до того, що люди без попереджень, навіть коли заледве тебе знають, будуть розповідати тобі про себе такі речі, які б вони не розповіли нізащо ні рідним, ні коханим, ні психіатрам, ні навіть на сповіді, вільно запускаючи до себе в душу.

Олександр втуплюється очима у вітрину, розглядаючи котячу їжу та розмірковуючи, що б то смачненьке придбати вухатому шибеникові.

— Послухай, Мар’яшо! Я ж йому, типу, кажу: «Сєрий! А, Сєрий! Слабо?! Ні, скажи, слабо заради мене стрибнути з мосту Скупого кохання в річку?» А він, босота галіма, обізвав дуриндою малахольною і послав мене, не при людях буде сказано куди. А ти кажеш — кохання-зітхання, лицарі, джентльмени. Таких тепер і в кіно нема, одні тіко чупачупси лощені в стрінгах барвистих та трансвестити. Так, для подвигів сучасні кавалєри не годяться.

Олександр Петрович усміхається на такий порив гніву й зачудування Маші.

— Машо, розумієш, наша Стирка, хоча і не глибока і не гірська, та все ж холоднюча річка. Втопитися, може, і не втопишся, однак від переохолодження помреш через три хвилини. Якраз під мостом в річку впадає три джерела. Так що твій товариш не злякався, а досить мудро вчинив. Запевняю тебе як лікар. Інстинкт самозбереження, Машо.

Маша якусь мить ошелешено дивиться на нахабу, який посмів перервати її. Але замість «не лізь не в свої справи, старий козел» — о, вона ще й не таке сказати може, Олександр на свої вуха чув, — запопадливо посміхнувшись, привітно промовляє:

— Доброго дня, Олександре Петровичу! Ой, я тут з подругою так забалакалася, що й не помітила вас.

— Нічого, діло молоде. А от з такими стрьомними, чи як там ви, молоді, зараз кажете, завданнями я б не поспішав. Знаєш легенду про міст Скупого кохання, який ти щойно згадувала? Таке купання може дуже погано закінчитися.

Маша заперечливо хитає головою:

— Розкажіть, Олександре Петровичу, будь ласка. Ви так рідко щось розповідаєте. Все я талалайкаю.

Подруга Мар’яша, принаймні так її назвала Маша, стоїть мовчки та розглядає на вітрині цінники на продуктах, навіть голови не повертає у їх бік, уникаючи розмови.

Олександр, несподівано навіть для себе, каже:

— А чому б і ні? Розкажу, може, тоді тобі, Машо, в голову не будуть приходити такі-от ідеї.

Отож, місточок Скупого кохання. Ніхто не знає напевне, чому його так назвали. Розповідають різні легенди. Одна з них дуже правдивою видається чи, принаймні, поетичною. Кажуть, що мешкала колись у нашому місті дуже вродлива і дуже самозакохана панночка, красивішої від якої не було в околиці і поза нею. Звісно, не мала вродливиця спокою через надокучливих кавалерів. А оскільки кохала щиро панна лише себе і ніхто їй не був потрібен, то вигадала заради забави таку гру: давати-загадувати залицяльникам різні нереальні завдання. Ну майже така, як ти, Машо. Хто виконає їх — міг стати чоловіком красуні. Завдань було лише два, а не три, як то зазвичай буває у казках. Перше: побороти здоровенного бика голіруч. Після першого завдання всі кавалери, які погоджувалися на це, або гинули під копитами страшного розлюченого звіра, або залишалися каліками. Ні разу справа до другого завдання так і не доходила. Можливо, тому що жоден хлопець не припав до серця вродливиці, а можливо, тому що насправді любила вона щиро тільки себе. Та ось одного разу проїздив містом бравий козак Іскра. Врода дівчини засліпила розум відважного парубка. Хоча хлопець сподобався панночці, все ж вирішила вона для годиться і його випробувати. Іскра на диво швидко розправився з лютим биком, позбивавши йому руками роги. Друге завдання здалося козакові ще легшим. Викупатися в річці між трьома джерелами. Він стрибнув у воду і… не випірнув. Легенда запевняє, що річка забрала мужнього козака собі за чоловіка і навіть тіла не віддала. Жаль охопив душу вродливиці, підійшла паночка до краю річки, і скотилася з її щоки скупа сльоза простісінько у воду, одна-однісінька. Хоча до того вона ніколи не плакала та й не усміхалася, щоб не псувати красу свого личка зморшками. Це був єдиний чоловік з-поміж тисячі, який їй справді сподобався. Наказала панна побудувати через річку, в якій загинув козак, міст і назвати мостом Втраченого кохання. Та наперекір бажанню вродливиці міст стали називати мостом Скупого кохання. Про яку любов можна говорити з такими бажаннями? Що трапилося далі з панночкою, легенда не розповідає, як і не зберегла для історії імені гордячки. А от міст і досі називають мостом Скупого кохання.

— І звідки ви все знаєте, Олександре Петровичу?! Ах! Напевне, я зателефоную Сєрому і вибачусь. Таки дуринда я, переконали.

Олександр скосив очі на Машину колежанку: та продовжувала витріщатися на вітрину, стоячи впівоберта, однак кутики губ у дівчини були трохи підняті, вона посміхалася.

— Це, Машо, зробиш згодом, а зараз дай мені, будь ласка, для мого Вушка три пакетики того, що завжди.

Маша кидається з завидним завзяттям до прилавка:

— Олександре Петровичу, тут тільки один. Зачекайте пару секунд. Я миттю в підсобку, винесу.

Дівчина біля вітрини навздогін Маші ледь чутно гукає:

— Машо, я піду! На роботу спізнююсь. Зателефоную ввечері, тоді й договоримо. Бувай!

Вона повертається до Сашка обличчям, пильно якусь мить дивиться на нього, кидає ледве чутне: «До побачення» — й миттю вибігає з крамниці.

Та це ж новенька санітарка з їхнього відділення. Дуже тиха й спокійна дівчинка. Медсестра Лідочка не нахвалиться нею: «Працює, мов у себе вдома. Молодець. Думала, що молоді так працювати не вміють. Тільки вже надто мовчазна, зайвого слова з неї не витягнеш. І очі чомусь ховає. Мені здається, що вона часто плаче. Нерозділене кохання, напевне. У молодих це часто». Чоловік стоїть, мов паралізований. До цього Олександр не звертав уваги на дівчину. Та, що ховає очі, щойно обпекла його ними… На нього дивилися Оксанині очі. Але цього не може бути. Оксані зараз, як і йому, сорок. Та й живе вона у столиці, щаслива та сімейна. Бабуся казала, що десь місяць назад зустрічала Оксанину маму і та запевняла, що у доньки все гаразд, внучка збирається на навчання в Англію. Та й ця дівчина не так вже й схожа на Оксану. Чорнява, висока, ніс інший, губи. Але очі? Оксанині очі — смарагди під сонцем.

— Олександре Петровичу! Візьміть, будь ласка. О, Мар’яшка вже пішла… Ви не думайте, вона не горда, лише мовчазна. Мар’янка дуже хороша. А ви її хіба не знаєте? Вона у лікарні санітаркою працює, здається, навіть у вашому відділенні. У неї вдома якісь там неприємності, Мар’яшка не каже які, але думаю, що то проблема з предками, тобто батьки вміють настрій зіпсувати, повірте мені, от вона і журиться. Передавайте вітання від мене Василині Степанівні та Вушку.

Олександр автоматично розраховується з Машою, кидає через плече лаконічнe «Дякую. Обов’язково. До побачення» та виходить з крамниці.

Що, допрацювався? Знову примари минулого заполонюють розум.


Спогади, осінь, морок осені, вже б швидше сніг випав, чи що, щоб закутатися в його чистоту від думок та від себе утекти. Спогади — і прикро від них, і гірко, і солодко.


Коли Сашко повернувся з армії, вдома його очікувала неприємна новина — Оксана стала заміжньою жінкою. А чого ти чекав, невже на щось сподівався? Бабуся розповідала захоплено майже казкову історію про те, як син проректора університету закохався в Оксану до нестями з першого погляду. Звісно, спробуй в таку не закохатися! А потім навіть через неї чи то стрілявся, чи під поїзд кидався. Ой, щось то видавалося Сашкові жіночими домислами, тому що й бабуся переповідала це з іронією. Новина стала грандновиною не лише для неї. Містечко смакувало нею довгенько, кожного разу доплітаючи все нові та нові дрібнички. А про вишукане весілля складали легенди, вже було й не добрати, де правда, де вигадка… Олександрові надії розбилися об щастя його, точніше вже не його, Оксани… Як скупа сльоза панни, що побудувала міст Скупого кохання.

А ось і той самий міст. Тихий, сумний осінній ранок, пусті алейки, і тільки вітер жене доріжками змарніле до чорноти листя…

Олександр підходить до перил містка. Спирається на них і якусь мить дивиться на темну воду, яка дріботить унизу в дикому танці, висмикуючи з надр землі холодний крижаний морок.

Несподівано озивається телефон. Це бабуся.

— Все, бабусю, зараз буду. Через десять хвилин. Ні-ні, не затримуюсь. Цілую. У вас все гаразд? Вже біжу.


Олександр підходить до свого будинку. Тут у трикімнатній квартирі він мешкає з незначними перервами вже сорок років. Старіють і помирають, народжуються й переїжджають його мешканці, а будинок продовжує жити життям тих, хто у ньому вікує, щемко вловлюючи звуки смутку, бід і радощів, буденних клопотів днів та ночей світу. Під будинком постаріли клени, посаджені відразу по заселенні у нього перших мешканців. Загинула стара сосна, яка була старшою від будинку. До неї часто навідувалася білочка, прибігаючи з міського парку. Влітку 1988 року, коли він був в армії, у сосну влучила кульова блискавка, спаливши вщент. От і мандрівна білка перестала навідуватися. А решта залишалoся без змін.

Бабусі-всезнайки на лавочках біля під’їзду вже з самого ранку теревенять, незважаючи на сиру погоду, йде обмін інформацією.

— Доброго дня, вельмишановні пані! — Вони люблять, коли він так з ними вітається.

У відповідь навперебій чує звичне і таке приємне:

— Доброго здоров’ячка! А Василина Степанівна вже зачекалася. Декілька разів на балкон виходила, виглядає вас. Затримуєтесь, Олександре Петровичу.

Сашко заходить в під’їзд. Піднімається побитими життям східцями на другий поверх. Не встигає навіть пірнути в кишеню за ключами, як двері квартири розчиняються. Бабуня завжди чує його кроки, певне серцем. Навіть коли він крадеться навшпиньки, все одно випереджає його хоч на мить. Відчиняє завжди сама. Він ніжно цілує її в щічку, вислуховуючи дорогою якісь банальності про непослуха Вушка, про гастролі модного львівського театру «Воскресіння» у їхньому містечку, про те, що вона таки мусить піти на цю просто шалено розгойдану виставу «Лісової пісні» цього театру… Слова звучать приємною музикою. Коли він задовго мовчить, не мугикаючи і не підтакуючи, це насторожує бабуню:

— Ти не захворів, хлопчику мій?

— Ні, бабуню! Все гаразд, лише втомився. Багато роботи.

Під ногами ніжно муркає Вушко, не розуміючи, чому на нього не звертають уваги і де ж такі звичні гостинці.

— Там в торбі для Вушка, як завжди. Дайте йому, а я піду перепочину.

Бабуся розуміюче киває. Хай відпочине, у нього така важка робота.

Сашко миє руки і втомлено дивиться в дзеркало, не помічаючи в ньому себе, стараючись пояснити своє збентеження — погодою, змореністю, юнкою в крамниці, схожою на Оксанy. Вона могла би бути її донькою. Але Оксана далеко — в Києві, донька ще далі — в Англії.

Він заходить у свою кімнату, з книжкової полиці бере медичний словник, відкриває його і дістає чорно-білу світлину. На ній — усміхнена школярка. Смішні кіски з пишними білими бантами, немов величезні сніжні метелики на голові. Сашко посміхається, згадуючи, як він поцупив цю світлину з Оксаниного шкільного aльбому в десятому класі. Чоловік вмикає музику, лягає на ліжко і закриває очі.

Третя симфонія Моцарта.

Він любить цілий світ, крига на душі тане, трепет й неспокій, принесені додому, розчиняються у теплі. Його наповнює музика і єдине бажання — хай тільки на мить, хай лише у сні, побачити її, рідну і чужу Оксану.


В десятому, випускному, класі шкільний театрально-літературний гурток «Лісова пісня» на чолі зі Світланою Михайлівною, особою, закоханою в свою справу, до річниці від дня народження Гоголя ставили власними силами театральну виставу «Ніч перед Різдвом». Коли Свєтка-канфєтка (так називали її позаочі учні за добродушну любов до солодощів) взялася за цю справу, то запрягла до цього всю школу. Гурток «Умілі руки» разом з художньою студією займалися оформленням сцени. На замовлення дошивалися й костюми, вірніше те, чого не могли добути з бабусиних скринь. Сценарій написала Свєтка-канфєтка. За допомогою слів «Будеш мати двійку з літератури, якщо не…» силами Світлани Михайлівни були задіяні най-най-найкращі таланти школи. Оксану грала Оксана. Світлана Михайлівна на дуже активні спроби шкільних красунь витіснити Оксану з цієї ролі відповіла чітко та зрозуміло: «Хто написав сценарій — той замовляє музику». Свєтка-канфєтка завжди мала про все власну думку. І навіть натяки директора школи, що головну роль у виставі мала б зіграти майбутня золота медалістка Оленка Кругленко («золото — не дитина»), а не ще донедавна найприкріша в школі шибайголова — Оксана Кущинська, промайнули повз її увагу. Однак розголос про те, що Оксана в кінці вистави цілує у вуста Вакулу, мав ефект розквітлих взимку на стужі троянд. Конкурс на роль Вакули був несамовитий. Ще б — оця неприступна, навіжена, дика особа, говорячи: «Не потрібні мені черевички. Я й без них тебе кохаю», когось з власної волі, без примусу поцілує… Сашко навіть не пробувався, знаючи власну недолугість.

Хлопчина не пропустив жодної репетиції. Він навіть проґавив кілька занять з музграмоти через це. Хлопець сидів в актовому залі школи і ловив кожне слово, кожен рух… Оксана грала неперевершено. Микола Лебедко з 10-Б грав Вакулу — і грав препогано. Мав симпатичну мармизу, спортивну статуру (майстер спорту з дзюдо), гарне почуття гумору й паскудну пам’ять. Йому так важко давалися слова Гоголя, вкладені в уста героїв. Він пітнів, у нього тремтіли голос, руки і навіть ноги. Фізично міцний хлопчина змалів, пропав на сцені… Однак не покидав цієї справи, хоча друзі йому настирливо радили. Вона мала його поцілувати. На репетиції, зараза, відмовлялася це робити, категорично!

Йшов час. Всі приготування до вистави майже закінчилися. До прем’єри залишалося три дні. Як завжди, о третій годині всі зібралися на репетицію. Не прийшов лишень Микола. Десять по третій. Світлана Михайлівна почала нервувати. І раптом відчинилися двері, в актовий зал влетів переполоханий Олег, однокласник Миколи:

— Світлано Михайлівно, біда! Микола на уроці фізкультури зламав ногу. Його сьогодні не буде.

Фінальна сцена «Ревізора» тривала хвилину.

Що тут почалося! Світлані Михайлівні стало зле. Її відливали холодною водою, вона хапалася за серце, медсестра Марина принесла заспокійливе. Сашко збентежено сидів на своєму звичному місці. І тут погляд Світлани Михайлівни випадково впав на Сашка. Не дивлячись на свої пиріжкові габарити, вона блискавично опинилася біля хлопця:

— От хто нас врятує! Сашку, ти ж не пропустив жодної репетиції?

Сашко лише стенув плечима.

— У тебе прекрасна пам’ять, хлопче. Слова Вакули знаєш?

Не чекаючи його відповіді, вона силоміць поволокла його на сцену.

От так Сашко став Вакулою. Він і справді пам’ятав всі слова. Говорив їх легко і зворушливо, він не мусив вдавати з себе закоханого. Все йшло чудово до останньої генеральної репетиції.

Перед репетицією навели лад на сцені: всі сценічні атрибути й реквізити стояли на своїх місцях. Актори в костюмах, гарно записаний на магнітофон народний супровід линув залою.

Розпочалася репетиція. Світлана Михайлівна від задоволення просто світилася.

Остання, фінальна сцена. В голові гупає лише одна думка: «Все має бути по-справжньому, мов на виставі. Вона мене поцілує, вона мене поцілує».

— Ось, візьми. Це черевички з ніг самої цариці. Такі ти хотіла, моя кохана Оксано?

— Не потрібні мені твої черевички. Я і без них тебе кохаю!

Оксана підходить до нього зовсім-зовсім близько. Він може розгледіти кожний хрестик на розлогих рукавах її вишитої сорочки, вона поволі наближається до хлопця. Обличчя мрійливо усміхнене, дівчина увійшла в роль. Сашко помічає над лівою бровою дівчини шрам — слід від травми під час гандбольного матчу в сьомому класі… Його ніс вловлює ледь чутний аромат любистку, ніжний і літній. Так пахне завжди її волосся. Смарагдові очі, мов сама весна, в них широко та просторо, наче в зеленому небі, залитому сонцем, вії, як налякані крила пташенят, пурхають у ньому, і Сашко відчуває, майже фізично, а не лише у своїй голові, що летить… Паморочиться голова, й серце всередині тремтить, калатає, сіпається, тіло стає тепловим реактором. Він летить у смарагдовому небі. Її уста, кольору стиглої калини, наближаються. Він відчуває їх м’який шовковий дотик і підіймається все вище та вище. Тут так просторо й прекрасно, і…

Сашко розплющує очі. Він лежить на долівці сцени. Навколо нього схвильовані актори, перелякана Світлана Михайлівна з горнятком води, якою плюскає на нього. Сашко втратив свідомість. Ікар хріновий — одлітався. Оксана присіла біля Сашка й гладить ніяково хлопця по голівці.


Вистава пройшла з приголомшливим успіхом. Оксана у фінальній сцені цілувала Вакулу в щічку.

— Нешкідливо для здоров’я, — пояснила Світлана Михайлівна.

Дивно, однак у школі ніхто не дізнався про цей інцидент на репетиції: чи то Світлана Михайлівна постаралася, чи, може, й Оксана…



5. Крижана намітка

Трохи збентежена та захоплена зненацька почутим, Оксана кинулася з кабінету проректора, заледве не бігом. У приймальній було порожньо. На столі секретарки лежала недбало розкидана косметика.

Полінка, очевидно, впала в істерику та побігла плакатися комусь в жилетку. Хоча ридаючою чи, принаймні, засмученою Полінку Оксана ні разу не бачила. Те, що та вміла ховати свої прикрощі, робило лише честь її незворушності. Чомусь здалося, що ось такі сцени з приниженням — не первина для секретарки. Але то таке, як каже мама, «до пори, до часу, бо коли сієш вітер, обов’язково пожнеш бурю». Щоб зібрати докупи думки, Оксана мусила мати якийсь час, тому не пішла в гуртожиток. Там доконче Ориська причепиться з розпитуваннями. Звісно, новина про те, що батько Влада покликав її на килим, уже розлетілася громовицею. Тому вирішила пройтися зовсім не лагідною березневою київською вулицею. Сіяв дрібний дощик, під ногами хлипала слізно змокла каша. Після майже годинного блукання парком та власними думками Оксана зрозуміла, що анічогісінько путнього вимудрувати не може, і відчула, що намочила ноги. До гуртожитків добиратися далеченько, тому вирішила зазирнути кудись на чай та спробувати зігрітися. Певна річ, відразу подумалося про студентську їдальню. Однак думка про те, що там доконче зустріне когось знайомого, зупинила її. Не хотілося ні з ким бачитися. Оксана запхала руку до кишені: чи вистачить грошей на чай в рядовій київській кафешці? Грошей вистачало. Оксана зайшла в пиріжкову, взяла собі каву з молоком та пиріжок з капустою, сіла за столик в кутку, спиною до дверей. Каву майже залпом випила, стало тепліше, принаймні зуби перестали дріботіти в гуцульському ритмі.

Зненацька на плече їй лягла несміло чиясь легка рука. Оксана озирнулася. Позаду неї з тацею та з паруючим горням на ній стояла секретарка ректора Полінка й винувато та трохи дурнувато посміхалася.

— Перепрошую, той, Оксано… біля вас, тобто біля тебе, можна, тобто вільно?

Оксана здивовано кивнула головою.

Навпроти всілася Поліна, вродлива, мов промінчик сонця, з таким же волоссям. Інтуїтивно розуміла — ця зустріч не випадкова.

— Оксано, я хочу з тобою поговорити, — трішки збентежено почала Поліна. — Не буду, певна річ, запевняти, що наша зустріч ненавмисна.

Полінка виставила перед собою праву руку з вишуканим манікюром, повертіла ним, поворушила пальцями. Швидше за все, це було звичкою, однак Оксану це роздратувало, коли вона перевела погляд на свої руки, як-будь доглянуті. Однак Оксана їх не забрала зі столу, навпаки, демонстративно залишила на столі, ніби підкреслюючи, що не все у тому житті вирішується формою нігтів.

Полінку можна звинуватити в самозакоханості та пихатості, однак лише не у відсутності розуму. Вона майже ніяково та надто швидко забрала зі столу руки і продовжила говорити:

— Оксано! Прошу, вислухай мене. Знаю, що поводжу себе нерідко, як стерво, однак…

Поліна відсьорбнула чаю, при тому гидливо скривившись. Звичайно, чай бридкий на смак, не такий, до якого вона звикла. Оксана криво посміхнулася, спостерігаючи мовчки всю цю виставу. Поки що все видавалося аж надто дивним.

Поліна продовжувала:

— Я народилася в дуже бідній родині: мама все життя тяжко гарувала — то прибиральницею, то посудомийкою, вона ж бо дитбудинківська. Відповідно, ані бабусі, ані дідуся у мене ніколи не було. Батько? Мене годували міфами про тата-полярника, доки… Одного разу мама напилася і розповіла, що мій татко — випадковий чолов’яга, чи то ба «єдине велике кохання її життя», якого вона знала лише місяць і який в її гуртожитівській кімнаті вкупі з нею тимчасово замешкав. Здається, він попросту використовував наївну закохану дурепу. Певна річ, клявся у вічному коханні з першого погляду, а потім враз щез, коли дівчина чи то, швидше, житло стало непотрібне. Так, залишив після себе спогад, точніше дар, — мене, а ще точніше — не зовсім мене, а свою сперму всередині яйцеклітини. — Полінка зашпорталася на останніх словах, ковтнула чаю, скривилася.

Оксана мовчки слухала, втупившись очима в брудну пляму на столі.

— Мама і досі вірить, що той покидьок повернеться. Уявляєш? Вона тоді його навіть розшукувала довго і нудно. Бігала по лікарнях та медвитверезниках, навіть у трупарні була й у міліції. Свята простота. Поза тим, через вісім місяців на світ білий з’явилася я — плід кохання, так би мовити… Гірко згадується мені моє дитинство — безконечне безгрошів’я, випадкові мамині коханці, часті запої. Ех, зараз не про це! Я не знаю, хто мій батько, і знати не хочу, однак, схоже, гени він мав непогані. Навчання мені давалося доволі легко, бо ж до всього доводилося допетрувати самій. Ні з математикою в п’ятому класі, ані з фізикою в сьомому мама допомогти мені не могла. Так, моя матуся зі шкіри лізла, щоб я таки закінчила десятирічку та спробувала вступити до вишу, впереміжку з запоями працювала майже цілодобово. Я закінчила школу без трійок. Подала документи в універ. Моя зарозумілість тоді зіграла зі мною кепський жарт — здала я документи на іноземну філологію. Природно, іспити завалила. Ті, що вступили в тому році, майже всі були випускниками спецмовних шкіл, а інших репетитор рік готував до вступу або ж мали знайомство в приймальній комісії…

Оксана з плями перевела погляд на Поліну. Та жалібно посміхалася — тільки їй відомо кому. В очах красуні стояв біль, сталевий блиск з очей кудись зник. Оксана збагнула: Поліна вперше говорить про себе, не те що чужому чи своєму, взагалі вперше.

Поліна знову відсьорбнула тої гидотної рідини з надщербленого білого горнятка зі спеціально відбитою ручкою, щоб не вкрали.

— Я сиділа під аудиторією, просто на підлозі, сльози котилися з очей водоспадом, і не могла зупинитися. Не пригадаю навіть, скільки пройшло часу після заціпеніння, та раптом чиїсь міцні руки поставили мене на ноги, взяли лагідно за плечі і повели. Я йшла слухняно за тими добрими руками, здавалося, що такі ніжні руки нічого злого вчинити не можуть. Отямилася в тому самому кабінеті, з якого годину тому вистрибнула ти, в отій розкоші, в теплі, з горнятком запашної кави в руках. Я вперше бачила і золочений годинник, і такі розкішно-сніжні горнятка і вперше пила таку смачну каву. Сигізмунд Владиславович запропонував майже буденним голосом мені роботу в нього секретаркою, тому що його колишня раптом звільнилася. Згодом він «посприяв» моєму вступу до омріяного університету, правда, на заочний. Я думала, такого не буває, не буває таких добрих та порядних людей. Здалося, небеса змилувалися наді мною та зіслали нещасній сирітці ангела-охоронця чи, принаймні, батька, якого у мене ніколи не було. Свята простота, все має свою ціну. Так, платня. Ну, ти вже, напевне, здогадалася — молоде розкішне тіло та спотворені збочення підстаркуватого дідугана. Оце дороге шмаття на мені, прикраси, взуття, косметика — його дарунки, як і квартира, котру він допоміг нам з мамою отримати позачергово, і не однокімнатну, а три кімнати. А щоб мама не заважала… — Поліна закашлялася. — Ну ти ж розумієш у чому? То для неї придбали хатинку недалечко від Києва — зелений садочок, розкішний квітник під вікнами, чиста вода в криниці, газове опалення, курочки-чубатурочки подвір’ям походжають. Краса… О, так, довірливі душі в універі вірять, що то гроші моєї неіснуючої тітоньки з Чикаго, менш довірливі вважають мене чиєюсь утриманкою. Такі думки задовольняють і мене, і професора. Чи гидко мені? А ти як гадаєш? Утриманка, думаєш? Так! Я — утриманка. А кохання-зітхання, то…

Очі Поліни блищали:

— Знаєш, коли довго говорити на оселедець «кориця», навіть запахне нею. А смак? Важко перебити смак оселедця, навіть корицею…

Поліна зосереджено подивилася на Оксану. Та мовчала, не зводячи очей з молодої жінки.

— Ота сцена, сьогоднішня, з моїм приниженням, вона не перша і не остання. Згодом буде бурхливе примирення, щедрі дарунки… Шість літ терплю, університет встигла закінчити, однак розумію, що такого матеріального забезпечення та достатку вбога вчительська зарплатня мені не принесе. До всього звикаєш. І до принижень, і до розкоші теж. Такі, як ти, мене не розуміють, однак, принаймні, намагаються не гудити. Про свої решту принижень і говорити не стану. Нащо це тобі? Але дещо для себе і для тебе, сподіваюсь, таки зроблю. Знаю добре сімейку Брехів, не тільки заочно. Вибач, але вашу розмову з Сигізмундом я підслухала. Звичка. Владислав — розбещений юнак. Хоча, можливо, щось людське у нього таки зосталося, якщо він зумів аж так закохатися. Ще ні разу Влада таким не бачила. Чула колись від свого професора, слово честі, то не його думка, взагалі сумніваюсь, чи є у нього власні думки, чи лише позичені — в прочитаних книжках, підслухані, повторені вслід за дружиною, але все одно приємно це чути, попри всю марноту, — кохають не за щось, а просто так, тому що лише одна з’ява її змушує трепетати прискорено твоє серце, голос — наймиліша серцю мелодія, а її аромат — це коли ти ще її не бачиш, але знаєш — вона поруч, бо повітря навколо наповнюється запахом твоєї жінки, від якого тобі хочеться і сміятися, і плакати водночас. Знаю, знаю, дурні сентименти, але такі потрібні, і коли хтось тобі говорить таке, то ти прощаєш йому все на світі. Навіть якщо ти його не любиш, лиш дозволяєш це робити. Думаю, ти мене поки що не розумієш… Байдуже.

Поліна сумно посміхається і виглядає якоюсь втомленою.

— Та зараз не про це. Твоя справа, Оксано, влізати чи ні в той вулик, однак, якщо так станеться і ти туди потрапиш, маєш мати чиюсь підтримку в тому тераріумі. А підтримки чекати нема від кого. Але, як кажуть, з вовками жити — по-вовчому вити. Так, про всяк випадок, коли вже буде зовсім нестерпно, натякни шановному проректору, що знаєш про мене і про нього, бо він лише зверху такий солодкий та чиколядовий, а насправді… Боїться лише одного — ні, не Бога, такі в Господа не вірять. Він боїться своєї дружини. Ірена — то правдива мегера, в порівнянні з нею відьма з гоголівського «Вія» — вівця білосніжна. Інколи мені здається, що вона навіть поглядом вміє вбивати чи, щонайменше, як Медуза горгона, перетворювати людей на камінь.

Поліна залпом допила все, що залишалося в горнятку, вже не кривлячись. Встала з крісла, очі знову набрали дошкульного металевого блиску.

— Тільки не думай, будь ласка, що я така насправді — людяна та благородна. Життя вчило мене не ставати такою. Я роблю це лише для себе, і тішить мене одне: що Брехам з тобою буде нелегко. Даруй, але багато про тебе знаю — робота така, до того ж Сигізмунд Владиславович змусив провести майже детективне дослідження стосовно твоєї особи. Ти нестандартна і незакохана. Незакохана, незакохана — то видно відразу. І ще тобі від них анічогісінько не треба. Знаєш, з чого я зловтішаюся найбільше? Що б вони не радили зараз своєму коханому Владику, які б істерики не влаштовувала мамця, той зробить по-своєму. Добряче ти його зачепила, навіть заздрісно. А я ще посміюсь над їхніми руїнами — отим примарним збоченим графсько-баронським генофондом та антикварною квартирою-музеєм і, зрештою, таким самим вигаданим життям.

Оксана здивовано звела брови. Поліна це помітила.

— Не зважай! Про гени ж тобі натякали, точніше про їх значення. Це лише квіточки! Попри все, якщо стане вже надто важко, приходь — принаймні порадою допоможу. Хоча мені здається, що такі, як ти, навіть на шибениці не проситимуть допомоги.

Поліна якусь хвилю ще дивилася на Оксану. В очах крізь металевий блиск прозирало співчуття. Тоді тріпнула невдоволено головою, ніби скидаючи з себе пелену майже людського, яке таки у ній досі жило, розвернулася та пішла. Кучерики її золотавого волосся загойдалися в танці, поли кашемірового червоного пальта розвівалися від впевненої ходи його власниці, вишукані черевички зацокали підлогою кафе, а згодом і бруківкою міста.


Наступного дня після пар Оксану під університетом чекав заклопотаний Сигізмунд Владиславович, переминаючись з ноги на ногу. Оксана пригадала слова Поліни і вже зовсім без жалю, навіть трішки з огидою, глянула в очі проректору, майже силою висмикуючи свою руку з рук приголомшеного такою реакцією професора. Його рука здавалася липкою на дотик, мов павутиння, яке отак ловить всіляку дрібноту, а згодом висмоктує з неї життя. Чому вона погодилася? Ні, не заради сліз батька чи горя матері. Плювати на них після почутого. Заради Владислава. Зрештою, хлопець не винуватий, що у нього такі батьки, як і в тому, що захворів і що закохався.

В клініці пахне ліками, той гидкий запах в’ївся в стіни, в підлогу, в білі халати, які завідувач майже силоміць начепив на них. Проректор привіз її сюди на службовій «Волзі». «Феофанія», суперлікарня для суперпацієнтів. Оксана тут вперше. Дбайливо наклеєні усмішки медсестер та санітарів, чистота, стерильність, тиша. Вони заходять в палату. Оксана й не знала, що бувають такі — на одну людину, мов готельний номер. Біля Влада, який лежить з заплющеними очима, сидить жінка зрілого віку. Жінка повертає голову в бік тих, що увійшли. Волосся пофарбоване в блонд, швидкі сірі очі, як у Влада. В них біль та відчай. Оксані від того розпачу, побаченого в очах жінки, аж перехоплює подих.

— Іренко, — майже шепоче Сигізмунд Владиславович, — як Владик?

Слова чоловіка виводять жінку із заціпеніння. Вона переводить погляд на Оксану, і враз її обличчя зі згорьованого й розгубленого перетворюється на жорстоке.

— Ти що тут робиш, пройдисвітко? Хто тебе сюди впустив? Як посміла прийти, як посміла вкрасти у мене найдорожче? Ненавиджу, ненавиджу… — Ліпше б вона кричала, а не шипіла отак, майже по-зміїному.

Оксана після почутого хоче розвернутися та піти, однак професор тримає її міцно за руку.

— Не звертайте уваги, голубонько, вона сама не знає, що говорить… Мати, самі розумієте, а тут таке лихо, — шепоче на вухо Оксані лікар.

Жінка раптом зривається на ноги. Проректор спритно перехоплює її, однак вона продовжує з ненавистю дивитися на Оксану. Дівчина розуміє — сьогодні вона отримала ворога, нещадного та жорстокого, розбите серце матері, яке впевнене, що розбила його оця ненависна чужинка.

Далі все мов у тумані. Ірена Георгіївна продовжує нагороджувати Оксану дошкульними епітетами, робить це неголосно, слава Богу, очевидно, не хоче турбувати сина. Врешті її майже силою вдається лікарю та Сигізмунду Владиславовичу вивести з палати. Старий професор згодом повертається, виправдовуючись перед Оксаною та перепрошуючи через поведінку дружини, бо та дві доби не спала — от і дістала стрес, а насправді вона так не думає, і щось іще в такому ж дусі. Бо сину не ліпше, а вона вже на межі.

Оксана обіцяє ніч почергувати біля хворого замість Сигізмунда Владиславовича. Жалість інколи перетворює нас на рабів і змушує йти на самопожертви. Але чи може жалість перетворитися на щось більше?

Оксана сидить біля ліжка хворого. Владислав наче з хреста знятий. Синці під очима, хворобливий рум’янець. Торкає рукою його лоба — хоч чай на ньому заварюй, такий гарячий. Оксана співчуває проректору і навіть його дружині, бо матері бувають навіженими, коли доля їхнього дитяти майже на волосині. Так, Оксана жаліє хлопця. Але це не кохання, лише співчуття, і вона нічого з собою вдіяти не може. Частенько навідується медсестра, запопадливо посміхаючись. Міряє температуру, міняє щось там у крапельницях. Один раз робила укол. Влад навіть не зреагував. На запитання, що там, лише винувато посміхається, відповідаючи чемно, що вона тільки медсестра і радить за додатковою інформацією звертатися до лікаря. Оксані стає млосно від невідомості і від того, що вона таки відчуває себе винною. Дівчина бере Влада за руку — рука безвільна і гаряча на дотик.

Мимоволі в голову приходять слова колискової, які співала мама в дитинстві:

Коні бігають по колу, воронії,

Люлі-люлі, вітер в полі їм співає.

Коні бігають по колу воронії.

Владиславко наш тихенько спить-дрімає…

Оксана стримала слово і цю ніч провела в палаті біля хворого, сидячи на твердому табуреті й поклавши голову на краєчок ліжка. Вранці її розбудив кволий голос:

— Оксанко, Оксаночко! Таки прийшла.

Оксана розплющила очі. Кімнату заливало тепле весняне сонце, а на неї згори вниз дивилися сірі-сірі очі, і було в них стільки журби, радості та ще чогось такого, від чого всередині теленькнуло і задзвеніло:

— Як ти, Владику?

— Ти поруч, тому вже добре… Тому що ти є, тому і варто, таки варто…

Оксані здалося, що Владислав знову марить. Вона поклала йому руку на лоба, але він не був таким гарячим, як учора, може, лише трішки теплим.

— Що варто, Владику, що варто?

Владислав кволо посміхається. Бере Оксану за руку своєю слабкою рукою і промовляє:

— Тільки тому, що ти є, і варто жити, Оксанко. Я не зможу без тебе, не зумію. Будь моєю дружиною.


Оксана сподівалася, що Владова пропозиція — лише потьмарення розуму від високої температури. Тому перевела розмову на інше. Десь біля дванадцятої з’явився майже щасливий Сигізмунд Владиславович, схоже, лікар уже встиг повідомити йому радісну новину. Влад до того часу майже оклигав, навіть пробував жартувати. Оксана попрощалася з усіма, пообіцявши Владу навідати його завтра, і вийшла з палати. В коридорі було порожньо, лише звідкись долинав знайомий жіночий голос. Оксана поволі рухалась коридором до виходу і вже доволі чітко розрізняла слова:

— …але це все результат вашого вдалого лікування, шановний професоре. Я розумію, що пневмонію вилікувати доволі легко, але ж це не лише пневмонія, і вам це добре відомо. Ця дівуля ніякого стосунку до одужання мого хлопчика не має. Повернути дитині душевний спокій можна було б і в інший спосіб, запевняю вас. Як вам, такому поважному спеціалісту, могло таке уявитися? Це ж не шаманство. Ви ж науковець.

