Маніакально-депресивна культура

Есе у формі потоку свідомості, присвячена творчості сучасних українських митців та літераторів.

Живе вона десь між брудною підземкою та ґранітною будовою на Банковій, вік її десь між віком Спасителя і віком Іуди, в її блідо-блакитних очах посмішка Гамлєта, який повернувся у своє королівство з концтабору чи з вирію. Полюбляє вона тризіркову каву, що її подають за столиками з білого пластику епохи Луї 14го в гастрономі на розі Прорізної та Пушкінської. А охороняють її прикордонники Ойкумени без визначеного місця проживання.

Батьком її був національний герой Леопольд фон Винники, а матір’ю — затуркана Венера, що одного ранку прокинулася повією. Брати і сестри її розбіглися межи людьми, мов засоби масової комунікації, повільно втрачаючи людську подобу, напиваючись щороку шостого червня за рахунок/прорахунок Президента. Бо його бач трохи…

Вивчала вона поетику постмодернізму і фронезис потворного, куючи національну свідомість за підручником з національного волання для восьмого класу. Потім вона виросла і покохала прекрасного принца на ймення Еклезіаст. Він кинув її покриткою, коли під лопухами вже дозрівали навколомистецькі еліти. Їх виростила, причепурила, одягла в камізельки і відправила у світ великий місіонерами та конкістадорами. Часом, трапляється, схожі вони на батька, зажурені, сірі, ковзають у обертово-поступальному русі між жовтими колонами Спілки. Часом, схожі на бабулю, яскраві, у срібних піджачках чудовим голосом сіють зі сцен фаталістичну романтику та істеричний оптимізм. Вони вчилися на інженерів, працювали у державних адміністраціях, заробляли співом коломийок у переходах. Купити їх любов можна лише за великі гроші або ж за миготіння блакитних ліхтариків, які міцно тримають, боячись інцесту, їхні ж дядьки, схожі на засоби масової комунікації. Бо такі сороміцьки зв’язки породжують мутантів, які фанатично проповідують релігію засобів від лупи, туристичних подорожей туди ізвідки та таблеток від відчаю. Треті ж, схожі на діда, складають докупи слова, в яких сміх і гріх, пиво і курви, червона калина і мастурбація. Їх люблять, за те, що вони звеличили лайку, зробивши її мистецтвом, якого так довго чекав народ, який не мав уже слів, лише самі народні мудрості.

Їхньою спільною хворобою стала параноя, страх що їхнє місце у лоні родини займуть зайди, російські іміджмейкери, які відберуть у справжнього митця право писати спічі для президентства, депутатства та бізнесменства, що їхні повії потіснять наших, що потом і кров’ю вибороли робоче місце біля готелю Дніпро. Бояться, що гонорар їхній, оплачений пророками з гуманітарних фондів, святий, мов причастя для уст достойних, відберуть молоді і нахабні байстрюки, що зневажають рідну дідьківщину.

Всі вони, і справжні діточки, і зайди, вміють жебрати, хто роздягаючись, хто роздягаючи. Вміють вони пожалітися, про те, як їх зневажають, і навіть не платять уже за веселу розвагу, про те, як за браком коштів для масовки, знімали вони групові сцени своїх порнофільмів, бігаючи навколо камери. Прекрасно засвоївши стиль і ритм благання і, горді своїм соромом, багаті своїми втратами, продають свій біль, розфасований у примірники та альбоми. Хтось не витримує і, наділений пекельною дотепністю, висміює імпотенцію братів своїх, клімактичні вибрики сестер своїх, вважаючи, що самі — недоторкані. А потім перші ж отримують дипломи магістрів-кініків і занурюються у польові дослідження того, що і так давно відомо.

А ненька їхня все журиться на валу, чекаючи коханого, якому вже дійсно байдуже і лише хочеться борщу та сала, та пива з футболом, та ковтку кефіру після ефіру. І він сідає за ф-но і грає джаз у гармонійному мінорі для тих, хто народжується старими, чий перший крик був спричинений болем ностальгії і тугою за втраченим майбутнім.

Les signes

(знаки)

Я приніс тобі цигарки Давідов і червоний портвейн, моя мадонна. За рогом літа, виявилося, на нас чекав холод, і сьогоднішній вечір, безперечно, призначений для того, щоб зігріти оселю антропогенним теплом. Я чекатиму на тебе.

Ти прийдеш, запізнившись на трохи менше як мільярд світлових років, так вже склалося, струснеш дощ з квітчастої парасольки, усміхнешся, а твоє розкішне волосся, неслухняно-закручене, немов спіраль історії, впаде на плечі вологим чорним серпанком.

А що ще? Я чекатиму, бо люблю твій вишуканий профіль з присмаком античної arete, і твої ніжні, як гримучі піски, губи, і шов на панчохах, тих, вульгарно-естетичних, які тобі так пасують, моя вавілонянка.

Ну, нарешті. Тепер можна спустити знамена меланхолії.

― Привіт, carissimo!

― Вітаю, dolce vita.

― Звідки ти знаєш?

― Що?

― Мої парфуми.

Тоді я роблю спробу відтворити на обличчі посмішку, що личила б щербатому сфінксу. (В мене неперевершений нюх на жіночі парфуми, моя мудрість не знає меж.) Дуже переконливо. Моя гостя звично вмощується на затишній канапі, чекаючи належних почестей.

Я, блідий невільник комп’ютерного павутиння, марную юність у своїй дизайнерській барлозі, тож комфорт мусить бути максимальним: один порух руки — і світло згасає до квазі-інтимного, один непомітний жест — і мій енергетичний вампір квітне ліліями і саксофонними синусоїдами. Я ховаю дистанційку, роздумуючи, чи не занадто агресивно поводжуся.

― Які новини з гарячих точок світу?

Посмішка. Я знав, що вона неправильно зрозуміє.

― Ну, роботи так і не знайшла. Коли ж закінчиться це ходіння по муках? Мені вже вночі ввижається, як я на нескінченних інтерв’ю пояснюю, що це в мене за досвід роботи в компанії «Рекет консалтінг» і чому це мої рекомендації видані дитячою кімнатою міліції.

― Ет, ці люди не розуміють справжніх цінностей. А може, засліплені твоєю красою і аристократичністю, вони просто втрачають здоровий глузд.

― Звісно, треба до резюме докладати пробірочку з пробою блакитної крові. І тоді мені пряма дорога на рекламу гігієнічних засобів.

― Не треба себе недооцінювати. І, як на мене, непрацевлаштована жінка куди як привабливіша за ту, що, захекана і зеленкувата, мчить містом з папкою і авоською, гублячи гудзики і стильно розштовхуючи ліктями перехожих.

― Ой, що тобі, нещасний продукт патріархату, пояснювати. І так настрій гидотний, а тут іще цей… З тією маленькою рудою сучкою. Слухай, в тебе є що випити?

Мене не дивує ця зміна тематики. «Цей» означає, не інакше як мого попередника, і вона про нього згадує час від часу. Вислухувати такі речі є моїм почесним обов’язком, хоча я зовсім не страждаю на хворобливу зацікавленість даним предметом.

Випити знайдеться. Правда, тости типу «a nous»^[1] вже тепер не в моді, тож ми просто п’ємо це вино, щоб звільнити свої юні організми від радіонуклідів і зайвих роздумів.

Зовсім не так мені якось випало пити вино в Лангедоці. Це був один з тих небагатьох випадків, коли я залишав свою халупу, щоби подивитись світ. Та й то, це не була моя ідея. Один приятель з благодійної фундації, для якої я колись розробляв макет веб-сторінки, отримав пропозицію від якогось, в свою чергу, знайомого приїхати на заробітки до Франції. Платня за два тижні роботи була такою, що покривала б дорогу, і залишалося ще достатньо, щоб відвідати Париж. Я погодився.

Чарівний Лангедок, сонячний Русійон! Зеленого оксамиту пагорби, перші сходинки Піренеїв, старезні фортеці, над якими часом швидко проносилися бузкові хмари… І виноград, звичайно, який ми збирали власноруч у великі плетені корзини. Це білий виноград Mauzac, з якого роблять золоте, іскристе вино Blanquette. Наш господар володів двадцятьма гектарами випестуваних на багатих крейдою грунтах виноградників Blanquette de Limoux, що у верхній частині долини Aude, біля містечка Ліму. Жили ми тут же поряд, у двоповерховому маєтку мсьє Жака, разом з його сім’єю.

Ці люди — мсьє Жак, його дружина Анн-Жюстін їх дочка й син, що характерно, не ставилися до нас, як до найманців, а швидше, як до спільників чи родичів: з нами ділили роботу, так само, як і вечерю.

На виноградниках на випадок спраги до наших послуг були два величезних барила: одне з водою, інше з молодим вином. Легко передбачити нашу першу реакцію та її наслідки. Коли ми Генком (це той мій товариш з фундації) після мізансцени з елементами слов’янських єдиноборств, посідали межи виноградними рядами, обнявшись у дусі християнського братерства і наспівуючи щось самокритичне про два дубки, стало очевидно, що так далі не піде. Мсьє Жак подивився на наші пики, де красномовно проступав процес бродіння, хитро усміхнувся і промовив «quand la vin est tiré il faut le boir»,^[2] з чим я абсолютно погодився би за інших обставин.

М-не, збирати виноград з похмілля — те іще задоволення. Так і проминули два тижні, причому до барила з вином якось зовсім не тягнуло. Зате після збору урожаю у Ліму повинен був відбутися глобальний ярмарок. Родина мсьє Жака і чути не хотіла, щоб ми їхали до того.

Перед ярмарком нас звозили до Каркассону, старовинного центру виноробства. Місто було засноване ще римлянами і було в свій час найбільшою укріпленою фортецею Європи. В 1Зму сторіччі Каркассон був осередком єресі катарів. У 1209 папа Іноцентій ІІІ відправив на південь Франції хрестовий похід, що знищив більш як 40 тисяч Amis de Dieux,^[3] як називали себе катари. У Каркассоні ж катаризм зберігся до початку 14го сторіччя, коли Великий Інквізитор Памієрської єпархії Жак Фурньє взявся за цю справу з усією відповідальністю, і за його керівництва у Каркассоні було побудоавно сумнозвісну La Tour de l’Inquisition. Великий Інквізитор Памієрський відомий своїм науковим підходом у стосунках з єретиками, а в 1334 він отримує підвищення і вже з того часу знаний в Авіньйоні як папа Бенуа ХIІ.

Поки мсьє Жак домовлявся про упаковку і реалізацію свого вина, ми з Генком відвідали La Cité de Carcassone, власне, саму старовинну фортецю, зараз повністю відновлену. Як нам повідомили, там у вигляді музейних експонатів живе і працює близько трьохсот людей. Коли Генк поцікавився, чи не переобладнали вони свою La Tour під офіс «Кеботу», я вирішив вберегти нещасного від подальшого морального падіння і вивів його з музею.

Ярмарок у Ліму був своєрідною комерційною виставкою у «європейському вимірі». Вдень вулицями міста пересувалися тачанки з рекламними стендами і представниками фірм, а ввечері всенародні гульки логічно завершилися дегустацією продукту на фоні багатої фольклорної традиції. На жаль, багато що лишалося мені малодоступним, оскільки мовна практика Лангедоку не була моєю сильною стороною. Тож нам з Генком лишалася тільки дегустація, що нас якось не дуже засмучувало. В якийсь момент ми вирішили знайти наших хазяїв і відшукали мсьє Жака десь під тентом, де він з колегами виконував звучним басом мелодійну пісню. Вона, як потім виявилося, була ледве не місцевою марсельєзою, і цей історичний момент я потім навіть занотував:

Мсьє Жак нас угледів і запросив до столу. Далі все пригадується мені у дещо затуманеному вигляді. Здається, комусь за столом стало недобре, не інакше як серцевий напад. Сивовусого винороба поклали на стіл, хтось поїв його водою, хтось спиртом натирав скроні. Загалом же стало зрозуміло, що терміново треба лікаря. Однак потерпілий, прийшовши до тями, почав відчайдушно вимагати якогось Белібаста, і навколишні дещо розгубилися.

― Бланш! — покликав мсьє Жак свою дочку, — знаєш де живе Белібаст?

Вона кивнула?

― А де Ніколя?

Бланш вказала підборіддям на найбільший натовп, де репетували найголосніше. Цей варіант, схоже, відпадав. Тоді з проханням супроводжувати дівчину мсьє Жак звернувся до мене. Я обернувся в пошуках Генка — дубль пусто. Що ж, зрештою, обов’язок і почесний і приємний. Бланш (що означає, приблизно, Білявка і зовсім не відповідає її смаглявій суті) була дуже цікавим товаришем, я лише сподівався — і намарне — не втрапити через це в якусь халепу. Біля Notre Dame de Marseilla нас перепинили троє молодиків напідпитку. Один з них почав щось говорити, звертаючись почергово то до мене, то до Бланш, та я (ганьба, ганьба!) не був, як то кажуть, disposè,^[5] якось на те відповісти. Справа в тім, що на півдні говорять трохи зашвидко, трохи більш емоційно і трохи не в тих виразах, ніж, скажімо, aux Champs-Elysées. А тут ще й ситуація склалась така, що моє найувічливіше «Pouvez vous repeter, s’il vous plait, monsieur?^[6]», як рекомендують чинити у подібних випадках розмовники, прозвучало б витонченим хамством. Та після того, як п’яний почварик пхнув мене в груди, мені не лишилося нічого іншого, як перейти на мову знаків і висловити категоричний протест. Така моя поведінка їх не те щоб сильно обурила, а якось наче здивувала, і тоді я, знов таки, знаками повідомив Бланш, що настав час для оперативного відступу з метою дезорієнтації супротивника.

До оселі Армана Белібаста ми дісталися досить швидко. Вислухавши Бланш, цей вбраний в чорне аскет прихопив з собою, схоже, біблію, і вирушив з нами.

Коли ми повернулися, коло хворого чаклував справжній лікар, та, побачивши нас з Белібастом, він піднявся і, сумно усміхнувшись, відступив. Белібаст нахилився до старого, помацав пульс. А потім зробив досить дивну річ: поклав пацієнту біблію на чоло, а руки — на його груди і почав говорити щось латиною, час від часу повторюючи «Parcite Nobis», що, як я здогадуюсь, означає «вибач нас».

Adoremus, Patrem, et Filium et Spirirtum Sanctam.

Старий помер. А наступного дня ми з Генком поїхали з Ліму. Та мені потрібно було ще досить багато часу, щоб зрозуміти, що це все означало.

По-перше, «Larida» — це замок du Carcasses, a «notre Dame» — так називають і до сьогодні церкву катарів. А по-друге, те, чому ми були свідками, схоже, було церемонією Consolamentum, що за традицією катарів було і хрещенням, і відпущенням гріхів та символізувало перехід від статусу Croyant (віруючий) до стану Parfait (довершений, тобто, пастор). Та, може, я і помиляюся, і Белібаст — це просто випадкове прізвище, а не ім’я нащадка останнього Parfait Лангедока. І може, то було ніяке не consolamentum, а звичайне собі відпущення гріхів, трохи трансформоване під впливом місцевих традицій. Якби тільки я зметикував раніше! Може, я зустрів останніх єретиків Європи, які ще вірили у маніхейський дуалізм і дотримувалися доктрини катарів, а може… Хтозна, що це означає. У мене завжди були проблеми з семіотикою.

Отак і зараз, я не розумів, що означала поведінка жінки, яку я любив. Ми допили портвейн, викурили той мій «вибір досвіду», і, як я і сподівався, того вечора вона залишилася зі мною. Однак, поводилася вона нервово, а потім, гадаючи, що я сплю, довго лежала, притиснувши до себе подушку і дивилася в стелю.

Це був наш останній вечір.

Вона мені нічого не сказала. Та й добре. Між словами і відчуттями народжуються знаки, які я мусив би зрозуміти. Я був сліпим, бо просто не хотів їх бачити. Вона повернулася до того, про кого, тепер я розумію, думала навіть в найкращі наші часи.

Якось, десь місяці за два по тому я брів парком, розгрібаючи ногами осінній гербарій. Не можу сказати, що вже зовсім позбувся тонкого шарму наслідків болючої втрати, та був, хотілося сподіватися, на шляху до видужання. На лаві під великим каштаном сиділа дівчина, у стані легкої медитації прикіпівши поглядом до прозорого склепіння з оголених гілок. (Сезон?) Вона була трохи молодшою за ту, що пішла, її невпевнено-руде волосся хвилями падало на плечі, а в очах, коли вона на якусь хвильку глянула на мене, нехай навіть крізь туман стримуваних сліз, спалахнула іскорка вродженого кокетства. За цей вогник, таких, як вона, часом означують не надто доброзичливо.

Цікаво, чи зміг я хоч зараз правильно прочитати запропоновані мені знаки?

― Я перепрошую, ви мене мабуть не знаєте, та у нас з вами є дещо спільне. Це…

Consolamentum?