Біля дверей з табличкою «Головний лікар» дівчина зупинилася.

— Сигізмундика я розумію — від розпачу чоловік геть розум втратив. Але ви? Відколи це депресивні стани лікуються навіюваннями чужорідних осіб? Я забороняю впускати до сина цю, цю… Тільки-но мій синочок остаточно одужає, я відкрию йому очі на цю профурсетку, перепрошую, у мене бракує слів… Невже може бути щось спільне в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобця?

Оксана стала на поріг кабінету і трохи заголосно, бо почули не лише ті, що були в кабінеті, крикнула:

— Небо у них спільне! Небо!

Відповіді Оксана не стала слухати, бо майже вибігла з лікарні, вирішивши більше не повертатися попри обіцянку, дану Владиславу. Благими намірами вистелено дорогу до пекла, так кажуть мудрі люди. «Схоже, я сама собі її і вистеляю», — з гіркотою подумала дівчина.


Час від часу Ритка, сусідка Влада, розповідала останні новини про здоров’я юнака. Оксана ніколи спеціально не випитувала, однак їй все ж було приємно довідатися, що Влад одужує. Хворого на пневмонію хлопця мамця хотіла перетворити на трохи божевільного. Люблячі батьки точно розум втратили — один запевняє, що то йому пороблено через кохання, друга взагалі верзе нісенітниці про психічні розлади… Хоча, як каже тато, «абсолютно психічно здорових людей — катма». Егеж, то у нього такі жартики. Тьху, і все тут! Найважливіше, що місію вона наче виконала, зробила послугу поважному пану професору та власному сумлінню. Проректор більше її не чіпав, не кликав до себе, хоча, принаймні, щире дякую заслужила. Та від поважного пана професора Оксана іншого і не чекала, схоже, використовувати людей — звична манера поведінки для декого. Владислав також не з’являвся. Отже, мамі таки вдалося «відкрити» синові очі?

За активним навчанням та невеселими думками, які гнала від себе якнайдалі, майже промайнула весна. У двері міста стукав гарячий парубок Червень… Київ розквітав, пашів життям та молодістю, радував, тішив, кликав, манив. Оксана майже забула і про Влада, і про історію з так званим коханням та розлюченою Іреною. На носі висіла, зазирала настирливо в очі сесія. Дівчина майже весь вільний час мліла в бібліотеці, дописуючи курсову роботу. Розплата за ледарювання. Сьогодні в читальному залі порожньо, тому що суботній вечір. Однак бібліотека під час сесій працює навіть суботніми вечорами і тільки отакі навіжені, як вона, користаються з цього. Схоже, що сьогодні вона була єдиною навіженою на весь універ. Весна не лишила байдужими до своїх пахощів ні закоханих, ані тих, хто поки ще не у вищій лізі, лише на підході до неї.

Бібліотекарка Ярина Павлівна давно пішла, по-зрадницьки попросивши її замкнути самостійно читальний зал. Заглиблено впірнувши в читання, втратила лік часу. Якесь надокучливе шерхотіння та квітковий запах змусили відірвати очі від книжки.

Оксана підвела голову і завмерла. Перед нею стояв Владислав, тримаючи в руках розкішний букет червоних троянд, і винувато посміхався… Був одягнений дуже урочисто, ніби перед виступом на якійсь науковій конференції чи перед врученням мінімум державної премії.

О, так. Певне, всі на світі дівчата мріють про те, щоб їм тільки так освідчувалися — навколішки, вплівши у букет для коханої зорі, планети, поклавши до ніг світи та галактики. Віршами лилися слова, звучала в них п’янка мелодика… І було то все щирим, справжнім. Оксана відчувала — ні крихти фальші. Знову з’явилося те дивне відчуття, яке вона так хотіла пригасити в собі, отой передзвін усередині, що вперше почула у лікарні.

А потім вони їхали проректорською службовою «Волгою» в ресторан, який начебто був закритий на спецобслуговування, однак їх туди чемно пропустили. Грала класична музика, скрипка плакала гірко, п’янко краяло тишу піаніно, пахло жасмином та трояндами. А музика Моцарта вливалася в кожний атом її свідомості і виростала там чимсь таким, чого вона сама собі не хотіла роз’яснювати. «Чи була то любов?» — потім вона перепитувала себе не раз. Певне, ні, бо крила від цього не виростали, ноги досі торкалися землі, але робилося так приємно під промінням чужого сонця, твоє ж сонце лише сходило. Хіба можна лишатися байдужою, коли тебе так люблять? Можна лише дозволити себе кохати і спробувати самій відповісти взаємністю.

В залі стояв святково накритий стіл. За столом сиділи люди. Оксана остовпіла. Там були її батьки.

— Сюрприз! Оксанцю, донечко! Цей молодий чоловік попросив у нас з мамою твоєї руки. Ми не проти, але… Зрештою — це лише твій вибір, вирішуй сама.

Влад спеціально їздив до них в містечко, знайомився з батьками, просив дозволу на одруження з донькою, робив усе, щоб сподобатися в першу чергу майбутньому тестеві. Здається, це йому вдалося. Оксана стояла, обеззброєна такою промовистою реакцією батьків. Її матуся скромно світилася від втіхи та гордості за доньку, тато стримано посміхався.

Ні, Оксана тоді ще не сказала «так». Тому що заміжжя — це завжди переміна, велика, бурхлива. Тому що заміжжя — це початок нового життя з тим, з ким би хотіла ділити його, бути одним цілим і в радощах, і в біді, як би то банально не звучало. А найважливіше: вона поки що не була впевнена у своїх почуттях. Оксана не знала, що таке кохання до чоловіка. Те почуття до Влада, яке все-таки жило в ній, було незрозумілим, але чи коханням? Той, хто про кохання знає лише з книг, розповідей колежанок та кінофільмів, не зможе дати йому визначення. Однак поки вона не була готова ні на подвиги заради Влада, ні ще на щось таке неординарне, що зазвичай роблять закохані. Ніякої тобі ватри, лише виважене і стримане горіння. Та й родичі Владика бентежили — вона для них здавалася такою собі білою вороною, точніше чорною вороною в зграї білих.

Однак після того дня все в житті перемінилося. І як вона не стримувалася, а вирва уваги Влада нестримно затягувала її. Що це — обставини, жалість, емоції, кохання — штовхали її у цю вирву? Вірніше, вона сама дозволила це з собою вчинити. Розуміла, що це радше лише її вибір, аніж доля, про яку так любить гомоніти її співмешканка Орися.

Те літо складалося в її пам’яті в яскраве полотно веселого розвою та волі. Тбілісі, Алма-Ата, Єреван, Москва, Ленінград — подарунок від закоханого Влада своїй нареченій. Так її нарекли в універі, хоча Оксана з цим не поспішала. Звісно, Влад їй подобався все дужче. Ерудований, уважний, вихований, добрий, розумів її з півслова, здавалося, краще навіть за неї, на диво не розпусний, руки тримав при собі, виражаючи емоції іншим чином. Так, вона з Владом того літа стала щасливою. Поцілунки на березі Білого моря, Чорного моря, білі ленінградські ночі…

Так, і найнедоступніші фортеці здаються в полон, інколи й зброя не має вирішального значення. Скоріше то політ птаха, який летить на високій швидкості і вже не може загальмувати.

Все відбувалося надто стрімко, мов у якомусь дуже гарному та красивому кіно. Оксана наче дивилася фільм про себе і виконувала головну роль у ньому. Її несла течія, підхопивши шхуну-пір’їнку в міцні свої обійми, і чи не вперше в житті вона не пручалася, а, навпаки, майже завмирала від казкової мелодики тієї течії, бо вона зачаровувала… Але чи можна бути таким бевзем у відкритому морі, де крім благородних дельфінів та рядових риб мешкають кровожерливі акули та пекучі медузи, а ще ж існують стихії — шторми та дев’яті вали, рифи та скелі…

Чому вона не зупинилася тоді на старті, а гнала мов навіжена? Чому? Якби знав, де впадеш, то підстелив би собі. Закрутило її у шаленому танку, завертіло. І найважливіше, що чомусь і не робила спроб зупинитися.

В Києві, на місточку Кохання вона сказала Владові «так»…


Весілля зробили гучним, попри невдоволення Влада, бо ще хтось буде милуватися його дружиною — це неподобство. Він навіть до власного весілля ревнував свою Оксанку. В найкращому київському ресторані зібралася еліта Києва. З Оксаниного боку — лише найближча родина, від Влада — знані та потрібні люди міста. Таких назбиралося до півтисячі. Оксані до всього цього було байдуже, вона далі відчувала себе легкою пір’їнкою над тим безвільним морем людських образів та вад. Її батьки піднесено прийняли своїх так званих нових родичів. Це ж так приємно, коли ти знаєш, що віддаєш свій найбільший скарб в добротні руки.

Батьки Владислава — окреміша розмова. Сигізмунд Владиславович наче й радів за сина, принаймні це досить вміло показував. Дівчинка ж бо позитивна в усіх відношеннях, а те, що з не зовсім їхнього кола, у світлі останніх віянь у державі здавалося навіть цікавим. Так і сказав єлейним голосом. Хоча, швидше за все, то була чергова личина, запопадливо приклеєна на обличчя. Навіть дволиким Янусом це не назвеш. Дивувала реакція Ірени Георгіївни, вірніше відсутність будь-якої. Зустрічалися для обговорення весільних питань лише з Сигізмундом Владиславовичем. Так, одного разу вона прийшла на спільний обід з Оксаниними батьками. Стиснуті до білого губи, сірі шкляні очі. Вона за дві години перемовин не зронила і півслова. Лише мовчки сиділа, бліда, наче мармурова статуя, зосередивши погляд на стіні навпроти, і раз по раз відсьорбувала мінералку. Влад час від часу зиркав у її бік, очі сина при цьому не обіцяли нічого доброго для матері. Оксані аж похололо всередині від поміченого. Однак коли він переводив погляд на Оксану, то відразу змінювався, виходило сонце, і воно було таке лагідне… Дивувало дівчину ще одне — Ірена Георгіївна не робила жодних спроб зустрітися з нею, навіть випадково вилаяти, пригрозити або ще якось отруїти життя. Не вірила Оксана, що жінка перемінилася, швидше за все, чекала слушної нагоди. Женячка сина — це ж не вирок. Але, можна не сумніватися, вона надолужить згаяне, як вмілий та терплячий хижак, лише зачаїлася…

Весілля пригадується Оксані калейдоскопом безконечно-пістрявих образів, наче блискучий новорічний дощик.

От нареченій з голови свекруха скидає фату, звичай такий, натомість кладе хустину — символ жіноцтва. Очі жінок зустрічаються: тієї, що віддає у руки тій нахабній чужинці селючці найбільший у світі скарб — свого сина, і тієї, молодої-нареченої, залюбленої у життя, в добро, у людей, яка ще досі вагається, чи готова нести нову для себе ношу. Оксанине сонце в очах вдаряється об кригу в погляді Ірени Георгіївни, навіть підняті кутики вуст у дбайливо приклеєній усмішці не рятують ситуації. Оксана відчуває, як з її плеча злітає додолу легка фата безтурботності, а натомість жінка, яка мала б стати її другою мамою і, Оксана впевнена, нею ніколи не стане, кладе хустину важкою крижаною наміткою.


У вітальні восьмикімнатної квартири у центрі Києва (зліплена квартира з двох чотирикімнатних на двох поверхах) Оксана почувається немов у музеї. Полотна-оригінали знаних та відомих колись митців на стінах, під ногами перські килими, в яких ноги тануть, занурюючись немов у сніг, вази з різних китайських епох, золочені годинники, такий само посуд, хіба з нього можна їсти, кухарка Женя на кухні, прибирання та прання — це також не для ніжних рук володарок цього будинку… Мама старости групи Ритки, пані Валентина, або, як її кличе свекруха, — Валюша, тут за покоївку, принаймні так її посаду називає Ірена Георгіївна. Влад лише посміхається, дивлячись, як Оксана раз по раз озирається та сахається. Після їхньої першої шлюбної ночі він, здається, ще дужче її кохає, майже не випускає зі своїх обіймів. Те, що вона виявилася незайманою, розчулило його до сліз. Казав, що думав — такого зараз не буває. Оксана червоніла аж до кінчиків вух та тільки стенала плечима.

Найдужче в палатах царських, як жартома для себе називала Оксана апартаменти-помешкання Брехів, дівчині припала до душі бібліотека з розкішним каміном, над яким гордо пишався фамільний герб Брехів. На сірому щиті — червона троянда. Внизу підпис латиною — «Consilio melius vinces, quam iracundia». Владик чемно переклав: «Швидше переможеш розсудливістю, аніж гнівом». І в цій кімнаті Оксана майже постійно пропадала. Стільки цікавих книг — в одному місці, лише назви яких приводять тебе в трепет побожний. І це все раритетні видання, деякі навіть п’ятнадцятого століття, зустрічаються й рукописні. Але раєм для Оксани робило бібліотеку геть інше — сюди ніколи не зазирали крижані очі свекрухи, та, напевне, боялася, що сяйво від світлих голів тих, хто написав книги, розтопить кригу в її серці. Зате Сигізмунд Владиславович із задоволенням годинами міг розповідати зацікавленій «квіточці-невісточці», як він її улесливо називав, про кожну книгу зі своєї колекції, мов про дитинку, радив, що читати і навіть як.

— У тебе чарівна дружина, синку, — говорив професор синові, коли той заходив в бібліотеку. — Ет, вливання свіжої крові нашій родині піде лише на користь, я таки мав рацію.

Або ще таке:

— Знаєш, що я тобі скажу, Владику? Оксаночка — найпрекрасніший фоліант у так званій бібліотеці нашої родини. Лише не варто мої слова переказувати мамі, — по-зрадницьки підморгував професор. — Вона й не здогадується, що ми з нею вже давно поставали трухлявими літописами.

Зі свекрухою вони майже не бачаться. Хто кого уникає — невідомо, здається, це у них синхронне. Хоча довкола відчувається її присутність і тверда рука господині палацику. Слава Богу, незабаром навчання і Оксана врешті випурхне зі своєї золоченої клітки на волю. Дівчина не хотіла сама собі зізнатися — вона таки боялася свекрухи. Так-так, боялася. Часто пригадувала оте Іренине знічев’я кинуте:

— Що спільного в гордого величного орла та облізлого злодюжки горобчика?

«Небо!» — повторює вкотре для себе дівчина.

Той, хто ніколи про нього не мріяв і завжди ходить лише землею, цього не зрозуміє. Як і не розуміла Ірена свого сина. Після кожної розмови з матір’ю він робився похмурим та мовчазним. Оксана стала для Влада небом, а його хотіли замкнути в клітці серед позолочених цяцьок — майже силоміць. Чи можна приручити орла? Можна! А горобця?

Спробуйте. Ще нікому не вдавалося…



6. Єдина

Це був третій рік перебування Олександра на посаді завідуючого хірургічним відділенням районної лікарні. Пропрацював звичайним хірургом п’ять років, а потім запропонували очолити хірургічне відділення. Ніякого везіння чи супердосягнень, лише пекуча необхідність начальства перекласти на його плечі весь тягар відповідальності. Все видавалося паскудним, зовсім не таким, як малювала колись уява: він — рятівник зболених за допомогою віртуозного володіння скальпелем та засвоєних знань. Тут люди помирали через недбало поставлений діагноз, невчасно або й недобросовісно зроблену операцію. Він не міг розірватися. Це перетворювалося на війну з вітряками, яку неможливо виграти. А він далеко не Дон Кіхот. У лікарні не вистачало спеціалістів, а ті, молоді-зелені, що приходили за розподілом, працювали вряди-годи: аби відбути термін і чкурнути з цієї глушини куди подалі. А лікарське покликання? То велика омана. Ті, що справді мають хист до лікарського ремесла, залишаються зазвичай поза бортом касти «обраних». Вступають у медвузи здебільшого грошові мішки зі зв’язками чи престижними батьками. Серед них лише п’ять відсотків розкриваються як правдиві професіонали. Решта — кукіль, не пшениця. Хіба з цього спечеш хлібину? Так, отой кукіль частенько задувало у районні лікарні, ним затуляло очі. То правдивий жах. Сашко майже змирився. Його клятва, яку він малим давав на маминій могилі, перетворювалася на пустоцвіт. І тоді…

…Оксана приїхала на похорон батька. Стояла пізня осінь, якраз така пора, що нині за вікном, і його Оксана на цвинтарі, тиха й печальна, немов зіткана зі смутку. З зелених листочків очей спадала роса. Сьогодні ховали її батька, майора міліції Юрія Тарасовича Кущинського, чесну, порядну, непідкупну людину. Невтішний діагноз: інфаркт, не витримало серце. Оксана не голосила, як її мама та бабуся Мар’яна. Вона приїхала на похорон самісінька, гарний привід для пліток, без чоловіка та його родичів, без доньки. Стояла осторонь, мов готична статуя, витесана з білого мармуру журби. Жоден м’яз не здригнувся на обличчі. Смутна вода текла по кам’яному обличчі. Так плаче весняне небо чи осіння ніч, коли боїться сполохати чийсь спокій, спокій того, хто відходить у вічність. Грав військовий оркестр, посадовці по черзі говорили пишномовні слова про відвагу великого мужа, героя, міліціонера, сина, чоловіка і батька. Театр абсурду… Оксані, здавалося, байдуже, про що говорять ці люди, як і ті, що перешіптуються у неї за спиною. Поруч лежало мертве тіло її батька, а їм не давали попрощатися по-людськи. Сашкові хотілося підбігти до неї, пригорнути, забрати подалі від цього мітингу, в який перетворювався похорон.

Юрія Кущинського поховали. Вся «похоронна процесія» рушила разом з родиною до міліцейської їдальні, де був організований силами міліції поминальний обід. Сашковій бабусі після похорону стало зле. Старе серце, однак вона не могла не прийти на похорон Юрка, колишнього учня та хорошої чесної людини. Бабуся увечері розповіла онуку, що Юрій до останнього відстоював право покарати винного в убивстві її сина та батька Сашка. Однак його заповзяте махання шаблюкою закінчилося сумно — розжалування і примусовий перехід на іншу роботу. Дісталося тоді всім Кущинським. Оксанину маму попередили: якщо її чоловік не перестане комизитися, то її також чекають непереливки на роботі. Та це мало турбувало впертого міліціонера, і Юрко продовжував боротися, намагаючись впливати на слідство вже через пресу. Одного дощового жовтневого вечора до них прийшли двоє чужинців. Шестирічний Сашко добре пригадує заховані під каптурами обличчя. Мама відразу спровадила малого спати. Приклавши вухо до шпарини між дверима та підлогою, хлопець міг вловити лишень уривки розмови: «Якщо не припинить — закопаємо малу. Нас не чує — послухає вас. Сина вашого не повернути». Згодом надто голосне бабусине: «Вдавіться вашими грошима, тримайте на вітаміни убивці». Коли чужинці пішли, бабуся похапцем почала кудись збиратися. Тільки вчора розповіла, що ходила вона тоді до Кущинських, благала Юрка припинити «копати». Він послухав її.

Бабуся так і сказала:

— Я мушу прийти на похорон. Тому що ховають в землю не тільки тіло, а честь і гідність, яких з відходом Юрчика ще менше залишається на землі.

За цвинтарною брамою Сашко озирнувся. Над свіжою могилою стояла Оксана. Їм нарешті дали спокій, і вони можуть наостанок погомоніти: батько та донька.


Розчарування заполонили серце молодого чоловіка, напевно, смерть Юрія Тарасовича підштовхнула Олександра до вибору, який він вирішив зробити. Містом ходили чутки, що майор Кущинський помер не від банального інфаркту, вірніше навіть не чутки. Коли Юрія Тарасовича з міліційного відділу привезли в лікарню «швидкою» вже мертвого, чергував його приятель Данило. Він оглядав тіло. От і розгледів на тілі майора свіжий знак від ін’єкції. Є такі ліки, які легко провокують інфаркти при вмілому дозуванні. Однак після співбесіди приятеля з деким було поставлено «вірний» діагноз, який не викликав сумнівів — майже не викликав. Смерть настала в результаті перенесеного інфаркту міокарда. Комусь перейшов дорогу — от і списали. Друг сказав, що йому за цю маленьку послугу пообіцяли гарне місце в обласній лікарні і наказали мовчати, коли хоче жити.

Через три дні після похорону, увечері, Сашко йшов через парк на автостанцію. Декілька днів назад зателефонував однокурсник з Луцька. Пропонував перспективну роботу в приватній клініці. Нарешті Олександр вирішив, що досить з нього тих поборювань, він втомився. От і надумав поїхати, роздивитися все на місці і, можливо, наважитися на переїзд. Брів парком. Самотні ліхтарі блимали розчаровано своїми оченятами. Листопад, темніє швидко. На містку ще здалеку між віттям голих дерев запримітив темну постать. Підійшов ближче. Оксана! Вона стояла на містку Скупого кохання, дивлячись згори на холодну темінь води. На воді від погойдування вітру зарябіло. Сашкові здалося, що то сум колами розходиться плесом річки.

— Оксанко, привіт! — тихенько, щоб не сполохати її печаль, покликав Олександр.

Вона озирнулася. Стільки болю було в її очах, стільки жалю… Він хотів сказати, як її розуміє, бо сам добре пам’ятає похорон і тата, і мами. Хотів сказати, що сумує і тужить разом з нею і ладен перелити її біль у своє серце, тільки щоб важка ноша не здавалася такою дошкульною. Він волів пригорнути її до себе, висушити сльози, які завмерли на крилятах вій і готові були будь-якої миті полетіти додолу. Та натомість бовкнув затерте:

— Мені дуже прикро, Оксанко, і шкода твого татка. Він був хорошою людиною.

Оксана повернула обличчя до ріки. Стояла і дивилася на воду.

— Мама з бабусею поїхали в село. Бабуся перебереться до мами жити. Ця смерть зовсім її підтяла. А я втекла з порожньої квартири, пішла на цвинтар, погомоніла з батьком, поплакала, а додому йти лячно. Там порожньо і сумно. Мені чомусь здається, що з відходом тата стане ще гірше, і не лишень в моєму житті. Прикро, що я не можу ні довше побути тут, ні повернутися додому назавжди, зараз не можу ніяк. — Оксана ніби говорила сама з собою, чи з водою внизу під мостом, чи з деревами в парку. — Донечка Мар’янка прихворіла. Грип, тож мусила сама їхати на похорон. Довше лишитися не можу, хвилююсь.

Вона нарешті відриває погляд від води, озирається і пильно дивиться на чоловіка:

— Сашку, ти дуже поспішаєш?

Йому стає байдуже до автобусів, що ходять згідно з розкладом, адже поруч його Оксана, така зажурена. Як він міг тоді поїхати?

Вони бредуть пізньоосіннім парком. Шарудить під ногами змарніле від старості листя, вітер розносить доріжками шматочки смутку впереміж із краплинами води. То пробиваються крізь пелену небесного жалю сльози. Ще мить — і вони затоплять світ.

Олександр несподівано для себе розповідає Оксані про свої негаразди, розчарування, прикрощі, жалі. Востаннє вони розмовляли по-справжньому в Києві, в далекому дев’яностому. Так, по-справжньому: тоді і наговорилися вдосталь, і чи не вперше отримав від неї надію на взаємність, яка досі тримає його на плаву. Якось так складалися життєві обставини, що бажані зустрічі пробігали мимохідь. Точніше, навіть не мимохідь, а так, по-зрадницьки втікали. Сашко згадав, як пару разів він, будучи в Києві то на конференції, то у відрядженні, так і не зумів зустрітися з Оксаною. Хоча і телефонував їй по декілька разів на день, та жодного разу не заставав удома. Принаймні сталевий жіночий голос так йому відповідав. Лишав, звісно, і номер свого телефону, щоб передзвонила. Та все дарма. Чомусь був упевнений: їй просто нічого не передавали. Коли вона приїжджала до батьків у рідне містечко, він або цього не знав, або зустрічав її не саму — чи з донькою, чи з чоловіком. При зустрічі відбирало мову і всі слова панічно розбігалися, мов мурахи в зруйнованому мурашнику. Тоді справді ставало не по собі, бо він щось таки читав у її смарагдових очах. Чи була там надія, а чи лише смуток — не знав. Оксана здавалася найріднішою, і водночас такою далекою, і, що найгірше, чужою дружиною і матір’ю не його дитини… Злодійкувато ховав очі, бо, здавалося, ті можуть зрадити, і намагався чкурнути якнайшвидше подалі від неї і від самого себе. І що то за дурень вигадав: очі не бачать — серце не болить? Болить, та ще й як! Але чи можна заховатися від кохання, якщо воно не сонце, навіть і не хмара, а частинка тебе? Від себе не утечеш.

Йдуть парком, розмовляють. Про роботу, про життя-буття, про Оксанину доньку. Олександр про свої невдалі одруження, трішки з гіркою іронією. Про те, зрештою, що на роботі зайшов у безвихідь.

— Сашку, скажи мені, якби до тебе звернулася за допомогою я, звичайна жінка, що живе лишень на зарплату? Ти, оглянувши мене, зрозумів, що можеш врятувати? Однак у мене немає ні грошей, ні зв’язків, невже б ти мене просто відпустив додому помирати? Не вірю! Тільки не ти! Дорогий мій Санчо Панса! Тільки не ти! Врятувати всіх ти не зумієш, але скільком родинам зможеш подарувати надію, правда? Лишень надію. О, то таки багато. Хтось мусить і її повертати, як це робив мій тато. Думаєш, я повірю, що у нього стався інфаркт? Ніколи. Він вліз в таку справу, про яку краще нічого не знати. Тиждень тому приїжджав до мене в Київ, дещо розповідав. Його вбили оті, що співали дифірамби на похороні. Та я впевнена: всім нам віддячиться сторицею за справи наші. Можливо, декому лише після життя, на жаль, та хай…

Вони стоять під її будинком.

— Сашо, може, зайдеш на чай? — говорить Оксана якимсь таким зболеним голосом, заледве не благаючи.

Хіба можна відмовити?

Вона мовчки ставить на плиту чайник, він робить канапки. Вечеряють, розмовляють. Чоловік знає, що треба про щось говорити, щоб відволікти її від гірких думок. Оксана скинула з голови чорну хустину. Довге русяве волосся заплетене в тугу косу. Сашко перехиляється через стіл, щоб дістати з того боку сир. І торопіє. Знайомий запах любистку. Волосся Оксани завжди ним пахне. І самого запаху вистачає, щоб знову втратити голову.

Оксана піднімає наполохано на нього свої зелені очі, вона відчуває, що відбувається з ним. Раптом рвучко встає з-за столу, підходить до Сашка впритул, дивиться на нього знизу вгору. Вона ледве дістає головою до його підборіддя. Чоловіку робиться від цього ще гірше. Серце тіпається, мов скажене, в роті пересихає, руки починають тремтіти. Оксана торкається кінчиками пальців його щоки і цілує просто в губи. І Сашко відривається від землі і летить, летить, як тоді, в десятому класі, коли вона вперше його поцілувала.

Трапляються в житті моменти, коли ти не в змозі бодай щось контролювати. Бо та правдива стихія не просто валить тебе з ніг своїм дев’ятим валом, а й несе, несе, несе… Допіру їй знано куди.

Її волосся духмяніє любистком, її кінчики пальців — кавою, її тіло пахне вітром… На годиннику навпроти нулі. Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. «Не варто ховати небо, хай заходить до хати, — шепочуть губи коханої. — З нього на нас дивляться не тільки хмари». Сашка ті нулі на табло дратують. Він поруч із ними сам маліє до нуля. Але губи Оксани накривають його новою хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Кохана спить, загорнувшись калачиком, вклавши свою голову на його груди. Він боїться порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя чи у своє горе, торопіє, вкотре шалено вдихаючи запах любистку. Ліпшої ночі в його житті досі не було, як і щасливішої миті.

А вранці вони сидять на кухні і п’ють чай. Оксана ніжно посміхається, а Сашко не може відвести від неї очей:

— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш, правда?

Оксана ствердно киває, Сашко продовжує:

— Тоді в Києві на майдані, пригадуєш? Мені здалося, що у нас могло бути воно взаємним, тобто кохання… Ти сказала, що любиш свого чоловіка, хоча я зовсім інше читав у твоїх очах. Але як склалося — так склалося. Не будемо перевертати минуле. Не перебивай мене, будь ласка.

Сашкові здалося, що Оксана хотіла щось сказати. Та вона не зводила з нього очей і мовчки уважно слухала.

— Для мене сьогоднішня ніч — це не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самотністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені нічого не перемінилося в почуттях до тебе. Хіба що роки додали смутку. Тобі, зрештою, вирішувати — лишатися зі мною чи з іншим. Я кохаю тебе, Оксанко!

Він замовкає.

Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

— Я знаю! — Оксана перехоплює його руку, пригортає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Все надто складно, і, найжахливіше, в тому винувата лише я. Тому мушу повернутися в Київ. Там у мене хвора донька, та… — вона робить маленьку паузу і додає: — та… законний чоловік і його болото. То камінь під гору, який я кочу, змушена котити, бо коли перестану, то він розчавить мене. Це мої проблеми і тільки мої, Сашо. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш, за власну сліпоту. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… Багато та довго розповідати, але чи воно того вартує, щоб переводити на всякі пусті придибенції чесні слова? І, можливо, ти і донечка — єдині світлі промінчики у моєму житті. Знаєш, я інколи жалкую, що не повернулася в жовтні дев’яностого з київського майдану разом з тобою додому. Можливо, якби це зробила, то все могло скластися по-іншому. Так, я сказала, запевнила тебе і себе, що люблю свого чоловіка, тому що у нас із ним буде дитина, й таке інше. І це на той час було правдою, я його любила, нехай не так сильно, як він мене, можливо, швидше то я дозволяла себе любити. Кохання інколи перетворюється на залежність, гірше від наркотичної, повір, і це навіть не боляче, це — смертельно. І я тепер розумію, що та залежність настає тоді, коли одна сторона кохає, а інша лише милостиво дозволяє. Але так не має бути, бо потім доводиться розплачуватися і за кохання, і некохання також. Коли ж до того всього домішується жалість… Тоді біда повна. Ех, свята простота — війна з вітряками, яку не можна виграти… Але я продовжую далі воювати, зараз, скоріше за все, інерційно. А ти, Сашо, не чекай мене, я не хочу ламати життя ще одній людині, точніше навіть не одній, все так заплутано. Одружись, любий мій Пансо, заведи дітей, для цього ще зовсім не пізно. З тебе буде гарний батько. А я? Я — мов каліка, чужа серед своїх і чужа серед чужих. Я — метелик в незнайомих долонях. І, здається, той, хто вершить долі, ще не вирішив, що зробити зі мною — випустити на волю чи розчавити.

Олександр хотів їй заперечити, але вона лише захитала головою, не дала і слова промовити, затуливши несказане поцілунком.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, зазвучала музика… Чи то співав вітер за вікном або перші сніжинки у своєму танку.

— Я запрошую вас на вальс, пані. — Сашко схиляє голову зворушливо.

Оксана трохи знічено кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

— «Мелодія» Скорика… Вальс?

— Ні, Оксано, ні! То мелодія мого серця…

Сашко таки поїхав до Луцька, однак не до друга, як думав раніше, а проводжати Оксану на потяг. Він залишився у своєму провінційному містечку і тепер про це не шкодує. Бо він таки тут потрібний. У першу чергу самому собі. Шкодує зараз лише про одне: чому він тоді її відпустив? Так легко дозволив піти?

— Залишайся, Сашо, залишайся вдома. Завжди будь там, де твоє серце, де ти найпотрібніший. Інколи наші бажання і мрії заступає фатум безнадії, не давай йому тебе поглинути. А я? Я постараюсь стати щасливою, хоча б заради своєї донечки, обіцяю тобі, — сказала Оксана на прощання.

Вона тоді вернула в Київ. До Мар’янки, до чоловіка, до свого столичного життя. Хтозна, можливо, вона стримала обіцянку! Принаймні він щиро на це сподівався і бажав коханій цього. Коли при випадковій зустрічі розпитував Оксанину маму про життя-буття доньки, та задоволено відповідала: «Все гаразд». Але й донині серце гріють слова: «Кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш!»

Оксана поїхала, сліди замела завірюха. Минула зима, тоді вернули з весною тепло і надія. Весна — це завжди надія. А де надія, там і віра, і любов. Влітку того року трапилася подія, яка змінила його життя, бо, коли тобі здається, що ти йдеш линвою над проваллям, але йдеш не зупиняючись, з’являється хтось (рука Господня), яка несе тебе на собі, не дає впасти над тим місцем, де несподівано линва закінчується. Тільки треба вірити, вірити інколи і в людей, сотворених помислом Господнім. Буває і таке, що в душах зашкарублих, можливо випадково, прокидається саме ця Господня сутність, бо сотворені ми таки на подобу Божу…



7. Горобчик

Оксана їхала на схід. Думки, почуття, мрії, біль, горе, жалобу і ще щось, в чому навіть собі не хотіла зізнаватися, вона везла у купейному вагоні у Київ. Ледве вдалося взяти квиток. Слава Богу, Сашкова бабуся допомогла — у неї непогані зв’язки всюди, тобто колишні учні, які добре пам’ятають свою вчительку.

Оксана роззирнулася. Куди їдуть всі ці люди, заповнюючи почуттями та емоціями весь простір, навіть у тамбурі? Дурне думаєш, дівко! У кожного свій лантух за плечима. Хто за покликом душі, хто за покликом обов’язків, хто внаслідок обставин… Так, обставини. Ті, що повсякчас обплутують спрутом.

Стояла в коридорі купейного вагона, дивилася у вікно. Потяг заколисував, мерехтіла вервечкою сумна пізньоосіння безвихідь за вікном, майже голі поля, ледь-ледь припорошені снігом, зажурені дерева, наповнені відчаєм та жалем. Дорога нав’язувала вузлики на нитку думок, і тоді відчай переплітався з радістю, а горе з теплом долонь Сашка. Намагалася переконати себе — це лише помста зрадженої жінки і вони з Владом квити, але… Але ж так добре поруч із Владом їй ніколи не було. Стільки ніжності та кохання струменіло в кожному дотику Сашка, в цілунках, навіть в тому, як він дивився на неї. Тому і не вдається переконати себе, що це помста і ще горе глибинно-бездонне штовхали її до Сашка, як до соломинки посеред вирви, і це таки порятувало від божевілля. Досі на губах вона відчуває ніжне тепло його губ, у волоссі оксамитові сонячні зайчики його поцілунків, на тілі — лагідні руки, які ніколи не зроблять боляче, ніколи, бо і вони також кохають її більше за все у світі. Сашку начхати на те, що не хоче вона ставати доцентом чи то професором, як того вимагає статус дружини доцента та невістки вже академіка, а хоче залишатися далі звичайною вчителькою в середній школі, яка понад усе закохана у свою працю. Він не соромиться її минулого, її батьків, спадковості, надто примітивної освіти… Він її кохає такою, якою вона є, не намагаючись переробити чи під себе, чи під обставини…

Тоді, в дев’яностому, через рік після одруження, вона ледве не перемінила життя… Але обставини, ті кляті обставини. І ще обіцянка, дана батькові, — не рубати з плеча, остання обіцянка перед його смертю. Так, в людини має бути любляча родина, прихисток від буревіїв шаленого світу, а коли та родина ще й матеріально забезпечена — це лише плюси.

Ех, тато-тато! Який там прихисток? Темниця! Так, і вона для заблудлих душ може стати порятунком, однак Оксана не настільки заблукала, щоб погодитися на це, а тому продовжує плисти проти течії.

— Все одно, доню, всіх вітряків не переможеш. От я, бачиш, думав, що тут, у столиці зв’язки твого свекра допоможуть, та й мої старі приятелі зі студентських літ. Але, знаєш, ніхто не хоче залазити до вулика, де мешкають шершні. Мені ж пізно здаватися, люба. Я вже у тому вулику. Прошу тебе, Оксаночко, шануй свою родину — вони ті, що вміють прощати.

Сидів навпроти зажурений та розгублений, враз здався їй старим та немічним дідом, що несе на горбі лантух з бідою, навіть змалів під тим тягарем, загубився у надто великому м’якому кріслі. Так, тато мало що знав зі справжнього її життя. Майже нічого не розповідала ні йому, ні мамі. А при тих нечастих спільних зустрічах родичі Владислава завжди показували себе якнайліпше. Спектаклі вони давати вміли, і акторська майстерність, звісно ж, — найвищого ґатунку.


Київська еліта: коріння Ірени — дворянське, голуба кров, прабабуся Ізольда — графиня Шереметьєва, бабуся по батьковій лінії свого часу віддала свою доньку за когось там з англійської королівської родини. Сигізмунд — напівнімець, прадід якого був ерцгерцогом та бароном при дворі англійського короля, а бабуся по маминій лінії — графиня Адлерберг. Вишукані манери, зарозумілість, пиха. Оригінали картин Рєпіна, Шишкіна, Моне в будинку на стінах, раритетні меблі з червоного дерева, китайські вази з різних епох, піаніно самого Шостаковича — це не музейні експонати, це щоденні будні молодої дівчини з далекого волинського містечка, яку привів у цю розкіш Владислав. Тільки Попелюшка, на жаль, не захотіла ставати королевою, тобто стервом, а золота клітка не перетворилася для неї на палацик.

Рай чи то, точніше, передпокій раю для Оксани там і закінчився — в передпокої.

Владик вступив до аспірантури, паралельно працював у науково-дослідному інституті — йому подобалося бути активним, тому його зовсім не дивувала активність дружини. Він її підтримував — поки молодий, маєш бути діяльним. Зустрічалися лише увечері вдома, подекуди вже в спальні, не витрачаючи часу на вечері, — любощі та поцілунки стали добротним їх замінником. Вони стали хорошим подружжям. Навіть видавалося на початку, що й Ірена Георгіївна замирилася з обставинами. Принаймні вона невістку не зачіпала. Ба навіть більше — вона її уникала. Отак минув рік, найспокійніший у житті Оксани та, зрештою, в бутті країни, яка доживала своє. Неспокійно ставало в університеті. Студенти розмахували прапором студентського самоврядування, дратуючи керівництво вишу, створювалися студентські організації, що мали на меті захистити студента в його правах. Але і це не все. В повітрі столиці духмяніло волею, здається, осінь — час помирання, але враз так по-живому війнуло весною. Одного вечора Орися затягнула Оксану на засідання Української студентської спілки, що вже рік як діяла в університеті. Оксана захоплено слухала розмови молодих людей, ловлячи уважно кожне слово. Говорили багато, полум’яно, з деяким максималізмом та запалом, але це сприймалося швидше навіть за перевагу, аніж за ґандж. Вона завтра обов’язково приведе з собою Влада, хай і він послухає. О, так, бажання змінити світ на ліпше — хронічна хвороба юності, що передається через мудрі думки і тільки тим, хто вміє слухати та чути. Оксана вміла. Владик спокійно вислухав свою кохану дружину, однак дбайливо та тактовно розтовкмачив їй, що його це мало цікавить, бо він — науковець і без того клопоту має чимало. А якщо їй подобається громадська праця, то він, зрештою, не проти і не може бути проти, тому що це її, і тільки її вибір. І ще у нього наймудріша та найдовершеніша в усьому дружина, тож дурниць вона не накоїть, певен. Тим паче він вже не зовсім студент, а до викладачів у студентів своєрідний стосунок.

Настав жовтень дев’яностого року. Її чоловік поїхав у відрядження до Відня. Якась там чергова наукова конференція. Оксана вперше залишалася сам на сам зі свекрухою. Тому намагалася йти з дому якнайраніше та повертатися якнайпізніше. Очі не бачать — серце не болить. Правда, це зробити було неважко. Тому що засідання студентської спілки зазвичай затягувалися допізна. Сьогодні особливо бурхливим видався день. Оксана поверталася з університету додому, перед тим сходивши з Ориською на засідання УСС вже міста. Її вибрали в Раду. Жаль, що Влада нема поруч, він порадів би за неї, впевнена.

Оксана навіть не встигла витягнути з кишені ключі. Двері відчинила кухарка Женя, співчутливо глипнула на неї, опустивши похапцем очі в поділ фартуха, і прошмигнула швидесенько на кухню. Манірно обіпершись на стіну та гордо задерши голову, перев’язану махровим рожевим рушником, в передпокої стояла її величність Ірена Георгіївна. Лише крижаний холод в очах говорив — це людина, а не статуя, бо ладна своїм поглядом вбити. Поруч Сигізмунд Владиславович переминався винувато з ноги на ногу. Її, як з’ясується згодом, з нетерпінням чекали.

— Доброго вечора! — чемно привіталася Оксана. — Що трапилося? Щось із Владиком? — Вона сполохано заморгала очима.

— Добрий вечір, дівчино. Зрештою, як для кого. З Владиком, хвала Господу, все гаразд, тому що він зараз не поруч тебе. І, до решти, як ти смієш, селючко невмивана, промовляти своїм паскудним язиком його ім’я? Це все за наше добре до тебе ставлення така віддяка, витягли зі свинюшника задрипанку на свою голову. — Ірена Георгіївна порушила «обітницю мовчання».

Оксана нічогісінько не розуміла. Господи, звідкіля пані професорова, в жилах якої тече голуба кров, знає такі слова?! Та події лише розгортались. Оксана не могла нічого второпати і тільки продовжувала вислуховувати набридливі нотації сердитої свекрухи, яка, схоже, знайшла врешті відповідну нагоду вилити на осоружну невістку всю лють, що зібралася у серці.

Коли Ірена вмовкла на секунду, переводячи подих чи то, може, придумуючи нові добротні слова для невістки, Оксана на диво спокійно озвалася:

— Сигізмунде Владиславовичу, ви наче адекватна людина, професор, проректор, може, повісте, що трапилося?

Ой, ліпше б вона мовчала про адекватність.

— Мерзотнице, забирайся з нашого помешкання. Наволоче, це я неадекватна? Сигізмундику, ти чуєш, що воно верзе? Ой, моє бідне серденько! Женечко, любонько, де мої ліки?

Театрально заломлені руки, блідість обличчя, перелякана кухарка Женя зі склянкою води, старий професор, що махає стосом паперів перед носом у Ірени, наче віялом, роблячи їй побільше повітря.

Оксана зрозуміла, що це ще не кінець вистави. Свекруха вхопила кураж і так просто його не відпустить. Але й вона не груша для биття. Мовчки обійшовши «театральну трупу», Оксана піднялася до себе в спальню. З гуртожитку вона не виписувалася спеціально, там за нею рахується ліжко, навіть перепустка є, умисно це зробила для дівчат, а то селять їх в маленьку кімнатку, колись розраховану на двох осіб, по четверо, тож хоч так вона їм допомагає. Зібрала свої речі, тільки ті, що направду належали їй, куплені батьками чи нею на стипендію, навіть прикрас, подарованих Владом, не взяла, не зачепила і духи, дорогі, французькі. Лише обручку з сумом зоставила на пальці, її вона віддасть Владу при зустрічі. Дівчина тихо спустилася вниз. Сподівалася, що з передпокою процесія таки перебереться у вітальню. Так і трапилося. Старалася рухатися якнайтихіше. Однак щезнути непоміченою не вдалося, тому що двері вітальні були навстіж розчинені і її відразу побачили.

— Ти куди, нетіпахо? — заверещала щойно помираюча Ірена Георгіївна і за якусь мить з лежачого стану просто-таки блискавично опинилася в стоячому перед Оксаною.

— А ви мені ніхто, щоб я звітувала перед вами, куди йду і чому. З істеричками та базарними бабами справ краще не мати. Кажуть, то заразне.

Оксана, здається, також відпустила гальма і летіла назустріч Ірені на шаленій швидкості.

— Ах ти, паскуднице, як ти смієш мене, графиню, так називати, та ще й у моїй господі?! Та я ж тобі зараз твоє личко так розцяцькую, що твоя вошива мама тебе не впізнає!

Ірена була з роду не лише блакитнокрових, а й драгунських. Висока повновида жінка, тому дивилася на Оксану згори додолу.

Оксана лише посміхнулася на почуте кутиками вуст:

— Не раджу, Ірено Георгіївно. Ви ж збирали на мене інформацію, тобто досьє. Я майстер спорту з вільної боротьби, навіть ваш ріст тут не допоможе.

Ірена здивовано перевела очі на чоловіка, той стовбичив за спиною дружини і ствердно кивав головою.

— Все, досить, Іреночко, побережи, голубонько, серце. Оксано, що ти собі думаєш? Поводиш себе, мов розбійниця. Неподобство, дівчино. Як це — ми тобі ніхто? Ми — батьки твого чоловіка! Ми до тебе всіма фібрами душевних поривань, а ти… Ми ж переступили через прадавні звичаї в родині, лише щоб наш єдиний син став щасливим. А воно он як повернуло! Ні встиду, ні совісті, безсоромнице! Так підставити нашу благородну родину. Ірена Георгіївна мала слушність, коли була проти вашого шлюбу, тепер я це розумію! Так нас осоромити на весь Київ!

— Осоромити, вас? Чим? Я вам не Полінка після проваленого іспиту, — випадково злетіло з уст дівчини.

Професор відразу пополотнів і від несподівано почутого вмовк. Оксана пізніше картатиме себе, що тоді не стрималася.

— Що ти мелеш, нещастя наше?! До чого тут якась там Полінка та іспити? Зараз мова про тебе! Сигізмундику, серденько, що воно верзе? Хай забирається геть, тільки мусимо добре перевірити квартиру, чи, бува, чого не поцупила. Я ту босоту добре знаю. Закрутила голову синові і тепер нас усіх хоче по світу з торбами пустити.

Несподівано Ірена вихопила з рук Оксани сумку. Оксана від подиву аж рот відкрила.

— Ану цить, Іренко. Згадай свого сина. Що він тобі скаже, коли почує, як гарно ти повелася з його дружиною? Ти його добре знаєш, він не я, він — ти! Тому має бути якесь розумне пояснення. Може, це не її папери, може, то все випадковість, — насилу застогнав професор, бо ж опинився між двох вогнів.

Ірена Георгіївна стояла, манірно закотивши очі, раз по раз театрально схлипуючи і витираючи попід очі ажурною хустинкою. В довгому, аж до землі, чорному халаті з золотистими вставками була схожою на бояриню Морозову з картини Сурикова. Згадка про сина, схоже, трохи привела її до тями. Він же не послухав її поради щодо одруження з тою селючкою, хтозна, чий бік на цей раз прийме.

— Оксано, скажіть нам, голубонько, що це? — Професор говорив знервовано, тому у звертанні до дівчини перейшов на ви.

Сигізмунд Владиславович простягнув їй одну з тих листівок, що вчора давали на засіданні УСС і вона взяла пакунок, щоб роздати своїм однокурсникам, а вранці банально забула на книжковій полиці. Розлютило дівчину інше — вони нишпорять в її речах, але вона пересилила себе, щоб не наговорити знову зайвого, і спокійно відповіла:

— Листівка!

— Теж мені, Клара Цеткін! Це не просто листівка — це бомба сповільненої дії. У нас через тебе будуть неприємності. Ба більше, пригріли змію на грудях. — Ірена казилася.

— Оксано, голубонько! Ви ці листівочки хоча б читали? — заторохкотів Сигізмунд Владиславович.

— Звісно, читала, оскільки я їх навіть трохи писала, — здивовано витріщилася на свою так звану родину Оксана.

Вона анініц не второпала. Мудрі, наче інтелігентні люди здавалися їй божевільними.

— Це ж не просто листівочка, дівчино, — не вгавав розлючений Сигізмунд Владиславович, — це заклики до повалення законного конституційного ладу в державі. Читаю: «Економічна і політична криза в країні поглиблюється. Інфляція, дефіцит, нестача елементарних побутових речей — ось наслідки свавілля можновладних міністерств». Голубонько, золота моя, чи вам чогось бракує? Не можна стати сонцем ясним та всіх обігріти, не будьте наївнячком. Що ви там ще такого різного собі понахимерювали? Писала вона! Понаписувала! Ну от, цитую далі: «Існуюча Верховна Рада України неспроможна вирішувати болючі питання сьогодення. Політичною ситуацією і досі керує ненажерливий монстр — Комуністична партія». Монстр? Ви думаєте, що говорите? Як ви можете таке підтримувати — «володіючи награбованими мільярдами, КПРС своїми кривавими руками тримає реальну владу»? Ви що, справді не розумієте, що понаписували? Ваша легковажність створює нам певні неприємності. І неприємності — це ще м’яко сказано. Ви знаєте, скільки коштувало нам з Іреною та нашим батькам відвоювати місце під сонцем у тій божевільні, що зветься есесером?

Професор розлючено махав перед носом невисокої Оксани своїми довгими руками. Таким сердитим дівчина його ще не бачила.

— О, ви нічого не знаєте і знати не можете! Звісно, предки таких, як ви, — то лишень гарматне м’ясо, а не творці історії. А ми — кити, на яких світ тримається, тому мусимо виживати попри все, пристосовуючись, звісно.

Знову не втерпіла вкотре Ірена:

— Що ти з нею панькаєшся, любий? Та нетіпаха все одно нічогісінько не второпає, куди їй з такою спадковістю та освітою! Просто нехай йде на всі чотири сторони, поки не пізно.

— На себе в дзеркало подивіться.

Оксана кинулася було до дверей. Однак у дверях, театрально розкинувши руки, стояла Ірена.

— Дівчино, розмова не закінчена, ти не дослухала. Читай, Сигізмундику, далі.

Чого вони від неї хочуть? То йди, то зостанься. Оксана нервово закусила нижню губу і вбивчим поглядом витріщилася на професора. Той підніс майже собі до носа аркуш паперу, прикрившись ним, і заторохкотів:

— «Молодь у всі часи була авангардом громадських рухів, каталізатором суспільства. Студентство було в перших лавах виступів проти тоталітаризму в Чехословаччині та Болгарії, Румунії та Польщі. Виборена ними свобода сяє і для нас. Не личить відсиджуватися у закутках і байдуже спостерігати за несміливими потугами ще незрілої демократії. Саме тому ми готуємося до широкомасштабних акцій громадянської непокори у жовтні 1990 року. Ми закликаємо студентів, молодь, усіх, кому не байдуже майбутнє України, підтримати нас. Готуйтеся до жовтневих акцій громадянської непокори, створюйте осередки Української студентської спілки».

— Дурні діти! На що руку зібралися підняти, на святе, і хто — зграйка недотеп безголових і ти з ними. Господи, моя невістка з ними! — верещала несамовито Ірена. — Що про нас подумають там? — Ірена тицяла пальцем в стелю, натякаючи чи то на вищі сили, чи то на сусідів зверху.

Оксані ця комедія почала набридати. Дістали вони її конкретно.

— Чого ж ви, професоре, не дочитуєте до кінця? Дочитайте, будьте ласкаві. Ну? — Оксана відчувала, як її від хвилювання б’ють дрижаки.

Професор дурнувато дивився якусь мить на Оксану.

— Як дочитати? Це все! — Він не сподівався, що після такого напору та дівка ще й огризатися посміє, тому здивовано промимрив: — Там далі лише два речення: «З нами Бог. Київська рада УСС».

— Так, Бог! А не Ленін та партія, а той, хто був до них і до вас, є і після нас буде. І мені байдуже до ваших пересторог, я — людина, а не лялька в театрі абсурду.

Оксана відчула, що її вже несе шалена хвиля. Та розмова змусила її зробити остаточний вибір, вона вже нічого не боялася, вона нікого не боялася.

Далі була довга та марудна лекція пана професора, як на парі з політекономії, про те, скільки доброго та корисного зробила Компартія для всіх людей після війни і на війні, тобто виграла ту війну, про те, що поганий мир завжди ліпший за добру війну, і про те, що якщо вона вже стала членом їхньої родини, то просто змушена дбати про честь родини і не підставлятися, а також триматися подалі від всяких там підозрілих осіб, бо вона таким чином підриває авторитет його як проректора і загалом ставить під сумнів весь лад у державі і теде і тепе. Звісно, можливо, Оксана не відала, що творить, через брак інформації та виховання, певна ж річ, і тому так вчинила. Однак зараз, коли їй відкрили очі, вона має вибачитися перед ними і спробувати «знівелювати» свою провину. А надалі пообіцяти не волочитися з ким-будь, приділяти більше уваги родинним цінностям та добирати, відповідно до її теперішнього становища, правильних друзів, попередньо узгоджуючи свій вибір не лише з чоловіком, а й з його батьками.

В кімнаті повисла тиша, схоже, родина чекала її слова, і вона заговорила, на диво спокійно. В голосі лише бриніло щось таке тонке, мов бабине літо восени, — тільки зачепи, і воно увірветься:

— Очевидно, на жаль для вас, я не тільки читала цю листівку, і вона не є випадковістю, тому повністю поділяю всі думки, викладені у ній. Що ж, розумію ваше обурення: як каже Ірена Георгіївна, селюки мислять примітивними категоріями. Можливо. Та це не тільки категорії матеріальних достатку та повного шлунка. У мене нема за що триматися руками — ні маєтків, ні статків, ні золочених канделябрів, ні родинних гербів і всього до решти. Однак в мене є, за що триматися душею. І те знаходиться, на жаль, не у вашому помешканні, а поза стінами будь-якої будівлі. Його не вхопиш руками, не помацаєш, не купиш і не продаси, воно або є в людині, або його нема. Але ви мене все одно не зрозумієте. Як ви кажете — босота невмивана. І тому я йду від вас назавжди! До босоти. Перепрошую, що потурбувала спокій такої благородної родини. Мені байдуже, чи ви мене зрозумієте, одне мене хвилює — чи зможу простити я собі, коли зараз залишуся з вами.

Оксана навіть не пробувала забрати сумку з рук Ірени. В кишені куртки знайшлися гроші на дорогу. Завтра починається голодування. Оксана має бути там, де її душа. Можливо, Влад її зрозуміє, а коли ні — хай йому грець і золота клітка на додачу.



8. Майдан

Марення обірвав голос бабусі:

— Сашуню, там телефонує на домашній Ростик зі Львова. Каже, що на твій мобільний годі додзвонитися. Вибач, любий, що розбудила, але голос у чоловіка дуже стурбований, тому і…

— Нічого, бабуню, я не спав! Вже йду.

Ростик — його інститутський приятель, стоматолог. Приятелюють вже давненько, купу років тримаються разом, останнім часом, на жаль, лише телефонічно. Пригадався улюблений Ростиків тост іще зі студентських років. Оскільки той був коронним тостом, то його знали всі знайомі, однак ніхто не ризикував його повторювати, так театрально не втнув би:

Тримаймося, як цвяхи в дошці,

Тулімося, як огірки в бочці,

Кохаймося, як коти в марті,

Бо ми того варті.

Сашко посміхнувся сам до себе. Інколи людей зводять і високі поривання душ, не лише банальне сусідство чи спільні інтереси.

У Ростика в житті все склалося добре після закінчення вишу. Корінний львів’янин, з родини лікарів. Зараз відкрив свій стоматологічний кабінет у Львові, хороший бізнес та покликання вкупі. Звісно, батьки підсобили, однак коли з тебе кепський спеціаліст, то ніякі зв’язки та гроші не допоможуть. Певна річ, одружений. Дружина-красуня, трійко дітей. Найстаршому, Володимиркові, п’ятнадцять, Ігорю — десять, Олександрику — вісім, найменшого Сашко хрестив. Зараз у середнього Ігорка проблеми — зробили операцію у Львові на апендикс, а рана гноїться, тому питав дозволу приїхати з сином до нього на консультацію.

— Звичайно, можна, навіть сьогодні… — запевнив друга Сашко. Переконаний, той говорить лише частину правди, з дурницями Ростик навряд чи звернувся б.

Ростислав — чудова людина, добрий друг, а здружив їх випадок.

Після повернення з армії Сашко взявся серйозно за навчання. Дитяча клятва на маминій могилі вимагала. Ростика тоді ще не знав, училися хлопці в різних групах, на різних факультетах, мешкали на різних «рівнях» — Олександр у гуртожитку, Ростик удома. Осінь дев’яностого видалася напрочуд теплою та справді золотою. Життя вирувало, наче навесні. Так, це стосувалося і життя в державі. Кожен день приносив щось нове, незвідане. Раптово політика стала частиною і студентського життя, точніше незмінною його частиною. Стояти осторонь — означало перетворитися в байдужого бевзя, що запхав голову в пісок та жде, коли врешті дощ припиниться. Олександр вступив до Студентського братства інституту. Самоврядування, вимоги до влади інституту поважати гідність студента, його права, не тільки обов’язки, така собі гра в демократію, юнацький максималізм, який, як не дивно, ректорату їхнього вишу навіть подобався у світлі нових віянь. От у Студентському братстві він і познайомився з Ростиком, там і здружилися. Багато спільного мали хлопці. Напевне, лише юність може бути такою наївною та безкорисливою. В жовтні дев’яностого Студентське братство Львова організовувало поїздку на майдан у Київ. Пізніше історія назве цей жовтень студентською революцією на граніті. Олександр сам від себе не чекав такої сміливості та рішучості. Записалися з Ростиком чи не першими. Тоді зовсім не страшилися того, про що голосно балакали дорослі, не зупиняли хлопців і погрози силового завершення подій, швидше навпаки — небезпека видавалася просто суперовою пригодою для ярого сумління. А приятель Ростислав впевнено заявив: «Історію творять молоді, Сашо. Побачиш, у Києві будуть найкращі з-поміж нас. Будемо разом з тими, хто ніколи не ходить манівцями, лише навпростець». Полум’яно сказано, але щиро. Сашко знав, серцем відчував, що і його Оксана там буде.

Не помилився.

На головному київському вокзалі до Сашка причепився бродячий пес. Виглядало, ніби він його спеціально зустрічав вранці, тому що тільки-но вони вийшли з вагона, як собацюра, весело гавкнувши, заметляв хвостом перед хлопцем, наче старий знайомий. Сашко погладив пса по обідраній та вилинялій від лишаїв шерсті, залишки вцілілої були сірими. Неборака видавався схожим на вовка-сіроманця з дитячих мультиків. Сашко попорпався у своїй торбі та знайшов у ній залишок канапки з вареною ковбасою, кинув небораці. Здалося, це пса цілком задовольнило, тому що той заходився жадібно їсти і наче забув про того, хто його щойно пригостив.

Коли ж доволі велике товариство з тих, хто їхав разом з Сашком, спустилося в метро, хлопець здивовано вже у вагоні потягу метрополітену побачив поруч із собою старого знайомого. Сашко назвав його Кудлаєм, чомусь це ім’я найперше прийшло в голову, коли покликав до себе собаку. Пес стояв посеред вагону, наче розгублено слухаючи буркотіння пасажирів, які змушені були його оминати.

— Кудлаю, сюди! Йди сюди, поруч.

Пес чемно послухався, наче розумів усі команди людини і прийняв, схоже, своє нове ім’я.


Сашко впізнав Оксану відразу. Дівчина сиділа посеред Києва біля розкладеного намету, майже біля підніжжя пам’ятника вождю революції, і трохи заголосно та роздратовано з кимось розмовляла. Перед нею стояла молода дівчина, яка мовчки дивилася згори вниз та дещо збентежено сприймала слова Оксани.

— Вони б ще куратора групи прислали. Ритко, я тебе прошу, стримайся. Господи, ти ж так не думаєш чи то, може, хочеш прожити своє життя, як твоя мама, — прислуговуючи та витираючи соплі Брехам?

— Що ти можеш про мене знати? — наїжачено відказала худенька, схожа на вербу з тонкими рученятами-гілочками дівчина. — Якби не Брехи, я б нізащо не вступила до університету. Вони не тільки наші сусіди, вони нам мов рідня. Що ти можеш знати про нас? Прожили в раю рік, і, бачиш-но, їй не вгодили! Хто ти така, щоб судити інших? Не волієш братися за розум — тебе змусять. Чи ти хочеш з універу вилетіти? Думаєш, як ти вже невістка проректора, то все обійдеться? Підожди, приїде Влад, тоді начувайся. Тому що він попервах добрий син своєї матері, а те, що ти йому трохи мізки затуманила, то таке — час усе змінює, його попустить. Чи ти така дурна, що думаєш: він буде навіть в такій огидній ситуації на твоєму боці?

Оксана сердито зірвалася на ноги:

— Огидній? Що? Ти мені погрожуєш: то проректором, то Владом? Тьху, і ще раз тьху… Чхати мені і на Влада, і на університет. Я зараз там, де мушу бути. От і все. Докумекала?

— Ой, Оксано! Мені цікаво: що ти станеш співати, коли вас кийками розженуть? До кого прибіжить твоя матусенька чи твій таточко, коли вас запроторять до буцегарні? Та до Брехів і прибіжать твої родичі, то, може, не варто доводити ситуацію до абсурду? Тим паче що списки на відрахування з універу надто мудрих студиків уже готові і ти у них майже перша, сама бачила в Полінки на столі. Що посміхаєшся, хіба не страшно, куди підеш з вовчим білетом, га? О, ми побачимо тоді, хто з нас веселитися буде.

— О, так-так, побачимо, Ритко. Далі ховайся в підземеллі без сонця. Не боюся я нікого, так і передай своїм і чужим. Моє життя, що хочу — те з ним і чиню.

Та, яку Оксана називала Ритою, сердито крикнула: «Навіжена!» — та кинулася подалі від злої Оксани.

— Оксанко, — покликав неголосно Сашко, посміхаючись в уста.

Таки горбатого могила виправить, то правда. Оксана ніскілечки не змінилася.

Дівчина озирнулася на голос. Голова була перев’язана білою стрічкою, русяве довге волосся зібране в хвіст. Зелені очі горіли недобрим вогнем, ой, лихо тому, хто розлютив ті очі. Бідна Ритка, таке пережити. Дівчина, взявши руки в боки, стояла, мов господиня світу, вишукуючи того, кому ще закортіло її подражнити.

— Господи, Сашко, — отак, певне, змінюється днина, коли з-за чорної хмари на небі з’являється сонце, бо Оксанине обличчя враз просвітліло та перетворилося на погідне. — Це в мене від голодухи глюки чи це справді ти? Я так рада тебе бачити.

Мить, і вона біля нього, огорнула руками за шию, притулилася ніжно до грудей, і йому нічого не лишалося, як гладити її по голові, вдихати любистковий запах волосся та слухати гучне торохкання власного серця, яке, здавалося, від радості та трепету вирветься з грудей. Поруч весело загавкав Кудлай.

Сашко винувато стенув плечима:

— Знайомся, Оксанко, то мій перший київський друг, не вважаючи тебе, бо ж ти не зовсім київська, пра… Я кличу його Кудлай.

Сашко переповів Оксані про своє знайомство з собакою.

— А ти, колежаночко люба, часу не гаєш. Знову з кимось лаєшся, відстоюючи справедливість?

Оксана трохи сумно посміхнулася та розповіла хлопцеві кількома словами про Ритку, яка щойно тут була, і про так звані «невеличкі непорозуміння» з дорогою родиною чоловіка.

— Присилають отаких листонош, щоб я отямилася, бач, наробила їм сорому на пів-України. Зашкарубіли зовсім у своєму палацику, ще трохи — і на мумій перетворяться. Та то нічого. Повернеться Влад із відрядження, тоді з тими дрібницями розберемося, а зараз, сам бачиш, є важливіші справи.

Оксана говорила це вдавано впевнено, хоча в очах дівчини Сашко читав геть інше. Та знав: вона жалітися не стане нізащо в світі. Така натура.

Тому перевів чемно розмову на інше.

— Оксанко, ви давно тут і як воно? — Сашко збентежено озирнувся. Табір з наметів був обгороджений линвою, за нею знаходилося щільне кільце міліціонерів.

Купа роззяв за тією умовною огорожею вела диспути зі студентами. Хоча більшість із них були таки на їх боці.

— З учорашнього вечора, Сашо. Зараз вже не страшно. Ця ніч була найхолоднішою, не в прямому сенсі. Тобто ми не спали, тому що чекали в будь-який момент якоїсь провокації. Бачиш, як нас пильно стережуть від нас же самих. Якщо ми такі нікчеми, як каже моя свекруха, тоді чому вони нас так бояться? — Оксана хитро примружилася і вела далі: — А ти молодець, що приїхав. Як, будеш співчуваючим симпатиком чи, мо’, біла пов’язка на чоло, як у мене? — Оксана впевненим рухом витягла з кишені білу стрічку.

Хіба він мав вибір? Тому що серед десятків молодих хлопців та дівчат — представники Львова, Києва, Стрия, Сум, Дніпропетровська, всього 138 голодуючих, — була його Оксана і поруч із нею мусив бути і він. Оксана проводила екскурсію наметовим містечком. Організація таборового життя голодувальників Сашкові видавалася добре продуманою. Табір мав власну охорону: то студенти, які з певних причин, найчастіше — проблеми зі здоров’ям, не голодували, однак слідкували за порядком.

Оксана махнула рукою в бік пам’ятника вождю пролетаріату:

— Глянь, оте одоробало теж має свою охорону. Напівживі бережуть свого ідола від вітру свободи. Наша охорона набагато скромніша. Чорні пов’язки на голову і ніякої зброї, крім слова, звісно. Але охорона потрібна, повір. Хлопці стежать, щоб не порушувалися кордони нашого містечка, обгородженого канатом. А на випадок провокації, то вже навіть не випадковість — таке буває, чи нападу міліції (парубки з ОМОНу нас «дуже люблять»), взявшись за руки, стримувати нападників, поки не прибуде преса, але, думаю, до цього не дійде.


Табір жив своїм життям. Пес Кудлай став загальним улюбленцем. Усю їжу, яку провокативно підкидали голодуючим студентам, він з радістю з’їдав. Спав собацюра почергово то біля Сашкового, то біля Оксаниного намету, які стояли поруч. Пес наче не міг вирішити, хто його господар і хто в цій парочці для нього є важливішим. Він міг щезнути на пару годин, потім раптово з’являвся. Ліпшого й вірнішого друга годі було бажати. Він умів слухати. Лежав біля намету і незворушно слухав-слухав-слухав.


Якщо Олександр скаже, що витримав ці дні без їжі, дякуючи Оксані, а не ідеологічним ідеям чи пориванням душі, — це буде правдою. Дівчина нікого й нічого не боялася. Сашкові здавалося, що ніхто і не збирався вчиняти силових дій проти студентів. Нелегко підняти руку на власних дітей. Навпаки, більшість міліціонерів ставилися до них доброзичливо. Була в таборі і медична варта. Чи то пак — нагла поміч. Не кожен, хай навіть молодий організм, тим паче непідготовлений, витримував іспит голодом. Сашко як майбутній медик працював на два фронти. Наче і чергували поруч постійно професійні медики, типу з благородною метою, однак віри їм ніхто не йняв, бо переслідувалися здебільшого зовсім інші інтереси. Брався щоденно аналіз крові на цукор, свого роду демонстрація турботи про дітей, а насправді влада контролювала, чи дійсно студенти голодують. До речі, підловити хоч когось із голодуючих так і не вдалося… Таких тут просто не було.

У ці жовтневі дні і погода, і люди стояли на їхньому боці. Звичайні кияни приносили студентам теплий одяг, ковдри, окріп. Влада ж пробувала діяти хитрістю. Якщо не допомагає сила, згадують про слово. Приходили народні депутати, навіть голова Верховної Ради Кравчук зліз зі свого неба додолу. Але ті бесіди нагадували розмови глухого з німим. Оксана скептично ставилася до візитів «так званих небожителів», як вона їх зневажливо називала, вважаючи перемовини з ними лише марнуванням часу:

— Старше покоління застрягло-зависло десь у вчорашньому дні і переконує всіх, що той день і є світлим завтра. Пхе…


Вранці 4 жовтня на вулиці зчинився лемент. В наметі вони саме «снідали» водою. Хтось, очевидно, дуже не сподобався Кудлаю, так вороже той реагував лише на з’яву агресивно налаштованих комуністів та народних депутатів. Ростик вискочив подивитися, що ж там таке коїться, та заспокоїти Кудлая. Через якусь мить до намету зазирнув юнак:

— Доброго ранку, товариство!

Оксана кинулася на шию тому, хто заглянув досередини:

— Владику, Владичку, ти повернувся! Тепер все буде добре, правда все буде добре?

Юнак з приємною зовнішністю ніжно пригортав дівчину до себе, цілував очі, губи, волосся, гладив рукою стрічку білу на волоссі:

— Моя кохана бунтарко. Звісно, все буде добре. А у вас тут своя охорона, ворог непоміченим не пройде. Ох і злющого собацюру собі підшукали, вкусив мене.

І молодик простягнув руку, з кисті якої цабеніла кров.

— Кудлай на своїх не кидається, — почувся за спиною насмішкуватий голос Ростика, який саме залазив до намету. — Отже, добродію, ви чужий.

— Хлопці, не галасуйте. Це мій чоловік — Владислав.

Юнак кивнув головою і вже звернувся до Оксани:

— Серденько! Як ти мене налякала! Революцію вона робить. Ну що це за дитячий садок, чесне слово? Коли мама мені все розповіла, думав — вона жартує. Так ні — правда. Ходімо, серденько, додому, там і поговоримо.

Оксана майже силоміць вивільнилася з палких обіймів юнака:

— Додому? До чийого дому? Мій дім далеко. А до твоїх батьків я не верну, і навіть не вмовляй!

— Заспокойся, люба! Ти погарячкувала — з ким не буває, батьки також дурниць наговорили. А можливо, ти не так все зрозуміла, тато з мамою бажають нам лише добра. — Владислав обвів поглядом гурт молодих людей, які мовчки спостерігали. Звісно, йому це не сподобалося, і він, утишивши голос, промовив: — Не будемо ж ми тут на очах в цікавої публіки все з’ясовувати. Вийди хоча б на вулицю, пройдемося і поговоримо.

Очі дівчини заволокло хмарами. Сашкові хотілося хоч чимось допомогти, підтримати, заспокоїти, але він розумів — це не його справа. Четверо людей у наметі співчутливо спостерігали за тим, як Оксана слідом за Владом вибирається назовні.

— Ех, не пощастило Оксані з родичами, — трохи знервовано мовила Яся, що мешкала з Оксаною в одному наметі. — Золота клітка вільних птахів не робить щасливими.

Яська, очевидно, знала більше, ніж решта товариства, бо тон дівчини здався навіть печальним. Хтось чемно перевів розмову на інше. Десь за годину повернулася Оксана. Очі мала червоні, вона таки плакала, але погляд говорив, що вона сердита, і Сашко не заздрив зараз її чоловікові, знаючи Оксанину вдачу.

— Ідіот! І я ще в цього хлопа могла закохатися! Та він власної тіні боїться. Хай котиться під три чорти, до своєї мами. Тьху і розтерти. Що, Сашо, дивишся, сердитих жінок не бачив? Де мій сніданок? Де моя вода? І поснідати по-людськи не дадуть.


А вранці наступного дня Яся розповідала, що Оксана цілу ніч плакала, ховаючи голову в подушку. Про нічні переживання свідчили і синці під очима Оксани та її стриманий і серйозний погляд. Десь під обід в наметове містечко прибігла трішки перелякана веснянкувата юнка, яка шукала Оксану. Поводила себе дивно, знічено опустивши очі, наче когось чи чогось боялась. Не привітавшись і не сказавши Оксані бодай півслова, тицьнула їй в руки зіжмаканий аркуш паперу і, ховаючи голову в плечі, втекла.

Оксана навіть не встигла бодай запитати про щось це сполохане кошеня, залишалося лише розгорнути записку. Дівчина читала, і поступово вираз цікавості на обличчі змінювався, поступаючись місцем настороженості. Дочитавши до кінця, вона акуратно склала записку й пішла просто до керівництва табору. Повернулася десь за півгодини. Очі в неї горіли лихим вогнем.

— Я ж казала тому бевзеві, своєму чоловіку, — вони застрягли в минулому. Мені одна людина вісточку прислала. Молодець Полінка, не побоялася, не то що цей граф-баран пихатий, щоб він скис! Завтра комуністи готують провокацію. Але попереджений — значить озброєний. Хай тільки спробують.

Потім вона розповість, що записка була від однієї знайомої, якій не вірити не можна. А на ранок навколо наметового містечка зібралося близько 50 тисяч киян, які прийшли захищати власних дітей. Сашко тоді шепнув Оксані на вухо:

— Не всі, Оксано, застрягли в минулому. Бачиш, не всі.

Оксана потиснула його руку, напевне, тоді і він, і вона, і зрештою всі студенти вперше повірили, що повернення назад вже не буде, колесо історії гойднуло геть в інший бік. Бо коли після свого зібрання в Києві у Палаці «Україна» так звані «борці-антифашисти», ветерани війни та праці, за сценарієм першого секретаря ЦК КПУ С. Губенка, пройшли центральними вулицями Києва до музею Леніна, скандуючи перед наметовим містечком: «Ленін! Партія! Комунізм!», їх майже ніхто не чув, тому що велелюдне море своїм «Ганьба!» заглушило ті верески, як шторм глушить крики потопаючого у відкритому морі.