Хроніки Забодянщини

Епізод І

Незайманку виписали з-за кордону за шалені гроші. Королівського спадкоємця попереджали — і чи одноразово!? — при дворі повинна бути штатна незайманка для урочистих подій! І така була у наявності, та принц Куртезан, ну… як би це точніше, затримався занадто довго на своїй посаді і вже було втратив надію на просування. Король, його батько, був рідкісною паскудою і, поклавши за мету протистояти усіма силами міжгенераційній мобілізації, продовжував жити і володарювати, зводячи роль принца до абсурду. В результаті, коли король врешті дав дуба, принц був вже досить підтоптаним старим циніком, що швидкими темпами просувався на шляху до маразму. Тому і потрібна була незайманка. Однак принц, знову ж таки, занадто довго чекав свого зоряного часу і в процесі всіляко шукав собі застосування. І ось, печальний результат зловживання природними багатствами — рідне королівство вичерпало всі наявні ресурси.

Дівчину привезли в спеціальній кареті для буйних божевільних — лише непробивна криця, міцні ґрати та м’які войлочні стіни могли ґарантувати недоторканість і цілісність цінного вантажу. На королівському подвір’ї її зустрічала озброєна варта і близький до нервового нападу, та сповнений неясних очікувань принц Куртезан. Цнотлива панія виплила з карети, і принц ахнув, підозріло примруживши очі. Панянка не надто схожа була на представницю вимираючого виду — вона пашіла здоров’ям та енергією і, хоч і втомлена подорожжю у цупкому контейнері, дивилася на принца відвертим поглядом одвічної жіночої мудрості. Ну та що вже робити, доведеться довіряти міжнародним стандартам якості (ISO, все таки) — перевірити не можна, не пошкодивши, як би це… основну цінність замовлення. Почали підготовку до процедури.

Власне, для чого принцові незайманка? Йому, силою традиції, було необхідно розшукати у глухому лісі однорога і отримати від нього ознаки легітимності влади. Попередники Куртезана вирішували це по-різному: хто змушував священну тварюку постояти на державній символіці і залишити сліди, а хто просто в лоба отримав копитом, також матеріальний доказ. Загальновідомою є прихильність однорогів до цнотливих громадян, і отже розбещені лібертени, яким виріс занедбаний батьками Куртезан, не мали жодного шансу поспілкуватися з носієм права узаконити обійняття спадкоємцем високої посади.

Тому принцеві довелося звернутися по допомогу за наймом. Передбачалося, що дівчина (а Куртезан замовив власне представницю жіночої когорти; при спробі домогтись послуг незайманого юнака, принца висміяли б на міжнародному рівні), так от, дівчина сяде десь на пеньочку, виставивши на огляд дівочні принади на фоні ландшафту, і одноріг, тварина допитлива і наївна, прийде дослідити рідкісне природнє явище. І тут принц, що сидітиме у засаді в кущах чи нашвидкуруч викопаній траншеї, плигне на однорога і змусить його легітимізувати монархію.

Підготовка йшла повним ходом. В лісочку було вирито і замасковано під натюрель бункер, облаштований комфортно і зі смаком; замовлена дівиця поцепила білу хламиду і сновигала королівською резиденцією, дратуючи адміністративних працівників питаннями типу «то є національна кольорита?», «де то є сортір?» та вимогами показати їй «народний ляйфстайл». Тоді їй пояснили, що її запрошено для виконання відповідального завдання на найвищому рівні, тому потрібно шанувати місцеві традиції і не муляти очі персоналу до інавгураційної процедури. Слід зберігати обережність, позаяк серед рідної адміністрації можуть виявитися ставленики політичної опозиції, які, скориставшись нагодою у темному кутку, можуть завадити принцеві вчасно коронуватися.

Нарешті, настав відповідальний день. Принц, озброєний добрими намірами і панянка у бойовому дезабійє зайняли позиції на лоні природи. Припікало сонечко, панна підсмажувала імпортовані телеса, принц повільно душився добрими намірами, заледве в силі зберігати статус кво. Одноріг виявив кращу витримку і на принаду не реагував. Коли почало сутеніти, Куртезана почали мучити різноманітні підозри, що підживлювалися зацікавленими поглядами, які часом спрямовувала на нього втілена дівоча сором’язливість. Принц втішався думкою про можливі причини цих поглядів (як то холод, голод, страх темряви чи культурний шок), гірко зітхав і нервово вовтузився у кущах, ведучи нерівну боротьбу з основним інстинктом. Одноріг все не з’являвся, і схоже було, що принцеві доведеться сутужно у його благородній справі — вочевидь, невтримні еманації Куртезанового досвіду перекривали ніжні випари високоякісної цноти.

Минуло кілька діб, і принц з панянкою повернулися. Вигляд у принца був гранично виснажений, в очах світився красномовний натяк на божевілля. В руках у нього була спідня білизна, вся геть потоптана роздвоєними копитцями однорога. Куртезан дико всміхався при думці про необхідну зміну державної символіки і реакцію на ці кардинальні зміни міжнародної громади. Панія ж кидала на принца розчулені погляди і нечленоподільними зойками висловлювала захоплення самобутнім забодянським державотворчим процесом.

Епізод ІІ

Наступною йде оповідь про героїчну епоху правління короля Фіндераса ХХХ-го, якого у просторіччі називали Король-сонце, оскільки був він жовтим карликом типу К-6. Це означає, що в його блакитній крові випадково затесалося десь з 58,6 % крові мудрих та вправних, хоча й косооких, кочівників, а низький зріст, як свідчить народна мудрість, сприяє швидкій військовій кар’єрі. Тому короля Фіндераса ХХХ-го супроводжувала народна повага у вигляді кремезних сек’юріті, а в країні настало благоденство, про яке ні в промовах сказати, ні в квартальних звітах описати. Щоправда, іноді на місцях виникали деякі непорозуміння (пов’язані в основному із політичною неграмотністю народних мас), які, однак, давали можливість королівській гвардії розім’ятися, подихати свіжим повітрям і безпосередньо роз’яснити населенню механізм державного управління.

Отже, країна тішилася злагодою і стабільністю, на вербах двічі на рік дозрівали банани, а відсоток м’яса в ковбасі досяг безпрецедентних висот. Та ніхто не підозрював, що у небезпечній близькості до кордонів Забодянщини скупчуються чорні хмари, хоча синоптики безвідповідально стверджували, що на атмосферному фронті без змін. Як було доведено в ході слідства, були вони ницими ворожими ставлениками, купленими оптом на чорному ринку (3-й ряд, 7-ме місце). Згодом з’ясувалося, що ці атмосферні катаклізми були пов’язані зі страшним кошмаром, який наснився на п’яну голову повелителю сусідньої Шишординської імперії каліфу Уклюк-ібн-Каюку. Та, власне, примарилася сердешному, як завше, якась фрейдистська маячня, і справа була зовсім не в кошмарі, а в підступному візирі каліфа, який щойно пройшов закордоном спецкурс із провокації для початківців і вирішив трохи попрактикуватися. Саме він витлумачив еротичні мотиви видіння, як прагнення каліфа до великих звершень, і, вказавши на нескромні макроекономічні показники сусідньої Забодянщини, запропонував каліфу покласти край цьому неподобству. Уклюк-ібн-Каюк, в цей момент власне зі смаком хлебтав розсіл, що значно покращувало його самопочуття, тож ідея була сприйнята з ентузіазмом.

Висококультурні забодянці, дізнавшись, що до кордонів країни наближається чималенька делегація, вирішили, що це — державний візит, перефарбували будівлі в центрі столиці і освіжили запас горілки в універмагах. Втім, вже скоро всі зрозуміли, що неочікувано сталася війна, бо ж державні візити відбуваються переважно без супроводу багатотисячної армії добре озброєних недоброзичливих бойовиків.

Довелося швидко мобілізувати волонтерів та прирівняних до них, і скоро стрункі колони могутньої забодянської армії вишикувалися на кордоні. Король-сонце в елегантному вбранні з останньої колекції «Bar Boss» та супроводжуваний дивізією фавориток, очолив військо. Тут варто зауважити, що король Фіндерас якраз був одружений з феєю Морганою (що дало підстави недоброзичливцям натякати на морганатичність цього шлюбу). Моргана ж на момент початку воєнної кампанії працювала над книжкою про науку і мистецтво діяльності першої леді, а така добра інформаційна нагода, як війна могла посприяти розкрутці потенційного бестселлера. Отож, королева вирішила супроводжувати чоловіка на поле битви, прагнучи забезпечити йому посильну допомогу і/або останні почесті.

Оглянемо тепер поле битви перед початком бою. З одного боку поля розташована армія Шишординської імперії, з іншої — забодянське військо, гордо майорять над воїнством з одної сторони — штандарт з зеленим драконом, а з іншої — прапор, де на червоному фоні зображені стильні майтечки і копитце однорога. У таборі забодянського війська можна спостерегти захопливе видовище підготовки жіночої дивізії до бою: шквальної стрілянини очима та пускання бісиків з теплолокаторами та ядрьоними боєголовками. У таборі імперії готували до використання стратегічну зброю масового ураження «шмурдяк нервово-паралітичний». З обох сторін долинають невимушені бойові гуки і брязкіт зброї. Ніщо вже, здавалося, не зможе зупинити кривавого міжнародного побоїща. Та тут королева Моргана, яку якась холєра потягла на передову, запримітила ворожого візира, що тулився коло намету каліфа, нервово смалячи цигарку. «Ага, — зметикувала вона, — це ж мій хороший знайомий Шмерлін!» Слід відзначити, що королева була жінкою злопам’ятною і неврівноваженою; за якусь хвилину вона вибралася на підвищення і заволоділа рупором.

— Агов, паскуда! — вискнула вона, — Що, вже найнявся під каліфом батрачити?

— А, то ти, курва зальотна! — радо відгукнувся Шмерлін, — Застрибнула нарешті в монарше ліжко?

— Та ми з вас зараз фаршмак зробимо!

— Бігус з кльоцками!

Нарешті обидва монархи зацікавились процесом. Король Фіндерас насилу відібрав в дружини рупор і вступив у дискусію.

— Виходь, Ібн-Каюк, старий козел!

— Сам козел! Собака і син собаки!

— Моя армія твоїй мармизу враз начистить, не встигнеш від страху в штани накласти!

— Та в тебе ж не армія — збіговисько недоумків! Ми вас як синків повкладаємо!

— Та ви з бодуна очі ще не пороздирали! У вас і на прапорі змій зелений!

— А в вас труси сімейні!

— Не займай, це плавки! В них сила! Давня традиція могутньої династії!

Тут до обговорення почала підключатись широка громадськість. Звідусіль долинали слогани типу «Ганьба!», «Но пасаран!», «Бий хранцуза прямо в пузо!» та різні неподобні побажання. Час від часу натовп перекривали зойки монархів, які зосереджено намагалися з’ясувати чия мама зогрішила у найбільш чудернацький спосіб.

Так зав’язалася перша в історії Забодянщини інформаційна війна. Тривала вона кілька днів, контужених і нервово виснажених виносили з поля бою сотнями, ще багато зірвало голоси і заробило мігрень на решту життя. Протягом цього безпрецедентного конфлікту дві супердержави зібрали достатньо матеріалу для кристалізації національного менталітету і започаткування багатої фольклорної традиції.

Епізод ІІІ

Після кончини короля Фіндераса в країні склалася ситуація критичного перенасичення ринку: дітей в небіжчика виявилося близько трьох десятків, а трон — лише один. Отож, ціни на меблі негайно зросли, а на памперси — катастрофічно впали. Спадкоємці спробували володарювати разом і по черзі, наглядно ілюструючи підданим корони процеси природного відбору та боротьби за виживання у світі дикої природи. Після кількох років такого володарювання кількість спадкоємців зменшилась на порядок, та порядку ніскільки не збільшилось. Кожний наступний спадкоємець, сівши на трон переполовинював казну; народу ж пояснювали, що бюджет практично нескінченний, оскільки за парадоксом Зенона, половина від половини від половини від половини — асимптотично наближається до нуля, але ніколи його не досягне. На податкову систему, однак, парадокс ніяк не розповсюджувався. Загалом в Забодянщині настала пора всезагального декадансу, втім, ходили, хитаючись з перепою, чутки про те, що десь росте справжній, найавтентичніший зі спадкоємців, який прийде, сяде на трон… ну і там все природним чином якось владнається.

В цей невеселий час при господарстві схимника Шмерліна, жив хлопчисько на ймення Внатур. Там він виконував функцію здебільшого іригаційно-асенізаційну, що виховувало його юну натуру в дусі суворого аскетизму та моральної чистоти. Шмерлін вчив його всьому, що знав: як бити байдики та уникати відповідальності, пускати пил в очі і переконливо брехати, знаючи, що ці вміння знадобляться Внатуру в порядному товаристві.

Нарешті, до Шмерліна дошкутильгали ті самі чутки про Короля у грядущому, прийдешньому та майбутньому. Будучи схимником зі стратегічним мисленням та хорошими зв’язками у верхніх ешелонах, Шмерлін вирішив посприяти втіленню очікувань забодянців. Йому вдалося розмістити в провідних ЗМІ — баладах менестрелів і бродячих вагантів, інформаційних агенціях Базарінформ і Кумаекспрес — повідомлення, які б сприяли підвищенню попиту на автентичного короля: «Хіба випадковий нащадок Фіндераса здатний задовольнити Ваш вибагливий смак? Лише справжній принц Внатур — вибір досвідченого підданого», «Принц Внатур — Ваш кандидадур!» Щоправда, Шмерлін точно не знав, що таке «кандидадур», але десь у грубезних фоліантах древньої мудрості значилося, що це така штука (типу могорича), яка обов’язково повинна бути у кожного нормального претендента на високу посаду, оскільки вона викликає в народу бурхливий ентузіазм і захват.

Скоро тільки й мови було, що про загадкового Внатура, хоча було не зовсім зрозуміло, про що саме йшлося: про дієтичні продукти чи ліки від радикуліту. Слід було терміново організувати громадську акцію, і це Шмерліну таки вдалося: він дістав з національного музею майтечки принца Куртезана і організував привселюдне приміряння спідньої білизни, мовляв, тільки справжньому нащадку славної королівської династії ті майтечки підійдуть за розміром.

І ось, настав урочистий день. Ще досі менестрелі співають романтичних пісень про те, як осоромилися попередні володарі, в яких майтечки ганебно спадали додолу, і як явився народу справжній король Внатур, на якому роззолочена королівська білизна, сиділа як рідна. Правда, народ мав тоді щастя безпосередньо спостерігати всю велич королівської анатомії. З тих часів монарша династія сильно охляла, але ще й досі на урочистих подіях виконують пісню, складену того дня: «Боже, борони королеву». Зброю короля Внатура ще довго жартома називали Нехулібур, аби підкреслити фізичну міць її володаря.

Тож не дивно, що новоспечений король користувався неабиякою популярністю в жінок. В нього були всі шанси перевершити скандальну репутацію свого попередника, аби не стала на заваді природна делікатність Внатура. Йому не хотілося розголосу, заздрісників та недоброзичливців, тож він (за допомогою Шмерліна, який став його радником) винайшов концепцію куртуазного кохання. Відповідно до цієї концепції, черговій пасії короля пропонували: «А чи не хочете Ви часом куртуазної любві? Так король сьогодні Вас запрошує до сауни.» І ніхто нічого навіть не запідозрив.

Досягнення Внатура на особистому фронті були, певна річ, визначними, однак, дісталася йому у спадок справдешня економічна руїна. Король озирнувся, насупився і промовив: «Так, хто крайній?!» Та, як виявилося, його сановники встигли заздалегідь подбати про свою безпеку: стіл, за яким зібралися учасники аудиту виявився круглим, тож крайнього так і не знайшли.

Вже на схилі літ король Внатур трохи схибнувся і вирішив одружитися. За дружину взяв він молодицю із сусіднього князівства на ймення Подорва. От тут-то і почалися проблеми. Чомусь на засіданні Найвищої Ради постійно бракувало кворуму, а члени Ради ходили замріяні, з колами від недосипу під очима. Короля це спочатку непокоїло, потім діставало, а зрештою, коли його вже остаточно трафив ясний шляк, Внатур пішов у запій. Інколи він з’являвся межи люди, бурмочучи щось на зразок: «А де чарка?» За однією з канонічних інтерпретацій, власне з цієї фрази почалася історія пошуку Грааля та стратегічних квестів.

Коли король нарешті сконав, всі дуже сумували. Втім, як свідчать численні пророцтва, король Внатур за свої благодіяння потрапив до райських кущ, де постійно пишно квітнуть вишневі сади, та з артезіанських джерел б’є Hennessy VSOP.

Відторгнення

Здається, неможливо бути більш щасливою! Це… як сонце, як ядерний вибух… трильйони мікрочастинок безмежного захоплення… всесвіт, наповнений розпорошеним п’янким теплом, дивовижний зорепад ніжності, іскристий потік секунд, кожна з яких — повнокревна вічність… Це неболамна симфонія задоволення, від якого хочеться кричати, доки голос не зірветься у стогін найвищої гармонії… грішна і безкарна, серцеривна насолода існуванням!

Вона лежала на широкому ліжку, гаряча і знесилена, всміхаючись палаючими очима, розкинувши руки в інфантильній імітації польоту. З вікна екзотичними пахощами та солоними іонами линула тепла південна ніч. Поряд з нею спав чоловік, його повільне дихання впліталося у тиху музику десь знадвору та надривне дзинчання цвіркунів. Жінка піднялася на лікті і поглянула на нього, лагідно, ледь-торкаючись, провела пучками пальців по скроням і шиї, немов у невпинному пориві ще раз пересвідчитися, що він — реальність, що залишиться з нею назавжди.

Завжди. Надто… і довершене поняття. Його ірреальна дійсність, ситуативна істина заколисує і зачаровує… мить насолоди і впевненості… Хіба цього не досить? Аби зрозуміти… Ні, відчути безумовну причетність до світотворення і світоспоживання. Існує лише єдине позачасове «завжди», на яке посилаються у намаганні… людську сутність часу. Однак, саме людські почуття — необхідна передумова чуттєвого сприйняття світу — болі і задоволення… А інакше, нащо воно здалося, це «завжди»?

Не в силі витримати енергетичну бурю непорушно, вона підхоплюється з ліжка і за мить визирає у вікно, звідки видно мерехтливу площину моря, обрамлену візерунком гілок чінар, пласковерхих ліванських кедрів та віялом пальм. На небі ні хмаринки; місяць повновладно висвітлює ніч на три-чотири тони, пестячи прохолодними потоками живу поверхню води, що віддзеркалює ритмічними спалахами. Сяйво ллється на оголене тіло жінки, яка завмерла біля вікна, прислухаючись до власних відчуттів. Нестримувані конвульсії радості все іще торкаються її вуст, в очах бринять іскорки невиплаканого кохання.

Ну звичайно, воно… знайти сенс, виправдати власне існування… І тому найвищим тріумфом є його пробудження — чуттєве зречення недоліків світу заради того, хто… адвоката диявола в одвічному судовому процесі проти себе. Той хто ні разу не… не знатиме, яким беззмістовним щастям наповнюється буденність. Звісно, тоді кожний раз коли… фізіологія перетворюється на одкровення. І почуваєшся тоді дитиною на долонях Бога, беззахисною і безтямною. Засинаючи в обіймах один одного, ба навіть ще ближче…, знаєш напевне — ось воно…

Він поворухнувся уві сні, і простирадло ковзнуло вниз. У чоловіка гарне засмагле тіло, молоде і сильне. Звичайно, він спить, втомлений спекою, денними розвагами і, ну, природно… Вона дивиться на нього, відсторонено усміхаючись. Їй вже його не вистачало: було б добре зараз відкоркувати фляжку Піно-Грі і сісти поряд коло вікна — аби запам’ятати цей дивовижний курортний місяць, примарне узбережжя, любовну агонію цвіркунів. Так шкода, що він всього цього не бачить, та не хочеться переривати його сон: він усміхається.

Чомусь любити можна тільки одного — себе або когось іншого. Інакше, це лише ще недолюбов, чи вже недо… Це не так вже й…, коли щастить знайти того, хто так само погодиться змінити пріоритети. А як ні? Іноді навіть найщиріші запевняння — чарівна облудна брехня, яку вигадуєш так натхненно, а потім, з часом… Ну, гаразд. З часом не тільки брехня, а найсвятіша…, все набридає або перетворюється у звичку: невідомо, що гірше. Та хочеться продовжити свято, якщо вже пощастило на нього потрапити. Viva fiesta!

Щось — чи то свіжий вітер з моря чи доторк холодного паркету до босих ніг — змусило її здригнутися. Холодно і… ось що! Їй самотньо. Він, найближча, найрідніша у світі людина, поряд, однак їй не вистачає його присутності, уваги, посмішки. Вона зітхнула, дивуючись недоречному відчуттю. Може б почати ревнувати до снів, які він бачить, яким посміхається? Жінка роздратовано відвертається до вікна; над морем з різким зойком пролітає нічна птаха, під вікном, схвильоване подихом вітру, шумить тьмяне листя інжиру та крислатих пальм. Швидше б настав ранок.

* * *

Господи, як же ж тут все смердить! Треба відчинити вікно… Тхне брудом із кислуватим присмаком залишків якихось харчів… пляма від пива чи… ще чогось. Нудить, нема ніяких сил піднятися. Де це я взагалі? Га? Ой, невже я тут живу? Ні, не може бути. Щось не пам’ятаю… це ж треба так …

Ну, спробуємо підвестися. М-не, таке я бачив дуже давно … востаннє, коли був тверезим. Йой, холера! Жодних різких рухів! Хе, а вона крутиться таки… І з якого це приводу, цікаво? Новий рік за якимось вар’ятським стилем, чи день народження чергового покидька з моїх найближчих…? Чи, може, хоча би поминки? Ніч-чого не пригадую. І коли: вчора чи… Не знаю, виглядає, наче як мінімум з тиждень тому. Оце ніколи не підозрював про наявність у мене такого таланту. А… я сам пив, як псих-самітник? Якщо ні, то де тіла товаришів і сподвижників? А може мене в нестямі хто — шляхетна душа — дотяг до рідних пенатів, замість полишити валятися попідтинню?

О, а це що за потвора? Боже ж мій, який наніц пропитий, як остання заначка, вигляд — ось що зі мною зробила непосильна праця і постійний стрес!

Ні, треба провітрити цей сморід. А то, навіть дивно, як це у мене кров не перетворилася на кефір, а мізки — на кисляк: дуже вже тут сприятлива бактеріологічна атмосфера… Ну ось. Це що на дворі? Зима? Звідколи це? Наче ж був жовтень, чи я щось плутаю? Чи це просто така демісезонна мряка… Якось світ спаскудився за той час, що я його не пам’ятаю. І люди ще… Хробачки великого міста-смітника… М-мерзота!

Вху. Повітря, якби тебе можна було пити! Прохолодне і вогке, ні це ще не…, так, пахне прогірклою осінню. Приємно, що не зима ще, а то було б смішно, як би я прокинувся з бородою і двадцятирічним похміллям. Ой, ну навіщо я про це згадав? В голові неначе — Великий Вибух: і пне і крутить і гуде. І зорі в очах. Може, там новий всесвіт утворився? Якусь би пігулку…

Тю, а це ще що таке? Це я що, ще у несвідомому стані намагався дати собі раду? Не характерно. Тоді, може, це було приємне доповнення до молодецької пиятики… Та не схоже, капсули інші, а це… Ага, снодійне. Дуже цікаво. Стоп, але немає майже півпачки. І куди це я його… Ні, ну не може бути! Якби я все це спожив, давно б уже вів скорботну бесіду із дияволом на тему беззмістовно прожитих літ. Ну звичайно, десь порозсипав. Але нащо це мені знадобилося? В мене, скільки себе пам’ятаю, сон мій завжди був огидно міцним і здоровим. Не розумію нічого. Може в мене той, була яка екзи-екзе… стиційна криза? Чи любов романтична і безнадійна, га? Любов? Та ні, це ж смішно, чоловіки мене завжди любили, проходу-спокою не давали. Ну, припустімо, справді, якісь проблеми. Тоді вже, напевне, дуже серйозні. Шкода, що не пам’ятаю, цікаво ж — що могло довести такого молодого і вродливого до суїциду? Ну нехай, не зовсім і молодого… але якраз, якраз у самому, так би мовити, розквіті… І врода моя звичайно, не те щоб очі сліпить… а то, як би це я голився? І, той, засвічував би фотоплівку. Ги-ги. Боже, яка нісенітниця! Ну який іще до холєри суїцид?!

Не буду більше пити. Ні, чесно, заприсягаюся… А то потім займайся дедукцією на хвору голову. Ну, може, тільки пиво іноді. І стограм-за-свято. І все, хай його шляк…

Т-чорт! Ну яка остання скотина може дзвонити… якраз, коли я замислився про позитивні зміни? Я знаю, це — супротив всесвіту моїм добрим зачинанням.

Ну чого ще?

Ні, немає мене, помер, і лежу весь синій, задравши ноги.

Хто, я алкоголік? А в пику?

Та пішов ти!

Так про що я…? Ага, позитивні зміни. Може, просто зібрати це все і викинути? Пляшок же, пляшок! Можна бабусь з Подолу на рік вперед працевлаштувати. А потім, слід би зазирнути до Метра… цьому дурникові якраз представляти нову колекцію. А якщо поголитися і відіспатися, можна і знов перед камери… А там і Віктор. Може він зрештою, вибачив мене…

От тільки прийде ранок. Слід владнати це непорозуміння. Я й сам можу… з покаянням, мені не шкода. Завтра…

* * *

— Мені здається, ми знайомі?

Молода жінка поглянула уважно, відкинувши лискуче темне пасмо з очей.

— Щось не пригадую. Хоча, ваше обличчя вдається мені подібним до… Та ні, навряд.

Він ніяково всміхнувся. Однак, навіть найстрімкіший порух його вуст утворив магічну композицію. Він був просто чарівний у сліпуче-білій сорочці, що обрамляла смагляве привітне обличчя.

— Вибачте, якщо я помилився. Але, може, тоді є сенс все ж таки познайомитися? Я замовлю для вас шампанського.

— Чого б це раптом?

— Вважайте, що ви мені сподобались. Ну, прошу, дозвольте мені…

— Гаразд. Я, нажаль, вже не поспішаю.

Вона відкинулася у м’якому кріслі, сумно всміхаючись. Чоловік, не приховуючи задоволення, спостерігав за граційним рухом її тіла.

— Нажаль?

— А… навіщо вам знати…

— От і нехай. Ваше шампанське, прошу.

— Дякую.

— За зустріч, чарівна леді?

— Та за що хочете.

Кришталеві келихи наближаються, піниться прозора магма, виплескуючись іскрами сонячного феєрверку. М’яке світло сяє веселкою на гранях кришталю, випростовуючи ніжні спалахи на бліде обличчя жінки та ховаючись у безжурній усмішці чоловіка. Келихи торкаються один одного і проходять наскрізь, не зустрічаючи опору.

Напередодні весни

Себастьян поклав ноги в армійських чоботях на різьблений столик і роздратовано метнув бичок самокрутки до склянки з коктейлем. Він потер неголену щелепу і гнівно зирнув на партнерку.

— Селестіна, мені здається, чи ти і справді не розумієш, у якій глибокій ду… дірі ми тепер опинилися через твої дурні забаганки?

Молода жінка у розкішному вечірньому вбранні волошкового кольору, випростала змучені високими підборами філігранні ступні на той же багатостраждальний столик. Вона витягла шпильку з високої зачіски і відповіла йому поглядом, в якому провина була присутня лише десь відсотків на п’ятнадцять.

— Вибач будь-ласка, партнере, але ця історія з визвольним повстанням і горянами! Ну шкода було того симпатичного хлопця, ну, вони трохи засмутилися, ну і що? Ця тема вже давно обсмоктана, мов льодяник на патичку.

Себастьян тяжко зітхнув. Він не міг сперечатися з цією бестією. Йому просто не пощастило, що їх призначили напарниками для цього завдання. Адже Себастьян — досвідчений і кваліфікований працівник, йому б до пари такого ж професіонала. А тут — дівчисько, тільки-но влаштувалася до контори, і вже хоче, щоб він пристосувався до неї. Яке нахабство! Його весь час тягнуло ласкаво, по-батьківськи, відлупцювати її, аби знала своє місце. Але це важко було б назвати професійними стосунками. І крім того, вона — таке чарівне дитя. Був би мужик, можна було б проштемпелювати його староанглійським прокльоном на діалекті кокні, відразу знав би, хто тут начальник. А так…

— Ну гаразд. В чомусь є і моя провина. Але оця твоя благодійна акція — от це було дуже дотепно. Вони ж поприходили лише аби пови… каблучуватись перед камерами і обцюлювати угодований писок мера. І власне через це ми так запізнюємося зі звітом, забула? Начальство з нас голови познімає!

— Та знаю я! Зате в мене є інша ідея — нова, цікава, відповідає духу епохи. Це обов’язково повинно спрацювати, я впевнена. Ні, чесно. Ну Себастьян! Ну не треба так на мене дивитися! Що я тобі такого зробила?

* * *

Не хвилюйтеся, пане Анджей. Ми всі в однаковому становищі. Ми зібралися лише для того, щоб поговорити… Звичайно, якщо ви не хочете продовжувати, ви не повинні цього робити. Ваші почуття належать тільки вам. Та можливо, ваш досвід допоможе комусь із присутніх зрозуміти щось важливе для себе. Якби ви могли допомогти комусь, чиї переживання подібні до ваших, хіба ви б цього не зробили?

Ви все перевернули догори дригом, док! Змусили мене відчути себе винним! Ну гаразд, якщо це і справді комусь потрібно… Я дійсно іноді почуваюсь досить самотньо, навіть більше того… Коли я залишаюся у великому будинку наодинці зі спогадами, старими фотографіями на стінах, старими речами навколо… Коли я вимикаю світло, вимикаю телевізор… Не знаю, вам знайоме це відчуття? Здається, що все оживає, але якимось химерним, викривленим життям. Тіні моїх давно спочилих батьків, моєї дружини Хелени, що не так давно померла — дуже повільно, день за днем згасаючи від невиліковної хвороби… Ну і, мені починає здаватися, що це не я залишився жити, а вони всі відійшли… а навпаки, немов це я, лежу у великій домовині, а навколо мене вирує життя, недосяжне і незрозуміле. Мені вчуваються тихі кроки навколо, іноді здається, що темрява навколо мене наче дихає — судомно, поривчасто, як тоді Хелена… І ще — це відчуття повільного руйнування, майже реальне відчуття тиску, немов наді мною шар ґрунту, мені стає важко дихати…

Ви знаєте, в нас не було дітей, Хелена не могла їх мати. Тому я і залишився на самоті, а у моєму віці це вже не жарти. В мене, звичайно є родичі, друзі. Але рано чи пізно настає вечір, від цього нікуди не дітися. Не просити ж мені моїх знайомих бавити мене вночі, бо, бачте, мені страшно, підтверджуючи цим підозри про невідворотній старечий маразм. Та і кому це потрібно? Колись давно, коли помер мій батько, я вже таке бачив, і чомусь згадати це простіше ніж котрийсь із сонячних днів мого майже щасливого подружнього життя.

Я не можу заснути. Та власне, мені страшно заснути, бо сни, які я бачу — вони є продовженням тієї пустоти, якою наповнене моє існування. Нагромадження потворних символів, чорно-білий гротеск… нічого приємного.

Будь ласка, пан Анджей, спробуйте відволіктися від цього відчуття. Мені важко порівняти це з власним досвідом, але, я певен, у подібній ситуації я почувався би не краще за вас. Втрата близької людини — це завжди тяжке випробування. Я не буду вам нічого радити — поки що. Послухаймо пані Катерину, прошу вас.

Я перепрошую, докторе Адам. Я навіть не знаю, після того, що оповів пан Анджей… Мені якось незручно. Тут у людини така біда, зрештою… те що я відчуваю, ну, це знайоме кожній жінці мого віку. Ну, ви, хм-гм, не будете, сподіваюся, уточнювати…

Звичайно, продовжуйте. Для нас важлива лише суть проблеми.

Ну не знаю, чи можна навіть це проблемою назвати. Я… ох, мені справді незручно. Хоча, треба ж колись зважитися! Мої відчуття, вони радше фізичного характеру. Я останнім часом почала помічати, що для мене дуже важливим є відчуття задоволення, ну, так би мовити, в сексуальному плані, ви розумієте. А мій чоловік, ну, він старше за мене, набагато. Я не працюю, він наполіг на цьому ще коли ми тільки побралися, після інституту. Я звичайно не втомлююсь, як він на роботі, але й розваг в мене небагато. Не знаю, чи через це, але коли ми, мгнм… під час сексу в мене просто клямку зриває. Я починаю кричати, поводжуся, ну, агресивно, мабуть йому це не подобається.

…І він постійно затримується на роботі. Тому в нас давно вже не все гаразд… з інтимним життям. Він не може — а може й не хоче?! — забезпечити те, що мені необхідно. В результаті, я весь час перебуваю у стані незадоволеності, нервую, в нас постійні сварки… ну, мене дратують його звички, ті, що я раніше навіть і не помічала. Мені з ним якось самотньо, незручно… Я не хотіла б шукати пригод на стороні, адже ж діти… Але так більше не може продовжуватись, мені здається, я просто здурію з усім цим. Я вже почала плакати, коли дивлюся мелодрами. Не можу навіть пояснити, чому, ну от просто ні з того ні з сього. На дітей кричу, хоча і розумію, що не можна так. Може… може, він мені просто зраджує? І тому ні сил у нього не залишається, ні бажання… І що ж я тоді робитиму, якщо і справді…

Адже сім’я для мене — це й весь світ. В мене давно не було ніяких інтересів поза домом: тільки тим займаюся, що куховарю, прибираю, по магазинах. Пробувала було ходити до спортзалу, але там мені швидко обридло — там мені ні з ким поспілкуватися, та і нема про що. Подруги, звичайно, іноді з ними посидимо за чаєм, але така, як я стала, дратівлива, я й з ними скоро пересварюся…

Я розумію про що йдеться, ваші відчуття є цілком природними. Дійсно, ця проблема може призвести до ускладнень у ваших стосунках. Сподіваюся, ви знайдете спосіб запобігти цьому. Що ж, просимо тепер пана Артура Пендрагона — я правильно вимовляю?