Маятник стукав у двері часу наполегливо і впевнено. Дедалі більше знаних та мудрих людей скидали зі своїх рамен лантух страху, заздрячи духу молодого завзяття, впиваючись ним, і ставали на бік молоді. Письменники, актори, історики, лікарі, вчителі…


А на ранок Оксані стало погано. Кудлай жалібно скиглив та горнувся до неї. Дівчину лихоманило, піднявся тиск, і Сашко просто наполіг, щоб її доправили в лікарню. Оксана заборонила Сашкові їхати разом з нею, він тут потрібніший, а вона вже «велика дівчинка і сама собі дасть раду». Як завжди, у своєму репертуарі, але, як Сашко не наполягав, переконати Оксану не вдалося. По обіді вона повернулася, нервово махнула рукою та змінила колір стрічки на голові з білої на чорну.


Наступного дня в обідню пору хтось зі студентської охорони привів до намету сивочолого чоловіка, доглянутого, випещеного панка. Той трохи збентежено зирив довкола. Чимсь нагадував Сашкові їхнього ректора. Ні, не зовнішністю. Швидше манерою рухатися, говорити, дивитися на студентів.

— Отут вона мешкає, разом з іще однією дівчиною, також вашою студенткою. Добрі у вас студентки! — махнув на Оксанин намет рукою черговий. — Але самі бачите — зараз тут порожньо. — Стулки намету розведені у різні боки, тож добре було видно, що всередині нікого нема. — Сусідів розпитайте, вони знають, де ваша Оксана. Класна дівка, вогонь! Вона наше пальне, Сигізмунде Владиславовичу. А без пального, самі знаєте, жоден двигун з місця не зсунеться. В одній людині стільки позитиву, що, я думаю, після палкої розмови з нашою Оксаною жодному покидьку в голову не прийде щось погане казати про наше голодування. Добре, я піду, роботи багато.

Сашко вже зрозумів, що перед ним не просто старший пан, а батько Оксаниного Влада і проректор університету. Оксана вперто не розповідала Сашку всіх подробиць зі свого столичного життя і про сварку з Владом теж. Тільки після тої розмови з її правої руки щезла обручка. На німе його запитання розгублено махнула рукою і прошелестіла ледь чутно губами:

— Перемелеться, Сашо, буде борошно.

Сашко нічого не розпитував, певне, потрібен час, щоб вона сама захотіла поділитися. Та про дещо здогадувався. Що вища гілка, на якій сидить птаха, то вітер дужчий, і робити зайві рухи не годиться, бо можна впасти додолу, особливо коли крила маєш підрізані. Сашко посміхнувся сам собі з такої думки, чоловік здивовано на нього витріщився. Чого це отой юнак з пов’язкою на голові до нього шкіриться?

— Молодий чоловіче! Ми знайомі, ви студент нашого університету?

Сашко заперечливо захитав головою.

— Я студент зі Львова. Перепрошую, що трохи вас збентежив своїм усміхом.

Видно було, що поважному пану не зовсім приємна розмова з Сашком, тому що відразу приступив до справи:

— Шановний, чи ви не знаєте, де Оксана?

Неподалік загавкав Кудлай. Оксана кудись подалася у справах, а пес її супроводжував, видно, вони вже поверталися.

— Хм! Схоже, мою дорогу невістку тут кожна собака знає! Чи могли б її розшукати, юначе, ви ж наче сусіди?

Поки Сашко розмірковував, що відповісти пану професору на такі зневажливі слова, за спиною почувся глузливий голос Оксани:

— Доброго здоров’ячка, пане професоре! І собака вашу невістку кожна знає, і не собака також! Уф! Яка честь! Спустилися з неба на землю і навіть не зашпорталися? Здається, я все вашому синові і своєму майже колишньому чоловікові розтовкмачила, чого це вас знову принесло? Передайте дружині та решті дорогої, в прямому значенні цього слова, родини, що босота невмивана вас більше не потурбує.

Професор перелякано витріщився на Оксану. Дівчина, бліда мов крейда, однак впевнена в собі, люто свердлила очима професора. Сашко подумав, що не приведи Господи мати такого ворога, він тебе очима спопелить. Поруч неї стояв Кудлай і злісно шкірився в бік професора. Оксана гладила собаку і стиха промовляла:

— Тихо, тихо, Кудлатику. То зайве, я без тебе знаю, який він, знаю.

Професор перелякано заплямкав губами:

— Е-е-е-е… Цей, цей, той… Ти, тобто ви мене не так, тобто я не те хотів… Е-е-е-е… — Професор вмовк.

Оксана посміхалася. То була дивна посмішка, так, певне, посміхається удав, який збирається ковтнути кролика.

— Ой, Боженько, то ви тут з іншого приводу, чи не так? Вирішили особисто мені указ про звільнення з університету зачитати чи, може, хочете приєднатися до нас? Тоді ласкаво просимо. Сашуню, принеси пану професору білу пов’язку.

Професор переводив погляд з Оксани на Сашка, переминаючи з ноги на ногу. Але, певне, досвід таки взяв гору над збентеженням та недружелюбним настроєм невістки. Він якомога чемніше та спокійніше промовив, видно, це йому далося дуже важко:

— Оксаночко, голубонько, я не з цього приводу тут. Чи можемо ми спокійно, без свідків погомоніти? З поваги якщо не до мене як вашого свекра, то до мене як вашого вчителя, прошу вас!

— Ходять, мов по свячену воду на Водохреща, — сердито буркнула дівчина. — Що з вами вдієш, пішли поговоримо, все одно не відчепитися! Та й не дуже хочеться, щоб на нас люди витріщалися, тут клоунів і без вас вистачає. Он, один в граніті стоїть. — І Оксана тицьнула пальцем в бік пам’ятника Леніну. — Але попереджаю, Сигізмунде Владиславовичу, я вас не боюся. Можете не витрачати час на залякування…

— Кудлаю, залишися зі мною, а то ще покусаєш самого проректора університету, тоді не розплатимося, — зупинив Сашко пса, який вже рушив було за Оксаною.



9. Снігова королева

Оксана стояла перед батьком Влада приголомшена і спантеличена. Її трохи млоїло, тож і фізичний стан, очевидно, впливав не лише на настрій, а й на зовнішній вигляд. Сигізмунд Владиславович намагався не дивитися у вічі дівчині, старанно відводячи погляд. Новини сипалися на голову Оксани одна за одною. Наче шторм на морі. Накочує хвиля, а за нею друга і третя, вже навіть не сподіваєшся, що колись той буревій припиниться, бо насправді ти не капітан вишуканого суперсучасного лайнера, а лише мандрівник у ветхому дерев’яному човні. Після так званого побачення з Владом від розмови зі свекром вона анічогісінько доброго не очікувала. О, так, замість слів підтримки від коханого чоловіка вона почула дошкульні слова на свою адресу, наче сама Ірена Георгіївна промовляла голосом Влада. Бридко повторювати те, що він їй тоді наговорив.

— Розумієш, дитинко, Владик погарячкував! З ким не трапляється? І ти погарячкувала. Для молодих родин це норма, поки люди звикнуть одне до одного, притруться. Бо ж і різне виховання, і різне походження даються взнаки. Та ми вам не дорікаємо, Боже збав, ви ж у цьому не винні. Та зараз не про це. Владичок дуже переживає. Ви, тобто ти, знаєш добре, він наша єдина дитинка, наш світоч у житті, а тому, — Сигізмунд Владиславович перевів подих, — а тому батьківське серце розривають розпука та жаль, коли воно бачить страшні душевні муки свого єдиного сина. Не знаю, Оксанко, що між вами сталося, але після розмови з тобою синок зовсім не при собі, замкнувся у кімнаті, випив майже весь алкоголь з бару, він у нас майже не п’є, ти ж знаєш, а тут… Не голиться, не вмивається, на матір кричить. Бідна Іренка аж в лікарню потрапила після того, як він у всіх бідах звинуватив її. Ой, не знаю, що ти там йому на нас наплела. Але зараз не про це. Владик тебе справді кохає. Він пропаде без тебе, дівчино. Як би я того не хотів, та…

Оксана здивовано стенула плечима. Вона взагалі майже нічого Владові не розповідала, не встигла. Наплів цілу купу різних бздур про так звану моральну відповідальність, не даючи навіть слово вставити. От вона зопалу і бовкнула, що їй начхати на всю його родину і на їхні цінності і що вона анініц спільного з ними, живими муміями, хай навіть присипаними золотим пилом століть, мати не хоче. Тоді зняла з пальця обручку і кинула Владу під ноги. От і все. Спалила мости, так їй тоді здавалося. Правда, після того пару ночей проревіла, як дурепа, в подушку, і от маєш — знову за рибу гроші.

— Мені байдуже до вас, Сигізмунде Владиславовичу, до ваших проше-перепрошую, ваша величносте, чи світлосте, чи ще щось типу такого! Я не розумію, чого вам від мене треба. Маєте шанс нарешті позбутися такої прикрості, як я, тим паче що зараз і я цього прагну навіть більше, ніж ваша дружина. Я розчарувалася у вашому синові. — Оксана прискіпливо дивилася в очі проректора. Той, опустивши очі долі, мовчки слухав роз’ярену дівчину. — Що ж сталося? У вашого Владика забрали улюблену цяцьку, і він вередує. А мені начхати: і на вас, і на лицемірство, в якому ви живете, і на фарисейство у ваших вчинках та помислах. Навіть жменя інколи важить більше, ніж монолітна гора, бо гору може підірвати жменька тротилу, а що взяти в гори, яка породжує лише миші!

Оксана поправила чорну пов’язку в себе на голові, яка від активного та емоційного розмахування руками сповзла їй на очі. Сердито докинула:

— І що ви мені на це скажете?

— Овва, а ти — філософ! Сенеки перечиталася чи Софокла? Не сміши мене, дівчино. Ти повернешся до Влада, повернешся, бо я цього хочу. О, ти ще нас не знаєш. Не змушуй мене вдаватися до крайнощів.

Нарешті терпіння Сигізмунда Владиславовича випарувалося, мов вода під сонцем. Він підняв на Оксану свої вицвілі банькаті очі, зморшки під очима враз розгладилися, кутики уст затремтіли. Нічого доброго це не віщувало.

— До крайнощів? До яких? Ви мене виженете з університету? Ой, як страшно! Будь ласка, виганяйте! Чи ви мене засадите до цюпи?

— Будеш багато галайкотіти, то засадимо. Чи, думаєш, у нас замалі зв’язки для цього? — випнувши груди і карбуючи кожне слово, злостиво вів чоловік.

— Ніхто не сумнівається у ваших так званих зв’язках, але воно якось не в’яжеться ані з коханням, про яке ви щойно співали соловейком, ані з політичною ситуацією, га? — Оксана майже кокетливо іронізувала.

— Дівчинко, люба! А якщо у твоєму наметі цілком випадково знайдуть наркотики, а зробивши так званий аналіз крові, доведуть, що ти їх вживала або розповсюджувала серед мешканців наметового містечка, то чим це все закінчиться, скажи, чим? Не думаю, що тобі подякують друзі за таку ведмежу послугу. — Важка артилерія в дії, схоже, що це далеко не останній туз в рукаві проректора.

Оксана криво посміхнулася. Вона згадала дурнувате серіальне жіноче кіно, що крутили недавно по телевізору, одну з тих пришелепуватих героїнь, що зараз би відчайдушно ридали та навколішки благали прощення. Слова професора не мали того ефекту, на який він розраховував, бо дівчина не злякалася. Професор аж рота від здивування відкрив, тому що Оксана тихенько сміялася — то був глумливий жорстокий сміх молодої дівчини.

— Ой, не можу! — Оксана пирскала, аж сльози з’явилися на очах. — І ви думаєте, у вас усе вийде і вам повірять? Повірять, що вагітна жінка, невістка проректора, може продавати наркотики і, тим паче, їх вживати? У мене взяли аналізи, і не тільки крові, мене поставили на облік у жіночій консультації. Мені зробилося погано через голодування — свідків моїх поневірянь лікарняними кабінетами достатньо. А тепер забирайтеся звідси якнайдалі — до вас я не повернуся нізащо, до вашого сина також. А своїй дитині, яка народиться, розкажу про те, якими покидьками були її тато, дід і бабуся. Або ні, ще краще ніц не розкажу.

— Що, що, що? Та як же це? Як? Ти вагітна? Таке не могло трапитися, не так швидко і не з нами, тобто не з тобою і… Е-е-е-е… А Владик про це знає? — Професорова зверхність раптом розчинилася, натомість прийшла розгубленість.

— Невже не знаєте, як це робиться? Таке буває в молодих родинах, коли люди одружуються, то часто-густо з’являються й діти, чи, мо’, вельмишановний пан професор ще досі вірять, що дітей здибають у капусті або їх приносить лелека? Цікаво, а яким чином ваш Владичок з’явився на світ? — Оксана гучно, театрально розсміялася, розвернулася і пішла геть, навіть не озираючись на спантеличеного і заскоченого зненацька новиною професора.

О, так! Вона народить цю дитину, і трохи шкода, що не стрималася та вибовкала про це професору, бо могла ж розлучитися тихо і спокійно, без сентиментів. «Не з того тіста роблена» дружина Влада хотіла непомітно піти, але язик мій — ворог мій. Не стрималася, хай йому грець, чомусь не стрималася. Так, оті професорські закиди щодо наркотиків таки її добряче стрепехнули.

Оксана недооцінила супротивника. Коли вкотре черговий по табору передав Оксані, що до неї прийшли, але не заходили всередину, а чекають біля лівого входу до підземки, то здалося наступною серією отого дурного серіалу, де всі багаті — нещасні і то плачуть, то сміються. Оксана йти не хотіла, однак бентежити друзів присутністю поруч чергової особи з так званої дорогої родини ще менше хотілося. І так забагато співчутливих поглядів поруч. Навіть Кудлай, і той, коли вона поруч, тицяється мордою в руку і жалібно скавулить, наче бажає щось сказати, можливо, заспокоїти. А Сашко, той взагалі майже постійно ходить за нею назирці. Бо давно закоханий у неї. Так, Сашко — хороший, чесний, відданий, ніжний, але тільки друг. На жаль, тільки друг. Довго міркувала — чи змогла б покохати Сашка. Напевне, так — він справжній, але про це навряд чи вона колись дізнається.

Коли Оксана наблизилася до підземки, серед пістрявої юрби людей здалеку угледіла знайомий силует — високо піднята голова, стиснуті в тонку лінію губи. Порода власника крижаних очей здіймалася здалека над людським морем.

— Доброго дня, Ірено Георгіївно. То це ви мене хочете бачити? Невже насправді все так погано у вашому раї, після того як вигнали з нього підступну Єву? Райські яблука не родять?

Оксану ніби щось лихе тягнуло за язика, не могла стриматися. Ірена Георгіївна ж мовчки дивилася на неї своїми крижаними очима, гордо і впевнено тримаючись поки що. Лишень рука, зодягнена в ажурні чорні рукавички, раз по раз стискалася в кулак. Це і тільки це видавало її настрій, не з доброї волі вийшла Снігова королева зі свого палацу. В очах — холод, на диво ненависті не було, і це чомусь іще більше обурило Оксану.

— Розумію, очевидно, Сигізмунд Владиславович переповів нашу розмову, тому хочу вас заспокоїти — ні мені, ні моїй дитині від вас анічогісінько не потрібно. Якщо ви принесли гроші, щоб відкупитися, — Ірена Георгіївна саме відкрила сумку, нишпорячи у ній, і Оксані здавалося, що вона передбачає все безпомилково, — то запевняю — даремно.

Тим часом жінка витягнула зі шкіряної сумки мережану білосніжну хустинку. Звісно, у снігових королев все бездоганно біле. Оксана вчепилася поглядом в хустинку. Жінка потягла її до очей, і раптом Оксана від несподіванки просто втратила дар мови — Снігова королева плакала.


Дві особи сидять одна проти одної. Дівчина в дивному вбранні — протерті джинси з дірками на колінах, худі плечі накриті теплим шерстяним синім светром під шию, на ногах — кросівки, що на ладан дихають, довге русяве волосся зібране назад і пістрявою гумкою стягнуте у вузлик. Голову обперізує чорна стрічка. Зелені очі втупилися в ту, що напроти. Навпроти — старша, елегантно вбрана пані. Чорний строгий костюм доладно скроєний, очевидно пошитий на замовлення, з-під маринарки визирає сліпучої білизни блузка-жабо, яка серпанковою оборкою лише додає вишуканості всьому ансамблю. Манера Ірени отак завжди чепурно і витончено вбиратися нагадує Оксані Полінчину, тому що кожна дрібничка в одязі продумана. Очевидно, в часи молодості Ірена вважалася модницею, не тільки зарозумілою аристократкою. Колежанки свекрухи, що час від часу навідувалися в гості, були лише блідою тінню Ірени. Це стосувалося манери говорити й уміння одягатися. Начепити на себе недешеву річ ще не означало мати «дорогий» вигляд. Вмінню носити одяг нелегко навчитися. Ірена це знала і вміло цим вмінням користувалася. Ось і зараз — на ногах, як завжди, туфлі лише на високих підборах. Оксану часто дивувало, як пані Ірена в шістдесят пересувається на тих каблучиськах. Пані ніколи не те що не падає з них, вона навіть не хибить ногою — не перечіпається. Оксана на мить заздрісно думає, що хотіла б мати подібний смак… Однак, як каже Ірена Георгіївна, «гени вирішують все». При згадці про гени Оксана огидливо морщиться. Руки Ірени ледь торкаються столу, пальці в ніжному плетиві, на майже кожному — «сімейна коштовність». Цього разу — золоті персні з холодними камінчиками сапфіра всередині. У вухах сережки з такими ж камінцями. Чергова родинна коштовність, подарована Сигізмундовим батьком, яка має чи то три, чи то чотири сотні літ. На голові свекрухи майстерно вкладене недешевим перукарем, пофарбоване у світло-русявий колір волосся. Можна було б навіть щиро захоплюватися досконалим смаком пані, що сидить напроти Оксани, якби не очі — крижані та беземоційно-порожні. Та, що напроти, привела дівчину в цей ресторан, бо знала — зараз тут мало людей і їх не потурбують. Оксана не любила ресторанів — вона там завжди чулася загубленою. З Владом вони ходили до ресторану лише два чи три рази, і то на якісь сімейні урочистості, які просто неможливо було пропустити.

Сьогодні при вході була спроба не впустити Оксану досередини, але Ірену, схоже, тут добре знали, бо вона навіть нічого не говорила, тільки зміряла швейцара одним зі своїх «добрих» поглядів. Оксана замовила собі склянку води, Ірена — чай. Дівчина заінтриговано мовчки очікувала початку бесіди. І от коли замовлення було принесене і Оксана навіть зробила один чи два ковтки води, Ірена Георгіївна заговорила:

— Коли я мала сімнадцять років, дівчино, у моєму житті з’явився перший і єдиний мужчина — Сигізмунд Владиславович Брех. Так, із Сигізмундиком ми прожили довге щасливе подружнє життя. Він — вірний турботливий чоловік, добрий батько. Чого ще може бажати дружина? Та зараз не про це.

Ірена справді нагадувала Оксані Снігову королеву, тому що говорила про начебто прості життєві речі, які, очевидно, мали б розчулити Оксану, дещо пафосно. І побачені нещодавно сльози на обличчі Ірени здавалися навіть витвором уяви. От зараз очі наче дивляться на Оксану і разом з тим — поза нею.

Тим часом жінка продовжувала — повільно і чітко, наче зважувала кожне сказане слово:

— Так, у нас народився синок, очевидно, вам вже повідомили про те, що він прожив коротке життя — лише шістнадцять літ.

Ірена запитально подивилася на Оксану. Оксана гойднула головою, пригадавши розповідь Сигізмунда про старшого сина та про його страшну хворобу, яка забрала дитину на той світ.

— І, очевидно, вам повідомили, що він помер від невиліковної хвороби?

Оксана ще раз ствердно кивнула головою.

— Це стало страшним потрясінням і для мене, і для чоловіка. Едичок був не простою дитиною, а справжнім генієм — довершеним у всьому. І як би я не любила Владиславчика, розумію: йому ніколи не стати таким, як його старший брат, бо народила його надто пізно. В такому віці взагалі рідко народжують і майже ніколи не народжують геніїв, хоча мені це майже вдалося. Боже — тільки шістнадцять років! Так мало, і таке лихо. Авжеж, дівчино, вам сказали правду. Мій янгол помер від невиліковної хвороби, однак це не лейкемія. Це набагато гірше. — В Ірени раптом задрижав голос, і вона тремтячою рукою потягнулася до горнятка з чаєм. Рука трусилася помітно, і вона навіть трохи розхлюпала чай. — Невиліковна хвороба, проти якої немає ліків. Навіть лейкемію можна побороти, а ось це лихо — нізащо. Тож коли з’явилися в полі зору нашої родини ви, дівчино, я заприсяглася, що зроблю все від мене залежне, щоб та хвороба не зачепила другу мою дитину. Бо ви так нагадуєте ту пройдисвітку. О, Господи! Не вберегла, не вберегла…

Жінка потяглася до сумки, витягла з неї вже знайому білосніжну хустинку та приклала її до очей.

— Господи, Ірено Георгіївно, що ви таке говорите? Я абсолютно здорова, запевняю вас. Вашому сину анічогісінько не загрожує. — Оксана дивилася на жінку як на божевільну. Що та верзе, невже й справді материнська ненависть до невістки така сильна, що зробила з її свекрухи навіжену?

— Я знаю, що ти фізично здорова, дівчино. Бо ти, на жаль, лише збудник, тобто розповсюджувач тієї хвороби. Та хвороба забрала мого старшого і ось тепер прийшла за Владичком. Ця хвороба безжалісна. Її ви називаєте збочено коханням, я ж — найвищою фазою божевілля, бо хіба може людина при здоровому глузді, нормально вихована людина, з довершеним генетичним тисячолітнім паспортом, бути адекватною, коли рідну матір ставить на найнижчий щабель в порівнянні з якоюсь зайдою, без освіти, без належного аристократичного виховання, без історії за плечима? Хіба це не хвороба? Едуардик у шістнадцять років захворів. Він, він…

Ірену знову почало трусити, і вона, потягнувшись за чаєм, ледве не впустила його на підлогу. Потім закрила очі, притулила до них хустинку і так просиділа деякий час.

Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:

— Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…

Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.

Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:

— А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?

Слова Оксани наче привели до тями жінку:

— Кохання? О, ні! Тільки не це — спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору — найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин — то грандіозне надбання для наступних поколінь…

Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам’ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:

— А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.

Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:

— Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?

Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.

Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:

— Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.

Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла:

— Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий — нехай прийде.

Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.

— До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.

Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:

— І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім’я.

— До побачення, Оксано, — карбуючи кожну букву, чемно відповіла Ірена.


Через декілька днів з’явився Влад. Стояв перед не здивованою зовсім Оксаною навколішки, склавши, наче в молитві, руки. «Ще один Брех впав до моїх ніг, першою була сама Снігова королева, — подумала з гіркотою дівчина, скептично посміхаючись сама собі й слухаючи упіввуха сльозливі Владові балачки. — Які вони передбачувані, „блакитнокровні“. Тільки щось не так — нервове потрясіння, і рятунку шукають у пляшці. Як то сусід бабусі Мар’яни тракторист Левко каже: і горе, і щастя — на дні пляшки лежать. Тре випити, щоб дістати. Може, того разу повезе і трапиці щастя? Але на те вони й „шляхетної крові“, щоб піти далі простого люду, наступна фаза — на коліна, квіти в зуби, і слова, слова, слова, нічим не підкріплені слова».

Так, Владислав клявся в коханні, вимолював прощення, кинувши їй під ноги величезний букет червоних троянд… Вбраний у французький чорний костюм, облитий недешевим французьким парфумом, випещений, доглянутий молодий чоловік навколішки перед худенькою постаттю юнки, вбраної абияк, у вицвілий від багаторазового прання колись ніжно-блакитний спортивний костюм. Чорна стрічка на русявому волоссі лише підкреслювала блідість її обличчя, і якби не величезні смарагдові очі, то вся статура, худа та бліда, здавалася б карикатурним страшком. Дівчина, слухаючи тираду хлопця, дивилася кудись в небо, і тільки час від часу бліді губи, одної барви зі шкірою, стискалися в тонку лінію, майже невидиму… Коли Влад закінчив, Оксана просто розвернулася та пішла, не сказавши у відповідь і півслова.

Про що вона думала в той момент? Її впевненість вже не була такою потужною, навпаки — всередині зродився страшний понівечений звір і вишкірив свої гострі зуби: жалість до Влада, який без неї пропаде, бо поруч залишаться Брехи і збочений брехівський світ.

А вона?

Він — батько її дитини, точніше ще не народженої дитини…

І дитині потрібен батько.

А вона?

Чи готова замиритися з усім тим посагом, що завжди висітиме за спиною нехай закоханого, та все ж не впевненого у собі чоловіка? Чи готова вона повернутися знову в родину, яка її не тільки не сприймає, а й люто, не приховуючи цього, ненавидить? Та найважливіше питання, на яке мусила сама собі дати відповідь, — чи кохає вона Влада? Бо якщо так — то тоді однозначно байдуже до його родини, важливим є тільки він — коханий, жаданий… І кохання прощає все, і коханим прощається майже все… І вкотре вона себе перепитувала — чи кохання це?

Вранці наступного дня під наметом стояв Сигізмунд Владиславович. Як вони її дістали! Вигляд мав стурбований. Знову купа слів про те, що вона мусить серйозно поміркувати, що навряд чи вона знайде ще когось, щоб так її кохав, як це робить Влад, бо ладен відмовитися від батьків заради неї. Але «цього» робити не слід, тому що Іренка «цього» не переживе і смерть матері буде висіти карою небесною на сумлінні невістки. Перед Оксаною стояв не тільки професор, а насамперед — батько, який розіб’ється на друзки, але все зробить для щастя сина. І раптом Оксана в Сигізмунді реально побачила портрет власного тата, який також настільки одержимий нею, що ладен на все, вона впевнена — навіть на протизаконне, лише б його доня стала щасливою.

— Оксано, не мучте нас, будь ласка, ви ж мудра дівчина. Подумайте про нашого онука, тобто про майбутнє вашої, нашої, тобто дитини… Нема нічого такого у світі, що не можна було б направити. Благаю, люба!

Оксана вже майже все вирішила. Дитині потрібен батько, а якщо Влад буде захищати і боронити свою дитину, як це робить Сигізмунд, і ставати на сторону дружини, як він стає, то чого ж іще бажати жінці. Можливо, лише одного — спокою.

— Так, я повернуся до Влада. — Сигізмунд Владиславович з полегшенням зітхнув, Оксана це помітила і ледь помітно кивнула, продовжуючи: — Але лишень до Влада. Не до вас, не до вашої дружини, не під один дах з людьми, які ще вчора виганяли мене на вулицю і, впевнена, якщо трапиться нагода, зроблять це знову. Передайте Владові — таке моє рішення. Жити з вами під одним дахом я не маю жодного бажання, не ображайтесь.

Сигізмунд Владиславович було відкрив рот, щоб заперечити щось, однак Оксана випередила його піднятою вгору рукою:

— Хвильку, заперечення та аргументи не приймаються, тому що можу й передумати. Але щоб я не забула… — Оксана дістала з кишені штанів складений вчетверо аркуш паперу в клітинку й простягла його чоловікові. — Це списки студентів, яких завтрашнім указом збираються виключити з київських вишів. Ви тут мене лякали вашими зв’язками, дозвольте тепер мені полякати. Побачимо, наскільки вони міцні та великі, ваші зв’язки. Я хочу, щоб люди у цьому списку й надалі залишалися студентами. Заперечення не приймаються, пане професоре. Маєте час на роздуми до завтра.

Оксана тицьнула професору в руку аркуш паперу й, не озираючись та не прощаючись, квапливо пішла в бік галасливого гурту студентів, які святкували свою маленьку перемогу. Бо сьогодні, у вівторок 16 жовтня, Верховна Рада нарешті спромоглася на створення тимчасової погоджувальної комісії для розгляду вимог голодуючих студентів.

— Ой, Оксанко, ти б бачила, що творилося біля Верховної Ради, — то такий цирк і комедія, — захоплено розповідав Сашко. — Оті наші недоторканні, поспішаючи на перерву чи з перерви, проходять крізь міліцейський захисний кордон з похиленими головами й затуленими вухами. Вони нас бояться, розумієш — ми сила!

«Так, як і моя свекруха тепер мене. Але то страх позірний, тому що найменша хиба з мого боку — і я розчавлена…» — думки сумні-невеселі роїлися в голові Оксани. Вона наче через пелену слухала Сашка.

— Всі кажуть — завтра все вирішиться. Тут нещодавно приходив один чоловік, розповідав, що він комуніст уже тридцять років. «Усе, — каже, — більше не можу. Сьогодні здаю партквиток». Знаєш, Оксанцю, а на початку в мене була навіть думка, що то все намарно, що наш табір так і залишиться атрибутом площі. І раптом на очах усе змінилося. Не витримали такого напруження чужі дорослі люди. Невже то ми їх примусили?

— То сталося не враз, — промовила сумно Оксана. — Нічого в тому світі легко не дається. За все слід боротися — і за щастя, і за волю, і за кохання.

— Кохання? Оксанко, ти про що? — Сашко враз сполохано подивився на дівчину. — Оксаночко, що з тобою? У тебе все гаразд?

Ні, у неї не все гаразд. Але хіба зараз це важливо? Вона через силу посміхнулася та махнула рукою. Той помах нагадав Сашкові скривджене крило підбитої чайки. Він не розпитував ні про що. Бачив — Оксані й так сутужно, а тому продовжував переповідати їй останні новини, щоб якось відволікти від сумних думок. Пес Кудлай, який лежав поруч, поклавши морду на лапи, здається, уважно слухав розмову цих двох і раз по раз жалібно скавчав.


Середа 17 жовтня. Що там казав Сашко? Засідання сесії транслюють на вулицю. Про яку таку совість говорить той пан, думає собі Оксана, — в того, хто вважає, ніби упіймав Бога за бороду і сам вже є майже Богом? Страх — ось найважливіший двигун, який може щось зрушити всередині їхніх душ. Але не совість. «Совісних людей в політику не пускає совість», — каже її тато. І вона йому вірить.

Такими щасливими Оксана пам’ятатиме своїх майданних друзів завжди. Минуть роки, багато чого зміниться в її житті, в житті кожного, хто був на тому майдані в жовтні 1990 року, в житті її країни, однак ніколи з пам’яті не зітруться ані щира надія, яка вела їх тоді за руку, ані велика віра у свою щасливу зорю, бо правда перемагає попри все. Хоча згодом з’ясується, що все зовсім не так.

Так, у той день відбувся великий фарс, тому що ті, хто пропонував студентам здатися, і ті, хто погрожував, і ті, хто проклинав, і ті, що ще вчора готові були, не мигнувши оком, переступити через мертві тіла дітей, — відступили. Фарисейство — не пережиток минулого, а будні для таких людей.

І все ж завжди з трепетом Оксана згадуватиме той майдан, який для себе назве майданом любові до правди, котра буває лише одна справжня, і цього разу вона стояла пліч-о-пліч із тими, хто хотів, щоб вона перемогла.

Радість, велике натхнення рухало тоді Майданом. Хто б не був тим митцем, що витворив те дійство, яке зворохобило сонне царство, але він напевне знав, що робить. Бо, штовхнувши з місця жовтневим майданом машину, яка зветься Україна, хтось випхав її з застійного болота примарної стабільності. Гидке те слово — «стабільність», бо в болоті також присутня стабільність, однак болото не перестає тхнути болотом. Так, рух вперед. Куди? Тоді думалося — до світла, волі, щастя, тоді про це мріялося і, здається, разом з молодим юним майданом про це мріяв сам Господь. Бо увечері, в середу, на тоді ще площі Жовтневої революції служили молебень. Кожен молився, як умів, хто правильними молитвами, канонічними чи що, хто своїми словами, щиро зліпленими докупи. І раптом у чистому блакитному небі з’явилася блискуча срібляста куля. Її бачили усі. Куля повільно рухалась в одному напрямку, наче по прямій лінії.

— Сашо, глянь! Око Боже, — щасливо прошепотіла Оксана.

— В Україні все буде гаразд. Ось побачите! — І Сашко радісно заусміхався сам до себе, і до Оксани, і до всіх, хто сидів чи стояв поруч. — Бо хтось там, — і хлопець тицьнув пальцем у небо, — пильно стереже її.

Оксана пригорнулася до Сашка, ніжно поцілувала його в губи і прошепотіла йому на вухо:

— Ангели не сплять, мій любий Пансо, ніколи. Ніколи.


А вранці вони проводжали Сашка додому. Так, вони — пес Кудлай і Оксана. Хтось із симпатиків голодуючих охоче погодився підкинути хлопця до Луцька, бо їхав у той бік у відрядження.

Довго стояли мовчки, тримаючись за руки, дивилися одне одному в очі й німували. Пес лизав руки, то одному, то другому. То було дивним, бо вважався донедавна дуже гордим і ніколи цього не робив, ні з ким. Оксана відчувала мокрі теплі доторки Кудлая на своїх пальцях та пальцях Сашка. І чого у ній все так намішано? А хто тобі в цьому винен, мала? Тільки ти сама. Рояться, сперечаються думки. Її зустрічають сумні очі Сашка, питально зазирають в душу. Вона йому майже все розповіла і про свекруху, і про дитину. Вона знає, що він хвилюється через неї, тому що… Хай без «тому що», бо це вже забагато на один раз. От вчора навіть захотілося все лишити в отому столичному місті та разом з Сашком чкурнути додому, де ти можеш бути собою, де немає золочених канделябрів, крижаних очей, де небо завжди низьке і глибоке, а річка маленька і бездонна, де ти завжди — то ти, де… Стоп. Ти носиш дитину і вже не відповідаєш лишень за себе, і то початок іншої історії, вже не тільки твоєї.

На німе Сашкове запитання винувато стенула плечима:

— Я залишаюся. Дитині потрібен батько, сім’я. Будь щасливий!



Частина друга

Початок

І засинають всі, бо всякий ясний во дні Божім, а вночі він — хтось інший: Бог-Дід, Дуб, Сніп наш.

Велесова книга (дошка 11-Б)

1. Ангел у білому

— Лікарю! Благаю, врятуйте мою донечку, вона не дихає. Врятуйте!

Сашко сьогодні чергував у лікарні. Ця ніч видалася спокійною. Хіба що в пацієнта з третьої палати піднялася температура, тому довелося прописати йому крапельницю. Новенька медсестричка, Леся, здається, вкотре наплутала з ліками, завтра він з нею серйозно порозмовляє. З таким ставленням до роботи ліпше тут не працювати, але що поробиш — на маленькі зарплати медсестер не дуже великий попит, точніше жодного. От мох і болото множаться.

Чомусь не спалося, слухав цвіркунів за вікном і сам собі посміхався. Раптом тиша вибухнула. Десь на першому поверсі почулися галас, метушня, дзвін розбитого скла. Потім тупіт багатьох пар ніг. В ординаторську гучно постукали, і відразу розчинилися двері. У кімнаті стояв захеканий чоловік. Сашко його не відразу впізнав. Лампа денного світла, що ледве жевріла перегорілими змійками на стелі, спотворювала його риси обличчя. І лише коли той заговорив, лікар упізнав його.

— Пане Олександре, вибачаюсь тєжко, шо так вірвавсі. Тута таке, коли не ви — тоди ніхто. — Чоловік махав в бік дверей та метушні, яка ставала все чутнішою.

Перед Олександром стояв його колишній пацієнт, сільський пасічник Митько. Три роки пройшло з того часу. У чоловіка була грижа, але він не хотів її оперувати. Все казав дружині, що ті «доктори його заріжут». Тому Вулька, його донька, яка працює у них в їдальні, вмовила Олександра Петровича переговорити з батьком і переконати. Бо ж помре через дурну впертість старий. І Сашко таки поїхав на пасіку і таки переконав старого Митька… Перед тим мав добряче підготуватися, тобто взнати про бджіл майже все… Бо, крім пасічників, Митько нікого до себе не підпускає. Після операції він так і сказав Сашкові:

— Хе! А ви не тіко про бджоли відаєте, доктуре. Підлаталисьте мене, і, знаєте, не болит.

Відтоді вдома у Сашка завжди свіжий мед. Після кожного брання нового меду з вуликів Митько сам, особисто, не довіряючи доньці, привозить його Олександру. Хоча, здається, недовіра тут не має жодного значення. Швидше за все, то ритуал такий і зайва нагода погомоніти з людиною, яка має спільний інтерес, хай навіть лише теоретичний, з твоїм практицизмом, і ще, звісно, то привід розпити з паном доктуром плящинку п’ятдесятиградусної медівки, виготовленої за старим волинським рецептом самим Митьком.

Впізнавши наляканого Митька, Сашко зірвався на ноги. Господи, п’ята ранку, що він тут робить?! Видно, з кимось із рідних трапилося нещастя. Сашко кинувся в коридор, навздогін летіли слова Митька:

— Тутойво, той хлоп мені на дорозі під машину вліз! Мало машинов його не збив. Їхав зрана до праці, а він тутойво. То ви тогово, подивіці. Я йому так і сказав, коли на ви, тоди ніхто, во!

Посеред майже темного коридору виднівся силует чоловіка. Той тримав щось на руках, притуляючи до себе. Чоловік важко дихав і ридав, від нього неприємно тхнуло. По обидва боки від нього стояли нажахані медсестри. Пані Ліда, яка чергувала внизу, та сестричка Марина, що чергувала разом з ним сьогодні. Олександр підбіг до чоловіка і лише тоді розгледів те, що той так кріпко тулив до себе. То була дівчинка, в сутінках коридору здавалося, що маля спить, якби не голова дитини, яка погойдувалася майже безвільно в такт риданню чоловіка. Білі кучерики волоссячка спадали на плечі і на руки чоловіка, який її тримав.

— Олександре Петровичу, це якийсь божевільний. Не вспіла навіть запитати, хто і чого, як він ногою розбив шибу внизу при вході, ледве мене не перевернув, коли його запитала куди. То псих, точно кажу, я вже в міліцію зателефонувала, обережно з ним.

— Тихо-тихо, пані Лідо, все добре. Йдіть вниз і розбудіть, будь ласка, Сергія Васильовича та зателефонуйте до міліції, дайте відбій. Ми без них впораємося, гаразд? Марино, готуйте операційну.

Сашко тоді діяв швидше інтуїтивно. Чоловік раптом впав перед ним на коліна:

— Врятуйте мою Ляночку, будь ласка, врятуйте мою донечку…

Сашко з Митьком взяли малу на руки і понесли в операційну.

— Митько, ти його привів, ти за нього відповідаєш. Там зайдеш в ординаторську, зроби йому чаю. Ну, сам знаєш, що в таких випадках треба чогось і до чаю з отих твоїх припасів медових. — Помітивши, що Митько зібрався щось казати, Олександр рукою спинив його, піднявши руку вгору. — Цить, бачиш — не до балачок.

Операція виявилася складною. У малої тріснув апендикс, відповідно і наслідки. Так, дитина перебувала у складному стані, Олександр, звісно, вклав усі свої сили та вміння в ту операцію, однак інколи цього виявляється замало. Часто в тій сфері діють інші закони. Найбезнадійніші хворі виживають, а ті, хто просто зобов’язаний жити, помирають. Цього разу відчував — дівчинка житиме. Ще ні разу не схибив у своїх передчуттях. Те передчування прийшло до нього майже відразу після першої ж зробленої операції. Наче на кінчиках пальців, коли він торкався пацієнта, з’являлося ледь-ледь помітне світіння. Коли ж справи кепські, то він наче занурювався в липкий туман, однак продовжував робити свою роботу, не втрачаючи надії. Цього разу всі добрі сили на боці дитини, і вона житиме.

Після операції Сашко зайшов в ординаторську. За столом сиділи Митько і той чолов’яга, що приніс малу. На столі стояла пляшка, напевне медівки, тому що рідина в ній була бурштинового кольору, два гранчаки явно нетутешнього походження. Очі чоловіків прикипіли до постаті лікаря.

— Там все гаразд. — І Сашко чомусь показав пальцем угору. — Хтось дуже хоче, щоб ваша дитина жила, і вона житиме. Знаєш що, Митьку, а налий-но і мені свого трійла. Важка ніч, знаєш. А ви, пане, будь ласка, розкажіть мені про те, хто ви і що трапилося. Чому раніше не привезли дівчинку? До малої зараз не можна, вона відпочиває після операції. Але її сон пильно стережуть, можете не хвилюватися. У нас хоч і не столиця й немає розкішних умов, однак наші сестрички беруть теплом та добрим словом, а це, повірте мені, подекуди важливіше за дива науки та техніки. Малу зараз ліпше не турбувати, навіть словами, нехай найніжнішими.

Вони сидять за столом — дивна трійця: лікар у білому халаті, вже старий пасічник, одяг і руки якого навіть взимку пахнуть вощиною, та молодий чоловік з печаттю відчаю та страху на обличчі.

— Цього літа ми з родиною вирішили не їхати на відпочинок, як завжди, в Туреччину чи до Греції. Хоча дружина і наполягала на Гаваях, Лянуся, моя донечка, на те активне сонце має алергію, тому ми і опинилися на Шацьких озерах. Захотілося спокою, навіть мобільні телефони залишили в Києві, бо коли займаєшся бізнесом, то і на відпочинку тебе дістануть — як не ділові партнери, то ділові недруги. Моя теперішня дружина — в минулому модель, і цей відпочинок їй зовсім не подобається. Так, Лянуся не її донечка. Лянусина мама померла. Не співчувайте мені, то не під час пологів чи, типу, потрапила під машину, банальний випадок з… Е-е-е-е… Може, про це згодом. Ось так… Віка, теперішня моя половинка, з ранку до ранку тільки скиглить та жаліється — все їй не так. А нам з Лянуською навпаки, якраз в кайф — і вода в озері чиста-чиста, і риба завжди ловиться, і в лісах ягоди та гриби. Правдивий рай. А те, що туалет від хати в двадцяти метрах, то байдуже, чи те, що ванну гарячу прийняти не можна, — також байка. Кринична вода в пані Наді — таки жива, бо навіть Лянка, коли нею обливається, від втіхи лише сміється. Після тижня таких обливань усі її алергії кудись занапастилися. А то вчора вранці повертаюся з рибалки нічної, а дружина сидить вся така наїжачена та сердита. Питаю її: «Де Лянка?» — то вона мені відповідає, що полаялася з нею, бо та мала монстрячка вже зовсім совісті не має і сказала, щоб вона забиралася геть. І почалося, що ми її не цінуємо та не любимо ні як жінку, ні як дружину, ні як матір. Ох, стосунки мачухи та доньки важко назвати гармонійними. Так от, кинулися шукати Ляну, а її ніде нема. Сусідські дітлахи бачили, як бігла вона в бік лісу. Вже й сам зараз не пригадаю, як я в тому лісі опинився і куди йшов, але таки по обіді натрапив на малу. Вона, знесилена та голоднюща, лежала під кущем шипшини. Я до неї, а вона вся горить і скаржиться на біль в животі. Заблукали ми у лісі, одне слово. Спочатку я розважав малу історіями, пісеньками, розмовами. А вона все жаліється на біль в животику, а коли сонце пішло спати, то й зовсім затихла. Думав спочатку — заснула, але ж ні — знепритомніла. Господи, й сам не пригадую, як опинився на тій дорозі, хто вивів нас із лісу і майже під колеса оцього шановного пана. А далі ви знаєте.

Митько мовчки налив медівки. Столичному панові повну, а собі та пану доктору по половині. Столичний пан залпом все випив, Сашко лише пригубив, як і Митько, який, незважаючи на стрес, так і сказав, все ж мусив пам’ятати, що за кермом. Добра п’ятдесятиградусна медівка без закуски розв’язала язик столичному панові.

Той розповідав далі. І про себе, і про те, що займається в Києві будівництвом вже не один рік. Тобто не те щоб займається особисто, а керує ним і є власником великої частки дохідного бізнесу в Києві. Лянка — донька від першого шлюбу, дружина його з малою залишила, коли дитині виповнилося три рочки. Так, залишила. Пішла на той світ, тобто померла. Спочатку то були якісь звичні дурнуваті жіночі проблеми зі здоров’ям, які перетворилися на біду велику і фатальну. Він кохав свою дружину, і коли б не донька, то хтозна, як би то все в житті склалося, а так змушений жити для своєї тепер вже єдиної любові — донечки. Два роки як в його житті з’явилася Віка, красуня, модель, яка так ззовні схожа на Христину, маму Ляни. Його мудра дитина терпіла татові «заскоки» з жінками. Сама це так називала, тому що тато у неї найкращий, і має право на щастя, і якщо йому для цього потрібні чужі тьоті, то вона не проти. Тих тьоть їхня оселя перебачила багато, і лише Віка затрималася найдовше, можливо, тому що вона навіть не намагалася потоваришувати з Ляною, просто не звертала на дитину уваги. Це влаштовувало усіх. Ляна росла самостійною дівчинкою, і втручання в її життя інших жінок, хай навіть з добрими намірами, сприймала вороже. А Віка просто не лізла до малої, вони одна одну майже ігнорували, навіть відпочивали порізно. Хитра Віка вміла все так продумати, що і пасербиця, і коханий залишалися задоволені. Можливо, все і далі б залишалося по-старому, однак цьогорічний відпочинок все перепсував. Тут він зрозумів, що Віка — набундючена егоїстка, яка нікого, крім себе та грошей, не любить, і що вона ніколи не зможе стати ані доброю дружиною, ані чудовою мамою, а доброї коханки для буденного життя виявилося замало. Отакі уроки подарувало йому життя. І якби не везіння з Митьком та не лікар-чарівник, який витягнув його шестирічну дитину з того світу, то…


А наступного дня Сашко в білому халаті та трохи захмелілий після випитого Ілля, так звати батька маленької пацієнтки, стоять біля ліжка дівчинки. Вона вже відійшла від наркозу, а зараз просто спить. І от-от має прокинутися.

Маленькі крилята вій сполохано злітають вгору — один раз, два, три. Біленькі кучерики лагідно оторочують худеньке личко. Кліп, сині-сині очі відкрито дивляться на світ. Прокинулася. Тендітна ручка піднімається вгору, мала простягає її Сашкові. Той ніжно бере її у свою широку долоню. Дівчинка стискає його за великий палець руки зі всіх тих сил, що залишилися в ній після пережитого.

— Тихо-тихо, маленька! Все добре, — не говорить, а ніжно шепоче Сашко.

Дівчинка ствердно киває головою і посміхається. Так щиро і мило можуть посміхатися тільки діти та закохані. Злітають з тоненьких губ слова, мов шепіт вітру за вікном.

— Я знаю, знаю, бо ти поруч, бо ти — ангел! — не запитує, а стверджує дитячий голос.

Другу руку мала простягає до батька.

— Татку, а ти казав, що ангелів не можна побачити, — майже дорікає мала.

Щоками Іллі котяться сльози.

— Не плач, татку, тепер у нас все буде добре, бо ми маємо свого ангела. То його мама послала, я знаю. Вона навіть там дбає про нас.


В житті трапляються події, які перевертають твоє життя, перетворюють його, видозмінюють, якщо хочете. Коли дивишся в очі тих, кого любиш найдужче і кого щойно заледве не втратив, зачинаєш розуміти, що насправді ані гроші, ані статки не мають зовсім ніякого значення, бо крім отої всієї матеріальної блажі є щось таке, що міцно тримає людину над поверхнею землі, не даючи їй змаліти до рівня мурашиного, і те щось, очевидно, є любов, бо вона єдина, заради чого варто дихати, будувати, іноді руйнувати і, врешті, існувати. Ілля це зрозумів, коли ледь не втратив свою найбільшу любов.

Минув рік. І коли здивований Сашко оглядав після величезного євроремонту свою лікарню, яка була забезпечена найсучаснішою технікою, медикаментами, Ілля серйозно сказав:

— Знаєш, друже, про що запитала моя донечка, коли почула, що я вирішив допомогти твоїй лікарні, якось віддячитися за порятунок Лянки? «Татку, допомагати ангелам — то тепер основна твоя робота, правда?» От тепер ти від мене, любий друже, не відчепишся. Прикипів, як то кажуть, душею і тілом, мов перцевий гірчичник, віддереш хіба що з кров’ю. А якщо по правді, друже, це найменше, що я можу для тебе зробити.



2. Вітряки

На вокзалі у Києві Оксану ніхто не зустрічав, хіба що сумний пізньоосінній вітер, який кидав в обличчя шпичаками шматки замерзлого снігу. Здавалося, то її пошматоване серце так квилить і плаче холодними скельцями. Поховала батька, обставини непоборні — зі смертю важко сперечатися. Залишила маму сам на сам з горем і хворою бабусею, хоча… Ти ж також, дівчино, одна-однісінька з усіма своїми вітряками на додачу. І кожен має свого, кожен. А Сашко? Чи варто його вплутувати в те, що сама навихимерювала? Він заслуговує на те, щоб стати щасливим. Мати родину, дітей, бо він такий, такий…

Який? Нереальний. Так, нереальний, химера лиш… Мов той предивний спогад, виписаний пензлем сумління, а чи уявою, може, того і насправді не було ніколи, може, вона собі це вигадала…

Сашко ніжно бере Оксану за руку. Пізній ранок після ночі кохання, і вони танцюють вальс посеред тісної кухні, посеред просторої планети, яка також разом з ними пливе у казковому мелодійному вальсі Скорика. І той вальс не сумний, а трішки терпкуватий, мов тернове вино. Вальс — танець для двох, він і вона, сніг за вікном, віхола в головах дерев, і його пальці, чутливі та наполегливі. Повільно опускаються руки все нижче та нижче, з рамен вниз на талію і ще нижче. І тоді їх огортає тим вальсом зі всіх боків. Ніжна хвиля безумства. Його лагідні губи, гарячі, солодкі, звабливі цілунки. Вбік відлітає одяг, що лишень заважає танцю, він зовсім не потрібен, коли танцюють тіла, коли танцюють душі. Він і вона — то мандрівники, загублені в снігах вальсу, поєднані в тих снігах долею. Його поцілунки примушують тіло тремтіти, хотіти, волати, благати — хай цей шал не припиняється, млосна хвиля не закінчується ніколи.


— Бути з тобою?

— Так!


Вальс.


— Любити тебе?

— Так!


Сніжинки у волоссі вітру.


— Хотіти тебе?

— Так!


І майже невагоме просто у вухо:

— Бути в тобі?

— Так! Так! Так!


Як одне ціле, рухаються твої та його руки, рамена, перса, вуста, шелест губ, волосся, шепіт вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи його, музика для двох і танець для двох…


— Ти мій?

— Я твій…

— Ти моя?

— Я — твоя. Бо ти у мені…


І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І його очі навпроти — закохані, кохані, переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе…


Усе? Усе.

Чому ж ти зараз не з ним? А на вітрі, під холодним осіннім небом, під чужими поглядами змаліла до нуля, майже мертва. Лише вчора думала, що найживіша. Чому він не поїхав з тобою в Київ? Бо ти сама його попросила. Ні, не просила. Заборонила.

Заборонила! Авжеж. Тому що так вірно, тому що так має бути, мусить бути, тому що така вже ти, дівко, типу, правильна… Мораль, та клята мораль, яка зі словом «аморальність» чомусь у словотворенні спільнокоренева. А зміст, а суть? Чужа дружина, мати чужої дитини, закута ланцями умовностей, обов’язків, клятв… Ох, дівко, спинися на мить. Ти себе чуєш? Не голову слухай, серце. Що воно, бідне, змарніле, замучене, тобі зараз квилить? Це саме той випадок, де на всі твої «тому що» мала би плюнути. Бо зізнайся, будь ласка, сама собі, що того ранку ти нарешті зрозуміла, як воно — бути справді коханою і як воно — кохатися з тим, кого й сама кохаєш, не просто дозволяєш милостиво це робити, а кохаєш…


Голову догори на вітер холодний, хай він обітре сльози, хай він остудить душу, бо від того, що там зараз коїться, можна спопелитися…

Задерла голову, сіра безвихідь над головою. Там можна хіба що пропасти, але не розчинитися. Враз відчула легке тремтіння в тілі, наче насправді зачала падати кудись. Чиїсь сильні та чіпкі руки привели до тями, рвучко поставили на землю, пригвинтили.

— Навіщо? Дайте мені спокій, — ледь чутно шепочуть губи.

— Пані, вам зле? Може, чимось допомогти? — Стурбовані очі перехожого дивляться співчутливо.

— Нічого, нічого, все гаразд. І найміцніші вітряки сточує шашіль, і тоді вони падають…


Сивобородий мужчина, який запитував, не наважувався більше зачіпати жінку, бо та здалася наче не при собі, белькоче про якісь там вітряки. Дивна, може, хвора — очі блищать, як у гарячці, і тремтить уся.

Притулилася спиною до стіни, заплющила очі. Треба йти — туди, де чекають, і туди, де не ждуть…


У молодого подружжя Брехів донечка народилася у травні. Оксані довелося взяти академку на рік, майже перед самим захистом диплому. Однак молода жінка не хвилювалася через це, навчання нікуди не дінеться, а народження доньки — то набагато важливіша подія і псувати щастя зайвим нервуванням та біганиною бібліотеками та архівами не хотілося. Влад завзято підтримував таке бажання коханої дружини попри закидони свекрухи та свекра про важливість освіти й освіченості і ще там чогось.

Доня народилася в чудесну пору, коли у Києві цвіли каштани і весь глибинний простір міста — парки, площі, сквери, сади, вулички, узвози — заполонили трикутні святкові капелюшки на вершечках дерев. І здавалося, що каштани квітнуть не тому, що травень і весна, не тому, що врешті після холодного та одноманітного квітня потепліло, мов улітку, а тому, що то так весна віншує тихим ніжним салютом, вітаючи народження нового життя. Донечку назвали на честь Оксанчиної бабусі — Мар’янкою. Владик підтримав у виборі імені дружину, й ображено склеєні докупи губи свекрухи на нього не подіяли, як і сказане Сигізмундом Владиславовичем в докір, що ім’я надто простацьке як на онуку самих Брехів і якщо вже так їм хочеться, то, можливо, було варто в оте ім’ячко вставити одну буквочку і стане цілком пристойно-достойне ім’я — Маріанна:

— Так, до слова, звали прабабусю Іренки.

Та молодим щасливим батькам до таких дрібниць байдуже. І маленький рожевий пуп’яночок, пахучу квіточку, тепле сонечко, яке чи не з першого дня радо всім посміхалося, нарекли Мар’янкою.


Чи народження Мар’янки щось змінило у житті Оксани? Звісно, так. Влад виявився люблячим турботливим батьком, майже ніколи уночі Оксана не схоплювалася до Мар’янки, просто не встигала, хіба що годувати. Влад і сповивав малу, і заколихував. А оскільки мав пречудові слух та голос, то його колискові насправді звучали чудесно й Мар’януся майже відразу вмовкала, заколисана ніжним татковим:

Люлі-люлі-люлі,

Всі дітки поснули,

Тільки моя доня

Не спить, не дрімає,

Очками моргає,

З котом розмовляє.

Теплі руки батька, ніжний голос, стукіт люблячого серця поруч. Чого ще хотіти? Здається, відтоді Оксана зачала вірити, що попри всі складнощі навколородинних перипетій вони — Оксана, Владислав та Мар’янка — справжня родина, яка, коли захоче, зуміє стати щасливою.

Так, впустити людину в своє ліжко набагато легше, ніж у своє життя. Впустити людину в своє тіло набагато простіше, ніж у свою душу. Оксана знала, що маленьке янголятко, доня Мар’янка, навстіж відчинила двері як у душі Влада, так і в її досі спантеличеній душі. Тільки хтось із них увійшов крізь навстіж розчинені двері, а хтось просто не наважився це зробити.


Щодо стосунків з «дорогою родиною» чоловіка… Начебто все втихомирилося. Це так, ніби в гарячий сонячний день посеред пустелі в руках несподівано виявити парасольку. То не ковток живої води і все ж не так уже й сильно припікає. Остання душевна розмова зі свекрухою не минулася даремно. Вони пам’ятали її — і Оксана, й Ірена Георгіївна. То стало наче умовною тимчасовою угодою про ненапад… Так, тимчасовою, бо дуже важко здолати недуже сумління, якщо воно фанатично зосереджене на чомусь чи комусь, тим паче коли оте «комусь» — єдиний синок.

Трикімнатне окреме помешкання молодим Брехи подарували відразу після повернення блудної доньки в родину. То було вчинено майже урочисто, так, щоб усі знайомі знали. Типу, такий собі жест доброї волі, бажання зробити приємність власному синочку — «хай молоді поживуть окремо, бо молодість така скороминуча і така прекрасна» (патетика від дорогої свекрушечки). О, звісно, їм нічого не шкода для сина, тільки про його благо всі в родині думають, бо ж єдиний він у них, і теде і тепе.

Оксана любила свою нову квартиру. Тут вона сама собі господиня, хоча нема у ній золочених канделябрів, дорогих картин в таких самих дорогих рамах, крижаного музейного холоду, яким віяло від антикваріату Брехів та їх господині. Але найбільше щастя — свекруха тримається якнайдалі від невістки, намагаючись не дивитися Оксані в очі. Оксана певна: Ірена ніколи не позбудеться спогаду, як стояла навколішки перед невісткою, благаючи не покидати сина. І жива Оксана — постійне нагадування про це.

Колишні друзі якось враз перетворилися для Оксани на знайомих. Більшість роз’їхалася Україною, спочатку пробували спілкуватися телефоном, та це тривало недовго. Трішки не вистачало Оксані присутності в її житті справжньої подруги — мама далеко, свекруха й не підпускає до себе, а з чоловіком про своє, про жіноче, не потеревениш…

Одного літнього дня Оксана гуляла парком з маленькою Мар’янкою. Дитина чемно спала, мама відверто нудьгувала, тому що забула вдома книжку.

— Привіт, Оксано! Вітаю з народженням донечки. — Знайомий голос вивів з напівдрімання.

То була Полінка, та сама секретарка Бреха.

Розговорилися про те, про се. Поліна, здається, нікуди не поспішала, а коли надійшов час вертати додому, то із задоволенням погодилася забігти в крамницю і допомогти Оксані зробити закупи. Наступного дня це повторилося, через день знову, і через два, і через три… Спочатку Оксана насторожено сприйняла таке товариство поруч, але з часом неприязнь переросла в щось інше. Можливо, поки що Оксана і не могла назвати Полінку другом, але приятелькою — доконечно.

Та й сама Поліна не знала, як пояснити власну, таку дивну поведінку. Сказала, що діяла майже інтуїтивно. Так-так, то був наче якийсь імпульс.

— Полечко, а скажи мені, — якось не втрималася і вирішила запитати колежанку Оксана, — а ота записка тоді, пам’ятаєш, на майдані, яку від тебе принесли? Що то було?

Білявка сумно посміхнулася та заговорила:

— Я не зовсім така пропаща, як може здатися на перший погляд. Ти впливаєш на мене у дивний спосіб. Я стаю геть іншою, і, знаєш, та, інша, Поліна мені дуже подобається. Можливо, саме вона справжня. І ще, Оксаночко, у нас із тобою спільна біда, і вона може об’єднувати навіть ворогів. А ми ж з тобою зовсім і не вороги — лишень дві жінки, яким на цьому світі ділити нічого, тому що горе маємо спільне. І те горе має прізвище — Брех.

Оксана хотіла щось заперечити, навіть рота відкрила, але Поліна її випередила:

— Не треба, люба. Знаю, що ти скажеш, — типу, так-то воно так, однак у нас із Владиком все офіційно, подружжя, спільна дитина, і те, і се. Та, знаєш, через років п’ятнадцять, дай Боже, щоб твоя думка не змінилася.

Тоді Оксана все ж не змовчала і, годуючи малу Мар’янку картопляним пюре, старалася переконати Полінку, що у неї все буде геть не так, що чоловік по-справжньому кохає її, що заради неї та доньки він здатен на багато що… Поліна сумно похитала головою:

— Час покаже і розсудить, тому що після гарної гулянки приходить завжди похмілля.

Полінка часто заходила до Оксани в гості, провідувала її, навіть нерідко залишалася сидіти з Мар’янкою, коли Влад їхав у відрядження, а Оксана конче потребувала піти до стоматолога чи скласти екзамени. Ні київський дідусь, ні київська бабуся категорично малою не займалися, посилаючись на свою одвічну зайнятість, а Ірена ще й гордовито сказала, що вона сама без няньок вибавила своїх дітей (звісно, ні кухарка, ні покоївка не рахуються). Тож про винаймання няньки не може йти мова. Коли ж Оксана натякнула про це Владові, той лише винувато розвів руками — типу, або кидай навчання і сиди вдома, або… думай сама. Тому що він — чоловік, а не нянька і його обов’язок насамперед забезпечувати комфортне проживання родини, а домашній затишок — то вже клопіт дружини. Думай, Оксано, думай.

От тобі й гендерна рівність. Ти ж не погоджуєшся, як Ірена Георгіївна, кинути все — навчання, думки про кар’єру — заради найважливішого — свого світоча. Це слова, звісно, Ірени, а «світоч — то ЧОЛОВІК у пристойних родинах для пристойної жінки».

І було це сказано не у них вдома, бо туди свекруха і кроком не заходить. Це сталося у жовтні на дні народження свекра, куди Оксана мусила прийти. Спочатку мовчки вислуховувала повчання свекрухи, чемно загорнуті в обгортку світської бесіди так званої жіночої половини гостей, коли чоловіча половина чемно палила на балконі.

— От ваша невісточка, Маргарито Святославівно, ваша Владочка, і яка ж вона розумниця, золотко, — виспівувала своїм єлейним голосом Ірена. — Пощастило вам з невісточкою. Все залишила заради чоловіка та дитини. Так і годиться в аристократичному товаристві. Найперша турбота дружини — робити погоду в родині. От дитя славне і старається.

Маргарита Сергіївна, дружина якогось там далекого родича Сигізмунда і за сумісництвом доволі впливового колекціонера (звісно, останнє було вирішальним, випадкові люди в список друзів та гостей ніколи не потрапляли), розпливлася в манірній посмішці. Пані тішилася з того, що має щось таке, чого явно бракує Брехам, бо за маскою так званої вимученої дружби досить добре прозирала заздрість товариства до так званої досконалості Брехів. І на, маєш таке щастя: у найдосконаліших — найнедосконаліша невістка. Оксана сиділа за столом скраєчку, майже біля дверей, тому що в сусідній кімнаті спала Мар’янка і мала от-от прокинутися. Оксана ту розмову слухала наче через пелену власного налаштування на дитячий сон і ще тому, що пообіцяла чоловікові «бути сьогодні слухняною».

Маргарита Сергіївна, гордо випнувши передню губу, зачала хвалитися перед гостями невісткою. Пані мала доволі дебелі розміри і була вбрана в трохи затісний для її фігури, та напевне дуже дорогий атласний фіолетовий костюм і обвішана, як новорічна ялинка, блискучими, безперечно антикварними цяцьками. Вона невимовно тішилася, що може врешті стати об’єктом уваги шанованого товариства.

— То таки золота дитинка, правду кажете, Іреночко. Як і моя донечка Віолеточка. Що невісточка, що доня — золото. І все гени, походження. Ви знаєте, Владочці раяли блискучу кар’єру — вона, моє сонечко, закінчила з відзнакою міжнародні відносини в Московському університеті, а це, я вам скажу… О! Але заради Аскольдика, мого світоча, кинула навіть мріяти про всякі там бздури: чоловік та родинний затишок — найважливіше для дружини. І хочу вам, мої любі подруги, повідомити — ми чекаємо первісточка, і я через шість місяців стану бабусею.

— Ви така щаслива, Маргариточко, як я вам заздрю. І невісточку найкращу собі знайшли, і скоро станете бабусею. — Ірена співала соловієм, наче й забула, що за столом поруч сидить її невістка, а в сусідній кімнаті спить рідна онука. Що це усе вона вже має, однак воно здавалося їй якимсь ущербним. Тому що невістка — донька звичайних батьків, а Маргаритина — племінниця самого Горбачова, матір її онуки — невихована селючка, а в Маргарити, то вже напевне народиться повноцінний внук, а не якесь там дівчисько з дурнуватим іменем Мар’яна. Бо як не щастить, то вже в усьому.

— Ой, то чиста правда, Іреночко, голубонько, чиста правда. Але ж на всіх золота не вистачить, інколи, як каже мій коханий чоловік, слід вдовольнятися тим, що на стіл Господь посилає. Треба нести свій хрест, голубонько, і будемо сподіватися на краще.

І враз усі п’ять пар очей вп’ялися в Оксану. Той хрест, що, згідно з логікою перемовників, несла Ірена, сидів перед ними. Дівчина відчула, що з нею щось відбувається. Так, звісно, вона мала б почервоніти, знітитися, від сорому, певне, провалитися крізь землю, принаймні розчинитися в повітрі, але вона відчувала геть інше. Холод гидкими щупальцями міцно тримав її за руки, а всередині повільно закипала шалена лють до цих людей, які присвоїли собі право судити і обмовляти, бо вважають себе центром Всесвіту. Ні, вона не буде тут зчиняти галасу, напевне, на це і розраховувала свекруха. Вона дотримає слова, яке дала чоловікові: бути стримано-слухняною. Супротивника легко здолати його ж зброєю.

Оксана спокійно підвелася з-за столу. О, тільки Всевишній знає, скільки це їй коштувало. Але воно було того варте. В очах враз замиготіло, чи то від різнобарв’я прикрас на тілах гостей, які зумисне пообвішувалися ними, щоб подражнити одна одну, чи від щойно почутого. Чемно припасувавши до обличчя зухвалу посмішку, Оксана обвела своїми зеленими очима гурт трішки захмелілих і від того ще більш зарозумілих жіночок, які вважали себе в порівнянні з нею богинями.

Оксана заговорила тихим спокійним голосом, але попри це всі гості уважно її слухали й перестали навіть брязкати тарелями та келихами:

— Один східний мудрець дуже любив усамітнюватися, плаваючи на човні. Коли надходив вечір, він брав свого скромного човника, випливав на середину озера і, заплющивши очі, поринав у світ власних думок, марень, де йому було і затишно, і світло. Якось порожній човен, пропливаючи поруч, вдарився об човен мудреця. Мудрець розплющив очі, збираючись вилаяти того бешкетника, який порушив його умиротворення. Та лаяти чи сварити не було кого, тому що човен виявився порожнім. Мудрецю нічого не залишалося, як продовжити медитацію, втамувавши гнів. Звичайно, той випадок його розсмішив. З того часу, тільки-но хтось ображав його і в душі у нього зароджувалися образа та гнів, Мудрець казав самому собі: «Цей човен також порожній, не звертай на нього уваги». І зараз я цей вислів повторюю для себе: «Цей човен також порожній, дівко, не звертай на нього уваги».

Якби Оксана почала плакати, голосити, жалітися Владові, дорікати свекрусі чи, навпаки, виправдовуватися, це було б закономірним продовженням задуманого Іреною плану. Але почуте зараз від Оксани приголомшило гостей. Запала тиша. Оксана обвела поглядом гурт високоповажних пань і спокійно та впевнено вийшла з кімнати. Що було далі, вона не знала, тому що, користуючись тим, що чоловіки все ще балакали на балконі, прислуга гриміла посудом на кухні, а пані все ще приходили до тями після почутого, Оксана одягла напівсонну Мар’янку і тихенько забралася з квартири Брехів, давши собі слово більше ніколи туди не повертатися.

Якби ж то можна було так легко втримати те слово.


Після цього випадку говорити про якусь там допомогу з боку чоловікової родини не доводилося. І так якось склалося, що відтоді єдиною близькою людиною, яка підтримувала в усьому Оксану, крім Влада, звісно, стала Полінка. Вона ніколи не відмовляла Оксані в допомозі. Поля на ділі виявилася справжньою колежанкою і дуже-дуже хорошою нянькою. Мар’янка любила Полінку, навіть друге слово, яке вона сказала, було не «тато» і не «бабуся» чи «дідусь» — бо ж Оксанині батьки далеко, а Владові заборонили їх так називати, лише офіційно. А хіба мале так втне вимовити? То Мар’янка знайшла вихід, доволі простий, і Ірену та Сигізмунда називала однаково — «ти». Так от, другим словом, яке вимовила мала Мар’янка, стало «Ліня», так вона називала скорочено Полінку. Полінка ж тішилася аж до сліз, наче то рідна дитина так її назвала.

Оксана ніколи не випитувала Поліну про її стосунки з Сигізмундом. Інколи на тілі подруги з’являлися синці й подряпини, та були вони на прихованих місцях. Тож випитувати якось не пасувало. Настане час — Поля розповість, а коли не розповість — то воно, певне, того не варте.

Прийшов час, на жаль.


Минув рік. Того дня Поліна зателефонувала Оксані і безбарвним голосом попросила прийти до неї додому, якщо та, звісно, може, і бажано без Мар’янки. Оксана змогла, тому що саме приїхала в гості її мама. За півтора року дружби Оксана вперше переступила поріг помешкання Поліни. Та, що відчинила Оксані двері, лише приблизно нагадувала біляву красуню. Величезний синець під оком, на шиї подряпини. Руки наче порізані склом. Страшно навіть уявити, що ж тоді робилося під спортивним костюмом, який подруга на себе натягла перед приходом Оксани, щоб та не бачила інших ран. Поліна пробелькотіла щось про те, що на неї напали хулігани і побили її.

Оксана побігла в аптеку, накупила купу різних ліків — від банального цитрамону до якихось там дорогезних кремів проти синців, забоїв та набряків. Тоді, не зважаючи на заперечення Поліни, у якої дуже боліли ребра, навіть кашляти було важко, зателефонувала одному зі своїх давніх приятелів, який працював хірургом у приватній лікарні. Сергій доволі швидко приїхав, а поки його чекали, зварила бульйон та дуже-дуже рідке пюре. Рот Полі запух, боліли зуби, і жінка не могла жувати.

На німе запитання Сергія, що трапилося, Оксана відповіла, що вчора ввечері на Поліну напали якісь хулігани, відібрали сумку, а жінку побили. Звернення в міліцію і так нічого не дасть, а до лікарні Поліна вперто їхати не хоче, маючи до лікарів упереджені фобії ще з дитинства. Невідомо, чи повірив у цю легенду Сергій, однак він сказав, що тому, хто піднімає руку на жінку, він повідривав би власноруч усі частини тіла, що стирчать.

— Руки й ноги також, — додав сердито.

Дякувати Богу, обійшлося тільки синцями та сильними забоями.

Сергій пішов, пообіцявши обов’язково завтра навідати хвору, яка, хоч і не бажає лягати в лікарню на обстеження, повинна перебувати під наглядом лікаря.

— Оксанко, Оксанко, хай він більше не приходить, бо Сигізмунд мене вб’є, коли дізнається, — ледве вимовила запухлим ротом Поліна.

— Це зробив він, — констатувала Оксана.

То були наслідки ревнощів коханого Сигізмундика. Жахливо, бо ця вродлива молода жінка, певно, геть втратила розум, дозволяючи з собою таке чинити. Поліна розридалася та закивала головою. І що довше вона плакала, тримаючись за груди, які нестерпно боліли, то більше розуміла Оксана всю дикість ситуації. Але вона не дуже заспокоювала Поліну. Хай виплачеться, інколи це найліпші ліки. Поля поклала голову Оксані на ноги, а Оксана гладила її мовчки по волоссячку. Отак вони просиділи бог зна скільки, поки темрява не залізла всередину квартири.

В той день Оксана нічого не розпитувала в Поліни. Зате Сергій набридав своїми дзвінками.

— Оксано, ти ж мудра кубіта, — то говорило його галицьке коріння, — не грай вар’ята. Який там, до cраки, напад на вулиці? То правдиве сімейне насильство. Я вже таке видів. Не знаю, хто се з твоєю подругою чинить, але чинить регулярно, бо на тілі купа старих синців та різаних ран, і таке робить не чужа людина. Ти, як донька мєнта, мала б добре це знати. Ну, хочеш, я домовлюся у нас в лікарні анонімно, хай їй середину перевірять, а то твоя подруга просто колись гикнеться на вулиці і причиною смерті буде ота недбалість до себе.

Оксана пробувала заперечувати, на що Сергій лише невдоволено буркнув:

— Як хочеш. Але ти зараз усе знаєш, то й на тобі лежить провина. А я так це не залишу.

Що мав Сергій під «не залишу», Оксана не встигла запитати, бо хлопець кинув слухавку. Так, це Сигізмунд Владиславович таке робив з Поліною, а на вигляд — м’який та добрий, можливо, трохи зверхній, але в порівнянні з крижаною Іреною — просто ягнятко. Ні, то була не зверхність, не зарозумілість чи гордість за своє походження. Це пояснити неможливо. Як можна так поводитися з людьми? То навіть не брутальність, а генетична мутація якась. Оксана перелякано озирнулася на свою доньку, яка сиділа в бабусі на колінах та захоплено гралася якоюсь цяцькою. Господи, всередині її доньки живе ота огидна часточка Брехів, ота огидна часточка звіра, хворого на сказ.