Ви що, знущаєтеся? Я так і знав, що все так і буде. Якийсь паршивий розумник буде всім вправляти мізки. Правильно і зробив, що не записав свого справжнього імені, потім ще хто дізнається, засміють, як останнього.

Гаразд, а навіщо ви взагалі прийшли? Ніхто ж вас не умовляв! Якщо у вас справді є якась проблема, яку б ви хотіли обговорити, дуже прошу. Якщо ви прийшли аби розважитися, вам тут нічого робити. Але, пане Артур, мені немає жодної потреби нікому «вправляти мізки», повірте, ніякого задоволення я від цього не отримую. Спробуйте розказати, що вас турбує, і побачите, чи стане вам легше. Якщо ні, можете залишатися при своїй думці, і навіть я визнаю, що ви мали повне право назвати мене «паршивим розумником».

Ну, от хіба що заради цього. Та ви все одно не зрозумієте. Ніхто не розуміє. Це напевне все тому, що люди — всі, ну, більшість, обмежені і далі власного носа не бачать. Я вже не раз переконувався — ти їм про високе, а вони не врубаються ні фіга. Особливо батьки — вони взагалі хочуть в мені бачити якогось робота — встав, пішов до школи, прийшов, зробив домашнє, а потім вимкнувся і спати вночі не заважав. А в школі — там самі рогулі. Вважають мене за дивакуватого. Чого б це? Бо їм інтелекту не вистачає. От я — я пишу вірші, вчуся грати на гітарі і стану відомим музикантом! Як Чак Норіс, соліст групи «Повний Кайф». Пісня в них кльова: «всіх повбиваю, а-ааа, гуп-ца, гуп-ца, о-йей!». Вони, я гадаю, просто заздрять, розуміють, що їм нічого такого не світить. Так їм і треба, потім пошкодують. Але я не такий сильний як вони. В мене хоч і є талант, але дехто з них — вони просто сильніші. Тому я поки що не зміг довести своєї інтелектуальної зверхності: не вірять, покидьки. І в дворі — тамтешня компанія, взагалі самі алкоголіки і наріки. Я теж спробував, казали, кайф можна зловити, а, виявилось, фігня. Так потім хріново стало, що довелося промивання робити, ледве очі на лоба не вилізли — оце, називається, вставило. В інтернет-клубі, правда, можна, іноді розважитися, але на це потрібний кеш, а як в батьків вибити? Взагалі, не знаю. Ну що, стало мені легше? Чорта з два!

А ви що, сподівалися, відразу всі свої проблеми вирішити? Думаєте, так просто досягти тієї мети, яку ви перед собою поставили? Та, зрештою, вам вирішувати. Прошу панну Лідію оповісти нам про свої переживання.

Я… мені складно вирішити, з чого почати… Мені важко знов звикати до самотності, після того, як я почала вірити, сподіватись, що щастя — можливе. Я майже відчула, майже зрозуміла, що це таке, і ось, тепер… Це — просто історія дівочого ідеалізму, самообману, ілюзій… Ніколи більше, мабуть, я не наважуся так ризикнути. Але, водночас, я розумію, що без почуттів неможливо по-справжньому збагнути життя, оцінити красу світанкового неба і запах свіжого листя… чи відчути, як завмирає серце лише від звуку чийогось голосу… Після того як я дозволила собі закохатися, повірити чоловікові, тепер — так боляче усвідомлювати, що все найкраще вже сталося… і більше ніколи я не буду так щиро вірити, так гостро відчувати.

Боляче й через те, що спогади про безліч прекрасних хвилин не зникають, а наче стають ще більш яскравими і об’ємними — аби поглибити розчарування і жаль… Мені так бракує теплоти і ніжності, відчуття справжньої цінності спілкування, наповненості кожної миті… І буквально все навколо нагадує, про те, що я втратила: сюжети фільмів, пісні, навіть найбанальніша реклама. І все ж таки найбільшою проблемою є, мабуть, відчуття власної незначущості. Адже, якщо так можна було вчинити зі мною, значить я того і варта була? Якось сама спричинила таке завершення? Я проганяю в пам’яті ледве не кожну сцену, програю її заново — а що якби я сказала оце, вчинила отак? Чи наші стосунки ще з самого початку були приречені? Якби я знала, те що знаю зараз, чи стала би я йти на це? І розумію, що так. Я чомусь відчуваю, що так мусило статися, що я мусила пережити все це. Фаталізм? Не знаю.

Здається, що залишився лише холод і смуток, все навколо немов порожнє і позбавлене змісту. Вибачте, я, мабуть, перебільшую все і вживаю якість невідповідні поняття…

Нічого, пані Лідія, ви якраз дуже точно описали ситуацію. Я думаю, це відчуття добре знайоме кожному, хто знає, що таке розчарування. Можливо навіть, хтось з присутніх зможе оповісти про досвід боротьби з подібною проблемою. Гаразд, тепер, я думаю, ми послухаємо останнього нашого гостя — пана Гарольда — і по тому перейдемо до обговорення.

Що я можу розказати про себе? Я, середнього віку, середнього достатку, середнього інтелекту, чоловік. Я не можу сказати, що мені бракує чогось конкретного — чи матеріальних благ, чи визнання колег чи жіночої уваги. Ні, в мене все гаразд, я, напевне, досяг всього, чого можна було, за моїх обставин. От це, мабуть, мене і бентежить. Дурне питання: ну, і що далі?

Я так і не знайшов для себе ніякої тієї так званої «найвищої цінності», задля якої можна було б продовжувати боротьбу. Сім’я — ні, це глупо, продовження роду, побут… Робота? З дня у день — та сама хижацька боротьба за статки, марудні проблеми, амбіції. Кохання — ну от, у віці пані Лідії можна було про таке говорити, я вже, наче як, мушу тверезіше на речі дивитись. Адже жінки, ну, нехай вже вибачають, вони приблизно всі однакові — за рідким винятком — з типовими проблемами і комплексами. Друзі — вони вже мені так набридли — постійні одноманітні зустрічі за пляшкою коньяку, п’яні розмови «за жисть»… Я не бачу в своєму житті нічого справжнього — одні умовності, ролі, суспільні очікування. Або я помилявся все життя — і тоді треба було б щось змінювати, та вже пізно, або і справді, це в мене момент прозріння, який скоро мине, сподіваюсь, без втрат… Що скажете, доктор Адам, зовсім вже я схибнувся, чи це ще можна вилікувати?

Ну, пане Гарольд, я, знаєте, не психіатр. Однак, той факт, що ви не втрачаєте почуття гумору, це дуже позитивний симптом. Він свідчить про те, що це в вас ще не патологія. Так що я не поспішав би з діагнозом. Отже, пані та панове, ми вислухали всіх присутніх і тепер я пропоную…

* * *

— Хто б міг подумати, у вас вийшло!

— Се-ер, ви мали сумніви?

Себастьян, вперше за останні кілька тижнів, був чисто поголений, у пристойному костюмі, який, щоправда, трохи стовбурчився на спині, там де від мужніх плечей відходили потужні дуги крил. Видно було, що йому ніяково в такому незручному вбранні, та з обличчя Себастьяна не зникав нахабний самозадоволений усміх. Поряд стояла Селестіна. Попри те, що трималася вона досить вільно, можна було помітити, що її руки тремтять — звичайно, це її перший звіт на такому рівні.

— Я, взагалі-то, навіть і не сподівався, що у вашої команди буде такий блискучий результат.

Керівник департаменту Сен-Лоран зітхнув і відсунув золотавий німб з трьома зірочками — ознака рангу — на потилицю.

— В нас, доведеться зізнатись, мої молоді колеги, давно вже проблеми із емоційним компонентом для еліксиру. Ваші попередники вичерпали всі ресурси винахідливості: люди, на жаль, стають все менш чутливими. Та ви й самі помітили. Тобто, ми все ніяк не могли знайти правильний підхід. Звичайно, теорії розроблялися, так то теорії. От ми і ризикнули — дали це завдання найбільш невідповідній команді — ану як боротьба протилежностей, і все таке…

— Сер, як же ж це?! Як же ви…

— Ну не ображайся, Селестіно, у вас же вийшло! Тільки досить гнітючий отримано результат: виходить, вони найбільше переймаються самозакоханим милуванням власними стражданнями… Але то вже мої проблеми. Головне, що весна цього року буде винятково бурхливою.

* * *

…так, ще додамо квіткової ессенції, трошки адреналіну… Обережно, панове лаборанти, це ж концентрована самотність, можна попектися! Нам потрібен лише слабенький розчин. Високоякісну речовину передали від Сен-Лорана, давно такого не було! Ну от, в цю пробірку можна ще трохи небесної блакиті і аромату бузку… а тут, що в нас? Ага, сюди додайте мотиви іспанської гітари і теплий — не гарячий — вечірній вітер. Валік, де ти вчився таким чином застосовувати лінзу дівочої привабливості? Хочеш перетворити півміста на сексуальних маніяків? Хто вже поцупив квітучі каштани? Негайно поверніть, в цій реторті вже травень дозріває!

Поневіряння зла

Пан Бурштинів був заледве не втричі старший за мене. Не знаю, які потреби задовольняв він, спілкуючись зі мною. Обмін ідеями? Так ні, пан Бурштинів був ерудит, тож нічого принципово нового вичавити я з себе не могла. Якесь еротичне підґрунтя? Звучить дико, але в цьому була частка істини. Напрацьований роками стиль поводження ще й досі зумовлював його радше інерційне загравання. Та, мабуть, передусім йому подобалась сама неприродність ситуації: ми з ним були схожі на підстаркуватого батька та інфантильну доню, а наше спілкування на публіці, замішане на взаємному кокетуванні, дивувало навколишніх і розважало самого пана Бурштиніва. Мене, зізнатись, теж.

Одного разу, зайшовши на філіжанку кави до модної мистецької кнайпи, ми розпочали бесіду про негідників. Аби ошляхетнити розмову пан Бурштинів згадав збоченця-Верлена і шибеника-Війона, а я, в свою чергу, процитувала власних улюбленців, літераторів які прискіпливо вивчали проблематику зла. Та й взагалі, підсумувала я, негідники, лиходії — герої часу, улюбленці жінок, а зло — просто наймодніша стихія сезону. Тема зачепила нас по-справжньому; ми грюкали об стіл іменами класиків, здіймали куряву умовно сучасною лірикою і прикривалися щитами духовних авторитетів. Звичайно, ми так і не знайшли спільної мови, досягнувши лише хиткої згоди в тому, що зло є винятково привабливим — в ньому міць і воля, і нові можливості, зокрема, можливість безсоромно і необмежено бути собою…

* * *

…Вона вірила, що термін її вимушеного схимництва завершено. Вона сподівалася, а він все ніяк не розчаровував її. Вони навдивовижу швидко порозумілися, і крім того, цей чоловік був таким диявольськи чарівним: рвучким, іронічним і трохи моторошним. Він дивився на неї з-під лоба, всміхався і говорив гарні дурнички… А чого ще, справді, треба для щастя?

Познайомилися вони під час першої осінньої зливи. Юдита не мала парасольки (в конторі єдину офісну парасольку розігрували фантами, і вона програла), тож, змокла і зла, вона заскочила до кафе «Батерфляй» аби ковтнути чогось гарячого і бігти далі. Елайя сидів там в компанії літнього вусатого мсьє, який щось нервово лопотів французькою. Він урвав мсьє на півслові і підскочив до Юдити, пропонуючи їй чаю, вина, парасольку, себе… Він відразу ж взяв все під свій контроль: замовив гарячого вина, а потім провів до метро під своєю парасолькою. Дівчина не пручалася. Вона лише мляво пригадувала, як колись прочитала в чоловічому журналі в рубриці «школа молодого ловеласа», що слід допомагати жінкам у скрутній ситуації: це — хороша інвестиція…

Її захоплювало спілкування з Елаєю. Він жартував так, що спершу Юдита жахалася, а потім невпинно реготала; він знав кілька мов і вільно вживав поняття кількох суспільних наук. Одного разу він повідомив їй, що збирається написати бестселер. Юдита не здивувалася його самовпевненості, вона звикла до цього, як звикають до запаху парфумів. Сюжет майбутнього бестселера: молодий чоловік подорожує в компанії біса і знайомиться із сексуальними звичаями різних народів. «А біса звати Збігнев Лев-Старович^[8]», — припустила вона. Елайя був у захваті. Юдиту безмежно тішило, що в них так багато спільного; справді, вони розуміли один одного ледь не з півслова.

Щоправда, Юдита все ніяк не могла дізнатися, яке ж його фахове зайняття. Він всіляко ухилявся від відповіді, і дівчина почала підозрювати його в причетності до якихось кримінальних кіл. Втім, це лише збуджувало її інтерес, адже таємничість Елайї, його мужність та здатність контролювати все, до чого б він не брався, окреслювали образ «справжнього» чоловіка, який зустрічається лише на сторінках героїчного епосу у яскравих обгортках. Юдита, до речі, інколи із задоволенням гортала оті специфічні підручники для дівчат молодшого пенсійного віку, і навіть зітхала, і навіть мріяла. Що ж, і таке буває.

Вони гарно проводили час разом: нічні клуби, прогулянки пароплавом, маргаріта, куантро і великий, мов барабан, місяць… та от власне і все, що стосується прелюдії до найбільш цікавої частини цього роману.

Юдита вирішила запросити його додому. Тобто, запросити додому, що мусило означати наступний етап розвитку їхніх стосунків. Вона вже подумки одягала себе в шати сильної та чуттєвої жінки, яка знає, чого хоче. Зрештою, вже двадцять четвертий розміняла, вже можна, вже, радше, треба. Отож, Юдита та Елайя, провівши чудовий вечір у клубі в стилі латіно, значуще перезирнулися та вирушили до помешкання Юдити.

* * *

— Я категорично проти, пане Бурштинів! Що ж, ви хочете сказати, що зло — це збочення, чи то, хвороба? Так?

— Ні, сонечко, не треба вивертати мої слова. Я намагався лише сказати, що зло — немов пародіює добрі зачинання. Пам’ятаєш, Ахура Мазда^[9] створив любов, а його брат-близнюк Ангро Майнью — створив хіть.

— От, власне, що створив. А говорять, зло, мовляв, лише руйнувати здатне, творити — зась.

— Не слід плутати традиції, моя люба Мара. То в християнській — руйнувати. В офітів, людей створив злий демон Ялдаваоф, супротивником якого потім став Змій, втілення Найвищої Мудрості. В маніхеїв — фізичний світ, як і фізичні тіла-теж породження злих сил, архонів, і можуть приносити душі лише страждання.

— Майже як в буддистів, так? Все — страждання. Нема в світі щастя…

— Е-е, в цьому випадку зло і страждання — від бажання індивідуального, особистісного досвіду існування.

— Ага, ну звісно. Слід-бо розкумекати, що все довкіл — лише ілюзія, галюцинації шизофренічного, обкуреного Духа.

— Ох і тяжко ж із молоддю. Тобі, може, ще кави замовити?

— І шоколадку. Гаразд, а як же християни розбирались зі своїм парадоксом: Бог створив світ, Бог добрий і всемогутній, тоді чому ж існує зло? Чи то Бог недостатньо добрий, чи то недостатньо всемогутній?

— Нема на тебе Августина.

— Ги-ги, було Торквемаду кликати.

— Ну, добре. Можна сформулювати це так: Бог хотів, аби люди скористалися свободою вибору, і, аби можна було вибрати щось одне, слід було запропонувати альтернативу.

— Як із тим веселим офіціантом: «Чого вам, чаю чи кави? Кави. А от і не вгадали!» Щось таке? Але мені ось що цікаво: навіть та стихія, яка мусила правити за пугало, і то була зрештою антропоморфіні… антропоморфізована. Ось.

— Аякже, логіка проста. Зло — від гордості. Адже позбавлена душі субстанція не може відчувати гордості чи виявляти якісь амбіції.

— Ги, я, тумбочка, існую і пишаюся тим, що я тумбочка. Але хочу бути столом!

— Щось таке. Але альтернатива, оте твоє пугало, виявилася такою привабливою, що довелося створити мораль.

— І пекло! Як же не покарати за неправильний вибір?

* * *

Вона трохи хвилювалася. Наче вперше. Втім, позираючи на Елайю, вона відчувала якийсь внутрішній теплий дотик: все буде добре. Та й у власній оселі Юдита почувалася безпечніше і впевненіше. На своїй території, у своєму праві.

Юдита відчинила двері. В квартирі темно, і трохи пахне димом. Дівчина ввімкнула світло і нервово запропонувала гостеві зняти плащ та облаштуватися як зручніше. Елайя спостерігав за нею з іронічною усмішкою, певно, здогадуючись про її хвилювання. Потім дістав з портфеля пляшку вина і попросив принести склянки; Юдита відразу ж зітхнула з полегшенням. Вони трохи випили, після чого Елайя потягнувся по-котячому і промуркотів:

— Завтра їду звідси.

— Правда? — вона вже давно не запитувала «куди», — А скоро повернешся?