Через два дні, коли Поліна змогла розбірливо говорити, вона сама все розповіла, підтвердивши версію Сергія про те, що це вже давно відбувається у них, майже з першого дня. Та раніше так далеко не заходило. Сигізмунд Владиславович до кожного стовпа ревнує свою коханку, а коли ще й у нього як у чоловіка «не стоїть», то в усьому, звісно, винувата Поліна, тому що недостатньо працює над цим, оскільки зайнята зваблюванням молодих мужчин… Завжди все закінчується однаково — побоями. Коли Сигізмунд бачить на її тілі синці, то враз змінюється, аж шаленіє весь від хіті, тоді і зваблювання ніякого не треба, тоді в нього все стоїть і навіть більше… Брутальність, із якою він ставиться до тіла своєї коханки, «цілком виправдана» (і таке говорить жертва), «тому що він вже старенький і розуміє — молоде звабливе тіло в порівнянні з його шістдесятирічним, як весняна квітка та замерзлий будяк». І подряпини на шиї, і покусані груди — Поліна несміливо, трохи соромлячись, підняла сорочку… От що вразило Сергія, коли той перевіряв, чи цілі ребра у дівчини. Ліпше б Оксана того не бачила… Такого тваринного жаху і просто звірячої огиди до того, хто таке міг вчинити з тендітною беззахисною жінкою, вона давно не відчувала.

— Хтивий старий козел! Полю, він тебе колись уб’є. Ти мусиш подати на нього в міліцію. У тата в Києві є зв’язки, і вони допоможуть. Та й, зрештою, чому ти його не кинеш?

— Ні-ні, Оксаночко, він не винуватий. Сигізмундик мене просто приревнував. Він у мене насправді хороший, тільки трохи ревнивий, Оксаночко. Я бачу, що ти цього не схвалюєш, однак… Сигізмундик вже немолодий. І тому… інколи таке трапляється. А я, я… Як я без нього — і без цього? — Поліна обвела рукою кімнату. — Я ніц не варта, бо звикла, бо я не хочу повертатися в злидні, з яких тільки вилізла.

Так, квартира колежанки справді була краще і багатше обставлена, ніж їхня з Владом. Дорожезні гардини на вікнах, італійські меблі з недешевого дерева, кришталеві люстри, перські килими під ногами, дорогі картини на стінах, супертехніка на кухні, порохотяг останньої марки, сучасна сантехніка у ванній кімнаті. Навіть рушники, і ті найліпшої якості… Золота клітка для пташки, справді золота… Коли їм Брехи подарували квартиру, то вона також була схоже обставлена, не гірше, ніж ця, тому що Ірена Георгіївна особисто все купувала і вибирала, а смак та пані має досконалий. Однак Оксану це не вразило, навпаки — розлютило. Досить того, що квартиру від Брехів вона прийняла. Та одне — лишень стіни, а інше — пити з горнят, що вибирала Ірена, їсти з посуду, який вона купувала, вази, килими, рушники, білизна, гардини на вікна, меблі, кухонна техніка, ліжка, дивани, навіть картини на стінах. Оксана все те начиння склала в паперові ящики, в мішки для сміття і, найнявши машину, відвезла Брехам. Влад навіть не пробував зупинити дружину, лише махнув рукою. Спали вони перші два місяці на підлозі, кинувши на неї дешевенький матрац. Місяць за місяцем, рік за роком, і у них все з’явилося, куплене спільно Оксаною та Владом, без зазіхань чужинських на їх територію.

Оксана навіть не встигла нічого сказати, тому що Поліна випередила її:

— Не засуджуй мене, будь ласка. І не кажи нічого, бо я не дурна і все прекрасно розумію, та щось змінювати поки що безглуздо. Ну скільки він ще протягне як мужчина — рік-п’ять? Та й отакі любощі бувають раз в три місяці, а решта часу він покірний, мов ягнятко. Потерплю. Так-так! Я й сама наче все розумію, але я не така сильна і впевнена, як ти.

Поліна замовкла, втупившись очима у свої руки з переплетеними пальцями. Вона їх стискала аж до хрускоту, щоб пересилити той біль, який розривав душу зсередини, шматував її. Оксана накрила своєю теплою долонею холодні Полині пальці і мовила:

— Коли мені виповнилося десять років, я почала перетворюватися на доволі-таки норовливу та вперту дитину. Мамині виховні моменти-розмови не дуже діяли. То шибу в школі виб’ю, то відлупцюю однокласника, то однокласниці в портфель здохлого щура запхаю, то ще щось там натворю… Так-так, чемною дівчинкою мене можна було назвати з натяжкою. Лише той, хто по-справжньому любив створіння, яким я була, так вважав. Ну, звісно, моя мама, моя бабуся і мій татко. Звичайно, я завжди мала виправдання усім своїм вчинкам, і, певна річ, вони здавалися логічними. Але, коли вже дійшло до абсурду, можливо, я відчула свою безкарність, тому що батьки мене не били, а лише карали словесно, тож… Одного разу я приволокла в роздягалку до хлопців якогось облізлого нещасного кота з вулиці і там його закрила на цілий урок. Бідна тварина в замкненому просторі без вікон ледь не збожеволіла від переляку. Господи, що той котяра там навитворяв, майже все взуття й одяг хлопців були обпісяні. Так, тоді тато врешті зрозумів, що мої невинні жарти перетворюються на щось уже зовсім неадекватне, і провів зі мною виховну бесіду. Після якої я дуже змінилася. О, ні. Він не кричав на мене, не лупцював, він просто розповів мені одну стару індійську мудрість. Настала тепер моя черга, Поліно, переказати її тобі. Бо твої дії, даруй мені, дівчино, дуже нагадують вчинки десятирічної малої Оксани, вони такі ж безглузді. Старий індієць розповідав своєму внукові притчу. «В душі кожної людини, — казав він, — йде одвічна боротьба, яка схожа на боротьбу двох вовків. Один вовк — це зло, брехня, ненависть, погані наші вчинки, егоїзм. Другий вовк — це добро, надія, гарні вчинки, любов до ближнього, вірність, віра». Ну і таке всяке, ти ж розумієш? Внук на мить замислився, а тоді запитав: «Хто ж тоді перемагає, дідусю, в цій боротьбі?» Знаєш, що відповів старий?

Поліна стенула плечима.

— Завжди перемагає той звір, якого ти сам годуєш…

Оксана зітхнула, Поліна опустила очі.

— Поміркуй, Полю, над цим. Здається, одного з тих вовків ти перегодовуєш. Можливо, варто змінити тактику, хоча б у стосунках з Брехами!



3. Дві сніжинки

«Нарешті пішов сніг», — подумав Олександр Петрович, дивлячись через вікно ординаторської на вулицю. Сьогоднішнє нічне чергування наповнюють дивний спокій та смуток передчуття. Його хворі також зробили зупинку, обережно входячи в зиму.

Спеціально вимкнув світло, щоб помилуватися білою звабою за вікном: гола, замерзла, брудна, пошматована, покоцана морозами, недобрими вітрами земля робилася на очах незаймано-білою, урочисто і майже цнотливо вдягаючи на себе сніжні шати. Білі, схожі на метеликів сніжинки летіли і летіли з неба, опускаючись додолу, танцювали у вальсі, так схожому на той, у якому вони кружляли з Оксаною тоді… Який то був щасливий вальс, запах її волосся, тонка мережка шовку вій, які сполоханими пташенятами ваблять, стиглі вишні губ і очі — смарагдове небо затуляло білий обрій за вікном собою.


— Бути тільки з тобою?

— Так!


Очі в очі, неначе уперше, неначе востаннє.


— Ти кохаєш мене?

— Так!


Краплі роси на сполоханих віях.


— Хочу тебе?

— Так!


І майже невагоме просто у вухо:

— Бути з тобою, бути в тобі?

— Так! Так! Так!


Як одне ціле, рухаються руки, рамена, шепіт губ, любистковий запах волосся, торкання вуст, стогін вальсу чи вітру, чи твій, чи її, солодкий шал поцілунків, музика для двох, і танець для двох…


— Ти мій?

— Я твій…

— Ти моя?

— Я — твоя. І ти у мені…


І серце разом з думками — одне, і тіло разом з серцем — душа. І її очі навпроти — заради яких ладен померти вже зараз, тут, хай вона лишень накаже чи захоче цього… Переповнені криниці. Ті очі зроблять для тебе усе… Накривають шаленством уста…


Усе?

Усе… Бо ти, Олександре, віслюк, бо ти дозволив їй піти. Ні, то не вона пішла, це ти дозволив їй зробити це. Вогонь усередині готовий спалити. Стільки років пройшло, а він все вертає й вертає в минуле. Не відпускають ті очі, вуста, її любистковий запах, кутики вуст, що ледь помітно всміхаються, і сум в очах, бо вона не твоя, не твоя, нічия. Відчував нутром — нічия, і не зумів, а може, побоявся втримати. Бо чи можна втримати вітер, бо чи можна втримати аромат квітки в долонях, коли вона в’яне?

— Господи, чому так пече? — здається, фізично відчуває жар усередині. Якщо він зараз нічого з собою не вдіє, то перетвориться на попіл.

Олександр квапливо надягає пальто на білий халат. Бігом на вулицю, без шапки та рукавиць, туди, де ніч, туди, де сніг, хай ліпше буде зимно.


Тихо. Ніч, але не темно. Білий обрус осяває усе довкола. Спить місто. Сашко відійшов трохи вбік, подалі від ліхтарів, де можна просто побачити небо, туди, де воно ще залишилося. Задер голову догори — небо мовби зрівнялося з землею, чи, може, то земля піднялася до неба. Вже й не добереш — де що, бо кругом біло-біло, і сніжинки, сніжинки, сніжинки. Пригадав бабусину казку про сніжинки-близнючки, що падали з неба, тримаючись за руки. Одна весело і щасливо наспівувала, бо вважала себе справжньою красунею, яка створена для того, щоб світ милувався її вродою. Друга сумно тремтіла від страху перед незвіданим, бо там, унизу, так сіро та незатишно, вона впаде і розіб’ється — це точно. А коли пощастить і не розіб’ється, то її розтолочать ногами люди або сонце розтопить своїм теплом. Весела сніжинка, як могла, заспокоювала зажурену сестру. «От побачиш, — гомоніла безжурно, — там, унизу, буде добре. Люди милуватимуться нашою довершеністю, а навесні ми станемо водою, яка задзвенить струмком, що впадає у море, а те — в океан. Це ж так цікаво і так прекрасно». Раптом нізвідки прилетів бешкетник вітер, розлучивши сестричок навіки. І кожна з них полетіла назустріч долі, яку сама собі щойно вибрала.


Стояв з піднятою догори головою, наче старався розпізнати серед тисячі інших дві казкові сніжинки. Раптом хтось сильно штовхнув його. Мало не впав від несподіванки. Поруч стояв пес, обіпершись на його ногу, той самий, якого недавно підгодовував бутербродами, і жалібно скавулів.

— Чому не спиш, друже, ніч на вулиці? — доброзичливо озвався Сашко й погладив собаку по голові. — У мене робота така — не спати час від часу, чергування, пацієнти. А ти чому не спиш?

Собака відбіг убік та, присівши на задні лапи, уважно дивився на чоловіка.

— Їсти хочеш? Зачекай, друже, я тобі щось принесу. В мене, як завжди, є з собою, — змовницьки підморгнув собаці Сашко.

Олександр попрямував у бік лікарні, однак пес кинувся навперейми і загородив дорогу, сердито гавкнув два рази і всівся на задні лапи, пильно дивлячись на чоловіка.

— Отож, їсти не хочеш. Добре, а що ж тоді тобі від мене треба? — не сподіваючись на відповідь, просто так запитав Олександр.

Враз пес зірвався на ноги і кинувся бігти в сторону парку. Через метрів десять зупинився, два рази гавкнув, наче кликав за собою. Сашко здивовано стенув плечима. Собака повернувся назад, оббіг навколо Олександра, знову віддалився на декілька метрів і гавкнув. Пес таки його кудись запрошував. Сашко рушив за ним, сам не розуміючи чому. Можливо, хотів відчути себе трішки божевільним. Собака відбігав, зупинявся, гавкав, крутив головою, показуючи мордою поперед себе, і знову біг.

От і парк. Сніжно і тихо-тихо тут. Дивна пара простує незайманим простором, лишаючи на ньому сліди, що їх за кілька хвилин замете сніговим віником зима. Вже чути десь неподалік ніжний шепіт Стирки, яка попри сніг чи дощ завжди з однаковою впертістю несе свої води. Он видніється міст Скупого кохання. Під однооким ліхтарем проглядають вкриті білим його поруччя. І враз собака на мосту зупиняється біля снігової кучугури, тоді стає на ту купу передніми лапами, розгрібаючи сніг та гавкаючи. А там зовсім і не сніг, а…

Сашко кидається чимдуж до собаки, вірніше до тієї купки, що лежить на мосту. Господи, пес привів його до людини, яка просто замерзає на мості посеред ночі та посеред зими. Видно, втратила свідомість, бо ж собаці не вдалося його чи її розбудити своїм гавканням. Сашко стає навколішки, струшуючи своїми теплими руками з бузкової куртки сніг. Навпомацки намацує руку людини. Рука холоднюща. З її розмірів та тендітності розуміє — жіноча.

— Тільки не мертва, ні! Будь живою, будь ласка, будь живою! — Він весь мов струна, руки — надчуттєвий механізм.

Пульс, де пульс? Слава Богу, намацав. Є, ледь-ледь чутний, правда. Олександр скидає з себе пальто, залишаючись в халаті, накриває ним жінку. Кладе обережно ношу собі на руки і, пригортаючи безвладне тіло, — може, так хоч трішки він його зігріє, — швидко несе в бік лікарні. Шапка сповзла жінці не тільки на очі, закриваючи навіть губи, голова відкинулася назад. Сашко затримується на мить, поправляє руку під головою жінки, притуляє її міцніше до себе і… Торопіє… Запах, ледь-ледь чутний запах любистку та вітру, запах, який він не сплутає з жодним іншим. Так пахнути може тільки вона. Але цього не може бути. Чи може? Зупиняється під ліхтарем, квапливо поправляє на голові жінки шапку, відкриваються знайомі кутики уст, зажурено підняті вгору, кирпатий носик, завжди гордо задивлений в небо, заплющені Оксанині очі, наполохані вії ледь помітно тремтять. І Сашко просто зривається на біг, міцно тримаючи в руках та притискаючи до себе найціннішу у світі ношу.

— Вона буде жити, жити, жити, — переконує сам себе, переконує тих, що вгорі, говорить світові.

Далі все робив, як на автоматі, — перша допомога при переохолодженні. Обмороження, слава Богу, не було. Собака встиг вчасно…


Оксана лежала під крапельницею — жива, але непритомна. Вже ранок, а вона ніяк не приходить до тями. Сашко відчуває майже інтуїтивно, що тут справа не тільки в переохолодженні, ще щось не так. Оксанка виглядає геть змарнілою та виснаженою. Наче якийсь паразит висмоктав з неї сили і все ще живе усередині, бо як по-іншому можна зрозуміти оте змучене зболене тіло, що лежить навпроти нього? Та найгіршим видається те, що воно геть чисто не бореться з тим, що вбиває його, а наче навпаки — здалося остаточно.

Попросив сестричку зателефонувати Оксаниним рідним: і чоловік, і мати, і донька мають знати, де зникла жінка. Напевне, хвилюються і переживають. Сашко тримає Оксану за руку, майже не зводить погляду з її змарнілого личка. Що вона робила посеред зими о четвертій годині ранку на мості Скупого кохання? Здогад впивається голкою в свідомість, проштрикує її…

Раптом двері палати надто різко відчиняються. Сашко озирається. На порозі захекана та розпатлана нова санітарочка, подруга продавчині Маші. Зелені очі дивляться перелякано, вона на якусь мить замирає, наче приголомшена побаченим, а потім стрімголов кидається до Оксани:

— Мамо, матусенько, ріднесенька, що ж ти накоїла? Хіба ж так можна?

Сашко не зупиняє її. Вслід за Мар’яною в кімнату зазирає трохи перелякана медсестра Люба:

— Олександре Петровичу, я не винна, я казала, що не можна, а вона…

Чоловік притуляє палець до губ, рукою дає зрозуміти, що все гаразд, і просить медсестру зачинити двері.

Відходить убік і дивиться, як Оксанина донька плаче біля матері. Нехай, нехай, вони ще поговорять, нехай поплаче.

Коли Мар’янка врешті виплакалася та трішки заспокоїлася, Сашко наважився заговорити.

— З вашою мамою буде все гаразд, Мар’янко. Вона трохи замерзла, але не обморозилася, лише переохолодження. Їй потрібен сон, щоб відновити сили, і вона прокинеться.

Мар’янка повернула до нього голову. Очі досі повні сліз, хоча дівчина щосили заштовхує їх досередини. Олександр сказав щось таке, що її сполохало. О, той знайомий блиск в очах!

— Гаразд, буде гаразд? Ніколи вже нічого не буде добре. Чуєте, ніколи. — Вона не кричала, лишень шепотіла, тому що поруч лежала її мати і вона не сміла турбувати її своїм криком.

Дівчина шипіла, мов ранена лебідка, до якої підбирається щось грізне, готове її щомиті схопити. І те щось зараз стояло в цій кімнаті і, певно, щирило свої гострі зуби. Бачила його хіба що Оксана, а її донька і Сашко лише відчували присутність чужинця, холодного і безжального ворога.

Мар’яна рвучко відпустила руку матері, погладила її по голові, поцілувала в щоку і підійшла до Сашка. Дівчина витягнула з кишені вчетверо складений пом’ятий аркуш паперу і простягнула його лікарю.

— Читайте. Вам можна. Вона вас любила, і тому — вам можна…

Від почутого Сашка запекло всередині. Любила його, і донька про це так буденно каже.

Він розгорнув аркуш, не думаючи про те, що у нього тремтять руки, що він зараз швидше схожий на школяра з минулого, який сором’язливо бігав слідком за Оксаною, тягнучи її портфелика, ніж на впевненого у собі завідувача хірургічним відділенням районної лікарні.

Поки читав записку, намагаючись зрозуміти написане, Мар’янка запитала:

— Вона так ще довго проспить?

— Декілька годин, думаю, — розгублено відповів чоловік, шокований прочитаним.

— Тоді ми маємо з вами поговорити, Олександре Петровичу… І про записку також.



4. Дивна

Отак воно й бігло, її столичне життя, — змінним темпом, то трамплінами, інколи надто дрімучими перелогами, інколи навпаки — все видавалося бездумно простим і через це мусила бути готовою, бо за черговим поворотом обов’язково чекатиме щось несподіване.

Взаємини з Брехами залишалися напруженими — на відстані пострілу, тобто, як на дуелі, ніхто не знав, хто першим вистрілить, бо… справа залишалася в дрібничці — скомандувати: «Плі!»

Донька щоденно, щохвилинно тішила усіх своєю непосидючістю. Щасливі батьки — щаслива й дитина. І от коли Мар’янці виповнилося два рочки і її можна було віддати в садочок, Оксана повернулася з академвідпустки, для того щоб дозахистити диплом. Звичайно, доволі успішно захистилася і не тямила себе від радості, тому що відразу ж знайшла собі вимріяну вчительську роботу.

Те, що «дорогенька» невісточка не хоче вступати до університетської аспірантури, було для Брехів мов грім серед ясного неба. «Нечувано, хіба так можна зневажати чоловіка та всю його родину? Я наче відчувала — вона таки щось утне», — те, чого очікувала Ірена Георгіївна, сталося. Свекруха, здається, навіть зраділа тій бучі, що зчинилася тоді.

«Та ми для неї… та ми для вас… а вона…»

А Оксана завжди мріяла про школу… І ні прохання, ні благання, ні навіть погрози не вплинули на її рішення. Тривіальний вчитель української мови та літератури — це звучало для носія прізвища Брехів наче вирок. Оксана ж ніяк втямити не могла: як аспірантура може допомогти їй стати добрим вчителем, таким хоча б, як бабуня Сашка — Василина Степанівна, яку поважають і пам’ятають досі всі, кого вона вчила? Утім, це вже найвищий пілотаж. Чи, бодай, спробувати бути схожою на Свєтку-канфєтку (Світлану Михайлівну, вчительку української мови та літератури в її рідній школі), нехай трохи навіжену й одержиму в своїй любові до Гоголя та Лесі Українки, але справжню і таку, яку досі люблять і цінують? Та, очевидно, тут не йшлося ані про любов до власної справи, яку слід робити гідно, ані про мрії Оксани. У Брехів була власна філософія, незрозуміла Оксані.

— То все вона на зло робить. Чи ти, синку, не бачиш, кого взяв собі за дружину? — верещала Ірена Георгіївна (Влад давно вже не заходив до батьківського дому, тому дім охоче «прийшов» до нього). — Де ж це бачено! Господи, та з нас усі сміятимуться, і так поза спиною з нашої невістки не кпить хіба що ледачий.

І от коли Сигізмунду Владиславовичу майже вдалося переконати норовливу невістку вступати на заочний до аспірантури, а паралельно працювати вчителем у звичайній школі, Полінка переповіла Оксані те, про що говорять за зачиненими дверима в проректора, поза спиною невістки. Звісно, Оксана розуміла, що Поліна всього не переповідає, жаліючи її, але й цього вистачило, щоб вона розлютилася. Брехи ніколи не заспокояться.

От Оксана й запручалася та «передумала» вступати до аспірантури. Що тут почалося — благання, вмовляння, навіть погрози. Нічого не допомагало. Тільки-но то все якось майже вгамувалося, Оксана сказала, що вона подумає, може, в наступному році, з’явилася нова напасть — невістка не хоче йти працювати в елітну школу, в якій для неї спеціально «зробили місце». Найелітніша школа столиці, де немає важких підлітків, де зібрано найліпші вчительські кадри України, де навчаються найобдарованіші діти, куди просто так не приймають ні на роботу, ні на навчання.

Владислав, підбитий розмовами і наполяганнями матері, виставив дружині ультиматум — або аспірантура, або він додому не повернеться. І пішов жити до батьків на тиждень.

Рішення Оксана приймала імпульсивно. Попросила Полінку посидіти з донькою, а сама за один день зібрала всі підписи під обхідним листом, забрала з універу документи та купила на вокзалі квиток — додому, в один бік.

Якби вона тоді зуміла поїхати-утекти-забратися подалі від Брехів, усе напевно склалося б по-іншому — краще чи гірше, про це ніколи не дізнаєшся, однак по-іншому — достеменно.

Та Полінці ця гарячкувата імпульсивність подруги здалася аж надто жорстокою, і вона в останній момент попередила Влада про плани дружини, тому що вона любила її, тому що вона любила маленьку Мар’янку, якій без татка буде жити сутужно, вона ж бо знає, як це, з власного досвіду, і тому що Поля вважала Влада Бреха ліпшим від його батька і достойним щастя. Як би там не було, та на пероні Оксанку чекав Влад з величезним букетом, навіть не букетом — оберемком червоних троянд. Він просив пробачення, потім ніжно цілував малу, яка скучила за татком, бо не бачила того вже тиждень, і не хотіла злазити з його рук. Оксана повернулась тоді назад у свою київську квартирку на Оболоні, але більше ніхто ні разу, принаймні в очі, не дорікнув їй ні вчительством, ні аспірантурою.

Мрії збуваються, якщо дуже-дуже хочеш, нехай дивним чином, однак здійснюються. І її здійснилася, бо вона таки стала вчителем, і досить непоганим…

Багато чого відбувалося довкола — криза, невиплати зарплат, в лексикон ввійшли нові модні слова — інфляція, макроекономіка, корупція, девальвація… То було шалено цікаве життя, майже повсякчасна епоха перемін. Так, цікаве, схоже на купання в річці. І ти у ньому купаєшся, бо добре знаєш ту річку і те, що вона не приховує в собі жодних підводних течій. Річки ж впадають в море, а море — то не її стихія. І Оксана не прагла ставати морем, тому що берегла свою домівку, свою заводь, свій Світ — донька, яка непогано вчиться, хоча, на прикре невдоволення Брехів, не відмінниця, люблячий батько її дитини та непоганий чоловік Владислав, який розривався між душевною рівновагою та родинним обов’язком, що має прізвище Брех.


Коли ж той її Світ, який вважала надміцно зліпленим, зачав валитися, коли? Щось активно та наполегливо руйнувало його від початку сотворіння. Невже чотирнадцять літ спільного подружнього життя — лише примарна ілюзія, яку чемно живила її уява власним спокоєм та впевненістю?

— Чому, Оксано, думаєш про людей завжди ліпше, ніж вони є насправді? Твій Владик — не ангел, повір мені… — печально попереджала час від часу колежанку Поліна. — Будь уважна, тому що Ірена Георгіївна не замирилася з тобою як невісткою і не замириться ніколи.

Оксана лише махала рукою на такі застороги подруги. Знаєш зайве, то мовчи собі. Випитувати не стала, перевела розмову на інше. А Поля чемно не наполягала на продовженні розмови.

«Хто ж є на світі, щоб був без гріха?» — заспокоювала себе Оксана. Правда, її мама ще любить додавати зовсім крилате: «очі не бачать — серце не болить»… Очі не бачили, і серце не боліло.

Так, Оксана любила свою маленьку сім’ю, роботу, місто… Київ — мурашник, і дивний, і чарівний. Місто великої перемоги і нескінченних щоденних поразок. Інколи воно здавалося їй витонченим, красивим, елегантним і безконечно молодим, наповненим молитвами золочених багатостолітніх храмів, ніжною музикою подільських дзвонів, торохкотінням-мурчанням потягів у підземках метро, духмяним квітом весняних каштанів. Але інколи те місто вбивало своєю бездушністю та апатією, яку переливали зі своїх сердець у його серце прості люди. Тоді воно робилося лихою мачухою: злидарі в підземних переходах з простягнутими руками, бомжі вранці на смітниках, а поруч — вишуканість та глянець тих, хто цього просто не хоче бачити, голодні очі дітей у звичайній, неелітній київській школі. Звичайні діти зі звичайних родин, деякі вбрані як-будь, часто не по погоді. Тому що дев’яності — пора тотального дефіциту, а батькам вчасно не виплачують зарплату, або мама безробітна, або тато-алкаш і «пропив усі гроші», або мама вклала всі кошти в піраміду «МММ», або-або-або… І тоді Оксана мовчки брала чуже дитя за руку, знаючи добре: вона ж не Господь, всім не допоможе, а от конкретно Іванку Сапіженку чи Лєнці Кравець — так. Вела чадо до Полінки і казала: «Мені потрібні зимові черевики для цього хлопчика, курточка для цієї дівчинки — на завтра». Полінка знала, де можна без проблем то все дістати, навіть тоді, коли їх і справді ані в магазині, ані на базах не було… Поліна спочатку навіть пробувала виховувати Оксану, сварила, погрожувала, що розповість про все Сигізмунду:

— Ой, дурненька, ти ж не сонце — все одно усіх не зігрієш.

Оксана лише посміхалася журно, бо знала — не розповість Поля цього нікому, оскільки сама з тих злиднів вилізла і добре все пам’ятає. А згодом помітила, що Поля почала їй допомагати, тобто, типу, продавати те взуття чи куртку за смішну суму. Часто-густо віддавався тим, хто найбільше потребував цього, одяг Мар’янки, з якого та виросла. Він був якісний, тому що купувався завжди в хороших крамницях, часто не в Україні. Іноді віддавалася частинка нових речей, які Мар’янка з певних мотивів не хотіла носити; можливо, бабуся з дідусем не дуже балували онуку власним товариством, однак грошей на вбрання та іграшки для неї не шкодували.

«Дивною» Оксану Юріївну стали називати учні в школі. Так, вчителям завжди дають прізвиська, часто-густо не зовсім приємні. А Оксана Юріївна стала Дивною. Донька Мар’янка, яка вчилася в тій самій школі, де працювала мама, а не в якійсь там елітній, куди мала б ходити онука самого Бреха, пишалася цим. Маму ніхто не називав ні Псюхою, ні Ботом, ні Тютькою, ні Гримзею. Вона була для учнів Дивною, що мовою молоді звучало ну майже як свята.

Одного разу восьмикласниця Ярина Овсієнко на уроці з позакласного читання вигадала притчу, яку присвятила своїй улюбленій вчительці — Оксані Юріївні — і яку Оксана пам’ятатиме завжди.

— Жив на світі Мудрець, який випадково став володарем дорогоцінної речі. А оскільки мудреці не дуже шанують скарби та золото, то він оголосив на весь світ, що віддасть цю коштовність найбіднішій людині на землі. До нього з усіх усюд почали сходитися злидарі, але Мудрець незмінно на кожен візит відповідав: «Ні, ти не найбідніша людина у світі — йди з миром». Довго чи недовго це тривало, але найбіднішого серед прихожан Мудрець так і не виділив. Урешті один з бідняків ображено звинуватив Мудреця: «Та він знущається над нами! Насправді він хоче залишити цю коштовність собі. Але коли це таки справжній Мудрець, а не скнара, то хай врешті відповість — хто найбідніший між нами». Мудрець печально посміхнувся: «Між вами я не бачу найбіднішого, бо його тут нема. Хоча я і чекав, правду кажучи, його візиту. Наш правитель — найзлиденніша людина у світі. Прошу передати — я чекаю його, щоб віддати обіцяне». Дивними видалися слова, мовлені мудрецем, тож скоріше від вітру вони розлетілися в різні боки, потрапивши у вуха до Правителя. Той був вражений почутим і наказав своїм слугам силою привести до нього Мудреця, щоб той перед ним вибачився. Коли привели Мудреця, то Правитель зустрів його вбраним в найбагатший і найпишніший одяг, поначіпляв на себе різних дорожезних цяцьок, які мали б підкреслювати не лише шляхетність походження, а й ті багатства, які мав їх власник. Правитель цілий день водив Мудреця палацом та скарбницями, показуючи та вихваляючись багатством. Врешті не втримався та вигукнув: «Бачиш, чоловіче, скільки у мене золота та срібла, прикрас та оздоб? Можу заприсягтися, що такого багатства ти ніколи не бачив. Чому ж ти, Мудрецю, стверджуєш, що я найбідніша людина у світі?» Мудрець сумно усміхнувся та відповів: «Мати багатство — ще не означає бути багатим. Я не помилився — ти таки найбідніша людина у світі».


Оксана згадала Брехів та їх «золочену шкатулку».


Одного листопадового гіркого вечора вдома її чекала страшна телеграма від мами — «Помер тато. Приїжджай». Влад був в університеті, якась там міжнародна конференція, старші Брехи відпочивали у Греції, а тут іще й Мар’янка затемпературила, грип. Куди в таку погоду поїдеш з дитиною, нехай і тринадцятирічною, та все ж хворою? Полінку вирішила не рухати, та знову зализувала рани після прощальної ночі з Сигізмундом. Так, прощальної — Поля нарешті вирішила старого кинути і сказала про це йому, а він… Завчений сценарій, але цього разу все дуже зле — струс мозку, зламані ребра. Вперто не йде до лікарні, про міліцію й мови не може бути, тому що той старий козел, його тільки так могла називати Оксана, пообіцяв дати Полі нарешті вільну назавжди. Полі також потрібна опіка, але тут Оксана спокійна, тому що її сон стереже Сергій. Так, той самий Сергій, то через нього Поліна врешті зважилася кинути Сигізмунда, тому що… закохалася, і високі підбори та кришталеві люстри раптом стали не такими вже і важливими в порівнянні з однокімнатною хрущівкою коханого, його ніжними руками, доброю душею.

Оксана відвела малу до Брехів — кухарка Женя побуде з малою, поки чоловік звільниться. Влад з нею на похорон не їде, бо у нього наукова конференція, бо хто ж залишиться з хворою Мар’янкою… І купа інших відмовок.

Вокзал, вокзал, той клятий вокзал. Квитків немає ні на потяг, ні на автобус. Народу тьма, на пероні навіть за дуже великі гроші у вагон не беруть. Бігала як навіжена з шостої до дванадцятої години, десь посіяла телеграму, всі співчутливо кивають, але не допомагають. А там, за п’ятсот кілометрів, жде її батько, щоб востаннє попрощатися, щоб…

Знесилена і вже за північ поверталася у свою квартиру. Відчинила двері власним ключем, не вмикала світло, рухалася тихо і навпомацки, щоб не розбудити доньку та чоловіка, а вона завтра дуже-дуже рано попросить Сергія відвезти її машиною. Відвезти, він добрий, погодиться, а може, когось і нарає для цього.

У квартирі здалося якось моторошно-тепло, пахло сандаловим деревом від ароматизованих паличок, свічками з пахощами кориці і ще дорогими жіночими парфумами. Ледве вловимі шепіт, шелестіння, млість тонюсінькою цівочкою розтікалися квартирою. Ці звуки випромінювала спальня. Майже не торкаючись босими ногами підлоги, підкралася до її дверей. Двері напіврозчинені. Зазирнула. На їхньому ліжку, застеленому дбайливо її руками, лежало двоє. Мов дві гадюки, сплетені в тугий вузол, мов медузи, що вовтузяться в якомусь спотвореному танку. На її ліжку, накрившись її небом та гріючись її сонцем, стогнала рудокоса жінка. Волосся тої виглядало кривавою плямою на сніжному тлі подушки. Оксана впізнала її. Безбарвні, як у риби, небесно-світлі очі, запопадлива посмішка, чемно припасована до холодних очей, що так нагадували свекрушині… Віолета, аспірантка Влада, донька однієї з Ірениних колежанок, колись безтямно закохана в нього особа. О, Ірена любила смакувати цією історією: «Бідна Віолеточка, коли почула, що Владичок одружується, з розпачу порізала собі вени на руках… О, вона тоді була така молода та імпульсивна — тільки п’ятнадцять літ. Звісно, так шкода, бо ніхто Владусика так сильно не кохатиме». І цю історію свекруха спеціально Оксані розповіла і навіть не полінувалася запросити ту ж таки Віолеточку в гості, коли й невісточка буде поруч, щоб нестерпна особа пам’ятала, який скарб отримала.

Рудоволоса млосно застогнала, розбурханий пристрастю Влад ще щільніше притулився до тіла коханки, весь сп’янілий від жадоби володіти, розпатланий і щасливий, він хтиво шкірився. То вже було не два тіла, а одне… В незбагненно неправильному покрученому танку хіті, де все завжди на вдиху, усе немовлене на видиху… Ні, вона не стане заважати. Хай, хай, хай… Як там казала сама собі, пригадуєш: очі не бачать і так далі. Що ж, тепер дивіться, хоч повилазьте.

Майже непритомна вийшла з дверей власної квартири, навіть не пам’ятала, чи двері замкнула, чи просто так пішла, навмання. Лише на вулиці, коли почало пекти не тільки всередині, а й в ступні ніг, приречено помітила, що стоїть посеред холоду та похмурого листопадового міста боса, тримаючи в правій руці черевички, в лівій — сумку. І тоді глянула на себе наче збоку, чужими очима, — зраджена й покинута, очевидно не один раз, і не лишень з рудоволосою. На сьогодні це так — щось типу спортивної розминки перед фіналом, найважливіше — змагання… А вона? Хто для нього — вона? Для Оксани до цієї хвилини не існувало інших чоловіків. Так і мало бути, бо він — даний їй Богом, бо він — батько її дитини. Очевидно, цього таки замало, щоб втримати в руках щастя. Звинувачувала в усьому себе — не зуміла втримати, не вберегла від спокуси.

Стояла на вокзалі розхристана, притулившися спиною до стіни, і плакала, плакала, плакала… Приреченість проїхала її долею чорним бульдозером, нещадно ламаючи життя. Відчувала — то тільки зачин, світ лише починає валитися…

— На Луцьк, машина на Луцьк. Два місця на Луцьк! — Бадьорий чоловічий голос вивів із заціпеніння.

Так — на Луцьк, до тата…



5. Мар’янка

Вже у коридорі, за дверима палати, дівчина не втрималася.

— То я у всьому винна, Олександре Петровичу, я, бо не догледіла. Мама вчора весь день була не при собі: то сумувала, то сміялася, багато жартувала. Гортала старі фотоальбоми, говорила зі світлинами, — сполохано почала Мар’янка.

Тихий голос дівчини враз переріс у неголосне схлипування.

— Ну що ви, що ви, Мар’яночко. До чого тут ви? В Оксани переохолодження, не плачте, будьте ласкаві, а то очка почервоніють, і мама, коли прийде до тями, перелякається. А їй потрібні тільки позитивні емоції. — Слова видавалися якимись завченими, однак говорилися щиро і саме ті, схоже, які зараз потрібні.

Олександр бачив перед собою не тільки Оксанину доньку, то було наче її відображення в дзеркалі. Такою він знав Оксану колись давно, в іншому житті, коли й сам був не таким, як зараз. Ні, Мар’янка зовнішньо наче й не дуже схожа на Оксану, однак манера говорити, посміхатися… Навіть коли плакала, кутики вуст все одно піднімалися вгору, як при посмішці. Бровенята-пташенята, й очі — Оксанині, безмір зеленого неба.

Він витягнув з кишені картату носову хустинку, простягнув дівчині. Та вдячно кивнула і заходилася витирати сльози. Він турботливо взяв Мар’яну попід руку і повів до себе в кабінет. В таку ранню пору їх не потурбують, зазвичай все розпочинається після дев’ятої, коли хворі після здачі аналізів конче прагнуть потрапити на прийом до самого Війтенка, навіть із банальними чиряками «на спині» чи на язиці.