— Не думаю. Нема чого мені тут робити.

— Але… як же ж?

— Як же ж ти? Так, ти це хотіла запитати? — його голос раптово холодний і твердий мов криця.

— Елайя, що трапилося?

— Нічого не трапилося, сучко! Ти мене просто не знаєш! Думаєш, все жарти-квіточки! Не можу більше, дістало!

— Елайя, любий …

Юдита зблідла. Вони дивилася на нього вражено, перелякано, нічого не розуміючи. Цього не може бути! Не може людина ТАК змінитися!

— А, не віриш! Я доведу тобі, — прошипів він.

Він нахилився і поцілував її, боляче стиснувши рукою шию. Потім розмахнувся і вдарив її по обличчю тильною стороною долоні. Вона зойкнула і спробувала вивільнитися з його рук.

— Відпусти! Елайя, відпусти!

Він дивився їй в очі, усміхаючись. Потім ще раз вдарив, цього разу відпустивши руки. Силою удару її відкинуло назад, гупнуло головою об бильце ліжка. Коли вона підвела голову, з її носа струменіла тоненька цівочка крові. Юдита відповзала від нього, схлипуючи, все ще не в силі провірити в те, що відбувається.

Елайя підвівся і зробив крок до неї, знімаючи ремінь з брюк. В його очах Юдита побачила намір, бажання людини, що не звикла змінювати своє рішення, і її охопив страх, тваринний страх перед безжальним хижаком. Вона закричала і метнулася геть, але було вже пізно. Він схопив її, заломив руки за спину і скрутив їх ременем. Потім запхав до рота якусь ганчірку і прив’язав до ліжка.

Відступив на кілька кроків, мовби милуючись картиною у галереї. Юдита плакала від страху і безсилля, агонічно здригаючись у сплетеній ним павутині. Із того ж портфелю, звідки з’явилася на світ пляшка вина, Елайя видобув тонкий, довгий ніж, спробував його на гостроту…

Потім він ішов вулицею, і на його обличчі квітнула посмішка істинного щастя. Нарешті, після стількох років поневірянь, брехні та ігор зі світом, він знову став собою. Вільним від всіх. Від правил. Від сумління.

А ще пізніше слідчий, озираючи малоестетичне видовище, підсумує, «ось, іще однією довірливою роззявою менше». Вони знають життя, слідчі з відділу вбивств. Багато бачили.

* * *

Не знаю я, що таке зло. Ми оцінюємо його суб’єктивно, залежно від тієї шкоди, яку воно завдало нам особисто. Але воно існує, існує об’єктивно. Всі ми здатні його творити — більшою чи меншою мірою. Леді Макбет переконувала свого благовірного: ти не противник зла, ти просто боїшся чинити його власними руками. Тож, сміючись над ним, сміємося над собою. І захищаємо його, виправдовуючи убивць, ґвалтівників, злодіїв у самих собі. Це — наша Тінь, яка наступає нам на п’яти. Воно знайшло оселю, вигнане і прокляте, затишну оселю в наших наївних серцях.

Ми ще довго сварилися з Марою. Миле дитя, звісно, ще так мало бачило в житті, і все ще шукає нерозгадані людством таємниці. Я міг би розказати їй правду, розвіяти ілюзії. Чи, може, нехай лишається як є?

А я б міг би відкрити їй очі на іншу сторону цієї вічної суперечки. Чому зло є таким привабливим? Що воно дає? Владу. Свободу. Задоволення. Я знаю, я пив з цієї чаші, пив і не міг відірватись. Кожний ковток залишав мене ще більш спраглим до цієї вишуканої насолоди. Та вони ж просто заздрять нам, нещасні ханжі. Вони ніколи не зможуть насолодитися злом, їм заважає тягар совісті, суспільної моралі, ще там чогось такого ж марудного. Вони заздрять нам мов несамовиті, і тому ненавидять, проклинаючи, і тому обожнюють, складаючи літанії… Що ж, кожному своє.

Тіні під зеленим абажуром

* * *

Одного суботнього ранку вона зустріла його в метро. Пасажири куняли, проклинаючи власну звитягу, що змусила їх підхопитися рано і мчати темним тунелем назустріч проблемам, потребам і забаганкам. Очі жінок, окреслені косметикою та недосипом, схожі на сині ліхтарики, зупиняли на ній погляд і знов зникали за стомленими повіками. Двоє дівчат з рюкзаками блимнули на неї, обмінялися кількома словами та порухом пліч. Так, Елоїза привертала увагу. Хоч і побіжну. Висока, приваблива жінка, з довгим пасмами рудого волосся і блідою шкірою, вкритою веснянками. На її руках та шиї — брязкітлива позолота, одяг вимнутий, заплющені очі. Цього ранку вона їхала від випадкового коханця, якого вона не дуже то й добре пам’ятала; її нудило, світ під заплющеними повіками бридотно гойдався, мов останні, несмачні ковтки пива на дні пляшки. Елоїзі, чи то просто, Елі, хотілося лише сяк-так доїхати додому, знайти навпомацки ліжко і забути про все, й у першу чергу про себе. А натомість, вона зустріла його.

Іштван стояв поряд, стрункий і сповнений власної значимості. На його сорочці, косо прикріплений, висів бейджик із чорно-зеленим символом трикутника та написаним від руки іменем. Він всміхався своїм думкам, серед яких фігурувала доповідь на семінарі для молоді, триденна конференція прихильників Церкви, безліч цікавих дискусій на тему природи Священного Трикутника і Найвищого Призначення. Елоїза, змучена та знуджена безпринципним життям, ніяк у його думках не фігурувала. Дивлячись крізь жінку, захоплений власними мріями, Іштван її просто не бачив. Втім, Елі варто було лише збліднути і зробити спробу впасти; Іштван рефлекторно підхопив заслаблу жінку і допоміг їй втриматися на ногах.

— Дуже вдячна, — пролопотіла вона, глибоко дихаючи.

— Вам погано?

— А ви кмітливий, помітили. Вчасно, на моє щастя. Лише знепритомніти в метро мені не вистачало. Гордо прикрасити своїм безтямним тілом цей осоружний вагон.

Вона сперлася спиною на двері, які щойно зімкнулися. Іштван вражено видихнув, широко розплющивши гарні темні очі, оточені віялом пухнастих вій.

— Якщо у вас якісь проблеми, — мовив він невпевнено, — приходьте до нас на семінар. Ми вам… допоможемо.

Елоїза намацала поглядом чорний трикутний на зеленому полі.

— А, сектанти. Це, Іштване, якби у мене дійсно дах протік буйним повенем… Ви ж не вирішуєте проблеми, а вчите від них тікати попідтинню, хіба ні?

— Як?! — він ледве не захлинувся обуренням, — Ви не розумієте! Призначення!

— На нас люди дивляться, тихше, — вона стенула плечима, — Чому лише вас розвелося, мов псів недорізаних? Вибачайте, нічого особистого… І всі чогось хочуть, переконують, прагнуть ощасливити…

Іштван з жахом дослухався до хаотичних суджень жінки, вже шкодуючи, що запропонував їй руку допомоги. І тут сталося неймовірне: раптово він усвідомив, що саме ця жінка, зі всім своїм багажем несвіжих проблем і є його Призначенням.

— Я зможу вам довести…

Поїзд набирав швидкість.

— Що?

— Зможу довести…

— Га?

— Я доведу вам, що в цьому є сенс. Дозвольте мені…

— Ну доводьте. Лише швидше, мені виходити на наступній.

* * *

Книга Основ:

1.1 Воно навколо тебе. Ти живеш ним, дихаєш ним, бажаєш ним і мрієш лише ним. Призначення — це сенс і мета, причина і наслідок. Коли не маєш Призначення, ти — порух безладу. Коли Призначення веде тебе, ти — вістря стріли, і ти — ціль; ти — гірський струмок, і ти — океан; ти сонце, і ти — горизонт.

1.2 Призначення — це зорепад, Призначення — це стигле яблуко, Призначення — це камінь на дорозі. Невідомо, де і коли ти знайдеш його, невідомо, чим воно буде для тебе, невідомо, чи збагнеш, що знайшов його.

1.3 Призначення — наречений, тебе обрано ним для довічного союзу. Ти не можеш обрати сам, як дитя не обирає батька, як камінь — форму, будинок — мешканців. Воно не питатиме згоди, воно не потребує бажання. Втім, Призначення — це лише сила, ти — її втілення.

Книга Повчань:

5.1 Збагнути Призначення — найвища мудрість. Для тих, хто не знає Призначення, життя — курива битого шляху. Для того, хто зрозумів, що є його Призначенням, життя — стрімкий політ.

5.2 Будь зосередженим: нехай жодна дрібниця не обмине твоєї уваги. Суть — в дрібницях. Маленький камінець — початок обвалу, дрібна крапля — початок грози, мала іскра — початок пожежі.

5.3 Будь терплячим. Призначення не залежить від твоїх бажань. Бажання — лише шори на твоїх очах, що завадять тобі побачити найважливіше. Не бажай збагнути. Чекай, удосконалюй себе, і прозріння буде твоєю винагородою.

5.4 Будь цілеспрямованим. Не шукай інших шляхів, коли для тебе є лише один. Коли ти відчуєш, що Призначення обирає твій шлях, не відволікайся ні на мить. Ні пошук задоволень, ні накопичення знань не наблизять тебе до мети, а лише витратять час, випозичений тобою у вічності.

* * *

Іштван відвів її додому і поклав до ліжка. Змучена і, до того ж, так і не ознайомлена з поняттями сором’язливості та обачності, Елоїза зовсім не пручалася. Вона заснула миттєво, зігріта душнуватою, просякнутою запахом меліси, атмосферою помешкання її нового знайомого.

Кімната була темною і невеличкою, вміщаючи лише одномісне ліжко, старовинний сервант, кривобоке крісельце і смугасті сутінки, що сочилися зі щільно зашторених вікон. Над ліжком горів зеленим неоном все той же символ трикутника. Зосередження. Терпіння. Цілеспрямованість.

Іштван сидів поряд, спостерігаючи за її диханням та сонними незадоволеними гримасами. Він не міг збагнути, як і за що найбільше таїнство його смертної долі відбулося таким недоречним чином. Його колеги з Церкви роками чекали свого Призначення і знаходили його в зайняттях гідних і важливих. А він…

Молодий прихильник новомодного вчення тяжко зітхнув і вдався до медитації. Йому, одному з небагатьох, часто вдавалося досягти повного відсторонення від себе та усвідомлення присутності Гравця — найвищого божества, втілення самого Призначення. Таке відчуття завжди дарувало Іштванові впевненість у собі та в обраному шляху до самовдосконалення. Завжди, та не сьогодні. Він нервував і постійно виринав із теплого мороку, аби пересвідчитися, що відчуття щодо жінки, яка відсипалася на його ліжку, не змінилося. Якби ж то!

* * *

Книга основ:

1.1 Є лише єдина сутність, непідвладна Призначенню, але уособлення найвищої волі. Його існування не має причини, оскільки є причиною для існування світу; Його існування не має сенсу, бо є сенсом всього сущого. У нього немає імені. Його ім’я — Сила, його ім’я — Доля.

1.2 Іще називають його: Гравець.

* * *

— Я мушу йти, Іштване. Я втомилася. Не можу більше слухати твої нескінченні проповіді.

— Елоїза, що ти говориш?! Ми — частина одного цілого, ми мусимо бути разом. Невже ти так не зрозуміла? Ти для мене — єдиний…

— Мовчи!

Вона притисла пучки пальців до скронь; її чоло прорізала глибока зморшка, а кутики вуст вигнулися у судомі гіркоти. Елоїза змінилася за кілька тижнів, які провела у товаристві несамовитого Іштвана. Раніше вона вважала, що може витримати будь-якого чоловіка, аби лише його ставлення до неї було відповідним. Тепер же вона починала розуміти, що і її витримці є межа. До цього молодого чоловіка вона відчувала… відразу. Це почуття виникало повільно, після тривалого бродіння, настояне на його солодкій, нудотній відданості. Він якось прикипів до неї, присмоктався, мов п’явка, відмовився від усього, аби лишень бути з нею, бачити її, відчувати поряд. Елоїза, спочатку причарована його пристрастю, дуже швидко зрозуміла, що її прихильність сягає зовсім не так далеко. Іштван немов збожеволів.

— Мовчи… Іштване. Ти стільки зробив для мене. Але я, вибач… більше не можу. Ти не відпускаєш мене, ти обмежуєш мій простір. Я не можу поворухнутись, не можу продихнути…

— Якщо ти підеш, моє життя закінчиться. Я просто загину. Так завжди трапляється з тими, хто не виконав Призначення…

— Якщо я залишусь, тоді загину я. Просто задихнусь в твоєму товаристві. Я була поганим Призначенням, вибач.

— Не йди, Елоїзо!

Двері зачинилися. Все. Порожнеча. Беззмістовна чорна безодня.

* * *

Книга Прозрінь:

4.1 Той, Хто Не Має Призначення, перебуває поза площиною існування. Він перебуває там, де час перетворюється у простір, а простір змінює форму. Його влада — бути собою в ту коротку мить, коли всесвіт завмирає, перетворюючись в одну із безлічі своїх проекцій.

4.2 Лише Той, Хто Не Має Призначення, має владу поєднати початок і кінець, аби розпочати наступний цикл існування.

4.3 Історія попередніх циклів буття нам невідома. Відомо лише, що вони передували нашому, як сон передує пробудженню.

4.4 Завтра ми побачимо інший сон — про те, як прокинулися. І майбутнє стане теперішнім, а минуле — сном теперішнього про вчорашнє. І так буде завжди, доки Він пильнуватиме на межі наших сновидінь.

* * *

Гравець затримав подих. Біла кулька стрімко долала відстань. Зіткнення, удар. Кульки мчать в різні сторони: біла летить геть, а чорна — точно до лузи.

— Вхуу!

— Суперовий удар, Макс! Точно за призначенням! Я думала, ти ганятимеш чорну по столу ще з чверть години. А ти — один удар, і готово. Казав, погано граєш, брехло!

Макс улещено всміхнувся, натираючи крейдою кінчик кийка.

— Ну гаразд, ставлю тобі пиво. Не ображайся, Кітуся. Треба ж було якось справляти на тебе враження.

— Ах ти ж підступний!

Кітуся демонстративно накопилила губки.

Я не підступний, я — просто завбачливий. Ну, ще партію?

Симбіоз

Чи бачили ви колись, як розмножується світогляд? Як хижо запускає пазурі в чергову жертву, як хтиво вигинається і виплескує спори свого буття в чиюсь наївну душу? Новонадбаний носій зародку нічого не підозрює, загрозу можна буде ідентифікувати лише значно пізніше, коли крізь його риси випнеться обличчя чужинця. Та буде вже занадто пізно. Ми мимоволі стаємо сурогатними матерями для чужих ідей, не усвідомлюючи, що нас було зґвалтовано. Заколисані умовляннями внутрішнього психотерапевта, ми обираємо єдиноправильний шлях: не думати, забути, відкараскатись… Так простіше.

Подивіться на он — того літнього чоловіка в капелюсі. Хіба він схожий на тата і маму? Ні, на Гемінгвея, і трохи на Маркса. А цей, патлатий і нетверезий — викапаний Керуак. А онде почимчикувала Де Бовуар-молодша.

І ось, нас вже немає. Є лише погано склепана компіляція всього прочитаного, побаченого, почутого…

* * *

Ми занадто недовго зустрічалися з Віктором. Якби в мене було хоч трохи більше часу, я мав би змогу краще зрозуміти його, його мотиви. Але я був занадто щасливий аби вдаватися до пошуків таємних пасток. Він здавався мені найшляхетнішим з усіх моїх пасій, дивовижно витонченим і чутливим. Зрештою, просто відвертим.

Якоюсь мірою так це і було. Я пригадую, коли ми зустрілися, він першим дав мені зрозуміти, що ми з ним — на одній стороні барикад. Це був лише погляд. Але погляд, від якого, мушу зізнатись, я почервонів. Я, значно старший і набагато досвідченіший, як я вважав, прихильник нетрадиційних стосунків. Зараз це все здається мені хлоп’яцтвом: мої тодішні претензії до світобудови, вагання, муки… і химерні сподівання на щось невизначено-прекрасне. На зразок взаєморозуміння.

Я закохався. Але, присягаюся, це було востаннє, коли я втнув таку дурницю. Я бачив у Вікторові свого друга, брата, спільника. Крім того, він був талановитим до нестями, його фотопортрети в стилі ню вводили в транс прихильників, а критиків змушував рвати на собі патлі від безсилля. Я захопився ним, його талантом, його невимушеним естетством, юнацькою безпосередністю. Ми могли годинами розважатися, переповідаючи один одному сумбурні історії власного життя, відредаговані у стилі пародії, ми напивалися до очманіння коктейлями мого виготовлення з книги рецептів La Fée Verte. А потім фотографували один одного. Його фотографії навіть в інтоксикованому стані були свого роду маленькими інтимними шедеврами, я й досі зберігаю їх, як свідчення найеротичніших та, мабуть, найщасливіших хвилин мого життя… Мої ж фотографії — то вуха, то п’ятки, то стелі — нажаль, вражали лише несподіваністю ракурсу.