Олександр посадив дівчинку в зручне м’яке крісло і став терпляче ждати, коли ж вона почне говорити, а вона почне, тому що видно по бідній згорьованій дитині — надто довго мовчала і мусить, мусить комусь розповісти про те, що найдужче болить. Із цим він уже не раз зустрічався, бо ось такий згорьовано-збентежений погляд мають зазвичай очі тих, хто опікувався хворими, навіть найчастіше безнадійно хворими, і не може нікому про це розповісти, бо мусить завжди перебувати в доброму гуморі, розраджувати, веселити, а про себе думати — якось, колись, можливо, потім. Олександру враз захотілося пригорнути цю милу дівчинку, сказати, що вона молодець, що все врешті владнається. І якби він був її батьком, то, певне, щодня так би чинив, а він… Хто для неї він? Лікар, мамин приятель, знайомий.

Дівчина важко зітхає, підносить на Сашка очі і зачинає говорити, голос ледь помітно тремтить, як і її пальці, що тереблять в руках хусточку:

— Вранці мене розбудив дзвінок з лікарні, дякую, що ви особисто дали розпорядження зателефонувати, а то знаєте, як у нас є. Я спочатку подумала — щось наплутали, бо мама мала спати, бо ж звечора наче вкладалася, тобто все як завжди. Я зробила звичні процедури, вона заснула, і от після дзвінка зазираю до її кімнати — порожньо. І тільки на столику поміж ліками аркуш паперу лежить, той, що ви щойно читали. І я, я… схопила сумку з її ліками та томами хвороби і тут. Для бабусі залишила записку з дурнуватими поясненнями. Тому що бабуся ще спала, бо вже надто стара, бо також доживає, як і мама…

Після «доживає» Сашко раптом відчув, як усередині в нього все похололо, руки зробилися дерев’яними, на обличчі виступив холодний піт. Тим часом Мар’янка відкрила спортивну сумку, що була перекинута у неї через плече, і виклала на стіл декілька важезних фоліантів… Сашко потягнувся до верхнього, дівчина, випередивши його, поклала свою руку з довгими тонкими пальцями поверх тих томів і різко мовила:

— У мами рак, він її майже з’їв, вона помирає…

Потім сумно зітхнула, сплела руки на колінах перед собою, відвела очі до вікна.

— Мама, завжди мама, коли тобі важко — вона поруч, коли хворієш — чергує біля ліжка, перші невдачі, перемоги, кохання, розчарування — вона поруч. Найкращий друг, порадник, любляча, розуміюча. А я? Різне траплялося… Тато, права рука мами, також закоханий у неї до нестями, залюблений у свою Мар’янку до божевілля, а у своє горде прізвище, очевидно, ще більше і, звісно, у правдивих носіїв того прізвища — Брехів-старших. Так, у діжці меду завжди є ложка дьогтю. Та то навіть і не ложка, якщо чесно. Татові батьки — дідусь і бабуся. Найбільше зло, яке коли-небудь існувало у світі для них, — це їхня невістка, моя мама. Я дуже рано це зрозуміла. Хоча невістці в очі про це ніхто не смів казати, вона щось їм колись, певне, таке витворила, що вони її трішки боялися. В ті нечасті моменти життя, коли я залишалася в їхньому домі чи вони водили мене в ляльковий театр або в кіно, я чула про свою рідну маму тільки найгірше. Навіть повторювати цього не стану, бо гидко згадувати. Найперший мій спомин про бабусю Ірену — її голос, владний і зарозумілий, наче вона сама собою милується, чітко карбуючи слова. Завжди одне і те ж: що я маю пам’ятати, хто я така, не така, як усі, я — відзначена, я — Брех і маю пишатися цим. Я не могла ніяк второпати, чому Брехи ліпші, наприклад, від наших сусідів Іваненків чи від бабусі Олі або від прабабусі Мар’яни. Навіть спочатку довго розглядала себе в дзеркалі, але якихось відміток на голові чи обличчі, крім веснянок, що з’являлися навесні, а восени зникали, не помічала. Тож скидала перед дзеркалом одяг і вже таким чином старалася віднайти вимріяне позначення «не такого, як усі»… Одного разу за цим заняттям мене застала мама, а коли я їй усе серйозно пояснила, вона лише посміхнулася. А тоді відвела мене на квітковий ринок. На вулиці стояло погідне літо, вітерець лагідно куйовдив волосся, пахло квітами. Продавчиня торгувала волошками та трояндами. «Яка квітка гарніша?» — запитала мама, простягаючи мені волошку і троянду. Я довго міркувала, згадуючи слова бабусі Ірени про шляхетність троянд і їх вишуканість. Авжеж, на родинному гербі Брехів, що висить в кабінеті дідуся над каміном, зображена троянда. Але волошками мені завжди пахла казкова хата моєї прабабусі Мар’яни, і вони, ті квіти, були такими, як небо над головою і вода в Дніпрі, і я, врешті-решт замучена своїми міркуваннями, невпевнено ткнула пальцем у троянду. Я ж бо Брех, а Брех — це… Ну далі ви вже знаєте. — Дівчина сумно посміхнулася і продовжила: — Тоді мама сказала: «Заплющ очі». Я послухалася, а вона дала мені понюхати спочатку троянду, тоді волошку і перепитала: «А тепер?» Я вибрала волошку, не роздумуючи, і розплакалася, бо не пройшла випробування на бреховість. Коли б я занурила обличчя в трояндовий букет, то точно б роздряпала його, квіти ж мають шипи. А волошки, які мені купила тоді мама, я сміливо пригортала до себе, занурювала обличчя у той запах і відчувала себе щасливою та, попри все, особливою, бо ні в кого не було такої хати з дерев’яними півниками на віконних ставнях, як у моєї прабабусі Мар’яни, обсадженої різнобарвними мальвами, і ні в кого не було такої доброї та мудрої мами. Відтоді на брехівські дошкульні вибрики з прізвищами я реагувала спокійно, тобто мовчки. Так, до старших Брехів мене водив здебільшого тато, тож він також вислуховував оті повчання, але, як мені здавалося, з якимсь винуватим виразом обличчя. Не виправдав надій своєї мамці — виразно читалося тоді в його очах, я це тільки зараз розумію, а тоді здавалося, що це лише розгубленість… Коли я підросла, політінформація перейшла тільки на тата, тому що я лише «трішечки Брех», як з’ясувалося згодом, бо поставила бабусі Ірені ультиматум — або вона нічого про маму поганого не патякає при мені, або я до них більше ні ногою. Я — єдина онука, спадкоємиця всього і вся… тому бабуся мусила замиритися, хоча тата вона в спокої не залишала ніколи. Так, татко не виправдовував бабусиних очікувань і покладених надій: дружина не цінує його як науковця, як спадкоємця славного роду і традицій того роду, не цікавиться історією родини, і так далі до оскоми. А от Віолеточка — ні. Завжди Віолеточка… Таке бридке рудоволосе створіння, яке завжди під рукою в бабусі Ірени. Може, маму зовсім і не цікавила історія Брехів, хоча не думаю, вона про родовід знала не менше, ніж бабуся, однак не кричала про це на кожному кроці. І навіть попервах здавалося, що тато якось дає тому раду, бо любить і мене, і маму, любить без чинів і звань, а то важливіше від слів чи орденів на лацканах, чи не так? Ех, можу собі тільки пофантазувати, що чув батько від своїх рідних про маму, коли мене не було поруч, — бабуся, очевидно, так і помре, вбиваючи саму себе власною отрутою.

То сталося, коли мені вже минуло тринадцять. Ага, майже за Шевченком: «Мені тринадцятий минало»… Сьомий клас… Ми з подругами прогулювали уроки, і Лєрка запропонувала зайти на каву до одного дуже-дуже популярного і небезпечного кафе, навіть трохи підпільного, а оскільки там працює барменом її брат, то нас туди обов’язково впустять… Чим воно вважалося небезпечним? Там можна було вільно купити наркотики і взяти повію. Чемні дівчатка туди не заходили, тому ми і попхалися в те місце. Але оскільки це був білий день, ну, майже білий день, тому що листопад і темніє дуже швидко, то йти було зовсім не страшно. На Подолі ми зайшли в під’їзд одного старого будинку, спустилися східцями вниз, наче в підвал, тоді звернули праворуч. На міцних дубових дверях хизувалася блискуча срібляста вивіска — «Едельвейс». Лєрка зайшла першою, через пару хвилин покликала і нас. Я не пригадаю зараз, що знаходилося всередині цього кафе, колір стін, блиск, столики, не зможу, тому що першим, кого я там вздріла, був мій тато. Він сидів за столиком з рудою жіночкою, міцно огортаючи її руками. Права рука блукала її волоссям, ліва — пазухою. То була та сама Віолета, яку завжди так вихваляла бабуся і яка, з її слів, таки достойна носити прізвище Брех. Достойна з достойним у зрощеному стані. Від побаченого мені стало гидко, раптом забракло повітря, заболіла голова. Я стрімголов кинулася до дверей, нагору, до неба, до повітря… Не пригадаю зараз, що я тоді робила, де була, тільки знаю — багато плакала, хотіла повернутися та вбити батька і ту хвойду поруч із ним. Додому я ледве допленталась, вся горіла, мене кидало то в жар, то в холод, мокрі ноги, мокре волосся, десь посіяла шапку, а на вулиці сніг з дощем. Злягла з температурою. Перелякана мама викликала лікаря. Той поставив стандартний для вологої листопадової погоди діагноз — грип. А тоді наступного дня прийшла телеграма від бабусі — помер дідусь Юрко, — і мама поїхала на похорон. У татка, типу, «конференція» в універі, тож мене віддали під нагляд брехівської прислуги. Не дивуйтеся, у Брехів є прислуга, найсправжнісінька…

Мар’янка на якусь мить спинилася перевести подих. Олександр хутко зірвався на ноги, дістав з шафки пляшечку мінеральної води і налив у склянку. Мовчки простягнув дівчині. Та залпом випила і прошепотіла:

— Дякую.

— Може, ще? — стурбовано докинув.

Махнула рукою — досить, і продовжила говорити, цього разу пильно дивлячись співрозмовнику в очі:

— Ех, Олександре Петровичу, Олександре Петровичу! Мама мені недавно розповіла про вас, хто ви для неї.

Мар’янка спіткнулася на слові.

— Мар’янко, дитинко, чому ж вона раніше до мене не прийшла зі своєю бідою?

— Вона приходила.

— Приходила? Ні, не може такого бути. Коли?

— Давайте все за порядком. А то зіб’юся і доведеться знову починати розповідь спочатку, а цього я вже не переживу. Коли мама повернулася додому після похорону, то мене мусила забирати від Брехів. Таткову типу конференцію перенесли якогось дідька в Одесу. Я вже майже оклигала. Вдома, розстеляючи своє ліжко, я надибала червону спідню білизну, не мою спідню білизну і не мамину, розмір інший і запах. А під подушкою — масажну щітку з рудим волоссям, заплутаним між дротиками. Тепер я розумію, що та стерва спеціально то все підкинула, і не мамі, бо та буде заради дитини терпіти все до останнього подиху й мовчати, а дитині, дурній, немудрій, у якої гормони грають, яка категорично сприймає світ, чорно-біла картинка в очах, і яка лише вчиться його розуміти, не знаючи, що такі піраньї, як Віолета, тільки й чекають, щоб тебе надкусити, а потім і з’їсти. Я, розлючена, затиснувши в одній руці щітку, в іншій білизну, прийшла до мами, поклала то все перед нею і розповіла про нашого татка, якого я бачила з рудоволосою шльондрою в кафе. Так-так, я її так і назвала — дослівно. Мама казала, що має бути якесь розумне пояснення, що мусить бути… Сиділа сумна і наче враз здалася мені напівживою, змарнілою, старою. Смерть батька, а тут іще це. Якби я знала, що вона пережила перед від’їздом до Луцька, що побачила на власні очі, а потім… Звичайно, як годиться, був скандал, та, напевне, найбільше верещала я — тикаючи таткові під ніс червоні трусики та щітку. А він сидів незворушно й мовчав, не виправдовувався, не просив пробачення… Тоді взяв свою дорожню сумку і пішов…

Мар’янка встала з крісла, взяла пляшку з водою і, відкривши її, жадібно надпила, роблячи паузу, збираючи докупи сили та слова. Повернулася на місце, сіла, продовжила:

— Мама переживала, плакала. Я верещала як дурна, бо мій тато, моя гордість, моя любов, знається з хвойдою, вертихвісткою. О, я знала гарно приперчені слова. У мене були приступи люті, істерика… Бідна мама метушилася коло мене, як коло великодньої крашанки, а я… Я любила їх однаково, а тато за три місяці ні разу не передзвонив, не перепитав, як я. Не приходили до нас і Брехи-старші, лише Полінка, бідна тьотя Полінка майже весь вільний час товклася у нас. Вона і грішми допомагала, у нас тоді були скрутні часи — якийсь побутовий армагедон настав, чи що: у ванній трубу з холодною водою вночі вирвало, то ми сусідів затопили, холодильник зламався, а все грошей потребує. От тітка Поля і допомагала. Мама запевняла Полю, що поверне все до копійки, на що та лишень відмахувалася: «Я тобі більше завинила, подруго, ніколи не розплачуся з тобою». Поля і сумки з їжею приносила, і мене, недоумкувату, виховувала. Вона вміла, брутально, але чесно. Так, щоб мама не підслухала. Еге ж, якби не її суворість і чесність у поводженні зі мною, не знаю, чи вийшла б я з того ступору. Тоді ж мені тьотя Поліна і розповіла про те, як мама застукала на гарячому татка з тою рудоволосою хвойдою у себе в ліжку і що мамі, певне, ще гидкіше і більше болить, ніж мені, бо… І не мусила більше пояснювати. Може, тоді я і була максималісткою, однак не дурепою. Полінка присоромила мене тою правдою, а це як відро холодної води вилити на голову посеред літа. А мама ж щодня приходила втомлена з роботи і бралася готувати вечерю для здорової як кінь мене, роблячи погідну погоду в хаті, пересилюючи себе… Мені зараз соромно за свою поведінку, але нічого вже не зміниш. Мама тоді пережила пекло — то правда. Потім я випадково підслухала розмову мами з Полінкою на кухні. Посеред ночі о третій годині встала води попити, а на кухні — розмова. Поліна гаряче переконувала маму лишити тата, бо «горбатого могила виправить», бо він жодної спідниці не пропускає в універі, жодної аспірантки. А раніше вона не розповідала цього тільки тому, що не хотіла псувати ту ілюзію щастя, яку мама витворила сама для себе. Мама слухала і мовчала. Мені ж відразу перехотілося води, і я кинулася до себе під ковдру — плакати. Пізніше я дізналася, що бабуся Ірена пару разів приходила до мами в школу, мені однокласники розповідали, однак, що вона говорила мамі, я не знаю, та мама ніколи про це не згадувала. А мама вдома товкла мені те саме: «Тато тебе любить, він хороший, тільки заплутався». О, мама така — заради щастя дитини готова на все. І пробачити, і відпустити, і вернути назад. Мені не ставало легше. І тоді до нас прийшла Ірена Георгіївна — відвідати онуку, а насправді познущатися з мами і розповісти, який її синочок тепер щасливий поруч із Віолеточкою і що от-от подасть на розлучення, але єдине, чого йому зараз бракує, — бачити донечку і який би він був радий, якби його кохана донечка могла б приходити до них в гості. Знаєте, що я після цього зробила? Вигнала ту стару паскуду з хати. Ні, не вигнала, а випхала силою за двері. А мама? Їй треба було тоді брати мене під пахву і втікати з цього міста, з того тераріуму до нормальних людей, а вона… Вона, як завжди, не думала про себе. А наступного дня до нас прийшов тато, очевидно, бабуся переповіла нашу так звану розмову, однак ефект від почутого видався несподіваним, тому що він навколішки просив маму пробачити йому, кинувши під ноги оберемок червоних троянд. За гроші, потрачені на брехівські троянди, ми могли б безбідно жити цілий місяць. Мене наче хто по обличчі вдарив отим трояндовим віником. Я кинулася на квіти з ненавистю і почала топтати їх безжалісно, поки, знесилена, не впала поруч із потрощеними голівками квітів. Я сама була схожа на одну з тих квіток — вбита, зґвалтована вчинками того, кого ще вчора обожнювала. Заради доньки, заради примарного щастя… Хоча ніщо не повторюється два рази, в одну річку двічі не ввійти, і оті два роки, які ми після цього прожили разом, створюючи ілюзію примарного щастя, — то була лише химера. Так, ми їздили відпочивати в Єгипет взимку, в Чорногорію влітку, в Прагу восени, в Японію навесні, щоб доня могла побачити світ… Тато продовжував жити біля нас, та не з нами. Одного разу я, вже шістнадцятирічна панна, прокинулася вночі, не пригадаю зараз, і чому, зупинилася біля спальні батьків. Двері були привідхилені. Не втрималася і зазирнула досередини. Ранок червня дивився у кімнату через щілинку зле стулених гардин. Світало в ті дні дуже рано. Тато спав під вікном на розкладачці, мама сама — на ліжку. Ілюзія, створена для дитини казка… Казка завжди закінчується добре, а життя? Пригадуєте дурний жарт: казка завжди закінчується щасливо, тому що оповідач не знає, що після щастя робити з героями?..



6. Метелик

«Мудрих доля веде — дурних волочить» — так сказав колись Сенека. Вела її доля чи волочила — Оксана досі не зрозуміла. Коли заснула там, на мосту, то наче існувала відразу у двох вимірах. І снилося, і марилося, і ясно бачилося водночас — тут і десь іще поза часом. Гавкання собаки, міцні чоловічі обійми, які накривають її теплом, знайомий шепіт губ, давно не чутий і такий потрібний. Тоді біла стеля і тисячі голочок в руки і в ноги. Пече, болить, а вона не має сили ані крикнути, ані поворушитися… Забуття приходить, наче ліки, непритомність…


Ще два роки вони з Владом після тримісячної розлуки мучили одне одного заради доньки, заради її щастя і… на зло Ірені. Останнього Оксана не могла собі простити, але те останнє таки стало вирішальним. Якби не ті кпини та знущання свекрухи над нею в школі, майже на очах її учнів, а згодом і вдома перед донькою, то вона б ще дуже подумала, чи вибачати Влада.

«Мій син нарешті зцілився любов’ю справжньої жінки, і ти йому не потрібна». І ще щось про честь, і ще щось про совість, про віру та надію, про Мар’янку… Два роки примарних надій — він виправиться (Полінка мала слушність — ніколи), вона зможе простити (всередині та, що не вміла прощати, щосекундно воювала з тою, що прагнула навчитися робити це). Можливо, оте примусове співіснування тривало б і далі, якби не… Ліпше б цього ніколи не ставалося, ніколи…

В той день Полінчин Сергій зайшов до неї дещо знічений. Вони вже два роки разом, і ось нарешті радісна звістка — Полінка вагітна, на шостому місяці. Оксана знала про це і раділа за подругу щиро. Подружжя жило в маленькому однокімнатному помешканні у спальному районі Троєщини. Свою квартиру Поля залишила Сигізмундові, бо не хотіла мати від нього нічого, навіть спомину. Залишила прикраси, куплені ним, посуд, куплений за його гроші, килими, меблі, роботу також. Сергій приніс Оксані ключі від квартири і просив навідатися до Полі завтра вранці, бо він їде у термінове відрядження, а тут — зима і слизько, а дружина, «ти ж знаєш, уже на шостому місяці, то, може, їй щось треба, та навіть товариство, будь ласка, Оксанко»…

Звісно, звісно, звісно. Вона зайде, обов’язково.

— Мені щось так важко на душі, їхати не хочеться. Поля сміється і каже, що то у мене синдром молодого татуся, — і аж світиться від щастя…


Вранці була неділя, і Оксана, трохи збентежена, поспішила до Полінки, бо на вранішні телефонні дзвінки та не відповідала, ні на домашній, ні на мобільний. Сергій три рази за ранок дзвонив, Оксана, як могла, його заспокоювала… Заспокоювала і себе — може, повимикала телефони, щоб ніхто не турбував, чи розрядилася батарея, або подалася кудись у справах, а телефон залишила вдома.

Коли Оксана зайшла в під’їзд Поліного будинку, хвилювання враз переросло в паніку, щось чорне і гидке літало в повітрі. Найжахливіше було те, що воно наче прилипало до шкіри і вона не могла цьому опиратися. Відчинила двері Сергієвим ключем, тому що на дзвінки у двері ніхто не відповідав, як і на гримання.

— Полінко, Полечко, ти де? — Може, вона вийшла в крамницю за хлібом, а телефони залишила вдома, вкотре себе заспокоювала.

В передпокої на вішаку висіло темно-синє пальто подруги і ще чоловіча дублянка, яка видалася Оксані наче знайомою. Під ногами Поліни червоні замшеві чобітки і ще одні — чоловічі, не Сергієві.

Просто панічно, не роздягаючись, кинулася в кімнату і остовпіла. Вранішнє зимове сонце через розчинені штори заливало кімнату світлом, і в його променях творилося таке божевілля, яке ще довго буде ґвалтувати Оксанин розум ночами. Поперек нерозстеленого ліжка, гола-голісінька, з вагітним животом догори, з виряченими очима, висолопленим язиком та з гримасою болю на обличчі лежала Поліна. Світле волосся ніжним ореолом огортало голівку, руки трималися міцно за шнурок на шиї, який вп’явся їй у шкіру, аж та почорніла… Оксана схопилася за горло, крик застряг десь усередині, заточилася, схопилася за одвірок. Кинулася до подруги, торкнулася ноги — крижана, руки — мертва. І враз вона почула за ліжком чиєсь скімлення. Не розуміючи, що відбувається, кинулася на голос. Скрутившись калачиком на підлозі, поряд із ліжком лежав її свекор — Сигізмунд Владиславович. Очі мав відкриті, руки поклав під голову, наче замість подушки. Він шморгав носом і схлипував.

— Господи, ви живі, слава Богу. Що тут сталося, Сигізмунде Владиславовичу, що тут сталося? Хто це накоїв, хто? — Оксана нахилилася над переляканим, як їй здалося, чоловіком.

Вона панічно вишукувала на тілі свого свекра якісь ознаки насильства та не знаходила. Той від її голосу наче прокинувся, підвівся, сів.

— Оксанко, дорогесенька невісточко, це ти? — І раптом він схопив її за руку, потягнув до себе. Та так сильно, що Оксана аж заточилася і впала на коліна. — Сядьте осьдечки, поруч, поговоримо, а тоді ви зробите те, що маєте зробити.

Він міцно тримав Оксану за руку. Вона глянула в його очі і похолола — божевільний погляд, божевільні очі. Не стала поки що пручатися, розуміла — цього не варто робити, якщо тільки вона хоче жити.

— А то я вбив Полінку, Оксаночко, бо вона була нечемна. Якщо ти будеш нечемна, то Владичок тебе також уб’є. Тільки не кажи нікому, добре? — Тоді він приклав палець до вуст і розсміявся. — Вона пішла від мене, розумієш? Покохала іншого! А мені що накажеш робити з моєю любов’ю, га? Так не можна, ні… Бачиш-но, «застарий для неї»? Й дурню всяку мені патякала — друзями давай залишимося. Які там, достобіса, друзі? І я собі вирішив — якщо не хоче бути зі мною, то Бог з нею. Може, і справді так ліпше. Два роки минуло, невісточко. Ти думаєш, моя Іреночка не бачила, як я мучуся через тую хвойду? А ото випадково позавчора зустрів Полю з тим її теперішнім, і все… Глузд втратив. Ні про що думати не міг, як тільки про її запах. Вона пахла, як ванільне морозиво! Захотілося ще хоч раз пригорнути до себе той запах. А вона, вона… Тварюка невдячна. Теж мені моралістка винайшлася.

Сигізмунд Владиславович розтиснув руку, Оксана висмикнула свою і зірвалася на ноги, перелякано задкуючи. Свекор підняв на неї очі, повні сліз, і крізь схлипування промовив:

— Викликай міліцію, Оксанко. Я вбив Поліночку, і мені, певне, також уже не жити.

Так і сидів, обіпершись спиною до ліжка, притулившись головою до Поліного волосся, яке звисало світлими пасмами додолу. Закрив очі, старим зморщеним обличчям текли сльози. Оксана відчувала, що сама от-от не втримається і почне плакати, кричати, божеволіти. Дивилася налякано то на Сигізмунда, то на мертве тіло Поліни. Жах своїми пазурами всередині нищив її, в голові паморочилося, мала взяти себе в руки. Тримаючись за стіни, добрела до шафи, відкрила її та витягла біле простирадло, накрила ним Полінку. Задеренчав Полін мобільний, що валявся в коридорі на стільчику. Телефонував Сергій — не відповіла. Що вона зараз йому скаже? Натомість вийняла свій і набрала номер міліції…


Згодом був суд. Вона — головний свідок, і вона розповідала… Про Полю і про Сигізмунда, про їхнє спільне минуле, про Сигізмундову любов до насильства. Ірена знавісніло раз по раз схоплювалася зі свого місця, викрикуючи: «Шльондра, повія!», сиплячи на голову клятої невістки слова-слова-слова… Байдуже, все стало байдуже… Крах родини Брехів, крах ілюзії. Заплакані очі людей в залі, й очі, що палають ненавистю до неї, — очі Влада та Ірени… Сигізмунда визнали неосудним — божевільним. Так, Брехи мали добрі зв’язки, але, слава Богу, не на тому світі, тому що в приватній психіатричній спецклініці через півроку Сигізмунд Владиславович повісився.

Через тиждень після його похорону її чекав під дверима квартири Владислав… Почорнілий і п’яний. Він говорив, говорив, говорив, а вона слухала те п’яне скімлення і чекала — коли він заткнеться нарешті й піде. Тому що втомилася когось в чомусь переконувати, тому що вона віднині вже не Брех, навіть в паспорті прізвище — Кущинська.

— Курво, чому ти мовчиш? Що ти накоїла? А я ж тебе так любив. А тепер — ненавиджу.

Владислав хапає її за плечі, маленьку і худеньку, підносить в повітря, мов вітер галузку, і вона летить. Світ згас, отямилася вже в лікарні, струс мозку, забій грудної клітки, зламані ребра. Владислав просто скинув її зі сходів… Добре, що не вбилася.

Рани загоїлися, ребра зрослися. Залишилися синці, які вперто не зникали, наче спомин про сотворене її колишнім чоловіком. На Влада вона відмовилася писати заяву в міліцію, його і так Господь покарав жорстоко, хоча Мар’янка тоді просто напосілася на матір… Та хіба від того, що Влад потрапить за ґрати, щось зміниться? Влад продовжував топити своє горе в горілці, а Ірена звинувачувала в усіх бідах невістку, час від часу потрапляючи до божевільні.

Життя стало схожим на смоляну безвихідь — загруз і вже не вибратися. Та то був лише початок поневірянь, як виявилося. Пройшло півроку після тих подій. Наче всі пристрасті вгамувалися — ні Влад, ні Ірена не займали їх, здалося навіть, що ті забули про існування невістки й онуки. Мар’янку це зовсім не засмучувало, бо їм було незле удвох. Влітку на черговому медичному огляді перед початком навчального року лікар звернув увагу на її синець на грудях. От вже шість місяців як виписали з лікарні, а він не зникає. Лікар просто категорично відмовлявся підписувати медкартку, поки вона не зробить мамографію. Зробили перевірку і… Доброякісна пухлина — ласкаво просимо назад до пекла, бо ніщо просто так не минає…

Боляче згадувати ті роки, що боролася. Так, боролася, бо мала заради кого жити, бо не звикла здаватися, бо вона не Брех, і не зіп’ється ніколи, і не стане вбивати того, кого найбільше любить, тому що вона Кущинська. Донька свого батька…

Боролася й перемогла. Операція, хіміотерапія — одужання. Через рік — ремісія. Діагноз, мов вирок: невдало зроблена операція. Але і цього разу вона боротиметься, бо вміла боротися, бо вже раз перемагала… І коли не залишилося й надії, квартиру в столиці продали — гроші на лікування, вона приїхала до Сашка як до останнього прихистку, промінчика, який хай не врятує, але хоч зігріє. Може, востаннє, може…

Двері відчинила Василина Степанівна. Зморщена-зморщена стала від літ, але з такою ж гордою поставою та іскорками-живинками в очах…

Запросила на чай… У квартирі ще одна жінка — молода, навіть юна, вагітна, розквітла щасливим квітом, посміхається. Хтось зателефонував на мобільний, вибігла в коридор розмовляти.

— Оксано, знайомся, серденько, то наша невісточка тут порядкує — Галочка. Вони з Сашком чекають дитинку. Ми такі щасливі нарешті. Думала — не діждуся. А як твої справи, як чоловік, як Мар’яночка, напевне, вже студентка? Ти не дуже добре виглядаєш, серденько, чи не захворіла часом?

У двері кухні зазирнули біленька голівка та сині очі щасливого створіння.

— Василино Степанівно, там мій Сашко телефонує, то я піду…

— Іди-іди, серденько, не хвилюйся — все буде гаразд. — Бабуня Сашка підхопилася і заходилася проводжати Галочку до виходу.

Дівчина вже від вхідних дверей гукнула:

— До побачення, пані Оксано, була рада знайомству, можливо, ще зустрінемося…

Отже, Сашко одружений. У нього мила і ніжна дружина, може, трішки замолода, та то таке… Важливо інше — він щасливий, заслуговує на це. Бабуся говорить і говорить, вихваляється успіхами Сашка, невістки. Так-так, Сашко тепер успішний хірург, зі всієї України та й з-за кордону до нього пацієнти прибувають, навіть лікарі на консультації приїжджають. І справа тут навіть не в новій лікарні з найсучаснішою технікою, найважливіше — талант Сашка, золоті руки та серце. Бабуся доливає чаю, підсовує Оксані домашнє печиво. Авжеж смакота! Невісточка ж пекла, тому і смакота…

Говорили-балакали. Так-так, у неї все гаразд… Донька вчиться в університеті. Чоловік багато працює, і очі в поділ заховала. Ні-ні, вона не хвора, просто з дороги, і тому синці під очима, а ще була на цвинтарі, до тата ходила, і спогади так якось накотили дев’ятим валом.

Оксана відчуває, що треба йти. Невже не залишиться? Через годинку, мабуть, і Сашко надійде… Ні-ні, вона лише на мить, так поспішає. Ні, вона не бентежитиме щастя, яке мешкає в цій оселі. Хай хоч комусь буде добре, як казав колись Сашко — ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай з кимсь іншим, але хай Сашко зуміє стати щасливим.

Попрощалися, коли виходила, поцілувала в щоку стару й прожебоніла:

— Будь ласка, Василино Степанівно, не кажіть Сашкові, що я заходила, не хочу його бентежити. А коли невістка про щось обмовиться, то пригадайте когось зі своїх учениць колишніх. Благо, Оксана — не рідкісне ім’я. Я хочу, щоб Сашко був щасливий, і, схоже, у нього зараз для цього все є.

Стара пообіцяла і, певно, обіцянки дотримала.


Оксана відкрила очі — біле небо палати над головою. Пі-пі-пі — приєднане до апаратів її серце, поки що живе і розмовляє своєю мовою, повернула очі до вікна — дві постаті: Мар’янка і Сашко на сірому тлі зимового вечора, мовчки дивляться у вікно, можливо, на сніг, а вона — на них… Сльоза скотилася з очей, втома знову закрила очі. Сон, забуття і сон.


Величезна біла кімната. У ній добре, затишно, тихо. Але вона тут не сама, крокує впевнено до двох постатей, що чекають на неї. Це тато і її син. Але вона не має сина, чому ж вона впевнена — то її син? Байдуже, то сон, а у снах різне трапляється… Вони наче її не помічають, розмовляють між собою.

— Онучку, дивись, я впіймав метелика!

Тато молодий і веселий. Такий, яким вона його пам’ятатиме завжди. Простягає руку, долонею вгору, а там — метелик, жовтогарячий, як промінчики сонця…

Тато підходить до кучерявого біленького хлопчика, малому років десять, не більше. Малий зирить темно-карими оченятами та посміхається.

— Ну що, Юрку-молодший, втримаєш метелика чи ні?

Юрко-молодший киває головою та простягає долоньку.

Дід садить метелика на долоню, той раз по раз махає мляво крилятами. Раптом малий другою долонею накриває метелика зверху і повертає голову до Оксани:

— Мамо, вгадай, який у мене метелик між долонями — живий чи мертвий?

Оксана відчуває — малий дражниться з нею, бо зараз тільки від нього залежить, чи залишиться той метелик живим. Долоні, хай дитячі, для метелика — вирок. Сильніше стиснеш, і все…

Оксана розважливо каже:

— А це вже залежить від тебе, синку!

Хлопчина щасливо посміхається, розкриває долоні, піднімаючи вгору над собою руки:

— Мамо, дідусю, а давайте його відпустимо. Хай живе!


Біла кімната просто на очах починає танути, і повертається знайомий зумер: пі-пі-пі… І крізь ліс напівстулених повік — темно-карі очі навпроти:

— Оксанко, Оксаночко, прокидайся, кохана. Ангели не сплять, ти ж сама казала. Ангели ніколи не сплять.



7. Годинник

Оксана вже місяць у лікарні. Олександр майже вивчив напам’ять багатотомну історію її хвороби. Божевілля якесь — не зовсім вдало зроблена операція, та й реабілітаційний період невірно проведений… Стільки помилок людських, випадкових, закономірних. Сашко не відходить від Оксани ні вдень, ні вночі. Тепер і живе в лікарні. Оксана мов свічечка — догорає. Скільки їй зосталося ще горіти? Лічені дні, години: знав то добре, бо він лікар і, на жаль, не чарівник.


— Оксаночко, серденько, я поруч. — Які ще знайти слова, щоб достукатися до свідомості того, кого завжди кохав і хто ніколи тобі не належав, а коли врешті тобі дарували шанс бути поруч, з’ясувалося, що ненадовго, бо час відпущений — короткий, примарний. — Я кохаю тебе, Квітко. Чуєш, кохаю тебе.

Очі-зорі, крізь пелену болю — іскорки сміху. Тендітна слабка рука ніжно куйовдить його волосся. Кволий, ледь чутний голос промовляє до нього:

— І я тебе кохаю, Сашуню. Кохаю.

А тоді сльози з очей, роса на віях.


— Як мені без тебе жилося ці роки? Погано жилося, Квіточко. Тому що без Тебе…

Її губи хочуть йому відповісти. Сашко затуляє їх поцілунком — не треба слів, ти надто квола для цього, Квіточко, тому що, тому що, тому…


Вона сидить розгублена і сумна. Кутики вуст навіть посеред лиха підняті догори. Вона говорить через силу. Так важко даються слова. Але він мусить це почути, тому що, тому що, тому:

— Одного разу Учень хотів вразити Вчителя своїми роздумами та мудрими думками. Він розрізав яблуко на дві половинки й сказав: «Дві половинки цього яблука — то дві людини, які ходять світом і шукають одне одного. І коли знаходять, то врешті стають щасливими». Учень говорив так натхненно, що Вчитель не став перечити. Натомість підійшов до столу і надкусив одну з половинок яблука. «А тепер спробуй зліпити ці дві половинки докупи». Учень здивовано звів докупи цілу та надкушену. «Що, чи так само ідеально вони підходять одна одній зараз?» Учень стенув плечима здивовано: «Ні, на жаль. Але ж…» Та Вчитель вже не слухав учня. Він взяв нове яблуко, розрізав його на дві однакові половинки і промовив: «Ось дві душі, що ідеально підходять одна одній, летять назустріч. Але світ все переробляє по-своєму. Він не тільки надкушує одну з тих половинок, він може перетворити твоє життя на пюре, якщо захоче. Тому що світ — жорстокий та небезпечний, тому що світ — це покусані, інколи навіть дуже, душі». Тоді Вчитель надкусив одну половинку, а іншу просто з’їв, залишивши маленький огризок. «Цікаво, як ти тепер їх складеш докупи, друже?» Учень розчаровано розвів руками.

«А подивись тепер сюди, — сказав Учитель, взяв два різні за розміром та формою яблука, розрізав на дві половини, тоді від кожного взяв по одній і простягнув Учневі. — А тепер стули їх докупи. Чи підходять вони одне одному, як оті попередні, коли були цілими?» Учень чемно звів разом дві половинки від різних яблук: «Звичайно, що ні! Не підходять. Але до чого ви ведете?» Учитель простягнув руку, і Учень віддав йому стулені докупи дві половинки від різних яблук. Утворене штучно яблуко Учитель надкусив з одного, потім з другого боку, розвів половинки в сторони і повернув їх Учневі. «А тепер склади їх докупи. Чи пасують зараз вони одне одному?» «Так, на жаль», — розчаровано відповів Учень. «А знаєш чому? Тому що життя їх відкушувало і гризло не поодинці, а разом».