Втім, цей зоряний етап наших стосунків невдовзі вичерпався. Віктор то зникав, то з’являвся, непередбачуваний, як флешбек. Щоправда, він запевняв, що нічого не змінилося в його ставленні до мене, та я передчував ці зміни, як старий рубець передчуває негоду.

Одного разу він запросив мене на вечірку, присвячену його черговій експозиції в галереї Курвуазье. Я не міг відмовити, знаючи, наскільки важливою є для нього ця імпреза. Але в цьому всьому був іще один момент: ми мусили вперше з’явитися на публіці удвох, та публіка публікою, а найближче Вікторове товариство — інша річ. Я і не уявляв, наскільки інша. Компанія Віктора, його друзі й подруги виявилися для мене якимось абсолютно чужим світом. Я не хочу сказати, що вони поставилися до мене вороже чи недоброзичливо. Ні, вони просто мали занадто багато спільного всередині свого тісного космосу, та надто мало — зі мною, зайдою.

Від того часу, коли я усвідомив свою приналежність до нетрадиційної меншини, я так і не зміг збагнути, що за штуку втнула з нами природа. Все це, звісно, надзвичайно стильно і вдідька неординарно, але сенсу в цьому я бачив досить мало. В мені не було абсолютно нічого від гомосексуаліста, окрім неконтрольованої потреби знатися з чоловіками. Мені подобалися спортивні машини, зайняття боротьбою та фінансова аналітика. І я не фарбував волосся в помаранчевий колір, не вдягав тісних брюк аби підкреслити звабливі лінії сідниці та не носився з інтимною лірикою французьких авангардистів… Вони ж, друзі мого Віктора, знаходили в перверзії спосіб самовираження, якийсь шик і шану. Вони пишалися своєю належністю до меншини, замикаючи світ на собі, своїй зверхності та виключності.

Крім того, я відразу ж відзначив, що ця компанія — не так товариство людей, як спільнота текстів. Коли вони зустрічалися, починалася забава — гра цитатами, натяками, óбразами. Я не просто відчував себе зайвим, я розумів, що їм моє нерозуміння дарує якесь задоволення, немов черговий доказ особливості, недоступності їхньої масонської ложі. Втім, доброго ставлення Віктора вистачило на те, щоб спробувати соціалізувати мене в це закрите товариство. Із якимсь місіонерським заповзяттям він приносив книжки та касети, які мені слід було спожити. Скоро голова мені почала набрякати та тріщати від Жене, Пруста, Місіми — кого там ще? — Жана Кокто, Паоло Пазоліні, Вільяма Берроуза… Не зміг я витримати такої наруги, тож бідолашні припадали пилом на полиці замість перетворювати мене на адепта цієї схибленої віри.

* * *

… просмалений закамарок таверни «Філей та сокира» на окраїні Фоувілля.

Крюшон (злісно, пошепки):

Ти хочеш довести мене до сказу?

Леблан (втомлено):

Аби вже швидше сказився.

Сивий Пес:

Хлопці, досить гризтися. Хтось нарешті мусить піти та вдавити того дженджика. Ну?

Крюшон:

Лише не я. Я ж тільки щойно з буцегарні.

Леблан (торкається рукава Крюшона та заглядає йому в очі):

То, мабуть, ще й ковдра на нарах не охолола.

Крюшон (роздратовано):

Слухай, Сивий Пес, може нехай Огюстен залишиться на сніданок? Я б залюбки вдавив оцього-от опецька.

Леблан (лагідно):

От паскуда.

Сивий Пес (на мить збуджується і нервово жестикулює):

З глузду з’їхав? Забув, як вели до страти? Як в тебе кидали каміння і квіти, як ревів натовп… Знов захтів? Не дратуй мене, свояк.

Крюшон:

Ти не розумієш! Ніхто не розуміє: лише тоді я жив. Я був! Всі жадали мене чи то моєї кривавої смерті, байдуже!

Леблан:

Всі, лише не я.

Крюшон (задумливо):

Мабуть, ти любив мене.

Леблан:

То й що? Втім, якщо ти вб’єш Огюстена, я знов зможу тебе покохати.

Сивий Пес (іронічно):

Он як? Виявляється, ти й на таке здатний?

Крюшон (огидливо кривиться):

Ну звісно. Яка любов, Сивий Пес? Він же марить. Це в нього від голоду.

Сивий Пес:

Ні, я думаю, це якась його особиста антипатія. Бідака Леблан дивитись на нього не може останнім часом.

Крюшон:

От нехай сам його і вдавить.

Леблан (насупившись):

Не можу, я йому винен. Подумають, що я вбив його через три соверени.

* * *

Мабуть, я був просто застарим аби сприйняти це все безпосередньо та перейнятися богемною атмосферою. Крім того, я почав помічати цікаві закономірності внутрішніх стосунків цієї компанії. Був серед них такий специфічний молодик, що звався Анімусом. Тобто, навряд чи його батьків спіткала така дивна захцянка при підборі імені, але ніхто не звертався до нього іншим чином. Та й ставлення було відповідним. Це був тиран місцевого значення, норовливий і неврівноважений. Анімус міг бути душею компанії, вигадувати якісь нові цікаві збочення та забави, а міг за якусь хвилину зіпсувати всім настрій своїми уїдливими судженнями. Втім, його любили і намагалися всіляко догодити: його ласка автоматично означала вищий статус чи щось таке… Віктор же висловлювався щодо цього типа як коли — то із пієтетом, то з бурхливим обуренням. Ще більш дивною була його виключна чутливість до витівок Анімуса, Віктор занадто емоційно реагував на його слова: то сповнювався ентузіазму і ходив сонцесяйний, а то ледь не вибухав у відповідь на його випадкову образу. Невдовзі я почав здогадуватися, що було причиною такого ставлення.

Відтоді наші стосунки полетіли шкереберть. Безтямні ревнощі зробили з мене якогось психопата — я визвірявся на друзів, дивував колег своєю безвідповідальністю, готовий був чинити беззмістовне насилля в усіх його формах, заледве стримуючи цей потяг. Якось я відвозив Віктора додому після однієї з вечірок. Того вечора він трохи перебрав і залицявся до Анімуса, навіть не приховуючись. Я ловив на собі глузливі погляди його друзів, і поволі чуманів, відчуваючи себе приблизно як Везувій за мить до виверження. Аби запобігти стихійному лиху, я рвучко підхопився і повідомив, що йду звідси — з ним чи без нього. Віктор невимовно здивував мене, та, підозрюю, й усіх інших, коли вирішив піти зі мною. Везувій вдавився власною магмою.

Ми їхали нічним містом на пристойній швидкості. На щастя, тоді мало хто складав мені конкуренцію, тож можна було без особливого ризику віддатися власним роздумам. Нарешті я не витримав:

— Чому ти все ж таки вирішив їхати зі мною? — поцікавився я, намагаючись втримати голос в межах пристойного.

— Хіба в мене був вибір? — безтурботно мовив Віктор, — Що мені було, пішки йти через усе місто?

— Зовсім ні, міг би й залишитись. Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Вітольд, не муч мене. Я просто вирішив, що мені час додому, — він відвернувся до вікна, тож я не міг бачити його обличчя.

— Доведеться трохи потерпіти. Час вже нам з’ясувати, що відбувається. Чуєш? Скажи мені, Анімус — він твій коханець?

Віктор повернувся до мене і повільно усміхнувся. Ця його посмішка ледве не викинула мене з крісла, мені захотілося вдарити його так, щоб цей глузливий усміх перетворився на гримасу болі. Замість цього я притис педаль, мій старенький форд аж підскочив, рвонувши вперед.

— Якби… якби тільки ти вбив Огюстена! — промовив він пошепки з якимось відчаєм.

Я нічого не зрозумів. Якого вдідька Огюстена? Що, в цій справі був іще один зацікавлений? Навіщо мені його вбивати?

Якийсь час я мовчав, роздумуючи. Вік теж мовчав, опустивши погляд; він, схоже, чекав на мою відповідь. Але що я міг сказати? Якщо навіть зараз, в момент, коли вирішувалася доля наших взаємин, він обрав чужі слова, якусь цитату бозна звідки? Замість простого «так» чи «ні» він вирішив зайвий раз підкреслити належність до іншого світу, зайвий раз завдати мені болю…

* * *

Лише багато років по тому я збагнув, про що йшлося тоді, що мав на увазі мій безкебетний Віктор. Це моє розуміння стало цікавим спонтанним наслідком того, що я нарешті почав отримувати задоволення від жіночого товариства. Тобто, звичайно, зі мною не сталося катастрофічної зміни орієнтації, але в мене з’явилася подруга, яка часом складала мені компанію. Вона прекрасно знала про специфічні обставини мого особистого життя, і, схоже, це здавалося їй кумедним. Потім я сам перейнявся цим настроєм, і ми розважалися, іронізуючи над тими самими культовими творами і особами, яких у свій час намагався згодувати мені Віктор.

Отож, одного разу ми вирішили відвідати виставу за п’єсою Жака Лаклю «Негідники». Спершу я скептично дослухався до малозрозумілих проблем героїв, але мимоволі захопився, починаючи впізнавати знайомі інтонації та вислови. В якийсь момент мене відвідало розумове затемнення — мені почало здаватися, що один з героїв — то ніхто інший, як Віктор. На щастя, це тривало недовго; я зрозумів, що такий ефект було спричинено надзвичайною подібністю манери поведінки Леблана та мого давнього друга. Тоді та фраза про Огюстена, яку, звичайно, я не забув, роками намагаючись підібрати гідну інтерпретацію, нарешті набула сенсу. За п’єсою, Огюстен був вурдалаком, який мав владу над нещасним Лебланом. Тож, тодішня Вікторова пропозиція була, насправді, визнанням його прихильності до мене і водночас проханням про допомогу…

Я досидів до кінця вистави ні живий ні мертвий. Як міг я отак по-дурному втратити єдину людину, яку насправді любив? Відштовхнути його, замість допомогти і підтримати? І все через ідіотську п’єсу, яку я не спромігся прочитати!

* * *

… втім, це співіснування має в основі не паразитування чужого світогляду, але симбіоз окремої особистості та «іншого». Чужинець одержує тіло для подальшого поширення ідей, але водночас надає індивіду нові комунікаційні інструменти. «Носій» отримує можливість користуватися запозиченою символічною системою, як своєю власною. Інша справа, що в такому разі складно ідентифікувати визначника сього симбіотичного співіснування. Ким є ця особистість? Чого в ній більше: власного чи запозиченого?

Покохати джазмена

Це просто. І зовсім не обтяжливо. Юнак невизначеного віку з довгими нервовими пальцями та замріяним поглядом… В ньому все доречно — і розхристана сорочка, і химерна посмішка, і награна безпорадність.

Він кладе пальці на клавіші і пірнає в себе. Він не грає, немає для нього ні гри, ні ігор, його музика — це інший вимір, де володарюють закони сну, логіка божевілля і гармонія невизначеності. Це — занотована філософія, відображення відображень, тавтологія абсурду. Він не грає. Ні, він пригадує, іронізує, бешкетує, поринає у ностальгію. Вона бринить на кінчиках його пальців, як краплини сліпого дощу, які за мить розсипається веселковими спалахами.

Він не живе. Він імпровізує, підкорюючись лише долі, яка розгортається варіацією знайомої мелодії. Можна у будь-який момент обірвати висхідний рух і завершити його розсипом акордів. Піти, забути, почати знов. У нього не може бути проблем, адже, що б не відбувалося — це лише контрапункти, лише фон для основного руху-роздуму. Ось-ось з’ясується щось важливе… Синкопа? Ні? Зітхання. Та байдуже, сенс у тому, щоб не зупинятися.

Кохання? Так, він живе в ньому. Неважливо, хто закоханий, хто страждає, а хто тішиться взаємністю — адже все це лише віддзеркалення… Головне — не спотворити мотив, не порушити ритм. Він знається на емоціях, він розуміє їх краще за інших. Адже для нього все — емоції. Осіння злива чи спалахи свічки, теплий поцілунок чи доторк вітру… Все народжує інтуїтивне розуміння причинності, плинності прагнень і відчуттів. А отже — музику.

Безперечно, в нього є стиль. Його визначає потреба у гармонії, відчуття належності… а, втім, навіть несмак стає стилем, коли уособлює якусь традицію чи просто відходить в минуле. Хоча ні, для нього це — ставлення, самовідчуття, емоційний стан, ключ і тональність. Він належить іншій ері; він живе там, де все іще панує очікування дива, дитяче сподівання змін, які принесе прогрес, передчуття забав, які подарує технологія спокуси. Той час вже завершився, а він добровільно віддає себе аби служити носієм пам’яті наївних попередників, довгим відлунням колишнього.

Спілкування з ним є марним намаганням осягнути поезію викривлених відображень. Найпростіше порозумітися з ним, підхопивши його думку-мелодію аби влаштувати імпровізований jam session. Результат нікого не хвилює, важливими є лише випадкові здобутки безперервного лейтмотиву-пошуку. Але це принаймні чесно. Ні в кого немає ніяких претензій. Можна творити глибину, тримати лункий ритм чи вести м’яку мелодію. Можна все, крім дисонансу. Дозволено все, крім фальші.

Отож, варто любити джазмена. Слухати, як улюблену мелодію, і водночас бути його варіацією на тему кохання. Це красиво, вишукано і просто. Тут завершення є прелюдією, а початок — відлунням останнього акорду. Так, він імпровізує, але нехай тебе не вводить в оману вільний політ його прагнень. З часом ти навчишся впізнавати варіації, а згодом вже не зможеш позбутися відчуття, що все це — вже вигадано, зіграно, віджито… Нехай тебе не турбує, як завершиться та чи інша фраза, яка доля прозвучить синкопою. Досить того, що він відчуває ритм і зможе провести тебе заплутаними манівцями складної композиції. А потім мелодія мусить стихнути, завершитись просто і природно. І не буде розчарування, не буде жалю… лише смуток, який відлетить і розчиниться, як курява над водою.

Як знищити піпуцю

Знайти Шуг-шугая було не так вже й просто. В кожній набобії є свій Шуг-шугай, але наш був диваком. Він надавав професійні послуги не за винагороду, не за особливі привілеї, належні чувайлі його рівня, його не можна було найняти навіть за хмуряк. Наш Шуг-шугай брався за справу лише коли відвідувачу вдавалося зацікавити його своїм проханням, і ще жоден з його клієнтів не повертався незадоволеним. Ну, деякі з них просто не поверталися.

Тому шукали Шуг-шугая лише відчайдушні сміливці, які вже втратили останню надію розв’язати свої проблеми якимсь людськішим шляхом. Мене ж вів праведний гнів, шалена ненависть і жадоба помсти осоружному Темею, який залишив мені своє чоко-чоко, а сам знайшов нице щастя в обіймах цицкастої бабентури. Я не говорила про це нікому, боялася розголосу, непотрібного і принизливого співчуття; і тим сильніше клекотала моя лють, так і не вихлюпнута ні на чию безневинну голову. А я ж мала на це повне право! Я — дочка чувайла Барабоба, та й сама немало заробляла для всієї братокляні. Але я хотіла більшого, і Шуг-шугай повинен був мені в цьому допомогти.

Втім, після кількох днів безрезультатних пошуків, мені почало здаватися, що ніякого Шуг-шугая насправді нема, що ним лише хирляпчиків лякають замість брати буркатори і вдаватися до безчинств. Ніхто його, виявляється живцем не бачив, ніхто не говорив з ним безпосередньо, лише жертви Шуг-шугаєвих «проектів» могли засвідчити його існування і безперечну фахову компетентність.

Нарешті, після кількох невдалих спроб вийти на контакт із легендарним Шуг-шугаєм, мені таки пощастило. Залишивши повідомлення на лабудабі, вже на наступний день я отримала запрошення від загадкового пана Льоліболі.

За якусь годину я стояла коло дверей старовинного хибайла.

— Мені пана Шуг-шугая, — зухвало повідомила я брякатій бубуямі.

— Хм, — почулося з тієї стороні, — а ви хто? Тобто, е-ее, ХТО ПОСМІВ ПОТРИВОЖИТИ ПІСЛЯОБІДНІЙ СОН ВЕЛИКОГО…?

— Арета Барабоб, ось хто. Відчиняйте, чувайло, я по справі.

— Ну й нахаба! — хихотнула бубуяма.

Втім, двері прочинилися, і я опинилася в передпокої найзагадковішого майстра чорної пульпуляції всіх часів і народів. Тут все натякало на те, що це не просто місце роботи видатного чувайла, але понтора професіонала, схибленого на своїй справі. Стіни були прикрашені зображеннями найбільших відомих катастроф останнього століття — ймовірно, майстер натякав, що тут без нього не обійшлося. На почесному місці стояли залишки чийогось розтрощеного постаменту, і девіз «руйнувати — не будувати».

— І в чому ж полягає важлива справа, через яку я був змушений перервати законний сон просто посеред робочого дня?