Вона засинає, поклавши голову йому на плече. Волосся пахне любистком, Сашко сам помив коханій голову, висушив сльози на очах, заплів косу. Зимовий день плавно влізає в ніч, перестрибнувши вечір, десь за вікном тужливо плаче собака, посеред неба срібною монетою висить місяць уповні. Сум.


Сашко враз відчув, що задихається в стінах лікарні, які бачили багато горя, але й багато див. Та не для цього разу, на жаль. Безнадійно все, без надії і сподівань. Накинув на плечі пальто та вийшов на вулицю. Жадібно ловив ротом холодні краплі захмелілої зими. Був схожий на рибину, яку викинуло хвилями на берег, і от вона плямкає розпачливо губами на березі, бо безсила повернутися назад, додому, у свою звичну стихію… Сашко зараз, як та риба, безсилий також. Тільки у рибини ще є шанс, тому що наступна хвиля може змилосердитися і повернути її назад у море, а тут — суцільна чорна безвихідь. Ноги несуть його вперед, подалі від стін лікарні. Пелена розпачу застеляє очі, розпука, біль, журба — це лишень частинка від цілого, яке зараз розриває душу.

Ноги самі зупиняються на мосту Скупого кохання. От куди він забрів у своєму болісному полоні. Сашко чіпляється теплими руками в холодні перила й дивиться вниз, на воду. Білі мухи-сніжинки сідають спокійно на чорну її гладінь, розпливаючись сірим маревом. Ось так згасає і його Оксана. І тут він безсилий, здається, безсилий тут навіть сам Бог, бо проґавив, прогледів, був зайнятий іншими, дістаючи загублені-заблудлі душі з пастки, будучи впевненим, що такі, як Оксана, самі собі дають раду. Не завжди, ой не завжди. Картав себе останніми словами: якби він тоді її не відпустив, тоді, після похорону батька, все могло скластися інакше. А ще його бабуся, донедавна ідеал жінки… Як вона могла? Сусідку Галю видати за невістку і спровадити Оксану якнайдалі. Може, тоді ще був шанс на одужання, хай маленький, примарний, але шанс… «Не картай її, будь ласка, — прохання Оксани, — вона понад усе любить тебе. І то тільки благі наміри». О, так, саме вони. Бо тими благими намірами вистелено дорогу таки не до раю. Ні, він ніколи не зрозуміє жінок, інколи алогічність їхнього мислення, як і самопожертви, просто вражають.

А зараз: білий сніг з неба на душу, на серце, на світ… Зима у душі також. Він і сам не знає, скільки простояв, караючи та картаючи себе, людей, навіть Бога і безупинно ціпеніючи, то вмираючи, то відчуваючи біль, то нічого не відчуваючи, — декілька секунд чи навіть вічність. Поруч загавкав пес. Стрепенувся. Йому час повертатися до лікарні.

— Доброго здоров’ячка, шановний пане! — залунав за спиною старий чоловічий голос.

Озирнувся. На вкритій снігом лаві сидів сивий дідок з розкішними довгими вусами, поруч його ніг на задніх лапах прилаштувався старий знайомий: пес, той самий, що в ту ніч врятував Оксану. Дідусь зовні нагадував бомжа, сіре, пожмакане, не зовсім чисте та ще й погризене міллю пальто, чорний облізлий капелюх на голові, навколо шиї намотано вовняний шалик, руки пан заховав у грубі вовняні рукавиці. На ногах — найсправжнісінькі валянки. Старий видається Сашкові наче знайомим, та, зрештою, чоловік міг бути його пацієнтом, а може, просто ці безпритульні диваки чимсь між собою схожі.

— У воді горя не втопиш, хай навіть там інколи можна побачити і Сонце, і Місяць, дві половинки одного, та це лише ілюзія. Та ви й самі то добре знаєте. Даруйте старому за нетактовність і за те, що втрутився у ваші роздуми. Може, присядете? — Старий рукою, зодягненою у вовняну рукавицю, струшує з лави сніг, пропонуючи Сашкові сісти поруч.

Пес збоку підгавкує, наче і він припрошує Сашка.

Сутінки притишують справжні почуття на обличчі старого, але голос у того добрий та м’який. Із таким голосом стають добрими ченцями чи душпастирями.

— Я не можу, шановний пане, і так втратив багато часу, — тактовно відповідає Сашко.

— Ех, молодий чоловіче! Що таке час — лишень фізична величина, і то далеко не стала, навіть вчені підтверджують відносність часу, матерії, простору. Ба, таки так! Все у тому світі відносне. Правда, Семаргле? — Старий рукою у вовняній рукавиці гладить собаку по голові, називаючи Сірка якимсь дурнуватим міфологічним ім’ям.

Старому закортіло поговорити. У таких часу вільного багато, пенсія, самотність, безвихідь. Так, і це також колись чекає на нього. О, так — дурнуваті розмови про час, особливо коли ти віриш, що він, час, величина не стала, а відносна. Хоча зараз Сашку байдуже і до часу, і до всіх його законів, бо вони не воскрешають. Ліків, щоб урятувати Оксану, ще не вигадали.

— Я справді маю йти, — затупцював на місці Олександр. — Даруйте, пане.

— Розумію, йдіть. Але пам’ятайте — ніколи не буває запізно, навіть тоді, коли вже точно спізнилися…

Олександр спантеличено киває головою. Не до дурнуватих філософських ребусів йому зараз. Тому, буркнувши щось на кшталт «добраніч», майже бігцем кидається до лікарні.


Оксана померла уві сні, напередодні Різдва. Весь світ жив у передчутті дива, і Сашко теж. Дива… Молився безупинно — у церкві, вдома, в лікарняній капличці, просив забрати його, але залишити її… Не судилося, не збулося. Тому що див не буває, на жаль. Олександр сидів біля ліжка, сумно спостерігаючи, як цівочкою витікає життя з його коханої. Пі-пі-пі — зумер… Хотілося вірити, що вона не відчувала болю, коли йшла з життя. Скільки разів він переконував рідних своїх мертвих пацієнтів у такому майже аксіоматичному твердженні. Оксана померла. Її ніжне добре серце зупинилося, погасло його Сонце назавжди. Він не плакав і не голосив, як її мати та донька. Він просто розпачливо дивився, як вона йшла від нього — цього разу назавжди. І на відміну від попередніх разів, він зараз нічогісінько не міг вдіяти.


Старий цвинтар на околиці міста, занесені білим саваном могили, закутані в хустини хрести. Ті хустини роблять їх схожими на стареньких зігнутих бабусь. Похорон. Людей мало, жменька родичів та друзів. Мар’янка з Оксаниною мамою туляться одна до одної, а він навіть заспокоїти їх якось чи підтримати не в змозі. Враз уся його мужність, заготовлена майже професійно для таких випадків, кудись витекла. Залишилися тільки дикий розпач та біль всередині. Здалося, вони зараз вб’ють його, і тоді стане легше, бо продовжувати жити без неї — то мука. Він знає, той біль нікуди не дінеться, може, через певний час трохи притупиться, але щонайменша дрібничка нагадає йому про Оксану і рана знову кровоточитиме.

Священик сказав останні слова, заголосив-заплакав чийсь надривно високий голос, з неба повалив густий сніг. Труну, здається надто велику для його тендітної Оксанки, опустили в землю:

— З праху прийшов і у прах повернешся.

Виходить, його Оксана вже вдома. Але від цього не стає ліпше.

Він так і залишився стояти на цвинтарі, коли всі розійшлися. Стояв і дивився, як сніг накриває свіжу могилу, сумний дубовий хрест.

Господи, скільки розпачу. Він знає, що треба йти, бо вже анініц не зміниш, але не може відірвати ноги від землі та очі від хреста. Прикипів до цього місця, і не тільки ногами. Там, унизу, в сосновій хатині спить вічним сном Оксана, а він живий-живісінький і на цей раз уже точно без неї, назавжди без неї. Виявляється, йому для життя давала наснаги лише одна думка про те, що вона живе десь поруч, хай далеко, хай не його, але здавалося, що навіть через відстані він відчував її густий щирий сміх, схожий на літню зливу за вікном при сонячному світлі, відчував запах любистку у волоссі та запах кави на кінчиках пальців. Яке то щастя — присутність коханої людини у світі, присутність її в тобі, як того сонця, що хай воно навіть от зараз поза хмарами, але ж таки є… І враз його Сонце вмерло. Темрява, морок у душі, у серці, і відчай — глупий та нікчемно-холодний, що душить і не дає плакати. Сашко підходить до хреста, притуляється до нього щокою. Навіть мертве дерево плаче.

Хтось обережно торкнув його за штани. Олександр не злякався, він не вірив у привидів, лише здивовано озирнувся. То був пес, той самий Сірко. Сірко також прийшов попрощатися з Оксаною. Сашко нахилився, обійняв собаку за шию, притулив до себе і нарешті заплакав.


Вони йшли від цвинтаря нерозчищеною білою дорогою. Сніг ставав усе густішим, у сутінках ледве проглядалися вогні міста, навіть слідів від машин на дорозі не видно. Час від часу до вуха долітали слова колядок: «Вселенная, веселися».

Різдво — світ, святочно вбраний, святкує нову радість, нову звістку:

Небо і земля

Нині торжествують,

Ангели, люди,

Ангели, люди

Весело празнують:

Христос родився,

Бог воплотився,

Ангели співають…

Летить аж до хмар. Різдво… А що з ним? Пустка у душі.

Ось і парк, дорогою Сірко десь занапастився, навіть у приблуди пса є свої нагальні справи. Зате Сашкові нікуди поспішати, бо все враз стало неважливим — робота, пацієнти, нехай згодом — не сьогодні. Не знав, що з собою чинити далі. Напитися? Пробував — не допомагає. Вбити себе, щоб не відчувати болю? Не може, бо пообіцяв Оксані жити. Ноги, заглиблені в білий сніг, старанно орють його, розшматовують, як хірургічний скальпель людську шкіру. Тільки кров зима має білу, і, певно, їй не болить, не болить… Знову ноги привели його до мосту Скупого кохання. Міст, дерева, закутані снігом, і старий у вовняних рукавицях на лаві. Навіть не здивувався, коли побачив діда. Сашко думає, що він чомусь знав, що старого тут зустріне, от і ноги сюди привели.

Олександр мовчки сідає поруч. Ліхтарі у парку засвітилися. Голос чоловіка м’який і добрий:

— Христос народився, пане.

Сашко, погоджуючись, хитає головою.

— Славимо його! Можливо, нехай…

— Світ створений тим, хто нині народився, — диво велике! — веде далі старий. — І кожне творіння у ньому — диво. Сніжинка, майже досконала панна, двох однакових просто не знайдеш, народжується, заздалегідь знаючи, що помре, але живе, хай мить, але таки живе. І людина, як та сніжинка, народжується, але наперед неохоче вірить в те, що вона також одна з безконечності, яка має своє призначення, і воно у неї лише одне — прожити достойно відведений вік.

Байдуже, що химерить старий, хай лиш не мовчить.

— Пане, ми з вами колись вже стрічались?! — запитує чи стверджує Сашко. Таки знайомий йому цей старий, знайомий. Несподіваний здогад влітає в голову. — Ви колишній священик.

Старий посміхається хитро:

— Можна й так сказати. Кожен з нас і священик, і святенник, і найбільший грішник водночас.

Снігова намітка вкриває їх постаті. Добре бути божевільним — життя їм майже все пробачає.

Ангели, люди,

Ангели, люди

Весело празнують.

Колядка котиться містом. Тиха й гучна водночас, щасливоголоса…

— Як співають, пане! Чуєте, пане, як світ співає?! — шепоче щасливо старий.

— Так! Різдво. Традиція.

— Різдво? Традиція, кажете? У білому світі все не просто так — народини, сніг, сонце, вітер, шелест юного листя під вітром навесні, шурхіт опалого, вже мертвого восени під ногами, ті, кого ми кохаємо, ті, хто кохає нас, і смерть.

Сашко здивовано дивиться на старого.

— Дивна у нас із вами розмова. Але говоріть, а я послухаю. Не знаю, чи почую, але послухаю. — Сашко втомлено спирається на спинку лавки, заплющує очі.

— Ех, молодий чоловіче. Багато балакати — то здіймати словесну хурделицю. Зазвичай найважливіше залишається все одно недоказаним. Коли вмирають у небі зорі, то ми про це дізнаємося від звіздарів, а ті з телескопів, надточних розрахунків, але це нічого не означає, бо світло мертвих зірок іще мільйони років гріє небо над нами. Помирають цивілізації, навіть галактики, а світло мертвих тисячоліттями блукає Всесвітом. Парадокс — часова драма великих, часова драма малих, яким байдуже до світла великих.

Старий на мить вмовкає. Наче зважує, що далі казати.

— Не знаю, хлопче, хто так вирішив, уже точно не я. Пам’ятаєш слова однієї людини: ангели не сплять? І не тільки вони. Зернятко віри треба мати у серці, і тоді… Гори стають долинами, а час вертає назад. В тебе сьогодні є можливість усе виправити, повернутися, якщо дуже захочеш.

— Куди? — Сашко сердито крутить головою, притуляє розпачливо холодні долоні до очей. Що варнякає цей старий?

Він зараз скаже цьому божевільному діду, щоб заткнувся. Повертає голову і торопіє. Поруч нікого нема. І, схоже, нікого й не було. Лавка закидана снігом, наче ще секунду тому на ній ніхто і не сидів. Темно, лише ліхтар плямою жовтою огортає і лавку, і його. Навколо не видно жодних слідів, навіть тих, що зробив він, прийшовши сюди.

Сніг, сніг, сніг…

Напевне, заснув і таке от намарилося. Так, заснув, шкода, що не назавжди. Раптом відчуває на своїй руці теплу вологу і собаче скімлення. Майже присипаний снігом, поруч, біля ніг лежить пес, той самий, що тоді врятував Оксану. Як його називав той дивний старий — Семарглом чи що? Якесь божевілля. Начитався української міфології дід. Сашко вийняв з кишені мобільний, той не ввімкнувся — розрядилася батарея, очевидно. Але яке має значення година? Треба повертатися, але куди?


Загавкав собака, Сашко повернув голову на голос. Пес наче його кликав кудись… Першого разу він правильно його привів. Чоловік, навіть не струшуючи зі своїх рамен сніг, чемно побрів слідком. Пес біг попереду, показуючи дорогу, назирцем за ним — людина. От і будинок його Оксани, але собака не завернув до нього, а до будинку навпроти, з отим електронним годинником на фасаді. Сашко задер голову. Годинник справно показував час — 23:45. Довкола порожньо, тому що ніч, тому що зараз ліпше бути вдома, їсти кутю та запивати узваром… Пес загавкав, показуючи на двері будинку з годинником. Олександр потягнув дверну ручку на себе, будучи впевненим, що там замкнено. Як не дивно, двері легко відчинилися, і чоловік ледве втримався на ногах від несподіванки. В темряві холу знову ледве не впав, перечепившись через поріг. Рухався навмання, вслід за собакою, який, здається, добре знав дорогу. Звісно, будинок порожній, ліфт не працює, і лише сходи нагору вільні для пересування. Важко дихаючи, минув дев’ятий поверх. Зупинилися перед східцями, що вели на дах. Навпомацки на стіні намацав умикач, моргнуло ледь-ледь тьмяне світло. Собака стояв перед дверима, зліва від сходів. На дверях якимось жартуном виведено крейдою: «Кімната ∞. Числобог».

— Авжеж, кімната в безкінечність, вище тільки Числобог. Жартівники ще ті, — пробурмотів чоловік, слухаючи свій поривчастий подих та відсапуючись.

Пес став на задні лапи і зашкрябав у двері, дістаючи лапою до ручки та б’ючи по ній. Олександр взявся за ручку. Двері не відчинялися, були замкнені. От і все, а на що ти сподівався? Спересердя гримнув кулаком у двері, копнув їх ногою. Раптом послизнувся і почув, як внизу щось дзенькнуло. Під ногами килимок, нагнувся, підняв його. Під ним лежав ключ від дверей. Вилаявши себе за неуважність, заходився відмикати двері.

Ключ у дверях двічі повернувся, і вони відчинилися. З дверей кімнати на сходову клітку падало блакитне світло, яке лилося, очевидно, від циферблату табло. То була годинникова кімната. Сашко зайшов досередини. Озирнувся — пса поруч не було.

23:59 — показували цифри, навіть зі зворотного боку легко читався напис. Годинник ізсередини здавався дзеркальним, як оті вікна: зсередини бачиш, що відбувається назовні, а от тебе ніхто не бачить. Сашко бачив лапаті сніжинки, які густо мерехтіли під голубими софітами циферблату годинника. Кімната була майже порожньою. Якщо не рахувати стола перед табло, стільчика та справа від столу на стіні репродукції картини Моне, де пастельне сонце, як надія, вилазило з-за горизонту, повідомляючи, що попри все воно таки є. Підійшов до столу. На ньому лежали недбало розсипані кимсь сірники. Та це тільки так здавалося, тому що коли придивився, то побачив, що хтось акуратно і обережно виклав з них рік, місяць і сьогоднішню дату. Сашко провів рукою по сірниках, майже не торкаючись їх. За стінами шумів вітер, у годиннику щось ледь чутно муркотіло. Зненацька у годинниковому механізмі лунко ляснуло, і цифри змінилися на нулі — 00:00, перестрибнувши в безчасся. Від того ляскоту рука чоловіка, що лежала на столі, враз стрепенулася та зачепила цифро-сірнички, котрі показували дату та рік. Вони змішалися. Зупинка… Це відчув не тільки внутрішньо: раптом стих вітер, через вікно годинника побачив, що й сніжинки перестали мигтіти, а просто зависли в повітрі. Жодного звуку, тиша. Здавалося, що планета зупинилася і зробив це він, власною необережністю. Тому першою думкою було повернути все назад, скласти з сірників цифри. І раптом пригадав слова старого зі сну чи не зі сну — про можливість усе виправити, бо «ангели не сплять ніколи». Вже знав, що має змінити, яку дату поставити, куди повернутися разом з тими нулями, в який день. Почати все хай не з початку, хай з середини, але почати нове для себе, не відаючи, звісно, чи стане воно добрим, але іншим — то правда. І байдуже, що це все — божевілля… Нехай, нехай, нехай!

Остання цифра лягає на стіл. Сашко закриває очі, чуючи гучне ляскання всередині годинника після її доторку до поверхні столу.


Він стоїть посеред білої кімнати, біло-сірий, наче припорошений попелом, сумний та зажурений. Сніжні крила складені докупи, ледь-ледь торкаються підлоги.

Оксана трохи наполохано підходить до зажуреного ангела.

— Чому ти відрізала крила, дівчино? — сумно запитує він.

Оксана не знає, що відповісти. Лише розгублено кліпає очима. Ангел підносить руку до її щоки, торкається. Рука тепла і легка, мов дотик Ангела. Жінка заплющує очі. Хочеться плакати і сміятися, так добре.

— Навіщо ти відрізала крила?! — наче докір і твердження теж. — Коханню крила не заважають — пам’ятай про це.


Здається, цілу вічність нічого не відбувається, і раптом голову чоловіка заполонюють звуки, запахи любистку і кави, вітру та доторк м’якого волосся до щоки. Сашко розплющує очі, просто на нього дивиться смарагдове небо, чисте-чисте й безмежне.

Її волосся духмяніє любистком, кінчики пальців — кавою, її тіло пахне вітром. Навпроти нулі на табло сусіднього будинку. Ті самі нулі! Оксана не хоче, щоб він закривав вікно шторами. А він і не буде. Не варто закривати небо, хай заходить до хати. З нього на нас дивляться не тільки зорі. Сашка ті нулі вже не дратують і не лякають. Він поруч з Оксаною, живою та здоровою, рідною, своєю, якої нікому не віддасть, ніколи, нікому. Її губи накривають його хвилею шаленства, і, коли він нарешті висуває краєчок свого єства з-під тої хвилі, нулів уже нема. Трійки та одинички.

Час рухатися вперед.

Оксана спить, загорнувшись калачиком, поклавши голову на його груди. Він боїться навіть порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя, торопіє, вкотре вдихаючи запах любистку.

Вранці вони на кухні п’ють чай, і він запитує про те, що його зачіпає, тривожить:

— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш. Для мене сьогоднішня ніч — не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самітністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені майже нічого не перемінилося з того часу. Хіба що роки додали смутку…Ти така! Я кохаю тебе! Завжди тільки тебе! Кохаю!


Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.

— Сашко! Я знаю! — Оксана перехоплює другою рукою його руку, притискає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Я мушу вертатися в Київ. Там у мене хвора донька, моя Мар’янка… — вона робить маленьку паузу, ніби вирішує, чи казати те, що поривається сказати, додає: — і… чоловік, батько Мар’янки. Так, і крім того ще купа проблем. Але це мої проблеми, і тільки мої. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… А ти? Одружись, заведи дітей. Ти станеш добрим батьком.


Але Сашко говорить, що він відмовляється розуміти, відмовляється слухати її пояснення. Бо він кохає її, а хто заслуговує найбільше на щастя? Так, ті, кого ми любимо, найперше на нього заслуговують, і, що б вона не робила та не казала, лаяла, просила, запевняла, він не залишить і не відмовиться від неї нізащо, бо і вона його кохає, саме так — зараз він знає напевно, бо кохатися можна тільки з тим, кого любиш, хіба ні?

— Я тебе саму нікуди не відпущу, і, навіть коли ти того не захочеш, люба, я все одно буду завжди поруч. Не обтинай собі крила… І Бог з ними, з твоїми вітряками, ми разом впораємося з ними.

Десь зовсім поруч, можливо за стіною, лунає музика…

Оксана, збентежена почутим, але й щаслива, кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:

— «Мелодія» Скорика… Вальс?

— Ні, Оксано, ні! То музика мого серця…



8. Крила

— Юрасику, а злазь-но, голубе, з тієї груші, кому сказала! — Під деревом сердита жінка. Смарагдові очі говорять, що гніву в словах таки більше, ніж у погляді.

Карі очі малого світлячка та матері зустрічаються.

— Мамо, я злізу, та тільки ти, той, пообіцяй, що не дуже лаятимешся.

— Він мені ще й ультиматуми ставить. Погляньте на нього! Добре-добре, сиди там. Прийде тато з лікарні, тоді й ременяки скуштуєш. І нема чого дивитися на мене майже безвинним поглядом, знаю, що у своє виправдання якусь каверзу вигадаєш.

Слова про татів ремінь діють майже миттєво, і, поки Оксана договорює тираду до кінця, білявий хлопчина років шести, сумно шморгаючи носом та тулячи до себе щось загорнуте в поділ темно-синьої курточки, стоїть внизу, винувато опустивши додолу очі.

— Господи, лише шість років, а він на таке високе дерево заліз! А якби впав та вбився? Чим ти думав? — Голос уже зовсім лагідний. Оксана пригортає до себе сина, помітивши, що той щось тримає у пазусі. — Що там у тебе?

Звичайна для Юрка історія. Хлопчина підібрав сороченя, що випало з гнізда, та поліз на дерево повертати маля додому, до мами. Але не зовсім розрахував сили, бо гніздо таки трохи зависоко. От і застряг дорогою. Що воно далі чинити — лізти вперед чи вернутися назад? І коли саме над цим міркував, мама нагодилася. Ото халепа, сороченя не врятував і ще й покарають. Але ж він хотів якнайліпше, бо всім-всім на світі, малим і великим, потрібна мама.

— І що мені з тобою робити, га? В понеділок була кішечка, позаминулої середи — ворона з переламаним крилом, а ще миші, хом’яки, про дрібну комашню і не згадую. Добре, що не біля лісу живемо, а то, гляди, і вовки, і лисиці, і дикі кабани у квартирі поселилися б. Бабуся Василина того б точно не пережила.

— А бабуся Оля? — Малий зацікавлено задивився на маму.

Бабуся Оля добра-предобра, завжди заступається за нього перед батьками. Каже: «Юрчик має добре серце, як і його дідусь, — то дар Божий. Не сваріть за це». А його, правда, не дуже й сварять. Він знає — це для годиться мама з татком бурчать, у дорослих так заведено — виховують. Бо ще жодного разу нікого з підібраних ним безхатченків на двір не викинули. Дехто з врятованих друзів зараз мешкає у квартирі бабусі Олі, дехто у них, дехто у добрих людей. Бабуся Оля ніколи не відмовляє в прихистку знайдам, каже, що їй так навіть веселіше. Але ж Юрчик знає, що насправді тут геть інше. Бабуся у нього добра-предобра. Щодня Юрко з матусею та татком відвідують бабусю, а заодно і песика Бровка, і котика Білика, і хом’ячка Яшку, його Юрчик знайшов місяць тому переляканого, хворого і ледь-ледь живого під лавкою в дитячому садочку. От би було класно мати свого маленького вовчика чи лисенятко!

— Так-так, молодий чоловіче, повільніше, будьте ласкаві, з мріями. Вас ще не прощено і навіть не покарано. — Малий і не помітив, як почав мріяти вголос. — Розумію, що то благородно — таке чинити, але ж не самотужки, га? Дерево зависоке для вас, козаче. От прийде тато з роботи, і тоді разом можна, а так… Якби впав з груші, то що б тоді робила твоя мама?

— Мамо, я не подумав. — Юрко опустив очі додолу і був готовий розревітися. Мама ж у нього найкраща, а якби й справді впав?

— Ну, все, шибенику, ходімо до хати. Бабуся Василина хвилюється, а їй не можна. Ти ж знаєш — хворе серце. Називається, онучок пішов гуляти, визирає у вікно — тебе у дворі нема. Тривожиться старенька, телефонує мені у школу. Я ж добре знаю, де ти можеш бути. Поруч — у шкільному садочку.

Звісно, сороченя слід забрати додому і зачекати тата. Хлопчина розмірковує вголос: може, тато дозволить залишити малюка, якщо, звісно, мама-сорока не прийме дитинку. Таке інколи трапляється, тато розповідав. От вороненко вже майже здоровий, татко крильце склав, загоїлося. Вже досить гарно літає, лише ночувати повертається. Ще декілька днів, тато каже, і він повністю одужає. Тоді й не повернеться. Ну, хіба що, може, інколи залітатиме в гості. От класно було б, якби залишився той сороченко у них жити. І малий починає фантазувати, як він вчитиме сороченка літати, говорити. А чому б і ні? Он папуги вміють. А чим сороки гірші від папуг? Навіть кращі.

Оксана раз по раз посміхається, слухаючи мрії малого Юрчика. Вони йдуть весняним подвір’ям. Сонце лагідно і ніжно пестить обличчя. Хіба вона не щаслива жінка — люблячий чоловік, розумний синочок, талановита донька, студентка Краківського університету? Мар’янка телефонувала вранці — казала, що родину чекає великий сюрприз від неї, бо незабаром Великодні свята — от і приїде в гості. Ой, здогадується Оксана, що то за подаруночок. І звати його Анджеєм, надто часто в розмові Мар’янка згадує це ім’я. Та хай, аби тільки те, що відчуває її доня, було справжнім, як у неї з Сашком.

— Мамо, мамо! — Юрко шарпає Оксану за рукав. — Малому сороченку гніздо потрібне. Можна я тут галузок сухих назбираю? А ти потримай малюка, тільки ніжно.

Оксана погоджується. Притуляє тендітне тільце наляканого сороченяти до себе. Сідає на лавку, спостерігаючи за сином. Як добре, що тоді Сашко все-таки поїхав з нею до Києва, майже силою забрав і її, і доньку сюди, додому. Владислав робив в’ялі спроби просити вибачення, навіть одного разу приїжджав перепрошувати. Але тоді їй вже було зовсім байдуже до всього, що він їй говорив, до куплених троянд, до масних слів. Промайнув майже рік після тих подій, і Оксана не захотіла повертатися до столичного життя. Її цілком влаштовувала відсутність Брехів, нова робота вчителя молодших класів у школі. Але навіть перед стратою злочинцю дають виговоритися. Тож таке право мав і Владислав. Оксана запропонувала йому зробити вибір, доволі простий — або вона, донька і квартира для дружньої родини в маленькому провінційному волинському містечку, або столиця, але без них і решта, що мається на увазі під тим словом, тобто брехівщина. Вибір без вибору. Найдужче переживала Мар’янка. Але ніжність і терплячість Сашка з часом зробили своє. Сполохане збентежене пташеня, яке силою вирвали з його золотої клітки й поселили в звичайнісінькому лісі, здавалося не просто наляканим, а панічно вибитим із дійсності. Але як багато важить любов! Вона переходить і на тих, хто є частинкою твого залюбленого чи залюбленої. Бо вона — Сонце. Минув рік, і проміння того Сонця терпляче й обережно розтопило кригу, відігріло збентежену душу Мар’янки, і настав день, коли доня дозволила ще комусь крім мами стати частинкою свого життя. Так, вона прихилилася до Сашка, тим паче що Оксана не боронила доньці спілкуватися ані з батьком, ані з Брехами. Влад одружився з Віолетою, щастя Ірени Георгіївни видавалося майже вимріяно-досконалим. Чому майже? Віолета не може мати дітей, хоча й досі не полишає такої надії, лікуючись в найкращих світових клініках, знаючи, що чоловік і далі не пропускає жодної спідниці у своєму університеті, тим паче що він тепер декан. Про це якось розповідала Мар’янка, повернувшись із чергових відвідин Брехів. Сама Віолета їй у цьому зізналася. Тож, на біду Ірени, задрипанка Кущинська поки що і далі залишалася матір’ю єдиної спадкоємиці брехівського трону. Однак доні, здається, поки що на той трон начхати. Вона замість Київського універу, здається Оксані, на зло Брехам, вступила до Волинського. Закінчила його і от тепер вчиться у Кракові. Вона, як і її тато, дуже любить вчитися, але, як її мама, — не любить, коли на неї тиснуть.

Сашко, її коханий, добрий, ніжний, лагідний, вірний і наполегливий Сашко. І як би далі не склалося життя, вона найщасливіша жінка, бо кохана і кохає. Коли наближення свого коханого відчуваєш навіть фізично, наче через пелену бачиш, як він іде повз міст Скупого кохання, піднімається східцями, і на мить випереджуєш його з’яву перед дверима. Це щастя, коли починаєш чекати на його прихід вже зранку, хоча лише декілька хвилин минуло, як він пішов на роботу. Це щастя — так кохати, донині так кохати, коли тобі вже за сорок і зморшки не додають тобі краси, а для нього й досі ти — Єдина, Жадана, Музика його серця.

Полінка з Сергієм одружилися і відразу ж переїхали жити до Львова. Пізніше Поля розповідала Оксані, що так вирішив Сергій після розмови з Сашком. Що Сашко йому сказав, невідомо, однак вона навіть рада, що так сталося. Бо в новому для Полі місті ніщо не нагадує про минуле — хіба що шрами від порізів на руках та зламана рука, яка трохи судомить на зміну погоди. Поля з Сергієм часто бувають у них. Донечці Оксанці, так, так, Оксанці, вже вісім років.

Врешті малий Юрко справився зі своїм задумом.

— Мамо, мамусю, чуєш, агов? — Оксана задумалася, а русло думок та роздумів малого вже бігли в іншому керунку.

— Що, любий?

— Чому воно так? Ось сороки й ворони мають крила, правда?

— Так. — Оксана весело відповідає.

— І ангели мають крила, так? — Юрко зупиняється.

— Так. І ангели мають крила.

Оксана уважно дивиться на сина. Той серйозно замислився.

— А люди? Чи всі люди мають крила, мамо?

Він не спитав — чому люди не мають крил, він спитав — чи всі…

— Всі, певне всі, але не всі про це пам’ятають. — І враз зрозуміла, що зовсім не те говорить малій дитині. Ще не вистачає, щоб той пробував літати. — Але, синку, любий, то зовсім інші крила, не такі, як у птахів, і тому не смій…

— Мамо, я знаю. — Юрко розважливо дивиться на Оксану. — Мені вже шість років. Ті крила отам. — Він кладе руку на груди. — Бо ми ж — люди…



Епілог

У дверях гучно повертається ключ, і вони відчиняються.

До палати заходять двоє чоловіків. Один старий — сивочолий з розкішними довгими вусами, другий — молодий, жвавий, худорлявий, схожий на жердину. Спиняються в центрі невеличкої кімнати. Під вікном письмовий стіл, поруч — стілець. У правому кутку кімнати як-будь застелене брудною сірою шматою ліжко. На ліжку сидить білявий чолов’яга років сорока — сорока п’яти. Сидить, мрійливо дивлячись перед собою темно-карим поглядом великих очей. Руки склав перед собою у вузол. Темно-синя сорочка підкреслює блідість і худобу його обличчя. Чорні парусинові штани надто широкі для його худющої фігури, безпорадно звисають довгою спідницею. На босих ногах зелені капці.

— Отже, Сергію, знайомся — це той самий пан, що я тобі про нього оповідав, — гугнить хриплуватий голос старого чоловіка. — Звати його Олександр, у минулому досить успішний лікар-хірург. Одного зимового ранку його знайшли на горищі дев’ятиповерхівки в непритомному стані. Так, можна сказати, і не прийшов до тями. Діагноз невтішний — повна амнезія, час від часу в пацієнта спостерігається сопоративний стан, тотальний і глибокий розлад свідомості, він перебуває в стані цілковитої байдужості до оточуючого і оточуючих, повна дезорієнтація в просторі. Вже два роки він отакий. І все це наслідки пережитого стресу. Та, на загал, дуже сумирний пацієнт. Часто посміхається, навіть у сні. Чемно виконує всі приписи. У нас із ним повна гармонія, якщо можна так сказати про взаємини лікаря та божевільного пацієнта.

— Андрію Костянтиновичу, а що стало причиною розвитку хвороби? — Молодик зацікавлено оглядає хворого, авжеж — пан професор поганого не порадить, схоже, для написання наукової роботи то добрий матеріал.

— Олександр Петрович втратив кохану жінку, вона померла — а він… захворів. Ну от, я ж кажу — унікальний випадок. Історію його хвороби можеш взяти у мене в кабінеті на письмовому столі, саме сьогодні переглядав — добротний матеріальчик набирається для твоєї дисертації та й, зрештою, для моєї майбутньої книги. Та знаєш, що найжахливіше в отій всій ситуації? Так-так, і то тобі говорить старий професор, через кабінет якого пройшов не один пацієнт, і історія хвороби кожного з них, звісно, унікальна. Але ця… Не приведи Господи аж так кохати…


Сашко вкотре прокидається в липкій холодній воді, точніше навіть не прокидається, то Оксана його силоміць будить, розштовхує, бо він так голосно стогне уві сні, що навіть малий Юрко з дитячої чує ті звуки і будиться налякано.

— Сашуню, коханий, сонечко моє, знову той сон… А щоб йому. — Оксана лагідно торкається обличчя Олександра рукою, тоді нахиляється над ним і цілує-цілує-цілує… Жива, тепла, справжня, солодка, ніжна, кохана…

Чоловік ніжно пригортає жінку до себе, вдихаючи запах любистку та вітру, слухаючи, як гучно калатає його злякане скаженим сном серце, у якому він — завжди пацієнт божевільні і в якому немає ані Оксани, ані сина Юрка… Є тільки невеличка кімната, притулок для втраченого-загубленого тіла, ліжко в куточку, застелене сірим смутком, вікно поруч, що зирить оченятами завжди на захід, і єдина його розрада — дивитися через те вікно, як плаче-ридає вмираючий день і повільно гасне натомлене сонце.

Сашко ще якихось півгодини лежить, переводячи подих, приходить до тями. Ось і Оксанка заснула — ледь помітно підносяться її груди та кутики вуст посміхаються. Сни, його божевільні сни. Вони прийшли відразу ж після тої зимової ночі. Ті сни завжди настільки реальні, що він уже й не може визначитися, хто він такий насправді і де він справжній — там, у білій палаті з вікнами на захід сонця, самітник та божевільний, чи тут, поруч з Оксанкою та сином Юрком, із вікном у спальні на той самий годинник.

Олександр обережно встає з ліжка, щоб не сполохати сон Оксаночки. Підходить до вікна, відхиляє вбік гардину і довго дивиться на будинок навпроти, на годинник з цифрами у минуле, з цифрами у майбутнє… Він знає, що рано чи пізно він повернеться в ту кімнату з дурнуватим написом на дверях «Числобог», щоб, можливо, віднайти втрачене, віднайти себе, загубленого.


Львів, червень 2010 — січень 2011

1

Бог Чисел, тобто Бог часу. В Україні Числобога вшановують у час зимового сонцестояння 21–22 грудня, на Різдво Божича, а також одночасно і поруч зі Сварогом. Вважають, що на Різдво з народженням Молодого Божича Коляди час «оновлюється», тобто починається нове Коло Свароже. (Г. С. Лозко. Українське народознавство)


Купить книгу "Тому, що ти є" у автора Корній Дара

на главную | моя полка | | Тому, що ти є |     цвет текста   цвет фона   размер шрифта   сохранить книгу

Текст книги загружен, загружаются изображения
Всего проголосовало: 445
Средний рейтинг 4.9 из 5



Оцените эту книгу