Він вийшов мені назустріч все іще позіхаючи, скуйовджений і невиспаний. І оце — він? Великий Шуг-шугай? Чоловік невизначеного віку із хитрим поглядом і нездоровим кольором обличчя, більш за все схожий на бешкетного нявмява з підворіття?

— Що, не схоже? — він, всміхаючись, спостерігав за моєю реакцією, — ну то зважте, якби мій вигляд відповідав моїм вчинкам, я б ходив вулицями у вигляді шипастого кракотяпа, плюючись вогнем і шкварками. Для провадження ділової діяльності — дуже незручно, повірте. Ну і отже, я прагну почути причину вашого візиту, якому передувало оте розпачливе оголошення на лабудабі!

— Я хотіла заручитися вашою підтримкою — і мені є чим віддячити! — я хотіла, щоб ви допомогли мені помститися Темею…

— Координатору Темею? — вирячився на мене Шуг-шугай.

— Саме йому, — я улещено всміхнулася. Мене вельми потішило, що майстер вражений рівнем моїх потреб.

— Це вже цікаво. Хм. Ну то що ж ви бажаєте з ним такого вдіяти? Перетворити на кракотяпа?

— Ні, я хочу знищити його піпуцю. Повністю. Вщент. Жеби навіть цурпалків не лишилося. Аби жодна бабентура на нього більше навіть і не глянула.

— Похвальне бажання! — розцвів Шуг-шугай, — Гаразд, я допоможу вам, але, зважте, я — не благодійник, мої послуги — це предмет розкоші, як мумухляйська сисяка. Отож, мушу повідомити, що знищення піпуці обійдеться вам недешево.

— Я ж казала, я готова викласти значну кількість гопляків. Якщо ж вам потрібно ще щось…

— Саме так. Плата за мою допомогу — послуга з вашої сторони. І саме тоді, коли я її потребуватиму.

— Дуже цікаво, — я криво всміхнулася, — А раптом вам знадобиться прирізати якогось галабоха… а потім мені — за ґрати, так?

— Не зовсім. Я вам обіцяю, що в будь-якому разі за ґрати ви не потрапите. І вбивати я вам нікого не пропонуватиму. Ну що, згода?

Так я здійснила найбільш нерозважливий вчинок у своєму житті: заключила згоду із Шуг-шугаєм. Втім, мене можна зрозуміти — я прагнула будь-що помститися за завдану мені образу, не дозволити збиткуватися з мене, як з останньої фіфіндри. Що ж, в той момент я готова була навіть на більше, та буде мені наука: не слід приймати важливі рішення у стані афекту.

Отож, ми з Шуг-шугаєм розпочали підготовку до кампанії зі знищення піпуці. Це виявилося надзвичайно цікаво; я мимоволі захопилася: методи Шуг-шугая вразили мене своєю підступністю і глибоким розумінням природи людських взаємин. Передусім я мусила розказати йому все, що я знала про координатора Темея, тобто, абсолютно все, включаючи особисті уподобання та шкідливі звички. Це тривало досить довго, оскільки, схоже, Шуг-шугаєві потрібна була якась специфічна ляляція, а мої нарікання могли служити хіба тільки матеріалом для зворушливих балад, що їх виконують лабанти своїм прекрасним бабентурам. Нарешті Шуг-шугай задоволено посміхнувся і повідомив, що вже отримав приблизне уявлення, з чого слід починати.

— Перш за все нам слід обрати стратегію, — зосереджено мовив він, — мої улюблені комплексні прийоми — це кпин і спис.

— Що, вибачте?

— Ну, КПиН: компромат, плітки, наклеп. І СПиС: саботаж, провокація, скандал. Розумієте, найчастіше чогось одного недостатньо. Деякі піпуці досить складно знищити, особливо ж, якщо клієнт користається громадською підтримкою та популярністю. Якраз наш випадок.

— А що ж нам робити?

— Не лякайтеся, моя люба. Популярність має і зворотну сторону — будь-яка ляляція про цю особу швидку набуває розголосу. Отож, якщо вдається похитнути піпуцю такої особи, то вона летить під три пирляві крякотяпи швидко і якісно.

— Ага! З чого почнемо? Мені, якщо чесно, безтямно хочеться наблизити цей солодкий момент.

— Вірю. Добре, в мене є кілька ідей. Наскільки я зрозумів, піпуця Темея має такі основі складові: керівник, що має підтримку маєтного пантаганата, чесний чувайло, улюбленець лярнявих бабентур. Це все не зовсім відповідає дійсності, про що свідчить хоча б ваше звернення до мене. Вже на одному цьому можна було б побудувати кампанію, та ж не можна вас вплутувати — він відразу зрозуміє джерело халепи і зможе завдати зворотного удару. Доведеться створити прецедент… Гаразд, приходьте до мене завтра, я спробую дізнатися більше про життя-буття нашого координатора і підготую більш розгорнутий план кампанії.

Я пішла додому, втішена радісними перспективами. Я не мала сумніву, що за участі спеціаліста такого високого класу, долю Темея практично вирішено. Інша справа, що ще невідомо, чого захоче Шуг-шугай від мене. Поцупити улюблені шкльопки старшини Б’йоха чи вдавити маленьку смердючу тяпку намісника Жобкожоба?

Наступного дня я, сповнена надій і нечітких побоювань вдруге переступила поріг понтори Шуг-шугая. На цей раз у приміщенні сновигало набагато більше народу: якась непримітна жіночка в сірому костюмі, молодик із гострим обличчям гризозага та поважний сивий чоловік, схожий на лікаря або навіть на хароправця. Цей останній якраз виходив з кабінету Шуг-шугая. Господар вийшов за ним; обоє ледь стримували усмішки.

— Ну, хай щастить, шановний! Сподіваюся невдовзі побачити результати, — мовив Шуг-шугай, випроводжуючи гостя.

— Ну, Арета, — звернувся він до мене, — в мене є чим тебе потішити. Падіння твого Темея вже почалося. Він про це ще не знає, але не так довго залишилися йому перебувати в стані блаженного невігластва.

І справді, далі події почали розгортатися із неймовірною швидкістю, мов би бурхливий потік прорвав хирляву шлябамку. «Слід починати з правди, — пригадую, казав мені Шуг-шугай, — щоб клієнт на якийсь короткий момент втратив куманячність, намагаючись замести справжні сліди». Дійсно, почалося все досить ординарно: один з підлеглих Темея, нещодавно звільнений ним за якусь незначну провину, виступив з відкритим листом до всіх абищописень, де він відкривав народові правду про неналежне поводження Темея з казенними гопляками. Себто, типова розтрата і використання службового положення. Сталося так, що серед абищописень виявилося кілька таких, що належали суперникам пантаганата, який фінансував виборчу кампанію Темея. Отож, лист було оприлюднено. Спершу це не викликало значного обурення: справді, кого лише в наш час не звинувачують у зловживанні — ну не гопляками, так народною довірою? Втім, далі цікавіше.

Поки Темей старанно робив вигляд, що лист його зовсім не стосується, одна прудка абищописня опублікувала статтю про мережу закладів швидкого порносервісу. Цю мережу під зворушливою назвою «Скоропуся» було нещодавно закрито через одну страмну халепу, яка спіткала її працівниць. «Скоропуся» стала джерелом страмної інфекційної хвороби, яка життю не загрожувала, зате викликала розлад шлунку та висипку на тілі. Здавалось би-який зв’язок із координатором Темеєм? Справа в тому, що одна з масасьозок такого закладу повідомила, що координатор Темей був постійним відвідувачем «Скоропусі». Більше того, вона розказала про значні пожертви цього благородного чувайла на розвиток бізнесу. «Ось куди йдуть народні гопляки! — виголошував автор статті, — Замість забезпечити юним мешканцям набобії обіцяні хохизвохи, а громадянам похилого віку-копистритні галюкоби, координатор Темей спускає кошти на делікатних хирляпчиків та заразних масасьозок!»

Справа була в тому, що Шуг-шугаєві вдалося роздобути ляляцію про те, що Темей дійсно якось зазирнув до «Скоропусі». Про це, власне, зловтішно повідомив колишній співпрацівник Темея, той самий, несправедливо звільнений з посади. Тому Темей, підозрюючи, що ініціатори всієї цієї бучі можуть мати матеріальні докази його візиту, не став подаватися зі скаргою до арбешазні, але значуще усміхався на запити колег та абищописців, примовляючи «ви ж знаєте, ця дупкосрячна вулична абищописня кого завгодно ладна обілляти брудом аби лишень ратраш підняти». Йому вірили, йому співчували.

Однак, невдовзі стався неочікуваний конфуз. Відпочиваючи в якомусь парглюконі, Темей дещо перепив і побив писок якомусь незнайомцю. Нічого, в принципі страшного, з ким не буває. Але ж сталося так, що жертвою Темеєвої бузи став головний абищописець «Дряпоправа», тієї самої абищописні, що опублікувала страмну статтю. Тут вже піднявся справжній скандал. Абищописні — особливо ж ті, що належали пантаганатам-суперникам — масовано опротестувати акт насилля, що його вчинив значний чувайло над беззахисним працівником нехай і «дупкосрячної» але ж всенародної абищописні. Насправді ж, нещасний Темей навіть і не знав, хто був цей лубряк, який пристав до нього з нецензурними наклепами. Він просто побив йому писок; дійсно, не міг же координатор знати в обличчя всіх вуличних абищописців!

Виходило так, що Темей просто помстився за розкриття ганебної ляляції. Та ще й так неделікатно. Громадський осуд не змусив на себе чекати: почали з’являтися сороміцькі історії та веселі віршики про походеньки Темея в мережі «Скоропусі», на зразок:

Подібні твори, ще й талановито проілюстровані, розповсюджувалися перед важливими нарадами, на яких мусив головувати Темей. Так ставалося, що усі присутні знаходили каверзні листочки з анекдотами серед ділових паперів. Ці віршики, звісно, не були витвором мистецтва, але як же всім було весело! Особливо ж, коли під час якоїсь конференції бідний Темей зблід і мусив терміново вибігти: у нього-таки стався шлунковий розлад. Мабуть, від стресу, а може й від розчину гузрелація, підмішаного в його склянку. Усі присутні миттєво запідозрили, що бідака таки підчепив оту страмну хворобу в «Скоропусі»! Навіть пантаганат, що досі підтримував Темея в скрутній хвилині, не ризикнув потиснути його руку, яка на той час вкрилася підозрілою висипкою. Слід було знати, що Темей має алергію на хирляпчиків, а власне їх вручили йому напередодні у якості подарунку від того ж таки пантаганата!

Після цього лише лінива абищописня не написала про «небезпечний» стан здоров’я координатора. Суперники, що раніше боялися гніву пантаганата, тепер скористалися нагодою на повну кирбайбу. Критика полилася рікою, були згадані всі колишні помилки та огріхи Темея, всі його службові романи та неетичні висловлювання.

Однім словом, невдовзі з державної арени ногами вперед було винесено лолепічний труп координатора Темея. С координаторської посади він вилетів мов хляпс із птурка, та й навряд чи, після такої лакулями йому світила якась пристойна позиція в набобії. І жодна бабентура не розрадила його у горі — а як же, всі боялися підчепити оту страмну халепу, яку в народі вже почали називати «висипкою Темея».

Йому залишилося лише змінити ім’я і тікати світ за очі. Так він, власне, і вчинив. Моє прагнення страшної помсти було задоволене.

Деякий час я тішилася таким станом речей, хоча й не забуваючи про те, що винна Шуг-шугаєві послугу. Втім, я сподівалася, що йому моя допомога не знадобиться, а якщо і знадобиться, то нескоро. Все ж таки ми обоє отримали масу задоволення він нищення піпуці Темея.

Як виявилося, даремно я сподівалася. Шуг-шугай нічого не забув, і не змінив своїх планів щодо мене. Одного дня я знайшла повідомлення на лабудабі: він просив про зустріч.

— Я зараз працюю над черговим проектом, — повідомив він, — і мені потрібна ваша допомога.

— Розплата за лакуляму, — сумно мовила я.

— Ну, не все так трагічно. Мені треба всього лише дістати чоко-чоко пантаганата Козькопа.

— Як… — вражено прохрипіла я, — як ви можете мені таке пропонувати?! Він же страшний як драмбамот! Та і взагалі! Я — дочка Барабоба, і не буду я вам прислужувати, не на ту напали!

— Ага, а коли вам потрібна була моя допомога, ви готові були «прислужувати»? Хіба, скажете, я погано виконав свою роботу?

— Ні, Темея ви закопали просто бездоганно, слід віддати вам належне.

— Я виконав вашу забаганку, тепер ваша черга, — мовив він, хитро посміхаючись.

— Ні!

— Он як? — він витяг з кишені цруклявий пантиктон, — Що ж, ви тільки-но самі визнали, що замовили знищення піпуці Темея. Ваші слова тут: записані і готові до використання. Я зможу дати хід цій справі, подивитесь, буде весело.

А я й забула, з ким зв’язалась… З того часу я почала працювати разом із Шуг-шугаєм, і жодного разу я не пошкодувала про прийняте рішення. Пупльпуляція — страшна сила, особливо ж, якщо до справи береться фахівець із хорошим почуттям куркохмиху!

Корені ясеня

Якусь хвилину по пробудженню інспектор Гарт не міг збагнути, на якому він світі. Стіни ганебно гойдалися, не даючи Гартові сконцентруватися і з’ясувати, де він і що з ним. Більше того, в цьому чистилищі на межі сну і реальності побутувала одна значуща обставина, яка робила існування в ньому просто нестерпним. Якийсь гучний нудотний звук. Телефон! Шляк!

Інспектор зі стогоном випав з ліжка, з’ясувавши дорогою, що спав одягненим. З очей посипалися яскраві цятки, але він звитяжно подолав відстань до пекельного монстра, який і не думав припиняти дзижчання.

— Га? — видихнув Гарт.

— Пане інспектор… — глухо прозвучав голос з якоїсь неймовірної далечини, — вибачте, я… тут така справа…

— Що ви там мимрите, сержант Отарка? Що з вами?

— Зі мною? — не зрозумів той, — Та зі мною все гаразд, вельми вдячний. Біда з нашим свідком, цим… Флодегреном.

— Ну то що з ним?

— Він… — на іншому кінці телефонної линви якийсь незрозумілий шум.

— Отарка, чорт вас в пельку, говоріть голосніше!

Сержант Отарка прочистив горло і чітко вимовив:

— Він повісився, пане інспектор.

* * *

Може, я збожеволів? Так, справді, це цілком ймовірно. Може, ха! Може, мені податися до спеціаліста, барвисто оповісти йому свої пекельні видіння, і він призначить мені курс медикаментозного лікування… барбітал, валіум, нітразепамчик… І все припиниться! О, Боже! Хельдо, чому ти залишила мене?

Це все почалося через тебе… чи завдяки тобі. Не знаю.

…Я тримав твої холодні руки, намагаючись упіймати хоч ледь-чутне дихання, помітити хоча б напівпорух. Я відмовлявся повірити в те, що тебе більше немає. Це був момент — ні, навіть не горя, не відчаю — якогось такого панічно жаху, безмежної слабкості… Чи ж весело, коли тримаєш смерть за руку… руку, яку знав з дитинства, яка лагідно торкалася тебе, яка підтримувала, не даючи впасти? Впасти в ту саму прірву, на краю якої я тоді опинився?

Саме в той момент, певно, я і зрушив глуздом. Я боявся впасти в уявні глибини, що на якусь мить відкрилися переді моїми очима? Так, але мабуть, більше за все я боявся назавжди втратити тебе. І тоді я рушив за тобою.

Мені складно пояснити, що сталося. Я пам’ятаю швидкість. Стрімкий рух, круговерть уламків образів і звуків… Обличчя знайомих і незнайомих мені людей, спотворені криком… вони простягали до мене руки і щось кричали. Я не розумів мови, якою вони до мене звертались, їхні голоси так само були викривленими, мов би хтось прокручував запис то зашвидко то занадто повільно. Більше того, з’являлися і зникали видовища, настільки потворні, що й зараз волосся мені стає сторч… Дебелий чолов’яга з писком, перемащеним кров’ю — він пропонував мені соковитий кавалок чогось вельми схожого на людське серце… Високий чоловік, з лицем злим і погордливим, зв’язаний кривавими тельбухами… Троє статурних жінок сидять навпочіпки… вони обертаються до мене, і я бачу, що вони плетуть мереживо, в яке вплетені нутрощі, кістки та уламки зброї… Величезний чорний пес пожадливо рве на шматки чиєсь тіло…

Я часом більш чи менш чітко згадую ще якісь епізоди тієї пекельної подорожі. Я певний, що моя пам’ять просто відмовляється надати повну і вичерпну картину побаченого мною. Інакше я би просто збожеволів. А втім, я ладен припустити, що саме це і сталося. Хотілося б вірити.

Коли я прийшов до тями, був уже ранок. Безжальний ранок першого дня без тебе, Хельдо.

* * *

Інспектор завів машину і поволі рушив на місце подій. Поволі, бо якраз сьогодні вночі випала легка мряка, яка відразу ж взялася слизькою кригою. Вже починало ясніти, і день цей обіцяв бути винятково паскудним. Якщо справді трапилося те, про що повідомив сержант Отарка — а це таки сталося, не слід давати шансу марним сподіванням — то його розслідування зайшло у безвихідь. Спочатку справа була проста як дві копійки — нелегальне вивезення жінок під прикриттям фіктивної філії програми Au Pair: буцімто для догляду за дітьми в заможних голландських сім’ях, а, як з’ясувалося невдовзі, для роботи у тій-таки Голландії, але на кардинально інших умовах. Слід було відразу зметикувати, що в справі замішані чималенькі кошти, а отже, виявити винних буде дуже непросто.

Це був лише початок. Незабаром справа стала серйозною далі нема куди — було вбито Юрве Панчека, посадовця з департаменту іноземних представництв, на нещасливу долю якого випало зареєструвати фіктивну організацію. Ось тут і з’явився цей божевільний швед Боел Флодегрен зі своїм загадковим попередженням. Тобто, ні, не так: спочатку з’явився швед, а вже потім було вбито чиновника. Власне ж Флодегрен прийшов саме для того аби повідомити, що незабаром Панчек загине. Ще він сказав, що той загине так чи інак, єдине, що може поліція — спробувати вистежити вбивцю.

Флодегрен відразу ж викликав в інспектора Гарта якесь занепокоєння. Ну звичайно, саме так і слід ставитися до психів, мало що вони здатні втнути… Але природа цього збентеження була трохи іншою. Гарт відчув, що Флодегрен говорить абсолютно впевнено, мовби бачив загибель чиновника на власні очі. А хто він був такий взагалі — це бліде, руде й недолуге дитя імміграції? Його сім’я жила в столиці вже кілька поколінь, тож, мабуть, від скандинавських предків в ньому залишились лише розтріпані світло-руді бакенбарди. Ну, іще прізвище. Він мав свій невеличкий букіністичний магазинчик на розі вулиць Бортнянського та Лорки. Який же міг існувати зв’язок між ним та департаментом? Чи з організаторами фіктивної Au Pair?

* * *

Минуло кілька років, але я так і не навчився радіти життю, світові, в якому не було нікого, хто б любив мене, так як ти. Мабуть, власне самотність завершила те, що розпочав тоді сплеск смертного жаху…

Смерть переслідувала мене, мов ображена коханка. Одного разу відчувши мене своєю власністю, вона вже не відпускала мене, але й не поспішала повернути належне, знаючи напевне, що мені не уникнути її жаских обіймів. Вона лише ходила за мною, примарно всміхалася, заглядаючи мені в очі. Спершу я було подумав, що в мене просто погіршується зір. Я довго відмовлявся вірити в неймовірну здатність передбачати її наближення.

Коли вона обирала когось, то — як це бачилося мені — накривала його прозорим флером. Мені здавалося, що повітря навколо такого приреченого тремтить, як марево над розпеченою дорогою літнього полудня. Це тривало лише кілька секунд, потім видимість прояснювалася. Я не відразу збагнув, що означає цей оптичний феномен. Остаточно я впевнився в природі особливості свого зору лише після того як моя постійна клієнтка, а згодом і добра знайома Анелі Жижель зібралася на заробітки. Я побачив тремтіння повітря перед її обличчям і, певно, зблід, здогадавшись, щó це означає. Я спробував відмовити її від поїздки до Нідерландів, та Анелі понад усе не любила змінювати прийняте рішення. Втім, вона вагалася якусь хвилину, зваживши на мій приголомшений вигляд. Нажаль, вона пояснила це моїм нестабільним емоційним станом після пережитої особистої трагедії… Дійсно, шкода, але в мене не було й шансу переконати її своїми химерними аргументами. Вона не повернулася, ставши — я дізнався згодом — ще однією жертвою злочинної організації, яка обманом вивозила таких же відчайдух для рабської праці десь в дешевих будинках розпусти.

Останнє, що я пам’ятаю, це була її відчайдушна посмішка, як у переляканого юного десантника, готового виголосити своє перше «джеронімо». Анелі попрощалася і вийшла з мого магазинчика, теленькнувши дзвіночком над дверима. Вона пішла, залишивши мене на порозі ще однієї тужливої пустки.

* * *

Що міг знати Флодегрен? Дізнавшись про загибель Панчека, інспектор Гарт змінив свою думку щодо несамовитого шведа. Він кільканадцять раз викликав того до відділку, але Флодегрен лише сумно посміхався, пропонуючи озвірілому інспекторові просто повірити в його пророчий дар. Легко сказати! Зрештою Гарт облишив марну справу, наказавши, тим не менш, вести постійне спостереження за оселею можливого свідка.

Ну і ось, доспостерігалися! Біда в тому, що в Гарта не було ніяких інших доказів, які б вивели його до вбивць. Було, звичайно, кілька підозрюваних, всі версії активно розроблялися, але Гартові бракувало іще однієї ланки… повинен був існувати посередник із тутешніх, людина яка вивела злочинців до Панчека, звісно, з пропозицією посприяти реєстрації за певну матеріальну винагороду. Адже ж з посадовцями не так легко зустрітися. Цей посередник — ідеальний свідок, який міг би викрити вбивць. Гарт покладав такі сподівання на Флодегрена, а той… Стоп! Смерть свідка — подія, хоч і малоприємна, але теж може служити джерелом оперативної інформації. Якщо це, звичайно, була насильницька смерть, а не самогубство. Повісився, кажете?

Навколо будинку Флодегрена вже назбирався натовп, тож інспекторові довелося проштовхуватися між збентеженими сусідками в домашніх капцях і спраглими до цікавинки перехожими, які, витягуючи шиї, намагалися зазирнути через плечі похмурих поліцейських.

— Розступіться! — втомлено виголосив Гарт, — Кримінальний розшук, офіційне розслідування! Розійдіться громадяни, не заважайте!

Громадяни поволі розходилися, скорботно зітхаючи, та вже, мабуть передчуваючи кухонні посиденьки з лейтмотивом: «а от сьогодні на нашій вулиці…» Інспектор ставився до таких із погано стримуваним презирством. Наскільки ж нудним і беззмістовним повинно бути життя, щоби нагла смерть ближнього викликала таке пожвавлення!

— Ну, що тут в нас, Отарка? — звернувся Гарт до підлеглого, — Де ви знайшли тіло?

— В дворі, пане інспектор. На дереві. Ну ми, звичайно, вже зняли покійного звідти, а то що ж йому там теліпатися?

— Ну і, звичайно, перетовкли там усі сліди, так сержант? Дуже винахідливо.

— Сліди, пане інспектор? Ви вже вибачайте, але він же ж того… сам…

— От у цьому ми ще не можемо бути впевнені, — роздратовано мовив Гарт, — чи не знаєте, скільки вбивств було інсценовано під самогубства? Га, мовчите? А, що з вами говорити, телепні! Покажіть мені покійного.

Покійний виглядав не надто. Щоправда, повисіти він встиг не так довго, та і холодно було надворі. Але це спотворене, безформне (якесь навіть ожіночнене, чи що?) обличчя… Звісно, нічого вимагати від трупа вольового зосередження на чолі… Хоча інспектор вже другий десяток років працював у поліції, і покійники стали для нього звичним видовищем, Гартові все ж таки менш неприємно було мати справу з трупами незнайомих йому людей. Його все іще неприємно вражала різниця між живою людиною і її рештками. Мовби якась зла пародія, насмішка над дорогоцінними сподіваннями людини на її виключний статус у світобудові.

Гаразд, досить. Інспектор оглянув загиблого, намагаючись на око визначити, чи не має на його тілі ознак насильства чи примусу. Дуже вже йому хотілося вірити, що смерть ця справді — насильницька. Гарт сновигав по вітальні Флодегрена, сподіваючись знайти хоча б щось, що надало б нового поштовху розслідуванню. Ага! Під склом на робочому столі лежала фотокартка з портретом усміхненої молодої жінки з підписом «Не дрейф Боел, все буде супер!». Це обличчя було знайоме Гартові… за якусь мить він пригадав, де він бачив її раніше. Це ж Анелі Жижель, жінка, яка стала однією з перших жертв злочинної організації! Тобто, саме з неї розпочався кривавий список тих, хто так і не повернувся з заробітків. Мабуть, бідолашна занадто активно намагалася вирватись з полону чи навіть необачно погрожувала своїм «працедавцям» викриттям.

Що ж, значить, зв’язок таки існує!

— Пане інспектор! — раптом гукнули знадвору, — Тут якийсь знак на дереві!

— Що там ще?

Гарт, втішений знахідкою та сповнений оптимізму, вискочив до невеличкого дворику коло будинку Флодегрена. Сержант Отарка та двоє констеблів із зацікавленням розглядали щось на стовбурі могутнього дерева, яке височіло якраз посеред двору.

— Це те дерево, на якому повісивсь… тобто, ну, висів, коли ми його знайшли, наш покійник.

— Можете не пояснювати, — хихотнув Гарт, в якого неочікувано покращився настрій, — тут всього одне дерево!

— А, точно. Дивіться, тут щось вирізано.

Справді, на стовбурі дерева бовванів свіжий поріз. Форма його нагадувала латинську літеру Z, поставлену на нижній куток.

— Та-аак, ясно, — протягнув інспектор, нічого не розуміючи.

Що означала ця літера? Гарт замислився. Такі значки вирізали молоді дурисвіти, все у стилі «тут був А, А любить Б, Б — курва», і т. д. Тут був? А може й справді? Зет. Може, це — чийсь ініціал? Якщо латинкою — то, мабуть іноземець? Зальц? Зондер? Цаппель? Ого. Серце інспектора забилося швидше. Цаппель, цей плюгавий помічник Панчека, який вусмерть впився на поминках! Як же він раніше не здогадався? Треба негайно перевірити цього субчика. І привід є, вдячно подумав Гарт. Злощасний Флодегрен, ти ще прислужишся слідству!

Нажаль, інспектор у своєму запалі не помітив, що знак на дереві, якщо і нагадував літеру Z, то лише у дзеркальному відображенні.

* * *

Злий на себе та свою безпорадність, яка призвела до загибелі Анелі, я спробував провести невеличке власне розслідування. Мої пошуки не були ні складними, ні тривалими. Інтуїція, яка ніколи не була моєю сильною стороною, тепер спрямовувала мене до єдино правильного рішення, як рука влучного мисливця спрямовує спис. Мені вдалося знайти чиновника, паскудного хапугу, який покривав всі ці брудні справи з фіктивною Au Pair. Я ледве стримувався, спостерігаючи як цей вдоволений товстун з масним писком крокує від ресторану до свого авто, певно, заробленого тим же безчесним шляхом. А моя — чи не єдина після твоєї смерті? — подруга Анелі, як і інші жінки, яких відчай змусив шукати кращої долі, гинуть або ж назавжди втрачають себе десь у брудних завулках світових клоак!

І тоді я наважився… Хельдо, я певен, ти мене зрозумієш.

А потім… одного дня я прокинувся аби побачити примарний флер вже просто перед собою. Я протирав очі, сподіваючись, що це лише ранкова слабкість. Але ні, весь світ було затягнуто прозорим мерехтінням. Кінець світу чи що? Навряд. Лише мого світу, мого необов’язкового життя… Що ж, все справедливо, саме час. Я не буду пручатися; мені нема чого втрачати. Може якраз навпаки… якщо справді існує та безодня, в яку мені випало зазирнути, я скоро зустріну тебе?

…ця руна зветься Ейваз. Космічне дерево. Смерть і новий початок. Всесвіт, пронизаний нескінченною дорогою, якою я сьогодні йтиму до тебе.

Казочка про виродження

Магістр казав, що існувати повинно лише те, у чому є сенс, оскільки все решта лише збільшує міру хаосу. Він прибув для невеличкої ревізії, і, боюсь, в мене немає для нього втішних новин…

Над містом сходила блякла урбаністична зоря. Вранішні перехожі ховалися в блакитний сморід, тупцюючи по своїх беззмістовних справах. Під їхніми ногами плюскотіла багнюка, багнюка плескала в їхніх очах.

Розчахнуте жерло підземки. На дверях якийсь дотепник вишкрябав: «заходячи, облиште сподівання». Гм. Мабуть, ніхто вже не боїться пекла. Вони, певне, просто не в стані уявити собі муки, гірші за цю вранішню штовханину, яка викликає нудоту та стійку людиновідразу. Кидаючи пластиковий обол, приречені зникають за скляною брамою аби потрапити в багаторукі обійми чудовиськ гекатонхейрів.

— Ти програв. В цьому світі немає ніякого сенсу, — сказав Магістр.

— Чому ж, панотче? — мовив я приречено.

— А, — він подивився крізь мене відстороненим поглядом, — сенс — це все, що ми любимо. Якщо ж воно втрачає цінність, то…

Натовп атакував нас з безтямною люттю стихії. За якусь мить Магістр зник у юрбі, і слова його розчинилися у булькотінні людської твані. Проте, я зрозумів, що він хотів сказати: любов — це більше, ніж реальність. Це — виправдання.

Цілий день я намагався знайти хоч слід цієї древньої магії. Так, я хотів виграти. Ми посперечалися з Магістром на цей світ, бо я не вважав його безнадійним. Я прагнув довести Магістрові, що цей світ іще здатний продукувати власний сенс, обдираючи себе як старі шпалери та обновлюючись силою мутації уподобань і прагнень. Я хотів переконати його в тому, що любов, а значить і сенс — це не просто психосоматична індукція, не просто сила звички. Любов до ближнього, любов до пива… хоч би й до трьох апельсинів. Fin amor et fol amor. Шляхетна і ница, витончена і примітивна. Бодай якась!

Спершу я натрапив на фей. Вони збираються коло самої брами, з якої постійно дме холодний вітер. Ви бачили їх неодноразово, але, певно, не звертали уваги. Такі приземкуваті, з обличчями заспаними і злими, в теплих кожушках; вони проводжають очима натовп і перемовляються. Вони продають почуття: радість і сум, провину і вдячність, прихильність, ніжність чи навіть хіть. Гарно прикрашені стрічечками, на будь-який смак, у різних комбінаціях. Так, продають. Феям теж треба на життя заробляти. Здається, справжні почуття тепер непотрібні, купити простіше. От і торгують. На жаль, тут мені нічого не світить.

Потім я зустрів Пророка. Він торгував милосердям. Віддавав задешево, хто скільки зможе. Його сива розпатлана борода не могла сховати вкрите виразками тіло, а тремтячі руки стискали пластикову торбину із якимсь ганчір’ям, просмаленими газетами, порожніми пляшками. В очах Пророка застиг такий добре втрамбований відчай, що на ньому можна було б зводити храми. Він був справжнім, останнім із справжніх, але на біду, його бізнес був збитковим. Часом йому давали якийсь дріб’язок, але товар нікого не цікавив; так мабуть бідака і сконає від нерозділеного розуміння істини. Шкода…

Ще через якийсь час мені випало побачити Героя. Він виступав у срібних штанях мов павич, кожним своїм жестом уособлюючи велич і змістовність. Ним захоплювались; так, в ту мить я майже повірив у свій успіх. Але невдовзі я зрозумів, що насправді-то він викликає в людей тугу, а весь той галас потрібен для заповнення лункої порожнечі їхніх дірявих душ. Ні, це мені не допоможе.

Ще якийсь час я шукав любов у точках перетину страху і сподівання. Якось в одному магічному фоліанті я прочитав про такий маргінальний стан, коли людина майже очікує на диво, на якийсь знак, який змінив би плин долі. Вони були ладні вхопитись за першу ліпшу дурницю, і вона ставала їхнім сенсом. Але так напевне було в ті часи, коли ще діяли закони почуттів. Сьогодні тут володарює метушня. «Від другої платформи відходить поїзд у незвідане. Прохання до проводжаючих в останній путь вийти з вагону.» Я швиденько зіскакую з підніжки.

Вечоріє. Я йду, натикаючись на химери, які пхають мене своїми кам’яними крильми і лайливо перемовляються. Невже і справді нічого не залишилося?

Аж раптом я бачу Його. В його замріяних очах віддзеркалюється світло ліхтарів, на вустах зміїться посмішка-передчуття. А! Він таки той, кого я шукаю — закоханий, який вірить, чекає побачення і сподівається на взаємність. Останній трубадур, шляхетний прапороносець прекрасних пристрастей. Ну що, Магістре, як вам це? Дійсно, ну повинен же був бути хоч один! Він іде собі до коханої, не знаючи навіть, що якраз зараз рятує світ.

Він підходить до віконця кіоску. Нахиляється і щось промовляє. Я не розчув, тому мені довелося відкрутити запис трохи назад. Що?! Ні, лише не це!

— Привіт, Михайлич. Мені дві пляшки пива і пачку дешевої резини.

Редукція, панотче! Втоптані в багнюку, бліді квіти сподівань.

Я зрозумів, що таки програв.

1

За нас (фр.)

2

Коли вино відкорковане, його треба випити (фр.)

3

Друзі Бога (фр.)

4

5

У стані (фр.)

6

Чи не могли б ви повторити, мсьє? (фр.)

7

Charles Baudelaire. Les Litanies de Satan.

8

Відомий польський сексолог, автор книг «Секс в культурах світу», «Нетиповий секс» та ін.

9

Верховне божество зороастрійського пантеону.

10